За тобою тінню ходжу
І , як тінь , зникаю.
Я без тебе жить не можу
Й від тебе тікаю.

Поглядом зустрітись хочу
Хоть на мить з тобою,
Проте відвертаю очі
Всім зусиллям волі.

Поцілунком ніжним марю
І без тебе в’яну,
Але руку вириваю,
Бо боюся раю.

Яке то щастя - бути лиш собою,
не змінювати ролі кожну мить.
Не зливатися з безликою юрбою,
й чинить як розум і душа велить.

Яке то щастя - мати коло друзів,
яким у радість - чимсь допомогти.
Яка удача - щохвилинна муза,
з якою гріх творити не змогти.

Яке блаженство - просто легко жити,
із стресами, проблемами, роботою.
В якусь хвилину просто зрозуміти,
що власне Я - не є уже турботою.

Що тільки в тебе право є вирішувать,
що в радість, де халепа, де біда.
Хвилини щастя із життям вимішувать
й забути все. бо заздрість роз"їда...

Посеред спустошення
Думка зависла немов хижий птах,
Напевне кульмінація – поїхав к бісу дах.
Не в силі стримати “психічні” натиски,
Позбавлений гармонії, у прострації,
Мозок заганяється, немає рації
В усвідомленні безсилля... І овації
Сплетінню химер інтелекту
У мареві туманів густих –
Анекдот, пародія для тупих,
Якій немає кінця... Вона іде крізь віки,
Викривляючи буття, прикриваючи гріхи,
Засліплюючи блиском холодних міражів,
Серця і душі, потоки почуттів та відчуттів.

23.12.07

Облиш мене, мелодіє століть,
Твої слова торкаються узвишшя.
З-понад твоїх карпатських верховіть
Мене шука доби тривожна тиша.

Вона війне війною навесні,
В якій моря потонуть з островами.
Корінням в ніч пішли твої ліси,
А верховіттям – зорями і нами.

Суджений-ряджений прийди!
Ти шепнула, не вказавши куди…
Він прийшов… до твоєї сусідки.
Ти зомліла. Принесли води,
Ледь собі не вчинила біди,
Та умить позбігалися свідки.
Серед них був і суджений,
Терпко-сірий, кволо-застуджений…
Подивилась на нього більш вдало
І сусідці подарувала.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Ми мандруємо в світ на смугастих котах,
Між галактик, і кожному сонцю,
Перевіривши, що з їхнім сяйвом не так,
Виділяємо по охоронцю.

Час застиг, ледь видніють зірки
Тиша вкрила космічну пустелю
Тільки зоряний соловейко в пітьмі
Ріже вакуум срібною треллю

Наше братство тримає вселенський режим,
Не дає сонцям темпи міняти
І мені та невидимим друзям моїм,
Не доводиться відпочивати.


Кожну мить як від справ відриваюся я -
З лику світу на той бік творіння -
Долучаюся я до братів на котах
На дорозі святого служіння.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

Ну що ж, помовчимо,
п`ючи з ночей застиглу
тишу,з немитих
глиняних ночей,
що кришаться від
тиску вказівного
пальця на
зіржавілий і
слизький курок
зарядженого
сумнівом
сумління?
Помовчимо?
Закривши рота
на нікельовані замки
і вкинувши
ключа
до внутрішнього вуха
на коваделко
під удари
молотка,
що гатячи
по дзвінкості
металу
народить тільки
синтетичну іскру тиші.
Помовчимо?

***
Хай тільки дві біди в країні тій існує,
та перша весь час другу ремонтує...

***
Видобування коксу – справа стратегічна,
Принаймні, так вважає мер столичний...

***
Вишиванка з піджаком – то солодка пара,
Як метелик з картузом, як Стецько і Клара...

***
Він всіх навчить, як коми розставляти,
Як треба дихати і як вірші писати,
Як стати жертвою всіляких фобій,
А провокація – то просто хоббі...

***
Осетр с лимоном мною обожаем,
Но почему-то вспомнилось опять:
"Небось картошку все мы уважаем,
Когда с сальцом ее намять..."

Сидітиму надвечір у кав'ярні,
По шибі краплями стікатимуть хвилини,
До зустрічі з тобою півгодини
Безпомічно-щемливого чекання.

А ти не прийдеш. Я гадала зранку.
"Всі зустрічі скасовано. Назавжди."
Сидітиму. Чекатиму. Як завжди.
Я ж, номінально, ще твоя коханка...

Там, через столик, цмулять сапераві,
В пів-ока дивляться і щось жартують тонко.
О так, не та, не та вже незнайомка...
In vino veritas? Можливо, Ви і праві...

Я вже втратив свій префікс "най",
І тепер, відчуваючи втому,
Відчайдушно кричу: "Стривай"
Сивому болю свому.
Захильнувшись пилом душі,
Нарешті отримую спокій.
Намагаюсь, там де грішив,
Власні почути кроки...
07.01.08.

Малюнки на вікнах. І ввімкнуте світло,
вже ніч кілька років, вже спати пора,
колонки ревуть від баллад несусвітних,
я плачу від щастя. Ридаю одна.

Я згадую вірші. усі, які можу,
шукаю слова поміж тисячі тем.
У злості своїй засідаю за прозу,
і прозу оту виражаю віршем.

Малюнки на вікнах. спадає чорнявість,
вже ранок своїх діточок посила.
Ретельно столітню приховую млявість,
і йду поміж люди. Я-є. Я-жива!

Впіймалась мрія.
Пастка - скельця два рожевих,
де витесані очі
променем ранковим
по блиску роздають
мінливі рухи мрева -
веселка осяжна,
як щастя на підкові.

Заходить в серце стук -
заходяться до стиску
наповнення думок
пташиним перелетом,
наносить кому день,
тепло підводить риску
під паростком надій,
за пруг втікає Лета.

Що думою майне -
то повертає в спокій,
а він голубиться,
поскубуючи млості.
Віднова легкоти
(до простоти глибока)
любов`ю до життя
переживає простір.

7 Січня 2008

А ЩО В МІШКУ?
– Лисичко, лисичко,
Де була цілу нічку?
– Я була у півника,
Півника-іменинника…
– А що в тебе у мішку?
– Кукуріку!!!

ДИНІ
На городі, наче свині,
Розляглися жовті дині.
Воду п’ють, тому мовчать,
Вгору хвостики стирчать.

ОДЯГАНКИ ДЛЯ КИЦІ
На задні лапки тапці
Сплели для киці бабці,
А дідусі для киці
Зв’язали рукавиці.
Зігріті в киці лапки,
Однак немає шапки.
Можливо, мама й тато
Її пошиють з вати?

ДЕ ТАТО ПРАЦЮЄ
Є у киці кошенята,
Тато й мама є в Маринки.
В кошенят мисливець тато –
Ловить він мишей на ринку.


ВДЯЧНА КИЦЯ
Їла Катя паляницю,
Пригостила нею кицю.
Киця бігає по хаті:
– Чим же я віддячу Каті? –
Як стемніло, киця в ліжко
Принесла Катрусі... мишку.

НЕВДЯЧНИЙ КІТ
Дали котові якось рибку,
Він смачно губи облизав.
З’їв на обід ту рибку швидко
І навіть слова не сказав.
А був би ввічливим котом,
То помахав би хоч хвостом.

СКЛАДНЕ ЗАВДАННЯ
Оля виправити двійку
Намагалася давно.
Дав учитель їй лінійку,
Каже: «Виміряй вікно».
Спалахнули в Олі щоки,
Оля руки розвела:
– Це вікно таке широке,
А лінієчка – мала...

ПЕРЕЦЬ
Червоний перець аж горить,
Усіх він може спопелить.
– Рятуйте! – він побачив дощ
І заховавсь до мене в борщ.

СОСНА
У лісах росте сосна,
В колючках уся вона.
Це ж у неї їжачки
Позичають колючки.

АПЕЛЬСИН
В апельсинів син –
Апельсин.
Донечки в косинках –
Апельсинки.
Навіть хатка нова
Апельсинова.

НЕ ХВАЛИСЯ‚ ЯК ГАРБУЗ
Похваливсь гарбуз м’ячу:
– Як захочу – полечу!
І захекав‚ наче міх‚
Та піднятися не зміг.
– Я літати ще навчусь‚
А от зараз – покочусь! –
Весь надувся він і – трісь! –
На шматочки розлетівсь.
Намотай собі на вус:
Не хвалися‚ як гарбуз!

СОВА
Сова – мудра голова,
Але дивною бува.
Вночі літає між дерев,
А вдень ходить з ліхтарем.

ЯК ЗІПСУВАЛИ ЗЕБРУ
По звіринцю ходить зебра.
В білу смужку в неї ребра.
Кажуть, зебру зіпсували,
Як паркани фарбували.

ЛОЗИ Й БУДЯКИ
Люблять кози їсти лози
Влітку і в морози
І ніколи
Губ не колять
Об колючі лози.
Люблять кози будь-які
Край дороги будяки.
І, мабуть, від того
В них колючі роги.

КАШТАНИ
Як були козаками каштани,
В шароварах ходили вони,
А тепер, коли стали панами,
Носять джинси й зелені штани.

АКАЦІЇ
На акації веселі
Ми влаштуєм каруселі,
Щоб коти і миші
Були веселіші.

ШВИДКА ДОПОМОГА
Кличу тата,
кличу неньку,
Дідуся й бабусю:
– Захистіть мене швиденько,
Я кози боюся!

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Їду автобусом на Різдво додому.
Тихо, біло, шлях знайомий
До останнього пенька на узбіччі…
Та раптом сяйнуло у вічі:
Лисиця руда, як сонце в ту мить,
Снігом незайманим поруч біжить
В посадці ялин зелених…
…Війнуло крізь шибку теплом на мене.

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія він навік
Аж по шию
Зажене у тік.

Ілюзія несамотності:
У вікно електрички 5 годин підряд
Піддивляєшся на електродріт
Із цілковитою впевненістю:
Він мчить поруч з тобою
Від самого Рівного,
Підскакуючи часом, щоб ти не заснула,
Лишивши його бігти на самоті...

Непричалений човен, вологий пісок,
злий годинник тік-так, перше світло й туман,
я русалка, тримаю соковите стебло
і пишу про любов найкоротший роман.
Я чекаю ось тут, ти не з моря прийдеш.
Із степів душу всипану попелом тягнеш
та невтілені мрії сюди принесеш
і крізь сльози кидатимеш жарти.
Бо все вийшло не так... Ти прийщов на мій лоскіт,
повернутись назад у пучину богів,
я щаслива - хоч хтось не кричатиме "досить",
взагалі не казатиме слів.
Закохаюсь. У море лиш дихать тікатиму,
коли спатимеш. Примножу сльозами солоне.
Ти ж мене не полюбиш. Нещасні - нездатні.
І насправді не хочуть. Хоч тримають долоні
їхні міцно тебе, та ця ніжність - то просто розрада,
а смачні поцілунки мабуть від нестачі повітря.
Твої - втеча і біль, а моя була - сліпнуча радість,
бо твої - кілометри, а мої - блакитні літри.
Мені можна без цілі, тобі ж подарована ціль,
подарована Богом, захована лиш і зубаста.
І не думай, що тут серед бездушшя і хвиль
ти зможеш забути усе...лиш забудеш про щастя.

Не мовчи, не будь крицею,
спицею в колесах прийдешніх вимог.
Може хочеш в в'язницю?
Там більше, ніж деінде Бог.

Не кричи, не буди людей сліпих,
з чайками не тікай у море, за горизонти,
не питай - чи вистачить живих,
лиш грай...і розклеюй анонси.

І страх і сміх, і страх і сміх,
сонце і стронцій, сонце і стронцій.

Ходи блудити в лабіринтах,
що знаєм напам'ять.
Чи варто жити далі, знаючи все наперед?
Скільки років, а все ж ті капкани ставлять,
а ми руйнуєм паритет..
і вірим в довгожданний злет...

Іду...рудію,
прослизую в ринву буття,
провулок лиш тихо ворушиться.
І зовсім не грізно. Хоч пізно.
А я ще дитя.
Він теж собі дума: а раптом сьогодні все зміниться.

Я виросту...зіпнуся,
нестямлюся в пристрасті, позбудуся впертості,
згрішу й осміхнуся цікаво,
уперше нап'юся,
здивуюся власній відвертості.

Та каву гірку полюблю,
знахабнілих людей
і волання гітар.
Всім гірким насолю,
у безмежжі ідей попливу...
серед мрій, поміж хмар.

Згодом звичайно отямлюсь,
познімаю весь пірсинг,
зроблю капремонт і не вийду гуляти у дощ.
І життя як годиться на плечі взвалю
Й щовечора вдома дивитимусь вісті.

А провулок тоді зарегоче, заплаче,
я прокинусь вночі і тривожно здригнусь.
Ціль, мета, мрія, бажання, задача.
Все пішло, хоча я, здавалось, біжу.

Ввірвалась глазур
у мій внутрішній хаос
і стерла пилюку красивим лицем,
не треба тортур
і змісту, і часу,
що ставить на місце усе.

Я гратиму в гру
недитячу та вічну,
пройду епізоди, зап'ю гіркоту,
умру не умру,
як слова доберу
до життя, лиш тоді піду в дрімоту.

Лиш хаос і память, бажання зміцніти,
знайти чи існуючу ціль.
Біль - мить. Нам недовго іти, а боліти
повір, друже мій, й поготів.

Невпинний, нудотний, тривожний мій пошук,
солодкий лиш сон-примітив,
я птахою стала, я кинула ношу
і крила взяла замість слів.

А потім лиш дотик і звук, покаяння...
продала я думи, а хмари пусті,
такі ж як туман унизу - непроглядні
і очі та крила не ті...

Мы с тобой чёрно-белые,
Никто не раскрасит,
давно уж дозрелые
И кто - то же сглазил…
Оставь неизвестность
в углу – пусть пылиться,
хотелось воскреснуть…
Как можно так влипнуть?
Оставь не ответы
На кухне, на полке
Мы вместе – нас нет,
Расстроиться? толку?
Бежать от вопросов,
в метро, на маршрутке,
прикинулся богом?
Любовь - это шутка?
Смешная новелла
про нас, но не с нами,
журавлик летает,
Любовь – оригами…
Немножко фантазий,
Из лифта в подушку,
Ну, кто-то же сглазил?
Любовь - как подружка…
В конце знак вопроса,
нет комы, и точки,
любовь как угроза,
Заело замочки…
…
Чёрно-белое фото,
не в мусор, не в память,
Любовь как картина -
На сердце орнамент…

Ты, затворив веки и сотворив мир,
Смотришь в меня, как в кривое зеркало.
Я искажаю.

Ты, карими небесами, поднимаешь меня
надо мной самим и роняешь у
своих ног.

Ты чудесна во всем, даже если ничего нет.
Даже если меня нет рядом
с тобой

Ты – меч, поражающий, но животворящий,
Ты – не оружие, ты - творение.

Ты – никогда не закончишься, а если и
закончишься, то на много позже,
чем закончусь я.

Закончится тоньше,
захочется больше,
испортится меньше,
завоется громче:
«Чем больше, тем лучше»
В объятьях заключит,
заглючит, отнимет,
обманет, подарит,
полюбит, раздавит,
запарит, завоет:
«Я буду с тобою»
и обласкает…


И горизонтальное
станет вертикальным.
.А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а
-а-а-а-а-а-а-абстрактно!
Похоже на «апчхи»
в полпятого утра. Дыра.
Постель. Вчерашний кофе.
Подушка на полу.
Продрогшим ребрам покоя нет.

Тянусь за сигаретами…

Где же,
ты,
милая,
Мокрыми
милями,
Сухостью
в горле
Ночью
укрою,
Чмокну
в
височек
Краткостью
многоточий…

… … … … … … … … … … … …

МЕЧТЫ!

…мечтымечтымечтымечтымеч
тымечтымечтымечтымечтымечты
мечтымечтымечтымечтымечты
мечтымечтымечтымеч…

ТЫ МЕЧ!
14.09.07.

Горить лампадка вічності в раю,
в саду блаженнім, там, серед пустелі,
я свого Бога в небі пізнаю,
а ви землі клянетесь навіжені.

Ви в борнях вже й забули суть війни,
як страуси в піску сховали очі,
не від спокус і від лукавства ночі,
та Бог хіба лише для рік молочних
створив вас з ворожнеч піни?

О ні! О ні! Плюватись як верблюди
він не велів вам навіть на злочинців,
прощав, бо знав - слабкі ми, люди.
Але робити з себе судочинців,
царів і королів, владарів світу?
І вавилонські вежі будувати?
Так ніби Бог б у небі мав сидіти,
а ви би хитрістю могли його дістати.
І ще дивуєтеся сутичкам й розбрату,
в інстанціях над злом розправу
ви чините. Та вам же чхати,
духовність не зазаначена по праву.

Ой, не оцінить Боженька цей гріх,
і в рай не пустить, хай мене не пустить,
я не дурю себе, а знаю, що усі
рай на Землі уже шукати мусим.

У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
„Не знавшим разниці” – де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром –
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П’яніють од кальяну і „шампані”,
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані –
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна – кінви крові –
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже – нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами –
Хорошим світлим справедливим днем.

не обминай
мене, любове,
на перехресті не звертай,
не покидай,
не холодú
іскронадію цю останню -
живу ще крапельку кохання,
як стúгму,
в грудях галайдú -
торкнися мого серця та й
тепла дай
зашпорам терновим.

На дві адреси – жодної домівки,
І дві дороги – кожні вихідні.
Ти подаєш під церквою дрібні,
Як відкупні.
Для райської долівки.

Твій спокій – сплав титану. Не розбити.
Ти стільки бачиш і спокійно спиш.
Цей білий сніг – знецінений гашиш.
Коли немає з ким поговорити,
То ти із ним спокійно помовчиш,
І можна жити.

Ви із Богом квити.

Крокує колона
німа, безборонна.
Мороз пропікає -
аж стигне душа.
Крок вправо з колони,
Крок вліво з колони -
І смертю ригає,
гримить ППШа.
Парує недовго
калюжа червона,
Відрубані пальці
в підсумках бряжчать...
Голодна колона
в домашнім полоні,
І ситі ворони
над нею летять.

Неголений і трошки сивий вечір без пісень,
отрута і блаженство, зла перверзія,
ти - збоку, мовчазний, відчутний подихом лишень,
рука - на пульсі серця.
Версія надцята. Любов ще жива.
Поки...палимо з байдужим поглядом.
Вічність тікає, майже жнива.
Буде безвихідь знемогою..
Знаю, але не спиню нічого,
Будда й не гляне на мою ницість,
вип'ю чаю, поглибшу сизість
туманність наче, зітру тривожність.
Вечір, що твориться в ніч,
думка про майже народжену пристрасть,
збуджує просто відсутність облич
інших, і дика відстань.
Любитиму, поки не втрачу рум'янець
і розуміння, що не намарно,
терплю, п'ю, блюючи у глянець,
вірю у справжність "нелучезарну".
Трагічну любов, солодку і кращу,
далеку від тебе розчавлену істину,
що лиш відчуваю і також не бачу,
тому все одно, що на відстані.

(кадзе - японс, - застуда,нецу - жар, лихоманка)

В мене хижа кадзе,
птах у хаті плаче,
той, що серцем зветься,
а частіше камнем,
з чарки виринаю, наче квітка
з вази
лиш куди не бачу...
А про що ідеться.
Тут, сьогодні в світі, радіо-тіві,
на роботі, вдома - лиш один тягучий
чи туман, чи ситець, в голові лиш думка -
п'ючи - утопити біль кісток сипучих.

Мабуть в мене нецу,
ненавиджу ясність,
і вікно цілую щоками частіш,
в їхній піт вдивляюсь, наче більше часу
так мені воздасться, наче так - тепліш.

Полотно, білило, вирвані розетки,
стоптані троянди, майже мертві губи,
та зате не мокрі хусточки-серветки,
на краю стояти більше вже небуду.

Ні, не хочу...чуєш, осінь, чи там хто,
мої очі очі люблять, руки хай лежать,
житиму, чекатиму черговий виток,
черговий бутон, біль і унітаз.

В мене хижа кадзе,
так буває завжди, так буває рідко,
тихше йде життя,
якщо чарки - вази,
якщо люди - квіти,
я собі чекаю, як колись дитям

Осінь. Згрібаю кургани
непотрібних листів, необхідних цигарок,
на вікнах сохнуть квіти, до вічності-мами
збираються, супляться хмари.

Лечу, як можу, срибок за стрибком,
в сади неіснуючі входжу, в завмерле не мертве,
між пальців кручу медальйон - лише б так не кинуло в сон.
Для кого ці жертви?

В кімнаті частіше й частіше,
на кухні чай скаже всю правду,
Як важко. Та знаю так ліпше.
І чорт...так було завжди.

Листя в ногах - оце констатація в гирлі емоцій.
На виході - сонце. І в вазі не пахне вода.
Ходімо і будем вже скоро на іншому боці.
Пішли. Там легшою буде хода..

Захоплені гіллям,
немов мотузками,
ми бродим між снів,
межи диких лісів.
Загоєні рани?
Лиш приспані зіллям,
а ж можна вустами,
лишень б захотів.

Украдені часом,
затоптані містом,
та швидше собою,
жорстокі малі,
без дому, без раси,
ні світла, ні змісту.
Оце й воно видно -
живем на Землі.

Відірвані в вічності,
спущені в попіл,
чекай, поживем і зіллємося з ним.
Тоді полетим і на зустріч з містичністю,
а зараз лиш гомін від неї і дим.

Самотні безодні,
давай накладемось,
обдуримо вічність
і навіть гру слів,
почнемо сьогодні,
а там як складеться,
нехай статистичність,
лише б захотів...

Сходи до води,
принеси мені роси з трави
і закутану, теплу ще суть.
Я тебе полюблю.
Все віддам. Не шукай. Не броди.
Поруч будь. Просто будь. Хочеш - тут.

Мої сльози
налякані першим морозом.
Затуляючий погляд розхристаний світ.
Є лиш подих і може є розум.
Є ще сонце, проте вже утвердився лід.

І залиш нас із суттю удвох,
будь як Бог,
десь, деінде, будь вищим, мудрішим,
незбагненним для мене, добром..
І тоді я любитиму вічно.

облизуючи лампочку
беручи у голову недорікувате
залишаючи збіднілий ра-день
метаморфоза туфельки
скочувалася по східцях
нечуваної реальности

позойкує / поцокує / пророкує
серце -
його плющить конкретно -
наостанок завнішньо
протягом виживання внутрішньо
це не настільки жахливо
вона повернеться
вона обов’язково знайде
свою тендітну затребуваність
свою
від фей фабричну досконалість
доконаність / підкованість /
закоханість / радість

кришталева ніжка
затупцяла личаки пройшлого
потроху розношує
блискучу казку прийдешнього
доки мучатимуть мозолі
голову будуть облітати
кружальця нірвани
й відірваности від земного тяжіння

не в тім печаль -
ціною високої нагороди
здобути право бути принцесою

спроба вгамувати впевненість
за велінням дотичним часові
призводить до відкочування віри у фей
втрати внутрішньої працездатности
виборювати місце під лампочкою
тому й доводиться дертися на стелю
до неї
єдиної світлої
у цьому підступному реальному
облизуючи її
розширювати свідомость

не дала б ти собі копняка
подарованою долею туфелькою

Сплітала з диму чудернацьких змій,
Вдивляючись в зимове місто сиве;
Різдва чекала чи чекала дива?...
Дні танули, ледь доторкнувшись вій,
Мов сніг... В січневім кришталі
Гірчила тиша, мов розчинна кава,
Пекла горлянку. Мрії застигали
Забутим сріблом на чужім столі...

Благаю тебе, не гортай монітора сторінки,
Не трать свої нерви на мій завіршований жаль.
Ти краще іди притулитись до іншої жінки,
А я із душі буду далі зривати вуаль.

Не треба дощем припадати до кожного слова,
Воно ж так болить після доторку наших сердець.
У пам’яті досі блукає проклята розмова,
Коли народила я пошепки слово «кінець».

Я знаю: слова будуть знову сплітатись у вірші,
І битись безвихідно в тісних обіймах рядка....
Дивлюсь на хмаринку.... Чому наші долі не інші?
Чому наша доля така по-чужому гірка?

Вчора я приходив у твій сон,
Стежив за перебігом подій,
Доки не потрапив у полон
Сповнених жаги дівочих мрій.

Пестила очей моїх блакить,
Палко цілувала у вуста,
Гладила волосся... Щастя мить
Не втаїла сну вуаль густа.

Вдень, спинивши погляд на вікні,
Пригадалось раптом серед справ,
Як кохались ми в твоєму сні,
Як тебе я ніжно обіймав.

*
А я люблю рукавички:
Комунікабельність життєво необхідна!

**
Не коріть мене за корицю.
Ну, може (трііііішечки) і збоченка…

***
Люблю любити.
Може за це мене і люблять…

****
І це не тавтологія:
То для підсилення…
Чи для тих, хто повільніше петрає)

*****
За північ, а натхнення щойно завітало.
Сова? Чи одинокий жайворонок,
Котрий не знає кому потрібна його ранкова пісня?

******
Притрушений – явно не комплімент.
Але ж дерева взимку такі красиві…

*******
Вбиваємо на честь свята…
Жертвоприношення власному ідіотизму.

********
Ангели…
Ніколи не пізнаєш їх, коли поряд,
Щоб через тисячі строкатих митей
Зійшлися спогад з здогадом…

*********
А цікаво, секрет успіху в знанні Чогось,
Чи у самонавіюванні?

**********
На щастя, б’ючи коліна,
Ми змінюємось.

***********
Чи то добраніч,
Чи то не варто…

Нова доба
Нового року
Стара журба:
Застигли кроки
Того, хто врешті тікав
З мого контакт-листа.
Небу зичили барв
Хмарність і німота.
І наче ясніє… і наче все…
Та все у «наче»:
Уверх-униз
А як заб’юсь колись?!

Вийшов на люди, влитий
у базарні до крику тлуми...
На папері застигли миті,
заворожені летом думи.

Серце до дій прикути
та зійтися рубцем на рані,
пересіятись цвітом рути,
прорости у Тобі коханим,

косами розпускатись,
з неба громом летіти ясним,
чи пелюсткою, чи дукатом
горілиць на дорогу впасти.

На оберіг любові
промінь щастя, що мрії вкрали,
пробивається в чужеслові...
та тепла, як і світла - мало.

Вийшов на душу просто,
без парадної передмови:
"Відчиняй, час до Тебе в гості -
перевтілений, мила, знову".

4 Січня 2008

Загадковий погляд твій змушує мене страждати.
Не спокійно на душі стає від сорому…
Залишитись на самоті…
З Ворогом…

Ти мрієш про щасливе майбуття,
Засміяна, закохана у зиму,
Але признайся – це тобі не легко…
Залишитись на самоті…
З Ворогом…

Радієш, смієшся і плачеш…
Для кого… для кого…
Залишена на самоті…
Ти плачеш…
Сама…
Без нього…

Ти залишилася сама на цьому світі.
Без друзів…
Без турбот…
З Ворогом…

Не плач і не хвилюйся…
Ти не сама …
Ти з Ворогом…душі…своєї,
Не чужої, а лиш своєї…
In love for Enemy
(Закохана у Ворога...)

Епіграф:
"Вот уже который год
Из ума дружок не идет"
(З російського романсу)

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти оселилась там і обживаєш:
Порядки робиш, соваєш столи
І для портретів цвяшки забиваєш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти прописалась вже і нахабнієш:
Повиганяла всіх, що там були
І на моїй гарячці каву грієш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Але тобі цього уже замало:
Дізнався нещодавно я, що ти
І серце моє приватизувала.

Згубивши назавжди надію на світанок,
Шукаємо в смітті вологім сірники...
І ваблять упирів на шиї давні рани,
І шарпають за плащ сліпі провідники.

Коли було і ким написано сценарій?
І хто нам роздавав ганебні ролі ці?
Ковтаємо, мов хліб, зацвілий пафос арій...
Лиш номер на чолі і доля на руці.

всупереч долі
жодного слова
падаю долі
знову і знову
падаю долі
ніби у небо
я мимоволі
в тобі без тебе
я мимоволі
вільний невільник
страшачись болю
з ним нероздільний
страшачись болю
муку плекаю
і в рани солі
на ніч всипаю
і в рани солі
і в писок хліба
всі мої ролі
знаєш ти ніби
всі мої ролі
звісно невдалі
падаю долі
падаю далі

Ти ж обіцяв: “Все для народу!”
За Україну – головою!”
А сам – щоранку бутерброди
Їси з червоною ікрою.
Прощення зрадникам немає!
Ідею нашу ти заслинив!
– А що? – “панок” відповідає, –
Ікра буває жовто-синя?

Місячно.
Тіні гіллясто мережать галявину.
у голубій непорушності ліс насторожений,
часом розсиплеться
шурхотом птах потривожений,
зорі травневі прикриються хмарами млявими.

Тиші не вір,
бо ховає підступна гущавина
стриманий подих,
тремтіння руки нетерплячої.
Травами росними
слід срібним блиском означений,
тут, наче кроком по кроку ступаючи,
час минав.

Та не стискається серце у дівчини-воїна-
страх разом з кров"ю ворожою
в полі іржавіє.
Вершником у перегонах із вітром
душа її,
сім"ям звитяги на кінському поті настояна.

Але ця ніч не для бою весною призначена,
мозок туманиться
пристрастями ще не знаними,
тіло знеможене
млосним чеканням поранене,
серце тріпоче, утіхам кохання не навчене.

Юний коханець -
чужинець з ворожого племені,
очі - листочки у ясеня,
юністю зрошені,
сіють прозору блакитність,
неначе волошки з вій.
дихання, руки, проміння і погляди сплетені.

Зорі цікаві,
у сірість ранкову пірнаючи,
слухали пісню кохання-
творіння жіночості,
не розпізнавши таїну,
приховану в ночі цій-
до материнства їй
подарувала весна ключі.

...Роки минали.
Зустрілись два вороги віч-на-віч
голубоокі.
І схибила зброя у старості.
Юнка пришпорила,
ніби нічого не сталось.І
в батькові очі ввійшла
і лишилася вічною ніч.

Стрункий канделябре, знімай павутиння,
Не гребуй прощанням німих побратимів.
Трьом срібникам годі бряжчати в гамані
Сумнівно прекрасної, п’яної пані.
Тебе занесуть у покої розорні,
Поставлять на стіл засмальцьований жорном.
У брудно-гнилій атмосфері терзання
Пірнеш в найсвітліші у світі зізнання...

Гордощі-гори-дощі –
Карі патлаті Карпати
Чи бачили, ви ,глядачі,
Як Педро пере коло хати?

Ранок – раптовий дзвінок
Ще тільки прасуються хмари
Мультидвері на мультилок –
Рефлекс бувалої Клари.

Поруччя – поруч хлопча
Малює на стінах „стійнах!”
Заплачеш, а кіт калача
Вже місить на твоїх колінах...