Умолкни навеки
Умри и забудь
Нам нужно стереть
Жизни прерванный путь.
Живя веками
В когтях тишины
мы бежим от страданий
Мы ждем новой весны
Весна не приходит
оглянувшись назад
Мы все понимаем
Пришёл жизни закат.
Уходя, уходи
Забывая, забудь
Мы внезапно ушли
Нас уже не вернуть.

Ось і все: кажімо на все добре.
Не повернеться, пройшов, — бувай!
Був ковзким, неначе тіло кобри,
І просторим, мов безлюдний плай.
От і все, вже вкотре в потойвимір
Вирушає рік крізь плин життя.
І святий спижовий Володимир
Проводжає річчя в небуття.
Що зробили? Так, змарніли просто,
Що нам треба? Спокій і любов?
Але думка вкрилася в коросту
За порожнім варивом промов.
Живемо в ярмі, сказати б чесно,
Але так і треба в незабудь.
Все одно Ісус тут не воскресне,
Тільки вкотре кров його проллють!
Кров людини — чорний сплав заліза,
Дикий атом, річ із засвітів...
Рік старий збирає вже валізу.
Так не хоче жити поготів!
Перегризлися, переломились,
Пересипались урізнобіч.
І собі у вени устромили
По кілку, — і пригасили піч.
“Україна в слові незачата”,
Попливла крізь рік на ешафот.
Безморозно купчаться санчата
У коморі випитих щедрот.
От і все! Злетять у небо корки,
І проллються ріки і моря.
Лиш заплаче немовля у торбі
З палуби старого корабля.

В зимову ніч
Кохань алькові
Вклонімося -
Ми є у Львові.
А львівська ніч -
Розкішна ніч,
Її обійми з протиріч,
Її полон -
Полон змагання,
Мов ніжний сон,
В ній мить кохання.
Згадайте ночі
Ті чудові!
Колись
В засніженому
Львові!

Поснули леви серед сходів,
Зимово у саду.
У хуртовині спить господа,
Куди я увійду.

Струснувши хутро від сніжинок,
Тобі віддам себе.
Я знаю, як тобі кортіло
Кохання це сліпе.

Я знаю, як чекав ти довго,
Що я ввійду в цей дім,
Де леви просто сплять на сходах
Під сірим плесом стін.

Будем пити каву, слухать вірші -
Все, що забажається душі.
Тільки те, що Ви любили іншу,
Не кажіть, будь ласка, не кажіть.

Не кажіть, що вечором вчорашнім
Хуртовини з'їли солов'я,
Щоб ні перших, ні тим більше, кращих
Не схотіла згадувати я.

Не ятрить сніг білий, тільки гоїть
До весни, до першого тепла,
Лиш зуміти б душу заспокоїть,
Що колись зневірена була!

Янголи над нами крила стишать
Будем забувати все... і жить.
Лиш про те, що ми любили інших
Не кажіть, нічого не кажіть.

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Впізнаю у білім грудні
Наш старий димар.

Хтось виходить на подвір’я
Й на подвір’я те
Падають сніжини пір’ям,
Віхола мете!

Біла віхоло! Я знаю
Місце, де колись
Корабель ми будували
З ночов і завіс.

І штурвал ще зі старого
Веретена був,
Прапор чорний до якого
Старший брат припнув.

Ми були судном піратським,
Двоє розбишак,
Пополудні готувались
До нових атак.

Промайнули літа втіхи,
Ще багато літ...
На подвір’ї пусто й тихо,
Зимний білий світ!

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Лиш димар в оселі кутній
Випірне із хмар.

Кажуть, вже передноворіччя,
А ми удвох тут: ніч і я,
І якось нині все одно –
Свято? – Відкоркуємо вино.
Кажуть, вже передноворіччя –
Багато хто лиш снігу кличе,
Мовляв, без снігу не Різдво…
А ми собі із ніччю вдвох,
Вона все манить до Морфея,
А в мене інша є ідея…
Дивлюсь на полум’я свічі:
Свято в снігові чи в душі?

Тебе я покорити не зумів,
І губ твоїх торкнутися не встиг.
Щоденник недописаний – в архів,
А залишок емоцій – за поріг.

Апатії – «Добридень і віват!»
Забудеться усе, як прикрий сон.
Примножу я надію у стократ
І відділю минуле на мільйон!

***
Сьогодні ти - моя Африка,
Звичайна пустеля Гобі.
Твої бархани насичені
Бажаннями, замість спраги...

Твої варани приручені
Або приречені - спроба
Вдаватися ексклюзивною
Чи віддаватися... ранку...

Замріяним в екпедицію,
Хрипкоголосим власником
Старезної цивілізації,
Перетинаю хустку...

Напруженими сідницями
Торкаєшся - маєш рацію -
Мого сексуального рабства.
То я тобі - Заратустра*


* старий верблюд

Без тебе я вже зовсім інша...
Себе віддала, щоб відчути,
Кохання втратила, забрала інше.
А серцем нашу мрію не забути.

Я знаю, ти змінив мене і сильно.
На краще-гірше, не мені судити
З тобою я навчилася любити
Без тебе, знаю, якось треба жити.

Щоранку йду біля твого будинку
І непомітно тінь моя зникає
Таж важко. Падає сльозинка
Я ж бачу, ти її кохаєш.

Тебе обняти й вже не відпускати,
Бо ти для мене - все, тепер це знаю
Ти не подзвониш, навіть не згадаєш,
Не будеш знати, що без тебе помираю.

Мені не треба іншої любові,
Цю відпустила, отже, не судилось.
Якщо без мене з іншою щасливий,
То я щаслива, хоч ти і не зі мною.

Новий день, нові люди і нові надії.
Я будую життя не за ходом думок.
У щоденнях ваганнях тратись сенс моя мрія
Я іду у майбутнє зорепадом зірок.

Крок за кроком долаю усі перепони,
Хоч і важко, та мрія веде до мети.
Несуттєві для мене життя забобони,
Коли віра сильніша, мені легше іти.

Знаю, в долі питань ще знайдеться без міри.
Це життя не дарує одних лиш розваг.
Та коли ти поводишся гірше від звіра,
То чекай в нагороду майбутніх зневаг.

Застиг твій погляд...
В пам'яті питаю...
Я вічності в любові не шукаю.
І ти не зробиш краще це ніж Я.

Ти вже чужий, далекий і незримий.
І наші погляди з тобою зовсім різні.
Можливо, ми зустрілись надто пізно.
І Я вважала це не почуттям.

Ми вдвох залишились у цілім світі
І пристрасть нагадала нам про себе.
І по-дурному було б нам жаліти,
Бо це не пережити більш нікому.

І все змінилось -
Я вже не шукаю
Кохання - це для тих, хто в нього вірить.
А жити треба вже сьогодні,
Щоб потім ні про що не пожаліти.

на дні провалля, тицяючись писком,
нестерпно теплий вітер -
зграя псів...

якесь манаття довге та облізле...
настільки близько аж
зірвало з місця і -
втрачання голови
безліч разів

до дідька лисого

десь на горі схопився
у особистій пластивці своїй

цілком красиво

вітер
зупинився

Послухай мій чарівний спів
І ніжність музики зими -
Бринить мелодія без слів,
В ній зорями стікаєм ми.

Забилось в серці каяття…
До сонця не знайти доріг.
Весною гріють почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх вустах.
Моя рука в твоїй руці –
Купаюся в твоїх очах.

Пульсуй, симфоніє зими…
В колисках снігу снять міста.
Злітаємо в сніжинках ми –
Любов'ю щастя посипа...

Так хороше й приємно,
Дивитись у вікно на зиму.
Маючи, тепло чашки у руці.
Насолодитися, красою сніжного балету.
Розгледіти у цьому всьому,
Щось казкове й потаємне.
Згадати дитячу мрію.
Спіймати щастя новорічне.

* * *
І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Сім’ям вивержується паросток
у тишинi пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

ця туга – як тога
мій брате мій бруте
забута тривога –
метеликом в горлі
вітрильник канапи
причалив у грудні
до берега буднів
...ми нині – в бемолі...
все буде як завше -
а отже – холерно.
ми станемо старші
на кілька ілюзій
ножем межи плечі -
ця тиша сталева
нам сняться дерева
ми начебто друзі
годинник захриплий
від сну і застуди
відлічує рипко
хвилини до втоми
пробач мене брате
я більше не буду
убий мене бруте
й ходімо додому

Холодний дотик змія і води...
Солодкий присмак стертої помади...
У цьому листопаді, моє ладо,
закурить ладан всі твої сліди...

У тих садах, де відспівали нас,
так перегіркло, Господи, і віщо...
...і вітер свище у порожніх свищах
на попелищах змовчаних образ...

Ти чуєш цей чарівний спів?
Це ніжна музика зими...
Мелодія звучить без слів,
У ній вже розчинились ми.

Засипле снігом каяття.
До горя не знайти доріг.
Весняне гріє почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх губах.
Моя рука в твоїй руці –
Втопаю в зоряних очах.

Звучить симфонія зими…
В колисці снігу сплять міста.
Літаєм, мов сніжинки, ми –
Любов'ю, щастям посипа...

... а тоді примарились лілеї,
сяєво зволожених лілей.
По дзюрчанню залишався глей
пагорбів, де зéла Галілеї
по ранковій пáзолоті, мла
коло джерела зникала, коло
диму, пéрсті, папороті, кволо
три воли плуганились, мала
горлиця витуркувала, вітер
тихо поза пагорбами тлів
там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті,
там, де ні сльозиночки у пéрсті.
Онде вже відлунює: „Спаси!”

26 березня – 9 липня 2006 р., Київ

Вірш читає М.Фішбейн (2.0 mb)

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Чи приверзеться, чи то примикититься:
Трощена цямрина, брижі при дні,
Перського безу зволожена китиця
Світиться в листі, три снива, три дні
Млисті, три проливні млисті, три пломені
Горнього присмерку млисті, коли
Вдосвіта сниться порожнє кубло мені,
Трощена цямрина, грудка золи,
З-поза криниці нечутно проїхала
Трощена хура, в досвітнім бузку
Мерхне обличчя. Навпомацки віхола,
Хвища по душу мою боязку.

Ані світиночки в темряві, ані
Голосу темної корби, коли
Поза криницею тихі воли
Бачили, як до пресвітлої Пані –
Там, де краплини живої смоли,
Там, де худобина в переступанні, –
Впала лелітка, молися й моли
Вдосвіта, поміж зелá і золи,
Попелу й цвіту: „Затьмарено бані,
Ані світиночки в темряві, ані
Голосу корби. Хай буде. Звели”.

8 – 11 березня 2006 р., Київ

падаю - падаю - падаю -
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із тіла простолюдина;
життя динамічно виконує
із нами незвичні трюки
я падаю, падаю, падаю -
піймай - простягни ж бо руку!
розгойдується мотузка
незграбний самотній погляд
сюжет заскладний - кульмінація
...я падаю...поряд...поряд...

...люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя -
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці сльози,
цю блакить.
Люби моменти ці,
оці холодні пальці,
що як напій міцний
в прозорій склянці -
уяву збуджують.
Люби романтику,
самотність
і цю ніч...

(розмова із собою
віч-на-віч)

...люби це місто,
день цей,
цих людей,
самотність їх...

(вершина - апогей)

1.
Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібний
То лише для того
Щоб плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії
2.
Навкруг суцільні
Совість і турбота
Про екологію
Власних брудних душ
А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте...
Ду...
...-дух!

Проводжав тебе коридорами,
Мого ангела барвінкового
На сходини тебе підіймав
Доки сам архангелом став.
Проводжав тебе у повітрі
Розстеливши крила на вітрі
Молитов чужих не чіпав –
Я тебе проводжав ...

Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників… З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

Там ялинки ростуть
на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть
у теплих пригорщах,
Там горить по свічці
в усіх оселях
І тому там зовсім
немає прикрощів.

По кутках заметами
лежать сутінки,
На ялинках опівночі
оживають іграшки.
Простягають зірки
тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки,
хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом,
всі уважно слухають,
Притлумивши подих,
старі історії
І одні лиш годинники
гучно стукають,
Та ще в темному небі
пульсують зорі.

Та ще дивно торкається
подихом тихим,
Тулиться до серця,
зазирає у вічі
Невеличка мрія,
невеличка примха
Нова мить, новий день,
новий світ, Новоріччя.

Знову серце кровоточить,
Знову боляче в грудях,
І допомоги душа просить,
Та ти вбиваєш глибше цвях...

За що мене ти так караєш,
За що повинна я страждати?
Гадала я що ти кохаєш,
І зняла сталеві лати.

Тобі лише те й було треба,
Щоб нанести удар підступний.
Я піднеслася аж до неба,
Ти ж крок не дав зробить наступний.

Та за що мене караєш
Ти, мабудь, і сам не знаєш...

Твої вуста давно не ті -
Холодні і німі.
Вже не солодкі, як меди -
Гіркі як полини.
І поцілунки вже не ті -
Мені такі противні.
І ти давно не та,
В тобі душа не янгола, а біса
В твоїх очах німа пітьма -
Ти справжня відьма!
Оце твоє гріхопадіння
к втеча із життя,
Як руйнування власного кохання.
26.12.06

Життя вдягло багряні шати
Із крові, осені, дощу,
Вдягло готичні сірі лати,
Саванни паломників, що йшли на прощу.

Життя себе розп"яло на хресті,
Поклало голову під гільойтину,
І стало самогубцем на мості,
Чекаючи нам останню свою годину.

Смерть поєдналась у життя
І стала невідємним, цілим,
Вплелась ненависть у кохання
І стала компромісом чорно-білим.
26.12.06

Кружальця льоду сняться нині відрам,
Уже міська сьогодні ця зима.
Шугають потай на колесах видри,
Блакитним вікнам спокою нема.
Меди і кварти сняться ресторанам,
Хисткі шинкарки, покоївок сміх...
Прикласти б зілля до блідої рани
Важкого міста. Як ковальський міх
Сопе базар. Шахрайка каламутить
Самотню суть простого мандрівця.
Сократу знову гірко від отрути...
Сковорода насниться манівцям.

Вогники в зелені. В темені
Блиск ялинковий.
Тихі зелені вогники, мов світлячки.

Тихо, ну майже пошепки,
Диха розмова
Там, де палають вогники,
Світлі такі!

Вимкнути світло, дихати
Теплим простором,
Щоб не злякати вогників
Трепетний вир

І уявляти начебто,
Вогники – зорі,
Що на ялинці сплетені
Блиском сузірь.

От дивовижа – вогники,
Зорі зелені,
Ніби без мрій, без радощів,
Прагнень, зусиль...

Тільки у них приховане
Щось незбагненне:
Гасне один із тисячі –
Гаснуть усі...

26-27 гру’ 06р.

На ніжних дитинних руках
Спокійно вмостилося літо.
Їжак на шпичастих голках
Втікає подалі від світу.
Клубочком згортається дим,
Бо серпень рихтує портфелі
І хтось школярем золотим
Штовхає життя каруселі.
В них прадід, і тато, і дід...
І бабця хустиною світить.
По мамі впізнаю весь рід,
Спитаю, де ділося літо.

Кленовим листям біля ніг
Вкотилось сонце на поріг,
Вдяглось усе в осінню тогу,
Й тобі встелилося під ноги...
Тобі одній дарунок клена,
Отой, що з Осені, від мене:)

Розшарований вечір на кількість хвилин...
Просипається в зошит з позначкою “вчора”.
Намалює пастелі поміж ліхтарів і вітрин.
Нетривкими штрихами розмитої штори
Небо падає снігом, та тане за мить до землі.
А на ранок про нього ніхто вже не взнає.
Майже приспана ніч у срібно-холодній імлі
Наче диво притихле по сходах додолу ступає.

Бруківка сіра. І дерева – в тон.
Маленький Янгол снігу запізнився.
Від Міста, що заковане в бетон
за кілька днів у часі зупинився.
А Місту вже бракує сновидінь.
(Зима без снігу схожа на безсоння.)
Літописи минулих поколінь
вже третю ніч стоять на підвіконні.
Годинник заповільнює свій хід.
Маленький Янгол дивиться у вічі.
Повільно починається політ …
і перший сніг - сльозою на обличчі…

27 грудня”06

Кімната ховaє тінь рухів
В заслони бліду торочку.
Я світла збираю окрухи,
Твій наспіх порвав сорочку.

Родріблено б`ється в клітинах,
Защем (ще сліпий на дотик).
І кров, мов не кров судинам,
А кипіть з дендер й цикоти.

Відлегло-залеглий пів-подих,
Та прикуси губ і тіла.
Розтікся руками крил роздвиг -
Завмерли пружні... і сіли.

Відліт перебрався угору,
Тремтять у зачині пальці -
Вознісся до неба, стих порух
(Тай падає у потайці).

Пройшла, мов кітва, поміж груди
Наставленість... їжиться шкірі -
Виводячи з тіл все, що людне...
Лишивши для втіхи звірів.

29 Липня 2006

Невідати назв безлічі речей

Здригнувся.
Плач твій під ребра щепленням ліг.

В чужому досвіді каятись перед
вимкненим іконостасом,
не розуміючи перше в ефірі затемнення.

Сторінка середня –
словник символів –
коріння метафори, чи мандрагори –
хай зостається непрочитаним.

Дивна і дика випадковість ...
Чую як м’ясо риби ритмічно
облуплюється од кістяка.

Й наразі розумію –
заплющувати два ока
є відкриттям часу.

На моніторі третє тисячоліття.

Контра-ктники.

Від неба до неба
зрікались родин,
Коліно зачавши своє.
Підступає гаряче повітря
Й несе сіль сльози
На прицілі.

Самохідна гармата…
Каска збилась на вухо.
Забиваєш різдвяного цвяха-
У юність. Щодуху.

Порізи дерев ховають комах.
Ртутні кульки
Язик баламболить.
На полі бездомної битви
Зозулю слухає воїн

Снайпер-шуліку,
Серце-сапер,
“Ніхто не забутий”-
“Ніщо не забутого”слуха.

Диявол натяжки слини
Між гарячими соснами
Тче.

Пророкує цвіркун канонаду.
Пахне ранок іщенеубитими
…пахне ранком-
посполито, гарматно.


Голка циганська
Пісні нитку
натужно пронизує,
Через хибе й поверхневе дихання .
…Плугом волоче

Ворог ворога
слухає спазми
-Окопатись в очах!
В гренадерськім гармидері глорії.

Гарячий терпкий з лимоном цукрований-
На тебе очікує…
Дюка скрип у старім грамофоні
Час-корегований і охолоджений
У закіптявілім не бритім свічаді…
Без джазу тридцять квадратів.

Бджоли у серпні-
розтертим сухим тютюном-
собою засіюють поле,
обвішують маки медалями.
І сниться вино воякам
й прохолода ріки Румбарбар.

Коли виросту- стану ангелом,
А вирісши,- демоном
І той погляне очима старого погонича снів.
Як на теплій сухій акації
Ангели в шахи… з дроздами…
Задзвенить ясночолий ранок
Дитинства для ангела й демона-
Однаково в синіх очах
Без перешкод для Біланів капустяних
В тунелях з каміння і туй
Незавершино і майже довершено-
…Літо. Осінь. Зима.
Лід. Повітря. Вогонь. Телевізор.
Хліб зі смальцем,цибулька і сіль,
І порічковий дощ на траву.
Із мурів вилуплюю мушлі
Безпам”яцтва
Й перли у них
Як сльози з дзеркал
Поглинають чорнильне минуле
Ні мовчання ні слів
Лиш саме поглинання і диво.

Плакала вона… натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз памятаю єдину:
- Годі, не плач.

Годі, не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой як мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
- Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б версти моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.

Ти така смішна, коли сердита.
Сваришся на мене, погрожуєш побити.
А я сміюся, обіймаю і цілую
З тобою сперечатися не вмію
Ти ображаєшся немов дитя
Надула губки, очі відвела.
Я пригортаю тебе міцно,
Враз ти все мені прощаєш.
І я знаю, що ти знаєш,
Чого б не сталося, поганого
У нашому житі,
Все це, лиш прикра неприємність.
Бо головне!
Це кохання нашого взаємність.

... і сад, і коло золотаве
навколо саду і чола,
і знову коло, і бджола,
і літо в літеплові, аве
Марія, аве, горня вість,
і кружеляння до нестями,
і поза горніми вістями
прозорі крила... крила... шість
у полудневім палахтінні,
коли довкіл не чаклуни,
не чорна мла, не час луни,
коли бджола навколо тіні
за колом коло, замалі
в липневім літеплі істоти,
легке крило війнуло, хтó Ти,
недонаверненій землі.

21 – 23 серпня 2005 р., Крим

Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

... пошепки: „Димовища, сірчані
Пломені од мене одведи,
Онде, Отче, пагорби в сюрчанні
Поночі дісталися води,
Онде сон сумирного ягняти,
Голубина злагода, зело,
Кубла і оливини, обняти
Все, що є, що житиме й жило,
Леготи злетіли”. Не займало.
Не було. Не снилося. Сюди –
Онде, Отче, – явлено замало.
Онде, Отче, ондечки. Суди.

17 – 20 березня 2004 р., Київ

Місто. Небо. День. Кохання.
Квіти. Щастя. Страх. Признання.
Сміх – і квіти. Сміх – і зваба.
Клятви – вірність, вічність, правда.
Місто. Зорі. Ніч. Чекання.
Віра. Мрія. Сподівання.
Серце. Очі. Вікна. Сльози.
Місто... Ніч..... Зима..... Морози.....

Дім – це не місце,
дім – це стан душі.
Там легко заховатися від снігу.
Там йде годинник і не йдуть дощі,
Там будить мама вранці тихим сміхом.
Додому йдуть порожні поїзди,
І там не зустрічають, а чекають.
Туди всі повертаються завжди,
Хоч, може, цього і не помічають.
Удома квіти. Чайник закипів.
З дитинства хтось сміється
вперто в трубку.
Додому ми не пишемо листів.
Ми просто простягаєм туди руку....

* * *
…Я навчив тебе літати…
крила ластив – цілував
і з тобою забував,
що собі забороняв
в небо крила підіймати…

…Я навчив тебе літати,
знаючи, що розіб’юсь,
якщо в небо підіймусь,
бо з моїх зсивілих літ
падати – смішити світ…

…Я навчив тебе літати…
а самому (гріх сказати)
боляче собі признатись,
що кохати – не кохати
не підвладно вже мені…
я лежу, як на стерні,
почорнілий і розіп’ятий…
…бо навчив тебе літати.