Дикі коні скачуть у траві,
Їм вітри дикіші б‘ють у груди.
Світ здригнувся як на тятиві,
Він ще спить і не чекає суду.

Впав горіх в осінню тишу дня.
Вже птахи готові до відлету.
Коле п‘яти золота стерня,
Коле душу зболену поету.

Жовте поле охопив гіркавий жаль.
Носять його в дзьобах перепілки.
В небі, що сіріє, наче сталь,
Голос надломила свій сопілка.

З фарб нестримної навали
в ранковій майстерні
віття-руки малювали
небеса пастельні...

(2007)

– Ма!... Мамо! –
Дитина гукне у дворі –
За давньою звичкою досі
Зриваюсь на поклик...
Спиняюся... і...
Як в дзеркалі,
Бачу в чиємусь вікні
Ну майже себе,
Юну зовсім...

Чотири довгі роки
Ти вірила в його любов.
Вслухалась в шепіт сосен,
Чекала знов і знов.

Але чомусь він не прийшов.
І гірко так чомусь на серці стало.
На небі місяць знов зійшов,
А ти усе чекаєш.

Чи прийде він, чи ні
Тобі того не знати.
Мабуть судилося таки
Ще трішки почекати.
17. 06. 2000 р.

Який чудовий день!
Осіннє небо посміхнулось,
Розцвів трухлявий пень
На землю сонце повернулось.

Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Старезний Дідо брів.
Брова над світом – хмарою
А погляд з блискавиць
Керує днів отарою.
Озера горілиць
Лежать і воду хлюпають
Під ноги… Хай іде!
Старезні п`яти гупають
Аж білий світ гуде.
Лякаються від поступу
І ріки і стави.
Мов та трава під посохом
Розложисті дуби.
Затертий буреломами
З під ніг зелений ліс…
Шлапає Дідо втомлений
До обрію навскіс.
Вітрами свитка зіткана
Й туманом-полином
Покрита наче сіткою.
А під полою сном
Спить муркає… й очицями
Зірок вночі на світ
Годований вовчицями
Мов тьма старезний кіт.
Де сяде Дідо втомлений?!
Чи ранок чи вночі
По світу ноги-корені
А на горбу сичі
В гніздо недбало кладене
Позносили роки
Й сороки щастя крадене
Ховали у боки
На кошик бриля шитого
І серед сивих кіс
Стрекочуть з неба високо
Що Дідо йде крізь ліс…
Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Між сірих валунів
У ніч Різдвяну повагом
Присуне і до нас
І з вікон зорі посохом
Зітре всі Дідо-Час!

1
Хто скаже нам - раби чи не раби?
Колись і ми замінимо герби.
Самі зробити мусимо найважче -
Перехрестити душі і лоби.

2
Хіба ж я став захисником брехні?
Допоможіть нещасному мені!
Мене ніхто не бачить і не чує,
Хоч я до всіх - волаю день при дні...

3
Лиха зневіра, мов страшна недуга,
Що вбила матір, батька, й мого друга,
Поставить хоче на коліна всіх, -
І скалять зуби - злодій і хапуга...

4
У жорна гніву падають слова,
Немов під ноги - скошена трава.
І кожний нерв напружений докраю, -
Неначе під стрілою - тятива...

5
Лиш обійшовши гострі всі кути,
Зумів ти своїх друзів зберегти.
Хто ж вороги твої? Скажи відверто,
І я тоді скажу тобі - хто ти.

6
Назустріч сонцю ми щодня ідем,
А сенс життя не скоро ще збагнем.
І хто нам скаже, чи ми вчасно вийшли?
І чи веде дорога ця в Едем?

7
Забутий знову Богом і людьми,
І серце обливається слізьми.
Один, як перст, стою на роздоріжжі, -
І б'ють у груди - нелюди й громи.

Зі зб."Luх veritatis" (2005)

І скучно, і сумно, і нікому дати руки
У хвилю душевної скрути...
Жадання?!.. Примарні і вічно даються взнаки!
А кращі йдуть роки - і їх не вернути.

Любити... кого?.. Тимчасово – марнота потуг,
А вічно любити незмога.
Заглянути в себе? – минулого втрачений дух:
І радість і муки - що дійсність убога...

А пристрасті? – рано чи пізно солодкий недуг
Од розсуду никне без лишку.
І навіть життя, як поглянути пильно округ,
Нагадує тільки нікчемну насмішку.

На бруківку лягає осінь,
Стеле постіль руда лисиця.
Те, що влітку нам не збулося
Восени дощами насниться.
Сипле тіні багряні калина
Розпашілими сонця щоками,
Те, що влітку нам збулося,
Неодмінно прилине з роками.
Загортає у листя-обгортки -
Тимчасове убрання на душу.
Що ти квилиш у небі, лелеко?
А, шукати кличеш Пурушу!.
Осягнути наступну сходИнку,
Відчуваючи багатоликість,
Із’явився у світ одинокістю,
І підЕш – одинакова дикість…
У долоні суха павутинка.
Колискову наспівує вітер
І розчісує місяцю коси,
В лоні - літо, на плечах - осінь…

Які вони прекрасні
Під сяєвом світил -
Закохані коханці,
Сплетіння душ і тіл.

Мереживо небесне
Прикрило їх нагу,
Тож Амурець облесний
Послабив тятиву -

Сюди його не кличуть,
Хай стріли береже.
Кохання, склавши крильця,
Сон їхній стереже.
2006

Кермо, як дівчина, тремтить,
Хоч напрямок давно знайомий.
Авто, прискорюючи мить,
Щодуху мчить мене додому.

Стрімкі малює віражі
Дороги стрічка – прямо в небо,
Немов запрошує: ”Біжи!”
І я біжу – лечу до тебе!

Відрядження – на кілька днів –
А я уже втрачаю розум:
Я ж сам поїхати хотів,
Не відчуваючи загрози...

А зараз, дивлячись вперед –
Готельні вже набридли прийми,
Не до смаку свободи мед –
Я прагну
У твої
Обійми.
15.09.09р.

У колі недругів -
я чую гострий сміх,
Бо вік живе в моєму серці, та -
є д и н а...
Яка вона?.. Скажу...
Вона ж найкраща всіх!
Святе й прекрасне ймення має:
У к р а ї н а!

Вона ж і любляча,
й байдужа,
й мовчазна...
Вона ж така велика,
і така маленька!
Як осінь, золота,
й співуча, як весна...
Моя!
Моя - ти чуєш? - Матінка...
Це - Ненька!..

Тож насміхайтеся, кепкуйте...
Не мовчіть!
Усіх синів зрадливих -
зустрічає Мати...
Я вас благаю:
"Схаменіться хоч на мить,
Бо їй колись усе ж -
набридне вас
прощати..."

О ні! Не стих насмішників
колючий сміх,
Але живе в болючім серці, та -
є д и н а...
Вона ж - і наймиліша,
і найкраща всіх,
Бо це ж колиска мого роду -
У к р а ї н а!

Нова редакція, 2009.

Як важко жити, люди, у брехні.
Як важко правду у собі таїти,
А совість мучить душу кожні дні,
Лишається лиш прощення молити.

Із мужем я живу вже тридцять літ,
Та от біда, його я не кохаю…
І одружилася, бо мала я живіт,
А от від кого? І сама не знаю.

Він був багатий і мене любив,
Тупа я баба, що ж не вистачає?
Мені він золото і соболі дарив,
А серце спокою і прощення шукає.

Могла б покинути його й собі піти,
Та двох дітей від нього я ще маю.
Він любить діток наших сильно всіх,
Але й мене він не відпустить, знаю…

І що йому лишень я не робила,
Знущалася, життя йому травила,
А він на вибрики всі - очі закривав,
Тому, що все терпів й мене кохав.

І хоч як сильно мужа поважаю,
Та серце вік не зможу я манити.
Душі моїй чогось не вистачає.
В самотності до скону хочу жити.

Дівчата, юнки, не робіть дурниць!
Не зможете прожити ви в омані.
Хоча омана – це солодкий гріх.
Та він не довгий, наче у тумані.

І хоч усе, що мрієш, будеш мати.
Та спокій не поселиться в душі,
І знайте, що життя можна зламати,
Всім ближнім і насамперед собі…

Подиху твого дотик
Сліз моїх штучний смак
Твоє розважливе – Проти?
Моє відчайдушне – Так!

Светра твого одягала
Танула від жаги
Мала врешті що мала
Те що було до снаги

Зайвого не питала
Ти не казав дурниць
З гідністю віддавала
Гідність свою на ніч

ідучи з дому
він зашивав кишені з зовнішнього боку
щоб посеред дороги
не загубити свою власну самотність
і впродовж всього життя
ідучи з дому
він щораз губив її посеред дороги
бо дірка у кишені була зсередини

В тяжелом воздухе пригородной электрички
Туда-сюда снуют контролеры – обычный обход вагонов –
Контролеры, чтоб исключить любой переход на личности,
Носят грязно-синюю форму, на которой висят погоны.
Я еду домой, дышать тяжело, никто не откроет окон,
Мелькают сосны, дома, теплотрассы, промзоны,
И тянет по венам железнодорожным потоком
Вагон за вагоном, вагон за вагоном, вагон за вагоном…

Толстая женщина, сидящая на скамейке с краю,
Читает молитвенник и шевелит губами,
А рядом старик с газетой, внимательно выбирает
Лучшего меж разноцветными яценюками.
На подъезде к станции наступает безликий вечер,
Усиливающийся людской толкотней и матом,
Хриплый голос орет: «Станция Ново-Беличи,
Наступна зупынка то ли ад, то ли Улан-Батор»…
И вот попробуй-ка отыщи среди всего этого пелевинскую Внутреннюю Монголию.

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Холодним вістрям пробиваюсь в ірій,
землі лисніє виношена цата,
а під короною глибоко-сіре
обличчя неба – вилита Ерато,

небогомазане від часу Ліра.
Розібране, мов світло у цитатах,
воно всміхається усім хто вірить,
виплакує себе за біль утрати.

Коли душі та серцю по кишені,
то набирай по вінця чашу співу,
ковтай сльозу настояну в рубато.

Ти граєш сам себе собі на сцені,
збудованій на перехресті зливи
із видихом останнього набату.

17 Вересня 2009

Одна лиш мить - останній шанс
ступити в вічність тимчасову
забути все
звільнити нас
не промовляючи ні слова
не відкриваючи очей
не чути віддиху отого
шалених порухів легень
які єднали нас.
Той день
єдиний день - осінній вечір
ступив так тихо на поріг,
що ті слова я все ж зберіг,
не знаючи чому й для чого,
все ж не сказав тобі нічого
лиш коли вийшов на поріг
сльозу самотню постеріг
я на щоці твоїй
єдина...

Як швидко минає час, нічого не залишаючи по собі
Минають довгі роки, а за вікном одне й те саме,
Як колись, і під ногами чорно-білі смуги.
Ті люди, які колись хотіли бути другом,
Як наслідок наклали руки.
Їхні очі такі пусті і в них немає світла зовсім,
Їхні ноги ведуть їх по дорозі долі...Може досить?!
Уже немає сили йти і залишились тільки мрії,
Які колись плекали ми, коли були і ще дітьми малими.
А зараз світить сонце як тоді, і падають дощі,
Змиваючи сліди минулого з душі, а може залишаючи нові?!
І то не ті, які хотіли ми...
Минає день і гаснуть ті невинні очі,
Які колись дивилися на тебе.
А зараз де вони?! Де той прекрасний погляд,
Який ти прагнеш віднайти у натовпі,який проходить поруч?!

2005 р.

Я шукаю тебе – чи варто?
У батьківських долонях неба,
ген – від фінішу і до старту,
всі дороги ведуть до тебе.

Я вслухаюся в тишу ночі –
з уст ні подиху, ані слова.
Ти зі мною, бо я так хочу.
Я без тебе – не випадково.

Сповідаюсь про тебе зливам.
Усміхаюсь про тебе сонцю…
Я світанком уже щаслива –
сонцем виткане моє серце.

Збивсь шукати старенький Грінвіч
паралелі пролиті між нами.
Розумієш, далеко за північ,
лежу я розіпнута світами.

Розумієш, мені б хоч спокій
зберегти треба в цім двобої.
У пекучих твоїх широтах
усі прилади йдуть на збої.

Може час ненавмисно зовсім
згубить пам’ять, і біль, і страх.
І не зб'ється шукати Грінвіч
ті світи, що поєднують нас

декадансовий оркестр кінця сімдесятих
який з усіма своїми утробними колонками і
краденим репертуаром працював у готелі харків
блиск і ропа підгниваючої системи
це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства
сутінки країни тепле дихання ЧК
і провінційний харків з його абрикосами і заточками

тепер ми спимо разом у цій кімнаті
і не чуємо оркестру
лише солодкий запах телефонних слухавок
лише білі згустки жувальної гумки
приліплені кимось до столу звисають немов кажани
старі музиканти ті які вижили
ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу
час просто ламає всім карки
без жодних питань
без жодних жодних питань

ах ця партизанська війна яку вели
хтось ще і досі вірить чекає вістей
вона і тепер виступає тихо з імли
і маркером болю торкає сплячих дітей

і сонце без руху лежить собі на горбах
трішки вище від ластівок і дротів
і той хто захоче іти по наших слідах
слідів не знайде хоч як би того хотів

так так переконуєш ти — джімі гендрікс цей старий пройдисвіт
насправді він був етнічний українець
так тато єврей мама мулатка —
навчалася на підготовчому факультеті
виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі
вже там деградував морально і фізично
відбився від громади вийшов із пласту
ти що не віриш?
записав кілька номерних альбомів
захлинувся своєю блювотою
потонув у власному гівні
всі ви українці такі

холодне начиння часу облич і речей
ображені пам’яттю свідки розмиті загати
це ніби ріка що невпинно тече і тече
незалежно від того чи будеш ти перепливати

і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети
запізнюється зникає і не говорить йому
яка вже знає що можна і не прийти
проте ще не знає чому

велкам ту бі готел харків
потяг який прибуває на мирні переговори
ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом
завжди з тобою ці голоси в коридорі
завжди з тобою ці дотики порожнечі
важкі підмурівки світу чорні опори

вона подовжила термін перебування
вона і далі чекала на кореспонденцію
лиши адресу маєш де записати?
готель харків до запитання
але ніхто-ніхто
ніколи і ні про що
так і не запитав

березень у циганських районах
синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень
ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона
і підіймається дим шляхами систем опалень

циганські родини останні згустки шанхаю
приносять додому харчі і збіжжя готове —
строкаті густі килими які вони розпинають
цвяхами на голих стінах ніби тіло христове

легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах
русла які вони правлять на передмістях
усе замішано мудро на свіжих розталих водах
на втоплених перехрестях і добрих вістях

цим чеканням і сміхом столоченою травою
порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях
тримається небо рухається низько над головою
оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя

втрачаєш відлигу наче важливу ланку
навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне
ще дивиться богородиця як до самого ранку
в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна

Осінні барви, смутки вечорові…
У мряку жовтень вилиє журбу.
Тягар твого несказаного слова
Потягнуть дні, запряжені в гарбу...

О так, слова…Колись вони блищали
Росою мрій на миртових кущах,
І нескінченні літні карнавали
Світились сонцем у моїх очах…

Кружляє осінь маревом у кронах,
І щуляться пожухлі спориші.
І запах снігу на пустих перонах
Завмерлої від холоду душі…


16.09.09.

Самий праведний погляд. Спокута ще перед провиною?
Я ж давно тебе знаю, блищить твоя "вірність" золотом.
Чорні катані пальці ховаєш за спиною.
Чорну катану душу ховаєш за воротом.

Ми б могли не зустрітись, та сталось усе, як задано.
Щось не те перетнулось в вересні дві тисячі сьомого...
Але ж трусяться руки, коли ти про мене згадуєш,
І стискаються зуби в присутності невідомого.

Я давно зрозуміла, що байдуже, чим ти дихаєш.
І за воротом в мене не душа, а петля.
Бруд на катаних пкальцях скоро відмиється.
Бруд життєвих позицій змиє тільки земля.
12.09.2009

Ходишь вокруг,
Цветешь оленьими глазами,
Улыбаешься вишнево.

Сплела бы венок
из лучей вокруг тебя,
Изваяла бы кисть руки твоей
с длинными пальцами.
Надышаться тобой невозможно.

Звезды набирают блеск
из наших глаз.
Ветер нас обходит.
Сердцу уютно
на острие бритвы.

Белые одинокие цветы,
Зеленокрылые мотыльки,
Ароматный щебет мая.

Обыкновенные, не золотые, рыбки спокойно измеряют свои мутные просторы.

Однообразные дни, которым будет не хватать, - чего?-
взгляда, звонка, невообразимой улыбки, -
превратятся в недели,

забредут в июнь.
А что потом? Будет лето и будет время собирать ягоды.
Ягоды, которые навсегда останутся неспелыми...

* * *
Cherry has blossomed out between us in snows.
Whether we to it should break off branches?
Heart presses from frosty singing time.

* * *
It is possible to melt ice
by my tenderness to you.
... and you asked me, whether I want you to have troubles...

* * *
I saw a rainbow in the beginning of January...
The morning sky was pink, with a tatter of gray-haired clouds.
Such a rainbow is now between us...





http://maysterni.com/publication.php?id=38812

Я видела радугу

Я видела радугу в начале января...
Утреннее небо было розовым, с лохмотьями седыx туч.
Такая радуга стоит сейчас между нами...

**Моей нежностью
можно плавить лед.
А ты спрашиваешь,
Хочу ли я тебе неприятностей...

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени

As the drug to the addict,
You are necessary to me,
As air in a closed hovel,
As sunbeams to long dark winter days.

Up to the blood in my bitten lips,
Up to the nails, which press my palms in fisted hands,
Up to the animal melancholy of a body
saturated by my spent desire,
You are necessary to me,
You are...

** Пахне сіно спекою, спокоєм, безпекою,
Клекотом лелеки.


** Вулкани ніжності
нам груди рвуть і виходу шукають.


** Ця безшабашна відьма-заметіль
ромашками невинними на землю опадає.


** Порошею вітер по вікнах жорстоко,
як по обличчю кохана рука...


** Органістка за грою - як на розп"ятті...


** Перемогла тебе, страшна любове,
Тому з кинжалом в серці помираю...

Ти - на Сході. А я - на Заході.
Ти забув. А я - пам'ятаю,
Як казав ти "Не треба плакати!
Ми зустрінемось. Я обіцяю"...


1999

Матуся моя щогодини встає -
На бідне дитя подивитись своє,
І що їй казать: не зімкнула я віч,
в півтемній кімнаті
пишу цілу ніч.

Впосліджена совість терзає мене:
Натруджена ненька ніяк не засне.
А зірвані вчора руками її
Антонівки
пахнуть у вірші мої.

Ви так далеко, так далеко,
В розлуки руки й сни гіркі -
Вже аж повірити нелегко -
П"ять днів минуло, не років.
Повільно падаю в безодню.
Але душа тихенько зна:
Я не впаду туди, не згодна, -
Я з Вами в світі не одна...

(Збірка «Із тернами в серці»)

Волосся довге.
Обличчя миле.
Уже не плаче.
Вже відболіло.
Одна. Візочок.
І очі вперті.
Уже не докір.
Покора смерті.
І край дороги…
«Жаліть – не смійте!
Тоді не вбили…
Тепер – добийте!»

Сіє осінь, як просом, мжичкою,
На півкомина небо понижчало,
Луцький вересень бродить над річкою...
Я сьогодні цілую іншого.
І на птахах клянуся в вірності,
І вростаюся серцем в нього,
Забагато у ночі хтивості
І замало на хрестику Бога.
А думки, мов комп’ютерні віруси,
Червяками з’їдають душу...
Серед спогадів, як папірусів,
Я повірити іншому мушу.
Віддаватися тілом і віршами,
Коли магмою ранок виходить,
Я сьогодні цілую іншого,
А у вухах – тебеакорди...
День графує емаллю освідчення,
Пальці щастя стискають, як п’явку,
І теплом вже чужим обвінчана
Ще вчорашня твоя білявка

Нас мало – юних, білокрилих,
ще не загублених у млі,
іще закоханих несміло
в дитячу усмішку землі.

Ми тільки відсвіт у загравах,
ми лиш птахи, ми живемо
в зачаруванні плям яскравих,
у чергуванні «і» та «о».

Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний,
ми тільки першопутній сніг,
тонкий відтінок, відзвук дальній,-
та ми прийшли в зловісний вік.

Нависнув, хижий, як безодня,
та що нам грім його тривог?
Ми так незаймано бездомні,
І з нами зорі, вітер, Бог.

вересень 2009

1
Все зводиться до купи, як торiк.
Шугає вiтер, холод, мряка, вечiр.
Твої слова, немов iз крил шулiк,
Осiннiм листям падають на плечi.

Ти ж знаєш, не збираю я валiз.
Твої листи? – їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночi в осiннiй вирiй слiз.
А що зробить iще для тебе можу?

2
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А вiд твого останнього листа
Лише жагучий смак гiркого перцю.

Iз мрiї вийшов, наче iз води.
На тому мiсцi вже не плачуть верби,
I вже не б’ють джерела сухоребрi,
Де скам’янiли пам’ятi слiди.

Пройшли лiта, примхливi i хисткi.
I що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвiнкiм розхристанiм розмаї
Визбирую опалi пелюстки.

А зрештою, усе iде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
I свiтанково на покрiвлю хат
Скидати вiршi полохливе небо.

Порожній сивий простір Сивашу,
Пастельні фарби навстіж на Чонгарі.
А я така легесенька біжу
Поміж столів на рибному базарі.

І поспіхом запитую ціну,
Щоб надаремно не точити ляси.
Ковтаю слину, пошепки кляну
Ті осетри, севрюги, пеленгаси.

Зірвав стоп-кран шалений час…
І хоч я звикла все в житті терпіти,
Несу в руці копчений пеленгас,
Немов промінчик сонячний із літа.
2
Зелені гори. Кримський перевал.
Бездонність неба. Невимовність волі.
До лоскоту нестримність поривань.
І я, мов птах у замкненому колі.

Лишитись тут, не знаючи часу,
Втішатися барвистозвучним літом,
Допоки тихий спокій принесуть
Моїй душі вітри зеленоликі.

Знов обрії повернуться у світ.
В собі забувши присмак ницих буднів,
Себе здолати, наздогнати сутність,
Полинути в натхнення, як в політ.
3
Спадає літо злякане у море,
Здіймає хвилі. Де там співчуття!
Моє замерзле безутішне Я
Ніяк журбу в собі не переборе.

В кафе порожніх знемагає суть
Ущент знесилена і перебута.
У невигойних споминах облуда.
І знахабнілі погляди пасуть
Поодинокі постаті жіночі.

І нескінченні плетива розмов,
Які ліниво день до ночі точать.
І безсоромно заглядає в очі
Осіння невгамована любов.

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!

Хмарки небесні – одвічні літавиці!
Даллю лазурною, линню перлинною
схожі зі мною мчитеся вигнанниці
з півночі милої путтю південною.

Вас бо хто гонить: недолі призначення?
Заздрість таємна? Чи злість неприхована?
Може гнітить яке недоброді́яння?
Чи побратимів обмова отруйлива?

Видно втомились од краю безплідного...
Ви, що над пристрастями і стражданнями,
Вічно холодні, і звичаю вільного, -
Дому нема вам і бід із вигна́ннями.

літо дванадцять томів мопасана
яблука падалішні рябі
і ця приїжджа із міста оксана –
кісточка вишні по темній губі

виріз плечей і гойдання шовковиць
очі і вечір і чорні стрижі
коні каруци пилюка підкови
гілка сопілка на синім ножі –

так, подарунок з гіркою корою
жменя шовковиць записочки щем
де щоб лишилась хотілось нам двоє
вірші про вірність і шпагу з плащем

тихо стихало село і обличчя
швидко торкалось обличчя мого
нам і не снилось
тебе уже кличуть
відблиск годинника тихе ого

потяг і пальці з гіркою корою
у каламутнім вікні як воді
…Боже якою була б ти старою
Якби зі мною лишилась тоді…

Зі збірки "Горище", 2009

Не треба слів… Прохаю… Зупинись…
Коли душа жива в словах відсутня,
Вони, як вітер відлетять увись,
І на душі стає до болю смктно…

Не треба слів… Ти чуєш?.. Помовчи…
Вони, мов птахи світом розлетілись.
Прошу тебе, згадай хоч уночі…
Згадай, як цілував тебе несміло.

Не треба слів… Не треба… Помовчи…
Слова розносить вітер. Їх забудеш…
Про щастя… Про любов… Ти не кричи…
Лише поглянь і я побачу – любиш...

15 вересня 2009 р.

Чоловіки не плачуть,
А лише носять хустинку.
Їх смуток - така розминка,
Настояна на невдачах.
Голос твердий на дотик,
Аби не зігнуло спину.
Подих зі смаком полину.
Віра - уже наркотик.
Навіть коли нестача
Сили,снаги,чи відраза,
Заціпивши гнів у фразу,
Чоловіки не плачуть.

2002

Острах шепоче безвихідь,
Вітер – надію наївну,
Дощ – самоту холодну,
Серце – єдину Її.
Стою один серед світу.
Жаринка тендітної зірки
Перепливає небо
і повідає мені:

"Світ беззахисно хворий.
День розхитує подих.
Ти – бездомний чужинець,
Вона – небоокий ноктюрн.
Тіні, полотна, вітрини…
Причини, причини, причини…
Сховані поміж ними
Кадри подій і гравюр.

Та не осягне дотик
Нафантазовані замки.
Вигад – завше лиш вигад…
…А на хмаринці видінь
Обрієм пише пензель
Безгрішне дитя світанку,
Вітер – надію наївну,
Серце – єдину Її.”
1998р.

В каждом затылке мишень,
В каждом стволе патрон,
Запах немытых шей
На каждой твоей петле.
А ты лучше крестиком шей,
Все отложи на потом -
Будет еще смола,
Будешь еще в смоле.

Стало быть, воевать?
Мельница – лучший враг,
Поле битвы – кровать,
Место смерти – сортир!
Вот тебе трын-трава,
Вот глубокий черпак,
Вот Христос и Аллах,
Вот книжка «Война и мир».

Зарядишь покрепче патрон,
Засунешь потуже пыж,
И станешь пугать ворон:
Все супротив одного!
Но мировой обертон
Звучит – на одной из крыш
Голубица яйцо снесла,
И это важнее всего…

1
Немов по линві прірву, перейди
Високогір'я літ - і молодий,
Окрилений безсмертною душею, -
У вічний храм природи увійди.

2
В душі зберіг я перла слів твоїх,
Там сяє діамантами твій сміх,
І ці скарби я не віддам нікому, -
А чи дозволю глянути на них?

3
У повені весняних почуттів
Несу тобі палкого серця спів.
Моя кохана, якщо ти захочеш, -
Співатиму для тебе - сто віків!

4
Мене вітає вранішня зоря,
З душі печаль сповзає, мов гора,
І виростає дух такий високий, -
Що серце, як пташина, завмира.

5

Memento mori! Пам'ятай, що смертний,
Життя вершину ти підкорюй вперто.
Відкинь вагання і прошкуй вперед,
Бо хто не скніє - не боїться смерті.

6
Мені не до вподоби метушня,
Я так не хочу жити ані дня.
Немов орел, у мислях я ширяю, -
Байдужий зовсім я до вороння.

7
О тиха ноче, матінко думок,
Весняним цвітом помереж листок,
Щоб зазвучав заклично й солов'їно -
У кожнім серці - щирий мій рядок...

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

Моє майбутнє – це твоє минуле:
То радістю, то тугою дихне.
Я надто глибоко тебе вдихнула –
В мені вже й не зосталося мене.

В мені вже – тільки музика і рими,
Терпкі, гарячі, і – нічого більш.
Спинилась вранці осінь за дверима,
Щемливий залишила вірш.

Я йшла за нею.
Я тікала в неї!
Я маскувала золотом сліди…
В краю пелюсток білої лілеї
Чекали разом радість, біль і – ти.

Запороши тим холодом лапатим!
Остигнути до березня, – а там –
Розбитими дорогами блукати,
Віддати груди протягам, вітрам.

Лише в слова не винести б печалі!
Думок за кожним – тисяча сполук.
Ти граєш на улюбленім роялі,
Свій ніжний щем виводячи у звук.
15.09.09.

* * *
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
І первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне
Тою, яку хочеться збагнуть.

Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої істини – Життя.

Де усе, що визріло у слові –
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш…
16.09.09.