Блиснуло і гримнуло зненацька,
Різко і протяжливо притьмом, -
І дощу таночок чудернацький
Зашумів відрадно за вікном.
Плюскотів і нісся на всі боки,
Вправність демонструючи і спіх, -
Навіть хтось уважний та стоокий
Виконавців не злічив би всіх.
Весело вливалися краплини
В мулом переповнені струмки, -
А мені здавалося - хвилини
Стрімко так збігаються в роки...
28.05.25

У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на "ти",
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –
постійний гріх чи нинішнє прозріння?

Тебе я не прокличу більше так,
як рік тому чи триста літ потому,
коли комусь сподобається смак
початків найнаївнішого тому.

Хай помилково розреґулював
я наші болі на дві різні долі,
хай я не все по правді змалював,
а й винуватив сам себе в крамолі…

Бо як обра́за піде в небуття,
я попрошу когось на тебе схожу –
хай розкладе рядки мого життя
і зносить потайки в твою прихожу.

1 січня 1998 р., Київ

Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,
тоді поганяй аж до раю.

На одрі у віщому сні
вертаю до отчої хати,
де ложе готують пенати.

Та все-таки – нащо мені,
допоки співаю пісні,
у вічності тій засинати?

05/20

У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.

Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались
Зрідка, здалеку – очима:
На зустрічі, розмови –
Заборона…
За нас вирішувала
Темна Сила,
А, може,
Темних Сил
Підступна Змова.

…На мить
Стихії ставлять нас навпроти,
Цілунки
На губах твоїх побачив,
Мої цілунки,
хоч іще
ніколи
З тобою, люба, ми
не цілувались.

А Вихор долі буйними
Руками,
Неначе карти, знову нас
Тасує...
Щемкі твої цілунки,
Та гарячі
Я на обличчі, на губах
Смакую…

І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В скажених вирах тої завірюхи...
Та лиш заб'є живильне джерело -
І вже тобі нема до цього діла.
Крізь терни серце світлом розцвіло -
І несвятих ти любиш, як любила.
І жаром - знак розправлених рамен.
І міццю - пісня, послана любові.
Де дух добра, немає там знамен.
Там крила є в кожнісінькому слові.

У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…

Посеред цвіту і парші
існує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часоплин
під музику кіфар…

Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.
Подобається й те, що при мені
Ви іншу обіймаєте спокійно.
Не дорікнете, знаю вже, мені
За те, що я завжди у вчинках вільна.
Не скажете, що в пеклі буду я
За те горіти, що не вас цілую.
Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
Щоби промовити його, як інші, всує.
Подобається навіть, в церкві що
Над нами не почую: алілуя!
Хоч вдячна вам. Ви любите мене
Не знаючи про це, а я все ж знаю.
Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
За зустрічі, що майже їх немає,
За наші не-гуляння в час нічний,
За сонце, що світило не над нами.
За те, що ви хворієте не мною,
За те, що хвора я, на жаль, не вами...

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.
P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Тривога. День. Народження царя.
Сурмлять ґазети про блокаду міста.
Переворот. У вас на шиї – я,
моя пречиста діво орґаніста.

Біжіть, біжіть, біжіть негайно в двір –
там з літаків порозкидали святці.
Дізнайтеся, хто ще спустився з гір –
інакше сам поїду на колясці!

Я видужу! Але в останнє вже!
На всіх підносах яблук намалюю,
дорозбиваю ли́шки Фаберже
і від облави двері замурую!

Стоять томи в оправі дорогій,
мов мушлі, що на сонці сушать ребра.
Пали ось цей – вечерю розігрій,
ми тáк охляли – нам ще жити треба!

22 грудня 1997 р., Київ

Яке це щастя - прагнути і вміти
Слова ласкаві сіяти тобі
І від смеркання до самого світу
Вустами пестить очі голубі.
Яка то радість - бачити і знати,
Що ти мені себе всю віддаєш
І безсоромно просиш більше свята
Кохання, без умовностей і меж.
Яке це диво - сяєвом незгасним
Гарячих слів освячувати гріх
І мати жінку любу і прекрасну
В обіймах вмиротворених моїх.
22.05.20

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Сем - ковбой
скандал отримав
від дружини-злюки:
"Нащо ти привів
у гості
негідника - друга?
Більше бачити
не хочу
Джона - волоцюгу!" --

"Що ж такого Джон накоїв,
що хлопчині треба?" --

"Я повірила
бандиту,
я була дурепа!
Срібні ложки Джон
поцупив,
Отака халепа!" --

"Ложки ті, що дарували
на весілля наше? --

"Ні, на них
гравірування:

"Ріц" - отель найкращий!"

О Боже!... Нарешті літо!
Очікуване, воно
Надходить... Його відпити,
Ми, ніби п"янке вино,
Жадаємо... Бо весною,
Долучені до "утіх"
Обіймів чуми з війною,
Лишились утіх своїх...
...містичні спекотні ночі
Зі втіленнями надій,
І коники як дзюркочуть!..
Як ніби тоді... Тоді,
Коли весночолих юнок,
Роздягнутих від зими,
Любові приймали трунок...
Сміливо пірнали ми
У ту сокровенну повінь
З фантазією без меж...
...я лину, немов у спомин,
У неї однині теж,
І холод душі відтане,
І, як це було повік,
Я знову знайду кохання,
Загублене у траві.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120052709807

Марш до хати і сиди опеньком,
Чи гнилим уклякни штурпаком.
Дихай через хусточку, легенько,
Хай ланцюг позичить пес Рябко.

Спи, козаче, доки прийде осінь
Як нема і крихточки ума.
Вийдеш з карантину голий-босий,
А під храмом вільних місць нема.

Там на метр асфальту - бронь залізна,
Крок заступиш - голову знесуть.
Що, очуняв? Та...занадто пізно:
Кліть готова, вовкодави, суд.

Б'ю на сполох у тривожні дзвони,
Підбиваю земляків на гріх.
Все даремно, бо народець сонний
І лякливий, наче ті щури.

От і маєм: на Печерську пранці,
А в кишенях дулі запашні.
В кума квітнуть букви "ЗЕ" на майці,
Пропонує і такі ж мені.

Все зелене. Де шукати сховку?
Хто б мене згинати горб навчив?
Крок - і прірва, ззаду - яр глибокий,
І від пекла чорт украв ключі.

Може я, а не очільник - блазень?
Там, де світло - зрію сіру тінь.
В душах тліють рабства метастази -
Спадок окацаплених дідів.

Дар провидця, - гострий меч у ножнах,
Ріже зло, мов сонечко туман.
Майбуттям ділитися не можна,
Не ділитись - просто сил нема.

27.05.2020р.

Він повернувся у батьківський світ,
Туди, де море із землею гралось,
В якім не був він уже сотню літ,
Принаймі, так йому тепер здавалось.
Його зустріла рідная земля,
Хоч виглядала, начебто, чужою.
Хіба такою бачив звіддаля:
Якоюсь непривітною, сухою.
Десь тут батьківська мазанка була,
Тепер не залишилось навіть сліду,
Долина вся кущами поросла
Забутого за стільки років виду.
Як же знайти? Бо ж мамі обіцяв
Вклонитися доземно рідній хаті.
Очима поміж заростів блукав,
Але не міг нічого відшукати.
І раптом…Що це? Яблуня росте?
Невже та сама татова красуня,
Що все чекали доки зацвіте
Й не дочекались? Йому стало сумно,
Коли згадав страшні травневі дні,
Як їх солдати до вагонів гнали.
І досі ще мурашки по спині,
Хоча вже стільки літ з тих пір промчало.
Він гладив зашкарублую кору,
Шукав очима хоч якусь ознаку,
Якусь природи незвичайну гру.
Та не знаходив спогадів ніяких.
Пропали, зникли, стерлися за час,
Як і сліди від батьківської хати.
За стільки років вогник дому згас,
Яким він був – тепер не пригадати.
Він довго біля яблуні стояв
Покрученої, як і його доля.
Ходив навколо, без кінця кружляв,
Немов по зачарованому колу.
Одна по одній капала сльоза.
Та він уваги не звертав, здавалось.
Його життя було на терезах,
Воно за давні спогади чіплялось
Аби звести розірвані кінці,
Зв’язать докупи всі частинки долі.
Та говорили сльози на лиці:
Минулого не повернуть ніколи.

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

Як таку не обцілуєш мавку?
Це ж - богиня! Оберіг краси!
Компліментів доста набалакав,
В рай пірнаю з меду-бірюзи.

Гріють руки видолинок страсті,
Шепчуть губи приворот-ману.
Геть до біса гудзик у запасці!
Блузку навпіл розірвав самум.

Біла ружа - квіточка тендітна,
Ну, а я - дссвідчений Адам.
І сьогодні буду без обіду -
Ох гаряча жінка молода!

Є любов - не треба і горілки,
Ну, а бевзі йдуть спочатку в ЗАГС.
Піруети, па-де-де і гірки,
А фінал - спочинок в небесах.

26.05.2020 р.

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20

Снилися море, пасати,
В небо по райдузі лізу...
З мороку - залпи гармати,
Смороди пекла, заліза.

Серцю нема супокою:
"В ціль? А чи родич промаже?"
Стелеться чорною млою
Жирна ненависті сажа.

Тут я на місці - не зайвий,
Куля стерниною коле.
Рань у багряній заграві,
День затавровано болем.

Навхрест - трасуюче горе,
З хмари - розкрилене лихо...
Не промахнулся мойра,-
Смерть для каліки - це пільга.

Звільнення. Бог милостивий.
Легко торкаються плоті
Ненині руки тремтливі,
Батькові длані холодні.

27.05.2020р.

Білявка на крутім авто
в старому замку паркувалась,
а місця вільного в шато
надвечір мало залишалось.

Скакала ніби на пружині,
ледь не злетіла у канал,
крило зім’яла «Ламборджині»,
розбила «Доджу» стоп-сигнал…

Почувши звуки характерні,
дворецький, тобто мажордом,
усе покинув і крізь терня
на них направився бігом.

Він був здивований безмежно,
та ледве перевівши дух,
спитав красуню обережно, –
Мадам, паркуєтесь на слух?!

Добігають фінішу травня дні останні,
Літечко ось-ось уже ступить на поріг.
Та не світить сонечко і тепла немає,
Десь воно згубилося в куряві доріг.

Та рясні дощі, на жаль теж за нас забули,
Трішечки покрапали і втекли кудись.
Пити просить так земля, а вони не чули,
Байдуже їм, що нічого не буде рости.

Поверніться, дощики, рясненькі пустіться,
Годувальницю-земельку добре промочіть,
Врожаїлись щоб поля колосом дорідним
Й тішив кожного із нас саду цвіт і плід.

2020 р.

Чай.
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Термос –
луснув!
Чайник –
з носом!
Творчість –
усна.
Праця –
тоскна.
Саме
так!
Саме
так –
виходить
холодний
японський
танк!

4 жовтня 2008 р., Богдани́

Уже змовкає лементом бряжчання
В дворах людей буденна метушня,
І в німоті понурого смеркання
Складається у смужку світло дня.
Склепіння неба важчає і висне
На пружних спинах мандрівних вітрів,
Які мій сон розгойдують навмисно
І гонять думи на роздолля слів.
Страшна пітьма і тиша невимовна
Густішають і ширяться щомить, –
Лиш тільки місяць сяйвом простір повнить
І сонне листя кволо шурхотить.
Лиш на столі холоне чашка чаю
Й з-під ковдри видно помахи руки, –
Немає думам ні кінця, ні краю,
Коли слова ладнаються в рядки...
26.05.20

Миниатюры


"Наколка"

У бродяги,
у Серого Волка,
Криминальная где-то
наколка,
Но густа волчья шерсть,
Вот такая тут "жесть" -
Разглядеть очень трудно
наколку!

***

Соседи

У Слона из - за соседей
В жизни нету "кайфа":
"Задолбала" Обезьяна
Да еще Жирафа!

Анекдоты Обезьяна
Целый день
Бормочет,
Туповатая Жирафа
Ржет, как лошадь,
Ночью!

***

Орехи колола Макака
гранатой,
Лишь грохот в лесу
громогласный,
Из леса зверье удирало
бригадой,
Орехи колола Макака
гранатой
И пела, притом
серенады...

"А если рванет?
Не опасно?" -

Макака хохочет и рада:
"Не бойтесь,
вторую
имею
гранату!"

Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулося, що чекає мати
І що буде лаяти, бо ж всю ніч гуля.
Він їй щось нашіптує, вона усміхається,
Чи смішне розказує, а чи просто так.
А він вже ж вигадує, так уже старається.
Тільки б усміхалася милая отак.
Раптом зупинилася і шепоче дівчина:
«Що ото чорніє там? Милий, я боюсь!»
І до нього тулиться іще дужче з відчаю.
А він гордий з того і: «Зараз подивлюсь!»
Підійшов без остраху, скоро повертається,
Гілочку протягує: «Мила, це тобі!
То шипшина, цвіт на ній саме розпускається.
Тільки дивись, рученьки не сколи собі».
Далі йдуть. Ту квіточку вона усе нюхає.
А від неї аромат, що й не передать.
І шипшину нюхає, і парубка слухає,
Що їй про шипшину ту все розповіда:
«Це було тоді, коли ще була козаччина.
Хоч уже і правили краєм москалі.
Та для козаків іще не завели панщину.
Жила гарна дівчина у однім селі.
Звалася Оксаною і була козачкою -
Все, що залишилося від її батьків.
Вирізнялась вродою і доброю вдачею,
Тож відбою не було їй від парубків.
Та з Іваном красенем лиш вона кохалася,
Слухали під вербами солов’я удвох.
Скоро й до весілля вже вони готувалися.
Але, хтось планує та…все рішає Бог.
У селі тім сотник жив дуже злий і жадібний.
На Оксану вже давно око він поклав.
Як зустріне, сокорить з нею любо, лагідно,
Натякає кожен раз, що би й заміж взяв.
Воно звісно – удівець, хоч уже за сорок мав,
Але ж хочеться у дім жінку молоду.
Про кохання говорив, статками приманював.
Та Оксана вперлася, каже: «Не піду!»
Став тоді він думати, як зламати дівчину.
А, оскільки був Іван також козаком,
То відправив він його десь на Чигиринщину,
Щоб, поки нема його, все рішить ладком.
Став дарунки дівчині він щодня приносити,
Хоч і відмовлялася вона кожен раз.
Тоді став погрожувать: «Ще не знаєш досі ти,
Що вам буде, коли я розізлюсь на вас!
Та зживу зі світу я враз твого коханого,
Буде він козаччину в москалів служить.
Болотистий Петербург вже чекає на його,
Чи відправить цар Петро десь канали рить».
Страшно стало дівчині, але опирається.
Не бажа за сотника, аж душа кричить.
Може, воно з часом все якось уладнається,
Сотник перебіситься, дасть із милим жить?!
Але й той уже затявсь: буде лиш по-моєму.
Своїм прихвосням велів дівчину схопить.
Знає підлий, що усе це зійде із рук йому,
Тому може долями людськими вершить.
Посадили під замок дівчину не гаючись,
Про весілля з нею вже сотник заявив.
Захист де її знайти і батьків не маючи?
Був би милий поряд, він, може б, захистив.
Тож на себе лиш вона тепер сподівалася.
Якось служка, як завжди, їсти їй приніс.
А вона коло дверей тихо заховалася,
Стільчиком ударила аж злетів униз.
А сама бігом надвір і у ліс стежиною.
Мчить і чує: по слідах вже її біжать.
Розізлився сотник, сам подавсь за дівчи́ною,
Аби власноруч її за те покарать.
Мчить вона, не поміча, як гілля рве тіло.
Як на землю по сліду густо капа кров.
Як могла би, то вона в небеса б злетіла,
Аби сотнику до рук не потрапить знов.
Але він наздоганя, сили більше в нього.
Іще трохи і, мабуть, думає - впаду…
І звернулася тоді дівчина до Бога
Аби той порятував, відвернув біду.
Сотник мчить, уже ось-ось за рукав ухопить.
Вже думками упіймав і кара її:
Канчуками засіче чи в ріці утопить,
За приниження усі відомстить свої.
Але раптом перед ним дівчина пропала,
Замість неї дивний кущ і рожевий цвіт.
І рука, що за рукав дівчину хапала,
Ухопила гілку і… аж прокляв він світ.
Бо десятки колючок в руку устромили.
Він від болю закричав, розлякав весь ліс.
Служки потім кров йому ледве зупинили,
Ледве вірили тому, що в гарячці ніс.
Сотник з розуму зійшов – так і говорили,
Пішла слава по селу, до полку дійшло.
Скоро сотника того зі служби звільнили…
А про дівчину нічого чутно не було.
Тільки в лісі розрослося чимало шипшини,
Скоро ягоди червоні визріли на ній.
Наче кров, що пролила втікачка-дівчи́на,
Аби лише, щоб не бути за не любим їй».

           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Зайвого нічого не мудрую.
Як опікся – на холодне дую.
Щирістю усі ми на виду,
та аби не горювати всує,
битою дорогою іду я,
поки ще усе-таки іду.

           ІІ
Не метаю бісеру нікому.
Чим багатий, тим і воздаю.
Помагаю бачити сліпому
душу непомічену мою.

Багатію на слова подяки.
Не біднію, як минає день.
Не поїду, як нема коняки...
Не співаю, як не до пісень.

Іноді буксує колимага...
Чумакую, поки сили є,
і моя велика перевага,
що зозуля ще роки кує.

І нічого, що іду до краю,
що юрма наразі оминає
і прозоре слово, і пісні
і у білі, і у чорні дні...
я усе одно недочуваю,
що співають оди не мені.

           ІІІ
Хай собі радіють антиподи,
маючи об'ємні тиражі.
Чорні душі все одно чужі.

Хоч усі ми, ніби, із народу,
не люблю лукавої породи
з фізією щирої душі.

05/20

Сонце ходить в піднебессі
В жовтих черевичках,
Опустило рудий промінь
Марічці на щічки.
Усміхалася привітно,
В небеса гляділа,
Доки хмара не сховала
Сонечка вудила.
Як прийшла вона додому,
В люстерко гляділа,
То побачила, що щічки
Ластовиння вкрило.
Засміялася Марічка-
Золоте дівчатко:
Це ж мене розцілувало
Сонячне зайчатко.

В ресторані Ян до та́нку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь…
Не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив юнак рахунок і її реєстр.
Та́чку визвав і додому з кралею помчав,
пригостив ще, а по тому роздягати став.

Довго мучив Ян засті́жку, але все дарма́…
– Зачекай, – шепнула кішка, – зараз я сама.
На початку треба зняти вії й макіяж,
ну, а потім не забути інший антураж.

Як парик зняла красуня і позбулась брів,
Янек, хоч і не маню́ній, ледве не зомлів.
А коли корсет жіночій ліг на шифоньє́р,
він на ліжко опустися й довго очі тер…

Бо упали пишні груди на пухкий живіт,
а від стрункості, о люди, прохолов і слід!
Сумував хлопа́к до ранку, дивлячись в вікно,
що красуні-натуралки – лише у кіно…

Троянди пелюстки і сойки спів
І мрії знову ляжуть на пороги
Веселки арки, джерела розлив
Усі скарби покинуто під ноги

Солодкий сон і відгомін зірок
Не здатне серце бачити заграву
Цвітіння пишнота і тихий крок
Такі терпкі, такі пахучі трави

Чому слова вже не звучать мені
Манливими і щедрими скарбами?
Чому слова поховані у сні
І вже не відзиваються між нами?

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,
Одині я володар їхніх душ.

А був ніхто. Тепер - різник в кошарі,
Для гоїв цих - духовний поводир.
Своє - святе - втопили у Почайні,
Встромили в грудь небіжчикам хрести.

Я знаю - ці слов'яни безголові,
Безвольно квилять : "Господи, рятуй!".
Хай моляться. Не батькові - Єгові,
Вклоняються не матері - Христу.

26.05.2020р.

Макового шовку хитавиця,

Полум'ям на тлі бетонних стін

Спалахне її легка спідниця,

Що прикрила гостроту колін,

До вуглинки душу спопеливши,

До знемоги, до самих глибин.

Цей червоний колір спілих вишень,

Ця невинна гострота колін,

Цей швидкий танок смаглявих литок,

Мідного намиста передзвін!

Заблукає ошаліле літо

У минущій гостроті колін...

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки
і досвятковує тризною.

Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!

Йди поза час, Боже праведний мій,
йди, обминай нерозкаяних.
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

19 квітня 2001 р., Київ

Пливуть, пливуть качаточка
Лісовим озерцем,
При березі є кладочка,
Хтось іде з відерцем.

Та ще й пісеньку співає
Про милого очі,
Чисту воду набирає,
Вже й вертатись хоче.

Але та краса чарівна
Весняного лісу
Юне серце полонила,
Затрималось трішки

Те дівча зеленооке
На кладці з відерцем,
Загубило воно спокій
Тут біля озерця.

2020 р.

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

В одному українському селі
Жила козачка на ім’я Горпина.
Багато літ, як чоловік загинув,
Синочки залишилися малі.
Росли вони, як із води, немов.
Із кожним роком все гарніш ставали
І мужності та сили набирали.
Адже у них текла козацька кров.
І час прийшов їм братися на Січ,
Туди, де був і батько свого часу.
Вже мати готувала їм запасу,
Бо ж знала всяку, яка треба, річ.
Йшов чоловік на Січ, чи на війну,
Не один раз вона його збирала.
Що треба мати у поході знала.
Тепер же дві торбинки – не одну.
А, коли час вже їхати настав,
Їх привела до липи коло хати.
- Цю липу посадив колись ваш тато,
Коли на Січ уперше вирушав.
Мені так гірко виряджати вас,
Але йдете ви на святеє діло –
Країну рідну боронити сміло
У цей тривожний неймовірно час.
Не осоромте батькове ім’я,
Не осоромте і землі своєї,
Адже ви сили набирались з неї…
А ще одно, синочки, хочу я,
Щоб ви також по липці посадили.
Отут в саду, де татова росте.
Приходитиму я на місце те,
Молитимусь за вас, синочки милі.
Коли листочки в’янути почнуть,
То буду знати, що вам важко, діти.
Як сік почне, бува, з якоїсь бігти,
То той із вас поранений, мабуть.
Коли якась всихатиме із них,
То знатиму – його нема живого.
Я де́рева поллю сльозами того,
Хай забереться смерть від сліз моїх.
А ще в торбинки цвіту я поклала
Із татової липи. Як якась,
Бува, хвороба вчепиться до вас.
Від липового чаю відступала
Від козака хвороба не одна.
А там іще у горщиках медку…
Щоб службу вашу скрасити важку.
Теж липовий. – промовила вона.
Поки синочки липки посадили,
Поки води в відерцях принесли,
Гарненько деревця ті полили,
Стояла, милувалася гляділа.
Коли вже діти сіли на коней,
Згадала: - У грозу, запам’ятайте,
Ви від дощу під липою ховайтесь,
Бо блискавка не б’є, говорять, в неї.
Поїхали дорогою сини,
Вона іще раз вслід перехрестила
І довго ще стояла і молила,
Аби Господь зберіг їх на війні.

За народними мотивами


Іде Козак,
З гілки Русалонька гукає:
«Гей, Козаче, не поспішай,
Моє проханнячко швидше сповняй!
Ось тобі стебло шипшини, а ось –
Я –
Красива Русалочка,
Найгарніша у світі Панночка!
Візьми Шипшину,
Вдар Лісову Дівчину!
Як з Русалочки Дівчиною стану,
Візьмеш мене за дружину Кохану.

А як загину від гострих шипів,
Під деревом заховай мене,
Залиши!»

І досі Козак нелегку думу
гадає,
Що робити не знає:
Хочеться дівчину гарну
за дружину взяти,
Та не хочеться Русалочку
Світу Білого лишати.

Козак, Явір Зелений,
непорушно стоїть,
Не знає, що вчинить…

Кого спитати,
Як розгадати загадку важку...

Хто може
Правильне Слово сказати
Юнаку?

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,
не в фотографії, що жовкне на підлозі…

В незмозі!..

2 квітня 1992 р., Київ

У світі лихо! Горе від ума!
Кум хоче жити мінімум століття.
Коронавірусу боїшся? Ох дарма!
От хрящик в зубі - це уже страхіття.

Кричить жона: - Ховайся, муже, в льох
Та прихопи з арахісом батончик!
І керівник держави - "Янелох" -
Уже не так мозолить глупством оч.

Із трути спраглий самжене ковта,
З-під колеса авта кричить дитина...
Нема ума. Бо влада в нас ще та!
Роботі швах, іди і ляж під тином.

І стало тихо. По Дніпру - туман...
Гуртом загнали в клітку чорноробів.
А фронт гримить. Зі Сходу знов труна,
В окопах воякам не до хвороби.

25.05.2020 р.

Два голуби, два голуби
На яблуню сіли,
Про кохання голубонькам
Тихо воркотіли.

Два лебеді-лебедики
Плавали рікою
І лебідкам любнсеньким
Зізнались в любові.

Два лелеки чорнокрилі
Край ставу стояли,
Ніжно своїх подруг милих
Крильми обнімали.

Як дивишся на птахів цих -
Серденько радіє,
Бо так зберігати вірність
Не кожен зуміє.

2020 р.

А дощ іде. Нехай іде…
У світі повідомлень
Страхи повсюду… Я - ніде
Штовхаюсь поміж втомлень

Сердиті думи… в забутті
Народжені до мене
Блаженний святости трудій
Якби ж не кров у венах…

Весни розквітлий реверанс
Мій Боже невгамовний
Плете віночки із окрас
Тільцям, а може й Овнам…
25.05.2020.

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,
І цвіт його не опадає.

А восени воно горить,
Вкриваючи багрянцем віти.
Збагачує небес блакить
Чарівним золотавим цвітом.

І взимку теж воно живе,
Мов жовтий цвіт життя закон це –
Світило бачимо нове –
Коли народжується сонце.

Бо істина в нім - золота –
У небокраї цім привітнім.
Кохання – не перецвіта,
А вічно людству сонцем квітне.

24 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.

Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.
Поглядати в бік могили
навіть скоса перестань,
хоч давно тобі несила
йти крізь сум розчарувань.
Можна швидко стати тлінням,
якщо скиглити без мір
і пройматись онімінням
суєті наперекір...
21.05.20

На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Хитру кривду вважаю за Правду,
Набиваю на спині
горби,
Обіймаю Твій Образ -Троянду –
Враз цілую колючі
шипи.

Хоч поганий статист в мазо-драмі,
Справжню Пристрасть плекаю,
не хіть…
Перфорованими губами
Кров солодка крізь біль
цебенить.

Дивний Трунок, Вогонь Бірюзовий,
І Свята ти, і Грішна
Душа,
Ти щезаєш, з’являєшся знову –
Ти – Примара, ти – Пристрасті
Шал!

Ти не щезнеш, ти з’явишся знову,
Мій Тривожний, Прекрасний Кошмар!

На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягувать жили!
Увічнюй чудовну природу, обійми красунь,
Без мудрого буркоту, просто, дохідливо, щиро.

А, може, і в мене поезія глупства? Хто зна...
Навзаєм нормального слова - потворний займенник.
Вимучую музу щоденно свою допізна ,-
Вона і не проти, бо любить, напевно, шалено.

А віршик у мене і справді сьогодні кривий,
Признаюсь - не спалось до ранку всю ніченьку темну.
А перса коханої пахнуть квітками айви,
В розчахнутій гілці дрімає трикутник Едему...

24.05.2020 р.

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Пів століття промчалося
І махнуло крильми,
З юністю на побачення
Поспішаємо ми.

Хоч закралися зморшечки
Під очима в дівчат,
А на скронях у хлопчиків
Сивина, сивина.

Та серцями ми юнії
І в душі молоді,
Тії дні не забули ми
Безтурботні такі.

Вже й онуки пташатами
Горнуться під крило,
А, здається недавно це
У житті в нас було:

І білесенькі бантики,
І останній дзвінок
Та кружляли у вальсі ми,
Мали безліч думок.

І ділилися планами,
Щось збулось, а щось ні.
З юністю на побачення
Поспішаємо ми.

2020 р.

Їсте немало, часто й залюбки,
а за вагою носа всім утерли?
Пінгвіни – у минулім ластівки́,
які багато і постійно же́рли!

Пляшка оковитої порожня
Сумно зирить у пустий гаман...
Без дружини жити, звісно, можна,
Як у лобі розуму нема.

Охає від насолоди пташка,
Тішить вуха голосок дзвінкий.
А в печерах моляться монашки
І гризуть коржі одинаки.

Можна жити без цілунків долі
Та обіймів юної весни.
Я ж мужик нормальний, а не гоблін,
Не було б жони - зі світу зник.

А на плечах ніжки імпозантні,
Пахнуть садом перса колихкі.
Я живий! Не мертвий! Нумо, скальди -
Заспівайте про вогонь жаркий!

Від любові стало значно краще,
Аж засмикавсь палець на нозі.
Жінка - це богиня! Однозначно.
Поклоняюсь неземній красі.

24.05.2020 р.