Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

Вечер. Никогда нестихающий ветер…
Цвет этого неба подобен чаю
с пенициллином в сыром буфете
портового города N. Чаек
сдувает в крен; а с изнанки
рвется в сырую душу море…
Застигло врасплох… Медно склянки
бьют: значит, дело к отбою…
День не окончен – оборванец -
на стрелках часов… и, обрюзглый,
с надеждой в глазах, седой иностранец
ищет гостиницу, говорит по-русски
плохо, его не понимают,
но, в целом, жизнь – она, как доллар –
вечнозеленая; в этом крае
это вполне естественный колор…
Поэтому быстро находят койку,
а к ней - стада ручных тараканов.
И вечером, сидя у барной стойки,
он пьет виски, пьянеет, странно
выпячивает свой мизинец,
когда стакан наклоняет; тут, как
в любой из портовых гостиниц,
есть с кем поболтать… И проститутка,
почти молодая, становится милой…
Предвосхищая свою истому,
он – джентльмен, разливает текилу
ей и себе, а дальше – в номер…

Утро, так ничего и не изменило,
чайки, как раньше - скандальная свора,
небо по-прежнему - с пенициллином,
день, наступив, исчезает скоро,
вечер приходит все также быстро,
сумерки вновь обещают пьянку.
В городе N...
к вечеру в мыслях
вновь слышится медный голос склянок…

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

Вмирати Літо заповзає
Під жовту ковдру Осені,
Щодня собі вкорочує
Життя на п’ять хвилин.

І муки більшої немає,
Ніж в травах недокошених
Дивитись як відкочує
Кудись лелечий клин.

Природа - як бродячий цирк,
Згортає все, щоб рушити
В краї, що звуться Вирієм,
Де Осені нема,

Там, де буяє Літа вир,
Де Сонця не подужати,
Де брешуть бузьки щось про сніг,
І що таке зима...

З гірчинкою твій вермут “Пий до Дна”
Ми навхильці п’ємо, і пляшка кволо
Удруге-втретє-вп’яте робить коло,
І нас гойдає ніжна баркарола,
А ніч – бездонна, бо лише одна

У мене, нерішучий гондольєре.
Коханих рук отруйна беладона...
А ти шепочеш: “Mia bella donna”,
Веслом забивши на дурні закони,
Весло поклавши на дурні манери.

Наш вутлий човник зі смішними нами
Накриють хвилі буднів з головою...
Та водорості сивою травою
Зростають під водою, мій герою,
Як сад садів чи пісня над піснями.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Як довго Любов убивала людей,
Аж поки Гроші не взяли
І вбили її, тобто тепер
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Яка трагедія сталась недавно,
Заздрість убила Щастя,
Щастя немає. Це правда. Це правда!
Воно мертве,
Його нема,
Щастя нема.

Учора я бачив Правду
Були з нею дві у чорному діви
сказала Правда: знай же,
Дурненьку оцю звати Віра,
А інша, Правда сказала,
Сліпенька, ім’я їй Надія.
Обидві глухі і ридали,
Бо злочин вчинили Гроші
Убили Любов, і отже
Немає на світі Любові.
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Життя іде своїм шляхом,
І важко щось змінити,
Це не якийсь собі фантом,
Що легко уявити.

Життя – кошмар, що змушує
Вночі здригатись в ліжку,
Та знай, у тобі сила є
Зростити нову квітку.

Хто каже, що життя легке, -
Нічого не досягне,
Не знає, що таке гірке,
І кращого не прагне.

Щасливим будь, що ти живеш,
І плач від щастя й горя,
І все у світі здоженеш:
У цьому твоя доля.

Щасливим будь, що здатен ти
Кохати до безтями:
Не кожному дано пройти
Цей шлях без епіграми.

Живи, твори та виправляй
Свої малі помилки,
Іди та з радістю гортай
Життя складні сторінки.

Капають сльози
На сторінки,
А в серці грози,
Душать думки.

Голос знайомий
Зникне в пітьмі,
І цвіт терновий
Квітне на дні.

Плач і ридання
Вирвуться вмить,
Та біль страждання
Не впокоїть.

Cиницею б’ються
Краплини в вікно.
Застелене небо
В чорне рядно.

Вітер шаліє,
Гуляє по даху.
Поховалися птиці
Набралися страху.

Голуб змочений
В болото упав,
Крильцями збивався
На поміч благав.

Заніс у хату,
висушив небога.
Хмари розійшлися
Випустив до бога.

Крилами змахну,
Покрутився в висоті,
Прощальний танець
Станцював мені.

Прямую по житті без незгод
І співаю веселі пісні,
Нехай горе мене обминає,
Не горе хай сниться в вісні.

Життя - книжка розкрита
Не прочитана до кінця.
Дай боже пройти без турбот
Аж до престольного вінця.

Хай рядом лиш друзі
І шаліють недруги злі.
Сяду на травку у лузі
Пісню заспівають джмелі.

Минають літа
століття складають віки.
Підкочу штани до колін
Доганятиму молоді роки.

Не догоню роки свої.
Їх унесли лелеки
Не повернуться ніколи,
Ті літа далекі .

Черные дни не запомнят мои следы –
если прорвусь – не бывать тому никогда,
как верилось мне, что паззлы собрались встык,
но в черноте я не смог различить цвета.

Белые ночи, каких не знал Петербург
(может ли белым быть то, что давно в золе?),
мой Демиург расплакался на судьбу –
на черноте не любое пятно белей.

Я же остался плюмажиком на полу,
после всего, увы, как я еще могу? -
наискось, вдоль, поперек, от угла к углу
прыгаю в бешеном вальсе по потолку.

И промежутками тянутся вечера,
долгие, будто бы наш високосный год,
литры разделятся ровною сотней грамм,
чтобы не знать, сколько их было сот.

А серце тремтить без надії,
Без віри в кохання твоє,
Тож тугу хай вітер розвіє
Намить... але біль не мине...

прокинься благаю дитино міста
півнів напевно марно чекати
хіба лише сила якась нечиста
тобі пролоскоче п’яти
о п’ятій

зупинки будинки вибиті вікна
в яких птахи шукають нічлігу
відкрий-но повіки
у склянці холоне
кава зі снігом

під під’їздом стоїть не твоє БМВ
чи твоє БМВ не стоїть під під’їздом
в наш час не цитують уривки із Вед
випускаючи дим кальяну
крізь ніздрі

на тобі не скінчиться епоха модерну
і сонце має контракт на майбутнє
тебе упізнають на малюнках печерних
смійся на кутні

дитино міста
з Пізанської вежі уже не злізти

візьми з собою хліба окраєць
туди де від голоду духи свищуть
сьогодні не ти а на тебе чекає
автобус до кладовища

ми сьогодні зайві – роздано всі ролі,
ідеали залишились в рок-н-ролі,
а тепер бездухі танці бандерлогів -
бандеролями летять привіти в блоґи,
і поживні, і практичні, і дешеві,
навіть те-не-знаю-що – уже в кишені,
а у кейсі, хоч літаю першим класом,
відривні талони на тепло і ласку.
віртуальні авалони-ерагони
на щиті – як зайва зірка на погони,
відсилаю на e-mail: «моя любове…» -
ніс піноккіо росте із кожним словом,
під сідлом ковбоя мережеве ласо -
що, як дике серце - лиш на справжнє ласе?

заримуй мені на згадку буґі з вуґі,
щоб судини аж потріскали з напруги

Пески кругом, желтеющие дюны,
и сразу полдень, не бывает утра.
Сбивая лапы в кровь, шел пес угрюмый,
не ведая песчаного маршрута,
в загадочные дали. Круговертью
сверкали миражи, как приведенья.

И каждый был подобен его смерти.
И каждый был подобен его тени.

На ночь пронзалось тело мелкой дрожью,
бросалось навзничь перекати-полем,
а дни летели, как один похожи,
и отличались только силой боли,
с которой кровоточащею слизью
рвались суставы выбитых запястий.

И каждый был подобен его жизни.
И каждый был подобен его счастью.

А память воскрешала части света,
пытаясь отделить зерно от плевел,
но он был слаб, одна лишь мысль об этом
уже не различала юг и север.
С последним хрипом пустота повисла,
остановилось все, что было против.

Песок остался вечным его смыслом.
Песок остался вечной его плотью.

Пізньої ночі,
Йдучи по дорозі,
Освітленій повним Місяцем,
Я ріс до зірок,
Щоб зрівнятися з Небом,
Плечем розриваючи хмари.
І раптом помітив
Внизу під ногами,
Як борсається в калюжі,
Шипить і обламує промінці
Скинута з неба Зірка.

Можливо - це я,
Хмеліючи з величі,
Збив її головою.
А може й сама
Скінчити життя,
Розбившись об землю, хотіла?
Впіймаю її
І поверну сузір’ям,
Що злякано зупинились
Й в страху мерехтять,
Беззвучно голосячи,
Як пташка за втраченим чадом.

Та крихта мала
Протікає крізь пальці,
Обпалює жаром долоні,
Не хоче назад
Повертатися вгору
В страху материнського гніву.
Втрачаю терпіння
І, враз зачерпнувши
У жмені геть цілу калюжу,
Щосили змету її
Разом із зіркою
На галактичну красу.

Облитого Неба
Склепіння нічне
Моргнувши мені на прощання,
Кудись повело
По Чумацькім Шляху
Врятовану мною загубу

****

В ту ніч
Я від вдячного Неба отримав
Божественно-щедрий дарунок:
Украдені в Часу
Ключі до безсмертя
І зірки тієї цілунок...

За вікном надходить ніч,
претендуючи на віч-
ність, рождаючи нові
чорні діри – дві за вік...

Іней шибу посріблив:
чи ж можливо, чи ж можли-
во – аж сколене все не-
бо у плетиві тіней.

Й над усім моїм життям
прапор сутені звитя-
жно на вітрі б’ється на-
че вже програна війна!

Де страху вже ніц не бу-
де, про ніч усі забу-
дуть, де світом править десь,
я прокинувся би десь...

Ет, не знаю, де той ра-
нок, чи є така пора
взагалі? Чи буде сон-
це, чи дійсно буде сон?..

6 кв’ 08 р.

А ми висікали на небі свої імена
І зорі тулились до рук, і світили несміло.
Скупе їхнє сяйво чомусь не пекло і не гріло.
Ми падали вниз, де велика холодна стіна
Той світ поділила так просто – на чорне і біле.

І нас поділила. І ми вже не ми. Відтепер
Вино – тільки оцет, багатство – предтеча чуми.
Ця осінь не в радість, вона – лиш початок зими.
І час схаменувся, піском захлинувшись, завмер.
А вічність втомилась і більше не править людьми.

Любов тільки осад у чаші людського страждання.
І ми, ніби риби – пливемо безкарно у ній.
Ніхто не завважить, не скаже стурбовано: „Стій”
Бо це - тільки гра, у якій не буває вагання.
Доба негероїв, доба ненароджених мрій.

Закрита церква
На осілому горбку.
Зелений дзвін
Спочив в зеленій тиші.
Давно до смерті
Зашкреблись голодні миші.
Замок на дверях.
Двері на замку .

Не мають сили
Відкидати тіні
Старі хрести
На цибулинах бань.
В долині-
Марноти глибока твань,
У церкві -
Образи у павутинні.

Заради ж кого
У Христа кривавлять рани?
Не кличе грішників
На службу мертвий дзвін.
Нехай же нехтують
Невпинний часу плин:
У Бога щодо них
Інакші плани...

Я подумки злітаю в небеса,
Проходжу полем і милуюсь житом,
Стерню змочила вранішня роса,
Туман на березі і сонця злиток.

Ще мить і розправляє крила птах -
Він вільний перед волею і небом,
Не зв'язаний кайданами в думках
Повільно піднімається над степом.

Ступаю полохливо серед трав,
Не мій це світ - я в ньому лиш людина...
І знову прокидаюся у снах -
У мареннях побачила Країну.

Щодня одноманітна суєта.
Кудись спішу, роблю і не стигаю
А ввечері тремтять від сліз вуста
І серце камінь смутку притискає...

Думки щораз додому враз несуть,
Де народився, щоб без усталі страждати,
Ці почуття наснаги додають
Любові до Країни,що не вмів кохати.

Тихо лежу в теплій воді,
Вона закриває мої очі,
Пестить, ніби долоні -
Хоче змінити тебе серед ночі...

Я чекаю на тебе ранком,
Коли місто бурхливе ще спить,
Ти прийдеш, але на світанку,
Щоб ніхто не побачив таємну мить...

Я чекаю тебе, коли ти мене
Ненавидиш, губиш, але цілуєш,
Я плачу, коли тобі боляче,
Але чому-чому мене ти дратуєш...

Я мрію стати твоєю тінню,
Дарую квіти твоїм коханкам,
Я ніби мелик у павутинні,
Який помирає сонячним ранком,
Я хочу бути поряд,
Щоб ти побачив мої очі..
Ти все ще віриш в свою єдиність...

Тільки я тебе більше, більше не хочу...

Знову лежу в теплій воді,
Вона обіймає мене до схочу,
Пестить, ніби долоні -
Тільки я тебе більше-більше не хочу...

Теплий погляд, яскраві дарунки
Сині очі, мов неба блакить,
І твої полум'яні цілунки
Перетворюють в щастя цю мить.

За вікном не вщухається злива,
Все біжить, поспіша, не встига,
І нехай ця вода бурхітлива
Келих наший наповнить сповна...

Як я хочу тебе обіймати,
Коли бачу посеред людей.
І не соромно - годі картати,
Адже в інших немає очей.

Бо всі люди, немов поніміли,
І засліпли, не бачать красу,
Не кохають нікого, бо встиги
Почуття запродати на сум.

Ну що з того - не будемо разом,
Випадково не стрітимся знов,
Та в душі - я так вірю - назавжди
Буде жити до тебе любов!

1
До дев`ять лічені по тридцять -
то у весни пологи.
Зачата в перших променях
на любо-ложі літа,
коли по стегнах-пелюстках
до лона дів та квітів
заходить соковите щастя
та й на свої пороги.

2
Коли у серці пристрасна любов
душі та тіла
і бути третім
півням перепало насторожі,
у домислах прояснення,
немов плоди, дозріло
і привело
у спільному знаменнику
бездонне,
- Боже...

3
По серцю пізнаю
величність у людини,
а глупоту читаю
я по її устах.
Від сліпоти зайшла
у тяготу причина...
і наслідки виходять,
вниз головою -
в страх.

4
У спазмах небовид,
а хмари - лона,
а з них народжується в громах
злива.
Розплющує налив
дитя циклону
у переспілих в насолоді
сливах.

5
Запну весну на погляд
згаслим первоцвітом,
по краю неба клекоти лелек
знесу пером -
у кардіовірші мені
ураз тремтіти,
мов серця два,
одне в утробі,
інше - під ребром.

6
Іди...
Хай на ніколи
вагітне коло...
А в колі коле,
бо за колом - ТИ.

21 Квітня 2008

Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні…

Нестор Німцов

Цариці, дівки - у пітьмі
служниці Еро,
супутниці, коханки, хіть,
стрункі гетери!

Фламенко жвавих пальців (ом-м-м!),
зухвалий сміх і –
скуштуй гримучий раціон:
лимон-горіхи.

Відпустить денний параліч –
бажань офорти –
на простирадла хлине Ніч,
як кров з аорти…

Вже все цвіте -
Душа, сади, луги.
Весняні дні в'ють гнізда на тополях.
Камінчик в річку -
Кола на воді.
Послання світу вписане у зорях.
Ранковість неба і дитинність трав.
І вогкість ніг
І краплі рос весняних,
І загадковість марев та заграв
На сцені світу витканістаранно.
Вже все цвіте! У груші на щоці
Цілунок вітру безтурботно-ніжний.
А у черешні - квіти у руці -
Це так природа людям пише вірші.

Буденністю буття заплямувавши зір,
Конечності речей подивувавшись стиха,
Сягнімо найтеплішої з довір –
Дитячих вуст медової потіхи.
Збагнім єдиний сенс всього, що є,
І що гряде, і що вже призабули.
Місточком із майбутнього в минуле
Маленьке рученятко подає
Дитинство і дитя. Єдиний сенс
Виборсування з бруду повсякденності,
Єдина запорука нескінченності,
Що нас від нас у вічність понесе!

Чути кроки – мчать потоки до піщаного палацу,
як затвором, клаца оком білобока-папарацці –
диво хоче увібгати, кат, у глянець ілюстрацій
і чатує, що до саду вийдуть Вій чи троє грацій -

тут колись на пнях смиренно феї вели теревені:
як у пальці краль кусали жала - гострі веретена,
і перевертні ломились крізь епохи, через терни.
Час із бочки лився - вермут – налетіло стільки скверни,

розсипались кепські жарти, бородаті, ніби Кастро,
і лизала рання студінь плечі ніжні з алебастру,
на однім тепер – синиця, що голосить про піастри…
У гербарії розп’ято наші спогади, як айстри,

і списами коле в серце –
вже на денці тиждень страсний

Вона мені рясним дощем насниться,
що підупав на переправі звідтіля,
де зістарілися знайомі лиця,
а чорнобривці небом обпеклися -
бо спопелився небокрай. Моя земля

у тератоннах серце стисне тягом
і сім годин переведе на переліт,
відкриє душу та прийме наснагу,
у безвість кануть чвари та зневага...
і в чужину не понесе Вітчизни цвіт.

І так проймуся небом, що займуся -
у краплях-іскрах благовісних втрачу річ.
Допоки в мене - ти - я сильний в дусі,
я, мов тонема у чутливім вусі,
спадатиму собі горою з пліч.

21 Квітня 2008

Бабуся намалювала
На яйці узори.
Зображені там
Долини і гори.

Яйце заквітчала ,
Як дівчину в хустину
Заспівала писанка
У Велику днину.

Вона вся сіяє
В сонячнім узорі.
На ній відображені
Всі небесні зорі.

Там муки хрестові,
Уклін Петру святому.
Віднесуть її в церкву
До божого дому.

На цвинтар віднесуть
Посвяту родині,
Потім подарують
Кожні дитині.

Чи може щось солодшим буть
За аромат твого волосся,
Яке по ліжку розлилося
Мов лан медвяного колосся,
Де я блукав під стоголосся
Замрій, назад забувши путь?

Чи щось ніжнішим може буть
За всі твої обійми, мила,
Коли, наблизившись несміло,
За мить пригорнешся всім тілом…
По тім розслабишся безсило,
Щоб на моїм плечі заснуть?

І де знайти того митця,
Що б відтворив гру світла й тіні
На твоїм тілі – мов картині:
На стегнах відблиск й на коліні,
В усмішці губи янголині?..
Бо ти ж сама – шедевр Творця!

Чи більш бажати можу я,
Ніж щастя щире миттю тою,
В час передраннього покою,
Коли між тишею німою
Почую враз моє тобою
У сні промовлене ім’я?..

Black cats, come hither
When I will depart,
Jump, dance and sing
To gladden my heart,
And let some of you
Jump over my head
To let me someday
Rise from my deathbed…

Refrain
Let the raindrops fall
On my dried face,
Listen to the wind, who whispers
Of departed days…
Let the halo shine
But beware of being blinded…
The blackness of mine
Will help you not to be false guided...

From my abyss of soil
Someday I will rise
To chase for your soul,
To look in your eyes...
I just need
To ensure in you,
To see if your obedience
Is true...

Refrain

Двох доль увінчане сплетіння
Одним на двох весни вінком.
В суцвітті цім життя-світіння
Горить світанком за вікном.

Весна вулканом в жили входить
Через відчинене вікно.
Мов лава, кров по венах бродить,
Як кроять ножиці сукно.

Так болісно і так жадано
Тремтять зіниці у очах
Розширені. І так бажано
Квіт пристрасті цвіте в думках.

Цвіт квітки-пристрасті жагучий
Червоним вплівся у вінок.
Гарячий подих, біль тягучий –
Повітря-пристрасті ковток.

Життя під лекало тебе не лякало,
Професор незнаних наук.
І горда, як пава, і чорна, як кава -
Душа - восьмилапий павук.

І серця не крає, бо хата із краю,
До щастя - сім років дощу.
Я знаю - ти з нею. Погано, що знаю.
Ніколи, повір, не прощу.

Як дивно, як щемно - чужа наречена,
Ой, Боже, зриваюсь на плач...
Я чесна, я чемна, я варта прощення,
Я знаю - ти можеш, пробач!

in death we trust*

Ми вже пройшли вогонь, і воду, й мідні труби,
Пізнали шал кохання і жорстокість зради,
І відтепер над нами світ не має влади,
Бо ми здались йому, бо ми зламали зуби.
(От парадокс - здались, а влади все ж не має...
Пусте, не переймайтесь, ваша хата скраю)
Серця болять, і очі більше не іскряться
А душі наші - пошматовані, роздерті,
І вже не віримо нікому, тільки смерті,
Бо вік такий, бо майже старість - цілих двадцять.

* Підпис на одному форумі

Неба стогін, Землі двигтіння...
Я пірнаю в безумство бою,
Залишаючи за собою
Смерть і попіл, тіла й прокльони.
Кров наскрізь проїдає каміння,
Вже несила рубати правою.
Захлинається ранок загравою,
У вухах- світанкові дзвони.

Не спинило вогонь-залізо,
А підступний стилет у спину.
Розсипається Неба кольчуга
Під кривим ятаганом Місяця.
Так незвично бачити знизу
Метеорів стрімку лавину.
Світ заповнює вічна туга,
Розчиняється в просторі пісня ця...

Все. Остання зупинка долі,
Пригальмовує Час поволі,
І знущально шипить- злізай!

Завмирають в польоті кулі,
Перетворюючись на зорі.
На устах - задубіле "БАНЗАЙ!"

До світанку не сплю.
Ніч втікає вікном,
Клапті одягу виснуть на рамі,
І ранкова роса
На прим’ятій траві
Від холонучих зір іскриться.
Сон останній ловлю -
Він з підбитим крилом
Відступає крізь Сонця цунамі.
Раптом сталась гроза
У моїй голові
І ударила в кров блискавиця!

Закружляла Весна
Буйним вихором рун,
Осліпила вишневим цвітом.
Я пробитий промінням,
Під звуки варгана
Вибухаю, розклавшись на атоми.
Чуєш - грому луна?
То сокиру Перун
Закрутив над принишклим Світом.
Всюди - літа насіння
Й кудлаті тумани
Трясуть головами пейсатими.

Пісня ранку дзвінка.
Я до неї не звик -
Чи почую, як вікна скрипнуть?
В небі - Сонце без плям,
І гроза, як стіна,
Відступає. Мені не спиться:
Я шалена ріка,
Я - безумства потік,
Сотні райдуг мене не вип’ють.
Надто свіжим життям отруїла Весна,
В кров ударила блискавиця!

Стиль ретро:
Джаз саксофон,
Під’їздне мистецтво.
Гра у зламаний телефон.
Дурні слова на вушко.
Дурні слова, моя подружко!
Мої спотворені компліменти,
Мої згвалтовані думки.
Слова на листі
Тобі.
Мабуть від нудьги!
Дай мені вакцину –
Мене чимось займи!
Я вже не дитина.
Від нудьги звільни!

Чай. Домашній затишок.
Cтара стереосистема.
Панк-рок.
Життя по системі.
Стоп!
Книга в ліжку
Думок повна діжка
Емоцій трішки.
За вікном краплі. Аква-темп.
Рве рух.
Не ліфт. По сходам пішки.
Без парасолі
Рани.Шкребуть кішки.
По калюжам ноги кволі.
Це чорне небо
Дощ ще поки демо.
Want so more.
Закипає кров.
Рви! Метай!
Вітер грай!
Up, up to the sky.
Тихіше Аме.
Сум мине!
Під пресом гранул
Минуле, кроки танули.
Дзеркальний асфальт.
«Делейт» базальт,
«Делейт» старий біт.
Don’t cry for this shit.

Пісня лікує,
Поки не рветься струна.
Вірш радість дарує,
Коли рима на аркуші не сама.
Смайли в СМС
Посміхнись в ММС.
Приємно! Ніч -
Вже звична річ.
На бек-вокалі.
Думки не зі сталі.
Не зруйнувати слово,
Не підманути долю самому.
Римована ртуть
Підшукати суть:
Що таке правило? -
Це марево.
Книга -
І справді тиха.
Star-crossed.
По росі босим.
Я - готель.
Кроками по рокам
Без супутника!
Список імен
Мого записника.
Чуже тіло на пом'ятій постілі.
Як дарунок,автограф на постері.
Пауза "Orange love".
В прокат брав.
Кров ганяє по венам, наче метро.
Але хто?
Любов колись подарує добро!

Це життя під фонограму.
Грами.
Драма.
Літри,
Кожен день титри.
Пити
Смердючі діти.
Жити в сіті
Тяжко.
Шукай пляшки.
Тара.
Ще й вона на шиї! Сара!
Даром
Нічого не отримаєш.
Про що ти думаєш?
Отрути повний рот.
Це - світ насолод.
Лот,
А не людина.
Лоб -
Не голова.
Стопка - єдина.
Це життя - фонограма!

Ніч передала в руки ранок,
Справжній ранок.
Це – світанок.
Тепер аромати кави і свіжої преси.
Сім муз ще й досі слова несли.
Ерато,
Хотів же вірші від тебе брати.
Бачиш ці закарлякані букви?
Чуєш ці згвалтовані ехом звуки?
Скомкані листи А-4отири,
Нерви і жадоба в прямому ефірі,
Скуйовджене волосся
І думки чомусь босі.
Нехай від браку паперу
Не закінчаться шпалери.
Наче в пещері,
Малювати на стіні,
Лити
Кольора сумні.
Хто? Поет-невдаха
Чи псих без олов’яного даху?
Але тримає на вбогих руках
Річ, що таїться в людських серцях.

Я втомився від світла,
Бо вже хочу я спати.
Я втомився від літа –
Набридло зиму чекати.

Я втомивсь бути птахом,
Бо дивлюся я зверхньо.
Втомився бути мурахой –
Від взуття стає темно.

Ходжу по розплавленій лаві снігу,
А завтра весна.
Звуки з неба. Вже тихо.
Сезонна депресія втікла.
Вже мокрі милиці,
А ноги гріються.
Граю в сніжки з пам’ятю
За те, що на мене дивиться.
Холодні кімнати,
На вікнах грати,
Пусте ліжко,
Встелене мною лиш трішки...
Без руху,
Із впавшим духом.
Без слуху,
І стеля є другом.
В своєму театрі
Ледь себе не стратив...

Потікли сльози,
Полилися слова,
Хтось лежав на підлозі,
Хтось проклинав все життя.
А ми писали мовчки
Один одному слова гнучкі,
Твої ручки
Їх тримали.
Тільки словами кохали.

Не знайдеш музу у чаті,
Досить вірші на біс писати!
Авто, книги, смайли.
Схожих на себе тільки шукати!
Засіб від безробіття і суму.
Тепер погляд у вікно, що в кубі.
Весь простір.
В нашій кімнаті гості.

Від диму кололо в грудях,
Від образу музи хворіло серце.
Там стріла!
Шукаючи схожу по вулицям в людях,
Невдало вдарялись очі в стіни.
Спроби це!
Вмивався снігом,
Залишаючи краплі.
Хотів бути білим,
Але тіло гаряче!
Дивився з вулиці у вікна,
Щоб насолодитися світлом,
Але воно до ранку зникло.
Тепер на небі маячить!

Звук твого дихання в темряві чую,
Відчуваю
На собі імпульс серця, діаграми.
Малюю в собі твої кардіограми.
Удар від вуличного освітлення у вікно,
Що поступалось в цьому бої не так вже й давно.
Тепер наш човен несеться дорогами мрій у сні.
Знаю ці поштовхи серця ховаються також в мені,
Але віки від моєї перевтоми лише злипаються,
А все інше чимось мається...
Думки тікають чим подалі,
Погляд показує сталу,
Найменші фрагменти ловить слух,
Бігає по безкрайому полі мій дух.
Знову відчуваю через лодоні твою втому,
Наболілу долю.
Акторка тепер без ролі.
Ліжко - вірш,
А ми лише римовані слова.
Ріже ніж
Ці слова по складам.
Хоч вона й не хотіла,
Але продала своє тіло.
А вранці кімната в гуртожитку, чашка чефіру,
Щоб серце в грудях гуркотіло.
Сигарета, димна суміш спогадів,
Згадує вчорашнє, що наболіло.
РОзтріпане скуйовджене волосся,
Вже звичний біль в голові.
ЇЇ п'янить ще й досі.
Чергове тіло відчула на собі...
25.03.2006

Ми пальцями навмання
По стінам ще й досі.
Під нігтями земля ,
Слово сховане в коробці вдосвід.
На ліноліум рвані кучери волосся,
Матюки суки з вуст вийти просять.
Диски в голові - Ми не вінчестери.
Хто ставить по вискам ці теги?
Розірване плаття на шматки
Під музику реггі,
Бо танцював стриптиз.
Тепер голий - мій каприз.
Сухі плювки, пам"яті платівки.
У волоссі гніздо ластівки.
Я - єдиний,
Одинокий.
Я - людина
З одним оком.
Істерика йобнутого холерика
Схожа на зимнього метелика.
Таїнство у буквах
Таїнство у крах
Таїнство блядь на листах.

Бокал вина на блідий ковролін,
Слабка рука без зусиль,
Без чорного шоколаду.
Погляд у пошуках поради.
Скрипить від болю підлога,
Скриплять від болю ноги.
Нижні, вибачте, за потоп.
Cон не знає кнопки "стоп".
Мої крани відпускають води.
Треба відшукати свої ролі.
Де мої перила і завіси?
Де мій старий ключник лисий?
Де мої ролі, маски,
облізла цвіла краска?
Гардеробний номер "23"
До мого театру віднеси.
Пожовклий квиток в ніжній руці,
Нічне безсилля на лиці.
Люба, більш ніколи не буди мене вночі.

ти любиш блукати світами іншими
шукати потойбіч собі подібних
гуляти за руку з птахами пішими
що небо згубили у крихтах хлібних

на шиї дерев намотаний вітер
шепоче на вухо якусь ахінею
переходять дорогу порожні відра –
дорога хиріє старою змією

зсередини небо вкрилося цвіллю
годинник помер заблоковано пам’ять
у крематорії пахне ваніллю
і здобою свіжою навіть

я навіть не знаю як тебе звати
чи любиш ти пестити власне тіло
якої ти статі з якого ти штату
яке мені діло
коли я до біса самотня вовчиця
просвічує серце крізь голі ребра
все-таки може опустиш рушницю
і ми підемо зализувать небо