Породжені за дня питання
Знаходять відповідь вночі
Немов законспіровані завдання
Ти доручаєш самоті

Кастрюля кави, кілька пачок цигарок -
Твої шпаргалки неодмінні
І що не знайдено на сторінках книжок
Вичитуєш як надписи самотності настінні.

Купити тебе?.. Але ж я бідна!
Вкрасти тебе?.. Але ж я боягузка!
Вихід є? Та його не видно?
Дорога є? Але надто вузько?!

Згвалтувати тебе?.. – Але ж мало тіла!
Така ось проблема. Таке ось горе.
Сни замовляю – вражаюче-сміло –
ти ж мені снишся монстром потворним!!!

Вбити тебе?.. Як в бурхливому серіалі?..
Вбити себе?.. Але ж я хочу жити!
Ми поганенько цей пафос юнацтва зіграли,
я недостатньо хотіла тебе залишити.

Тепер зі стипендії я відкладаю гроші:
знаю, ти зможеш продатися гідно...
Альтернатива: купити, украсти,
прийти без запрошень...
Імідж: дурна (закохана), злякана, бідна...

Вже вкрили зорі сріблом небо,
І місяць золотий блищить
І ніч закутала дерева
У чорну шаль, вже місто спить.

Ти спиш. Ніщо не потурбує
Твої солодкі, ніжні сни,
Хай вітер віє, хай вирує,
А ти так само міцно спи.

Отак, коли ти будеш спати,
До тебе ангел хай прийде
І на твоє чоло похмуре
Зорю він ясну покладе;

Засяє та зоря ясна,
Прогонить тінь з твого чола,
І будуть снитись тобі сни,
Мов зорі – ясні, осяйні...

Ти далекий - а я тебе чую,
Загадковий - а я тебе знаю!
Я сльозами тебе задарую,
Знов своїми сльозами-морями.
Тільки так, щоб не знав, щоб не бачив...
Ти далекий - а я тебе чую,
Божевільний, а я розумію,
Всі неправди про тебе зруйную,
Через тебе, ж, дурепа, зомлію,
Серед натовпу очі закрию...
Й полечу на легкім дельтаплані,
Над морями, містами, роками,
Ми закохані та не кохані,
Так буває, нажаль, із нами.
Ти також колись зникнеш навіки,
І хтось інший прокинеться рано,
І даремно шукатиме ліки
Від закоханості - некохання.

Дивні люди оточують нас,
В очі хвалять, за спиною зляться,
Хвильку ще – почнуть матюкатися,
Раптом – «медом намазані» враз.
Мусиш брехнею знов смакувати:
«Щирість» – на перше,
Секрет – на десерт,
Ти вже як вправний кривдо-експерт,
Маєш всі «проти» і «за» врахувати.
Заздрість-розправа, дрібні пересуди,
Жадібність, псевдо-добро,
В серцях палає злоби тавро…
Хто вони є? Дивні люди…

Асфальт, наче жар. І пече до кісток.
І ми наче босі. Ми десь. Де завгодно.
Твої поцілунки на смак цигарок.
Люблю не тебе, та з тобою сьогодні.

Я знаю, закінчиться вечір. Колись.
О Господи, дай мені трохи наснаги.
Скоріше, скоріше би ми розійшлись.
Мене ти не вартий. Ти вартий зневаги.

...9...

Я б віддала за Тебе все.
І більш нічого б не просила.
Небесне зоряне шоссе
проходить той, хто має крила.

Каскадом падають вогні ,
мов заповільнені салюти.
Душа Любові у мені.
Позаду мене – шлях покути.

Повітря гусне, як бурштин,
безмежно довго і тягуче.
Я відчуваю пульс хвилин
і те, як Ти за мною скучив.

14 листопада”06

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Так не буває!
Я погляд твій ловлю!
Ніхто не знає,
Як я тебе люблю!
Просила в Неба
Я долю. І в зірок.
Мені лиш треба
Зробити перший крок.
Просила в долі
Я щастя земного.
Молилась в полі
За тебе молодого.
Тебе відчула
Душею і серцем.
Ця ніч минула.
Ти - моє Сонце! :)
14.11.2006

В думках борсається рядок,
Вірші – це як наркотик,
В них зміст, тверезості ковток,
Частіше – божевілля дотик…

Шалений секс,
Жадана сигарета,
Ти не сказав: «Пока!»
Пішов в ночі тенета…
Нестримна чашка кави,
На дні – швидке серцебиття,
Ой, як не вистачає мами!..
Та, щоб сказало їй блудне дитя?..
Гарячий подих.
Перегар.
Мені залишив краплю?..
Коли ж на праведний вівтар
Нарешті я натраплю?
Нестримні ласки…
Почуття?
Звідки б вони взялися?..
Шалений секс
…і каяття.
Любов мені насниться…

Метелику білий,
склади свої крила...
Ганна Осадко, Самвидав

Кульбабки восени – такі ж, як в травні,
Не пропадай, метелику, не треба!
Вирує річка, та сріблинки плавні
Заштопують її латками з неба.

Та що кульбабки – он яка богема
Цвіте на просторах ясної днини!
Аж вітер завмирає в хризантемах,
Цілує айстри, сальвії, жоржини -

Він любить осінь. Наче теплий котик,
Все бавиться травинками у гаї,
Суниці пізні на стежину котить,
Де-де листочки з дерева збиває.

Не опадайте, ростіть зелені...
На цій березі, на тому клені...
Ще буде теплим осіннє літо...
І ти, метелику, будеш жити...
13.11.06

Теплий запах в душі,
І холодних пелюсток завії...
Посміхнулись дощі
Несерйозній погоді-повії.
А вона всім вітрам
Шле цілунки кленово-червоні.
Нині тут, завтра - там,
І ніхто їй того не боронить.
В золотому авто
Вчора з вереснем радо каталась,
А сьогодні пальто
Їй від жовтня в дарунок дісталось.
От, і день...Ох, і ніч!
Погуляє ж ця пані у січні...
Не про те оця річ,
А про те, що усе це їй личить.

Дерева скидають з плечей листя,
І хай поети думають, що робити з віршами.

Яблуні скидають тягар з душі,
І хай голодні ділять між собою яблука.

Ми скидаєм на підлогу одежу,
І хай ні в кого не болить голова про післясмак віршів.

Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.
Небезпечно вгадати смак
Нецілованих нами вуст.

А вгадаєш, то не кажи,
Все на краще, як щось не так.
Серце шепче:”Біжи, біжи,
Він на тебе дивився так!”

Серце шепче:”...біжи, біжи...”
Погляд стримує:“Зупинись!
Хоч постій на отій межі,
Де кохання буяє скрізь!”

Де не довго вгадати смак
Нецілованих нами вуст.
Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.

Я борт-командир, а Ти другий пілот,
І смуга для зльоту свічками покрита,
Злітає, злітає повітряний флот
Зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом.

І в небі нічному зникає літак,
Лише маяками поблискують очі,
Та в штопор зривається Боїнг-дітвак,
Й колготками впали прозорії ночі.

Прибори зашкалюють, клинить штурвал,
Падіння в міжгір'я таке неминуче,
І віршем події гарбуз шифрував
Посланням Пандори на сніжних онучах.

Заливає заплакані вікна,
Дощ осінній і крихітки скла,
І я знаю,для тебе не вічний
І я знаю, що ти не була.

Ти стояла проникнувши в мене,
Розглядала картини мої,
Малював ще колись я для тебе,
А вони тобі як чужі.

Ти ідеш по дорозі, й не знаєш.
То не листя лежить, то думки!
Але з часом й вони по зникають,
Ніби серденька твого замки.

Ти торкнешся до мене?І скажеш?!
Не згадає тебе тут ніхто.
Не промовлять про тебе і слова,
Коли твоє погасне вікно...

Зазоріло на схилах Дніпрових,
Прокидається рідна земля.
Ти – світанок добра і любові,
Злоточола столице моя.

Пролітають віки невмолимо,
Та вже більше як тисячу літ
Всі дороги ведуть не до Рима, –
До твоїх легендарних Воріт.

І в сумну, і в щасливу годину,
Де не буду, в якому краю,
Я у мріях до тебе прилину
У закохану юність мою.

Знов п’янитимеш душу до ранку,
Як тоді - в грудях радісний щем.
Розчинюся в тобі до останку
Під ласкавим травневим дощем.

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Поставить крапку надто важко…
Та й чи я хочу це зробить?
Щось надірвалось… Серце в сажку,
Бо я не можу не любить…

А краще було б відпустити,
Давно змиритись з всім й піти,
Не думати і не любити,
Признати: різні ми світи.

Та я не можу це зробити
І рветься ниточка життя…
Як же тебе у собі вбити?
Чи й пам'ять кане в небуття?
14.11.06

Cумом огорнуті рядки
А серце щастя хоче,
Не спить і мріє собі щось
Хвилюється, тріпоче.
Хай лагіді присняться сни,
Кохання хай наврочать.
Щоб ранок починався знов з весни
Хай долю напророчать.
Ці теплі і солодкі мої мрії
Нехай у час нічний
Тебе зігріють.

Ну от і все, вже добрела до краю,
Ні мрії, ні бажання щось робити,
Хоч ще жива, бо ще кохаю,
Але надії як зів'ялі квіти.

Ну от і все, лиш порожнеча,
І щось клубочиться, пече,
Хоча б сльозинку - може б легше...
Ридаю й плачу лиш сліпим дощем.

Хоч без надії і без сподівання,
І хоч уже немає вороття,
Я буду жити, навіть без кохання,
Бо залишилась воля до життя.

З чого почати, що зробити? -
Переді мною чистий аркуш,
А збоку том лежить закритий,
Й тому то холодно, то жарко.

Тиша повна навкруги
Вже заснули всі сади
Відспівалися пісні
І спокійні й голосні
Бо пора не рання
Спать пішло кохання.
Добре що Світланка є
Втішить серденько моє.

І Вам не спиться, і мені…
Такі жінки дивакуваті:
Турбот в нас безліч день при дні,
А ще надумали кохати.
Яєчня, чай, прання, роботи,
Як завжди, непочатий край…
Кому потрібна та турбота? –
Сама придумала – сама й кохай…
Біжиш, встигаєш скрізь і всюди,
Але того він не збагне,
Що як піде, то вже не буде,
Бажання щось робити в нас мине…
Тож, заважай мені, мужчино,-
З тобою значно більше встигну.

Прости мені несказані слова
Ті що були в очах коли вуста мовчали.
Гарячі сльози й тихі сни
Що в них життя з тобою проживали.

Прости мені, бо вже давно простила доля,
Простила зраду й неправдиву гру.
Скалічені серця не відчувають болю
Ні свого ні чужого на біду.

Простила доля, бо вина - самотність,
Що щільно замикала душу на засов.
Самотністю ж покарана була за легковажність,
За те що злегковажила твою й свю любов.

Прости, бо терпко й солодко мені
Укотре повертатися до міста де немає дому,
Лиш мрії про минуле та казки про небуття
Які, нажаль, не зрозумілі вже нікому

Прости й чекай мене у дивовижнім місті,
Можливо, ти також ще повертаєшся туди.
Ти ж недалеко – Ти лише за океаном
За океаном мрій і памяті, і темної води...

Одна лиш мить, а все життя змінилось.
Одна-єдина мить вдихнула в серце щем…
Якось жилось до цього і любилось,
Старалась йти за писаним взірцем.

Якось все сталося само собою
І наперед той день ніхто не планував.
Ввірвався ти серед зими весною
І своїм ніжним співом зчарував.

Не вірила що здатна так кохати…
Не думала, що хтось розпалить так вогонь…
Аж страшно, що могла тебе не знати
Й не пить любов із пристрасних долонь...
14.11.06

Зійду на забуту стежку
Запущеного саду.
Пахучі високі трави
Некошені перейду.

Занурити б босі ноги
Вхолодну воду ріки
А потім розплести коси
Й Купальським вінком попливти.

Хай зорі в високому небі
Всміхнуться – байдуже їм,
Що моє життя не стло
Й ніколи не стане твоїм.

Та ні,повернутись можна
До того садка і ріки.
От тільки у течію долі
Нажаль не ввійти... не ввійти

Ми ще зустрінемось
колись
Як сон приємний
сплинуть роки.
Я скажу просто-
подивись.
І ти подивишся
і смішно стане трохи.
Та ти - не вільна,
все мине.
Лиш усміхнутись
завжди втигнеш.
Чому так радісно і важко
на тебе серденько дивитись
Ти може так і не збагнеш!

Позашиваю порозривані мережки
На віттях у берези порозвішую сережки
Хочу забути всяке лихо...
І знову тихо на місячні вернутись стежки...
Не повертаюсь більше у війну.
І ладна йти далеко за Тобою.
Лише з добром, без бою.
Не відрікалась ні від Бога ні від світла.
Я просто втішилася, що сьогодні
Після листопадових холодів
Ти мене вогником тепла свого зустрів
І обійняв і так зігрів.
І думала надовго, назавжди
Не сподівалася біди...

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Скуштуй світло свічки,
Штучне, нещире,
Бездушно-самотнє.
Сховай свої тіні,
Сірі, підступні,
Безжально-сумні.
В обіймах нетлінної ночі
Розжарений відчай згасає
Спіймай тінь від свічки –
Гори.

Це насправді!
Це не сниться:
За вікном моїм синиці,
За вікном кружляє досі
Осінь з золотим волоссям;
Я щаслива! Подивіться:
На руці моїй - синиця...
Журавлі ж курличать в небі, -
Їм у вирій, так і треба.
Маю легкість від синиці,
Що б не каркали ворони -
Вийду з чистої криниці,
Їхні розжену прокльони,
І мені вночі насниться
Годівниця для синиці
Й той, хто її приладнав,
Хто синиці хліба дав,
Їз долоні сяйво дав!

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима
і пророкує зраду...
Вже крейда біла перекреслює шляхи.
Грудневий дух зацементовує верхи
дерев сумного саду.
І пульс у скронях заповільнений, як дим,
тягучий дим... реінкарнація біди...
Відкриті в небі стигми.
Із них дощами виливається печаль...
Розп’яття доль, як несподівана печать,
на тлі зими застигне .

13 листопада”06

Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк -
Похрестились щиро перед Богом,
В сяєві запалених сердець
Горнеться між храмами дорога.

Крила розгорнув Донецький кряж,
Пульсом б'ються Кам'яні Могили,
Сяє Сонцем Кімерійський пляж,
Дві ріки зве у єдине гирло.

І йдемо до Бога навпростець,
І молитва лине таємниче:
Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк,
Злитись у єдинім гирлі кличе.

Яблуко пізнання
Дарувало древо
Спокусивсь Адам
Бо так хотіла Єва :)

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

І сині очі, й хижі друзі,
Змішалось все до купи,
Один удар – шар знов у лузі,
Знову хтось крикнув: «Супер!»
А я ледь дихаю над києм…
Замовити текілу?
Гіркоту ночі вона змиє,
І душу щедро оп’янить,
Забуду враз, що нелюбима,
Що правду зради я відкрила...
Та ні! Війну цю не спинить!
Сьогодні я – злий кіллер…

Блукати біля болю.
Бачити банальні бажання.
Безгрішно-білі.
Бруднити.
Бо боляче.

Звільни мене від страшних мук
Не згадуй все, що я любила,
Не слухай мого серця стук,
Забудь усе, що говорила.
Ти - сизий морок, хижий птах.
Кружляєш над тілами,
Їх вмить пронизував би страх,
Та мертві вже. Не з нами.
Це я ще жеврію потроху,
І крила теж я маю,
Та тільки білі, хоч і всохли,
На них і долечу до раю…

І зрозуміло, чом я Мірко,
Збуваються і вірші ніжні,
Струмить вином п'янка говірка,
І сяє Загреб у підніжжі.

Морозна свіжість тверезить.
І білий сніг. І білі гори.
Гойднулись в бік мій терези,
І свічі йдуть в сузірні хори.

Над містом сходимо удвох
Подяку Богу проспівати,
І грає на сопілці Бог,
І моляться за нас хорвати.

Нас Загреб поєднав довік,
До мене пригорнись, як зимно,
Постав хорватський чоловік
Любити ніжно. І нестримно.

Твоя розмова втихла напівслові,
По плечах пальці танцювали вальс,
І чорний кіт, що був з тобою в змові,
Дивився зацікавлено на нас.

В порожній хаті причаїлась тиша,
Німі бажання сплів в одне павук.
Як кіт чекав зі шпарки свою мишу,
Так я чекала твоїх сильних рук.

Підводних течій вчаєне бажання
Кидало нас в обійми пустоти...
...О Боже, як хотіла я кохання!
...Та на роботу спізнювався ти...

Камбалу калабань – на пательню пісної ночі,
Жменю тертого болю – на зідраний пластир снів...
Сніготиха печаль. Ліхтареві нехтиві очі –
Вище стріх
Вище верб
Вище рук
Вище впертих брів.
Мандаринність небес –
як в Гогенових синіх кронах,
Де між тінями мрієм
діктливо-прозорі ми
Як Телесик колись? – на крейдяних сумних воронах
Полетіти
за руки
в роззявлену пащу зими.

Кораблі,
міцне море,
небо чавить думки.
«Віра!» - кричить, в нього спина, як у слона.
Інший спльовує, розтирає пальцем мозоль.
У них рибою пахнуть мізки
І медузяні їхні очі
І тютюн нітрохи не робить
Їхні запахи більш земними.
Небо різко вдихає повітря
закричить і заюшить кров’ю -
йому пузо проткнули щогли.

Там, заховані вітром в долоні,
емалеві і квіткові
– двоє.
І між цих нетутешніх
відбувається іскра млості:
коли страх хребтом пробігає,
а у грудях свинцеве серце.
Лише кінчиком пальця торкнутись
і у цьому життя прожити
під оглушливий скрип канатів
і глухе воркотання моря.

У безнадійних сподіваннях
Ховатися уже несила.
Губитись в осені риданнях -
Повітря бракне. Відлюбила...

Звільнилась. Дивне відчуття.
Я здатна думати про себе.
Ні розпачу, ні каяття...
І якось ближче стало небо.

Стомилась вести діалоги
Із тим, кого давно нема.
Хрестом розбіглися дороги...
І світла більше... То зима...

13. 11. 2006

Тихо плаче твоя скрипка
під мелодії дощу,
І остання впала крихта
на слова мої прощу.

ЩЕ ридає і бринить
на порозі дня чужого,
Голос і душа кричить:
"не воруш мене, німого.

Скрипка грає і сміється,
хмільно струни роздирає,
кров і серце, серце б'ється,
"Прибиральник" жаль збирає.

Сум зібрав. І площа вмилась,
Шумно стало. Заскрипіли
люди в місті.Пісня злилась
Очі наші проясніли?

Загриміло небо чисте,
і "німий" заговорив
Та моє мовчання висне
Звук тромбона засліпив..

Тихо плаче твоя скрипка
сиротиною в руках,
І остання впала крихта,
Жаль у тебе на очах.

(вальс)

Ми сховались від вітру за порваним полум'ям душ.
У пориві блаженства вуста воєдино зімкнули.
Скерували на себе із хмар зацілований душ.
Тільки скинути одяг осінній забули.

Золотий падолист невідчепно кружляв коло нас.
Але в юних серцях ясно іскри від сонця блищали.
Осінь в парі із вітром пустилась у зоряний вальс.
Зачерпнула кохання ковток - і розтала...

Ми лишились удвох в зацілованім сонмі вітрів.
Проводжали замріяний місяць і...тихо прощались.
Тільки часто іще після того в картинках зі снів
Ми в осінній колисці з тобою гойдались.
20.11.01

Сніг на зелене
Зненацька дерева повились.
“Японський садок”- мугиче бабуся до внука.
Яскраву таку чорноту
Ти не бачив з минулого часу
Старий каганець,
І добірна алмазна пилюга,
І вітер-стодув сторінки перспективних книжок
Гортає
І шумно, і добре
На цілому білому світі.
А хтось похилився
Над теплим колодязьним паром
І слухає сповідь води
Та луну земляних катакомб,
А хтось у горіхах
Минулого літа шукає
Святу борозну.
“Садок коло хати японський…”-
дитина вторить
золотій і коханій старушці.
А вітер тим часом
Нагнав комуфляжних небес
(від НАТО куtюр)
і щось циркулює у трубах,
чи гріє?
Готуються прісні галушки
І як Миколай,
На порозі дід Рамадан
неося…

Переплетіння рук,
Переплетіння тіл...
І серця твого стук...
І від розлуки біль...

Мереживо думок.
Мереживо бажань.
Зробила перший крок
До дерева пізнань.
13.11.2006

Ти мене мені відкриваєш -
Такі дивні мої відчуття!
Таємниці усі ти знаєш
Наперед про усі відкриття!
Я вірю тобі і довіряю!
За тобою слідом іду.
Я того й половини не знаю,
Хто є я? Я себе знайду
В собі... Час ти повернув назад
Я знову юна - зовсім інша
Твого й мого кохання аромат
Лунає свіжо й цікавіше!
13.11.2006

Свобода шкіриться, як череп,
Сіяє тьма з очних печер,
І між її трухлявих щелеп
Примар людських ріка тече.

Хто не жадав її кохати:
В безодню з нею – райський лет,
Злиття міжстегонь волохатих ?
Її ж усього то – скелет...
З косою, мабуть, бо за нею
Мільйони збочень і смертей;
Мільйони бачили знамення –
Зривались із нудьги петель.
Від шепоту німфетки стерви:
«Лети, Герой! За мене! В бій!»
За суку щастя було вмерти,
Ніж неприступність витерпіть ...
Гниють кістки батьків у шафі –
Сьогодні в неї норов шльондри,
Безвідсотковий дар держави
Всім індивідам ліберальним:
«У кожному існують зерна,
Їх треба виростить і жать...»
Та це примари ілюзорність –
Мрій обивательських іржа.

І так завжди: до Волі кожен
Кричить: „Візьми мене, твій весь я!”
Та й далі шкіриться вороже,
Мов: „ На свободі не живеться...”