***
Із ірокезів та із могікан
живими залишились одиниці...
так само українцю свій «фіґ вам»
показують сучасні якобинці,
що нині викорінюють слов’ян.

***
Солов'ї-розбійники в лісах
об'єднались і отаборились,
у кощія сили появились...
у народу не минає жах –
блекоти зеленої об'їлись.

***
Усе, що досягають батогами,
заточене на кінчику пера
історії... бо нинішня пора
така, що і добро із кулаками,
і пряники не додають добра.

***
Кусаються не тільки-но собаки,
але й оскаженілі посіпаки,
яким собачі премії дають,
коли на ешафоті маніяки
і фарисеї учиняють суд.

***
Як важко щось одне обрати,
коли і вибору нема,
і не минає, зокрема,
в Європі – учорашнє завтра,
а на Московії – тюрма.

***
Вегетаріанські апетити
мають два любителі корита...
українські «овочі» жують
і неутолима їхня лють,
бо крові немає,
щоб запити.

На закуску
На третє залишається забути,
що попереду і позаду – рать,
а у меню євшану і отрути
переважають прянощі цикути
і спеції солодощів гірчать.

01.2022

Зупиніться на мить: перед вами краса,
Описати яку вам не стане сторінки.
Перед вами вогонь, що горить, не згаса,
І цілюща вода перед вами – це Жінка.

Матір світу цього, що дарує життя,
І майбутнє тримає в маленьких долонях.
Починаються з неї всі серцебиття
І до сонця вона повертає твій сонях.

Щоб щасливим і вільним був цей білий світ,
Щоб могли ми в майбутнім нащадків чекати,
Хай збувається в долі один заповіт:
В кожній Жінці розквітне призначення – Мати.
26.01.22

Ірині Довгань

Закутали у прапор України,
І застромили прапор у волосся.
Ногами били ув обличчя, спину,
За відданість і за любов. Колосся

Від холоду й дощу ляга донизу,
А жінка ця стояла, бита всіми.
Кривила злість і ненависть мармизи
у руськомірців, наче в пантомімі.

Одна стояла у чужому місті,
Хоча вона завжди жила у ньому.
Із матері зробили символіста,
Як витягли її з родини, з дому.

Її вину - любов до України,
Перетворили у найбільшу кару.
І не було від болю ні сльозини,
Чим і гнівила ворога отару.

І світ побачив цю незламну жінку,
Що піднялась над страхом і війною.
Підтвердила, що справжню українку
Не залякає і ворожа Троя.
26.01.22

День, розбризканий на хвилини,
І на миті розлитий теж,
Добігає, стомився. Глину
Обміняв на тривогу веж.

Що стоять від вітрів сп’янілі,
У тумани сховавши дні.
Розгубили в століттях цілі
Ті, що плакали у вікні.

Що хотіли злетіти в небо,
Спалахнути сухим вогнем.
Їхню долю взяли огребом
І тримали отут. Сумне

У минувшини є обличчя,
Де свобода у межах веж.
Відлетіли у даль сторіччя…
Майбуття, ти із чим грядеш?
26.01.22

...Свої прототипи
Усе як у бджіл
Як терен і липи
Навколишніх сіл…
Цвіте і тривожить
Цілує й скубе
І цінне й негоже
І сіре й рябе
Гукаєм безколір
Прийде - кричимо
Свобода без-воля
Лоптячко і чмо…
27.01.2022.

Квіти чудесні! Троянди, тюльпани...
Діти натхнення, природи й тепла!
Як же любила їх люба кохана!
Та й і сама, наче квітка, була.

Ти була долею, лагідним щастям
І джерелом поетичних розкриль.
Та дарував тобі квіти нечасто,
Більше приносив зажуру та біль.

Тихо на цвинтарі. Зоряний шепіт
Ріже по горлу, мов гостра коса.
Лиш на могилі вінки та букети
Стали горою. А я...у сльозах.

Смерть нещадима. Ні днини без жертви!
Свято у неї, а в мене - біда...
Квіти потрібні живим, а не мертвим,
Та про цю істину пізно згадав.

31.01.2022р.

Примхи долі тут і там,
Певно, ні до чого, –
Обирає кожен сам
Жінку і дорогу.
Прохолоди пелена
І тепла розливи,
Відчуваються сповна
Потім справедливо.
Буде весело чи ні
Восени і взимку,
Треба думать навесні
Без ознак зупинки.
Хоч і важко де-не-де
Та гірчить без міри, –
Кожне серце дива жде
І в безсмертя вірить.
Тільки правило просте
Варто пам’ятати, –
Кожен має тільки те,
Що хотілось мати.
31.01.22

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Ранкова кава з рук моєї доні
Щасливим робить мій прийдешній день.
І ніжний доторк до моєї скроні,
І філіжанка давня з рідних жмень.

Гаряча кава з цукром і вершками,
Така, яку я все життя люблю.
Повага доні до своєї мами,
Як вітер в океані кораблю.

Найбільше щастя у житті матусі –
Любов дорослих вже її дітей.
Дрібнички любі: книга, лялька, буси,
Дитинства милий серцю привілей.

Усе в нас починається з родини,
Де ця любов зростала і жила.
Щоденна кава… Скільки для людини,
Для мами, в цьому щастя і тепла.
28.01.22

Хоч лютий на п’яти холодній зимі наступає,
У жмені снігів бачу сонце і квіти весни.
Де, вдягнуті в зелень, сміються щасливі розмаї,
І вітер-пустун колисає березові сни.

До кожного двору заходять у травах кульбаби,
А попід тинами ховається в тінь кропива.
Для бджілок трудящих навкруг є заквітчані зваби…
А очі відкрила, пропали весна і трава.

Стою між снігами, закутана в сонячні мрії,
Звисають від снігу, кров’яняться грона калин.
І тільки у серці живуть лиш майбутнім надії,
І меле хвилини невпинний життя часоплин.
20.01.22

Закипає сльоза, пахне холодом січень,
За вікном розляглися замети-сніги.
Догоряє тихенько, потріскує свічка,
Тане час і життєві стирає борги.

І не жаль вже нічого й бажань небагато –
Щоб здоров’я було, щоби поряд рідня.
Не міняю нічого у звичках і в хаті,
Та новини тривожні хвилюють щодня.

Про майбутнє дітей і моєї країни,
Що страждає від влад нерозумних своїх.
Де міняється погляд на світ щохвилини,
Де нерозум сп’янілий з безтямних утіх.

І тому всі страждання лишаю в минулім
І живу сьогоденням у холоді зим.
Завірюха стихає, щоб я не забула
Записати життя з допомогою рим.
26.01.22

Не два апостоли–юдеї,
Життя яких забрали за ідею,
Стоять передо мною нині,
А знавіснілий ворог України –
Петро, що став великим
На кістяках козацьких. Без ліку
Прорубував він ними «вікно в Європу»,
А Україні завдавав лиш клопіт.
Зрина із небуття і гетьман Полуботок ,
Затягнутий Петром в своє болото.
Так і стоять гетьман і цар в катівні.
Знесилений од сили, цар аж синій.
Кров’ю заюшений, Павло не йде на мирову:
«Лише Вкраїною я дихаю й живу...
З твоєї ласки рабами стали її вільні люди ...
Та знай: Петра й Павла невдовзі Бог розсудить» .

Дощів струна, думок моїх неспана
Хіба тобі небайдуже, що дощ
Чиясь журба, невиліковна рана
У світі постаменту серед площ?

Жура в журі, а ні дверей ні вікон…
І крок один і той лиш навмання…
На небесах гримить. Готують ліки
На хмари споглядає оленя…

Куди тобі? Полиш, дитя, затію
Спини себе, загубишся нараз
Ну от і все… Ніхто тепер не сміє
Зажурено вклонитись, окрім нас…
30.01.2022.

Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.

Чи даремно шукали того, що немає у світі?
Міражем розпливлося і щезло у маренні снів.
Хоч дорослі з тобою, мій ніжний, авжеж, ми не діти,
Та ще в хованки граємося на колючій стерні.

Причаїтись ніде, тільки поле щетиною коле,
І за обрій пливе кучерява вервечка отар.
Ми не будемо разом плекати надію ніколи,
Як що буде між нами стояти лукавство почвар.

Напочатку зникає довіра, а після повага,
Спокушає нечистий, химери кружляють навкруг.
Я втрачаю тебе і тікає з-під ніг рівновага,
В піднебесній блакиті хрестом розіп'явсь чорний крук.

І немає притулку, лише ув обіймах гарячих
Стихне серце і знову заб'ється. Припинимо гру...
Як помреш у мені, то й мене більш ніде не побачиш,
В ту ж хвилину, як зникне любов, я відразу помру.

Пишуть же люди віршики, –
нема куди душечці дітись!
Випускають з віршиками збірники,
щоб дорослі читали і діти.

Якийсь композитор складе музику
на одного з таких віршиків
про собачку, скажімо, Тузика
чи про шафу і життя вішалок.

У дитсадку вихователька
на баяні цю пісню загрюкає,
а дітки заспівають старанно
і полюблять таку музику.

Ой, спасибі! – скажуть письменникам
і поетам, і композиторам,
вихователькам і диригентикам
за те, що всі вони такі розумні!

30 травня 1989 р., Київ

Міняють шило на мило,
бо шила в мішку не сховали.
Білими нитками шили
"незлодії" ,бо не спіймали.

Сорочка прилипла до тіла
у тих, чия хата скраю.
Любімо в собі Україну !?
Маємо те, що маєм.

Міняють шило на мило,
кинули щуку до ставу
мазані всі одним миром...
Системі пручаюсь:"Дістало!"

Всі ми ходим під Богом ,
що сіяли- будемо жати...
Несеться лукаво хто,гордо-
той гірко ще буде ридати.
30.01.2022.

На вітах біло-сніжне макраме.
Лапатий сніг спускається додолу.
Ще трішки й посох морозець візьме -
Казково розмалює видноколи.

Принишкло все. Аж у вухах дзвенить.
Струснула сніг із гілочки синичка.
Січневий ранок закарбує мить
І відкладе в пухнасту рукавичку,

Що сплетена завіями була,
Із візерунком сосни та ялини.
Покрила світ морозяна імла.
Дарує спокій нам зимова днина.

Минають вже останні дні січневі,
Надворі то сніжок, а то дощить,
Гойдає вітер віти яблуневі,
Співає серце, серце жде весни.

Вона прийде із пролісками й рястом,
Струмками та із щебетом птахів.
Кохати треба, бо життя прекрасне
І серед квітів. і серед снігів.

2022 р.

З місцин далеких щодоби,
На площі середмістя, –
Приносять сизі голуби
Різноманітні вісті.
Лунає зранку дотемна
Пташине туркотання
І безупинно тішить нас
Повідати бажанням.
Про те, що бачили вони,
Або чудово чули, –
Коли з гнізд голод їх гонив
Безжально та огулом.
Ну хто б іще нам розказав
Про бачене і чуте
Не в білім просторі уяв,
А як десь є по суті?
Сліди шукаючи кормів
Узимку на морозі,
Туркочуть зграї голубів
Навколо перехожих.
30.01.22

втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Юлія Івченко. 29. 01. 2022.

Не клич біду, сама тебе знайде.
Хапай у руки щастя легкокриле.
Як сизий вечір смутком забреде,
Й душа болить сильніш, ніж грішне тіло,

Спинись на мить, оглянься навкруги,
Ось новий день відродиться світанком.
Пливе ріка в обіймах берегів.
Берези тішать вітру забаганки.

Божественна краса чарує світ.
Життя квітує тепло-стиглим літом.
Чому ж незгод не розірвати спліт
І просто жити, повноцінно жити.

Залишить стрім мирської суєти.
Бо суєту лукаву і фальшиву
Вщент не розрушиш. Мовчки відпусти.
І просто незалежно будь щасливим.

ІМи лишаємо наші сліди
на землі – у бою, на орбіті –
є дорога ясна до мети
і надія на інші світи,
поки зорі у темряві світять.

ІІІ немає сузір'їв таких,
до яких не долинуть сигнали
інших цивілізацій земних,
що раніше були і... пропали.

Їхні душі, якщо не вони,
десь освоїли екзопланету
і тепер, як сигнали від них,
до Землі долітають комети.

Може, видумали думколіт,
що літає від світла скоріше...
може, їхня ракета – болід,
що не раз уже падав раніше.

У науки немає межі
і теорії є неймовірні,
та... спускаємось... ми ще чужі
між собою в одному подвір'ї.

ІІІ
Ще кує по серпу молоток,
і убивці не сіли за ґрати...
половина народу – совок,
половина – готові вмирати.

Та надіємось на майбуття
за оралами вічної ниви,
поки віримо у неможливе –
що, хоча у юдолі буття
боягузи гальмують життя,
та прискорюють світло сміливі.

29.01.2022

У тому, що скажу - немає дива,
Ці істини - відомі, не нові:
Чи лисий, чи товстий - це неважливо,
Бо головне - це розум в голові.

Допитливому носа прищемило?
Поперед батька суне в пекло син?
Важливо, аби із халепи цілий
Зіскочив люд з недолі терезів.

В дитини, звісно, мудрості замало,
А в тебе? Чи у мене? Бог мовчить...
Мчимо крізь час гуртом наосліп чвалом
На вогник сатанинської свічі.

Витісує дурний своє погруддя,
Малює власний лик митець. Біда...
Даруй, усе що маєш, світлим людям,
А треба, то за них життя віддай.

39.01.2022р.

Знаю я, що завтра буде,
Чим займуся після сну
Там, де нині звідусюди
Чути тишу рятівну.
Я гайну туди, де нині
Мало хто верстає шлях, –
Де бабусина хатина
Потонула у снігах.
Упірну з веселим криком
У замет біля воріт, –
Лиш підошви черевиків
Будуть мить якусь стриміть.
А коли звільнюсь від снігу
І стискання глибини,
Я, душі своїй на втіху,
Відшукаю ковзани.
Побіжу мерщій до ставу,
Що вже кригою покривсь, –
І продовжу там забави
Незакінчені колись.
Лижі, потім і санчата
Поіржавілі дотла, –
Допоможуть упізнати
Схили рідного села.
І здійсниться те, що в мріях
Досі бачиться мені, –
Що воложить швидко вії
Всі останні ночі й дні.
29.01.22

Сніжить, дощить - січневий наратив…
Коти і пси настроєні, сумісні…
Весни ось-ось захлюпає мотив…
Можливо і стече увесь до пісні
Лише один, всього один акорд -
А як звучить - ритмічно, мелодійно!
Собачки теж і котити - народ…
Ну як і ми - оспівані… надійні
Ось тільки щось не чути про зайців?
Неначе їх поперли із планети
А січень впертий… губи в молоці
Не пхати ж йому в пащу сигарети…
28.01.2022.

Я вірю, що усі ми незабаром…
У сховищі від порчі і від сказу
Хіба що консультації задаром…
Ніколи, аби з ким, ніде ні разу…

Ми стрінемось у непогоду попри…
Думками половинчате обв’яжем
І розішлем можливості у кофри
І хай тепер нам спробує відкаже…

Не думайте, що ми тут пацифісти…
Я вірю, як і ви, у потойбіччя.
Дозвольте на цім слові вже присісти
Яке ж воно гарнюче протиріччя…

Надіюсь, посиділки ненадовго…
У кожного свої котлети й мухи
І незалежно як і з ким від того -
У кожного свої ще й капелюхи…
28.01.2022.

Ще сонце із-за обрію не встало.
Зимовий день не піднімав повік.
Лиш засвітилось обрію лекало,
Вловивши перших променів потік.

Ще світ дрімає, і в прозорій тиші,
Здається, чую як пульсує кров.
А я піщичинка у космічній ніші.
У резонансі з всесвітом любов.

Люблю тебе, мій світе! Невгамовність
Моїх стремлінь освятить сенсу час.
І кожна мить вкарбує неповторність
Того, що не повернеться до нас.

Черпну наснагу кожної хвилини.
Засію словом зоряні стежки.
Керманичем у човні часоплину
Здолаю чинно шлях цей нелегкий.

Відсьогодні білий світ немилий,
Жінка плаче, я - ні в сих, ні тих.
Пожильці гойдаються на хвилях
Океану любовщів жарких.

Линуть охи й ахи крізь кватирку,
Стогони сплітаються вузлом.
Штукатурка сиплеться від криків,
Ну а тут не місто, а село!

Люди роботящі та культурні,
Втомлені від праці аж-аж-аж.
Пізно уночі ідуть із клуні,
Рано-вранці повертають в саж.

А оці столичні ледацюги
Невгамовні, наче ті кролі.
День у день - амурне бугі-вугі!
Тільки мусі-пусі у чолі!

Сил нема терпіти цю наругу,
Хоч і терпеливий чоловік:
- Їдьте у відпустку до свекрухи!
Чи гаруйте в тещі цілий рік!

Вигнав к бісу квартирантів-хтивців,
Натщесерце вже не п'ю бромід.
Вже ніхто не заважає жінці
Та мені кохатися як слід.

28.01.2022р.

Під чобітьми ніжок рипить,
Мороз на склі дива малює.
Зимову цю чудову мить
Запам"ятай, мій друже любий.

Що вітер. наче батогом
Тебе так боляче шмагає,
Ти не звертай на це уваги
І збережи в душі тепло.

Красу в усьому помічай:
У срібному вінку сніжинок,
Убілій-білій скатертині,
Що простяглась за небокрай.

В крижинках, сонця промінцях,
Навіть глибоких кучугурах,
А неба зимового хмурість
Також казковою сприймай.

Хай заметілі білий дим,
Холодно, вітряно й похмуро,
Ти заряджай на позитив
Близьких та друзів, всіх навколо.

2019 р.

Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.

Ґанок дзвенів кришталем
і, оздоблений сріблом, яскрився.
Я ще не був королем,
але код на замку́ підкорився.

Рухнула брама важка,
знявши пил з канонічної влади,
і в брудному вбранні ватажка
я зайшов до Верховної Ради.

Місяць за спиною ливсь,
мерехтіли зірки в канделябрах,
білий килим до трону стеливсь,
тіні предків літали на швабрах.

Мала трагічну луну
найпорожні́ша з будівель.
Трон третейський скидавсь на труну
з чорним скрипом між білих покрівель.

Жовтих паперів птахи
у потоках сирого повітря
стисло каркали кашлем сухим,
рвали лет об флаґштокове вістря.

Я не мав за собою мас,
щоб прихід свій ославити ґімном.
Мав обду́мок ватагу і час,
поки ранок грозою не гримнув.

Йшов подивитись народ
на свого короля ново́го.
Пилом сповнений переворот
вів мене вже далеко від нього.

19–20 березня 1995 р., Київ

***
А на майдані Банкової – смута
і невідомо, – де ті вороги?
Поліція вгодована і люта
нагадує, що віддає борги...
а самооборона – не обута.

***
Ще кінця московії нема
і не буде, поки у Європі
міряє Америка сама
те, що у Берліні, зокрема,
ще не доганяють туполобі.

***
А ми герої
на передовій
і поки кожен сам собі начальник,
у кожній революції новій
обов'язково закипає "чайник".

***
Зміїне розворушене кубло...
кусаються пірати інтернету,
мов комарі, а кровососне зло –
«царапнуте» на голову пуйло
упевнено пищить, що «ихтамнету».

***
А тут – комедія!
Увесь народ на сцені
готовий до кінця сміятися.
Час істини! І шапіто зелене
продовжує «приколюватися»

***
А от у них у Думі по команді
всі вершники уже без голови,
то як протистояти дикій банді
і затулити пащу пропаганді,
яка усі віки іде на ви?

Нарація
А совок не протирає більма
на ведмежі утиски-обійми...
вірує печерний ідіот
в нібито розумні й добрі фільми
про дурний і злий чужий народ.

01/22

А на дворі ще зима…
А в роялі ноти…
А на столику хурма,
Десь тако, з півроти…
Не піду на двір, мете.
А рояль приструню.
А хурма хурмі… про те
Відчуваю слюні.
Що за напасть? ну й зима
- Вояки, піврото!
Ні, не так, кричу: - Хурма!
Кроком руш до роту…

А на дворі ще зима…
27.01.2022.

Під хмаркою ластівок щебет,
А луками – запах п’янкий, –
І дотики квітів та стебел
Приємно лоскочуть боки.
Обдмухує жваво обличчя
Мінливий завжди вітерець
І шепче щомить таємничо
У вуха повзучий чебрець.
Мрійливо вглядаюся в небо
І, без рахування хвилин, –
Я згадую радо про тебе
На луках, де разом були.
27.01.22

..А ось і хліб пшеничний житній хліб
Болить молюсь цілую плачу
Мале дитя як свірка наче німб
І як снопи на полі наче…

Мій крик мій біль і стогін долі шлях -
Не міф, не міт… о-о треба вміти
Коса і серп чи неба вільний птах
Свої чужі чи просто діти…

Бо ми усі - той самий хліб…
26.01.2022.

Світлій пам’яті
Якова СУСЛЕНСЬКОГО

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Зима… весни майбутньої перерва
Хай сотні справ застрягли у снігах…
І чути сміх з одкритої консерви…
І чим, вже я, здогадуюсь, пропах…
У зав’язі невидиме й дотичне -
Не спіймане у просторі ніким…
Без паніки! Сьогодні не критично
На те й перерва… Люди, поміж тим
Чекаю на дзвіночок Незабудки!
Ніхто ж не відрахований з обійм?
А поки що - заправлю самокрутку
І буду мандрувати світом в ній…
26.01.2022.

***
В поезії не вистачає манни
небесної і варива води,
якої вистачає графоману...
і лицарі без сумніву й догани
пакують у бульки свої труди.

***
Як жаль, що і поети не мольфари,
і генії не мають на таксі,
і що у них немає того дару,
яким не володіли би усі.

***
Немає вже Ітаки, Спарти, Трої
і вимирають не землі герої
як і літературні імена...
паяців спокушає сатана,
аби не затихала параноя.

***
Нікого не окрилюють сюжети
поеми, оди, думи козака,
мелодії елегії, сонету
і вигасає музики ріка,
коли віщають викопні поети –
літаючі пра-ящури планети
щезаючого племені совка.

***
Летять душі живої ескулапи
за край неопалимої землі
як журавлі...
у вирій... назавжди,
і вже не повертаються сюди,
де навіть у болоті є кацапи
і квакають по селах москалі.

***
Будь-яке міняю на любе
і лунає пісня веселенька...
популяризуємо себе –
солов'ї, оплакуючи неньку.

Ексклюзія
Ніхто нікого не жене
у шию – видавати вірші,
де декларуємо одне,
а пропагуємо щось інше.

01.2022

Мліє місто в прохолоді.
В смерку сяєва парча.
А в підземнім переході
чепурне співа хлопча.

Лине музика в огромі,
розлітаються слова
і витають – невагомі,
ніби хмара снігова.

Я умить забув про втому –
щось стає із забуття.
Чую оповідь знайому –
ті ж слова і почуття.

Рот роззявив і – наївний –
бачу молодість свою.
І в тій сповіді дослівній
давній вірш свій узнаю́*.

Стугонять акорди щільно,
оживає в пісні вірш.
А хлопча співає вільно,
знаменитостей незгірш.

А хлопча співає палко,
услухаюсь залюбки.
Хай співа, мені не жалко,
я радію навпаки.

*узнаю́ – впізнаю

26.01.22

Ой, за річкою
Та й за тихою
Килим бісером
Осінь вишила.
Срібну ниточку
Літо бабине,
Наче стрічечку
Дарувало їй.

Гостру голочку
Та й шипшинонька.
Як вкололася -
Не помітила.
А кров капала
Бурштиновая,
Долу падала
Та й листочками.

Із черешеньки
Та із яблуньки,
Ними врешті ми
Милувалися.
Ой, за річкою,
За бурхливою
Листопад отой
Падав зливою.

2018 р.

Немов крізь відновлену оптику
Старанно протертого скла, –
Принадно побачились котики
На гойдалках пружних гілля.
Милуючись днями чудесними,
Як поля дарами ховрах, –
Постійно сумую за веснами
В зимою утворених снах.
26.01.22

Ось і море стабільних бажань…
А ще скорше бажанок стабільність -
Голосів не розладана рань
І дитяча омріяна вільність,
Котра нас зустрічає у снах
Поміж сіл, поміж міст, під мостами…
Там де біль, де і плач, де і страх,
Де навчались мовчанню роками.
Де росло не зростане - убийсь…
Де поваги одної замало,
Де сьогодні між нами колись
Неохоче сприймалось лекало…

У переліку власних країн…
У мішечку, затянутім вузлом
Ви не встрітите більше руїн,
Якщо навіть прикинетесь буслом…
25.01.2022.

...Похмілля вдерлось у думки.
Мене, красивого, зім’яло.
І що не день - нові валки -
Із часничком і свіжим салом...
Ну чим тобі не ґут у брід?
А що, як трішки алкоголю?
Народе, спробуйте, нарід…
Себе пізнаєте без болю!

Воно ж як музика небес!
І ми усі у тім акорді.
Рутина - мреш, а тут воскрес…
Хіба не видно вже по морді?
25.01.2022.

Kim seni taşman,
o bir çin duşman.

2022

Товкти у ступі воду я люблю,
І з раком на горі свистіти в квінту.
А потім в чарку простокваші "хлюп!"" ,
Щоб муза не одкинула копита.

Вона - панянка ніжна, о-го-го!
Щось не до шмиги - падає без пульсу.
- Вставай бігом! Агов! Лежиш чого?
Без тебе мій талантик збився з курсу!

Улігся поруч, міцно пригорнув,,
І нумо цілувати там, де треба...
Амур з-за шафи шепче: "Ну і ну-у-у...
Ти де навчивсь ТАКОГО, пришелепо?

Усе тіп-топ. Встромив перо в калам,
Лівицею почухав чубчик сивий.
А муза (по секрету!) ожилА!
Сидить на шиї, гола і шаслива.

25.01.2022р.

От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…

От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
—А, може, пташко, будемо разом?
Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!

Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.

— Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…

Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.

Ти підеш?— питає. Відповідаю:
— Піду.
В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
наворожую захистом першу Вертепну звізду.
та цілую у, майже, зимові скроні.

Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
коли знімають домашні корони…

Коли тону в стовпотворінні
Німому вуличних роззяв, –
Душа тремтить, як лист осінній
На килимку пожовклих трав.
І плачу в лютості безсилій,
Украй ображений на світ, –
Неначе сам утратив крила
І обірвав умить політ…
25.01.22

Kereginden çalışqır sabancı —
qalğanları içün bir yabancı.

2022

І
Коли якось зранку прокинуся й не пам’ятатиму більше про головне:
Кому до нестями молився й програв свою першу важливу битву,
Кого ти любив й навіщо в своїй молитві одного разу згадав мене,
Тоді, напевно, уперше в житті й сама згадаю якусь молитву.

А потім змиватиму з себе зиму, ніжність і кожен вигин твоїх плечей,
Відбитки твоїх доріг далеких і згусти болю твого живого.
Тікатиму в забуття. Від тебе. Але ж від себе хіба кудись утечеш?
Тоді уперше втрачу віру й уперше повірю в якогось Бога.
ІІ
А потім змиватимуть нас, як пісок із могил, безжалісні час і дощ.
Залишиться що? Молитва моя, в якій у Бога твоя ім’я?
Я вже не тікаю. Просто йду, не зупиняючись жодного разу, вздовж
Тієї дороги, де йшов ти колись й де назустріч ішла і я.