Я люблю розпалювати ватру,
Виклавши полінця у стіжок,
Біля неї тихо чаклувати,
Щоб пустила запашний димок.

Я люблю сидіти біля ватри,
Ніжитись в теплі її душі...
В ці хвилини і гроша не варті
Прояви мирської метушні.

Я люблю дивитися на ватру,
Феєричний полум’я танок,
У якому іскри від азарту
Долітають до самих зірок.

Я люблю мовчати біля ватри,
Слухати мелодію вогню,
Що дарує ніченька карпатська
У трудах натомленому дню.

Я люблю, коли палає ватра,
Очищає душу від іржі...
Криється якась магічна карта
У її правічній ворожбі...

Я вас кохав. Чуттів тих наймиліших
В душі моїй ще не окутав дим,
Та хай вони вас не бентежать більше,
Смутити вас не хочу я нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно
То тихим був , то ревністю палав,
Я вас кохав так щиро, так лелійно,
Як дай вам бог , щоб хтось вас покохав.

04.09.12

Я вас кохав. Згасаюче кохання
Ще жевріє зорею уночі,
Та вашого не варте турбування.
Не засмучу я більше вас нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно,
То боязкість, то ревнощі пізнав.
Кохав так щиро, так благоговійно,
Як дай вам боже, інший щоб кохав.

2012

І знову осінь. Вже моя.
Швидка. Не хоче забариться.
Весна ж і літо будуть сниться,
Бо для душі вони - маяк!
Її причали і столиця.

А осінь рання. Ще в теплі.
Іще буяє зелень яро.
Хіба лише за крутояром
Пожовкла у якімсь стеблі,
Але повсюдно не линяла.

Проте поважчали плоди,
Достиглі, з пахощами літа.
І даль огрому, сонцем лита,
Ще не пускає холоди,
Та вже врочиста, як молитва...

2012

* * *
Надієшся – забути вже зуміла
Оселю муз, Піерію, друже мій,
Заради тебе в суєті земній,
Костей цих тлінних обіч мого тіла,
Любові людської, що кволі крила
Такі у неї, – що зреклась і мрій
Про музику Співучих Гір, що в ній
Моєї ліри теж струна б дзвеніла?
Та все ж колись від мрій проснешся ти
Про мене, що була така грайлива
Коханка й наречена, все ж цнотлива
В душі, як нас єднала ночі мла, –
Щоб ради мене світ весь обійти,
Там опинявшись, звідки вже пішла!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Cherish you then the hope I shall forget
At length, my lord, Pieria?--put away
For your so passing sake, this mouth of clay,
These mortal bones against my body set,
For all the puny fever and frail sweat
Of human love,--renounce for these, I say,
The Singing Mountain's memory, and betray
The silent lyre that hangs upon me yet?
Ah, but indeed, some day shall you awake,
Rather, from dreams of me, that at your side
So many nights, a lover and a bride,
But stern in my soul's chastity, have lain,
To walk the world forever for my sake,
And in each chamber find me gone again!

* * *
Амуре, хоч терпець твій не залізний
Й ти стрілами пронижеш мене теж, –
О, звіднику сердець! О, принце грізний! –
Брехня це, що могутній ти без меж,
Як дехто мовить: свист над головою,
Зайнявсь день чи вже згас він, стріл твоїх, –
Та вільна я, не встигла стать рабою
Кохання, звідать мук його і втіх;
Були твої всі марні намагання,
Тому засвідчить і взяла за ціль
І твою кволість зроджувать бажання,
Й твоє безсилля спричиняти біль.
(Моє блюзнірство це ще він згадає
Й стрілою прямо в серце покарає!)

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love, though for this you riddle me with darts,
And drag me at your chariot till I die,–
Oh, heavy prince! O, panderer of hearts!–
Yet hear me tell how in their throats they lie
Who shout you mighty: thick about my hair,
Day in, day out, your ominous arrows purr,
Who still am free, unto no querulous care
A fool, and in no temple worshiper!
I, that have bared me to your quiver's fire,
Lifted my face into its puny rain,
Do wreathe you Impotent to Evoke Desire
As you are Powerless to Elicit Pain!
(Now will the god, for blasphemy so brave,
Punish me, surely, with the shaft I crave!)

Промайнуло літо, наче сон яскравий
Про мого дитинства швидкоплинні дні.
Призабута спека постає в уяві,
Коли стигне простір у рудім вогні.
Прошуміло літо, як знайома пісня
На чужім весіллі під веселий сміх.
Покохаю й осінь, хоч це буде, звісно,
Перед любим літом непоправний гріх…
03.09.12

Не шалений вітру вихор,
не яскраве сонце юзом -
перша, друга, третя... Лихо!
Зав'яжу я їх на вузол.

Зав'яжу, згорну "у ліжко",
як на флешку, акуратно.
Чоловічу кожній знижку.
З кожної - на що хто здатна.

Стисну вени, на лопатки
покладу себе за скроні.
Ну? Плітки... страхи... колядки...
(Дідьку б тих Пігмаліонів!"

Жуючи словами різне,
меду? З присмаком кохання...
І захисника Вітчизни
запах сили? Не питання!

Не шалений вітру вихор,
не яскрава сонця брама...
От жінки... Побудьте тихо!
Ось вам пряник. Я ж бо з вами.


04.09.2012

Така тоненька грань, ось-ось - і рветься нитка.
Такі гучні слова - а пороху у них.
Ти був тоді, в біді, за мовчазного свідка.
І суддям розповів, хто скільки бив під дих.
Що вироки мені? Я страчена тобою.
Що камінці мені у спину і в лице?
Не встану. Не піду за правду, і до бою.
Не бійся. Я слабка. Живи. І вір у це...
04.09.12

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.

На зблиску леза літа і серпа,
звойоване на смерть од косовиці,
вмирає гордо жито. Отерпа
од баченого сонцева зіниця.

Бо то - життя: хто родиться - хто йде...
снопок останній...обжинкують люди.
Найдужче чути, як співа оте
дівча попівське - золочЕноруде.

В'юнкі й огнисті пасма по плечу...
волосся магма - магії пожари.
Неначе все у ній кричить: Лечу -у! -
о, юні нерозважливі примари.

Сей небоокий погляд таїни,
у лоні - вишні спілої напруга.
Узори на сорочці- щоб вони
сховали препалкі спокуси - дуги.

Настунe! О, Настунечко! Насту- у..!
Настирна вдача...янголя із "перцем"
Ну як у тебе - в дівоньку просту
влилося стільки княжого?- як, серце?

Кирпатий носик - гонору до зір,
під ноги доля стелить домоткане...
Вже й стільки залицяльників...О. вір:
не легко буде як прийде кохання.

Не відаєш...не знане ще тобі:
сльозу твою - коштовність найдорожчу -
в своє оправить серце Мухiббі,
а ти думками встелиш дні до прощі.

Пародія

Уночі про кохану згадую
Як не маю чого робить,
Як досхóчу налаюсь з владою –
Передвиборна ненасить…
Притулюсь до грудей, подóбрію…
Заспівать нам хіба обом?
Ще не стáрію, і не хвóрію –
Не хотілось би просто “Цьом”.
Ось попробую… серенадою…
Благодаті нема - хоч плач…
Ти здивуєшся? Будеш радою?

… І кохана сказала: ”Бач!”


3.09.2012

Ревнует осень, жалуясь рябине,
и не на шутку зла, как посмотрю,
на странницу в прозрачной паутине,
что летом «женским» липнет к сентябрю.

Ведь обе бабы. Но одна без права
на неба запоздалое тепло,
ворвётся, солнцем опадая в травы,
смешает карты, осени назло.

И в картах-листьях странница забудет
такой цветной и яркий как на грех -
прощальный снимок – тот, где счастлив будет
её сентябрь на глазах у всех.

2010

Я з тобою, мій прекрасний, роде

Я з тобою, роде мій прекрасний,
Я з тобою, роде дорогий.
Тут, де зірка юності не гасне,
Де батьками втоптані стежки.

Я сюди думками часто лину.
Як буваю десь у чужині,
А згадаю пісню материну,
Мовчки плачу глибоко в душі.

Я долоні підставляю вітру,
Що з країв батьківських повернув
Та дивлюсь у глибочінь блакитну,
Наче б там дух прадідів заснув.

Знов і знов до тебе, роде, лину
Крізь життя, неначе блудний син.
Де спочили мрії материні,
Де для мене світ цей не чужий.

Тільки тут ти, краю, мені милий,
Де у пригорщі збирала краплі мрій.
Прийшов час, як пташка, знялась в вирій,
Повернулась - батько посивів.

Нині я стою перед тобою,
Роде мій – коріння глибочінь!
Де все рідне і близьке до болю,
Як свічадо у моїй душі.

Простягаю в небо серце й руки:
- Боже милий, рід мій збережи!
Все, що маю передам онукам,
А найперше – часточку душі.

Щоб вони пройшли крізь віадуки,
Срібним краєм берега ріки.
Щоби доля їх сплела за руки
Не на мить, на довгії віки.

Роде мій! Багатий і прекрасний!
Я спішу до тебе крізь віки.
Запалю свічник душі незгасний,
Щоб до храму вічності ввійти.

Краю мій! Розточчівська перлино!

Краю мій! Розточчівська перлино! –
Храм славних родів галичан.
Я до тебе піснею прилину
Й розцвіте у кожного душа.
Зорі шепотітимуть сонату
І над Жовквою нависне тишина.
Буду я каміння цілувати –
Тут мій древній рід, моя земля.

Жовківщино! Храм душі моєї!
Ти дарунок цінний від батьків.
Свічкою гориш у серці, як зорею,
І тремтиш росинкою в мені.
Тут спочили прадіди у тиші
І нащадкам залишили слід –
Сад, що цвітом весняним колише
Мрії і натхнення юних літ.

Краю мій! Гніздечко із перлинок! –
Теплий спогад виру моїх літ.
Крізь туман я віднайду стежину,
Що веде до батькових воріт.
Доторкнуся маминої вишні,
В живоцвіт пірне моя душа.
Покладу у чашу долонь тишу;
Нехай вічно поміж нас вита!

2002 р

Наука синам

Ч ому засмутились твої, синку, очі?
Про що твоє серце гомонить душі?
Може, допомоги чи поради просить?
Розкажи, мій сину, цю тайну й мені.

Мама – ківш відрадний, мама – це опора.
Ти для неї, сину, камінь золотий.
Серед ночі пташкою злетить в сині гори,
Як почує болі чи дитячий крик.

І ніхто на світі так не зрозуміє
Твою біль чи згубу, радість, навіть сміх.
У твою правдивість мало хто повірить
Так, як вірить мама – вічний оберіг.

Не смутися, синку, що терпиш образи,
Бо терпіння – сила, нетерпіння – крах.
Не старайся стати генієм одразу –
Ставай поступово на великий шлях!

І не плач ніколи – сльози наша вада,
А мужчинам личать сила й доброта.
Пам’ятай, мій сину, мамині поради,
Де б тебе не кидала доленька твоя.

Виростеш з дитини – гріха сторонися,
Будь у злуці з Богом щомиті, щоднини.
За батьків, за церкву, за людей молися,
За любов між нами і до Батьківщини.

2002 р.

Я жила у вишневім селі.
Річка мала сторожу – вербу.
А весною при цвіті, в теплі
Я любила блукати в саду.

Теплий вечір – закоханих час
В гості щиро запрошував з хати
Юні душі квітучі, як сад,
Юнаків і веселих дівчат
Зорепадом нічним милуватись.

Те село - острівок моїх мрій.
Вишні плодом дітей пригощали,
Вечорами невтомні хрущі
Над деревами довго кружляли.

Ще зберігся у пам’яті брід,
Де качки своїх діток водили.
Під вербою стояв старий пліт –
Занесла його повінь на Пили.

Синій вечір туливсь до щоки,
Цілували нас зоряні ночі,
Ми ховали у пригорщі час самоти
І світились від щастя в нас очі.

Ми раділи в ці юні, далекі роки...
Нас кохання у вальсі кружляло
І бродили по березі - краєм ріки,
І майбутнє своє будували.

Нині річка не та й береги вже чужі,
Опустілі - без верб, солов’їв.
І немає їй з ким гомоніти,
Поділитись про радість чи біль.

Те село – мої Пили вишневі.
Легко дихати в ріднім краю, -
Тут і погляди світло – рожеві,
І усмішки скорботні цвітуть.

А недільні церковні дзвони,
Як весільні акорди звучать.
І лягають у душу, як спомин,
Накладають одвічну печать. 2000 р

Село моє в калиновім намисті!
Ти острівок дитинства, юних літ.
Нас розділяють відстані, шляхи горбисті,
Лиш серце не згубило часу лік.

Твої обійстя вкрила позолота
Проміннями, що сіються з небес. –
Це молитовна прадідів турбота,
Щоби не зник сільський наш рід увесь.

І де б не була, у якім краю,
Асоціюючи з своїм селом картину,
Все ж не відчула пахощів бузку,
Таких, як у городі материнім.

Село моє в калиновім намисті!
До тебе я спішу крізь часоплин,
Хоч ти далеко, але в серці близько –
До тебе лину, наче блудний син.

Переступлю поріг – рамена хати
І розіпну всі відстані і час.
Впаду в обійми, як у тінь хрестату,
Батьків моїх – журавки й журавля.

Відкотить смуток колобком у поле,
На вівтар долі покладу свій рід,
Що як зерно добірне у долоні,
Й наповню скриню скарбом дорогим.

Село моє в калиновім намисті!
Своїми мислями я біль твою зітру –
Й поля неорані, у бур’янах, розхристані
Я споришем, барвінком засаджу.

Святі поля – життя мого полоси,
Мов синій кактус, цвітом спалахнуть.
Як легко йти! Блищать від сонця роси,
А поруч – рельси, що з села ведуть...


2002 р.

Над світом вітер промайнув, як ніч,
І стало тихо. Місяць зяскравів.
Відчула мама сина гіркий клич,
Неначе б хтось їй душу привідкрив.

І розгорнула руки, наче крила,
До неба мислями полинула, увись,
Молитвами біду накрила сина
І відділились мислі від дрібниць.

Чи речі в золото перетворились,
Не відаю, - любов її є скарб.
Важливо, щоби материні крила
Відчули діти в будь-яких літах.

Піднебесними передзвонами,
Сонцепроменем, птаства гомоном,
Позолочене серпнем літепло
З ночі-глечика в ранок витекло.

Розлилось в поля піснеспівами,
Впало росами скороспілими,
Перебіглося раєм ягідним
І всміхнулося айстро-лагідно.

Згусло, зрештою, диво-гронами
І туманами невагомими
Й розгубилося сіро-зливами,
Що здавалися неможливими.
2012

Вареники з сиром в сметані
Забути не можу й на мить,
Товстенькі, як щічки у Тані,
Без вас нижче серця болить.

Красуня цілує й не знає,
Що серце в полоні моє,
Вареники з сиром в сметані,
Рідненькі, скажіть де ви є?

Живе моє кохання
На вулицi Мiськiй,
Її розбудить ранком
Промiнчик золотий.

Вона всмiхнеться нiжно,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

Один збирає грошi,
За гривню аж тремтить,
За курсом хтось до ночi
Слiдкує та не спить.

Лiси й поля купує
Дiлок якийсь крутий,
Менi ж потрiбен погляд,
Веселий погляд твiй.

Мiй скарб ти найдорожчий,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

З тобою я щасливий,
Багатий та крутий,
Чистiший дiамантiв
Веселий погляд твiй.

Заблукали мусульмани,
Шлях згубили християни,
Блудять-рутяться жиди,
Маги теж – сюди-туди!
Люди всі – на два ранжири:
Є розумні – та без віри.
Другі – вірою міцні,
Але глуздом – ані-ні!
Абуль-Аля Маарі

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж всі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж всі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, шляхом яким іти до смерті?
---------------------------------------
Переклад з арабської Агатангела Кримського (1871-1942) –історика, перекладача, письменника.
Абу-ль Аля аль Маарі (973-1057(1058) – арабський поет, філософ, філолог.

НАРОД! З колін уже вставай!!!
Та свої плечі розправляй!
Іди вперед! Не оглядайся!
Всім ворогам ти не піддайся!!!

Йдіть всі вперед до перемоги!
Щасливої Вам всім дороги!!!
Йдіть захищати УКРАЇНУ!!!
Нашу НЕНЬКУ - БАТЬКІВЩИНУ!!!

Та мову рідну захистіть!
Вперед всі з піснею ідіть!!!
Любіть квітучу Україну
І мову нашу солов"їну!

Всім українцям скажіть нині:
-СЛАВА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ !!!
Гімн УКРАЇНИ нехай лине!
СЛАВА ВСІМ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ !!!

Зоря досвітня повертає світ
на кут примруженого ока,
погляд вдалечінь,
понад степи,
понад могили,
понад себе.
І Сонце обіцяє світло
назавжди,
допоки є,
допоки ти,
допоки рух
кільця не спинить
промінь червоний.

Воно вертає небокрай,
і ти багатший за богів,
одна твоя така безкрайність
ріки життя без берегів,
блаженне око
в центрі неба –
відвертість болю
та любов.

@

В піднебессі пливуть над Києвом
Міріади нічних багать,
Щоб за обрієм десь лягать.
Ми на Місяць вовками виємо
Крізь холодну осінню гать.

І сумуємо за відрадою -
Бо майнула, неначе мить.
І про Вічне вночі я згадую,
Як гуляли, бува, громадою,
Бо не маю чого робить.

(2012)

Я Вас кохав, кохання пломінь мого,
Ще теплиться, як полум"я свічі,
Та оминає хай Вас ця тривога,
Я засмутить не хочу Вас нічим.

Я Вас кохав - безмовно, безнадійно,
У ревнощах тремтів і умлівав;
Я Вас кохав так щиро, так лелійно
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

Струна натягнута до стогону
у два прокручені ключі.
Пищать по підвіконню ворони,
так тишу мою жеручи.

Я тобі заздрю. Ти можеш усе
Просто забути… Забити красиво
Цвях у свідомість. У кришку, що вже
Світ одягає у чорне намисто.

Тихо по-доброму заздрю. Бо ти
Крок у минуле робити не вмієш.
Битими картами криєш і блеф
Зичиш потузі тебе розкусити.

Нехтуєш небом, що виссало дощ
З площі, із озера, з моря любові…
Дні загадкові зі мною і без
З тіла змиваєш чужою водою.

Змий поцілунки і ласки… Мене ж
Ночі тулитимуть вічно до тебе.

31.08.12

Кресонули крилами круки,
Розітнувши тишу суголосно
І на віражі, звіддалеки,
Закричали зболено і тоскно.
Що мені віщуєш, круче, ти?
Геть лети над верби і байраки.
Я давно в полоні самоти
Й не сприймаю віщої ознаки!
Не лякаюсь чорного крила -
На віку мені бувало й гірше...
Доля вчасно руку простягла,
Обізвавшись вистражданим віршем.
Відганяю видива сумні,
Наче птахів чорного покрою.
Промінь сонця зблиснув у вікні
Та й померк у полі, за горою.
Знов тривожна випросталась ніч
І думки, як чорне гайвороння,
В голові з'юрмилися навіч -
Тут не діють ліки від безсоння.
У драглистім присмерку очей,
Як у вирі, піниться неспокій.
І німотно висне з-за плечей
Твій портрет у задумі глибокій.
Вже, здається виходу нема
І життя у стресі тупиковім
Неймовірні рішення прийма
У своєму фарсі загадковім...
А на ранок знову шквал турбот
І круки кричать картавим ротом.
Не вписалась доля в поворот -
Ти лишилась там, за поворотом...

Лугова зозуля –
Полум’я й вода:
Де любов згубила
Зі свого гнізда?

Де вінок спинився
Серед течії,
Там ви і зостались,
Крилонька мої.

Лугова зозуля,
Течія стрімка,
Впала чорна ружа
В сонячний рукав.

Де точили зорі
Кров на спориші,
Там навік зів’яла
Маківка душі.

Лугова зозуля,
Туга молода.
Ой кричало пір’я
Посеред гнізда.

Немов у спеку серед гаю,
Дзюрчанням радісним води,
Струмочок спраглого гукає, -
Так зве вона мене завжди.
Бо не відчуть ніяк не можна,
Хоч як далеко б не було, -
Оте веселе і тривожне
Її негаснуче тепло.
Душиці дух і запах м’яти
Лоскочуть ніздрі, в груди б’ють,
Коли заходжу радо в хату,
В якій батьки мої живуть.
Молюся в ній, неначе в храмі,
У колі дружньої рідні,
Щоб добре скрізь було так само,
Як в хаті батьківській, мені.
Стара, затишна і охайна,
В піснях оспівана не раз, -
Пізнати суще й вічне дай – но,
Та вбережи ще від образ…

25.08.12

Твої вії
зі смаком ванілі,
мов попарно
метеликів змах.
Я тримаю
Тебе у руках
біля мрій,
що засніжено білі.

Поцілую
крізь дзвін заборон,
і як завше
любитиму більше...
Твій зіничний
натомлений сон
стерегтиму,
скраєчку підсівши.

КРОК У НІЧ

Ще крок один і увійде́ш у ніч.
Її тобі ще треба пережити...
Зустрівши невідоме віч у віч,
У темряві незнаній зрозуміти
Куди іти – до зо́рей горілиць
Чи навмання, аби таки зуміти
Не заблукати. В намрямку зірниць,
Межу незриму все ж переступити
З тіне́й до світанко́вих промениць
І смугу те́міні поза́ду залишити.
Пізнавши долі гру і духу свого міць,
В день увійти, аби горіти, жити,
Й не падати пред викликами ниць,
А власним сяйвом ніч нову зустріти.

Павло Гай-Нижник
3 вересня 2012 р.

Чаклунка-осінь барвами манить,
До літечка всміхається звабливо
І в очі заглядає пустотливо:
— Люби мене, в оцю прощальну мить.

Своїм теплом мене ти огортай,
Щоб, ласкою твоєю обігріта,
Я ще в обіймах “бабиного літа”
Поніжилась. Люби! Не покидай!

Розлюбиш — прийдуть прикрі холоди,
І задощить сльозливе сіре небо…
Прошу тебе, не поспішай! Зажди!

— Ти, осене, поглянь пильніш на себе —
Тобі ще красуватись і цвісти!
Мені ж у путь таки збиратись треба…

Перевтілення першого квіту на темні ліси,
перевтілення темного лісу на сни білопінні.
Сипле рясно насіння любов, та лише на каміння.
Хоч і камінь цвіте (я ж бо вірю у це!) навесні.
Перелічує сонце пухнасті кульбаби в траві.
І густе ластовиння на носі, і зайців осоння.
Ти даруєш конвалій букет і скупе: «не реви!»
Я не плачу давно… То лише алергія сезонна.

Ароматами безвідмовності
Ти наповниш моє Довколо.
Дотикаючись до холодних стін,
Я - смілива, хоча ще квола.

Засмакована поцілунками,
Підкорилася так безсило:
Відбиваючи візерунки, ми
Світло-тінями спокусились...

Я видінням відвертим зваблена,
Полонити себе дозволю!
Без докору сумління схвалено,

Як остання свіча запалена:
"Заброньована у (не)волю!"

2012

У дзеркалі осіння заметіль -
Вже сивина у за́тінках печалі...
Ховає за фіранку вечір біль,
Намолює свої сумні скрижалі.

У дзеркалі буяє падолист -
Літа, що не утримались на вітті.
І вітер за вікном, як муки свист!
Примари темноокі, незігріті.

У дзеркалі незримого життя
Впиваються у серце хуртовини -
Безпомічно-оливкове лиття,
Розтерзане на розпачу хвилини...

Та вперто задивляється душа,
З надією вичісує волосся
У дзеркалі, де вже така чужа
І непривітна зустрічає осінь...
(23.08.12)

Вересень. Тепло.Усе навпаки.
Зелень смаколиком, квіти лукаві,
Поряд полин ледь прогірклою кавою.

Вересень .Тепло. Жінки на підборах
Світяться ніжно і ґонорово.
Ти не вподобав? Душею глевкий.

Вересень.Тепло. А небо без дна…
Вечора дзвін вирина, мов струна,
Може, насправді, весна затяжна?

02.09.2012

Попроси в мене нiч та таку чарiвну,
Щоб в Днiпрi любувалися зорi,
Або казку веселу , чи пісню сумну,
Тихий бриз , що зітхає у морi.

Повний кошик червоних троянд попроси,
Океани, поля, синi гори,
Чи струмок чарiвний в свiтанковiй красi,
Чи Карпат смерековi простори.

Попроси в мене сад , чи небесну блакить,
Попроси, щоб весна забуяла,
Ось цю зiрку, що впала й на землю летить,
Попроси, доки та ще не впала.

Я долю за недолю
Не б’ю і не перчу,
Тим паче не дозволю
Чужинному мечу.
Моя вона! Отож бо!
Кому, як не мені
Покірно і побожно
Чи ласки вогняні,
Чи проби благодаті
В Христовому ярмі
Нести й не нарікати
Ні в слові, ні в умі.
Як знає хтось інакше,
Хай поступає так, -
Шляхи всілякі наші,
Як і фортуни знак.
Та хто спосібний долю
Взяти хоча б на кпин?
В театрі різні ролі,
А режисер - один.

02.09.12

Хімтрейля небо літаків хвости,
І нечистоти сипляться згори.
Та, зрозуміло, що комусь і десь,
Як світом править вигоди прогрес.
Не в диковинку вже такий підхід:
Господь творив, ми – нівелюймо світ.

Я Вас любив, любов моя ще може
В душі навік не згасла, ще сія;
Та хай вона Вас більше не тривожить –
Нічим печалить Вас не хочу я.

Я Вас любив безмовно, у зневірі –
У ревнощах, у трепеті, журбі;
Я Вас любив так ніжно-ніжно, щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.

2.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012) (Київ – Конча Озерна)

Бредёт сентябрь, петляя переулками,
шуршит сухой листвою по земле,
и скорлупой ореховою, гулко так,
раскалывает прошлое во мне -

вибрации сердец… Ты слышишь музыку?
Её играет осени оркестр
ветрами душ для нас с тобою - узников
квартирных зАмков, без свободных мест…

2011

Созрев под ёжиком колючей недотроги –
Моей души январского разлива,
Желанья падают каштанами под ноги,
Блестящие и скользкие, как сливы,

Но твёрдые. И тёмные как негры.
(От внутреннего солнца загорели.)
По ним хожу и укрепляю нервы.
Зачем в таком количестве созрели?.. –

...НИК сентября заглаживать курсором
Моих следов. И вышивать на пяльцах
Осенних дней каштановым узором
Печаль иглою в сердца нежных пальцах.

2010

стишся, даймоне, в ніч покинуту
ти без світла, а я без полум'я
на множини душа розтрощена
просить хліба, вина і прóщення

стишся, тіло, бо сил не вистачить
місяць повний, а ти без одягу
світлорізом небо порізане,
щоб не йти нам стежками різними

вмийся, темене, в сонці ранішнім
дні вторинні, а ночі кармові
за оазою флуди зоряні
бійся, даймоне, бійся повені

2012

Мені наснився уманський шинкар,
зарізаний в минулому сторіччі.
Бродив по місту. Зморений, шукав
сім’ю і хату. І до мене тричі
приходив і просив сказати, де
малий синок подівся і дружина.
І так тремтіли руки і бліде
обличчя прозоріло. Бідний жиде,
ну як тобі сказати, що обох
давно нема? І не знайти могили…
Ходив шинкар. І тихо плакав Бог.
І я молилась із просоння сильно…

..Любови ветерани - в орденах
і строєм ходять дні арено-носні
сумірні ночі все штурмують пах...
журавлики нагадують - вже Осінь...

і пам'ять відкриває тихо шлюз.
(судини ще повузились до цього)
і хтось один наспівує Їх Блюз,
а інший домовляється із Богом…

а спадщини, і справді, не було
хіба що імена, і ті - Любови.
і кілька журавлів понад селом.
як екіпаж. зажди напоготові...
2012.

***
Якби кожний вчив Макіавеллі,
Якби кожний вивчив Заповіт,
Не були б тілами для Растреллі,
Дуже легко б написали звіт!
Звіт про те, як ми живемо в Світі,
Звіт про те, чи добре нам, чи ні…
Назбирали б в серці світлі миті,
Запалили б радості вогні!
Заблукали б в полі разом з вітром,
Збудували б серед лісу дім,
Поділились миром з цілим Світом,
Чисті мрії дарували б всім!
І тоді засяяла б тепліше
В синім небі Зірка Віфлеємська!
І життя було б для нас смачніше!
Навіть сіра служба офіцерська!
Уночі читав Макіавеллі.
Зранку вчив ретельно Заповіт.
Малював прозорі акварелі
І молився за наш дивний Світ!

30 cерпня 2012 р. Маріуполь

***
В небі – зірниці! У місті – дівиці!
Мирру і ладан – ковтають легені!
Хрест на чоло накладають правиці…
Праві і Ліві – на штучній арені!
Публіка стогне! Ой, публіка плаче!
В око сусідові бризкає потом!
Ти не журися так, друже-юначе!
Все ще попереду! Все буде потім?!
Потім – робота, будинок, родина,
Подорож, діти, далека країна…
Потім - весілля! І потім – зарплата!
Зараз – на штанях гігантська заплата…
Це не біда! Аби бути здоровим!
Наше життя є таким кольоровим!
Смужка біленька, сіренька і чорна …
Але безжально розчавлюють жорна
Миті, години, роки і життя…+1
Вчора і завтра – усе в забуття! +1
Праві і Ліві на штучній арені
Потом і кров’ю забризкують натовп!
Жадібно дихають літом легені…
Ставлю тут крапку, свій підпис і дату!

30 серпня 2012 р. Маріуполь

* * *
Мені слова твої ці, мов насмішка;
Віддай же книжку, а цілунок мій
Взамін візьми. Й це друг: “Велика книжка
Навіщо голові такій малій?”
Й ще пожалієш ти. Я показати
Тобі хотіла б дещо із обнов.
О, так же буду я тебе кохати,
Та мрій своїх уже не звірю знов.
Я буду ніжна, й хитра й гонорова,
Й більш не застанеш з книгою в руці;
Й була б тобі дружина я зразкова,
Та день настане, коли в двері ці
Постукавши, моїх рук вже не стиснеш:
Піду я – й ти мені вслід тільки свиснеш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, oh, you will be sorry for that word!
Give back my book and take my kiss instead.
Was it my enemy or my friend I heard?–
"What a big book for such a little head!"
Come, I will show you now my newest hat,
And you may watch me purse my mouth and prink.
Oh, I shall love you still and all of that.
I never again shall tell you what I think.
I shall be sweet and crafty, soft and sly;
You will not catch me reading any more;
I shall be called a wife to pattern by;
And some day when you knock and push the door,
Some sane day, not too bright and not too stormy,
I shall be gone, and you may whistle for me.

* * *
Лились не вина – галас наш і сміх –
На вівтарі божка в його діброві;
Зелений рвали плід, шукали втіх
Серед роїнь метеликів любові;
Лист мирта й пояс матері його
Голів безбожних наших вже торкались;
Вінків же наших квіт, що в них всього
Потроху, навзамін божку дістались.
Мовчав Амур, але боюсь, що жар
Вогню його обпалить наші груди
Й омиє наша кров його вівтар,
Й святої вже діброви там не буде, –
Лишень для кіз лужок за наші вчинки,
А не едем для чоловіка й жінки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not with libations, but with shouts and laughter
We drenched the altars of Love's sacred grove,
Shaking to earth green fruits, impatient after
The launching of the coloured moths of Love.
Love's proper myrtle and his mother's zone
We bound about our irreligious brows,
And fettered him with garlands of our own,
And spread a banquet in his frugal house.
Not yet the god has spoken; but I fear
Though we should break our bodies in his flame,
And pour our blood upon his altar, here
Henceforward is a grove without a name,
A pasture to the shaggy goats of Pan,
Whence flee forever a woman and a man.