А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

Сплю і сниться лет вистави:
кінь, клейноди, стяг держави,
чорт-москаль, в руці сокира -
господиню дражнить віра.
В казані аж забагато!
Чорт облизується радо:
”Дай мені! Відкинь відразу!
Дам тобі натомість газу!”

Сцена друга: герб держави -
три царі, в очах булави.
І криваво багряніє:
„Ще не вмерла, ще живліє!..”
От наснилися “пенати”!
Розхотілось далі спати.
А за вікнами сіріє,
хворобливо рум’яніє.

І петарди: „З Новим Роком!”,
Новочассям! Ладом! Строком!
„Щоб у дім ваш ненароком
не ввійшли державним кроком!”,
„аби доля з ніжним чмоком
не постала звичним боком,
з ліхтарем під лівим оком!" -
"З Новим Роком!",
Новим Роком!


2007

Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків,
а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив.
Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, — і засів на правиці величности на висоті.
Він остільки був ліпший понад анголів, оскільки славніше за них успадкував Ім'я.
Кому бо коли з анголів Він промовив: „Ти Мій Син, — Я сьогодні Тебе породив“! І знову: „Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина“!
І коли знов Він уводить на світ Перворідного, то говорить: „І нехай Йому вклоняться всі анголи Божі“ (Послання до євреїв апостола Павла 1:1-6)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Різдвяна Зірка рік Новий
Нехай до миру запровадить,
Любов дарує пломінь свій,
Ніщо хай щастю не завадить!


Різдво Христове

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

***

Мир землi, благоволiння!

Гарна місячна дорога...
Зірка вказує спасіння,
В небі Сили славлять Бога.
Мир землі, благовоління!
В яслах спить Спаситель світу,
Примиривши люд із Вишнім,
Подолавши ярмо гніту,
Що скувало душі грішні.
Поклоняємось Вождеві
Та Дитині Світла й Миру,
Всемогутньому в Отцеві,
Він Любов’ю звів зневіру...
Принесемо в дар Ісусу
Віру, скорену Сумлінню,
Довіряючи тим душу
Й тіло вишньому спасінню.
Особлива ніч... Дорога...
Зірка зве всіх до прозріння,
У життя із Спасом й Богом.
Мир землі, благовоління!

Уроборос все ближче до свого хвоста.
Скоро буде шампанське і будуть куранти.
Через сотні років у старі фоліанти
Увійдуть наші свята і наші міста.

І напишуть: вони прикрашали голкові –
Ніби символ… Ну, вічність – це надто банально.
Ну, напишем – цей символ був дуже сакральний.
І додати: ці дані, мабуть, помилкові.

Або цей ритуал: загадати бажання
За дванадцять ударів – і випити, з’їсти.
Наші предки були з чудернацького тіста,
Часто вірили в магію чисел, гадання.
І при цьому були - через раз – атеїсти.

А опісля у них починались вертепи.
Цей «вертеп» – це предмет багатьох дисертацій,
Не один науковець попросить дотацій
На теорії типів, і рухів-ротацій,
На «поліський підвид і гібрид лісостепу».

Може, все буде так – із досліджень щось вийде путяще:
Ми згори посміємось із їхніх об’ємних томів.

Ми прожили цей рік – кожен так, як хотів чи зумів.
А наступний, можливо, удасться нам трішечки краще.

V. Nabokov
What is translation...

1.
Що є переклад? На тарелі
Несуть нам голову митця,
Папуги верескливі трелі,
Кривляння мавпи круг мерця.

Простити можна паразитів,
Аби міг ТИ мене простити…
Роками спокою не мав -
Секрети творчі пізнавав.

О Пушкіне! Я без упину
Снагу з твого коріння пив,
Троянду старанно ростив,
Та виплекав просту шипшину:

Квіток різняться пелюстки,
Як проза і пісень рядки.

2.
Що є переклад? Бляклі тіні,
Всього лиш відблиски крихкі,
Далеких вогників тремтіння
В туманнім дзеркалі ріки.

Чому і досі − сам не знаю −
Тетяні сèрги я шукаю,
А дивний твій герой сумний
Повсюди вже супутник мій.

Милуюсь римами відверто,
Красу алітерацій п’ю.
Як восьмий розділ я люблю,
А особливо вірш четвертий!

Моє ж творіння довгих літ −
На монументі лиш послíд.

27−30.12.2007

Укради мені півночі -
півжиття тобі віддам
Хоч півдотику...охочі
теплі губи півмадам
Піввесни закапай в душу -
півлілеї проросте
Лиш півнорми я порушу -
піввини, а це - пусте
Ще, півподиху дарую,
півковтка тяжких думок
І півслова, наче збрую,
запихаєш в півзамок
Півкохання - ефимерно,
півбуття - тобі до ніг
Півмене скуштуй майстерно,
твій - півмісяць - оберіг!

25.12.07.

Злітають з уст слова — пусті слова,
Запалюють в душі гарячі почуття…
Душа летить, об кригу б’ється,
А Він, ненависний, сміється.

Злітають з уст слова — чужі слова,
І ти хотів, щоб дійсність то була…
А мрія в віхолі кружляла,
Холодним вітром пролітала,
Сонати їй на лихо все співала,
Тебе, сердегу, забавляла.
Злітає й падає душа
І крил розправити не в змозі.

Для мене в світі лиш ти одна.
Забуті кроки на чужім порозі.

Сніг під ногами тихо скрегоче,
Радужний іній очі сліпить.
Щастя всміхнутись чомусь не хоче,
Не помічаючи, мимо летить.

Сніг під ногами білий, іскристий.
Жалко на нього ступить.
Життя – листок фоліанта чистий,
Та вже нема коли жить.

Ранок надією душу наповнить,
Вечір надію приспить,
День промайне і сніг припорошить
Твій слід ледь помітний.
І холод уже не відчутній,
І в цьому житті ти неначе відсутній…

Не те, мій Боже. Всі слова не ті,
Зриваються із язика із тріском,
Як кольоровий розсип конфетті.

Моє дитинство – як стара валізка,
Десь на горищі пам’яті чаїться –
І шкода викидати, і громíздка.

Я забуваю вулиці і лиця,
І пам’ять – як старий затертий запис,
Чи звук поганий, чи напів насниться .

Я пам’ятаю смак святкових трапез:
Цукерки. Мандарини. Лимонад.
І «З Новим Роком!» кривуватий напис.

Це я писала – з маминих помад.

***
Не те, щоб все змінилося – деталі:
В останню мить вбігаю з електрички,
Летять в куток пальто і рукавички –
Мене чекали. Решта – це дрібнички.
Я повернулась. Можна жити далі.

***
Отаке повертання щороку до своїх основ –
Я закінчила коло. Я скоро почну його знов.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

Загарчав автомат,
люто харкнувши полум’ям,
Роздираючи тишу святу.

І неслася Земля
По страшній траєкторії
В здичавіло-німу
Пустоту.

Вибухала Земля
Болем в розпачу кратері,
До кривавих тулилась грудей.

...І кричало дитя
Біля вбитої матері,
Рученята тягло до людей.

Dzieci stoją przy oknie

Słychać szepty w oborze

Nieproszony nie moknie

Szczęść Boże!



Pierwsza gwiazdka na niebie

Cicho czysto na dworze

Jest nakrycie dla ciebie

Szczęść Boże!



Sąsiad już się nie gniewa

I w potrzebie pomoże

Świat kolędy już śpiewa

Szczęść Boże!



Zakończone adwentem

Moje oczekiwanie

W mojej duszy już święto

Wejdź Panie.



Stół jest pełen pyszności

Posprzątane mieszkanie

Jezu bądź moim gościem

Wejdź Panie!

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, цнотливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білозубу розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008

Я хочу тепла, у домі й надворі,
щоб в серці палало нестримним вогнем.
Щоб доля летіла в життєвому полі
легким білокрилим всевільним конем.

Щоб з нового дня у нове життя,
ступити неначе на вищий щабель.
Нехай все минуле впаде в забуття,
у нового дня занурся купіль!!!

29,12,07

Три роки прожитих разом в самому серці Кракова
Так і не навчили нас нічому.
Ми й досі розмовляємо різними мовами,
Але давно не шукаємо шляхів відступу.
Наше планування стоїть на місці,
Як заморозка будівництва із-за
відсутності фінансової частини.
Ти шукаєш в моїх очах відповіді на давно забуті питання.
Я тримаю тебе за руку виключно із-за звички це робити
Коли на вулиці холодно.
Тут постійно ідуть дощі і червоні дахи засипані білим снігом.
Температура між нами знижується,
Проте пекуче сонце злизує з мого обличчя
Сльозинки весняного дощу.
Мені вже нестрашно жити за твоїми правилами гри,
Адже їх давно не існує.
Ти вже не відкриваєш зранку вікно,
Щоб пустити трошки свіжого повітря
На наші змучені теплі тіла.
Мені вдається лише малювати літери на твоїй спині,
Бо слова втратили сенс ще тоді,
Коли твоя ранкова кава стала мати присмак холоду.
Спочатку ти вірив, що це глясе.
Потім зрозумів, що в ній не вистачає окремих інгредієнтів.
Коли я мовчки встала і
вийшла ти обережно взяв з ліжка мій зошит,
І розірвав його на маленькі шматочки.
Я зітхнула і вийшла назавжди.
Не сумуй, мій янголе,
Так стало комфортніше не тільки мені,
А й нашій ненародженій дитині.
Бо тепер я не народжу тобі донечку,
А ти викинеш ту злощасну кавоварку
І відчиняєш вікно, щоб випустити дух нашої порожності
НАЗАВЖДИ…

Я стекаю по стенам,
Я сминаем постелью,
Я сегодня отдельно.
Все же ясно, предельно.
Я погашен торшером
В полумятой пещере,
Я замечен балконом,
Выживаю оконно,
Я заколот розеткой,
Все розетки глазеют
На походку сервата,
Но безмолвствует ванна…

Я расколот орехом,
Мне сейчас не до смеха.
Мне сейчас офигенно:
Я стекаю по стенам.
Кубатура пространства-
Перспектива всех странствий.
Я размыт берегами-
Пластилиновый камень.
Я поднят антресолью,
Я снегами засолен,
Я насыщен вокзалом
И чужими глазами…

Я сминаем постелью,
Сберегаю растенья
С берегами манежей,
Но все реже и реже
Вспоминаю объятья:
Мы же сестры и братья.
Я растрачен зарплатой.
Замалеван заплатой,
Перемазан рекламой,
И, испачканный хламом,
Я стекаю по стенам,
Я стекаю по стенам…
05.09.07.

Свисток. Стартуй. Вінчання.

Синонімія там, де хочу Я!

За вазою - два "Ч" Стендаля.

Все починалося з нуля.



Абзац. Травестія. Мажор.

Акунін вигляда з-за хмари.

Рожевіє під ним нове Пежо,

Якому усміхається Феррарі.



Кінець - це зовсім не фул-стоп.

Їх тричі - це новий початок.

Кому всміхалося Пежо?

Це загадка сімох печаток...



Вже тричі Гоголь проспівав.

Світало в потарасовій добі.

Вишневий вітер обдував

Чиєсь рожевеньке "Мерсі".

Я говорю ты говоришь
Никогда
Слова
Небыли так
объёмно и гулко прекрасны
Эхо идёт
ЖАр-свет несёт
Сумеречный ненастный
Я забываю слово
Оно уже
как полносветная дыра
Но выплывает другое, твоё
Кораблём, огромным
как город из темени моря
Куда испаряется смысл?
Остаётся лишь мощность
Воздействие. Сразу вдвоём.
Не открыть бы глаза. Мне пора

Фффух – исчезла.

Опустилися з тугою крила,
Світ розтав у в'язкому тумані...
Десь поділась нездолана сила,
Лиш думки залишилися рвані...

І цілющі закінчились сльози
Щоб душевні загоїти рани...
Відшуміли дощем літні грози,
Лиш мороз... та лютують бурани...

Вже давно запалати потрібно
Синім полум'ям, в білих іскринках
Враз розсипатись попелом срібним,
Цілу ніч тихо тліти в жаринках,

А як сонце зійде - тоді з криком
Відродитися з попелу знову
Гордим Феніксом сяючеликим
З сильним духом і праведним словом.

Щойно у серці зародиться
Гіркий корінь
І почне проростати
У твою свідомість і позасвідомість,
І ти стаєш уже питомо
Іншим, не таким,
Яким ти був досі –
Борись,
Стань воїном свого життя,
Арджуною на полі бою.

І коли розкриється душа твоя,
Перейде через місток
Земного-грубого-матеріального
І стане суттю й посуттю твоєю,

Тоді внутрішнє око
Осягне те, що доступне
Високоглибинному розуму.

І ти вирушиш
У внутрішній шлях
Пізнання себе.

Як і тисячі років
До цього.

З кишень старих набитого вокзалу
вагонний тяг і люду течія.
Заколесився ранок, лічить шпали,
мов кроки перехожих перія.

Переганяє серце стуком власним
ритмічні переходи по рубцях
і місто на очах тремтить i гасне,
розкидує "прощай" небитий шлях.

Бігцем простує вигнана дорога,
пустельником здається небосхил.
Купейна колискова, даль розлога,
розділена на тисячі мірил.

Вкладаю в портмоне за гріш надію,
спливає поминальна по устах.
І туляться натужно в згадках вії,
забувши на хвилину за розмах.

В клітках сидінь валізи, наче звірі
голодні, пережовують роки.
А я годинника за серцем звірю,
п'ястук розтисну ватної руки.

Хай за плечима кілометрів ранець,
а у душі ні пуху, ні пера.
У слові материнськім, як у рані
на біль врожайний випала пора.

28 Грудня 2007

Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
неначе в очах потьмянілих тече беладона,
немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
імли, від якої у грудях немислимо тісно,
і серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, мов струмінь живої води

Утома додолу ковзне, як шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, мов дим…

Ти пам’ятаєш у руці троянду ?
Оту найпершу – символ залицянь.
Зніяковілую палку тираду,
Сміливий погляд, сповнений вагань.
Ми вдвох. Юрба відходить антуражем.
Пливе...пливе у далеч манівців.
Віражимо...чи...радше нас віражить
Далека хвиля свіжих почуттів...
Була трояндочка. ЇЇ не стало.
Зав’яла тихістю гарячих днів.
Ми ж зачаровані навік зостались.
Закохані у свіжість почуттів...

Нехай заметіль новорічна
все зло замете
і вибілить біло
душі
полотно потемніле.
Хай в кожному серці
ялинка Різдвяна цвіте!
Всміхайтесь частіше!
Молюся,
щоб Ви не зміліли!
Молюся за те,
аби в Році Новому Добро
ніколи уже
не обходило Вашого дому!
Хай нічка Різдв'яна
насипле у душу зірок!
Здоров'я міцного!
Удачі!
Натхнення у всьому!

Відлунням недолугим
легке легато в`ється лугом.
Виблискують зірниці -
їх лиски ластяться в зіницях,
з них літо легма світло п`є...
Де кýє..., ліс - роки кує,
ховають лапи хижість,
а жахи крижаніють в крижах,
там п`яти лиже голод,
там крила набивають воло,
карбують крок до смері
всі ті, кому до сонця вмерти.
Прийняти верховенство,
пройнятись до кісток блаженством,
онде межа між я і світ.
А скільки перекутих літ -
лічили дні кістками,
загартувалися зубами,
у крові запеклися
жагою виїлись, втовклися
у пам`ять -
вижити,
щоб жити.

28 Грудня 2007

Зі склянки сонця вибігла рейка.
Циферблат води відкусив ластик,
щоб тісто надряпало на стіні калюжу.
Пофарбувало скло на крапельках сережки.
Світлофори, обв’язані хустками,
розплющили свої обійми.
З маґнітофона висковзнуло кошеня.
Гієроґліфи рук на ковдрах дахів зігнулись
пірнати у штани панельних будинків.
Хідник вирішив зловити кроки,
де природа отримала атестат зрілости.
Вазон загорлопанив посмішками,
щоб слимак подивився картопляником гривні.
Літера ґ виструнчилась у зиґзаґ лінійки.
Зайойкали фарби, відокремившись од міста.
Стільчик хлюпнувся з трафарету,
оплесками відзначивши зайвою гайкою мундир.
Знічев’я пара стурбована знеживленим волоссям.
Поет присвячує віршований фантик пасатижам,
щоб листя об’ївшись мармеладом вітру
було умебльоване звуком вітання.
Вікна брешуть на малюнки дротів.
Наклейки вихорів гукають мостами вражень.
Порічки цифр наскубали цілий зошит пахощів
з остаточним елементом зниклого бублика.
Вказівні пальці дорожніх знаків утомились
свердлити думку до позеленіння.
Ґрафіка хмар продзеленчала бритвою.
Вихохохахахіхікали кораблики олівців музику дзиґликів.
У парасольках пошкарубились обличчя колін.
Крихточкою хліба опинилась в сопілці ґалактика,
призвівши до нежитю.
Відпочивають студенти на сесіях Ве. Ра.
Заскавчав кусень слів у маслі,
в хрускоті набувши кольору.
Булькою носа вигулькнув місяць з вістря антени,
повільно зсунувшись у тарелю щасливих опуклостей.
Наклеєні аґітки на крапочках симфоній
скоцюрбили останню шкварку гаманця.
Олівець вихлюпнувсь на обличчя претендента,
що дивився з перекинутого дивану (східних віршів).
Прислухаючись до нісенітниць свого відсутнього,
тумбочки пурхали над зміями павутинь.
Руберойд просмоктав череп кулака
до розґвинчених телефонних маслаків.
Тісто пірамід зачепилось за полотно світла.
Мед захтів сказати про прекрасне майбутнє,
та поліз великою ложкою за словом оптимізм.
З кишені штукаря вибігла до води копійка,
своєю публічністю ляпнувшись кізяком.
Повстянками набубнявіли леза вишень.
Сірники дощу реабілітували одяг спокою.
У банці тіні плаває монтаж серця.
Граючись, пісок винайшов бандуру повітря.
У калькуляторі зими пробудження слини.
Статуетки зірок не витримали реліґійної критики
і подали у відставку.
З праски подивився мовний потік
і перекинув адміністративність столу.
Листя гепнулось на взутих у лижі бліх,
розплющивши ґранітну зцементованість.
Видобуток упізнаваємости розподілили по трубах.
Коромисло поцілувало елітарність
за нові досягнення марсіанства.
Філософ захопився різьбленням по шинах.
Карикатура стіни кинулась на асфальт.
Над чимось прогигикав унітаз.
Вапняне яблуко посмакувало гусінню.
Натягнута криниця на вусик мурахи
хлюпнулась обличчям на сливи.
Рогачі вкусили землю
і вона, зойкнувши, вибігла на вулицю.
Бляшанка жбурнулась медитувати над книгою стель.
Автівка, набрякнувши проколотим повітрям,
намастила язикатість бордюру.
Квітка, вхопившись за цеберку,
поцибала в макаронність мікроскопічности.
Окуляри засідлали годинника
і побігли навперейми з чоботами за плечима.
Лінія зробила собі харакірі
і стала розпливчастою.
Сорочка фотозбереження вихлюпнула низькочастотність.
Уніфікація призупинення дискредитувала тубус,
завівши на манівці самопідмаґнічення.
Іржавий, атом розбещений різками,
стулив грудочку цяточки.
Фосфорність ґринджол ізолювала двигун очей
від періодичности обтісувань обчислюваного.
У гарбузинні думкають* форми гужів,
розтлумачуючи м’якоть своїм естетизмом.
Дзвін бемкає по відлунню.
Килим скиглить по космосу,
подбавши про хиби людської постаті.
Відрізалась підлога од смаків,
призвівши застібку до політики.
Слоняче мавпування свинства
навчає язика брехати на зміюватість.
Мильниця накаркала вайлуватістю погляду
на аеродинамічні властивості скель,
зумівши зловити хосен швидкоплинністю.
Кнопка насьорбала пір’я орнаментів,
вичавивши з головоломки бутерброд вугілля.
Захриплий аспірин відрізав доторком підвіконня.
Ножиці стрільнули флакончиком,
зателефонувавши на абетковий телефон.
Волосинка нагадує ґазетний водопровід.
Камінь, розуміючи холод павзи,
спостерігає розбурханістю драбин.
Плодоягідне спотворення подвоїло масу дотичности.
Долубіжний бумеранґ успадкував хіть сушарки.
Вуличні сутички дослідили орґію думок.
Караван імен залишив крикливі поцілунки
Одноголовому заблуді, що купився.
Чорнила не змогли закалюжити біле.
Над моїм містом висить психолоґія цукру.

Словом за слово, мысли, как швы,
разбегаются, свет оголяя...
Вслед за ушком пронзившей молвы
нитью сердца любовь пришиваю.

День за днём, как строка за строкой,
в рукавах - жизни стало теплее
и опять я дрожащей рукой
осязаю петлю вместо шеи.

И за выдохом вдох, словно мир
опускается в лёгких за тризной.
Я мечтой заполняю эфир
между роком судьбы и Отчизной.

27 Декабря 2007

Очі заплющив... і хочу побачити
обриси твого лиця через місячні
промені, вилиті з мармуру, ранити
щоби себе в ці священні дні лічені,
поки тебе ще немає, мій янголе,
(тебе немає вже років із тисячу),
В Середньовіччі ти Гоффа Жа... Жака Лє,
в храмі, де хтось і моє ім’я висіче,
ну, повертайся, мій світе світесенький,
виринь зі світла і хмар заклопппппотаних,
хмари минулого дуже малесенькі,
їм не втримати мене, небо, всотане
в час, обіймає тебе, моє крилонько,
ти все у храмі минулого з Голосом,
я ж бо поганин, і там моя силонька,
де заправляють дажбоги і волоси,
виринь із хмар, хуртовина-хурделиця
очі і руки скує скоро холодом,
і все минуле зітреться і змелеться
і розіб'ється під сонячним молотом.

Я знову малюю це чортове небо,
Я знову малюю ці довбані зорі.
А небо здається схожим на тебе,
А зорі ніби то кажуть "Sorry".

Я знову думаю про минуле.
Думаю про ту кляту осінь.
Майже забулося, роки промайнули,
А ми не змінилися зовсім.

В кутку іржавіло майбутнє
З похмільним запахом печалі.
Дивилось порожньо, могутньо,
Почервонівшими очами.
Позачерговими прощаннями,
Крізь брудну жижу кави,
По хвилям радіо віщання
Минуле витікало...

Чого ти не хотіла?
Згораючи до болю.
Запахло, задиміло
Теперішнє тобою...

Невиплакані очі, дико,
Дивились щиро, незабутньо.
Накрите пильним віком,
В кутку іржавіло майбутнє...
01.10.07-02.10.07.

чи береш ти цю жінку у бідах та нещастях
у хворобі у голоді та спразі
у безвір’ї у злиднях
у печалях і горі
у днях чорних і безпросвітних
у друзях невірних і зрадливих
у світу
де тільки ті безсмертні що безсмертні і не більше
чи можеш ти сказати цій жінці
що все все все на землі просто
і що все все на світі обман і неправда
і після цих слів примусити
чи вірніше попросити її жити і радіти
чи береш ти цю...

Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

Білим,
заплаканим сонцем
тебе зустріну.
Побачу
кригу на віях,
у серці
холод відчую.
Тихо
стікає вічність,
в долонях
зоряний порох
і сивий
ворон
цілує плечі
і скроні.
Завтра
ти будеш знову
щасливий.
Квіти
сховають світло
до ранку.
Тиша
м’які опустить
руки.
Випий
із чаші нічного трунку
терпкого
меду розлуки.

І

Ви знаєте, падає сніг,
так, як падав тоді,
коли зимові вечори
повнились довгою тишею.
Як і вчора – падає сніг,
як багато років – падає...
Ви знаєте,
він такий самий.
Але я не ступаю безпечно
по дорогах, встелених кригою,
хоча іскриться сніг.
Не відігріваю білих шибок,
не здираю пластиліну
з віконних рам.
Хіба – у коротких снах,
які весніють спогадами.
Ви знаєте, такими вечорами
я розмовляю з вами
і пишу довгі листи,
для яких ніколи не знайду
адреси,
які не вмістить
жодна поштова скринька.
Ви знаєте, без вас такі довгі
ці вечори зимового смутку,
коли десь далеко
падає сніг.


ІІ

Через скло я не бачу очей,
ані губ, я не чую
ні плачу, ні молитви,
бо скло опівночі холодне,
як цвинтарний хрест,
непрозоре, як дощ,
опівночі під місяцем білим.
Але ваше тепло – дотик рук
через скло, дотик уст
через скло. я шукаю
у звуках німих те знайоме,
що живить мій сон...
Та скло – мов холодний пісок,
збереже лиш на мить
ваш слід і осушить росу,
щоб забути зітхання рук.
Товща літ припорошує скло...
Я плачу...

Три царі ішли зі Сходу
за зорею дні і ночі.
Ранило каміння ноги,
пил гарячий різав очі,
та царів не збавив сили,
бо світила зірка в серці.
Йшли царі. І місяць вперто
сипав, мов пісок клепсидри,
порох зоряний на плечі
тим царям. Важкими кроки
їхні стали, на повіки
спокоєм лягала вічність.
І задивлені у місяць,
як у зоряне свічадо,
позабули край свій теплий,
щоб в холодному світилі
збудувати храм надії.
і украв облудний місяць
їхніх днів земне чисління.
і забули їхні очі
барви літнього світанку
над морями. де зітхають
дикі пальми й кипариси.
Де під зорями в серпанках
баядерки ніч малюють.
Три царі, від пилу сиві,
довгу путь свою провадять,
і горить над ними зірка.

Я вас пам’ятала,
коли стрілка запівнічно
гамувала свій рух.
Пам’ятала вас посміхом,
мов терпку виноградину,
холодні бризки води
по холодній бруківці.
Я збирала вчорашні звуки,
аби зв’язати в химерну мелодію
ваших голосів.
Я вас впізнавала
у лабіринтах чужих вуличок,
що дихали чужим спокоєм,
пахнули моєю тривогою...
У надсвітанковому маренні
я вас пам’ятала.

Зимовим вечором
у синьому садку
рожевий кінь
розпорошив холодний цвіт.
Терпкою парою із ніздрів
хотів зігріти
мертві руки ясенів,
обпалені колючим сріблом,
що ним порскала зі сміху
Новорічна ніч.
Потім блукав білою тишею
і дивувався: де ж квітуча вишня,
обнюхував сивий поріг – тихо.
Навіть лизнув
клямку на дверях – німа.
І вікна ховають пустку
за білими фіранками.
А голуби (у ваті з срібним дощиком)
все силкуються дістати
хоч ягідку шовкової калини
своїми гумовими дзьобами.
А горіх єдиною рукою
потягся в небо –
і завмер,
коли згоріла остання зірка
над комином.
Де ви?
Шелестить сухе листя під копитами.
Заплутались пелюстки
У срібній гриві.
Шумить дощ.
Де ви?

Сплетение
Улиц - сетью кружев
Под небом
Хмурым, чадным, чуждым,
А мне бы
Быть кому-то нужным...
Я где-то
Брошен, как игрушка.

Жмется к солнцу улица...

Все мыли
Руки. Вместе. Мысленно.
И жили
На проценты с истины.
Доили
Град; трофеи вывезли...
И скрыли
Шляпы, шарфы - лица Их...

Черны оконные проемы...

Он, Город,
Чужаков не жалует.
Не горд он -
Обречен отчаяньем.
Да поздно,
С мечт туманы стаяли,
И звезды
В раны солью падают.

И дышит тишина все тише...

Ти ввійдеш у сніг
із моєю парасольковою душею,
зайшовши до своєї оселі, побачиш,
що вже давно
висить твоя куртка, стоїть дипломат,
сушаться чоботи…
Що я, виявляється, вдома.

вкотре згадую про свою творчу вдачу
наштрикую голову абстрактними забавками
позбавляю себе вільного часу
щоб вкраяти чималий шмат путньостей
перевершую себе в своїх очікуваннях
іронічно посміхаюсь чужим емоціям
потайки перелистую спогади
втрачаю надію на творче одужання
знаєте
у ситуації що склалася
я виступаю непришийкобиліхвістиком
серед безлічи сторчногих homo sapiens
моя фішка в тому
що ви мене не бачили
бо ж хіба можна скласти уяву про ту людину
що ходить ногами до землі?..
і дай боже світ перереміниться
(не на краще а в прямому значенні)
і тоді не тільки [ ]
а також [ ]
не лише ногами до землі

Слова
незаплямовано
звучали
Посеред
мовчазного
відчаю.
Вона,
прокинувшись,
мовчала,
Ковтала
гострий дим,
за звичаєм.

Вона
неквапно
підвелася
Із ліжка
наче з поля
бою
За не-
передбачуване
щастя,
За ночі,
прикушені
до болю.
02.10.07.

криза моєї зовнішности
знечавлює крихітну втіху
бавитися собою

остерігайтесь мене
недогаяні рани сердець
пташка пролітає над головою
заради самої голови

не очікуйте залишитися
непоміченими
увесь всіт надрючений
мітити у мозковий центр

моя криза
то лише зовнішній вияв
душевної реінкарнації

Стою, як укопаний,
всихаю,
порожнію серцевиною.
Це вже не я,
колись струменіюча,
сила відстояного сонця.
Закостеніло літо
від корнища до маківки.
Його стугін
відцвів,
насіння несе
зі собою вітер
у птахокрилій торбині,
пошитій з тремтливих рухів
недоспаного ранку.
По знечулому тілі
не пробігтися мурасі,
не звиснути метелику,
котрий би
розгойдав миттю
примхливість всесвіту.
Але існує ще
хитлива впертість -
дивитися в небо
і чекати на його сльози,
бо щирі вони,
хоча й непитомі
колишньою насолодою
затамування спраги.
Купляє око зором
цупку матерію часу,
викроює світ,
зодягає пам`ять.
Нічого вічного
у вічному,
нічого зайвого
у нескінченнім плині
правди,
лиш уривки думок,
з яких формується
коловідтворення Істини,
звіряється
правопис орухотворених дій,
вагається нахил,
нахиляється
від ваги думки
наслідок
і повертає суть
у стан рівноваги.
Важкі ці переходи -
завдовжки життя,
завбільшки
у недостукане серце,
з глибиною
неодоненої душі.
Всихаючи
виповнююсь легкістю,
перевтілююсь
у невагоме...

26 Грудня 2007

Вибивати з голови дурниці,
наче бруд торішній з килимка!
І тріпачка, і худа рука
не здригнуться…
Як блакитні птиці,
упадуть на матрицю снігів
всі жалі, смітиночки, пір’їни,
крихти хліба з неба скатертини,
кадри щастя з кінострічки снів.
Через серце – слід від підошов.
Хто пройшов? Куди пішов? Для чого?
...Відридала на плечі у Бога.
...От тобі, зозулько, і любов.

Я щаслива,
що десь ви є.
Таємничо
й піднесено-просто.
У буденному кольорі
серед гамору й сміху
земного життя.
Тихі кроки.
Впевнені й не дуже.
Я ступаю в прозорий слід.
Я торкаюсь повітря,
що в ньому згубився жест.
Я радію,
що десь ви є.
Це нічого,
що часом плачу,
це нічого,
що холодно часом, -
бо ж світ
такий незбагненний,
широкий,
розгортає кути до безкраю,
як шукаю свого.
Коли хочу тепла,
що в словах задрімало,
в думках,
вплітаючи мудрість
у штучні вінки
дешевих фраз.
Та ви є.
І я згадую знову
розмову,
якої не було...

У лабіринті сірих вулиць
Вчорашній день блукав,
Минулого сумний прибулець
Все відповідь шукав.
Імлу накинувши на плечі,
Це сивий пілігрим,
Був схожий на зимовий вечір,
Закутаний у дим.
Вдивляючись в міський орнамент
Із сплетення доріг,
Читав їх, мов старий пергамент,
Що таїнство беріг.
Та і будинки і дороги
Мовчали все про те,
Як допустили людські боги
Замах на святе.
В самісінькому серці міста,
Зовсім ще дитя,
Хлопчина, щоб знайти поїсти,
Ворушив сміття.
І зовсім діла не було нікому
До тих поневірянь,
Що те хлопча не має дому -
Не повід ж хвилювань.
Вчорашній день людей спитать
Лиш про одне хотів -
Яким майбутнім йому стать,
Щоб світ прозріть зумів?!

Хмари пливуть гондолами
В законспіровану вічність.
Квіти будяччям подолані.
Тиснуться сльози до віч мені.
Втеча від себе, від долі
Примусом? З доброї волі?

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

Лимоновим соком
в потріскані губи
впивається влучний
цілунок,
лишаючи
сонячно-липкі,
цукрово-цедрові
відбитки
на пам`ять,
без здачі,
в дарунок.

На віях святково загусла
рожева липка карамель,
залишена пізнім світанком
в десертному блюдці
зорі.
Задивлена легким серпанком
ранкових нечесаних хмар,
скуйовджені пасма вологи
ковтає
з похмілля
земля.
Прокинувшись, димові смоги
вхопились за перса небес
й пожадливо цідять
в бокали
Аврорине
молоко.