Сни повні жаху, реальність ще гірша.
Як жити далі? Чим зайнятись? Навіщо?
Думкам бракне слів, словам – думок,
Засмоктує темрява – навколо морок.
Втікають надії в німу пустоту,
Розбиваючи мрії в стінах дощу.
Агонії серця і страждання душі –
Хочеться смерті, зникнути в тиші.
Пекельний вогонь у венах кипить,
Слабість, страх, ниє, горить і болить.
В отруті все тіло, затьмарився розум –
Летиш у безвихідь, очі наповнює сум –
Важко тримати натиск темних дум;
Ти один в океані журби тонеш в ілюзіях,
Рвешся в світи, в небуття... Байдуже все!
Лише б вихором мчати крізь простір,
Минаючи час, залишаючи все вдалині...
Але сміх цей, голос і погляди дорогі,
Красиві очі наповнені блиском життя –
Це єдине, що варте... – це райське буття.
Неможливо забути ніжну чарівність її –
Коханої, милої, найдорожчої в світі зорі.

27.01.08

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...

З твого тіла б’ється вітер,
Вмираєш, любячи мене…
Бо ти не в змозі з цим прожити.
Я в серці збережу тебе…
Дощем холодним вмиє рани,
І згасне на губах вогонь.
Твій попіл у воді розтане,
Злітаючи з моїх долонь.

Забувай все, що писали.
Чи втомились від життя?
Забувай, що прощавали
Наші зради. Каяття

За наші вчинки.
І цю роль, і гру в любов.
Не зустрінемо спочинку –
Будем битись знов і знов.

Забувай мене на фото.
Хоча, ні, запам’ятай!
Розкидала твої ноти…
Як не важко, то заграй.

Але музика не лине…
Свічка майже догора
Стогне полум’я і гине,
Смутком ночі огорта.

Вже й вино, в руках зігріте,
Розлилося по столу…
Ліжко холодом сповите.
Ти підеш, а я засну.

Сльозою бруньки
упаду
на мокру лаву
у саду
де вчора тінь
копіювала твій портрет
у повний зріст

Нової збірки
стиглий зміст
в руках твоїх
чи з клену лист
з осінньої прогулянки
проріс

у фоліант

і знову вниз
стікають дні
що замерзають
навесні
а в скронях
стугонить
нестримне «ні»

слова німі

Симфонія погожих теплих днів
Змінилась блюзом сплаканого вітру,
Який урвав фінальні літа титри,
Покинувши полон безжурних снів.

Прислухайтесь: який тривожний спів
Збентежив вмить лісів мінку палітру!
Й ураз, вдягши свою злочену митру,
Осінню месу лист зашелестів.

Напнулись стебла, мовби арфи струни.
Й дві блискавки – дві донечки Перуна
Змигнули й сплакались дощем дрібним.

Безмовний сум здійнявся понад хмари,
Що збилися в стурбовані отари,
Багрянець вкривши пледом повстяним.

На килимі з трав ти мене позбирав по частинах:
Я бачила небо очей твоїх лагідно-синіх;
Обличчя топила у білих кудлатих хмаринах
І голосу твого вдихала швидку течію;

Ловила губами краплини пекучого літа;
Бажала тобою усі таємниці відкрити;
І ніби вода, що на спраглу пустелю пролита,
Очистити, змити усяку тривогу твою.

Я досі незмінно дивуюся тому, що сталось –
Чуття-павутинки від доторку лиш розірвались.
Нехай буде тиша, до вуст притулятиму палець,
І мало-помалу нову павутину зів’ю...

Не стала квіткою, залишилася зерням,
Навіщо квітка – маєш цілий сад.
Не стала піснею, залишилась відлунням -
Блискучих дзвоників на кульчиках менад...

Тобі далекому вже не потрібні пісні,
Ані слова мої, ні вірші, ні вуста...
Мовчання – зручно... В березневім лісі
Прокинуться птахи, а я - пуста...

Забутим спогадом засрібленого ранку
Замерзне пара з вуст, мов хижий птах,
Впаде на плечі й роздере горлянку -
Ти не побачиш, не почуєш як...

Хто зна
Де смерті край
Й життя початок.
Де світ
Стає навшпиньки,
Щоб збудить кохання.
Ще мить-
Згорають почуття
І рвеш ти
біль на шмаття.
Слова вмирають
У мовчанні.
Твоє безсоння
Й мій неспокій.
Твоя турбота
І моя печаль.
Ховаючись любов
Не хоче довіряти.
Жаль!
А я могла тобі
Життя віддати.
2008

Я приглашаю Вас на вальс,
В волшебный мир полукасаний,
Полунадежд, полупризнаний,
Полунамёков, полуфраз.

Мы с Вами - клавиши судьбы,
Вы в чёрном весь, а я вся в белом,
На свадьбе гостем неумелым,
Где в женихах - увы - не Вы.

И вальса бесконечен круг,
Хоть неизбежен путь разлуки,
И Ваши нечужие руки
Лежат на талиях подруг...

Рассвет разбудил нас запахом крови,
И злость засела в жилах кипя.
Я глаза твои ладонью закрою,
Но ты уже видел... судьбы свершена!

Нас мести в детстве никогда не учили,
Но и прощенья никто не привил.
Любовь к своей крови, к наследью пришили!
Любовь... ее никто не убил!

Мы жизнь отдадим, отдадим за свободу!
И точно найдем тех, кто стаю убил.
Мы отомстим тем, кто уничтожил породу
На это нам хватит и жизни и сил!

Раскроится небо, судьбы развернется.
Нас для этого в мире оставили жить!
Флаг надежды над нами взовьется,
И кровь в жилах сможет остыть.

Мы пошли! по дорогам, по горам.
И нам странные люди всречались порой.
Мы теперь не стуча к ним зайдем на пороги,
В этом жизни нашей устой...

Приоткробтся двери тайн и загадок.
Унесет нас к звездам ветер преград!
Мы знали, мы верили в реальность сказок,
Но не нам, и не здесь их воссоздать...

На вірш Мирослави Меленчук
http://maysterni.com/publication.php?id=19270
.....................
Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

________________________________________
Губи – безгубі, і руки – безрукі, і ноги – безногі,
Серце без серця, і шлунок без шлунку, і череп без мозку...
Думала, то в тебе губи такі от вологі,
А виявляється, весь ти, коханий, із воску

- Любий, світає... До ранку, як пташці до Бога, -
Мить у кохання в запасі до зміни вітрів...
Зміни небес, берегів... Словом, зміни до всього.
Не обіцяй, не чекай і повіки не три.

- Люба, світає... То щастя лишає кордони
Днів, де гуляли під зорями зоряні ми,
Днів, де лиш нам усміхалась медуза Горгона,
Де тільки ми не боялись дощів і зими.

Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

У фіолетове повітря
Нічного міста сніг летить,
А у вікно забрався вітер
І сторінками шелестить.

В кутку кімнати спить художник,
І поряд свічка засина,
А вітер півночі, безбожник,
Всі фарби випив, геть до дна.

Дмухнув на полум`я каміна
І темряву намалював
На незакінчених картинах,
Та й наловив у склянки rав.

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

БудувАти силу на словАх
А у снАх вимрІяти їй вЕлич
Світлом прАвди значИти їй шлЯх
Не боЯтись вІрити в ангЕлів.

Теплим зОром мІряти їЇ
МолитвАми захищати дИво
ВиростАти поки молодІ
Рости скОро поки нетерпелИві.

Правда вкрИта хмарами брехнІ
Які нЕсе поляканий вІтер
Тихнуть дІти правди голоднІ
І питАють де правдивий вчИтель.
20.02.2008р.

Зима настільки тепла, що синхронно перетворюється в весну.
Моє щастя настільки велике,
що навіть ти не зможеш його утримати
Своїми бездоганними і неймовірно відвертими руками.

Знаєш, я настільки тебе люблю, що втрачаю свідомість
Від твого нічного дзвінка на мій мобільний.
Зараз ти настільки близький, що сніжинки на моїх щоках,
Тануть від твоїх частих видихів і вдихів.

У мене пульсує в скронях просто від твого погляду
З-під густих і довгих вій.
Вони настільки гарні, що мені страшно.

Я плачу, бо боюся тебе втратити,
і сміюся прокидаючись від тепла,
Яке ти даруєш мені лежачі поруч.

Мені страшно від думки, що колись ти втратиш своє притяжіння і охолонеш назавжди,
А я лише закрию кришку труни
і втрачу сенс майбутнього існування.
Адже лише твоє тепло розмальовувало моє життя
в барви безмежного щастя.

Крізь сни, що полонили ніч,
Крізь посмішку химерної примари...
У мозок лізе образ. Віч-на-віч
Мене лишаючи зі звуками гітари.

Мелодія ота звучить не плавно,
Хтось плутає акорди, струни рве...
І силует в незрозумілій гамі,
Із кольорів, що давлять на живе,

Іде до мене, посмішкою сяє.
Він то десь поруч, то далеко, то ніде...
Іде немов мене й не помічає,
І поступово спокій поглядом краде.

Він не підходить ближче, він танцює,
Зневажливо, повільно, сміючись...
Він злить, він бісить, він дратує!
І заспокоює водночас, як колись

Я заспокоювався думкою про вище,
про краще, про світліше, про своє...
І закривався із тим світом на горищі
Куди і сонце дуже рідко дістає.

А він кружляє, світиться на чорнім фоні,
Переливається у вирі кольорів...
Та дивно, ніби, посивілі скроні,
А очі щось занадто молоді.

Він підійшов і я вогонь помітив
в його сумних і втомлених очах...
Вже білим снігом вкрив волосся вітер
і біль тяжкий застиг в його устах.

Та той вогонь палав, і жевріла надія
на неминуче щастя у житті...
А полум’я підтримувала мрія
Що розпускала іскри золоті.

І той, на кого іскра та потрапить -
страждання і печалі забував...
Я іскру не спіймав, життя у спину квапить.
Я клоун, що у драмі так і не зіграв.

Бо я той самий кволий, сивий старець.
І той вогонь, колись, я також мав...
Але роздавши іскри, так вже сталось,
собі з вогню я жодної не взяв.

Є пропозиція писати досконало:
Про українців – то не згадуй сало,
Про мову – не пиши, що „солов’їна”,
В наступному рядочку – „Україна”.
Це все було і ще, напевно, буде,
Та твій Пегас ці штампи хай забуде,
Хай буде рима свіжа і цікава,
Ще й ароматна, як ця львівська кава!
Тоді складеться доля рим щасливо
І смакуватимуть вони, як львівське пиво!
Чого це я змінив тональність вірша?
Хіба серйозність чимось була гірша?!
Пояснюю, шановний мій читачу,
Чому гріха у цьому я не бачу:
Для СЕБЕ я пишу цю настанову,
І тон змінивши, не змінив основу!
Амінь. Багатослів’я не пристало
Тому, хто хоче віршувати досконало.

20.02.2008

Змінились лодії – Нефтіда на Ісіду,
Тефтун протерла око на чолі у Ра,
роль "права дихати" на сцені суїциду
вдалась для Шу. Дух відняла у Клео гра.

Ледь теплі Геб і Нут ласкали тіло Сета,
воно звивалось дюнами, немов змія.
Прийми ж, Осирисе, від Гора амулета –
останню із цариць – вона тепер твоя.

А Нун воскрес і жили наповняє Нілу,
а Сет крадеться і займає береги.
У легіонах міць, у Римі Вічнім сила,
а по гробницях поховалися боги.

Немов нашестя саранчі, ота присутність.
І згине час… Хіба таке бува?
І тільки Ра триматиме свою могутність
за ребра пірамід й папірусні слова.

20 Лютого 2008

Вечірній вітер жбурляє в вічі опалі зорі.
Вечірній вітер, вечірня осінь, осінній вечір,
ще теплий-теплий, ще синій-синій, як тихе море.
Ще так далеко сніги на скронях, думки старечі.

Ще власна доля на гострім лезі своєї зброї.
Ще сильні руки, і розпач очі звести не сміє.
Ще не почато душі простої, душі святої.
Ще ясний місяць. Ще свіжий вітер. Ще є надія.

Все буде лише так, як має статись.
Не осягнуть Всевишнього путі.
Спаситель знав, що має він сконати
У вікопомних муках на хресті.

Та духом тверд, він тілом був людина
І руки зніс небесному отцю:
«Болять тобі майбутні муки сина.
О, пронеси повз мене чашу цю!»

Шануєм над усе гординю нашу,
А долю обминути — суєта.
Смиренно ж пиймо сю гіркую чашу,
Бо чим ми в Бога ліпші за Христа!

Чи вірю я?
Чи вірую?
А ти
Не прагни висоти,
Не стій на вістрі,
Не йди проти меча і не клянись
Меча руків’ям, наче розіп’яттям...
На попелищі зимного багаття
Не повивай невтоленості духу
Пеленами тверезості. Не дай
Собі повити рук. Не упокорюйсь.
І не молись так ревно, наче вихрест.
Якщо повірив — то не відрікайся.
А як відрікся — не чекай на півня,
Щоб заспівав. Неправда, ні,
та ж ти не відрікався,
Був вірним, мов Марія-Магдалина,
Що хрест обійняла при розіп’ятті,
З любові муку хресну прийняла!
Хто знає се? Хто знає се напевно?
Напевно так, щоб вірити в Христа?
В Христа, а не в свою безсилу віру...

Я буду під сонцем стояти,
Обмиюсь холодним дощем.
Не буду нікого боятись,
Якщо і хтось прийде з мечем.
За поміщу звернусь до Чупринки,
Він сміливо ворогів бив.
Фортецею стане Україна,
Яку він дуже любив .
Я стану на сторожі,
З пером не з мечем,
Словом збудую огорожу
З якої ворог жоден не втече.
Минули етапи сибірські
Де Стус своє слово гострив,
З далеких катівень острозьких
Сьогодні між нами ожив.
нашим корифеям сьогодні
з барвінку сплітаю вінок,
ніколи під гіду Московії
Україна не зробить вже крок.
1990р

кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.
голосіння війни накриває мене – і не ранить.
ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,
і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.

скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!
всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.
є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –
разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,

разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.
з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.
я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.
головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.

нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.
ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.
я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.
є ще бах – але це забагато, це не для поранених.

боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!
моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.
боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,
взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.

а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,
ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.
нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,
розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.

надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,
все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…
боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,
вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.

ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,
і слова проїдають лакуни німими ротами.
я чекаю від тебе – своєї незламної віри,
якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.
на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.
прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.
покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.

Малюю ранок на обличчі
Ще навіть не відкривши очі
Надщербленої кави два ковтки
Пігулки від запліднення
Втекти з твоїх обіймів до світанку
Не розігрівши два сніданки
Відкрию світові себе

Твій погляд пострілом у спину
Для тебе
Краще
Я загину

В тому світі, що за склом - зима.
В мене - тіні й зоряні мости.
Ти чекав, що я прийду. Сама.
Ти чекав ціле життя. Прости...

В тому світі, що за склом вже ніч.
В мене - кава, срібло і папір.
Ти малюєш зорями: поклич...
Цього разу я прийду. Повір.

І листя торішнє, і небо горішнє
(Не Сьоме – до сьомого смертникам зась)
Чадіють димами… Намолених віршів
Губами торкається сонний карась.

(Німе до німого – і більше нікого.)
Та гострі гачечки і мокрий горох,
Натягнуті жили на вудочках Бога,
Така риболовля – попарно, по двох.

…І зябра здригаються рвучко, надсадно.
І чорна луска шаленіє: «Води!»
…І ангел Спокути із Першого Саду
Мітлою змітає Останні сліди.

Вечір кварталом Тріано блукає,
Подихом свіжим двори обвіває,
і коси чорні і очі Кармен,
в яких кохання палке дозріває.

Святості німбом він позначає
того, хто жінку прекрасну кохає.
Проходить Антоніо - один довгий погляд,
й душа у Кармен вогнем палає.


Вікно її він повільно минає.
Відлуння кроків у серці лунає.
І знову Кармен молитву читає,
троянду у горщику поливає.

Цей чоловік так бентежить, хвилює.
Надію таємну він Кармен дарує.
На ранок люстерко сповідь чекає,
Трояндами коси Кармен вквітчає.

Плач, Єреміє, щиро плач
Не тільки за Єрусалимом,
Хай смуток твій не пройде мимо
Усіх приречених невдач.
І першим, і останнім Римом
Пройде спустошення навскач.
Ти всім вже зараз розтлумач
Про ту, що зразу за дверима
Стоїть з косою і мовчить,
Чекаючи на слушну мить,
І дочекатися зуміє.
Тож плач вже зараз, Єреміє -
Що не згниє, то все ж згорить.
Ти бачиш вже, як всесвіт тліє.

~7.10.2003

Ні краплі страху
й жалю ні краплі.
Чаша пуста, сухе її дно.
Вже розлетілись надії цаплі,
ти вже допив божевілля вино.
Моментна пристрасть
завдовжки в вічність -
не наша книжка, не наш сюжет.
Цей рік пройшов, як потойбічність,
остання крапка, кінця куплет.
І розлетілись, і загубились,
дві різні долі чужих доріг.
Були ж щасливі, ми ж так любились.
Хто не зумів?? Хто не зберіг???
23,01,08

Поріз на щоці — це гра в божевілля.
О Боже, о Боже, о Боже,
о чорт,
ти вільний.
І кров на руці від страз — ще не біль.
І сльози з порожніх очей — тільки сіль.

Залиште пергамент, перо — і душу.
Заповнити б цей манускрипт і піти — я мушу.
Й навік відіслати у пляшці — без дна.
Хіба в цім абсурді Твоя є вина?

Вже руки втомились, і рух голови — залізний.
Нічне каяття — це молитва, але — грізна.
Засмучений місяць кричить в тридцять три голоси:
Залиште, залиште хоч трохи Краси!

І потяг у ніч стрімголов гуркотить без мене,
мій шлях — це зиґзаґ, і не в такт, тільки зсуви-крени.
Я чарку здіймаю в небесну німу широчінь,
о Зевсе, о Зевсе-Аїде, прилинь!

Танку
Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено голандцем-кораблем.
Поржавілим.Неначе дотик твій.

Танку
Клоунські чоботі.Чотириста частин спідниці.
Тут були турки стільки років.
Парламент ти сумлінно стережеш.
Мовчиш.Як маска на балу Нерона.
Лиш чоботи ведуть магічний діалог.

Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено примарним кораблем
Поржавілим,мов твій дотик.

В цьому місті я колись жила,
вуличками древніми бродила,
і любові неповторні крила
осявали дні мої й діла.
В цьому місті гостя я тепер,
тут ніхто мене вже не пізнає.
Чом же раптом погляд мій завмер,
поклику чийого я чекаю?..
Юність тут моя за тим он рогом
промайнула, мов невловна мить.
Ну а місто – в справах і турботах,
місту моя туга не болить.
...Крик чаїний лине з високості,
здоганяє течію стрімку.
Помовчу на пішоходнім мості,
крихти споминів кидаючи в ріку...

Для ноги в ботинке целый мир
выглядит из кожи.
Начинайте с любой точки.
Все они похожи. Все они ведут
к точке отправления.

Антонио Порчио.

Люди проходят Мимо
Солнца.
Деревьев.
Кварталов.
Своих Собратьев.
Люди
Несут Года
В карманах
Тертых одежд.
Люди Усталым Глазом
Делают пробу Света-
Кусают день.
Люди.
Проходят.
Мимо.

А люди могли бы – Плакать.
А люди могли бы – Смеяться.
А люди могли бы – Любить.

Хватит!
Искать Гармоний Тертого Блуда.
Хватит.
Лживым Участием Создания Сорить.
Люди Проходят.
Люди…
Слюнявят Терпением
Терпкую
Черствую
Жизнь.

А люди могли бы – Плакать.
А люди могли бы – Смеяться.
А люди могли бы – Любить.

Их Глина
Постна
До
Дна
И
Сжаты
До
,,Нет”
Их
Пружины.
И Светлое, Чистое ,,ДА”
Святое, Великое ,,ДА”.
Готовы нести их Спины.

Как бы приятно художественно и интересно
не был отделан фонарь,
он прежде всего должен светить.
Оноре де Бальзак

Век подходит к Концу.
Век стирается.
Прячется в Небыль.
Мать История скоро нас
Осиротит.
И родит новой Вехой
Со старой прорехой
На карточном теле
Человеком.
Человеком…
Человек будет вечно искать,
как искал.
и плодить…
и плодиться…
Человеку
все знать
и не знать ничего
не дано.
Человек так устал.
Так устал
Человек
Пребывать человеком.
И за тысячи-тысячи лет
Человеком
не стал
Человек.
Так и не стал.
Человеком.
Разуверился.
Сжился.
Свыкся:

,,А может и впрямь не дано.”

И что толку писать
Эти стертые, потные фразы.
И что толку Колоть себя Небом
И Будень в теле толочь.
Раз не стала Любовь
На этом Шарике
( тысячи раз, и ни разу)
ни Хлебом, ни Хлевом.
Раз осталась всего-то
Любовью –
Любовь.

Вы видите то, что есть, и спрашиваете:
”Почему?”.
Я же мечтаю о том, чего пока нет,
и говорю: ”А почему бы нет?”
Б. Шоу

А я все также Волен Небом,
И все еще Летаю Волей.
Девяти тысяч Болей болен.
Я был, я есть Небесным Хлебом.

Я знаю,
Откроется скоро вторая Глава
В Скрижалях Времени.
Я почти…
Я готов…
Осталось…
Вычистить Ноль из Сердец-хлевов,
Верой пометить Память-усталость.

Формула Глины меняется
на глазах
Зрячих и слепых взглядом.
Ибо, и те, и другие
Видели.
Седьмой Волной.
Как старый седой Старик
Светящийся дивным Светом
Состоящий из Мелко-Ввеликих частиц.
Подбрасывал в Добрый огонь
Новую гроздь Поленьев
Дрожащей вездесущей рукой.
Что и придало Дыму
Такой Аромат Апреля-Лета.
Оттого и старая Глина
Наполнилась новым Миром.



В ней даже стали видны
Частицы
Вечного Света.

Формула Глины меняется на глазах.
Эпоха канула в Лету.
Вторая глава.

Нас накриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва
разом з головою.
Пальцями у небо
зробимо по дірці —
мабуть, так і треба
дихати до зір. Ці
вечори зимові
з ковдрами-снігами
вже давно у змові
із календарями.
Взимку — ковдра снігу,
далі — ковдра пилу.
Радіовідлигу
в гості не просили.
Нас розкриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва.
Будем параною
разом лікувати:
навесні у небо
малювати ґрати.
Бачиш, так і треба.

В. Бендюгу та його безсмертним віршам

***
За селом прокричали лелеки
Летіли лелеки з Африки, -
Несли в Україну грип.
Летіли лелеки і кашляли,
Я кричав їм у слід, аж охрип:
- Не летіть ви сюди, чорнОгузи, -
Хай вас негри усіх поїдять!
Вистачить з нас і Чорнобиля…
Отче наш… вашу мать, вашу мать…

***
Не в позі щастя
Ставай хоч раком
Усе то буде лиш фізкультура
__________________________________

Лелеки, недоїдені пігмеями,
Під “вашу мать” верталися додому,
І, пролітаючи над Піренеями,
Побачили картину незнайому:

Стою я в позі знака Зодіаку
І бороню кордони України,
Лише боюсь, щоб грип отой крилатий
Зненацька не підкрався із-за спини,

Стою вже довго, вже закляк чекати,
Вже голуби взялись за справу дружньо,
Я все здолаю за тебе, країно-мати,
Урочисто, повільно, стійко, мужньо...

Мої роки-
Це мій багаж,
З яким прожив,
В якому бував.
В якому любив
В якому кохав.
Роки мої-
Це дитинство,
В якому мати
Співала пісні,
Вони минули,
Як в далекім сні.
Шкільні роки-
Це як віки,
де гриз граніт
Науки.
У юність пішов
З собою взяв
Материнські мозолисті
Руки.
Пораду батьківську
Проніс
По житейські ниві
- Друже сину із людьми
Будеш ти щасливий!
Пробігли роки,
Як води в ріки,
Як вишневий цвіт.
Тільки те же сонце,
Той же білий світ.
Проминули весни і літа
Врожай збираю
в восени
Роки в скриню закриваю,
Залишаються зі мною
Сини!

Поетом можеш ти не бути.
Без мови – Господи, єси! –
ти ланцюгом за горло скутий
і кажеш «єм», коли їси.
Ти особистий втратив прояв,
як язика твій брат відтяв.
А рідна мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

Своєї ти позбувся мови,
чужої вчитись не зумів.
Ти маєш зиск з тієї змови
і тридцять срібних у сумі.
Ото і все, бо України
немає в тебе, московіт.
Ти сам собі – суддя і винний,
тобі країна – чужий світ.

Покручомовний* українець
під тим – російським каблуком,
по всіх світах – вже як гостинець,
якщо не бидлом – кріпаком.
То, може, розум буде? – Згодом:
на рідну землю ниць впадеш
і будеш мовою з народом,
і патріотом, може, теж.

Ти – українець. То є прояв.
Не змінюй мову на сміття.
Народу мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

*Покруч – 1. Потомство, виведене
від схрещення різних порід тварин.
2. Спотворене, покалічене слово.

8.11.06

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.

Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки -
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.

Весільне плаття - з мильних бульбашок,
Які мене літати вчать!
Мене ніколи не загубиш ти
Серед юрби чужих дівчат.

І хай бурчать, що "опозорена",
Що гола - з ніг до голови, -
Запам"ятай мене - прозорою!
І мильні бульбашки лови!

(екзотичним дарункам присвячується)

Гріти сандалову ложку в долоні,
пестити деревину її теплу...
Вогке повітря — мов сльози, солоне,
довге мовчання глевке і нестерпне.

Можеш розбити усі телефони —
я озиваюсь із кожної скалки,
з кожного вірша (поети й дракони
до олівця призвичаєні змалку).

Бачиш, і цей увіп’явся щосили —
синього птаха потворне качатко!
Щось його довго по світу носило...
Хай перепише цю казку спочатку.

Хвилі здолає сандаловий човник,
дивна тваринка свій хвостик підтягне,
небо не змінить свій колір на чорний:
білі тюльпани там квітнуть безтямно.

Прямо з-під снігу у лютому й січні
квітне барокко будинків химерних...
Наші розмови триватимуть вічність,
решта — то нерви.

Якби я кленом народився або дубом,
То мав би безліч різних перспектив:
Парканом стати, або хати зрубом,
Чи скрипкою (люблю її мотив!).
Я міг би стати кріслом Президента,
Або веслом, що хлюпає в воді,
У вузі став би лавою студента,
Чи лавою підсудних у суді…
Можливо, став би рамою картини,
Де в Мони Лізи посмішка сумна,
Підпорою убогої хатини
Чи бочкою для пива і вина,
Або, наприклад, держаком лопати,
Дверима, щоглою чи клубом!…
Та чим завгодно міг я легко стати,
Якби був кленом, а ще краще - дубом!
………………………………………….
На жаль усе не так, бо я - людина,
І тим, що мріялось, не зможу стати!
Тому попереду у мене путь єдина -
Терниста путь в народні депутати…
1998

Стало колесо праці. Додому вже слід.
Йде дорога повз горні озера.
Порибалю годинку край Божих воріт,
Наловлю карасів на вечерю.

Хвильки небом - відпочиває душа -
Риб гугол увесь шум покриває.
Звуки гинуть. І стомлено біля Ковша
Ходить кіт мій по темному краю

Друже, хист свій єднати із сутністю нас
Не напружуй - роботу зробили.
Маєм сітку чудесної риби та час
Відновити порушені сили.

У вишневім садку самість виповнить всі
Власні обриси вірним коханням
До безсмертя. І все ж видається мені
Я рутину вдягав не востаннє...

Гірської річки в серці
не спинити.
Допоки світить сонце
в небесах,
Про тебе
буду мріяти і жити,
І світло
пломенітиме в думках...
Воно тебе
зігріє у дорозі
І в темряві
тобі освітить шлях...
Воно – безпечна гавань
у тривозі,
Молитви мудре слово
на вустах...

Крути
Земля кричить,
Земля благає,
Не треба більше мертвих тіл,
Не треба болю і страждання,
І сліз, і крові, і зітхання,


Дітей погинуло багато
За Україну йшли вони,
За Україну ,помирати,
У бій нерівний,воювати,


Московське військо,п’яні хами,
У бій кривавий подалось,
Багато їх було,чимало,
І море крові розлилось,

Та кров орошувала землю,
І трупи всі лежали вряд,
А матері ридали, СИНУ!!!!!
Та часу не вернуть назад,


Дітей погинуло чимало,
І досі чути де-не-де,
Як там не Крутах,на тих шпалах,
Земля розірвана гуде.
Гуде і плаче, як та мати,
Що сина свого там гука,
Не прийде він, нема його,
Лиш слава є його, жива.

Та й ту хотіли вони вбити,
Змовчати, того не було,
То були підлітки- бандити,
А не герої, як воно,

Тут зараз кажуть,
Не було, брежня, те все,
І балаган.

Але якшо пронестись нам із вами зараз скрізь туман,
В ту саму ніч, поглянуть нам, на воїнів , що бились там,
То зрозуміли би, що може і не потрібно було того,
Що може б мати після школи побачила його живого,

Можливо й ні, не треба було,
Та забувати ми ті дні, не маєм права,
Бо в огні здобули ми там Україну,
І Крути мали в боротьбі там не останнюю місцину