Мій Житомире,
в 1128-му річницю –
ти такий молодий!

2012

Серпень серпом розрізав димчасті хмари.
Впали птахи за обрієм, там, де вирій.
Вислухай, друже, тишу, яка вже марить.
Вислухай осінь літню в моїй квартирі.

Випий серпневий хакі в салоні темнім
До бурштинових плям на зелених стінах.
Я б до тяжкої не поверталась теми,
Тільки інакше не розумієш нині

Стан мій душевний, погляд, що завтра бачить,
Від сьогодення далі усе відходить.
Втім, ти навряд чи думку мою, навряд чи
Зловиш у ясну перед дощем погоду…

…Вгадую кожний порух, твій кожний намір,
Страх потаємний перед новим і дивним.
Серпень серпом розрізав мости між нами.
Тишу заповнив холод. Осінні зливи…

2012 р.

Я гибну, объятый бессонной тоской.
Считаю утраты, теряю покой.
Всевышний, Ты отнял земные услады,
Но беды всегда у меня под рукой.

***

Я гину, в обіймах безсоння з журбою.
Рахую утрати, не маю спокóю.
Всевишній, забрав Ти земні насолоди,
а лиха – назáвжди ви поруч зі мною.
_____________________________________________

Для чего суетится, бороться за власть,
Если вечность разинула алчную пасть.
Что тебе предначертано, то и получишь.
Без Творца даже яблоку вниз не упасть.

***

Як за владу змагатися, наче за приз,
тим, хто - їжа для вічності, долі каприз?
Що вона нам несе, те і будемо мати.
Без Творця не впаде навіть яблуко вниз.

______________________________________________

Враг вписал меня в общество еретиков.
Но Всевышний-то знает, что я не таков.
Да и сам я, пришедший в обитель печали,
Знаю, кто я. А домыслы – для дураков.

***

Приписав мене ворог до єретиків.
А Всевишній-бо знає, що я не із них.
Ось і я, що прийшов ув обитель печалі,
знаю, хто я. А домисли – то для дурних.
_____________________________________________

Вплетен мой пыл вот в эти завитки.
Вот эти губы – розы лепестки.
В вине – румянец щёк. А эти серьги –
Уколы совести моей – они легки…

***

Мій зАпал вплетений в оці ось завитки.
Оці ось губи – ружі пелюстки.
В вині – рум’янець щік. А ці сережки -
Уколи совісті моєї, що легкі…
_____________________________________________

В словах Корана многое умно,
Но учит той же мудрости вино.
На каждом Кубке – жизненная пропись:
«Прильни устами и увидишь дно!»

***

Чимало мудрості в Корані нам дано.
Навчає того ж розуму вино.
На Кубку кожному – життя курсивний напис:
«Пристань вустами – та побачиш дно!»
_____________________________________________

Та, что сердце мое увела без труда,
Вновь надеждой меня одарила, когда
Жаркий бросила взор, словно камешек в чашу:
Он остыл, но зато закипела вода.

***

Та, що серце моє увела без труда,
знов надію мені дарувала (біда!),
погляд кинувши, наче камінчиком в чашу:
охолов він, але закипіла вода.
______________________________________________

Любовь вначале - ласкова всегда.
В воспоминаньях – ласкова всегда.
А любишь – боль! И с жадностью друг друга
Терзаем мы и мучаем – всегда.

***

Кохання спершу – лагідне завжди.
У спогадах - теж лагідне завжди.
Кохаєш – одне одного до болю
Терзаєш та знущаєшся – завжди.
________________________________________________

Жаркий лал в синеве небосклона – любовь.
Бирюзой напоенная крона – любовь.
И не стон соловья над поляной зелёной,
А когда умираешь без стона – любовь.

***

Діаманти проміння в блакиті – любов.
Бірюзою напóєна крона – любов.
Та не зойк солов’я над поляною в лісі,
а коли ти без стогону гинеш – любов.
_______________________________________________

Я знаю мир: в нём вор сидит на воре;
Мудрец всегда проигрывает в споре
С глупцом, бесчестный честного стыдит,
А капля счастья тонет в море горя.

***

Я знаю світ: тут чесним не до сміху;
з безглуздям в суперечках мудрий тихим
залишиться, лжеці соромлять правду,
а крапля щастя тоне в морі лиха.
………………………………………………………………………………………..

В суді Петрові кажуть всі: - Буде вже вам урок!
За те, що Борю били ви, дадуть серйозний строк.
- А що дають за браконьєрство? - той питати став.
- Та зараз часто браконьєрам "світить" просто штраф.
Петро зрадів: - Які проблеми? Штраф оплачу я.
Судіть мене за браконьєрство. Це стаття моя.
- Хіба ви, Петре, браконьєр? До чого тут оце?
- Та як про що? Про Борю річ. Та ж він такий козел!

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Мене Наталею назвали,
Таке святе її ім’я,
Не знаю чи достойна- Талі!
Вона свята, та грішна я!

Наталія –Різдва новина,
Небесна радість тисяч літ,
Я ж на землі, мала жарина ,
Що гасне , й ось-ось догорить!

Осінь стукає в вікно
Золотіють каштани на бульварі
Журавлі піднялися у вир
З'єднались в дорогу у парі.

Лиш один журавлик
З ними не злітав
Жалібно дивився в небо
Злетіти не може
Ніжку зламав.

Кульгає у полі
В шовкові травиці
Їсти нічого,
Немає водиці

Мати журавлиха
Опустилась додолу
Занесла дитину
У чужу стодолу

Журавлика дівчина
Забрала в оселю
Ніжку перев'язала
Закутала в куделю.

Перезимував журавлик
Весною злетів
Стадо журавлине
Радісно зустрів.

* * *
Вважай – нещирі, марнота лишень
Ці сльози, що зродив їх смуток нині;
Хай і нещирі, але дай ще день
Поплакати мені на самотині,
Щоб як вже вийду, сльози не лились,
Повіки лиш червоні ще, одначе ….
Хтось так же сподівавсь, як я колись;
Хтось так же, як я щойно, й зараз плаче.
Я біля тебе, й спалюю мости
Попереду й позаду, за сторожу
Тобі я і стараюсь в ногу йти,
Й лиш пісню браву підхопить не зможу.
Вважаєш ти – світ маєм збудувати,
А я – лише курінь, щоб горювати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Count them unclean, these tears that turn no mill,
This salty flux of sorrow from the heart;
Count them unclean, and give me one day still
To weep, in an avoided room apart.
I shall come forth at length with reddened lid
Transparent, and thick mouth, and take the plough . . .
That other men may hope, as I once did;
That other men may weep, as I do now.
I am beside you, I am at your back
Firing our bridges, I am in your van;
I share your march, your hunger; all I lack
Is the strong song I cannot sing, you can.
You think we build a world; I think we leave
Only these tools, wherewith to strain and grieve.

* * *
Загроза на стежках жаги й бажання
Підстеріга, мов темрява нічна,
Мене самотню; й марні сподівання
На тих, кому і власна тінь страшна;
Від місць таких їх доля відганяє,
Де блякне чи тьмяніє рози квіт,
Де і сама колючок вже не має,
Лиш руку обпіка росою з віт.
Хто ж не боїться мороку, зі мною,
Лиш він один по стежці хай би йшов,
Де в тьмі сяйнеш лишень очей жагою,
Де зігріває лиш гаряча кров;
Й він біля мене у краси оковах
Скорбот не стрів би вже на тих дорогах.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Peril upon the paths of this desire
Lies like the natural darkness of the night,
For me unpeopled; let him hence retire
Whom as a child a shadow could affright;
And fortune speed him from this dubious place
Where roses blenched or blackened of their hue,
Pallid and stemless float on undulant space,
Or clustered hidden shock the hand with dew.
Whom as a child the night's obscurity
Did not alarm, let him alone remain,
Lanterned but by the longing in the eye,
And warmed but by the fever in the vein,
To lie with me, sentried from the wrath and scorn
By sleepless Beauty and her polished thorn.

Да будь я
и негром преклонных годов
и то,
без унынья и лени,
я русский бы выучил
только за то,
что им
разговаривал Ленин
Владимир Маяковский «Нашему юношеству»


А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Ків хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдулІла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завше єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай капуччіно пішов варити.
У каві теж був майстром неабияким.
-----------------------------------
«Доброго ранку! Як поживаєте?»
«Хвала Всевишньому!»

Десь між небом і землею,
На перетині світів.
Я знайшов нову ідею
На штиках гірських хребтів.

Вище неба я не скочу,
Та на землю не впадУ.
Чув мелодію співочу
У божественнім саду.

Дай мені води краплину
Із колодязя життя.
Дай мені хоча б хвилину,
Щоб відчув себе дитям.

Не будь рабом,
Борись за мир
Не впадь в багно
Читай псалтир.

Зніми ярмо,
Даруй слова,
Сади зерно
Збирай жнива.

Біжи вперед,
Не зволікай,
Життя як мед
Шукай свій рай.

Зроби свій внесок у життя
Хоча б найменшу копійчину
Цінуй людей, сортуй сміття
І взимку не рубай ялину.

Не плюй в ріку, лови момент
Колись нап’єшся ще водиці
І квіти став під монумент
Героям воєн у річницю.

Шануй батьків, ходи у храм,
Молися Богу, всім святим…
Дивися в очі ворогам,
На пагорбі будуй свій Рим.

2012

Тихо з вуст:
– Ну, як живеш?

Підкажи, поправуй,
Одповім, як ти ждеш.

Хочеш – „Весело безбожно”?
Хочеш – „Гірше вже не можна”?

Так скажу, як ти чекаєш.
ПромовчУ, як побажаєш.

А насправді... Як насправді?
Не питай.
2011

Наша гордість і основа –
всі Наталі – Жриці Слова.
Манить хай усіх Наталь
поетична звабна даль!
Найчарівніші Наталі,
будьте Жрицями й надалі,
а у творчому наметі –
Музами своїх поетів!:)))

08.09.2012

Чи я перед шатами ночі не склала молитви?!
Не била поклони хіба до святих образів?!
Наснилося, татку..! Татуньо, наснилася битва
міжнебно-земська, що аж вітер у рури басив.

Земля розверзала печери, плювала огненно-
так вергає тільки огні согрішенна душа
зо себе - щоб видерти стріли трутизни - напевно,
ту душу неспокій утомлену не полиша.

Горіла церковця...здавалося, що херувими
не Славень - a сполох сурмили..! - і падали з крил.
Аркади знебесні гули і була я між ними -
і нава мені під ногами кололась навпіл.

Ізводила руки д"горі неземна Панагія,
у лонi її огорнувся малесенький Спас.
І празничний ряд, і намісний - горіли... жаріє -
здавалось у небі - золочений іконостас.

- То снивo, Настуню...то спиться -та й сниться...не зри ці
вигадливі сни, а промов молитовні слова ...
...........................

За три дні палав Рогатин, аж кипілося річці-
роїлася в місті навально-жахка татарва.

Не знала Настася, що вміє сміятись y горi -
у груди біді...наростав незатишено трем.
А небо за клубами диму таке неозоре...
Ридало дівча...але в ній вже сміялась Хуррем!





!

Тобі одній не зраджу я нізащо,
Бо маю віру, наче сталь, тверду
В те, що життя ось зміниться на краще,
І ти розквітнеш вишнею в саду.
Синівською довірою багата,
Розгониш непоспішливо жалі,
І буде щастя в радості зростати
На українській, змученій землі.
Воно розвіє смуток мій, а втому
Із тіла неминуче прожене, -
За тебе досі гордість невідома
Наповнить незрадливого мене.
Сліпої долі сило потаємна,
Одвічну віру тільки не вбивай
У те, що я страждаю недаремно,
Оспівуючи змалку рідний край.
06.09.12

не клич ім’я печалі уночі,
бо прийде і усядеться напроти,
і погляд мойри, чорний до нудоти,
уже не в силах будеш побороти
в оманливому мареві свічі.

Вересневим туманом посріблений сад,
Журавлі помережили небо ключами,
Та хіба у душі вам уже сімдесят,
А у серці хіба вже — осінні тумани?

Та хіба із очей не іскриться тепло,
І хіба не міцний іще потиск долоні?
Це, жартуючи, зморшки лягли на чоло,
І жартують, біліючи, скроні.

А хіба у руках не дзвенить більш коса,
І трава не лягає у рівні покоси,
І не збуджує тіло ранкова роса,
Коли садом проходишся босий?

А чи нам обійтися без ваших порад?
А чи мудрість житейську осмислили внуки?..
Вересневий туман, що посріблив наш сад,
Обціловує ваші мозолисті руки...

2006 (2012)

Она любила меня...за "это"...
За одержимость, за мой кураж!
Была оргазмами в такт воспета-
Я возвеличивал свой "пилотаж".

И даже "это"...и даже "это"
Не стало "скрепкой" семейных уз.
Теперь я страстно люблю поэтов-
Остался в прошлом любви "конфуз".

Я- Мавка, безсоромна та відверта,
Магічна та нестримна, як комета
З напористою пристрастю життя!
Спокуслива, замисленно-уперта,
Яка не доведе спокійно вмерти,
Із присмаком життєвого чуття!

Боль пульсирует- сжаты виски.
Душенька, как рана кровоточит.
Мозг оскомой зажат от тоски-
Червь сомненья извилины корчит.
Суррогатное, мерзкое жало змеи-
Оголенная, отравленная рана...
Кажется, что крошится Земля,
Погружаясь в бездну Океана.

Пішла ж якось матуся Орбакайте!
Пора й мені, напевно, - прощавайте!
Поезія - це жінка недоступна!
А ти її підкорюй, любий сайте !

07.09.12

Я давно не боюся Кощея
и Бабай не внушает мне страх -
жадный дурень у власти страшнее
самых страшных чудовищ в кустах.

2012

Сік жартівливий

Яблуко впало
Прямо у руку мені.
Щоки червоні.

Міцно зубами
У корінець учепивсь.
Важко тримати.

Соку хотілось. Дарма.
Як не старався.
Я ж бо забув – корінець –
Не соломинка.

Тишина. Закованость в погоду.
Ветер ищет малую лазейку.
Нет местечка для него. Природа
Обогрела осенью скамейку.

Лист багрянцем где-то красят трудно,
Дождь в туманах собирает тучи,
А скамейка цвета изумруда -
Притяженье для счастливых будней.

Так уютно плакаться здесь втайне,
Рассказать по-дружески секреты,
Только реже прилетают стаи,
Только чаще залетает ветер.

Тишина, закованость в погоду,
Дождь багрянцем согревает душу,
А скамейка, у нее свобода,
Только холод... и напротив -лужа...

Дівчинка не вірить у прокляття –
жертва обертається живцем,
і тривоги довгі, стрепехаті,
золотим горішком пронесе –

три червінці відьминого краму,
три зорі в полоні – півбіди:
козаку поллю колись на рану
три краплини мертвої води.

Ти, що вариш зілля з рути-м'яти,
над бідою вгадуєш мости,
а живої – де мені шукати,
а живої – де мені знайти?

Все, що вмію – розбудити подих
і дзеркальне дно твоїх зіниць,
все, що можу – перекотиполем
бути для бажань і таємниць...

І коли, схилившись низько-низько,
світло-сон крізь небо потече,
дівчинка сплете собі колиску,
дівчинка заплаче під дощем…

поринає серце в музику осінню,
ціпеніють ранки – чують холоди.
проросло до неба тугою насіння,
де саманний серпень з кошиком ходив.

перелітне літо крилами майнуло,
прикотило сонце ближче до землі.
витрусило з маків вигріте минуле –
хай несуть у вирій срібні журавлі.

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
У поросі років згубилися мости.
Боюся, зловлять їх не прoшені злодії.

Ось так чекатиму до ранку, до схід сонця,
Одну схоплю і сяду їй на крила,
Щоб пташкою літала й вільно жила,
Я пригорну її та й вилечу з віконця

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, осушаться моря,
В проміннях ясних побачу диво я,
Що крила виросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Приліг на мить і більш не прокинувся,
Хоч тіло живе, заснула душа.
В мені горить вогонь нестабільності,
І котрий день рубаю з плеча.

Палай, гори. Зітри усі спогади,
Не дай журбі знов взяти верх.
Вогонь росте, бо на душі посуха,
І він мене приречить на смерть.

Нехай мене згадає хто подумки,
А я з–за вікна йому посміхнусь.
Нехай шепне мені мої помилки,
Хоч може я уже й не проснусь.

06.09.2012

Вовче сонце вечір похрестив,
темінь опечалює вино.
Янголам написані листи
відлітають німбом за вікно,
але знову падають на сквер,
наче сни у безвість наяву.
Я без тебе ніби й не помер,
я без тебе ніби й не живу.
Далечінь між нами, далесуть
і чужих цілунків пектораль.
Наші душі моляться на ртуть,
що повзе униз чомусь, на жаль…
Суєту закутую у шовк,
у кімнатний затишок думок.
Тихо. Тьмяно. І… плететься вовк,
що в мені до сонця - ні на крок…

2012р.

ще сонце зігріває нас теплом,
а вже відчутна ледь вловима втома.
усі ми тут, зібрались за столом -
ніде нам так не хороше, як вдома.

це - місяць теплих зустрічей нових:
як осінь зустрічається із літом,
так вересень дарує серед них
плоди добра й надій на щастя квіти.




2012 р.

Пародія:

Я тіла твого географію лелію,
Плекаю біологію бажань,
Історію цілую в хвіст і гриву,
По глобусу жаги іду до знань.
Із мапи стегон виросла лілея –
Я хімії її вдихаю дань,
Бо хочу тебе бачити щасливу,
Занурену у фізику зітхань,
Наповнену знемогою фантазій
Між синусами алгебри знущань…

07.09.12



PS. ЛГ від уроків фізкультури звільнений

Був повний місяць над водою.
Чи на яву, чи увісні
Ти йшла невинною ходою
По срібній стежці на воді.

Твій силует вражав і вабив:
Ти вся у місячній імлі.
Мене чарує твоя зваба;
Ти янгол з неба на землі.

Ти йшла ледь чутно, наче пава,
Блаженство сиплячи в росу,
Котру я п"ю неначе каву
Від спраги на твою красу.

Цей щем і трепет... Ти спинилась
І тінню поряд прилягла.
Шкода,.. Ти все ж мені приснилась,
І пристрасть й місячна імла.

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у слова,
То найбайдужіші б здригнулись,
Якщо душа жива.

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у рядки,
То болі всі з душі б опали,
Мов з дерева листки.

Якби цей дощ і цю самотність
Змогти з ким-небудь поділить,
То, може б, вдруге народилась,
Щоб вижити й стерпіть.

Воспоминанием из прошлого,
заброшенный,
аккордеон потеряно стоит
футляром к стенке.
В ремешках поношенных,
почти что без названья, но блестит
и оживает яркой фотовспышкою,
лишь тронь его –
и будто не стихал...
Пока подружки
плакались подушкам, я
свои роняла слёзы на меха,
ему себя вручив, как свечка пламени,
тьму искупая каплей восковой.
А он звучал.
И всё тогда понятным мне
казалось и послушным под рукой.
Мой инструмент,
что скалишь зубы-клавиши?
От дыма лет взялися желтизной,
скрипят регистры,
с временем не справившись,
а звук всё поражает новизной.

Так и душа –
она ж, поди, бессмертная,
при теле бренном, дряхнущем, в годах,
стареть не научилась, даром пленная.
Точней и чище звук её октав.


13.09.2010

Скажи мне, что ты ешь,
и я скажу ..
что – осень,
что время собирать
съедобные грибы.
Но мухоморье брешь
пробило возле сосен
и совращает взгляд
с натоптанной тропы.

Скажи мне, что ты пьёшь,
и я скажу…
от скуки
скалистая коса
тупеет под ногой.
Но лукоморья нож
точить о камни глупо
пытается вода
прибоя тетивой.


Скажи мне, кто твой друг,
и я скажу..
не ты ли
на мукомолье слов
из боли намолов
и морем муки в круг
замкнув, как остров,
в пыль мне
всё истончаешь дней
присоленных помол?..


07.09.2011

Ти найкраще, що в мене було,
найсвітліше – що в мене ще буде:
не писали ні Гете, ні Локк,
ні старі філософські талмуди. –
Тільки промінь об шибку, як Бог.
До світанку чотири секунди.
Видихаємо тишу на двох…
У пологовий сходяться люди.

Лише вірші іскряться,
коли трамвай душі
летить вогнем до щастя,
записує вірші.

і кволо, зовсім кволо
підписує під сніг
думок невпинних голос,
який єднає всіх.


і ти від насолоди
заглиблюєшся в рай.
... Навколо води, води ...
народжуй - і вмирай!

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Кінь – світанок, даль – вуздечка,
Мрії – сонечко в імлі.
Засурми, журбо, в ріжечок ,
Дай побути у сідлі,

Щоб я з нього світ оглянув,
Через поле в гай помчав,
Молодечих днів кохану
Між пахких зустрів отав.

Щоб мережива із віршів
Я поклав до рідних ніг ,
Наймиліших , найніжніших,
І п’янких , як перший гріх.

Щоб вона почула врешті,
Як освідчуюся я
Крізь віддалини пройдешні
Ніжним співом солов’я.

Та комонь увесь у мряці,
Кантар вистріпався – жах,
Стигнуть марення юначі
В сивих вересня очах…

07.09.12

Із вод святого Бористена,
З дрімучих пралісів зелених,
Із лона матінки-землиці
Народ повівся - українці...
Сини пресвітлого Дажбога
І вогнеликого Сварога,
Перуну, Лелю поклонялись,
За туром з Велесом ганялись -
За звіром дерлися крізь хащі.
Мисливці тут були найкращі!
У них поля родили житом,
А борті пахли медовито.
Жили життям важким, тривожним,
Бо смерть ходила тут за кожним.
То був народ міцної вдачі,
Талановитий, не ледачий.
Своїх русалок, мавок, дивів
Народ у міфи власні вивів.
Нечиста сила теж водилась -
У нетрях лісових гніздилась.
Та цур їй, пек і - досить слова,
Бо не про неї тут розмова.
Розмова тут про Україну,
Про мови лагідність чарівну.
Бо ми, теперішні, забули
Ази прадавньої культури.
Вмирає пісня... В душах гине
Своє, освячене, нетлінне,
А душі гіркнуть полиновим
Чужим, невисвяченим словом.
І той народ, що втратить мову,
Вже не очуняється знову.
Бо вже були часи дрімучі,
Коли на землях цих родючих
Селилась людність тюркська, грецька,
Московська, польська, чи німецька...
З них кожен звичай свій та віру
На українцях перевірив.
А ми чужому научались -
Своє ж потроху забувалось.
Шевченка заповідь забули!
Про Котляревського й не чули,
І вже затоптуєм сліди
Філософа Сковороди.
Не перегорнемо й сторінки
Франка, чи Лесі Українки.
І серцю нашому далека
Жагуча сповідь Симоненка.
Про непоступливого Стуса
Я навіть мовити боюся.
І от наслухуєм ефірні
Слова чиїсь неоковирні.
Панове там "рахують", "лічать",
Та мову мамину калічать,
Бо "суржик", вибачте, то сміття,
Що в душу в'їлось за століття.
Пора б уже на силі стати,
Щоб не посмів ніхто топтати
Своє, уроджене, нажите,
Щоб мові рідній прислужити.
Бо ми, панове автохтони,
Є чільна нація! Чи хто ми?

По літу.
По літавиці –
поРА:
осіння туга,
сріблом припорошена.
С_тікає час
по крапельці,
по кра…
по капищу надій.
Жертвоприношення
єства і тіла.
Побут і табу.
А що ж душа,
безРАдісна
кРАмольниця?
…Мій Господи,
прости
свою рабу.
Я в цім коханні –
ідолопоклонниця.

2012

Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…

(Світлина автора віршів)

Я розповім ВАМ диво-казку для дорослих:
Малими бігали босоніж ми по росах
Та діти виросли, і, спраглі до життя
Відчули пристрасть, смак солодкого буття.

Плоди кохання скуштували на світанні.
І хоч літами ми були ще зовсім ранні, -
В полон взяла нас тої пристрасті жага.
...Як маків цвіт, скотилась першою сльоза.

Червоних перлів не зібрати вже в намисто...
На сьомім небі ми відкрили королівство
Життя інтимного. Втворивши двері, в раз,
Ми зрозуміли, що настав для цього час.

Закуте тіло в ланцюги твого блаженства,
Від ласок твоїх струмінь пристрасних судом...
Я не повірив у циганчині пророцтва,
Що через це постану я перед судом.

Я втратив розум від п"янкого аромату, -
За течіЄю феромонів твоїх плив
Аж за буйки твоєї зваби. Та в кімнату
Ввійшов твій батько - ...буревій холодних злив.

З ніг збила правда та, яку ти не відкрила.
Враз вітер шалу стих, згас пристрасті вогонь.
Грозить неволя у три роки моїм крилам: -
Принади старші за твій вік взяли в полон.

Я тіла твОго географію лелію,
Плекаю, пещу і цілую тебе всю.
На твому тілі, на плечі, цвіте лілея,
А у очах я миті сорому ловлю.
Та я дивлЮсь на квітку цю, як на прекрасу.
Жага бажання є зірвати її цвіт
Та помістити у повінця повну чашу
Своїх фантазій, розтопивши нею лід.

Відчуваю себе Колумбом,
Хоч Америку і не бачив,
Та відкрив нині щось важливе:
Я для себе відкрив тебе.

Чи себе я відкрив для тебе?
І в процесі дійшов до думки,
Що потрібно постійно бути
Біля тебе, бо ти – то я.

Я на премії не чекаю,
І визнання мені не треба.
Може Нобель іти до інших…
Але ти, люба, мусиш знати,

Що тебе я відкрив як жінку,
Жінку-матір. Я твій Колумб.

06.09.12

Скажіть, до вас приходить сум,
Чомусь раптово заглядає?
Він не кусає, не шумить,
У тиші мертвій мирно спить,
І вас примушує дрімати,
Але не спати…
Його люблю, в кімнатній тиші,
Закривши очі, бачу глибше,
Свої думки, чужі тривоги,
Майбутнє: щастя і дороги
В малюнках з фарбами із зір.
Душі людської ювелір…

А,може, то до кави рими
Так увібралися звабливо...
Смакують сон мій наяву,
Чекають, в слово одягну?..

06.09.2012

Не поспішай, осене,
бо скільки там тієї ходи
від першого смутку до першої холоднечі,
зажди, а ми, як осінні листочки, - стрибнемо,
легко-легко, розіб'ємось об землю грудьми,
не помремо, бо маємо жити - від смеркання до ранку,
від немочі до - "могти", ми обоє - птахи,
закривавлені осінню і сухопутні допоки немає дощу.
Лийся цебрами з неба вітрильна вода - не потонемо,
ми - мореплавні, і у водах солоних бували,
позбувалися солі слізьми, але не скам'яніли,
ми - теплокровні. Осене, в лоно зими не спіши,
полюбити - не гріх, це лише переправа
через шторм, через біль до весни.
***
руки-човники морем пливли
синім
у синє небо

2012

Чужий такий. Та я до тебе їду
знімати втому, і … знімати грим.
Не залишу по собі ані сліду,
лише відлуння задушевних рим.

Чужий такий, а рідний аж до болю.
І що мені – ці відстані і час? –
Отою невимовністю німою
озброюсь, мов бронею, про запас.

Ці пазли долі неможливо скласти.
Ти – нервом у душі моїй живим.
Це – як перейми: боляче і часто…
Іду до тебе, наче пілігрим.
2012