Агов, товариство шановне!
Бон джорно! Парнусем лехайм!
Сьогодні занадто моторний,
В фейсбучний летітиму рай.

Погризти іду графомана,
Відро поначісую бліх.
Вдоволені теща й кохана,
Бо лаяти ближнього - гріх.

Як жінка в потилицю лясне,
Чи з буди обгавкає пес -
Шукаю в інеті нещасних
Аби від обиди воскрес.

М'ясисті кошлатяться рими,
В сльозах потопає піїт.
Творіння - оаза в пустині:
Шикарний сьогодні "обід".

У " майстра" поторсаю кишки,
Впімаю блоху на гачок...
Та марно - у кожного книжка,
А, може, і цілий пучок.

Дарма зачепив цю армаду,
В облогу титана беруть.
Від жаху над пупом калата,
Поети упали у лють.

Мишва навалилась на лиса,
Зімкнулись хвостаті ряди.
Здаюся! Тікаю до біса!
Вас тьмуща, а я лиш один.

22.01.2018р.

Книжки палити. Є у дурнів звичка.
Ще будувати тюрми, табори.
А починається все з окрику згори,
Що опоненти всі насправді вороги.

Коли немає аргументів в квазі – правди,
А з цінностей лише авто та яхти,
Друкуються лише окремі автори.
Людської думки почорнілі хутори …

Лояльність треба оплатити:
Цінуються наглядачі.
А інших треба бідністю зморити.
Актори недоречні. Тільки глядачі.

Ангелів неба годі вже впізнати.
Навіщо непокірність як зразок?
Почали пам'ятники волі руйнувати.
На пам’ять теж встановлено оброк?
Вчетверте, вп’яте вже розібрано бруківку.
Все йде по колу наче під якусь копірку.
А наш змій обростає головами.
І насміхається над нами.

Що сенс в державі, де народ не управляє.
Де кожен орган – самостійна голова.
Громадянина за пороги не пускає.
У кабінетах тих азартна гра …

У європейця інший погляд на свободу.
Він свою долю в подарунок не дає.
За кожну щонайменшу шкоду
Порушник своє дістає …

Ми все чекаємо якогось прометея,
А нам сусаніних постійно подають.
Живемо наче найбідніша Еритрея.
Вільні керують. А раби на пана ждуть!

Як тільки, Отче, веселиться цар!
В його мольбах Ти знову не відмовив.
Вінець золотощирий, Божий дар,
отримав він за підле своє слово…

Просив собі він ласого життя
і довгих літ такого існування.
Здійснилося – настало майбуття
і справдились найліпші сподівання!

Хвала та велич линуть звідусіль,
і золото дощем спадає з неба…
Досягнута його завітна ціль,
але взиває знову він до Тебе:

„Десницею своєю ворогів
повергни, Отче, порази стрілою,
щоб, не дай Бог, повернення боргів
ніхто не зажадав з них за спиною.

Поглине хай усіх невірних ад,
простому люду шлях лише до пекла!“
Розвіявся вже обіцянок чад,
але свята надія ще не смеркла…

Дітей і внуків, і нащадків їх
чекає що до сьомого коліна?
Невже таким царям уже не гріх
простий народ тримати за скотину?!

22.01.2018

Я знаходжу отруйні думки на життєвій дорозі
І нікуди не можу подіти, з собою несу.
А хотілося подумки жити в осяйнім чертозі
І не сльози з очей витирати, а Божу росу.

У бездушному світі, здається, і серце – заноза.
Таємниця найбільша – це те, що завжди поблизу.
За науку я дякую чемно сучасній епосі.
Хоч дивлюся у небо, та все-таки задніх пасу.

Але час пропонує себе і неоране поле,
Хоч краплини, якщо неможливо дістатися рік.
Хай минуле постійно в душі озивається болем

І відпущений термін відомий лише угорі,
Півжиття вистачає, аби озирнутись довкола,
Ну а решта – аби засівати тверді пустирі.

2018

химера слів
залізне полотно
в сніги пішли
у тьмяне потойбіччя
життя стекло
отруєним вином
і ти ковтаєш
невмирущий відчай

Буяє душа і злітає у вись,
Енергія крил дивовижно нестримна,
З любові до пісні почався колись
Хорально-ліричний політ журавлиний.
Мажорно улиті в мереживо літ
Акорди сердець невгамовних «журавок»
Роз’ятрюють душі, лишаючи слід
На небі пісень у мистецькій оправі.
Огранено вміло мелодії такти,
Гармонія звуку чарує достоту.
О , формула успіху дуже проста –

Натхнення і праця до сьомого поту.
Еге ж, і талант – неабиякий дар:
Божественний голос і слух бездоганний.
А дії, учинки,слова – не вода,

Жертовності – форте, амбіцій – піано.
Уплетено в пісню і радість, і сум,
Ранкові тумани і ночі тривожні,
Абетка духовності, вірності суть
Вітчизні коханій у подиху кожнім.
Окрилена будь! І у леті – нехай
Чекають тебе росянисті світанки!
Купайся у пісні, і нею купай –
Осанна тобі, незрівнянна «Журавко»!

2015

Поет не народився випадково,
якщо він тільки взагалі поет,
бо майже кожне сказане ним слово
вплітається у пісню, вірш, сонет…

Бо всяка фраза, мов стріла із лука,
запущена у доленосну ціль,
а кожен твір – уяви лет і мука,
вершина щастя й невимовний біль.

Дзвінкі катрени – камінці, цеглини,
з них неприступну він кладе стіну.
То захист і надія для людини
на мир, що переможе все ж війну.

Поет – то честь і совість для суспільства,
його обличчя, фаху еталон,
борець за правду з силами злодійства,
слуга народу і його закон.

А ще скажу усім одне напевно –
зразок смаку він, вищий етикет.
Лише така людина в час непевний
і має право на ім’я «Поет»!

Чом у тебе он сльозинка
На щоці блищить?
Може це дощу краплинка
Падала згори?

Може то сніжинка біла
Тихо розтає
Чи комашка прилетіла
На личко твоє?

Як сльоза, то лише радість
В серці хай сія
І його нехай не ранить
Крапля дощова.

Зіронька-сніжинка тішить,
А не холодить,
Усмішку нехай залишить
Вона хоч на мить.

Ну, а крихітка-комашка
Крильцями змахне
І твоя душа,мов пташка
З нею десь гайне.

2017 р.

Без тебе без тебе не знаю
Чому так написано білим
Заметано зорями небо
Загублено стежку жадану
Іду навпрошки заметіллю
В снігах порятунку шукаю
У затишку зимно і душно
Шукаю заблудле чи зникле
Чи праведно а чи недбало
Загублено стежку жадану

21 січня 2018

Якщо зоїли раді лайці*,
аби боялися паяци,
і не складуть собі ціни,
то це слони, які і в лавці –
елементарні брехуни.

Вони і білі, і пухнаті,
коли розпушують хвости
як пацієнти у палаті.
Ну, а мені у нашій хаті
ще є куди і як іти.

Плекаю ще одну надію –
не переводити папір.
Моя-твоя не розуміє.
Я їх любити не умію
за недольоти вище зір.

Існують цезарі і брути
і на олімпі, і в юрмі.
Їх оминають баламути,
аби послати і забути.
Але – нехай ідуть самі.

Моя дорога непомітна.
Вона виводить із пітьми
не по болоту у еліту,
а по межі імли і світла
між павичами і людьми.

                                      01.2018

 
Тíкають геть секунди, що склали нудний день
Кришиш кудись години, чи як повезе
Б’єшся крізь лід на ділянці отій у містечку
Чекаєш на щось чи когось, хто б наставив тебе
 
Втомлений від загаряння, дощ удома переждеш
Юності й життя ще повно, час нема подіти де
Тут раптом помічаєш, десяток літ позаду
Хто сказав, що треба мчати, що постріл був до старту
 
Ти біжиш і біжиш, здоганяючи сонце, що тоне
Ніч обминає, знову з-за спини встає
Сонце все те ж, хай відносно, лиш ти постарішав
Дихаєш важче, на день ближчає смерть
 
Кожен рік стає коротше, часу не знайти ніяк
Задуми ані до чого, прози ледь пів аркуша
Втримуєш у спокою свій відчай, cе
Англійський стиль
Час минув, скінчилась пісня
Все сказати і не встиг
 
 
*
 
Мій рідний дім
Одразу добре тут мені
Завітаю з холоду й втоми
Грітись лагідним вогнем кухонним
Далеч над поля ~ лани
Вірних зве залізний дзвін
Щоби вклякнули вони в
Проханні зтиха до магічних сил
 
 
 
 
 
 
 
 

Коляд-коляд-колядниця,
Чому знов тобі не спиться?
Чому знов?
Віє виє хуртовина
Вітер б’ється, мов рибина,
Утікає час неспинний
Сторчголов.
Всі банальності та рими
Весни, осені чи зими –
Всі літа
Тиском скачуть в лихоманці –
Чинять вирви, риють шанці
Неспроста –
Знов призов, війна поганська
Битва хитра, ой, циганська,
Але ж ти
Кажуть, мусиш взять за руку
І у жертву чи на муку
Свого Пана Господаря
Привести.
Бачиш, онде чорна купа
Не лякайся, то не трупи,
А всього-лиш нерозібрані
Хрести
Обирайте по одному –
Вам нести –

Перший рік – за божий шлях,
Другий рік – за нашу кров,
Третій рік – за блиск промов,
А четвертий – просто так.

Коляд, коляд, коляда –
Іржа серце роз’їда,
Коле терен скроні,
Крапле кров з долоні
У Христа
На твоїй іконі.

Коляд, коляд, колядниця,
Помреш сама, молодице,
Будеш пишна, будеш гарна
Удовиця
Білотіла
Повновида
Яснолиця

2018

Повертається нам кришталева йорданська вода.
Я стою на порозі і шкірою слухаю запах:
шовкопряність небес, і висока зоря молода,
і тверда граносіль на зелених ялинових лапах.

Надслухаю: іде, проминаючи магму сторіч,
продираючи гріх на закляклій морозній планеті.
Опускається в тінь Божим словом розчинена ніч.
Розгоряється день, або альфа новітніх сюжетів.

І така надлегка кришталева йорданська вода -
у долоні, у світ, у застиглу в чеканні долину.
Я стою на порозі, і лине мені коляда
з передвічних сюжетів про Бога, і Духа, і Сина.

а смерть присяде скрàєчку життя…
за руку візьме… поцілує в очі…
перелистає сни мої пророчі
і сéрця переслухає биття…
мене легкого понесе в санчатах
маленького у витертих штанчатах
у рукавицях з татусевих рук
у біле сяйво де нема розлук…
де всі живі – і радість оживе
і сонечко у очі запливе
і випалить невиплакані болі…
я притулюся до своєї долі
і все прийму чого я не приймав
я відпущу захованих примар
єдино мову заберу з собою…
складаю зброю немічного бою
несу тепло у човнику долонь
у жертву на всепалення вогонь…

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Прийди до мене на пуантах,
А зверху ще - у білих бантах,
Яви красу єства хмільного...
І більше з одягу - нічого!

грудень ?525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось і у Києві затишшя.
Сидить безхатько на Майдані.
Щоденник пише, долю пише,
А завтра тут він – увостаннє.

Додому кличе не Вкраїна –
Лише лебідонька-дружина.
Така собі ось Чураївна,
В житті сімейному – крижина.

Хмільна зажура у безхатька:
Не має славоньки одвіку…
Він муж, дитині - трохи батько…
І має добрі черевики.

Бере, підтягує шнурівки,
Немовби пута Гіменея.
Думки – благенькі, недомірки,
Ніяк не модні, безідейні.

Коли боровся на Майдані,
У рідній хаті був ізгоєм.
Тепер удома він постане
Лише заслуженим героєм.

І не медалі, а стигмати
Несе. Ніхто його не спинить.
Іде крізь ночі горобині.
І буде: син, і батько, й мати,
А в них – полюблена країна.

Немає крил летіти в небеса,
Землі тяжіння янголів тримає…
Десь там вгорі незвідана краса,
Дорога до загубленого раю.

Немає крил летіти до зірок,
Що сховані за хмарами важкими,
Немає сил до них робити крок,
Щоб падати на землю тихо з ними…

Січень, 2018 року

А в глазницу реки западает осколок месяца.
Он идет по воде – и вода оттого тревожится.
Я легка и мягка, из меня словно тесто месится.
И вонзаются в плоть то ли розы, а то ли ножницы.

Говорю ему так: «Можешь гнуть меня, можешь печь меня».
Распивает меня он глазами своими темными.
Незаконной женою стою перед ним невенчанной.
А над нами вверху дышат ангелы с веретенами.

Пусть, во имя Отца, не порваться вовеки пряже той.
Пусть хоть пальцы мои – словно белые стебли – выжнутся.
Молоко в животе невесомое тихо топится.
Ночь терпка и пьяна - на холодных устах Всевышнего…

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Бродитимеш між брудними базарними ятками,
шукаючи смерть дешеву та не свою.

Ця пустка в тобі не тістом солоним учиниться,
а морем ламким, записаним на вініл…
Лягатимеш із терпкими, як вишні, дружинами –
і випита кров кипітиме у мені.

І рани твої почнуть у мені мироточити.
І з горла мого народиться птах живий…
Я знову прийду до тебе, спартанський мій хлопчику.
Чи ж пустиш мене укотре у свій живіт?

Не віднайди мої сліди.
Вони вже часом напівстерті.
У вакханальній круговерті
Вже недалеко до біди.
Нас шлях завів у нікуди́.

Не увійди в мої сліди,
Не потопчи моїх ілюзій,
Ми стільки літ уже не друзі,
Між нами лід і холоди
Заглада. Наче від орди.

Сіяє як нова монета
вісімнадцятилітній вік.
І гавкає на всю планету
хазяйновитий чоловік.

Багато їжі обіцяє:
червону юшку до води,
березової каші має
на цілу армію орди.

Купаються у Іордані
еліта світу і святі.
У дяді Вови на екрані –
«мас’ли»* армійської куті.

Еміри, шахи, азіати
малюють види на тюрму,
і на тайгу, й на Колиму...
Глухоніма богема Раші
плює на візи у Криму.
На носі – вибори. Тому:
– Ей, сюзерене на параші,
у крові на обіди ваші
не утопи своє Муму.

                                      01.2018

Дивуюся. В моєму кріслі гостя.
Всміхнулась. Нею вражений мовчу.
Чекаю на пояснення цього чарівного нашестя.
Приязнь і цікавість у собі́ відчув …
Мене не знаєш ти, - почув нарешті, - а я давно читаю:
В твоїх фантазіях, в твоїх думках блукаю.
І навіть іноді, коли ти щось питаєш,
Я подумки тобі відповідаю …
Наприклад, знаю, що учора
Ти збудував свої нові світи:
Це наче втрата пам’яті від Мандрагори,
Коли хтось потрапляє не туди.
А ще придумав ти молекули любові
І розмістив їх мов на дереві плоди.
І так багато сили у твоєму слові,
Що крізь світи мене відправили сюди …
В моєму світі в мене інший образ.
Побачити мене очима ти б не зміг.
В моєму світі небезпека. Колапс.
Мій світ від твого мій рід не вберіг …
В моєму світі думка – це реальність.
Щось оживає і зникає кожну мить,
Колись добром наповнена блакить,
А зараз обрій від пожеж горить …
Повірив я у цю містичну повість
І полетів у ті нові світи.
Навіть, якщо це прикра випадковість,
Я чимось мушу їм допомогти …
Планету всю заповнила орда,
Від інквізиторів ховається остання мрія.
Ми летимо. Частина цього хаосу душа -
Моєї подруги і розпач, і надія …
Там де Європа, пустка й чорнота,
Європа як завжди хотіла стати збоку,
І ця її злочинна сліпота,
Її й згубила одноруку й однооку …
Москва втішається парадами машин,
Що несуть світові безглузде сіроманство.
Це відчувається на рівні атомів, клітин,
У різних вимірах по суті те ж саме московське ханство …
Згадав філософа, що говорив глухим,
Як час покаже, нерозумним і сліпим:
Як уподобишся у вчинках злу,
То сам злом станеш … Я знав вже, що робити з цим …
Звертаюся у пустоту: ну що тепер скажеш, Богдане!
Невже заради помсти й віри королю
Ще й на тверезу голову, не п’яну
Віддати землю варто на поталу гультяю …
Який продав її за п’яний гріш султану і якомусь хану!
Всім зайдам, що одразу збіглися на поклик,
Що тут усе дешево, роздають ...
А помилка у цім твоя, і не один казав про це полковник …
У забуття думки полковників несуть …
Були суди і правив в них закон,
Книжки писали, розвивались школи,
Католик, православний, іудей,
У іншості не бачили крамоли …
На сейм чи сеймик хтось, як виїжджав,
То забував про своє особисте,
Хто мав майно, той і урядував,
Не ідеал. Але не рабство прийшле …
Здивуєтесь, але звелись полки,
Європа наче в мріях Ярославни,
Що бачила у снах над Києвом зірки,
Живіша всіх живих. Здавалось, була майже бездиханна …
У кожному в тім світі стала своя роль.
Ординське рабство захлинулось.
Та не потрібен більше мій контроль.
До моїх друзів здатність мріяти вернулась …
Дивлюсь, куди ж думки їх поведуть,
Я ще світів таких не бачив,
Як вони світ цей свій новий назвуть,
Там й Україна є. Так мені інший той народ віддячив.

Відчуваєш: цей біль росте в тобі разом з вірою.
І нічого не вдієш : хоч ріж себе, хоч - вішай.
Та слова, що з душі, як одіж із тіла, зірвано,
дозрівають гіркими ягодами у віршах.

Відчуваєш цей біль так тонко, немов незаймана
відчуває присутність першого чоловіка.
І шукаєш в собі святого чи хоч би пса його,
щоб було кому прочитати чи розповісти.

Відчуваєш? Цей біль? Цю музику порцелянову?
Розбиваєш об неї голову, ноги, лікті...
І чекаєш когось, хто в рани твої заглянув би.
І посіяв би в них по яблуні невеликій.

Можливо в році цім новім
десь в полі дальнім, серед жита,
собі тихенько розповім,
без тебе як учився жити…

Як вічність в Господа просив
навколішках посеред хати,
до крові губи прикусив
й минуле вчився забувати.

Як щодоби шукав себе,
все прагнув правди, як спасіння,
та знов і знов чекав тебе,
немовби Бога воскресіння!

Як подумки зовсім один
блукав у просторі і часі.
Як зупинився часу плин,
себе вже бачив в темній рясі…

Як підземеллями душі
життя носив, немов офіру.
Як несподівано вірші
любов мені вернули й віру!

Лише собі… Помилуй, Боже!
Десь у степах, посеред трав,
бо зрозуміти мене зможе
лиш той, хто у житті кохав…

січень 2018

З часом світліє та мить, коли
як у воду в старість влетиш.
Впадеш з каменем прив'язаним
до душі, наповненим усім тим
що ти пройшов і що пережив.
Хоча й спробував всякого ремесла,
розписав світ з голови до ніг —
ніг Господа і голови доньки.
Зумів за собою юрбу потягти,
але плавати не навчивсь.
Проте це не кінець і не смерть,
це метафора і забобон.
Бо молодість хоч і минула
а любиш життя ще більш.
Ким ти станеш, коли виростеш,
коли випливати, а бачиш дно?
ти або лід, або лайно.

Співає Небо Господу осанну
і вторить йому матінка Земля.
Із дня у день, в ніч з ночі несказанно
знання передаються. Окриля
їх відголос безмовно Світ, безслівно.
Шатро для Сонця збудував із них.
Воно виходить велетом чарівним
зі шлюбного чертога, мов жених.

Героя схід і його мандри небом
дарують всьому світло і тепло,
щоб кожен міг здійснити власну требу,
схиливши перед Ним своє чоло.
Закон Господній вельми досконалий,
він дух зміцнить і загартує плоть.
В нім мудрості закладено начало,
щоб підлість і зневіру побороть.

Ясні Творця накази й справедливі,
зціляють душу, серце веселять,
ще й очі просвітліють всім на диво,
бо чистота не може не сіять.
А страх Господній, з правдою сполука,
дорожчий золота, за мед солодший він –
то чистоти святої запорука,
надійніший він від фортечних стін.

Очисти, Господи, від скверни та свавілля
і помилки дай силу зрозуміть,
щоб не діждатись пустоти похмілля,
щоб марно все життя не загубить.

21.01.2018

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.
 

На зеленому лужку, там де квіточка росте,
Павучок запавутився, заснував своє сільце.
Плести різнії узори, - це є діло не просте
І своє майстерське діло, він скріпив усе в кільлце.

Обдививсь чи все доладу, чи нічого не забув
І мохнатий неборака, кожну ниточку смикнув.
Покрутився на всі боки, ще й донизу зазирнув,
Та втомившись від роботи, він під квіткою заснув.

Та несплять всі очі зразу, він їх має може п'ять
І чатують дні і ночі, щоб здобич не проспать.
Якщо муха влипне в сітку, рватись буде і дзидщать
В павутиння він миттєво буде муху загортать.

Тож в житті у нас буває - хочеш злагоди, добра.
Та щоб мати все одразу - це дорога не легка.
І шукаєш шлях обходу - і розумієш, що — це гра.
А зівнеш хоть краплю митті, влипнеш в сітку павука.

заварити терпко́го чаю…
чорнішого за всі ночі
і розпити себе… розлити
на тарелю місяця вповні…
а тобі було добре О́вном
краще ніж мені Козерогом?
ми були відпущені Богом
як земля горіла під нами
м’язи скручувались нитками
і ми натяками минали
і ми намірами вмирали
мирото́чили… морочились…
паморочилися знесилені
наші голови обважнілі…
щось не те ми там надкусили
загасили водами сивими
зорі… зоране поле голе
тільки працю нам обіцяє…
я іще фантомно пручаюсь…
… заварю собі щедро чаю…
філіжанка переверне́ться –
Доля навіть не оберне́ться…
розіб’є́ться вщент філіжанка –
не здригнеться навіть… не гляне…
слід потоншає і розтане…

Виноградник скніє без лози,
Вилито в багно солодкі вина.
Бачиш зморшки? Це убитий син.
Сивина - похована дружина.

А синочок мирний. Не солдат.
Просто українець. Без погонів.
У стодолу залетів снаряд -
Усміхнулись "родичі" за Доном.

Височить горбочок у вінках,
Довго насипав його, по жменьці.
А жона померла на руках,
Від розпуки розірвалось серце.

Сон жахливий бачу наяву -
Зятю тесть стріляє прямо в вічі.
Я помер. Хоча іще живу.
І нема у цьому протиріччя.

П'ю нектар гарячий з полину,
Бо душа згоріла - чорна шахта.
Споряджаю внука на війну:
Треба відомстити...вбити брата.

20.01.2018р.

Зима на юге вроде не зима –
Инверсия про осень мимоходом,
Так мягко стелит, чтобы жестче спать
И даром не растрачивать свободу.

Пути Господни неисповедимы –
Их жёстко стелят, мягче чтоб идти –
Ведут к тому, что зримо и незримо,
И только в Рим не могут привести.
Хотя в него все сходятся дороги –
Рим лишь один, идущих же не счесть.

И вновь от снега отрясаю ноги,
Идя во внутрь, чтобы себя прочесть.

20.01.2018

Давно молитись не ходив у храм.
Бурчали небеса "Грішити досить."
Наснилася бабуся. Та що пра...
Сиділа одесную од Христоса.

Апостоли жували коровай,
Ховали дулі моцні у свитини.
А муж шептав: - Маріє, утікай!
Інакше нам не бачити дитини!

Поділено Спасителя майно:
Тому - прихід, тому - свитину Божу.
З-під ніг курчата скльовують зерно:
Для віри плід кохання - зайва ноша.

А далі почорніли небеса,
За планом відбулася богострата.
Товпа у висях зріла чудеса,
А мій дідусь залишився без тата.

Прокинувся. Дружина обняла,
Любові закрутився буйний вихор.
Вона свята. У ній немає зла.
Над головою німб світився тихо...

20.01.2018р.

***новаторська сюжетна еротика. авторські знахідки***

Ах, оголені плечі
У червонім сукнІ !..
Плаття це ти, до речі,
Показала мені,
Як ото ми кохались...
Не у нім...) Наголо...)))
...ти у нього убралась
За бенкетним столом.
Все оголення світу,
Що обожнюю я,
Прикриваєш тендітно
Пелюстками троянд,
Що тебе огорнули
Оксамитом!.. Пардон...
...ось і шепіт почули
(моветон... моветон...)
Від "суперниці трону"
(їх чимало було)
Їй цього "моветону" б...
Куля в лоб! Чи у лоб...
Ок! ...оголення чари
Алебастрових пліч...
Зазіхаюче марять
Тих жінок чоловіч...
Ки...парисова постать
Зводить з розуму їх.
Ім тебе б перепостить,
Увійти у твої
Інтернетові блоги...
...ну які ви "круті",
Ці оголені ноги
У легкому взутті!
Вас, "оформлені" платтям,
Не приховує стіл...
...і повік не пізнати
Шалу нашого стиль
Тим, що "виїли очі",
Цей фортуни кульбіт-
"ЯК" ВОНИ ТЕБЕ ХОЧУТЬ-
НЕЦІКАВО ТОБІ.
Ти ж-бо знаєш, як буде,
"зірвемося" у ніч,
Як вона тебе всюди
Подарує мені,
Як зриваючи плаття
(то не я, то вона)))
Запалає багаття,
Мов плеснули вина,
У пориві стрімкому,
Де обом навісніть...
Як на платті оцьому
Ти застогнеш умить,
Вигинаючи тіло,
Мов пекельний вогонь...
-Клас!.. А ще не хотіла
Одягати його...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118012001528

На світанні ранок в поступу тілеснім
Босими ногами по росі небесній.
Крадькома, тихенько... зачепивсь за сонях,
Вітерець грайливо випурхнув спросоння.
Горобцем зухвалим фиркнув понад тином
І ґаздою вправним у город полинув.
Зашуміло літо і медово, п’янко
Танцювало танго на моєму ґанку.
Про щось шепотіло та кудись манило.
Все було казкове і таке щасливе.
Акварелі літа промайнули швидко.
В пам'ять вкарбувались, трепетно поникли.
***
У холодну пору, у тріскучу днину
Спогадом духмяним розтопили зиму.
Вихлюпнулись звідти, гулькнули в долоні,
Фліртували трішки в творчому салоні.
Щиро так благали дати для них крила,
Стати слово-сонцем ...
І таки впросили.

У очі інквізитора дивитись,
То справді задоволення мале,
За соломинку розуму схопитись,
Якщо в очах тих є хоч щось живе …
Ти розумом своїм всіх здивувала,
«Померлих» двох з могил їхніх підняла,
А заздрість поруч мов мара постала,
Людська глупота відьмою назвала …
Ти їм про те, що прочитала у книжках,
Списала у землі світанках,
Що вечорами бачила в зірках,
А страх говорить, що ти «мор» вчинила в замку …
Красуня, коси твої до землі,
Таким вклоняються великі королі,
А перед очі пре якась подоба,
Даремна твоя слів спокійних спроба …
Погляд надії посилаєш у віки,
Що це можливо, знаєш. Поможи!
Когось у часі просиш і благаєш …
І він не витерпить. Зламає всі закони. Що для любові людські заборони?!
Зірвавши пелену тисячостоліть,
Ховаючи кохану від жахіть,
Той хто з тобою наче привид говорив,
Тебе від твого світу полум’ям закрив.
Здивована. Світ замків і машин.
Жінок, що не згинають спин. І не ховають вроду від людей.
Тобі достатньо було двох годин,
Щоб зрозуміти, хтось усе зробив. Із твоїх мрій. І деяких ідей.
А час, як виявилось, спить. Твоя любов, як і тоді, стоїть
В оточенні новітніх інквізиторів очей.
Для них тепер не злочин книжка чи знання світів.
Новітній злочин – вибух почуттів.
У цьому світі нежива любов,
Пальне для мозку, що колись текло як кров.
І словом неможливо образити,
Усе, що можна, треба дослідити.
Твою любов зібрались засудити.
Твої емоції тут жоден аргумент.
А вирок – знову на вогні спалити,
Бо не потрібен недолугий інструмент.
Ламаєш все. Що цінності в безкриллі?!
І разом ви щезаєте в віках.
Машини й інквізитори безсилі.
Там де любов, там пропадає страх.

Чи ще у білім світе є
крім мене хтось, великий Боже,
хто славить так ім’я твоє,
хто так вартує на сторожі,
як я – твій раб і божий син,
твій учень вірний і старанний?
Хоча не тішить часу плин,
та не страшать мене й страждання.

Ти випробовував мене
не раз, не два, удень, ночами…
Хай гнів невірних омине
мене з їх підлими речами.
Зміцни, Всевишній, укріпи
у намірах Тобі служити,
підступним очі засліпи,
великий Отче, небожитель.

Не дай повергнути царя
і скинути його в пучину.
Візьми дарунки з вівтаря,
не відкривай мою личину.
Нехай не вразить мене грім
і не карай публічно строго –
не дай засумніватись в тім,
що кожна влада є від Бога…

20.01.2018

Виткане небо. Білі хмаринки.
З них вилітають тендітні сніжинки.
Мить, і сніжинка у мене в долоні.
Та не годиться їй бути в полоні:
Вільний політ - то сніжинкова доля.
Крапельку срібла дарує за волю.

Вітер повіяв... Летить сніговиця...
Раді сніжинки... Усміхнені лиця...

Чого тобі, хлопче, аж райдужна сіль у зіниці
Захлюпалась рибкою, легко пірнувши у блюз.
Донині лиш вітер торкався моєї спідниці –
Палючий і вірний. А ти… а тебе я боюсь…

Занадто блавату засіяла мама ув очі,
Задовгі співанки гойдали колиску малу:
Офіра русалкам, що лілії дикі полощуть,
А трута цвітіння звиває легені у млу.

Ти лук арбалетний, ти гукіт стрімкий водоспаду,
Уже не втекти ані вбрід, ані вплав, лиш у смерть.
Попереду прірва щербато регоче, позаду
Столочені квіти, поламані клятви. І все...

Крило повітрулі звихнулося летом до тебе,
Їй серце триножив, вростаючи наскрізь у стан.
В’язала закляття, шепочучи п’яно, а лебідь
Видзьобував з рук обважнілих зелений туман.

Що, хлопче, шукаєш між лісом і сонцем укотре?
Чи сплаканих мавок не доста в нічному саду?
Силяй їх намистом, а сльози тихенько закопуй,
Барвінком і рутою зійдуть. А я украду

Твій подих поранній, сорочки кутас чорно-білий, –
Хай з того намостить гніздо соловей молодий.
Чого тобі, хлопче? Впинаєшся хижо у силу,
У владу над євами, а не боїшся біди?

Чого ж? Я питаю, бо справді – чого тобі, чуєш?
Забави, насмішки, зарубки на новий лежак?
Лиш я не піддамся, бо вітер коліна цілує
Крізь бганки батисту. Бо вітер зо мною лежав…

Він капітан і порт його – Марсель.
У нього репутація вояки.
Він курить люльку, п’є вино і ель
І любить парію із Нагасакі.

У неї як проказа на руках,
Видніються татуювання знаки.
А вечорами джигу в кабаках
Танцює дівчина із Нагасакі.

Його п'янить її дівочий стан
І губи, що палають, наче маки.
Іде у рейс далекий капітан,
Цілує пасію із Нагасакі.

Коралі, як її гаряча кров,
І блузу оксамитового хакі,
Свою жагучу і палку любов
Везе коханій він у Нагасакі.

Вертається із рейсу капітан
І дізнається, що жиган у фраку,
Окурений гашишем жентельмен
Убив любов його у Нагасакі.

Її уже окутує туман,
Оплакують її дощі і мряки.
Іде у рейс далекий капітан
І не цілує гейшу з Нагасакі.

І у шторми, коли реве гроза,
У ночі самоти на полубаку
Він бачить карі очі і сльоза
Ятрить його путі у Нагасакі.

Її уже окутує туман,
Оплакують її дощі і мряки.
Іде у рейс далекий капітан
І забуває гейшу з Нагасакі.

                                      19.01.2018

В кінці шляху оглянься, подорожній,
Задумайся, до чого ти дійшов,
Що твій багаж до прикрості порожній,
І весь твій слід – лише від підошов.

Який ти шлях в житті собі намріяв,
І як свій шанс безславно змарнував,
Що доброго на ниві ти посіяв?
І що корисного пожав?

Господь – наша сила! Творець – наша скеля!
Ми, Боже, єдина сім'я!
Ти башта, фортеця і навіть оселя,
ти щит, а ще спів солов’я.

Тенета смертельні уже не загроза,
своїх ворогів не боюсь.
Ні спека мені не страшна, ні морози,
я підлим в обличчя сміюсь.

Мій Боже, пошли нам свого херувима,
щоб небо очистить від хмар.
І сила, і слава твоя незборима,
міцніша від тисяч примар.

За праведність, Господи, завше Ти судиш,
за вірність і рук чистоту.
Даруй же прозріння усім, кого любиш,
яви нам душі широту!

Не зрадим нізащо своїй ми ідеї,
чужих нам не треба богів.
Подібно Давиду, царю Іудеї,
ми знищимо всіх ворогів.

У цьому Всевишній усім запорука,
підпора і дороговказ.
Стрілу налаштує і в руку дасть лука,
на поміч Він прийде й не раз!

19.01.2018

Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і пораненої.
Я - дешеве вино, в якому ні краплі істини.
Я - Твій вбогий врожай, натомлений Виноградарю мій.

Бо усе, що в мені від Тебе, - болюча цілісність.
Я - причастя, застрягле в горлі у нерозкаяного.
Листопад відступає, тихо у мене цілячись.
І кожнісінький вірш прощає і відпускає мені.

2014 р.

***
Не визначає час, кого пора забути,
а зобов'язує, яким ти маєш бути –
або його відповідаєш духу,
або про тебе ні байок, ні слуху.

***
Немає друга, що дає у лоб,
аби умів я праведником жити.
Але якби ся стало, не було б
тоді кому мене похоронити.

***
Усе, що маєш, обдеруть на мито
і як од аскарид не відіб'єшся.
Горбатишся весь вік на паразитів
і невідомо, де й чому загнешся.

***
Не допікає бестія мене
і має те, чого уже немає.
Її уже ніщо не дожене,
але чому, ніхто не доганяє.

***
Єднаються музейні експонати –
«мальчиші-кібальчиші й буржуїни».
«Забанені» поети і фанати...
Ось-ось, і буде вільна Україна!

***
Буває явне і таємне
не влазить у одні штани.
Але не відають вони:
одне, розділене на темне
і світле царствіє богемне
не устоїть у дні війни.

                                      2018

все на продаж… на знос і на злом…
на зло як банальності біс – біном…
а я сьогодні зранку ділюсь теплом
і не чекаю… чеканю кроки…
янголи наспівують караоке
білосніжні і синьоокі
безстатеві і одинокі…
грають у жмурки… і жмуряться близоруко…
я одягаю панцир… клобук… перуку…
і їду до праці на восьму тридцять…
якщо пощастить – то втраплю у корок…
і за запізнення мене зві́льнять о восьмій сорок…

Ота вода… о, та чудна́ вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…

Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,
Посеред магій Світлої вечері
вогонь завітний блисне на киче́рі,
і ти усе покинеш – і підеш
до тої заворотної води –
ой не ходи по вроду, не ходи…

Зведе на безвість… Боже, відверни!
(Отут Козу Лукавий напуває –
він душу вкрав і тут її ховає).
До тої душегубної води
Ой не ходи, прелюба, не ходи.

О, та вода! Ота чудна вода
тебе таки зманить, Предивна Діво…
Паде зерно… Чи плідні будуть жнива,
коли в Кози дозріє «борода»?
Тшшш!!! Тихо-тихо… Бачите: сліди!
Наврочиш лихо, Діво…
Не ходи!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Опанував таки абетку,
Але страждаю від гюрзи.
Братві зарюмсую жилєтки,
Кричу:- Сатирик, не гризи!

Пишу про небеса високі,
Чудовні очі, світлий лик.
А гад вовтузиться під боком,
Роздвоєний стирчить язик.

Кошлатися від ляку рима,
Похняблена дрижить рука.
Чи, може, краще стати мімом,
Допоки геть не залякав?

Нема уже ні дня, ні ночі,
Пегасу зламано хвоста.
Під носом джерело хлюпоче,
Змокріли губи й борода.

Зірвав з коня важкі підкови,
Стрибай, кажу, за перелаз.
Втомився плакати, братове.
Ви шкряботіть, а я вже, пас.

19.01.2018р.

Щось непривітна Верховина. Уся в вітрах …
Колиба двері мов сама відкрила. Ламаєш страх.
Чого вас в гори? Тут саме каміння? Питає старий гуцул.
Сміюся: в пошуках цікавих клаузул?
Попахкує у нього люлька,
Чи то земля в руках? Вертить. Маленька кулька …
І вік його для мене таємниця,
Чи то йому таке свята водиця?!
Чого прийшов? На бай зайшов? Чи бартки гарної не маєш?
Сміється: в жовтні може афини збираєш?
Чекай, принесу бербеницю. Може зі мною поснідаєш.
Чи яка бола? Але ж борзо ходиш? То правди значить ти шукаєш.
Ото вже варият. Одного вже такого знаю.
Сиджу отут і теж у гір сто літ питаю.
І вже щось знаю. Трохи бачу. Трохи чую.
Бери ось гуглю. Троха з тобов помандрую.
Зайшли в печеру. А вона питає: єк дужі?
Що тут сказати? Я ж гуцульською не знаю.
Мій гуцул каже: та хіба ж то лихо.
Кажи, як вмієш. Але кажи дуже тихо.
В наступну мить ти раптом помічаєш, що ти вже птах. Летиш.
Щось по землі шукаєш.
Чужа якась земля. Порожня. І втомились крила. Здавалося, що спиш.
Та відчуваєш, що втрачаєш сили.
Мольфара кличеш. А його нема. Ти падаєш …
Упав без болю. А навкруги стіна. Печера мовчазна.
Ти знову пробуєш. Злітаєш вище й вище.
І раптом вниз. Фігура мовчазна. То інший я.
Замучила війна. Десь в самоті моя сім’я.
Не повернутись. Я це розумію. І вибору нема.
І знову вниз. І знов багнюка, рови,
Австрійська форма. Незнайомець щось говорить.
Це знов війна. Потиснута рука.
Мій птах летить. У прірву він шугає. За ніччю ніч.
За роком рік минає.
А далі диво – дивина. Сидить у горах чоловік і шахи грає.
Якими ти? Мене питає.
Хай будуть білі. У перемоги є ціна? Ціни не має.
Є мета. Хто зрозумів мету, той в грі перемагає.
Та чудернацьки граєте щось ви. Хіба одразу стільки ходів
Оця фігура має? І кінь так різко вниз не повертає.
А хто це так сказав? Хто правила дав ті?
А може правила у кожного свої.
Хай кожен сам по своєму зіграє …
Тоді де візьму я аж стільки тих світів?!
Тоді і істина буде моя?!
Але ж самотність гірша за звитягу.
Оце і є твоя ціна …
Шукаєш одинокі душі і творите всі разом світ.
Чи світлий, чи такий як чорна ніч?
Заради спільного добра
Ти відмовляєшся крутити долі.
Свою, чужі. У цьому добра воля.
Кусочки світлого збираєте в одні долоні …
Я дякую за все почуте. Зі мною поруч весь мій рід.
Політ – то вже для мене звична річ.
Але чомусь, чим далі, тим чорніше,
Все менше переплетені світи.
Що на землі здається багатіше,
То для душі – в багнюку забрести …
Голос мольфара: ой, пропаде ґазда.
Я й не помітив, що весь час той поруч був.
Вирує темрява безглузда.
А у цих шахах хто хоч щось добув?
І знову на горі. І знову шахи.
Сидить, блиститься весь яскравий пан.
І посміхається, говорить дуже гарно.
Але вже правила диктує сам.
І кожні п’ять хвилин він правила міняє.
А може навіть кожну мить.
І круговерть він цю не зупиняє.
Втікай назад. Душа моя кричить.
Я дошку з шахами від себе відкидаю.
І знову птах мій десь в пітьмі летить.
Кидається із боку в бік. Він обрій хоч якийсь шукає.
Враз бачить світло. Радісно кричить.
Знову печера. Все пізнав? - питає.
Супутник мій. Я вже й не знаю хто.
А де ж мій рід? Десь по світах блукає.
Як буду рятувати я його?!

Угору сонце лиш пішло
і сніжень на поріг,
шляхи-дороги замело –
крокує Новий рік!
Вітаємо з Різдвом усіх
найкращих із людей.
Хай линуть радощі і сміх
з відчинених дверей!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!

Нехай зимовий Миколай
заходить в кожен дім.
Дарує усмішку нехай
великим і малим.
Хай музика в усі часи
лунає без кінця,
любов чарівної краси
наповнює серця!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!

січень 2018