Оглядаючись назад,
Я чіткіше нині бачу
Мрій наївних зорепад,
Тліну прагнень у придачу.
Крізь убогості пітьму,
Зараз видно, як ніколи,
Де зустрілися й чому
Поріднились муки й болі.
В частих спалахах прозрінь,
У безмовнім непокої, –
Пережите, наче тінь,
Невідступно йде за мною.
26.05.21

ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…

Солнце взошло над двором, осветило столы.
Сидели
за ними
соседки.
Дружно о чём-то болтая,
точили
они
ножи.
Лезвия грозно сверкали,
и рыскали зайчики солнца волками по стенам и окнам домов.
Выглянул я из окна
с целью приветствия, тотчас узнали соседа они,
мне помахали ножами в ответ.
Я улыбнулся с опаской,
голову внутрь втянул
подобно тому, как улитка втянула бы глазки.

А в недрах претесных уютных квартир
кашу варили соседок мужья,
каждый из них молчалив.
Мягко, безвольно хлюпало варево каши,
пар прорезали лучи, освещая шкафы, и наклейки на них, жирные пятна.

Грубо сколоченный, в каждой квартире
приёмник вещал через кашель помех
бравурные марши и гимны,
звуки эстрады слащавой эфир забивали,
дикторы нам диктовали
новости старые.

Я, убаюканный шорохом листьев, мерцающих в кронах, был пробуждён
скрежетом чёрствым ножей.
Так продолжаться не может,
чувство
это
тревожное,
чувство угрозы,
что от соседок исходит…
Действовать надо.
Чтоб сбалансировать жесткое мягким,
раняще-острое чем-то округлым,
я выхожу,
раздаю им по ложке,
и за прямой
исчезаю
угол.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Гей, шановний люд празникуючий!
Не барись, - мерщій завертай сюди!
Погуляєш тут, не сумуючи,
порозважишся на всі засоби!

Зранку вже місця в рядах
всі захвачені,
на прилавках й по кутках -
купи всячини,

а на площі - залюбки,
всім на подив,
ходять колом Чобітки-
скороходи.

Калабалик-шарварок,
всі - до нас, на ярмарок!
Тільки перескоч містки -
й що нам той Сорочинський!

Хоч заможники, хоч обідранці -
вельми бажані тут усякі ви.
Й чим не станете ви собі в кінці -
покупці тепер з вас однакові!

За харчами швидкома -
для сніданочка -
скатерка летить сама, -
Самобраночка.

Та якщо вона в корчму
втрапить зранку -
боронь бог її саму,
Самобранку!

Калабалик-шарварок,
ось який в нас ярмарок!
Бачите отутки ви
бум торгово-збутовий!

Онде - Шапочки-невидимочки,
хутряні, диви, - як в боярина!
Леденці блищать, мов льодиночки,
і Жар-птиця є, правда - жарена.

Окривіла уторік
бідна Качечка, -
ось із неї вам пиріг
й смальцю пляшечка;

з Курки-Ряби - пиріжок
у фритюрі,
та Солом’яний Бичок
на шампурі.

Калабалик-шарварок,
ох, смачний же ж ярмарок!
Духовитий, лагідний
та «плодово-ягідний»!

Он і блазні йдуть із сільпо гуртом, -
де й побачиш ще такі витівки!
Та від сміху тут - ляжеш покотом,
наче деякі після випивки.

Лайки й бійки, сміх і гріх -
геть пригашує
й наситити ладен всіх
Горщик-з-кашею...

Ви згадаєте таки
той кандьор ще, -
розібрали на скалки
битий Горщик!

Калабалик-шарварок,
превеселий ярмарок,
де гопцюють всі дівки,
де гуляють парубки! [1]

Тут Івасики та Телесики
зустрічаються із Зміючками
й, намагаючись їх улестити,
пришановують їх тягучками.

Жупани від кутюр’є
з рединготами!
І Червона свитка є
із вильотами!

Ось - із царського майна
Черевички,
й на усіх тварин - одна
Рукавичка!

Калабалик-шарварок,
промтоварний ярмарок!
Не згубили б часом ви
чек контрольно-касовий!

Ось Яйце-райце, - добре смажене
із картоплею уперемішку.
Ольдеквіт - диви! - врівноважено
пана Коцького продає в мішку.

Був такий цей Кіт-воркіт
звір жахаючий,
що застряв поміж воріт
хвостик Заячий,

Колобка ізлопав Вовк-
сіроманець,
а Кощій - в селі потовк
всіх відданиць!

Калабалик-шарварок,
котолицький ярмарок!
Он, Котигорошко там
учинив дебош котам!

Та кота за хвіст не тягтимемо:
ніде в юрмі тут впасти яблуку, -
хто прокотиться над хатинами
на Летючому на кораблику?

Ризик тут - не більш нуля, -
гарантовано,
бо вітрило в корабля -
зачароване!

І команда - молодці:
із вітрила
ніччю формені штанці
покроїла!

Калабалик-шарварок,
легкокрилий ярмарок, -
марно час не гаючи,
з даху вниз літаючий!

А у річці тут - молоко тече
мимо берега киселевого;
з човна веслами в ній колотячи,
масло робимо - і в суфле його!

Є й затоки кисляку,
й навіть - пряжанки;
і лежать на бережку
ситі пляжники.

Ходять аж за вісім верст
по киселик:
можна взяти на десерт -
цілий келих!

Калабалик-шарварок,
на кефірі ярмарок:
п’ють усі його гуртом,
називають йогуртом!

Усього того, що вам мріється, -
вам наложимо повні кошики;
хвіст пришиємо там, де ріпиця, -
покажіть лише ваші грошики!

Є тут склепи з толокном
та цибулею,
з дьогтем, чортом, тютюном,
маком з дулею...

В гаманці було б рублів
хоч би й тридцять -
то й тоді б не закупив
всю крамницю!

Калабалик-шарварок,
марнославства ярмарок!
Киньте ваші закути, -
час помарнотратити!

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод


[1] М.В.Гоголь. «Сорочинський ярмарок»

Серця щасливить квітня пишне свято.
Як неба щирий лик, бузковий цвіт!
В зелених снах беріз - пташин бельканто.
Танцює юне листя сонця твіст.

Хміліє день у вишні на долоні.
У кожній квітці – світу таїна.
Кохані йдуть удвох в думок полоні.
Пече любов. Кричить в серцях весна.

Усе в житті буває завжди вперше:
Ми немовлятами приходимо у світ.
І несміливий перший крок - впадеш ти,
Пізнаємо цікавий дивосвіт.

На зуб все пробуєм, хапаємо руками,
Бо першим він з"явився в нас у роті,
Усе підряд жуємо та кусаєм.
Так перші починаються турботи.

А різнобарвні квіти у садочку
Ваблять нас кольором, смаком та ароматом.
І вперше сидимо ми на уроці,
Зароджуються перші почуття - кохання.
Усе в житті буває завжди вперше...

2017 р.

Як жила, сама не знаю,
та зустріла я тебе.
Серце туга вже не крає,
я люблю, люблю тепер!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Найпрекрасніша у світі,
справжнє чудо із чудес,
а усмішка сонцем світить
і підносить до небес.
Ти мій милий, моя доле,
буду віддана тобі.
Я люблю тебе, соколе,
мій коханий чоловік.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Зачаровані коханням
я і ти, в руці рука,
бо із вечора до рання
нас несе Любов-ріка.
Ми кохатимемо вічно
під биття палких серць.
Ця мелодія велична
привела нас під вінець.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Разом в радості і горі,
у багатстві і журбі.
Ми удвох здолаєм гори –
обіцяю я тобі!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Який веселий світ.
А світ веселий.
І тільки в цьому світі
можна здохнуть
від сміху,
так і не бачивши нічого
сумнішого
від цього
сміху.
Прості слова, як пень.
Їх зрозуміє кожний
пень.
Коли ідеш Хрещатиком
і плачеш –
то є губити що.
І знов ідеш Лук’янівкою,
плачеш –
знов є губити що.
Ідеш у дім,
в поштову скриньку зазираєш
і плачеш –
ну, загубив, і є губити що.
У холодильник дивишся,
у телевізор,
у очі рідних і близьких людей –
немає,
нуль.
І світ веселий!
Бо все, що тільки можна –
загубив,
украли
чи пропили,
або немає.
І тільки
ха - ха - ха
та ги - ги - ги
з грудей, потрісканих од сміху,
маю.

1 липня 1994 р., Київ

Сьогодні, мов колись,
Я бачу світ недобре, –
Куди не подивись –
Упреться погляд в обрій.
Як довгий мур, закляк,
Міцніючи потому, –
І що за ним та як –
Донині невідомо.
Кінці з’єднавши враз,
Тримає відстань стало,
Хоч добігає час
Свого кінця помалу.
25.05.21

Жінка варить курячі пупи,
В мене ж дума визріла в макІвці:
Генія по носі не лупи,
А погладь поштиво по голівці.

А мене - будь-ласка! Тільки за!
Дозволяю торсати й за вуха.
Бо в літературі байбуза,
Підпарнаський ґедзь! Кусюча муха!

Світить сонце як мене нема,
Понад сайтом райдуга нірванна.
Строчить оду звомплена кума,
Пише хайку лірик окаянний.

Тут мені не місце, бо чужий,
Критика й сатира не в пошані.
Вчора били сполом. Ледь ожив,
Бо колеги люті, як піраньї.

Ну, нарешті! Супчик закипів!
Є до страви свіжа оковита.
Поглитаю курячих пупів
Й генія піду тихцем хвалити.

25.05.2021р.

Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
його серце стукає відповідно усім календарям,
у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

Я питаю у нього:
— Чого вам? Хліба, води, чи молока?
А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

А цей чоловік говорить:
—Люба, досить просити.
Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.

Ця статуя зажурена “Зима”
Раніш стояла там, де “Семиструмінь”,
Подоба старця сивого німа.
Він голову схилив свою в задумі.

Упізнаємо ми, це Одіссей,
Але в літах... Такий сумний, журливий.
Його уява думкою несе
В Ітаку рідну, де він жив щасливо.

Раніше, парку думали знавці,
Що то було на острові Цірцеї,
Де у полоні зносив муки ці,
Й за Батьківщиною тужив своєю.

Але ж тоді не був герой старий...
Не мав такої й близько він ознаки.
То — наслідки Афіниної* гри,
Як повернувся, врешті, до Ітаки,

І знав, що там чекають женихи,
Що залицялися до Пенелопи.
В подобі старця, задумом лихий,
Він спрямував до свого дому стопи.

І тільки в нім скінчилася ця гра,
Узявши лука, в праведному гніві,
Нахаб гидких на горло покарав,
Й вернув свою подобу й став щасливий.

Всі “за” і проти” зваживши коли,
Творці сучасні, парку будівничі,
В Ітаку статую перенесли.
Це — історично правильно й логічно!


15 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Надія – небезпечна річ!
Від неї скаженіють люди,
а уповання тиснуть груди,
як божевілля протиріч.

Вона – то вічності маяк,
зорею в небі ярко сяє.
У сподіваннях виднокраєм
уява стелеться моя…

Шалено помилявся Фрейд –
не оправдався розрахунок
і життєдайний долі трунок
у світовий ввірвався тренд.

Та ранок переможе ніч,
горить зоря на небокраї,
алюзії не умирають.
Надія – це чудова річ!

О Магдалено, ти є грішниця,
Ти просто жінка, ти - як всі.
Твій плач мине, і ти утішишся,
І очі вмиєш у росі.
Христос воскрес!.. Неси Тіберію
На добру вість святе яйце.
Він вп'ється в нього, як в імперію,
А ти не знатимеш про це.
На тебе вже давно направлені
Усі прокажені ножі,
Коли летить каміння праведне,
Ніхто не скаже: поможіть!
Піски гуляють над пустелею
І бродить скрізь нечиста плоть,
а над Небесною Оселею
Воскресле сіється тепло.
А над тобою, над повією,
Снує життя чудни́й килим -
Ти повертаєшся Марією
В далекий свій Єрусалим.
І припадає плем'я хамове
До ніг твоїх, а із небес
Спадає,наче гілля пальмове,
Стозвукий глас: "Христос воскрес"!

І
Нації немає далебі,
поки є ні людям, ні собі
лайдаки окремішньої хати,
щоб на балалайці обіцяти
ряженого клоуна юрбі.

Віртуально – ми усі обранці...
та не розуміє тугодум, –
ну чому якісь американці
запалили українські танці
і реально діє GO_A-шум?

Хрестики і нулики – забава,
поки вишиває їхня мать
копію Московії лукаву.
На Росії заполоч кривава,
в Україні – жовто-синя гладь.

ІІ
Із давен взували ми щоранку
черевики, а не постоли,
а на свято – білу вишиванку
одягали... як було коли.

Невідомо, що пасує нині...
у куфайці якось можна й так
обійтися вуйку і ґаздині...
а на шоу, то немає як.

То таке... а от умом коротке...
не паяц і, наче, не упир,
у народу, нібито, кумир...
а нап’ялює косоворотку
малоросів лівий поводир.

ІІІ
Це нічого... козачки усюди
ще бувають... а коли не буде,
вийде на видовище юрма...

люду – що?.. вони усіх шанують
особливо тих, кого не чують
і не лають, поки їх нема.

05.2021

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Перед смертю час настане
Згадок і прощань, –
І борінь безперестанних
Сяянь і згасань.
Ти відчуєш неминуче,
Без німих образ, –
Що життя приємно мучить
Лиш короткий час.
І тоді, мабуть, уперше,
Мій нужденний друг, –
Станеш скаржитися менше
На усе навкруг.
24.05.21

Сегодня птиц столько летает,
Скворцы , ласточки и воробьи!
На подоконник голуби садятся,
Не первый день, уже свои.
Какое чудо за окном, природа ожила!
Целебные травы вокруг прорастают!
Деревья и кусты в бутонах, в плодах!
Кто может поспорить, что это не чудо?
Руками своими, все это создать невозможно…
Всевышний старается для каждого из нас!!!
16.05.17 (написаны в больнице)

Сьогодні птахів стільки літає,
Шпаки, ластівки і горобці!
На підвіконня голуби сідають,
Не перший день, вже свої.
Яке диво за вікном, природа ожила !
Цілющі трави навколо проростають!
Дерева і кущі в бутонах, в плодах!
Хто може посперечатися, що це не диво?
Руками своїми, все це створити неможливо ...
Всевишній створює для кожного з нас !!!
16.05.17 (написані в лікарні)

Відцвітуть і ці сади…
облетять квіти,
пелюстками по воді
попливуть в літо…

Попали мої листи,
пороби золою –
моє серце відпусти
услід за весною.

Гірш не стане тим садам,
яблуками всипаним,
якщо нас не буде там
з весняними квітами…

16 квітня 1989 р., Київ

А час летить, усе минає…
Ніщо не стале на Землі.
Розтануть ген за небокраєм
тривоги, радощі, жалі…

Ніхто не може жити вічно,
усе свій має вік і строк…
На жаль, це доля пересічна
світів, галактик і зірок.

Кохання наші рани гоїть,
але ж воно і ранить нас.
Лиш ти і я… Лиш ми з тобою
у змозі зупинити час.

Тече, біжить Ірпінь-ріка
І течія її стрімка –
Не зупинити.
Хоча пройшли літа й літа
Та досі річка пам’ята
Велику битву.
Прийшов великий Гедимін,
Привів полки литовські він
Та й українці
Полками теж сюди прийшли,
Нарешті сили віднайшли
З ордою биться.
Пройшло чимало з тих часів,
Як дикі орди зі степів
Прийшли з Батиєм,
Стоптали села і міста,
Що на шляху зустріли та
Спалили Київ.
І по європах теж пройшли,
Побити рицарів змогли,
Всіх подолали
Та втримати не було сил,
Засіли у степах навкіл,
Запанували.
Збирали данину з усіх,
Ходили ордами в набіг
На непокірних.
Не було спокою з тих пір,
Тягли добро, вели ясир,
Тримали вірних,
Слухняних у краю князів.
Хоча би й Станіслав сидів
У стольнім граді
Та, правлячи, усе робив,
Що хан ординський повелів,
З ордою ладив.
Час помсти наступив-таки,
Прийшли литовськії полки
І руські з ними.
Зібралась чималенька рать.
Прийшла орда її стрічать
Десь аж з-під Криму.
Аж два тумени їх прийшло,
Два Чингизиди їх вело –
Тимур з Дивлатом.
І Станіслав із ними став,
Привів Олег Переясла́в,
Щоб поряд стати.
Житомир Гедимін узяв,
Тепер на Київ поспішав.
Лишалось мало.
На берегах Ірпінь-ріки
Орда стояла і полки
На них чекали.
Не обійти, не оминуть,
Надійно перекрили путь
Свідомі сили.
Та не злякався Гедимін,
Мав силу за спиною й він.
Не відступили.
Орду вже знали на той час,
Уже приходила не раз
В Литву по здобич.
Тож знали, як здолать її,
Навчили уже їх бої
Як стріти, щоби
Не розтоптала їх орда,
Бо тоді військові біда.
На полі ляже.
Тож Гедимін привів полки,
Послушні помаху руки
І волі княжій.
Стіною стала в полі рать,
Готова ту орду стрічать
Стрілецьким боєм
Аби послабити удар
Та трохи випустити пар
З орди отої.
Бій саме так і розпочавсь,
Нестримний вал орди помчавсь,
Щоб потоптати.
Але злетіла хмара стріл
І тисячі упали тіл
Щоб вже не встати.
А тих, хто долетіти зміг
Підняли на списах своїх.
І закипіла
Кривава битва. Вал на вал,
Ганяв по полю дикий шал
І смерть ходила,
Згрібала тисячі ураз,
Раділа за той плідний час
Та все косила.
А перемога вдалині
Чекала, хто у цій війні
Здобуде гору.
Але уже і день мина,
Вона ж і досі ще не зна,
Хто кого зборе.
То видається, що орда
Усе сильніше насіда,
От-от здолає.
А то литовці й русь тіснять,
Готові ворога здолать.
Кінця немає.
Течуть кривавії струмки
У течію Ірпінь-ріки.
Вона приймає.
І червоніє гладь ріки,
Не знала стільки за віки
Й, дай Бог, не взнає.
Нарешті, видохлись бійці,
Повільніш шаблі у руці
Лиш злість нуртує.
А Гедимін все погляда,
Настільки видохлась орда,
Загін гуртує.
Як слушна надійшла пора,
Підняв він свого прапора
І кінна лава
Криваву битву обійшла,
Удар із боку завдала.
Й пішла кривава
Різня, бо ж не чекав ніхто,
Що має князь ще сил на то.
Та ж міць залізну
Його дружини не спинить.
Змінилась битва в одну мить.
Монголи грізні
Вже подаватись почали,
Удар той стримать не змогли,
Вже сил не було.
Та й страх ряди їхні посів,
Над скопищем отим висів,
Що геть забуло,
Що досі воїнством було.
Тепер то на ніщо зійшло,
Юрбою стало.
А сили що у тій юрбі,
Там кожен сам вже по собі.
Знамена впали.
Скінчився бій, то вже різня,
А князь її не зупиня.
Часи криваві.
Хто вирватись за річку встиг,
Життя порятувати зміг,
Хоча й безславно.
Та слава що? Життя важніш,
Коли вже над тобою ніж -
Не до моралі.
Тікала чимскоріш орда,
Литовці гнали по слідах
Та добивали.
Настільки січа зла була,
Там знать монгольська полягла -
Тимур з Дивлатом.
А що простих ординців – тьма
Та й руських – хто їх бік тримав,
Лягло багато.
Ледь не найперший із усіх -
Олег Переяславський ліг
На полі тому.
Хоч Киівський, бач, Станіслав
Життя своє порятував.
Мчав не додому,
У Київ, а в Рязань примчав.
Десь там по тому і пропав.
А Гедиміну
Своє князівство залишив.
Той після бою поспішив
Під древні стіни.
Хоч його Київ не прийняв,
На князя кілька днів чекав,
На Станіслава.
Бо ж, як не як, законний князь.
Та втратили даремно час
У тій виправі.
Немає князя – що ж робить?
Чи далі опора чинить
І з містом згинуть?
Пішли ворота відчинять
Та князя нового стрічать
Від Гедиміна.
Надовго, може, а чи ні
Він переміг у тій війні –
Того не знали.
Чи татарву чорт принесе
І вона спалить тут усе,
Що збудували.
Непевно тоді було жить,
Їх можна добре зрозуміть.
Це нині знаєм,
Що не на день Литва прийшла,
Татар перемогти змогла
У нашім краї.
Скінчилась Золота Орда,
Хоч на віки ще та біда
Із Диким полем.
Ще довго край наш потерпав,
Від орд тих боронитись мав.
Така вже доля.

Хто я, друзі? Бог? Кусючий пес
Чи мара, що попід тином човга?
Супер-геній чи елітний бевзь?
Мабуть, бевзь. Бо язицюра довга.

Бо кажу, що думаю. А це -
Смертний гріх у грішників лукавих.
Посадити хоче люд на цеп,
Стерти з віршів сатиричні барви.

Бо сліпий, нечулий до хвали
І липке не знане марнославство.
Майже всі віршата попалив,
Епігонів повтікала паства.

Доказати марно, що не злий,,
Просто чесний. Битий, гнаний, бідний.
Хай росте осот, мишій, пирій,
А колючі ружі - непотрібні.

22.05.2021 р.

Син уже в шкільному віці.
Кличе хлопця радий татко:
Скільки буде п’ять і вісім?
Ну ж, скажи, Давиде, швидко!

Довго думати не хоче.
Каже : - Тату, певно, двадцять.
- Як тобі не сором, хлопче?
Має бути в нас тринадцять!

Зиркнув син з- під лоба смішно
Й хитро втнув малий Давидко:
- Я ж не мав лічити точно.
Ти ж просив сказати швидко.

22.05.2021

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
відкрили кургани
славних прадідів великих
правнукам поганим
щиру правду про свободу,
про славу і волю,
щоб здобути для народу
нині справжню долю.
Щоб вернути в Україну
справжній дух козацтва
відродити сплюндровані
честь святу і братство,
запросити тії цноти
до рідної хати…
Годі вже їм по могилах
марно пропадати!

Я ще є. Опудало моє
загорає нині на городі
і ніяка чапля не клює
у моєму тихому болоті.

Чуються лелечі голоси,
але я не перелітна птиця.
Очевидно різні полюси –
журавель у небі і синиця.

Поки у руці ще нічиє,
догорає не одна надія...
видиво невидиме твоє
на мітлі літати ще уміє.

Поки усміхається юрма,
час міняти пера на лопати,
сіяти, садити і сапати...

чародія магії нема...
ну то й що?.. упораюсь сама...
помагають біси і пілати.

Де ти – та, що снилася мені
феєю утраченого раю,
за якою іноді скучаю
і якій присвячую пісні?

Іноді чекаю на порозі,
йду за перелази і тини,
думаю, – а може, у дорозі
ця моя оказія весни?

Поки не доведений до краю,
прилітай хоча би уві сні,
бо моя душа – як у вогні
рукопис поезії палає.

Ще літа зозуля нам кує.
Може, у таємному союзі
доведемо не собі, то Музі,
що дається кожному своє,
а за «упованіє» моє
не осудять нелукаві друзі.

05/21

Ой, суниченьки-сунички,
Червоненькі ваші личка
Солоденькі й соковиті.
Ясним сонечком налиті
Вітамінні ягідки,
Хай смакують залюбки

Ними дітоньки малі
Й дякують святій землі,
Також матінці-природі,
Що сунички рясно родять.
Вони влітку достигають,
Щедро діток пригощають.


2017 р.

Сплю в пелюстці екзотичній
на вишневім долі.
Сняться бджоли хаотичні,
п’ють нектар у полі.
Сняться блискавки весняні
і вода висока.
То берези полотняні
постікали соком.
В абрикосову пелюстку
ти з дощем упала
і в сльозах – циганську хустку,
мов дитя, купала.
Якби ля́гла та й заснула,
чо́вни б наші стрілись.
Тільки й бачив, – промайнула,
десь між хвиль поділась.
Скрізь пливуть, пливуть пелюстки
гарні, та порожні.
Хто без сліз, а хто без хустки…
прокидаюсь – можна.

6 березня 1995 р., Київ

Квіти ростуть для насолоди !
Погляд ваблять і настрій !
Як багато видів і сортів!
Знати все не можливо, хоч і готовий!
Їх краса неповторна!
І колір, і форма неподільна!
Їх всім природа наділила!
На світ, на цвіт благословила! 2009

Цветы растут для восхищения!
Взгляд радуют и настроение!
Как много видов и сортов!
Знать всё нельзя, хоть и готов!
Их красота неповторима!
И цвет и форма неделима!
Их всем природа наделила !
На свет, на цвет благословила ! 2009

Швец Т.В.

Тьмяніє блиск надій моїх
За видноколом, –
Душі так хочеться утіх,
Як ще ніколи.
Адже їдкі слова чужі
Знайшли адресу, –
В душі застрягли, як ножів
Холодні леза.
За що й навіщо ця різня
Не розумію, –
Без тями мучуся півдня
І смуток сію.
Та головне – не занеміг
Від течі болю, –
Лиш просто хочеться утіх
Так, як ніколи…
23.05.21

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Застигли букви, не стають в слова,
Ховаються крапки і знаки, й коми.
Бойкот кому? Уся оця братва
Мене немовби виганяє з дому.

Де я, мов риба у воді, жила,
Знаходила у нім свою розраду.
Це добровільна мила кабала-
Моя від всього світу барикада.

Куди втікаю від усіх негод,
По-справжньому лише у нім щаслива.
Я маю тут найбільшу із свобод,
Де слів моїх сердечних тепла злива.

Я не самотня вранці і вночі,
Зі мною повне військо в алфавіті.
Піднімемо поезії мечі,
Щоб жити з нею без бойкоту в світі.
21.04.21 

а вона не доїла вечері, а вона не доспала ночі,
а вона у своїй постелі їла ягоди оті вовчі…
а у неї порізане серце пелюстками його симфоній,
хіба очі про це розкажуть, хіба очі її бездонні.

це, можливо, ілюзія це, можливо, травневі дотики
від юнацьких красивих мрій до невигаданої еротики.
але їй так хотілось повірити у його освідчення каре,
розуміла, що це не іграшки, відчувала—напевне карма.

Відкидала убік Стендаля, не хотіла читати Канта,
і торкався її волосся день розчуленим інтригсантом.
І всміхалась вона приємно, і ставала до всіх привітна,
вона мріяла, як вже завтра може зими його відігріти.

І казала собі самій:
—Чом це в річку два рази не входять?
Це якісь мудреці старі навигадували погоди…
І ставало від того тепло, що в якімсь однім межичассі
знову світить його вогонь із весняних її фантазій.

і вона розчиняла вікно, і ковтала запах каштанів,
він у кожному русі був, серед дій, обіцянок , планів.
Київ їй ворожив усю ніч, Київ мружився знов травнево,
то ж не стань їй останнім Каєм… то ж не дихай на кришталеве…

Наділений увагою до віршів,
Заручений з любов’ю читачів, –
Досліджую і відкриваю більше
В собі різноманітних почуттів.
Вони тісняться в забутті німому
Або кричать, вертаючись назад, –
Упізнані і зовсім невідомі,
Глибокі й поверхневі – всі підряд.
Розбуджую думками найновіші
У закутках вразливої душі,
Щоби зродити й дати волю віршам,
Дивуючи щодня товаришів.
22.05.21

Весняний Миколай –
травневе славне свято!
Каштанами палай
красиво і крислато!

Весняний Миколай –
п’янка, духмяна втіха!
Каштанами палай,
конваліями дихай,

світися і дзвени
спокійно, благочинно.
З невинної вини
покинув батьківщину

З лікійських Мир пливуть
у місто Барі мощі.
Не довгий, добрий путь,
злодюжки-переможці.

Сім футів кораблю!
Над синім морем миро
запахло. Я молю
захоплено і щиро:

«З небесної гори
поглянь, де ми, Всеблагий!
Трояндами гори –
добра, знання, відваги;

каштанами палай,
світися бузиною!
Весняний Миколаю,
щотижня будь зі мною!

У кожен будь четвер
травневим славним святом
і восени. Тепер
коштовно і крилато

з каштанами палаю,
веснію з бузиною,
мужнію, Миколаю,
благаю, будь зі мною!

Зникайте, дні сумні:
ікона мироточить,
по сонячній струні
б’є серце-молоточок!

22.05.2020

Поламали бузок над криницею,
обпатрошили – ані квіточки!..
Тин повалено, знято хвірточку
і зчаровано в ніч білолицюю.

Білолицюю, ще дівицею,
заворожено, ще й одурено –
городським ото зшури-мурено
під криницею, за криницею…

20–21 травня 1989 р., Київ

це місто бездонне, це місто до сліз трагічне,
серед залізного руху твій вдих здається останнім.
скинь строгу хустку з очей і не ходи непомічена,
тут достраждали авени, тут вже спіткнулись каїни.

бідні жебрають хліба й багаті мріють про Захід,
тут потяги сильні гуркочуть і спраглі не мають міри,
тут серце твоє тріпоче серед міського трафіку,
тут посмішка стане схожа на дикі оскали звірів.

хто ти у цьому місті? хто ти у цій країні?
хто тобі завтра видасть від спраги справжнісіньку посвідку?
тільки й того що плечі обгорнеш русими римами…
тільки хіба й лишаться стигми в’язкого досвіду.

це місто виживе, певно, це місто, звичайно, потрібне,
це місто ковтає юних, а вони як рицарі в латах.
це місто ворожить грошима і ніколи не має міри,
коли ти стоїш рішуче, то вкриє старими дахами.

потрібно набратись терпіння, щоб очі твої не погасли
і сонце своє тримати вище чим стелиться небо,
і не втрачати віри і мислити поза часом,
щоб місто оце стожильне лицем повернулось до тебе!

але ще гучніше твій голос лунає над мікрофоном,
але ще скоріше мотається нитка з артерії сонної.
мама твоя не почує як ти молишся Богу…
місто—твоя перемога! без крапки... без міри... без коми!

А я стояв, тримаючи твоє тіло,
гладивши волосся м‘яке несміливо,
поглянувши у ці прекрасні очі,
прекрасні очі темного кольору ночі,
і на губи, що зімкнулись уже назавжди.

прекрасне витончене тіло, як фіалка,
з ніжним голосом як у соловейка
тепер покірно лежало на моїх руках,
і в моїх очах тепер лише страх
що з тобою на тім світі буде?

зрешту, ноги мене не тримають,
жахливі судоми зуби мої ламають,
і кочуся повільно я душею донизу,
відчуваючи дотики морського бризу,
та вже плювати насправді мені.

егоїстка, що сама покинула цей світ
не думала, що через це зсохне мій цвіт,
не покинула журба, а закорінилась
в душі моїй навіки-вічні загніздилась,
готовий був я покинути цей світ сміливо
та я стояв, тримаючи твоє тіло.

21.V.2021

Уко́тре я прощу́ тобі таке?
А слово в тебе, звісно, не тривке.
А пісня довгоспівана, стара.
А зрада, вже й не зрада, а мара́.

Маґніт, який тримає нас обох, –
лише в моїх руках, але не Бог.
Навіщо турбуватися Йому,
якщо комусь так хочеться в тюрму.

Тому сьогодні крапку ставлю я.
Нехай тебе терпітиме земля.
Нехай тебе прощатиме Господь.
А я зникаю геть, ні в кров, ні в плоть!

14 серпня 2001 р., Богдани́

А ярок глибокий,
Обсаджений кущами
І терену, і глоду
З колючими гілками.

На дні джерельце чисте
Із-під землі фонтаном
Краплиночки іскристі
Навколо розсипає,

Мов намистинки срібні,
Виблискують на сонці.
То ж де ще щось подібне
Побачити ти можеш?

Висока незабудка -
Блакитні оченята,
Впиваєшся тим трунком,
Як пахне дика м"ята.

Кущі терену й глоду
Восени рясно родять.
У цім ярку глибокім
Незаймана природа.

2020 р.

Спонукнувши митця до етюду,
В потьмянілій нічній глушині, –
Примостилося щастя на грудях
І всміхається щиро мені.
Хтивим поглядом гріє і гладить,
І не губить на більше надій,
Як оголює пишні принади,
В безсоромній відвазі своїй.
Наче сонце, осліплює очі
Потаємна й близька нагота, –
Зустрічаю вустами охоче
Соковиті і пружні вуста…
21.05.21

тихо лягаєш спати відповідно своїм біоритмам
і залишається мінімум часу осмислити день до кінця...
совість виносить на берег сумніви нових субтитрів:
де серце твоє погасне… де весла покинуть причал…

це факт, що усі ми люди і не можемо-- наодинці,
це факт, що прийшла весна і квітами дихає літу,
що дні бувають іноді з обличчям кіношного вбивці,
що ночі сум’ять не схожі на посмішку Афродіти.

може, це стукає старість у вікна твоєї спальні?
постелиться синій барвінок... і будемо помирати…
людина— це знак питання... і дві сторони медалі...
хоче бути коханою.!.. хоче збирати симпатії!

щось є у нас від Бога, а щось від дикого звіра,
ми радо змінили би риси своїм складним біографіям.
і той-- не кинув дитини, а та— почувалась красивою,
а хтось би не відрізав від себе рідних на фотографіях!

раптово поїхали з міста, пили би молоко домашнє!
були усі відроджені, не страждали на мізансцени,
постеливши м’якої соломки та серцем падати легше...
врешті,— не зважили на осуд! врешті,— трималися впевнено!

У Малині, у теремі своїм
Мал – князь древлянський над столом схилився.
Сидів, здавалось, у куток дивився,
Не знаючи, як раду дати тим
Думкам, що в душу принесли неспокій.
Як поступити? Як йому чинить?
Чи брати меч і вражу кров пролить,
Чи далі жити, як раніше, поки
Боги його до себе не позвуть?
Раніше він би, навіть не вагався,
Він би за меч без роздумів хапався.
А нині що? Дається вже, мабуть
Взнаки сидіння тут багатолітнє.
Та і сім’я: і діти, і жона?
Він відповість, а в чому їх вина?
Теж все життя під наглядом сидіти
Чи теж померти під чужим мечем?
Хто зна, що краще? Він іще з малого,
Крім Малина не бачив більш нічого.
А якась туга у грудях пече.
Були колись часи і у древлян,
Коли вони цим краєм володіли,
Ще й на сусідів, на полян ходили
І з гордістю сліди носили ран.
Та, як поляни з русами зійшлись,
Вже його роду не до того стало.
Діди постійно боронитись мали.
Де руси на їх голову взялись?
А, як Олег у Києві засів,
Той коршун дикий, ладний все хапати.
І дід Яртур мав проти нього стати,
Щоб до древлянських не пустить лісів.
Та марно. В лютих січах коршун той
Зламав древлянську мужність і відвагу,
Упали родові величні стяги,
Не зміг тих русів зупинить ніхто.
З тих пір вони ходили в данину
В древлянські землі, як додому в себе,
І брали все, що було до потреби,
Хоч мали чорну куну брать одну
Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
Коли тепер на їхнім боці сила.
Терпіли люди, данину носили
Та сподівались: молодь підросте
І знову зможе зброю в руки взяти,
Щоб вигнати находників отих.
Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
Лиш коли дівся десь Олег проклятий
І замість нього Ігор князем став,
Вже підросли батьків загиблих діти,
Навчилися мечами володіти,
Лише чекали – хто би їх позвав.
Підняв Нискиня – батько Мала меч
Й повів народ супроти супостатів.
Йому вдалося русів тих прогнати
З лісів древлянських. Голови із плеч
Летіли і у русів, і в древлян.
Та руська рать, як невмирущий змій,
Дві голови з’являлись по одній.
Чи їх плодила матінка-земля?
Здолали, врешті. Іскоростень впав.
Нискиню, як призвідника, скарали
Та іще більшу данину наклали,
Ніж то Олег її до цього брав.
А Мала, хоча вік маленький мав,
У Малині оцьому посадили
Та витикатись в світ заборонили,
Аби повстання нове не підняв.
От і сидить він тут вже стільки літ.
Хоч попервах, як юність нуртувала
Й шалена сила виходу шукала,
Готовий був зірватися в політ
Аби його сторожа не спинила,
Та полетіти в Іскоростень, де
Народ древлянський свого князя жде.
Та час уже геть висотав всі сили.
Та проти і старійшини були,
З якими мав таємні перемови.
Ризикувати не хотіли знову.
Під русами вже вік свій прожили.
Напевно, звикли як і він, до того,
Чи то боялись, що проллється кров
І рід не зможе відродитись знов.
А з Києва не зароста дорога.
Як тільки починається зима,
То князь з мужами, а то воєвода
Із гридями кормитися приходять.
І тоді спасу вже від них нема.
Древляни, наче кари, зиму ждуть
І по крупинці данину збирають.
Самі, бува, від голоду вмирають,
Бо ж руси їм спокою не дадуть,
Як, не дай Боже, куна хоч одна
Не зійдеться у їхньому рахунку.
Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
А він мовчить, хоча і добре зна…
Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
Старійшини із вісткою прислали.
Вже данину всю Свенельдові дали,
Як того договір і вимагав.
Аж слідом Ігор із мужами йде
І данини теж вимагає дати.
А де ж йому тепер ті куни взяти?
А він не дослухається, не жде,
Бере усе й насилля чинить тим,
Хто власний дім береться захищати.
Що може він старійшинам сказати?
Він в цім питанні не порадник їм.
Князь без дружини – то іще не князь.
Як без дружини силу ту спинити?
А, потім? Потім що? А жінка, діти?
Чи вже запізно? Може в інший раз?
З тим і відправив посланця. Тепер
Сидить оце у теремі й гадає,
Як він із тим всім учинити має.
Десь у душі ще голос не помер,
Який ночами спати не дає:
«Ти князь, народ свій маєш захищати!
Один раз жити, раз і помирати!
В тім головне покликання твоє!»
Хоч як він прагнув голос той приспать,
Як не хотів до нього дослухатись.
Та раптом зрозумів: що має статись,
Того уже даремно оминать.
Він князь. Нехай дружини і нема,
Та ж є народ – то головна опора.
А із народом ворога поборем.
Не може бути вічною зима…
Та чи піде його народ за ним?
Чи вже забувся, навіть, не признає?
Чи правильну дорогу обирає…
І всю дорогу сумнівався в тім.
Коли прибув у Іскоростень він,
Старійшини похнюплені сиділи,
Один одному в очі не гляділи,
Мовчали в сутінках похмурих стін.
А на майдані гамірна юрма,
Мабуть, на їхні рішення чекала.
Напевно, Мала вони не впізнали,
Бо ж Ігор його в Малині тримав.
Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
І обізвалось в грудях серце болем,
Немов, не просто перейшов поріг,
Через межу якусь переступив
І вже назад ступити він не зможе.
Але того показувать не гоже…
І, наче загорівся враз від слів:
- Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
Мужам своїм всю данину віддав,
А сам надумавсь знову повернуть
І ще зібрати, бо здалося мало.
Що нам робити? Як чинити, Мале?
Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
Як вовк тягати візьметься овець,
То витягає всіх, якщо не вбити.
Отак і нам слід з князем тим зробити,
Бо ж він нас всіх погубить накінець!
І далі слів і слухати не став,
А вийшов зі світлиці перед люди:
- А хто зі мною русів бити буде?
І натовп, мовби князя упізнав,
Враз сколихнувся, і мечі знялись:
- Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
Від відчаю в очах немає й сліду.
Мал пильно у ті очі подививсь
І, наче сили від того набравсь,
Якої ще не відчував у тілі.
Й, радіючи тій неймовірній силі
Прошепотів полегшено: - Я – князь!

Присвячується Ніні Москаленко та її родині
(За мотивами телепередачі на каналі «1+1»)

Родинна оселя: це їхня земля!
Сімейне збирається віче.
Та рейдеры якось з’явились здаля.
А потім – погрози у вічі!
Погрози! Якщо не покинуть свій дім,
то будуть великі проблеми!
Атаки бандити продовжують! Їм
комфортно в обіймах системи.
Ніхто не підозрює навіть тоді,
що опір зустрінуть належний!
Що вчителька піде назустріч біді,
в своїй боротьбі незалежній!
…Центр Києва, ласий шматок забудов.
До нього так прагне замовник!
Лютують проплачені виродки знов!
Інструкції в них послідовні.
Та опір триває – вже є адвокат.
Спільнота навкруг небайдужа!
А ще – розголошення у ТСН.
Брудна рознеслася калюжа!
Підшитий до матері вже кримінал.
На хлопчика маються плани:
наркотик підсунути, як варіант.
Бабуся ж не довго протягне.
Брудна авантюра продовжує шлях!
Підступний у неї сценарій!
Арешт непокірній!!! У клітці вже птах!
Зневага постійна й страждання!
Навмисно заплутані хитрі сліди.
То ж складно знайти ляльковода.
Із кола впливового якось змогли
«на чисту їх вивести воду!»

…Минуло з тих пір майже десять років!
За правду боролася жінка!
Злочинна система продажних судів,
з підкупним, брехливим рахунком.
На щастя, підтримка у неї була:
звичайних людей, журналістів!
Кінцевий замовник знайшовся! Хвала!
Розкриті діяння нечисті.
Відкрилась корупції вся складова.
Майдан припиняє накази.
Провладні бандити втекли крадькома.
Шкода, що безкарно, одразу!
…Історія й досі хвилює серця
та згадки дорослого сина!
Який архітектором став неспроста.
Свій дім відродити зуміє!

Історія мужності! Виклик! Протест!
Направлений проти свавілля!
Не втрачені, дійсно, ні гідність, ні честь –
ЛЮДИНИ відважної вчинок!!!

12.05 – 15.05. 2021

Палає в далечі заграва,
імла ранкова осіда.
І мерехтить роса сріблява,
і лине хмарок череда.
І на лісів худі рамена
спада небес глевка шагрень…
А сонце крутить верете́но
і вітер тче із сяйва день.

4.04.21

Пронизую поглядом наскрізь тебе
І в грудях вбачаю поволі,
Що давлять лещатами серце слабе
Зневіра, утома і болі.
Вони і притишують стукіт його,
Сповняючи згуслою кров’ю, –
Тобі супокою хоча б одного
І більше уваги здоров’ю.
Як бажаний спокій усю обів’є
То, сидячи знову напроти, –
Мене замилує обличчя твоє,
Як чаша сколотського злота.
20.05.21

Пчёлы к улью стремятся...

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся,
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То что пользы в нём не счесть,
Значит им такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа!
2009

Знову ніч пропливу
і до ранку причалю
на Великім Ковші
з перекинутим дном.
Знову в синій полин
з гіркотою й печаллю
побреду і впаду
переповнений сном.

Хай наснить лиш вона
і ніколи нічого,
й золотий горизонт
переріже мене,
молодого вдівця
від роси голубого,
від утрати сліпого,
чий сон не мине.

10 грудня 1994 р., Київ

Бджола ворожить тихо вишні на тепло,
Мандрує цвіт у вишиванці неба.
Співає ранок світлом, наче джерело.
В сонетах вітру магія квітнева.

На берег ранку хвиля цвіту скине світ.
А вікна молять ніч холодну досі.
Півсонних діток святить сонця благовіст.
А люд чомусь ховає очі в осінь...

Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли,
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.

То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно.
Та душа моя так прагне щастя,
Віддавать тобі своє тепло.

І нехай вже сиві твої скроні,
Але очі сяють, як тоді.
Мої руки у своїх долонях
Зігрівай, бо ми ще молоді.

2021 р.