Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
Та нема, як і не було іще в світі сили,
Яка б силу українську зламала, скорила.
Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
І рубають вражу силу, з України гонять.
Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
Але є і ті, про кого люд пісні співає,
Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
Рід магнатський на Волині поселився здавна,
Місто Корець тому роду в володіння дано.
Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
З братом в Лейдені повчився в університеті
Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
Бити ворога у полі, штурмувати мури.
І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
Як Фортуна повернула своє лице йому.
Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
Веде проти короля він чималі загони.
Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
І на владу королівську руки не здіймали.
З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
І провчити отих здрайців добряче подались.
Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
Але довго сумувати йому не вдалося,
Бо ж в Московію із військом іти довелося.
У Московії в ту пору Смута почалася,
В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
А то уже подалися з військом і магнати.
В тій Московії порядку не було ніколи,
А помер їх цар останній законний відколи,
Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
Кожен сісти сам на троні московському прагне.
Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
Невідомо, що й чекає Москву попереду.
Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
І прадавні українські землі повернути.
Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
Що уже московські раті на поміч підходять.
Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
Москалі на тому полі бились чи не бились
Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
Але славно-таки бились оті зарізяки.
Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
Піддалися москалики, полякались сили,
Владислава царювати в Москві запросили.
Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
Ледве тільки король з військом покинув країну,
Як москалі збунтувались, багатьох побили,
Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
Силою не здатні взяти, голодом морили.
Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
Але що були для нього якісь перепони.
Налетів вороже військо, як його не ждали,
Льодом річки московіти від нього втікали.
А він на очах ворожих до воріт з возами.
А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
Але мусив за два роки на Волинь вертати,
Помер батько, тепер йому князівство приймати.
Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
Де би з ким повоювати та із ким побиться?
А тут якраз у Молдові багачка Могила
Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
Свого сина Костянтина на трон посадити.
А то ж туркам у Молдові добре насолити.
Покликали і Самійла. Тому того й треба.
Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
Для Могили Костянтина трона здобувати.
Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
А Потоцького османи в бою полонили.
Польща видала укази всім заборонити
І походами в Молдову більше не ходити.
Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
То раніше у Молдову просто він впрягався,
А тепер уже, як родич, воювати взявся.
Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
Не для когось, а для жінки молодшого брата.
Не чекав господар Томша такого так скоро,
Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
Мусив хутко утікати. Самійло подався
За ним слідом, Волощини отак і дістався.
Та громив того загони й татарські чамбули,
Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
Аби вільно свої справи в Молдові робили.
Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
Й почалася колотнеча у Молдові люта.
На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
Хоч полишили вже його із вояк багато,
Бо не було чим платити. Та він воювати
Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
Відвернулася Фортуна все таки від нього,
Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
Розгромили його військо османи прокляті
Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
А тим часом рідня його визволити хоче,
Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
Із посольствами – англійським, французьким так само.
Цілий рік ходив навколо охорони замку,
Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
Що напилок і мотузку той при собі має,
Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
Піднялася веремія – де в’язень подівся.
А він поміж християни тоді схоронився.
Як тривога трохи стихла, його із Галати,
Кораблем взялись на острів ті переправляти.
Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
Але бився так завзято, що й від них відбився.
Як героя його в Римі взялися стрічати,
Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
Запросив його вступити в християнське військо.
Та не зміг Самійло довго жить без України,
Десь в Корці його чекала молода дружина.
Тож Італію полишив та й подавсь додому.
Віддала належну шану Батьківщина йому.
Прославляли, як героя та гімни складали.
Та недовго його радість удома тривала.
Бо уже у листопаді помира дружина,
Молода його, кохана, вірна Катерина.
Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
Граціані посадити на трон намагався.
Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
А для того то спокуса була ще й велика.
Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
Під Цецорою османам військо їх піддалось.
Молдавани повтікали, зрадили на полі.
Довелося відступати, рушили поволі.
А навколо турки в’ються, татари ганяють.
Не дають і крок ступити, весь час насідають.
Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
Аж те поле зробилося червоним від крові.
Там Жолкевського забили, а других багато
Удалося тоді туркам у полон узяти.
Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
Та і часу утікати в нього не багато.
Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
І король прохав за нього. І не польський лише.
Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
Але все було даремно. Турки, як затялись,
Бо ж помститися за втечу йому намагались.
Не послухались нікого і грошей не взяли.
На смерть князя засудили. На майдан зібрали
Тисячі, щоб показати, як вони карають.
Що усі від тої кари полякатись мають.
Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
А навколо колихає людських голів море.
Всі чекають, як почне він султана прохати
Його смертю жорстокою отак не карати.
Та Самійло не збирався прохати нікого,
Сили й мужності достатньо ще було у нього.
Поки ті кати пишались, гордо позирали,
Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
Уже деякі криваво на поміст звалились.
Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
Узялися рушниками Самійла душити.
Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
Повернула його знову в рідну Україну,
Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
Тридцять шість усього років прожив він на світі,
Але слід такий яскравий зумів залишити.

Застряг у висі погляд, як у глеї:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Дракона* з мли звисає хвіст петлею,
й здається, падають, як божий дар,
вогненні кулі й котяться ріллею...

Стою в полоні сяйва і примар,
не жду ні осоруги, ні єлею.
Рясніють зорі – хоч лови кімлею*
й неси отой здобуток на вівтар...

*Дракон – сузір’я
**кімля́ – сітка для ловлі риби

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря та вода…,
Моє життя, а іншого не знаю.
Без тебе змісту в ньому теж нема.

Повір, що сонце сяє, хоч і хмари,
Немов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі — світло, спокій, знову мир...



07.10.2022р.

Інна Кінь

Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.

Дощем оросив долівку,
Холодом брехонь завіяв.
Вона схилила голівку -
Зламав все, що так леліяв.

Він гордо не мовив слова,
Вона, як завжди, казала.
Яка може бути мова,
Як болю бринить навала.

Можливо, вона не прАва,
Можливо, даремно драма...
Тільки повільно вмирала,
Допита до краплі, грама.

Олександр Сушко

Я випила все до краплі,
Крові було пару відер.
Змертвілий і безпорадний
Мій муж вже не муж - сновида.

Упав на тверду долівку
Брехнею моєю вбитий.
Бо вірною не чоловіку -
Сусіду була лиш тільки.

Іще й оніміів, невдаха,
Бо сильну наклала порчу.
У шлюбі я вільна птаха,
Роблю тільки те, що хочу.

А завтра піду "наліво",
Не бачу у цьому шкоди.
Хоч він молодий - вже сивий,
Конає мій муж. Відходить

29.01.2022р

розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками
що стали жовтими
і під небом
одним-однісіньким
неопалим неопалимого

он безмежне
малює вісімки
а осяжне
росте з незримого
де дивуються
ототожненням
і милуються
даром відстані
там світи мої
ненароджені
там любов моя
стала пристанню

з тої пристані
міри втрачені
слово збилося
спантеличено
ані розпачі
ні пробачення
тільки марева
накопичення
світлих висновків
розтенечення
темних задумів
розпорошення
на трьох крапках
вмирає речення
як із віком
близьке оточення

як прописано
так пороблено
право болю
загально визанане
припадати
на щось оздоблене
щомиттєвими
серця тризнами
і ціною
понад високою
подавати
мов струм
щоб вчули всі
в кожну душу
що марить спокоєм
свято гідне
принаймі вулиці

5 Листопада, 2019

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
скажу «спасибі» я… не Богу.

Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,
і рев гармат на горизонті…

І тим, що понесли життя
у вічність по небесних сходах,
кому не буде вороття –
бійцям од заходу до сходу…

Ще буду дякувати тим,
у них стояв хто за спиною
впродовж холодних, лютих зим,
не переймаючись собою…

Наповню келихи вином
і запрошу близьких та друзів.
І будем пити за одно –
що ми позбулися ілюзій.

Що спекались таки «братів»
і їх іудиних обіймів,
та відділили всіх кротів,
аби лишилися надійні.

Не пожаліємо вина
за світу братню допомогу.
Осушим келихи до дна
всі як один і вкупі з Богом!

Гілка вишні розцвітає
На губах...
Я тріпочу, я жадаю
Ах, ах, ахххх...

Губи ніжні,
Свіжий подих...
Вдих і видих
Вдих і видих...

Лиш губами доторкання
Де реальність?
Це кохання, це жадання...
Сексуальність!

Рухай стегнами ритмічно,
Все природно, органічно!
Поетично!
Оргазмічно!

Гілка вишні розцвітає
Ось рожеві пелюстки
Відлітаємо-таємно
Потаємно...
Танем...
Танем... я і ти...

ІЯк запрягаєш, так воно і їде...
Ця теза філософії стара.
Якщо у тебе є дурний сусіда,
то не чекай любові і добра.

Але ніколи не показуй спину
і не бажай ні пуху, ні пера,
якщо йому готуєш не перину,
а яму і дубову домовину...
Така пора... ну, а якщо пора,
то не шукай управу на скотину.

ІІВ борні за утопічний комунізм
за ґрати сіли «вороги народу»,
судили їх за волю, і свободу,
і буржуазний націоналізм.

Якщо і нині неокомуністи
ідуть в атаку, нібито, за мир,
то хай ідуть... у мишоловці сир
знайдеться і дебілу, і рашисту.

Попереду ще не один удар
за Маріуполь, за свободу Криму
і за Азов, Бахмут і Соледар...
Освоюйте Сибір неісходиму
і дякуйте усім за Божий дар –
кінець і рейху третього, і Риму.

ІІІ
Та не було б у нас війни, якби
були готові всі до боротьби
супроти людоїда окупанта,
якби не слуги і колаборанти –
проклятої московії раби,
такі ж як і московія прокляті.

01.2023

За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coert"
Нижче долонь розказало б про інше, —
Таке ж невідоме і геть випадкове,
Що й речі довкола твоєї кімнати
Спізнали любові на диво більше
Ніж ті, шо хотіли себе віддати.
Вони пропадали в пейзажах осені
Позаду тебе. Квадратна рама
В лихій перспективі вбирала просинь
Холодного неба, дощі і всесвіт
Прошитих сердець. Заполокані хмари
Над ними, що стали твоєю власністю
Давно, як нічого не означали.
А стали дурним, збайдужілим доповненням
Твоєї кімнати і натюрморту.

12.02.2022

На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься

На шматки розірвано сім'ю...
Коли на фронт ідуть батьки, брати, сини.
І не зібрати скалки кришталю,
А рідних обійняти можна лиш у сні.

Війна... Чому? Чи чуєш нас, о Боже?
Коли молитви в крик сплітаються один
І матері клянуть нападників ворожих
Під час щоденних мовчазних хвилин.
24.01.23

Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…

Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!

Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…

27.01.2023

Чи слави схотілось хисткої,
Що стрімко здійнявся в політ
Цей місяць, який над рікою
Наповнює сяєвом світ?
Чи сяйво нічне надихає
Світінням отак солов’їв,
Що звилася пісня над гаєм
І двох нас позбавила снів?
Бо в сяєві й співі обоє
Блукаєм обабіч ріки,
Лякаючись кладки хисткої,
Яку збудували роки.
Нам більше уже не годиться
У світі чудовім такім
Ховати в серцях таємницю
Відому, напевно, усім.
28.01.23

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що лихо це з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Чи емпатія й людяність стерті?
І дітей забирає війна…
Не поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Відчуй, як морозне повітря
пронизує до кісток.
Як завиває сильний вітер,
вихором несучи сніг.
Подивись на нічне небо,
вкрите зірками.
Гігантське їхнє сяйво
здається крихітним.
Вони складають сузір'я,
формують дивні контури
і схожі на тварин силуети.
Так само в житті.
Ти бачиш дріб'язок картини.
Лиш частинку мозаїки
вдається зловити своїм поглядом.
Дивишся на людину і не бачиш душі.
Безмежного полотна,
на якому вдосталь
гарних квітів і темних плям.
Ось так і людина,
коли почуває себе щасливою
малює квіти.
Як губиться поміж доріг,
бризкає пензлем
на червоні маки.
Фарбує в чорний
білі троянди.
І так усе життя,
чорнильні плями
ховають за собою
барвисті квіти.

27.01.2023

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

йшло за серцем
віяло
і дорогу всіяло
срібними підковами
дивними розмовами
про краї небачені
кроками несвячені
про тумани
з ріками
там
де гори
піками
зрешетили обрії
і мовчать
бо добре їм
світлом умиватися
світом розкидатися
де хмарини
чубляться
душі громів
губляться
тиси
ще нетесані
води
манять плесами
з виступу
в западину
все
що просить ладану
до зими
сповзається
каменем кидається
з неба
тіло сокола
стане ніч
глибокою
лилики
за совами
переймуться
ловами
молям
начуватися
від ротів
ховатися
аж світанок
вистрелить
тим
що стежку вистелить
Єві
що до яблуні
йтиме
а можливо
ні
може
поза стежкою
не злий дух
замешкає
а отой
хто з крилами
і мечем
похиленим
далі не пускатиме
вогнище палатиме
поруч повне зір

19 Вересня, 2019

думи
мої думоньки
серце чисте
є куди летіти вам
є де сісти

не жалійте
крилонька
скоро осінь
за останнім листячком
заголосить

кригою
розкинеться
кров холоне
вискубане пір’ячко
не потоне

не потоне
пір’ячко
білосніжне
найтепліші спогади
ті
про ніжність

ті
що душу вигріють
подорожню
і посіють
злагоду
де ще можна

я на вас чекатиму
аж до квітня
думи
мої думоньки
несусвітні

17 Вересня, 2019

Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому бе́змір є:
один лише себе кохає,
а інший інше пізнає…

Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…

У того ква́нти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!

У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біно́м…2
З таких виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.

Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт, не знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!

Не так як ніколи, не так як завжди
А все вже банально, відомо, знайомо
І ми відпускаємо наші світи
Вони відлітають із силою грому
І важко мені не дивитися в слід
І не оглянутися й не оглядатись
Тебе відпускаю, бо весь цей політ
Лише репетиція іншої втрати
Тебе відпускаю, мовчать і печалі
Коли це фатальна така неминучість
Не так як ніколи й не так як бувало
І не оглянутись, мов стрибнути з кручі

17.12.2022

На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!

Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!

Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!

Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обернув крадіжку би у сміх!.

колише вітер трави степу
під дзвін дощу виходять ріки з берегів
несуть дари могутнім небу
та не один юнак в землі вже побілів

під такт диктаторського ладу
танцює вся країна як один
невже в них думки власної немає ?
ой ні, там телевізор править всім живим

під гасло: «родіна важнеє»
матір сина в армію продала
вогонь до вбивства у ньому жевріє
та його туша вмить на полі бою впала

"Так, кохана, все чудово
Твій ласкавий голос змушує мене жити
Не чути вже пострілів з гармат
Так, я скоро вже повернуся додому

Так, кохана, ми підемо в кіно
І в кафе улюблене зайдемо
У батьків не були ми давно
Ні, нізащо не впадемо

Все, кохана, я побіг
Кличуть мене побратими"
А потім там він і поліг
В тому пеклі на полі бою...


10 жовтня 2022р

Обступили юрбою берези
Кущ калини так щільно, мов той
Їм по праву сильніших належить,
Хоч пручається вік, як герой.
Оточили, пристали, насіли, –
Полонити схотіли живцем,
Та нещасна рослина зуміла
Зупинити нахабниць вогнем.
Спалахнула й буяє пожежа
Так, що світом розноситься гар, –
Безпорадно тупцюють берези,
Відчуваючи опору жар.
27.01.23

Борони нас Боже від розпуття
І від прийшлих, зрощених пітьмою…
Зроби так, щоб кожен вова путін
До зачаття встрітився зі мною…
Я би їх кастрірував охоче
Даби не плодилась тая нечисть
Від ідеї серце вже цвіркоче…
І це тільки ще, скажу, не вечір…

…З ланцюга - нікуди ні на йоту
Ще й музей відкрив би на Майдані…
Охоронців, безумовно, роту
Ось вони, кастрати довгождані…

Борони вас Боже від розпусти…
Щоб ні зойку, чуєте, ні крику
Путіністи це вам не мангусти
Та нічого встигнем й на осику...

Господи, прости, сміливо відав
І таїв до часу сокровенно -
Їх родили і поїли спідом
Зупинюсь, дозвольте поіменно?!

близько 140млн.
26.01.2023.

Вдихну. І не відчую того вдиху.
В легенях закарбовано зими
льодисті списи. Підступає стиха
завія перкалевими слізьми.

Крадеться. На жорстких кігтистих лапах
судинами тиняється хижак.
Поновлені подряпини – ознака
минулих несвяткованих відзнак.

Здригнутися. Не може й хоче тіло
відчути огортання певних рук.
Старалася щосили, не зуміла
спинити снігу наступальний дмух.

Просунулась. Безперешкодно тисне,
погойдує сталевими грудьми,
намотуючись нескінченно риска
цієї нескінченної зими.

26.01.23

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Зблідніла велич приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Багряний холод в сирість заточив.
Усе довкола. Морок став стіною.
Земля впивалась кров'ю, мов водою,
Й гриміло небо — тільки не від злив.

Підступна осінь, злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Тебе любив я. Зараз проклинаю.
Хоч точно знаю — в розпачі оцьому
Вини твоєї крапельки нема.



14.10.2022р.

Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкруги всі їм скорились
І те чудовисько з’явилося на світ.
Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
Аби з правителями іншими рівнятись,
Своїм корінням кожен має похвалятись,
А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
Колись вони, говорять із Русі пішли.
Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
З якої б гордо в світ дивитися могли.
А, раз вся Русь тепер належала Литві,
Москва і прагла всі ці землі відібрати.
Тож нам доводилося з нею воювати.
А вона зачіпки шукала все нові,
Щоб знов війну яку супроти нас почати.
То православних, бачте ми своїх гнобим,
До церкви, наче, не даєм ходити їм.
А то князів, бояр береться підкупляти,
Щоб колотили тут усю Литву вони
І до Москви тоді на службу перебрались.
Таке у нас князям і не заборонялось.
Так, справді, але з пунктиком одним.
Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
А ті і землі слідом за собою тягнуть,
Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
Москві ж для того лише привід який дай,
Аби війною знов і знов на нас піти.
Або орду іще якусь на нас наве́сти.
Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
Таких на світі підлих більше не знайти.
Тож саме так розпочалась і ця війна.
То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
Що в католицтво його хочуть заганяти,
Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
І Стародубський, і Шемячич теж слідом
Про перехід в московську службу заявили.
А вони ж землями такими володіли,
Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
Напевно, плата за ту зраду чималенька.
Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
«Неначе» він про усе те зарані знав.
Поки іще наш Олександр щось гадав,
Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
І землі їхні до Москви не віддавати,
Іван московський вже й війська давно зібрав
Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
Скоріше землі всі під себе підібрати,
Ногою міцно на литовських землях стати.
І тоді спробуй в них загарбане забрать.
Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
А в нас із військом для походу поки сумно,
Хоч Олександр і звивається, як вуж.
Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
Бо відступати перед ворогом не звик.
Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
На те Острозький сподівався тоді дуже,
Що встигне їх здолати швидко, тож велів
Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
Хоч був не надто говірким, повідав муж,
Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
І перебіжчики прийшли. Все те із криком
«Язик» повідав. Дуже голосно волав.
Та не повірив гетьман «язику» тому,
Велів повісити, а з військом далі рушив.
Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
Не знаю, що тоді завадило йому.
Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
Як москалі казати часто полюбляють?
Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
Тож наше військо все під Єльнею знялось
І подалося швидким маршем по шляху,
Аби скоріше того Кошкіна здолати.
Не довелося довго зустрічі чекати,
Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
Мабуть, годину бій отой ми почали.
Тих москалів було не так уже й багато.
Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
Вони ж поволі аж до берега дійшли,
А там по двох ними збудованих мостах,
А хто і вбрід, на східний берег відступили.
Хоча із берега ще опір і чинили,
Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
І князь велів нам на спинятися, іти.
Здолали річку ми слідом за москалями,
Готові поле устелити їх тілами,
Щоб перемогу свою повну довести.
Але, як виявилось, хитрість то була.
Бо перед нами раптом військо все постало.
Воно стіною нам шляхи перепиняло.
Напевно, справді, що підмога підійшла.
Полки впирались одним боком у Дніпро,
Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
Чи то природну обережність поборов
Й велів на місці нам у страху не стоять,
А враже військо з усіх сил атакувати.
На москалів спочатку вдарили гармати,
Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
А далі ми всі разом вдарили на них,
Хоча і бачили, що їх багато надто.
Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
Сам особисто воїв вів у бій своїх.
І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
То вони нас до річки ближче відтісняли.
Вже під ногами від крові червоно стало…
От тут москальський воєвода і візьми
Та й дай веління йти у бій іще полкам,
Які до того десь у засідці сиділи.
Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
Того удару не вдалось відбити нам.
А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
І військо наше враз утратило всі сили,
Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
Та вже побігли перші, паніка пішла.
Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
Усі злякалися, що ворог нас оточить,
Хоча дорога й так закрита вже була.
А москалі взялися в паніці отій,
Хто опирався – тому голови рубати,
А, хто скорився – то мотузками в’язати.
Один лиш Кішка не утратив розум свій,
Зібрав круг себе також воїв кілька сот
Та і почав гуртом до річки пробиватись.
Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
І ваш слуга тоді покірний опинився.
Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
Тоді все військо наше там і полягло.
Одні від шабель, другі – в річці потонули,
Коли у неї, утікаючи, пірнули.
Багато ж наших у полон тоді пішло.
І сам Острозький був поранений в бою
Й в полон потрапив разом з кількома князями.
Їх до Москви бігом доправили возами,
Де князь Іван їм волю висловив свою.
Коли не хочуть йому вірою служить,
То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
Щоб той, як інші став поклони йому бить.
Але Острозький на ту зраду не пішов.
І кілька років відсидів у тій темниці.
Як князь Василь став замість батька у столиці,
Тоді він гетьмана позвав до себе знов
І змусив клятву через силу його дать,
Що буде вірно він Московії служити.
Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
Все, що під примусом, не може сили мать.
Та відволікся я. Програли ми той бій,
Лягла на тому полі вся литовська сила.
Вже москалям Литва і опір не чинила
І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
Уся Чернігівська і Сіверська земля
Тепер Московії належати повинна.
Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
Бо того, звісно, ще не досить москалям.
Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
І вони більше на наш край не нападали.
Можливо сам москаль себе тоді зжере.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ти таки – влаштувала мені самоту
доскональну,
щоб я мріяв і міряв саму висоту
нереальну,
мануально безмежну,
астрально таку, вже таку..,
неабияку,
не від себе залежну
чи там од якогось дзвінку,
а від – вироку!

Ти вчинила – не так, щоб тебе проклясти́
чи пробачити,
чи подерти напам’ять останні листи
і віддячити,
а зробила «красиво»:
ввійшла необтяжено так,
як стороння,
й неймовірно щасливо
здійснила кидок, як літак,
з підвіконня…

27 липня 2003 р., Богдани́

ІМи жили віками у борні
із лукавим іродом-сусідом,
як могли, перемагали біди,
гартували душі у вогні,
щоб тепер у визвольній війні
не було від ворога і сліду.

ІІПоки переорана земля
і війною зрите дике поле,
повертаємо свої поля...
щоб на урожай уже ніколи
не була засіяна рілля
мінами й ракетами могола.

Мусимо удобрити степи
трупами розбійної ватаги –
злого людоїда-андрофага...
зійде сонце і для молотьби,
щоб і тут не застили попи
і шамани витязям звитяги.

Ми ще відбудуємо міста,
орками зруйновані до щенту,
і позамітаємо планету...
щезне із лиця землі орда
і тоді аж... горе – не біда,
бути оберегом континенту.

ІІІМи були і будемо людьми
на своїй землі обітованій.
і ніякий цинік окаянний
не засяє фейсом із пітьми,
не зітруть історію погани
ту, що кров’ю написали ми.

01.2023

Поцілований поглядом грудня –
Розминуся з тобою.
Це лиш кілька рядків що пристануть
До серця мого.
Мов колаж із газетних історій,
Записок любовних, —
Біло-білі сніги, чорно-чорний
Прісний вогонь.
І скажу я тобі, тільки подумки,
Тільки тихо,
Ти явилась та зникла Княгинею
В грудях моїх.
І не звіяв цілунок цю пристрасть
Поклінну на лихо, —
Чорно-чорний вогонь, біло-білий
Дрімучий сніг.

16.12.2022

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

Райські яблука доспіли у моїм саду,
В день грудневий білий-білий я за ними йду.

Щоб зірвати червоненькі ягоди-плоди,
Що закутались в прозорі панцирі-льоди.

Щоб зігрітись і надовго зберегти красу,
За якою йду до саду і у дім несу.

Буде трохи на варення, інше для птахів.
Райські яблука над снігом ніби літній спів.
06.12.22

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.
До світання триває шаленство
Насолоди в гіркому житті,
Бо купаюся в морі блаженства
І тону в глибині почуттів...
26.01.23

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жа́лем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду, усміхнусь, щоб душа не зірвалася в плач.
Просто ска́жу «привіт», з усіх сил імітуючи спокій,
Та у смутку очей прочитаєш: «кохана, пробач!»…


12.06.2022

життя без змін-втрачене впусту;
не захотів би я його ось так провести;
стабільність-це девіз простого люду;
та все ж до світу хочу це донести;

якщо захочеш згнити в муці;
то нудна рутина це питання вирішає;
та все ж живи! розкинь намет на дикій луці;
бо коли вмреш, ніхто у світі не дізнає;

смерті лиш дурні бояться;
а ти залиш свій слід у просторі людськім;
бо хтось боїться навіть закохаться;
а ти живи, твори і цей урок донось всім молодим;

2023

темна ніч, над містом роїться клуб густого диму
горять тіла заморених людей
кожен з них на вік лишив свою родину
лиш звістку принесе тренований лакей

кати, які свинцем лікують анемію
які псують загальностале консоме
чи може я чогось не розумію
бо терорист-асвабадітель своїм спасенієм воплоджує все зле

чи їх чекали на землі незламній і одвічній ?
лиш ті, хто за союз продав б і власого отця
наш час-життя в пригоді динамічній
і кожен з нас має боротись до кінця

2023

Гудбай поля пщенички рясне…
Гудбай корів і кіз союз…
І кукурудз обістя згасле
І крик лореттів і каруз
Гудбай баянних переборів
І клубних оргій без кінця…
І сміх і плач не так щоб в горі
Святого духа і отця…
Гудбай дзвіночки, настанови
Прабабць обійм веретена
І хай пробачать буслі, сови
І ті, з ким квітла бузина…
Сьогодні там бетон… ленд ровер
І вежі вежі охорон…

- Куди пливеш, мій брате-човен?
- В кав’ярню, друже, "Купідон…"
25.01.2023.

Ти той, хто зроблений з мрій і снів
Ти той, для кого синіє небо
Ти той, для кого пташиний спів
Ти той! І кращого вже не треба!

Ти той, для кого цвіте весна
Ти радість, ти щем, ти згуба,
Ти ніби натягнута та струна -
Ти той! І іншого вже не буде!

Ти той, за кого тремтить душа
Ти дар, ти моє причастя
Ти той, кого я в житті знайшла
Ти той, хто дарує щастя!

Ти той! І не заперечить світ
Цю дивну мою причуду!
Бо поки ми є, поки ми живі
Ти мій! І це справді чудо!

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

***
А Україна має майже все,
що нашу перемогу наближає,
і тьму вона знесе,
і націю спасе,
яка на індульгенцію чекає.

***
А ми нариєм ям поза високий тин
і рів із крокодилами по краю...
сконає *** син
у бункері один
і черті понесуть його до раю.

***
А поки готували «леопарди»,
то українці у своїй крові
умились... варто
нагадати НАТО,
що треба мати ґлей у голові.

***
А рашизму жити заважають
люди, уцілілі від війни...
їх рівняють
із землею краю,
що не хоче жити як вони.

***
А що тепер у кого на умі,
освітлено каналами етеру,
та ми й самі
даємо опір тьмі
і хунті світового мародера.

***
А нашу долю пишуть небеса
і у серцях ще жевріє надія –
мине яса
як на траві роса
і нас чекає місія месії.

Місія
А ми ще дочекаємось весни,
а там і наше переможне літо
і вернуться з війни
і дочки, і сини...
і хто, як не вони – герої світу?

01.2023

Наче Даная, на теплому ложі,
Розімліла від сяйва бурштинових променів,
Підносиш правицю свою ледь вгору
Відкривши зап'ястя базиліки, втому
Щойно прокинутої наложниці.

Миркає сонце мидницею в золоті,
Дім оболоканий з вікон затягує
Тіні в занадра кімнати де ніжиться
Сонна, вродлива, а ще й вередлива
Жінка, що з місяцем веперувалася.

Димка минулого сцену затягує,
Зегарок тихо жеглює до берега
Ти говорила - немає значення
Погляд народжених десь зупиняється,
Де зупиняється стрілка Фортуни,
Неглюзна. Між іншим - не зупиняється,
Цокотом, вічне, прокляте время.

І коли виходив у променях милосник,
З твоєї кімнати, і ти скидала
Старе линовище то заплітала
У волосся цілі міста та села,
Сади на околицях, свіжість вересня,
Ленність плоті твого феодала.
По суті, достатньо була поступливою,
Але не завжди, завжди поміркованою
Виявлялась твоя ненаситна пожадливість
З якою велися шкарадні розпусники.

Камо грядеш,
Після коми свого жадання, Данає?!
З літніх маків зготовиш зім'яте плаття,
Я міг би любити тебе, до безпам'яті, але не далі,
Як за обрій - осінь, накине плаща на плечі
Із шурхітливого півшкарлаття.

А потім,
Люба ображко, я славлю твою знемогу,
Щекарство грудей, підглядання хітливих очей.
Не знаю чи варто, і врешті не знаю, для чого
Невпинне штукарство долі жартує отак наді мною,
Над нами.

Вперечин моралі, впереріз чеснотам,
А втім,
Ніч лягає на білу сторінку, неначе на аркуш - туш, та
Я вклоняюсь Данаї, натхненний зап'ястям рук,
Що постала нагою, мов у полум'ї Анимуш.

17.09.2022

Таке можливе тільки в Єрусалимі?
Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом вслухаються в теревені любителів сваритись.

Тихо й непомітно
Осінь підкрадається,
А літечко-літо
В дорогу збирається.
Ще теплом останнім
Нас воно зігріє
І нехай зоставить
Сподівання й мрії

На мирні світанки,
Ранки без сирен,
Дні сонячні завжди
Й тихі вечори
Та спокійні ночі,
В зорях небо все,
Щастя в серце кожне
Доля хай несе.

2022 р.

Навіває тривогу
Довга тиша оця, –
Тільки час Перемоги
Втихомирить серця.
Безкінечний неспокій
Утомив нас усіх, –
Невимовно жорстокі
Племена печеніг.
Всюдисущі загреби
Розгорнули бої, –
Вдовольняють потреби
Споконвічні свої.
Тільки нас непокірних
Не втоптати у прах, –
Невблаганно й помірно
Ростемо на очах.
Життєдайні тривоги
Оживляють серця, –
Наближають потроху
Боротьбу до кінця.
25.01.23

- Маю я ідею. Мрію невелику. –
Жіночка хитренька шепче чоловіку. –
Новий рік на носі. Варто оновитись.
Щось із хутра гарне хочу подивитись.
- Подивитись можна. В мене ж тьма роботи.
Буде час, - зайдемо. Може, у суботу.
Жінка рада: - Супер! Щось мені знайдемо!
Той в думках сміється : в зоопарк підемо…

24.01.2023

Мені би в ніч - а зорі поруч…
Мені би в ряд із скрипалем…
Не згоден хто - біжи ліворуч
Сьогодні краще без проблем
Та хай би хто в лобешник встрілив
Мені й усім нам, залюбки -
А ми одне - єдине ціле…
Війна війною, всетаки…
Он ясен й той від горя стуживсь
І вицвів кактус у вікні
І те ж вікно, у друзги дуже…
Вчепилось в очі у мої
Трясе за плечі, стогне ридма:
- Де мій карниз? А де стіна?..
( Самій уже мабуть набридло )
- У нас тут, серденько, війна…
- Яка війна, ви що, здуріли?
Ще тільки вчора неба синь…
І ми як сонце в ній зоріли
А вже сьогодні й мати й син…
Це що за жарти? Що за сморід?
Азове, брате, підіймись…

... Їм розминутися б у гОрі
Та ні. Запізно. Мо колись…
25.01.2023.

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.