Чи то покарання чи то є спасіння
Коли ти знаходиш хороше насіння
Але вже немає куди посадити
І чим закопати, і з чого полити

Ти ніби це бачиш все перед собою
Виблискує гарно кришталем й водою
Чисте і світле, чуже то кохання
А в тебе пустеля, а в тобі мовчання

Ти хочеш із того колодцю напитись
Вдивляєшся в нього щоб не потопитись
Бо досвід тобі по дружньому каже
Чуже море темне, де друже там враже

І не розумієш чи крапля цілюща
Чи крапля що втравить тебе наче плющ,що
І ніби безпечний але і токсичний
Якщо прожуєш то випадок класичний

Отруєння, важкого дихання, втрати
Що страшно торкатись і страшно вдавати
Що ось це кохання ось точно хороше
А те що було то може негоже

Було же по справжньому і було красиво
А потім вмирала як липнева злива
Розлилась сльозами на асфальті сірім
І випарувалась в прямому ефірі

Тепер мені хочеться краплі збирати
Але всі снаряддя - диряві лопати
І ґрунт вже сухий як пісок Калахарі
Я хочу любити. Не спати в кошмарі.

Любити й вірити - є справжнє.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.

Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
В душі ж - чистіше, мов у храмі.

І відстояти з честю правду,
Про біль чужий не забувати.
Любити й вірити - є справжнє.
Не втратити життєву ватру.

Нужденному подати руку,
І віднайти комусь розраду,
Щоб серце не ятрили круки,
Любити й вірити - є справжнє.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо й ніколи!»
Не відала, що замість Тори і Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він?
Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?
-----------------------------------------------------------
Єлед-пеле (івритське) - вундеркінд.

Давай поїдемо в Карпати
На довгождані вихідні,
Бо голосисті водоспади
Вже стали снитися мені.
Сріблясті бризки на камінні,
І на обличчях наших теж, –
Побачить зможем неодмінно
Й відчуєм шкірою, авжеж.
Межи смереками густими
Ми знайдем розсипи грибів
І смакувати будем ними
Під шум ялиць і спів птахів.
Гуцули, добрі та суворі,
Обсмажать якісно форель, –
Давай відправимося в гори,
Щоб сил набратися від скель.
26.09.09

Ворог він є ворог… ворох
Душа в тілі лає… морок
А у небі ворон… вибач братів, вдово…
Маєм те, що маєм… скоро

Серпень ось-ось зникне… будні
Сльози перев’язки… буде
Світ вже розуміє: не цілуйтесь з Дурнем
В Серпні -- то таке... в Грудні
13.08.2024.

Забувається все, тільки місто про все пам'ятає.
Забуває людина людей і події, слова.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
А в камінні й бетоні поволі весна дозріва.

Калатанням, у скроні луною гримить і гуркоче
Спогад з нетрів забутих життєвих подій і людей.
Чом так рвучко назовні, забуте прорватися хоче?
Розриває тонку оболонку запалих грудей.

Тільки місто іржаво рипить у сирому повітрі,
Вогкий вітер нагострить ножа на зотлілі дахи,
Позрізає, додолу насипле уламки і вістря,
Закружляють чорнильними плямами в небі птахи.

Осипаются порохом часу на голови стіни,
Стогне місто натугою скрипу старезних дверей.
Ніби дивляться пильно услід вирлоокі вітрини,
Повертаючи голови штучних закляклих людей,

Гільотиною холоду нас вітровій відрубає
Від настирливих поглядів, покриків п'яних і злих.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
Тільки спогади пнуться крізь плетиво ребер на вдих.

Хоч зір з літами дещо підупав,
Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.
Та коні норовисті дало мені життя,
Ті коні, що не можуть встояти на місці...
Оглянутись назад незмога анітрішки,
Бо тільки й думки: як утримать віжки.

Чим ти приваблюєш мене?
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водночас,
і зігріваєш кожен кут.


Коли до тебе надто близько,
стражда душа від опіків...
Від холоду густіє кров,
якщо тебе немає поряд...
Взаємин наших вектори́ –
від полюсів до тропіків
Пронизують душевний спокій,
минаючи помірний пояс.


То висхідними почуттями
підношусь радісно за хмари,
То раптом в темряву пекельну
мене кидаєш з висоти...
Ти, одночасно, щастя й горе
мені приносиш.
Та не марно
Єство твердить як аксіому:
- моїй душі повітря – Ти.

2011

Я був готовий повернути,
Все те, що сталося між нами,
Але пішли з тобою ми,
Незнаними для нас шляхами.

Можливо доля нас з тобою,
В часи всі ці перевіряла,
Але так склалось, що весною,
Кохання наше вже пропало…

Думками знаєш, жив з тобою,
Кохав тебе і був собою,
Проблеми всі прийшли одною,
Нічною зорею сумною.

Тоді я взнав, чого не мав,
І враз себе я поховав,
Я жив у призмі «чистоти»,
Де у світі є лиш я і ти…

21.09.2024

…безпосередньо породив
Себе з відродженої правди
Про те в житті як начудив
Напрочуд більш любого найди…

Дозволим вслухатися в щем
Котрий на вигляд не болючий
Котрий не виплаканий ще
І сам не знає… словом, мучить…

На хвилях злої суєти
На куті зломанім неправди
Нікому з миті не втекти
Хіба, що нишком, до естради…
13.08.2024.

Твої очі, мов зорі на небі яснім,
Вони світять у темряві, гріють мене,
Кожен дотик — як промінь у ранковій імлі,
Мов весняний світанок, що в серце веде.

Твій сміх — це мелодія, ніжний мотив,
Що луною бринить у душі моїй тихо,
Твої руки — мов вітер, ласкавий, грайлив,
Що розвія сум і дарує надію.

Я шепочу до вітру твоє ім’я,
І він несе його крізь простір і час,
Бо любов, що між нами, вічна й жива —
Це безмежний політ двох споріднених душ.

Твоє серце — це вогонь, що палає в мені,
І теплом огортає в найхолодніші дні,
Між нами немає ані меж, ані стін,
Лиш любов, що веде крізь світів лабіринт.

Я ловлю кожен подих, кожен твій рух,
Мов весняний дощ, ти наповнюєш дух,
Ти — мій маяк у бурхливому морі,
З тобою я знаю, що десь є наш берег.

Кожен день із тобою — це вічність і мить,
Це мрія, що разом з тобою летить,
Нам судилося разом писати цей шлях,
Де любов наша — зірка, що сяє в серцях.



Присвячується моїй єдиній та неповторній королеві мого серця Коваль Софії Віталіївні

Усміхаючись привітно,
Раннє сонечко щодня
Ніжно будить теплим світлом
Лінькувате кошеня.
Промінцями пестить очі
Та втирає ними ніс,
А розніжений коточок
Сонцю муркає: Не лізь…
Бо маленькі котенятка,
І дорослі всі коти, –
Полюбляють довго спатки
Й снами спокій берегти.
25.09.24

Твоє волосся, мов пшеничне поле,
Русаві хвилі вітром пронеслись,
І сяють ніжно в променях розсоли,
Як день народжений у небі, де зійшлись.

Ти йдеш, мов тиха річка між лугами,
І кожен крок твій — музика весни,
Усмішка твоя — світло між садами,
Де розцвітають мрії та сни.

Твої слова, мов літня тепла злива,
Ніжно торкають серце знов і знов,
А в очах твоїх — щось дивне й первісне,
Мов у природи чиста, вічна любов.

Ти — як світанок, що будує день,
Де все довкола оживає в натхненні.
Твої долоні — ніжні, мов проміння,
Що пестять землю у ранковий час,
В тобі є щось від квітки та каміння,
Ти сильна, та водночас тендітна враз.

Твої слова — мов птахи на світанку,
Що вільно ширяють в небі висоти,
Ти надихаєш жити без вагання,
У кожнім дні знаходити красу й мрії.

Твоя душа — як глибоке озеро,
Що приховує цілий світ всередині,
Ти загадкова, чиста і прозора,
І все, що є, тепер — в тобі єдиній.

Ти — це чарівний спалах у житті,
Мов блиск зорі у найтемнішій миті.


Присвячується моїй єдиній зорі, яка полонила серце, розум і душу, без якої звичайне життя не таке цікаве. Цей вірш присвячується моїй дівчині, майбутній дружині, а також матері моїх дітей Коваль Софії Віталіївні

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

Із Олексія Ейснера (1905-1984)

По ю́рмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто що́ки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;
ледь чутний скрегіт стремена́...
І хтось підхльосне жестом диким
твої, Росіє, племена.

Це буде грізний день, той са́мий!
Затягне пилом краєвид,
і з башт кремлівських – картузами
махати будуть їм услід.

Аж ось – ліси, поля та села,
і радий рев мужицьких товп.
Злетів, мигнув палаш дебелий –
і хряснув прикордонний стовп...

Земля дрижить. Вирують хмари.
Співа́ сигнал. Пливуть полки.
І польський вітер то́рса яро
рясні бордові башлики.

Пихатий лях коня сідлає,
жене назустріч гордий лях!
Та пізно. Псів блукають зграї
по мертвих спалених містах.

Суворівська рокоче слава!
Незвана жалосте, мовчи...
Несе підкорена Варшава
у котрий раз свої ключі.¹

І ніч прийшла з вогнем та пла́чем.
Веселі збуджені бійці
ґвалтують, сміючись, полячок,
громлять костьоли пишні ці...

А вранці – стали в стрій бадьоро,
кінноті вже не до невіст,
бо знову ніжно та суворо
у путь далеку зве горніст.

І довго Польщі скніти в жаху,
й довго зватиме труба, –
аж ось у крові та у праху
лежать німецькі вже хліба.

Не в перший раз палають хати
цієї хмурої землі,
не в перший раз Берлін затятий
чеканити почне рублі².

І ні для кого вже не диво –
на пустирі знайти кістяк;
і варвари баварським пивом
своїх напоюють коняк...

Про спокій хлопці мріють сонні –
ріжок дзвенить: «на бій, на бій!..»³, –
щоб на французькому кордоні
полки приставити до дій.

Ізнов, ізнов злітають шашки,
в зустрічних сіють смерть та жах;
несуться вершники й упряжки
по поруйнованих містах.

Свободолюбні поселяни
ще боронили десь рубіж,
коли в ранковому тумані
перед роз’їздом встав Париж.

І в пеклі вуличного руху,
крізь шурхіт шин та вий гудків –
Париж негадано розслухав
неспинне цокання підків.

Аероплани линуть шпарко.
В кварталах – чад забутих груб.
Здригнулась Тріумфальна арка
від гримотіння мідних труб.

Забиті вікна дітворою.
Бістро закрились на спочив.
Гучніше марш. І в ряд по троє
пройшла команда трубачів.

Колишні прописи забуті,
урвавсь такий приємний мир...
Піднявши шаблю у салюті,
проїхав сивий командир.

Полощуть прапори червоні.
Гуркочуть бубни. Коні ржуть.
Летять букети. Й ескадрони
за ескадронами ідуть.

Вони і в спеку, і в негоду,
тілами повнячи рови,
приносили стальну свободу
зі златоглавої Москви.

Ідуть полки по всіх дорогах,
їх вітер проводжає в путь.
Торці ламаючи на рогах,
важкі броньовики повзуть.

Впав синій вечір на бульвари,
бажа́ну прохолодь приніс.
Вже поскакали кашовари
по дрова у Булонський ліс.

А в незрівнянному Версалі
високий смак зненацька зник,
і на баранячому салі
чадить на шомполах шашлик.

На площах вогнища бушують.
З веселим гиком козаки
по тротуарах джигітують,
стріляють на скаку в хустки.

А в ресторанах – гам та рейвах.
І ді́вчата крізь винний пар
про смерть благають у сталевих
руках киргизів і татар.

Гудуть з химерами собори,
іржуть та грають коні в них⁴.
Черкеси згадують про гори,
по саклях тужать по своїх.

Обозних кличуть до вечері.
У Луврі – дзвяк бляшанок, крик.
На тлі Мілоської Венери
застиг незнаємий калмик...

Отямся, кручена Європо!
Хоч погляд кинь за свій поріг!
Страшніше трусу та потопу⁵
нової Азії набіг.

Її здійме рішуча воля,
хрипкий застуджений горніст,
дим вогнища в росистім полі
та пі́днятої шашки свист...

Та ти не віриш. Ти спокійно
плекаєш втіхи та дохід;
тож вчуєш скоро гук розбійний
та рип немазаних підвід.

Моліться, огрядні́ прелати,
Мадонні лагідній своїй.
Моліться! Бо в Москві солдати
на конях вже шикують стрій.

(2024)
оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича. Він сміється гучніше всіх. Сам - доросла дитина!
Невідомо, коли він відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
А це на підвіконні він із колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
Тепер він уже через тридцять років - згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…


Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?

Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?

2024 рік

 
сонце із ґрунтом щедротно розмазане
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь
 
як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти
весь маргарин винятково для наці
 
& падали зорями їх месершмітти
у зневазі вмирали весна едельвейси
чорнобіло~ сепійна хроніка міту
оскандаливсь месія ушосте
 
але ми недовірні ж вівці
& не всякий хтів би ту гречку
прослуховуючи побрехеньки оце
пост-фейки чи начебто-фейки
 
скажімо чого би не про коронавірус
тобто просто береш & береш на тести
 
ось розкішні томати але сливи знадливіш
зважте штук дев’ять слив а ні
важте десять
 
це вам
спасибі
 
 
 
 
 
 
 
 

Нарешті ми зустрілися, козаче,
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…

Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами
наклав на тебе… всемогутній перст?

Ні прізвища, ні імені, ні року…
Три дощечки – усе, що в тебе є!
Які, скажи, які твої пороки
їх змусили забуть ім’я твоє?

У відповідь – одні пориви вітру,
між ними – лише тиша гробова.
Долонею скупу сльозу я витру,
аби не змокла висохла трава…

А ще хмарини, що козацькі вуса,
на цвинтар нависають з вишини.
Отак, Вітчизно, Ненько моя руса,
в землі тепер лежать твої сини…

Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
І не потрібен буде тест —
Чому сусід не в тому колі?
Переписати може текст!?
Ні, на сьогодні вже доволі…
Які ж то гарні… Знать би де?
Перетрусив би до упаду
Своє уявлення бліде
Про те, як втримати відраду…
13.08.2024.

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обвисли думки від безсилля, бо це - святотацтво.
Під небесним шатром чути ахи і стукіт сердець,
Славить бога снаги у алькові Еротова паства.

Чую музику сфер, водоспади амріти гримлять,
А журливий Ісус посміхнувсь, як побачив мій писок.
Де любов - там і Він. Утікає вся чортова рать,
Посварився мізинцем лише на гурток одалісок.

Я, напевно, святий, бо засіюю ниву життям,
Я, напевно, пророк - бачу долі майбутні зерняток.
Поспіх зайвий в трудах, бо не буде зі збіжжя пуття.
А у мене - тіп-топ. Пишний лан вам лишаю у спадок.

Вірші сіє народ, я нікого у цім не виню,
Поки Єва ще спить - я і сам борзописець моторний.
Опус цей допишу та у пазуху знову пірну,
Повторю з Камасутри священної номер коронний.

23.09.2019 р.

Не залишаючи слідів
Ніяких вздовж узбіч, –
Ми, наче кола по воді,
Розбіглись навсібіч.
Ніхто сьогодні не знайде
Відбитків наших ніг,
Бо ми давно вже бозна-де
Від юності доріг.
24.09.24

Так легко обривається в тобі
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,
І чорний бісер з дна твоїх зіниць.
Забутий поглядь снять закриті очі.
Без імені, без слова, без облич.

5.05.2021

Я ліз у пекло поперед батьків.
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого подивлюся.
Тризуб на серці, начебто тату,
Виколювала голка грамофону…
І зрозумів я істину просту,
Що коштує, можливо, і мільйону:
Хай навкруги чимало пишних нив -
Пшениця та ж; приваблива хіба що
Іздалеку… То жив своїм, не нив.. 
Вважав: що не моє, то є пропаще.
Тепер не той – не надто хвацький від
Років; повільний пульс, мілкіший подих.
Всіх перспектив моїх: пивний живіт -
Чи горб від вовкулачої роботи.
Від вибриків грайливого пера
Не вийде по-дитячому радіти.
І та, що всіх викошує, стара
Являється з обличчям Афродіти.
Щоб покохала нині молода
Потрібен прес грішви – не білі айстри.
А справ найзвичайнісіньких орда 
Сама злякати ладна свого майстра.
Колись вагоме бачу геть пустим.
Колись важливе стало ділом п’ятим.
І тільки із своєї пічки дим
Лишився найсолодшим ароматом.

2024

Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша жінко,
Уста тво́ї
відкриті
для моїх поцілунків.

Ти кохання мого́
розділяєш нестяму –
Тим мене надихаєш
на вчинків безумство...
Зірку з неба дістати:
занадто банально!
– Нереально заїждженим
вразити людство!

ТривимІ́рністю світу
обмежено простір,
Для польоту душі –
взагалі місця мало.
В новий вимір прорватись –
мені зовсім просто:
Жаги сила моєї
власні творить астрали.

Я тобі подарую
усі виміри нові,
Зорі в нових світах
запалають для тебе.
Їх наповнити змістом –
твого вистачить слова;
Лиш в обійми мої
сходи́ інколи з неба.

2010

Був поетом. Літав понад хмарами,
А тепер на Донбасі, в рову.
Не залякуйте Божими карами,
Бо і так я у пеклі живу.

Ні вперед, ні назад. Нема виходу.
Смерть усюди. Хитається світ.
Перепаленим порохом дихати
Научився вчорашній піїт.

У димах чорних сонячний зайчик,
Аж до обрію покотом рать...
У труну заховатись - удача,
Бо, як правило, душі згорять.

А чи виживу, а чи загину -
Неважливо. Ординце, агов!
Хижим оком шукаю вражину,
Щоби в пекло зіпхнути його.

23.09.2024р.

Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.

Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.

В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.

А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І піднімається в небо Осанною
В сповіді і сподіванні душа.

В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Боже, всього дарував так багато нам,
Й вибір - як вирок:чи тьма,чи єство.

Скажу вам більше — є готівка…
Ну десь тако вагонів зотри
В одному з них своя горілка
(Тут ще дізнатися би котрий…)
Багато де чого залежить
З якого боку підібратись,
І не дай бог, якщо є нежить…
Бо доведеться теліпатись
А потяг є… на те і потяг
Там свій маршрут, свої зупинки
Потрібен буде всім спецодяг
І вигляд жадібної свинки…
12.08.2024.

Несвідомі ми та грішні,
Раз у головах бедлам, –
Наряджаємось розкішно
І гуляємо без гальм.
Обираючи десь одяг,
Чи п’ючи хмільний напій, –
Пам’ятаймо, що на сході
Йде за щастя наше бій.
І бійцям потрібні кошти,
Навіть більші, аніж нам, -
Для заслуженої помсти
Дуже підлим ворогам.
23.09.24

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогнІ
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

Питаєте, чого це я сумую?
Бо самота навколо, самота.
І ніби все життя минає всує,
У бік незрозумілий поверта.

І що у нім? Яка краса чи втіха?
І зникло розмаїття, хоч любов
Горить, яріє чи палає стиха,
Та оживає в серці знов і знов.

Вона шукає барв нових, яскравих,
І лету дивовижного краси.
Допоки б’є ще струмінь величавий,
Як водоспаду пасма з небеси.

У чому річ, питаю все у Бога?
Холоне серце, мов дзвінкий кришталь.
Це осінь настає життя мойого,
І сповива в зажуру і печаль.

22 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Немає нікого хто поруч твого життя
Солодким цілунком погодить тебе на завтра,
І буде не проти сказати тобі, що за-
Бути уже не спроможний, що станеш початком
Великої книги. Напише хтонічний роман,
Історію світла, історію часу та словом
Сплітаючи числа пошарпаних сторінок,
В стотисячну душу, в стотисячний
поклик любові.

20.04.2021

 
ефемери зимового вересня
землеміри німого кіно
лейтмотив надзвичайно первісний
римування авжеж гуано
 
понад зірваними піввуалями
нас діждеться нуарний суар
крокодил неприродно роззявлений
мож курити плодити примар
 
дев’яності роки повернулись
стали дев’ятдесятими
зле а то б собі прибухнулось
alegretto—
приклацнувши пальцями—
 
ґонорово реально запросто
проз усяк неабиякий такт
ось я смíття виношу безпафосно
не вступаючи в жоден контакт
 
оминаючи ґаджет & диджител
келвін кляйна чи дьонер кебаб
анікому ніякий не приятель
мендельсон
 
без весілля хіба
 
 
 
 
 
 
 
 

Ми різні з Вами...Небо і земля,
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.

Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.
Згори дощить, внизу - глибока круча.

Ми різні з Вами - відчуваю я,
Бо в день квітневий срібний сніг щезає.
Мелодії не чути скрипаля...
Чому ж іще сльоза не висихає?

Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.

віє запах тривожний
від сухого зела
мов оплакує кожний
прутик літа й тепла

осінь в лісі та гаї
скоро зайде в міста
осінь часу не гає
в неї сиві уста

припаде й поцілує
кожен дах і газон
під суме «алилуя»
хору ґав та ворон

Тримай себе у натовпі бентежнім,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібну посмішку несе.

У мрії поринати не стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,
бо тлум оберне те усе на глум.

Готовий будь до слушної хвилини,
зневіру відганяй від себе геть.
Не плутай із людиною скотини,
нехай навколо люта коловерть.

Стрічай достойно успіх і наругу,
допоки сяє сонця коровай.
Умій прощати ворогу і другу,
але усі уроки пам’ятай!

Якщо життя знівечено, не падай,
не опускай безсило долу рук,
а веди* Бога нашого пригадуй
і лише уперед продовжуй рух!

Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…

І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
І в поцілунках додатково…

Та видно знову не зрослось…
Чи щось завадило напевно
А може й встрітила когось
Даремно сонечко, даремно…
12.08.2024.

Не для мене ще усмішки
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.
Адже впевнений, бо знаю,
Що, як любиш – то борись, –
І тоді любов безкрая
Поєднає двох колись.
22.09.24

Поміж...
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
Поміж безсмерття, поміж могил…
12.08.2024.

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

Нехай тебе в моїй не буде вічності,
Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,
Воно вгорі для осені позичене,
З твоїх очей на жовтень перевтілилось.
І я у нім, і вірю, що не скотиться,
Що назавжди горить, мов на картині, де,
У жовтих хвилях осені не втопиться,
В осінній день.

03.09.2021

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Ти мене замучила безладдям
І надлишком придбаних речей, –
Поламала шафу, а в шухлядах
Не лишила й ніші для мишей.
У кімнаті душно та імлисто,
У повітрі висне всякий пил, –
А було без тебе свіжо й чисто,
І не мав мороки старожил.
Різного непотребу завали
Викликають непоборний гнів,
А тобі, як “плюшкіним”, все мало
Мотлоху залежаних “скарбів”.
Ти мене замучила до краю,
Хату перетворюючи в склад, –
Знов оселю чисто прибираю
І наводжу в ній зразковий лад.
21.09.24

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Ми наймиліше в серці носим,
у думах наших бережем,
і лише подумки голосим,
як лихо десь підстереже…

Безмовно наше серце плаче,
щемить беззахисно душа,
і повноводо лине «Кача»,
і боляче, як від ножа…

Ми найдорожчих пам’ятаєм
довіку, до останніх днів,
і лише спомин серце крає,
і душать спогади сумні…

***
А бути чи не бути є ще шанси.
Захоплюємо села і міста!
Це ще аванси,
та нема балансу
у популяризації шута.

***
А той, що не утік, у теплій ванні
утілює затії кунака*,
бо від Оману
до самообману
у дилетанта місія така.

***
А люди... люди довіряють слову
і циніка, і князя із грязі.
То... нате! Знову
думай-те, панове,
навіщо ваші голоси слузі.

***
А найдобріші люди – українці,
які не оглядаються назад,
але в селі Козинці
є ще лиця,
що червоніють за електорат.

***
А де-не-де посади і висоти
займають легітимні барани –
корисні ідіоти
із когорти
лукавих агітаторів шпани.

***
А бити чи не бити... на росії
дилема, та оказія така,
що є надія –
армія уміє
Мюнхаузену дати копняка.

На закуску
А добрі люди мають атестати
або й дипломи, але так чи ні
усім, хто гріє руки на війні,
не файно мати
юдині дукати
і помагати жити у брехні.

09/24

/ Оскільки /
Оскільки сьогодні ти бунтівник,
Перелаштуй себе заново.
Ти мене чуєш, ну що то за крик?
І не забудь, підкинеш за авторство…

Оскільки сьогодні ти водолаз,
Переіначим і призвіще.
Що то за вибрики? геть догола
Буде, повір, практичніше…

Оскільки сьогодні ти аманат,
Звернемо з доріг до підсумку…
Кілька пігулок, з десяток гранат
В тишу, таємно, без відгуку…
11.08.2024.
(Аманат — заложник)

Ярий Славе мій дивний!
Наспіваймо пісень
у пралипень чарі́вний
і в один той же день*!

28-ої ночі,
28-го дня
ра́зом зді́ймемо очі
до Всевишнього «Я»!

Я без тебе у тузі –
часом, інший зовсі́м.
Невідомо, хто друзі,
хоч прощаємо їм...

...чорну правду чи пам’ять,
накопичено злу.
А, однаково, з нами
хай поборють імлу!

Ярославе мій любий!
Друже многості сцен!
Найдушевніші труби
пропускаю в Едем!

Голос їхній про тебе –
тільки тему згадай!
За лаштунками неба
за́вжди сховано рай.

4 січня 2005 р., Київ

____________________________________
* День народження Сергія Ґуберначука
та Ярослава Ґранка один і той же.

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.