Хоча осколки поруч впали
І жах відразу відступив, –
Моє волосся сивим стало
Й опора зникла з-під стопи.
Закляк навколішках щасливий
Тим, що рідню позбавив мук
Страждань жалючих і щемливих,
І запитань: Як так?.. Чому?..
Я власну смерть уперше бачив
У вирви чорній глибині,
Коли, обвуглена й гаряча,
Земля розкрилася мені…
18.06.20

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова.
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже"
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

17 червня 1992 р., Київ

Броненосець, Черепаха -
Два вояки найвищого фаху,
Гострі шпаги із булату,
Обидва - кандидати
В Зоряну Варту...

Найкращі претенденти,
Фехтувальники грізні,
Жахіття для злодіїв
І разом,
і нарізно!

Усім майстерність
Свою покажіть,
Двобій цей - дружній,
Важлива
кожна мить!

Вас обох сповіщають
без жарту:
Вас прийнято до
Зоряної
Варти!

Пам'ятайте:
Честь свою бороніть
завжди,
Серед бійців будете
наші
Брати!

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.

Колись в Єгипті жук цей був священним.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.

Ув унісон з тобою я гарцюю.
Галопом йдем покорювать світи
А грім реве, якби його не чують
І небо плаче прямо у сліди

Допоки поле ще... Допоки поле
Ти йдеш на рівних,
В такт пришвидшуючи хід
Попереду асфальти і бетони
Попереду ще тисячі доріг

Ув унісон з тобою я гарцюю
Галопом йдем покорювать світи
Коли питав - підкована? Ти чула?
Кивнула... Чи випив грім мене до німоти?

Копита в мякоть. Плачеш з небом.
В асфальт калиною вроста
Слова, слова... На губи медом...
Від сліз солених... Гіркота.

Не говорите мне о том,
что я должна вам в этом мире:
родить детей, построить дом
и фикус посадить в квартире.
Хотя бы кактус небольшой,
колючий, но живой, как песня,
как будто страшно интересно
колючки вынимать из сердца
и не печалиться душой.

Простите мне судьбы грехи,
и все обиды отпустите,
и что сожгла свои стихи
(они не нравились элите).
Что раню словом, взглядом вас,
нервозна и консервативна,
что утешенье вижу в ливнях,
и та блаженная  наивность
граничит с глупостью подчас.

Не говорите мне шутя,
что я живу не как хотелось,
что нравом сущее дитя,
не совершенна ликом, телом.
Как есть, так есть и не беда,
судить лишь небо вправе строго,
хоть пререкаюсь часто с Богом.
Любую боль гасить ожогом
привыкла с детства, господа.

17.06.2020р.

Меню в McDonald’s - украінською
Та English. Іншою - нема.
Пароль на вході: «паляниця» -
Дива!

17.06.2020

Я запалю зорю тобі в догоду,
вгамую хуртовину-сніговію.
Багаття розведу у непогоду,
від холоду теплом душі зігрію.

Ми сядемо ладком, забувши тугу,
я доберу, кохана, кожне слово,
ярмо твоїх печалей і недугів
собі на шию одягти готовий!

Щоб не сполохать чарівну усмішку,
любуючись на вроду молоду,
схилюся тихо в темряві над ліжком
і колисковою всі біди відведу.

Полинемо обоє поміж зорі,
і зрозумієш зрештою сама,
що в світі більше не існує горя,
на всій землі печалі вже нема!

​Виктор Улин

Николаю Рубцову

« Меж болотных стволов красовался восток огнеликий…

Вот наступит октябрь – и покажутся вдруг журавли!

И разбудят меня, позовут журавлиные клики

Над моим чердаком, над болотом, забытым вдали…»

( Н.Рубцов, « Журавли»)

Если мне суждено не дожить до утра этой ночью,

Я уйду все равно, раньше срока покинув свой дом –

По цепям фонарей мимо улиц пустых и порочных

Я уйду поскорей и никто не заплачет о том.

Далеко-далеко на востоке колышется осень.

Высоко-высоко диких уток прощальный полет.

У туманной реки среди бронзово гаснущих сосен

Все горят огоньки, предвещая крутойповорот.

Меж обугленных плит те костры шепчут путнику: «Грейся…»

Дальше город теснит подступивший к окраинам лес.

Там кричат поезда, там гудят беспокойные рельсы,

Там слетает звезда, с утомленных от жизни небес.

Я родился – поет – не на счастье, теперь понимаю:

Тех времен уже нет, а сегодня иная пора.

Я, конечно, грешил и у врат недоступного рая

Упаду я без сил под неласковым взором Петра.

Я, конечно, уйду – хоть никто никогда не заметит.

Слышу в жарком бреду октября ненадежную медь.

Я вернусь к вам опять, хоть на том, нами думанном, свете

Мне уже не писать, не любить и конечно, не петь…

2-3 октября 2017

Перевела на украинский язык 18.06.20 8.00

Віктор Улін

Миколі Рубцову

« Між болотних стовбурів красувався схід огнеликий...

Ось настане жовтень – і з"являться раптом журавлі!

І розбудять мене, покличуть журавлині кліки

Над моїм горищем, над болотом, забутим вдалені...»

( Н.Рубців, « Журавлі»)

Якщо мені не судилося дожити до ранку цієї ночі,

Я піду все одно, раніше строку покинувши свій дім –

По ланцюгах ліхтарів повз порожніх вулиць і порочних

Я піду мерщій і ніхто не заплаче про те.

Далеко-далеко на сході колишеться осінь.

Високо-високо диких качок прощальний політ.

У туманній річки серед бронзово згасаючих сосен

Все горять вогники, віщуючи крутий поворіт.

Поміж обвуглених плит ті багаття шепочуть подорожньому: «Грійся...»

Далі місто тіснить підступивший до околиць ліс.

Там кричать поїзди, там гудуть неспокійні рейки,

Там злітає зірка, з втомлених від життя небес.

Я народився поет – не на щастя, тепер розумію:

Тих часів вже немає, а сьогодні інша пора.

Я, звичайно, грішив і біля брами недоступного раю

Упаду я без сил під нелагідним поглядом Петра.

Я, звичайно, піду – хоч ніхто ніколи не помітить.

Чую в гарячому маренні жовтня ненадійну мідь.

Я повернуся до вас знову, хоч на тому, нами думанному, світі

Мені вже не писати, не любити і звичайно, не співати...

2-3 жовтня 2017

Переклала на українську мову 18.06.20 8.00

Незабутнє, неповторне,
Галасливе і німе, -
То минулістю огорне,
То далекістю пройме.
То іде за мною тінню,
То зникає, як мара,
Бо не може стати тлінням
Найпрекрасніша пора
Поцілунків і обіймів,
І безкрайності надій
На веселощі постійні
В колі болісних подій.
Дух солодко-гіркуватий
Повнить душу з давніх літ, -
Мов нагадую про плату
За отой привільний світ.
Хоч згоріли швидко мрії
В ранніх вогнищах прозрінь, -
Тим теплом донині гріюсь
Крізь незмірну далечінь...
17.06.20

Записуйся в чергу, бо я популярний.
О, тільки не треба про пільги і блат!
Карина, Марина, дві різних Уляни,
До мене втікають із душних палат.

Нехай лікарі не лякають ковідом,
Ковід оминає таких корпусів,
Де все ще монахи полюють на відьом,
Де щойно Гомер Кокотюху вкусив.

А ти - так, нічого!! Рельєфи халату
Опуклі та пишні, от взяв би і з’їв.
Тепер до світання я буду палати,
Глушити віршами пісні солов'їв.

Куди ж ти, красуню, твій номер 10-й.
Які нетерплячі місцеві жінки!
«Так це санітарка забігла щось взяти» –
Повідав Гомер і відгриз пів руки.

Не думай – роби

***

Справді, щемка мука -
Питання,
Яке поставлене
Руба:
Цілувати Коханій
Руку,
Чи цілувати Кохану
В губи?

Зазвичай
Не допомагають,
А гроблять,
Ламають доль мільйони
Вони,
Ті,
Що
Вибір за нас роблять -

«Правила Гарного Тону».

«Наука не йде до бука» -
Свариться пальчиком,
Пильнує
Мораліст – Мораліте` - Бой…
Надури Його,
Обійди Заборону:
Якщо вже цілувати
Руку,
Так цілуй,
Щоб Цілунок
Був солодшим
За той,
Який не схвалюють
«Правила
гарного тону»!

Поїхав я у гості до знайомих
В село на лівім березі Дніпра.
Щоб не сидіти, паритися вдома,
То зранку вудки і підсаку брав,
На річку йшов, щоб рибу половити.
Поки знайомі на роботі десь,
Я міг собі спокійно відпочити,
День просиді́ти з вудкою хоч весь.
Спочину сам від міста і роботи
Та і додому рибки принесу.
А їм поїсти свіжої в охоту,
Не те, що магазинну ковбасу.
Якось сиджу. Щось не клює ізранку.
На поплавець дивитися втомивсь.
Аж бачу поряд дядька-небораку,
Що теж дарма на поплавці дививсь.
Мабуть, у риби вихідний сьогодні,
Коли у нього й в мене не клює.
Хоча, можливо, винна в тім погода –
Ще ранок, а вже сонечко «дає».
Залишив вудки, підійшов до нього,
Чемненько ще здалеку привітав.
Питаю: «Як живете?» «Слава Богу!»
«Що, не клює?»- для слова запитав.
«Та бачиш сам!- і щиро посміхнувся.-
Сідай, посидим та погомоним!»
Я ще на свої вудки озирнувся.
«Та, будеш оком позирать одним!»
А дядько, видно зразу, балакучий,
Уже втомився сам-один сидіть.
І бачу, як бажання його мучить
Аби з ким-небудь хоч погомоніть.
Тож вчасно я, як кажуть, нагодився.
Присівши коло дядька на траву,
«Оце ж Дніпро?»- спитав я для годиться.
Хоч знав і сам: знайомі ж тут живуть.
Та дядьку, видно, того лише й треба.
«Так, це Дніпро. А далі он – Десна.
Дніпро її притягує до себе,
До моря разом з ним біжить вона.
Десна тому, що справа упадає
В Дніпро. Десниця – права то рука…»
«Чекай-чекай, щось тут не співпадає…
Це ж лівий берег?! Як же то ріка
Впадає справа?» «То вже як поглянуть.
Якщо дивитись з Києва – то так.
Цю ж назву річці ще дали поляни,
А, може, ті, хто жив до них. Однак,
Вони на світ по іншому дивились:
Хто як побачив, той так і назвав».
«Тепер спасибі, дядьку, зрозуміло,
Я про таке й уявлення не мав.
А от скажіть, бо я, на жаль, не знаю:
А справа річка у Дніпро тече?
Не та дрібнота. На увазі маю
Десні я рівню чи то й більшу ще».
«Та ж Прип’ять вище у Дніпро впадає,
Ще, навіть, більша аніж ця Десна.
Отак з Полісся воду всю збирає
І до Дніпра чимдуж несе вона».
«Хм. Прип’ять – назва трохи дивна, наче.
Цікаво: хто й коли отак назвав?»
«Ти що тут бачиш дивного, юначе?
Звичайна…Ти легенду не чував?»
«А є легенда?» «Звісно, як не бути.
У нас про все навкруг легенди є».
«Хотілось би, як не секрет, почути».
Уздрівши зацікавлення моє,
Розправив дядько чомусь свої плечі,
Мов камені вантажити зібравсь.
«Ти про Потоп всесвітній чув, до речі?
Як рід людський від Ноя знов почавсь.
Так от, ввійшли у береги всі води,
Річки у своїх руслах потекли.
Поволі відродилася природа,
Розселюватись люди почали.
Вони займали нові землі й нові,
Набудували сіл нових і міст.
Стада й отари розвели здорові.
Уже взялися корчувати ліс
Аби орати й землі засівати.
Тоді й в Полісся люди забрели.
А чому й ні? Земля кругом багата.
Рубали ліс, міста свої звели.
І все ішло, здавалося б, чудово.
Та незабаром в край біда прийшла.
Одна з річок післяпотопних, нових
До моря шлях шукала й не знайшла.
Зібрала воду із річок маленьких,
А куди діти – того і не зна.
Тож стала розливатись потихеньку,
Просочуватись крізь грунти вона.
Родючі землі болотами стали,
В багні тонули села і міста.
Що з тим робити – люди і не знали:
Були поля, а стали болота.
А що з болота виростити можна?
Став голод усе більше допікать.
Зверталась до богів родина кожна,
Просила поміч їм у тому дать.
Нарешті голоси дійшли до Рода,
Він між богів тоді був головним.
І стало йому люду того шкода,
Хоча й не знає, що робити з тим.
Отож Даждьбога якось викликає
І каже: «Синку, вийди та пройдись.
Поглянь, що то за річка там блукає
Та з нею вже на місці розберись.
Як знайдеш, до Дніпра тягни блукачку
І там припни, голубоньку, її…»
«Все зрозумів! Знайти й прип’яти, значить».
Пішов шукати річки він тії.
Іде землею поки що сухою,
Спиняється аби в людей спитать:
«Чи не стрічали річки тут такої,
Що розлилася? Рід велів прип’ять!»
«Ні, не стрічали, може там десь далі».
Іде Даждьбог, вже чвакає з-під ніг,
Уже й дороги, як багнюка стали,
Стріча людей та знов питає їх:
«Десь була річка, що в лісах блукає,
Бо Рід велів її знайти, прип’ять!»
«Ні, тут, як бачиш, ще її немає,
Десь там на захід слід її шукать!»
Пішов він далі. Йде вже болотами,
Вже й ліс навколо у воді стоїть.
Десь поряд річка. Де от, тільки, само,
Як би йому вдалося зрозуміть.
Блукав би довго, але здибав діда.
Він на колоді у дворі сидів.
Вода навколо, вже й у хаті, видно.
Усі пішли, він, видно, не схотів.
Де, каже, жив – там буду помирати.
Отож, Даждьбог у нього і пита:
«Як би в лісах цих річку відшукати,
Яка такі зробила болота?»
А дід питає: «А тобі ж для чого?»
«Та ж Рід велів знайти її, прип’ять!»
«А сил достатньо маєш ти для того?»
«Цілком. То що, ти зможеш показать?»
«Що показати. Недалечко, знаю.
Пройтися трохи. Яр за край села.
Отам вона у той ярок впадає,
А вибратися звідти не змогла».
Пішов Даждьбог, яр за селом шукає.
І справді бачить: повен він води.
Ріка тече, до нього добігає,
А далі ні туди і ні сюди.
Дістав Даждьбог свою міцну мотузку,
По дну ріки її він протягнув.
Хоча іти було доволі грузько,
Але зв’язав і вузол затягнув.
Тоді завдав ріку собі на плечі
Та і пішов він до Дніпра-ріки.
А ріки, я скажу, нелегкі речі,
Отож ішов та тяг її поки,
Петляв потроху, зі шляху збивався,
Ішов на схід, на південь повернув.
Та врешті-решт він до Дніпра дістався
І там бродячу річку і припнув.
А сам пішов від праці спочивати.
Аж тут і люди звичним шляхом йдуть
І бачать річку. Тож давай питати
У всіх зустрічних: «Як же її звуть?»
«Та тут один про Прип’ять все питався.
Отож, напевно, це вона і є!»
«Цікава назва?!» - хтось аж засміявся.
Та двічі назв ніхто ж бо не дає.
Так і зосталась Прип’яттю відтоді.
Коли не віриш, що так відбулось:
Боліт в Поліссі й зрахувати годі.
От звідки б там їх стільки узялось?»

Ми зустрілись
віч-на-віч,
приціл
у приціл:
Він —
за гроші,
а я —
Патріот.
Доля вбивці
тріпоче
у мене
в руці,
Він —
бажає
закрити
мій рот.


Українці
гостинні:
Москалю,
тримай
Подарунок —
цукерку
свинцю.
Жаль лиш матір
стареньку
твою,
зокрема,
Та я
винесу
прикрість
цю.

Гільйотиною
клацнув
рішуче
гачок,
Полетів
доленосний
джміль.
Більше Він
не побачить
своїх
діточок
І не зможе
завдати
біль...

А на завтра,
як завше,
без зайвих розмов,
З тим,
хто прийде
незваним
у дім
Розберуся:
чи варта
Життя
Любов?
Хто повернеться:
Я,
чи Він?
17.06.20р.

Моє Злато вже бачить не перший сон...
Беззвучні акорди ночі фіксую сам...
І чий там візьме верх геном?
До лав котрих поступлять "чи-зачаті?" діти?
Солодкий сон, не перший сеї ночі...
Та гіркота пінистого Latte...
І розчепірку, мабуть треба буде взяти...
Як будем йти на Валентина у кафе...

-Чи вмивався ти, Васильку? -
Запитала мати сина.
-Так, я вмився у калюжі,
Ненароком послизнувся,
Не втримався на ногах
Й посередині упав.
-Ти ще ж більше забруднився,
Рушника візьми та вмийся.
-А навіщо? - каже Вася,
Буду ж я іще гуляти,
До калюжі підійду,
Може знову упаду?

2020 р.

В погляді твоєму знову бачу подив,
Та не хочу поки намір гнати пріч,
Бо не видно зовсім, що в душі насподі
В час, коли я кличу за собою в ніч.
Може, зараз тісно стало в грудях мріям
І бентежить серце вперше почуття
Про яке сказати ти іще не смієш,
Хоч мене кохаєш мовчки без пуття.
Йди до мене, люба, йди зі мною, мила,
В береги принишклі бистрої Десни,
Доки соромливо сплять ласкаві хвилі,
А по гладі плеса місяць йде ясний.
Обцілую ніжно і вуста, і груди,
І в духмяну косу квіти заплету,
Як підеш за мною і зі мною будеш,
Наче честь і правда, в пору золоту.
15.06.20

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

28 серпня 1995 р., Київ

.
О, рідне слово! Саду пишний цвіт!
Поети - це його почесні слуги.
Ти створене для віршів і молитв,
Освідченні в коханні - не для туги.
.
Не для ридання і не каяття -
Для радості! Коли ж приходять війни -
Ти ліки та духовне опертя,
У боротьбі за неньку-Україну.
.
Ти - Логос! Крила Божі! Дух добра!
Амріти глек, наповнений по вінця.
Твій голос чую в плюскоті Дніпра,
Мовчанні трав, небесній громовиці.
.
А ворогів, неначе мурашів!
Ховають автомати в братські тоги.
Одвічно прагнуть вкрасти із душі:
Любов до слова рідного, святого.
.
Борюся з тьмою кожну ніч і день,
Вона таким як я борцям - не рада
Мій меч - це слово, чисте, золоте,
Ставай зі мною поруч, сонний брате.
.
ВІйні з Кремлем далеко не кінець,
Але затямте, москалі-убивці:
Де я ступаю - оживає мрець,
Хахол стає, нарешті, українцем.
.
16.06.2020р.

Відвернулися всі, я один і нема тому ради!
Та хоча б і помер, пом’янути не буде кому.
Я смирявся як міг, за поезію слухав тиради,
Не обручку носив, а якийсь сантехнічний хомут.

А тепер я на волі, пишу про усе, що захочу!
Про любов і про кров, про морозы і розы пишу,
Досхочу шепочу в полуночі про очі дівочі
І ніхто не кричить, що я «мямля, алкаш, соплежуй»

На моєму вікні засихає незграбне алое,
На городі рясніють коноплі, аніс і полин,
Відтепер і на скрипці я гратиму виклично боєм,
І не буде відбою од всяких Анфіс і Полін.

Та як Сонце виходить з-за хмар, відганяючи туги,
Час на працю, доїти курей та косити бабло.
Не до смузі мені, пацани, не до вирв лісосмуги.
Не до жайвора, в мертвій петлі, із артритним крилом.

Два проклятих відра, що мені прогинають коліна.
І від прадіда вила, й від бабці лискучі граблі.
Я тепер – сіль землі, а мої найкоштовніші вина
При нагоді розлиють сусіди, ще ті куркулі.

Та Пегаса несе, що від нього втікли й конокради,
А мені хоч би хни, я на слем поспішаю в корчму,
Я тепер лавреат і надія сільської естради!
Тільки хто ж підписав мій диплом –
"ПОЕТИЧНОМУ ЧМУ "
?

В твоїх очах Чумацький Шлях я бачу,
Між вій шовкових чую, вітер як шумить.
О ні! Ні за що в світі собі не пробачу,
Як повз мине одна хоч наша спільна мить!

В твоїх очах Чумацький Шлях я бачу,
Хоч не дивилась зроду я у них…
Прошу, пробач мою наївну вдачу,
Ту, що жила лиш для очей твоїх.

Я б “задивилась у твої зіниці”,
Почула б дзенькіт ніжний поміж вій…
Я вірила, і віра та була, мов криця:
Тверда і непохитна. Боже мій!

Невже так можуть помилятись люди?
Невже насправді помилилась я?
Господь – мій свідок: болем хай рве груди,
Та й досі в твої очі вірю я.

В очах твоїх я Всесвіт відчуваю.
Дарма, що ти його не бачиш сам.
Пробач мені: й я тебе пробачаю.
Зав’яжемо ж із брудополиттям.

10 квітня 2012

Для тебе, моя Зайко,
Троянди розцвіли,
Півонії буяють,
Пробились з-під землі

Калачики і маки,
І жимолость, ірис...
Їх ароматів знаки
Нам вітерець приніс.

Та як їм пояснити,
Що їх намарне труд?
Тебе не дочекавшись,
Вони зав'януть тут.

І не потішать ока,
Не поплекають ніс.
Їх течія жорстока
Всі виріже навскіс.

Залишить просто спогад
Про ту земну красу,
Якої тільки здогад
До тебе донесу.

16.06.2020

Ми їдемо із татом на гарбі
Повнісінько натоптану соломи.
І голос тата: «Та цабе, Рябий!»
До мене долітає крізь утому.
Лежу собі в соломі нагорі,
Дивлюся, як хмаринки пролітають.
Гуляє саме червень надворі
І жайвір із небес мене вітає.
Воли ледь-ледь дорогою ідуть,
Нема куди їм, наче, поспішати.
Я пішки обігнав би їх, мабуть,
Але не хочу сили витрачати.
Бо ж будемо робити ще саман,
Із глиною місити цю солому.
Навіщо ж сили витрачать дарма?
Хай вже воли везуть мене додому.
І раптом якесь жалісне «пі-і-і-пі-і-і»
До мене крізь дрімоту долітає.
І тато: «Клятий каня, бач, запів!
Другого часу, начебто, не має.
Тепер дощу, напівкає, гляди.
Щоб хоч солому до дощу сховати.
Ану, Рябий, давай, хутчій ходи!
Гей, Сивий, цоб! Ану не відставати!»
«А що то – каня?» - сон увесь пропав.
«Та птах такий – канюк, онде літає».
Я придивився… Справді, птах літав.
Широко свої крила розправляє
І у повітрі зависа, немов.
«Хижак? Напевно, пта́шок виглядає?»
«Та ні, он жайвір в небі, будь здоров,
Співає і уваги не звертає.
Він вигляда мишей та ховрахів,
Ще пацюка побачить – то ухопить.
Хоч, як голодний, ловить і птахі́в.
Але із ними йому більший клопіт».
«А чому каня провіщає дощ?
Звідкіль така прикмета узялася?»
«Звідкіль? Я розповім тобі, як хоч.
А ти лежи й до неба придивляйся.
Ще встигнемо, можливо, до дощу
Потрапити урешті-решт додому.
Там мама десь зготовила борщу…»
А я аж слинку проковтнув при тому.
«Тож слухай, то було у ті роки,
Коли вода зійшла після Потопу.
Замулило піском усі струмки
І від безводдя був для світу клопіт.
Отож Орел, що птаством правував,
Зібрав усіх птахів навколо себе
І річ важливу для усіх сказав:
- Шановне птаство, нам узятись треба,
Розчистити усі річки й струмки
Аби вода знов землю оросила.
Інакше наступає час гіркий,
Бо без води нам вижити несила.
Тож розділіться кожен і гребіть
Отой пісок своїми пазурами
Аж доки і вода не побіжить!
А, хто не буде працювати з нами,
Тому ми заборонимо повік
Текучу воду на землі цій пити.
Той, хто не згоден – відійди набік,
А усі інші – починай робити.
Всі до роботи узялись пташки́,
Лишилась при орлові лише каня.
Їй, бачте,жаль червоні чобітки,
Які вона вдягала так старанно.
Не хоче у багні їх забруднить,
Бо ж, не якась, вона, мовляв, ворона…
Орел не став нічого говорить,
Лиш вдруге нагадав про заборону.
Землею скоро потекли струмки,
Які в річки зливатися поча́ли.
І пили чисту воду всі пташки,
Лиш одна каня прав таких не мала.
Літа, шукає воду дощову,
Чи то росу на листі підбирає…
Отак донині кані і живуть
Та все дощу у сушу виглядають.
Коли нема де їм води знайти,
Вони літають: «Пи-ти,пи-ти!» просять.
Як люди бачать, що канюк летить
І півкає отак, то, значить, ось-ось
На небі хмари вітром нажене
І піде дощ, що суху землю скропить».
Літав канюк, немов дражнив мене:
Дощ йому в – радість, а нам з татом – клопіт.

Ануж азарт аграрія
активізує арія?

2020

Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

28 листопада 1998 р., Київ

Грає Киця
на Сопілці,
Жовте Кошенятко,
Грає жваво:
"Дриці, миці",
Грає Киця
на Сопілці,
Гра розтопить
навіть крицю...

Мело Кіт
Малятко
Танцям Мавпочок
навчає,
Серце звеселяє!

2020 р

Час важкий. Кермує сіра проза,
Загризає вірус! Алілуй!
Не торкайся вух, очей і носа,
Та кохану в пупа не цілуй.

А лягай у ліжко в протигазі
Та скафандрі. Захист - о-го-го!
Не дивись на мене, жінко, ласо,
Бо від тебе утечу бігом

В льох до кума. Там і справді ловко,
Є горілка, сало, огірки.
Ти ж мене пиляєш як ножовка:
- Йди в обійми, муже мій стрункий!

Нє, звиняй. Ще розум є у тім'ї!
Заражуся - буде швах! Труба!
Президент - і той на карнтині:
Спить і їсть. Тяжка його судьба.

Хай квартплату сплачувати нічим -
Підіймаю за життя бокал.
Поки бочку з кумом не закінчим -
Вдома чоловіка не чекай.

15.06.2020 р.

Хтось їсть для того, щоби йому жити,
У іншого ж виходить навпаки -
Живе для того, щоб живіт набити
Та мріє лиш про харч, та ще й який.

Один в житті свому скрізь встигає:
І на роботі, в спорті і в сім"ї.
А на дивані інший засинає
Так міцно після того, як наївсь.

Колись про когось скажуть добре слово,
Був працьовитим, то ж і залишив
По собі сад і дім просторий новий,
Бо у труді усе життя прожив.

Про іншого ж ніхто і не згадає,
А якщо так, то ледарем назве,
Літа свої протринькав же він марно,
Не до вподоби всім життя таке.

2020 р.

Завтра втоплюсь в твоїх очах
І дна не знайду...
Завтра...

Пробач ту мить коли
Осліп бажанням...
Вчора...

І вічність прагнучу
Кохання море...
Сьогодні подаруй... 

Тільки той, хто на фронті був
І вернувся живим звідтіль, –
Зрозуміє мою журбу
Та відчує такий же біль.
Бо чужої нема біди
І немає чужих могил
Там, де звився салюту дим
І стояти не стало сил.
Неможливо очей піднять
І потрібні слова знайти,
Щоб зітерти жури печать
З бідолашного сироти.
Скільки їх, завдяки “братам”,
Призвичаїлось до війни
Не рахують ніколи там
І приховують тут чини.
Та я знаю тих імена,
Хто в атаки ходив скоріш,
Бо триває давно війна,
А на фронті одні і ті ж…
14.06.20

Кажуть, я не добрий пан, а кліщ.
Ні! Я неконфліктний! Миру голуб!
Хочеш їсти? То сідай і їж,
А не хочеш - то шуруй з-за столу.

Дурня - стороною обійду,
Із розумним - питиму горілку.
Бо люблю, коли все до ладу:
Люд - співає, порося - кувіка.

А якщо у душу лізе бевзь,
Кряче що і як мені робити,
То веду з нечемою лікбез:
Хоче чи не хоче - буде битий.

Годі! Трішки віршик поперчив,
А тепер солодка вата з неба:
Всі у мене гарні читачі
І товариші такі як треба.

Ні злостивця, ні буркотуна -
Виховані, чемні та привітні...
Йду від вас, бо свариться жона:
"Цілий день в інеті між піїтів!"

Зранку торсав втомлену Фурсу,
То казала, що від мене - прищить.
На вечерю залишився сум
І кохання (буде не до віршів).

Всьо. Мовчіть. Я й так вже на межі!
Оду про любов строчити кинув!
Ви ж - пишіть. Ловкенько, від душі,
Почитаю як засне дружина.

15.06.2020р.

Гадав, що знаю все чи майже все,
та як же я відверто здивувався,
коли почув есе. Твоє есе,
яке збагнути довго ще старався.

З поетів ти зробила брехунів
і "піднесла" впритул до депутатів
всіх скопом, як малечу без штанів.
Зробила з них корупції солдатів!

"Їх твори лицемірні, просто блеф,
в житті вони паяци і сатири…"
Твої питання – лише гра у преф
чи спроба заховати чорні діри?

Попала в сіті неповторних слів,
художниці не повезло з поетом?
Розчарувань лишив на серці слід
чи епіграму сплутала з сонетом?

Хоч вік учись, а неуком помреш,
доволі й нині гаданих естетів…
Такі заяви – поза, кіч чи треш?
Не зустрічала справжніх ти поетів!

Тимчасове затемнення сонця минуло,
Розчахнув світ фіранки сапфірово-сині.
Тонкошкіра, закохана, віддана, чула.
Діамантовий блиск - сто каратів донині.

Соромлива усмішка  і праведна й грішна.
Самоту безпритульну погладить щемливо.
Нагодує, зігріє, самій же так втішно,
наче Бог прихилив небеса незрадливі.

Її подруга - мрія, не сумно із нею
будувати повітряні замки і вежі,
відкривати нові континенти душею,
океани фантазій, пустелі безмежжя.

Не жахливо у джунглях свого передсердя
відшукати цілющі джерела любові.
Де скрипкова вчувається музика Верді,
в кожнім шереху хвилі, загубленім слові.

Всі їй радять не їсти у піст мармеладу,
не купатись оголеній в ранішніх росах.
В псалтирі молитовнім  шукати відраду,
щоб щасливою бути... Чи неба їй досить?

15.06.2020р.

Пішов якось я сіно ворушить,
Яке на полі кілька день лежить.
Іще би день і можна вже згортати
Та везти у сінник його складати.
Ясна погода, сонце припіка,
Робота не така уже й важка:
Береш на вила та перевертаєш,
Нехай і нижнє краще підсихає.
У небі біла хмарка проплива,
Веселу пісню жайворон співа.
І я в душі підспівую йому,
Небесному затійнику тому.
Від сіна аромат такий стоїть,
Що хімії повік не замінить.
Я із дитинства запах цей люблю
І з сіном з задоволенням роблю.
Гортаю, весь занурившись в думки
І змін не помічаю ніяких.
Що кряк прокрякав, коли пролітав,
Що вітерець гуляти перестав,
Що хмари чорні з заходу повзуть,
Закінчити роботу не дадуть.
Помітив вже, коли ударив грім.
Та пізно вже було тікати в дім,
Бо ж змокну весь, допоки добіжу.
Тому скоріш подався на межу
Й дорогою подався у той бік,
Де недалеко був колгоспний тік.
Там можна заховатись під навіс.
Устиг якраз, як вітер дощ приніс.
Заскочив, бачу – сторож там сидить,
На мене із усмішкою глядить.
Я привітався. «От,- кажу, біда,
Чому це дощ постійно випада
Тоді, коли якраз не треба йти.
Не встиг он сіно в полі догребти.
І звідки він береться, дощ отой?»
А сторож: «Хочеш, розповім про то?!»
«Ну, розкажіть, все рівно тут сидіть,
Поки хоч дощ не перестане лить».
А дощ пустився, наче із відра
І блискавки – морозом пробира.
Поставив вила, біля діда сів
Аби про дощ мені він розповів.
«Десь там, аж де край світу настає,
Великі діжки, кажуть, в Бога є.
Там для дощів збирається вода…»
«А як вона в ті діжки попада?»
«От, нетерплячий, трохи почекай.
Я розповім, лишень не заважай.
Так от, як дощ потрібен на Землі,
Бог до пророка посила Іллі,
Щоб той кропити землю розпочав.
Ілля ж громи і блискавки метав.
А, щоби дощ на землю з неба лив,
То глухий ангел вслід за ним ходив.
Він в діжках Божих воду набирав
І крізь небесне сито просівав.
Там, попід хмари сито є таке,
Ми не побачим, бо ж воно тонке.
Крізь нього ангел воду ллє з небес,
Поки й запас не вичерпає весь».
«А чому ангел у Іллі глухий?»
«Ой, бачу, недалекий ти такий.
Та ж я кажу: Ілля громи мета,
Тут кого хочеш вразить глухота.
Сам же від грому щулишся он як.
А ти ж далеко від небес, однак.
А уяви, як янголу тому?
Ніяк тут не позаздрити йому.
Так от, той янгол воду буде лить
Не де завгодно, а де Бог велить.
Та ж він глухий й бува, дощі одні
Ідуть десь поспіль і по кілька днів.
«Іди, де чорно!» - каже Бог йому.
«Іди, де вчора!» - чується тому.
Або Бог каже: «Йди туди, де просять!»
А він почує: «Йди туди, де косять!»
А ще Бог мовить: «Йди туди, де ждуть!»
Йому здається: «Йди туди, де жнуть!»
Отож отак воно і випада:
Десь без дощів все сохне, пропада.
А десь все мокне, бо ж дощі ідуть,
Коли там люди їх зовсім не ждуть.
Та чого б я тебе чомусь учив,
Як дощ он твоє сіно намочив».
Всміхаюсь я наївності його
Та, звісно ж, не показую того.
«Вода ж звідкіль у діжках узялась,
Коли уся на землю пролилась?» -
Питаю я з єхидцею тоді.
«З землі, а звідки бути ще воді?
Як тільки злива закінчилась та,
Тоді й веселка в небі розцвіта.
Для нас – веселка, янголам – дорога,
Аби носити воду була змога.
Вони цеберки чимскоріш хапають,
З річок, озер водичку набирають
І ллють у діжки аж до повноти.
Скажи, хіба не чув ніколи ти,
Що із небес, хоч рідко, та буває,
З дощем і риби, й жаби випадають?
Звідкіль їм взятись, крім річок, озер?
Я сподіваюсь, зрозумів тепер?»
Тут саме злива літня закінчилась,
Десь хмари небом далі покотились.
Я дідові подякував й подався,
Поки ще новий дощ не розпочався.
А в небі поміж хмар веселка грає
Іду та все на неї позираю.
У всю ту маячню й не вірю, наче...
А раптом усе ж янгола побачу.

Дуже рясно без упину
З неба пригали краплини
І мостились на деревцях,
І на хвильках у озерцях,
На пелюстках дивоцвіту
Та сміялись радо літу.

Повзували босоніжки
На свої прозорі ніжки.
Стали господарювати
На городах біля хати.

І від щастя пишноуста
Засміялася капуста,
І петрушка, і морквина,
І смачненька картоплина
Й червоненький бурячок
Радо підставляв бочок.

Так краплинкам тим раділи,
Бо спекотні дні стомили.
І,будь ласочка, доще,
Ти прийди до нас іще.

Люблю? Не знаю. Може навіть ні…
Кохання має безліч кольорів.
Ти навкруги: в снігу, вогні, у сні,
мовчанні, гамі, радості, журі…

В рядку, у кожнім, вранішній зорі.
У всьому, завжди і повсюди.
В любові не злічити кольорів,
та не завжди це розуміють люди.

Ти в пам’яті вкарбований навік.
Ти розумієш, я тебе боюся!
Утратила давно вже часу лік –
тепер лише то плачу, то сміюся.

Намарно хочу я втекти, спастись,
бо ти мій сон, тепло і подих світла.
Іду вперед і підіймаюсь ввись,
любов моя зів’яла – знов розквітла!

Відчути хочу так твоє плече.
Люблю? Не знаю… Може, ніби брата,
та в грудях знову ниє чи пече…
В кохання різних кольорів – багато.

06.04.2017

Не красней ты муза по праву

Так душа с тобой говорит

Улыбнись и пускай мой ангел

Сегодня тебя хранит

1.
Ми проживаємо життя,
Водночас вперше і востаннє,
Зациклені на почуттях,
Асоційованих з коханням.

2.
Яка любов! Які моменти!
Які заплетені тіла...
А далі будні... аліменти –
Ані бабла.
Ані тепла.

3.
Аби здаватися порядним,
Вдягнув краватку і піджак,
Та став чудним і безпорадним,
Немов поголений їжак.

Не життя - якесь драглисте мливо,
Ляк діймає від дурних новин
Випити горілки би чи пива ,
Небагато - пляшечку чи дві,

Щоб забути хоч на мить про владу
Й дурносміха миротворчу блаж.
Я б його поставив до гармати -
От де справжні кайф, екстрім, вінтаж!

Ні, не хоче. Начиша корону,
Полірує золоті зубці.
Я ж до дна спиваю чашу повну
Горя-лиха із мечем в руці.

Хай царює. Ну його до біса,
Хай народ ще трохи поірже.
Ось, майструю сюрчика із гільзи,
Капсюля підважую ножем.

Музика подобається й смерті -
Дасть мені іще пожити день.
Буду грати! Ось - готова флейта...
Ні, не буду. Москальня іде.

15.06.2020 р.

Ми були просто друзями з тобою,
Допомагали один одному завжди,
Незчулися, як закохалися обоє
І захотіли вже разом іти.

Наші серця від радості співають,
Доленьку поєднали ми свою,
Твоє плече підтримки відчуваю
І дуже-дуже я тебе люблю.

Ти, наче лебідь, а лебідка я,
Що прагне під крило твоє сховатись.
Зірка кохання із небес сія,
Пізнали у житті ми справжнє щастя.

2020 р.

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґрими, ста́ріють віки
і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами,
а ці життя, а ці єретики́,
поза́вше штампами обвішані найгіршими!

Брудні сліди державного тавра
по особо́вих справах, по посвідченнях,
по всіх життях – криваве слово "враґ"
і вирок "розстріляти" на закінчення.

Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з пів слова правди – вже́ не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

Навряд чи час підніме імена,
усі-усі з німого диму-пороху,
бо й ще на нас тримається вина
боязні й ницості перед свавільним ворогом.

Державний інквізиторе, стривай,
ти ще не навчений новітньою крамолою!
Невільне людство хлине через край
і вирве правду мовою некволою!

Тоді – нехай це буде хоч колись –
по книзі, повній чистої історії,
навчиться правді попотомок чийсь
і всі лани засіють зерна о́ріїв!

27 липня 2001 р., Богдани́

Налаштуй на мелодію вітру
Я за хмари увись полечу
І веселкою в небі розквітну
Та нап"юсь дощу досхочу.

Налаштуй на мелодію ночі.
Пригорнусь до твого плеча...
Перламутровий місяць-зодчий
Шлях небесний свій розпочав.

Налаштуй на притишене щастя.
Бо щасливим не треба слів.
А твій дотик, немов причастя,
Незбагненно теплом зігрів...

Налаштуй мене, налаштуй...

За хвилею хвиля, то па́діл, то гребінь,
і пусто на милі окру́г.
В пучи́ну безсило і знову до неба
злітає життя мого струг…

Шторми́, урагани, цунамі і шквали
чатують його на шляху –
вітрила не раз і не два шматували
у морі жалю́ і жаху́…

Та ли́ше долине мелодія скрипки,
озветься за нею кларнет –
упевнено знову міли́ни і рифи
долає вже справжній корвет!

З бабусею пішли ми якось раз
В село сусіднє, «по́другу» провідать.
Вже осінь підбиралася до нас
Та сонце припікало по обіді.
Щоб не вдихати спечений асфальт,
Дорогою пішли ми польовою.
Неспішно. Я би сам туди й назад
Устиг би вже пройти. Бабуся ж мо́я
Не поспішала, видно, нікуди́.
Я біля неї ледве-ледве плівся.
Вивчав ретельно в пилюзі сліди
Та на поля навколишні дивився.
Дощу давно вже, видно, не було,
Гарячий пил аж обпікав підошви.
Мене на став скупатися тягло,
Щоб скинути цю з пилу й поту ношу.
Але ж бабусю кинути не міг.
Тож мовчки йшов, притишуючи кроки.
Рослину дивну раптом спостеріг,
Що вздовж дороги по обидва боки
Стелилася, мов килим чималий.
Чи то одна так буйно розрослася,
Чи то багато так сплелися в ній?
І без дощу, а, бач, як розляглася.
Зелено-сіра, з пилюги, мабуть.
Я аж присів, щоб краще роздивитись.
- Бабусю, як оцю рослину звуть,
Що так уміє по землі стелитись?
Бабуся зупинилася на мить.
Не роздивлялась, знала і без того,
Про що онучок взявся говорить.
- Не знаю, називають як у кого,
А ми собачим милом її звем…
- Собаче мило? Дивна назва досить.
Для мене це було зовсім нове,
Я щось подібне не чував ще досі.
- Чому назвали люди саме так?-
Я вивідати вирішив одразу.-
Я щось не бачу навкруги собак?
Чому ж така пристала тоді назва?
- Як хочеш знати, то я розповім.
Від бабці ще моєї пам’ятаю.
Було то, кажуть, у селі однім,
Жила сім’я бідняцька в хаті скраю.
Жили так бідно, що й не кожен день
Вдавалося їм голод заморити.
Чого багато – то дітей лишень,
Було в сім’ї. І хочуть їсти-пити.
Батьки у полі зранку до зорі.
Працюють і спини не розгинають.
А дітвора товчеться у дворі,
Бо ще ж мале – коли повиростає?!
Якось батьки уранці в поле йдуть,
А у дворі приблудний пес блукає.
Худий, давно уже не їв,мабуть,
Весь в реп’яхах…Та в очі зазирає,
Немов прохає: дайте хоч шматок.
А від самого аж смердить здалека.
Хотів прогнати, але діточок,
Якраз із хати винесла нелегка.
Побачили вони собаку ту,
Просити батька стали: хай лишиться.
- Від неї ж он смердить аж за версту!
- Нічого, тату, вимиєм в водиці.
- А годувати будете ви чим?
Самим же їсти не завжди буває.
- Якимсь шматком поділимось своїм…
В нас ні курей, а ні кота немає.
Хай хоч собака буде при дворі.
І нам самим лишатись веселіше.
Махнув рукою батько: та, беріть
І сам зітхнув при тому тяжко лише.
Тут саме мама винесла коржа
Аби на всю малечу розділити.
Руками поділила,без ножа
Та й роздала, мовляв, тримайте, діти.
Та лиш батьки із двору відійшли,
Малеча свій окраєць розділила
І всі собаці по шматку дали.
Собака в одну мить усе поїла
Та помахала радісно хвостом.
Весь день малеча у дворі гасала.
Собаку мити не зібравсь ніхто
Та і води у хаті було мало.
А до криниці ще малі іти…
Набігались та й полягали спати,
Не встигли з поля ще й батьки прийти.
Собака умостилась біля хати.
Раненько з хати вийшла дітвора –
Нема собаки, десь за ніч поділась.
І вже найменше сльози утира,
На ганку у одній сорочці всілось.
І в інших також сльози на очах,
За день вже звикли, що в дворі собака.
А тут лишивсь хіба один реп’ях.
Ну, хто б, скажіть, від того не заплакав.
Лише батьки із двору подались,
Пішла собаку дітвора шукати.
Усі гуртом через село пройшлись,
Людей зустрічних бралися питати.
Ніхто не бачив і ніхто не зна.
Утомлені, заплакані вертались.
Аж тут сестричка дивиться одна:
Якась собака на лужку качалась.
Вони туди – вона чи,може, ні…
Підбігли, ще здалеку - їхня, бачать.
Та шерсть немов виблискує на ній.
Й від неї запах зовсім не собачий.
А та все треться по якійсь траві,
Останній бруд із шерсті витирає.
Помітила, хвостом виля: привіт,
Як я, тепер вже краще виглядаю?
Трави нарвали діти та й пішли,
Прине́сли, щоби вдома показати…
І з нею люди митись почали
Й собачим милом стали називати.
Це нині в магазинах всього є:
І мила, і шампуні скільки хочеш.
А уяви: в дитинство ще моє
Не було чим промити, навіть очі.
У місті, навіть, що там вже в селі.
Тож користались – що природа да́ла.
Білизну, скажем, прали в попелі,
Собачим милом бруд свій відмивали.
І хімії ні грама не було.
Тому, можливо й здоровіші бу́ли…
Аж ось уже і «подруги» село,
Дорога непомітно промайнула.

Вечоріє. Заквітчана спальня,
Від інету голівка бо-бо.
Не писатиму більш про кохання!
Надокучило, сестри, їй бо!

О, моя пишногруда Венеро,
Коли поруч ти - шкрябвти гріх.
А в куми Джомолунгма з паперу,
Скачуть букви, як полчища бліх.

А за спиною любонька дише,
Озирнувся, а тамко... ух ти-и-и!
Диво спрвжнє, гаряче! Не вірші!
Вивільняю його з-під кофтин.

У дуеті жаркім філігранно
З Камасутри танцюєм балет.
У обіймах коханої файно,
А не те, що малює поет.

Ні спондеїв, ані анапестів -
Тільки любощі! Чисті, як Бог!
Може й ловкі у геніїв тексти -
Ну їх к бісу! Нам ловко й удвох.

14.062020 р.

В селі маленькому, у краю буковинському,
У славнозвісному куточку України
Блакитнооке, тихоплинне озеро
Руйнує хвилями морозу стіни.

У серці озера є джерело глибинне,
Що не дає йому геть кригою покритись
І прилітають до водички лебеді,
Немовби до святині тихо прихилитись.

Бо непросте оце село на Буковині!
Іванком ходжені дитячі тут стежини...
А раптом, серед тих птахів привабливих
Його душа... до нас приходить... на гостини.

03.01.2015

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

І Монако тобі піднесу…
І Маямі вслід кину під ноги
І ромашок ранкову росу…
Шаленій, непокірна, з порогу...

Ось такий я…
Щоденний "коктейль"
Твоїх мрій і моїх поцілунків
А на вечір десерт - Буковель
Ну хіба це не царські стосунки?
Про Монако дізнався з газет…
А, Маямі? - фрагменти кіношні…
Ось ранкову росу і ромашок букет
Дочекаємось літа… отож, і...

Ой зозуленько-діво-життя
Не гніви ні себе… словом, вибір…
Диригує, хотів би, не я
Евфонії приземлений вирій…
14.06.2020.
Евфонія - милозвучність

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрашні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то "Одіссея", сповнена патетики,
то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
то двопалаття: мрійники і скептики.

А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
Дощами йдуть комети й астероїди.
На Сонці вітер підіймає куряви…
А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

І єдності не буде – як минулого:
у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
Першолюдина жне ячмінь майнулого,
бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

15 серпня 2003 р., Богдани́