Той, хто рахує вірші, –
навряд чи не вміє спати,
навряд чи підслухає тишу,
навряд чи захоче співати… –
він номер лише напише
і буде його читати…
А тиша живе! –
колише
свої мовчазні цитати*…

18 травня 1989 р., Київ

* в іншому авторському варіанті: «свої геніальні цитати»

У тім Мінливім саду з якого згодом виростуть багатоповерхівки,
Ми сиділи в альтанці навпроти одне одного
І говорили про твою непевність, і про те чому
Ти не можеш дозволити себе полюбити.
Якщо це були відмовки — то, браво! я визнаю —
Гра у щирість вдалася, талант я оцінюю високо,
Коли твої очі немов проривалися крізь пітьму
А вуста говорили: « якби ж ти зустрівся мені раніше,
Задовго до болю».
«До нього?»
«Так, до нього, до першого, розумієш, я, —
Я всього кілька кроків не дійшла до твоїх обіймів,
А він обезкрилив мене і я стала безнадійно земна,
А такою, повір, я й даром тобі не потрібна. Віриш?»
«Я тебе проведу».
«Ні, не потрібно, прошу, не заходься віршами.
Обійми мене, чуєш? Просто мене обійми.
Допоки я зможу цілунком безрадісним втішити,
Я ще трохи побуду у нашім з тобою саду».

13.01.2024

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Ось і січень прощається з нами,
Владу лютому передає,
Який землю засипле снігами,
Бо зима іще візьме своє.

Але сонечко вище піднялось,
Недалеко вже і до весни.
Її мирної нам би бажалось
Та вертались додому сини

Й донечки України-матусі
До коханих, дітей та родин.
Щоби край наш чудовий квітучий
Український не знав більше війн.

2024 р.

Квітнуть синім небеса високі
І щебечуть голосно пташки, -
Повнять серце найсолодшим соком
Про красуню мріяну думки.
В'ється вдалеч стежка поміж житом
І не обривається, мов нить, -
Як найкращу жінку не любити,
Раз це заохочує ще й жить.
Вітерець погладжує обличчя
І жене хмаринок череду, -
Я не жду, коли вона покличе,
А назустріч долі сам іду.
З-попід ніг знялася перепілка
Та лящить од ляку з вишини, -
Притулю до губ і я сопілку,
Щоб задати радісні тони.
Голубіють весело волошки,
Материнкам всміхненим під стать, -
Залишилось відстані ще трошки,
Щоб відраду вічну обійнять.
30.01.24

І

То ендорфінів фантастичних море --
Де тижні, як веселки барви ті.
На промені так тремолює обрій --
А ми в якомусь диво-забутті

Осонцені і при відкритій шторі
Вбираємо цілунки золоті,
Всі пестощі усміхнених просторів,
Найкращих квітів пахощі густі.

Та провокаціям не забаритись:
"Це блеф - кохання чисте -- знаєм вас,
Які там Попелюшки чи харити!!!"

Таке про себе чули раз у раз...
Казки життя -- їх прагнемо творити!
Вони мов ельфи, оточили нас.

ІІ
Вони мов ельфи, оточили нас,
Нове щоразу плетиво сюжетів,
Допоки зАпал їх творить не згас...
О, ці високі мріяння поетів!

Розкидані по світу для прикрас
Чи насолоди споглядань естетів.
Як божевільний вічності екстаз
На місці чільному між раритетів.

Творцю куплетів треба інший світ
Пізнать, щоб після довгих обговорень
Його хмільний фантазії політ

На п'єдестал високий запроторить
Вітію* міг. Він свій залишив слід
В леліянні, п'янкій солодкій зморі.
______________________________
*Вітія - поет.


ІІІ
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Приходили обом чарівні сни:
Мов ті метелики, ми на просторі
Все пурхали між квітами весни --

Творили плетиво фантасмагорій.
Стрибав із нами промінь осяйний --
Небесний свідок наших перетворень
Як упивались дивом білизни.

Імла чигала також десь за рогом --
Там Чорнобог наш кожен порух пас,
І кола креслив, ставлячи облогу.

Та нападав на нього лютий сказ,
Бо захищала криця Білобога,
Минав у щасті непомітно час.

ІV
Минав у щасті непомітно час
Коли ми разом - дощ похмурий квітнув.
З життям реальним виникав контраст,
Усе навколо сяяло привітно.

Неначе вгору -- між небесних трас --
Літак той "Мрія" -- твориво елітне --
Нас підіймав туди, де Божий глас
Ростив красу - Едему сад тендітний.

Бувало, налітала сарана,
З'їдала вже й бадилля помідорів,
Бо правив бал бездушний Сатана...

Але Господь під землю запроторив.
Завжди нещадна там велась війна,
Забулися розпуки дні суворі.

V
Забулися розпуки дні суворі,
Розвіяли вітри омани глум,
Все те, що нам святим було учора,
Вже кануло у Лету, як в імлу.

Не спокусити скринею Пандори*,
Нема дурних втішати кабалу.
Пегаса краще гойного пришпорить
Натхненно уподібнитись орлу.

Та пам'ятать легенду про Ікара** --
Летіть посередині повсякчас! --
Колись його накрила Божа кара...

Хай порятує досвіду запас...
Закохана до божевілля пара --
Ми линули увись, аж на Парнас.
_____________________________
*Скриня Пандори - згідно з грецькою міфологією, вмістилище бід і нещасть.
**Ікар - у грецькій міфології був сином славетного ремісника Дедала. Ікар відомий за переказом про те, як намагався разом з батьком утекти з Криту, використовуючи крила, які Дедал виготовив з пір'я та воску. Спочатку Дедал застерігав Ікара про самовпевненість, а потім зарозумілість, наказуючи йому не літати ні занадто низько, ні надто високо, щоб морська волога не забила його крила або сонячна спека не розтопила їх. Ікар проігнорував вказівки Дедала, злетів надто близько до сонця, чиє тепло розтопило віск і Ікар впав у море, де й загинув.

VІ
Ми линули увись, аж на Парнас,
Де збуджені збиралися поети,
Перлини виставляли напоказ,
Читаючи ронделі та сонети.

Таланти, графомани водночас
Являли несмак чи високі злети
Творінь. Там речень музика лилась
Ясних катренів, лагідних терцетів.

Бувало так, що заздрощі гнилі
Плели інтриги серед площі зборів,
Доводячи вразливих до петлі...

Любов позаганяла зло у нори,
Перемагали слова королі
І очі сяяли далекозорі.

VІІ
І очі сяяли далекозорі --
Моя душа співала про любов,
Відкинувши рутину злу теорій --
Війна спочатку, а тоді - альков.

Це почуття живе у кожній спорі,
Молекулі чи атомі або
Поміж тілець драглистих інфузорій,
Усесвіту закладених основ.

Хоч де-не-де страхають чорні діри --
Вмістилище відходів-метастаз --
Нема кохання там. В це легко вірить,

До казки ми потрапили якраз,
Де піснею Орфеєвої ліри
Шлях торував окрилений Пегас.

VІІІ
Шлях торував окрилений Пегас,
Взаємопроникали ми словами,
Тілами теж, аж розгорявся враз
Той запал, що наснажує роками.

Плекали грона вишуканих фраз
Вітійствували ніжності медами,
Душа немов причмелена якась,
Вбирала Божу ласку із вітрами.

Ох, заїдали ревнощі раніш...
Трясли шторми, напевне в дев'ять балів...
Ряснів, бувало, ними навіть вірш.

Кохання справжнє -- ще міцніше сталі
Укуси шершнів зла усе слабіш --
Як стріли, до підков не долітали.

ІХ
Як стріли, до підков не долітали --
Чи надто високо знялися ми?
Або Пегаса чари небувалі
Нас затуляли сильними крильми.

Повідкривалися небесні далі,
Крізь марево сльотавої зими.
Із кубками натхненного граалю*
Зустрів Бог Велес, вийшовши з пітьми.

Вона тримає у гидкій напрузі
Отих, що світло в міці круговій
Плекають, суперечать чорній смузі...

Та жовто-сині стяги бойові
Розвіяли на сонячному крузі
Всі підступи ворожі - се ля ві*.
_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

Х
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Неначе наступи неандертальців
Московії -- дикунські, лобові --
Розіб'є жар палкий протуберанців --

Осонцені Вкраїни вартові --
Несхитно захищають рідні шанці,
Степи і гори, хащі лісові --
Безстрашні аси бойової праці.

Та ця нескорена, могутня рать
Ще й про любов святу не забувала:
Тварин-безхатченків погодувать,

Весілля грать між воїнів загалу,
Як звук війни - набридливий той тать --
Летів кудись убік собі помалу,

_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

ХІ
..Летів кудись убік собі помалу,
Недобрий вітер, адже в цім житті
Минуще все - розбійники-вандали
Чи душі чисті, праведні, святі.

Отож, допоки ще не відпалали
Шалені почуття прекрасні ті,
Смарагди літа, осені опали
Вбираймо, наче миті золоті,

Запам'ятай, ці щастя намистини --
Як оберіг, коли біди сувій
Нас обів'є і темрява поглине,

Душити прийде гоголівський вій...
Настане ранок, сатанисько згине,
Бо по руках був зв'язаний борвій...

ХІІ
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Та інші неприборкані вітриська.
Еол* сховав у міх їх, мовив: "Вій!"
Лише зефір** супутній досить низько

Навіюванням пестив спини дві.
Немов руки підтримка товариська.
Тож не страхають хмари дощові
Уже Парнас омріяний так близько!

Невже розв'яжем знову той мішок?
З цікавості дурної й на поталу
В стихії незагнузданої шок

Потрапим? Ні, летіти краще чвалом,
І слухати, як сяєвом зірок
Гормони радості нам вальси грали.
_______________________________
*Еол - бог вітру (гр.)
За «Одіссеєю», Еол прийняв Одіссея на своєму острові, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігалися несприятливі вітри. Він суворо заборонив розв'язвувати міх без крайньої потреби. Поблизу Ітаки супутники Одіссея з цікавості розв'язали міх і випустили на свободу всі супротивні їхньому шляху вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Еол відмовив Одіссеєві в гостинності.
**Зефір - назва одного з грецьких вітрів.

ХІІІ
Гормони радості нам вальси грали,
Чи не цього ми прагнемо усі?!
Горіти полум'ям свойого шалу,
Служить стосунків золотій красі?!

Здається, що життя для цього мало:
Ходить удвох по сріберній росі,
Любитись палко, дарувать корали,
Вдихати пахощі садів, лісів...

У дні важкі, коли біда приходить,
Горять жалоби свічі воскові --
За руки взявшись, зустрічать негоду...

Відбитися від тисячі зневір,
І знов ловити хвилі насолоди,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХІV
Які розлиті в небі, мов живі
Нарешті, вже Боги до нас прихильні.
Мене руками, серце, оповий,
Бо знаю, як мене ти любиш сильно.

І я - півбожевільний чоловік --
Немов із наркотичної курильні --
Душею прикипів, мабуть, навік --
Красою зачарований невільник.

Не дайте з того стану вийти, ні!
Найкраща із усіх моїх вікторій*
Неначе Македонський -- на коні --

Підкорювач кохання територій --
Лечу у сяйві еротичних снів,
То ендорфінів фантастичних море.
____________________________
*Вікторій - перемог.

ХV

МАГІСТРАЛ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

Для метелика білого – сонний бутон,
Для бджоли – конюшини розмай,
Для циганської крові – циганська: закон,
Що цей світ споконвіку трима.

Бо віддавна, як створено світ цей, мала,
Є у ньому закон головний:
По яких би стежках доля не повела,
Та коханий повернеться твій.

Із поселення гаджо*, де сажа липка,
Із нудоти смертельних тенет
(А наприкінці стежки світанок чека!) –
Ну ж бо, роме, рушай уперед!

Дикий вепр шукає, де висохла твань,
А журавка – де очерети...
Ну а циган – циганку без жодних вагань:
Рідну душу повинен знайти.

У розколину скелі змія утіка,
Жеребець – на роздолля рівнин,
А сином циганським – циганська донька,
Щоб удвох мандрувати із ним.

Щоби знову і знов у дорогу за ним –
Хай обвіє обличчя їм бриз! –
Перехресними петлями ромських стежин,
Що довкола Землі обвились.

Отже за паттераном циганським услід
Де в тумані гора крижана,
Де у пастку довічну заковує лід,
Де від інею щогли згина.

Отже за паттераном циганським услід
До південного сяйва світил,
Де Господня мітла підіймає до зір
Океанський просолений пил.

Отже за паттераном циганським услід
Шляхом сонця до краю землі,
Де сполоханим птахом вітрило летить,
Схід і захід обійми сплели.

Отже за паттераном циганським услід,
Де мов патока тиша густа,
Де цілують опали махімських пісків
Пурпурової хвилі уста.

«Вільний сокіл – у синяву чистих небес,
Олениця – у нетрі лісів,
Чоловічі серця – до дівочих сердець
Споконвіку, як створено світ».

Тож за покликом серця вперед, саме час,
Каганець догорів у шатрі –
Цілий світ, подивися, чекає на нас
У ранковому сяйві зорі!

*так називають цигани всіх інших людей

2022

Виходить князем світ на вежу дня,
Де біль і радість чорно – білим.
Де голуб небо крильми обійняв,
А люди здичіли, змаліли…

Не всі шляхи в житті до храму йдуть.
Мілієм серцем часто нині.
А доля слізьми часом хрестить путь,-
Ламають крила зовсім юні.

А світ молитву сонця спрагло жде:
Тепла й любові всім нам треба.
Хай святить день живі хрести людей,
Де храми душ тримають небо.

27.01.2024

Хто ми такі, щоби судити?
Ми всі для Бога Його діти.
Нам треба Заповіт читати,
Навчитись щиро пробачати,
Щосили світ цей полюбити
І зним у мирі далі жити.
Смиренно дякувати Богу
За обрану для нас дорогу:
Він наш Творець. Він добре знає -
Опісля ночі Сонце сяє,
Й молитва чується гучніше,
Коли читається тихіше...

Я не винуватий у війні!
Будував дороги, магістралі.
Жартував (хоч кажуть жарти - гній)
В дев'яносто п'ятому кварталі.

А тепер очолюю краї...
Посилаю громадян на бійню.
Отакі от справоньки мої,
Радуйся, нещасна Україно!

Ну, невже для вас я не кумир?
Порошенко - злодій! Курва та ще!
Хто не воював - той дезертир,
І безногий для війни годящий.

Пенсії не буде (це не жарт)!
І не буде НАТО і європи.
Дідугане! На ось автомат
І шуруй в бліндажики-окопи.

28.01.2024р.

Усе розбилось, вистрілило в ніч-
У поїзди, у трави, у кохання.
З бідою залишився віч на віч,
В якій вмістились всі твої страждання.

У пів-обличчя очі із жалю,
Де невідомість витікає з болю.
І ти, неначе у тяжкім хмелю,
Не маєш впливу на майбутнє й долю.

А долі – жменя, декілька годин.
В операційну, потім до палати
Домчать тебе за декілька хвилин
Дві санітарки у старих халатах.

Загусне вечір, упаде зоря
У чорну ніч і на безсилі груди.
Дружина поряд віддано згоря -
Намочить губи, витре лоба й буде

Молитися за тебе всім святим,
Ловити кожен рух і кожен подих.
А ранком радість – щастя побратим -
Отримати твій погляд в нагороду.

І відчуття, що сонечко уже
Послало промінь – вісточку спасіння.
Тебе на цьому світі вбереже
Її кохання і твоє боріння.

Не тане сніг, що ліг йому на груди,
На квіти, на волосся і лице.
Таким навіки він для світу буде –
Притишеним. Не вийде на крильце…

Це він безстрашно захищав нам землю,
Оцю, де ми в пошані стали тут…
Крізь постріли я вже не відокремлю
Хрипливий крик, що чути за версту.

Лежали хлопці на краю окопу
Крізь вибухи і постріли зблизька.
Здавалось, бій вже чути у Європі...
Та раптом зупинилася рука.

І поряд вже ніхто з них не стріляє,
Усі убиті, світ увесь мовчить...
І крізь пробиту тишу вже до краю
Лишається одна-єдина мить.

Щоб глянути, куди летіти в небо,
Закарбувати в погляді навік.
Бо смерть взяла одразу всіх огребом,
Років призупинила тихий лік…

Солдатове лице омили сльози
Матусині і татові гіркі…
Оце і є страшна воєнна проза,
Коли батькам лишаються зірки…
27.01.24

Її рука свідомо тягнеться по зброю.
Свідомо. Не гибіє, не дрижить.
Вона іде у бій. У бій за волю.
Вона рішила битися, щоб жить.

Щоб жить.
І мати змогу обирати
– на власний смак, за власний гарт –
собі життя.
Вбирати його, його виражати
– довільно –
від початку до кінця.

У неї шрами і шорсткі долоні.
Вона давно забула про мейкап.
І ночі неціловано-безсонні.
І пристрасть пломеніє у очах.

Триває бій. Вона воює люто.
Незламна й вперта. Ніжна та крихка.
Щоб жить.
Щоб обирати.
Щоб відчути
– опісля –,
як пригорнути милого потягнеться рука.

27.01.24

Закипає сльоза, пахне холодом січень,
За вікном розляглися замети-сніги.
Догоряє тихенько, потріскує свічка,
Тане час і життєві стирає борги.

І не жаль вже нічого й бажань небагато –
Щоб здоров’я було, щоби поряд рідня.
Не міняю нічого у звичках і в хаті,
Та новини тривожні хвилюють щодня.

Про майбутнє дітей і моєї країни,
Що страждає від влад нерозумних своїх.
Де міняється погляд на світ щохвилини,
Де нерозум сп’янілий з безтямних утіх.

І тому всі страждання лишаю в минулім
І живу сьогоденням у холоді зим.
Завірюха стихає, щоб я не забула
Записати життя з допомогою рим.
26.01.22

22.
Як дні і ночі

Зістарили дзеркало...

Юні лиш очі.

23.
Все сіре зовсім.

Дощ барабанить в вікно...

Самотність. Осінь.

24.
Чорні і білі —

Б’ються, вирують фарби...

Твориться ціле.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Водохреща ранок погожо іскриться,
На сніг розіллятий із чистої сині.
На срібнім хресті завмирає водиця,
І скроплює рясно у вірі та силі.

Торкає чола і цілує повіки,
Сльозою смиренно стікає щоками.
Дай, Боже, з тобою прожити до віку,
Щоб захисту більше ніде не шукала!

Дай Боже спромоги Водохреща ранок
Стрічати у мирі на многая літа.
Святою водою загоєним ранам
У мирі зігрітися і відболІти.

Огортав його образ січневий туман
І краплинами повз на шибках.
Каламуть розчиняючи, денний кальян
Був у ніжно-прозорих шовках.

Маяком засвітилась надія ураз.
Повернувся. Забута пітьма.
І вражав безкінечно крилатістю фраз,
І від близькості гасла зима.

І легенько торкнулись збуджені в спразі,
В орігамі тіней на стіні.
Розпустились квітучі теплі оази -
Поцілунки любові рясні.

Намочив метелик крила
В передранішній росі, –
І йому злетіть несила
Попри прагнення усі.
Хоч і має крил не пару,
Бо його здіймають дві, –
Він лиш ходить, як нездара,
По зволоженій траві.
І очікує на сонце,
Щоб обсохнути, трудар,
Бо зібрати треба конче
До появи бджіл нектар.
29.01.24

О, Нічко темна, одинока,
важка у тебе доля:
не бачиш сонечка святого,
сама блукаєш полем,

на місяць тихо задивившись,
плетеш лозу вербову,
перини зорям настеливши
співаєш колискову,

страхів дитячих надивившись,
сотаєш павутину,
слізьми вдовиними умившись,
дрімаєш коло тину...

Вкраїнська Нічко, неспокійна,
нелегка твоя доля.
Одна товаришка у тебе -
згорьована Тополя.

1
Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
У школах вчили ще й в інститутах
Аби не сміли того забути,
Як Петро шведам хребет зламав.
Найкраще військо отих часів,
Яке Європу в боях скоряло,
Перед російським штиком втікало,
А король шведський поперед всіх.
Про те писали багато книг,
Про те поеми, вірші писали
Аби ми часом не забажали
Хоч розібратись в подіях тих.
Чому програв Карл Полтавський бій?
Як Петро змусив його втікати?
Хоча писалось про те багато
Та внесок хочу додати свій.

2
В глибокій за́думі сидить
В шатрі своєму Карл. Не спиться.
Воно і спати не годиться,
Надвір би вийти, походить.
Та вдень під обстріли попав,
Як в розвідку ходив. І куля
Таки дістала в ногу. Муля.
Та він уваги не звертав.
Болючіші за те думки.
І так, і так він повертає
Та виходу, однак немає.
Прийдеться битися-таки.
А скільки мріялось отак,
З Петром зустрітися на полі,
Щоб уже визначити долю.
Але не так усе, однак.
Все склалося не, як хотів,
Чи Бог від нього відвернувся.
Ішов, ішов і враз спіткнувся
І, наче, в прірву полетів.
Де саме він з путі звернув,
Яким ішов до перемоги?
А почалося, мабуть, з того,
Що у Європі довго був
І дав Петру набратись сил.
Давити треба після Нарви.
Він думав, що довершив справу,
Встеливши московітом діл
Перед фортеці. Втратив час,
Коли Європою мотався.
Петро ж із силами зібрався
І не піддасться на цей раз.
Зібрався на Москву іти,
Але побачив – сил замало.
А тут з Укра́їни позвали
Та обіцяли помогти.
Мазепа в тайні від Петра,
Рішив із Карлом поєднатись.
Чого ж отим не скористатись?
Немає худа без добра.
На Левенгаупта й тепер
Іще сердитий. Так бездарно
Програти при Лісній. Він марно
Чекав ту поміч. Ледь не стер
Тоді на порох генерала.
Де десять тисяч вояків?
Сім тисяч із добром возів,
Що московіти відібрали?
Без того на Москву іти
Він не наваживсь. В Україні
Знов сподівався стати сильним,
Щоб далі військо повести.
Та сподівавсь на те дарма.
Мазепу мало хто підтримав,
Прийшов лиш з козаками тими,
Яких він під рукою мав.
Ще запорожці підійшли
Із Гордієнком. Й все, одначе.
Із тим Москви він не побачить.
А московіти почали
Всіляко мстити і карати
Тим, хто з Мазепою пішов.
Річками полилася кров.
Та що від дикунів чекати?
Батурин гетьманський взяли,
Нікого там не пожаліли.
Січ зруйнували і спалили.
Ба, більше, в зиму почали
Все нищить на його шляху,
Щоб і зернини не зосталось.
Солдати з голоду хитались,
Клянучи долю нелегку.
Петра він викликав на бій
Та той десь по лісах ховався.
Здолати голодом збирався.
Та не спромігся. Він – живий.
І військо теж живе його,
Готове, як завжди до бою
З тою московською ордою.
Він-таки витягнув того
Довготелесого царя
На битву. Може і запізно.
Той встиг зібрати силу грізну,
Поки в Полтаві він застряг.
Полтава та йому була
Потрібна, як приманка лише.
Уже б давно її полишив.
Та й встояти би не змогла,
Якби він тільки дав наказ.
Та він чекав, що Петро вхопить
Оцю приманку. Й кров’ю скропить
Полтавське поле й на цей раз.
До того ж в поміч Крим чекав,
Хан обіцяв прийти з ордою.
Прийти залізною ходою
Із Польщі шведський корпус мав.
Та ні того, а ні того.
Що мав тепер із тим робити?
Петра із тим, що має, бити?
Чи почекати ще чого?
Вже б почекав би кілька днів
Та від розвідників дізнався,
Що хан Аюка наближався,
Калмиків сорок тисяч вів.
Петро вже Ворсклу перейшов,
Вже й табір в Яківцях поставив,
Редутами себе обставив,
Щоб Карл зненацька не зайшов.
Піхоти тридцять тисяч мав,
Кінноти двадцять, ще й до того
Нерегулярних з двадцять в нього
Десь тисяч. Стільки назбирав.
Ще і гармат три сотні десь.
А що він мав – сімнадцять тисяч
Тих, кому шведом зватись личить.
І піших й кінних. От і весь
Розклад. Валахів, козаків
Не брав він в розрахунок, навіть.
Бо звик завжди робити справу
Із тим, що знав. А ті які –
Поки не відав. Тож для бою
Лише своїх наготував.
Козаків в таборі лишав.
Частина прикрива собою
Полтаву, щоб, бува, звідтіль
Йому не вдарили у спину.
Гармати всі теж там покинув,
Не витрачати щоб зусиль.
План особисто розробляв,
Зібрав до себе генералів,
Щоб усі бачили і знали,
Що духом їх король не впав.
План був простий. Бо він хотів
Петру про Нарву нагадати.
Іти вперед і нападати,
Нехай би ворог і сидів
За стінами, в траншеях. Та
Ніщо спинить його не в силах.
Бо ж перемога любить смілих,
До них обличчя поверта.
Тож він намірився пройти
Вночі тихенько між редутів,
Щоб московітам не почути.
(Тому й гармати не тягти).
А далі зшикувать полки
І вдарить на московський табір.
Хоч він укріплений не слабо
Та шведи брали й не такий.
Нічний удар, гадав він так,
Повинен паніку посіять.
А шведи воювати вміють,
Їх вже не стримати ніяк.
Хоч скільки б в таборі тому
Не було війська – все здолають
І московіти повтікають.
Дістанеться Петру тому.
Так генералів він повчав,
Хоч бачив сумніви в обличчях.
Та ж суперечити не личить
Своєму королю. Й змовчав,
Ніхто супроти не сказав
Ні слова. Вірили у те,
Що вихід він-таки знайде,
Бо ж якийсь дар від Бога мав.

3
Не мовив проти жоден генерал,
Але, як всі , нарешті розійшлися,
То він уже не витримав, змолився
До Господа. Бо ж в грудях, як кинджал,
Зневіра в себе: - Господи, прошу,
Не дай мені, а ні кому другому,
Живими повернутися додому,
Бо сором той ніколи не прощу,
Коли програю - вже без вороття!
А в перемогу він уже не вірив.
Хоча усе, чого досяг допіру
На кон поставив. Навіть, і життя.

4
Опівночі у темряві густій
Без смолоскипів рушили колони.
Попереду піхотнії загони,
Кіннота слідом замикає стрій.
Ішли у повній тиші. Підійшли
Вже до редутів. Московіти спали.
Не сподівались того, не чекали.
А далі піхотинці залягли,
Чекаючи, коли всі підійдуть.
Але колони зліва заблукали
І, доки вістові їх відшукали,
Вже й московіти щось змогли почуть.
На сполох вдарили, стріляти почали.
Уся раптовість в одну мить пропала.
Не знали, що робити генерали,
Питатися у Карла почали.
А той уже все вирішив: вперед!
Хоч доля вже від Карла відвернулась.
Полки з жорстоким опором зіткнулись.
Хто уже з боєм той редут бере,
Хто мимо нього пробіга лишень,
Щомиті може кулю упіймати,
Бо ж ворог не спиняється стріляти –
І кожен поряд – то жива мішень.
А московіти цілять з-за валів.
Щоб їх узяти – хоч драбини мати,
Без того кров даремно проливати.
Та й швед тоді нікого не жалів,
Коли якісь редути узяли.
Усіх нещадно стали убивати –
В бою закон – полонених не брати.
Та більшість крізь редути ті пройшли.
Сам Карл на ношах військо своє вів
І два десятки відданих драбантів
За нього ладних і життя віддати.
Та він свого сьогодні не жалів.

5
А далі за редутами зустрів
Їх Меншиков з кіннотою. Наскочив,
Неначе кіньми затоптати хоче.
Тут Шліппенбах з кінними налетів,
Зім’яв умить кінноту московітів
Та і до Ворскли в болота погнав.
Щоб Реншільд повернутися не дав
Наказа, всіх могли би потопити.
Піхота ж у тій куряві, яка
Знялась кінними – не видать нічого,
До табору наблизилася того,
Де сам Петро і всі його війська.
Звідтіль гармати вдарили впритул,
Картеч косити лави шведів стала
І всі їх за якуюсь мить змішала.
Та ще і хмара полетіла куль.
Карл дав наказ до лісу відступить
Аби порядок у військах навести
Та, врешті, справу до кінця довести –
Петра із його військом розгромить.
Почавши в лісі шикувать полки,
Побачив, що немає досі Росса.
Тому пройти редути не вдалося
Тож він у табір повернув-таки.
А то третина шведських сил усіх!
Із ким московський табір штурмувати?
Та Карл не знає слова – «відступати»
Й тепер те слово вимовить не зміг.
Він лише десять батальйонів мав
Супроти сорока у московітів.
Ті вийшли теж із табору – помітив,
Петро шеренги шикувати став.
Там, де у Карла лінія одна,
Петро своїх поставив тісно вдвоє.
Війська наготувалися до бою.
Рівнина, як для нього, затісна.
Кінноту Карлу ніде розгорнуть,
Тож він її поставив за піхоту.
Як вдасться московітів побороти,
Тоді кінні уже їх і доб’ють.
Карл дав наказ і шведи почали
Атаку. Стрімко рушили по полю
В надії, що до них всміхнеться доля.
Хоча відомо, що на смерть ішли.
Ревнули разом сотні три гармат
І ядра стали лінію косити,
Ще вдарили з мушкетів московіти.
Та шведи йдуть – нема шляху назад.
Бо ж повелів король. Його наказ
Для них святий. Хай смерть в обличчя дише.
Вона одна їх і зупинить лише.
Здавалось, що за мить спинився час.
У московітів паніка росте.
Стіна вогню тих шведів не спинила.
Це ж яку треба було мати силу,
Щоб не злякатись, далі йти. Проте
І московіти все іще стоять.
Бо ж цар із ними. Той не пожаліє,
Коли з шеренги хтось піти посміє.
Хоч страшно та не сміють відступать.
Здавалося, що знову став Давид
На битву з Голіафом. Відрізняє,
Що пращу Голіаф тепер тримає,
Хоч менший войовничіший на вид.
Гримлять гармати, але шведи йдуть,
Живим під ноги мертвими лягають
Та вже до московітів добігають.
А ті в страху уже удару ждуть.
Ядром у Карла ноші рознесло,
Прийшлося на коня йому сідати.
Бо не збирався він своїх кидати,
Нехай би й усе військо полягло.
Драбанти гинуть за одним другий,
Від куль тілами Карла прикривають.
І з посмішкою на устах вмирають,
Обов’язок виконуючи свій.
Добігши московітів, Карл велів
У них з мушкетів постріли зробити.
Далеко кулі не змогли летіти,
Бо порох геть пропав і відсирів.
Одна надія лише на штики.
Хоча ряди у шведів поріділи
Та в них було іще достатньо сили,
Щоб на московські вдарити полки.
І от він – шведський штиковий удар.
Вломились шведи в лави московітів
Й потроху узялися їх тіснити.
У відчаї метавсь московський цар.
І лівий фланг, і центр подались,
Вже деякі й побігли батальйони.
Але Петро їх завертає, гоне
Аби зі шведом у бою зійшлись.
Все ж кількість мужність почала долать,
Все менше шведів у живих лишалось.
Але вони тримались…ще тримались.
Король не дав наказу відступать.
Усе на нім трималось в тім бою.
Солдати б всі загинути воліли,
Без нього й ні на крок не відступили.
Та Бог вже волю висловив свою.
Упав забитий кінь під королем
І сам він у безпам’ятті звалився.
«Загинув!?» - крик по війську прокотився.
Хоч був король живий тоді. Але
Його драбанти підхопили вмить
І з поля бою винесли до лісу.
Та шведи вже потроху подалися,
Вже сил немає ворога спинить.
Біжить піхота, хоч кіннота, все ж
Атаками той відступ прикриває.
Сама у тих атаках помирає,
Але її так легко не візьмеш!
А московіти стали і стоять.
Не вірять досі, що змогли зломити
Самого Карла. Ладні відступити,
Як шведи знов підуть атакувать.
Та шведам вже не до того було.
Відбивши кавалерію, що пхалась
Слідом за ними, швидко зшикувались
І військо маршем до Дніпра пішло.
На ношах Карл пригнічений сидів,
Бо розумів, що кепські його справи.
Петро погоню скоро вслід направить,
Тоді вже остаточно буть біді.
Та ще й не знав, що з шведами тими,
Які тоді у таборі лишались.
Ще й Росса кудись військо подівалось.
Тепер би врятуватися самим.

6
А Росса, що у табір відійшов,
Відрізали від війська московіти,
Та стали насідати і давити,
Кидаючись в атаки знов і знов.
Той мусив під Полтаву відійти,
У шанцях попід стінами засісти.
Чекав на поміч королівську, звісно,
Бо сили сам не мав перемогти.
Як в кожного солдата куль по п’ять,
То чим ворожий наступ відбивати?
Все ж сподівався поміч почекати.
А московіти навкруги кишать.
Як битви грім удалині затих
Й ще більше московітів налетіло,
Програли битву – стало зрозуміло,
Тоді він вже противитись не зміг
Й підняти білий прапор наказав.
В полон здалися шведські батальйони.
Хоч Россу з того сорому до скону
Та вибору, насправді, він не мав.
Не лише він, потрапили в полон
Фельдмаршал Реншільд, Піпер та багато
Ще офіцерів з ними та солдатів.
Загиблими укрите все було
Велике поле, де два війська бились.
Вже хмарами кружляє вороння,
Його ні дим, ні гуркіт не спиня,
Бо ж десять тисяч шведів там лишилось.
Поживи вдосталь, чом не покружляти.
Стоять солдати, дивляться на те,
В душі і радість, і печаль росте.
Не вірять, що змогли-таки здолати.
Сам цар не вірить. Меншикову дав
Наказ за шведом слідом вирушати,
Щоб достеменно плани його знати:
Чи пастку десь йому не влаштував.

7
Дійшовши, врешті, берега Дніпра,
Човнів знайшли при березі замало.
Переправлятись ними хутко стали,
Поки ще військо не прийшло Петра.
Найперше Карла, ще й Мазепа з ним,
Тоді вже офіцери і солдати.
Не так вже й переправилось багато,
Як Меншиков з’явився. Наче грім
Ударив шведів. Далі що робить?
Король все Левенгаупту довірив.
Сказав боротись, сподівався щиро,
Що відіб’ється той. А він дрижить,
Хоч сам на цю посаду напросивсь.
Чому так сталось – він і сам не знає.
Тепер же, коли ворог підступає,
Здається, остаточно розгубивсь.
І сили більше московітів має,
Та битися поки не поспіша,
Питання з офіцерами ріша.
Ті в більшості боротись вимагають.
Хоч гвардія і рветься в бій іти
Та Меншикова в тришия прогнати.
Сам Левенгаупт військо здумав здати,
Адже не бачив в боротьбі мети.
І шведи білий прапор підняли,
Здались на милість ворога. І зда́ли
Ще й козаків, що поряд них стояли
В однім строю. Бо ж згоди досягли
На тих умовах. Козаків отих,
Кого одразу ж тут закатували,
Кого в Сибір, в далекий край заслали,
Щоб, навіть, вістки не дійшло від них.

Та Карл того всього іще не знав.
Він мав в татарські володіння мчатись,
Щоб з залишками війська там сховатись.
Так Бог його всі плани поламав.

Не вистачає мені сплеску крил,
Тріпочеться лиш серце голубино.
Чи, може, Муза із останніх сил
Воркує тихо, зовсім тихо нині.

Я слухаю ці звуки чарівні,
Що розчиняють у повітрі хмари.
Але ж ті точки больові з весни.
Від них немає зілля у мольфара.

Пронісся, ніби вітер у душі.
Тепер твої слова вже недоречні.
Хоч надихав крилато на вірші.
Здавалося кохання безкінечним.

Я спробую без тебе у політ.
Слова крилаті знову визрівають.
І мов голубка, я полину в світ.
На щастя, Муза є й не покидає.

Малює ніч безликі сни.
- Агов!
- Куди поділа сниво кольорове?
Кажи мені, де той завітний схов,
В який поклали ми колись підкову.

- На цвЯшок не чіпляй, не загуби,-
Навіювала ти, - Запхни у скриню.
І от свої заховані скарби
Шукаю в темних зАкутках понині.

Копаюсь на полицях снів і дум,
Витрушую якийсь непотріб часто.
Шукаю вперто, і таки знайду,
Підкову ту, яка приносить щастя.

Потрапила прямісінько у серце
Стріла Амура, пущена тобою.
І трепетно воно уже так б"ється,
Горить жаданням, ніжністю й любов"ю.

А почуття як музика казкова
Все ллються, переповнюють до краю.
І піснею здається кожне слово
Тому, напевне, що тебе кохаю.

2015 р.

Коли беруть умілі руки
Звичайну скрипку, то у мент
Утішить душу ніжним звуком
Чотириструнний інструмент.
І шурхотить опалим листям
І, як струмочок, жебонить, –
Її звучання тепле й чисте,
Неначе сонячна блакить.
То засміється, то заплаче,
Тональність змінюючи й масть, –
Обвіє подихом гарячим
І прохолодою обдасть.
Вчуваю стогін хуртовини
В акордах завжди чуйних струн,
І жвавий поклик тої днини,
Коли на полі сходить рунь.
Рука веде смичком по струнах
І скрипка ніжністю звучить, –
І навіває різні думи,
І родить щастя ненасить.
28.01.24

Коли тиняюся у самоті,
то іноді впадаю... у нірвану,
аби думки розвіяти пусті
навіяними сурами Корану.

Не маю ні уваги, ні ваги.
Усе одно упоминає всує
не те, що додає мені снаги,
а бісота, якої не пойму я.

Елегії чи опуси пишу,
оспівую минувшину убогу,
то і тоді єдиному служу –
моєму найвагомішому Богу.

Із ним таємну бесіду веду
нараяною мовою народу
і, може, попереджую біду,
що зазіхає на його свободу.

Або даю історії урок,
або віщую очевидне лихо,
коли у кого запалає стріха,
або корона... хай би і вінок
сонетів на багато сторінок...
...............................................
поезії народжуються тихо.

01/24

Моє ти натхнення! Дозволь тобі чуба погладити,
Вдивитися в очі, торкнутись худої щоки.
Емоції - вітру сонетами, сонця сонатами!
Із ними тебе зустрічаю в обіймах палких.

Моя ти утіхо! У тебе синець - мені боляче.
МозОля на пальцях, що мали б торкати рояль.
Все миттю побачу. Та тЕпло від Божої помочі,
Її обереги-молитви над нами роять.

Моя ти надіє! Сніжинки на скронях не станули,
Суворість наклала печатку тобі поміж брів.
Та я обіцяю, ми знову щасливими станемо,
Як тільки повіримо в те, що пожар відгорів.

Велюр сніжинок простеляє вміло грудень.
Вдихаємо парфум холодної зими.
І знову ми у коливаннях амплітуди
Від білого сніжку до темної сурми.

Висять у небі смутку сіропінні хмари,
Мов жмуток мовчазних терпінь прадавніх хвиль.
Коли ж розсіються оманні хитрі чари,
І розплескається гряда німих безсиль?

По білому снігу ганяє чорна ґа́ва,
Спіткається у білизні і чистоті.
Скоріш весною таємниць прийде розгадка.
Людської правди бережімо гарт і тік.

Над рікою сонце сходить,
Луг весь росами сія, –
Журавлиця скраю броду
Жде з рибалки журавля.
І журавлик біля неї
Зацікавлено закляк, –
На татусеві трофеї
Сподівається, – ще б пак!
Адже вчора на сніданок
Карася й плотвичку з’їв, –
Догоджає кожен ранок
Журавель своїй сім’ї.
27.01.24

Может быть, я где-то тоже накосячу,
Мой пожар не так-то просто потушить
Когда перегорит, вам углём отсыпать здачу?
Вот чёрт, да не может же такого быть!
Что сгорают все, без исключений люди.
Это только человек, может так любить:
Тех, о жизни сами которых лучше б и не знали,
И ненавидя тех, кто вас поистене готовы полюбить.
Скажи, зачем тогда оно?
Сколько бы не обжигались, мало.
И сколько в мире бы не погорело душ,
Все хотят момента, когда же их зажётся пламя,
Забыв про тех, чей огонь давно уж как потух.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

За мною спостерігають.
І роблять досліди.
Надто вже все символічно
виходить.
Хай люди, які постраждали від цього
спокійно ідуть загоряти на пляж,
на спеку, і мліють.
А я дотягнуся до істини
всіх НЛО і ОЛН.
Я в цьому процесі знайду своє щастя.
І досліди будуть над ними.
Вони не бояться мене
і не люблять.
Хай буде їм легше від того,
що це був останній дослід наді мною.
Бо піді мною – 10 поверхів висоти.
Гойдаються.
Летять.

30 червня 1994 р., Київ

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.

І він збагнув, закинувши свій погляд
В січневу ніч, що врешті-решт позбувся
Свого безсмертя викравши у нього
Себе самого. Весь блідий стояв
Хоч тілом був прикутий до кімнати,
Але блукав по Місяцю один
Приймаючи, як дар свою самотність.
А десь вона, так само, як і він
Тікаючи з вікна нічного міста
Неспішним кроком міряла моря
І відчувала невагомість серця
Де пустота оголених Карпат
Була їй домом, мабуть що ріднішим
Ніж ті, що бачила коли спадав туман.
Мабуть, вони б зустрілися тоді
Нехай на мить побачившись в затоці,
Нехай мовчання вигорілих яв
Злучило б їх у довгім поцілунку,
Як щось би сталося, як щось би відбулось:
Падіння гір, нашестя метеорів,
Щоб шлях плести їм далі довелось
В містах із безліччю заплутаних історій.

15.01.2024

Як прикрощів зустріли ви немало
і нині з цим, на жаль, не краще стало,
не ліпше піст, як що попало їсти,
і жити одному, не з ким попало?

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Тримала соломинку.
-Може, годі?-
тріщала та до мене,
- Відпусти!
Не стану, мабуть, я тобі в пригоді,
Казковий світ наш, подивись, пустий.
Зостались сині гори, та лаванди
Там не знайти, немає джерела,
Там папороті важко виживати,
І вереску мітлиця відцвіла.

Та я її тримала, й пробивався
Маленький парост свіжої лози
В сухих колючках зрубаних акацій
Й сухе каміння ранок оросив .
Розквітла знову папороть у казці,
У світі, де немає самоти.
А соломинка залишалась в пальцях-
Надійніша за будь які мости.

Калинонька біля тину
Як у вишиванці.
Їй співає пісню дивну
Ввечері і вранці

Вітерець та обнімає
За плечі так ніжно
І шепоче, що кохає
Її палко й вірно.

Горобинонька намисто
Одягла червоне
Та до себе в гості кличе
Пташечок сьогодні.

І слухає оту клятву
Вітрову калині.
Але він же нещодавно
Присягавсь на вірність

Їй, казав щось про кохання
Неземне та вірне.
Значить то була не справжня
Любов того вітру.

2024 р.

Тепло розвіялось помалу,
Як димна смуга літака, -
Хоча недавно дарувала
Його моїй твоя рука.
Ти, ніби пташка, зникла в небі,
Проте самотньо не стає,
Бо вдвох із думкою про тебе
Жду на повернення твоє...
26.01.24

на початку – все безіменне…
вітер виє – нічна сирена
на яку немає відбою…
я прощаюсь з тобою…

море вимерло… хвилі-схлипи…
море вимерзло… я – постскриптум –
чайки вслід регочуть юрбою…
я прощаюсь з тобою…

все вмістилось у тихе «пізно»
у залізо що б’є наскрі̀зно
закривавлене боротьбою…
я прощаюсь з тобою…

за горою – край ойкумени…
море… море… без меж… без мене…
ні молитвою… ні мольбою
я прощаюсь – тобою…

Прийшов в гості до дідуся Андрійко й питає:
- А звідкіль, скажи, дідусю, люди узялися?
- Все не просто з тим, онучку, - той відповідає.
Хоч по всьому вони світу нині розійшлися
І, як Біблія нам каже, пішли від Адама,
Що його Господь із глини зліпив й пустив жити.
Я в історію подібну не вірю і грама.
Бо ж народи зовсім різні є на білім світі.
То й походження їх різне. Та, як хочеш знати,
Чув колись від свого діда історію давню,
Звідки пішли українці. Можу розказати,
Якщо то тобі, онучку, почути цікаво.
- Звісно, звісно, - зрадів хлопчик, розкажи, дідусю!
- Ну, то слухай. То все було у далеку пору.
Господь тоді творив Землю, море не забувся,
Укрив Землю густим лісом, пустив звіра скоро,
Пустив птаха, в море рибу та й сів спочивати.
Коли ангел біля нього на Землю спустився
Та й питає: - А хто ж в світі буде працювати?
Ти б створив когось, за світом аби той дивився.
Орав землю, сіяв, ростив…То ж звірі не вміють?!
- А і справді! – Господь каже. Подумав з годину.
Узяв борошно біленьке, на ситі просіяв,
Вчинив тісто й з того тіста виліпив людину.
Подивився, наче ж добре. Дихнув на творіння.
Устав бігом чоловічок й кинувся робити.
Оре землю, засипає у ріллю насіння.
Хатку ставити узявся та город садити.
Бачить Бог, що добре вийшло й пішов спочивати.
Є на кого полишити і землі, і води…
- А звідкіль тоді взялися москалі прокляті,
Які звикли тільки красти та робити шкоду?
- То історія вже інша. Не Божа робота.
Люцифер сидів в болоті та дивився звідти
На процес творіння того й захотілось чорту
Щось створити. Але з чого? Борошно місити?
Чорту то не до вподоби. Взяв з болота твані,
Поклав купу на березі, нехай вода зійде.
Та і задрімав на сонці. А пора ж не рання.
Стало сонце припікати – від води ні сліду.
Висохла та твань на сонці. Кинувся чортяка.
А все таке сухе, з нього не зліпиш нічого.
Узяв глека та й по воду. Тут біжить собака.
Побачила – лежить купка, стала коло того,
Надзюрила ще і купу ізверху наклала.
Та й побігла. А тут саме і чорт повертає.
Бачить, що і так багнюка розмокла, розтала.
Не став лайно прибирати. Усе то мішає.
Ліпить з того чоловіка такого ж, як в Бога.
Здумав дух в його пустити, натуживсь, напруживсь,
Але не із пащі зовсім вилетіло в нього,
Засмерділо отим духом все навколо дуже.
Подивився чорт та й каже: - Авось і так зійде!
Отак саме і з’явились москалі на світі.
Хоча на людей і схожі вони, наче з виду,
Але чортом породжені, на весь світ сердиті.
До роботи геть ледачі, лиш їсти та пити,
Та добра чужого в когось для себе забрати.
Та іще усіх на світі розуму повчити
І, при тому, його зовсім в голові не мати.

Газону покрив сніжний на осонні
Підтанув і щетиною узявся.
До тебе із вікна сміюся, сонна,
Показую тобі на щоки пальцем:
- Які ви схожі з ним! Такі колючі!
Обожнюю тебе в триденнім шармі!
Та знову обіцяє снігу туча,
Газон поголить, поховає шрами
З гіллЯ, принесеного буревієм.
Увечері твою щоку жадану
Цілуючи, у майбуття повірю,
Так легко, як у те, що сніг розтане.

Людське милує око сонях у цвітінні,
Безмежне поле - річка золотиста.
Стебельця сильні прикипіли до коріння,
Небесні шати ніби із батисту.

Яка ж краса! Але один нюанс абсурду:
Не вбивча спека це й не урагани,
Приблуд учинки чорні - більше вбити люду,
Скалічити невинних. Серцю - рани.

В міжряддях затаїлись міни. Не підходьте!
Вороже плем'я утікало знову.
Зіпсоване, оскаженіле.Плач природи -
Краса болюча - сльози світанкові.

Моя любов, мабуть, непогрішима,
Бо іншим я не можу пояснить
Щодня твоїх стоянь перед очима,
Або появ у найсолодші сни.
Я все це знав і навіть передбачив,
Що можу стати бранцем почуттів
І мучитись без пестощів гарячих,
Чекаючи на тебе в забутті.
Здається, що приходить божевілля
Від страху втратить хоч на мить тебе, –
О, Боже мій, – подай якогось зілля,
Бо душу бідну пристрасть погребе.
Або нехай отак і далі буде,
Неспокою моєму завдяки, –
Любов до тебе зігріває груди
І збуджує піднесено думки.
25.01.24

                            І
Ріку життя не вичерпає море
і течію не виплеще до дна,
але... її висушує війна,
в якій відомо, хто кого поборе.
Супроти окупації і горя
стає усенародною вона.

                            ІІ
Та байдужіє слугам доля краю.
Трибуну обіймають краснобаї.
За волю, ніби, точаться бої,
а волі то у влади і немає,
аби, допоки мозок усихає,
урізати амбіції свої.

Спічрайтер має поросяче рило,
у офісі усім пора на мило,
величного у рейтингу трясе...
немає опозиції проходу,
а урядовій мафії уродів
умовні одиниці –
                            над усе.

                            ІІІ
Ой, нічого на дзеркало пеняти,
коли з чужої легкої руки
лакеїв тиражують... отакі
свої та наші... іроди-пілати,
які самі себе перемагати
уміють...
             насобачились,
                                    таки.

01.2024

..А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Я вже старий і змушений тікати
світ за очі.
А де це? Що там є?
Там є подоба мого дому –
хати,
де мріяв доживать життя своє?
Там є хитання стиглого колосся
і пахощі зораної землі,
в яких, як вже тікати довелося,
я зможу доживати дні свої?
Там мальви є? Барвінки? А калина?
І верб плакучих щебет віковий,
котрими, віддаля від батьківщини,
я буду тамувати смуток свій?
У тих краях і на життєвім краї…
Одна торбинка – ось і весь мій скарб.
Старече серце тут я залишаю,
замісто нього – почорнілий карб
беру у путь
світ за очі,
далеко.
Чи зможу повернутися – хто зна.
Гніздо розорене покинула лелека.
В моєму домі оселилася війна.

17.01.24

Стелить осінь у далечі синями
Прохолодними.
Так хотілося знову просить мені
В неї подиву:

Де від кожного дня, що у заході
Тоне барвами
Забивається серце у захваті
Небувалому.

Чи багато таких мені осеней
Подаровано?
Над цією ж тугою проносяться
Чорні ворони .

Над цією ж тривоги сиренами
Порозливані.
Тяжкі думи, у смуток спелéнані
Поросли в мені.

20.09.2022.

Тут, обабіч дороги, я побачив щита схожого на сонце
З вибитим гербом та девізом, якого не розібрати –
Вже так достобіса багато рубців від меча на ньому.
Трохи далі, я роздивився, лежали розкидані лати:
На пшеничному полі — шолом із відкритим забралом,
Я знайшов його там, і пішов до могутнього дуба,
А під дубом була розбита ущент кіраса.
То тут, то там: щитки, солерети і латна спідниця,
А тоді я побачив його — чоловіка, що стояв серед поля
Увесь закривавлений, він, дуже пильно на щось дивився.
Я боявся його злякати, (це ж треба, така чудасія!)
І все ближче та ближче скрадався мов лис до зайця.
І коли вже стояв в кількох кроках у нього за спиною,
То побачив — навпроти мій образ йому віддзеркалювався.

13.01.2024

На каву тишу запрошу,
давно смакую каву з тишею.
На гущі я не ворожу,
тебе не уявляю іншою…

Легка, повітряна, як сон –
така у думах і лишилася.
А у очах атракціон,
де наше щастя загубилося…

До танцю тишу запрошу,
вона кохана і порадниця.
Це рандеву без куражу,
щодня у мене чорна п’ятниця…

Я лише вигадав тебе
із усіма твоїми цнотами…
Це розумію я тепер,
коли смакую тиші нотами.

Закружляла завія-зима.
Зазвучала звабливо зурна.
Залетіла загадка здаля,
Забіліла зефіром земля.
Зачаровані зимні зірки.
Захрустіли забав завитки.
Закрутився здивований звір,
Завірюха запудрила зір.
Залюбки зачепила замет,
Заіскрився загривками злет.