Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Не дивися на мене сумними очима
І сваритися марно на мить перестань, –
Подивися, як місяць прощально заблимав
І послухай навалу пташиних вітань.
Глянь, як впоює трави ранкова волога
І почуй, як утретє співають півні,
Бо не личить красивій кричать донезмоги
Й заглядати допитливо в очі мені.
Вже згоріли пітьми негустої сувої
І чекання на мене лишилось позад, –
Що ж тебе і чому до цих пір непокоїть,
Що ніяк не стихають потоки тирад?
Хоч зоріло вночі над селом піднебесся
Та лежала повсюди мовчання печать, –
Постарів уже так, що забулась адреса,
І нікого не стрів, хто б її міг сказать.
Час іде і потроху втрачається швидкість,
І утома проймає більш серце моє, –
Та світає навкруг – уже й обрії видко,
За якими слідів моїх ніг не стає…
20.08.21

Работа, дом и суета,
Гармония уже не та…
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить.
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться
Стремиться к цели – не бояться.
Мечтать, трудиться, строить планы,
Не допустимы здесь обманы.
Мечты сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...2009 .

Каждый новый день – подарок ,
Шанс для достижений, знаний,
Творчества, общения,
Гармонии с природой и с собой!!! 20.08.21

Кожен новий день - подарунок,
Шанс для досягнень, знань,
Творчості, спілкування,
Гармонії з природою і з собою !!! 20.08.21

— Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
щоб мені ненароком із них не упасти.

ти коженого день крутишся білкою в колесі,
не достає справжніх рим і розкішних слів.
людство давно помішалося на вічній красі,
навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
я — собі сам господар, а ти словників самурай,
коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
скільки в наперстку життя справжнього щастя?

у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
на ранок підводишся — марева сизий фантом,
а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
скинув із себе давно дурні баласти!

тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
є кіт найвища каста, простими словами!

Заспівай і пісня понесе
у краї далекі, заповідні
тої, що цінує над усе
голоси і трелі солов’їні.
Залітай і, може, обійму,
не чекай, що іншого почую
і не воркуватиму йому...
і не обіцяй нічого всує...
я ночую в небі у раю
і літаю ви́соко-висо́ко,
а коли сідаю у гаю,
аж тоді виказую свою
сагу про недолю одиноку.

Не співаю і гнізда не в’ю
ні своїй, ані чужій жар-птиці
і не маю у руці синиці
як і подобає солов’ю,
поки доживає в дежавю
те, що й досі дістає усюди
і не відпускає, «б’є у груди»
у моєму... у її краю,
де ночує горобець у стрісі,
і зозуля кукає у лісі,
та немає пари журавлю...
а почую горлицю мою,
що воркує у чужім горісі,
то сльоза умиє від жалю.

08/21

* * *
Задивляється смуток убік,
Де класичні стоять осокори.
А під ними на втіху собі
Я дарую коханій покору.

Чоловіче, навіщо тобі
Це невпевнення власної суті?
Хоч і мрії були голубі,
Та вони, як ті сіті забуті.

І тепер за тобою іде
Всюдисуща законна цариця.
Не заради тебе, а дітей
Їй почесно ночами не спиться.

Та з’явилось банальне, земне.
У любові суттєве зламалось.
Чом воно не облишить мене?
Бо обранців постійно замало.

Заявилось. І я зупиню
Крокування, думки, що новітні.
То додаймо не втіхи – вогню,
Оживімо хоча б на століття.

Сидять два кума у корчмі якось.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.

ІІ
Боскамп

Її учила мати догоджати
В усьому обраним чоловікам --
Із тих, що при посаді і багатим,
Як Лясопольський Кароль той Боскамп.

Він був послом від Польщі у Стамбулі.
Туди його призначив сам король.
І відіграв у ті часи минулі
В Софії долі величезну роль.

Красуню й неотесану дитину
Він покохав, у дім свій взяв її.
Таланти всі природжені розвинув,
Й у вищий світ життя тоді увів.

Чекало там її всього доволі --
Бали, прийоми, подорожі теж.
Училася життя, як в розвідшколі,
Бо спостережлива була без меж.

Такий на цьому поприщі початок —
Наскрізь людину бачила вона.
І кожен крок її передбачати
Могла. Сама ж — суцільна таїна.

Була на вигинах примхливих долі
Чудовою актисою також.
І грала на забавах різні ролі --
Красунь, пажів та ще й крутих вельмож.

Співала, танцювала, трюки навіть
Акробатичні ставила для всіх.
Й життя її у центр уваги ставить -
Навколо завше чуть веселий сміх.

Французьку мову вивчила в Боскампа,
(А він, до слова, був і сам француз!).
Їй театральна не світила рампа,
Бо шлях стеливсь у стан Богинь і Муз,

До сонму світського левиць і левів
Життя вело крізь виверти свої.
Бо на забаву польському крулеві
Посол грунтовно готував її.

Любив красунь Станіслав Понятовський
Як майже всі правителі, мабуть.
Вже до Варшави час, але не зовсім
Туди проліг Софіїн спершу путь.

9-11 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мне лишь бы радости охапку…
Мне лишь бы горсточку любви…
А склоки все покуда в папку -
Для них бесцветный О де ви

Мне лишь бы чуточку объятий…
Мне лишь бы крошечных забот…
И чтоб вдвоем… ты - в белом платье
Рука в руке из года в год

Мне лишь бы небо было рядом…
Мне лишь бы радуги цветов
А если нет, хотя бы взглядом -
Спасибо, Боже, и на том…
19.08.2021.

Судьба у каждого своя ,
И на виду у всех она.
Её никак не утаишь,
И не заменишь ни на миг.
То, что дано тебе судьбой,
Сумеешь победить борьбой.
Борьбой за жизнь, существование,
Иметь для этого желанье.
И кто-то , вдруг тебе поможет,
И на судьбе свой след проложит.
Добро свершится, прорастёт,
И человек судьбу «свернёт…»2009 Швец Т.В.

Минуты жизни очень ценны,
Когда болезни наступают,
Преодолеть, не слечь, не сдаться,
Оптимистом оставаться,
Людей любить,
За все благодарить! 19.08.21

Хвилини життя дуже цінні,
Коли хвороби наступають,
Подолати, не злягти, не здатися,
Оптимістом залишатися,
Людей любити,
За все дякувати! 19.08.21

Хоч смереччя
Ще лепече
Жваво яворам, –
Пізній вечір
Ліг на плечі
Посивілим нам.
Йдем помалу
Якнайдалі,
Може, й кружкома, –
Та печалі,
Що привалу
Не було, – нема.
Вже і нічка
Мружить вічка,
Як давно колись, –
Півсторіччя
В межиріччі
Тут ми не були.
Ліс розрісся
Й на узліссях
Буки молоді, –
Час пронісся,
Наче глісер
Справний по воді.
Зоряниця
Так ясниться,
Що сріблиться мох,
Лиш на глиці
Темнолицій
Тіні від обох.
Хвилювання
В час прощання
Так, як і раніш, –
На світанні
Про кохання
Ані слова більш.
19.08.21

* * *

Одне слово скажи, напиши, зшепочи…
Те, просте і глибоке, як небо без краю.
Чи цілунком таємно його промовчи
На вустах моїх вогко і мов би в одчаю.

Або, хочеш, його на весь світ прокричи,
Щоб сполохати янголів десь біля раю.
А, можливо, встели мене ним, вкриючи
Пелюстками тих літер… І я прочитаю.

Увійди ним в мій світ і своєму навчи
Ніжним гласом чуття чи в росі водограю
Поміж райдуг та ті́ней життя й вірючи
В провидіння і долю. Лиш слово – кохаю!

Павло Гай-Нижник
19 серпня 2021 р.

Чи нам, либонь, здавалося, що ми
немарно зліплені з одного тіста.
Стелило небо сині килими,
і воркували горлиці у місті,

коли до тебе бігла навпростець
в мініспідниці, блузці з крепдешину.
Зелена стрічка, срібний гребінець,
в волоссі завивались серпантином.

В очах ряхтіли весни голубі,
тремтіли вії ялівцем на вітрі -
мене жадав і відкривав тоді,
як загадкові ноти на пюпітрі,

що викликають неймовірний щем
із першим доторком чуттєвих клавіш.
То жебоніли в пролісках ключем*,
то затихали в ружі кучерявій.

Ти божеволів од звабливих перс,
тендітних рук, дитинного обличчя.
Оберігав і вірним був, мов пес,
і не було між нами протиріччя.

Та відбриніла пісня на губах,
у повені жаги втопилась ніжність.
А жовтень загуляв у споришах -
то зрозуміли, що з тобою різні.

Ключ* - струмок

18.08.2021р.

Потяг звично шарпнувся і рушив
Повз освітлений тьмяно вокзал, –
Мав би зараз полегшену душу,
Якби все і відверто сказав.
Обережні слова й несміливі
Дотикання рукою руки, –
Ось і все, адже страх пересилив
Мужність, дії і давні думки.
Суміш тиші й тепла у вагоні.
Маю час, олівця і папір, –
Ще й на столику звабно холоне
Склянка чаю, втішаючи зір.
Тож упевненим почерком мушу
Написати, як впала сльоза,
Щойно потяг шарпнувся і рушив
Повз обличчя твоє та вокзал…
18.08.21

І
Початок

Її життя відзначене Богами --
Біля Олімпу* роджена була! --
У грецькому поселенні, а саме --
В Туреччині — між сонця і тепла.

У Бурсі, де жили фанаріоти**,
Веселощі і радощі для них
Основою життя були достоту,
І чулися усюди жарти й сміх.

Це — середовище для королеви.
Вона у ньому мала гарт пройти.
Бо не лякали труднощі життєві
У рухові своєму до мети.

Нелегко ту науку осягнути,
Як заженуть обставини в куток.
Фанаріоти, як дійшло до скрути --
Знайти уміли вихід, як ніхто.

Й вона була донька свого народу --
Гречанка, у Бітинії*** росла.
Любила танці, пустощі, свободу,
Спіткала там її пригода зла.

Утратила невинність в юнім віці —
Брат двоюрідний всім хваливсь, хлопчак.
Й тікати довелося до столиці
Її родині од ганьби бича.

Колись була родина та багата,
І царський родовід у неї був --
Сімей Челіче і Маврокордато,
Але збідніла дуже в ту добу.

Був скупником худоби в неї батько
В Стамбулі опустивсь до нижчих сфер.
Та рано і раптово він помер,
Згорів будинок потім їх зненацька.

На дні життя, тепер вони — пігмеї --
Софія з матір’ю були самі.
І торгували вродою своєю
Ті — жінка й дівчина — вже хто як міг.

Користувалися з такого стану
І сильні світу цього: у гарем
Лесбійський, ще й до збоченки-султани
Софію служка євнух забере.

Та недарма вона — фанаріотка --
В розкішному отім Содомі зла --
Перебування геть було коротке --
Вдяглася євнухом, і утекла.

*Гора Улудаг в Туреччині — раніше була грецькою територією і називалася Олімпом.
**Фанаріоти - (грец. Φαναριώτες — мешканці Фанара), буквально — мешканці кварталу в Стамбулі з резиденцією грецького патріарха. Нащадки грецької аристократії, що залишилась у Константинополі після його захоплення турками в 1453 році.
***Бітинія — назва турецької провінції, центр — м. Бурса, в якій народилася майбутня Софія Потоцька.

6-7 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Монолог - 1
Со спортом как-то не сложилось
Пропал к работе аппетит
И на лопатки положило —
Пора плеснуть за аудит…
14.08.2021.

Монолог - 2
На запасном пути скандал…
На проходящем - смех ехидный
На небе месяца - оскал
Из-за него и звезд не видно
Трепещет с южной стороны
И воет сверху, дует снизу
Такие вот сегодня сны
Согласно сметы и эскизу…
16.08.2021.

НЕ ЖУРИСЯ

Не журися, що ти іще в ранішні дні
Заблукала у долі й пішла не туди,
Що зв’язалися якось вузли заскладні
Не із тим. Й не заквітли на серці сади.

Іще будуть зацвіття в майбутній весні,
Що запліднять тремтливо-солодкі плоди
У душі, що не знала чуттів, й враз чудні́
Ворожбливо зійдуть і змайнуть холоди.

Все мине, як примара з світанком у сні
І розвіються з часом й, повір, назавжди
Блуд-тягар від брехні та гріхи мовчазні.
Сплину й я і мої́ у тобі́ нещасливі сліди.

Павло Гай-Нижник
17 серпня 2021 р.

Взяв помаду у матусі,
Намастив кицюні вуса,
І тепер кицюня –
Писана красуня.

Взяв плаката у бабуні,
Почепив його у клуні.
І тепер у клуні
Мешкає Джордж Клуні.

Взяв рушницю я у тата,
Пробудив в собі вар’ята,
Нині на районі
Я пацан в законі.

Згоріли всі - і грішні, і безгрішні,
Собаки, вівці, кури і коти.
Прирік на смерть усе живе Всевишній,
Лишився, випадково, я один.

Лежав у бодні з пивом, нетверезий,
Пірнув на дно, затамувавши вдих.
А от дочка трирічна - не воскресне
Й вагітна жінка..
А жалітись - гріх.

Є Божа заповідь: "За око вирви око!".
Та я цього ніколи не робив.
За це і маю: із небес потоком
Котилась сірка, як морський прибій.

За ніч одну волосся в сивий іній
Перетворилось. В голові туман...
Перебираю кістяки горілі,
Добро шукаю...а його нема.

17.08.2021 р.

Цветы растут для восхищения,
Взгляд радуют и настроение,
Как много видов и сортов,
Знать всё нельзя, хоть и готов.
Их красота неповторима,
И цвет и форма неделимая,
Их всем природа наделила ,
На свет, на цвет благословила…2009 Швец Т.В.

Цветы – прекрасны все!
Ароматы – тонкие, изысканные, нежные !
Растут, цветут, вдохновляют, радуют людей!
Легенды, сказки, стихи, песни о них сложены!
Фото и картины созданы! 16.08.21

Квіти - гарні всі!
Аромати - тонкі, вишукані, ніжні!
Ростуть, цвітуть, надихають, радують людей!
Легенди, казки, вірші, пісні про них складені!
Фото та картини створені! 16.08.21

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся…
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То, что пользы в нём не счесть,
Значит им, такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа ! 2009 Швец Т.В.

Пчелки собрали с цветов нектар –
целебный дар для нас готов! 17.08.21

Пчілки зібрали з квітів нектар -
цілющий дар для нас готовий! 17.08.21

Час біжить і множить звуки
Жартів, сварок – всіх подій, –
Тане ранок, ніби цукор
У коричневій воді.
Менше часу, наче кави
В чашці з фарфору на дні, –
Тільки шириться тіснява
І багато метушні.
Час виштовхує з квартири
І підштовхує чимдуж,
Без уваги на ранжири, -
Безліч вічно сонних душ.
Стуки, грюки, перегуки,
Штовханина, біготня, –
Час біжить і множить звуки
Наростаючого дня.
17.08.21

Простішими бути хотіли.
Погорда виходила з моди.
Забули себе, а ще – тіло,
І мали одне – насолоду.

Солодке текло аж по п’ятах.
Густіло в оспалім волоссі.
Ти не захотіла літати,
І я смакував суголосся.

Могли ми скорити і гори –
Ніхто про вершини не думав.
Любив я картини-двовзори,
Тебе ж – ув освітленні суму.

Були ми взаємно сердечні.
Терпіння своє шанували.
І так утомилися врешті,
Що стало і духу замало.

Любили людей, а для себе
Любові-кохання не мали.
І спільне понижчало небо,
Де наш починається Малин.

Те небо постало покровом
І свідчило: все, відбулося!
Ми дякували гонорово
Й не чули свого безголосся.

Оглядаю золоту країну.
Уві сні, у маренні чи дійсно.
У медові далі я полину,
згине сіре, як забута пісня.

Наяву, а чи мені наснилося.
Є чудова дівчина зі мною.
Розумію: по небесній милості
опинився у раю земному.

У любові там, де я, у подиві
поряд із коханою ітиму
яблунями, що у Вікіпедії
названі "Ендеміки Едему".

16.08.2021

Вони зустрілися у ліжку.
Все починалося, мов сон,
Із дурнуватої усмІшки,
Хмільної, наче самогон.

Були забави аж до рання,
Було бабло, було бухло,
Але не трафилось кохання,
Бо не до того їм було.

Став приходити сусіда,
Навіть часом двічі – тричі.
Скористатись в час обіду,
Пилотяг йому позичить.

Вчула Тома: - Звісно, маєм.
Я би й наче рада дати,
Муж кричить, не дозволяє
Жодну річ виносить з хати.

Що нам довго мудрувати.
Вихід є! – всміхнулась Тома.
Можна ним користуватись
Врешті зараз в нас удома.

Безсоння випарює мізки,
до ранку, неначе до Марсу.
Як би ж то налляла ніч віскі,
чи склянку холодного квасу.
Гуде вентилятор - столиця,
руйнують дороги автівки.
Недопалками попільниця
наповнилася до верхівки.
Думки не знаходять притулку,
шукають зірки за балконом.
Ковтаю рожеву пігулку -
гірчить на губах естрагоном*.
А небо, таке зорепадне,
здається, що рай в ньому видко.
Сотає клубок Аріадна -
не рветься посріблена нитка.
За стінкою стогне сусідка -
здогадуюся не від болю.
Щаслива, напевно, лебідка,
як я, коли поряд з тобою.

Естрагон* - полин

15.08.2021р.

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що те життя! З перестуком коліс,
у роздумі печаль снує свій здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



***

Романс

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
неподалік від олива ріки.
О, усміхнись в полишених домах,
я упізнаю здалеку твій змах.
Неподалік від олива ріки,
де стекла вікон чулі і тремкі,
і полуднями гріються мости,
і квітів де не купиш більше ти.

О, усміхнись в полишених домах,
де ти існуєш в кипищах бумаг
і в’ялих квітів, й годі поготів
мені знайти хоч декілька слідів.
Я упізнаю здалеку твій змах,
як добре у полишених домах
кохати инших і шукати їх,
зі мешкань облюбованих твоїх,
зі пристановищ згаслих почуттів
поквапцем, задихаючись, іти.

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
коли німують люди і міста
й вилунює до олива ріки
дедалі оддалік твоя хода.
Ступи на мосту вигрітий настил,
зрони букет кромішній пустоті,
де течія блискучої ріки,
всю ніч несе в Голландію квітки.



***

---------------------------------------

Благословляю літо
За безтурботні дні
І квітами повиті
Усі шляхи земні.
Благословляю літо
За теплі вітерці
І сонечка відбиток
Постійний на ріці.
Благословляю літо
За невичерпну дань
І швидкоплинні миті
Далеких мандрувань.
Благословляю літо
За жита кожен грам
І обрії розкриті
Допитливим очам.
Благословляю літо
За незабутній спів
І за бажання жити
Без втоми і без снів.
За душі обігріті
І їхній щирий сміх, –
Благословляю літо
За себе і за всіх.
16.08.21

Духмяно-паморочний ранок,
Буяння сальвіі відчайне.
У вишиванці літо гарне,
Під ним гарцює коник чалий.

У вишиванці літо гарне.
Палітра стигла, гуснуть барви.
Високе небонько безхмарне, -
У щебеті пернатих бардів,

Яснять хліби, синіють далі, -
Аж серце од напруги терпне...
Прощально літо заглядає
В соняшникові очі серпня.

13 серпня 2021

Негода розгулялася в саду,
обсипались незрілі сливи градом.
Чужу біду руками розведу,
своїй ніяк не можу дати ради.

Плоди збираю в пелену свою
і розсипаю знову на бруківці.
Імбир терпкий до чаю додаю,
тобі солодку м'яту наодинці.

Небесна твердь жене на водопій
ботей* овець за горизонт червлений.
Не вирватись з грудей сльозі скупій -
іще не одягли багрянці клени.

Сусальним золотом блищать довкруж:
жоржини, чорнобривці, пишні айстри.
Дивися в синє небо, зір не мруж,
Господь фарбує хмари алебастром.

А що ті сливи? Кислі, несмачні,
оскома, на губах - гірка отрута.
Ти, любий, не куштуй, скажи мені -
як нам надалі із тобою бути?

Ботей* - отара

- Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
Подай, онучку, тубу із аптечки.
Змащу бальзамом я коліна й плечі…
Ти що, її іще не відшукав?
Та ж «Шабельник» написано на ній.
Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
От дякую тобі, онучку любий.
- А що воно за шабельник такий?
Я про таке раніше і не знав.
Чому то дивно так його назвали?
- Ну, де б у місті ви його стрічали,
Як він лиш на болотах виростав.
Тому болотним ще його і звуть.
А звідки назва? Чув від свого діда,
А тому, певно, дід його повідав.
Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
Але було то в час, коли боги́
Спускалися на землю поміж люди.
На очі напускаючи полуду,
Розвіятись хотіли від нудьги,
Бо що ж робити там на небесах,
Де їх – богів по пальцях зрахувати.
Спускалися пригод собі шукати,
Блукаючи степами й по лісах.
Отак спустився Чорнобог якось
В надії поміж себе люд стравити.
Бо щось занадто мирно стало в світі.
Хоча, можливо, то йому здалось,
Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
Завжди за віщось світом воювали,
Безжально один одного вбивали.
Та він, напевно, більшого хотів.
Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
Що мирно жив серед степів широких.
Орав і сіяв. Над річок глибоких
Звів свої села і не відав бід.
Ворожих орд тоді ще не було
Аби їм мирно жити заважали.
Самі ж вони достатньо всього мали,
Щоб то до ворожнечі призвело.
Отож підступний Чорнобог рішив
Спуститися і люд той посварити.
Адже достатньо першу кров пролити
І вже б війну ніхто не зупинив.
Став він ходити селами і скрізь
Підбурити, стравити намагався.
Але дарма, як підлий не старався,
Як зі своїми кривдами не ліз,
Ніхто його і слухати не став.
Де мовчки із села випроводжали,
Де й штурхана добряче в спину дали,
Аби він язика не розпускав.
Озлився врешті Чорнобог на них
І весь їх рід надумав покарати.
Якщо іти не хочуть воювати,
То приведе війну їм на поріг.
Вернувсь на небо, добре роздививсь.
Знайшов в степах голодні орди дикі,
Що ладні крові проливати ріки.
До їх вождів озлоблених явивсь
І шлях вказав, де мирний рід той жив,
Мовляв, для них там знайдеться пожива.
А ті зібрали свої юрти живо
Й помчали степом. А за кілька днів
Земель багатих, врешті досягли
І, наче коршун, на ті села впали.
Ті люди вже давно не воювали,
Тож відсічі їм дати не змогли.
Покинули обжитий уже край
Й на північ стали у ліси тікати,
Аби своє життя порятувати.
А Чорнобог втішається: «Чекай!
Ще більші біди я нашлю на вас,
Щоб знали, як не слухатися бога!
Не пожалію поміж вас нікого.
Моєї помсти іще прийде час».
Тікали люди вже багато днів.
Орда безжальна по слідах летіла.
Бо ж відібрати і життя хотіла,
Так Чорнобог вождям їх повелів.
Уже й ліси – орда не відстає.
Загнала в хащі – й там нема спасіння.
Уже загнали їх у трясовини,
У мочарі де, лиш нога стає,
Провалюється і не чути дна.
Лише тоді орда від них відстала.
І люди в болота́х тих жити стали,
Де лиш багнюка навкруги одна.
А Чорнобог тумани напустив,
Які і сонце від людей сховали.
Важкі недуги на усіх напали
Аби зі світу чимскоріш звести.
У розпачі богам молився рід
Аби вони хоч люд порятували.
А ті чи сили в землях тих не мали,
Чи втратили свого народу слід,
Але на поміч так і не прийшли.
Одно лишалось – в мочарах вмирати.
З боліт хотіли виходу шукати,
Але знайти, одначе, не змогли.
Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
Що жив на острівці у халабуді.
Звернулися до нього в поміч люди,
Хай би, як знає, показав прохід
Із тих боліт. Той лише похитав
У відповідь печально головою.
«То ви спізнались, певно, сили злої.
Якиїсь бог на вас образу мав!»
«Та ж ми просили помочі в богів!»
«В цих болотах вони не мають сили.
Звертайтеся у поміч до Ярила.
Лиш він здолає злого бога гнів».
І увесь рід у відчаї звернувсь
До, їм тоді не знаного ще, бога.
Просити стали помочі у нього,
Аби він до життя їх повернув.
І Чорнобог почув ті молитви,
Спустивсь на землю у густім тумані,
Щоб власноруч прикінчити останніх,
Які ще залишалися в живих.
Та ледве він на мочарі ступив,
Як перед ним із шаблею Ярило.
Весь сяючий спустився, повний сили.
І бій між ними лютий закипів.
І день, і два змагалися бійці.
Адже богам і не таке під силу.
Нарешті вдарив шаблею Ярило
І та ураз зламалася в руці,
Шматочки розлетілися кругом,
У мочарі попадали й пропали.
У відчаї всі люди закричали.
Ярило ж раптом ворога свого
Вхопив руками, високо підняв
І з силою пожбурив в трясовину,
Де той, напевно, на віки і згинув.
А сам тієї ж миті і пропав.
Тумани пропадати почали
Що людям на очах, немов полуда.
Й побачили вони тоді, що всюди,
Якісь бордові квіти розцвіли.
І дивно, що з’явились в болотах,
Де шабля розлетілася Ярила.
І в квітах тих була велика сила,
Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
Тож і назвали шабельник її.
І користались силою тією.
Завжди вони зверталися до неї
Аби недуги злікувать свої.
Де ж Чорнобог впав у болото був,
З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
Але про квітку дивну не забув.
Отож і до сьогодні пам’ята
І для здоров’я користає сили,
Які прийшли до квітки від Ярила.
Така от, бачиш, квітка не проста.

Всі ми дуже любим літо,
Бо воно теплом налите,
Можна цілий день гуляти,
На прогулянці поспати,
Їсти яблука й суниці,
Груші, сливи, полуницю,
Й морозивом блаженно
Ласувати нескінченно*.
(*стосовно кількості поїдання морозива треба спитати батьків).

Чому ще ми любим літо?
Воно морем гомоніти
Ще у червні починає,
У мандрівку зазиває
Будувать казкові вежі
На пісочному безмежжі,
Мушлі горами збирати
У валізу їх напхати*.
(*стосовно пхання мушель у валізу теж треба спитати батьків).

Ну а ще які у літі
Є сповиті щастям миті?
Друзів гомін по подвір’ї,
Ніжний шепіт надвечір’я,
Дощичка наскоки дужі,
Тупотіння по калюжі*,
Гойдалки та каруселі,
В парку забавки веселі.
(*так-так, перед зануренням у калюжу обов’язково треба спитати батьків).

Літо – то пора чудова.
Веселково-кольорова.
Кожен день – осяйне свято.
Й днів у літа так багато!
Тож мерщій на двір гуляти,
Грати з вітром, з сонцем грати!
З світом радісно дружити,
Як уміють тільки діти.

13.08.21

ІКазочки веселі і сумні
всіх часів і деяких народів
на екрані нині не у моді.
Ми і наяву – як уві сні.

А дивами радують лукаві
лицедії, клоуни й шути...
живемо із ними у державі,
із якої мріємо втекти.

А куди? У видуману казку,
до Аліси у її палац...
ще існує... коли ваша ласка,
цей культури нашої ерзац...
тільки на хіба ці шоу-маски,
що усім показує паяц?

ІІНа сумне не вистачає часу,
на веселе досить і пісень,
умираємо одного разу,
а життя триває кожен день.

І хоча далеко до завіси,
а воно, усе-таки, веде
нас усіх зі сцени за куліси,
де у яму кожне упаде,
то аби устояти, інде
треба бігти...
             і біжу...
                        на місці.

ІІІЯ у цій країні новосел
і не заперечую на разі –
те, що не побачив Оруел,
ми опереджаємо у часі.

Та вертаю на круги свої
і усе ще бігаю по колу...
дякуючи зайцеві Керолла,
оминаю болісні краї,
поки сни забудуться мої,
а казки,
             усе-таки,
                        ніколи.

08.2021

Душно й парко було,
І дрімали вітри,
А тепер потекло
Та подуло згори.
Без спочину на мить
Вранці, вдень чи смерком, –
Буде довго ще лить,
Люди кажуть, кругом.
Дріботить щодоби
Без натхнень, як на зло, –
Певно, будуть гриби,
Як не зникне тепло?
Може, я відісплюсь,
Потім вірш напишу
Й буде користь комусь
Від струміння дощу.
Тужний плюскіт калюж,
Вітру шастання скрізь, –
Дощ хлюпоче чимдуж
Довго, прямо, навкіс…
15.08.21

«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий .
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

В бермудському трикутнику тону,
чіпляючись єством за гребінь хвилі.
Провалля тягне плоть на глибину,
у піднебессі альбатроси квилять.

Клекоче урвища сталевий чан,
буруниться і піниться безодня.
Кричить пораненим дельфіном океан,
косаткою на дні глибоководнім.

Як вибратись з кута, себе знайти
посеред безладу, відламків світу?
Втопити чорний сплін*, під три чорти,
душевний біль у прірві безпросвітній.

Чи я забула скільки весен й зим
вже канули у мороку осіннім?
Чи загубила зорі у імлі,
планиду срібну, наче голку в сіні?

На вітрі чуле серце тріпотить,
бентежно б'є у корабельну ринду.
Спурхну нестримним птахом у блакить,
щоб відшукати зниклу Атлантиду.

Подужаю тяжіння, висоту
вдихну грудьми, приборкавши осмуту,
щоб у любові плахту** золоту
свою кирпату душу огорнути.

Сплін* - нудьга
Плахта**- декоративна тканина

13.08.2021р.

Ми зустрінемось о п’ятій,
Там, де завжди диво див.
З осоки та із латаття
Сонця зойки золоті.

Відійти не зможу далі.
Будьмо краще мовчкома.
Ти з яких отут русалій?
Не кажи і будь німа.

Нам комарики набриднуть,
І до хати утечем.
В телевізорі – корида
І любов чужа нікчем.

Ой! Меліси дай горнятко
І наблизь до мене сон.
Будь покірна, як телятко,
Стану я – немов Ясон.

Золоте руно далеко.
То за ним я і піду.
З волинян – ось так! -- у греки,
Через окрики, біду.

Головне – мене чекай-но.
Це класичний серця біль.
Я відчую в серці тайну.
Ти – соромся очесяйно.
Ех, меди мої і сіль!

Ну щоб, здавалось, за дива:
І ще одне минає літо,--
А я вже трішечки нова,
Ласкавим сонцем відігріта.
Дурманить пахощами ліс,
Дарує свіжу прохолоду,
І проситься на бистру воду
Рядків надійний первоміст.
Пройдуся ним – гойдає кладка.
День на семи вітрах гряде…
Минає літо, як відгадка –
І диво твориться просте!..

Розбуджені вітром тополі
Стривожено листям шумлять, –
І клени шурхочуть навколо,
Мінливим тополям під стать.
І пишна калина шепоче,
І шемрає жовкла трава,
Та вітер безжальний не хоче
Віддати сваволі права.
Закручує вихри пилюки
І віє в лице жартома,
Бажаючи весело злуки
Та ігрищ швидких з усіма…
14.08.21

Коли нацмени зневажають мову
Держави, що їм прихисток дала,
Коли плюють в криницю знову й знову,
Беруть найкраще з міста і села.

Колись ми їм дозволили удома
Хазяйнувати в серці і в душі –
То вийде ніби приказка відома –
Дружину – дядьку, сам – у торгаші.

Своє віддав і никаєш по світу,
А зайди в хаті хазяйнують вже,
Випилюють ліси і топчуть квіти.
То хто твоє, прадавнє, збереже?

Онук, що вже націлився в Європу?
Заробітчанам зроблено безвіз,
Щоби втікали не заради шопу –
Від безробіття, безгрошів'я, сліз.

Нацмени оком на оцю земельку
Накинули давно. Голодомор
Створили тут. Собі напхали пельку,
А нам усім зробили форс-мажор.

І як із того всього вибиратись,
Куди народу в темряві іти?
Усім вернутись до своєї хати,
Своє забрати, мову зберегти!

І хай тоді лунає колискова,
Над кожним дорогим для нас малям.
Не до душі нацменам наше слово –
У кожного з них є своя земля.

***
Минулися Петрові батоги...
тепер жуємо пряники і видно
тупому і сліпому береги,
де Україну ліплять не боги,
та юдофілам поки-що не стидно.

***
Коли у головах пітьма,
всі від канабісу залежні –
кварталу наче і нема,
а лисий все ще на манежі.

***
Як чортики із табакерки
такі уявно зелененькі
у боротьбі за Русь і Дон
вискакують із конопельки
то Аристович, то Гордон.

***
Колись на Щорса вилитий, усе
ще бігає між крапель за зелені
Макарович, який телят пасе,
але тримає дулю у кишені.

***
У слуг усяке чмо велике
і Яник, і Кучма, і Пукач,
і на ТіВі являє пику
велика сука пані Лукаш.

***
Велике зло іще маленьке,
коли не напилось крові
і стало Пу чи Лукашенко...
і кондуїт цей не усенький,
є ще багато візаві.

08/21

У кутку, в гостинній хатці
проживає песик Гавчик.
Чемний песик, тямковитий,
анітрохи не сердитий.

Будочки немає в нього.
Як привезли ще малого
У куточку поселили,
Кістку дали, сік налили.

Так, не знали баба з дідом,
Що Гавчуні за обідом
Сік не треба куштувати,
Бо захоче він співати.

Як почав наш песик співи,
Позбігались всі сусіди.
Що за гвалт? Чи то сирена
Десь ввімкнулась навіжена?

Ні, то Гавчик наш співає,
Соку просить, вимагає.
Бо сподобалось собаці
Частування в новій хаті.

Ледь його угомонили
І вмовляли, і годили –
Кістку дали чималеньку,
Ковдру видали м’якеньку.

Змовк, поснув, сопе щасливо
Баба з дідом полохливо
Скачуть, як чаплі цубаті,
Щось збирають по всій хаті.

Сік по всіх кутках шукають,
Всіх охочих пригощають,
Доки Гавч не пробудився,
І концерт не поновився.

Бо собака він нівроку,
(не давайте йому соку!!)
І слухняний, і грайливий.
Але надто вже співливий.

10.08.21

Несподіваних зустрічей миті
І години домовлених стріч
Поєднали серця розповиті,
Попри гори усіх протиріч.
Та і що нам сьогодні від того,
Що десь любимося крадькома, –
Що ні грішного, ані святого
В почуттях запізнілих нема.
Вже червоні вогні семафорів
Обидвох не лякають чогось, –
Приїзди!.. – попросила учора.
– Я приїду... Придумаю щось…
І тобі незрівнянній на втіху,
Я чкурнув із домівки чимдуж,
Бо хотілося дуже приїхать
На побачення зріднених душ.
Розмовляємо довго і раді
Розуміти і бачити, як
Розлучитися хтось уже ладен,
Але інший лякливо закляк.
І багато говорить розумно
Про незмінне, щоденне, своє,
Хоч йому неприємно і сумно
Від найкращих пояснень стає.
Дні далекі та дати приблизні
Намагається виважить він,
Мов по-людськи вже виразно визнав,
Що не хоче стрясання і змін.
Тішать душі щораз теревені
І скипає стривожено кров, –
Так стрічалися Крупська і Ленін,
Славословлячи вічну любов.
13.08.21

Раніше ухилявся випадкових, непотрібних кроків,
Переплетіння доль не за велінням сердця,
І заздрив перелітним птахам, - їхній спокій
доріг далеких не порушить перехрестя...

Так-так, тепер я тут,
Без сумнівів щомиті!
Серед квіток, неначе в оксамиті.

Та не з тобою серед інших:
Холоднокровність - дивна звичка,
Коли так потрібна усмішка.

Чекав чогось за покликом душі,
Поривів струн безмежними стрибками,
А поруч хтось теплом очей вночі
Нагадував тебе - мов рана.

Випадкові зустрічі самотніх сердець -
Тільки іскри летять напростець,
А дощами прозорими розмиє все час,
І хмаринки зненацька вкриють ковдрами нас...

2021

А закохаюсь я у тебе,
Так тихо, наче в перший раз.
Хоча в душі - політ до неба,
бентежно подивитися щораз.

Серця, обпалені коханням,
Від спогадів, від втрат...
І знов не спати до світання,
Все повертаючись назад.

Розплавлена душа стече кудись,
У по́лум'я червоно-білий крик.
І день, і ніч зливаються в потік,
Крил помахами віддаляємось щомить.

Перетнуто в коханні чергову межу -
Холодна арифметика років,
Та не від неї я дрижу, -
Щемить і досі від болючих слів...

2021

Щастя озвучу – і радістю, й вірою.
Хай випливає на заздрість у вулицю.
Губи рум’яні покривляться, стуляться,
Ніби тебе проводили до вирію.

Тільки розгуби це бачать у мареві.
Тільки святоші – мене, злото з німбами.
Ой, ти, кузинко, забула, що ніби ми
Десь ще і досі за багнами, хмарами.

Не перервалися здавнені спомини.
Я відчуваю, що стали воскреслими,
Котяться з подивом, як би експресами,
І залишають покару – оскомину.

Дива немає і часто зловтіху ти
Бачиш у нібито нашому просторі,
Де, видавалося, людяно, просто -- і
Так неможливі ускладнення дихати.

Вищого хочеться – мацай під зорями.
Етноузори -- заливані винами.
Важко святим, то побудьмо невинними.
Шлях торувати на часі курсорами.

Можна сплакнути, чекаючи вересня!
Ей, ти, кузинко, в дивацтві та морі я.
Бо укладаю чуття, мов історію…
Те, що сказав, я зап’ю ще і хересом.

- Іди, онучку, випити чайку!
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.

Пусть дым рассеется на этом поле боя,
И мы увидим за кого нам умирать.
Но знай, что смерть не поворачивает вспять,
И нет у победителя покоя.

Любовь- бесспорно это дар.
Но есть ведь милосердие, сердечность.
В конце концов за кроткими ведь вечность.
Или ты хочешь, чтобы все таки пожар?

Ты хочешь, чтобы только ты один?
Коснись меня куском холодной стали.
Сбрось паутину тонкую вуали.
И ты познаешь глубину глубин.

Но что же дальше?Скажешь-что с того?
Как встретишь утро как в ночи уснёшь устало?
Кто вытянет отточенное жало
Из ледяного сердца твоего?