Усіяли небо зорі, Шлях Чумацький сяє.
Десь у гаї недалеко соловей співає.
Поміж верб і очеретів миготить багаття,
Навкруг нього розсілися людей небагато.
Повечеряли, напевно, сидять, спочивають
Та поміж собою стиха про щось розмовляють.
Поміж ними один сивий уже дід, старенький,
Хоч по ньому і не скажеш, бо такий – жвавенький.
Устигає і полінце в багаття покласти,
І очима за вудками над рікою пасти.
Знать, досвідчений рибалка. Хтось його питає:
- Дядьку Петре, от ми тебе вже давненько знаєм.
Та ніколи не питали: а звідки ти родом?
Де живеш та поживаєш? – Та місцевий, вроді?!
Живу в Нікополі. Тут же недалеко зовсім.
- А Нікополь так і зветься Нікополем досі?
Наче ж, назва і не наша?! – Та ж не наша, звісно.
Так іще при Катерині прозвалося місто.
Все хотілося їй «мудрість» свою показати,
Заходилася по-грецьки міста називати:
Севастополь, Мелітополь, Нікополь, Одеса…
Мабуть, мала у Греції якісь інтереси.
Хоч на місці міст цих здавна люди проживали
І поселення нормальні цілком назви мали.
Той же Нікополь прозвався Микитиним Рогом.
Навіть, Січ колись козацька була біля нього.
- От, цікаво, чому назва таки дивна в нього?
Чому місто називалось Микитиним Рогом?
- Ну, секрету в тім немає. Можу розказати,
Коли й чому стали місто отак називати.
Дніпро – річка незвичайна, див багато в нього.
Тут і Хортиця, і плавні, тут тобі й пороги.
По степах постійно люди оцих мандрували.
Ті з набігами ходили, а ті торгували.
Щоб за річку перебратись, треба місця знати,
Де Дніпро стає улітку такий мілкуватий,
Що на той бік перебратись – і не важко буде.
Про такі місця в часи ті знали добре люди.
Отут, де тепер це «море», колись були плавні .
Розливсь Дніпро рукавами у часи прадавні.
Острови, ліси, протоки, болота – бувало
Хто не знав, то в отих плавнях до смерті блукали.
Щоб на той бік перебратись, або вниз спускайся,
Де кінчаються ці плавні і там намагайся,
Або піднімайся вгору, за Хортицю далі.
Там Кічкаську переправу люди здавна знали.
Але, навіть серед плавнів одне місце малось,
Де за Дніпро люди здавна теж перебирались.
У найвужчім місці плавнів Дніпро так скрутився,
Що мис довгий тим вигином на схід утворився.
З того мису можна легко Дніпро подолати.
Серед літа можна бродом – води ж небагато.
Чи плотами, чи то льодом, коли річка стане.
Переправа в цьому місці була непогана.
Отож, із часів прадавніх її добре знали,
Хоч ніхто не зна, як саме її називали.
Щодо Рогу – зрозуміло, той мис, що врізався
У Дніпро вузеньким рогом, тому так і звався.
А Микитиним пізніше вже його прозвали,
Як в цих краях наші предки вже козакували.
На Томаківці сиділи, там Січ збудували,
Всі навколишні простори у руці тримали.
А, тут ось у їхніх землях така переправа,
Чому б з неї не зробити дохідливу справу?
На Січі копійка кожна пригодиться може.
Нехтувати привілеєм отаким не гоже.
Товариство перевоза там полаштувало
І за перевіз оплату із усіх здіймало.
Сидів там шафар козацький, головний над всіми,
Дивився, хто йде до Криму, хто верта із Криму.
З ним ще козаків з десяток про всякий випадок,
Щоб на тому перевозі тримати порядок.
Ще там корчми поставили, аби зручно було
Тим, що до перевозу підвечір прибули.
Певний час на перевозі був шафар Микита.
Чоловік, казали люди, він був тямковитий.
Сам смаглявий, тому його ще й Циганом звали.
От його шафарувати на Ріг і послали.
Він до діла, як належить козакові, взявся.
Пропустити всіх швиденько на той бік старався.
Сам був чоловік здоровий, кулаки, як довбні.
Усі швидко замовкали, як були незгодні,
Ледве він комусь під носа кулака підносив.
Тож ніхто не намагався чинити без спросу.
Скільки він отак шафарив, того я не знаю.
Але у житті людському часом так буває,
Що трапляється подія, де ти проявляєш,
Усе те, що за душею у себе тримаєш.
У той день на перевозі люду було мало.
З татарського – так нікого боку не бувало.
Відчувалася тривога якась у повітрі.
Удивлявся на той берег увесь час Микита.
Відчуття не обмануло. Десь перед обідом
З’явилися якісь люди, одягнути бідно.
Перевізників прости зі сльозами стали,
Аби ті на бік козацький перевіз їм дали.
Дав Микита дозвіл, щоби їх переправляти.
А тут вони з плачем, криком взялися прохати
Врятувати їх. Заледве випитать вдалося,
Що тим людям пережити в степу довелося.
Налетіла орда дика, село запалила,
А усіх, хто живим дався, орда полонила.
Довго їх степами гнали та ночі одної
Удалося їм звільнитись від неволі тої.
Кинулись вони втікати, до Дніпра дістались.
Але знають, що татари вже за ними гнались.
Ледве встигли розказати, як на боці тому
З’явилася сотня кінних. Мурза на гнідому
Став кричати по-татарськи, аби дали змогу
Їм негайно дістатися до берега того.
Та щоб здобич повернули. На те їм Микита
Велів коней розвертати та тут не смердіти.
Розізлилися татари та коней пустили,
Аби вони Дніпро плавом самі переплили.
Втікачам велів Микита чимскоріш втікати
Та рятунку в очеретах у густих шукати.
Потім свиснув, аж на дубі листя задрижало.
На той посвист із хатини козаки примчали.
Ухопили всі мушкети, по річці пальнули.
Кількох татар зачепили і ті потонули.
Далі вихопили шаблі, на березі стали
І усіх, хто вибирався шаблями рубали.
Та що їх – лише десяток. Вибрались татари.
Оточили козаченьків, наче чорна хмара.
Вбили одного, другого. Кіньми затоптали.
Скоро усі козаченьки на землю упали.
Лиш один ото Микита іще не піддався.
Ухопив у руки дрюка та й тим дрюком взявся
Пригощати тих ординців. Ті уже б хотіли,
Але близько підступитись до нього не сміли.
Бо, як втулить отим дрюком, то уже не встати.
Узялись вони аркани здалека кидати.
Зачарований, неначе був отой Микита,
Не вдалось арканом жодним його захопити.
Тоді вихопили луки та стали стріляти,
Бо інакше не вдається козака здолати.
Утикали оті стріли груди козакові,
Вся земля почервоніла навколо від крові.
Зібрав той козак Микита всі останні сили,
Кинув дрюка й мурзі прямо в голову поцілив.
Упав козак і мурза той із коня звалився
Та так, що уже ніколи на ноги не звівся.
Закричала орда страшно, про полон забула.
Підібрала своїх вбитих й назад повернула.
Коли прибули до Рогу козаки із Січі,
Помогти своїм козакам уже було нічим.
Взяли вони побратимів, в землю положили
І насипали над ними високу могилу.
Таку ж, як кругом багато було біля Рогу.
А сам Ріг тоді назвали в честь козака того,
Який орди не злякався, став з нею до бою,
Прикрив людей українських у бою собою,
Перевіз той відновили, бо ж життя триває
Та від тоді Микитиним той Ріг називають.

Під яким парасолем не йшов,
по яких під’їздах не переховувався,
які дерева не зустрічав,
у які очі не зазирав,
у якій руці не тримав,
де не спав би –
всюди сум.

У тонкій поволоці я ще тонший.
Зліва – ніч, справа – день.
В епіцентрі – серйозний удар
по мені.
Далі сум.

Голубий Хрещатик від дощів літніх.
Імлисті очі увечері спати хочуть.
Ще учора тріщали від побаченого.
Нині сум.

А завтра їдуть машини,
клубками сонце за сонцем завтра,
фонтани водою Дніпровою граються,
хлопчик угледить мій сум
і ніколи не стане дорослим завтра.
Може, мені не гоже так про себе?..

Люба, зірви мене з дерева, мов грушу.
Я на ньому можу згнити, а не впаду.
Ти професійна діячка
найбільшого в світі профсоюзу
потенційних убивць.
Зірви мою біду.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Піду я…

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб!

Будинки згуртувалися з очей моїх упасти.
Спасителько моя, це літо називається?!
За мною вернеш гори – горизонти
ти – лагідна печаль,
ти – милостива муть…

Лівою – раз!
Правою – два!
Обома – три!
Стриб!

А не висохне взуття.
А не висохне волосся.
Не можна повернуть
тих рук сухих ще допотопних.

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб.

Не повертаюся!..
до жінки…
А найсумніше те,
що звідти я,
де в лугу декольте
під сонцем сонць метелики цвітуть.

12 червня 1994 р., Київ

Я пам’ятаю пізній вечір
І яблуневий пишний сад, –
І зір блискучих товкотнечу
В надмірно світлих небесах.
Я пам’ятаю пружний струмінь
І сильну свіжість вітерця, –
І аромат отих парфумів,
Що хлопцям збуджують серця.
Я пам’ятаю дзвін зозулі
І соловейка чистий спів, –
І ту, що в сутінках прибулих
Я звично й радісно зустрів.
Я пам’ятаю запах цвіту
І вогкість першої роси, –
І поцілунками зігріте
Обличчя дивної краси.
Я пам’ятаю…
02.01.25

* * *

Вчора був Він, сьогодні вже Вона…
І кожен день Ми бачимо ці втрати.
Того, кого забрала вже війна.
Всі наслідки її та результати.

Не бачити б усе це Нам усім,
Тим паче, Діти й Онуки хай не бачать.
Життя б цінити Нам передусім,
Але, на жаль, всього не передбачить.

Усі Полеглі спочивають хай,
Їм Славу Ми співатимемо вічно.
І пам’ятають всі Живі нехай
Зв’язок із Тими, хто вже потойбічно.

Чекаємо повернення додому
Всіх зі щитом, боронить хто Країну.
Літньому – шану, силу – молодому
Ми зичимо та Славу Україні.

Хай пам’ятають Ті, хто будуть після Нас,
Продовжуватиме хто Наші Справи.
Що зробите – те буде після Вас,
На благо, нашим Пращурам на Славу…

28.10.2024

Зламана гілка, як зламана доля.
Зламана воля в серцях поколінь.
І проростає, немовби тополя,
В неба знамена печаль голосінь.

Зламана гілка в саду престарому
Зламаний Всесвіт в собі возвістить.
І між дерев віковічну утому
Ти покладеш на оцінку століть.

Зламана гілка, як зламана кістка
Діда столітнього - цього садка.
І потрапляєш у пастку зловісну -
У філософський полон павука.

Зламана гілка, як зламаний морок,
Зламаний простір і зламаний час.
Так пропливає небачений ворог
Там, де життя промовляє до нас.

5 серпня 2021

Співом жайвір голосистий
Переповнює блакить,
Не бажаючи присісти,
Щоб од лету відпочить.
Невтихаючим дзвіночком
Звеселяє небеса,
Демонструючи наочно
Тону й ритму чудеса.
Звучним голосом співає
Жайворонок цілий день
Про земну красу безкраю,
Повну радісних натхнень.
01.01.25

1.
Дава́й... розли́й
по ке́лиху вина́...
Хай се́рце розм`яка́є
і слова́ смілі́ють...
Я розкажу́ тобі́
про все,
що снив і мав -
Про сві́тло у душі́
криї́вку для наді́ї,

Про ти́сячі дорі́г
і ту одну́,
Що ви́лася,
тули́лася до зваб
края́ми,
Про па́ростки гріхі́в
і невину́
Лелі́яне
розві́яне
і те,
що ра́нить -
невмоли́мо ра́нить

Приспів:
Ковто́к -
За ща́стя молоде́...
Ковто́к -
За неося́жного поро́ги...
А той оди́н -
За те,
що приведе́
до ви́токів
і до яски́нь триво́ги...
Тож налива́й...
на-ли-ва́й...

2.
Хай ста́нуть рі́дними
обі́йми стін,
На мить милі́шими -
відлу́ння втрат
у скро́нях...
І кра́ще розчиня́тиметься
сплін,
Нена́че ранньости́глий і́ній
на осо́нні...

Тут і́стина -
яко́ї не знайти
У катако́мбах душ,
чи в хре́стику приці́ла...
Тут гу́бляться світи́
кути́...
і ти
Мені́ за посере́дника
між наболі́лим...

І
У рік новий малюємо роки
палітрою добра і пієтету –
це і поеми, й оди, і сонети,
але... але воюємо, таки,
своїми перами, а неуки
із Азії випалюють планету.

Закон і карма урці не указ
і мумія московії не чує
ні тихе, – Отче наш, ні алілуя.
У небі назріває судний час.
Парафія лукавого лакує
старий як світ новий іконостас.

ІІ
Приспічило совковому народу
поправити оказію одну,
аби завоювати чужину.
Оскаженіле не питає броду,
ступає знову у ту саму воду,
на інших покладаючи вину.

І це не тільки орки недобиті,
а й наші русофіли посполиті
і влада, що гниє із голови...
ледачі мізки тирсою набиті,
хоча давно уже по горло ситі
від кислої оскомини москви.

ІІІ
Історія війною кровоточить.
І я її ніяк не омину,
та поки вірю у свою ману,
що є вода, яка і камінь точить,
маліє несказанне і пророче,
а сказане – горохом об стіну.
Ой, не лікує гойне і ніяке,
нанизані коралями слова
витії...
.................... не п’яніє голова
від того, що граматика кульгає
на всі котурни і ніде немає
ні коми, ані титли... є глава,
а для оригінальної ознаки
поезії... викошуємо знаки
і пишемо малими всі слова.

Не уявляю Шиллера і Гете
з малої букви. Думайте, поети,
куди йдемо, кудою ведемо
в нову епоху, як авторитети
нової ери ШІзо-інтелекту...
за що останні келихи п’ємо.

12/2024

За тобою до-о-вго стежив
Співом ніжним солов’я…
Он, дивись, з тієї вежи,
Сумніваєшся що я?

Що ж ти так? Не час зневіри.
Б’юсь з тобою об заклад.
Як ніколи повен міри!
Вже й розквіт як виноград…

Змусить нас перебродити.
Згодом буде й перегін
А тобі ще народити...
А мені ще на трамплін...
29.11.2024.

Вже гірлянди на ялинці
Сяють яро в сизій млі, –
Вже від зайчика гостинці
Перед нами на столі.
Вже й годинник хід прискорив
І завмер благально дім,
Та не чуються знадвору
Кроки гостя нам усім.
Вже чекати більш незмога
На отой офіціоз,
Коли вигукне з порога:
“З Новим роком!..” Дід Мороз.

...Най поб’є нас осорома
І пожурить: “Ай-ай-ай…”,
Відступаючий од дому
Найрідніший Миколай.
31.12.24

життя – відмінків міра часова
від самого початку – називного
від погляду сумного – родового
через давальний – де дається слово
в знахідний – де знаходяться слова̀
які тобою видихне орудний
і ти заледенілий і безлюдний
полинеш за мовчанням у місцевий –
та місць нема – ти далі – у кінцевий
у кличний – Бога кликати в підмогу
щоб безголосу віднайшов дорогу
життя… життю… життям… і у житті…
і посвітив тобі у темноті…
…граматика все забере до грама…
все вип’є до самісінького дна
і лишиться під бритвою Окка̀ма:
рід – чоловічий…
однина…

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Киць-киць... вимовив й знітився.
Щось є людське у цьому є.
Сопе на припічку Орися…
Хвостом виляє Комуфлє…
А поруч Льопик, Сєня, Рижий…
І безліч радісних причуд…
Ну як тут вірша не напишеш
Не десь, не там, а саме тут?..
Ну як не як — котосімейство…
Свій під рукою терапевт.
Щось наподобі міністерства…
Весняний свій Кото-квартет…
29.11.2024.

В підвалі міркую логічно,
Хоч, звісно, я маю апломб, –
Війна не гримітиме вічно
Гучними розривами бомб.
І наче той вітер північний,
Що нині остуджує шлях, –
Війна не триматиме вічно
Над нами свій жалібний стяг.
Хоч стан України трагічний
І доля доволі сумна, –
Війна не триватиме вічно,
Ось-ось закінчиться вона…
30.12.24

Хитка несходжена стежина
Вулканом пристрасті й вогню
Провадить зблиски невдержимі
Туди, де хороше і «ню».

Де вихри очі виїдають
І шал роздмухують вітри
Й шляхів до відступу немає,
Як так призначено згори.

Кіно дивитимось надвечір
І увімкнемо на повтор…
І обговоримо, доречі,
Без бутафорії і норм…
Потрібна буде справедливість.
Тут заковирочка одна:
Кудись поділась терпеливість.
Куди - куди… куди змогла.
29.11.2024.

 
сам собі підлеглий
безпечально
спогляда посутнє надовкіл
мов перебирає тут
харчами
чи перебирає ще-рядки
 
пейзажі свинцеві
психопати
пси що нюшать вітер
сніговий
 
бутіки зачинені –
чвалати
абстрагуючись від бутіків
до знесвітлених
колись багатолюдних
пустирів не променадних більш
 
від кіосків битих тупо з люті
справді краму
не було й на гріш
мармурові прожилки достатку
супермаркети
& гранд нуар дорблю
 
забажав би –
гроші під заставу
центровий
напів–
підвальний клуб
 
щоб зажити радощів пройдешніх
жар свічок & пóмерки свічад
спомини про
вірші ледь бентежні
про кудись
пощезнувших дівчат
 
не прощавсь ніхто або не варто
світ тісний –
ані для чого щем
подзвони
занудьгувавши раптом
всякі там напів–
дурниці ще
 
слово – криця
сміх лишивсь із киця
речі деякі
& оксамит очей
 
 
 
 
 
 
 
 

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа
Козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали
В гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..
Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш
Срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці
На курки натиснуть,
Бо на шию йому впала
Шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці
Голова-макітра,
Наповнена злом на брата
І розкішшю-вітром.
...Не ридала стара мати,
Що втратила сина,-
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Запізніла молодість - як листок з-під снігу.
Запізніла молодість стрімголов біжить
На вокзал, де поїзд відійшов годину.
І з цим усвідомленням доведеться жить.

Запізніла молодість озоветься гучно
У печерах пам'яті, в диких пралісах.
Спроби повернути виглядають штучно,
А за мішурою проглядає страх.

Це відлуння страху на гілках повисне,
Згине в диких хащах, у чужих думках.
І крізь магму ночі світляком проблисне,
Кане в підсвідомість, як осінній птах.

26 липня 2021

                      І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

                      ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

                      ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024

І знову ніч, на шмаття рвана,
І жах, і біль несамовитий.
Стражденних душ відкриті рани
Ні сном, ні часом не зцілити.

Розбитих мрій крихкі останки
Збирати вже немає змоги…
Та зійде сонце на світанку –
І ми подякуємо Богу.

2024

***
А десь таке як це уже було,
що на вітряк дурило нападає.
Йому ще не дійшло,
що не пуйло,
а воїн у бою перемагає.

***
А мафія московії і досі
ніяк не подолає у бою
свою занозу –
інше мафіозі,
а заодно і копію свою.

***
А на болоті оркам обіцяють
усе, чого немає ще ніде,
та забувають
кандидати раю,
що їх лише гаряче пекло жде.

***
А біснувате не міняє темпу
«братерської» убивчої війни
і на проценти
має дивіденди,
щоб воювали внуки і сини.

***
А ми в барлогу гонимо медведя,
хоча і поміж нами є лиси,
що хочуть меду
того, що спереду,
та мають ззаду їдло ковбаси.

***
А ми іще пручаємось, допоки
себе за чуба тягнемо з боліт.
Останні кроки
і крові потоки
лишають по собі гарячий слід.

Ремарка
А на війні зійшлися антиподи:
один за євро, інший за бабло,
а перемоги, наче й не було...
бо за свободу
борються народи,
аби добро перемагало зло.

12/24

Москаля, хоч як старайся вивести у люди,
Він і в сьомому коліні тим москалем буде.
І зрадить тебе, і обдурить, і пустить по світу,
Бо інакше москаль просто не уміє жити.
Згадалася історія двох родів москальских –
Шем’ячичів і таких же, як і ті – Можайських.
Не прості роди – князівські, потомки отого
Князя Дмитра, що ми знаєм під псевдо «Донського».
Як урізав Донський дуба, то син його правив
Василь, а по смерті на той стіл мав право
Онук Дмитра, який дивно – теж Василем звався.
Йому стіл той в десять років всього лиш дістався.
Того його дядько Юрій не став визнавати,
Бо самому захотілось в Москві князювати.
І почалась колотнеча на четверть століття,
Кому саме у Москві тій за князя сидіти.
Зчепились в борні кривавій і жалю не знали.
Розоряли землі «вражі», палили, вбивали.
До бійні тії й синочки Юрка доєднались –
Василь та Дмитро. Найперше Василю дісталось.
Упіймали й за наказом тезки осліпили.
Вороги ж «око за око» вірно зрозуміли.
Через десять літ і князя Василя впіймали
Та очі під гиготіння теж повидирали.
Той був Косий, цей став Темний – отак і рівнялись.
Врешті влада в Москві Дмитру Шем’яці дісталась –
То меншенький син Юрія. Але ненадовго.
Скоро уже Василь Темний попер звідти його.
Самого Шем’яку скоро просто отруїли.
Москалі і тоді, бачте вже таке уміли.
А синок того Шем’яки, що Іваном звався,
Зрозумів, що все пропало й у Литву подався
Разом з дядьком двоюрідним Можайським Іваном.
Казимір, як князь литовський стрів їх непогано.
Як не як, рідня то кровна московського князя.
Дивись, схочуть відомстити тому за образи.
Та з підмогою литвинів знову в Москві сядуть.
Свої люди в Московії Литві не завадять.
Але то все на майбутнє. Литва гарно стріла,
Володіннями обширними князів наділили.
І не десь, а в прикордонні із Москвою близько.
Один Сіверщину цілу заодно із Рильськом,
Другий Гомель з Стародубом. Обвиклися скоро,
Стали тягти нові землі до свойого двору.
Величезні володіння в прикордонні мали,
Але вірними державі від того не стали.
Звикли в себе в Московщині жити, як вважали,
Тож ні про які закони чути не бажали.
Дали тому Можайському Брянськ під управління,
Так він здумався ламати всіх через коліно.
А ті ж звикли до порядку, що діють закони.
Мусили від свого князя стати в оборону.
На той час уже старого не було живого.
Та ж синочок і онучок всім пішли у нього.
Перли на той Брянськ нахрапом, дійшло до конфлікту,
В результаті онук Федір в Брянську був убитий.
Казимир, щоб припинити ті дикі розбрати,
Мусив Брянськ у тих Можайських, врешті відібрати.
Та біднішими від того ті князі не стали.
На той час вони вже власні війська свої мали.
Не гидували московських купців грабувати.
Хоч на волю Казиміра мусили зважати.
Бо ж землі-то не спадкові, дані в володіння,
Все від князя великого залежить хотіння.
Схоче – зможе відібрати. Мали озиратись
І вислужитись перед князем постійно старатись.
Вислужились. Вже й Чернігів Можайському дали.
Тепер їхні володіння суцільно лежали
Під самим Московським царством. Розміром з державу.
А у Москві Іван Третій на той час вже правив.
Теж «збирач земель» відомий. Усе тяг, що бачив.
Заявив: ворогів батька він уже пробачив.
Став таємні перемови вести із отими,
Щоб в Москву перебирались…з землями своїми.
Обіцяв їм пільги всякі і землі спадкові.
І прокинулось чуття в них москальської крові.
Прийшли в Литву голі й босі, а тут розжилися
І тепер у «рідну говєнь» вертати взялися.
А в москалів у крові то – живуть-поживають,
Добра по краях сусідніх собі наживають.
Та, як тільки «рідна говєнь» забулькає раптом,
То збиратись починають, до неї вертати.
Та вертають якось дивно – плачуть і волають,
Що їм тут, мовляв «нацисти» жити заважають.
«Прийди, Москва, забери нас з землею цією,
Бо ми зовсім не бажаєм розлучатись з нею!»
А Москва того й чекає, війська посилає
І в сусіда шмат добрячий землі відбирає.
Москалі їй ті не треба, їй землі все мало.
Вона б, коли було можна, все б собі забрала.
У Литві вже Олександр тоді саме правив,
Хоч, здається із Москвою вирішив він справу.
І договір підписали – людей не манити
«Ні з землями, ні без оних» в свої краї жити.
Що москалям договір той? Коли так бувало,
Щоби москалі та й слово власнеє тримали?
Завили князі приблудні, що їх «зобижають»,
Молитися в православні храми не пускають.
Хоча Литва православна ще в ті часи була,
Лиш декого в католицьку віру навернули.
Тим не менше, не дарма ж ті стали завивати,
Москва тут же «православних» прийшла захищати.
Війна Москви із Литвою скоро почалася
І чергова авантюра Москві удалася.
Були то литовські землі, а московські стали,
Хоч відношення, звичайно до Москви не мали.
Стали зрадники ці вірно Івану служити.
Втім, Можайському не довго удалось прожити.
Помер, сину Василеві мало все дістатись.
Той відтепер Стародубський почав називатись.
Пішов вгору, поріднився із самим Іваном.
Та радіти почав, видно той Василь зарано.
Бо, хоч двічі і женився та дітей не мали.
Тож по смерті усі землі Москва і забрала.
Недовго й Василь Шем’ячич радів, що «вернувся»,
Бо вже скоро мідним тазом уділ навернувся.
«Запідозрив» Василь Третій Шем’ячича в зраді,
Що той, наче відносини з Литвою наладив.
Велів до Москви прибути. Що його робити?
Звернувсь Василь за поміччю до митрополита.
Той обіцяв – не зачеплять, приїзди із Богом.
Московського ж попа слово не варте нічого.
Довірився той Шем’ячич, прибув до столиці
І одразу ж опинився у царській в’язниці.
Промучився кілька років та й помер небога.
А всі землі і маєтки відібрали в нього.
Бо, як тільки в Москві його у кайдани взяли,
То жінку й дітей одразу в монастир загнали,
Поробили з них монахів, щоб і прав не мали.
Тож, по смерті їх і роду їхнього не стало.
Так Москва за зраду платить. Але мізки «ватні»
Засвоїти ту науку й за віки не здатні.

я приїхав сюди де мене пам’ятають дерева
що ми з ними росли і корінням шукали води
звідки ти подалась у світи for always and forever
і ніко̀ли ніза̀що уже не вернѐшcя куди…

тут усе як було – дика стежка прямує до моря
і кущі бузини і маленькі місцеві дубки
ленкоранські акації сумно схилились в покорі –
застарілі замучені плином повторень казки…

тут спотворені ми – переписує пам'ять сюжети
найбрехливіший жанр – мемуари – таємне «колись»…
хоч моли свою пам'ять а хочеш на неї молись:
«тут були та не ви… ви химери свої стережете…»

...я приїхав сюди де мене всі забули давно…
тут немає доріг і зупинка маршруту кінцева
де транслюють наївне старе чорно-біле кіно
де удвох ми рука у руці for always and forever…

Зроблю я маску із алое вера —
розгладити від чорних дум чоло.
І розпочну із чистого паперу,
як випаде сніг білий на Різдво.

Обачно крок за кроком все спочатку,
позаду залишивши віз гріхів,
писатиму поезії нащадкам
і житиму, як Вишній заповів.

Сльозами поливатиму молитву,
змарнілу душу щирим каяттям,
і затуплю об гострий камінь бритву
почвар лихих до самозабуття.

Але коли накине нічка тогу,
нап'юся божевілля досхочу.
В сорочці смирній зиркнувши на нього,
немов окропом серце обпечу.

27.12.2024р.

І медвяний запах шкіри,
І волосся мідний блиск
Відчував, вбачав і вірив,
Що краса приносить зиск.
Тільки вийшло більше шкоди
Від природної краси,
Бо вродлива гріховодить
І пиячить що є сил.
Почала жебракувати
Й захаращувати дім
Так, що входу до кімнати
З коридору нема в нім.
Прикриває пріле дрантя
Різнобарвні лишаї,
А в поламанім серванті
Фото звабної її…
29.12.24

Води смерті течуть у ріці забуття,
У ріці, у якій потонуло життя.
Чи то води страждань, чи то води молитв,
Чи то води таких безнадійних гонитв.
Води, через які не доставить Харон,
Води, що похитнули небачений трон.
Над водою мовчання похмуро цвіте,
А на березі лиш безнадія росте.
Хто ступив у ці води, себе не знайде,
Втратить сутність свою й не відновить ніде.
Так повільно рікою тече німота.
Ти заходиш у ріку, а в ній пустота.

19 липня 2021

1.
Чо́рні рі́ки. Де ті зо́рі?
Ой, чому́ це чо́рне мо́ре?
А тому́ це мо́ре чо́рне,
Бо до се́бе рі́ки го́рне.

2.
Ой, чому́ це не́бо хма́рне?
Бо в житті́ усе́ прима́рно -
Вчо́ра со́нце ще світи́ло,
А сього́дні задощи́ло.

3.
Ой чому́ доро́га би́та
бо прибо́ркана копи́том
і веде́вона́ по кра́ю
по́між ра́єм і нера́єм

4.
Ой, чому́ в душі́ так ти́хо?
Бо засну́ло в се́рці ли́хо -
Спить і со́нце обійма́є,
А дріма́є - я літа́ю.

5.
Ой, чому́ кров не холо́не?
Бо не спить мій охоро́нець -
А́нгел сві́тла, перемо́жець.
Дай йому́ насна́ги, Бо́же!

6.
Ой, чому́ уве́сь пала́ю?
Бо наді́йних дру́зів ма́ю -
Се́стри рі́дні, побрати́ми,
Ти і я одна́ роди́на.

7.
Ой чому́ нас не здола́ти?
Бо таки́х, як ми, бага́то.
Хай же зра́да не раді́є,
Хай наді́я сві́тло сі́є.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

Ще дихав вільно степ під покривалом білим,
Ще тиха світла музика зими бриніла,
А іній ворожив на стеблах незмарнілих,
І димарі сільські в димах розкішних грілись.
І затишно було калині у молитві.
Правічні осокори гомоніли з вітром.
Здалека божевілля мчалося сердито
У степ, щоб знищити нещадно і у прірву,
У згарища, у попіл, до стерні, дощенту
Красу земну, красу душі і стукіт серця.
Несамовиті прагнули здобути ренту,
Але зустріли справжню відсіч - путь на герцях,
Бо зло не в змозі подолати духу світло,
Господню віру серед щему горя й лиха.
Впаде на діл чужинське злісне божевілля.
Від пращурів зросла непереможна сила.

Ich glaube, was bist du neben mich,
wir kennen da, mit wem bin ich geblieben,
und wir erschrecken keine Höhe nicht,
wenn schwimmt die Erde auf siebte Himmel.

Dass bin ich manchmal lustige für Euch,
dass hat dir keine richtig Wort gefunden,
und ich erröte und betrunk wie Räuch,
wenn meine Ärmel deine Ärm berühren.

Dass unsere die Namen immerbar
wird Nimand über beide nie erhören
und was im Himmel auf ein Altar
wird über uns Halleluja nie tönen.

Ich danke deinem Seele dafür,
für weißt sie nicht, wann hattet mein gewesen,
für meiner Frieden heute und futur
am Abend unter unser helles Sternen.

Noch über meine Traur unter Mond,
und über deine Sonne in das Blau,
und über Zeit, wann haben wir gewohnt,
wann darf ich schreiben, – meine liebe Frau.

Weil leide ich nicht leider von dich oft
und du einleidest leider nicht darau.

12.2024

Похмурими ступенями вниз
Я спускаюсь, чекаючи промені
Що вітають з заходом мене
Відкриваючи небо зоряне

Опускаючись вниз, я тремчу
У спокусі й незнаності плаваю
Незначущий час, я гублю
Білий день у губах твоїх мʼякоті

Хай твій стогін заслонить мій сум!
Всі думки—оминають талію
Погляд наскрізь блакитних очей
Хай замінює небо із хмарою

Промінь сонця відбитий в росу
Мовби пісня, твій голос чаруючий
Обіймав би тебе до схочу
Та боюсь, що загину із розпачу

Чекав завжди, здається, тебе
Мріяв тільки про тебе в самотності
Але зараз з тобой—силует
Що залишився тінню без совісті

Осяйні розливи
Внизу і вгорі, –
Темніють манливо
Лише чагарі.
Ти слідом за мною
Стараєшся йти
В повиті пітьмою
Тінисті кути.
Бо зір так багато
Вмістив небозвід,
Що місяць щербатий,
Мов крейда, поблід.
Та світла доволі
Від зблисків зірниць, –
Немає від долі
Ніде таємниць.
28.12.24

 
прочувано поклавши хрест на груди
сподоблюся ліричного причастя
хай не забракне дров кидати в грубу
хулєра всяка оминає вас хай
 
& я писав листи та дайте спокій
посібники до спраги психіатрам
один із них спитає сивоокий
 
завіщо же пацан тебе оттак-то
 
 
а ще поймали прерафаелітські
злотистотьмяні одкровення жести
ніч повстяна у ній мосяжний місяць
& загадкова ти о цім контексті
 
палали ліхтарі & зорі мерехтіли
трудив бодлер про фанфарло новелу
в біографічно сатиричнім стилі
 
памфлети звісно бавили бодлера
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А в Україні кругова порука
таємно процвітає де-не-де.
У Раді турки
умивають руки
і це їх до добра не доведе.

***
А владу хиже кодло захопило
і позаймало не свої пости
зелене, підле,
що уже дозріло,
аби й собі за крейсером піти.

***
А світлофори, вочевидь, зелені
були за семафорами доріг,
де на арені
цирку Мельпомени
трагедія не викликає сміх.

***
А челядь шапітолію погано
охороняє видимий секрет
і тайні плани
буйної мар’яни –
потасувати генералітет.

***
А от коли про армію ідеться,
бикують єрмаки, і вовани...
та їм, здається,
ще колись ікнеться
за темні операції війни.

***
А поки є бійці, війною ситі
за волю у нерівній боротьбі,
зелена свита,
що біля корита,
готує індульгенції собі.

Реприза
А сила духу зайва не буває,
аби стояти в синіх небесах
за себе і Європу на часах
усьому краю
та іти до раю
крилато, голіруч і на щитах.

12/24

Вишня на цвинтарі - древо пізнання,
Альфа й омега, основа основ.
Той, хто прийшов сюди для покаяння,
Не відшукає забуту любов.

Вишня на цвинтарі парадоксально
Тут уродила в краю німоти,
В царстві полеглих простягне печально
Кетяги тиші, плоди самоти.

Той, хто скуштує цю вишню, пізнає
Пекло і рай до найглибших глибин,
Зринувши раптом в море безкрає
Поміж уламків шалених крижин.

17 липня 2021

Норма – це навіть жіноче ім’я.
Тепер унормований я.
Губи запеклися кров’ю,
розцілованою любов’ю,
одсмоктаними ночами
напівкарими очами,
начвертьтурецьким голосінням,
увосьмеро вмощеним в гроб волосінням.
Норма. З неї багато нещастя.
Розпльовано – горя вдосталь
і вічний кастинґ
перед очима
Афін і Риму,
Києва ще старого,
Токіо через дорогу
і сатанинського Вашинґтону.
Трясця на то́му –
як казав мій учитель!
Годі смердіти!
Норма!

13 квітня 2004 р., Київ

Прихворіла в дядька жінка.
Горло на замку.
Шепче ледве чоловіку:
- Викликай «швидку»!
Той підняв усіх на ноги.
Дзвонить на «сто три»:
- Жінку горло мучить трохи.
Вірус або грип.
Ось адреса, повні дані.
Мчіть сюди скоріш!
Гине жінка на дивані!.
Щоб не було гірш!
- А яка температура?
Міряли чи ні?
- Я не в курсі. Ніби була.
- Прошу, уточніть.
Той нервує, злиться довго.
Каже : - Певно, є.
Звідки знаю, що й до чого.
Жінка ліки п’є.
Там питають: - Чи висока?
Мусим записать.
Ви пишіть, що невисока.
Метр шістдесят!

27.12.2024

Носяться спогади рвані
В пам’яті добрій моїй, –
Скільки зруйновано планів
Збігом умов і подій.
Друзі наліво й направо
Кликали наперебій,
Та, через з’яви обставин,
Доля казала: Не смій!..
Знищене знову постане
І заохотить до дій,
Бо відновляються плани
В світлі незгаслих надій.
27.12.24

Розпуки прірва і печалі гніт
Доводили ледь не до божевілля.
Упав, аж почорнівши, білий світ --
У безмір сатанинського свавілля.

Недобрий погляд не убив тебе,
Страшній Марі не кинув на поталу.
Як усміхалось небо голубе,
Сніги й льоди усі порозставали.

Напевне, провидіння нас вело,
З пекельної ми вирвались опали!
Усим недоброзичливцям на зло
Як голуби, як лебеді - кохались!

Загроза смерті і розпуки біль -
Таки програли за життя змагання...
Який солодкий вистражданий хміль
Від праведного чистого кохання!

Безмовний трепет, ніжність і сльоза
Крізь усміх на згорьованих обличчях.
Вогонь любові душі пронизав
Величним духом Данте й Беатріче.

26 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Арівідерчі, громадяни -
Я вас не бачив і не чув.
Синів безродного Івана
Не пробачав і не забув.

Які вам ще потрібні перли
Із уст плюгавого вождя.
Для всіх навіки ви померли,
Лиш душі згиджені смердять.

Старший Гнат Тимка малого вперше взяв до лісу.
Попередив: - Ти ж від мене не відходь, дивився!
Бо лісовик тебе, як побачить, зразу заморочить
Та й заведе десь у хащі, кудись світ за очі.
Отож Тимко намагався за брата триматись,
Хоч навкруг усе цікаво було роздивлятись.
Бо ж кругом кущі, дерева в зеленому листі.
А повітря таке легке, прозоре і чисте.
І пташки кругом щебечуть, комашки літають.
Вітер десь у верховітті листя колихає.
А унизу зовсім тихо. А вже аромати,
Так і хочеться на повні груди удихати.
Гнат простує попереду, там зірве листочок,
Там скубне якусь травинку та щось пробурмоче.
А Тимко б теж приглядався – боїться відстати,
Тож тримається близенько до старшого брата.
А той раптом зупинився під молодим дубом.
Зірвав щось собі з листочка та й поклав на зуба.
Посмакував. Придивився, ще листок зриває:
- «Зозулині сльози» хочеш скуштувать? – питає.
- А що то? – узяв листочок, а на нім нарости
Зелененькі. Гнат говорить: – Кидай в рота просто! -
Відірвав з листочка вкинув, почав смакувати.
Наче, яблуко зелене, трохи кислувате.
Але їсти, врешті можна. Де весною взяти
Собі яблук? Тож сам скоро став шукати
Таке листя, щоб на ньому ті «сльози» стрічались.
Трохи з Гнатом навкруг дуба того потоптались.
Та і далі подалися. Тимко і питає:
- Чому нарости ці дивно отак називають?
Гнат зневажливо всміхнувся: що з малого взяти?
Хоча, як простого того та й досі не знати.
- Ти не знаєш? Ну, то слухай, як же було діло.
Кажуть, чоловік і жінка в селі однім жили.
Мали вони одну доньку, що Зозуля звалась.
Хоч була вона розумна, у всім розбиралась.
Та така, при тім, лінива – не приведи Боже.
Сяде бува, й просидіти хоч цілий день може.
Або ляже у тіньочку і з місця не здвине.
А батьки усю роботу тягнути повинні.
Якось мати розсердилась, веліла рушати
Доньці зрання на леваду, щоби льон там брати,
Бо в самої нема часу – багато роботи.
Донька мовчки зібралася, начебто й не проти.
Пішла собі на леваду, але льон не брала.
Влізла на дуб на гілляку й до хлопців кувала.
«Ку-ку, ку-ку!» - тільки й чути до обіду було.
Аж прибігла мати з дому, як таке почула.
Розсердилась іще більше та й доньку прокляла:
- А щоб, доки й світу сонця, ти отак кувала!
Як почула та прокльони, то плакати стала.
Сльози капали на листя і там застигали.
Залишилися на листі дубовім навіки.
А дівчина обернулась на птаха і з криком
Жалібним у ліс ховатись бігом полетіла.
З того часу поміж птахів та зозуля жила.
Залишилась така ж сама, як була, ледача,
Бо ж нелегко уже було подолати вдачу.
Ні гнізда собі не вила, дітей підкидала
В чужі гнізда, щоб їх птахи чужі годували.
Літа собі по дібровах та рахує дітям,
Скільки їм на білім світі залишилось жити.
А дівчатам розказує, коли підуть заміж.
О, зозуля обізвалась десь там перед нами.
Можеш в неї запитати, скільки років жити
Тобі іще відведено на цім білім світі!

Надіюсь, все це не надовго
Холодне марево дощу...
Звертаюсь хутко до глухого,
Кажись не сам собі я мщу.
А поруч раптом посвітліло
І наповнялося в стакан,
І трохи кажеться невміло,
Бо знов в очах самообман...
Надіюсь все це не надовго.
Чекаю вкотре на дзвінок.
А що ти хочеш від глухого?
Хіба, можливо, знов вінок…
Одна із тисячі історій
У передмові до судьби.
На вигляд наче він не хворий
Але ж стою. І не пройти…
28.11.2024.

Біля нашої хатини
Проростає картоплина
Та, яку несли з городу
Днем осіннім до господи
У корзинці рогозовій
І згубили випадково,
А вона, стійка, зухвало
Зиму перезимувала
І, лиш тільки потепліло,
Парость випнула із тіла
Й стала швидко проростати
Край городу, біля хати.
26.12.24

Сьогодні звертаюсь до наших родин:
буть з мудрими прагнімо всі як один!
Ми діти Вкраїни і нам Бог Дає
природи речей Розуміння Своє.

Зусиллям мудрієм, бо все є як є:
хто душу віддасть за твоє і моє?
Ми Хрещені Духом, Отець нам Дає
подбати в цей час про сумління своє.

Час дбати за краще, бо в нас воно є,
не дати ледащим забрати твоє
(мудрішими стати зусилля дає) -
в любові, в коханні знайти це своє!


25.12.2024р. Чернігов

Скаче путін по кремлю –
Зашибає по рублю.

Хто нудьгує без «двіжух»,
Той хутенько спустить дух.

Для чеширського кота
Путін – миша непроста.

Задля путіна клозет
Переправили на zet.

Як не вбити москаля –
То намножиться, як тля.

Зет-подібний патріот –
Найпевніше ідіот.

Маргаріта сімоньян –
«Фантастіческая срань».

Патріоту гаманця
Всяка підлість до лиця.

Обіцяли блиск і шик –
Та блискучий вийшов… пшик.

Хто волає дужче всіх –
Викликає тільки сміх.

Марно ждати мудрих слів
Від кастрованих ослів.

 
дні кипарисові & брами
прописані на небесі
давно оце набрид я з вами
& подорожчав німесил
 
жінки закляті реалісти
непрасування шнурівок
& цінувати органіста
лед зепелін бароко рок
 
або не в тему нарцисизму
снобізм деінде далебіг
всіляко на районі звісно
& звісний приголосних збіг
 
буття прозовіше й прозоріш
постмодерновий пост нью ейдж
реанімація на дворі
& санітар десь~ джимі пейдж
 
із вицвілими ліхтарями
у тінях причаївся зір
когось приводячи до тями
панянки наталì кумир
 
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
Цей сві́жий сніг
на мі́сто ліг...
Та мі́ста сні́гу ма́ло -
на скро́ні й се́рці бі́лий слід,
розлу́ки, сльо́зи, перелі́т,
доро́ги та вокза́ли.

А десь весна́
мандру́є в снах
і сад коха́ння в цві́ті.
І се́рце про́ситься туди́,
там, де нема́є холоді́в,
і чу́ти кро́ки лі́та.

Приспів:
Притули́сь, пригорни́сь
і не ду́май про коли́сь
бо вого́нь - цей вого́нь
не пога́сне.
Подиви́сь, як гори́ть
ко́жне сло́во, ко́жна мить -
від тепла́ двох доло́нь
до́лі я́сно.
Ой я́сно...

2.
Від забуття́
до вороття́
в чека́нні час і ві́ра.
Люту́є в лю́тому зима́,
земля́ у бі́лих килима́х,
а о́чі в не́ба - сі́рі.

Та не жури́сь,
бо розійшли́сь
на не́бі сні́жні хма́ри,
не жде весна́ -
мандру́є в снах
і се́рце не́ю ма́рить.

Приспів...1.
Цей сві́жий сніг
на мі́сто ліг...
Та мі́ста сні́гу ма́ло -
на скро́ні й се́рці бі́лий слід,
розлу́ки, сльо́зи, перелі́т,
доро́ги та вокза́ли.

А десь весна́
мандру́є в снах
і сад коха́ння в цві́ті.
І се́рце про́ситься туди́,
там, де нема́є холоді́в,
і чу́ти кро́ки лі́та.

Приспів:
Притули́сь, пригорни́сь
і не ду́май про коли́сь
бо вого́нь - цей вого́нь
не пога́сне.
Подиви́сь, як гори́ть
ко́жне сло́во, ко́жна мить -
від тепла́ двох доло́нь
до́лі я́сно.
Ой я́сно...

2.
Від забуття́
до вороття́
в чека́нні час і ві́ра.
Люту́є в лю́тому зима́,
земля́ у бі́лих килима́х,
а о́чі в не́ба - сі́рі.

Та не жури́сь,
бо розійшли́сь
на не́бі сні́жні хма́ри,
не жде весна́ -
мандру́є в снах
і се́рце не́ю ма́рить.

Приспів...

Мені так хороше з тобою
Мені так боляче без тебе
Цікаво, як тобі зі мною
Мабудь цікавитись не треба

Мені так радісно як поруч…
Мені геть всі… хто там в калясці
Коли носи задерті вгору
Замість «привіт» ти чуєш «здрасті»

…мені приємно обкрадати
Свою для тебе щиру щедрість
І з днем народження вітати
Твою природню тіла впертість

Тобі так сумно усвідомить…
Мені, повір, самокритично…
Неначе я… а інший робить
Не як небудь, математично…

Мені так хороше…
28.11.2024.

З-ірка перша засіяла над вертепом,

Р-адість душу обіймає, світло тепле.
І сніжинок рій літає благодатний,
З-аглядає щастя знову в кожну хату.
Д-звони храмів злотоверхих скрізь лунають.
В-есело Різдво родини зустрічають.
О-біймає всіх Любов, Надія й Віра,
М-и вітаємо з Різдвом Христовим щиро.

Х-ай Господь поможе біди подолати.
Р-аду дасть усім, врятує сина й матір.
И (Й)но з молитвою у всіх тепер спасіння.
С-вітле, чисте буде, буде хай сумління.
То ж тоді Господь прийде з благословінням.
О-горне духовно люд увесь прозріння.
В-ийдуть у Різдво з колядкою дзвінкою,
И-(І) торкнеться благодать землі рукою.
М-и ж щасливі, бо життя тече рікою.