Перевіряю знову пошту -
Сто сорок дев'ять, в дужках нуль…
Листи прочитані, а решту
Шукають зоряних півкуль.

Усі поснули: Марта, Мірко,
Оксана, Ванда, Самвидав.
Душа моя зринає стрімко
До спілкування… Хто ж не спав?

Напевно я, бо не дрімаю,
А хочу з вами говорить…
Та ви спите, тому й немає
Уже бажання щось творить.

Добраніч! :)

Вогні… дорога, наче доля –
То стрімко вниз, то знову вверх.
Від солоду і знов до солі,
Щоб смак бажання не померх.

Лечу крізь вітер… покидаю
Ту пристань всіх своїх надій.
Я падаю? Чи я злітаю
До привілейованих мрій?
19.11.06

Посуньтеся, Рильський. Поети ідуть.
Дерева витають піснями землі,
Фарбується сонце у качку руду,
І сонце вбирають листочки малі.

Тривожні ставки віддзеркалюють день,
І брижиться шкіра при дотиках вітру,
В очах акварелиться відблиск пісень,
І парк наверта в пантеонову віру.

Читаєм листочок, чужий тестамент,
І в спадок приймаєм багатоголосся,
Оголеним глосам став парк-монумент,
Заплівшись руками в Твоєму волоссі.

Один. Єдиний. Неповторний.
Ти неймовірний і п’янкий.
А дощ сьогодні метеорний
вкриває золотом зірки.

А дощ сьогодні зорепадний.
Такий – очей не відвести...
Без Тебе час мій безпорадний,
не може сам себе знайти.

Без Тебе світ втрачає колір
і губить власне сприйняття.
І розподілені вже ролі
ніхто не втілює в життя.

Минає тиждень поза часом.
Сім днів. Ночей. І тане дим
над сірим спаленим каркасом
буденних норм і черствих зим.

19 листопада”06

Серед білого дня з смолоскипом ходжу
І шукаю оту,
Що в веснянім цвіту
Оспівали поети...

Серед тисяч блядюг,
Серед хвойд серед шлюх
Намагаюсь знайти
Щоб зустріть і піти
Ту єдину мабуть на планету.

Знервованим нидінням
Носився по кімнаті,
Чеканням і сидінням
Вбивались мрії в пам´яті

Чи острахом чи сумнівом
Робилося єство
Наповнювалось думами
Питливеє чоло

Чи десь ти оступився,
А чи не туди йдеш
І мозок мов напився
Спотворено реве

У мареві дві постаті
І кожна править свій -
Широкий шлях без остраху
Як путівник надій

Роздвоєним жаданням
Все цібенить душа,
Порожнім мудруванням
Вона співа вірша

Чи дві, чи три дороги?
Вдивляюсь в далечінь -
Недоспані тривоги
Запліднених хотінь

Несила розібратись
Куди прямуєш сам
Несила опиратись
Зтуманеним шляхам

Який із них обрати,
В які іти світи
Чи денно ночувати,
Чи співи й молитви.

Я художник, що не вміє малювати
Я поет, що не вміє мережити слів
То дайте мені, хоч якийсь ретранслятор
Я відкрию для вас свої власні світи.

У час коли скінчиться вся горілка,
Коли набридне п´яна маячня
Я подзвоню до тебе - моя королівна
Моя царівна весняна.

Я знаю, що мене ти не покинеш
У час хвороби й самоти –
До мене зіркою полинеш,
Щоби росолу піднести.

Ну, а якщо болітиме з похмілля
Моя нещасна голова,
То ти рукою наче зіллям
Злікуєш п´яне каяття.

Я сьогодні не питиму більше
І закуску хай мухи з´їдять
Я сп´янію від твоїх обіймів
П´яним буду тебе цілувать

Запалюсь наче пломінь пожежі
Прохолодою тебе обдам
Поцілункуми буду мережить
Твої груди, долоні й вуста

Ох діти, діти. Де Ви розлетілись?
Дочка в Італьї, син на чужині.
Могила батька й мати залишились
В сльозами вмитій, рідній стороні.

Скажіть кохані, що туди Вас вабить
Чи хліб смачніший там, чи ні?
Невже природа тая так дурманить
Що так самотньо, матері, мені.

А чи ворожа, і брехлива казка
Миліша Вам від рідненьких байок
Невже сердечна материнська ласка
Не треба Вам?! О доню, о синок!

Хай тобі пусто, вражине проклятий
Буде навіки, за моїх дітей!
Що відібрав від батьківської хати,
Від материнських, вицвівших очей.

Любов – земне дволике диво!
Вона буває окриля.
Буває й інколи ревниво -
До тлінок серце спопеля.

Тай так буває, що немає
Любові в душах і серцях.
Її вогнисько не палає,
Й людина в`яне без кінця.

Закохані, щасливі люди.
В любові, може, сенс життя.
Я хочу бачити їх всюди.
До них сьогодні долучився я!

Отож хай з нами доти буде,
Доки біжить по жилах кров.
Одвічна цінність котру мають люди,
Безкрая, щирая – любов.

Як добре почути голос кохання,
Голос, що в серці здавалось затих.
Марити нею вночі - до світання,
Чути лише її, - незважати на всіх.

Так, ті вуста не такі як найперше.
І відчуття дежавю не зника.
Та удруге мені спокійніше та легше,
В неї така ж мала і гаряча рука.

Вона запитає так просто: Як справи?
І посмішка мила прикрасить слова.
Вона, - немов діамант без оправи,
І обертом знову моя голова.

Я розповім, як в бурхливім потоці
Без неї, так хутко, летіли всі дні.
Свята, вихідні, а за ними робочі,
Що враз так байдужими стали мені.

Так, розповім. Не боюсь! Не наврочу!
Що до сих пір, лиш її я любив.
І поцілую. Відчує - я хочу...
День своє світло для нас загасив...

Кохання вічного немає!
Так сумно нині кажеш Ти.
Та подивися, сонце грає,
Невже ти хочеш самоти.

Нехай навіки ти не будеш,
Жаданою його, нехай,
До нього згодом охолонеш.
Кохання іншого шукай!

Людей цікавих є на світі.
Лишень уважно вибирай!
Шукай в сусідньому повіті,
А хочеш йди собі за край.

Ці лінії відточені, мов ніж.
Сплетіння бездоганне. В ідеалі.
А сумнівів канати переріж.
Зайди на другу сторону медалі.

Допоки я гадаю по руці,
блукаю по безмежності таємній,
засни цілунком на моїй щоці.
Впізнай себе в пророчості тотемній.

Ці лінії розказують дива.
В передчутті нестримності прибою
Твоїх бажань, я спалюю слова.
Зриваю маску. Дихаю. Тобою.

19 листопада”06

Сідаю знову за кермо
І мчусь назустріч вітру.
Перед очима те ж кіно –
Без променя і світла.

Це помилка чи просто знак,
Що час прийшов розлуки?
Пішла… Не зупинив ніяк…
Мотор реве з розпуки.

Лечу… Втікаю в небуття
Від тебе я назавжди…
Співає пісню каяття,
А я несусь від правди…
18.11.06

Оточена тобою - вся.
забудеш ти - я не забуду
Про кожну мить. Про все.Хоча
Нічого не було й не буде.
Ти - ніч, я - день, ти - там, я - тут...
Мене про тебе сни хвилюють.
Та інші ж якось з цим живуть!..
І не здаються, і полюють.
Навколо - ти. Завжди. Усюди.
Кохання чи шизофренія?
Нічого не було й не буде!
Я розумію! Розумію.

Сприймай це тікання, як хвилю, як простір, як щось.
Не матимеш сили — не знати напевно і довго.
Звикаєш до сліду, слідкуєш і бачиш: я — ось
притримую тінь за рукав і дивуюся з того.
На бруствері листя, і Брут прокидається — сніг...
Збиватися з ніг, але коло лишається колом.
Вертаєш борги.
Повертаєшся.
Віриш, що зміг.
І крик проростає.
В земній какофонії — соло.
А спійманий день до огиди затискуєш так:
ледь дихає вітер і віття продряпує зорі
до сказу прозорі, терплячі, до того ж в літах.
У спину зазвичай прошамкають прісно: «I’m sorry»...
І справдиться втретє про зречення мовлене Ним
на сьомому небі, на сьомому колі, на світі.
Тікай, не сприймаючи явне, уявне чи сни,
допоки не знаєш: заплуталась рибка у сіті...

Мені не пишеться сьогодні
Хоч у душі, здається, море слів.
І набираю номер телефонний
З графи довіри чи швидкої допомоги
Відповідав щось голос монотонний
Тепер лише гудок крізь милі ці лунає
Мені не пишеться сьогодні.
Чому? Для чого я не знаю?
Та знову номер набираю.

Чому вітер за вікном так сумно плаче?
Чому сонце на мене образилося наче?
Чому дощем печаль уже не змиває?
Чому ніхто так сильно не кохає?
Для чого сльози виливаються в слова?
Для чого римами душа співа?
Для чого серце ятрити думками?
Для чого плакати поміж рядками?
Куди сховалося це тепле літо?
Куди втекти від тебе і від світу?
Кому потрібні ці слова
Якщо тебе уже нема?

Коли слова отрутою укриті,
І зрада дихає в плече,
Не хочеться з печаллю жити
І думати що все мине.
Не хочеться до мрій здійматись,
В думках радіти без мети.
Для чого? Щоб в душі кохати,
А в реальності з тобою просто йти?
Не хочеться і слів казати,
Що звуками тремтять в імлі.
Навіщо так себе карати?
Навіщо плакати в пітьмі?
Не буду я тебе чекати
З прогулянки біля дверей.
Та краще зовсім тебе не знати!
Не бачити бездонних тих очей!
Не хочеться і добиватись
З тобою бути день при дні
Я буду в темряві ховатись
І складати там свої пісні.

Коли слова правдою обвиті
І посмішка гадюкою з лиця сповзе,
Ти не повіриш що для тебе пишу
І що у душі моїй усе пече.

Вона за звуками
Вгадає спів,
Вона ошукує
Чоловіків.

Вродливе личко,
Красивий стан,
Ви їй би личили,
Пан капітан!

Коса заплетена -
Їй гарно так,
Її портретами
Вкрашають парк.

Веселий, лагідний
У неї сміх,
Але обманює
Вона усіх.

Всміхнулась. Слухає –
Почула спів.
Вона ошукує
Чоловіків.

Цвіркун мобільний причаївсь,
На луках пломенить губбол,
І виноспадні ручаї,
І зорі вимагають гол.

І форвард прорива кордон,
І входить виноградне сонце
Провісником осяйних грон
В напівпрочинене віконце.

Легіонер не поспіша
Відкрити пострілом рахунок,
Газонна стоптана душа
Вбирає довгий поцілунок.

І сором вигравать всуху,
І тонемо у винних ріках,
І кутову сльозу змахну
На аутсайдових повіках.

І знову ніч …..
Порожня як і я -
Навпереміну кава з чаєм.
Своє загублене ім´я
Ніяк вночі не розшукаю.
Сто раз брав зошит, ручку поламав
І пультом клацав із реклами на рекламу
Немов, себе самого десь прогнав
В своєму світі ставши маргіналом.

В минуле зазирав – там не знайшов,
В майбутнє поглядав – і там себе не бачив.
Порожня ніч – я сам від себе десь пішов
Лишень не розгадаю, що це значить.

Тлумачиш, батьку, пальцем
Тризуб на снігу
Веселка з очей на морозі –
згуба передчасна
Затемнення сонцем наснилось
на теплій водоймі
зимової хмари
в таємному світлі Маланки
Лякливо сторчма відлетить
наполоханий чортик
пелюстки його
розпорошать Талмуд
срібло–тіні
в кар’єрі як хліб пахнотять небеса
голубині
тут тризуб і перст
і Маланки веселка – коса
і вірш незавершений в пам’ять
вразливій дитині.

Згортаються мови
вдруге паде Вавилон
так забувається пам’ять
знаки на скелях
твоїх очей
шкіри палкої
мабуть твоєї
серцю ввижаються
живо
серцю ввижаються
щиро
смерть щосекунди
плутита рамси
базар не фільтрується
густо чифіром
ляга ...
в ситечко осені
пізня утома
валить із ніг
залишається homo
з очима
тактильним
і слуховим
смакуванням
мова – екстракт ображання
твого коханця німого
лиш молоко на порозі залиш
й тихо собі чимчикуй
в драповий грудень.

Оминаючи ріки
Крововилив у липень
Пропхався

На причілку примружений дід
Розпластався котом.

У повітрі ніхто не літає.

Медоносний,
Як липень,
Як Лист
Без адреси
Серед поля…
І пахне зерном…
Жид шлакбаум
Стоїть на колінах.

Помер комбайнер
Яромир
Отруївся прокислим
Життям.

Спека…
Кров…

Поховати не дали.

Не заглядай в минуле, навіть через шпарку, -
Нічого путнього, повір, там не знайдеш…
А той, якого так любила ніжно й палко…
Його ти звідти вже ніколи не вернеш.

Бо все то те минуле вже тому й минуле,
Що залишилось там і кане в небуття…
Воно болить і до сих пір ти не забула...
Вночі мордує ще і мучить каяття?

Облиш… Забудь… Нехай воно собі спочине…
А в серце загорни лиш згадку теплих снів.
Ти не шукай провинного у всім й причини…
Прости йому, бо й він забути не зумів.
17.11.06

Пий вино і всміхайся Богам,
Сонця промінь цілує чоло,
Роси бісер віршують ногам,
Генеруючим сонцю тепло.

Золотаво-коштовний проспект,
Птах бурштинний на синьому тлі,
Ракурс губ, підборіддя аспект,
І в долонях дарунки землі.

І вже зібрані яблука-ми,
Яснобокі, рум'яні та білі,
Й обіймаємось тісно крильми
Соковиті, насичені, спілі.

Дегустуєм життя золоте,
І з Тобою народимось вранці,
І пірнаю в вино молоде,
Полічи мої протуберанці.

складаю паззл листя тютюну
пігулки ночі запиваю кров'ю
на картину вішаю стіну
на голку нанизую вену
боляче
втрата свідомості
кожного разу треба
утотожнитись до нічого
не дивитись в небо
не чути Бога...

День народження сьогодні –
Заспівайте реквієм,
По загубленій у блядстві
Юності в молекулах

Я розклавби й атомарно
Та не було змоги -
Наркоманство не далося -
Не моя дорога……………

Полічіть усіх заблудлих
В монастирську келію,
Що бездарно грали в ліжку
П´яную Офелію.

Монастир, що наречений
Іменем Мамая
Во спасіння душ корчемних
Ходячих по краю.

Деж подітись чи сховатись,
Як полишить паству ?
Видно у житті минулім
Я таскався в рясі

І тепер, мов сповідальник
На утіху й прощення
Рву душі своєї струни,
Тим що йдуть на прощу.

Хто ж від мене сповідь повну
Покладе на себе
Що немає ……..?
Тоді грайте - бахусовий реквієм.

3.
Коли зіллються подихи і погляди,
Коли серця заб’ються наші в такт, –
Збагнеш нарешті, що в житті ніколи ти
По-справжньому не був щасливий так...

А нині очі мукою позначені
Й сльозами ллється туга через край...
Мій любий, не прощай, а до побачення!
Бо ми іще зустрінемось... чекай...

Ми зустрілися з тобою,
Як весна цвіла весною.
Закохалася вночі,
Чом сміялися сичі?

П-в:
Ти ж мене (я ж тебе) підманула,
ти ж мене (я ж тебе) підвела
Ти ж мене (я ж тебе) молодого
з ума-розуму звела"

Я прийшла до тебе в гості,
Ти казав приємні тости.
Думала, що це любов,
А ти в ліжко тягнеш знов.
П-в:

Я встидалась, та хотіла,
А сказать цього не сміла,
Та чомусь ти "тормозив",
То ж навіщо привозив?
П-в:

Я сама до тебе сіла,
Цілувала, як уміла.
Світло хто ввімкнув? Агов?
Перервав нам всю любов!
П-в:

І тоді я зрозуміла,
Чом сичі сміялись вміло…
Думала, що ти юнак,
А ти дід старий Бідак…
П-в:

***

Я, просяклий вином з голови і до п’ят,
Звинувачений в тім, що п’яничка й вар’ят.
Та коли б же гріхи тільки винами пахли,
Звідусіль би незгірший летів аромат.

***

Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.

Снить лілея з блакитною кров'ю,
Розквітає відверто жасмин,
Заворожує теплою грою
Мармурово-гранітний камін.

Витанцьовують звірі і квіти
У волоссі живого вогню,
І являються пристрасно звідти
В пасадоблі пульсуючі ню.

І прочинені двері до Бога,
Та в шпаринку вузьку чи пройти,
Між зірками нам в'ється дорога
У жасминно-лілейні світи.

У букеті злилися нічному,
І салютом тривкої краси
Карти неба змішав астроному
Над лілеєю ніжний жасмин.

І поети смакують мартіні,
Флористичних цілунків танок,
А на стелі звиваються тіні,
І стають під сузірний вінок.

І банкуєм на вкрейдений ситець,
І кладемо важкі доміно,
І в колоді круп'є знадобитись,
Й оживити завмерле кіно.

І парує жасмин в чашці чаю,
І лілея вгорнулась в флакон,
Я солодким теплом пригощаю,
Ти на лацканах одеколон.

І рубіни в браслеті Венери,
Щире золото храмових брам
Вже ведуть до жасминної ери
Коридором з лілейними бра.

А вогонь запальнички полярний
Явить оку білесість снігів,
Щоб шаманський мотив популярний
Зіллям злюбленим змерзлих зігрів.

І парує-танцює над чаєм
Незбагненний п'янкий аромат,
І ми квіти принишклі навчаєм
Небо віями спільно тримать.

У наболілу підсвідомість
Відбились клаптики фраз і слів.
В гарячці набирають шифри й комбінації.
Прості, закручені, немудрі, завчені і невідомі.
І як преркладач на мову незнайому,
По черзі видають у світ
Всі неймовірні варіації.
Перевантаження у полі інформації.

...12...

(завершення циклу)

Збулося те, що на долоні
давно розписано. І так
тепер спокійно лине час
у вікна раннього тепла.

Везе хвилини срібний поні
і захищає від атак
чужих приречень, щоб від нас
у Небо вдячність перейшла.

Цей світ ще ясний та святий.
І пильно схований від ока.
Любов’ю пише по мені,
бо я для нього – полотно.

І поряд – Ти...Єдиний Ти...
І Таїна – така глибока,
аж з Неба котяться вогні,
щоб подивитись, чи є дно...

17листопада”06

Моя душа співала і раділа
Носилася по всіх світах
Читав тобі я Лесю і Шекспіра
Допоки руку не відчув в штанах

Раділа і співала
Душа моя дурна
Бо пляшку цілу мала
Ще з вечора вона

А в ранці як і завжди
Боліла голова
І страшно матюкливі
Душі плела слова

Я хочу бути твоїм сонцем,
Щоб ніжним променем обняти,
Забігти крізь твоє віконце
І поки спиш, поцілувати.

Своєю музикою серця
Торкнутись дивних снів, чарівних -
Вона в симфонію поллється
Від почуттів твоїх безмірних.
17.11.06

Як білий сніг, як сонячна вуаль
У павутинні загубилось літо.
Твою печаль пізнав. І не помітив,
Як білий день у сутінки упав.

Солоні хвилі заховають дні,
Солодку повість берега нічного?
Разом ходімо у прозорий човен.
І тільки білі кола по воді.

ти
сиділа на підлозі неба
і лускала насіння
зірками
ми
колись упаде світова арка
всесильні титани розгублять
свою силу і почнуть сіяти зерно
проросте світове дерево
і я
дам тобі руку
аби ти спустилася по сходинках
і глянула що ж
ти
наробила

Моя Аланіє, небачені твої
Виразні очі проковтнули вії.
Святих фортець освячені вогні,
А брам твоїх - оголені стихії.

Ти не гостри ні списа, ні образ,
Коли ж загинув у штормах пекельних.
Довічно будь у мареві прикрас...
Я ж - флот тобі, а ти мене – до скелі.

На ешафоті – й прапор на чоло.
Ти пригадай: лилась вода в шолом,
Й життя немов узором на сорочці.

А все ж було похрещено до бою,
Коли жили без тіні під стрілою
В твоєму? Яничара оці.

Мене вжалив день.
Ця осінь уже
без тебе.
Душа на цвяшку
і світ,
що колихається
на тонесенькій павутиночці
сумніву,
падає в мене.
Ця осінь - уже без тіла.
Скрізь лапаті
тіні світла,
обривки фраз,
залишки слів,
що, мов кокон,
обмотують мозок,
і мелодія,
яка дзвенить
у гірких коралях
горобини...
Ця осінь
уже без тебе?

Одна любов на трьох героїв –
Так посміялась доля з нас.
Зробити поділ неможливо
Ні без страждань, ні без образ.
***
В твоїй руці її рука...
Завмерло серце від різкої болі.
Коли я вірила, що маю шанс,
Ви тихо розділили ролі.

Розбита мрія. Нерозділене тепло.
Я наодинці з пустотою...
Та все ж я рада – ти уже не сам,
І сяють щастям очі твої.

І скільки б не було страждань
Та обіцянок, що тебе забуду;
Ти Сонцем був в моїм житті.
За це я долі дякувати буду.
***
Теплу усмішку, погляд ніжний
Даруєш щедро і до сього дня.
Навіщо так необережно мої
Плекаєш безнадійні почуття?
(квітень’2004)

Чаклую над словом, над тишею, долею, звуком.
Сама собі знову говорю до Бога і зір.
До вас вже не йду і не падаю серцем у руки:
Ось нате - дивіться, воно вже змінилось з тих пір.
Уже не вертаюсь у те відболіле. Ми = квити.
Відстукує тихо по колії колесом день...
І тільки жебрачку не можу отак залишити.
Оту, котра знову нащурила вуха на дзеньк.

Хоч нікому нікуди не треба,
Тільки вітру іще - до зими,
Голі рейки вже линуть до тебе,
Розітнувши полів килими.
І перони, і кроки, і сльзи
Розмішало грудневе кіно
У картині кістлявих морозів,
І в калині затерпло вино.
Замість слова - німе запитання.
Краплі крові і сніг, білий сніг...
І дай Боже, що це вже востаннє
Під колесами відчай проліг.

Крадеться вечір непомітно,
Сидить у засідці, в чеканні.
Хоче путами окинуть місто,
Що вже втомилося в бажані,
Втопити дня минулого турботи
У пітьмі знайомих вулиць,
В яких гуляє світло ліхтарів
Та аромат закоханих сердець.
Що засадили парк осінній,
Своєю квітучою любов’ю.
Я мимоволі згадую, що й ми,
Частенько, бували тут з тобою.

І я лечу до тебе, моя мила.
З букетом слів - душі натхнення.
І не турбує втома мого тіла,
Бо ніч попереду,
В якій немає місця для смирення.

Ти захоплюєш мене
сонцем своєї ніжності,
що робить мене
легшою за космічний пил,
прозорішою за ранішню росу,
гарячою і нестримною, як лава,
що пекельно і вибухово
виливається з жерла;

невтоленою, як спрага...
....і ,водночас, я залишаюся невловимою для тебе,
як бура вода гірської ріки,
що несе свої води не в твоє озеро... Пробач...

Але в той самий час
я потребую тебе,
як прагне дощу спрагла земля!
Мене тягне до тебе
подібно до того,
як тягнеться до сонця
весняна брунька,
Як прагне вільного бігу кінь,
що надто довго простояв у стойлі..
Я не зможу без тебе..
Я... люблю...

Раптово
Повернеться вересень
З холодними очима,
Обтявши
Ноги літу,
Що пливе в минуле
По стерні й соломі.
По лезу...
І розсіче руками
Блакитне небо
І дощами -
Землю.
І відійде,
Відбуде
Красивий день
Кленовий...
О, дорого,
Твій порох і туман
В плащі старому -
Мов засторога.