востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде – нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож – як писав чичибабін – їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
як хвіст ластів’їний – ноги
у чорних потертих джинсах
які уже не пам’ятають

двадцятий вечір тебе немає
далеко ти
цей телевізор пора продати комусь за так
летять мов коні тараса бульби в дніпро коти
нечиста сила весна як відьма
любов як мак

хвороба як і
пророкували
стає важка
точніш важкою
галюцинацій
не вистача
тебе немає тут де ковзала твоя рука
холодне срібло ляга на ковдру мені з плеча

прощай слов’янко
волосся біле
а очі – смерть
весільну службу у церкві правлять
далеко ти
і дзвони в небі і крила мідні і круговерть
і Бог на двоє нас розриває із висоти…

Завтра випаде дорога.
Ковдру з кемела старого
ти відкинеш. Наші ноги
розплетуться, як коса.
Ми не знаєм, що втрачаєм.
Губи чорні, наче чаєм
або черню, або зграї
птиць в осінніх небесах

почорніли.
Наше літо
проблукало булим світом,
моя дівчинко, лоліто, -
ніч не наша, день не наш.
Викличем таксі на згадку.
Хай святиться наша хата.
Іграшкове левенятко –
твій практично весь багаж.

Може, ще коротке свято
слів і цигаркових яток,
пальців пальцями зім’ятих,
переливи двох імен.
Ти - летиш. Тобі – летіти.
І тебе вже не спинити
ні борисполям, ні квітам,
ні дощам у штаті Мен,
ні надії, що – ніколи
ні за які там оболи,
ні за негри, як соколи,
не забудеш ти мене…
Одинадцять тисяч метрів.
Срібна ладанка на светрі.
і любов, яка до смерті –
ти казала –
не мине.

Палiтра в осенi багата:
Там темний штрих, там бiла вата,
Не скрию, споглядать менi
Приємно фарби чарiвнi,
Що в них вмираюча природа,
Як у шовках жiноча врода.
Дерева голi, без краси
Стають в вечiрнiї часи
Екраном спогадiв минулих,
Забутих мрiй, чи-то заснулих.
Школярка з ранцем на плечах
З нескритим жалем у очах,
В руках тримаючи гербарiй,
З вiкна у школi нашiй старiй
Проводить в вирiй журавлiв.
Я з ними полетiть хотiв,
Щоб теплота її обличчя
Не обiйшла мене узбiччям.
Я говорив:
- Не допущу
Нитки холодного дощу
Торкатись рис отак зухвало,
Вона не чула, все мовчало.
Подiй прийдешнiх серпантин
Не звiяв з пам'ятi картин:
Вiкно, клас, школа, морось свiжа,
Лист палий, в небi срiбна дiжа,
Ледь чутний журавлиний ключ
Моїй натурi не гнiтюч.

XXXVI

Та як там Коля i Наташа,
Чи почуттiв не всохла чаша,
В одноманiтностi розваг
Й стандартному наборi благ?
Не знає мiй Ромео новий
Нi сну, нi втоми, в день святковий
Читає книжки, креслить схеми,
В журналах "Радiо" проблеми
Стосовно "цифри" i "ВЧ"
На вус мотає i сiче.
Держава в нас героїв любить,
Вона їх балує i губить
Коли вперед i супротив
Iдуть начальства й деректив.
Не схож Микола на нiкчему
Вiн не вживається в систему,
Душа повiрить, розум нi
Де хлам лежить й мiсця бруднi
Там механiзм не скласти точний
Й годинник не iде пiсочний.
Не видумляючи наказ,
Не вiдчуваючи образ,
Занурившись в роботу вперту,
Змiнивши вивiску обдерту,
З робочим в парi iнженер
Мiняють проводи тепер.
Там усмiхнулись, там зрадiли,
Там допоможуть упiвсили,
А дехто не промовив слiв,
Та злiсть стихiйну затаїв.
Директор не останнiй малий
В партiйних iграх не вiдсталий
Почину дав пряму ходу,
Щоб все складалось доладу.
Актив озвався без вагання,
Прийшли герої соцзмагання,
Профком, вiдважний комсомол
Рiшуче втрутились в помол.
Ось результат вам - до зарплати
Десятку-премiю додати.
Отримав Коля за труди
Подяку чистої води.
Ну як? Отримав нагороду
За час, за працю, за свободу?
Не смiйся, тим це невтямки,
Хто зрозумiв все навпаки.
В секунду притворить годину
За це затiяв вiн рутину,
Щоб образ той, що з мрiй зiткав
З очей чи серця не зникав,
Та не слiпив i вечорами
Не навiвав порожнi драми.

Стихія I

Ця жінка – пустеля. У серці розпечений біль.
І досвід вкладається в тілі важенним барханом.
І вітер шалений зализує змучено рани,
Що їх засипає гарячий пісок, ніби сіль.

Пустеля не плаче, бо сльози міфічні. Плече
Обпалене болем ховає у тінь будуара.
Ця буря піщана неначе Всевишнього кара .
Гарячка +40 і сонце безжально пече...

Ця жінка – пустеля. Ні рік, ні дерев. Тільки смерть
Загляне у вічі стерв’ятником спраглим до тіла
Беззахисних жертв...
Пустелі іще не боліло,
І мабуть не буде. Піску у годиннику вщерть.


Стихія II

Хлюпоче солона вода у прозорих судинах,
Бо цей чоловік – це стихія води. І пливуть
У склі його вен чудернацькі яскраві рибини,
Долаючи впевнено добре заучену путь.

Від мозку до п’ят, пропливаючи далі і далі...
І мушля забутих історій прикладена до
Замучених тишею вух. Підмиваються палі.
І хвилі змивають хисткий, бо останній кордон.

Стихія води. Він є ріки моря і озерця,
Тримає в собі цілі зграї небачених риб.
Рослини сплелися навколо холодного серця
І так проростають по всенькому тілу, углиб.

Стихія III

Це небо бездонне. У тілі її і в очах
Гніздиться гармонія хмар і духмяного вітру .
Думки переплутались, ніби від чарочки спирту.
Карниз – це місток що об’єднує вічність і страх.

Русяве дівчатко торкнулося висі світів,
Заплющило очі і легко звелося навшпиньки,
Поцупило зорі (поклало в шовкову хустинку).
Тим самим забравши ліхтар із чумацьких шляхів.

Розпеченим громом заплаче облудність небес,
Це дівчинка – пташка. Стихія – прозоре повітря.
Неволя вколола у серце розпеченим вістрям
Німого безсилля. На небі з’являється хрест...

Прилипли очі до екрану
Лиш сонечко зійшло. Ще рано,
Та вже локшина висне з вуха
У тих, хто все уважно слуха:
І як вода товчеться в ступі,
І як гризуться всі укупі,
А потім ділять бариші,
З екрану кинувши шиші.
Додавши до цієї каші
Всі фільми наші і не наші,
Глядач розтікся по дивану,
Аби дійти до того стану,
Що кисне думка в голові,
І серіали лиш нові
Липким гіпнозом лізуть в очі,
Як сон бридкий посеред ночі.
А клепка вже десь загубилась,
І гайка зовсім розгвинтилась,
Здоровий глузд поїхав з дому,
Дзвенить у черепі пустому.
Та бідолаха і не йме,
Як від екрану вітер дме
І залітає через вуха
Туди, де звивини без руху,
І в голові свистить-гуляє,
Бо власних думок там немає -
Наступна серія в думках.
І тихо їде набік дах…
І чи sapiens ще Homo -
Взагалі вже невідомо.

і сірий камінь твого серця спалахне
востаннє… вже в агонії передсмертельній.
перед твоїм німим обличчям промайне,
мов на екрані кінострічка, на постелі
у зморшках світлотіні, що лишила ніч,
під злетами й падіннями твойого тіла,
останній погляд знайомих закоханих віч,
та, все закінчилось. душа вже полетіла...
і сірий камінь квіткою в мені зачах…
і 33 останні грами крапнуть кров’ю...
зустрінемось у смерті, а не в наших снах...
де сірі камені наповняться любов’ю...

Твоя печаль - це реквієм для муз,
Немає сил для подвигів і звершень.
В жаданні твого тіла я загруз,
Як в патоці несамовитий шершень.

В обіймах - мало місця для меча,
Твій шепіт глушить заклик сурм до бою.
Спинюсь на мить над прірвою в очах:
Душа в них тоне, й тягне за собою.

Пусти мене, хай опіки заграв,
А не твоїх цілунків мене жалять.
Я жив тобою, та собою став
І не кохання, а війна мене прославить.

Все,
Прощавай!
Є справи важливіші :
Іду на варту до кордонів Раю.
А ти ридай в скорботнім царстві тиші,
Бо не тебе - Війну я обираю!

Перші кроки зробив
Під материнський сміх.
Мати вивила мене
З хати за поріг.

Впізнав сонце, світ
Рідне село.
Школу танці, подруг сміх.
Невже це було?

В руки зіроньки ловив
При імлі нічній.
Квіти в перше дарував
Коханій своїй

Інститут, гуртожиток, танці
Лекції, лабораторії, реферати,
Вилетів птахою
З батьківської хати.

От так пішов в білий світ
Покинув село
Робота, кохання, сміх і радість
Все в житі було.


Життя пройшов
Сонцем опалений.
Хліба запах я проніс
Матерю спечений.

Все пробігло як на екрані,
Немов у кіно.
Юність, друзі,жінка, діти
Невже все було?

Не для насильства чи убивств
Блищать мечі в руках:
Не забуває зла Господь,-
Начертано в серцях.

Не для насильства чи убивств
Закон з мечем стальним,
Закон - порядність норм та прав
Та захист людям всім.

Закон один для всіх людей,
Хоч би який був чин,-
Чи депетат ти чи міністр,
Чи генеральський син.

Держава гарантує нам
Свій захист і права,
Тому всім серцем вірю я
У ці святі слова!

В словах та погляді - кохання,
А влада й власність - у думках,
Тепер - як наслідок - страждання
Та недовіра у серцях.

Кохання зникло в безнадії.
Хто винен? - Нині все одно,
Ні мудрі, ні кмітливі дії
Нас не врятують - йдем на дно!

Твоя зневага неприкрита -
Нагайки слід в душі страшний.
Моя душа тобою вбита -
Здобуток це найкращий твій!

Был день жарою изувечен,
но недолюблен, недопит...
соленый плоский сыр овечий
нам подарил старик Рашид,

закат стекал с небес на плечи
под колыбельный хор цикад...
Ты помнишь этот душный вечер
и перезревший виноград?

Муравьиный шорох моей души
о прозрачный взгляд слепоты витрин
знак вопроса ставил из потных спин,
растекался с плеском на вираже,
там, где ждал меня (суть себя) другой –
я заметил: я на себя не схож,
и когда он мне намекнул на ложь,
снисходительно был определен в отстой…
А потом, когда мы переплелись,
я кричал во сне и ломал кровать:
снилась мне тогда ночь на Покрова,
кто-то напевал: «Люли-ой-люли»,
но не мне… Давно все рассохлось, черт
все считает жизнь курсом пять ноль пять,
где есть пять за год и - полировать,
на любой п...ц – морду кирпичом…
Вот такая жизнь, баксы да рубли,
а продать?.. кому?.. - не эквивалент,
даже пули жаль (был бы пистолет)…
вот и я запел: «Люли-ой-люли»…

Світанок за вікном і небо вище, вище.
Благословив Господь травневу цю пору.
А там, де виріс я, лишилось попелище,
Та розквіта смітник у нашому яру.

І з кожним днем душа до неба звісно ближче,
Та вдягнена в одежину стару.
А там, де я помру, нема ще кладовища.
А може я, Ісусе, не помру?

час кульбабок.. забудеш вдягнути білизну, виходячи з дому,
і сукня підкреслює вдало нюанси ландшафту,
ніким не відкриті і навіть йому невідомі…
на вдих… задивляються хлопці, мов на доколумбові землі,
та байдуже…сотні кульбабок на клумбах і хто їм станцює?
ну, хто як не я і качучу, і сальсу, і… вальсом…
і хто їх ,як я, націлує
до жовтого носу і шалу, й метеликів?…знову вдих
і хтось на півслові затнеться, і збуджена вежа хитнеться
у сквері-у центрі-у місті, як повз пробіжить час кульбабок
із квітами в пальцях брудних.

Iдеалiсти, хай вони
На себе глянуть з сторони,
Рожевi скинуть окуляри
На землю спустяться з пiд хмари.
Наш свiт давно родився злим,
Честь, совiсть - просто рiдкий дим.
Республiка чи королiвство
Обман, крадiжка, пiдкуп, вбивство
Знаряддя влади на шляху
Насильства, злоби i страху.
Микола вiрить є дорога
До щастя не така нiчога.
Не кров'ю, потом вкрита вщерть,
Удача перша там чим смерть.
Чужими скроплене сльозами
Бiдою вкриється з роками
Украдене в когось життя,
А вже не буде вороття.
В жорстокий вiк здобувши славу
Лиш той пiзнав її поправу
Хто не згубив при цьому честь,
Хто не пiддавсь на сiм нашесть.
Та з глубини, менi на диво,
Якраз шепоче хтось смiливо:
- Не потiшайся ти над ним
Не скоро i не днем одним
В наш край нагряне другий звичай
I вiтер змiн до нас закличе
Порядок, право i закон,
Бездарностi розвiє фон.
В серцях горiтиме надiя,
Любов'ю стане ностальгiя,
Не золотий, стальний ланцюг
Скує докупи всiх злодюг,
А мудрiсть з розумом по праву
Проникне в владу i в державу.

Sweet fa's the eve on Craigieburn,
And blythe awakens the morrow,
But a' the pride o' spring's return
Can yield me nocht but sorrow.

I see the flowers and spreading trees,
I hear the wild birds singing;
But what a weary wight can please,
And care his bosom wringing?

Fain, fain would I my griefs impart,
Yet darena for your anger'
But secret love will break my heart,
If I conceal it langer.

If thou refuse to pity me,
If thou shalt love anither,
When yon green leaves fade frae the tree,
Around my grave they'll wither.

Я чую музику горіхів,
Що падають на камінь,
Вони скотилися в долину
І тихо в травах шелестять.

Я чую пальми обережний,
Магічний шепіт і слова
Закоханого в неї вітру,
Вони розбились об струмок.

А білий слон пливе безшумно
В нічного неба висоті.
Він знає все й мовчить бездумно.
Бо всі слова йому пусті.

...заб’ю круту з поетом «стрілку»
бо Магомед йде до горИ,
а краще гір - є жінка тільки,
котру ще ти не покорив…

...в дискусії вступати ліньки,
бо на поверхні це – отож:
всі неприємності від жінки,
але й приємності також!

чим ні про що вести дебати
до неба піднесу свічу -
про гори ліпше помовчати,

а я про жінку промовчу…

мій брате, я згадую те
що не вкласти у слово
існуюче поряд
або в паралельних світах
що серце стискає
та стукає в скронях раптово
принесене вітром
підслухане десь у житах

спадає дощем
фіолет полудневого неба
гроза закликає
нарешті звільнитись від сну
усміхнене мокре обличчя
звертаю до тебе
мій брате, з тобою
зустріну четверту весну

Із дощу поцілунків,
Передзвонів грози,
Травня зелені трунків
Винограду лози
Не словами розлуки,
Кольорами мовчання
Вириваються звуки
В тихім вальсі прощання
І зі мною Менерві
Нервів крихти розради
Розкидають на плеврі
Гіркі спогади зради.

(з книги «Ось опудало влади…»)

На нашій – не своїй землі
Тарас Шевченко, «В казематі»

І що то за державні люди? – що кожен в Раду зверху преться!
Кого ненавидить, кого він любить з кишенею, де було серце?
Кому потрібна там співачка, чи той, хто від яйця зімлів,
шофер-підсрачник, бовдур, швачка, крадій і нафти і землі?
Як ми – народ такої долі – все це терпімо, хоч на пів?
Хотілось зримувати «волі», та де там воля у рабів!
Як все це зможемо здолати, хоч зрозуміти цю біду?
Моя країно, Божа Мати! Ти знов танцюєш під дуду
отих, хто у багнюку тягне розумних стадо і дурних –
народ, який ще поки тяглий, в ярмі працюючий на них.
Не перебільшую! Прокинься! Дивись – вже не твоя земля.
Новий пахан, єврей якийсь-то шанують долари Кремля.
За долари – звання Героя, земля країни, стіл і дім,
за долари – народ, як зброя, і влада іменем Твоїм!

4 серпня 2007 р.

Віршую тишу - виходить спокій,
будую світла дзеркальний храм.
А вище неба - Господнє око,
а в оці видно - що "тут" і "там".

Строфа поеми, де серце - поле,
а в полі вітер по струнах б`є.
Він сильний духом, журбою кволий,
він - трепет, подих, життя моє.

Люблю до щему, бо в полі квіти
несуть до сонця тендітний стан.
Ці квіти - діти, посланці літа,
опори світу і вітру тан.

Люблю до краплі душевне слово -
в нім істин стигне невинний смак.
І кожне з них - мов зливки крові,
мов Богом даний тризначний знак:

Стиснути грудку - а в ній Вітчизна,
віддати дяку за хліб і сіль.
Любити просто - за кожну близну,
за право в серці носити біль.

6 Травня 2008

Кохайтеся, чорнобриві, скільки того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься, лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі

Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька до нього тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.

Ластовиннячко із личка ласочки легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра, хоч знімати –
В теплих росах намочила. Як іти до хати?

Як із літепла любові повертати в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе над ними,
Світить місяць, як лампадка, серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись… Скільки того літа…

Троянський конюх робить хід конем:
І шпори - в бік, і, наче струни,- віжки,
І жмутки іскор з-під копит - вогнем...
Не з"їхати б ні з глузду, ні з доріжки...

Крізь простори й часи... Натисни газ,
Відкрий балон і підпали конфорку,
Аби світи зустрілися у нас
В квартирі: з Карфагену - до Нью-Йорку.

Так просто і не важить - план чи збіг,
І час уже не створює загрози
Переступати больовий поріг
До скону, сказу чи лімфолейкозу.

Щось не римується зовсім
І рими разом всі пропали,
Сумується вже днів із сім,
хоч зацвіли нарешті калли.
Стоять біленькі на вікні,
а за вікном туманить осінь.
Щось віршувалось уві сні,
а пригадать не можу досі....

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Тепло у роті, терпко, небо – рядно старе,
Болю іржава терка горло дере, дере.
Гірко у серці, гірко; кличе клечальний клин,
де не гора, а гірка, сивий полин, полин.
Голосу довгу шворку, не загуби, веди
В ніжні, як ти, отави; в дикі, як я, меди.
Дивом і димом дишем, дивом і димом, де
Сонно цілує тишу твоє лице бліде.
Кола водою, кола, колеться білий світ,
Колива зле «ніколи» - наче кілок в живіт.
Сливи сливе′ як доля, чорна слив’янка губ,
Лунко лунає воля ієрихонських труб,
Богові, сонце, Боже; спалиш – сама згориш,
Місто впаде під ноги: камінь, пісок, спориш…
Серце злетить над світом, чаша пелюсток повна,
Будь мені білим цвітом, сестро отруйнокровна.

Ось і настав прощання час,
Дзвенить дзвінок останній раз.
Він вже не кличе на урок,
Це твій останній у школі дзвінок.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На однокласників своїх.
Ваше дитинство прощається з вами,
А ви один з одним і вчителями.

Вже вчителі не будуть вчить,
Що, де, коли і як робить.
Настав час по життю іти,
І як тобі жити – вирішуєш ти.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На вчителів усіх твоїх.
Їхні усмішки з сумними очами,
Бо вони зараз прощаються з вами.

(Народній художниці України К.В.Білокур)

Заснула пізно з пензлем у руці...
Прокинулась – світало вже у хаті.
Зібрала нишком фарби й олівці,
Бо вдень не дозволяють малювати.

Мольберт чекав...А рученьки, мов сталь,
Підняти навіть важко, з місця рушить, -
Болять і ниють, та дарма, печаль
Бажання малювати не заглушить.

Судилося пізнати терпкий смак
Реальності жорсткої... Дивовижно
Світ розквітав веселкою в очах,
Він був п”янким - хвилююче і ніжно.

Їй пахощі вдалося донести
Часів далеких сонячної днини,-
Творила щирістю людської доброти –
Живуть у вічності душі картини.

Минуло лiто - влада року,
Лишило борозду широку,
Принаймнi в двох людських серцях,
Та не вказало новий шлях.
Йому на змiну була скора
Природи чарiвна комора,
Так осiнь називають в нас,
В її казковий раннiй час.
Вони встрiчались тiльки двiччi
В старому парку, на узбiччi,
Помiж старезних ясенiв,
Розлогих лип, дубiв-князiв.
Одне одному давши руку,
Стежками чистими, без звуку,
Торкнувшися плечем плеча
Немов iз хлопчиком дiвча,
Ходили сповненi любовi,
Здається в мить на все готовi.
Вiн цiлував щоку, висок,
Вслухався в нотний голосок,
Сягав до дна дражливих очей,
Вдивлявся в бровах в колiр ночей,
Вдихав волосся аромат,
Вiд форм грудей впадав в захват.
Так не могло тривати вiчно,
Любов - процес, його хронiчно
Живити iнтересом слiд,
Щоб всiх зусиль достойний плiд
Спiвпав з жiночим сподiванням,
Не обернувсь розчаруванням.
Микола так це розумiв
I результат своїх трудiв
Не виставляв на дошку шани,
Йому ввiрватись в владнi клани
Не усмiхалось по цiнi
Обману, кривди та брехнi.
Вiн стрiмко не взлiтав в посадах,
Не засiдав в мiсцевих Радах,
Трудом збирався досягти
Тих благ реальних й висоти
Куди бажає всяка мати
Дочку свою усю вiддати.
Наташа любить жартома
Руками гладить обома
I повторяє часто Колi:
- Давай не йти супроти долi,
Чи варта щастя зайва грань,
З минулим пройдешнiх змагань?
Я чоловiковi не мила,
Але йому це я простила,
Не скрию, почуття новi
Ти сколихнув в моїй кровi,
Не сподiвалась я нiколи
На ласку, на любов ще з школи.
Чому ранiше ти мовчав?
Нащо тепер все розказав?
Все утряслось - осталась звичка,
Усохлась нiжностей криничка,
Та остались потоки благ,
Моя свекруха, то завмаг,
А свекр? Їх родичi, в них сила,
Багатство, влада, руки й крила.
Микола сам це розумiв,
Не вiдсахнувсь вiд її слiв,
Руками обiйняв волосся,
Що водоспадом розлилося,
Торкнув, зiгрiв, поцiлував,
Словами так вiдповiдав:
Душа! Пролинуть довгi роки,
Ти не шкодуй про свої кроки,
Наташа! Доля ти моя,
Дiм-чаша - ось твоя сiм'я.
Та ще ранiш чим ти гадаєш,
Зi мною щастя ти пiзнаєш.
Я не зупинюсь до той пори,
Як потаємних мрiй дари
Не стануть явним результатом,
Я ще наб'ю кишенi златом.
В поту, не в радiсних вогнях
Мiй чесним буде довгий шлях,
Одна достойна нагорода -
Любов твоя i твоя врода,
Вiнчати стануть на краю
Зухвалiсть впертую мою.
Наташi радiсно сьогоднi,
Бо почуття її природнi
Веслують з мрiєю в ряду
Бiльш порiвняння не знайду.
Так що ж не так, чому навкруги,
Тьми чорної танцюють слуги?

І той, хто ітиме за нами – якийсь нетутешній,
Напишуться книги – премудрі – з німої потуги,
А я, щоб збрехати, зриватиму стиглі черешні,
А ти, щоб повірити, станеш чужинцю за друга.

Бо хто нас научить? Хто вчитель? Хто, зрештою, учень?
Куди не приводять дороги, придумані нами?
Моя каліграфія серця – шипи і колючки,
Твоя цьогосвітна придатність – птахи-орігамі.

Ці кроки непевні, як листя опалого танець,
Бо доля, як циган, перейде закриті кордони,
Мені для сльозинки поріже хтось гордістю палець,
Тобі для усмішки розквітнуть багряним піони.

І той, хто ітиме за нами – збиратиме крихти,
Складатиме в торбу, сушитиме вічне прийдешнім,
І я, щоб повірили, правду просію крізь сито,
А ти для омани посадиш солодкі черешні.

І знов нестерпно тихо настає

якась чужа зухвала веремія,

де тінь моя мене не впізнає,

де голос мій - і той мені чужіє.


Я там мовчу. Задихано мовчу.

Я там слова навшпиньки обминаю.

Мов хрест важкенний, душу волочу,

і сам себе на ньому розпинаю.


Я там мовчу. Приречено мовчу

під тихим криллям втомленого дому

і знов свічу мовчання, як свічу,

за упокій собі ж таки самому.


...Дощу предовгі пальці на шибках

заграють щось достоту, як музики,

що й звідкілясь прийде до мене страх

поглянути, чи став на грані крику.


Та він лиш мить торкається плеча

і геть іде, не взявши ані звуку,

і знов моє мовчання, як свіча,

пооддаль слів блукає тихоруко.


Над ним небес дірявий балаган.

Над ним пригасле місячне багаття...

Та цілий гурт немовлених благань,

які все більше схожі на прокляття

А я тебе давно уже забув

Чому ж тепер ти знову прилітаєш

В літаках пребілих снів

На засмучені аеродроми моїх очей


Чому ти знову

Повідаєш історію про дим

Який вертається до свого вогнища

Начебто знову хоче стати полум\\\'ям


Я прокидаюсь опівночі

Щоб засвітити свічку забуття

Траву із ночі зву

До свічки тої кажу


Траво травице

Будь зеленою

Най буде все як є...


Зорю померлу

Зву із ночі темної кажу

Нетреба зоре не спалахуй

Най буде все як є


А той літак

Вже невмолимо близько

А ти усміхнена вже сходиш трапом

Щоб загасити свічку

Життя скороминуче,
Але воно твоє,
Хоч часто ти вважаєш
Що так воно не є.

Твої найближчі люди,
Бажаючи добра,
Штрикають тебе в мозок
Порадами щодня.

Можливо вони праві,
Можливо правий ти,
Лише життя розсудить
Де істини шляхи

Тому не переймайся,
До серця не бери,
Майбутнє незабаром
Збере свої борги

Які борги, спитаєш,
А, ті які робив,
Коли під столик пішки
Ти в повний зріст ходив.

Життя вперед крокує
І з радісним: "Татусь"
Зустріне під дверима
Тебе твій карапуз

І ти забувши втому,
Бажаючи добра,
Штрикати будеш чадо
Порадами щодня.

А рідне твоє чадо
Можливо відповість -
Що Бог, мовляв не видасть,
Ну а свиня не з'їсть!

Все йде в житті по колу
Щоб коло розірвать
Можливо і не треба
Борги всі віддавать!

В хатинці біля лісу
Жили три їжаки
Жили не переймались
Аж раптом – хижаки!

По лісі ходить чутка
З’явились злі вовки
Що дуже хочуть їсти
Рятуйтесь їжаки!

Біда одна не ходить
Це мудрість не нова
У лісі з переляку
Дорожчають дрова!

Інфляція нуртує,
Бюджетові кінець,
Аж раптом як у казці
Зявився молодець

Не бійтесь мамо й тато -
Сказав малий їжак -
Чи я не розумію
Чи може щось не так?

Хіба малі ми діти
Боятися вовків?
Хіба не гострі голки
Рятують їжаків?

А дрова нам навіщо?
Так швидко час летить -
Якщо зима і прийде
Їжак її проспить!

Якщо можливістю життя
Творець нас хоче підкупити
Чи варто нам цьому радіти?
Чи може ринуть в, забуття?

Хто нам довів, що жити слід,
Як книжка вчить?
А може досить, робити те,
Чого не просить, твоє єство?

Можливо варто нам усім
Відкинуть догми застарілі
І розпочати власний шлях
що приведе колись до цілі,

Яка відкриє нам, за що,
ми мали в світі цім страждати
Землицю потом поливати
і вірити що все мине і кожен вічність осягне.

Про шлях я розповім пізніше
Бо розум затопила тиша
Це значить треба відпочити
І трохи горло промочити.

Що є буття?
Що небуття?
Хто може чітко
Дати знати,
Якщо науку не чіпати
Це дуже складно
До пуття.
Коли ми діємо – ми є,
Коли спимо – мабуть немає,
Хтось може дещо пам’ятає
А більшість скаже маяття!
Якщо частина нас живе
Сприймаючи якісь події,
Хтось наяву як зомбі діє
Йдучи по стежці забуття.
Можливо сон наш є життя?
Життя є сном
І в цьому сенс, -
Що небуття й буття єдине,
Бо де межа?
У сні все лине як у житті.
Любов і смерть біль і страждання,
Ненависть, віра, сподівання -
Нема межі.
Є лиш незнання...

Без імені
Без прізвища
Без роду
Без метрики
Без паспорта
Без коду
Без матері
Без батька
Без дружини
Без хоббі
Без роботи
Без машини
Без віри
Без ідеї
Без пуття
Скажіть мені
Хто я !?
Невже
мені вдалось
Сховатись від життя?
Від проявів
Всього людського,
Що лиш страждання, й біль
Несе людині
Вина якої
Лиш у тому,
Що є вона….

Коли неробство остогидло,
Стомившись від нудьги буття,
Замислений Творець рішився
Знайти нарешті сенс життя.

По-перше, мислячи логічно,
Його б годилося створить,
Сказав і стало, ніби добре,
Але ж відсутня відповідь!

Творив із себе, із одного,
І за зразок себе ж обрав,
Картина вийшла тупикова -
Він сам себе про сенс спитав!

Тоді до парочки людської,
Що тупо славила творця,
Він змія підіслав лихого -
Оце й і оповідка вся!

З тих пір не знаючи спокою,
Лиш піт збігає по лицю,
Людина бігає по колу,
Шукає відповідь Творцю.

Дарма, дарма, що злинули віки,

що на кольчузі потьмяніли діаманти -

та знов тебе несе на вітряки

бажання слави, зване Россінантом.


Воюй, воюй із ними і забудь,

що справжні кріпості існують ще на світі.

За подвиги достойну вознесуть

тобі хвалу в двадцятому столітті.


Тут зрозуміють лицарський порив,

тут зрозуміють, звідки ти і хто ти...

Хоч на землі вже мало вітряків,

зате на ній багато донкіхотів!


Вітряк задумливо осмислює свій рух.

Надвоє переламується шпага.

Тож грайся у безумство одчайдух,

тоді й повірять, що у тебе є одвага.


Тоді вже в орденах у тебе грудь

і вже на плечах в тебе позолота...

І всі тебе героєм назовуть

й ніхто не зважиться назвати...

донкіхотом.

Надія
Була весна. Нас освятила вишня
Тим ніжно-сніговим пелюсткопадом,
З якого так тендітно і невинно
Уперше нам явилася любов.
Вона була не дуже молода, і, може,
Не дуже гарна, навіть трошки сива.
Вона уся була — твої долоні,
Вона була усюди, де не глянь.
Вона і берегла, і захищала,
Від подиху, від погляду, від того,
Що подумки бодай могло образить.
Вона уся була — моє дитинство,
Як мрія, як безумство, як блаженство,
Як доля, як шаленство, як... любов.
Напевно, їй було мене нелегко
Любити, і тому у хвилю втоми
Моє кохання тихо засинало
Так затишно у мене на, плечі.
А я й не дихала. Боялася зітхнути,
Щоб не стривожить хвилею раніше
Чоло, де навіть сон турбот не зменшив.
Моя любове сива! Відпочинь.
Знайди в моїх вустах собі розраду,
Знайди спочинок в літеплі долонь,
Бо я — твоя, і я уся — для тебе.
Твоя рабиня і твоя принцеса,
Твоє дитя і мати водночас.
Моя любове, я — твоя довіку...

Сумніви
Була весна. Цвіло. І пелюстки,
Скоріш всього, вишневі, засипали
Отой розкішний срібний лімузин.
Здається, того дня воно і сталось.
Що я у тім знайшла — сказати важко.
Скоріш всього — надію віднайти
Оте, про що з дитинства мріяла.
О леле! Це правда, ні?
О матінко, він спить!
Спокійно, наче дитинча у власній люлі!
А втім, та люля і насправді власна.
І люля, й льоля, й ляля, тобто я.
Оце вже, мабуть, ні! А може, рано?
А може, з цього щось іще і буде?
А може, він прокинеться?
А може, його іще удасться розбудить?
А може, зможе?
Може?
Може.
Може...

Певність
Весна? Весну до дідька.
Є зима, мороз —
Я в тім направду певна.
Усюди біло, чисто, ясно, любо.
Любов? Про що ви, пане? Не смішіть.
А що там, вишні? Пам'ятаю, вишні.
Цвіли вони, говорите? Можливо.
Та я компот волію чи вино.
І взагалі, не заважайте спати.
Панове, на добраніч.
На добра...

Зворушене листя, де спокій зотлілий
і кроки з-під ніг розкуповують "ще".
Викупує сонце примружені хвилі,
витрухує вітром сліди за дощем,

подивиться з подивом, нібито варта -
так владно волати, як вола пусті,
так лячно лягати й не датися гарту,
так виразно чутись в глухому куті,

що май змайстрував, як відмаявся літом.
Лілеї злеліти, коханню - зайти -
бо слово так легко тримається вітром,
сльота і ті сльози осінні - це ти.

Земля до грудей притискає вологу
і коле стернею цілованих піль,
а серце малює в молитві тривогу,
як хресну дорогу від втрати у біль.

Тепло воскресає ще раз між устами -
Бог з нами.

5 Травня 2008

Це проста аксіома: прийде забуття поступово,
Найсильніші імперії мають колись занепасти,
Наші душі достоту поділені нами ж на касти.
Віє вітер століть і здуває байдужо полову.
Та полова – це ми. І ні слова протесту, ні слова...

У волоссі не квіти, а чорні стрічки з оксамиту,
Цвинтар втіхи упевнено місто хитке поглинає.
Рафаель вже не янгол, а тільки вигнанець із раю.
Що зосталося в світі? Хрести і не тліючі плити.
Вмерти легко, ти знаєш. А спробуй-но, брате, пожити.

Була любов Миколи щира,
Надiя влiзла так, пронира
Повiрив всiм її словам,
Думок сумнiвних нi на грам.
Серпнева нiч суха, пригожа,
На ту, що в пам'ятi так схожа
На небi наганяла хмар,
Вони сховали срiбний шар.
Смiлiшав вiтер, в спину, в спину,
Штовхав по вулицi людину.
В тiй сторонi, де угорi
Свiтили тускло лiхтарi
Вiн оглянувсь, як зараз бачу
В його очах веселу вдачу,
Лиця вiдкритого овал
Таїть терпiння рiдкий шквал.
Гроза! Гроза! Цiлує небо
В дощi давно у всiх потреба,
Впади на землю, ливень злий,
Обман, помилку, хитрiсть змий.
Закутi спекою в облогу,
Дерева, трави ждуть вологу,
Їм вторить стук людських сердець,
Засушним дням настав кiнець.
Гне вiтер стовбур горобини,
З хмар впали перших двi краплини,
Над головою дужий грiм
Радiє жартам сам своїм.
Затихло все, дощу поява,
Була не бiльше чим вистава,
Лише вiд блискавок-корон
Рознiсся в просторi озон.

І знову думками
Як факелами жонглюю
Пристрасть звірячу
Втамовує курва-дорога
Скільки живу –
То слова проти шерсті римую
Скільки не йду–
Все одно повертаюсь до Бога.

Нема перемог,
Хоча хочеться вже і програти...
Стрілкам годинника
Хочу сказати вже: „Досить!”
Плювати, що з тилу
Весна почала наступати –
Вистрілює залпом
Свинець і ранкові роси


Весь світ на диби -
За любов і ковток повітря,
На карті столиць
Оббиваю замки та пороги.
Життя – це одне
Безкінечне сталеве вістря,
Яке без упину
Лягає нам всім під ноги.

І кожної ночі
Один хтось навіки зникає,
І кожен світанок -
Вітається запахом трупним.
По сірих підвалах
У пошуках мрії блукаю,
Шукаю її...
І чекаю, що буду наступним.

Я покажу тобі, люба подруго,
Край весняний звідки я.
Ти зрозумієш, чому так плачу
В тихий вечір як зійде зоря.

Я покажу тобі ті обличчя,
Що ніжно всміхались мені.
Ти зрозуміє, чому так кличе
Туга й любов у ті краї.

Я покажу тобі ті простори,
де ширятиме моя душа.
Я покажу тобі небо і гори.
Ти зрозумієш… Люба моя.

Бог, не суди: ты не был
женщиной на Земле!
М. Цветаева

Рву знавіснілі пута,
сльози ковтаю злі.
Боже, мовчи: не був ти
жінкою на Землі.

Ave, моя любове!
Пухом — грудей гробок!
Вбивцями є обоє —
тож пожалій обох!

Що ж він такий безкрилий?
Як він — такий земний —
котить камінні брили,
місить щоденний гній?

Нащо мені померлі
мрії його та сни?
Не вболівай за мене —
лишень у Бога ймено
милого пом’яни.

Дощі у квітні, як рахівники в чоботях – ділові, заклопотані.
Ходять з понеділка - дерева звіряють, городи міряють,
А тоді потомлені довго вслухаються потемки,
Як плачуть вишні в саду золотою цілющою миррою.
Як торішні тумани повертаючись з мокрого марева,
У бездонні калюжі розхлюпались край воріт…
І як заспаний світ, ще розморений і захмарений,
Одягається в травень, як в майку навиворіт...

Вільна від тебе! -
Сильна, здається...
Ти так далеко
Й близько - у серці.

Я утікаю -
Й зустріч планую...
Ні! Не кохаю, може,
Ціную?...

Втома солодка
Розум зборола.
Душу в болото
Я не готова
Кинути.
Тяжко
Й легко водночас,
Тілом "мурашки" -
Я тебе хочу?..

Знаєш, навряд чи...
Трішки сумую.
Ставити крапку?!.

П О Ф А Н Т А З У Ю...

сутінки
повели день
на ешафот

знаю що
чорний кат у
у зоряній мантії
вже готується
відрубати сонце

і коли воно
покотиться
за обрій
лишаючи криваві
смуги

я помолюся

Ярилу

Даждьбогу

Перуну

і обов’язково ще
комусь

під небом з
відрубаним сонцем
я вмію бути
тільки
язичницею