Я безумен,но не в этот раз.
Сегодня я беспечный малый,
Как дитя игравшее не раз
У ворот земного рая.

Для тебя сегодня я людим,
Для тебя стараюсь улыбаться.
Это стоит мне немалых сил,
Чтобы ненормальным не казаться.

Но ты есть кто? А ты ведь тоже я.
Моё второе,третье или больше...
Ты легион. Ты след лишь от меня,
Как тень единства,целостности,мощи.

Но не сегодня,я ведь обещал.
Ты завтра будешь мной.Сегодня — проще.
Не углубляюсь в мысли о вещах,
Они заставят разделиться больше.

А завтра новый день. Придёт она.
Закрытая померкшею вуалью.
Она честна со мной.Ведь истина
Всегда неуловима и печальна.

Уже в шароварах обкомівські трутні
танцюють гопак і підтримують мир.
І стиха розхитують зуби нам кутні,
бо знають чудово, що я лицемір.
Кордонами снять демократи пихаті,
щоб знову мене затягнути у вир.
Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті.
А я — на веранді, бо я лицемір.
Гадюку потрібно не навпіл рубати;
звивається знову партійний емір.
А я з плазунами розводжу дебати
про право на землю, бо я лицемір.
Загину, а Бушу добуду горбушу,
улітку полізу по сніг на Памір.
Віддам із ракетами заячу душу.
Озброюсь косою, бо я лицемір.
Веду хоровод з костромськими музиками,
тамбовський пришелець — мій бог і кумир
Робитимуть дочок моїх двоязикими
ще довго-предовго, бо я лицемір.

1993

І
Чим ти можеш вразити? Перемоги усі – старі.
Ми давно вже звикли до хрипіння твоїх гостей.
Вона вийде першою. З нею стомлені снігурі
Пелюстково з вишень упадуть і з розм’яклих стель.

Кого ти запрошував? Хто, схрестивши руки, чекав?
Грозу? Залишай усіх - все одно тебе прокляли.
Не вдавай, що зраджений. Ти не вперше її віддав.
Так було не раз уже: вона зникла в екстазах злив.
ІІ
…На однім хресті вас побачать удруге вдвох.
Ти її забрав звідти, де помирають зими?
…Мироточив схід – й той давно уже пересох.
Дивні гості ті не здаються тепер чужими…
2012 рік

Вмивалося небо, вдягало веселковий обруч.
Віршований бій невідступно поширював фронт.
Ми – дві паралелі, змальовані майже що поруч,
І нашу дотичну, напевно, сховав горизонт.
Ні в якому разі мене той діагноз не тішить.
Холодні, лапаті як сніг, перемерзлі слова
До спеки липневого дня пасували не більше,
Ніж лебеді білі, що так і пливли з рукава,
До сірого суму і чорного блиску церати,
І дивних думок-посилань в позачасний архів.
А ті силуети, що поруч могли пропливати,
То тіні лише відлетілих учора птахів.

Умань 04.2012

У світі спеки й абрикосу,
Де вишні соковите царство
В спокусах раннього покосу,
Дощів з промінням час від часу,
Де сонце й соняшник у парі,
А дві ріки злітають паром -
Буває рай, таки буває,
Якщо Господь не забуває!

22.00. 09.05. 2012

Макушки пирамид – цари,
блюстители своих законов,
кто ваше племя озарил
а под ноги – стелил знамёна
и не напрасно…

Испита чаша – не вина,
настойка горести с обманом.
Когда завет всему – война,
ответ за жизнь – не по карману
приходит гласность.

Отцы парадного каре,
оффшоры сливочных откатов,
вы так могучи на заре
и столь безмолвны на закате,
о Ваша Ясность.

Когда вершины по плечу –
моря мельчают, как и люди.
Короны блеск – брезгливость чувств,
придворного притворства студень,
везде опасно.

Вам так идёт – вести в бой рать,
гвоздём в запястие вбиваться.
Но на штыках не устоять,
не настоять, не удержаться
когда ненастно.

Ведь баррикады, как грибы,
дождя попутного дождутся,
в негодовании толпы
стеной на мостовой сомкнутся,
с глазами настежь…

Там точки "пли" расставит боль,
зальётся сердце кровной местью.
Живой сценарий, где за роль
заплатят кровью Вашей Чести
и вашей масти.

В тот час орлы слетят с гербов,
а львы – сбегут. Не дрожь в коленях,
а вновь ослепшая любовь
на чью-то голову наденет
венец всевластный.

9 Мая, 2012

А скільки тих, що вже не повернулись,
Що мріяли кохати до безтями!
Холодні жала серця не минули...
Приречено упавши за полями,

З грудей дочас - колючі дикі рожі,
Мов краплі крові, ржаві, мов тернини.
Могили неупізнані, не-божі...
Над ними - тільки вітер, небо гине -

Оплакує невинних сиротинок!
І стелиться неміряна розпука.
О, скільки розірвалося плати́нок -
Невгамна досі болемовна мука!

Сіріє далеч - по́волок туманна -
Там рожі дикі, наче краплі крові...
Життя - мана, зотліла сива манна,
Котра не дочекалася любові...
(6.03.12)

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди:
«Діду, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Не спимо обоє ми.
Хочемо одне одному поглянути у очі.
Прошепотіти: я тебе люблю...
Такі мрії на Господній межі.
2012р.

Колись от бились за прекрасних дам
І подвиги присвячували леді,
Пізніше бились просто за міста
Такі в мундирах стрижені ведмеді.
А потім - світова! Не хтіли й не чекали,
Хоч знали вже давно, що все до того йде.
Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,
І сіли дружно другої всі ждем!
Діждалися! Прийшла, не забарилась!
Забрала, що лишилось, підросло,
Але, чомусь у нас не поселилась,
Занадто добрий їй, напевно, тут народ.
Пройшлася двічі, ну, а може, тричі
По наших землях панія Війна.
Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,
Біля воріт стоїть лиш сирота.
На пам'ять залишила ж ветеранів,
Живих цих свідків страшних тих подій.
Вони ж, поки живуть, застерігають
Нас від прийдешньої, вже близької війни.
Стає все менше тих солдатів славних,
Хоробрих медсестер і лікарів,
Які війни обличчя добре знають,
Які щасливі чути вільний спів.
І ось повз мене пропливá медалі,
На грудях мужніх вивішені в ряд
Стає все менше й менше ветеранів.
Але не повернéш вже час назад.
Війна тихенько вигляда з-за рогу,
Вже видно підлу посмішку її...
Яке б то місто взяти у облогу?
І звідки привезти б то кораблі?
Нова війна вже скоро розпочнеться.
Їй треба час лиш, щоб придумать план.
І битися нам все ж, та й доведеться,
Коли помре останній ветеран...

05.11

Її називають «дитина війни»,
Начебто й пільги якісь надають…
Свято… а в неї – свої «кажани»,
«Бджоли» свої в голові аж гудуть!

Мирно ровесниць повзе череда,
Вітер пружинить, мов стяги, хустки…
пИхнув сусіда цигаркою: «Да…
Де ж поминальні твої пиріжки?»

День Перемоги… Десь батько лежить…
Та й недалеко – в селі над Дніпром…
-В свято, до пива… тараньку купіть!
Що ж то за пиво… із порожняком?!

Мітинг?.. Та що ви? Товар же гниє!..
Батько?.. Загинув колись на війні…
В мене його й фотокарточка є!..
Ні, не до мітингу зараз мені!

О, «Мерседес», ти диви, зупинивсь!..
Мітинг, сусіде? То швидше ідіть!
В мене товар… Може, вирвусь колись…
(Застить вітрину сусіда-ведмідь!).

…Спродалась ледве… Не одяг – дрантя
(Мо’, пожаліють та більше дадуть?)…
Ех, прогадала: як би ж то знаття!..
З торгом – на мітинг… Ось "бізнесу" путь!

8.05.2012.

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12

Время расставит точки над "и".
Время залечит старые раны.
Время смешает ночи и дни.
Время сровняет наши изъяны.

Солнце растопит горечь обид.
Солнце заслепит мерзкие шутки.
Солнце осветит спрятанный стыд,
Солнце закрутит из роз "самокрутки".

Ветер разгонит мрачные тучи.
Ветер сорвет все вуали с одежды.
Ветер пустыни- дерзкий попутчик.
Ветер на море- вестник надежды.

Огненный барс-символический деспот.
Огненный круг- замыкающий цикл.
Огненный риск-отражающий "джек-пот".
Огненный смысл жизнерадостной ЦИ.

Водный баланс регуляции жизни.
Водная гладь пресноводных озер.
Водная гибкость в созданьи харизмы.
Водная даль- безмятежности взор.

1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю...
Захищала від наруг.
Ще не кохав, ще п’єш літеплу воду...

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха!
Зиску - мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.
Красуня смугла воїна кохала.
Втекли у ніч...
О, як той вершник гнав!
Заплющу очі –
миготять копита...

Непогамована шальга страшна:
В ній Тамерлан гримів:„Обох – убити!..”

2

В той мавзолей увійдеш без монет.
Почуєш там алюр, дівочий стогін...
У вежі норовливу Кесене.
Охороняють пильноокі вої.

В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
У причт упали вірні - мов бур’ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом.

Той мавзолей у сниві бовванів:
Нагадував тремку порфірну свічку...
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі.


* незворушний спокій, що межує з байдужістю



2006-2012

У молитві очей світло любові духмяніє,
Незвіданною ніжністью лілеюче ложе живе,
Коли одна долоня іншої торкнеться
І одежу ніяково скине тепло потайне...
2012р.

Ты мне не враг, ты мне не друг!
Ты - полный нейтралитет!
Замкнулся страданий круг,
Спустя полтора десятка лет...

На сердце - такой покой:
Ни боли, ни сожалений.
Иду по тропе другой
В четвертое измерение.

Иду- трепещу рукой
Навстречу идущим людям:
"Привет, человек дорогой,
Будем здоровы, будем!"

Весь мир со мною здоровается!
Я тоже весь мир люблю!
И счастье моё вырисовывается -
Мы вместе идём к алтарю!

Человек рождается на свет -
В небе загорается звезда.
Та звезда не гаснет никогда,
Она светит сотню тысяч лет!

Человек родился - он умрет...
После долгого нелёгкого пути.
Суждено ему сквозь многое пройти,
Но ничто тот образ не сотрёт.

Образ будет жить в сердцах людей,
В тех делах, которые творятся,
В памяти родных и их детей.
Лучшие - когда-то повторятся.

Люди ведь по-разному живут...
Те, что сотворили этот мир,
Голову и душу отдадут,
Чтоб полёт их мысли не остыл!

Так через года, через века
Молнии сверкают, льют дожди.
Только не погаснет никогда
Жаркий пыл в их трепетной груди.

С искры разгорается пожар.
Тот пожар охватывает всё!
Тот пожар в душе,как божий дар,
Он способен после смерти жить ещё.

І ніби так нічого не змінилось -
А річка брудною тут стала враз.
Старі традиції вже ніби розчинились
В буденності усіх цих сірих мас.
Нічого страшного ми ніби не зробили,
А ліс зникає - за гектаром ар.
І вже міста в болотах опинились,
А від боліт засох останній знак.
Ми дýмаєм: чого ж не вистачає?
Ах(!) риби стало менше у річках!
Й професори мудрують і гадають,
Як виростити рибу у містах.
Чогось нам точно ще не вистачає!
Ну, так! Нам дихать важче тут стає!
І мудреці всі голову ламають,
Поганого що у повітрі є.
А я сиджу дивлюся і сміюся.
Які ж вони дурні: проблема в них.
Багато думають вони і мало пýття.
Не знають: люди в давнину колись
Природу берегли, як і годиться,
Вона ж давала все. Й не треба рúться
В паперах, документах чи книжках,
Бо істина не дуже вже й складна.

04.09

Темний ангел
затьмарює радість,
Ангел світлий
тамує печаль,
Чорнокрилий
гаптує лукавість,
Білокрилий -
Любові вуаль.

Ангел світлий шепоче -
Довірся...
Темний ангел перечить -
Не вір.
Білий лагідно кличе -
Не бійся...
Чорний - страхом
затулює зір.

Боротьба поміж двох...
І надвоє
рветься щось із душі,
аж до хмар...
Вийду світлом
із цього двобою,
а чи тінню
жахливих примар?..

2012

Збитий компас внутрішнього космосу.
Тихий праісторії вокал.
Півжиття минуло якось поспіхом,
Наче в долі виграв «дурака».

Шлях – мов ланцюжок хреста натільного:
Коло кінчив, коло й почина.
Друге півжиття мого – неділя,
З кров’ю злою перша сивина.

Я його почну з листка нового,
Та навряд чи почерк свій зміню.
Адже легше тут змінити Бога,
Аніж душу тих, кому я снюсь.

Вісь земна все швидше, швидше крутить.
А примхливій вічності ми десь...
Все життя – одна солодка трута,
Особливо грішно-молоде.

Поза ним нікого і нізвідки.
А пізніше вибухне трава...

Тільки ми не судді вже, а свідки.
Тільки смерть не вічна, а жива.

8 трав. 12.

Їхній подвиг ціни не має –
Хто вернувся, а хто поліг…
Та війна ще для них триває
При медалях, без рук, без ніг.

Час жорстоким буває катом –
Все віднíме, залишить біль,
Тим, хто з фронту прийшов солдатом,
Раз на рік – Перемоги хміль…

Хто припав до земного лона,
Хто навічно пішов із лав,
Не заповнив листа “з патрона”,
І трикутник не відіслав.

Хто пройшов фронтові дороги
Нині дéржить останній бій –
Ще б дожити до Перемоги!
Кожен день на передовій…

Крає серце відходів втрата –
Ще до Паски, ще до Різдва…
Вже два роки немає тата,
Побратимів лишилось два.

Грають сурми, і площ екрани
Не показують ран і бід.
Тихо падають ветерани –
Без війни. Як травневий цвіт…

Жити в нинішній круговерті –
Легше взяти булó Берлін…
Всім, хто нині воює з смертю,
Хто поліг і живе – уклін!


9.05.2012

Це зло в людині - темності павук,
Сотає павутину
Ледвезриму...
В погоні лих, в конанні лютих мук -
О скільки так: людина
На людину?

І скільки хмар пере́гнано за край,
Туди, де вічно темно.
Достеменно!
Коли в душі, здавалося, розмай -
Кололо смерті ревно
Веретено!

Відлуння неба, спалені поля...
І попіл недомовки -
Сірим вовком...
Війна людей - яке страшне ім"я!
Розкидані без толку
Сірі голки...

І до сих пір, і, певно, без кінця,
Це зло з учора лине
І не гине!
В скорботу пеленаючи серця
І старця, і дитини
Щохвилини...
(9.05.12)

То серце стиснеться до болю
І затуманить зір сльоза, -
То радість душу охололу
Теплом наповнити бажа.
То шана, стримано і вбого,
В оселю в травні увійде, -
То поруч крім себе самого
Нема нікого і ніде.
То у минуле спомин кличе,
Воскреслим щемом давніх ран, -
То забуваються обличчя
Похованих однополчан.
То рух обтяжують відзнаки
І в тілі втоми відчуття, -
То знову хочеться в атаку
Заради власного життя...
09.05.12

День пам’яті прийшов, як давній біль,
Мабуть, тому так хочеться мовчати.
І хоч пісні лунають звідусіль,
Моя душа не хоче святкувати.

Я гріюсь біля Вічного вогню,
І чую – б’ється в монумента серце.
Скликають вдови всю свою рідню,
І тут ніхто їм зайвим не здається.

День пам’яті, день споминів і сліз,
Що, наче роси, на ці квіти впали.
У шепоті зеленому беріз,
Багато літ зозулі накували.

А спогади печуть, немов на рані сіль,
Мабуть, тому так хочеться мовчати.
І хоч пісні лунають звідусіль,
Моя душа не хоче святкувати.
травень 2012

Світлані…

Я се віри твоєї спільник
Не кажи мені: – "самовплив"
Бач, як сонце по небу вільно
Там, де дощик учора лив?!..

Я се долі твоєї Лірник
В двоголоссі -- посібник рим…
Ти одна із моєї Віри
І по смерті житиму тим...

Я се щастю твоєму красень
Персональних відносин "арт"
Ти послухай мене, будь ласка,
Я найкращий на світі бард...

Я се діткам своїм – «Тату…»
Ти питай мене : - Зголоднів?!
Це важливо на вечір знати…
Після штурму вчорашніх днів...
09.05.2012.

влажно. марче зелень берез.
подорожников юбки бальны.
и, прищечась к поблекшей гальке,
роща стала наброском пешек,
вне ходов утративших рознь.

Як "на виконання наказу" вуглин,
хай і скам'янілий комизиться провід,
"у складі досвідчених з фаху" цеглин
димар викорчовує пасмами сморід.

Весь дим від вогню (заодно і розмов)
його безвідмовне викопчує серце.
Жіночих попутно вдиха молитов
не лицар, який димарем лише зветься.

Та деколи губиться дим димаря,
знаходиться час на оглядини місця...
Підтримує сталістю богатиря
опудало він, що романтики вчиться.


9.05.2012

Військові перемоги. Їх ціна –
Плач матерів, сиріт-дітей...
Руїни духу, мурів. Сил – катма
І птах розпуки рветься із грудей.

І святкувати перемогу на сльозах,
Поміж уламками юначих доль
На березі, де причаїлись біль і страх,
О, Святий Боже, люду не дозволь...

Лиш пом’янути тихо вояків,
Які журавликами в небо подались
За правду, батьківщину, за батьків,
А може за «так треба», за колись...

Палахкотять лампадки, мов зірки,
Згасаючи часами, мов життя....

Любов не виміряєш довжиною,
Ані гіркою рідиною…
Ні миром, точно - не війною,
Ні молодістю, ані сивиною…

Її, взаємну, подарує Бог,
Коли віддача щира є в обох.

2012

08.05.2012
(ABaAabAB)

Розмалювала дачу сива жінка:
– У мене і будинок, і садок…
Лилася з вуст її медова пінка…
Сміявся-плюскотів рудий ставок.
– Пішли мерщій!.. Смородинка і груша…
Є й абрикос, і терен у цвіту.
А продавати-відпускати мушу,
Бо заросло – по голову коту…
У мене дача краща, ніж у Тані.
– Иди смотри… Зачем тебе гектар?
Бабуся небольшие просит мани… –
Гризе сірник супружник Вольдемар.

Підходимо… Іржавий дріт… Петрушка.
Вузеньку стежку зупиняє бриль.
Тепер вже я гризу осот, мов сушку…
Отут би можна душ, а далі – гриль…

Дві яблуні сухі шатро зіткали.
– Була при чоловікові вода. -
Дивись будинок… Тут ми їли сало…
Осьо каструля, стіл, сковорода…
Я ж вам – нормальну ціну! Забирайте!
Стіну зламав гіллякою горіх…
Катма дверей. На шибі – вутлі ґрати.
У бік летовища – гіркавий сміх…

Між стебелин пробились огірочки.
Вишнина юна квилить:«Дай дощу!».
У Марь Іванни є сини і дочки.
Крізь липи цвіт прожектик відпущу.

– Не буде тут суниць... – шерхоче слива.
Город-трикутник. Поміж віттям – лаз.
– Отут ми ночували – прещасливі…
Не хочеш дачі?
– Ні, не хочу. Пас.


2012

"Небита жінка, що неклепана коса".
А недолюблена чоловіченьком?..
Полоненого повечір'ям цвіркуна
Долонями пригорне тишком-нишком.

2012

Востаннє елегантно промовчав...
Востаннє оголила зустріч нерви!
Такий далекий і чужий причал,
Такі незграбні безнадій галери...

Упало сонце десь за горизонт -
Туди, де тіні блудять споконвічні.
Не дотягнути скрипці вбогих нот,
Не зачепити душі пересічні.

Коли байдужно стелиться письмо,
Коли кохання вже немає сенсу...
Коли обоє просто мовчимо,
До різних міст чекаючи "експресу"...
(14.04.12)

Братським солдатським цвинтарем
Крокує далека війна.
Криваві бинти давно випрані,
Й спалені, а вона

Крокує підошвами стлілими,
З очей вичавлює сіль…
Солдати загиблі, чиї ж бо ви?
Яких матерів і звідкіль?..

Ми думали – вже не почуєм
Війни удовиної крик:
Війна ж більше вже не гаптує
Свій килим – стражданням калік.

Ми думали: цвинтар закритий
І свіжих могил не діждем…
Та виріс – у пестощах квітів –
Той горбик, а в грудях – щем.

Бо так і померли десь мами,
Чекаючи в вицвілих снах
Побачень з своїми синами,
Що зникли безслідно в боях…

1999р.

Зайшла до хати, де тепло буяло,
Де все хотілось завжди роздягтись,
Тепер лиш дрож, і якось темно стало,
Відкрию вікна!І двері ,геть, навстіж !

Впущу до хати запахи весняні,
Хай сиплеться проміння! Никне тінь!
За стіл засядуть,лиця осяяні-
Всі родичі, що дивляться зі стін.

Екзотичний лотос і духмяна груша
Не з Едему-саду лине ця спокуса...
А крадеться нишком із-за твого вушка
Ще вчора вдавала з себе Попелюшку...
Як плоди троянди – твої стиглі губи
Заморське «мохіто» з усміхом голублять
Дикої гарденії розкрилися ноти
Ти моя піонна, красуне, навпроти!
Фангапані подих, туфельки червлені
Оксіґен ковтаю на усі легені ...
Радість життя мого – gioia di vivere
Квітково-солодких парфумів химера
Підборами – в серце, втіху на рамена
Ти сьогодні Трої прекрасна Єлена!

твои колкости никогда не понимали моей робости.
к сожалению, они не были сестрами.
хотя бы троюродными. лишь знали о гордости
и зачастую перебарщивали с дозами.

мои острые приступы навязчивой ненужности
оказались парадоксально ненужными.
хотелось найти лишь каплю нежности,
оставаясь при этом всегда осторожными.

мои-твои неуверенность, неверность, нескромность,
недосказанность, недописанность, нелепость
взялись за руки и бросились в пропасть,
лишь бы мне к ним
не упасть.


08.05.2012

пародія

Казала мама – лягай зісподу,
тоді укусить за щічку муж.
А я щоразу лягаю збоку,
та муж кусатись чогось не дюж.

Разок кусне – і набік, до стінки,
так, наче стінка – найкращий друг.
Не зна, що значить укус для жінки,
у ньому змія прадавній дух.

Чогось і вовк не кусає ніжно,
а міг, куснувши, співать пісень.
А я до мужа під бік – всю ніжку:
та вже доїж, не лежи, мов пень.

Не вий на місяць щербатий, вовче,
я дочекалась на другий кусь.
Співа мужчина на нашім ложі,
і я співаю, коли спить муж.

08.05.2012

"Ти нарікав мені щодня,
Що часу на життя немає,
Що все буденне- маячня,
І, що душа твоя літає.

Із снів вертатися не хочеш,
Мандруєш поміж двох світів.
А привід долю напророчив,
І ти шукаєш решту слів...

У тебе мозок закипає:
Як пюдство врятувать від страти.
Агонія тебе з"їдає-
Навіщо сили марнувати?

А можна про "кінець" забути?
Згадати, що любов існує?
Що є між всіх і добрі люди?
Що нам усім тепла бракує?-

Добробуд привести до ладу,
Думки зцілити покаянням...
Затвердити місцеву владу
Та відновить свої бажання!

І жити всім на радість Божу
Святим наповненним життям
Без замахів на суть ворожу,
Із світлим плином майбуття!"

на моїй кухні зовсім не вистачає місця -
вона переповнена пустими філіжанками
(хоча, які ж вони пусті, туди його трясця?
кавова гуща осіла чорнильними плямами)

моя ванільно-рожева потаємна кімнатка
завалена новими непрочитаними книгами
та все тими ж пустими горнятками
я ж вічний Бальзак - кавую лиш літрами

тут немає місця ні для чого святого
(окрім тих же свіжо-пахучих книг)
сюди не внесеш вже нічого нового,
тепер це лиш місце кофеїнових примх

моя простора ванна кімната кольору беж
не терпить у собі зайвих щіток зубних -
попри наявність міцних просторових меж
проникає так стрімко присутність чужих

моя привітна неприбрана кухня
колекціонує той осівший на чашках осад;
моє спустошено-повне тіло дурня
саме перетворюється в кавовий посуд

для татуювань на моєму посуді-тілі
також не знайдеться вільне місце -
зовсім не переслідуючи такі цілі,
набив партак. величиною з серце.


08.05.2012

Ты откусил меня только скраю,
Обнял рукой за один бочок!
Я знаю все...и совсем не знаю...
Но, если знаю, тогда - молчок!

Слово ТЕБЕ- ты,ведь, мой мужчина.
Ты- запевай, а я- подпою.
Чтобы любить, не нужна причина-
Нужно себя ощутить в РАЮ!

Алкоголизм - болезнь души,
А душу вылечить непросто...
И независимо от роста,
Болеют ею алкаши.

Причины разные бывают.
Но главная причина в том,
Что не контачит хворь с умом -
И все от этого страдают.

Ведь пьяный не бывает умным,
А умный не захочет пить,
Чтоб горе в водке потопить,
Без повода казаться шумным.

Ведь только "сереньким" людишкам
Жизнь кажется ужасно хмурой:
Все в ней зависит от натуры
И от количества умишка.

И нужно быть отпетой дурой,
Чтоб стать сестрою милосердия,
Всю жизнь прикладывать усердия
В борьбе с испорченной натурой!

Ведь жизнь прекрасна и чудесна,
Когда в ней чистые порывы,
А не эмоций пьяных взрывы -
Простая истина известна!!!

Ой на горі два дубки...
З пісні


Підтоптана ластата поетеса
Заманює Максима під поліг…
А меценат жонатий...
Макс Телесик
„По доброті душевній” допоміг!

Горпина розцвіла, поцілувала...
Багач дав кошти аж на вісім книг!
О, як вона інтимно промовляла
У передачі про родючість нив...
Читала диптих «Одаліска Макса»,
Кусала недостиглі колоски...
Вона не поведе його до РАГСу:
Багач - навтьоки полем, за дубки!

Її листи волають про Кохання,
А меценат стійкий – анічичирк!
Плекає огирів у білій стайні,
В його сімействі – пошанівок, мир...

Я співчуваю Сажотрус Горпині.
Купила їй духи, рододендрон…
Жалію спонсора пухку дружину:
Едіт лякає зойком телефон.
Селянка у містечко посилала
Старого свекра!
Повернувся дід.
Возив Горпині коропця, шмат сала...
„Не погашу ВОГОНЬ!” – привіз одвіт.

– Жадана жінка – то… підхмарна вежа…–
Cміється срібновусий дід Панас.

Горпино, схаменіться! Вашу стежку,
Вже оминають нявки, я, пегас...


2007-2012

Я пишУ, хоч серце каже: пИшу
І диктує вкотре свій мотив.
Знов зумів я упіймати тишу,
Ні гроша за це не заплатив.

Я пишу, чомусь все ближче – пИшу.
Суті цей не змінює значок.
Бо і так і так біліють вишні,
Так чи так все світить світлячок.

Я пишу, пишу і просто пИшу…
(Ніби півні чубляться слова.)
Йовнотанка листячко колише,
Закрутилась трішки голова.

Я пишу, але сьогодні – пИшу,
Цензор тут поріже пів-строфи.
Навіть як рядок без коми лишу,
Процензурить: то катастрофИ.

6 травня 2012

Життя моє – пустеля безнадії!..
Заплутались початки і кінці
Невтішних мрій із болем ностальгії,
Як сльози смутку й сміху на щоці.
Життя моє – розгойдане літами, -
Проймаєш тіло дрожем до кісток,
Коли спиняєш погляд вже на ямі,
А не підводиш зір мій до зірок.
Життя моє, благаю – не затримуйсь
В обіймах порожнечі й гіркоти!
Якщо іще сумую я за чимось,
То справа в тім, що далі треба йти…
06.05.12

(пародія)

Ти мене не зґвалтував,
Навіть і не спробував…
Голосно репетував
Біля ліжка скромного.

Я надіялася ще,
Ти ж накрився плинністю,
Як тореадор плащем –
Синьою невинністю…

Ця невинність з тебе пре,
А мене це мучить.
Я дивлюся, а вона
Вже штани стовбурчить…

Ніби все у тебе є,
Ніби ти придатний,
Та надії не дає
Округ безмандатний…

Я не люблю дорогу без кінця,
Де люди не зустрінуться руками,
Де зустріч не вінчає кухлик кави,
Я не люблю дорогу без кінця.

(Низка хокку)

* * *
Зрубали дерево.
Його тінь зажурена
Прийшла в мої сни…

* * *
Хатинка лисиць.
П’ю ранковий чай
Під веселкою…

* * *
Серед пахощів
Гілка старої груші.
Місто жебраків.

* * *
Травнева гроза
Наливає в чашу днів
Вино дощове…

* * *
Красень долини.
Він грозу читає
Листами ночі…

* * *
Село слимаків.
Збудуйте церкву літа,
Накрийте її соломою…

* * *
Плуг мірошника.
Краплями рясту травня
На поле віршів.

* * *
Травневий ліс.
Старого буку листочки
Тілом блискучим…

(Світлина автора віршів)

"Я помру в Парижі в четвер увечері".
Сесар Вальєхо

"Четвер - рибний день" - одна з непорушних тез мого дурного світогляду,
щось на зразок "миру мир" або "два на два - чотири";
так нічого і не змінилося, все як тоді, у дитинстві, в піонерському таборі,
хіба що більше обов"язків, досвіду та зморщок у твоєму заплічнику,
Сесар Вальєхо так і залишився єдиним рядочком у дівочій пам"яті,
де він помер і коли, від чого й навіщо - грім його знає,
та яка тобі, врешті, тепер різниця?

...Заблукати в завулках супермаркету "Сільпо" втомленою вівцею з пластмасовим кошиком
і зупинитися-як знайтися біля великого акваріума в рибному відділі,
"двадцятивідсоткові знижки на всю живу рибу, налітайте!"

...чужий малюк стоїть, притулившись носом до скла,
а на нього з тамтого боку дивляться в-о-н-и -
коропи, товстолоби, щуки і раки у мутній_аж_мертвій воді...

тоді
продавчиня, як мойра досвідчена, закидає сак -
сяк-так робить вирібку "хто наступний?" - така уперта!
і дебела бабера, матінка малюка,
кривить носа - "ця щука якась така_не_така,
дайте оту, в якої луска не здерта"...

лови тривають - і не врятується жодна! - ні перша, ні та остання,
бо приречені, бо нечистий четвер уже на своїй межі -
дивляться скаламучено на гострі_як_постріл брудні катівські ножі
у риб"ячій крові, що пахне наглою смертю і трохи солодко - тванню...

Сесаре Вальєхо, непрочитаний мною окрім одного дурного рядка,
ти мовчиш з того світу, далекий, чужий, як німотна риба,
ти ж бо вже знаєш - що не здригнеться її - продавчині та мойри - міцна жіноча рука,
що кожного з нас прийме в обійми своя четвергова ріка,
в Парижі ачи в Сільпо, в Тернополі чи на Карибах,

і Хтось - хто стоїть за склом -
з кошиком, гаманцем і списоком продуктів на вечір,
вибере - спеціально_знічев"я_випадком_чи так, до речі -
тебе -
і пальцем покаже -
"Оцю, будь ласка"....