Понад шляхом край села
Мала річечка текла,
Згори бігла долиною
Поруч ліс стояв стіною
В ньому вивільги співали
І зозуленьки кували.
В річці глечики цвіли
Срібні рибки в ній жили.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Повна чистої води
Від посухи і біди
Рятувала нас не раз
Ти привітна повсякчас
При дорозі край села
Славна річечка жила.

У ту юність давню мою
Сиві верби над водою
Зазирали в глибину
І будилися зі сну
Коли вітер мчав на крилах
Очерет гойдав щосили
Дзвоники ще там цвіли
І джмелі на них гули.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Крізь роки і крізь віки
Ти до матері - ріки
Добігала край села
Не робила людям зла.
Був тоді зелений край
Весь квітучий ніби рай.

В першій мирній тій весні
Давній спогад по війні:
В вічному застиг спокою
Танк підбитий над рікою...
Сивий дядько у човні
Вижив у лихії дні
Та лишилась сивина
В пам'ять що була війна.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Напувала ти цей ліс
Щоб густим, високим ріс
Партизанів заховав
І людей ще годував.
Щоб від квітня до снігів
Рятував од ворогів.

Та змінилося усе
Край вже радість не несе.
Все набуло нових рис:
Вирубали давній ліс.
Навезли піску сто тонн
І новий мікрорайон
Із висотками постав
В три десятки сірих лав
Вже ні людям, ні собі
Зникла річка у трубі.
Де ти, річечко, ріка
Що була ти гомінка?
Не біжиш вже нікуди
Нема чистої води
Лиш багнюка в рівчаках
І болота у садках.
Геть сліпими ми були,
Що тебе не вберегли.
Понад шляхом край села
Колись річечка текла.

2 червня 2018 р.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.
Красива сойка, благородний птах,
Несла мені весну, легку й духмяну.

Навряд чи пам'ятають харків'яни
Старий наш парк в сережках і бруньках.
Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.

Я бережу кульбабки та каштани
У спогадах своїх, крихких думках.
Сучасності пекельний саркофаг
Не втримає, бо бачу крізь тумани
Минулого містечко дерев'яне.

Було, кажуть, в чоловіка вуликів багато.
Від дядьків своїх навчився пасічникувати.
Все би добре, але напасть якась узялася,
Хтось на пасіку до нього щоніч прокрадався,
Оббирав найбільший вулик, увесь мед виносив.
Отож, в дядьків своїх рідних той помочі просить.
А ті: - От бач, та давно б вже прийшов та спитався.
І з тим злодієм давно ти уже б розібрався.
Піди - кажуть, - сплети постіль із лози до річки.
Півтора на пів аршина. Коли прийде нічка,
Постав постіль під найбільший вулик і сховайся.
Візьми кийок, злодіяку того дочекайся.
Він, як прийде, стане мірять постіль, тихо вийди
Та кийком його по ребрах і кричи для виду:
«Не попав!» Той так і робить. Засів та й чекає.
Коли тут страшний чортяка з кущів підступає.
Вздрів ту постіль та й узявся її приміряти.
Та при тому бурмотіти щось та примовляти:
- Оце я такий великий, а є й більші люди.
Не приведи їх зустріти, бо що ж тоді буде?
А чоловік тихо вийшов, кийком, як умочить,
Та як крикне: «Не попав!» А чорт як підскочить,
Перемахнув через тин, лається, тікає:
- От же, сучий син! Напевно ж, клятий, силу має.
Бо не попав, а боляче. Попав – міг і вбити.
Тож відтоді на ту пасіку зарікся ходити.

Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.

Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
як дотик сонця.

Сонячний ранок.
Лагідна мить…
Креслять будкрани
неба блакить.

2025 рік

Сонця промені над лісом,
Наче тісто, хмару місять, –
Мнуть, розтягують, стискають
Посередині та скраю
Так, що зменшена хмарина
Пропадає в небі синім,
А в моєму ріднім краї
Розвиднятись починає…
24.04.25

Спустилася тиша на лінію фронту,
що списа уткни – не впаде.
Уся у окопах зібралася фронда,
лишилось зело молоде…

Мала передишка і знову атака,
у небі вже дрони висять.
Сидять у столиці владці-небораки,
в Європі їх теж ціла рать.

Поволі спадає підтримка у світі
і задню включив мacho Trump,
а China ладнає усім свої сіті,
вона в економіці – вамп.

І лізуть до Неньки кацапи, чечени,
буряти зі сходу всього –
волочуть мов Київську Русь у кишені
зажерливі світу цього…

Жовтим рястом уквітчаний луг
І безкрая блакить небосхилу, -
Позбавляють мене від недуг,
Додають життєдайної сили.
Як земля зеленіє й бринить
Височінь непомірно глибока, -
Серце тішиться щастям щомить
І в очах ясно світиться спокій.
Стали теплими й світлими дні,
І природа ураз оновилась, -
І я дякую щиро весні
За її незрадливість і милість.
23.04.25

Вже заливаються-співають солов"ї,
Над нами небо зоряне високе.
В блакитні очі дивлюся твої,
Кохаю. не зважаючи на роки.

В моїх очах ти бачиш плюскіт хвиль,
А випромінюють вони тепло та ніжність.
Підморгує нам загадково місяць,
Бо наших почуттів свідок лиш він.

Їх збережемо в будні і свята,
Не впустимо в серця свої байдужість,
Зігріємо коханням свої душі,
Хоча до осені уже пливуть літа.

2025 р.

Антитеза на вірш Анатолія Матвійчука

"Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).

МАЛЕНЬКИЙ
Я маленький.
Ще зовсім маленький.
Хоч невдовзі у мене зима.
І нема вже ні рідної неньки,
Ані тата давно вже нема.

Я - маленький
Здивований хлопчик.
Не рахую змарнованих літ.
Не навчився ще множити в стовпчик
І читати буденність, як слід.

А довкола - великі люди
Гучно справи великі вершать.
Сіють зерна брехні і облуди.
Метушаться. Жартують. Грішать.

Світ - під себе лаштують наосліп,
Бо нагода ж така удалась!
Їм - дозволено все. Бо - дорослі.
А маленьким не можна.
Зась!

Світ дорослих - немов павутина,
Хто тут жертва, а хто тут - павук?
Я не рівня їм, я - дитина,
Замала для таких наук.

І блукаючи понад межею
З-за якої - нема вороття,
Я про щось розмовляю з Душею,
І не прагну в доросле життя...

Ви ж - рахуйте свої витребеньки.
Їжте полум"я. Пийте дими...
Я - маленький.
Назавжди - маленький!
Я чекаю Різдва
І зими.
#АнатолійМатвійчук

Олександр Сушко

Був маленьким.
Мов яблучка жменьки...
Нині - дід. Сивочолий монах.
Вже немає ні татка, ні неньки,
До багатства байдужий і благ.

Немаленький.
Далеко не хлопчик.
Маю сотню змарнованих літ...
А онуки ще множать у стовпчик,
Їм казковим ввижається світ.

А доокола, покотом, люди...
Із землі не підніметься рать.
Тут немає брехні та облуди -
Тут святі та пророки лежать.

До Дніпра повертаю наосліп
По ріллі, через вбитий Донбас.
І благаю, кульгаючи, в просинь,
Щоб Спаситель малечу спас.

Ми дорослі. Війна-павутина
Смерть уклала батькам до рук.
Спіть онуки, спокійно, й дитино -
Час не ваш для таких "наук".

Ми блукаєм давно за межею,
З-за якої вернути зась.
Ви ж - малеча. Ви ще з душею!
Вчіться жити в раю без нас.

Нам у пеклі чорти обценьки
Вже готують. Сіркодими...
Я, також був колись маленьким,
Бавився у війну та мир...

Скільки у твоє черево, череп, груди, тушу
Набили цього дешевого синтепону?
Хто вдихнув у повітряну кульку необмежену душу
І прив'язав до руки? Настільки ти відсторонений
Від спроби осмислити справді потрібну красу,
Яка заглядає ув очі простою істиною:
Тут немає для мене кімнат, ні щасливих країв
Не було тут ніколи, до слова, мого королівства,
Тільки мить, щоб впіймати в повіки той погляд Навік,
Що підносить тебе у проєкцію іншого міста.

03.10.2024

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

(колискова для доньки)

Аа–аа–а
Вирости статною, веселою, гарною,
і зоставайся такою – і молодою, і сивою.
Най краса твоя щастя знайде,
бережи себе.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь красна, як калина.

Аа–аа–а
Викохай собі пару по праву,
чоловіка розумного й сильного.
І будь мудріша за нього,
тільки не кажи йому цього.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь сильна, як вода.

Аа–аа–а
Діток здорових зроди у коханні,
лисичок–сестричок, і вовчиків–братиків.
Стільки, скільки Боженька вирішить дати,
примножуй життя.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь багата, як земля.

Аа–аа–а

2025

Розтанула засніжена земна твердь,
Весна – реінкарнація зими.
Частота звуків на пʼєдесталі – герц,
Та їх не чути. Повтори, повтори.
Я прислухаюсь, ти кажи і кажи.
Критерії розуму мені не зрозуміти.
В силу віку – не зрозуміти й епіграфа,
В силу досвіду не долетіти до світу.
В чому сила? Де критерії розуму –
В починаннях закопаних мрій?
В силу віку не зрозуміти й епіграфа,
Молитись досвіду, еліті подій.
Не сміши !
В могилі – can’t нам стиснути вуста.
Я хочу зрозуміти зараз життя. Ні, не зрозумію ніколи –
can’t, impossible, закреслить втома.
Весь світ вчергове перевернувся,
Весь світ – це дім, та я не вдома.
На жаль!
Фінал перекриває в силу віку епіграф до мого життя.
Я повернувся двічі звідки не вертають.
І суть питання мені ти поясни:
Життя – це мед чи все ж це катування?
Весна – реінкарнація зими?

Дерева ще безлисті, а птахи
вже гнізда в’ють, викохують домівки,
сприймаючи оголені гілки
за місце для надійної криївки.

По лісу походжає благодать.
Повітря напахтилося весною,
і сосни дружелюбно гомонять,
впираючись у небо головою.

Розгладжують пошерхлі кожухи
старі дуби, статечні та розлогі,
на їхні стовбури нанизані віки
лісної величавої любові.

Штовхаються за простір в’яз і клен,
берези лопотять точеним станом.
Понад укладів, значень та імен
ростять життя – сумлінно й безнастанно.

Краєчки повилазили з бруньок.
Вітають світ, додаючись до нього.
Вдягає ліс весняний свій вінок,
готується гостей приймати знову.

12-19.04.25

Пливуть хмарини мов ікони,
усе у білому пуху –
попався я у неба лоно,
скажу вам ніби на духу́.
Немовби у сніги глибокі,
небесно-свіжу заметіль.
Куди лише́ не кину оком –
осту́да сіє звідусіль!

У хузі утонуло море,
укрив туман усе округ.
Зелені, гордовиті гори
орють його як землю плуг.
Шматками він у різні боки
пливе од берега увись,
ховаючи яри глибокі,
угору пасма потяглись.

У небі ластівки шугають,
спадають стрілами до ніг.
З вершини тепле сонце сяє,
а квіти укриває сніг.
Неначе у казковім світі
я загубився в морі гір.
Утрапив у чарівні сіті,
яких не бачив до сих пір!

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

18 квітня суд у Санкт-Петербурзі призначив майже три роки позбавлення волі 19-річній Дар’ї Козирєвій, визнавши її винною в «дискредитації» російських військових.
Студентку Санкт-Петербурзького державного університету заарештували в лютому 2024 року після того, як вона до памятника Шевченка у цьому російському місті прикріпила листок із рядками «Заповіту»:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров‘ю
Волю окропіте…»
На суді Дар‘я свою провину не визнала.
«Я вважаю, що армія дискредитувала себе після широкомасштабного вторгнення», — в останньому слові наголосила відважна дівчина.


Одну хвилинку, зупинись, Дар‘є!
Для самопожертви немає причин,
живи життям молодим і безхмарним,
а найголовніше - мовчи…

Однак мовчати вона не може,
адже не гвинтик слухняних мас…
Над нею схилилася Матір Божа.
Її за руку веде Тарас.

2025 рік

Куплет 1

Зелений берег! Світлий дар небес!
Моя Пісківко! Світла берегине!
Тут голубіє Тетерева плес,
Лісів гуде прадавнє шумовиння.

Куплет 2
А голос твій, мов річка гомінка,
І усмішка ясніє світлосяйна
О, пісківчанко! Ружа у квітках!
Осонцений у час тривоги ранок.

Приспів:

О, юна моя пісківчанко!
Люблю тебе навіть у снах!
Ти серце моє! Ти світанок!
Зоря! Чарівниця! Весна!

Коли в твої очі дивлюся –
Я тану, я тану, я та...
Ти квітка пахуча на лузі!
Ти мрія моя золота.

Куплет 3
А вечорами над селом пісні
Летять у світлосяйне піднебесся!
О, любі пісківчанки чарівні!
Картин достойні! Шани і поезій!

Куплет 4
Нас надихають юні пісківчанки,
Серця палають їхні як вогонь.
Цвітуть вони, немов у полі маки,
Торкають серця лагідно мого.

Приспів:

Куплет 5
А навесні, в айвовому саду,
Під щебетання солов'їв у вітах,
Я пісківчанку стрітив молоду
І полюбив її сильніше світу.

Куплет 6
Роки летять, а в косах сивина,
І дум сумних у саквах долі повно.
Але Пісківка досі в моїх снах,
А пісківчанка любить невимовно.


https://www.youtube.com/watch?v=D_TGazBVP7Y&list=PLZHDry0Vx-F_EsBtNOUlAnwXF33Apk7QR&index=11&pp=iAQB8AUB

Білий день неквапливо минає,
Примовляючи звично: Бувай!..
Розпашілого сонця окраєць
Поглинає углиб небокрай.
Погляд ваблять падіння та злети
Різнобарвних небесних світил,
І до праці схиляють поета,
Попри болісний стан тяготи.
Закотилося сонце за гору,
Стали нижчими неба краї, –
Вечоріє – займаються зорі
І змовкають пісенні гаї…
22.04.25

Фестини у столиці, День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

14.04.2019р.

#напівіронічне

Є собі обережні,
Є однак "однозначні"...
"Бог береже береженого" -
Чорт береже обачного...
Вічність така глибока
А для брехні заплитко -
око завжди за око,
псячість завжди за литку...
В церкві - без Бога божі,
вдома - "за образами"..
В'януть тим часом рожі
випалені сльозами...
"Праведникам" би неба,
тільки ж до дідька лячно...

То ж берегтися треба
тих, що аж так обачні...

2025

війна малює кров'ю та водою
мольберти - долі душі та серця
війна малює... смерть її рукою
виводить вензлі з дозволу творця
вузли кармічні... петель - не злічити
дірки в серцях просвіти в головах...
у тлі десь бучі соледари охмаддити...
у тлі безумний усміх на вустах
на небезпечний хижий вищер звіра -
запроданська болотна каламуть...
у тлі чиясь освячена офіра
чиїсь любов зневіра жертва путь...
у тлі цвинтарних горбиків багато
де майорять заквітчані хрести...
війна малює обриси солдата
що взявся через неї перейти
війна малює кров'ю і водою
обранців долі і чужу вину..
війна малює смерть
на полі бою...
себе -
війну...

2024

Ніхто не хоче раю в курені -
Немає там умов для благодаті!
Осіння тиха пісня навесні
Сховалась у душі, похмурій хаті.

Холодним гострим лезом теплі дні
На шмаття ріжуть торгаші пихаті.
Хіба запалять райдужні вогні
Базарні персонажі дурнуваті?

Відвертий квітень, щира далечінь
Запрошують мене до діалогу
Та промовляють: "Серцем відпочинь!"

Наприкінці самотньої дороги
Чекає непомітний мій курінь,
Всередині красивий, зовні - вбогий...

Політика – паршива справа:
присяг, обітниць цілий міх,
брехня, закута у оправу
роїв обі́цянок пустих.
Слова і гасла – то наживка
у неспортивній боротьбі,
аби ловилась щедро рибка.
Усі політики слабі
на пам’ять, розкоші, пишно́ту,
до зради, лестощів, пихи́.
І совісті у них на йоту,
та асигнацій – лантухи!
Вартує ви́чинки овчинка
і родять груші на вербі,
але нехай говорять вчинки –
слова залиште при собі!

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на героїню полотен Алекса Колвілла,
Бачиш, її парасолька, так само як ветхий балкон
Здається тяжкою ношею в залюдненім місті самотніх.
Чи от: приземлене небо у свічадах калюжних вітрин
Зазирає у тебе, немов у злочинця з номером
Записаним: двадцять чотири шість нуль один, пам'ятаєш?
З довгого списку щасливих, але знедолених.
Так: два дні, безпросвітно шумить вересневий дощ,
Я покинув те місце натхненний твоїм мовчанням.
Зрештою, людина звикає і до озерних площ
Осінніх небес у які самовільно пірнає.

04.10.2024

Ця вродливиця русява,
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
Подолавши перешкоди,
Стала й дивиться у воду, –
В ній, бажанню на догоду,
Дівка бачить пишну вроду.
Поглядаю теж на неї
І себе питаю: Де я?..
Не прийшла із казки фея,
Чи з роману Дульцинея.
Чарівниця тонкостанна,
З личком гарним і рум’яним, –
Не уява, не омана,
А моя любов бажана.
21.04.25

Плаче квітень, плаче квітень,
Гинуть українські діти,
Дощові краплини-сльози
Все стікають по листочках
І берізок, і вербичок,
Мов би по дитячих личках.

По траві також побігли.
Скільки ж бо осиротілих
Діточок у краї нашім
"Завдяки" проклятій раші.
Але мати-Україна
У біді їх не покине.

Потурбується про діток,
Дасть усе їм необхідне,
У добрі щоби зростали,
Справжніми людьми щоб стали
Та любили Україну,
Як матусю свою рідну.
Сонце Перемоги зійде -
Усміхатиметься квітень.

2024 р.

Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму помилку велику.
Бо тим пальця дай встромити, то і руку впхають.
Вже давно на Україну вони види мають.
Поки живий був Богдан, ще якось давав раду.
А не стало, то й вилізла вся москальська «правда».
Договір, що підписали у Переяславі,
Десь поділи та й творили свої чорні справи.
Гетьманами менжували – хто більш їм уступить,
Той у москалів, урешті, булаву і купить.
А бажаючих в ті роки теж було багато –
Кому тільки не кортіло погетьманувати?
Той був на Лівобережжі, москалям корився,
Другий на Правобережжі ляхам в рот дивився.
Мали свого і татари. І всі полки мали,
За чужинські інтереси вони воювали.
Ішов тоді брат на брата, а батько на сина.
Погубили ті гетьмани вільну Україну.
Правий берег розорили – Руїна настала,
Бо там саме між собою вони й воювали.
Польський ставленик Тетеря догетьманувався,
Що без війська, без народу взагалі зостався.
Тож подався до Варшави «правди» там шукати.
Не стало Правобережжям кому й керувати.
Отоді лівобережний гетьман Брюховецький
Обְ’єднати Україну під руку й береться.
Йому уже удалося Канів захопити,
Тож похід свій і надумав розпочати звідти.
Тим більше, Правобережжя саме піднялося
Проти ляхів. Тож Івану, може б і вдалося.
Хоча сил мав не багато, але мав надію,
Що Москва йому поможе у військових діях.
Не знав тоді Брюховецький, що до того часу
Москалі, хоч на той берег позирали ласо,
Та про себе вже рішили з ляхом замиритись,
Україною від ляхів, врешті, відкупитись.
Ще Андрусів попереду та вже було знати,
Що москалі ті не будуть за нас воювати.
Ще вони Лівобережжя не «перетравили»,
Захопити й правий берег вже не мали сили.
Вони з ляхами шукали вже таємно миру.
Брюховецький і чув, може та у те не вірив.
Готувався до походу й дуже сподівався,
Що, якби на правий берег його похід вдався,
То Москва його підтрима, війська зможе дати
І він зможе Україну, врешті об’єднати.
Гетьман стояв у Каневі, в похід готувався.
При ньому загін москальський невеликий мався.
Було у нім дві тисячі ратників, одначе
Скоро всі порозбігались, тільки їх і бачив.
Бо хотіли москалики тільки пити й жерти,
А за якусь Україну не бажали вмерти.
Залишилось з півтисячі – ото й вся підмога.
Хоча ні, при Брюховецькім була ще, крім того
І калмиків орда дика. Москалі прислали,
Щоб не москалі – калмики кров тут проливали.
Було їх теж дві тисячі, але так вже сталось,
Що скоро їх менше тисячі тільки і зосталось.
Москалі їм не платили. Хоч гроші прислали
Та Хитрово (от же вірну кличку підлим дали)
Взяв ті гроші й у Білгород із ними подався.
А отой загін калмиків без плати зостався.
Тож і стали розбігатись. З поміччю такою
Гетьману і довелося ставати до бою.
Досить легко взяли Корсунь, крім Малого міста,
Там залога зачинилась – до тисячі війська.
Місто те не штурмували, бо гармат не мали,
А населення зібрали і в Канів погнали.
Хотів гетьман москалів так змотивувати,
Щоби в поміч добре військо змогли надіслати.
Воєводі відписав він, аби доложити:
Дрібні бої розписав, як грандіозні битви.
Видавалось, наче він погромив так ляхів,
Що тепер хоч до Варшави простуй битим шляхом.
Але над тим москалі просто посміялись.
Самі були брехуни, тож на брехні знались.
А що ж ляхи? Як Чарнецький у поході згинув,
Яблоновський став над військом ляським в Україні.
Сили мав, хоч не багато та в бою завзяті:
І гусарія, й драгуни – здатні воювати.
Головним опорним пунктом Білу Церкву мали,
Там окремим гарнізоном їх війська стояли.
І гармат доволі мали, й всякого припасу.
Щоби добре зготуватись, мали вдосталь часу.
Брюховецький і задумав Білу Церкву взяти,
Тоді легше з України і ляхів прогнати.
Сам із Канева не вийшов, послав Лизогуба
З козаками, а ще із ним (тим ляхам на згубу)
І орду калмицьку, щоби дарма хліб не їла,
А трохи повоювала, ляхів подражнила.
На великий успіх, звісно, він не сподівався,
Та, хоча б про ляське військо побільше дізнався.
Яблоновський в Білій Церкві не схотів сидіти,
Вирішив у чистім полі ворога зустріти.
Під Гребенниками табір у полі поставив,
Як дізнавсь про Лизогуба, то й обоз відправив
До табору, щоб нічого не зв‘язало руки.
Добре знав той Яблоновський військову науку.
А під Житніми горами з Лизогубом стрівся.
Той, готовий вже до бою, стояв та дивився.
Поки ляхи розгортались, щоб до бою стати,
Враз калмики налетіли та стали стріляти.
Ляхи кинулись за ними – орда розвернула,
Піднімаючи пилюк, із очей чкурнула.
Тільки ляхи вспокоїлись, шикуватись стали,
Як орда, як дикі оси, знов на них напала.
Знов погнались ляхи дарма, мов за вітром в полі.
Та зловити дикунів тих нелегко доволі.
Так вони дражнили ляхів, спокій не давали,
Що уваги на козаків ляхи не звертали.
А ті раптом налетіли, ляхів потоптали.
Майже сотню отих ляхів у полон узяли.
І одразу ж відступили. Ляхи вслід за ними.
А тут знову ті калмики з луками своїми.
Вже забулись ляхи, як то орду воювати.
Колись же вони боялись в полі бій давати
Орді кримській. Зразу табір собі будували.
За возами, за валами татар відбивали.
Бо ж орда стрімка, неначе річка швидкоплинна.
З нею в полі воювати – то дарма загинуть.
Хоча було тих калмиків з півтисячі, певно.
Та ганятися за ними у полі даремно.
Яблоновський кусав лікті, поквапився надто:
Не треба було обоза в табір відправляти.
Зараз би вози поставив та й відгородився.
І тоді б уже на рівних із ордою бився.
Та нема чого робити. Велів відступати
До табору, аби в ньому бій, нарешті дати.
А калмики насідали, навколо кружляли.
Хоча ляхи тепер близько їх не підпускали.
Дійшли вони до табору та й там заховались.
А калмики ж гарну здобич взяти сподівались.
Злі до козаків вернулись. А ті ж не чекали,
Як калмики полонених усіх порубали.
Козаки не встигли, навіть їх і допитати,
Щоби їм про ляське військо більше було знати.
Хотів Лизогуб вертатись, як, врешті, дізнався,
Що із військом Яблоновський в таборі сховався.
Взять його не було сили – чого й намагатись.
Краще уже до гетьмана скоріше вертатись.
Тут сторожа прилетіла: «Ляхи відступають!
Обоз в таборі лишили! Немов утікають!»
«Налякалися калмиків!» - думка промайнула.
І козаки, і калмики чимскоріш майнули
У полишений той табір. Ляхи відступили,
Щоб нікому не дістався – взяли й запалили.
Козаки в вогонь не лізли, жадібні ж калмики
Із вогню собі набрали здобич невелику.
Лизогуб гінця відправив до гетьмана. Звісно,
Розписав, як героїчно билось його військо.
Нахваляв також калмиків, як вони напали,
Яблоновського до смерті, мабуть налякали,
Що він дременув до Польщі. Гетьман потішався.
Та цареві в Московію хвалитися взявся.
До вигадок Лизогуба ще й свого добавив.
Переможно виглядали гетьманові справи.
Хоч, насправді, Яблоновський не калмик злякався.
Від гінця з Варшави саме новини дізнався,
Що бунтує Любомирський, тож вірні загони
Король усі закликає захистить закони.
Короля той Яблоновський помчав рятувати,
А не від ординців диких здумав утікати.
Брюховецькому ж та правда нащо була треба?
Сподівався з Москви поміч отримать для себе.
Похвалившись, який гарний полководець з нього,
Брюховецький, врешті з військом відправивсь в дорогу.
Вирішив він свої сили щоб не розпиляти,
Щонайперше, Білу Церкву у облогу взяти.
Штурмом взять не сподівався, бо ж знав дуже добре,
Що гарнізон там великий сидить і хоробрий.
А у нього лиш козаки та москалів трохи,
Бо ж москалі розбігались із війська, як блохи.
Взявши місто у облогу, гетьман зготувався
І на третій день вже Білу штурмувати взявся.
Але ляхи і козаки, що в місті засіли,
Досить легко його військо від мурів відбили.
Та й не дивно. Бо ж калмики міст не штурмували,
Вони тільки того й вміли, що полем гасали.
Москалі також не надто на штурм поспішали.
Та і тих же залишилось тоді зовсім мало.
А козаки? А козаки вже не ті завзяті,
Які колись із Богданом ішли воювати.
Добре ж бачили, що чинить москаль в Україні,
Чого ж вони старатися для клятих повинні?
Тож не надто й поспішали на ті стіни пхатись.
Могли лише на удачу якусь сподіватись.
А, тим часом, новий «гетьман» зְ’явивсь в Україні.
Звався він Степан Опара. Клич козакам кинув,
Щоб ішли від його руку край рідний звільняти
І від ляхів недобитих, і москалів клятих.
Він хваливсь, що з кримським ханом вже угоду має
І той йому орду цілу в поміч посилає.
Знову, як і при Богдану, із ордою разом
Виметуть із України всю оту заразу.
Люди від того Опари й під Білу з’явились,
Козаків агітувати бігом заходились.
А козакам вже обридли й москалі, і ляхи,
Уже перед Брюховецьким не відають страху.
Ладні будь-кому гетьма́нську булаву вручити,
Аби рідний край від кодла отого звільнити.
Брюховецький вже й на військо надії не має
Та на вилазку із міста щоночі чекає.
Велів табір городити, щоб не дай Бог чого.
Ото такий полководець виявився з нього.
Прийшов місто воювати і сам же злякався,
Щоби з міста хтось на нього раптом не напався.
А ляхи, мов те чекали – взяли і напали,
Обоз добре потрощили та шкоди завдали.
А тут іще прийшла вістка, наче ж до Опари
Уже ідуть прямо з Криму ордою татари.
Довелось йому облогу чимскоріш згортати
І, не солоно сьорбавши, у Канів вертати.
Як побитий пес вертався. Не вдалось Івану
Над обома берегами зробитись гетьма́ном.

 
трохи давно був сон мені про магічний зоосад
в нім перебували звірі мовби лагідна сім’я
мимо кліток на початку сну я ішов поволі сам
звірі на позір щасливі їхні ігри суто гамір
але сниво розгорталося все барвистіше й чіткіше
щохвилини щосекунди ось і поруч ти стоїш
суспіль ми гуляли радо зоосадом дивним цим
і стихали його звірі позираючи услід
як морозива купили ми але нам чогось не йшло
то звірятам віддали аби не спекотно їм було
веселий сміх усе лунав і тебе робив щасливим
буяли барви кольори пурпуровий жовтий синій
але в тінях за відрадістю закуточок невеселий
і неначе мешканець його не бажав лишать оселі
ми глянули за ґрат іржу через тьму в отім вольєрі
яке видовище сумне це пір’їстий тигр ой леле
ключа знайшли щоб одчинить оті ґрати де був тигр
та ласкаво запросили нам про все оповісти
а той страхався далі й уважав наче б то був кпин
ми подалися на осоння щоби грався й виграв він
і тішився барвистий весь магічний зоосад
а отже скоро щасливішим і приязнішим він став
зійшов вечір ізнічев’я тигр пір’їстий у сльозах
засмутився мусили ми геть й сонце з неба зіслиза
ми казали сам насмілюйся не вважай що ти чужий
це же був пір’їстий тигр єдиний що побачиш у житті
казали ти собою будь а зміни це пусте
собою бути весело кимось іншим бути зле
але щезли і пір’їстий тигр і магічний зоосад
коли розплющив очі я зустрічаючи твій згляд
 
 
 
 
 
 
 
 

В твоїх очах і сутінки смеркання,
І синюваті полиски світань, -
І прикра холоднеча розставання,
І ніжність тепла радісних стрічань.
Ще з легкістю усмішка загадкова
Спалахує в очицях голубих,
А найчастіше - порухи любові
Мені на щастя бачаться у них.
20.04.25

Зелене світло довгожданній весні,
що, врешті-решт, крокує до тебе…
НІ - безжальній війні!
ТАК - веселці у небі!

НІ - «кинджалам» й «шахедам»,
нашестю смертоносних авіабомб!
ТАК - хлопчикам у білих кедах,
що грають під сонцем в футбол!

НІ - тужливому завиванню сирени,
коли дівчинка прокидається уві сні,
закриваючи ведмедика ревно…
ТАК - переможній весні!

2025 рік

Для горя одного я ложе
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
Ах, Маріє моя Магдалино,
Де більший біль можуть знати?

Маритись солодким безчестям
Кожного дня щогодини
І не бути із чесним обличчям
У діяннях чи в розмовини.
Брехати з ранку й затемна
І знати, що це час марнувати.
Ах, Маріє моя Магдалина,
Де більший біль може бувати?

Назирати непохитні мої страховини,
Без зважання тепер ані кроку,
Кожного дня щогодини,
Кожен день кожного року.
То жар пекла, то страшна холодина,
То маю тремтіти, то знов лютувати.
Ах, Марія моя Магдалина,
Де тепер більший біль має бувати?

Одну могилу дали мені в борг,
Одну сторожу до Судного Дня.
Та з райських небес поглянув Бог
І геть відкотив каменя.
Одну днину за все життя,
Одну годину одного дня.
Янгол його узрів моїх сліз лиття
І геть відкотив каменя!

Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"

на зорі коли не шкода часу
козаки майструють вітряки
наливають в чоботи мелясу
з оселедців крутячи гульки

а позаду пнеться понад лісом
вітер мандрів і далеко чуть
як коза ганяється за лисом
й витрішки сороки продають

в лагідному погляді корови
заховалась вереснева ніч
щоб чекати нишком до Покрови
вурдалаків з темних потойбіч

метушливі лісові мурахи
вже полюють ранком світляків
у мішку невдахи-сіромахи
що зібрав намисто з будяків

041022

Місто золота, на чиїх воротах так сяє
Так далеко від зрозумілих Життєвих щаблів,
Що серце моє, ними зваблене, має
Спитати, чи буває казка правдивою,
Бо кажуть: Тут спокій і душа стане щасливою,
Чи все ж це омана дияволів?

У ту далечінь мого коня проведіть
Крізь наших найсумніших життєвих щаблів,
Де, кажуть, те золоте місто стоїть,
Місто людського вічного спокою,
З палацами на підмурках з міцною будовою,
З муром міцним від земних усіляких дияволів.

За наш міський мур на милю від’їхавши,
На лише одну на шляху життєвих щаблів,
Я поблукав, і навіть упав вже вертавши,
Бо благодать я відчув на тому рівнини відрізці
Оселитися назавжди в тому самому місці,
Що жодному непідвладне з дияволів.

А що доброго за оборонними мурами?
Який зиск шукати назовні життєвих щаблів?
Навіщо далеко блукати до сутінок днями,
Бачивши, що ніхто більше з нас не пішов
І на фарлонг від кренеляжу не відійшов,*
Але виявив, що країна твоя повна дияволів.

Що відривають кінцівки, щоб на шматки розірвати,
Що зграями бродять заради злочинних щаблів,
Коли тільки-но денне світло починає згасати,
Бентежачи серце в цьому глузд віднайти,
Того, хто спокій шукає і не може знайти,
Хто блукає назовні серед дияволів.

Як ви відчули благодать оселитися там?
Як вдалося бути без ран від життєвих щаблів?
Чи існує те місто, яке підкорилось би нам,
Збудоване з золота, як нам казали,
Якби ми тільки наважилися і поблукали
На самоті, серед темних дияволів?

Ні, це місце насправді було невеликим –
Невеличке місце на шляху життєвих щаблів –
Але, щоб служити потребам було досить великим
І побудовано так міцно, що буде стояти,
Допоки життя нашого міста буде тривати,
Нашого міста, яке під облогою усіляких дияволів.

Його приємніші стіни далеко видніються,
Аніж місто мрії моєї найвищих щаблів,
Дві слабкі білі рученьки за мене тримаються,
Чистесенький ротик з червоним в нім мостиком,
Очі, що вразили серце до смерті, як дротиком
І витягли з рук розпусних дияволів.

Світла більше у двох темно-сірих очах,
Аніж в страшних метеорах з вищих неба щаблів,
І душу мою зберегли від потали в гріхах,
Що золотим тим містом і є, мною знайденим,
І сильний тепер, через те що став я пов’язаним,
Сильніший за всіх невгамовних дияволів.

І якщо хтось інший може перемогти
Золоте місто під час життєвих щаблів,
І в ньому захоче життя повести,
Він повинен самотню свою однину
Відвести у пустелю, давно перетворену
У поселення усіляких дияволів –
В оселю гріховодства і хтивості –
І обладунки одівши, битися або впасти
За фарлонг від муру нашого міста -
Бо так і було – я переступив тих щаблів.

Каштани. каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики.

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Щовесни я чітко бачу,
Як, зібравшись нашвидку,
Квіточки жовтогарячі
Хороводять на лужку.
Вмиті росами й зігріті
Ніжним сонячним теплом, –
Ваблять очі світлом квіти
І красою заразом.
19.04.25

Накриває ковдрою
задушливо-терпкою
Уява.
Починаєш гортати сторінки
думок -
Звична справа.
Натикаєшся на колючо-болюче.
Згадка.
Складаєш пазли слів
у вежу -
Пластир-латка.
Залатати б спогади дірчАсті,
Зшити нитками, хірургічним швом.
Щоб фантазія стала в радість,
А не катом - колишніх сонетів вінком.
2025 р.

Проклинаю цей світ, проклинаю!
Підлі вбивці, брудні брехуни!
Вас чекають давно казани,
Забувайте про сходи до раю!

Не дає кровожерлива зграя
Нам відчути обійми весни.
Проклинаю цей світ, проклинаю!
Підлі вбивці, брудні брехуни!

Обговорюють голу Данаю
Відгодовані балакуни.
Ви спите. Не засмучує сни
На руїнах скривавлений зая...
Проклинаю цей світ! Проклинаю!

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Колись ставна, квітуча, пишна
І дуже щедра заразом, –
Всихає бабця, наче вишня
Ота, що в неї за вікном.
Хвороби й час своє зробили –
Збороли сили і красу, –
Раніш завжди веселу й милу,
Переповняє нині сум.
Надворі вистояна тиша, –
Лиш тінь від вишні простяглась
До тої, що вже важко дише
І хоче жити водночас…
18.04.25

Скільки горя і нещастя комуняки принесли –
Ледь не шосту частку світу до голоду довели.
Доки вони воювали, аби владу укріпить,
Селян бідних обдирали, не давали людям жить.
Лютували продзагони. Як же їм не лютувать,
Як навчились комуняки лиш одного – відбирать.
Щоб країну годувати, треба розум в голові,
А в них звивини у мозку лише по дві і ледь криві.
Вперлися в свої ідеї, що отак і має буть
І рішили всю країну одним махом навернуть.
Комунізм побудувати. Але як ото робить,
Звідки довбням було знати? Чорне узялись творить.
Убивали, грабували, відбирали геть усе.
Думали: народ усе їм на тарілці піднесе.
А народ теж хоче їсти. А народ теж хоче жить.
Поки іще воювали, думав то перетерпіть.
Але ворогів розбили, закінчилася війна
Та політика грабіжна чомусь досі не мина.
Як селянам працювати, знаючи, що відберуть?
Чим їм сім‘ї годувати? Вони ж з голоду помруть.
Скільки люду перебили у проклятій тій війні,
Тож в селі робочі руки стали в чималій ціні.
Але ті, що залишились не спішили працювать.
Скільки б хліба не вродило – прийдуть «зайве» забирать.
Щось залишать, щоб не вмерли, а чим сіять по весні?
Тож наділи і стояли по країні в бур‘яні.
Виростив, аби для себе, щось, можливо приховав,
Як вдалось пробитись в місто, то за грошики продав.
Хоч ловили на дорогах, відбирали їх «мішки».
А у містах з голодухи пухли вже робітники.
Жила добре лише влада та солдати і ЧеКа.
В них одних лише рум’янці грали на товстих щоках.
Тож народ став бунтувати, села кругом піднялись,
У містах з пролетар’ְятом також страйки почались.
Армію кидали всюди, вирізали до ноги
Та кричали, що то «воду мутять кляті вороги».
Та, коли уже в Кронштадті піднялися моряки,
То до тих тупоголових, врешті і дійшло-таки.
Троцький – самий мозковитий, Леніну пропонував
Продрозверстку замінити, щоби кожен в селі знав,
Скільки має зерна здати, скільки собі залишить.
Але ж тоді доведеться і торгівлю розрішить.
Тупий Ленін від «ідеї» не захотів відступать.
Тоді Троцький пропонує в трудармії всіх загнать.
Щоб нікого не питати – йди, роби, як є наказ.
Хто не виконав наказу, розстріляти того враз.
Поки думали-гадали, що б таке їм ще зробить,
Щоб народ «загнати в стійло» і спокійно далі жить,
Тамбовщина запалала, спалахнув слідом Сибір.
Комуняк скрізь вирізали, хоч терпіли до цих пір.
Дійшло все ж тупоголовим, що потрібно щось мінять,
Аби врешті господарство із страшних руїн піднять.
Ленін згодився, нарешті: таки був той Троцький прав,
Хоч політику він нову своїм дітищем назвав.
Вкрав у Троцького ідею, видав, начебто своє.
Видавалось: комунякам крах , нарешті настає.
Бо ж народ, як збагатіє, чи ж захоче слухать їх.
Проженуть бігом від влади і не пустять на поріг.
Та, поки ще комуняки від ідей до справ дійшли,
В багатьох краях країни голодати почали:
У Поволжі, в Україні, дісталося й у Сибір.
Вимирали цілі села, не якийсь там один двір.
Бо ж селяни не схотіли засівать усі поля.
Особливо у Росії в бурְ’янах стоїть земля.
Тут ще й засуха додалась – дощів майже не було.
Що посіяли – засохло або зовсім не зійшло.
Що селянам було їсти? Чим державу годувать?
Залишалося селянам або з голоду вмирать,
Або чимскоріш втікати з голодаючих країв.
Але як? Бо ж залізниця майже знищена стоїть.
А голодному і з дітьми? Чи далеко стачить сил?
З голодухи люди їли все, що бачили навкіл:
Горобців, щурів поїли, всіх собак і всіх котів,
Кору із дерев і шкіру, яку добре проварив,
Де травою харчувались, де смажили кінський гній,
Де худобу, яка здохла, хоч зараза була в ній.
Дійшло і до людоїдства… А що влада? Та мовчить!
Сама кашу заварила і не знає, що робить.
Збиралися та рішали і звернення прийняли:
Винні в голоді отому «папєрєднікі» були
Та іще й самі селяни, бо ж робить не до снаги.
Ну і, звісно (як без того) – ще й «народу вороги».
Тисячами вже вмирали. Комуняки ж до цих пір
Продподаток ще збирали, що мав здати кожен двір.
Села цілі вимирали та тим було наплювать,
Їм же хліб було потрібно, щоб армію годувать.
Хто ж їх буде захищати, як охляне і солдат?
Скажу більше: щоб по світу розповсюдити свій лад,
Гроші слали комунякам, що по світу розвелись.
В Туреччину передали, коли турки піднялись
Проти Заходу. На гроші ті би хліба закупить.
Може б тоді сотням тисяч удалось і далі жить.
Та у Леніна ідеї все такі ж дурні були:
Хай би, каже ті голодні в армію гуртом пішли.
Там їх будуть годувати, в Україну їх пошлють,
Де у куркулів багатих для країни хліб знайдуть.
Це при тім, що в Україні голод також лютував.
Та на те уваги уряд більшовицький не звертав.
Більше того, відбирали хліб, в міста свої везли,
Щоб робітники голодні часом бунт не підняли.
Кинулись інтелігенти, щоб народ порятувать.
І «Помголод» утворили, стали грошики збирать
Аби хліба закупити, кинули по світу клич.
А голодним помагати в світі то звичайна річ.
Узялись американці, Нансен власний фонд створив.
Кораблями, поїздами до Росії хліб поплив.
Та все чомусь до Поволжя, Україну оминав.
Наче, голод в Україні зовсім і не лютував.
Церква також підключилась, частку скарбів віддала,
Закликала, помагала, годувала, як могла.
А що ж самі комуняки? Ті на хвилі на своїй.
Бачать кляті, що той голод «конкурентів» творить їм.
Ні, країну рятувати – за старе вони взялись.
На отих інтелігентів враз гоніння почались.
Розігнали їх «Помголод», сотворили свій бігом,
Посадили всіх «завзятих», щоб не вийшло там чого.
І за церкву узялися: мовляв, люд кругом вмира,
Відібрати всі багатства в церкви вже, мабуть, пора.
Народ, звісно, намагався свої церкви захищать,
«Довелось» судить, «затятих», навіть бігом розстрілять.
Церкви швидко обібрали, все, що бачили, взяли.
Хоч ніхто й досі не знає – куди гроші ті пішли.
Як вже голод став минати, удалось його здолать,
Стали і на іноземців комуняки нападать.
Ті, мовляв, якусь заразу у харчах своїх везуть,
Треба отих іноземців із Московії турнуть.
Розігнали «конкурентів», що так людям помогли.
Зрозуміло, що заслуги всі на себе узяли.
Себе стали вихваляти: які, мовляв, молодці.
Та Росію всю тримати у жорсткій своїй руці.

Антипітьма, антивогонь.
Антилюбов антиоснов.
Все навпаки. Промінь долонь
Родить не радість, а тільки кров.

Антиправа антилюдей,
Антидержава антивождів.
В антив'язницях скрегіт плечей.
Ллються нитки антидождів.

Як вийти з виміру антисвітів
І повернутися до життя?
Знає, напевно, шерех листків,
Де ми потрапили в антибуття.

19 травня 2022

А хто бачив, а хто чув,
Хто в Максимка сюніч був?
Мабуть, хтось із зоосаду,
Де зайчаток він погладив,
Задивився- на жирафу,
Тигр нагнав такого страху...
Заспокоїв трохи півень,
Проспівав із ним нарівні...
Не були уроки марні,
Що не раз давала мама:
В зоосад іти годиться,
Щоб і там чомусь навчиться...
...Позіхеньки-позіхусі...
Розказать кортить бабусі,
Та з тієї диво-мови
Не второпать їй ні слова.

А чистого четверга
Кожна хвилька дорога -
Слід помити скрізь, прибрати,
Писанки розмалювати,
Готувати крашанки,
З печі вийняти паски
Та накрити рушником
Вишиваним. І з добром
Великодня вже чекати,
Це чудове гарне свято.

2022 р.

Прислухаючись до свисту
Ховрашка серед пшениць, –
Не спиняє жайвір виступ,
Не спішить упасти ниць.
Тішить співом хліборобів
Перелітний птах тому,
Що за шкоду ту, що робить,
Дістається не йому.
Утішає гарним співом
Цей співун людей давно,
Як і знищує посіви
З гризунами заодно.
17.04.25

 
Кину все в пікап і переїду
Вірогідно, в Ел-Eй
Нашукаю собі дім, а далі зійде
Справді новий день
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
В неї фото на стіні, напроти ліжко
Старовинна мідь
Я в дорозі день за днем, та вірю, трішки
З нею, мить у мить
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
 
 
 
 
 
 
 

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025