Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

Одної зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь вимикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.






----------------------

Усе прощати можемо ми другу,
Подрузі, сестрі та чоловіку,
Але коли підняв на тебе руку,
Цього прощать не можна вже довіку.

Бо коли хоч би раз показав силу
Над слабшим себе, буде це й надалі,
Захоче, щоби знов його простили
І про його знущання всі не знали.

Прошу, ви до насильства не звикайте,
Цьому протистоять завжди зумійте,
Самоповагу майте в житті й гідність,
Тоді любить вас будуть й шанувати.

2021 р.

В Господа незвідані путі...
Що, не віриш, трясця його мамі?
Я - Верховний суперкамандір!
А не просто камандір! Утямив?

Бо Верховний - це вже майже Бог!
Деміург! Творитель мудрочолий!
Повторю стократно: янелох!
Народився не у бараболі!

Розбираймось далі - ху із ху,
Розламаєм навпіл правди пончик:
Головнокомандувач - це тьху!
Я такого титулу не хочу!

Майте шану, бевзі! Хенде хох!
Хоч на трона всівся і без бою,
Я - Верховни-и-ий! ..ховний, ховний, хо...
...в тиші одізвалося луною.

27.11.2021р.

На час дощів та холодів
Покину хатні стіни
І в край оливкових гаїв
Пташиною полину.
Там повно цвіту і тепла,
І завжди шурхіт моря, –
Там фіолетова імла,
Немов кришталь, прозора.
Там всюди зріє виноград
І запахи мигдалю, –
Там шовковичний шовкопряд
Допомагає ткалям.
Там повне море різних вин
І водяться русалки, –
І там не буду я один,
Мов крижане кружалко.
Ураз відтану на піску
Під хвойним кипарисом,
Якщо зберуся нашвидку
Вже наяву – не в мислях…
28.11.21

Горить моя свічка
Над тихою річкою,
Згадує Голодомор...
Як люди заплакані,
Чином налякані
Прийшлих московських потвор.
Згадує овочі,
Які мовчки й дО ночі,
Скидали у Саксагань.
Скотину всю з'їли,
Й собак не лишили -
Це наслідки Росії діянь.
Як пухли від голоду,
Вмирали від холоду,
Й шукали хоч би зерня...
Кропива та й з лутигою,
Слабий, добитий мотигою-
Ось тодішня стряпня.
На роки засекречено,
Мільйони приречених
Та пам'ять досі жива
Про те, як нас нищили,
Як нас калічили
В ті голодні жнива...

Наче біла пухова перина,
Рано-вранці лягла на поля…
Ну, тепер у теплі відпочине
Годувальниця наша – земля!

Запорошені сосни, ялинки –
То зима вистеляє постіль.
Божевільно кружляють сніжинки –
Розгулялась таки заметіль!

Дружно тягне на гірку санчата
Галаслива, мала дітвора.
Доки ще не побачила мати,
В сніг пірнають, лунає: «Ура!»

Заглядає у вікна пташина –
Ну й розумна ж синичка оця!
Наче знає, що добра людина
Подарує шматочок сальця.

Горобину смачну полюбляють
На зимове меню снігурі –
Як рожеві ліхтарики, сяють
На засніжених вітах вгорі.

Ці картини душі моїй милі
І небажаних зовсім нема.
Ще недавно ми осінь любили,
А тепер нас чарує зима!

О, цей сірий, заплаканий січень!
Лиш дощами січе у вікно…
Спить за хмарами радість давно.
Щоб душа не впадала у відчай,
Ми святкові запалимо свічі –
В кришталеві бокали вино
Наливаємо. Ні, не багато,
Щоб відчути букет аромату.
Скільки сонця ввібрало воно,
Щоби взимку серця зігрівати!

Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.
Мертвих скорбні перегуки,
В тиші моторошній цій, –
Досі чуються онукам
Жахом болісних подій.
Сестри бабці й дідусеві
Батько, матір і брати
Раптом згинули, як мрево,
Від навали пустоти.
Тіні сходяться докупи
Там, де плавиться свіча
І від смутку зір похнюпив
Я між стихлих онучат…
27.11.21

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

I

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі.
«Вернуся, мов, пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
дивилися сумно вслід.
Не взяла б його там змора,
та горя б не додалось…
Ось явиться він вже скоро
і нам принесе чогось…

Тихенько спадала сутінь
і в хаті, як у труні.
Під піччю – соломи скрутень,
із дров – лиш тріски одні.
Понура сиділа мати
дивилася у вікно;
Димився чавун бокатий,
закутаний у сукно.
І щось завивало в бодні,
де сала давно катма.
І ми все такі ж – голодні,
а батька іще нема.

Стелився туман над долом,
губились в імлі хати.
А батько блукав околом
з надією щось знайти.
Аж тут – за труди віддяка –
гніздечко вплелося в мох.
А одаль лежав собака,
що від голодухи здох.
І мухи над ним роїлись,
і черви із’їли ніс…
Ото ми тоді наїлись,
як батько його приніс.

II

А те дитя іще в колисці,
А вже його нема...
Антоніна Листопад

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,
скоро місяць як опочив.

Діти кубляться, мов звірятка,
ждуть, чи матінка щось спряже.
І не плаче уже малятко,
і не дриґається уже.
Що повісти очам діточим? –
І сама упаде ось-ось…
«Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
Дайте їстоньки нам чогось…»

Тільки й мовила для утішки:
«Спить Тетянка і ви вже спіть.
Потерпіть, мої любі, трішки,
хоч до раночку потерпіть.

Скоро, скоро уже світання,
злинуть янголи з вишини…
Як помре вночі наша Таня,
то насмажимо свіжини…»

III

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху
і стогін уже затих.

Лиш мати молилась: «Боже,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,
дай діточкам хоч чогось.
Собі не прошу – не треба.
Я грішна… Прости, прости…
Нічого мені – для себе,
для діточок – щоб спасти…»
А хмари на небосхилі
багріли, мов у крові.
І діти уже безсилі
конали ледь-ледь живі.

Лиш мати молилась: «Боже
Всевишній Ти наш єси! –
Як я вже на те не згожа,
то Ти їх – молю – спаси.
Собі не прошу нічого –
мені оцей хрест нести…
Дай тільки – скоріш якмога –
щось діткам – щоб їх спасти…»

А діти вмирали тихо –
ні рухів, ні слів, ні сліз.
Вповзало безжальне лихо,
і страх невблаганно ліз.

Лиш мати молилась: «Боже,
озвись на мої чуття…
Як дав їм родитись, може
даси і прожить життя.
Собі не прошу – не смію.
Я грішна… Прости, прости…
Дай, Боже, хоча б надію,
дай змогу дітей спасти…»

24–28.11.21

Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти
Засіваю в густій імлі.

Нас - прабогів - у світі двоє:
Є жар-птиця іще (жона).
Огортає цей світ любов'ю,
Від нещастя охороня.

Не собі ми, а людям служим,
Не спиняється час сівби...
А зірки ті, насправді,- душі,
Хочеш - дам одну і тобі?

26.11.2021р.

Сніг сивини вкриває твої скроні
Й на мою косу падає також.
Та мої руки у своїх долонях
Ти зігріваєш, милий.Це любов

Нам сили додає обом творити
І сіяти добро, немов зерно,
Щоб рясно-рясно проросло воно,
Не скаржитись на свою долю - жити.

2021 р.

Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,
постать пригнічена,
в шлунку - з полови гуде;
верчений, кручений,
луплений, мучений,
ледве Калина бреде.

В ноги шинкарику тикнеться,
горе відсуне немов;
й жінці в суботу відкликнеться
з панської стайні ізнов.

(2021)

Став орати і сіяти мілко,
Та і то, відчуваю, дарма, –
Насадилось минулого стільки,
Що майбутньому місця нема.
Тож за плугом ходити не варто,
Бо врожай не зібрати, коли
Даленіє маліючи завтра
Холоднечею купки золи.
26.11.21

О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...
І геть усе моє життя!

Сади осінні вечорові,
Зими незаймані сніги.
І перші проліски любові,
Шаленство літньої жаги.

І почуття дедалі дужче!
Вклоняюсь Всесвіту творцю!
Сльоза кохання та живлюща
Всю Землю породила цю!

26 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.

Буде ніч листопа́дова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -
до стін і вишиваних руж –
ми в цю пізню пору́
понесем наші думи розквітлі.
У дрімучім бору
відсвяткуєм одруження душ –
і весіллю осінньому
травні позаздрять і квітні…

Життя, на радощі скупе
І щедре на страждання, –
Лише захекано сопе
В години розставання.
А я ніяк не замовчу
Й прощатися не хочу,
Бо не нажився досхочу,
Як Бог мені пророчив.
Благословляючи хрестом,
Казав колись Всевишній,
Що все минається бігом
Тому, хто в світі злишній...
25.11.21

Якову Сусленському

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

дивишся на цей бузок
який так рясно цвів
розумієш скільки минуло днів
хоч відмічай
олівцем на стіні
бузок он мічений сухоцвітом
а в тебе що
сивина та й годі
дивитись можеш у різні боки
і мружитись невдоволено
як немовля
чи буде це дерево багаттям
чи надто його тримає земля
чи надто його тримає небо
як на картинах сезанна
небо ясне й безхмарне
закурюєш наливаєш горілку
піти прогулятись чи краще заснути
змізернів принц
що так що так несуттєво
усе воно намарне
випиваєш і знову дивишся на бузок

Рудіє полум’ям сурьми
опалене опале листя,
у голім вітті вітер свище
осінню арію зими.

Минає ера листопаду,
нова епоха настає
і хто трудився до упаду,
надію має на своє.

Борей дає свої уроки
і... то закінчується газ,
то наші унтери високі
виходять заміж перший раз.

І це нікого не лякає...
ось-ось повіє ост... і норд...
і ясно, що із того краю,
де Ірод – явно ідіот.

Народи – вівці та отари
стоять у черзі на заряд
і скаженіє супостат...

Іуді нині мало зради,
та буйні фарисеї Ради
не оглядаються назад.

11.2021

Вже листопад вітється із груднем
Та світить ясне сонце й вітер втих.
Повітрям дихаю собі на повні груди
Й милуюся красою днів оцих.

Вони ще не холодні та погожі,
Хоча короткі, бо така пора.
Нехай ця пізня осінь наворожить
Тепла душевного. любові і добра.

2021 р.

Здається, про щось говорили,
Хоча і не слухали слів,
Адже пригадати несила,
Чого хто від кого хотів.
Ми добре засвоїли ролі
І грали їх так швидкома,
Що нині ніякого болю
В обох від розлуки нема.
Стрічаємось досі премило,
Хоч в юності час нас розвів
Отак, що згадати несила
Чого хто від кого хотів...
24.11.21

Вона всміхнулася тобі
Здалася милою такою
У неї демон на горбі
І він глузує над тобою

А ти за нею назирці
Ідеш і дихаєш туманом
Не жінка не сестра не мама
Примара з торбою в руці

Дійшла до берега і ти
За стовбур сивої ялини
Сховався й бачиш як плоти
Не уповільнюючи плину

Сю ніч ходили по воді
Яка на ртуть розлиту схожа
Навколо ліс як огорожа
Тобі здавалося тоді

Один єдиний кермовий
Приплив домовитися з нею
Коса здригнулася змією
А ти завмер мов неживий

Тоді піднялася вона
На пліт а в торбі домотканій
Світив напівпрозорий камінь
Чиясь душа – чиясь вина

І ти побіг собі домів
Крізь ліс засніжений і мертвий
Що над тобою гомонів
Литки були до м’яса здерті

А зранку вістка полетить
Твоя дружина що ти кинув
На холод винесла дитину
Та розсміялася на мить

Окіл іще доволі диваків…
Про космос все один леліє мрії,
нейтрино інший протягом років
руками запустити прагне в дію…

«Зелений світ» для нього не бастард,
бо кожен день: «сьогодні – як востаннє»!
Гіпаніс і Ташлик, і Бузький гард –
відомі віхи гідного зростання.

В усьому потаємний бачив сенс:
у Пушкіна і Даля, древнім «Слові…»
Апокрифів дослідження процес
у ньому вирував невипадково.

Сенсація «Гомер – то наш земляк»
із часом стала не така й химерна…
Під гомеричний сміх, неабияк,
уперто сіяв українства зерна.

Надію мав – зійдуть колись вони,
заколоситься українське поле
і згинуть ниці діти сатани,
і стане люд у оріянське коло!

З дитинства я любила міркувати,
І копирсатися замріяно в собі.
Бувало, кличе на вечерю мати,
А я рахую зорі голубі.

Шукаю у жаливі місяць в повні,
На липі всотую пташиний спів.
І споглядаю, як булані коні
Пасуться в небі посеред снігів.

В шовкові коси — ляльці-кукурудзі,
Вплітаю любо, стрічечку ясну.
Намисто перламутрових ілюзій
Нанизую на серденька струну.

Гадаю на ромашці. Ще не знаю
Облуди, зради, болісних утрат.
Та сплів павук сильце у диво-краю,
Перун зігнав на сідало курчат.

Здійнявся вітер, хилить долу віти.
Гримить... Розгнівався Всевишній Бог...
Із оченят, зелених малахітів,
Посипалися сльози, мов горох.

Хрущів збираю, розправляю крильця.
Летіть... летіть у яблуневий цвіт!
Дощами пахне – батьківська криниця,
А материнським молоком весь — світ!

22.11.2021р.

Поволі вужчає дорога
Зі сподівань, –
Потроху більшає тривога
Від розставань.
Частіше біди родять муки
І множать лють, –
Все ближче міді тужні звуки
Уже стають.
Розлуки холодом лякають
Останні дні, –
Чи довго мерзнути в одчаї
Іще мені?..
23.11.21

Ви думали, що будемо мовчати,
Злякаємося плісняви і зла,
Коли сини вмирають, бо солдати,
Яких на фронт війна ця привела?

Ви думали, що пробачати будем
Синівські смерті і чоловіків?
Нас не злякає цей холодний грудень,
Ми станемо на захист вояків.

Ми – матері, відродимо державу,
Нам допоможуть звичаї віків.
Примножимо і перемогу, й славу,
Своїх дідів, батьків, чоловіків.

Бо ми – жінки, на нас уся планета,
Ми найцінніше даємо – життя.
І перемоги давню естафету
Ми втілимо в найближче майбуття.

Ми – матері, на фронті наші діти,
На них свинець скрізь сиплеться, мов град.
Синів навчали рідний край любити,
Тому на смерть стоятиме солдат.

За нашу землю і за нас із вами,
За слово материнське і тепло.
Ставайте разом, сестри, наші мами,
За мир і правду, щоб убити зло.

Усі жінки моєї України,
Не дозволяйте ширитись війні.
Примусьте владу, що засіла нині,
Звільнити Крим, Донбас, будучині.

Щоб народились вільними онуки,
Щоб українці мали булаву.
Тож треба взяти владу в наші руки
Й перемогти ворожий кремль, Москву.
22.11.21

А та Тата та тата!...

2022

Я людина кіно
Я покажу тобі магію її
Я людина кіно
Я екранізую твої мелодії

Заблюрю, змонтую
Кадри відремонтую
Виріжу зайві обличчя
Розкрию твоє величчя

Готую сценарій думок
Зачиню під твій замок
І тільки після “Мотор!”
Там не я, а актор

Ти головна зірка
Без усіляких “Гірко!”
Світло падає як треба
Павільйони більше неба

Проношу наш сюжет
У нас невеликий бюджет
Нехай усе буде там
Разом із нашим життям

Ти акторка навіки
Де ж мої ліки
Серце наче двигун
Диких коней табун

Таких як я, химер
Довкола мільйони
Та я твій режисер
І тут наші закони

І коли буде “Знято!”
Ми усім покажемо
Кінематографічне свято
І в ейфорії поруч ляжемо

Михайло Чорновол, 2021

І
Зеленими очима ойкумени,
коли сіяє повня(уві сні)
крізь шибу у причільному вікні
мене гіпнотизує кіт учений,
майбутнє пророкуючи мені.

Мурликає... навіює «шедеври»,
якими й так забита голова...
і думаю, – які то мають нерви
не до кінця оголені дерева
і де-не-де сивіюча трава!

І нікуди ховатися... на ґанку
то дідько лисий, то окатий Вій,
то пика повновидого до ранку
усе одно загляне за фіранку
увидіти, чи я іще живий.

Путі суґестій сих несповідимі...
Та, може, що за обріями дня
далекий пращур їхніми очима
до мене зазирає, чи рідня
із-за Уралу, із Кубані, Криму...
.....................................................
Пора тікати... вйо і на коня...
надокучає музика хатня.
О... чуєте? Щось рипає дверима...
нехай само перезимує зиму
моє дурне учене кошеня.

ІІ
Усюди є невидиме коріння
цупкої еміграції села...
і згадую, – а чим би ще жила
конаюча епоха переміни...
і закриваю очі на видіння,
які відображають дзеркала.

Усе минає... що було раніше,
та оживають закоптілі вірші
і їхні ілюстрації живі...
чекаємо на серії нові,
та як би інше не було ще гірше,
коли усохне ґлей у голові
агонізуючого візаві.

ІІІ
І чую... бачу полум’я Майдану...
небесна сотня сяє угорі,
та не світає й досі(на зорі)
у мареві зеленого туману.

І наче охлократія линяє,
і ніби є еліта... і немає –
розп’ята окаянними людьми...

і хто у цьому винен як не ми,
і що робити?.. на афіші раю
горить тавро червоної пітьми.

11.2021

Гориш в мені свічею восковою,
Забувши, що на сході йде війна.
Вкриває всесвіт чорною габою —
Коронавірусу зла сарана.

Ніяково радіти сонцю, зливі,
І дихати тобою раз у раз,
Ховати очі від людей щасливі,
Блаженно слухати — бентежний джаз.

Горю в тобі неначе сонця ватра.
(Бенкет під час чуми був недарма.)
Бо завтра, може, не настане завтра.
Розплющу очі, а душі — нема.

21.11.2021р.

З русявою відчути довелося
себе стареньким дідом сивочолим
і пережити смуток, біль, утому…

Проте у променисто-золотому
розливі наймилішої волосся
моя чуприна – срібнокрилий човен!

10-11.2021

Став туман понад рікою
Аж до самих хмар, –
Наче хтось прикрив рукою
Сонячний ліхтар.
Заховався з поля зору
Милий серцю край,
Бо туман стоїть суворо,
Хоч когось лякай.
І нема такої сили,
Щоб змела його, –
Мла смертельна погасила
Сонячний вогонь.
22.11.21

Із Анни Ахматової


Груди так безпорадно хололи,
Але кроки мої - легкі,
На правицю напнула я,
Для лівої пальчатка руки.

Марилось, що багацько сходів,
Та я знала - їх тільки три!
Поміж кленів пошепт осінній
Попрохав: "Зі мною помри!"

Ввів в оману мене тужливий,
Мінливий, лихий уділ,
Я мовила: "Любий, любий!"
Я також. З тобой до загин..."

Це піснь кінцевої стрічі,
Мені зиркнув темніший з домин,
Лиш у ложиці вогнились свічки
Знеохочено-бурштинових світин.


18.XI.MMXXIp.

Війна невідворотною була,
Бо жевріла невпинно крізь століття.
І падали на долі лихоліття
І застилала обріїї імла.

Імперія творила ворогів –
Вона без ворогів не виживала,
Як без вождів з кривавих п’єдесталів
І швидкоруч поліплених богів.

Ота війна, здавалось, назавжди́,
Допоки слід імперіїї не згине,
І, врешті, не позбудеться Вкраїна
Ментальності холопства та орди.

ОСТАННІЙ ПРИЗ

Короткозорість пізнання сліпить
Як зло… Любов навколо спить
І зрить у ріки крові в океані сліз.
Рок не погребує укласти в серця віз
Усі скорботи людства. Тоді вмить
Він стогоном і болем заскрипить
В роздертій борозні душі. Той зріз
Лезом волатиме і прочаїть наскрі́зь
Луною щему болі. Небо прокричить
Жахом землі з утоми. Страти мить.
Вона в іржі огидна скреготом заліз,
Затесаних на смерть. Останній приз!

Павло Гай-Нижник
21 листопада 2021 р.

Із Миколи Некрасова

            1

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Мене пан без провини посік.
І таке щось на мене найшло...
Я не те щоб який гордівник,
але ж вперше в житті це було.

Як подумаю - сльози з очей,
й голова - як в якомусь чаду.
Як погляну тепер на людей?
До коханої як підійду?

І лежав я на печі мовчком,
за весь день - бодай щів не поїв;
й нашептав мені біс потайком
купу темних, підбурливих слів.

От на ранок похмурий я встав,
помолитися навіть не зміг,
ні півслова ні з ким не сказав
і пішов без хреста за поріг.

Раптом: «Братику, хочеш вина?» -
закричала сестра мені вслід.
Цілий штоф осушив я до дна -
і уже не пішов у похід.

            2

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Степанида, сусідська дочка,
полонила мене по весні;
я посватав її в старика,
і вона обіцялась мені.

Тільки старосту - знати б, коли! -
видно, інший впрохав молодець,
і з немилим її повели
мимо вікон моїх під вінець.

Й охопив мене холод і дріж,
бо ж душа – не з каміння вона!
Нагострив я на старосту ніж
та узяв для наснаги вина.

Та в шинку був у справах своїх
мій дружок, він вгостити бажав;
від вгощення відмовитись - гріх,
я лишивсь та півштофа прийняв.

Потім - ще, і напився упень,
і полегшало трохи немов;
і про ніж я забув у той день,
а уранці - у розум прийшов...

            3

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Я з артіллю запевнив купця,
що всі печі йому заміню;
в місяць справу довів до кінця -
і до нього прийшов по платню.

Недодав, лиходійська душа!
Я - картати, страхати судом;
«Так не буде тобі ні гроша!» -
і звелів мене гнати притьмом.

І хоч як докладав я зусиль,
а й за місяць не видрав той борг;
не постачив платнею артіль -
і тепер мене тягнуть в острог...

Наточивши сокиру ущерть,
«Пропадай!» - сам собі я сказав;
причаївсь, розлютований всмерть,
біля дому купця - і чекав.

Та підмерз, а навпроти - корчма,
тож до неї погрітись ввіпхнувсь;
там я випив, побивсь із двома -
і уже в околодку проснувсь...

(2021)

В українському серці терпіння багато
І не менше поміщено в нім доброти, –
В українському серці набутки і втрати,
І жура, яку в інших серцях не знайти.
В українському серці повага до брата
І любов до сестри, і до предків жалі, –
А кого не бажає це серце сприймати,
Тому місця нема на вкраїнській землі.
21.11.21

ОСАННА ГЕНІЮ СУШКА
Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)


А тепер стосовно закиду про "Софіїівку"

Дякую, дорогий друже Олександре, що постійно думаєш про мене, днями і ночами. Так активно рекламуєш мою творчість.

На жаль, любий друже Олександре, я люблю красу, і буду її оспівувати. Я не заперечую той факт, що при будівництві "Софіївки", а не "Софії", як пишеш ти, а маєш статус R1, (і не знаєш навіть правильної назви дендропарку!) загинули люди. Я про це написав, але ти чомусь це місце не цитуєш.
Якщо така страшна ця краса, то що - треба знищити її по-твоєму? Давай знищимо найкращий у світі дендропарк, то чи буде чим Україні гордитися? Ти чим думав, коли це писав, головою, чи іншим місцем?
Граф Потоцький, до твого відома, ПЛАТИВ кріпакам гроші за працю. А не зганяв силою. Вони самі добровільно йшли на будівництво, і знали, що могло таке трапитися з ними, але думали - може, пронесе, як і кожен на їх місці.
А хіба на інших славетних будівлях не гинули люди? То давайте знищимо Ейфелеву вежу, турецькі мечеті, Єгипетські піраміди, Санкт-Петербург козаки наші будували, і мерли тисячами, щось ніхто не руйнує там Палаци і т.д. - скрізь гинули люди на будівництві. І з чим ми лишимось, як зруйнуємо? З мудрими думками Олександра Сушка? Хіба що.
А я таки співатиму про красу життя і шукатиму її в ньому. А ти в цьому житті весь час шукаєш щось протилежне красі. Може, вже варто над цим замислитись? Хочеш мати лаври Герострата, який підпалив Зевсів Храм у Греції заради того, щоб прославитись? Боже, тобі помагай. Чи треба сказати - Чорте?!
І ще одне. Ти вважаєш по-совіцьки, що панів не повинно бути. Тільки ті, хто внизу? Тобто інтелігенція не потрібна, до якої ти належиш, еліта нації? Тоді візьми і наклади на себе руки. А я такого не хочу. Бувай здоровий.

Ярослав Чорногуз

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне.

Олександр Сушко
Народе мій! Ти - оберіг краси!
Шануй себе! Не угинайся пану!
А шляхтичі бездушні - це тирани!
Кріпак для нього - бидло, раб, ясир.

Гаї, діброви, схили кам’яні –
Усе залито кровію нещасних.
Бо парк «Софія» - для бездушних - празник,
А для майстрів – це безвість, чорна ніч.

2

Альтанку мурувало двадцять душ,
А шлюз – утричі більше. А помери
Від ран, хвороб, а не від айстр і руж -
Рабів шістсот! Ось тема для новели!

Під водоспадом ліг кістьми поет,
У річці Стікс - художник, породілля…
Чи віршомаз хоча б один куплет
Їм присвятив у приступах безділля?

Чи на добро схилились терези,
Якщо із крові озеро сяйнисте?
Чужі труди - в ім’я страшній красі…
А ти дивися. Милуйся убивством.

20.11.2021р

1.
Речь Отчего зова
услышим ли снова
задумав открыть
страницу?
2.
Да, словом в былое
отправились двое
туда, где вода
точится.
3.
Живое готово
дать жизни основу
кому повезет
напиться.
4.
Дать Богу обитель
земной может житель
и стоит к тому
стремиться.
5.
Найти надо Слово
и снова и снова
Отцу своему
молиться.

20.11.2021г. Чернигов

История:
https://stihi.ru/2021/08/23/5215
Absent of sensе
Надежда Ковальская

Обтрусив із неї вітер
Вже усі-усі листки.
І сумує так за літом
Ця берізка край води.

Сльози ллє з дощем осіннім.
Тихо вітами хита
Й слухає як вечір пізній
Її піснею віта.

2021 р.

Що змінилося в мене з появою жінки
Зрозумів і відчув я, напевно, в ту мить,
Коли радо зітхнула стражденна печінка,
Бо з тих пір не вона, а вже серце болить…
20.11.21

Ми з тобою летіли у ніч,
Ми з тобою летіли у вечір.
І жага струмувала із віч,
Огортала не гірше хуртечі.

І жага струмувала із віч,
І вогнем запалали два тіла.
І мільйонами факелів-свіч,
Фейєрверками палахтотіли.

Ми з тобою летіли між зір
Над землею, лісами, полями...
І безодні страшні чорних дір
Всі займалися шалу вогнями.

Мов од пристрасті двох голубів --
Ніч і вечір, і день і світання --
Цілий всесвіт аж заголубів,
І з’єднався із Сонцем КОХАННЯМ!!!

20 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

Ніч гомоніла про свої жалі
І дріботіла по дахах і листю
У край далекий плили кораблі
Крізь морок днів і золоті намиста
А там в імлі невидимий портал
Де сходяться усі спіралі часу
В руці Земля і зоряний бокал
І Бог ще не придумав першу фразу…

Утонуть бы в тишине,
В этой яркой глубине.
Захлебнуться бы одиночеством,
Узнав о своем ничтожестве.

Потеряться бы в кровавых мыслях,
Не поняв ничего в жизненных смыслах.
Раствориться бы в любви,
Желав новой трагичной главы.

Истощиться бы в слепом поиске,
Не почувствовав искренности в людском отклике.
Умереть бы в пьяном сне,
Прожив каждый день как на войне.

2021 г.

То мовчить, то знову ойкне лунко,
Блискаючи зорями з-під вій, –
Цілу ніч дарую поцілунки
Ненаситній радості моїй.
Хоч уже утомлююсь потроху
І скрипить ображено тахта, –
Цілу ніч лунають “ахи” й “охи”,
Розпалом дратуючи кота.
Хто правий і хто в тім винуватий,
Що змінився ритм серцебиття, –
Що все менше часу написати
Вірша про шалені почуття?..
19.11.21

Шляхи тернисті, незбагненні…
Перетинають їх стежки.
В обставини ведуть злиденні,
Які тривають вже роки.

Ось так мандрують бур’янами.
Із лісу вийшли, далі – степ.
Він – у знервованому стані.
Вона веде його вперед.

Невже колись забракне світла?
А кроки в темряві тяжкі.
Та й сонця посмішка привітна
В хмаринах згублена поки.

Процес тривалий та повчальний.
Його не зрозуміти враз.
Коли ж нарешті буде схвальний,
Наступить доленосний час?

Плетінню долі не завадить
Нічого, навіть вороги.
Спокусу, безнадію, зраду
Перемогти вони змогли.

09.11.2021