Поворухну я пальцем, Україно,
І щезне вмить уся твоя руїна.
У світі я відомий чарівник,
І де проходив, там росте калина.

На День святого Валентина
Дружині написав вітання:
«Моя кохана і єдина,
Ти – моя перша і остання!...»
- «Ну, першою була Натуля,
Що ж до «остання» - я щаслива:
«Бах!» - і зникає перша куля,
Остання куля – особлива!»
(Такі слова – не брак любові,
Ми разом з жінкою військові.)

2010

А хочеш... затремчу струною
Під променем твого тепла
І стану нотою п’янкою,
Яку любов’ю зберегла.

Безсило тиша затрясеться
Й русалкою у ніч пірне...
Заколиши в долонях серця
Тендітну часточку мене.

Я проросту мотивом ночі
І в гомін ранку переллюсь.
Мелодія душі уроча...
Мовчала нотою... чомусь...

2010

Розчахнулися сни і постала примара у світлі.
Заскавчала душа, наче битий собака. – То я
поверталась до тебе з минулого тисячоліття
і лежала в ногах. Безсоромно. Безбожно. Твоя.
Продиралася хащами доторків інших і ліпших,
пульсувала у жилах не спомином, а дежавю.
І в останнє зривалася криком і хрипом у тишу,
у холодну безодню світанку,
................................де я не живу...

Продався він за тридцять срібняків,
Що котяться дорогами віків.
Пече й мені Іудин поцілунок, –
Його нащадка вчора я зустрів.

1
У космосі твоєму я живу,
І трепетно люблю тебе живу.
Дзвенітимеш ти в пісні серця вічно, –
Чаруєш нас – і в снах, і наяву...

2
Той став рабом довічним сатани,
А той несе важкий тягар вини.
А третій все шукає вітру в полі,
Бо не складе ніяк собі ціни…

3
Душі вершини і могуть ума
Знайдеш, людино, ти в собі сама.
Ясний вогонь завзяття і свободи –
Запалює ненависть до ярма.

І
Всі ми живемо, як равлики в мушельках,
Сірих, смугастих, прямих і закручених.
Темні й таємні у кожній є кутики,
Страшно буває туди придивлятися.
Кожного ранку, від сну прокидаємось,
Лагідно, ніжно всміхаємось дзеркалу,
Із черепашок своїх виглядаємо,
Та від найменшого руху ховаємось.


ІІ
Коли ми зустрілись, забули сховатися,
Вітер весняний в обійми підштовхував.
Ми без запросин заглянули в мушельки,
Впевено і задоволено хмикнули.
Що ти розгледів у теплому присмерку?
Щастя кавальчик блакитно-бузкового?
Завтра зустрінемось - я посміхатимусь:
Ти мені снився сьогодні без панциря.

"Відгадай - що то є таке: довге, зелене й ковбасою тхне?
Здаєшся? Та то ж єлектричка з Києва!"
(загадка радянських часів...)

...Гуркочучи та завиваючи, осоловіло,
зелене, довге налетіло!
Що вже не пахне ковбасою!
Назвали ж ковбасою - сою...
Та, зараз не про те вірша я клею...Бог з нею!
Отже: злизало, ніби язиком, з платформи,
"зайців", і тих, що мають "форми",
пенсіонерів з "кравчучкАми",
і ,трішечки осіб - з квитками.
Дверцята, ще хвилин зо п`ять, почмихали...
Урешті вилетів з грудей останній мат...Поїхали!
...Ще й не збагнули - хто ми: шпроти, чи котлети?
Почули, крізь судоми: - Тутечка білєти!
Сувора тітонька бадьоро наказала...
"Титаніку" із танком дає фору вдало.
Склада альтернативу паровозу, криголаму,
Вагоном суне, несучи загрозу костозламу!..
- Квитка нема? Рощитуйтесь, бо висаджу!
Шо-шо? Вилазь сама? Не "лажу", а ходжу!
То й шо, що ти тут їдеш "в позі шпрота"?
Не плюйсь, не відчеплюсь, бо то моя робота!
Що, думаєш, я не втомилась? Попробуй день тут вилазь!
То ж вилізай, зайчата, Мазая онучата.
Ну `чо такі противні? Ану мигом по гривні!
Топчуся, мов у танці я - осьо вам і квитанція!..
...А тітонька кумедна - і зовсім не зловредна!
І настрій підняла - і "обілєтила"!
Хоробрі і прозорі - то НАШІ "ревізори"!..
...Отак, зі сміхом-психами, додому і доїхали,
адже, долаючи такі потуги - наче народжуєшся вдруге!..
...Ковбаска ж засвистіла, на прощання дзвінко,
і далі полетіла. На Гребінку...
...Що не кажи, а "полюбляє" наш народ,
Зелений той "ковбасний бутерброд"!
І, програють у порівнянні - і "напій міцний" і, навіть, торт,
Коли такі в нас подорожування - неземний
комфорт!..
2 квітня 2006 року

(збережено стилістику і мову оригіналу)
При написанні вірша жоден пасажир не постраждав.

Електрика проходить твоїм тілом
І рухаєшся надто неквапливо –
Тролейбус на засніженій дорозі
Напевно б швидше рухатися міг.

А я, немов лежачий поліцейський
Зі звивиною мозку однією, –
Ти так мене об’їхати хотіла,
А я нахабно взяв під тебе ліг.

На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Немов чарівні декорації –
жасмин, троянди і бузок.
Кузини мамині, три грації,
як три принцеси із казок.

Які ж вони були вродливі,
три Лади-Лебеді тоді!
І трішки-трішки вередливі,
і дуже-дуже молоді.

До них у гості ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод!

Де шпак літає,
                       сойка літує,
принцеси ходять серед клумб...
А їх давно вже переслідує
страшний безжалістний чаклун.

Він поселився в домі їхньому,
під зорепадом жолудів.
Колись я ввечері приїхала
і чула, як він шарудів.

В тому годиннику з зозулькою
він причаївся у кутку.
Вона з віконечка вигулькує,
ніяк не вимовить:
                       «Ку-ку!»
Над тою гиркою деркучою
вже й не ворушиться вона,
бо хтось підкручує, підкручує
залізні вуса чаклуна...

Стоять садів квітучі повені.
А я зайти туди боюсь.
Там три принцеси зачаровані
у сивих зморщених бабусь.

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.

Один лиш сум в моєму серці,
Любов нещадна, ніби смерть.
Елегій вічна круговерть,
Невже поразка в цьому герці.
А може просто це не я,
Можливо інший хтось з тобою.
Від мене тінь лише моя,
Один залишусь із собою.
Лише в душі така печаль,
Коли пригадую минуле.
О, Господи, чому так жаль,
Все що повз мене промайнуло.
Скажи мені, коли ж та мить,
Коли я зможу просто жить.
А може то колись вже було?

1996

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда,— каже Григорій Савич.—
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава.—
Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Дружній шарж на вірш Олександра Сушка
"Бажання"

(оригінал)
Я задушу тебе в обіймах уночі
Або на рота покладу свою подушку,
Ногами ти хвилину посучи
І полетить до пекла твоя душка.

А може, просто цеглою в висок?
Але боюсь цього не буде досить,
Або до рота всипати пісок
Й защіпку одягти на твого носа?

А може, просто в ванні притопить,
Чи до поживи всипати отрути?
Прошу, шановні друзі, підскажіть,
Ну як кота сусідського позбутись?





...Сьогодні зранку майже обійняв,
вже трохи, навіть, ковдрою притис.
Зо дві години рани маскував:
добрячі пазурі - а щоб ти скис!

То ж всенький день я цеглою жбурляв:
паркур-сафарі, карколомний квест.
Майданчик будівельний звеселяв.
На адекватність змушували тест

у відділку здавати... І я здав.
З годинником і портмоне разом.
На радощах дільничий мені дав
Гвинтівку дідову - на боротьбу з цим злом.

Я між реберця зажену багнет,
Нехай скона, мов ненависна п`явка!
Продовжу, врешті, про любов сонет...
Натхненно... Й за вікном ніхто не нявка...

Сегодня мы не говорим
о прошлых днях,
Что будоражат память,
и не лечат,
Прошло ведь столько лет,
но иногда мне кажется,
Что тайна медленно
уходит в вечность.


памяти Ю.Друниной


2009 г.

В білих снах затонуло праслав"янське село..
Білокора скіф"янка в руно кутає плечі..
Замело... моє серце в снігах замело..
Діамантами бавиться Вечір..

В сині келихи зір вівтарі димарів
Ллють стару сивину із солом"яних келій,
І хмеліють спесиві небесні царі
На іконах Небесної стелі.

Древня баба Марія...шепочуть: свята..
Німбом вкривши чоло йде корову доїти,
А по стежці за нею.. дрібочуть літа..
Наче воші з дирявої свити..

Замело. Білі круки летять на хрести,
Що звелись над гвалтованим світом..
Дай же Боже мені і свій хрест дотягти...
І побачити... і не зомліти...

У бабусі на вокзалі щезли кудись гроші,
Вкрали спритно їх у неї люди нехороші.

Що робити, якщо сталась отака „холера”?
Їй і радять „йдіть хутчіше до міліціонера”.

Віднайшла вона швиденько хлопця в уніформі,
Каже: „Поверніть готівку, що була у торбі”.

Хлопець блимнув на бабусю, бо не розуміє,
Чом стрибає стара шкапа мало не на шию.

А бабуся не вгаває, і його не слуха,
Як не плаче, то голосить мало не на вухо.

Хлопець чуха під кашкетом молоду чуприну,
Бо вже геть не розуміє він свою провину.

Йшов спокійно на роботу, не чіпав нікого,
Ну, а тут жінки на тебе плигають з-за рогу.

Ще й готівку вимагають – жінки мені мало!
- Я не брав у вас нічого! Ви чого пристали?

- Та не ти, а інші люди мене ошукали! –
Одказала йому бабця,- Ви ж знайдіть, що вкрали.

-То в міліцію злітайте, я тут ні при чому,
І мені не набивайте криками оскому.

- Що ж ти хлопець за служака?- питає старенька,
- Я не плутаю ж у лісі рижики й опеньки!

Нині ж і не розбереш хлопець ти чи дівка,
Ну, а тут – стрічки, погони, вензеля, нашивки!

- Помилились, ви, бабусю, тобто в „лужу сєлі”,
Я служу метрдотелем он у тім готелі.

Щоб знайти міліціянта мало лиш кашкета,
Треба мати кобуру й звісно – пістолета.

Чекала, коли прийде літо,
Окрилена думками щастя
Про море мріяла і квіти,
І поцілунки на зап*ястях…
А ще – про довгії розмови,
Які вести – то насолода,
Бо світ відкрити в кожнім слові –
Реальна є таки нагода.
Про дотик вуст, легке тремтіння
Ще не розбещеного тіла…
Яке лягає на каміння…
Про порух вітру у вітрилах.
А ще – про небо і про спеку,
І зливу, куряву щоб збити…
Окрилена думками щастя
В морози мріяла про літо.

«Стань королевою вечора…»
Дарина Важинська «Марґінес»

Стань королевою вечора
week-fashion party у Львові
стань моїм храмом всія часів
та поволі зневолюй. поволі
згуби мою душу й відпродай її
чи навіки їй стань в’язницею
стань моїм золотом
та не блискотом-златом
дорогою прикрасою совісті
тишею, невагомою тишею,
щоб кантата твоїх каблучків
зазвучала органними залами
хай транслюють тебе каналами
і запишуть у всі аннали
як мою королеву вечора.
2010

- Агов! Ти тут? Живий? Не вбитий?
- Живий. У мороці боліт,
пропащих місць, лежу сповитий
за Удаєм вже стільки літ.
- Вставай, якщо живий, до бою!
Від Городища до Хитців
у сорок першому з тобою
ми не жаліли животів.
- Та, кажуть, то не ми, не наші
трощив кістки Гудеріан,
і, що в Шумейкового чаші
не наша кров – один туман.
- Вставай. З кривавого майдану
під кулі й досі нас ведуть.
- Важка земля. Мабуть, не встану.
Нехай, як хочуть, хай живуть.

Люблю смотреть на море при закате,
Люблю смотреть на ласковый прибой,
Люблю смотреть на красочное счастье,
Что называется воздушный город мой.

Ще не вернувся гетьман у Полтаву,
Бо не пройшов усіх своїх доріг.
Коли він ступить на її поріг,
Верни клейноди й невмирущу славу.

Ти маєш, люде, вдачу нелукаву,
Анафема розвіялась, мов сніг…
Невже за сиві три віки ти встиг
Забути вакханалію криваву?

Прийди і на Хрещатику зустрінь,
Хто б ти не був, чи далечезний кметь ти…
А ви навік з очей, заброди, гетьте!

О пісне волі, дзвонами полинь!
На Лавру впала зцілююча тінь,
Бо вже гряде з небес великий гетьман.
2oo9

Коляться на друзки мрії мертві,
І, як завжди, хочеться піти,
Доведеться щось нести у жертву -
Виходу без втрати не знайти.
А по склу лиш краплі безкінця,
З неба неймовірна ллється злива.
Я ховаюсь від твого лиця,
І від тебе я біжу зрадливо.
Час тепер для мене завмирає,
Душу розстріляла черга слів.
Здалеку забутий сміх лунає,
Хтось із нього щастя сітку сплів...
Полум'я роздмухуючи, вітер
Спалює твої сумні листи,
Ось уже на них не видно літер...
Просто моя жертва - то є ти.
2008 р.

Не кричу каждую секунду от счастья,-живу по средствАм.
Не взвешиваю каждое действие, наверное, зря.
Делю все, что ты обещаешь, напополам
Ставлю бОльшую долю на красное
календаря.

Время неумолимо,- стирает и страсть, и боль
но раз мы все еще вместе,- пусть будет так.
сотри с лица моего всю последнюю соль,
Сотри последние горести с желтых бумаг.

Сожги наше прошлое, как сжигают траву,-
Одной подброшенной спичкой огромный луг...
Я стала старше, я больше не позову,
Если ты снова что то разрушишь вдруг.
12.02.2010

Надміру сповнені надії
Не виправдали сподівань,
І втратили свій лік події -
Антоніми усіх бажань.
Понуро відспівала осінь,
Остання сцена, і - сніги,
Вже чорно-білий смак відносин,
Вже сутність втратили думки...
Минуле сплило і забуте,
Помилки спалені дотла,
А мрії, досі непочуті,
Ще сплять в передчутті тепла.

Будь ты солнышком моим,
Будь ты раннею весною,
Будь ты капелькой дождя,
Будь ты раннею луною.
Будь ты лучиком зари,
Будь ты раннею звездою.
Будем вместе я и ты,
Будем рядом мы с тобою.

Что ты смотришь
Все в даль далекую?
Что ты видишь
Там в тишине?
Может быть
все от глаза зоркого,
Закрывает скупость
теней?

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...

Знов жадає серце свята,
Зажурилось без кохання.
Де ж мені його шукати -
Може, в променях світання?
Де мені Любов зустріти,
У яких світах незнаних?
Десь ростуть любові квіти
На вершинах первозданних.
І моя десь половина
Теж чекає мить єднання.
Та чия у цім провина,
Що гірке на смак кохання,
А закохані віками
Один одного шукають
І свої життєві драми
У розлуці проживають.
...Ось і знов нова вершина
На шляху моїм зростає.
Та я вперто, без упину,
Йду на голос, що лунає,
Кличе в далеч неозору,
Де любов стежками бродить,
Де розлилось щастя морем
Й навіть сонце не заходить...
Розірву розлуки грати,
Що постала поміж нами!
Хочу знов Тебе кохати,
Як учора – до безтями!...

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

О, что моя душа
В сравнении с твоею!
Моя душа - пылинка
В вечности твоей!

2008 г.

Твоя муза ушла к другому –
Нежится в его постели,
Пить кофе чужими губами,
Шептать на чужом языке…
Она вышла тогда под предлогом,
Что идет собирать вдохновенье
Для твоих будущих трелей –
Она вышла тогда налегке…
Оставив тебе на память
Свои нежные прикосновенья
В поэмах, стихах и в сердце
Растворилась в спешащей толпе.
Вернуться еще собиралась,
Превращаясь в слепое виденье,
Влюбляясь в другого поэта,
Оставляя тебя в мольбе…
Не верил, что забудет дорогу,
Не знал, что уже забыла –
Тихонько играл на скрипке,
Мечтая о ее груди.
И гнал от себя тревогу,
Забросив тетради и книгу,
Бросая в ответ улыбки,
Ведь их у тебя пруд-пруди.
А сердце уже заныло,
Замерзли стихи в колыбели,
Зарылись поглубже вены,
Чтоб хотя бы осталась мечта…
Как в двери вдруг позвонили –
И вновь соловьи запели…
Пошире распахнул, чтоб входила…
Вошла, но, увы, не та…

Худа у чорнім балахоні скаже «годі»
Від пункту «А» до пункту «Б» доїхав віз.
Прийшов безгрішним, а піду з клеймом на лобі.
В лікарні випишуть останній епікриз.

Чесноти і гріхи, скелети і гордині,
Не весело тягнув скрипучий древній віз,
Багатства не скопив, а тільки думи в скрині.
Що в голову прийшли під оберти коліс.

В зіркових небесах там вічність нескінченна,
Дарована творцем, але на жаль, не нам.
Смугасті мої дні, погасить сила темна,
Покірно в судний день піду я в інший стан.
23.01.10

Дружній шарж на поезію
Миколи Шевченка "Сонця мої, сонця!"

(оригінал)
Сонця мої, сонця...
Заплющив ючі... Чхнув.
Брехун прийде... Замовк.
Та жодного слівця!
Бува, щоб, не почув,
отой міліціянт,
що внаслідок родивсь...
А буде з того товк?
Ми вицупили фант.
Смачна була маця.
І, начебто, не снивсь
подібний сон...
Ця мої,сонця...


Сонця мої, сонця! Заглядують в тарілку,
І чхати так кортить, аж ніц немає сил.
А десь міліціянт сюрчить в свою сопілку
І проситься надвір із хліву вийти віл.

Із крові християн маца виходить лепська,
Ії я наточу із жолудів старих...
Коли таке наснить, то справи мої кепські:
Мабуть у буді всіх не додавив я бліх.

Моя любовь сильнее
снега, ветра,
Твоя душа
внутри моей души.
Твой взгляд,
твой вздох,
как малые кометы,
Сияют мне в тиши.

2008

Пока еще места свободны в зале -
красу красот частями раздают,
пока так портупейно и азартно
следит державным оком абсолют,

пока зажжен фитиль и целы лампы,
пока подъезд пристрелян - проходи,
пока еще полынным в нежных лапах
царапают по горлу сны твои,

пока стоят шиповники в распаде -
буреет медь и тлеет изнутри,
пока свежи ушибы и асфальтны
промзоны черных свастик впереди,

пока еще шестерни трутся в парах
под вывеской театров пустоты,
пока малют ливонские опалы
в проскрипциях времен не учтены,

пока ты сам возврат и возвращенье,
Иудин лев, победный, под пятой,
пока харон коцитами артерий
плывет, уснувший - пьяным кораблем.

Подивися, мій друже, як Осінь
В місто входить, дівчисько руде,
Стрічку вітру заплівши у коси,
І на посаг тумани пряде.

Ти поглянь-но: дерева так хутко
Повдягали багряну парчу!
А по вікнах остиглих маршрутки
Тихо котяться сльози дощу.

Опадає листок із гілляччя,
Оглядає довколишній світ.
Вже й земля. Он колеса маячать...
Що ж, Ікаре, плати за політ...

Де-не-де зорі зблискують зрідка
Поміж хмари дрантиві, старі.
Лине темрява млява нізвідки,
Огортає старі ліхтарі.

Львів заснув. Тільки Осінь вродлива
Йде по ньому, дівчисько руде,
Древнім левам розчісує гриви
Та сріблясті тумани пряде...

что нам сопутствует
что нам не кажется
все перебесится
все перемажется

полотна белые
и льды не тронуты
держи дистанцию
в пределах комнаты

за кистью голоса
мокнув признания
беги сомкнуть круги
и состояния

скрывая черное
словами пестрыми
рисуй себя с себя
как-будто вымер мир

а небо-на-глоток
дрожит меняя цвет
осталось на мазок
на посошок совет

вот краска красная
просохла – ссадины
в ней столько чистого
как в сердце родины

12 Февраля 2010

тебе идут по складкам уст
касаний нежных лепестки
и поцелуев мотыльки
воспламеняясь ветром чувств

зажгут в растерянности плоть
вздымаясь выше крыши крыш
и тая при словах "малыш"
читая "но" наоборот

глаза закрой передо мной
для многоточия и пусть
тобой сегодня обожгусь
как голос певчий тишиной

бьют сердцем родники строки
завьюсь совью небес гнездо
тебе идут все ноты "до"
касаний нежных
лепестки...

12 Февраля 2010

Прошлой осенью…
А будто-бы
Вчера
Рисовали черной тушью
Вечера.
Ночь осенняя чернила
Разлила,
И тоска ветрами выла.
Во дела…

О своем дожди стучали
Под окном,
И упорно мы молчали
Об одном.
И белье не высыхало
Под дождем.
И любви совсем не стало…
…Дело в том.

Не образи тілесні
Просякнуті життям,
А тіні безсловесні
Дають натхнення нам.

Вони літати вміють,
Коли тіла малі,
Вони завжди зігріють,
Коли всі стрічні - злі.

Так високо кружляють,
Коли на рани сіль.
Душі дві поєднають
За сотні тисяч миль.

Їх мати не шкідливо,
Шкідливо навпаки.
Закохано й мрійливо
Йдемо ми крізь роки.
2010

Рубаї

1
Немов світильник, світить людям гріх,
І в темряву ще більшу манить їх.
Тож подивися добре, що поклав ти,
Не поспішай зав’язувати міх.

2
Вклонявся і вклонятимуся Богу,
Бо Він проклав у вічність нам дорогу.
Якщо зберіг ти в серці Божий дар,
То спас назавжди - свою душу вбогу.

3
Як зможеш сміло меч укласти в піхви,
Героєм станеш, не почавши битви.
Тож хай затихне скрізь крицевий дзвін –
Під голос материнської молитви.

Сотні знайомих розкидані містом
в поза- і майже-досяжності.
Буде нагода — зустрінемось, звісно,
буде потреба, то зв'яжемось.

Потиски поквапом, усміх і вищир.
Топи, як_більшість і — лузери —
я не різню їх, дивитися вище —
я про неназваність друзями.

Снігомережа достатньо провідна
для теплообміну знаками,
тільки довкола так бучно, аж бідно,
холодно навіть заплакати.


2010

Жовкне сад, і листя пахне раєм.
Ніби він побіля серця, скраю.
Наше сонце схоже на дитину:
просить рук і вже не обпікає.
Ми підемо в різні боки садом,
загубивши незбагненну стежку.
Тільки сонце, що до нас звикало,
плакатиме десь над світом зверху.
То навіщо листя пахне раєм?
Айстри іншій - це така потреба.
Я ж чекала, пізня і небесна.
Бог любив мою любов до тебе.

2008-2010

http://makrus-studio.com/node/930

Подаруй поцілунок коханій,
В зачарований сон відведи,
Та вустам, ніби спраглій герані,
Дай напитись живої води.

Карамельно, лавандно, сп’яніло
Пелюстками троянд доторкнись,
Від обіймів щоб серце тремтіло,
А душа поривалась у вись.

Калиново, дурманно, ігристо,
Почуття те смакуй, як вино.
Розгуляйся сьогодні навмисно,
Бо не пив, мабуть, справжнє давно.

Насолоджуйся, пий до нестями,
Полони ілюзорні думки.
Що надалі відбудеться з нами –
Не гадай, а цілуй залюбки.

2006 г.

Хтось зник поміж німих образ,
Хтось просто так осточортів,
Хтось за коштовність видав страз,
А хтось не знав, чого хотів.
Усі однаково з’являлись
І так по-різному зникали.
На фото спогади зістались,
Та й то не всі, когось дістали
З альбому юних сподівань
І швидко з легкістю забули
Задля нових таких «кохань»,
Що лиш частково щось відчули.
Можливо, щось в мені не так,
Можливо, - юності дурман,
А може, це від долі знак,
Що це чернетка, не роман.

Солнце выше с каждым днём –
Наполняет нас огнём.
Холодит волненьем спину
День Святого Валентина.

Убегают прочь морозы
И ручьями льются слёзы:
От влюблённых тел и рук,
Тает снег и лёд вокруг
И зимы, усталой, рать
Уж не в силах устоять
Перед натиском природы,
Женщин и девчёнки-моды.

Всем зима поднадоела,
Ну и дамы, знамо дело,
Чтобы снова потеплело
И Земля цвела и пела,
Зеленела, чтоб листва,
Подтвердив весны права,
Обнажить себя готовы,
Демонстрируя обновы,
Открывая формы тела,
Соблазнительно и смело.

– Зимний холод – трепещи!
К чёрту шубы и плащи,
Юбки носим – покороче,
Чтоб теплее стали ночи,
И экстаз, в порыве страсти,
Рвал сознание на части!..

Прочь, невзгоды и ненастья,
Мы хотим Любви и
Счастья!
(14.02 07 – 11.02.10)г.