Вагомість слова
І всевладність тиші.
Навислість неба, хмар...
Звук кроків.
Сновигає
По стелі сіра німа тінь.
Безмежність сили
Й слабкості мізерність...
А над тобою височінь.
Простягнеш руку
І почуєш згодом
Далекий напівмертвий голос.
В глибині
Зникає і руйнується
кохання.
Там осяде.
В душі зітліє.
Може, спалахне
Колись вогнем
сріблястим
Ненависної знемоги.
Піде в життя,
Розвинеться...
Чи ні?
А серце знову у вогні.
Воно безжальне:
Тільки й вміє
Спікати нутрощі, боліти.
Тобі, можливо, і набридне
Безглуздо в світі животіти.
А може й ні.
І краще буде
Десь посередині лишатись.
На місці стоячи, боятись.
Вагаючись...


Насниться сон.
Його забути
Не вдасться вже тобі ніколи.
Хотітимеш, проте наперекір
Тобі ж самому твоя доля
Підкине несподіванки
жахливі.
Вір не вір,
Та знову глухий кут
Знайде тебе.
Чи ж ти віднайдеш
Сам його в житті.
І в серця власного битті
Почуєш звуки безнадії.
Тихим кроком
Безшумно підкрадеться
тінь
До ніжної душі.
Не кліпнуть й вії,
Та вже острах
Всередині засіяно було...


Здавалося, пекло,
Боліло
Природним болем ще живого
тіла.
Ніхто ніколи вільним
Ще не був.
Ніхто нічого не забув.
Проте чомусь шляху нема,
Десь зникла правильна
стежина.


І врешті-решт...
Сама
Залишиться людина.

Січень – лютий 2002-го.

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі й рубінні,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Так десь було вже на сизому колі буття.
Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
Рибки листків золоті і правовче виття...
Яблуко Місяцем впало.

Жадібно жив хтось - мов пада в криницю відро -
Аж на Той світ - Боже мій! - до екстазу доведене...
А на тім боці вишита хрестиком риб'яча кров.
А на цім боці Доля - сестра моя зведена.

Рискають містом підземним убивці казок.
Щось покривається льодом, щось лаком,щось уже віком.
Бог восени із жіночим обличчям...Сльоза...Пісок...
Все те люблю я...Та добре, що воно не навіки...

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі і тихі,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Долонь Твоїх тепло незаймане...
Відлуння голосу...і кроків...
Коли відчуєш сум – віддай мене
на світлий суд Твоїх пророків.

Коли в чеканні згаснуть промені
і свічка втратить аромати,
нехай сам Час внесе доповнення,
коли судилось помирати...

А поки день росте із сімені,
що впало з неба випадково,
я прокидаюсь з Твоїм іменем.
І вірю в кожне тепле слово...

26 жовтня”06

хвилини чекання розтягнуті наче зими
сліди на щоках не мокрі та ще солоні
я знаю ті очі ніколи не стануть злими
як не зречуться літа оті долоні
де був Ти раніше напевне вже несуттєво
коли я з Тобою то наче в повітря лину
і хто це сказав що не можна отак миттєво
змінити життя за одну неземну хвилину


26 жовтня”06

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на пол-разговорца,
Там припомнят² кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны³,
Тараканьи смеются глазища,
И сияют его голенища.

А вокруг него - сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина,
И широкая грудь осетина.


Ноябрь 1933

Я вернулся в мой город, знакомый до слез,
До прожилок, до детских припухлых желез.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей
Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денек,
Где к зловещему дегтю подмешан желток.

Петербург! я еще не хочу умирать!
У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня еще есть адреса,
По которым найду мертвецов голоса.

Я на лестнице черной живу, и в висок
Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролет жду гостей дорогих,
Шевеля кандалами цепочек дверных.

Декабрь 1930

Знов пальці - в порожні зінниці.
І Йорик за Йориком - в путь.
Шалене бажання здійсниться,
А як його потім забуть?

З яких ми зійшлися доріг,
На спільній зустрівшись доріжці?
Здолаєм незримий поріг?
Потонем в очей наших ліжці?

І наші бліді черепи
Вже крутяться місячно в небі
Розбити цю ніч в черепки
По божій свавільній потребі.

Помолись за мене, мила,
Щоб в бою не загинув,
Щоб вража і люта сила
Не загнала в могилу.

Помолись за мене, кароока,
Помолися, рідненька,
Щоб вернувся з того боку,
Де біда маленька.

Не молися лиш каменем,
Що любові не знає,
Бо умру, і не ранений,
Як її немає...

Твого хто уникне ядра,
Богине спортивного бою?
Ти б'єш до нечуваних втрат
Небаченою ще любов'ю.

Й стає на коліна мій сад.
Та постріл у скроню контрольний -
І мій почина листопад
Твоїми стежками гастролі.

Розбитий лежу і мовчу
Придушений кулями й болем,
Сузір'я змінили в очу
Небесне на місячне поле.

Та після поразок і втрат,
Ридання відлунь громобою
По смерті воскресне мій сад
Готовий до бою з тобою.

Я загубилась вже здається в цих словах
Мені без тебе справді важко
Душа зривається кудись летить
Неначе ще любові просить
Та слів звичайних –Я Тебе Люблю
Тобі чомусь уже не досить.
Лиш я, напевно, не поет
Щоб розповісти тобі душу
Простив, здається, зрозумів
Тепер мовчання.
Чи також мовчати мушу?
Ти дарував мені тепло
Ти розкохав мене віршами
Тоді насправді все цвіло
Світ кольоровим став
Й здавалось ще гарнішим небо
І біль мій зовсім не в тобі
Цей біль лише без тебе.
Та ніби кажеш пізно вже
В твою любов я запізнилась
Лиш на один спізнилась вірш
Чи слово на одне спізнилась
Любов загоїть і простить
Любов притулить і забуде
Любов живе і просить мить
Одну лиш мить тепла і зрозуміння
Щоб не приречена була Любов
На довге холоду терпіння

Без тебе важко… ой як важко жить…
Не думала, що будеш так потрібний…
Не знала, як це тяжко розлюбить,
Що будеш ти мені так необхідний.

Здавалося, що ти такий, як всі…
Що ми з тобою просто вірні друзі,
Та вмить (чомусь) потрібний став мені
Тоді, як загубився в чорній смузі…

І знову тиха ніч надворі,
І всюди творяться дива,
А в небі ясно світять зорі –
І думка лине вже нова.

На небі місяць тамада,
А по землі Морфей крокує…
Співають солов’ї в садах,
От тільки музики бракує.

Поглянь: летить, мов птаха, мрія.
А там – окрилена надія,
Блукають постаті прозорі…

Нічні фантазії люблю.
Я засинаю – я вже сплю…
І знову тиха ніч надворі.

Я засинаю, я вже сплю –
Морфей обійми простягає,
Лиш серце сповнене жалю,
Що тиха ніч оця минає.

І вершник-час біжить галопом,
Він не зупиниться й на мить.
Мені б спинить за поворотом,
Та він все далі й далі мчить.

Хоч ніч і фея чарівная,
Але без дня життя немає.
Вже світить сонце, а не зорі,

Росою ранок ліг на плечі,
Знов буде день і буде вечір,
І знову тиха ніч надворі…

Нічні фантазії люблю.
Поки богині ці зі мною –
Все буде так, як я звелю,
Зіллється радість із журбою…

Собі збудую власний світ
І будуть в ньому люди жити,
І знатимуть вони, що слід
З півслова інших розуміти,

Бо те, що зараз у думках –
В моєму світі на устах…
Собі я власний світ створю,

Це буде потім, а поки
Думки сплітаються в вінки…
Я засинаю – я вже сплю.

Блукають постаті прозорі,
По місту ходять, наче тіні,
Хоч не для них вже світять зорі,
Але живуть вони й донині

В серцях і пам’яті людей.
Для них горить вогонь той вічний,
Що ще приніс нам Прометей –
Герой античності міфічний.

Якби вогню не знали ми,
Чи звались би тепер людьми?..
В думках таких себе гублю.

Коли б отак, чи, може, так –
Вигадувати я мастак,
Нічні фантазії люблю.

А по землі Морфей крокує,
Бо Аполлон вже спочиває,
Бог сну і ночі владарює,
Він всю планету обіймає.

Одним дарує сни веселі,
А іншим нерви полоскоче –
Коли зайшов він до оселі,
То творить там усе, що хоче.

І дуже схожий він на Феба:
В ту мить, коли творити треба,
Він Рафаель, Петрарка, Бах.

Чи це реальність, а чи сон?..
І з ним, я знаю, в унісон
Співають солов’їв садах.

малювати лірику,
Цитувати Іздрика
бачити у символах
наші помилки
летимо над прірвою
не зрівняти лірою
течію нестримної
чорної ріки
Битись з недостиглою
втраченою вірою
в того, хто із Космоса
посила сніги
Ти пробач, я подумки
буду непокірною,
Ни пробач, я пошепки
згадую гріхи.
Це усе недопалки -
викинь з попільничкою,
чи на землю прибрану
в небо повесні.
Ти пробач, я пошепки,
без прощань, неввічливо,
залишусь, зневірена.
Тихо уві сні
розчинюсь у осені
наче і не марилась
в світі, де на відповідь
безліч запитань.
Буду снами босими
бігати по пам'яті.
Стежками, де пахнула
весняна герань.

Як важко… боляче мені от тут,
Глибоко в серці, каменем лежать
Не сказані слова, сердечко жмуть –
Все те, що не змогла тобі сказать…

А сльози, в тон за вікнами дощу,
Вмивають й так заплакане лице…
Ти думав, що тобі я не прощу,
А я чекаю… я так жду тебе!!!

Я знаю, все даремно – не вернеш
Мені минулу мрію, спокій снів…
Не думала, що назавжди підеш…
Пробачить все мені так й не зумів…

Не відпускай. Тримай за руки.
Хай Всесвіт обертом піде,
щоб навіть тінь тієї муки
не віднаходилась ніде;
щоб вже не дихала у спину
відверто-чорна німота...
Тримай за ниточку хвилину,
щоб засвітилась мить ота
від сяйва посмішки і Слова,
що тихо сходить з вуст Твоїх...
...Тримай за руки...Я готова
переступити Твій поріг,
зайти у світ Твоїх ідилій,
Тобою дихати...Цвісти...
Ловити серцем теплі хвилі...
Спокійно...В центрі суєти
чужого міста...вулиць...кроків...
неону...вікон...голубів...
Не відпускай мене, допоки
не розчинюся у Тобі.

26 жовтня”06

І це мине. Бо все минає.
Душа віршами відболить.
Ще рвусь на клапті.
Ще кохаю.
А він розгублено мовчить.

Тут мусила стояти крапка.
Звичайний розділовий знак.
Його ім”я в старих нотатках
Вже зайве.
Але щось не так...

Осінні спогади тужливі...
Він знав давно, про що вони.
Невчасні, болісно-правдиві
Вірші, народжені з весни.

Вони чомусь прийшли під осінь,
Налаштувавши на сумне.
Це все, мабуть, мені здалося:
Він цілував моє волосся...
Та чи кохатиме мене?

Колона суму ріже небо,
Коли дивитись знизу вгору.
Назавжди втратив ти кохання,
та любиш ангела свого.


Неначе зірка, вмить ти впав
з небес спокійних, чистих, білих.
Нарешті зрозумів ти те,
що іншим зрозуміти не під силу.

Тоді ти розмалюєш сум словами,
Чекай тепер своєї слави,
Ти зможеш, адже ти - світ миру,
Ти зможеш, адже ти - кохання.

Тобі,
Єдиному,
Коханому.

Чи, може, моя спроба
Полюбити
Знов летить
В Тартари?

Кара!
Кара ця – любов!

Хоча і щастя
Безмежне і
М’яке,
Як ранок

Візерунки
Маленьких вишиванок ночі -
Урочі. Романтичні,
Цікаві та незвичні

Як ти, коханий,
Неповторні...

Ліс дихає осіннім cумом,
дерева тягнуться в блакить.
Синіє. Їду в бусі з шумом,
і вітер з небом гомонить.

Червоне сонце, наче ружа;
лоскоче синій вітер ліс,
і листю осені, мій друже,
шепоче, наче це маркіз

на вушко любій дамі серця,
що він — від Бога посланець.
Мій час і осінь знову в герці,
і лист в падінні мов чернець.

Він пише книгу заклинання,
і чує голоси з небес.
Його життя — лише чекання,
падіння ж — довгожданий хрест...

У жодному дзеркалі ти не побачиш душі
Яке богохульство,
Називати її відображенням
Примітивні очні яблука
Чи мінливі, як небо, зрачки!
Я скажу, що вловити її неспокійну тінь
Можна лише у момент
Як вона покидає цей світ
І на долі секунди осяює все навкруги...

Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
Тобі я присвятити хочу стіх,
Хоч ти й крутий, Великий і тепе, -
Не маю намірів я вихвалять тебе.

Я думала – із тебе буде толк,
А ти відразу після цього змовк,
До стінки повернувся, захропів,
А щоб поцілувати – й поготів !

Про тебе слава йшла, що ти крутий,
Я ж придивилась – ти не жовтий, а рябий,
І віршів ти не знаєш наізусть,
Мені навіяв ти не радість, радше – грусть.

Та щоб я із тобою ще колись !
Та краще ти оце засни і не проснись !
Але щоб знав - ти незабаром станеш татком,
Від тебе в мене буде жовтенятко !

Жовтень, Великий Кастричнік,
Я в школі був майже отлічнік,
Ходив я підряд на паради,
Носив транспаранти , як нада.

Якось я ніс транспаранта,
На нім був Ілліч з красним бантом,
Тут хтось мене штурхнув під руку,
І Ленін звалився в багнюку.

Відразу на мене насіли
У формі якісь два дебіли,
Казали, що я диверсант,
Бо Леніну вимастив бант.

Вони мене взяли в розробку,
Сказали, що кинуть у топку,
Як я не признаюсь навіщо
В багно Ілліча я вперіщив.

А я ж , чесне сло, ні при чому,
Пустіть мене, дяді, додому,
Мене не ругайте зазря,
Бо я патріот Октября.

Минули роки з того часу,
І вождь робітничого класу
Уже не приходить до мене у сні
Ані в листопаді, у жовтні ані.

26.10.2006

Черговий жовтень, на душі роздрай,
І очі хоч портвейном заливай,
От інші кажуть – „болдінская осінь”,
А я у Болдіно не був і досі.

Якого дідька пертись на край світу ?
Я краще викличу собі якусь Лоліту,
Вона прийде, все зробить так, як тре,
Й натхнення з мене аж бігом попре.

На вулиці біда - хоч не виходь,
Повсюди пішоходи місять глину,
Із неба сіє мжичка , вітер в спину,
Природа умерщвляє свою плоть.

БУЛО :
(автор- Анатолій Макогон)

Те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові
(Витало лиш кохання десь над світом)
Кохання розбуялося над світом
Здавалось що хмарини всі живі.

Примхливо-ніжне сонячне волосся
Пропахло хлібом , літом, чебрецем,
Пшениць і жита золоте колосся
Лягало на стерню своїм лицем.

Життя витало на високім злеті
Немов троянди дивні, чарівні,
Здавалось пахощі по всій планеті
Гаї закохані, сміливі і нові.

Те незабутнє і останнє літо
Стояли обрії , замріяні поля,
А ми були одні у білім світі
Й коханням переповнена земля


СТАЛО :


В те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові,
Кохання розбуялося над світом,
Всміхалися хмарини, мов живі.

Примхливо-ніжне, сонячне волосся
наскрізь пропахло літом-чебрецем,
І ми серед пшеничного колосся
Були героями шекспірових поем.

Життя витало на високім злеті,
Цвіли троянди дивні, чарівні,
У їхніх пахощах тонула вся планета,
А ми згорали в їхньому вогні.

В те незабутнє і останнє літо
Ми йшли за обрії, в замріяні поля,
І ми були одні у білім світі,
Й коханням - переповнена земля...

Яка чарівна музика, немов казковий сон…
Осіннє, тихе золото вхопило у полон.
З тобою, милий, в радості, з тобою у журбі…
Моє життя для тебе – я дарю його Тобі.

Ніколи ще так радісно це серце не цвіло,
Воно на зустріч твоєму коханням надійшло.
Якби ж могли ці почуття назавжди зберегти
І крізь роки, на всі віки любов цю пронести!
26.10.06

1
Ми присягалися на Біблії, вінчалися у храмі...
Він серце дав мені своє, отримавши моє...
Та якщо скажуть вам, що мене забуває,
Що мене забуває?!
- Не вірте ви, то лукава змія!
Гамлет - мій чоловік, а я - його
Офе-лі-я.

2
Ой, сьогодні ж бо Валентинів день!
Вийду я крадькома, тихенько,
У віконечко стукну - "дзень!" -
То впусти ж мене, милий, хутенько.

Валентиною стану я тобі,
І в очах моїх світ затьмариться.
Вийду з дому твого - потону в собі:
Чи було те все, чи лиш мариться?

Ох, недобре ж як ти зі мною вчинив:
Була чистою і цнотливою!
Те, що вкрав - скоріш поверни мені,
Бо не змити гріх, навіть зливою,

Навіть зливою чи гіркими слізьми,
І не гріх, а любов - коханнячко
Може, пісню складу - так піде між людьми
Як тяжка моя сповідь - риданнячко.

3
У морській далині, у морській глибині
Спить Сирена краси неземної.
Хто зі сметрних угледить її на дні -
Не уникне долі страшної.

Ну, а той, хто почув, як співа,
Вже не зможе довіку забути -
Срібний голос звучить і пророчі слова
Не дають уночі заснути.

Лиш навіки, навік у воді заснуть
Дасть Сирена, красива й свавільна,
Плачем - співом своїм проведе в той путь,
Де від мук душа стана вільна.

Ха-ха-ха! Он Сирена іде!
(З хвиль з'явилась, з морської піни)
І когось серед нас шука - не знайде...
Та не бійтеся, майте терпіння!

Страшно вам?! Бо Сирена - то ж я,
І обличчям, і вродою й станом.
Не лякайтеся, ні, то ж Офе-лі-я
І прийшла зовсім не за вами.

Ой, як смішно, як смішно мені -
Милий хоче у море зі мною пірнути!
Мою вроду, мої відчайдушні пісні
Він хотів, та не зміг забути!
А-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

4
Труну відкритою несли у синю далечінь,
І він лежав з увінчаною миртом головою,
Та я почула крізь усю цю маячінь:
"Офеліє, ніщо нас не розлучить із тобою"...

Я озирнулась навкруги і зупинилась, мов закам'яніла,
То голос був живий, а не з труни,
Жива рука кудись мене манила.
Я лиш спитала: "Гамлет, ти?! Це ти!!"
І за спиною виросли у мене білі крила.

Такії ніжні й чисті, як страждання,
Яке так довго я носила у собі,
Як щирі сльози, вилиті в журбі,
Як перше наше цілування...
О! Ції крила, милий, чуєш, завдяки тобі!
Я полетіла, алілуя нашому коханню!

Кохати принца не дано,
Тебе то любить, то жбурляє,
Втекти надумала на дно
З його обіймів пекла-раю?

Вбив в тебе батька, сни й любов,
Але він бог, і геній, й доля,
Цвітіння грубо поборов,
Листком лишилось впасти долі.

Та скоро принц впаде услід,
Слова як дим, любов як сон,
І Йорик візьме за болід
І зарегоче в унісон.

Вінок спливає по воді.
І байдуже йому до кпинів.

Колись були ми молоді.
І крила билися при спині.

Я попливу сьогодні річкою, відпущу все
Нехай ця річка поміж травами мене несе
Спокійна течія огорне ласкою хай берег цей
Я попливу сьогодні річкою у даль ночей
І перелиюсь в течію тої ріки
Щоб краплею твоєї торкнутися руки

Мене не бачив ти й не знаєш хто я й де
Чим цей звичайний день й куди мене веде
Лише душею доторкнувся до душі
І дотик цей не спить уже вночі
І дні в його чеканні проминають
Теплом незримим в серце проникають
Неначе випадкове слово
А здається бачиш
Й без слів, без погляду
Душею знаєш що кохаєш
І пристрасть ця без краю і без меж...
Я теж...

Я так хочу забути
Усі ці розмови
І забути слова всі
І забути відмови
Доторкнутись до рук твоїх
Знову тихенько
І зігріту любов’ю
Біль забути легенько

Тож знову Вересень,
Переді мною сад.
Напевно що “садок”,
Бо дуже вже маленький.
Щойно лиш буркнув десь далекий грім
Що він насправді не близенько.
Хоч Вересень,
Та листя ще згрібати не пора.
Троянда спалахами вкралась.
Жоржина пурпурово зацвіла
І яблука п’янким вином налились.
Був клаптик непритуленої, дивної землі
Своїм коханням нам його вдалось зігріти
І вчора знову здалося мені,
Що бачила як у садку
Високе небо цілувало квіти.
Тож знову осінь, та вона нераз
Закутувала в шаль багряну
Нашу затишну оселю.
Чи золота пора
Чи інший у природи час
Переді мною сад, він різний,
Але не пустеля.

Вересень 2006

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з блоком НАТО,
В блоці НАТО
Дівчат наших
Вміють воювати.
Жила собі Катерина
Та й горя не знала,
Італійця чорнявого
Вона покохала.
Покохала, полюбила,
Голову згубила,
Закінчилися маневри,
І подався милий.
Рида, тужить Катерина
За своїм коханим,
Народила йому сина
Козаченьком гарним.
В міністерстві оборони
Потирають руки -
Забезпечили безпеку
Катерини муки.
Бо тепер можливий ворог
Не ударить в спину,
Бо ніякий гарібальді
Не зрубає сина.

Звивсь парк у кривавім полоні,
І повниться кров'ю земля,
Пробач мені, парку Полоній,
Я цілив убить короля.

Стаю на коліна і плачу,
Чому ти постав під мечем?
Й мою безтурботную вдачу
Вже стиха отруює щем.

І листя кривавого парку
Уже затихає в воді,
Це ж я потопив свою пару!
Твої пелюстки молоді!

Пробач мені, рідна, кохана,
Пробач за любов і безумство,
Цілую Тебе бездиханну
Учора бездушний й безустий.

І друзів дитинства найліпших
Я шлю на англійські ножі,
І осені траурна тиша,
Й ми всі на одному крижі.

Цикуту доковтує мати,
І падає разом Лаерт,
І час мені став помирати,
Й приймаю туманами смерть.

Померли ми всі, й слава богу,
Розійде глядач поза осінь,
Та кличуть в зимову дорогу
Зітхання Офелії босі.

*епілог*
...А відстань одчаю...
...І з’явиться хтось...
...Долоня з долонею...
...На замерзлому склі...
...Долоня з долонею...
...Долоня з доло...

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

*2*

І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я —
Прозоро-сумне, наче голос затоки у грудні.
Цей згар ялівцевий, цей морок гіркий і отруйний—
Спокута всевладдя. Чи я це, чи я це, чи я?..
Крильми шкарубкими півсвіту накриє зима,
Запалене вітром заплаче розхристане небо...
Учителю, можна, я прийду вмирати до тебе?
Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.

*1*
...А відстань одчаю дорівнює відстані дотику.
Століття, як вірні собаки, лягають до ніг...
Долоня з долонею сплетені - маковим гнотиком
Долоня з долонею... Вічність. І падає сніг...
Знекровлена пам’ять блукає руїнами й нетрями...
Спокуса всевладдя - чия це, чия це, чи я?..
Долоня з долонею маковим гнотиком сплетені.
І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я.

знову сутінки сумнів і сум
цим будинком блукатимуть рипко
і заплаче згорьована скрипка
про безумство старої свічи
на чотири шляхи рознесу
пелюстки спопелілі чар-квітки
невідомо навіщо і звідки
повернуся додому вночі

тут за мною так скучив бурштин
стиха квилили тіні незримі
і губилися ритми і рими
в позачассі примхливих свічад
тут дивилася місячна тінь
із прозорих очей херувіма
босоногі дощі-пілігрими
завітали у звихрений сад

час навчитися падати вниз
і стріляти не в спину то в скроню
завтра прийде кошлате безсоння
що полиновим згаром гірчить
зрине всесвіт в стрімкий падолист
диба зірвуться зоряні коні
я зачиню віконниці сонні
тільки сутінки сумнів – і цить.

Жовтень… вечір… зорі…
Мене ти обіймаєш…
Лист кружляє в борі…
Ти кажеш, що кохаєш…

Зорі… вечір… жовтень
Теплом ще нас голубить…
Мені не страшно зовсім,
Бо знаю - не осудить…

Ніжний тихий вечір
І я з тобою, милий,
Ти кажеш такі речі,
Що встояти несила…

Сонце. Подив. Подих. Дотик.
Річка. Берег. Верболози.
М’яко. Ніжно. Наче котик.
Спалах. Біль. Смієшся. Сльози...

Місяць? Тиждень? Мить? Завжди?
Ніч – надія. День – тривога.
„Геть! Чекай...Та ні, вже йди.”
Сам. Одна. Забудь. Дорога...

Швидко. Весело. Приємно.
Де? Далеко. Хто? Вже інші.
Гарно. Мило... І даремно.
Майже щастя. Та не більше.

Час лікує. Спокій. Тихо.
Боже, знову! Бачить! Бачу!
Пам’ять. Очі, руки... Лихо.
Ліжко. Ніч. Не сам. Не плачу.

Тіні. Берег. Річка знову.
Сон. Байдужість. Морок лісу.
Холод. Біль. Удар. Ні слова.
Прощавай. Пробач. Завіса.

Твій погляд губиться в її очах.
У її смутку навпіл із жагою,
В її вустах, покинутих тобою,
В напівзабутих, нерозгаданих думках.

Слова, колись загублені в мовчанні,
У пристрасті, що їй не треба слів,
Які ти завше серцем розумів,
Ти віддаєш їй. Вперше чи востаннє?

Відчув, як подих: ти її втрачаєш.
Тому ти тут, шаліючи від болю.
Ця жінка, що була колись тобою.
Єдина мить.
Її немає.

Міняє осінь знову декорації,
Сивіє сад і струшує плоди,
Хтось спочиває, стомлений вже працею,
А хтось біжить-спішить сюди.
В когось обжинки, а в когось засів,
А хто, нажаль, пішов у вічність,
Та все, що знав і міг, умів
Не взяв з собою в потойбічність,
Посіяв в душі молоді,
Котрі вже нині й сивочолі.
Роки ідуть, як і тоді –
І знов жнива в освітнім полі…
Міняє осінь знову декорації,
Ще чуть і прийде вже зима,
Когось нема, але своєю працею
Він тут, а значить не дарма
Життя пройшло, не спопеліло,
Лишило спадок по собі,
Воно, немов сірник, згоріло,
Запаливши вогонь у тобі…
Не загуби ту іскру, не гаси,
Бо поки ще вона горить –
Живе їх мрія крізь часи,
А нитка йде з глибин тисячоліть.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Все прощай
тепер
назавжди
поверни мою печаль
сльози
радощі
конверти
а листи залиш собі
ніч не темна
ліжко порожнє
вже без тебе
я самотня
затухаюче життя
минуле...
майбуття
неважливо
йди додому
там де кава вже холоне

До міста „Тризубого Стаса”,
До міста батярських пісень
Заїхали Більбо і Фродо,
У пошуках Сіндарієль.
В кав`ярні за кухлем „Львівського”
Детально розроблений план,
Закреслив незлим тихим словом,
Блідий, стильно вдягнений пан:
„Народів достатньо у Львові:
І гот є, і грек і мордвин,
Та ельфи... Звиняйте, панове!
Та ще й на ім`я Аерін!
Впишіть в записник, пане Фродо,
Усе що я тут розказав.
Ну, хлопці, ще кухлик „За зустріч!”
І я покажу: де вокзал”.

Моргнув семафор, свиснув потяг:
„Вертаємо, дядьку, в Гондор!”
„Так... Елронд її не побачить,
І Джексон не крикне: „Мотор!!!”

А в пана теленькнув мобільний:
„Вітаю, принцесо! Мабуть,
Вони вже в Луганську...Ми ж – ельфи..
А ельфи – своїх не здають! ”

Він щось не так спитав…
Вона не так сказала…
Зависла між октав
Ця пауза… роз'єднала…

Заплаче дощ німий,
Завиє сумно вітер.
Чому ж, чому не мій?
Повір, ми вже не діти…

Він погляд свій у даль
Пошле, мов ніжну пісню…
Йому так жаль, так жаль –
Вернутись? Чи запізно?

І не питай, чому
Ця доля так жорстока?!
Піди й скажи йому,
Яка ти одинока.