Я услышу шаги твои по коридору.
Быстро вытру слезу и закрою глаза.
Ты тихонько зайдешь, мимолетом посмотришь.
Ничего; просто думай, что я сладко сплю...

Такі прозорі видались ночі...
Дозрілі зорі падають в ночви...
Щоб на світанку липневий вітер
Їх теплі грані нечутно витер...

Нехай, перебіситься молодість!
Які це святі слова.
У кожного свої бісики,
У кожного десь голова.

А молодість гордістю царською
У серце підкидує жар...
Розпалює розум і душу...
Рятуй же нас Доле!!! Пожар...

І Біс той - з хвостом і рогами -
Танцює у нас в голові.
А всі лиш розводять руками:
"Нічого... Пройде... Молоді..."

Та й правду ж бо кажуть - проходить.
І вже сидячи на софі,
При спогадах сльози надходять
Про дні "золоті - молоді".

Нехай, перебіситься молодість!
Звичайні правдиві слова.
У кожного свої бісики.
Аби ще до них голова...

А коли я піду - засумуй і постав Шопена -
Від життя і від смутку найкраще лікує звук.
Тихо північ прийде і ти знову заснеш без мене,
І пригорнуть мелодію в темряві контури рук...

Твої внутрішні Гімалаї
Подолає не кожна жінка
Дочекаюсь, коли зупинка
Потім знов висоту набираю
Чи боюся дійти до вершини?
Мабуть схили занадто гострі
І якби все було так просто
Вже давно тріпотів би прапор
На списі твоєї гордині

А що таке життя ??? Всього лиш пару років....
Хоч декому щастить прожить до ста...
Коралові вуста, щасливі карі очі...
У дзеркалі дитяча вся краса.

А потім, час пройшов...Пішов десь із роками...
А звабливі вуста вже не такі...
на них багато фарби, мабуть, не тої гамми...
Тому що, очі теж якісь «слизькі».

Вік знов летить, у піжмурки все грає.
І хочу, я сказать Вам - виграє...
І тіло вже не те, і часу вже не має
У дзеркальце всміхнутися своє.

Ідут роки... куди? Може спитати???
Агов!!! Не хочуть слухати мене...
Я їм всміхаюсь ... та зморшки винуваті.
Так сильно обіймають все лице...

Люблю пухнатий спокій
З довгою бородою,
Люблю екстаз двобою,
Що роздирає, поки

Скаче по нервах галас
Масового психозу,
Гнів - у руках загроза
Рветься назовні зараз.

Позачиняйте вікна,
Поки приймаю тишу,
Поки всі білі миші
В чорній крові не зникли.

Не заважайте спати,
Не вимикайте світло,
Хай всі побачать мітли,
Навчені не літати.

Дайте мені снодійне
Або легкий наркотик,
Те, що я буду проти
Не зупинить - постій-но.

Та геть розмови про це!
Я розмалюю стелю
Кольорами пастелі
Чи простим олівцем.

Ти вибачай, але тут все моє...
І не кажи, будь-ласка, що я жадна!
Зберу у руки все життя своє,
Повір, що навіть, тінь піде за мною владно!

Піду далеко, мабуть, десь на Схід...
Просто, люблю дивитися на Сонце...
Тобі!? Тобі назавжди я закрию вхід!!!
Не стій у мене більше під віконцем!

Чому стоїш? Чом дивишся ти так???
Тікай у іншу сторону, благаю!!!

Пробач мене, пробач мене.. прощай...
Пробач, за те що я тебе кохаю...

_____________________________

Ти вибачай за сльози і за сміх,
Ти вибачай за гордість і за сором
Пробач за страх, за радість і за гріх
Пробач, що в серці залишивсь лиш порох...

Хто не дійшов, той впав униз,
і кості тих давно уже зогнили,
і канули у вічність, кості тих
хто не зумів, і хто не зміг,
на те можливо і були причини.
Можливо, що так доля повелась,
можливо, що роки були важкими,
можливо біль, можливо совість, страх,
можливо брак можливостей їх вбили.
Це шлях самотніх, вдвох тут не пройти,
занадто вже вузька стежина,
тож кожен має вибір – йти, а чи не йти,
коли ж іти, то тільки так, щоби дійти
аж до вершини.

Ось тільки подумала: як мені важко буває,
І раптом – дивлюся як жінка іде без ноги,
У зморшках лиця похилившися доля кульгає,
А очі пожовкли від тиску гнилої біди.

І я зледеніла, й ще довго і довго дивилась
Услід цій бабусі, що вже пережила буття...
І раптом – стомилась, я раптом від себе стомилась –
Бо я не ціную своє безтурботне життя.

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Я хочу бути Сонцем -
Щоб теплом тебе обійняти...
Я хочу бути Вітром -
Пил минулого з тебе зняти...

Я хочу бути Птахом -
Щоб з тобою поруч кружляти...
Та не хочу бути Прахом --
Під твоїми ногами лежати...

Кажеш серця не треба слухати?,
Не пускати любов у душу?
Ой, як хочу до тебе достукатись...
А ось бачиш -- писати мушу...:))

Мій гарячий полковнику – щит нагород і медалей,
ти достойно прожив ці сто років земної краси.
Віють спогадом стіни і німо всміхаються кралі
із пожовклих світлин через подвигу твого часи.

Не під силу тобі цей прихід змолоділих формацій,
зовсім інше життя без вогню, канонад, блокпостів -
залишився самотній без роду, без племені й нації
тільки вперто чекаєш нізвідки порожніх листів.

Мабуть, важко збагнути, що світ цей, відкритий для тебе,
породив лиш один вибір – в Лету, чи мертво жити,
Що для когось твій подвиг - яскравий салют зрідка в небо
і дешевий букет раз на рік під гранітні плити.

Що не буде ні залпів, ні зброї… і пам’ять притише
смерть усіх сподівань, втрату віри, надії, друга…
Ні, полковнику любий, ніхто вже тобі не напише!
Тож попереду ще таких самих сто років туги.

Знов весна. Тільки та, що не радує,
Відкликається болем глухим.
Кожен ранок про тебе нагадує
Свіжим вітром - приємним, легким.

Ти далеко. Це те, що не зміниться.
Розмовляю з тобою вві сні.
Бо з тобою творилось і мріялось,
Оживали бажання й пісні.

Без натхнення, у сутінках, сумнівах,
Без любові, без світла живу.
Непривітними, сірими буднями
Зустрічаю самотню весну

Коли усе дратує, все набридло,
Коли навколо все таке складне -
Ти мариш від безсоння і безсилля.
В цей час тобі лишається одне:

Дивитися, як знову сходить сонце,
Згорає небо у вогнях.
Забути біль, відкрити знову очі
Шукати свій нелегкий шлях.

День змінить все, він вилікує душу,
Наповнить змістом все твоє життя.
Повіриш в мрії, і згадаєш друзів.
В минуле вже не буде вороття.

Дивися, як народжується сонце,
Згорає небо у вогнях.
Стань сильним і відкрий для світла очі -
І ти знайдеш єдиний вірний шлях.

Випромінюють енергію усі –
погану, добру, чорну, білу…
Вона живе й біжить по тілу,
її відчути можуть ті,
хто вміє відірватись врешті
від повсякденних різних справ,
згадати все, що колись знав
про світ і про його енергію...

Колись були ми дітьми
і знали значно більше,
і все було світліше,
бо вміли ми радіти.

Тепер усе інакше.
Ми вміємо сміятись,
але наш сміх назавше
невинні втратив барви.

Іди – ти просто мене не вартий,
будь ласка – я відпускаю тебе,
іди далі сам і назустріч коханню,
можливо, тебе твоя доля знайде.

Я буду сама і знов буду вільна,
поранене серце загоїться знов.
Завжди була сильна і зараз я сильна,
колись мене знайде і справжня любов.

Кохав – не кохав, - не буду питати.
Що любиш казав, та більше за всіх
любив ти себе і не варт сперечатись –
серця егоїстів, як камінь, черстві.

Ти не той, тільки хочеш ним бути,
ти не той, хто потрібен мені
знаю, важко це все осягнути,
та я певна – повіриш, чи ні.

І не знаю, чи варто чекати
докорінних ще змін не було,
але вмію любов цінувати
ту, що серце твоє віддало.

Так, я вмію любити людину,
але розум говорить «не смій»,
щоб уникнути тої хвилини,
коли мені скажеш «не твій».

Ти не мій, тільки бути ним хочеш,
інший ходить ще десь по землі…
Ти люби його – серце шепоче,
але розум сказав твердо «ні».

Когда реальность вдруг утратит смысл
и очевидное покажется абсурдом,
когда в сознание ворвертся мысль
о том, что это только сон - не жизнь
(и отзвучит встревоженным аккордом), -
я снова ухвачусь за тонкий прутик,
за цепочку, что логикой зовется,
захлопну двери, не услышу стука,
в надежде, что она не оборвется.

Можливо я вже не такий, як був колись.
Можливо світ колись був не такий, як зараз.
Можливо зорі – це не тільки лиш зірки.
Можливо небо – лише купол що над нами.
Можливо сонце – це всього лишень ліхтар.
Можливо щастя – те чого немає.
Можливо, що не задля нас,
цей світ був створений колись, не знаю.
Можливо люди, так насправді й не живуть.
Можливо, що насправді, й не вмирають.
Можливо сон – це явність, явність – сон,
чому ж, тоді, у мене снів немає.
Можливо місто – то великий цирк,
в якому клоунада процвітає.
Можливо вся наша планета – божевільний дім,
чому ж у ньому лікарів немає.
Можливо, що Господь створив цей світ
як насмішку, як жарт, собі на втіху.
Можливо, що можливе й не таке.
Можливих відповідей ми маємо без ліку.
*
Можливо на ранок залишиться
тільки лиш тінь і попіл,
можливо до ранку дотягне
лиш думка без слів.
Одна одинока, пуста і самотня
як ніч чи як сльози,
як я уночі без світла, без сліз,
без жалю і без снів.
І знов повертаюся я до речей,
що можливі
у світі, в якому існую (живу?)
я щодня.
Бажання нестримне зробити
щось дуже важливе,
і славу здобути, а може
й безслав’я, хто зна.

Ти "прощай" сказав мені,
Й загубився день в імлі,
Кликнув журавель журливо,
Та зайшлася плачем злива...
Ти "прощай" сказав мені,
І відтоді у огні
Моє серденько згорає -
Сум його безжально крає.
Те гірке твоє "прощай"
Спопелило навіть рай,
Душу в пекло поселило,
Й сплячих демонів збудило.
Але пекло я покину,
Ти не думай, я - не згину,
Трунок не доп'ю гримучий,
Й віднайду Едем квітучий!

покошланий ранок
розірване навпіл мовчання
твій погляд крізь мене
ти будеш каву чи чай
нічне божевілля
було лише намаганням
на мить пригубити
давно вже покинутий рай

але ми чужi
я йду зачиниш за мною
і вислизну з дому
і сяду у сонний трамвай
холодна байдужість
на серце впаде пеленою
і в гаморі міста
розчиниться тихе прощай

Люблю загадки на які знаю відповіді…
Смуток навшпиньки підійшов ззаду
і затулив долонями очі:
- Вгадай хто?
- Це знову Ти…
- А звідки ти дізналась?
- Знайомі парфуми…
- ?!
- Як завжди… Мої…

то був Ступка старий доброокий
підійшла до нього сказала
відправив вчитися
зібрала документи довідки копії черги заяви
за один останній день шансу - в Франка на акторський
монолог поезія проза танець етюд готувала костюми
Федоришина переодглядини у "Воскресінні"
вподобав собі мене трагічно "Лілеєю"
одягнулася хлопцем і провалилась на вступі

щастило в коледжі квитки по дві гривні
квитки в Заньковецьку
то була пані Марія мила чутлива
на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох
дивилась вистави плакала
хотіла акторкою а не вчителькою
щоб грати чоловічі ролі

ще з дитинства мені дуже щастило на то "високе"
на ТАКЕ високе
перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем
то був Костирко славний художній
виставка в спортзалі маломістечкової школи
картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок
вздовж обшарпаних стін спортзалу
ніби-дитиною-мальовані люди на брудних щаблях драбин

події останніх місяців ..навіть років доводили
ілюзії справджувалися
..все що виникало в уяві виникало й на яву
боялась чогось боятися ..знала що страхи самопритягуються
хотіла бути почутою навіть якщо й використаною
впевнено крокувала до людей прирікаючи себе на самотність
була нестримною в своїх "пориваннях до високого"

байка

Бобер, Бабак і пан Борсук,
не для забави, а для діла,
залізли на високий сук,
і вже давненько там сиділи.

Їх діло поважав лісок,
бо добру й славну справу мали, -
пісні складали для пташок,
спів соловейків підправляли.

Про давню єдність Бо-Ба-Бо

вони все марили у мріях -
тягли старих пісень або
кохались в лісових повіях.

Рівняли всіх на власний смак:
все вище ставили вульгарних,
провадячи ґламур отак, -
огидне правили за гарне,

старе давали як нове,
хто геть цнотливий - виганяли,
хотіли ж бо à la Kurvaie,
пісні пташки щоб їм співали.

В курвівстві більш Борсук приспів,
бо хвацько з мемуар-фантазій,
розпусних він пісень наплів,
і мав до всяких їх оказій.

Навчив Зозулю й Горобця
як до пісень цих рвати гланди,
й мав нагороду від лісця
за розвиток юрких талантів.

Бабак частіш сидів в норі,
не пхавсь до піснярів горластих, -
він сам талант, - душа вгорі,
пісні в душі, в піснях - контрасти,

То не для нього шум лісів, -
він розумів лиш пісню квітів.
І хто б і скільки б не просив,
він не для них. Один на світі

із власним Богом у душі.
Він сам є Бог.. Він вище неба,
він не побачить - не проси,
Йому крім себе птиць не треба.

Бобер, що з них найрозумніш,
зродив для лісу Бобренятко,
пані Боброву вставив між
рядків пісень, й червону цятку

лишив по собі в далині,
що розпливалася містично.
Хор розливав його пісні,
і до ладу, і хаотично:

співали Сойка й Повзунок,
і Соловей курвівські трелі
горласто ширив над лісок, -
їх чули в полі, й поза скелі…

Старіли стиха з плином днів
Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч
ще лебединії пісні,
складали. Ще тримали поруч

слухняних птиць що вдвох чи втрьох
ще ними навчені співати.
На тих гілках зростав вже мох,
де мали звич вони сідати.

А купка юних пташенят
сиділа на сусіднім гіллі
співали про думки малят,
про жовторотиків весілля;

складали власне - про думки,
про душу, про сердець каміння,
в піснях не мали слів гидких,
і творче шліфували вміння.

І зроджували ті пісні
у слухача не хіть тілесну,
а перші почуття весни,
і зліт душі допіднебесний.

- - -

нехай ж не гине молодий
талант в погоні за сарказмом,
й за старцем, що glamoure старий
він ширить нетривким міазмом.

гірке відчуття безповоротності подій
воно виникає вже потім
з нестерпним присмаком жалю
з неймовірною злістю на себе
з запевнянням себе що більш такого не повториться
з надією на себе на свій досвід

що наступного разу це не повториться
ти не залишишся осторонь
але приходить трохи інший випадок
з`являється котрий несподівано
у незручний час
і тоді знову душа вибухає жалем
за нескоєним

бабуся
старенька бабусечка інтеліґентного виду
низенька тремтяча
мабуть колишня вчителька чи й професорка
вона повільно
трусячись усім тілом і ледь переставляючи ноги
крок за неслухняним старечим кроком
вступала по сходинках у маршрутку

врешті зайшла
всі терплять водій нервує

- у мене посвідчення - промовила
маршрутка неповна
ніхто не стоїть

- у мене вже є з посвідченнями - вибухає хамством водій
- то що, мені виходити - непевним чуть гордим голосом
- так, виходьте

бабуся стиха повертається
тремтячим повільним кроком
суне від водія в бік дверей
крок за кроком неслухняними ногами намацує сходинки
всі терплять водій нервує

врешті маршрутка їде далі

о Господи!
чому ж я така юна і така невпевнена в собі дура
чому я мовчки не підійшла до водія
не всунула йому в хамську пельку ту гривню
цю одну кляту гривню
ту єдину гривню за проїзд
чому я не взяла
ту стареньку інтеліґентку по-під руку
і не посадила на своє місце
чому-у-у-у-у?!

Боже, як гірко

можна самовиправдовуватись
казати собі що бабуся горда й образилася б
ні вона б не образилась
якби я зробила це з гідністю
але ж тої гідності в мені, курва, як кіт наплакав!

Ах, это слово – красота
Та, что от женщины исходит
Бывает разной, хоть всегда
Мужчин на подвиги приводит

Вот есть кокетливость смешная
И смена масок, разный грим,
И привлекательности дым
Огонь горячей южной страсти
Эмоциональной до напасти
И томный взгляд из-под ресниц.
Как будто пение всех птиц,
Есть тонкий голос над землей,
Который, двигая горой
Себя ничуть не утруждает
Мужчинами повелевает.

Но есть и красота другая
Духовная и внеземная
Любви она приносит свет
Прекрасный утренний рассвет
После унылой, долгой спячки
Во тьме грехов и прочей качки.
Она не носит масок, грима
Она прекрасна и невинна
Как солнце, зори, и луна
Свой свет она дает сполна
Всем тем, кто сердцем слышать может
Ту песню дивную, любви.

Якщо б падав дощ…
Розсікав холодним ножем
Густе і важке повітря,
Щоб вона:
Солодка –
Малинова гілка ніби,
Розсипана у високій траві,
Ягідна.
Проростала своїми руками
У твої рамена.
Розкроювала поцілунком
Шовкову тканину губ,
Облітала під ливнем очима
І ховалася в затінку
Твоєї незримої влади,
Бо ще твоя –
Така як вітрова сопілка,
Що пульсує у тебе між пальців,
Грає наперебій елегійним
Потокам води.
Їй у душу кидає сум’яття,
Чи – то – любить – мене?

Не тривож, не край юну,
Хвору сонцем.
19.06.07

Заснуло все, дрімає місто,
і повний місяць ясно сяє,
лише одній мені не спиться,
дивлюся в простори безкраї.
Зірки – неначе та пшениця
на темно-синім покривалі,
коли дивлюсь на них, здається,
що я лечу кудись у далі,
у фантастичний світ незнаний,
який існує тільки в мрії,
і десь у серці розцвітає
це світле почуття надії.
Я не забуду ясні зорі,
що осявали мені ночі,
і не покину мрій ніколи,
що їх колись здійснити хочу.

Велике щастя: світ, в якому ти
знаходиш свою другу половину.
І з нею проти течії пливти
вже значно легше, ти – Людина.

Талант і геній – буде все твоє,
не вмруть ніколи мрії кольорові,
примхлива доля тих лиш визнає,
котрі купаються у променях любові.

Найбільше щастя: світ, в якім тебе
знаходять вірні друзі незрадливі.
Вони, неначе сонечко ясне,
дарують своє світло щохвилини.

Нехай же буде щастя неземне
з тобою поруч протягом століття…
Життя хай буде тепле й осяйне,
як в цей день твого п’ятнадцятиліття!

Поринають розбурхані думи униз,
тонуть у власному океані,
і це не думки вже, а вихор і вир
панує в химернім душевному стані.

Ти помічав крізь призму снів,
як пахнуть зорі в темнім небі?
Як там, далеко від Землі,
вони всміхаються до тебе?

В глибинах свідомості, в кольорових снах
блукає самотня красуня Галатея.
На вустах усмішка, та сльози на очах –
шукає друга, що покинутий був нею…

Ти прагнеш колись підкорити цей світ,
полинути в простір здійсненних ілюзій,
де збудуться мріїї, підніме в політ
потік спілкування, щирі усмішки друзів…

А зорі спалахуюють і пахнуть вони,
пахнуть життям, любов’ю, і в небі,
що так високо і далеко від Землі,
все бачать і всміхаються до тебе!

Перлина справжня виростає
У наших вчених на очах,
І хоч недовго вона сяє,
Зате сліпуче, мов зоря.

Оті бездонні темні очі
Забудуться лише тоді,
Як сонце згаснути захоче,
А хмари упадуть із гір.

Силуети всіх початків
Зародилися в тобі,
Але обриси неясні
З часом робляться чіткі.

Силуети дивних чарів
В трепеті прощальних днів,
Як і промені стожарів,
Усвідомлюєш без слів.

Розлука не буває довга,
Коли любов живе в серцях,
Коли перлина загадкова
Запалює вогонь в очах.

Не треба слів –
в мовчанні перли,
Не треба снів
і сновидінь.
Слова твої
кохання стерли,
А сни страшні –
клич поколінь.
Не треба суму
в хвилі щастя,
Не варто сонцю
в дні журби
Сліпити очі
ті прекрасні,
Що бачать більше,
ніж завжди.


В будинках міста
старовинних
Почути можна
тихий клич,
Коли годинник
б’є години
Дванадцять раз –
у темну ніч.
Там темні тіні
пролітають,
А грім мовчання
як живий.
Та всі картини
завмирають
Від трьох лиш
заповітних слів.

Стоїть вона у золоті, висока і струнка,
Багатством всипана, як тая Клеопатра,
Ти, осінню золочена, березо молода,
Сама не знаєш ще ціни свого багатства.

Твій білий стовбур ніжний, наче квітка,
Розкішна, пишна, купана росою,
На нім барвисто грають самоцвіти,
Навколо все милується тобою.

Березо молода, яка ж ти загадкова,
Твою красу словами не сказати!
Земна принцеса, справжня, не казкова,
Існуєш ти. щоб землю прикрашати.

Ось дмухнув вітер – і ти затремтіла,
І сколихнулась тихо твоя тінь…
Напевно, ти злетіти захотіла
В блакитне небо, синю височінь.

Стоїть берізонька, повітряно-прекрасна,
У золоті стоїть, у самоцвітах,
Не знаючи ціни свого багатства,
Вона чекає сонячного літа…

Літо настало в душі і на вулиці,
радіє життю хтось, а хтось тільки журиться.
Так класно, прикольно, спекотно і жарко,
я тану тут вся, як та шоколадка…
І хочу на море, на пляж чи на берег
якоїсь калюжі – потрібна перерва.
Перерва в навчанні, в житті і коханні
і лиш посвятитись у власні бажання.

Життю хтось радіє, когось мучать сумніви,
але все О’к, адже літо на вулиці!

Я дивлюся в її
підведені очі,
нафарбовані губки
щось ніжно шепочуть…

Хвилясте волосся
блискуче від гелю,
а нігті – несправжні,
всі в лаку і клею.

Цілую у щічку
під тим шаром пудри
і тут відчуваю –
мене зараз знудить…

Ромашки, хризантеми,
як промені стожар,
Зібралися у тебе
В букеті дивних чар.

Кому ж бо піднесеш ти
Цей незвичайний дар –
Ромашки й хризантеми
В букеті дивних чар…

«Так!» - кричало його серце
«Ні!» - це насміхався розум,
але син його був мертвий
і не міг змінити долю.
Серце з горя розривалось,
світ хитався під ногами,
болісно душа вмирала
від нестерпного страждання.
«Він твій син» - вона сказала.
В першу мить він не повірив,
але серце озивалось
«Як ти міг не розуміти???»
Він пішов із цього світу,
вже нічого не лишалось,
бо закінчилось повітря,
серце з горя розірвалось.

Хтось прикидається,
що робить все правильно,
Хоча це не так.
Хтось вірить йому,
Вірить реальності
(суцільна брехня)
Чиясь душа темна,
як ніч,
неприступна, як полум’я:
те, що блищить
не завжди є золотом.
Хтось прикидається,
хтось обпікається –
правда життя, але я
вірю єдиному
оку реальності –
власна душа
моя.

So black eyes…
They aren’t reflecting anything
but they are so embarrassing
you cannot stand that sight
it’s hard to see at night.

So black eyes…
They cannot be enamouring,
but fanciful and flattering
just shadows to deify
but never worth to die.

So black eyes…
Are reason for delirium,
becoming numb and serious
and readiness to die
without asking why.

Heaven’s bending
to tell him my love,
sorrow’s ending,
but I say goodbye.

Goodbye, I’m sorry,
everything great
please, just don’t worry,
but I still fade.

I’m fading slowly –
too slow to see.
It’s still unnoticed
that you love me.

I’m sorry, darling
to say goodbye,
but I’m not finding
the proper love.

Настала осінь, і стожари
поблякли і втекли за хмари,
туман прийшов і залишився.
Напевно, тут він оселився.

Настала осінь. Буки, клени
вже стали не такі зелені,
і хоч їм до лиця багряне,
вони сумують – сонце тане

і не дає воно тепла вже,
немов образилось назавжди.
І прохолодою війнуло,
і серце вмить її відчуло.

Настала осінь непомітно,
а літо утекло безслідно,
але в моїй душі стожари
ніколи не зайдуть за хмари.

Вільне серце кричить «Відпусти!»,
бо не хоче томитись в неволі
сірих буднів, у довгій сваволі…
Воно рветься й кричить «Відпусти!»

Вільне серце лежить на землі,
бо прикуте воно ланцюгами,
ланцюги його скрізь обмотали,
не пускають, жорстокі і злі…

Чи розірве воно їх колись,
чи здобуде все те, що жадає?
Але зараз лиш рветься й благає
«Відпусти! Відпусти! Відпусти!»

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
чорні діри в озоні і зло без кордонів,
нема ідеального, лиш небо і квіти,
є чорна енергія білого світу.

З’являється проблиск у темному просторі,
кидайся туди, як метелик до вогника –
це ж шанс розірвати це замкнуте коло
і вирватись врешті на бажану волю.
Метелик летів на привабливе світло,
манило його, як замерзлого літо,
для того є ціль – щоб до неї дістатись,
отримати щось, і його не втрачати.
Отримавши те, що його так манило,
лишились від нього обвуглені крила…
А де ж ясні барви і де чари проблиску,
де все, за що варто було поборотися?

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
шукай та не знайдеш свого ідеалу.
Немає його, а небо і квіти
поглинула чорна енергія світу.

Поезія і слово –
це випадковий дар.
Ти просто підсвідомо
цей відчуваєш чар.

Ти вимовиш краплинку
із водоспаду слів –
і крихітна перлинка
затріпотить в тобі.

Вона дощем озветься
і в серці забринить
послухай її, сестро –
вона твоя навік.

І українська мова
для тебе й мене – все!
Її нестримне слово
життєве й дороге.

Так, наша мова – серце
народу і твоє.
Спілкуйся на ній, сестро,
воно для б’є!

Її душа – яскравий промінь,
для всіх розрадою була,
минулих мрій легкий відгоиін,
надія в світле майбуття.

Її життя – сталевий стержень,
любов незламна до людей,
але ніщо не без обмежень –
незламність тане, сила теж.

Вона сама була весною,
надією для безнадій,
але з невдячністю людською
не вижила у світі цім.

Жаль, що все прийшло так пізно –
щастя це, твоя любов…
Хоч давно я стала інша,
все повторюється знов.

Я так гаряче жадала
осягнути неземне,
в очі розпачу сміялась,
ставлячи на карту все.

Вперто йшла по краю прірви,
аби свого досягти,
знов і знов казала «Вірю,
що дістанусь до мети».

А здобувши що хотіла,
я радіти не змогла,
бо раптово зрозуміла,
що не того досягла.

Це прийшло занадто пізно.
Знов розчарування, знов…
І мені вже не потрібна
ані ласка, ні любов.

Починаю все спочатку,
забуваю, що знайшла
відповіді на питання.
Далі йду, в нове життя.

Роса засяяла блиском алмазів…
Ожили всі її старі казки.
Вона полинула не гаючись, відразу
В давно небачені, загублені світи.

Запахли квіти – братки чи жоржини,
Стояв в повітрі ніжний аромат.
Ніде не було жодної людини,
Ні міст, ні сіл, ні одиноких хат.

У небі плили лиш рожеві хмари –
Таких ніколи не бувало на землі,
А пагорби верхівками купались
У ніжній, зітканій із марева імлі.

Трава стелилась, мов зелене руно,
М’яка і ніжна, наче оксамит.
Із неба до землі торкались струни,
Неначе сплетені з перлистої роси.

Чи здивувалась дівчина? Звичайно,
Бо цей незрозумілий, дивний світ
Був надто свіжий і надто реальний,
Щоб виявитися одним із її снів.