Проляже творчість у тривозі.
Зло у добрі, добро - у злі.
І світ застиг на півдорозі,
Як сойка на однім крилі.

Ці парадокси й силогізми
Над нами виснуть, ніби меч,
Як не відстріляні ще гільзи,
Що принесуть вогненний смерч.

Оці питання проростають
З глибин душі, неначе сни.
Вони згущаються, мов зграї,
Щоб нападати з-за стіни.

Удар же їхнього кастета
Нас кине в присмерк, у хаос.
Це почерк їхнього стилета,
Що жалить гірше сотні ос.

11 серпня 2023

На вулиці вузенькій на Подолі
Під хатою усілися діди.
Збиралися щовечора сюди
Та розмовляли про життя, про долю.
Пригадували молоді літа,
Коли вони були ще повні сили.
Як у походи бойові ходили.
Трохим все більше у других питав.
Сам не любив багато говорити.
Хіба що хто причепиться, тоді
Розповіда про роки молоді.
А то розговорилися про битви
З татарами. І тут Трохим сказав:
- А я ж цілого хана був у полі,
Ще й не простого, знатного доволі
У розпал битви майже упіймав.
- Не може бути! – заявив Свирид, -
Та хто б тебе хоч допустив до хана?
- Ось тобі хрест! Все чесно, без обману!
- То розкажи! – озвався збоку дід
Степан, що саме люльку набивав, -
Як то було? Як хана того звали?
Ми ж тут про багатьох ханів чували.
- Сеїд-Ахмад! – Та хто ж його не знав?!
Той кровопивця скільки літ підряд
Ходив на Русь. Біди з ним скільки мали.
Та ж тут його, здається й пов’язали?
У Києві? Попався-таки, гад!
- А ти ж до того яким боком був? –
Спитав Свирид, мов досі ще не вірив.
- Так склалося! – Трохим промовив щиро.
Замовк на мить, мов щось таке забув.
Розправив вуса й знов заговорив:
- Було то років, мабуть тридцять тому.
Я вже літ десять, як пішов із дому,
В дружині у Корецького служив.
Спокою, скажу чесно, не було.
То гультяї купців десь пограбують
І добре, коли їх не замордують.
А нам весь час те корчувати зло.
А то бува з сусідом нелади,
Ніяк землі не можуть поділити.
А то ординці узялись ходити
Із-за Дніпра походами сюди.
А особливо той Сеїд-Ахмад.
Казали, він потомок Тохтамиша.
Але від предка він отримав лише
Злий норов. Тохтамиш, мабуть, не рад
Таким потомкам. Довели Орду.
Немов собаки, в ній хани гризуться.
За трон в Сараї безкінечно б’ються.
А заодно нас грабувати йдуть.
Отой Сеїд, з Москвою як злигавсь,
То до Литви став часто зазирати.
Москва хотіла землі відібрати
У Литви руські, тож хан і старавсь.
Ледь не щороку у наш край ходив.
Із-за Дніпра наскочить, пограбує,
Нещасний люд у селах помордує.
Поки до бою, він уже й здимів.
Крім москалів були і у Литві
Такі, хто князя мріяв підсидіти.
У Києві сиділи сучі діти,
Ножі гострили увесь час криві.
Були із москалями заодно,
Теж хана у набіги запрошали,
Забрати Київ під Москву бажали.
Але таємно те велось воно.
Отож Сеїд той, наче вовк кружляв
Степами та моменту ждав, проклятий,
Щоб знову Крим собі відвоювати.
І на Литву тим часом нападав,
Бо ж Крим з Литвою заодно були.
Сил, правда в нього ще було замало.
Бувало, що й опудала саджали
На коней, полякати щоб могли
Сторожу нашу – мов багато їх.
А спробуй-но здалека розібрати
Чи тисяча, чи дві іде проклятих.
То я уже пізніше підстеріг.
Тим літом знов навідалась Орда.
Але не просто по краях пройшлася,
Аж до самого Львова подалася.
А вслід за нею йшла страшна біда.
Палали шляхом села і міста,
І крик, і плач по всій Русі стояли
І валками полон до степу гнали.
Земля лежала по орді пуста.
Її спинити сил в нас не було,
Не було часу військо щоб зібрати
Аби орді достойну відсіч дати.
Поки до Казиміра то дійшло,
Поки указ збиратися він дав,
Орда уже до Львова підкотила.
Поділля по дорозі погромила.
Отож володар мій мене позвав.
Сказав, гонець прибув від Казиміра,
Але ординців по дорозі стрів.
Стрілу отримав, ледь до нас добрів.
Чи виживе - і сам у те не вірив.
Та князю повідомити устиг,
Що посланий він до Хаджі-Герая.
І грамоту від Казиміра має,
Де просить той, щоб хан йому поміг.
В Хаджі-Герая був рахунок свій
З Ордою. Вже давно ворогували.
Не раз і Крим ординці воювали.
Тож хан завжди готовий був на бій.
Ледве Сеїд зі степу набігав,
Щоб наші руські землі грабувати,
Хаджі-Герай велів коней сідлати
І злодіїв у степ далеко гнав.
Недарма ж охоронцем його звуть
Українських земель іще і досі…
Тож за наказом князя довелося
Мені до Криму чимскоріш відбуть.
Немов татарин, троє взяв коней,
Щоб на шляху поменше зупинятись
І лише кіньми на ходу мінятись.
Із трьома кіньми хай хто дожене!
Шлях був важкий, допоки я добувсь
Татарських стійбищ. Далі легше стало.
Татари мені й коней поміняли
І в час короткий, навіть і незчувсь,
Як вже і перед ханом я постав.
Хаджі-Герай все вислухав спокійно.
Бо ж він усе життя провів у війнах.
Якісь накази у ту ж мить віддав.
Й татарські полетіли сторожі
У степ, щоб більше про Сеїда взнати.
А хан орду негайно став збирати.
Життя орди – постійно на ножі.
Тож я не встиг як слід і відпочить,
Як вже орда із Криму виступає
І шлях на північ до Дніпра тримає.
Я не питав, а хан весь час мовчить.
Чому туди? Пізніше зрозумів.
Чого за тим Сеїдом нам ганяти?
Він же до себе в степ буде вертати.
На переправі хан би його встрів.
І так воно, насправді і було.
Сторожа приїздила й відбувала
Та ханові про все доповідала –
Куди якраз ординське військо йшло.
Щоби орду зарані не злякать,
Дали ми час Сеїду перебратись
На лівий берег та розташуватись
На березі Дніпра відпочивать.
Сеїд гадав, що, втікши за ріку,
Він від литви надійно схоронився.
Тому єдино на отой бік дивився,
Радіючи, що здобич отаку
Вдалося в руських землях захопить.
Погоні поки вслід за ним не чути,
Тож можна вільно і передихнути.
Діждались ми – ворожий табір спить,
Тоді і налетіли зусібіч.
У таборі піднявся ґвалт страшенний.
Адже стоїть навколо нічка темна,
Яка сховала все з ворожих віч.
Хтось кинувся втікати за ріку,
Хтось в бійку кинувсь, хтось «аман» просити.
Ясир великий взявся голосити,
Ще долю проклинаючи гірку,
Бо ж бачили, що то орда прийшла.
Орда з ордою б’ються, хто здолає,
Той і ясир собі забрати має.
Тож доля їх непевною була.
Я кинувся найперше чимскоріш
Туди, де мало буть шатро Сеїда.
За мною кримчаки летіли слідом,
Всіх на шляху пускаючи під ніж.
Проте шатро уже пустим було.
Слуга тремтячим голосом повідав,
Що хан Сеїд і охорона слідом,
Як тільки навкруг степом загуло,
Рвонули назад бродом за ріку,
Отож дарма тепер його й шукати.
Бій навкруги поволі став вщухати.
Хан перемогу тут здобув легку.
Сеїд утік, а військо все його
Або розбіглось, або, як бувало,
На бік Хаджі-Герая швидко стало,
Слабкого хана зрадивши свого.
Як бій затих, я до Хаджі примчав,
Прохати став Сеїду вслід погнати,
Аби його проклятого впіймати,
Щоб він орди нової не зібрав.
Хаджі-Герай послухав, подививсь,
Але сказав, що слідом за Сеїдом,
Хоч би й хотів, одначе не поїде.
Боїться, щоби Крим не опинивсь
Якомусь хану здобиччю легкою.
Їх у степах сьогодні розвелось.
Отож мені самому довелось
Шукати сліди хана за рікою.
Він чималенький іще мав загін.
Летів на північ, мабуть, рятуватись.
Бо знав: як кого має тут боятись –
Лиш одного Хаджі-Герая він.
Вони летіли, я слідом кіньми.
За ними сакма стоптана лежала,
Мені їх слід втрачати не давала.
Отак на північ шлях долали ми.
Сеїда шлях до Києва привів.
Чутки ходили вже тоді – між знаті
У Києві були й такі багаті,
Хто б Казиміру насолить хотів.
Вони, щоб князя свого підсидіть,
Готові і Сеїда були звати,
І московітам землі віддавати.
До них, напевно, той Сеїд і мчить,
Аби вони йому допомогли
Якось Хаджі-Герая обманути
І у степи спокійно повернути.
Ті, може вже й погодились були.
Я бачив, як татарський весь загін
Себе спокійно досить почуває.
Ніхто у місті їх не зачіпає,
Хоч погляд лютий кидав не один.
Бо ж сала всім за шкуру залили
Оті ординцы, як на них не злитись.
Та знать на те, як може подивитись?
Отож, про себе лаялися, йшли.
Уже до того, бачу, усе йде,
Що той Сеїд у місті відпочине
Та й спокійненько Київ сам покине.
І у наш край орду знов приведе.
Потрібно було щось із тим робить.
А що я можу, бо ж один не воїн.
Кружляв навкруг татар я в неспокої.
І раптом зрозумів у якусь мить,
Як маю діять. Як завжди, Поділ
Був дуже людний. Тож я і під’їхав
До тих татар, що не чекали лиха
Й найближчому урізав з усіх сил.
Той так і гепнув. А татари вмить
Вхопили шаблі, стали підступати,
А я на весь Поділ почав волати,
Мовляв, татари наших хочуть бить.
Кияни й так страшенно були злі
На тих татар, тож кілля похапали
І на ординців насідати стали.
Кров полилася перша по землі.
На крики люди стали підбігать.
Уже при зброї, не лише з кілками.
І справжня битва закипіла прямо
На вулицях. Взялись татар вбивать.
Багато їх лежало на землі.
Багато стало вже «аман» просити.
Тут княжі стражі встигли налетіти
І тисяцький із ними на чолі.
Я вже і до Сеїда підібравсь,
Який за спини воїнів ховався.
З ним на двобій ставати вже зібрався.
Але, на жаль, Сеїд той врятувавсь.
Щоправда, через той переполох,
Який тут на Подолі розгорівся,
Ніхто вже з тим Сеїдом не возився.
Із тих його прибічників кількох,
Ніхто відкрито встати не посмів,
Щоб за Сеїд-Ахмада заступитись.
Прийшлось йому в темниці опинитись.
Дізнався Казимір і повелів
Узяти бранця і без зайвих слів
Його у Ковно чимскоріш доправить.
Мені оту і доручили справу.
Загін князівських ратників повів.
Живого ми Сеїда довезли
До князя Казиміра аж додому,
Хоч руки і чесалися при тому.
Але наказ порушить не могли.
Я з Ковно знов до князя повернувсь
Корецького, став службу там служити.
Сеїда ж Казимір залишив жити.
Він легким переляком лиш відбувсь.
Сидів почесним в’язнем в Ковно тім.
І девְ’ятеро аж синів при ньому.
Литва для них зробилась рідним домом,
У степ вертати не схотілось їм.
Чув, за три роки той Сеїд помер.
Так, що синам чого у степ вертати?
На них ніхто не буде там чекати.
Десь досі служать князеві тепер.
Серед татар литовських, далебі.
Литві служити їм зосталось лише.
Рід занепав славетний Тохтамиша,
Нічого не лишивши по собі.

Рій роїться і кружляє,
Вихориться й огортає
Рапсу цвіт, як сіра хмара
За подвір’ям переярок,
Де кору дере ведмедик,
Вчувши з поля запах меду, –
Звір страшну роззявив пащу
Й жде на бджілок роботящих.

М’ята тьмяно і тремтливо
Мерехтить в саду дрімливім, –
Мляво марить до нестями
Небувалими дощами, -
М’ята мріє неозорим
І вельми бездонним морем,
Бо задимлена вкрай пилом,
Відмивалася б там милом...

Надвечірнє сонце вдалині
Нищить власних променів вогні,
І не видно в сутінках мені
На баштані спини кавунів...

Щастя цілюще та невидюще
Тільки тому, що у скаралущі
Темінь живуща і проклятуща
Щойно втелющила ігрищ тьму-тьмущу
Щастю непосидющому…
31.07.25

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа,
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Любові вогник довго ще не гас.

2018 р.

Ця книжка окроплена кров'ю
Моєю із вічних начал.
Настане кінець славослов'ю.
І прийде в надійний причал

Те слово вогненне, омите
Потоками, що принесуть
Прозріння, немовби столику
Освячену космосом суть.

І крапля червона упала
На білий священний папір,
Немов на небес покривало,
Позначивши жертвою твір.

30 липня 2023

Я у цім не зізна́юсь на сповіді –
Хай зі мною помре назавжди́:
У кохання бувають різно́види,
А для мене кохання – це ти.

Паноте́ць не почує розкаяння –
Я тебе́ не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,
Коли нам Він зустрітись поміг.

А якщо і просити пробачення –
Лиш за те, в чому винен сповна́:
Що, у праведнім долі тлумаченні,
Ти у мене була не одна,

За візити, неча́сті й непро́хані,
За відведений погляд убік
І за те, що, по вуха закоханий,
Я від тебе раптово утік...

Кару Божу прийму після сповіді
І, благаю, пробач мені ти!
У кохання бувають різно́види –
Ми свого́ не зуміли знайти.

Липень 2025 року

На перехресті моря й сосон
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!

Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голлівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,
Неначе всі – баскетболісти.

Країна –ліга баскетбольна!
Але також і богомольна:
Як сонце зійде над горами,
Вже чутно дзвони в білім храмі.

І, мов псалми, лунають пальми
В пташинім прибережнім гамі.
А узбережжя – кам’янисте.
Тому морська вода – пречиста.

І час – не витрачений марно,
Бо Чорногорія – прегарна!

липень 2о25

Я стрів Зеленського в степу́
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ́ *!
...А може, краще – в О́ПУ?

Піду гуляти під дощем.
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.

Стікатиме по на нас вода
лоскотливими ручаями.
Тектиме безборонно нами,
всеомиваюча й свята,
стікатиме із нас вода
і драми.

В численні дзеркала калюж,
розставлені дощем довкола,
ми заглядатимем спроквола,
обравши не іти довкруж
розставлених дзеркал калюж
по колу.

І дощ шумітиме в гілках,
і сонце виглядати буде,
осяявши брильянтів груди,
затаєні по закутках,
як дощ шумітиме в гілках
усюди.

Узгодимо наш спільний крок
з вже відшумілою грозою.
Ідуть омитим світом двоє
з наявного і до зірок.
Продовжуєм наш спільний крок
з тобою.

28-29.07.25

На курорт у далеку Анталію
Подалася дебела Наталія
І весь пляж офігів –
Вийшло із берегів
Море Чорне в турецькій Анталії.

Королі й королеви у Франції
До підданців тримають дистанцію.
А локальний жебрак
П’є французький коньяк,
І підданством пишається в Франції.

П’ятірня народилась в Іваново
І усіх нарекли їх Іванами.
Малюків залюбки
Розібрали батьки
Де є чий – розібрались в Іваново.

Через жадібність сусідки,
Україні важко в світі
Стати схожою на квітку
І красі своїй радіти.
Бо не кориться вказівкам,
І не клониться покірно, –
Україна за готівку,
Чи можливість йти в комірне.
Через злобну і нещадну
Агресивність первобутну,
Має вигляд непривабний
Україна миролюбна.
Україна лиш не сміє
Поховати вічну мрію
В те, що згубиться росія
В приполярному сибіру...
30.07.25

Яка печаль пресвітла, Боже мій!
Мов музика зійшла із небо-сині,
Де Моцарту натхнення йшов розвій,
Він душу виливав на клавесині.

Грайливий завше, нині був сумний...
І темпи уповільнював до largo.
І тугу розливали скрізь вони,
На юну вись навішували хмарки.

Всихати почала Любов-ріка,
Посуха люта береги стискала.
Отак ревнива сварка виника
Від слова, що промовлене недбало.

Під клавішами розпач спалахне,
І розів'ється бурею на presto.
Світ без любові - видиво жахне --
Армагеддон під пальцями маестро.

І раптом дощ andante зашумів,
Зійшов, як валер'яна з небо-стелі.
Ріка змахнула водними крильми...
І знов життя - оаза у пустелі.

30 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Стільки часу ми вже у болоті,
стільки років у страшній війні…
Відкладаючи життя на потім,
тонемо свідомо у багні.

Їй і краю, і кінця не видно!.
А кому потрібна та війна?
Чому наша доля незавидна?
Перспектива чом така сумна?

Бо п’ємо із чаші руйнування
рік за роком, місяцем, щодня…
Губимо життям своє кохання,
пливемо баластом навмання.

Чи свого не слухаємо серця,
долю споглядаючи жаску?
Завтра здобуваємо у герцях
і будуєм замки… на піску.

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.

Пане Еріхе, спускайтеся з хмар,
вже досить небесного сну…
Візьміть у руки перо-автомат
і прокляту вбийте війну!

2025 рік

Сонечко руде котилось
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне. І було

Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
І йому раділи всі.

2022 р.

Яка мені справа
До вашої слави,
Або привілеїв, чи всіх нагород,
Якщо без упину
Донині гне спину
За борг неоплатний народ.
Не хоче багатий
Підвищить оплату,
Або розпочати торги
Про кількість товару
В минулому й зараз,
І рівень життя навкруги.
Мені не байдуже,
Що повните пузо
Своє за рахунок людей,
Що в успіхах ваших
Є розпачі завше
Отих по кім згадки ніде…
29.07.25

Вичерпаність моря, вичерпаність долі.
У долині свічі гаснуть, як тополі.

Запанує пустка у гаю печальнім
І на землю ляже, як шатро мовчання.

Перегрів таланту є нічим не кращим,
Ніж брести у лісі лайдаком пропащим.

Перегрів таланту, він знецінить вартість
Тих потуг, що вперлись об небесну варту.

Вичерпаність долі висушить оазу,
Де шукав спочинок споконвічний в'язень.

Вичерпаність долі гейзером заб'ється,
Де осколки бризок доторкнуться серця.

29 липня 2023

 
Ти і я, усе ходимо кола і бачимо
Оцей безлад навколо
Прагнеш і хапаєш новини щодня
Вір і не вір, носороги навколо є
 
І питаєш себе а міг би
Та допоки можливо, літай, гуляй
І знай, присутність твоя потрібна
І знай, присутність твоя потрібна
 
Мовби ізціляєш, а хто відчуває це
Той заробляє – цей розкрадає
Ти мовиш не бачу і не бачиш
Ти мовиш не знаю – не дізнаєш анічого
 
Буде натомість усього тиша чиста
Зійде спокій на землю, удень
Моря хмар омиють попіл насильства
Залишений від людей
І не буде спасенних, ніде
 
Усі застигли, подивовано ніби
У небі зорі в’ють німби
Сонце випалює зіниці
Кружляючи наче гриф ото
 
Герой стояв у вікні й сльозу зронив
Гадав, я зупиняю війну, нині мене убито кимось
Іще останнє що я помислив
Желе і сік, на усій підлозі бульбашками
 
Замки зі скель щезнуть
Скелі стають щебенем
Видимі із зір до днів і годин
Уламки, пил, чорний квіт
 
Звідси і до неба рубець
Смерті глибинний центр
Ідіоти зникли геть
Ідіотам кінець
 
 
Епітафія
Ось корови воркуючі
Горлиці мукаючі
Вочевидь, і Пух – пухкаючий
 
Літній сон –
Сон
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли я чую звуки кроків
Її за власними дверми, -
Моя душа втрачає спокій,
А сам змовкаю, як німий.
Бо намагаюся почути
Гучні сигнали від дзвінка
Про те, що зараз зникне смуток
З думок невпинних мужика.
Але сусідка кароока
Лише ключами дзеленчить, -
І затихають звуки кроків
Її у ліфті вже за мить...
28.07.25

Упав із яблуні пізнання плід.
Немов снаряд, упав об невідомість.
Ніщо не похитне його політ,
Що в'язне у незнану невагомість.

Цей плід упав, мов сотні мегатонн.
Вже ядерна зима над нами висне.
І встромить спис у землю сам Плутон.
Небесний меч, як невблаганний вирок.

Цей плід червивий, немічний, гнилий.
У нього знвйдеш вхід, але не вихід.
Ти у садку, знесилений, сумний,
Ідеш в єдиний нездоланний вимір.

24 липня 2023

Здавалося б, написано усе,
Але читати геть нема коли:
Роман життя до розмірів есе
Стискає невгамовний часопли́н.

Ну що ж, нехай. Де коротко – талант.
Робити краще – гарне зіпсуєш.
Не на́вчений поет і музикант,
Я у своїм есе не знаю меж.

Межа існує тільки лиш одна:
За нею – епітафії сумні...
Але не дай, Господь, пробити дна –
Творити єресь не дозволь мені!

Допоки крапку не поставиш Ти
В кінці мого останнього вірша,
Дозволь хреста поезії нести,
Щоб римами надію воскреша́ть.

Липень 2025 року

Пішов дід проти суботи в поле полювати
І три дні його не чути було і не знати.
Баба вже й людей підняла шукати старого,
Коли ж і він повертає живий, слава Богу.
Як уздріла його баба, то стала кричати:
- Де тебе чорти носили? Куди пропав, клятий?
А сама вже й макогона у руках тримає.
Дід на того макогона скоса позирає
Та й говорить: - Ти би краще так не голосила.
Бо мене, таки і, справді, десь чорти носили.
- Як то? – баба здивувалась, - ляпаєш дурного.
- Що ти, бабо, кажу правду тобі, їй же Богу!
Ото, значить, у п’ятницю луками простую,
Коли десь карета котить по дорозі, чую.
Виїжджає з-за пагорба, шестериком коні.
І до мене прямісінько по дорозі гонить.
Під’їхали, зупинились. Пани і питають,
Чи дорогу до порому найкоротшу знаю.
Давай я їм говорити: - Поїдете прямо,
Поки буде дві дороги. Повернете вправо.
Знову прямо, далі треба вліво повернути…
А панам набридло, видно таке довге чути,
Кажуть мені: - Так не знайдем. До кучера лізь-но.
Проведи нас, а ми тобі заплатимо, звісно.
Сів до кучера й погнали прямо до порому.
Розплатились. На пором той в’їхали по тому.
Я ж на березі став, люльку закурив спроквола…
І зненацька помінялось мені все навколо.
Нема річки, а я сиджу на лавці під хату.
Де я? Що я? Поміж люду узявся питати.
А я сиджу попід шинком, тридцять верст від дому.
Що чорти мене завезли, не сказав нікому.
Лише лапнув по кишені, де гроші лежали.
І мої, й ті, що в подяку пани мені дали.
А там черепки зостались. Довелося пішки
Повертатися додому. Болять мені ніжки.
Баба діда пожаліла, не стала лупити,
Хоча знала, що він гроші ті устиг пропити.
А вигадник був такий він ще із молодого,
Баба сердитися довго не могла на нього.

Рожевий світанок тебе спонукає
любити життя, любити людей.
Хоч знаєш: реальність пекуча - не казка,
А в тебе, як в сонця, - купа ідей.
Зсере́дини світишся легко, квітково,
і попри байдужість, стільки добра,
бо хтось розуміє всю суть із пів слова.
Гармонія є - немає образ.
І небо підтримує, ніби шепоче:
і лихо мине, і люті громи.
Надією й радістю світяться очі,
і щира молитва лине за мир.

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

Намисто червоне калині
Вітер-пустун розірвав,
Посипались ягоди стиглі,
Згубилися десь поміж трав.

Птахів же вона попросила,
Зібрати щоб допомогли.
Носили в дзьобах легкокрилі
Оті намистинки малі.

На срібну тонку павутину,
Що бабине літо дало,
Швидесенько їх насилили
І сяє намистечко знов.

А вдячна калинонька-мати
Всміхалась пернатим згори.
То ж буде їм чим смакувати,
Коли вкриють землю сніги.

2016 р.

Успадкую від чутої пісні
Тихий смуток і бажаний сміх, –
І нерівність відому й безвісну
Протяжних українських доріг.
Успадкую і пристрасть, і щирість
До своєї дружини від слів,
Що для чистки сумління з’явились
І які серцем радо зустрів.
Стану власником житньої ниви,
Повторяючи мрійно мотив
Тої пісні про завтра щасливе,
Повне втіхи і радісних див.
Нами бачене і пережите
У принаднім звучанні оцім,
Що натруджує голос щомиті
І насичує вдячністю дім.
Української пісні тональність
Спонукає одвічно до дій, –
Чи валятися сонно у спальні,
Чи збиратися швидко на бій…
27.07.25

Довго дядько у крамниці
Огляда вітрини.
Річ якусь бере з полиці,
То питає ціни.

Чеше лоба, мружить очі,
Раз по раз зітхає.
Сам не знає, що він хоче.
Щось таки шукає.

То парфуми крутить-вертить,
То шампунь, то сумки.
Продавчиня ледве терпить:
Не клієнт, а муки.

То ціна йому кусюча
Чи не дуже якість.
То вона таке не схоче,
Це банальне якось.

Каже врешті продавчині:
- Хочу щось шикарне.
Подарунок для дружини.
Щось практичне, гарне.

Що б ви вибрали, порадьте.
На свій смак, дівчИно.
- Я би вибрала по правді
Іншого мужчину.

26.07.2025

Почув Благовіст* хто Софії –
на часі молитва тому,
звернутись до Бога в надії
і стати прихильним Йому.

Геть сум віджени свій, козаче,
бо посмішка личить тобі –
довкола все краще, неначе,
прихильне тобі в боротьбі.

То не забарися сьогодні,
бо втратиш сприятливі дні,
бо втратиш дари всі Господні –
залишаться злидні одні.

Не бійся нікого, крім Бога,
сміливість і розум свій май,
не зробить вражина нічого –
від себе очистить твій край.

Тож слухай дзвони Благовісту,
свої відчуття піднімай,
дать кров моли Києву-місту
і бути між нас, зазвичай.

26.07.2025р. UA

* Регулярне дзвоніння на території тисячолітньої Софії Київської відновлено!
Благовіст — один з найбільш стародавніх дзвонів Православної церкви і називається так тому, що несе Благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.

Я бажаю вам позбутись
Безуспішності й невдач, –
Не вдаватися у смуток,
Не вдарятися у плач.
Я бажаю вам яскравих
Та успішних дій і справ, –
Дочекатися появи
В світі парості добра.
Я бажаю вам кохання
І взаємних почуттів, –
Щоб здійснились всі бажання
В довгочасному житті.
Я вам зичу не втрачати
На хороше все надій, –
Жити щиро, скупо, свято
Серед будь-яких подій.
Я бажаю вам світліших
Снів і повних щастя днів, –
Усього, що якнайбільше
Кожен з вас собі хотів...
26.07.25

Згубив її з останнім вивихом струни.
За першим видихом ще не відчув утрати.
Любов летітиме у Місячній Сонаті,
як долетить до серця, Боже – схорони
і сотвори їй вічну... Де Твої палати
заходять, нiби у Йордан, в Чумацький Шлях,

дай місця – аж до відчуття на скронях нот,
життям нанесених безладно, поза станом.
Коли мовчання припаде до слів устами,
я з титрів обриватиму німе кіно:
світлини білі – біль, а чорні – серця камінь,
аби вiдчути, як полегшає земля,

бо на останнім кадрі облечу і я,
та ближче неба – опадатиму поволі
аж доки сонце не згорить на видноколi
i не здригне луна вiд крику журавля.
Вам не знайти тоді від мене парасолі,
як холоду душi у спiвах солов'я.

На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.

У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси це і є звукоцехи;
як фон – голоси, голоси, голоси,
як тема – бездумно зазубрені шпрехи.

Але та мовчала, і кожен партнер
був ладен її за таке розшматати –
коли упірнула душею в партер,
щоб свій монолог краєм вуст прошептати.

«Я – чайка мертовна. Я – гола струна.
Не можна чіпати це тіло руками…»
Актриса стара, як її старина,
стояла без ролі з моїми думками.

Довкола боянив зірок антураж,
хапались за голови маріонетки.
Писали газети про цей епатаж,
вона ж – у антракті ковтала таблетки.
вона ж – у антракті ковтала таблетки.

23–24 травня 1994 р., Київ

Папуаси в лісах Полінезії
Влаштували читання поезії.
Хто найкраще читав -
На закуску попав
І поетів катма в Полінезії.

У славетному місті Козятині
Продавали на ринку козлятину.
Виник ажіотаж,
Брали на абордаж
Ринок мешканці міста Козятина.

Лікуватись водою до Моршина
Дід подався, горбатий і зморщений,
Випив діжку води -
І зробивсь молодий
І дівчат спокушає у Моршині.

Весна джерела породила
В лісах між заячих стежок.
Із вод, що бігли вниз по схилах,
Сплітався кволий потічок.
    На стежці кладка у минуле
    Ще досі там, над потічком,
    Між трав, де літо промайнуло,
    Між верб розлогих за селом.
Стежина влилася в дорогу,
А звивистий потік - в ріку,
З якої осінь п'є вологу
І ллє дощами на щоку.
    Хай стежку ту вже всі забули,
    Хай там нікого вже нема,
    У снах вертатимусь в минуле,
    Допоки не прийде зима.

2025-07-23

 
 * Для Иншого *
 
 
Іще чекали день &
На небі хмари темні
Поговір сумний «Він
Іде з життя
Нема йому життя»
 
Дітей ще книги вчили
А діти їх палили
Листя покрутились
Дивились як
Іде він із життя
 
І сонце все гляділо вниз
А мати не втішалась ні
Лунали інші голоси
Хіба оце важливо
 
Як знову день скінчився
Зібравши кольори всі
В думці не змінився він
Піти з життя
Нема йому життя
 
Іспанська дама явилась мені
Троянду свою приклала
Кружляли райдужні спіралі
Із тремом вибухали
 
Курився кратер мого я
Розвіяв би хто дим оцей
Вертався жар лупцював мене
За посмішки у похмурий день
 
[Chorus]
Кружляючи кружляючи вертався жар
Коло мене жар обертався
Кружляючи кружляючи вертався жар
Коло мене жар обертався далі
 
Я утікав полями лілій
За ними був пустир як
Трем вибух і раптово
Автобусна зупинка
 
Тут автобус усівся у нього
Почався мій політ
Із нами ковбой Ніл на кермі
Автобусу до Небувалії
 
[Chorus]
 
Як знову день скінчився
Зібравши кольори всі
Думка не змінилася
Піти з життя
Нема йому життя
 
Піти з життя
Нема йому життя
 
Піти з життя –
А бо нема йому життя
 
 
 
 * Новий Картоплекамбуз *
 
 
Паде останній
лист на ґрунт який трави родить
Чорна Мадонна & два орли напроти хмар
 
Сонце окривавлене
вітри в камінні стогнуть
Ошатні знаряддя – ось ви
 
Як вікна усі проламані
твоє кохання – без зубців корона
І шторму голоси зазвучать мов юрма
Зимний ранок узрій
геть одиноким
 
Очей два більма
видіння сині непрозорі
І плоть при доторку кричить нестямно
Земля в яку паде зерно любові
Ошатні знаряддя – ось ви
 
 
 
 * Народжений Зизооким *
 
 
Схоже бував раніше тут
Нечітко й усе ще неясно мені
І я не хочу бачити чи хто ридає
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
Пісня приходить
Приємно бачити як вона йде
Не треба старатися навіть
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
Уявив що єдиний хто лишився це я
Як із заходу сонце сходить
Чуюсь кайфово
Виглядаю гарно
Думаю я вертатимусь ще
Принагідно
І час від часу
 
О яка чудовна ти мила
Гра у м’яча зайшла не туди
Наспівуй мені
Все що умієш ти
(Стрибай-но йди сюди)
Стріну тебе одного ранку
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
 
 
✴
 
 
 
 
 

На світанні догоряють зорі
І стає сріблистою роса, -
І про щось притишено говорить
Вітер прояснілим небесам.
На світанні налилася синню
І покрилась брижами ріка, -
І хмарки пронизує проміння,
Рясно сіючись навскосяка.
На світанні чарівна прозорість
Сповнює і вись, і широчінь, -
І тому уздріти можна скоро
Все, що тільки бачити не лінь.
25.07.25

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари,
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Вітрило, дошка, хвилі, вітер,
безкрая бірюзова даль…
Немов на крилах мчиш у літо,
де сяє сонця пектораль.

І залишаєш за собою
такий легенький піни слід.
Лиш ти і вітер, тільки двоє,
а ще – безмежний мрії світ!

Полювали з Полею на полі
ми на квіти для прикраси долі
і зустріли на дорозі кицю,
що ходила пити до криниці
та напилася водиці вволю,
тож полює на польовку в полі,
там де квітів просто досхочу.
А що далі було – промовчу!

червень 2о25

Як належить, як годиться,
Як складається завжди, –
Рожевіє зоряниця –
Блідне місяць молодий.
Укриваючись імлою,
Снами марить небосхил, –
Тільки очі вабить грою
Світло двох небесних тіл.
Щоб вродливість не таїти
І не множити жалі,
Зоряниця квітне цвітом,
Наче квітка на стеблі.
Місяць думати не сміє
Подрімати хоч би мить,
Поки можна не у мріях
Зірки серце відчинить.
І допоки, ніби фея,
Та в казки торує шлях, –
Він чіпляється до неї,
Як до суконьки реп’ях.
Цілу нічку їм не спиться,
Бо обставина така,
Що вдовиця-молодиця
Спокушає юнака.
24.07.25

Моя душа кривавилась від болю,
Ота з косою клята знов прийшла.
І почала свою чинить сваволю,
На очі мов насунулась імла.

І в серце заганяла люто голку.
І душу рвала кігтями вона.
Чи правда то була, а чи наколка --
То знає тільки Бог і Сатана.

Неначе та пантера, підкрадалась...
Така чорнюща, як чортяча ніч!
Мов Чорнобожих сил страшна навала
І моторошний пугача в ній клич!

Швидка тебе забрала так раптово,
Я думав - забере на небеса.
А в мене лиш молитви ревне слово...
Невже кохання зірка погаса?!

Від розпачу почав уже тремтіти,
Немов душив мене жахливий Вій...
До висі я волав несамовито:
О порятунку дай або убий.

Й коли пощезли кляті поторочі,
Немов із царства мертвих я воскрес,
То Білобоже світло серед ночі
На мене впало раптом із небес.

23 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

vɐɹиdɓɐw

позив кар'єр на штрек увага
глибінь хто встиг копри зібрав
собі кому ж невже все марно
хана

I.
данило майстер кожну скриньку
до малахітниці возив
а тачку гнав душевний фактор
позив

II.
позив душевної фактури
у світі лірики химер
похила штольня діамантів
кар'єр

ІІІ.
кар'єр запасів невичерпних
розкопи вздовж і по́пере́к
а для нащадків і надія
на штрек

IV.
на штрек націлена увага
в пітьму підземних володінь
данило майстер патрулює
глибінь

V.
глибінь принаджує багатством
ентузіастів і бариг
і кожний другий багатіє
хто встиг

VI.
хто встиг на все той миє ноги
хазяйці мідної гори
а зайві кошти інвестує
в копри

VII.
копри́ заглиблені у надра
і кожний з них немов бурав
данило майстер так замислив
й зібрав

VIII.
зібрав підйомники а як же
а далі кіньми на гарбі
поїдуть золото й каміння
собі

IX.
собі бо сам ото як сокіл
нема ж ніде людей докру́ж
і малахітниці на пам'ять
кому ж

X.
кому ж іще дари носити
вона й печери стереже
а що якісь природні сили
невже

XI.
невже не так і це все марно
бо знизу магма вогняна́
а там хазяйка значно зліша
хана

липень-2025.

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

Учора, 22 липня, буквально через кілька тижнів після прощального концерту, залишив сцену життя
видатний англійський рок-музикант, який щиро підтримував Україну…


Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?
Здається, це просто чергове шоу
мрійника, якого обожнювали,

бо у цей жорстокий і сумний час
щедро дарував довгождану казку,
перетворюючи в дітей вже дорослих нас:
нумо, посміхніться, будь ласка!

Гітарні рифи, епатаж, навіть шок…
Струм випромінює нота кожна!
Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?

2025 рік

Липневий день до обрію скотився,
Завершує цей місяць вже свій хід.
І достигають яблука та сливи
Ще й виграду синій й білий плід.

І близько-близько Спас уже медовий
Та яблучний настане скоро теж,
Із маком будуть пироги готові,
Освятиться у храмі оте все.

Ми смакуватимемо медом й пирогами,
Яблуками та грушами також.
І небо мирне й сонечко над нами
Хай завжди-завжди буде.
Дай то Бог.

2024 р.

Я сам собі псую життя,
Свій вік вкорочую невпинно,
Якщо проймаюсь відчуттям
Несправедливої провини.
Гріхи, приписані мені,
Не учиняв ніде ніколи,
І хоч кажу усоте “ні”,
Не можу вибратись з юдолі.
Судилось долею, мабуть,
Мені невинному страждати, –
Брехнею болю завдають
І нею б’ють невинуватих.
Давно позбутись хочу плям
Та звинувачень паразитів,
Бо дорожу своїм ім’ям
І честь готовий боронити.
Я сам собі псую життя
Свій вік вкорочую невпинно,
Якщо проймаюсь відчуттям
Несправедливої провини…
23.07.25

 
до п’ятьох один –
із п’яти –
не сконавши не піти
геть
всяк урве своє
я і ти
зробимо це треба прагнути
 
старі старіють
міцнішає молодь
уже за тиждень
а чи ледве згодом
у них є зброя
у нас є числа
до звитяги ми їх переможемо
нумо –
 
танцюльки учорашній день бейбі
ніч крокує містом
вечорові тіні
крізь роки сповзлися
ти ходиш хідниками зі квіткою в руках
не збагнуть мовляв тебе хоч би як
пригорща даймів забирає твій час
нам потрібен бейбі вищий клас
 
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймось
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
о єднаймося єднаймося
оу ей –
 
ану мила
йди додому & зажди бейбі
я повернуся за хвилину
мені тре в цю автівку до хлопців і . . .
(зійти на пси)
 
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймось нумо
об’єднаймось нумо
нумо об’єднаймось
завів би тебе до комори і
хахаха ха
люблю її
от вигляда реально гарно
ану мила анумо
 
 
 
 
 
 
 
 

Цей світ шумить. О, як же він шумить!
Усе переплело́сь, заплу́талось. Де ниті,
які тримали людськість? То ж щемить
від божевілля війн. Ще й душі платять мито.
Життя людське розчавлене щодня,
руїни залишаються, вогонь і попіл.
Ворожі руки доторкнулись дна,
тече у жилах здавна лиш безумства допінг.
О світе, де ж та єдність на добро?
Шукайте Бога, поклоніться у молитві.
Від зла ви не сховаєтесь у схрон,
воно пролізе скрізь, то ж годі воду лити.

На вітринах аптек в Окая́мі
Дозрівають сардельки й салямі.
А в теплицях супи.
Ти не дуже тупи,
А осмислюй життя в Окаямі.

Пропонують бістро в Ліверпулі
Для гурманів телячі пілюлі.
Забажаєш пілюль –
Пригадай Ліверпуль,
І які там чудові пілюлі.

Сомалійські пірати в Бенга́зі
По-інакшому мислять наразі.
Їм набрид корабель –
То й пішли до земель.
Обробили – й живуть у Бенгазі.

Аферисти в газетах Руанди
Продавали невирвані гланди.
Хто бажав – той платив.
Це ж нормальний мотив,
Щоб читати газети Руанди.

А клієнти шинків у Стамбулі
Налягають на яйця зозулі.
Хто наївся, кує
Про натхнення своє
У гаях, як тамтешні зозулі.

2025.