Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
не спробую ніяк відповісти́.
Ти дякуєш за ці святі світи –
і більш на волі жити не дозволиш!
Ще тихше…
я збираюсь з раю
йти…

Четвер, 11 серпня 2005 р., Богдани́

І палка в колесах…
І настрій не настрій…
І змулені плеса…
І човник не справжній…
І знову впіймася…
І голод не тітка…
І дощ обізвався…
І зірвана квітка…
І схоже відпустка…
І майже від серця…
І смажена гуска…
І в душу хтось втерся...
11.07.2020.

Коли з сестрою ми були малі,
В село сусіднє часто зазирали.
У ньому ми раніше проживали.
Тепер жили в великому селі,
А це на той час майже опустіло,
Зосталося всього лиш кілька хат.
Та нас чомусь весь час тягло назад,
Туди, де ми зовсім малі ходили.
Там ще дідусь з бабусею жили,
Вони пізніше трохи перебрались.
Ми в них на день, бувало, зоставались,
Хоча й заночувати теж могли.
Там поряд починався Атманай.
Ріка, хоча не надто і велика.
Та ми любили нашу першу рі́ку,
Для нас була найкращою вона.
За річкою три дерева росли:
Шовковиці дві і одна грушина.
Я до цих пір іще пускаю слину,
Такі смачні на ній грушки були.
Ми бігали до неї кожен раз,
Шовковиці і грушок наїдались,
На кладці понад річкою всідались,
Дивились, як вода пливе повз нас.
Були біля грушини ми якось,
А тут дідусь вітається, підходить.
- Ну, що, грушина ця і досі родить?
А ми у пелену набрали: - Ось!
Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
Тут ферми поряд, де працює тато.
Дідусь, напевно, має його знати…
А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
Ми теж малими куштували їх.
Бува, що і од пуза наїдались.
Від голоду хоч ними рятувались.
Бо не було що їсти, окрім них…
- А що воно за дерево таке?
Звідкіль взялися ці дерева – груші?
А дідові розкрити аби душу,
Бажання від самотності палке.
- О, груші! Чув я розповідь одну.
Якщо цікаво, можу розказати?!
А нам про те цікаво, справді, знати.
І я з сестрою водночас кивнув.
- Розказували люди нам старі,
Колись у лісі дерево зростало.
Мале, колюче. А навкруг стояли
Високі сосни, буки, явори.
І тісно тому дереву було,
І сонця йому мало припадало.
Та ті на це уваги не звертали.
Росло внизу, то й хай собі росло.
Образилося дерево на ліс.
Як вибратись з гущавини – не знало.
Отож стояло в самоті, страждало
Та мріяло, щоб хтось його відніс
В краї далекі, у степи широкі,
Де би ніхто не заважав рости…
Бува, до нього пташка прилетить
І на гілляці спочиває поки,
То дерево у неї й розпита:
«Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
І слухає, і ледве що не плаче,
Про те, як пташка в небесах літа
І світ широкий бачить вона з неба.
Тож стає гірко дереву за себе.
Така далека його мрія та.
І вирішило дерево тоді,
Якщо воно вже вирватись не в силах,
То хоча б дітям шлях отой відкрило,
Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
Та як, в насіння, жаль, немає крил,
Та й вітер в глушину не зазирає,
Він десь отам, у верховітті грає.
Невже і дітям теж оцей уділ?
Але бажання хоч дітей спасти
Такої сили дереву надало,
Що соками плоди поналивало.
І падали плоди ті з висоти.
Таке солодке і смачне лежить,
Що назбігались звірина і птиця,
Аби плодами тими поживиться.
І розхапали всі плоди умить.
А потім розлетілись - розійшлись
І рознесли насіння те по світу.
Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
Де діточки зродились, прийнялись.
Одно в горах, друге десь у долині,
А третє взагалі в чужім краю.
На долю не жалілися свою,
Жили і гарно почувались нині.
Отож щороку дерево взялось
Плоди такі родити соковиті,
Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
Щоб скніти в глушині не довелось.
Сумні й веселі вісті від дітей
Щороку пташка дереву носила.
Вона уже й гніздо на ньому звила,
Хоч відлітала в теплий край, проте.
А дерево те грушею зовуть.
Чи за плоди смачні, що вона родить?
Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
Та і не треба знати то, мабуть?!
Дає тобі цю смакоту - тримай.
Радій, що є таке на білім світі -
Оці плоди солодкі, соковиті
І голови собі не забивай.

Де во́ди рік Дніпра і Бугу
та мо́ря чиста бірюза –
через віки пливе фелюга,
містичний острів Березань.

Ще Борисфеном називали
той клапоть суші в давнину.
Через шторми у десять балів
свою несе він таїну…

На острові останню зиму
провів славетний Святослав
і ореол його незримо
витає між Дніпра заплав…

У плескіт хвиль вплітали струни
бандури думи козаків,
а вікінгів германські руни
занурять в глибину віків…

Сармати, скіфи, турки, греки,
слов‘яни там лишили слід.
По черепках мілетських глеків
ішов останнім шля́хом Шмідт…

Музей історії, не острів,
і хвиль безкрая бірюза…
Жалкує навіть Каліостро,
що не відвідав Березань!

Невеличкі міста, де годі почути правду.
Та і куди вам вона, навіть якщо була.
В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
сам собі світлофор; плюс, по курсу – ріка,
і сута різниця дзеркала, щоб себе роздивитись,
з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
Набігом до передпокою, засмаглий підліток
лишає вас без майбутнього, стоячи у трусах.

Тому так поволі смеркається. Вечір мов віділлятий
в форму вокзальної площі, з монументом й т.і.,
де погляд, що промовляє "Будь ти проклятий",
прямісінько пропорційний відсутній на ній товпі.



---------------------

Мій примхливий, для тебе не шкода нічого,
тільки, гідність мою не топчи чобітком.
Я колись облечу, темна осінь за рогом
точить гостру косу, косить лист за листком.

Пив зіниці-абсент, губ нектар терпкуватий,
і на рунах містичних вночі ворожив.
А мені так хотілося світ колисати
у долонях тремких серед срібних олив.

І серпанки будити в житах волошкових,
пригортати до серця лілей пелюстки.
Потопати в цілунку, зворушливім слові,
витирати сльозу, доторкатись руки.

Заглядати в очей малахітову ніжність,
відчувати тепло щемних вуст на чолі,
щоб блаженною бути. Невже несуміжні
ми з тобою, коханий, тепер взагалі?

Стихли струни цимбал цвіркунів у діброві,
не шумить водограй над бувалим життям.
Наше літо зітліло в багатті любові,
а за попіл троянди душі не віддам.

15.07.2020р.

Листки календаря перегортаю,
Вже половини літечка нема,
Над полем жайвір весело співає
І кличе зліборобів на жнива.

Зерно добірне у тугім колоссі,
Жита достигли вже та пшениці,
Позолотило їх яскраве сонце,
Пославши свої теплі промінці.

В безмежнім хлібнім морі випливають
Рядами степовії кораблі
Та щедрий-щедрий урожай збирають,
Що згодом короваєм на столі

На вишиванім рушнику крилатім
В калиново-барвінковім вінку
Вже красуватиметься та й у кожній хаті -
Символ достатку на довгім віку.

2020 р.

*Цую - сезон дощів у Японії (з кінця травня і до середини липня, принаймні в Токіо)

Цую* ще тут. Безперестанку мряка.
І вітер хижо пелехатить хмари.
Так сіро, млосно, стишено і м’яко.
Найкращий час для запашної кави.
Пішли на ґанок? Дихати дощами
І уявляти, що там зліва – гори,
Одягнені в сніги, чи хоч – тумани.
До речі, з цукром? Без? І кубик льоду?
Що буде справа? Як щодо струмочку?
Який зумів приборкати каміння,
Такий дзвінкий і зовсім неглибокий.
Де кава, кажеш? Почекай хвилину.
Не хочеш річки? Хочеш узбережжя?
Морських прибоїв? І щоб із штормами?
Бо лише там є справжня незалежність?
Моряче, глянь! Он підпливає кава.
Давай по черзі. Парні числа – море,
А по непарних – польовий потічок.
І буде дощ, і кава, і розмова,
І буде млосно, чорно-біло літньо.
І буде ґанок, і обідній спокій,
І неспокійний настрій атмосфери.
Дощі ще йдуть. Проходять. Крок за кроком
Цую зникає. Десь навшпиньках – серпень.

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця – та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: "Такі есе –
тільки поет і пише!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

Розляглася безкрая
Понад шанцями ніч, –
Кулі наче співають
У пітьмі навсібіч.
Гримнув гучно, мов бубон,
Край траншеї снаряд
І наповнює груди
Швидко вибуху чад.
Зазвучала бідою
І відчулась, як жаль,
Ця прелюдія бою
Без брехні покривал.
Кожну ніч бойовище,
Щодоби не без втрат, –
Смерть шукає найближчих
До геройства солдат...
15.07.20

Чи ти бач, а чи не бач –
Я стрибаючий стрибач.
Вище себе я стрибну,
Вище неба зазирну.

Я легкий, немов пір'їнка,
Застрибну я на хмаринку,
А коли навшпиньки стану,
То й до сонечка дістану.

***андеграунд**

Мов хлібчик із маслом... Зі здоби богиню
Зліпили Боги, до екстрімуму ласі.
Здавалось, про тебе повік, до загину,
Писати творіння я матиму настрій...
Не хлібчик ти, "бутер", що маслом на горе
Упав, і чужею дожертий свинею.
Яка ж мала бути концепція твору,
Щоб наші відносини виписать нею?
Трагедія? Драма? Та це вже надалі...
А спершу вінок із елегій і стансів,
Коли ми вдягали крилаті сандалі
І в небо летіли ловити пегасів.
Не всіх половили. Якісь до Астарти
Злетіли у стайні на щастя. Бо я б ки-
нув це полювання. Воно вже не варте
Останнього акту трагедії крапки,
Мій хлібчик із... Ні! Називалась хот-догом
До кави... Приземлено стала ти слуха-
ти опуси інші. Зірковим порогом
Іду рахувати параметри руху
Орбіти зірок, що тепер неодмінно
З моєю орбітою пересічуться,
Та, може, собою тебе ще замінять...
Богині зі здоби постійно печуться...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120071408765

Прийшов якось до бабуся я погостювати,
А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
Як же вишні не поїсти такої смачної.
У бабусі вона родить велика й солодка.
А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
Обходив її навколо і об’їв нівроку.
Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
«Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
Ще коли козакували козаки на Січі.
Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
І на турка ходив морем та степом до Криму,
Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
Заслужив козацьку шану походами тими,
Січове все товариство його поважало.
Якось вони в чистім полі орду перестріли,
Що вертала з України з ясиром великим.
Посікли орду татарську та полон звільнили,
Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
А була серед полону красуня Оксана.
Як побачив її Сава – то голову втратив.
Запитав, чи за дружину вона йому стане,
Буде він її кохати, буде шанувати.
Закінчилася для Сави вольниця козацька,
Завів собі господарство, зимівник поставив.
Хліборобської поволі став вивчати праці,
Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
Росли вони соколами, удалися в батька.
А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
Жили вони собі гарно та множили статки.
Чоловік по господарству порався щоднини,
Жінка в міру сил частенько йому помагала.
Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
Збудував козак зимівник в глухому байраку,
Між деревами густими зорав собі ниву.
Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
Можна було працювати і жити щасливо.
А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
То вже зовсім не боялись ворожої сили.
Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
І уже не згірше батька воріженьків били.
Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
Все козацтво розігнала, старшину забрала,
І вельможам землі вільні всі пороздавала.
А на землі на козацькі вояків наслала,
Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
А козаків чи побили, чи порозганяли,
Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
Узялись ламать ворота, обійстя палити.
Але Сава із синами знають свою справу,
Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
Полягло уже навколо посіпак чимало.
Та лягли один за одним Савині синочки,
А вже скоро і самого кулею дістало.
Залишилися живими Оксана і дочка.
Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
Не пускає заброд клятих до своєї хати.
Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
Зупинилися заброди - що його робити?
А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
Як вона йому у серце поцілила вправно.
Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
Та ступити через тіло зайди не посміли.
Узяли своїх побитих та тіла козачі,
Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
І ніяк не може тугу свою побороти.
Поховала вона маму у саду при хаті,
Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
На тім місці деревина стала виростати,
Що ніколи у садочку вони не садили.
Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
А на літо налилися ягоди червоні,
Наче кров, її батьками й братами пролита.
Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
Сниться їй, що деревина стала говорити:
«Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
«Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
От, онучку, пішла назва дерева від чого.
Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».

Проминає усе, що було і не буде
на чиємусь віку, на останній межі...
а найбільша печаль, що поховані люди
не залишать напам’ять свої міражі.

Що не знає ніхто, чим багата людина,
поки лямку свою дотягне до кінця...
Ну і що, якщо дуже любив Україну?
Це не алібі ще на суді у Отця.

Той, хто чашу свою допиває до краю,
не покаже нікому її і ніде
і ніяка душа очевидно не знає,
що дорога у рай через пекло іде.

І залишить весну серед рясту й барвінку
і це літо гаряче... сім’ю і ковіньку...
каламар і перо... і не знати чого
заридає дощами і росами осінь...
Може, чує і знає почилий у Бозі,
що узимку ніхто не зігріє його?

07/20

Знайти себе - і знову загубити
межи ночами й днями, навмання
блукаючи у срібній тиші літа,
де вирізьблені наші імена,
де смертний гріх - лише заговорити,
проміння перше ніжиться на склі.
Не клич мене: до тебе тільки вітер
озветься голосами поколінь.
Мигтять у танго тіні світанкові.
Стікає час по вигинах століть.
А це мовчання - надто довга сповідь,
когось лікує, а комусь болить.

2020

Вам не здолати нас, тяжкі часи,
Бо ми у добровільному полоні
Кохання і цвітіння, і краси,
У таїні і магії гармоній.

А ця весна – комусь вона страшна –
Коронавірусу жахливе лихо…
Та я іду з тобою, не одна,
Ми щось таке наспівуємо тихо.

Нас не лякає пандемія ця…
Що маска й рукавички для поета?
Ти рятував сьогодні горобця,
Який, чомусь, заплутався в тенетах.

Ти бджілку на кульбабці привітав,
Помітив анемони ледь розквітлі
І Пастернака вірші прочитав –
Осяяв душу романтичним світлом…

Тому мені без тебе меркне світ,
Ніхто й ніщо уже не тішить більше.
Зігрій мене на схилі сивих літ,
Мій спомине, для серця наймиліший!

15.05. 2020

Літо змиває в якусь величезну калюжу
всі сподівання, що мали ми ще донедавна.
Дощ – остогидлий, холодний і навіть колючий.
Сонячних променів червень чомусь недодав нам.

Літо – в калюжу. Усі його пляжі та зорі;
всі його трави духмяні й нагострені коси…
Втім, ображатись на Небо немає резону,
адже колись і розкаятись можна за поспіх.

Скло відділяє кімнату мою від негоди.
Годі вже зиркати! Час пригощатися чаєм.
Час, на відміну від ліків, нічого не гоїть,
а на відміну від пастора, і не навчає.

Розвеселити себе
абрикосами спілими…
Хай собі ллється.
І будь воно тричі
оспіваним.

Ой, берізонько-берізко,
Чом ти нахиляєш низько
Кучеряві коси-віти?
Ти скажи мені одразу,
Може хто тебе образив,
А чи дощ, чи сильний вітер?

-Віти до землі схиляю,
Бо люблю її як маму,
Що життя мені дала.
Дощу й вітру не боюся,
За життя своє борюся,
Хоч тоненька я й мала.

2020 р.

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
полки думок моїх, які вступили в гру –
на лід крихкий… У темнім теплім озері
вони займуть позицію стару.

Кохана ніч, твої вуста зображено,
на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
Беру папір, розлукою ображений,
і прямо в губи ці… цілую я.

6 грудня 1995 р., Київ

Синім сяєвом світання
Заясніло звіддалі
І змінилося блищання
Крапель випару на склі.
Різь в очах від сотень іскор
Випробовує своє, –
То повіки мружить різко,
То прищулить не дає.
Фейєрверк якийсь іскриться
Й виставляє напоказ
Спалах блискавки на шибці
З тьмяним жаром водночас.
Та, зростаючи потроху,
Вітер звично з перших спроб,
Швидко злизує вологу
І зникає блиск оздоб.
14.07.20

По стежині коло плота
Ходить-нипає жеброта,
Виглядає-вичисляє –
Чи господаря немає.

Хто не викопав цибулю –
Той на ранок має дулю.
Хто не вибрав ще часник –
Теж із грядки хутко зник.

Огірки, малина, вишні –
Крадіям ніщо не лишнє.
Заробляють на комфорт
І поїздку на курорт.

Розвелося злодіяк –
Що нерізаних собак.
Заслуговують подяки –
Із рушниці сіллю в...спину.

Загалом зневіреного звіра
зрештою знезвірює зневіра.

2020

Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
Сидим якось з бабусею на ганку.
Я весь розмлів від ситного сніданку
Та роздивляюсь двір безмежний свій.
А тут сусід по вулиці іде
І видно – не тримають його ноги,
Бо йде, неначе міряє дорогу:
Чи вона ширша, чи то вужча де.
Бабуся тихо каже: «От, козел,
І де ото зрання уже набрався?»
А тут і я одразу обізвався:
«Чому козел? Тому, що ледь повзе?
Так, навпаки, козел бува грайливий.
Він не повзе, а без кінця стриба».
Бабуся одізвалася: «Ти ба,
Який ти став у мене говірливий.
Чому козел, питаєшся мене?
То було, кажуть, ще в часи далекі.
Тоді жилося людям, ой, нелегко.
Село стояло у горах одне.
Трудились люди, землю обробляли,
Ростили все, що там рости могло.
Та і худоби у селі було,
Її на полонинах випасали.
Окрім зерна, городів і садів
Ще люди й виноград собі садили.
З весни і аж до осені ходили,
Аби він гарно на кущах вродив.
Ті ягоди збирали восени
І акуратно у підвал складали.
Аж до весни, бувало, споживали
Оті солодкі ягоди вони.
Блукав селом тим і козел один.
Уже старий, нікому не потрібний.
Перебивався на травичці, видно,
Ходив сумний селом постійно він.
Бува, залізе у город чужий,
Чиюсь капусту переполовинить.
Тоді отрима палиці по спині,
Тіка з села подалі ледь живий.
Та знов верта і знов сумний блука.
Ніхто уже уваги не звертає.
Блукає, то й нехай собі блукає,
Не шкодить хай , малечу не ляка.
Але якось помітили в селі –
Коли у гори осінь вже приходить,
То на козла, немовби щось находить,
Він молодів, неначе, веселів.
І не блукав похмуро, а стрибав
Та до людей на вулиці чіплявся.
Не бився, ні, а, просто з ними грався.
Відкіль і брались сили для забав?
Цікаво стало людям у селі,
Що може так козла того міняти?
Взялись за ним потроху приглядати,
Від чого він так раптом веселів?
Помітили – худобина стара,
Як виноградні ягоди знаходить,
(Вони у цей час соком перебродять)
То їх з землі одразу підбира.
А, як наїсться, то тоді гайда
Селом до перехожих приставати.
І стали люди з соком мудрувати,
Щоб він і їм таку грайливість дав.
Отак на світ з’явилося вино.
Козел же – перший на землі п’яниця.
Отож людині, якій коб’ напиться,
Козла ім’я ще з тих часів дано».

***андеграунд. сюр. під смаки не адаптовано***

Часи, донедавна брутально щасливі...
Безмежно нахабні... Одвічно сміливі...
Як Грицям на кониках "ловко" вертітись,
На нервокрові героїчно "світитись",
Без вірусу трунку відважно упитись...
ЗАЖЕРЛИВА СИТІСТЬ.
...і от віднедавна трагічної зміни
Процокав годинник час істини. І не
Відмитися тим, що паразитували
Роками на "темі". І, ніби шакали
Піджавши хвости,
Під масками фейси сховали.
...ЦЕ ЧАСОМ НЕ ТИ?..
(обличчя під маскою і не було,
Як броду одроду в гнилому боло-
ті. Перед чумою сміливість
Куди невідомо поділась)
...ФІКСУЄМО.
...і ось
Потроху намордники попризнімали...
А хто вам дозволив? А право ви мали?
(Вказівка цивільним-
вільно?)))
Поетам -паезьку калинмалинОву,
Музикам- столітню мелодію знову,
І жадібно знов біля трону гопак
Відплясує натовп... Знайомо? Ще б пак...
А може це плани все ті ж режисури
Фінальної п"єси?.. А може, дресури
Інстинкту твариноганьби?
РАБИ Є РАБИ.
...ну звісно, ви скажете, що то не ви є,
Що все це обставини, поки не вия-
виться, як незмінно готові
Намордники знову і знову
На душу вдягти кожну мить.
Та що ви?..
...ВІД ШОУ ТОШНИТЬ...

2020. карантин...



© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120071306370

…із колиби, схованої в зворі,
злодій-час украв цю мить і зник.
На ґруни уже розцвів цикорій -
сонцегляд, батіжник, серпівник…
Мерехтливі хвилі блідо-сині,
наче скло розплавлене, тремтять -
спека. Липень. Сіно в карантині…
…Гори горнуть Божу благодать.
2020
Василина Іванина

В гаю уже зозуля не кує
і солов'їні арії не чутні,
у лузі одуд голос подає
та іволга загадує майбутнє.

Кигиче чайка у височині,
гуде бугай, чекають ночі сови
і горлиця, воркуючи пісні,
перебиває хори вечорові.

Озера, і левади, й береги
освоїли бузьки й лелеки босі...
а за тумани, за дощі і роси
у небі посварилися боги.

І затихають жаб'ячі акорди
луною у далекому яру.
Еол ревнує – у таку жару
Ярило б’є нечувані рекорди.

В зеніті літо і його хода
то радує, а то і душу ранить,
лишаючи зарубини напам’ять...

але йому – як із гуся вода,
чи то дощі, чи то отави в’януть,
байдужому і лихо не біда.

07/20

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш у долонях
і як вогню
не втримає свіча
і опливе
породжуючи тіні
уривки фраз
відлуння
відгоміння
натхнення сплески
досвіду печаль
отак вогненний вихор почуттів
злетів
опав
пригас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
складається
у плетиво рядків

07.2020

Баталія буяє поміж нами,
І гороскоп лихий цієї днини,
Іде маніпуляція словами,
Ламає пережите щохвилини.

Руйнуємо усе на мапі долі,
Міняємо її категорично,
Робило натяки нам серце кволі,
Але оцінюємо їх цинічно.

І не бажаємо нікого чути,
Емоцією доля запалала,
Вона образи не дає забути,
Нагадує, із чого починала.

А ми описуємо цю провину
І згадуємо інші прорахунки,
Химерною стає життя картина,
Обійми і кохання поцілунки…

Та коли воля є це зупинити,
Тепло душі своєї поділити
І щиро глянути коханню в очі,

То серце зажадає відродити
Жагу любові, аби нею жити
І подарує незабутні ночі.
2020

Ех, петрові батоги…
– Що ж ти, Петре, наробив?
Батоги чудові, синьокольорові
Розгубив ти, друже.

А Петро й не тужить:
– З жовтою люцерною...
Легко і спацерно їм,
В путь мандрують знову,
Літньовеселкову.

Ось візьму і, немов чарівник,
Поманю тебе в час надвечірній
До сповитих імлою осик,
Що знічев’я шурхочуть помірно.
Попід ними отава густа
І пружнаста така, й душнувата, –
Мов покрита тафтою тахта,
В тьмяних нетрях моєї кімнати.
Вгрузнеш тілом у стебла пахкі,
Безпідставно зітхаючи важко, –
Наче в схованку від хижаків,
Повна ляку незмінного, пташка.
Та не бійся ти так, далебі,
І не ойкай стривожено більше,
Адже хочу тремтливій тобі
Прочитати веселого вірша.
Про оте, що знедавна блудник,
Рожевіючи пізнім серпанком, –
Не спалахує, наче сірник,
Чим дивує свою кожну бранку...
13.07.20

Святі Петро й Павло прийшли у гості,
Поклали край дороги батоги,
Пустили пастись буйних своїх коней
Та й на широкі зелені луги.

А китиці на батогах блакитні
Вдивляються у небо раз у раз.
У розпалі чудове тепле літо,
Насолодитись ним прийшла пора.

2020 р.

Первісно інший прихожий,
дійсно живий тут і тепер,
сі́м’я свого нарозмножив –
завтра раптово не помер!

Відтак, почав жити вічно,
бра́ти взнаки́ кожного з нас –
доля моя пересічна
зіркою впала на Парнас!

Первісно інший прихожий –
о́браз в оправі золотій,
хрест на могилі прегожій,
смерть передчасна при житті!

Звати його то Ісусом,
то Аллахом, то Бог-зна як –
тільки не Укром, не Русом!
Зайда, та й годі – не Козак!

Первісно інший прихожий
душі здирає з наших тіл!
Ой! Одгукнися, Дажбоже!
Ой! Заступися, поготів!

Вівторок 1 листопада 2005 р., Богдани́

У грудях лише туги згустки,
нещадно серце рве обман.
Сама собі обрала пустку –
розтанула, пішла в туман…

Навіщо ти мене влюбила,
надію нащо подала?
Злетіти, Господи, несила,
обидва зламано крила…

Та я й один у полі воїн
і це говорить не пиха́.
У світі нас було лиш двоє,
як палко я тебе кохав!.

Усе шукала лиш розраду,
писала жалісні листи…
Злякалась помсти ти за зраду?
Та я простив і відпустив.

Твоя уява заблукала,
наснилися якісь дива?
Чого тобі було замало?.
Слова... Одні пусті слова!.

Не розпочавшись, обірвалась,
розтала в безлічі ідей...
Ти все ж писати намагалась
чи серце вирвати з грудей?!.

Місто не має ні виходу ні пуття,
Місто гнітить бажання і глушить сенс.
Місто потоне у горах свого сміття
І захлинеться в блювоті своїх проблем.

Кращі часи змарнувалися вже давно,
Але приховують правду його вожді,
Час йому вже відраховує метроном,
Дні його писані вилами по воді.

Перед очима свіжа акварель,
де во́ди древніх Бога й Борисфе́ну*
намили в гирлі історичну сцену
під рукотворне диво – цитадель!

Лиман** вона тримала на замку.
Очаківська в її основі банка
та Ольвії міле́тської останки
в Ачі-Кале*** і Кінбурна**** вінку.

Чого і не було за довгий час
у краї цім південнім, чорноморськім…
Ватаги тут гуляли запорозькі –
турчи́на воювали і не раз!

Між Кінбурном і Да́шевим колись
у чайці ген, на самому обніжку,
ота́ман спочивав, Самійло Кішка,*****
і з мілини удалечінь дививсь.

А згодом па́лі вбили, три ряди
по сотні, загатили середину,
насипали піску, каміння, глини
і острів Батарейний****** встав з води.

І став блок-форт, гарматам укриття,
з десятками масивних казематів,
запасами припасів і снарядів
на захисті цивільного життя.

У всі часи твердиня – ласий шмат
була і є, і буде для загалу…
Тож котики морські облюбували
ту цитадель, а їм і біс не брат!*******

У Всесвіті, на краєчку,
десь на планеті Земля
стоїть маленьке містечко,
в котре закоханий я.

Там пестить берег високий
священна Божа ріка;
з етеру едемський спокій
у серце моє блука.

Акацій духмяний запах
гармонії додає...
Нехай не на кожній мапі
знайти містечко моє.

Сокаль - ти моя планета;
і - мій загублений світ.
Єство - у нестримнім леті
до тебе, допоки літ...

2005-2020

Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордій Говерлі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
Іще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Тобі передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Прийшла донька до матері в сльозах:
- Не знаю, мамо, що мені робити.
Мені коханий тільки-но сказав,
Що він мене не може полюбити,
Бо в нього, бачте, вже кохана є.
А як мені з моїм коханням бути?
Я ладна серце розірвать своє!..
Але не можу я його забути.
А мамі як доньці́ допомогти?
І дуже хоче, але як – не знає.
Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
Якого там, можливо, і немає.
Та чує раптом легкий аромат.
Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
Згадала, як багато літ назад
Їй мама ще малій розповідала…
Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
Одну легенду я від мами чула.
Ти слухай добре й не перебивай,
Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
Було давно то у горах в Криму.
Якось вночі зійшла із гір лавина,
Дісталося тоді селу всьому,
Але ніхто, на щастя, не загинув.
Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
Живого ледве… Але все ж живого.
В найближчу його хату принесли,
Жінки хутчій взялися біля нього.
Відтерли, бо ж вже майже захолов,
Та рани його змазали глибокі.
Заграла в ньому молодеча кров,
Порожевіли скоро його щоки.
Чорноволоса Ванда, що жила
У тому домі, більше всіх старалась.
Всю зиму біля нього провела
І непомітно якось закохалась.
Коли вже він до пам’яті прийшов,
То розповів, що Лалом його звати.
Що він за самоцвітами пішов,
Щоб їх високо в горах назбирати.
Та злий шайтан у горах підстеріг
Й на нього раптом напустив лавину.
І він усе, що, гинучи, зберіг –
Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
Вже навесні піднявся з ложа він,
Сказав: додому вирушати має.
Хоч серед цих було і гарно стін,
Та там дівчина, яку він кохає.
А Ванді срібну шпильку простягнув:
- Тримай за те, що мене рятувала!
Якби не ти, то я б загинув був.
Я розумію, що цього замало.
Але, повір, кохання мене зве.
Колись тобі по-справжньому віддячу.
А їй від того, наче серце рве,
Вона в душі сльозами гірко плаче.
Вночі, коли уже він міцно спав,
Вона до відьми подалась на раду.
А та сказала: - Ти його зостав!
Адже сама тоді не будеш рада.
Не можна лізти в почуття людські,
Бо можна зла багато наробити.
Нехай лишаться спогади гіркі…
Але, як хочеш його залишити
Іще на кілька лише днів всього,
То можу в цьому у пригоді стати.
- Я згодна! Іще спробую його
Якось у себе врешті закохати!
І відьма Ванді скляночку несе:
- Ось цим щоранку капай на волосся.
Лиш три краплини! Лише три – і все!
Щоб потім пожаліть не довелося.
Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
Щось у душі боротись його стало,
Але такий закоханий він був -
Й чарівна рідина не подолала.
Вона йому і так, і так: - Не йди!
Залишся, будем разом ми щасливі.
А він: - В нещасті я попав сюди.
Я знаю – ти розумна і красива,
Та я кохану дівчину люблю,
Її із серця викинуть не в силах!
Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
Але не те, що ти мене просила.
Тоді вона у розпачі взяла,
До краплі склянку вилила на себе.
Його мов якась сила потягла:
- Я все зроблю, кохана, задля тебе!
Він упритул вже майже підійшов,
Вона його готова обійняти,
Та він себе якось переборов,
Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
В селі з тих пір не бачили його…
А Ванда все життя прогорювала.
Коли ж століття стрінула свого,
То вийшла з хати і кудись пропала.
А скоро пастухи її знайшли,
Лежала у ущелині глибокій.
Спустились найсміливіші були,
Спинилися від неї за два кроки.
Волосся сиве вітер колихав
І срібна шпилька поміж ним блищала.
Чіпати тіло з них ніхто не став,
Бо де волосся до землі торкало,
Якісь незнані квіти проросли
Із ніжним і приємним ароматом,
Блакитно-фіолетові були..
А люди, щоб про те не забувати
В честь Лала й Ванди і назвали їх
Лавандою. Цвіте вона і досі.
Нагадує постійно нам про тих,
Кому кохання стріти довелося,
Але воно отвіту не знайшло.
І невідомо, що його й робити?
Тим цвітом, наче, сказано було:
Із цим навчитись треба далі жити.
Іще багато буде на шляху
Того, що за кохання будеш мати.
На долю не прогнівайся лиху,
Адже того ніхто не може знати,
Чи то кохання, чи захоплення,
Яке мине та змиється сльозами.
А, може, стрінеш ти одного дня
Того, хто закохається так само.
Не треба серце рвати до часу,
В коханого кохання вимагати.
Колись, повір, тобі ще піднесуть
Букет лаванди, щоб коханим стати.

Учора настало завтра, третьої пополудні.
Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
Те, чого вже катма, уподобало будні
з вогким числом газети і без яйця в борщі.

Тільки скажи "Іванов", літ і літ епоху
порябить тут як тут, з колами по воді.
Так солдати над бруствером із окопу
бачать отам себе і тоді.

Там епідемія нежитю, цвіту бракує пахів,
і легіт листя настійний, як натяк на манію́,
і місто типу дошки для чорно-білих шахів,
де переможці з жовтими, схоже на нічию.

Так раніше смеркає від лампочки в коридорі,
і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
і, щоб не ломитись поночі, собі на погубу, зорі,
нітячись, по опівдні ніжать повіки вам.








------------------

Тебе з’їдаю натщесерце
А пообіду - на десерт.
На присмак ти - горілка з перцем
Сьогодні вже півлітри впер…
Єдине ти моє похмілля
І звершень алчби джерело.
Куди йому… я про чарзілля
Воно - ніщо, хіба було?..
Тебе впіймати, боронь боже
Ти лань степна усіх степів!
Та і погодився б не кожен
Хіба сама… все, досить слів.
12.07.2020.
Алчба - неситиме бажання.

На вухо князю хором людожерці:
- Не бійся крові! В карі будь твердим!
Віддай народ свій богу-чужоземцю
І станеш не убицею - святим...

Ця віра - благо? Чи страшна омана?
Квиток до раю? Бізнес чи маразм?
Від різанини плакала Почайна,-
Вихрещував киян у крові князь.

Дажбог згорів, в Дніпрі - жертовний камінь,
Мурує цервку на горі палій...
Мій дід помер, забитий нагаями,
А матір гридні в рабство продали.

У храмі людно. Може так і лучче:
Свою богів у шию з хати, геть?
Ти - бачиш світло, я - убиту душу ,-
Кому і як жалітися на смерть?

11.07.2020р.

Сьогодні не прийде ще наше завтра,
хоч є бажання, та нема уміння.
Зате в серцях свободи вічна ватра
горить із покоління в покоління.

Ми не із криці, та душа іскриться,
гартуючись в нерівному двобої
і мужнє серце кров’ю освятиться
у герці із ординською юрбою.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
невинуватим дітям Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні... у бою... на переправі.

07.20

Пролинула, відквітла, відлетіла
блаженного кохання світла мить,
та не лиши́ла ще уяви сила
і серце хоче віддано люби́ть!.

Осіннім дивограєм ваблять клени,
по-літньому ще липи шелестять
і дуб стоїть у всій красі зелений,
і росами ще ранки наші снять…

Горить калина пломенем червоним,
немовби душу силиться зігріть –
її яскраві, що рубіни, грона
нам допоможуть довго не старіть…

Осіннє небо ма́нить синявою,
хоч листопад в багрянці на поріг.
Ще стрінемось, любове, із тобою
на перехрестях завтрашніх доріг!.

Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

7 серпня 1990 р., Київ

Пірну в любов, як у криницю,
Де ані дна, ні вороття.
Сяйне розкішна блискавиця
Понад злиденністю життя.

Сяйне – і нагло сутеніє,
І все повторюється знов:
І сподівання, й безнадія,
І божевілля, і любов.

в крик вбили грім
скрутили вітром в’язи
струмками влили в мозок переляк
за руки й ноги ухопили разом
і я ще досі пам’ятаю як
викрадачі мої мене щодуху
тягнули крізь гармидер
гуркіт
виск
а на планету що була від руху
розплескана у величезний диск
важезні краплі мов прозорі брили
летіли зусібіч
не лиш згори
і у повітрі звуки мерехтіли
і в хляпавці звучали кольори
і розумів я –
зовсім то не краплі
а паралельні всесвіти в яких
мене розірваного
геть на клапті
ув’язнено
вмонтовано
й живих
довкіл нема –
лиш тінь моєї тіні
стрибає по молекулах років
та поміж крапель кольору мартіні
зникають силуети злодіїв
немов далекі блискавки у зливу
яка вщухає вже
й на самоті
лишає моє тіло боязливе
в розгрузлій та сльотавій висоті
що залишається уперто нею
на зло усім моїм викрадачам
яких калюжами я в ціле клею
оскільки розумію –
ними сам
я є
і до розмоклої блакиті
тягну веселок семибарвний щем
бо раптом згадую –
в моєму світі
мене малого кликали дощем

2020

«На городі бузина, а в Києві дядько».
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
- Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
- Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
- О, та то поважний вік! І живуть же люди!
Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
Із вельможею одним сталося то диво.
Ішов якось через ліс, був на полюванні
Та й завів його десь біс у яри і твані.
Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
«Поаговкав», покричав…Що його робити?
Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
Довелося поблукать лісом тим доволі.
Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
Поспішив за димом тим вогнище шукати.
Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
«Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
«Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
Схлипує та розтира сльози по обличчю.
«Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
«Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
Вже пора і на той світ – а його побили.
Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
Зацікавилось йому, тож він і питає:
«А за що він вас побив? В чім була причина?»
«Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
Як не втримався, упав, упустив дідуся.
От за це мене й побив тато мій лозою…»
Знов лице своє умив чистою сльозою.
А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
І здивований зайшов він тоді до хати,
Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
Розорали он шматок лісу, сієм жито.
Не указує ніхто, як ми маєм жити.
Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
А, крім того, бузину чорну споживаєм.
В бузині отій і є секрет довголіття.
Чорна ягода дає сили довго жити!..»
Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
В чорних ягодах отих. Я не відав того.
Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
То її сам чорт узяв насадив повсюди
І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
Тому, хто візьме палить бузину у печі.
Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
Як ламати віття їй. І не можна спати
Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
Будуватись там не слід, де вона зростала.
Там лишився чорта слід і тоді вмирали
Люди невідь і чого у будинку тому…
Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
Видається дивним те, що погане лише
Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
Бо нарешті зрозумів я помилку свою
Й подружитися схотів з тою бузиною.

Твоя величність білошоколадна,
П'янкодухмяна, ноти кардамону,
І я до вуст твоїх торкаюсь ніжно,
Полетимо у височінь бездонну...

Два птаха, дві зорі, і темінь неба,
І світ в задумі дивиться у вічі:
Чому як вогники палають поруч,
То кожен з них сяйливіший удвічі?...

Моя величність чорношоколадна,
З корицею і запахом ванілі,
Давай полетимо у небо швидше,
Туди, де наші прабатьки зоріли...

Сумлінно нічка в небесах працює,
А місяць - то її станок для пряжі,
Давай з тобою в небо помандруєм,
Нехай вплітає в ковдру долі наші...

Ти кажеш, ніч ця пахне кардамоном,
А всесвіт з ніжноподихом малини...
В обіймах твоїх глибочінь бездонна,
І я зорею в наше небо лину...

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,
хвороба квіткою горить;
смішно надіятись на паперовий клаптик,
він не помістить краплю, що переповнила…
мить,
тяжку годину зливши воєдино
з ерою і людиною,
яких люблю,
яку ловлю думками,
яких прошу думками,
де пророки вийшли на фехтування
і закололи чомусь мене,
яку чую! та не…

Тому тільки твій дзвоник,
а не десь зітхання,
і слів декілька,
а не сліз злива,
і подих альбіоновий : торк.
Лише така підтримка.
О, я такий щасливий,
що строк гідності моєї
за час цієї руйнації
не строк.

28 липня 1992 р. (автору 23 роки), Київ

Сідали ми поближче,
злітали ми все вище,
крутили на горищі
ми любов.
Була ти зовсім боса
та не крутив я носом
і кращої за тебе
не найшов.

Я арії вар’ята
співав тобі по блату
і личко конопате
цілував.
А ти, моя кубіто,
казала, – я з привітом,
коли твою гітару
поламав.

Трудився я до поту
і ти була не проти,
і пішки на роботу
я ходив.
А ти мене забула,
взяла і «бортанула»,
коли я у загулі
не блудив.

Купив я тобі шкари,
широкі шаровари,
бо ти мені до пари
у бою.
А ти, голубко мила,
мене не оцінила.
Для чого тільки шари-
ки крутила?
.
Я посилав привіти,
надію мав на діти
і рвав тобі я квіти
на траві,
а ти, голубко мила,
за іншим полетіла.
Для чого тільки
шарики крутила
в голові?