Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.

Ти вийшла феєю з туману,
що очі густо застеляв,
бо «Еротичного обману»
тоді я, мавко, не читав.
У щастя, що упало з неба,
ніяк повірити не міг.
Не знаю, як я жив без тебе,
та глузд здоровий переміг!

Все ближче, ближче, крок за кроком
ми наближались уві сні
наперекір життя урокам
і сьогодення метушні…
Буття ввійшло в чарівну пору,
все рідше й рідше дні сумні,
ми подолали нашу гору
і море видно вдалині!

Уже боятися не стану,
все ближче той жаданий час,
як еротичному обману
настане край. Кохання нас
наповнить, бажана, по вінця,
зіллються в посмішці серця
і доля всім роздасть гостинці,
і приведе нас до вінця!

Ти квітка сонячна гіле́ї,
чарі́вна у́смішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
червона лінія моя!

Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,
в моїх долонях відпочинь!

Не говори мені «кохаю»,
йди просто поруч все життя.
Я мрії кращої не знаю,
як наше спільне майбуття!

Корисна річ страховка
( про Вовчика промовка),
тим паче, на заводі
механіку Володі,
від злої примхи долі,
преміювали поліс.
Ще не пройшло й неділі,
"щасливчик" на весіллі
не дожувавши шкварки
попав під іномарку.
Відтоді з ним нещастя
траплялись дуже часто.
То злодій вріже в пику
в під'їзді. Як на лихо,
впаде з небес цеглина
на голову невинну.
То курка клюне в око,
а бідному морока,
то сказиться корова,
а постраждає Вова.
Тарган залізе в вухо,
то вкусить - цеце муха.
Пожар, потоп, напевно,
чинилися б щоденно.
За травми побутові
на лікування Вові
відшкодували б гроші,
бо Вовчик наш хороший.
Жаль, кинувся невдало
під шину самосвала.
Ні, не загинув Вовка -
скінчилася страховка...

Розчісує вітер волосся мені,
А небо вплітає хмарину,
І я вже лечу наче в дивному сні,
В блакить світанкову полину.

І сонечко ясно цілує вуста,
До серця мене притуляє,
І пагони світла в душі вироста
Із зерен, що Бог засіває...

Те світло в долонях тобі принесу,
Хай серце відчує Небесну красу,
Проміння засяє у нашій душі,
Мелодія скрипки проллється в тиші.

Мить й промінь-смичок доторкнеться землі,
Карпати заграють, мов скрипалі...

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

ТРИ ДИВА УСМІШКИ

Ми всі всміхаємося вічності у вічі
Завжди́ самотньо й неодмінно тричі.
В утробі людства крізь серцебиття…
І криком немовляти. Вди́хом у життя
Неусвідомленої яви в долеску́тій вінчі
З його марно́тами і сенсами. В цій січі
Миттєвостями вщент покраяне буття
Жбурне так блискавично майбуття
В минуле вже, в коли згоряють свічі…
Час швидкоплинно заковтне. І таємничі
Враз розчаклуються всіх істин відчуття
В скорботній посмішці у вічне. У злиття
З незна́ним Всім й Нічим у потойбіччі…
Три у́смішки… Три дивовижні стрічі…

Павло Гай-Нижник
30 березня 2020 р.

В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли знена́видів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонки́х заду́мок.
І поки світ не покотився вниз,
не поспішай приготувати трунок.

Хай уночі настане дивна мить
розгрому сумнівів з єдно́го вдару щастя –
так зникну я, так інший повістить,
що твій пасьянс зі мною не розкласться.

Обряд прощання – світлий не кінець,
а тільки крок до звільнення сердець.

18 травня 1997 р., Богдани́

Уся компанія моя –
як не лелека, то синиця...
І де ті циніки взялися,
якщо усі такі як я?

Із далини усе одно,
кого послати до Ереба,
коли чорніюче гузно,
буває, ляпає із неба.

Бо я і є апологет
читацького імунітету,
коли задрипані сюжети
клонує нібито поет.

Аполітичні чистоплюї
одне одному сучать дулі,
але співають в унісон,
бо не багато треба тями
себе вважати павичами...
і в цьому – є таки – резон.

03/20

А до фінішу березень вже добіга,
Пора квітню дорогу давати
І не падати білим холодним снігам,
А струмочкам веселим співати.

І запахнути ніжно отак на весь ліс
Квітонькам, що медунками звуться
Та до себе приваблювать крихітних бджіл,
Меду щоб наносили у вулик.

Ніжним-ніжним серпанком окутати ще
У саду молодесеньку вишню
І пуститися теплим весняним дощем,
Прислухатися, як земля дише.

Бо вона дає силу посівам отим,
Котрим згодом хлібами шуміти,
Зелен-травам і квітам чудовим таким.
Всеце бачиш - і хочеться ЖИТИ.

2020 р.

Мережать хмари пелехаті
Небес високих широчінь,
А вітер ширить аромати
Теплом розбуджених цвітінь.
Краса сліпучо білосніжна
Покрила землю й небеса, –
І породила в думах ніжні
Та милозвучні словеса.
І звеселяє, і бентежить
Мої принишклі трохи дні
Ця невичерпно-безбережна
Духмяна повінь навесні.
Хмарки шурхочуть наді мною,
А цвіт іскриться і п’янить, –
Я захлинаюся весною,
Життю радіючи щомить.
26.03.20

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Шпалами піду дзвінкими
Наче уві сні
В небі кольору шипшини
Рейок дві струни

В залах станцій хмурих буду
Спати, тремтячи,
Як не витурить приблуду
Сторож уночі

А тоді мрійливий спогад
Прийде в сотий раз
Пані, що пустивши погляд,
Сіла в перший клас

Що красуні благородній
Вся моя любов?
Синьоокої безодні
Не побачу знов!

Розділю цю тайну з другом
Пожартую з ним
У той час, як вітер лугом
Теплий стелить дим

І з усмішкою гидкою
Він промовить: «Ба!
У сміття кинь книжку свою,
Бідна голова»

(оригінал - квітень 1912, переклад - 29.03.2020)

Руїна блимає з імли,
Хоча про неї геть забули.
Та не завадить, хоч коли,
Нагадувати про минуле.

Минув без користі урок,
Граблі присутні і донині.
Коли стрибаєш до зірок,
Опинишся у карантині.

Сонечко із неба уже добре гріє,
На землі травичка гарно зеленіє.
У таку погоду в хаті ми не всидим,
Тож пішли раненько до лісу із дідом.
Іти недалечко – проминули поле,
Вже й дерева голі то́впляться навколо.
Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
Які й не зважають на ходіння наші.
Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
Хтось ліловий килим простелив довкола.
Вітерець повіє, аромат доносить,
Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
Чи то хто ванілі у траву просипав?
Поки я на місці в захваті топтався,
На ліловий килим дід мерщій подався.
Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
Став топтати й чую я із уст у нього:
«Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
Щоби і на той рік міг його топтати».
Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
А тоді й питаю: «Що воно за штука?
Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
«Щось питань багато у тебе, дитино.
Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
Оця квітка рястом зветься у народі,
Квітне вона різно, кажуть, у природі:
Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
Але найчастіше отакі – лілові.
Звідки вона в лісі отака взялася?
Стара оповідка в мене збереглася.
Колись біля лісу та й село стояло,
В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
До пори, до часу ніхто і не відав,
Що ця мила жінка справді злая відьма.
Бо вона в селі тім шкоди не робила,
На мітлу сідала та кудись летіла
У другії села, там робила шкоду:
То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
То дощі відгонить, що нема врожаю.
Ко́ротше – робила все, що забажає.
Ледве нічка темна, то вона й літає,
А уже під ранок назад повертає.
Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
Кожному всміхнеться, кожного вітає.
Тож ніхто й не знає, що вона літає.
А був у селі тім чоловік-п’яничка.
Ішов якось мимо він темної нічки
Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
В нього з переляку навіть хміль пропала.
Ледве дочекався ранку той п’яниця,
Став казати людям, що вона за птиця.
Але всі сміялись: менше пити треба,
Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
Ті його насмішки дуже зачепили,
Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
Доки перші півні ще не заспівають.
Бо, як тільки півень та й закукуріка,
Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
Кажуть, відьми довго молоді та гожі
Не тому, що тихо щось собі ворожать,
Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
І на неї скинуть років половину,
А в другої вроди заберуть нівроку
Та і молодяться аж до часу, поки
Вже не будуть здатні себе змолодити.
І тоді миттєво можуть постаріти.
Вчора була дівка, а вже бабця нині…
Дочекавсь п’яничка темної години,
Взяв під пахву півня з сідала й подався,
Біля хати відьми у садку сховався.
Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
Сидить чоловічок, дрімає потроху.
Півень під пахвою теж собі дрімає.
А відьму десь носить, все її немає.
Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
Десь сова у лісі почала кричати:
«Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
Тінь якась у небі промайнула, наче.
Як скубне він півня того з переляку.
Півень як підскочить і на всю горлянку
Як закукурікав – аж луна від лісу.
І зненацька відьма тут де не візьмися.
Глянула сердито, рукою махнула –
Горластого півня наче і не бу́ло.
А вона другою махнула рукою,
На мітлу і зникла аж ген за рікою.
Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
Сидить чоловічок геть старий та сивий.
Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
Відьма свої роки скинула на нього.
А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
Тому його люди і назвали рястом.
Квітки його наче голова у півня.
І не знали люди, звідки вона дивна
Така узялася. Аж прийшов до тями
Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
Не узяв до рота, став сумним і тихим,
Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
А, стосовно рясту, то говорять люди,
Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
І, неначе, в ньому збереглася сила,
Яка колись відьму було молодила.
І весною варто рясту потоптати
Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
Може, десь по світу до цих пір літає.
Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
І простій людині зловить її годі…»
Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
А я все думками до рясту вертався.
І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
Буду приїздити щовесни до діда.
Не лише для того, щоб погостювати –
А щоб із ним разом рясту потоптати.

Уривок з містичної поеми «Предтечі»

Виривай залишки совісті
із корінням,
інакше…

«Техніка виживання у Темних Світах»

***

Куди? – Сюди… Кому? – Тобі…
Крізь брудну кайму
проступають лише ці слова,
Надзвичайно Впливовий Чоловік
Заціпенів.
Конверта сяк-так
Розірвав…

Колір обличчя
змінювався
від червоного до білого…

Викотився перстень
із печаткою:
череп, у зубах – ніж
(надії облиш)…

Очиці спалахують колючими
Промінцями
(зійшлися кінці з кінцями?)…
Годинник вицокує
бравурний( похоронний?)
ритм
у стилі проклять, а може –
молит -
ов...

Щоб ти був
здо -
ров!…

«Ти – наш, ти – наш,
Наш, наш,
аш,
ш-ш-ш -
Ти!

Не можна зло
безконтрольно лити,
Зневажив
усі чорні ліміти.
Боїшся, закляк?
Згадай цей Знак –
Символ заручин зі Злом-Божевіллям,
Символ Кари за Чорне Свавілля!»

Кабінет заблоковано,
Через щілини ллється кров,
Чорно-червона імла,
Тіла
пливуть,
вирок несуть:
«Ти нас убив, стратив, спалив,
Поза Чорним Законом став,
Тебе
Син Зла
Прокляв!»…

Зуби скрегочуть,
Чухатись хочуть,
Полюбляють, коли
себе
Об когось
Гострять,

Раз по п’ять, по 50,
По 125…

На
Владо -
тримача,
гарчать,
Розрива -
Ють...
Бенкетує Лють.


Вранці знайшли
у сховку банківському,
Застиглу, мов кисіль,
Кров безрадісну.
Звідусіль накопиченіі гроші -
еквівалент печалі,
При денному світлі
Черепами
Стали…

Лише таку валюту
приймає
Збродня - війна...
Це ( що давно вже не тайна) -

Звичайна
Грошова
Сировина!

..............

Не будь лихим -
Зазнаєш
Злам...

Не зли
Злом
своїм
Сили Зла!

Бабця плачучи прийшла
ввечері до хати.
Дід питає:"Де була?
Трястя твою матір!

Де була?" - Заладив дід,
баба неохоче:
"Я зомліла, а сусід
гірше поторочі.
Відволік мене за став,
думав помираю,
штучним диханням спасав,
тепер клопід маю".

"Чи ж не клопіт, розлучись,
як мене не любиш...
Не мели, старий, дурниць-
проковтнула зуби!

Скільки сходжено стежинок,
Скільки пройдено доріг,
Та усі вони прилинуть
Та й на батьківський поріг.

Бо вони, як вишиванки
І яскраві, і сумні
Та приводять нас із вами
Знов на батьківський поріг.

Біля хати стежка в"ється,
У саду й там, де моріг.
Кличе і вона, і серце
Все ж на батьківський поріг.

Скільки є стежок на світі
І широких, і вузьких.
А зупиниться все ж біг їх
Там, де батьківський поріг.

2020 р.

Я буду пахнути тобою
під серця зрушене биття.
Ми розчинилися обоє
у наших ніжних почуттях…

В очах обоє потонули,
нади́хатися не могли…
Лишивши лихо у минулім,
ми разом подумки пішли.

Коханням вистелилось ложе,
бажання звали в таїну…
Тепер і Фрейд не допоможе
забути ту 3D війну!

У пам’ять врізались до болю
і пестощі до забуття…
Я буду пахнути тобою,
моя лебідко, все життя!

Ти айстра маленька – волошка,
ти квітка моя чарівна́.
У платті легкому, горо́́шком,
як мавка ти, ніби весна!

Волошки, волошки у полі,
краплинами впали з небес
Я знов у життєвому колі,
я теж ніби фенікс воскрес.

Волошка моя ти, ромашка,
лілея моя чарівна,
прекрасна маленька комашка,
ти пташка, любов неземна!

Я чую: йде весна,
нехай розтане сніг –
покотиться вода,
умиє тротуари.
І цей такий скупий
на легковажність світ
після зими
«лицем в грязюку вдарить».
Та й оживе собі,
адже відчує біль
у згорблених кістках –
і перше слово скаже!
А там вже й не спинить…
Штурмуй безмовний штиль
відродженою мовою пейзажів!

1 березня 1989 р., Київ

Не буду плакати навзрид
І корчитися в муках,
Аби лицю придати вид
Глибокої розпуки.
Не посилатиму проклять
І скарг в адресу влади
За те, що вірус зміг здолать
Надумані завади.
Йому не знищити мене
Мікробами новими, –
Лиш смерті холодом війне
Потвора невситима.
Я оголошую війну
Тривалу форс-мажору
І дужі руки протягну
Зневіреним і хворим...
25.03.20

Ми молились не тим богам,
Воскрешали не тих героїв.
Повернись назад і я все віддам,
ми покинуті діти Трої.
В душі не гояться рани.
Стіни наші упали, діти тягнуть ярмо.
І лиш колони від храмів,
згадають, як все було.

Ми молились... мабуть в цьому біда.
Коли ти свої крила комусь іншому дав,
- ти віддав свою плату Харону,
та долю згубив і марою став.
Ми забули про вдячність за небо і твердь,
свого стало надто мало.
Цю темнішу хіть наситила смерть.
так наше царство впало.

Він

«Феєрверків ламалися
стріли,
Бал буяв і здригався
палац,
Ми з тобою раптово
зустрілись,
Наче блискавка вразила
нас.
Оповитий тремкою
журбою
Бачу страх у прекрасних
очах,
Милуватимусь мовчки
тобою,
Поцілую лише
у думках…»

Вона

«Безперервний жахливий
неспокій
У болючі обійми
горне:
Обіцянки свої та
зароки
Я порушу і знищу
себе.
Заклинаю – іди
якнайшвидше,
І жахливу біду
відведи…
Мій найкращій і мій
наймиліший,
Пожалій і залиш
назавжди!»
…………………………

Феєрверки завзято
буяли,
Від мазурки здригався
палац…
В різні боки
наосліп
тікали,
І чутки
полювали на нас.

А передвісником біди була неволя,
А ми благали у катів подати долю.
Нам обіцяли, як завжди, велике чудо,
Але ніколи від орди добра не буде.

Народ бездумно тупцював по лабіринту...
Доволі є проводирів, та годі вийти.
І хоч надія найостання помирає,
Та безнадія загніздилася у краї.

Розпомадилась жінка, халат підперезує скотчем,
Наліпила пельменів, у пічці горять пироги..
Як же нудно мені! А нудьгу я втамовую скотчем,
Бо абсентом моїм протирають усе навкруги.

Нестерпимо мені, третій тиждень ув’язнений вдома..
Я дивлюся на скотч, на халат.. і кляну карантин.
Де Богиня моя? Не відомо.
Я хочу Содому!!
А моя мені мовить: «який же ти, нах*й, кретин!»

Коли життя ховаємо у фантики,
У кольорові і яскраві папірці,
У пам'яті зав’язуємо бантики,
Аби дорога не вела у манівці.

Веселі і щасливі дуже радісно
Юрмою ідемо по битому шляху
І поглядаємо на долю заздрісно,
Яка на обрії очікує мету.

Ми окуляри робимо рожевими,
Аби озвучені побачити казки,
Не помічаючи, які дешевими
Були у фантики замотані зразки.

Бо не буває порожнеча цінною,
І кольори ядучі нівелює час,
Душа не має бути фальші вірною,
Яка у свої шати огортає нас.
2020

Не за гірським високим станом
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.

Ось-ось вже квітень незабаром.
Та в душу ллється гіркота,
що відчуття весни позбавить
ця карантинна пустота.

Та треба спілкуватись з нею.
Розсадник обійти біди.
Ізолюватись за потреби,
щоб зникли вірусу сліди.

Скажімо так: це ненадовго.
Та іспит буде непростий.
Планети виклик, безумовно,
повинні зрозуміти всі.

Скажімо так: все буде добре!
У пошуках цілющий шлях.
Якби ж то вчинки були мудрі,
бо по другому вже – ніяк.

Нав`ести якось треба лад !!!
Яких дослухатись порад???

28.03.2020

Зайчики дрімають в норках,
Білочки сидять в дуплі,
А шпаки, що прилетіли,
Заховались взагалі.
І Тарасик сидить вдома,
Каже мама: "Карантин.
Пам'ятай завжди,синочку,
Ти в оселі не один!
Щоби потім не хворіти-
Треба руки гарно мити,
Як виходиш із будинку,
Навіть на одну хвилинку,
Одягати рукавички,
Масочку собі на личко.
А ще краще - бути вдома:
Це позиція свідома!"
"Знаю, мамо, не хвилюйся,
Я ж люблю свою бабусю!
І посиджу радо з нею.
Ще прогулянок діждуся!"

Жаліється дружині чоловік:
"Сьогодні знову від сусіда втік.
Як тільки закортіло калганівки,
із під землі з'являється Пахілько.
Вже замахав, нахабний тут, як тут,
а на халяву роги не ростуть.
Вечеряєм подалі у альтанці,
он самогонка, як сльоза у склянці,
чому б не випити у вихідний,
тим паче, зранку на Пахілька злий".
Поставили на стіл картоплю й кільку
і, як назло, сам чорт припер - Пахілька.
"Приєднуйся, сусіде, по сто грам."
І той завзято наливає сам.
Сидять...Мов жучка крутиться - дружина
поблизу грається чиясь дитина.
Коли міцне заплутало язик,
гість блискавично у будинку зник.
Дружина теж заквапилась до хати.
Став чоловік над мискою куняти,
у рот не лізуть випивка, харчі,
зморило із виделкою в руці
заснув, хропе, рум'янцем зашарівсь,
лише та дівчинка, що у дворі
підбігла до пияки:"Що з тобою?
Ти трахнувся об лавку головою,
чи знову замахав тебе Пахілько?"
Той лико не плете, міцна горілка!

Створю тобі вірша
для тих, кому за тридцять,
а для тих, кому за сорок,
хай чекають ще п’ять років.
Про цей намір
складеться дивне враження,
ніби це й не вірш,
а якесь відображення
мене – від тебе,
як анґела – від неба.
Але не забувай про час,
про те, що для нас
хотілося б мати все навпаки,
ніж в інші віки́.
То ж ліпше лишаймося
при великій вірі,
середній надії
і маленькій любові…

29 березня 2004 р., Київ

Поезія - це завжди неповторність,
А проза - юринда! Ні те, ні се!
Колега ж - двадцять років строчить повість
І півжиття втрачає на есе.

Вважаю, що страждати так не варто,
Творю натхненно, за один момент:
Обідаю - рождається рулада,
А за сніданком - про любов сонет.

Так легше для руки - нехай спочине,
Несе дружина з куркою борщець.
Страждалець я, цицястих муз невільник
І в патетичнім віршуванні спец.

Наївся, хух! У членах звична кволість,
Газель писати хочу, аж трясе.
Поезія - це завжди неповторність,
А проза - юринда! Ні те, ні се.

28.03.2020р.

***
Дозвольте, пані і пани,
Вітати з келії моєї
Усіх заручників цієї
Епідемічної весни.

Все утрясеться і пройде:
Жалі, печалі і тривоги,
Повідкриваються дороги
І сад зелений зацвіте.

Критичний розум оживе,
Перевантажений знаннями,
І зійде зрілими плодами
Переосмислення нове.

Мине цей час лихий і злий
І ми чистіші і мудріші,
Та до парафії добріші
Усядемося за столи.

І подарує нам усім
Умиротворений Всевишній
Забуті радощі колишні
І крихту щастя в кожен дім.

ІІІ.XX

Над обрієм сонце звелося помалу
І хмари прожогом пустилися в лет, –
Обпечені жаром проміння – тікали
Вони перед сяйвом яскравим вперед.
Тіла волохаті підштовхував вітер
І вабили види просвітлі земні, –
І в слово збиралась метелиця літер,
Віщуючи радість натхнення мені…
24.03.20

Тече, міліючи, ручай
Уздовж пилястої дороги, –
Ти, Боже, згинути не дай
Життю без крапельки вологи!
З небесних сит посій сльоти
На денце сумно розпростерте,
Щоб він ожив од повноти
Дзвінкої муті водоверті.
Тече, міліючи, ручай,
Знеможений борінням з пилом, –
Ти, Боже праведний, подай
Йому дощів цілющу силу!..
23.03.20

Чи двісті чи то триста літ тому
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.

І
У мандрівці по Азії, питаючи на ніч дах,
в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
чиї копчені стекла держать простір в узді,
укривайся кожухом і норови при тім
кут знайти головою, аби він замашній
сокирі вадив наважитись на вдар по ній,
обважнілій від усячини випитого, і акурат
проломити незграбу. Вписуй коло в квадрат.

ІІ
Бійся широких вилиць та місяцеву, рябих
шкірою щік; користай перевагою голубих
віч – зокрема, у разі, коли передує ніч,
хащі. Взагалі має значення розріз віч,
позаяк наостанці бажані тільки ті,
що – хоча холодніші – проникніші піл в пальті,
а там і лід трісне ще, і крижані
купелі не такі в’язкі, як меди брехні.

ІІІ
Завжди обирай хатину, де у дворі висять
підгузки. Водися з людом літами під п’ятдесят.
В літах чоловікові годі знаття на своїй судьбі,
щоб правити твоїм коштом лепту яку собі;
зі жінками – те саме. Гріш-другий убереже
комір; а як міль пожирує хутрами, то лише
холошина під коліном: на чобіт катма надій.
Чобіт в Азії – перше, що поцупить крадій.

IV
У горах іди поволечки; треба повзти – повзи.
Величні навіч оддалеки, безглуздіші, ніж низи
дольні впритул, їх поверхні випростані торчма,
і, мовби горизонтальна, вихляста стежа сама
звивається прямовисно. Лежма в горах – стоїш,
стійма – лежиш, доводячи те, що лиш
в падінні ти незалежний. Так подолують дріж,
запаморочення над прірвою, захват біля підніж.

V
Не відгукуйся на "Гов, хлопче!" Німуй, як пень.
Годі тямлячи мов, удай, мов – анітелень.
У гурті не виділяйся – в профіль, в анфас; лиця
зайве не умивай. І коли у пся
горло ріжуть пилою, не морщся. Палиш – гаси
цигарчину плювком. Щодо речей, носи
сіре, у цвіт землі; підштанки, надто брудні,
зводять на пси спокусу тебе прикопати в ній.

VI
На опочивку в пустелі, засвітла викладай
стрілу з камінців, щоб, кинувшись, уторопав бодай
куди його далі рухатись. Демони відусіль
в пустелі тебе терзатимуть. Чулий на голоси
легко піде блукати: зо крок убік – і кранти.
Привиди, духи, демони – вдома в пустелі. Ти
сам збагатиш уяву, куди рушав,
коли від тебе залишиться безпритульна душа.

VII
Ніхто наперед ніколи не знає, що наклика.
Глядячи у кремезну спину провідника,
думай, що бачиш будучину, пак у млі
убезпечся від неї відстанями. Взагалі
суть життя і є відстані – з передодня, що збіг
в завтра, назване будучим. І не чувати ніг
конче хіба за оказії гонитви, де наздогін
бігтиме вбивця, грабіжник, минуле і т.ін.

VIII
В кислій амбрі шмаття, в припаху кізяку,
цінуй непоступність речі зору, чимдуж чітку
дедалі, щоб попуститись і розчинитись для
бінокля, чиїхось згадок, жандарма або рубля.
Кашляючи у куряві, топнучи у багні,
не обтяжуйся гадкою: виявитись, чи ні?
Може воно і краще, що босота з ножем
на тебе не спокуситься, як щось чуже.

IX
Ріки в Азії з виду довші безлічі, що течуть
світом, багатші алювієм, тобто – мутні; ця муть,
покапуючи зі жмень, ще візме своє,
і після пиття непереливки чуються ті, хто п’є.
Дай втекти відображенню. Перепливай на ту
сторону лиш на в’язанім самотужки плоту.
Знай, що й огень на березі, крім плотів,
течія зносить вниз – таті напоготів.

X
В листуванні з цих місць не сповіщай про те,
що спіткав на шляху. Ремствуй: мов, час іде,
відпиши про себе, розчулься тощо – листи
штемпель мало хистить. І як ти не шелести,
біля крайки паперу і тіні пера взнаки
несосвітенність розриву з тими, з ким залюбки
годі лягти чи сісти, з ким – назирці письму –
ти більше не побачишся. Позаяк чи тому.

XI
Коли пусте плоскогір’я, а горі – версти висот
бездонного неба Азії, синьки, в якій пілот
або янгол розбовтує киселі;
коли сам ціпенієш подумки – як ми під ним малі,
втям: просторінь, що знічев’я з нашої маячні
кепкує, дедалі дужче нужденна у помічнім
погляді збоку, в критерії пустоти.
І спомогтись до послуг годен єдино ти.



----------------------------

Золото найкраще передає сигнал -
Доведено найсвятішими головами церкви.
Проскуру як набої роздає капелан,
Антидор - холостий для вже і так мертвих.

Ритуальні походи з вірою на зміни,
Пошук істини у тих, хто сховався від життя,
Молитви за свободу стоячи на колінах,
Розмови за право над свіжохрещеним дитям.

Рух підризника від ерекції святого отця,
Викликаної надто низько опущеним хрестом.
Сором ікони, що була гордістю митця,
Стане причиною відвідати закритий аукціон.

Монополісти на зв'язок із Всевишнім.
Провідники в тунелі з одностороннім рухом.
Любителі монологів у моностадній тиші.
Хейтери свободи, дарованої Святим Духом.

Знавці крутих вечірок з димком і винцем -
Саме так рятують паству від грішного буття.
Грають ролі з улюблених біблійних сцен
І чомусь вважають, що до Бога ближче, ніж я.

2020 рік

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.

Не Кохання, якась ейфорія,
Зупинити себе не зумів:
Покохати ще раз і не мріяв,
Диво-Дівчину врешті зустрів.

Плин життя зможу знову відчути,
Та за рогом чаїться біда:
Може зраджу Кохання забуте,
Як Дівчині цілунок віддам.

***

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.


2020 рік

Ворог прийшов, не питає: а хто ти?
Байдуже, мова яка в тебе й статок.
Навіть найвищі відкриє ворота.
Нищить безжально усіх на додаток!
Як захиститися? Хто про це знає?

Зморені відчаєм, люди планети.
Тільки продовжують декотрі знову
бруд виливати в поля Інтернету.
Розум у них не впливає на слово.
Швидше за все, його просто не має.

Цілий потік неймовірної люті
може забруднити навіть і море.
Гляньте ж навколо: до ліжка прикуті
наші земляни – таке справжнє горе.
Вірус долати – це є апріорі!

З рук неможливо позбутися бруду.
Міцно заліг він у душі та вчинки.
Зцілюйте самі себе від облуди.
Час кличе всіх: не дає відпочинку.
Вдумайтесь, люди, хоча б на хвилинку!

Вирішить кожний наразі для себе:
Як далі жити??? З пихою та люттю?
Може звернутись до розуму треба?
Що… після нас відійде у майбутнє?
Совість плекайте: часи надто скрутні…

24.03.2020. 16.00

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ліно! Найвища моя казко.
Шлейф по землі без Землі.
Важко добути від тебе вселаски
тим, хто велико малі.

Сіно з тобою хай всохне в не сіно –
з скирти зіскочить той дух,
з ликом який поєднався в єдино
і забезпечує рух.

Рибо не з Ворскли, Хохори чи О́стра,
Тетерів чий оберіг,
тупом – тупа, бо во істину гостра
з тим, хто під землю вже ліг.

Хочеш на мене, як хоч, ображайся –
з Місяця в море пливи!
Тільки з Дніпра, тілько з нашого царства
знову цю совість з’яви!

І не пекелься життям солов’їним –
раз на німо́ті слова.
Ти – мій ґротеск, Україна і Ліна
вічно сьогодні жива!

15 травня 2008 р., Київ

Весна в душі пробуджує пісні,
Красу приносить із собою завжди.
Але й турбот і клопотів для всіх
З її приходом також вистачає.

Тоді у хліборобів посівна,
Вони у полі зранку і до ночі.
У господинь також часу нема,
Грядки засіяти й прибрати всюди хочуть.

Бо добре знають змалечку в селі -
Весна-красуня ледарів не любить,
Якщо потрудяться тепер старі й малі,
На осінь з урожаєм усі будуть.

2020 р.

- Мамо, вийду за Степана,
хлопець дивної краси.

- Та красава зранку п'яна,
Боже, борони, спаси!

А чому б не за Миколу
і жила би, як усі?

- Жлоб, не купить й Кока- коли,
не дасть гривню на таксі.

- А якщо узять Івана,
каже знявся у кіно?

- Та кому ти віриш, мамо,
він з вальтами вже давно!

Краще вийду я за Льоню
грамотій, писав роман.

- Ти звихнулась, мабуть, доню,
то пропащий наркоман!

- А...Тоді я за Андрія,
дуже хочеться, а зась,

не вгадаєш - лотерея,
то любов, то в пику дасть.

- Залишається Віталько
і не палить, і не п'є.

- Доцю, з ним не зробиш ляльки,
не мужик - Мірей Матьє.

Погуляй, на білім світі
парубки перевелись...

- Від гульні бувають діти...
Після, мамо, не сварись!

Як лікувати увесь цей треш
коли смуток – колодязь, що наче без дна?
Якщо у нього сам не впадеш
не страшною буде та глибина.
Як лікувати увесь цей жах,
якими травами чи молитвАми?
Мовчки ікони у вітражах,
Зцілюють віруючих дивами.
Якщо надію в собі збережеш -
потепліє, у серце прийде весна,
в майбутнє собі шлях прокладеш
туди де радість гучна, голосна.
Якщо віднайдеш опори стебло,
відкотиш подалі камінь зневіри -
усе, чого раніш не було
закриє прогалини, ями і діри.
Спитаєш як забути увесь цей біль?
Попроси у неба знак чи підказку.
Доля змішала цукор і сіль,
життя перемогу і смерті поразку.
Як не померти таким молодим? -
сенси шукай і нові стремління,
бо час промине і розвіється дим,
а поки – збирай про запас терпіння.
Прийнявши фатуму імператив,
змирися, що ми - лише Божі створіння,
яким подаровано ряд перспектив
й любові небесної тепле проміння.

Недобрий погляд із-під брів.
І гордий виклик, і зневага,
Всіх ліній – співи і наснага.
Такою вперше Вас зустрів.
В партері ніч. І духота.
Нагрудник темний близько, близько…
Бліде обличчя… Чорнота
Волосся, що спадає низько…
Уже не вперше дивних стріч
Я відчував німу жахливість!
Та цих нервових рук і пліч
Така бентежлива чутливість…
У гордім русі королев
На прикрощі ознаки схожі…
(Так на людей із огорожі
Похмуро поглядає лев).
А там, під лампою, в цей час
Уже замовкла сегідилья;
І ревнощі, що не до Вас
Йде полум’яний Ескамільйо.
Не Ви потягнете тасьму,
Щоб світло збавити навмисно,
І не сяйне вже ряд перлистий
Зубів – нещасному тому…
О, не дивитися – не хочу,
Сказати треба, та мовчи…
І Ви (зорею серед ночі)
Ковзнули, плавно ідучи,
У русі поступу – знемога,
І пісня Ваших ніжних пліч
Мені до жаху вже знайома,
А серце збереже цю ніч,
Як пам’ять про вітчизну іншу, –
Ваш образ дорогий навік…
А там: життя оце залишим,
Сумне життя разом залишим!
Кричить пропащий чоловік…
А березень наносить сніг.

18.02.2020

В часи минулі, хоч які - не знаю
В хатині на околиці села
Одна-одною жіночка жила,
Казали люди - відьмою була.
Чи так чи ні - усякого бувало.
Буває, навигадують таке,
Що наче і ні в тин, і ні в ворота.
Та уже ж людям не закриєш рота,
Коли попліткувати їм охота,
А слово часом ну таке липке,
Отож, чи була відьмою чи ні,
Ніхто того у неї не питався.
Та й плітками ніхто не переймався,
Хоч, йдучи мимо хати, озирався
Чи то чого не вгледить у вікні.
Вона ж усе самітнилася в хаті,
Завішуючи вікна від очей.
Хоча, бувало, посеред ночей,
Світило в хаті полум’я свічей
Аби поживу пліткаркам додати.
Жила відлюдно, а, проте, людей
Не сторонилась. Всі в окрузі знали,
Якщо хвороба, не дай Бог, напала,
Чи там собака злюча покусала.
Та жінка швидко з поміччю прийде.
Щось там пошепче, напої́ть відваром
Чи просто свою руку прикладе
І вся хвороба в одну мить пройде.
Від всіх болячок, було, віднайде
Якеєсь зілля. І усе задаром.
Не брала зовсім плати від людей.
Казала: гріх за поміч плату брати.
Прийде, поможе і мерщій із хати.
«Додому, - каже, - треба поспішати».
І чимскоріше за ворота йде.
Добра чимало поробила всім
І всі її поважливо вітали,
Хоча у спину скоса поглядали
Та потай кості всі перемивали,
Але тихенько, словом боязким.
А що, як справді відьма, що тоді?
Візьме і щось такеє йому зробить,
Що на городі зовсім не уродить.
Чи то почне зі світу його зводить.
Чи ж довго опинитися в біді?
Людськая заздрість – і суддя, і кат.
Добро, ми чомусь, швидко забуваєм
А зло, невдачі в пам’яті тримаєм
І завжди тому винного шукаєм,
Хай він не винен у тому́ стократ.
Прийшов на їхню землю неврожай.
Нещадне сонце все навкруг спалило,
Дощі з весни із ранньої не ли́ли,
Хоч люди Бога кожен день молили
Та розуміли – голоду чекай.
І все шукали справжньої причини
За що Господь карає бідних їх,
Який вони такий вчинили гріх,
Що він на землю посухою ліг,
Бо не упало з неба ні краплини.
І не знайшов ніхто в собі гріха,
Всі бачили себе ледь не святими,
Вишукували гріх поза другими
Аби вину поставить перед ними
Що доля їх навідала лиха.
І тут хтось кинув:
«Відьма мабуть винна!»
І мов прорвало: справді, хто ж іще!
Це через неї сонце так пече,
Це через неї з неба не тече,
Це через неї мають всі загинуть!
Авжеж , відразу винного знайшли.
Це ж легше, ніж вину на себе брати.
Все голосніше: «Винна відьма клята!
Це все вона, вона одна хвостата!»
По всім селі гармидер підняли.
Забули вмить усе добро її,
Що вона ледь не кожному зробила.
О, гнів юрби-то є велика сила.
Усіх немов гарячка охопила.
Зійшлися люди із усіх країв
Кричать, гудуть: «Втопити її кляту!»
І, підігріта криками юрба
Нестримно покотилася з горба
До її хати. А вона слаба
Могла лиш в страху в вікна виглядати.
Все ближче, ближче знавіснілий люд.
Кілки, сокири у руках мелькають.
Чого вони від неї вимагають?
За що нещасну, злякану карають?
Чого мов звірі в хату її йдуть?
Метнулася із хати на поріг
Мерщій до лісу - може порятує!?
Юрба уздріла. Іще більш лютує:
Хто хату палить, хто її чатує
І мчить за нею слідом з усіх ніг.
Біжить нещасна із останніх сил.
Немолода, куди вже їй тікати
Та лиш встигає Господа благати
Аби устиг її порятувати.
Та все мов відцуралося навкіл.
Ліс, наче, й не наблизився нітрохи
І трави заплітаються в ногах,
Душею біга відчайдушний страх
І лиш одна молитва на устах.
Та усе важчі повільніші кроки.
Вже обступають знавіснілі, злі,
Готові тут же на шматки роздерти.
О, не дай Боже від їх рук померти
Вона ще не готова стати жертвой,
Ще хоче жити на оцій землі.
Здійняла очі: «Господи, де ти?
Спаси невинну душу від наруги!»
І у очах така глибока туга!
А злодії вже тягнулися навкру́ги,
Готові ухопити й потягти.
Та враз від болю з зойками сахнулись,
Бо ухопили між своїх долонь,
Замість агнця жертовного свого,
Якусь рослину: листя - що вогонь,
Аж пухирі їм на долонях здулись.
Де ділась жінка - то ніхто не знав.
Чи то у небо хмаркою спари́лась
І між долонь між їхніх просочилась,
Але з тих пір частенько хто стрічав
Кропиву(люди так її назвали)
Біля будівель, в заростях густих
І на галявах світлих лісових,
Біля доріг, біля осель людських.
Спочатку її люди обминали:
Пекуча надто, краще не чіпать.
Та потім звикли, навіть, полюбили:
І лікувались, і борщі варили
Та дивувались наймовірній силі,
Яку проста рослина може мать.
Вона ж , хоч від людей пізнала зло,
Зла у собі надовго не тримала
І людям, як могла, допомогала
Та, як раніше, все їм віддавала,
Бо добре серце у грудя́х було.

Любов-Кохання – Морква-Зітхання

Обережним, Грицю,
будь на вечорницях:
Двох любить не треба –
втрапиш у халепу!
У дурні пошиють
і намилять шию,
У кущах спіймають –
ще й «накостиляють»

М’який варіант

***

Стали подруги кращі
до бою,
Розривали десятки
світлин…
Нас було
«не розлити водою»,
Та на двох
був хлопчина –
один!

Він проблемою
не переймався,
Не чекав, наче Гриць той,
біди,
Він із наших боїв
зловтішався,
Сновигав і туди
і сюди…

Ми на нього весь час
ворожили
Під гучні перебої
сердець,
Подурнішали ми
і змарніли,
І промовили якось:
«Капець!»

Годі
сон і здоров’я губити
(баламути, ви хлопці, усі!),
в пеклі ревнощів
юність палити,
наче білки,
стрибать в колесі!
………………………….

Помирились,
і знов подружили -
шкода стало
підірваних
сил….

А коханого ми
поділили,
Наче хліб розламали
навпіл.