Поребрик Ваш розхитаний вітрами
І зник чомусь за вітром вартовий…
То що мені, скажіть, робити з Вами —
Не зручно якось пертись до вдови?
Ні квітів, а ні свіжого мотиву…
Не обраний ні в часі, ні в журбі
Я Вас любив безрадісно вродливу
І навіть не зізнаюся утім…
Що слідкував і цілився з окопу
Та все це марно… той же бумеранг
Мені було б почати з фотошопу,
А не із слів, народжених від ран…
Я відтепер нічийний, безтілесний…
Застрелений порушником, авжеш
І лиш коли встрічатимуться весни —
Тримайтесь, як найдалі, від пожеж…
А ще прошу, прошу Вас, Королево!
Прийміть у дар хоч де-кілька рядків
В цю саму ніч, сьогоднішню, серпневу…
І вибачте, що звідома таїв…
29.06.2024.

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Утілення підступності і злості
незаперечне – кобра очкова.
Її клієнтів доста на погості,
але сама понині ще жива!

Наступну жертву визирає тихо
під каменем, а чи кущем густим…
Одягнене у окуляри лихо
звабливо розсіває хіті дим!

Полює чарівниця не у гаї,
у роті айкос і ні пари з уст.
Але на пляжі і її чекає
не гірший дока-чарівник – мангуст!

Оскільки ти росою мита
У сяйві місячних спокус —
Тебе повік не розлюбити
І саме цього я боюсь…

Оскільки ти на пів богиня,
А решта плаває в Дніпрі…
А там своя на це гординя —
Віддам на осуд я рідні…

Секрет то, дійсно, в кавомолці…
Нема електрики — мовчить
Тепер і я вже на футболці,
Що там, на гілці, височить…
29.06.2024.

Легенький поштовх, невагомо ніжний,
і подорож почнеться. Буде шлях:
тернистим й гладким – різним, дуже різним
і парашутик, наче крихта-птах
летітиме й шукатиме місцину,
де схоче зупинитись й прорости,
новим стібком вплестися в скатертину
безкрайньої природної краси.

27.07.24

Із Юза Алешковського

Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.

«Прощай же, рідна Кубо,
де є мій вождь Фідель
та міністерський любий
шагреневий портфель!»

«Хоч курочку в дорогу
візьми!» – кричать йому.
Сказав Гевара строго:
«Нізащо не візьму!

Бо курочка – завада,
вона не до ладу́;
я кубик рафінаду
в кишеню покладу.

Покля нема там дірки,
набавлюсь досхочу́;
коли ж десь буде гірко,
дістану й посмокчу».

Розлуко ти, розлуко,
чужинна сторона.
Марксистська лиш наука
тепер йому жона...

(2024)

А ти геть зовсім не така,
Як всі мої знайомі, –
Немов хмариночка, легка
Й гаряча, ніби пломінь.
Не показна, не голосна
В гурті жінок чи скраю, –
Неначе зіронька ясна
В імлі струмливій сяєш.
І усміхаєшся мені
Постійно загадково, –
Уже б сказала “так” чи “ні”
Нев’янучій любові…
27.07.24

ABBAcDc - мій поетичний винахід

Не був я кращим. Та не був і гіршим!
Зі стелі дивиться старенька лампа.
Насолодившись п'ятистопним ямбом,
Тепер пишу я власним семивіршем.
Я схеми підбирав - та все не ті.
Але тепер, здається, все, як треба!
Що ж! Розповім! Тут правила прості.

Як тільке зійде в небі зірка рання,
Світанок перетвориться на сцену,
Виблискувати будуть всі катрени
Красою кільцевого римування.
Додам терцет - і стане сім рядків.
У шостому рядку не буде рими,
А п'ятий з сьомим я у римі звів.

І музі, що всміхнеться загадково,
Не соромно мені дивитись в очі.
А рими чоловічі та жіночі
Чергуються тут теж не випадково.
Самі собою просяться слова...
Я б так хотів, щоб вам, безцінні друзі,
Сподобалась артурівська строфа!

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

                І
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.

Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
а над Україною – сирени
виють серенадою війни.

Підвиває наше і собаче
як агітаційний апарат,
що з народу висунуте, наче,
і не засувається назад.

Гавкають на символи свободи
брехуни, злодії, лайдаки...
запасаємо вогонь і воду,
бо живі іще мертвечуки.

Маємо запаси повні відра,
і свічки готуємо щодня...
убиває не лернейська гідра,
а русо-азійська маячня.

Убивають цербери бульдога,
що розперезали пояси
за дешевий кусень ковбаси...

десь геракли збилися з дороги,
та на цій путі до перемоги
стоїмо, бо мусимо, єси.

                ІІ
Стоїмо, але... кому на славу?
Метикує офісна шпана,
що заслуга їхня – це вина...
та не зупиняється лукавий,
поки дійде їм, яку державу
залишає по собі війна.

Віримо, у Бога є сокира,
плаха, де Він голови зітне
нині у плішивого вампіра,
далі – у фальшивого еміра
із Оману... осудіть мене,
ні за що, якщо я, окаянний,
не вбачаю, що за цю оману
кара Божа їх не омине.

                ІІІ
Але є сміливі та уперті,
що не постояли за ціну,
як не є, а маємо померти –
це як вирок за чужу вину.
Ми були усякі... і не треба
міряти аршинами путі
до едему, де усі святі...
кожне виживає ради себе
і за того, що уже із неба
помагає іншим у житті.

Та не миряться нащадки Ноя,
бо нема ума у москаля...
.........................
багатіє міфами земля,
щоб не переводились герої,
а захисники нової Трої
викурили гідру із кремля.

07.2024

"- Мені болить.
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
Ми увійшли у наше літо.
В твоєму соці - кісточки,
В моєму - кола помаранчу.
Безмежні кола самоти,
Чисельні цяточки побачень.
Ми нерозчинні і тривкі,
Подібні чимось елементи.
Долаєм сходинки важкі,
Тамуєм зайві сентименти...
Цей день, цей біль,
Ці дні і болі,
Цей шум, цей штиль,
Ці вітри в полі,
Цей знак питання,
Ця жага,
Це сподівання.
Ця снага.
Усе, що маєм - не даремне.
А може, навіть, і священне.

Одна на березі сиділа,
тримала пензля у руках,
не мала ні до кого діла,
літала птахом у думках.
І оживали на папері
якісь сюжети, почуття…
Вона усім закрила двері,
ховаючи своє життя
у мушлю, з часу перламутру,
у плетиво дівочих мрій,
у глибину морського шутру
серед розхристаних надій.
Та між мазками виринала
мелодія, як долі скарб,
і вже сюїтою лунала
в палітрі розмаїття фарб.

СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.

Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Усю оману слів привітних.

Із тим зневіру відпусти
В незвідані чужії далі,
І на теренах самоти
Упевнено спрямовуй далі

Легку ходу. Незнаність меж
Дає основу для польоту.
Літай в думках! І мріях теж!
Не пам'ятай тугу й скорботу.


Не полишай лише свою,
Глибоку цілісність натури.
І вір у краще. На краЮ
Любові, дружби, партитури.



У музичній історії любові у кожного є своя партитура...

Незагартовані -
завжди згуртовані.

2024

Чайник весело свистів:
Воду вже закип'ятив.
Чашки радісно сміялись,
Ручкою за бік тримались.
Цукор каже: Вже пора,
Бо чекає дітвора.
І варення, і медок
Покидають свій куток.
Зі смородини пиріг
Залюбки на блюдо ліг.
Печиво вмостилось в вазу
Із цукерками одразу.
Чай Галинка наливає,
Залюбки всіх пригощає,
І ясніють оченята
Бо додому приїхав тато!

І жодних проблем. Жодних.
Лишоньки на папері…
Ми з серіала модних
Ми у своїй манері
Терпим, бо ми - терпіли
Цьомушню сленгу шана
Нами до нас вертіли
З древніх часів османа
Інколи ремонтували
Що ви, лиш на папері…
Розподілялися бали
Тільки но йшли за двері…
Свідки - живі поети
Ранішні і пізніші
Правди свої аскети
Роджені з кров’ю вірші…
29.06.2024.

Робив усе, що тільки міг,
На подив, сміх та осуд,
Але спинити часу біг
Донині не вдалося.
Не уповільнив ні на мить
На циферблаті стрілки,
Бо віднедавна час летить,
А я молюся тільки.
Ані бажання, ані сил
Нема на протидію, –
Роки розвіяла, як пил,
Стрімких годин стихія.
26.07.24

Увечері хотілося співати,
Доповнити червневі голоси.
В легких обіймах спогадів крилатих
Прийняти чари давньої краси.

Що буде далі - більше не питати
Та під кущем сховатись від грози.
Крізь колір жовто-білої сонати
Побачити відтінки бірюзи.

Але життя незграбне та жорстоке,
Далеке від колишніх іменин,
Надію віддаляє з кожним кроком.

Пройшло повз мене стільки теплих днин!
Як смішно! Попри вивчені уроки
Наївний хлопчик рве собі жасмин...

Більше не повернуся, не чекай
Мене, і погляд дивний мій, і сміх.
Вже час, я ставлю крапку, пробачай,
І замість сонця на душі йде сніг.

Занадто довго, хибно, лицемірно
Плелося між тобою й мною павутиння.
Не кращий обраний був спосіб,
Розплутую його ще й досі.

Надалі попрошу, дай ще часУ,
Я відійду і знов буду відкрита до нового.
З часом відпустить, знаю, не брешу,
Але забути зараз все — немає змоги.

Бач, костюм у труну як влитий?
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.

Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
Ширить ікла земній юдолі.

Хочте - вірте або не вірте,
Чи слова ці сприйміть за жарти:
Я - антихрист. І я - Спаситель,
Розривають гріхи і святість.

Флейту важко робити з гільзи,
Чи ліпити добро з халепи.
Пензлем чорні малюю висі,
А насправді - веселку в небі.

А орда - за рікою, adsum,
Руки вкриті липким карміном...
Колять жалами крихти часу,
Одиноко між ними, зимно...



Adsum (тут, присутність - лат.)

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Вважай, що прокладаєш стежку до Любові.

Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.

Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Але туга мені не личить.

Легкість думки і швидкість рухів,
Звичка жити незвично вільно,
Примха зору, омана слуху, -
Я готую весняне зілля:

Жовті травники, перші трави,
Русі коси, біляві риси.
Йти від мене - це ваше право.
Моє право - збирати смисли.

Монотонно веселі будні,
Невиразно щасливі очі.
Неодмінно, постійно - бути,
Але іноді я не хочу.

Прокинувся малий Грицько, продер оченята.
Уже сонечко звисока зазирає в хату.
Почав кликати бабусю, але та не чує.
Вже, мабуть з самого ранку в дворі порядкує.
Одяг штанці та й скоріше вискочив до двору.
Глянув, а бабуся, справді на городі пора
Та ще й лається сердито. Про кого – не знати.
Побіг Грицько «добрий ранок» бабусі сказати.
Біжить між рядів картоплі, бурячки минає.
Уже чує, кого саме так бабуся лає:
- От же, кляті кроти, бач як весь город порили.
Помідорки потоптали, соняхи звалили.
Не город, а одні діри. Багачі прокляті.
Нащо було чужу землю собі забирати?!
Тут Грицько озвавсь до неї: - Добрий день, бабусю!
А чого з самого ранку ти уже не в дусі?
І чого кротів ти лаєш й багачів згадала?
Розкажи, чого з кротами ти їх поєднала?!
Усміхнулася бабуся, як онучка вздріла:
- Ти прокинувся нарешті, мій онучку милий!
Ще не вмився? Ходім скоріш з городу до хати.
Буду тобі до сніданку стола накривати.
Свіжу кашу наварила, вже стоїть, чекає.
Пиріжечки у духовці уже допікаю.
Як поспав? Набігавсь вчора, звечора зморило.
Повечеряти гарненько ледь стачило сили…
Поки Грицько сьорбав кашу, бабуся дістала
Пиріжечки із духовки, молочка налляла.
Пиріжечки ще гарячі та ж смачні нівроку,
Вхопив зразу, вкусив шматок із одного боку.
Молоком запив, гаряче аби остудити.
Прожував та й до бабусі почав говорити:
- Так що там було з кротами? Ти ж не пояснила.
Чим же багачі городу отак завинили?
А бабуся пиріжечки в миску викладає:
- Та історія коріння дуже давнє має.
Ще мені моя бабуся колись розпові́ла,
Як ото в селі одному було колись діло.
Жили, кажуть, в селі тому бідний і багатий.
У бідного один наділ, а в того – багато.
Та один наділ із бідним межував у нього.
І так вже воно складалось у бідного того,
Що засіє він наділ свій і у нього вродить.
А багатий, як засіє – то не все і сходить.
Схотів багач у бідного наділ відібрати,
Щоби всю родючу землю під собою мати.
Силою забрать не може, хитрувати взявся.
Взяв півлітру, до сусіда, до свого подався.
Взявся його умовляти зміняти наділи:
- Я – говорить,- хочу мати собі поле ціле.
А то твій наділ моїх два навпіл розділяє.
А я тобі для посіву зерна виділяю,
Ще й засію, якщо хочеш…Погоджуйся, друже!
Хоча бідному мінятись хотілось не дуже.
Та ж заманливо. Погодивсь. Хоч сказав при тому:
- Сіяти на своїм полі я не дам нікому.
Сам засію. Домовились. Хреста цілували
Та ім’ям Христа ще й клятву при тому давали.
Засіялись. Як не дивно, в бідака вродило.
Стоїть, як стіна пшениця. Набирає сили.
А в багача на наділі, що видурив в того,
Де-не-де лише пшеничка. Не збереш і того,
Що засіяв. Багач со́бі став волосся рвати.
Та й надумав тоді землю назад відібрати.
Каже бідному: - Нічого і знати не хочу.
Це наділ мій. Не смій мені голову морочить!
- Та ж ми, наче, домовлялись та клялися Богом.
А багатий своє править: - Не знаю нічого!
Як мені не хочеш вірить, то завтра ізрана
Разом підемо на поле, над межею станем
Та й спитаємо у Бога, нехай він розсудить.
Бідний лиш знизав плечима: - Нехай так і буде.
Та й пішов собі додому спати-спочивати.
Багатій же серед ночі прихопив лопати,
Узяв сина-здоровила – ледацюга знаний.
Лихе, підле та шкодливе. Тож удвох старанно
Серед бідного наділу викопали яму,
Зверху її настелили гарненько гілками.
Син заліз у тую яму, а батько повчає:
- Гляди ж сину, коли завтра раптом запитаю:
Чия земля. То ти кричи: «багатого поле»!
Дурний бідак не відніме земельку ніколи.
Прикрив яму соломою та й подавсь додому…
Вся зібралася громада на полі отому.
Всім цікаво, як розсудить Господь оту справу.
Багатій всміхнувся хитро, капелюх поправив
Та й давай тоді кричати: - Скажи но нам, Боже,
Цей наділ мій по закону чи бідного, може?!
А із поля середини голос долітає:
- Твоє поле, бідний права на нього не має!
А тут раптом над юрбою одізвався голос:
- Ви не слухайте хитрюгу – то бідного поле!
Стоять люди та слухають, а голос лунає.
То із неба сам Господь Бог до них промовляє.
Розказав, як було діло, а далі і каже:
- Раз зламав багатий слово, то хай сім’я враже
Сидить тепер під землею, доки й сонця світу!..
Отож, кажуть, кроти кляті й повелися звідти.
Риють нори під землею, на сонці не ходять,
На городах та на луках тільки людям й шкодять.

- Учись язик тримати за зубами! -
Повчає внучку бабця знов і знов.
Та ж язиком лопоче - меле днями.
Лише регоче. Їй усе одно.

Сміється внучка: - Це я зрозуміла.
Чому ж зітхаєш, бабцю, ти при цім?
- Бо поки ти, як я, навчишся, мила.
Вони вже, певно, випадуть усі.

25.07.2024

Під завалом стеляться недолі
По ефіру стелиться печаль…
Повернули хлопців із неволі…
М’ясорубить… м’ясоруб… На жаль
Третя вже неспокою річниця…
Всоте вже розхристаний… Не сплю.
Ну а що як тільки все це сниться?
Тут же звідкілясь почулось: — Сплюнь…
29.06. 2024.

Співали колискову цвіркуни.
Дзвеніло в травах їхнє стоголосся.
Й допоки не змочили струн у росах,
Їх галасу ніхто не зупинив.

Цвірчали так, що хвилю голосну
Заплескувало у вікно відкрите,
Бо дружнім хором проводжали літо,
В якому вчора серпень промайнув.

Підсушені на сонечку смички
Боки завзято терли їхні струнні.
І слухали закохані красуні
Партнерів музикально - беручких.

Так до світання і сюрчала ніч,
Занадто голосною колискова
Була сьогодні, лиш роса ранкова
Скінчила співи цвіркунячих стріч,

Де в ніжності шовкового тепла,
У шелесті осінніх трав духмяних,
Остання мить побачення настане
Й кохання скрипаля згорить дотла.

Мені докоряє минуле
За лінощі часті тоді,
Коли молодий здоровуля
Не втомлював душу в труді.
Мене звинувачує совість
І докір постійно гризе
За те, що свою безгрошовість
Посіяв на поле чуже.
Мене непокоїть сумління
І соромно дуже стає
За те, що в кількох сновидіннях
Побачив я щастя своє.
Мені набридає досада
І в розпач впадаю, бува,
Але я щасливий і радий,
Що з літер складаю слова.
25.07.24

Танцює чергова весна,
Зелена, ніжна, запашна.
Сьогодні бачив я з вікна
Яскраві квіти.
Летять світанки молоді...
Усе найкраще у житті
Давно прожите.

Дієз - фантазія. Тягар.
Позбавитися цих примар
Сухий, безжалісний бекар
Не дозволяє.
Як міг, я будував свій дім -
Немає затишку у нім,
Надій немає.

Мізерні залишки тепла,
Уламки райдужного скла
Зібрати так і не змогла
Примхлива доля.
Чекає літа клен стрункий...
Слова, пропущені дзвінки -
Це тільки ролі.

Спекотне літо у турне
Вже не запрошує мене.
Кого тепер наздожене
Мрійливий лірик?
Давно згорів останній міст.
Усе життя - коту під хвіст!
Невтішний вирок.

Дивися, кохана, он там вже немає берега,
Немає морського повітря, ні віддиху хвиль,
Там самотній маяк обступили зелені дерева,
І у ніч він без світла, намарно у полі стоїть.
Я подам тобі руку — ходімо нагору поглянути,
Як далеко вдивляється вежа цього маяка,
Ніч ховає його, огортає світанок туманами,
Там лінза Френеля розбита і світла нема.
Ходімо по сходах, що ветхими стінами тягнуться
Спіраллю перила закручують погляд у вись,
О як прохолодою віє і вниз осипається
Історія кроків, що тут відлунали колись.
О боже, поглянь! Він і досі промінням розходиться
Він лінзами крутить, кружляє і вказує шлях,
Там море шумить і русалки у ньому водяться!
Невже ізсередини дражнить нас ветхий маяк?!
Оптична омана, облуда, навмисна, розгойдана,
Бурхлива уява змальовує чайок вгорі,
А спускаєшся вниз — бачиш поле, за край намальоване,
І самотній маяк, у якому відсутні вогні.

20.07.2024

Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)
еееее

Ти мрію здійснюєш,
Продовжуй, говори.
Ти - келих моїх спраг,
Наповнений напоєм,
І страшно так і млосно із тобою.
У грі заграв
Кохаються світи.

Але болить втискати нігті в кров,
Коли примхливо ти стуляєш губи,
І вся моя розпалена любов -
Розбитим кришталем мені на груди.

Таврована відчуженням твоїм.
Давно уже.
Навіщо повертати?
Стуляєш губи, я - тамую біль.
Продовжуєм
З тобою розмовляти.

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

…Розбігся раптом і взлетів!
А що лишалося робити,
Коли тебе із твоїх слів,
Будь хто силкується убити?
А так летиш, нові світи
Себе не треба умовляти:
Не тим, не там комусь світив
Кому коли лягати спати…
А хай вас грець, а може й Гриць…
Бо відтепер я — вільна птаха!
Не шліть мені услід дурниць,
Бо пошкодую навіть цвяха….
Любіть хоч… ух, хоч продавчинь
Я тут, ви там — універсали
Одному все таки навчивсь,
Розпізнавати, що — замало…
29.06.2024.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Допоки ти шукаєш своє небо,
Дерева встигнуть вирости крізь тебе.
Дивися – вже зсередини ростуть!
а раптом небо не вгорі, а тут?..

24.07.24

Зірчастою вуаллю небо вкрила ніч,
І скибка місячна висіла смачно.
Лягло розпущене волосся аж до пліч,
А він палав вогнем від нетерплячки.

Дививсь на фотографію і цілував
Думками пристрастно її принади.
Вона далеко сяяла межи заграв,
Мов діадема у нічнім каскаді.

Не міг він відвести свій погляд від очей...
Кохану відшукав у цьому вирі.
Хоч серце пережило болю апогей,
Не втратило любов, безмежність віри.

Люблю лежати горілиць
На скошених стеблинах, –
Вгорі лунає щебет птиць
І гурт хмаринок плине.
Пильную кожної політ
І запах трав вдихаю, –
І видається білий світ
Мені наявним раєм.
Синіють звислі небеса
Над плідною землею, –
Впливають користь і краса
На стан душі моєї.
24.07.24

Знецінені, спаплюжені слова...
Освідчення не коштують нічого.
А вчинки безкорисливі - дива!
Згасає образ лицаря сумного.

Всі почуття - опалена трава.
Світ виглядає сіро та убого.
Безбарвна доля, скривджена вдова,
Забула радість променя ясного.

Чомусь наївно вигадав часи
Легкої незрівнянної краси,
Де кожна мить була, як Божа милість.

Відчувши правду, болісну таку,
Тихенько плаче в темному кутку
Затоптана, незрозуміла щирість.

Мені не треба те, що дасть мені земля:
Хоч славу, хоч любов -
Мені всього доволі.
Остання із прикрас:
М'ясистий кетяг глоду,
Бурштинові струмки
І вихід на Голгофу.

І пульс у скорню б'є,
Але по скроні - доста,
Я спробую, але
Боротися не просто.
Остання із прикрас,
Уже і подих навпіл,
І кров рахує час.
Чекаєш ще? Не варто.

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Війна безжально розірвала душі.
Роздерла їх безжально на шматки.
Спини цей жах! Спини його, ти мусиш!
Чи ще замало згублених життів?
Величчя вимагає більше крові.
Дурна пиха, огорнута в слова
наскрізно і суцільно гонорові,
повстяники скривавлені взува
й крокує величаво поміж згарищ,
святкуюча володарка руїн.
Хто тим величчям невгамовно марив?
Чи він такий бебевхнутий один?
Чом люди неспроможні научитись
любити спільно наданий їм дім?
Цей дар життя плекати та цінити
одне в одному і в собі передусім…

22.07.24

Відомо, що предки згубили самі
В підступному мороці вогник надії,
А потім віками блукали в пітьмі,
Утвореній ворогом підлим, завії.
На диво чекаючи, йшли і тягли
Услід за собою тягар негараздів,
Допоки не вийшли до краю імли
Сусідам злочинним на жаль і на заздрість.
За право на світло бої почались
Між злом і добром, між світанням і смерком, –
Не хочемо жити, як предки колись,
Раз вогник надії знайшли ми теперки.
23.07.24

Мовчання - мов мелодія мінору,
Мереживо м'яке мінливих мрій.
Містичний морок, монохромне море...
Мовчання - мов мелодія мінору.

Минулого малинові майори
Мені малює місяць молодий.
Мовчання - мов мелодія мінору,
Мереживо м'яке мінливих мрій.

''Тихого вечора, спокійної ночі...
І щоб нарешті скінчилась війна''
І щоби хлопцю очі дівочі…
Разом у сни — він і вона…
Мамі із батьком здоров’ячка нині,
Внукам доріжку для розбігу ввись…
Дні щоб завжди залишалися мирні —
Боже, благаю, тільки озвись
Вечора кожного… спокійної ночі—
Без вийнятку всім бажаємо ми…
Хіба забагато, хіба не пророчі?
Хіба, що одне… — Допоможи!!!
29.06.2024.

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

Поговори, щоб я тебе побачив.
Прошепочи, аби усе почув.
Жахливо, як душа у слові плаче!.
Кричу, але ніяк не докричусь…

Скажи усе, аби ми зрозуміли,
куди талан торує нині шлях,
і відновили хоч зернину сили,
щоб серце танцювало як маля.

А ти мовчиш, груднева безнадіє,
ховаючись у долі палантин…
Мене лише шалена дума гріє –
все перемеле вічний часу млин.

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Ой, на сцені, як в житті,
хтось на кого кличе.
А у залі жінка
вся в сльозах кигиче.
Може, їй, як чайці,
хтось надрізав крила.
А чи, може, може, жінка
світом занудила.

Приспів 1:

Жінко-жінко, ти ж свята!
Працю всю переробила!
І в оглядній залі
світом занудила!

Подивись на мене –
я роблю в театрі!
В мене є натхнення,
а нема зарплати!

Режисери-сери
мною попихають,
а на всі прем’єри
хваворіток пхають!
(Пхають! Пхають!)

Приспів 2:

Жінко-жінко, ти ж свята!
Дома все переробила!
І в оглядній залі
просто занудила!

Жінко-жінко пресвята!
Жінко, все переробила!
Чом ти, моя жінко,
світом занудила?!

Ти ще при пам’яті? Ти ще
Думки ховаєш у папір?…
Смакуєш вітром і дощем,
Коли викочуєшся в двір?!
Ти ще при пам’яті? Отож
Одне й те саме… не про те.
Візьми своє і сам продовж…
Одне з питань, воно просте
Згубив — повір, що повернув!
Кому, кому… повір мені,
А ще як зверху хтось шепнув,
Тут не пристаниш до брехні…
Ти ще при пам’яті? Спіши,
Бо все цікаве омине…
Ой заспокойся, не сміши!
Згадаєш ще не раз мене…
Ти ще при пам’яті? Отож,
Ранковий змиєш макіяж…
Як перетнеш — іди впродовж
Бо ти і є отой міраж…
30.06.2024.

Щоб утішатися під старість
Отим, що в юності було, –
І тиха ніжність рук згадалась,
І не забулось губ тепло.
Донині бачаться уповні
В солодких спогадах і снах
Потайні пестощі любовні
Й цнотливість строга попервах.
Я маю дякувати долі,
Що не гризе мене жура,
Бо вік сія на видноколі
Для мене вранішня зоря.
22.07.24