Чуєш покій? Тебе немає.
Ніколи тебе не було!
Спадень б'ється об плесо неспинності
смаглим своїм чолом.
Серпень в сутінках, тиші супутнику, –
все, що додержав світ
для обряду твого ненародження,
вклавши собі в живіт,

в темні води. У темних водах, в які
явність стікає з жил,
плинь до берега ти чи від берега –
всяко лиш збавиш сил
власну течію, що не приречена
світу студити кров.
Серпень покоєм сам нарочито це
черево розпоров.

30.08.2023

Із ранку припікало вже добряче.
Від тої спеки в річку би пірнуть
Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
А, значить і дощу може не буть.
Тож як малому тим не скористатись?
За пазуху окраєць хліба взяв,
Води у пляшці та й рішив податись
Аж за село сусіднє, де бував
Й раніше. Берег річки там піщаний,
А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
А ні – тоді на сонці засмагай.
Взяв вірного велосипеда свого,
Яким туди вже їздив і не раз
Та і помчав. Асфальтова дорога.
Щоб скоротити трохи собі час,
Звернув убік на польову дорогу,
Яка також до річки приведе.
Та в поспіху і не помітив того,
Коли і, головне, на чому й де
Пробило шину. Чую – о́бід стука.
Спинився, подивився – так і є:
Застрягла десь у шині гостра штука
І все купання скінчилось моє.
Десь дітвора на річці галалає,
А я назад похнюплений іду,
Пилюку по дорозі піднімаю
Й велосипед скалічений веду.
Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
Під вербою розлогою в тіні:
- А що, козаче, на кірці нарвався?! –
З усмішкою він кидає мені.
Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
Дідусь мене в спокої не лишив:
- А завертай «коня» сюди, козаче!
До лавки я велосипед підвів
Та й думаю : чого він іще хоче?
- А ти, мабуть, не з нашого села?
Бо щось не потрапляв мені на очі.
- З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
- Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
Єхидно так запитує. – Бува.
Що ж, треба помогти твоєму горю.
- Катрусю! – раптом голосно позвав.-
А принеси мені валізу мо́ю,
Там на полиці у кутку стоїть!
Дівча кирпате з довгою косою,
Здається, обернулося за мить.
На мене так цікаво подивилось
Зеленими очиськами і враз
Пропало так же, як і появилось.
- Перевертай «коня»! Що там у нас? –
Мене з задуми діда голос вивів.
Велосипед я вмить перевернув,
Дід колесо став скручувати живо,
Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
- Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
І гострий кіготь, що кірець встромив,
З другого боку зразу й виліз, звісно.
Дідусь іще покришку покрутив
Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
За шину взявся, дірку відшукав.
- Звернув, мабуть, на польову дорогу?
- Хотів скупатись… Але от…попав.
- Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
Що ті кірці де лише не ростуть.
Їх і на луках, й пустирях багато,
Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
А на баштанах їм одне роздолля.
Гроза велосипедів, босих ніг,
Собачих лап. Та й над річки доволі,
На насипах на залізничних їх.
Як тільки люди їх не називають.
І якірці, а десь то й кавунці
Чи баранці. Тож назв чимало мають.
А ми тут звикли називать - кірці.
- Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
Злостиво мовив я. А дід на те:
- О, то я ще від дідуся дізнався!
Послухай, коли хочеш. Був наш степ
Колись давно колискою козацтва.
Фортецю вони мали на Дніпрі,
Що Січчю звалась. Там козаче братство
Сил набиралось в давній тій порі.
Звідтіль в походи на татар ходили,
На турка морем «чайками» пливли,
Від ляха рідну землю боронили
Та й з москалями боротьбу вели.
Коли татари у набіг рушали
На Україну, то козацтво їх
Частенько у степу перестрівало
Та «живу здобич» відбивало в них –
Людей, яких вони ясиром брали,
Аби продати в рабство у Криму.
Тож козаки на захисті стояли
Землі своєї рідної, тому
Сюди й збирались вільні і сміливі,
Хто смерті в очі без страху дививсь,
Хто без вагань у бій кидався живо
І до останку з ворогами бивсь.
Як хтось на Січ із нових прибивався,
Йому давали прізвисько нове,
Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
Що то його втікач отут живе.
Тож був між ними й Якірець Микола.
Миколою назвали ще батьки,
А Якірцем прозвався він, відколи
На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
Мушкета свого, хай не кожен мав.
Микола ж всюди ще тягав з собою
Торбину з якірцями. Та казав,
Коли на кпини хтось збирався брати:
- Колись згодиться! Не кидати ж їх?
Про якірці окремо слід сказати.
Страшна то сила проти людських ніг
Чи то копит татарської кінноти.
Кували їх з заліза ковалі.
Розкидати в степу – легка робота,
Як би не кинув – та стирчить з землі
Гостряк угору. Наступи і маєш.
Вже не боєць… Якось малий загін
Козацький на сторожу вирушає
У степ. Із ним й Микола. Він,
Як завше торбу якірців не кинув,
А до сідла добряче прив’язав.
Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
На те і слова, навіть, не сказав.
Два дні загін спокійно степом їхав,
Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
Поки усе в степу здавалось тихо,
Лише орла мелькала часом тінь.
Вже скоро і додому повертати.
Аж тут загін татарський на шляху.
Ну, як до бою із таким не стати?
В атаку хлопці кинулись лиху
І зав’язався бій посеред поля.
Хоч татар більше, але козаки
Їх розметали. Хоч не всім їм доля
Була прихильна. Були і такі,
Що степ своєю кров’ю оросили –
Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
Товариші їм хутко кров спинили.
Ніхто своїх у полі не кидав.
Забрали і поранених, і мертвих
Та й повернули по дорозі в Січ.
Але татари виявились вперті.
Мабуть, орді почалися навстріч,
Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
До козаків – десь аж дрижить земля.
Орда услід загону полетіла
І чимала – то чути й звіддаля.
Покинути поранених й втікати?
Чи ж можуть так вчинити козаки?
На бій з ордою у степу ставати?
Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
І тут Микола заявляє прямо:
- Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
- Один? – Чому? Разом із якірцями!
Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
Поки коза́ки думали-гадали,
Він розвернув коня та і помчав.
Коли вони вже із очей пропали,
То розкидати якірці почав
По їх сліду, щоб шлях перепинити
Орді. Багато вже зробити встиг.
Аж тут орда галайкає сердито,
Летить по степу з усіх кінських ніг.
В Миколи трохи якірців зосталось,
Хотів і їх жбурнути, та нараз
Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
Упав козак. Не бачив, як в той час
На якірці орда та налетіла,
Від болю коні повалились з ніг,
А ті, що слідом, ще не зрозуміли
Та налітали й падали на них.
Іржання дике степом рознеслося
Та зойки покалічених татар.
Усе то в гамір у страшний злилося.
І пил піднявся аж до самих хмар…
Як козаки за кілька днів вернулись,
Щоби Миколу з честю поховать.
Вони із таємницею зіткнулись –
Там, де козак убитий мав лежать,
Лише рослина по землі стелилась.
На ній маленькі жовті квіточки
І якірці маленькі теж тулились
До стебельця. Й рішили козаки,
Що то Микола квіткою зробився.
Тож якірцями й стали її звать.
А скоро цвіт по степу розселився.
- Що ж це козак? Він мав би захищать,
А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
- Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
Тож ти на нього настромився з ходу.
Дивився б краще – клопоту б не мав.
А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
У своїх стеблах якірці таять?
Ти у аптеці не буваєш, звісно.
Там ліки, із них зроблені, стоять.
Проти хвороб людських допомагають
І врятували не одне життя.
Виходить, що дарма кірці ті лають,
Не розібрались, просто до пуття.
Поки розмова та уся велася,
Дідусь уже і шину залатав,
Вже й колесо на місце ставить взявся,
А я йому у тім допомагав.
- Ну, забирай коня, козаче, свого!
Лети купатись та не забувай -
Дивись собі уважненько під ноги
І знову на кірці не наїжджай.
Подякував я дідусеві щиро.
Скупатись добре з друзями ще вспів.
Але ту його розповідь допіру
Ще пам’ятаю й вам переповів.

Щоб не вчити напам'ять вірші,
подаруй мені на пам'ять
одну книжку: твою збірку, -
чимось вірші твої манять.

31.08.2023

1.

Ловив і не спіймав
Від площаді до парку
Але процес трива
Спочатку: Харків зранку

Народжує митців
Порушує основи
Але втрачає ціль
І завтра: Харків знову

Спіткає схід серця
То широко то жарко
Початок без кінця:
Харків зранку

2.

Щоденний міст пройшовши весь
Пройдешній день як випадковий
Втрачає зміст, але не сенс
Спадає ніч на вежі Львова

Ніхто розп'ятий не воскрес
Ніщо мінливе не раптове
Спливає зміст. Але є сенс
Неначе ніч на вежах Львова

Допоки мова протиріч
Не знайде правильного слова
Тримаю сенс, мовчу мов ніч
На вежах Львова

У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
Його тримають вплівши у косу
Вітри.
І так було завжди — твоя уява,
Вирує, снить і вгадує місця,
Що саме там, так-так, от саме звідти
Великий дух ступив в Заїжджий двір,
І в тім вікні його скувало часом.
Що тут, в давно заплутаних стежках
Що крок — музей, повітря в кубометрах
Прозорих слів промовлених колись,
Шляхетних поглядів, ідей, що тут повисли
В скульптурах часу. Їхні тіні снять
В колисці трав під вільхами до нині;
Під жовтим сонцем, снять коли зима
Гортає їм казки середньовіччя,
Трактати кватроченто. Сипле сніг
Минулого, як кулі сипле в шанці
Історія твоїх жахливих яв,
І воскресає поглядом єдиним
Твоє Полісся. Дивиться Пліснеськ
Мов промовляє вслід: розважуй кроки.

06.12.2021

Не новина, що літо догорає.
Його не зупинити ні на мить
і кожному повідати кортить,
як ружа в’яне, листя опадає
і не кує зозуля біля гаю,
а хмари затуманили блакить.

До вирію готуються лелеки,
у далині – омріяна весна...
дарма, що у людей іде війна
і що до перемоги ще далеко.
Вгорі їм сяють кольори веселки,
за обріями падає луна.

Метафори одна на одну схожі,
але за ними кожне бачить те,
що іноді засмучує, проте
хай буде осінь, небо непогоже,
та коїться невідворотнє, Боже,
у морі – синє, вище – золоте.

08/23

Якби та й з очей замість сліз
котилися краплі крові, –
я кров’ю писала би лист
коханому до́норові!..

19 грудня 1989 р., Київ

Хоча повітря пахне літом
І лист іще не опада, -
Вже трохи менше сонце світить
І холодніє більш вода.
Уже рябими стали хмари
І по ночах густіше мла, -
Вже довгоногих буслів пара
З гніздом прощатись почала.
І не пищать уже курчата,
І не квітують будяки,
Хоча надворі теплувато,
Хоча про осінь лиш думки...
31.08.23

Ми нікому нічого не винні -
Хай шаліють від люті вони,
Ні за небо, пронизливо-синє,
Ні за жовті пшеничні лани.

Ні за хвилі Азовського моря,
Ні за Чорного моря порти,
Ні за степ, ані ріки, ні гори -
Хай ідуть вони під три чорти.

Не зійдемо з своєї дороги,
Оминемо мокшанське багно,
Запорука - лише перемога,
А Московії - час вже на дно.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Усе було: емоцій шал, любов і віра,
що ти моя і буду я тобі кумиром,
але тоді не оцінив кохання виру,
а «я твоя» із вуст твоїх – як вирок!

І знову ти майнула десь на виднокрузі,
і я пропав, і я попав у вир ілюзій.
У сні польоти, наяву, вночі і зрання!.
А може то лише жага? Жага… кохання.

Є святі, а є святоші,
так я от про других.
Папа Римський з Ватикану
поперся у люди.
В петербург католик в’їхав
до вірян новітніх.
Виголошує промову
якусь несусвітню.
Враз святими в нього стали
Петро перший, Катька,
та що вже не перша була,
та з того ж десятка.
Вже не стало сили слухать
таку ахінею.
Мабуть папа душу продав
за п’ятак єврею.

30.08.2023

Сезон дощів вже незабаром.
Щось відцвіте, а щось зав’яне…
Можливо хтось кудись і встряне…
В халепу, так, вона - задаром.
Воно буває різне - різним:
Ось я недавно знову вскочив
Чи то я сам, чи хтось наврочив -
Та нюні хлипати запізно…
Сиджу, віршую… сам віршую.
Тут краще не переборщити.
У скит хіба, і там дожити?
Це якщо - всьо… і по фен-шую.
28.08.2023.

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як життя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Назустріч осені вже покотилось сонечко
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.

Вода ще тепла у ставку та річечці,
Увечері ж б"є хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,
Багряні осінь принесе вінки.

2020 р.

Померла мати… Діти хату
Родинну швидко продали
Й тепер силкуються згадати
Про ту, що сниться будь-коли.
Ніяк, мандруючи, не звикнуть,
Із почуттями борючись, –
Дивитись здалеку на вікна
Оселі рідної колись.
Не кличе мати пообідать
Дочку й синів на вихідні, –
Гуртом стрічатися вже ніде
Минулим здруженій рідні.
Сидять зачаєно в домівках
Своїх засмучені брати, –
Ані колядки, ні щедрівки
Сестрі не хочуть принести.
Немає матері, а хата
Відсутня тільки завдяки
Тим, що не хочуть визнавати
Сьогодні власні помилки.
30.08.23

1.

Це моя інстасторі
З тегами #mood і #error
На Володимирській горці:
Панорама Дніпро

Вслухайся в міста шорхіт —
Може воно відповість
На запитання, шо їх
Ставитимеш колись

2.

Я більше не сьогодні
Ніч поруч віч-на-віч
Знеструмлена безодня
Незнана але звич-

на, в тиші непорушній
До перших променів
Неначе море в мушлі
Весь світ шумить в мені

Із О.А.Галича

У дружини, он, спитайте, у Даши,
чи спитайте у сестри її, Клавки:
я тим ранком іще бу́в не піддавши;
може, чарку пропустив для затравки...

Хоч неділя – це поважна причина,
я і пляшки не залив ще за комір;
враз – у двір заїжджає машина,
і дивлюся – обкомівський номер!

Я на ґанок почвалав: що за гість?
Певне, хтось діловий, не за втіхами...
Ну, а це – порученець, ховає злість,
каже: «Швидше сідай – і поїхали!»

    Та я́, коли утруднення –
    пірну до виру!..
    У клубі йде заутреня
    на захист миру.

Ну, саджуся я до нього у «Волгу»,
він дає мені аркушів кучу,
каже: «Вивчи за дорогу недовгу
свою власну промову блискучу!»

А я ж навичку нажи́в отакенну,
у зачи́таннях – я спец, слава богу!..
Приїжджаємо, я – миттю на сцену,
і саджуся із культурністю збоку.

От киває головуючий чемно:
час настав робітничого слова!
Отже, черги я чекав недаремно,
тож виходжу – й промовляю зразково:

    «Ізраїльська, – кажу, – вояччина
    усьо́му відома люду!
    Як мати-героїня відзначена,
    кличу її до суду!

    Давно вже я самотниця,
    та в повну міру
    готова я боротися
    за справу миру!

    Як мати заявляю відзначена!..»

Тут я мало не звалився зі сцени, –
от, буває, таки випаде скрута!
Сучий виплодок, піжон-порученець
в метушняві папірці переплутав!

І не знаю – дотягти чи скінчи́ти,
в залі, наче, не лякають ганьбою;
Перший, нібито, – тако́ж не сердитий,
задоволено кива́ головою...

І учвал зашелестів я листками
(слава богу, що там фрази шаблонні)...
А закінчив – так усі заплескали,
й Перший та́кож – два рази́ звів долоні.

А опі́сля, у фойє мальовничому,
він для мене знайшов два-три слова ще:
«Добре видав ти їм, по-робітничому!
Дуже правильно окреслив становище!»

(2023)

***
Повільно вимирає темне,
партійне... люте і нікчемне,
яке вело кудись народ.
Але на зміну йде зелене
і височіє ешафот.

***
« Нам помирати ранувато...»
такі були колись пісні,
а нині пізно воювати...
та і по заповіді п’ятій
суддею бути – не мені.

***
Неначе є рідня і друзі,
яким зі мною не везе,
бо допомога – над усе,
а я не буду... у прислузі
найгеніальшого Зе.

***
Все, що радянське, то не наше,
так мало бути на землі,
якби ми полюбили рашу,
та українські куркулі
ще пам’ятають мать... і вашу.

***
Не буде перемоги у війні,
якщо про це не вдарити набатом
на красній площі і послати матом
пуйло, яке по вуха у лайні
ще хоче об’явити ультиматум.

***
Порідшали «полки безсмертні»,
але подекуди ще є
заміна армії рантьє,
упевнена, що є що жерти
і що цеглина не уб’є.

Осанна
А ми співаємо осанну,
бо нам у спеку непогано,
коли буяє лобода.
Питається, – навіщо рани...
«це вже було» – орда, погани...
навіщо кров... тече вода.

08.2023

Пірнути в зелень як у висоту
Вдивлятися як юність з літака
Побачити себе але не тут
Не так

Хіба не викеровує наш шлях
Свобідний і непевний в літні дні
Кохання як співають у піснях
Чи ні?

Війти у Стрийський парк як у свій дім
Почути голос листя і трави:
"Сьогодні ти живий тож і іди
Живи"

Країна протухлих яєць!
Мов хлам перекопаних вулиць!
Смерди собі, хай тобі ґрець!
Мов риба, яка задихнулась!

О, Господи, я отруївсь!
Ковтнув-таки ртутного пару!
Мов з трупів отрути наївсь
у вигляді Божого дару!

Мерщій на повітря! на Спас!
під церкву хоча б яку-не́будь!
Молитва врятує в той час,
як все́ це́ Всевишній угледить!

6 серпня 1995 р., Київ

Сьогодні у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві прощаються з українським бойовим пілотом Андрієм ПІЛЬЩИКОВИМ, який більше відомий своїм позивним «Джус». Він був одним із тих, хто складає легендарний образ - Привид Києва…


«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
тремтливо ніс у долонях свічку:
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Уже забарвлення осінні
Вбачаю всюди на землі
Сповитій сумно безгомінням
В дощем ущільненій імлі.
Змогло недовго порадіти
Погожим дням усе живе, –
Як сон короткий, тепле літо
Лише у спогадах живе.
Не тішить зір пора серпнева –
Пора дочасної мокви, –
Тремтять на холоді дерева
Посеред жовтої трави.
Туману мокре простирадло
Світанок стеле від води
Туди, де никнуть безпорадно
Теплом покинуті сади.
29.08.23

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

Віддам недорого зневагу.
(Терпимість зникла серед ночі.)
Ну як-не-як, а рівновага…
Хіба не вчив ти цього, Отче?
Я тут, повір, не переплутав…
Слова до слів, - і знову віршик.
Хай скаучать прийдешні «пута» -
Вкраїнець я, один із грішних…
Хитає час рідненькі вежі.
А без любові - Божий прояв -
З якого боку Незалежність,
Коли цей світ ніяк без воєн?..
Добро зі Злом в одній картині.
І спільне Сонце. Небо. Місяць.
Отож, я думаю, що нині…
Та зачекай. Прошу, не смійся…
28.08.2023.

За всіх, хто у скруті опинявся поряд,
за кожну стежину, що виводила на дорогу,
за кожний загублений у натовпі погляд…
За кожну мить - дякую Богу.

Оніміють ноги - лишаються руки,
відмовить права - повоюю шульгою!
Недаремно кажуть: до зірок крізь муки…
За кожну мить - дякую Богу.

Щастя - це коли у душі свічка.
Вдячний за друга, вдячний за ворога,
за поривання намріяні й розвінчані…
За кожну мить - дякую Богу.

Відвернуться всі - залишаєшся ти,
як завжди, недосяжна, красива, строга,
ми - пара Шагала, що над містом летить…
За кожну мить - дякую Богу.

А якщо опинюся сам-один, як перст, -
ніби хмара у небі геть одинока,
все одно із вдячністю нестиму хрест…
За кожну мить - дякую Богу.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,
І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?
І я поцілунком у коси твої заплету
Теплу ніч, і весну повабну.
І побачиш у росах запалених на гілках
Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману
І сонце відкриє бузкову твою наготу
І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

На війні говорять про війну
І лиш потім шепчуться про інше,
А ось я про тебе чарівну
Між боями згадую найбільше.
Поки пам’ять втомлена жива
Й будить в серці промені рефлексів, –
Я про тебе зроджую слова
І учусь озвучувати тексти.
Де б не їхав і куди б не йшов
По степах небачено безкраїх, –
Відчуваю радісно любов,
Що на пісню душу надихає.
Я складаю з найпростіших слів
Вірші про війну і про кохання,
Щоб запам’ятався легко спів
І коротким видалось чекання.
Ти за мене більше лиш молись,
А не плач від згадок ностальгійних, –
І тоді зустрінемось колись,
Переживши цю жахливу бійню.
28.08.23

Осінь...
Війна голосить.
Очі - руїни мрій.
Сонце зійшло!
...В покосах
первістки журавлів.

Осінь?
Війна у коси...
Сльози - тумани - бій.
Неба світанок просить!
Терня... Руснявий Вій.

Стогін:
війна ув осінь.
В ангелів світла збір:
крила крізь сталь
проносять,
землю гартують в тім.

Осінь.
Квітує в росах.
Листя золотить німб...
Браття, тримаймо, ось-ось
скинемо в пекло, - вір! -
злидня, що світ хотів!

2023

Вересневі перші дні
Теплі, наче літні,
Видніються вдалині
Соняхи розквітлі.
Запізнілий їхній цвіт
Тягнеться угору,
Більшість соняхів усіх
Достиглі в цю пору.

Подекуди край доріг
Пелюсточки маків
Стеляться до наших ніг
І цвітуть ромашки.
Літечко ж не поспіша
З усіма прощатись.
Тішиться моя душа
Та на серці радість.

2023 р.

Із О.А.Галича

...Ой, доле ти нудотлива,
ой, жеребе сліпий!
Така пора спеко́тлива,
а у мого́ – запій.

І я гадаю-думаю,
й кажу собі: – Не нудь!
Не будь ти, Дар’є, дуркою,
зроби уже що-будь!..

По лікарях шарахання –
остання з марних справ;
і я пішла до знахаря,
а він пораду дав.

От у неділю, вдосвіта,
здійсняю хитрий план,
і Клима, мов підхльоснута,
термошу без доган:

– Усе – своєю чергою!
Урви кошмарні сни
й потіш себе вечерею
в оточенні жони!

(Йому ж бо звичні демони
й зелене бісеня,
він божий світ від темені
не дуже відрізня...)

Пияка-бідолашечку
за стіл саджу таки,
на стіл же – ставлю пляшечку,
грибочки, огірки;

товстенькі сала скибочки,
тарілку карасів...
Але у пляшці – вибачте,
прозорий... керосин!

Ну, розлила я «трішечки» –
щоб не журивсь козак!
Собі – на денце кришечки,
йому – увесь гранчак.

– Давай, – кажу, – без ідолів!
Щоб настрій трошки зріс!..
Він махом склянку видудлив –
і тільки витер ніс.

Грибочок пальцем виловив,
умінню завдяки,
зжував грибок – і вимовив:
– Невдалі маслюки!

(2023)

Розворушити почуття твої не важко.
Але реакції твої чомусь зворотні.
Невже не може ліжко бути полем гри?
Якщо любов така серйозна й щира річ,
чому б її не зве́сти в ранг роботи?
Тоді б щодня вона займала певний час,
і ти б отримувала грошики за працю.
Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
Я гнівався – ти тішилася з того.
А ніжив я тебе – то ти злостилась,
і навіть випускала пазурі.
Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
за всі ці марні спроби й марні дні?
Невже любов, якої я був повний,
закономірністю для тебе є лише?
Що ж виняток тоді?
Невже моя ненависть?
Вона тебе подвигне на кохання?
Вона приборкає цей хворобливий стан?
О, ні, вона лише знайде мені заміну.
Бо та краса і шарм, якими володієш,
стоять над мізером, який даси взамін.
Що вмієш ти?
Робити навпаки.
Щоб місце гри здавалось полем брані.
Мені твої погони не потрібні,
бо я тобі присвоював звання,
і пільги мала ти лише від мене.
За те, що мала цю привабливість і шик,
високе підборіддя й гострі очі.
За те, що говорила завжди мало,
хоча і навпаки.
За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
за впевненість у завтрашнім мені.
Але зворотними реакціями ти
добилася ненависті моєї.
Так навпаки зробив нарешті я.
І це тобі сподобається, люба.
Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
сміятимуся я, поки не вдариш.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Микола ще із самого рання́
Поїхав в місто поярмаркувати.
Чогось купити, а чогось продати.
Запріг у воза сивого коня,
Товар зложив ще на зорі й подався.
А вже і вечір, а його нема.
- Ну, що, не повернувся ще, кума?-
Щопівгодини кум Степан питався.
- Та ні, нема! – схвильована кума
З надією дивилась на дорогу.
Вже сутінки, але на ній нікого.
Не знала, що й чинити вже сама.
Степан хутенько вправивсь у дворі
Й по темному помчався знов питати.
З дороги бачить воза біля хати.
І, видно, кум коня уже розпріг.
Степан зайшов до хати: - Де блукав?
Кума вже собі місця не знаходить,
А він, бач, десь по білу світу бродить!
- Та, куме, дня вчорашнього шукав!
Кума на стіл хутенько накрива,
Бо ж чоловік голодний повернувся.
Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
Кум не зверта уваги на слова,
Бо ж бачить, що та рада у душі.
Вже на столі і варене, й печене…
- Сідайте, куме! – каже йому чемно.
- Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
Зі мною разом. Що ж мені, самому?
Посидимо та й підете додому.
Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
Як випили, під’їли, кум й пита:
- Так де ти, куме, проблукав до ночі?
- Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
На ярмарку товктись довго не став.
Що спродав, що купив та і додому.
Дорога вся знайома. Задрімав…
Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
Хоч намагався подолати втому.
Аж відкриваю очі, кінь стоїть
Десь серед поля. Вже зоря у небі.
У сутінках оглянувсь навкруг себе.
І все ніяк не можу зрозуміть,
Як сюди втрапив. Доки розібравсь
Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
Вже майже ніч. І що воно до чого?
- То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
- Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
- Та, може й чув іще малим. Забув.
- А я від бабці Пріськи то дізнався.
Ото, як научив Петро Святий
Був Сатану чортів собі робити,
Їх стільки розплодилося по світу,
Що, де не глянь – кругом одні чорти.
Отож, тоді і дума Сатана:
«Є в мене військо, слуги є, багато.
Над світом би чому не панувати?
Тепер і кара Божа не страшна.
Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
Зжену його із неба. Хай блукає,
Для себе царства іншого шукає».
І лапи в задоволення потер.
Велів він слугам дарма не стирчать,
Престол йому на небі будувати,
Бо він на ньому буде воссідати.
І з нього буде світом керувать.
Ті впоралися хутко й Сатана
На царський свій перстол, нарешті, всівся.
Велів, щоб кожен навкруги дивився,
Щоб мимо, навіть муха ні одна
Не пролетіла. А, як Бог, бува,
Летіти здума – щоби не пускали,
Піднятися на небо не давали.
А Бог землею саме простував,
Дивився, чи створив удало світ.
Сподобалась Йому Його робота,
Уже й на небо повернуть не проти.
Злетів угору…Та Його політ
Зустрінутий був юрмиськом чортів.
Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
Хто пилюгою у обличчя курить.
Нема на небо Богові путі.
А Сатана на свій престол усівсь
І всім керує, що кому робити.
Та ж чи завадиш Богові злетіти?
Махнув і весь гармидер розлетівсь.
Піднявся Бог на небо дуже злий
На Сатану й прокляв його навіки.
Схопив до рук свій Божий жезл великий,
Престол чортячий із небес звалив
Разом із Сатаною і всіма,
Кого той Сатана встиг наплодити.
Не всім землі вдалося долетіти.
Бог ще раз жезл могутній підніма
Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
Хто до землі не встигнув долетіти,
В повітрі і зосталися висіти
Аж до Страшного суду їм висіть.
І нині, коли котрийсь із людей
Іде чи їде та зачепить часом
Оту потвору – мов осліпне разом,
Тоді й дороги раптом не знайде.
І буде «блуд» тоді його водить,
Зіб’є з дороги, як собі захоче,
Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
І дуже добре, як зоставить жить,
А не затягне десь у ліс густий,
Чи в болота, рятунку де немає.
Отож, з того́ людина і блукає.
Подякуй, куме, Богу, що живий.

Подяка хлопцям з ППО,
які боронять Київ,
за спокій вдень і уночі,
за чисте небо синє.
За те, що можемо ми тут
і жити, й працювати,
бо вони небо стережуть
від людовбивць крилатих.

27.08.2023

Великий гнів породжує нестяму,
Що зжерла все моє життя.
Розючий холод юного туману
Приносить зміни у людське буття.

Там де Енней творив свої пригоди,
Нам залишилась лише смерті тінь.
І знову роздаються ті нагоди,
Що принесуть з собою смерть і біль.

Минуть віки, історію забудуть.
Та доля повернеться з маяття.
І будуть знов герої, що накоять
Ті біди, творенні з ниття.

Забили сурми в темнім небосводі,
Жада Танатос душі молодих.
Під присмаком страшної долі,
Повчають натовп образи німих.

І лиш вогонь вбереже від страждання,
Священне полум'я, що творить світ.
В момент останнього зітхання,
Згорить життя їхнього цвіт.

Мелодия жизни.
Мелодия жизни – солнце, природа, небо - играет в сердце и душе.
Ее принять, ценить, настроить нужно с самого утра на добрые дела.
Любовь, тепло и уважение себе и ближнему дарить .
Окно Вселенной приоткрыть - благодарить, благодарить!
Движение, труд, поведение, настроение, поступки – решают все.
Интерес к знаниям, людям, природе, путешествиям – мелодию изменят.
Яркий, неповторимый станет каждый жизни миг. 25.08.23

Коли ти зостаєшся сам-один,
Бо решта – хто у засвіти, хто вдалеч.
Коли немає інших Батьківщин,
А над твоєю знов кружляє галич.

Із півшляху не буде вороття,
Бо кожен шлях прямує до фіналу.
Не нарікай на прикрощі життя,
Будь вдячний, що воно тебе обрало.

У лірика кошлата борода,
Сатирики, зазвичай, лисуваті.
Та це, шановне панство,- не біда,
Біда, що пишуть жуть поважні дяді.

Та й тіточки від них не відстають,
Та їм це можна, бо жінки прекрасні.
Сусіда мій прийняв сто грам "на грудь"
І сів строчити оди куртуазні.

І не прості! А гарні, про любов!
Такої теми ще ніхто не мацав.
Читаю, то у жилах стигне кров
Обгриз усі заусіні на пальцях.

І язика від ляку прикусив,
Бо хто так строчить - віників не в'яже.
Гармонії хитливі терези
Замурзані у сатиричну сажу.

І неважливо: проти хтось чи за,
А чи митці в літах, сивобороді:
Писати про любов мужам ніззя!
Жінкам - сам бог велів. Зі мною згодні?

26.08.2023р.

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

А горіховий Спас
Забира літо від нас,
Закликає осінь,
Що ось-ось вже прийде,
Всюди бурштином сипне
І холодні роси,

Ніби перли оті
Засрібляться в траві
Й на зелен-отавах.
А калини вогні
Замигтять вдалині,
Наче серця спалах.

2023 р.

Хоч холодна зготована їжа -
До стола не пускаєш мене, -
Б'єш словами, а поглядом ріжеш,
І руками у шию женеш.
Кілька раз намагався даремно
Пояснити відсутність отим,
Що, як стало на вулиці темно,
Я злякався додому іти.
І всю ніч на освітленій лаві
Просидів зголоднілий без сну,
А ти чиниш над мною розправу
І за скоєне валиш вину.
Докоряєш без доказу в зраді,
Ні поїсти, ні спать не даєш,
А мене пробирає досада
І бажання поснідать, авжеж...
26.08.23

ІВиходячи із досвіду чужого
і власного на площі десять ар,
схиляюся до висновку такого –
поети є від чорта і від Бога...
а от у землероба – інший дар.

ІІЗважаючи на заповіти Стуса,
працюємо усі біля землі,
аби була законною спокуса
скородити «хороших москалів».

Інакше неможливо із ордою.
Перо поета – хлопавка для мух,
якщо не надихає нас до бою,
і не гартує войовничий дух.

Заслужені паяци при бандурі
не наближають праведні роки.
Ми кобзарі, мольфари по натурі,
бо наші предки – характерники.

За кров пролиту і за кожне горе
скарає небо мафію кремля...
...........................
заллє смолою їхні пащі море
і вдавить каменюкою земля.

ІІІНе помагають заповіді Божі,
не чує розбишака, – не убий,
не укради, не зазіхай... і, може,
коли немає алібі, – якби,
то ми би... правда переможе,
винищуючи зайве і вороже,
виконуємо заповідь, – люби...
і захищай... а Гея допоможе
іти і не боятись боротьби.

08.2023

любов виховує у будь-якому віці
тож тепер мене дратує надмірна турбота
увага незнайомців видається штучною та підозрілою
а мовні стереотипи викликають блювотний рефлекс
я стала грубою
так мені кажуть
схожою на черевика
з побитим носом та порепаною підошвою
а що насправді черевикові до ноги
яка його взуває
і що йому до своєї пари
яка простує так близько
тією ж дорогою
проте не з тим самим камінням вітається
ані шнурки
ані однаковість фасону
не гарантують визначеності
у світі людських стосунків

любов це зіткнення
а ти камінь
що його не подужала зрушити з місця

25.08.23

Знову вперіщили дощі.
Похнюпились бузку кущі –
і їм жовтнево на душі
і згадують про літо.

Дощі ідуть вже котрий день.
Не чути горобців пісень.
І ціле місто кожен день
дощами рясно вмито.

Дощі ідуть і там і тут.
В горшечках кактуси цвітуть.
І кішка на вікні сидить,
неначе у гіпнозі.

По колу стрілки, ночі, дні.
Під домом світять ліхтарі,
тьмяно присвічуючи тим,
хто ще в дорозі.

19.10.2022

Спека шалена панує у місті,
Сохне на схилах поникла трава.
Тільки вночі прохолода речиста
Так ненадовго вступає в права.

Сонця тарілка у небі звисає,
Хмари деінде ліниво пливуть.
М'якне від жару панно магістралі.
Вітру обійми, гарячая суть.

Під берегами хлюпочеться річка.
Лагідно миє пісок у країв.
Не поспішає, потужна, велична,
Теплими хвилями пестить ефір.

Літо згасає. Жара та не вічна.
Вересень спеки закінчить ходу.
Скоро ключі журавлів закурличуть,
Роси холодні на землю впадуть.

Джмелі мохнаті в конюшині
Гудуть невтомно дотемна, -
Пилком запліднюють рослини,
Нектаром втішившись сповна.
Сприяють гарним урожаям
Оцих густих пахучих трав,
Які квітуючи зростають
Там, де я поле знов зорав...
25.08.23

Із О.А.Галича

Умовляє партбюро: «Ти ж все маєш:
преміальні, в санаторій відправку...»
Ну, а я́ їм: «А мене не зламаєш!
Я ж борюсь не за цяцьки́, а за правду!

В нас у кожного подяк – цілий штабель!
Так відзначте цех цілко́м, повноцінно!
Ми ж працюємо на весь наш соцтабір,
і продукція уся – на “відмінно”!

Це який, – питаю, – вигадав Чехов,
і з якого, міль пардон, переляку,
щоб такому винятковому цеху
не давати цю почесну відзнаку?!»

    А з мене – іржуть,
    навіть друзі іржуть,
    (і Фрол, і Гнатюк, і Славина):
    «Вояко! – іржуть. –
    Вгамуйся, – іржуть, –
    тут все ж таки є обставина...»

        А я говорю, – баском говорю:
        «Піду, – говорю, – в обком!» – говорю.

А в обкомі – все те са́ме: «Не треба!
Терміново припиняй це бубніння!
Ти ж партійний ніби член, а не ребе,
і повинен мати все ж розуміння!

Бо з єхидством їхня преса сприймає
все, що в нас відбувається в хаті;
а гадаєш, Пентагон той дрімає?
Не дрімає, сучий син, він на варті!»

Аж здригнувсь я від такого уроку:
«Хай подавляться своїм словоблуддям!
Ми ж в рахунок дев’яностого року
даємо уже продукцію людям!»

    На мене гарчать:
    «Ти чого́ тут, – гарчать, –
    немовби пастух на випасі?!
    Замовкни, – гарчать, –
    нарешті, – гарчать, –
    сиди, он, – гарчать, – й не рипайся!»

        А я́ на слова ці криві – говорю:
        «Продовжимо спір у Москві!» – говорю.

...Ну, верчуся у Москві, як собака.
Кабінети миготять, референти...
І торочать, як один, дуже м’яко:
«Недоречно це на цьому моменті!

А якщо ви в ювілейному році¹
раптом станете на ленінську вахту?
Уяви, в якій жахливій обробці
дасть оцінку Бі-Бі-Сі цьому факту!»

Ну, і знов – про ордени, житлоплощу...
«Ви працюєте, – гово́рять, – сумлінно,
і, якби не їхнє радіо, тощо, –
ми б звання вам надали́ неодмінно!

    В ціло́му – авжеж,
    ти тут пра́вий; але ж –
    поводитись маємо гнучко ми:
    адже ваш продукт –
    не вельвет і не фрукт,
    а табірний дріт із колючками...»

        «Ну що ж, – говорю. – Відбій! – говорю.
        Піду, – говорю, – в запій!» – говорю.

Узяв – і запив.

(2023)

Сидять діди на лавці у неділю,
Про щось поміж собою гомонять.
Коли то чують, щось гуде. Глядять,
Аж суне комарів велика сила.
Один і каже: - Мабуть, знов чорти
На болотах весілля святкували,
Що комарів всіх звідти розігнали.
Діди пороззявляли аж роти.
- Ти звідки взяв, - один його пита,-
Що то чорти? -Ну, знаю та і знаю.
Другий із боку іншого питає:
- А чи багато в світі є чорта́?
- До біса його світом розвелось.
- А чому так? – А ви, хіба не чули?
То у часи ще найдавніші було,
Як Богу світ створити удалось.
- Не чули, - один каже, - розкажи.
Прокашлявсь дід та і почав казати:
- Шість днів прийшлося Богу працювати,
Аж доки світ з’явився і ожив.
Та ж треба світ іще й перехрестить.
А, як то все зробити, він не знає.
Тож у Петра Святого і питає:
- Не знаєш, як би нам таке зробить?
Петро ж хитрющий був, хоч і святий:
- Чому ж не знаю?! – Богу отвічає.
- Ну, коли так, тоді роби, як знаєш.
Петро закликав чорта. Той, як стій,
З’явився вмить: - Чого тобі? – пита.
- Звези мене он до води отої,
Що бачиш, чорте, ти перед собою.
- А що за те від тебе б я дістав?
- Зроблю, що схочеш? – Добре, - відповів, -
Але за те помічників бажаю,
Бо сам один у світі не встигаю.
Петро пообіцяв, на чорта сів
І той помчав його на самий край
Землі – аж там води зовсім немає.
Вода з другого боку проглядає,
Звідкіль вони приїхали. Давай
Чорт завертати та іти назад.
Дійшли кінця – і там води немає.
Вона по правий бік десь проглядає.
Чорт через те, що взявся, вже й не рад.
Та мусить йти. Прийшли на правий край.
Та й тут води немає. Щось навпроти
Біліє, як вода. Чорт без охоти
Брести у тому напрямі давай.
Дійшли кінця, чорт змучився зовсім.
Петро ж йому: - Ну, досить вже ходити.
Нам удалося світ перехрестити.
Тож, чорте й розпрощаємося з тим.
- А обіцянка? – аж підскочив чорт.
На радощах, що світ перехрестили,
Петро зовсім забув, з ким має діло
Та й розказав секрет чортові: - От,
Як хочеш ти помічників собі,
То встань в суботу, ще зоря у небі,
Візьми води та й бризкай позад себе
І кожна бризка буде чорт тобі.
Чорт так і робить, бо з тії пори
Чортів все тільки більшає по світу…
Хтось із дідів: - А міг би й одурити.
Хіба ж то гріх, як чорта одурив?

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Ось і осінь стала на порозі,
ніжне літо хутко відцвіло –
павутину бганок у обозі
на чоло в дарунок принесло…

Відгриміли теплі літні грози,
віддзвеніли трелі у гаях,
та тріскучі ген іще морози,
чути ще відлуння солов’я.

У дорогу закликають мрії
і пізнати є чого в житті.
Ще не вмерла потайна надія,
що кохання стріну в майбутті!

Бо кохання – почуття нетлінне.
Так, любов – то почуття святе.
Хоч життя і надто швидкоплинне,
та воно в безмежжя нас веде!
08.08.2017