Тече минуле у своє майбутнє.
А нині що – не відає ніхто.
Чи є воно, чи лиш було присутнє?
Все виявиться через років сто.

У колі житія на видноколі
у три дороги дибає дитя.
Невже це я із попелу юдолі
на повороті доль у це життя?

Немає й гадки жити одиноко,
і доганяти Віз нема коли.
Копаю у минуле. Не глибоко.
Аби кебета не колола око
усякому, що глибше не могли.

Боюсь. Мара хапається за ноги
і знову узуває постоли.
То я іду. Надійніша дорога,
коли іти, як прадіди ішли.

В калейдоскопі споминів і нині
перед очима, як живі картини
зі сцени проминулого життя.

Із вирію матуся виглядає.
А у зелі нового урожаю
чекає долі кращої дитя.

Чиє воно і де було присутнє –
це виявиться через років сто.
Тече вода рікою у майбутнє.
Яке воно – не відає ніхто...

                              11.2014

Всім привіт! Я ота коала…
Тиждень вже заїдає злість.
Я на дереві мирно спала –
Ні, збудили. Приїхав гість.

Мало того – ще місяць вчили
Обійматися щоб “перфект”.
Добре – мій неревнивий милий,
Бо порушив би етикет…

Президентів там ціла купа –
Путін випав для мене! Шок!
Не гімнастка ж я і не глупа,
Взяв на руки – пішов смішок…

Я впиралася. Лячно – цнота…
Він притягував, як назло!
Фотосесія – теж робота,
Та з партнером не повезло…

Добре в шубці хоч, а не гола,
Навалився – не одіпхнеш!
Я боюсь його більш Ебола,
Терористів ісламських теж.

Не бажала – та обіймала
(Не хотілося “передряг”)
Ну а що я робити мала?
Там на рейді стояв “Варяг”…

Усміхався і притулявся!
Хтів почути від мене “Няв”?
…Добре, хоч працьовитий вдався –
На роботу спішив – злиняв…

Треба виспатись – то не діло
(Не позаздриш – таке ім’я…)
Солідарна з ним – в понеділок
Теж на дерево лізу я!

Ох, намучилася немало…
І дійшло до мізків моїх –
Я ж одна його обіймала
Тут у Брісбені з-між усіх!

Полетів, спакував валізи,
Завершив “всьо с успєхом”, “гуд”!

…А наступний я раз – не злізу.
І не кличте – просиджу тут!


21. 11. 2014

знов
завійна зима
розкидає
посріблені пута,
листопадовий слід
на морозному вітрі
прочах…
та
бунтує душа,
до земного
снігами прикута,
і шукає тепло
в невловимих
зустрічних
очах…

Не приведи лихої долі
за щастя мати в добрий смак
дари голодної неволі –
гнилу картоплю і буряк.

Епоха згину – тридцять третій,
за пеленою пелена...
А найстрашніше – дотик смерті,
коли минулася зима.

І наче сонце ніжно гріє,
прозоре небо тішить дні,
але життя холоне, тліє
і тихо гасне уві сні.

Убрало небо сльози, муки
і вороння гортанний хор.
Володар чорної розпуки,
селом іде голодний Мор.

Із архіву

I
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не поодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

ХV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги...
А на печі в лютневій каламуті -
Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама...

Хто слово скаже, пом'яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? -
Сама холодна й мертве янголя.

ХVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас "святого Октября",
Вам вистачає випити і з'їсти,
А люд стражденний з голоду згоря...

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля...
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!
2006

Застільний музико, зіграй на баяні!
Натисни на клавіші строго у такт.
Сьогодні - веселі, щасливі і п'яні,
А завтра, я знаю, вже буде не так.

Затягнемо дружно "Акацію білу",
Вона у невмілих і то зазвучить.
Очистимо піснею душу зболілу
І кожний згадає своє у цю мить.

Ви, куме, налийте по вінця горілки,
Бо тяжко тверезим дивитись у світ…
Співаємо хором, горілка - як ліки,
Сусідка весела і п’яний сусід.


Приспів.

Кругленькі клавіші старенького баяна,
По чорних тисне і по білих раз-по-раз.
Всього два кольори для здійснення бажання,
Хай буде пісня і веселощі для нас.

7522 р. (Від Трипілля) (2014)

пять причин у присутствии коих
мне за "русский" обидно вдвойне
только кто-то обмолвится : - Боинг…
представляю себя на войне…

...нож вонзается в белую мякоть
"межигорский батон" тут как тут
в самый раз бы завыть и заплакать
старики, я надеюсь, поймут...

из далекой Москвы к ногам бросят
мол укропы распяли мальца…
и не смыть, не согреть… слышишь, осень?
Семь кругов зааркань подлецам…

странный возглас: страна малороссов
каков смел недоросток- упырь?!
удивительны стада запросы
и под стать управляемый Мир…

пять причин ненавидеть соседей
сто причин - над собой самосуд
в неизвестность летят мои бредни
и в пути окружающим лгут...
20.11. 2014.

Ты одна

Кафе... У темной стенки ты одна
За чашкой кофе... Бледная луна
Твою на стенке чертит светотень...
Твой тонкий профиль... Прожит... Прожит день,

В котором больше не было меня...
Ах, лучше б не испить такого дня
Тебе, по темной прихоти души
Сей акт разъединения свершив...

И ты одна... И быть тебе одной.
Иль нет... Вдвоем... В объятиях с луной...
И нет замены тонким нашим снам...
И вновь пришедшим нет замены нам.

Виновна ты. И нет твоей вине
Забвения ни в кофе, ни в вине.
Свершилось... Но свершенье впереди.
Боишься... одиночества?.. Иди...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538367
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.11.2014
автор: Сокольник

***
Заплаканих, самотніх, богобійних,
Ще вчора незнайомих і чужих,
Кохання нас спіймало у обійми,
Щоби знайти розраду й втіху в них,
Щоби у серці, звиклому до болю,
Спокій запанував бодай на мить,
Щоб рани всі зцілилися любов’ю,
І стишилось в душі те, що болить…

20 листопада 2014 року.

Як це сталося, друзі, скажіть –
нас раптово зробили чужими?
В коридорах якої олжі,
заблукавши, ви стали сліпими?

Зяє вирвами грішна земля,
даль рябіє чужим камуфляжем.
Тут неприбране жито в полях
десь ховає підступність розтяжок.

Слід імен на стіні бліндажа...
Пахне порохом тут навіть тиша –
що холодна, як лезо ножа...
І чим довша вона, тим гостріша.

Смертю дихає скривджений степ,
йде жниваркою смерть межи люди.
І для неї віднині – пусте
все, що ...є, що ...було і що ...буде.

Довге село – до цвинтаря. Он де – гора п’ята
і дорога до Києва біля інтернату.

               А у ньому старі стіни кам'яної кладки.
               Підрихтовані руїни зламаної арки.

У П’ятигорах сьогодні має бути свято,
і музики будуть грати дітям інтернату.

               А найстаршому музиці може всі дванадцять.
               А найменший із бубона вибиває щастя.

Влаштувались ті музики серед свого люду.
І як було їм весело, то вже так не буде.

               Так весело тій музиці, аж за́видки брали,
               як лягали відпочити в інтернатські зали.

Так весело тим сиротам, аж стало невтішно,
як то гарно тій музиці дома, де зати́шно.

               А по-правді, то і правди тієї не знали,
               що кожного рідна влада добре «годувала».

А по-правді, то кожному було чим гордитись,
бо кожен ще один одним уміли хвалитись.

               А уранці у кузові музи́к садовили,
               і у гості інші хлопці їхати хотіли.

І кашкетами махали, а один і свиснув,
і рукою помахавши, кулачок затиснув.

               І усьому білу світу хлопець той «грозився»,
               що його батьків немає, а у інших близько.

Що у кожного музики дома мама й тато,
а його уже ніколи не будуть чекати.

               Та й опустив рученята. Обняв, кого ближче,
               і «од вітру» дрібні сльози розтер по обличчю.

За Виселком біля школи, там де гора п’ята
научалися музики самі собі грати.

               Оминали інші села, там де гора го́ря.
               Грає музика і досі. Це було учора.

                              1982

Ти пам’ятник собі створив нерукотворний?
Чи може рукотворний збудував?
Не псуй ландшафт!
І не засмічуй ти простори!
Ми – люди – це лиш мисляча трава…

В полоні туману долинв,
І місяць не бачить ріки.
До нього моргає калина,
Їй заздрять небесні зірки.

Діброва насупила брови:
Бо вітер заснув на горі,
І ніч уникає розмови,
Дратують її ліхтарі.

Сова розбудила світання,
Махнувши з просоння крильми.
Медово зітхало кохання,
У травах на ложі пітьми.

Туман панував над рікою,
Горнувся до хвиль клопітких,
Калина ділилась з вербою,
Шедевром перлин золотих,

А місяць дививсяна долину,
Гасив ледь помітні зірки.
Обняв на прощання калину,
Вклонившись до плеса ріки.

Серденько жіноче не знає спокою,
Мов спів соловейка воно тріпотить
Окрилене піснею ніжною-дзвінкою,
Благає кохати, балагає любить.

Любити одного всією душею,
Щоб радість світилась у добрих очах.
Хай зіроньки ясні горять над землею,
Дарують перлини їм по вечорах.

Нічого немає милішого в світі,
Як лагідний голос, співучий такий.
Жіноча краса - це розарій у літі,
І стан тополиний, стрункий та гнучкий.

Любіть і кохайте, хто може кохати,
Хай вірність жіноча прикрасить життя,
Хай будуть вас ніжно завжди цілувати...
Тож будьте щасливі на все майбуття.

Місяць дрімає на горах високих,
Промінь рожевий обняв небокрай,
Скільки в цей вечір дівчат одиноких,
Погляди їхні благають: "Кохай..."

Клени зелені стоять біля хати,
Музика люба, серденько щемить,
Юність кипуча жадає кохати,
Суджена доля чомусь не спішить.

Очі засмучені бродять ночами,
Сміхом дзвінким увінчається ніч.
Перші знайомства почнуться словами,
Потім застогне таємна вже ніч.

Зустрічі - радість, сльози -
прощання.
Ніжний бузок заспокоїть серця,
Істинне щастя - це вірне кохання,
Має початок, немає кінця.

Дика голубка благає кохати,
Звитії гнізда сумують пусті,
Можна кохання лише зустрічати, -
Гірко його проводжати в житті.

Самотньо і гірко...
Кінець.
Ні овацій, ні квітів.
Багряна накидка
сама зісковзнула з плеча.
...Ще вчора мережила
золотом
бабине літо.
А час вже торочить
гаптовану сріблом печаль.
Стоїш на порозі
у вічність,
одягнена в чорне.
І тулиш до серця
днів усмішки,
на незабудь.
Ще ждеш - хтось підійде,
незлими словами пригорне
й зупинить очима:
"Не йди так раптово!
Побудь..."

20.11.2014

Росте калина біля тину,
З дитинства тут вона росла.
Люблю всім серцем Україну,
Як гарно ненька розцвіла.

Була в узді, в гіркій неволі,
Була залежна всі віки,
Мов та волошка в чистім полі,
В якої в'яли релюстки.

Свободи сонце засвітило,
Весна прийшла у кожен дім.
Відмерло все, що нас гнітило.
По українськи вдарив грім!

Мов та калина біля тину,
Цвіте держава молода.
Шануйте, браття, мов малу дитину.
Це ж наша мрія золота.

У нашого міста багато богів:
божки, боженята, божища.
Ось ті, невеликі, з минулих віків,
а ті вже тутешні, ті вищі.

І служать їм люди — на тисячі таць
безмовно складають пожертви.
Той богу своєму будує палац,
той ладен за бога померти.

Та є у божків тих володар і пан,
історія в нього прадавня,
офіри бере тільки з болю і ран,
ім’я тому богу — Страждання.

(20 листопада 2014)

Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
Мовчать ліси, їх голоси завмерли.
Німує птах, і тихо ходить звір.

Ні вир, ні хвиля – дзеркало ріка.
Повірив сон у вічність – не минає.
Змарнілий світ і кволий, мов у наймах,
летить останнім листом, як Ікар...

І тиша, тиша, тиша, хоч кричи!
Рука, здається, й не моя в тумані.
Навислі хмари – ні пірнути, ані
перепливти небесне море. Чи

небесний степ? А сонця кочівник
згубився в нім і крутиться по колу.
Осінній день, як миша, сірий, голий,
всього на трохи показавсь – і зник.

2014

Неозоре опілля. Незорана ця безпритульність,
Де, крім болю і вітру, нічого тепер не росте.
Руйнували ординці гніздо золотої зозулі,
Та нікого у ньому, крім степу - один лише степ.

Як порвало тятиви, загасли жарини мелодій,
І від холоду сонця зіщулився звір-людолов,
Із розбитих сердець почорнілих тюльпанових лодій
Полилася у ранок блакитна застуджена кров.

І торкалися неба кургани, у ній затонулі,
Та високий полин, що навіки в курганах почив.
Повертались додому сини золотої зозулі.
Повернувшись додому, кували й кували мечі...

2014

Усе є вибір – як в житті рости:
у шир довкілля з епіцентром в пузі,
а чи угору яблуні трясти,
а чи униз, скоряючись недузі.

Усе є вибір… Господи, прости.
Забув про душу – от що серце крає.
А їй куди, приземленій, рости,
якщо вона у сні вже не літає.

19.11.2014

Знімаєш стрес по смс,
Мені доволі дивно,
Куди, либонь, дійшов прогрес! –
Не вигадка то димна!

Насправді, зранку,
Слова три,
А я – лише людина...
І як діли чи не діли –
Але думками лину,

Туди, де ти зігрів мене,
І я згубила жорсткість,
А ти – любив-любив, ген-ген,
І я – не одинока!

Не маг-провидець із газет,
Реальний, теплий, щирий,
Твоє ранкове смс
Дарує мені крила!

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.
------------
Кінерет - Генісаретське озеро,яке ізраїльтяни називають морем. Головна криниця прісної води Ізраїлю.
Арава - пустеля, де завдяки виявленим на значній глибині солонуватим водам вирощують овочі й фрукти.

Як я хотіла! О, Господи, як я хотіла
Бути для нього незмінно найкращою в світі.
Думала: вистачить ніжності, вірності, сили
Щастя йому дарувати щоднини, щомиті.

Як я літала! О, Господи, як я літала!
Як розправляла калічені кривдами крила!
Думала: буде на двох не багато -не мало
Тої любові, що щиро із ним я ділила.

Як розцвітала я! Господи, як розцвітала!
Як не зважала на сніг і мороз із вітрами!
Навіть вони відступили і стали сватами,
А повінчав нас бузково-закоханий травень.

Так недосяжну мету безутомно й несу я -
Бути найкращою в світі для того, хто поруч.
Тільки ім’я Твоє, Боже, згадала не всує -
Я Тобі вдячна на кожному кроці за поміч.

Прихід зими

Прихід зими

Відлетіли птахи в безтурботні краї...
Ранній подих зими розкидає свої
Сірі крила у дим напівсплячих небес...
Сум осінній із ним, наче думкою - без
Наших зустрічей див на узбіччях доріг,
Без торкання стеблинок оголених ніг,
Без зірок, що ночами їм нам ворожить
Тепло-літніми снами... Як зможемо жить,
Пить тілами у сні морок темно-густий?..
На траву, наче килим, удвох не лягти...
Вже несе по ярах скельця сніжних подій...
Вкрило зимно у снах теми ніжних надій...
Та не вічно снігам лихоліття летіть.
Нам весну у сердечнім чеканні зустріть.
Вкрийся тепло снігами, кохана, засни.
Хай присниться світанок чарівний весни.

Серго Сокольник, 2014


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538129
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 19.11.2014
автор: Сокольник

Я ховаюсь вiд свiту, я втомилась вiд болю.
Вже немає надiї дочекатись тепла.
Слово ранить i ранить, кожне дрiбочка солi.
В мене зброя - мовчання, там живуть два крила.

В морi рибкам дрiбненьким краще вижити разом,
Їжачок вiд загрози виставляє голки.
Зверхнiсть, глум та насмiшку вiдчуваю одразу,
Десь висять на гвiздочках проржавiлi замки.

19.11.2014 р.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як зростатись уміють старий і стара...

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро зимно.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

состояние твое в полтора…
приумножил вчера небось?
я приду отнимать с утра
ты поэта-убийцу бойсь
знает несколько слов таких
"хиросима" в подметках рифм…
ты готовься упасть, старик,
в свежевырытый потом риф!

но двойник мой молчал, он спит…
в подворотне среди… лекал
дай- ка вспомнить слова, Давид,
"слишком часто других пугал…"

слишком часто среди токсин...
слишком позно ложился спать…
- а не твой ли распят был сын,
согласившись на…
твою мать?!..
19.11.2014.

Сонечко, ти вже сіяєш?!
Бачу – Дунай, ліхтарі...
Може, за Россю скучаєш?
Може сьогодні співаєш
арію ранній зорі?

Бачу, як рученьки милі
бігають, до-ре-мі-соль...
Може, за версти і милі
ти ще бігуча по хвилі
в ролі малої Ассоль?

І у твої іменини
із Україною знов –
молимося за дитину.
Хай береже тебе – Сина
й Діви Марії любов.

З ними найлегше шукати
щастя у райськім саду,
аве із уст янголяти,
щоб до великого свята
«змечити» люту орду.

Так ти колись говорила,
поки була ще дитя.
Змалечку слово творила
і піднялася на крила
творчого лету життя.

То ж набирайся уміння
далі летіти й рости.
Дай тобі, Боже, терпіння
гідно іти до мети,

мати усе необхідне,
сяйвом наповнити дім,
перемагати постійно,
чесно, достойно і плідно
жити на радість усім.

                              19.11.2014

Ні захлинутись у журбі,
Ні вмерти од розпуки…
Одежу дерти на собі!
Заламувати руки!
Розтлінних почестей зола…
Гріхів липкі вериги…
Де стільки літ вона була,
Ця наймудріша Книга?!
Палахкотить Господній гнів –
Гримлять слова Закону.
За нерозважливість отців
Покута нам до скону.
Чиїм кадили ми божкам? –
Прославились ділами?!
Хитає тіні смутку храм…
Не гасне гнів над нами…
Та відтепер оцей Завіт –
Для зла пересторога:
Допоки час, допоки світ
Ми вірні слуги Бога.

19.11.2014

Безкрайність і кінець
Прядуть єдину нить,
А час, як довгунець,
Громадиться, летить.
Зростає і живе
Закручена спіраль –
І видиво нове,
І недоречний жаль.
Відомо до дрібниць
Всі числа на землі –
Фігури одиниць
Закреслюють нулі.
Іще не вмер, не вщух
Закаменілий аз –
Сповільнюється рух
У замкнутості фраз.
Від всевидющих віч
Ховаємо чимдуж
І радісність облич,
І тихий розпач душ...
18.11.14

Як добре, що людина вище Смерті,
бо та – ніщо, де честь поета – все,
де вірша дух – не почуття затерті,
але любов, що у віках живе.

Як добре, що людина нижче Неба,
бо є куди хрести свої нести
і є кому, як вирина потреба,
молитися, благаючи: прости…

Як добре, що людина – рівня Слову,
в якому біль, і радість, і печаль;
надія повернутися додому
і вдача, загартована у сталь.

19.11.2014

Мов грім у яснім небі, знявся крик.
Їй змовчати було б, та не стерпіла.
Ну хто б і за роки до того звик?
Іще вночі була кохана й мила
І раптом стала гіршою за всіх.
"А сам який?" - за словом - третє, п'яте...
Образи, що збирала - цілий міх,
Тепер у нього кидала завзято.
На друзки розлетілися склянки,
Заплакали старенька мати й діти...
Усім давалась лайка та взнаки -
Та жар ніхто не міг охолодити.
Витрушували міх образ до дна,
Такий важкий! Обоє "рвали жили".
І тішився, сміявся сатана -
Вони йому немало послужили.
І пригортав дітей до себе Бог,
Хотів закрити вушка і серденька -
не вистачало рук, бо й тих обох
Іще тримав на ниточці тоненькій.
І уціліла все-таки вона -
Хтось першим затулив лайливий пИсок.
Ще почекав недовго сатана
І геть пішов... А Бог не відступився...

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

 
депутатом мені не бути…
а прем"єром, мабуть, запізно
а собою до смерті - круто!
кожен день до обставин різним...
хай синичка ще грає в сніжки
мій журавлик обрав Маямі…
баба Галька все ходить пішки
її пофіґ, що там в роялі…
нас притисли, і це логічно
навпростець - ще не значить близько
так було і так буде вічно
бо пристойно - коли не слизько…
маю зайвий квиток причастя
тільки так - це між нами, друзі -
поруч ночі чатує щастя
біля хвіртки своїх ілюзій…

а собою до смерті - круто!
18.11. 2014.

Колись настане День, мине твоє життя,
Чи в світі цьому чи уже в труні
Про тебе скажуть: «Жив для Майбуття!»,
Або гидливо чвиркнуть – у лайні.
Ні-ні. Не правний нас ніхто судить,
Бож навіть Бог і той грішити міг,
Та час від часу думаєш про мить,
Й останню постіль, у яку би ліг.
Коли пливе байдужий час навкруг,
Лиш ти, як вир, шукаєш шлях новий,
І крізь ворожий стрій думок-недуг
До чогось прагнеш, доки ще живий.
Підйом-падіння, знову те саме.
Це рух по колу, чи таки вперед?
Щось спонукає, ніби в спину дме,
Полишиш пам’ять гірку, ачи мед?...

Ераст Іваніцький, листопад 2013р.

Первый снег. Свидание

И выпал снег...
Еще несмелый, робкий...
И ты в маршрутке,
Сквозь сплошные пробки-
Обычное при первом снеге дело-
Ко мне руками тянешься несмело...
Мы встретимся...
Соприкоснемся ртами...
И на губах
Несмелый снег растает...
И не испачкают суровых будней тени
Предельную кристальность отношений...
Пусть снег несмелый
Трепетно кружится,
И тает с краской
На твоих ресницах.
Пусть нас теплом коснется в одночасье
В круженьи танца зимней вьюги счастье...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537833
рубрика: Лирика любви
дата поступления 18.11.2014
автор: Сокольник

Коли ілюзій тонкі суцвіття
Стають химерами й міражами,
Дев’ятим валом іде надмірність
Нахабства й жлобства
Й ламає віри святі вітрила,
Коли мовчання, немов утроба
Тривоги й страху,
Коли невтішні
Новини лізуть у всі канали,
Товсті каналії лічать душі,
Неначе гроші, на полі бою,
А сонце висить на нитці болю,
Неначе лампа в чужім під’їзді,
Коли знайшовся єдиний вихід
Й твоїм обличчям уперся в стінку,
Коли стріляють тобі у спину
Не холостими, та ти в жилеті
Броні тонкої, що пахне смертю
Вже убієнних,
Коли сповзає, неначе ковдра,
Із тебе тіло,
Коли у мушлі душі твоєї
Немає світла,
Нема повітря,
Нема нічого лише свобода
Зробити вибір: від чого вмерти,
То грудка солі спиняє серце
Щоб народити
Мільйони версій.

18.11.14

ти просто поруч був
коли мені життя
свої сюрпризи вміло посилало
коли боліло
навіть убивало
коли вже навіть сліз було замало
ти відчував
та зрештою і чув
як я молилась Господу не всує
бо вірила що він мене почує
ти розумів мене без жодних слів
допомагав спіймати птицю синю
повірити у казку не_осінню
намалювати те чого нема
я дивувалась інколи сама
що ти так тонко вмієш відчувати
бо я могла нічого й не казати
а просто щось шукати у собі
в поезії чи у небесній висі
ти зберігав гніздечко наше в стрісі
а ще не замикався у собі
а виростав над буднями і віком
мовчав
терпів
був просто Чоловіком
найкращим найдорожчим далебі
тому я і не дякую тобі
а просто знаю - ти у мене є
такий що навіть з пекла дістає
душі надійний меч надійний щит
супутник мій
на "много- много літ"...
11.11.2014

***
До тебе стежка привела,
Приніс тобі я квіти.
У тебе юна ще весна,
У мене справжнє літо.

***
Минають потайки літа,
Радіють сонцю діти.
У мене осінь золота,
У тебе тільки літо.

***
А на порозі вже зима
І де себе подіти,
До тебе осінь не прийшла,
Ти ще і досі в літі.

***
До тебе стежка привела,
Приніс тобі я квіти.
О зимо, зимонько, зима,
У неї вічне літо.

23.10.14.

На небі, де у світлі
лагідного дня
пасуться тлусті
листопадові отари,
легкий вітрець,
немов цікаве цуценя,
торкає носиком
важку похмуру хмару:
«Не бережи сніжинки,
хмаро, – навпаки,
розкидай щедро
і розважливо по світу…
Полоскочу твої розніжені боки,
коли засипле перший сніг
останні квіти…»

Йде телеагітація Росії
устами юродивих молодців...
Які вони і браві, і «лихие»,
коли немає отвору між брів.

І видно, як гидота із екранів
ховає за помиями ідей
ерекцію командуючих кланів
і світову реакцію людей.

Яка від них радянщина воняє,
як їх велике Пу ще надихає,
які вони дебіли все-таки –
фашисти новороського посолу,
що лаптями приходили у школу,
але у дитсадках – бойовики.

                              10.2014

'2014

Ідея-фікс, що люди – браття.
Тече і хлюпає ріка,
десь уночі горить багаття
і чинить суд своя рука.

Ріка, ріка… в ній тоне суще,
плисти втомившись у воді.
Галера. Мостик. Злоімуще.
І нижній ярус – там «святі».

Наглядачі, як ланка долі.
Стікає піт з понурих днів.
Обжився раб у звичній ролі –
ну що за рай без стусанів?

У колі ниці і багатства
ідея-фікс не проживе.
Хіба її у пута рабства?
Хай бідолаха вік гребе.

Багаття душу не зігріє,
а тіло трохи, абияк.
Жаринка щастя сонцем тліє,
в блаватку рядиться будяк.

Ніч у степу – безмежжя неба.
Палахкотять примари мрій.
Хтось утікає з того степу.
Серед чужих давно він свій.

Ідея-фікс згорає в часі
і гріє помисли лихі.
Шумує зло у біомасі.
Чи біо винен? Мабуть, ні…

Своя рука – своя владика.
Поліно в оці – то дурняк.
Краватка, гонор, сита пика.
А що в душі? Живе слизняк.

Мажорів їде авто-рота.
Обличчя-мім, щілини уст.
пихою сповнені істоти,
зате в кишені «мані» хруст.

Ідея-фікс на дні моралі:
багно, почвара, сморід дня.
Сідлає гнів у чорні далі
свого огненного коня.

Та залишилася надія,
ця довгожителька життя –
прийдЕ сіяч і сон посіє,
а в ньому ера золота.

18.11.2014

Ти зміниш місце, час і зустріч -
Театри, п'єси, макіяж...
Який безглуздий антураж,
Коли коханням не полюбиш!
І навіть вид найкращих хутрищ -
Є сірий гудзик - не пейзаж,
Який нізащо не підкупиш...
Він є окремий персонаж…
Галац, Марсель, Ліон, Варшава,
Констанца, Краків, Бухарест...
У чому тут силенна слава,
Коли на цьому завтра хрест?..
Холоне світло тане, звуки.
Мистецтво світ, а ти - бліда.
Чи знов не той або не так
Дарує квіти, щастя...Муки...

Я буду першим серед тих,
Кому за порцію прийдешнє,
Що все зробивши - він не встиг,
Кому життя тремтить сердешне.
До чого жити серед книг?
Я їх на вогнищі покину!
Я мушу бути серед тих,
Хто першість разом п'є з полином.

ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!
За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

За пекло райської землі,
За пухлень, чумень, за терор
І за приписані нулі,
Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.

За те дитя, що в лоні ще,
Не народившись, висохло.
За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось.

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі!

Невизнання, мовчання – глум
Над пам’яттю мільйонів жертв!
Лиш допусти – й новий Валуй
Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Живі і нині сущі всі.
Щоб пам’ять – вічна і жива,
Щоб на столі повік – хліб-сіль.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009)


ЗАСВІТИ СВОЮ СВІЧУ ПАМ'ЯТИ 22 ЛИСТОПАДА!

http://www.youtube.com/watch?v=cM0tYT6KnyQ&feature=youtu.be

Круть… Сонце — одвічне йо-йО*,
від нас і до нас крутоверті.
Ми все виглядаєм його
крізь дати осінні, затерті.

А що йому наші жалі,
від літа в зиму — піворбіти.
Ех, бути б як діти малі
й навчитись малому радіти.


* Йо-йо — дитяча забавка. Докладніше тут - https://uk.wikipedia.org/wiki/Йо-йо

(18 листопада 2014)

Пародія

Ой ті мужчини ласуни –
Мов мед цілують
руки наші!
А я ж просила –
раз ковтни,
Ну два нехай.
А ти – пів-чаші!
Хоч не набий
на лобі гуль –
Удався до зела
хмільного!
Той древній звук –
Буль-буль…Буль-буль…
Мене трясе уже
від нього!
Де пестощів і ласок рай?
Я, думаєш,
дурне дівчатко?
На нині чашу віддавай,
Наступний раз –
любов спочатку!


18.11.2014

О знову милі прохачі…
Забуті, кинуті… догмати?
Актори божі! Хохмачі!
Довцип не ваш… і геть із хати
Пішли понурі, поводир
Махав руками, мов музика…
Чи лусне цей колись пузир
Бодай колись, бодай без крику?..
Злетілись тут же горобці
Ох і бригадина жебрача!
Язик квітчастий, молодці
Години півтори вже наче?..
18.01.2015.