Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…

Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?!
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…

Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…

Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» не дарма
нам дебілборди звідусіль кричали!

Коли керує Києвом князь-кінчений кретин,
киян кінча, колошкаючи, ковід-карантин.

2020

І
Самописці канули у Лету,
самолюбці є, хоч відбавляй.
Хай живуть улюблені поети,
що заполонили рідний край!

Падати не дозволяє доля.
Є і герб, і прапор у дворі –
хай і з потолоченого поля,
та усе ж – блакитне угорі.

ІІ
Так і є. Це те, що виникає
як передовиці і спілки,
як на сході Сейму і Дунаю
невмирущі рашеські полки,

як молились Богу не одному
і переінакшили досьє...
Кон’юнктура генія у всьому
хоче бути першою, ніж є.

Оживає компартійна сила,
спалює наведені мости,
під які солому застелили
ті, що не упали з висоти.

ІІІ
Сяє День свободи і єднає
біле, і червоне, і чуже...
Те, що зеленіє, не конає.
Націю рятує фаберже.

Це і літр-об’єднання комічне,
у якого слово поетичне –
як усім відомий горобець…

це й академічні пустослови,
що як юні ленінці готові…
кинути у воду камінець…

Ніяково іноді буває…
Плакати веселе заважає,
бо усьому настає кінець.

08.2020

А серпень вже перегорта
Календаря деньки останні,
То ж скоро осінь золота
На нашому порозі стане.

Удень ще в сонячну ясну
У теплу купіль ми пірнаєм,
В холодну ввечері росу
Пожухлі трави поринають.

А ранки прохолодні теж
Зимною усмішкою сяють
І літо бабине пряде
Срібну вуаль, чи то серпанок.

Вода у річечці рябить
І хвиля щось собі співає
Та жовте листячко верби,
Немов би човники гойдає.

2020 р.

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

2 березня 1997 р., Київ

Вірш - нонсенс

Хто блукає у лісі,
Наче нявка - сирітка,
У зеленому світлі,
Місяць, мов напідпитку,

Він зелений, веселий,
Ріг обламаний в нього,
Дурить голову людям,
Хуліган несвідомий.

Хто ж там бродить кущами -
Лісовик, Лісовичка,
Заважає всім спати,
У кого така звичка?

***

Ялинки, Чудинки,
Нічка скажена,
Бродить почвара,
Немов навіжена.

Кущі розгортає,
Чогось там шукає...

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

на радіальних вулицях
світанку
під затишним покровом соцмереж
шикуються авто неначе ланки
сигналів з таємничих телевеж

в автомобілях люди-електрони
немовби одиниці та нулі
ще архівуються у файли зони
нічної а не денної Землі

і тільки потім
десь у передмісті
у заміський ввірвавшись інтернет
де сонце запостило трави й листя
зникає простір цифрових тенет

ховається у ґаджетів криївки
вдивляється з мережевих спільнот
в пір’ясті хмари
ці сліди мандрівки
аналогових первісних істот

і скинувши
скафандри віртуалу
покинувши автівки й поїзди
йдуть хакери у променів навалу
вплітають в неї і свої сліди

а ніч позаду усіма зірками
вже лагодить пробите сходом дно
щоб ввечері наповнить
снами с нами
галактики пернатої гніздо

2020

Щоб зрозуміти, як воно було,
Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
Що « куруші» - такі монети срібні,
Які з Європи туркам занесло.
І ті, голів собі щоб не ламати
Та не зламати часом язика
(Чужая мова зовсім нелегка),
Їх отим словом стали називати.
Так от, жив-був собі купець один
В Туреччині, в далекому Трабзоні.
Де лише не ступали його коні.
А був чи грек він, чи то вірменин,
Але прийняв вже мусульманську віру
І по законах шаріату жив.
Та ризикнути іноді любив.
Для нього гроші були – вища міра.
Тож задля них готовий був на все.
Возив товар в такі краї далекі,
Що і на карті відшукать нелегко,
Як відчував, що зиск то принесе.
І от якось почув про Україну,
Що там товар миттєво розметуть
І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
Товарам східним там не знають ціну.
Отож рішив він вирушити в путь.
Скупив на ринках східного товару:
Тканин всіляких, прянощів задаром.
Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
Найняв галеру у порту стареньку
Аби до Кафи тільки й довезла.
З усіх –бо найдешевшою була.
Заніс товар на борт її хутенько.
І, дивно – в Кафу все –таки попав.
На морі тихо було всю дорогу,
Пірати не присікались до нього
Та і козак ніякий не напав.
Вози швиденько в Кафі сторгував,
Не став на охорону витрачатись,
Туди –сюди чого з нею тягатись?
На ринку тут же він рабів придбав.
Орда якраз вернулась із походу
Тож на рабів ніякої ціни.
Вважай, дістались задарма вони.
Узяв здорових, сильних від природи,
Роздав їм зброю, що з товаром віз.
Пообіцяв, як вдало все складеться,
То кожен з них додому повернеться.
А ті і раді ледве не до сліз.
А він, хитрющий, не рабів жалів,
А наперед продумав все чудово:
Там у степах, раби замовлять слово,
Якби загін козацький зупинив.
Купець знайомий все застерігав,
Що у степу усякого буває:
І люд розбійний, і шайтан блукає,
Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
А наш купець лиш в очі посміхався:
- Ні, я як слід усе прорахував.
Ну, а шайтан нехай собі блукав,
Чого би я ото його боявся?
Та з тим і рушив у далеку путь.
І знов вона йому легкою була,
Розбійна зграя у степу минула
І вовчу зграю не було і чуть.
Ні дощ, ні спека валку не спинили,
Не заблукали у краях чужих,
Мор обійшов десь стороною їх.
І врешті в Україну прикотили.
Чутки і справді вірними були,
Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
Купляли люди прянощі, обнови
І зброю. Словом все, що привезли.
Платили добре сріблом, менша златом.
Отож купець товар увесь продав.
Рабів пустив та грошей їм не дав,
Вважав, що й так зробив для них багато.
Вози продав, лише коня лишив,
Усі куруші склав в міцну торбину
Та почепив її собі на спину.
І врешті – решт додому поспішив.
Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
Коня лиш зрідка у ярках спиняв
Та й сам впівока на коні куняв.
П’ять раз на день звертався до Аллаха
Аби йому в дорозі допоміг.
І все ішло, здавалося, як треба:
В степу нікого, чисте світле небо,
Дорога легко стелиться до ніг.
Та чи шайтан на нього зуба мав,
Чи сонце йому голову нагріло,
Зненацька бачить: поряд на могилі
Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
Купець не втримавсь, з шляху повертає
І до могили на коневі мчить.
А камінь, наче, далі вже лежить
І так на сонці з переливом сяє.
Купець за ним – той далі засіяв,
Так цілий день за ним і проганявся,
Через ріку велику перебрався,
Коня свойого врешті-решт загнав.
Біг далі пішки за тим каменем слідом,
Добіг до річки й серед неї впав
І раптом камінь той кудись пропав.
Полуда спала і купець увидів:
Його лантух з грошима десь подівсь,
Мабуть, у річці у оцій втопився.
І він його шукати заходився,
Стогнав і плакав та на когось зливсь,
Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
Віддай –но, річко, грошики мої!
Облазив вздовж і впоперек її,
Облазив також всю навколо сушу.
Немає грошей. Так і не знайшов.
І ті, хто мимо річки проїжджали,
Купця того частенько зустрічали.
Він то сидів, то над рікою йшов,
Та все кричав: - Віддай мої куруші!
Проїжджих диким голосом лякав.
Аллах, казали люди, покарав
Його за надто жадібную душу.
А річку ту так Курушанка й звуть,
Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
Вона ж не скаже – небагатослівна,
Тече, до моря прокладає путь.

Ми – в Україні! Я не вмію
інакше бачити себе.
А нам показують «месію»,
яка живе не на Росії,
а кацапіє на ТеБе.

Ау!!! Це – мати-героїня?
А відки пазурі й клики?
Їй насолили селюки?
Її сім’я – на Україні,
а в Україні – ми, таки.

У неї ми рагулі, бевзі,
що отупіли на війні.
А от якби усі ми щезли
і ради неї ще й умерли –
були би вовіки одні.

О, ці лукаві, хтиві лиця...
заради виводку вовчиці,
бажає героїня дня,
аби вмирали українці,
а лігвище займуть убивці
і їхнє ще одне щеня.

08/20

Кроки.
Ворухнувся ліфт.
Завівсь.
Політав.
Завис.
Кроки…
Це люфт-пауза моя.
Це мій спонтанний міст.
Це коли беру я руки в боки.
Тьохкає твій дзвоник, мов докі́р,
або серед ночі в двері грюки.
Це коли у цей цупкий папір
входять нетерплячі закаблуки.

21 листопада 1992 р., Київ

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Розвішує товпа хохляцька вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Ви не судіть мене суворо,
Адже і я вас не судив,
Ваш суд, неправедний і скорий,
Неправосуддя породив.

Та вища є над нами сутність,
І знана кожного вина.
І стануть суддями підсудні,
Коли закі́нчиться війна.

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

...А деревa не знали, що вони дерeва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, немов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Неначе не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Кажуть, коли ревнує, значить любить,
Та я не згодна аж ніяк із цим.
Бо як ревнує, то не довіряє,
Давно я висновок зробила отакий.

Не довіряти, то навіщо жити
Під одним дахом.Душі ж то чужі.
Хтось скаже: що робити, є вже діти.
Та цим їх травмувати не спішіть.

Діти все бачать й всмоктують, мов губка
Те, як поводяться при них їхні батьки.
Як одне одному не вірити й не слухать,
Це дітям передасться крізь роки.

А як кохаєте й живете душа в душу,
То й діти згодом житимуть отак,
Ніхто й ніщо тоді вже їх не змусить
Найближчим людям та й не довірять.

2020 р.

То про кого ж писати? Про "любих" сусідів з Кремля?
То такі вовкулаки, що йой! Бачать всіх нас у трунах.
Я ж - тишко-веселун, дурносміх і ласкаве теля,
І поезія також у мене - -рожева огрійна лагуна.

Плаче осінь, а ген зубоскалить зима,
А весна кличе в ліжко (люблю цю заквітчану даму).
Читачі дорогенькі! Я - лірик! Звиняйте, шарман,
Наративом буденним не хочу заквецювать карму.

Літо-літечко, Спасівка, джмелик над вухом гуде,
Над подвір'ям "цвінь-цвінь!" - це стають на крило ластів'ята.
Я валявся на сіні із книжкою од цілий день,
А війна із москаликом лютим уваги не варта.

Поруч - куряча кісточка (гарна вечеря була!),
Є чайок під рукою, з малиною, м'ятою, глодом.
Удихнув пастораль, в півня вирвав пір'їну з крила -
Буду вірші писати про охи кохання, природу.

Всьо, до ліжка пора! Утомивсь! На периноньку плиг!
Натрудився до пролежней, сестри, аж коле у боці.
...впав мій брат у степу, до окопу добігти не встиг,
І сховалось за обрій далекий утомлене сонце...

19.08.2020 р.

На хвилину душа зупинила свій погляд на літо,
Що сміється в житах і милується сонцем в саду.
Скільки яблук і трав поціловано ним і зігріто,
Скільки щастя у млосному теплому часі-меду.

Задивилася жінка на тиху присеймівську воду,
Там, де лози купають у річці свої корінці.
Промайнуло життя, змило часом заквітчану вроду,
Залишило у зморшках літа, наче болю рубці.

І туманами сивими вже розляглись на волоссі
Дні самотні її, мов озера несплаканих сліз.
Та не висхла жага до життя і проклюнулись брості,
Де без краплі води і у спеку проріс верболіз.

Хоч і берег крутий і вода унизу не для нього,
Він вчепився за світ і вдивляється у небеса…
Скоро осінь і в зиму прямує життєва дорога,
Та не гасне в душі і надія, і світла яса.
20.08.20

Їхали татари приазовським степом.
Не орда, а кілька верхівців всього.
Сонце припікало і стояла спека,
Трави степовії висохли кругом.
Їхали татари, коні вже охляли,
З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
Вершникам не краще: їжі вже не мали
І долали спраглі незнайому путь.
Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
Щоб послав їм річку чистої води,
Чи хоча б струмочок десь у верболозі
І якусь дичину на предмет їди.
Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
Піднялись на пагорб стомлено вони,
Аж внизу в долині річка заблищала
І літа над нею хмара дичини.
Коні вниз помчали навіть без нагая,
Верхівці аж криком радісним зайшлись.
Навіть не спинившись, в воду залітають.
Довго пили коні, доки напились.
А татари поряд до води припали,
П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
Але ж напилися, на траву упали.
Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
Відпочили трохи, коней відпустили,
Заходились дружно дичину ловить.
А та й не боїться. А як половили,
Вогнище розвели , почали варить.
Доки там диміло, булькало й шкварчало,
Глянули до річки – як відносно риб.
А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
Одна перед другу над водою – стриб.
І рікою риба табунами ходить,
Хоч бери й руками витягай її.
Тож татари миттю скочили у воду
І набили нею всі сумки свої.
Розляглися потім навколо багаття
На м’якій, зеленій, на траві густій
І дарами річки стали пригощатись,
Набивати ними повний кендюх свій.
Напились, наїлись, розляглись довкола,
Коні недалеко скубають траву.
Струменіє річка, зеленіє поле.
Наче в рай попали вони наяву.
Тут з другого боку козак під’їжджає:
- Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
Що оце за річка? Чуєте, питаю?
А якщо почули, то хоча б кивніть!
Ну, а що татари? Їм козацька мова,
Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
Дивляться на нього. А козак ізнову:
- Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
Думають татари: що він там гукає?
Тикає щось пальцем все у їхній бік.
Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
І тоді козаку дружно закричали:
- Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
Це на їхній мові «ситі» означало,
Бо воно й насправді було саме так.
Козак подивився, потилицю чуха:
Дивну назву річці татарва дала.
Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
Звідти, кажуть, назва річки і пішла.

А Спас прийшов. Отой, що яблуневий,
Дажбог Єгові плід пахкий віддав.
Були Горпини, Лади, нині - Єви,
Йорданова тече Дніпром вода.

Ізекіїль, Ісайя, Йов...ой ловкі!
Ввірвались в душі внуків як борвій.
Лежать на дні кістки своїх пророків,
Один лиш я залишився живий.

Не любить правди люд, хай йому трясця,
За лжею черга в храми та у рай.
Забув про віру предків? Аз воздасться..
Не благодать отримаєш, гай-гай.

Не проміняв вишИванку на рясу,
Я - рідновір, останній у роду.
Вітаю світ із...яблуневим Спасом,
З снопа пшениці оберіг плету.

19.08.2020 р.

Кордони у світі проходять по серцю людей,
Під шляхом Чумацьким вони спочивають до ранку.
Усі, в кого повно і в тих, що не мають ідей,
Виходять до сонечка вдень, а чи ще до світанку.

Хоч падають зорі і гасяться хмарами в ніч,
Здається, життя пробігає скрізь без перепони.
Та десь на планеті великій мільйони облич
Чекають і дивляться сонцю у вічі червоні.

І їх не лякає розпечена світла ріка,
З якою пов’язані трави і квіточка кожна.
А ми всі п’ємо із гарячого цього струмка,
І кожен із нас на землі його вічний заложник.

А сонечко дивиться в море, в люстерко ставка,
Всміхається радо листочку, звірятку й людині.
І в кожному серці до нього любов не крихка,
Бо сонце у небі і в серці є вічно єдиним.
20.08.20

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

Навіщо це було тобі потрібно,
я так до краю і не зрозумів…
І серце, як у пташки, билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…

А очі!. Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина!
Купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…

Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди,
та усмішка шаленого похмілля
зі мною все ж лиши́ться назавжди…

Дзьобають жабок у ставку лелеки,
Мені ж - табу. Друзяк своїх не їм.
Зі мною - тяжко, а без мене - легко:
Ні дум складних, ані кошлатих рим.

Все просто, наче шкварка на пательні:
Добро - це благо, зло - отруйна жовч.
А я до бою звикнув та орделій,
Зі мною битись будеш, хоч-не-хоч.

З нечулого чавлю солоні нюні,
Мерці тікають із трухлявих лож.
То нащо людям капосники буйні?
Одні проблеми та нервовий дрож.

Я, наче сік ув оці від цибулі,
Глумливий і немилосердний Бог.
Летять під носа соковиті дулі,
А в спину життєствердне "Щоб ти здох!".

І знову на обличчях бачу острах,
І шепіт, шепіт..."онде, чорт лихий!".
Не бійтесь! В мене хоч сокира гостра -
Січе лише Вкраїни ворогів.

19.08.2020 р.

Не полишай смішну, незнану…
Мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, ґречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руни.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу,
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.

19.08.2020р.

 
як ми ще остатнього разу
терлися на монпарнасі
проїхавши фортепіанність
саунд ньюорлеанівський
шукали невже розставання
ні згадок ані загадувань
сусіди оце як сусіди
папір на вікнах у дірах

& сходилися шамани
за сурмами чистої магми
сніданок ще трохи чаю
обставини утрачають
нас &
           трампетисте містере

— остатні слова за пристрастю
 
 
 
 
 
 
 
 

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці,
Поряд з ними груші й оченята слив.
А за рушниками на простій полиці
Пиріжки із маком, мамин креатив.

На столі родиннім повна миска меду,
І ніхто не спинить – скільки хочеш їж!..
Наша доля завжди мчала попереду,
Ми не відчували з нею той рубіж.

Що ділив життя нам на дитинство й осінь,
На велике щастя і гірку біду.
Рятувала завжди неба синя просинь
І мала стежинка в рідному саду.

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці…
19.08.20

Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли..
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи.

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили ми і не краще і не гірше,
Від тих людей, що поряд прожили.

На цеглі тут варилися варення,
Я тут пасинкувала злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, тихий спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20

Я з роду вогнептахів і жар-птиць,
Гніздо гранітне - у небесній тиші.
Такі як я - землі цієї міць
І казка, у якій панує ніжність.

- Рятуй мене-е! - покликала земля,
Я й полетів боротись з ворогами.
...уполонила птаха тьма з Кремля,
Укинула мене у вовчу яму.

Орда гарчала: "Ой, страшні дива!
Цей бранець - жар! Розпечена пательня!
Вбивали - я усоте оживав,
Свічуся чистим сонцем з -підземелля.

І хоч тече руда з розбитих вен,
Та котрий рік душа живе без тіла -
Розкрилюсь й Україна оживе!
Оперяться лиш хай згорілі крила.

19.08.2020 р.

Все буде гречно... Правда! Вірю!
Бо що посієш, те й пожнеш.
Я не продам за срібник віру
за хліб і сіль натільний хрест.

Мій Бог - добро, святе причастя,
і невичерпне джерело.
До нього спрагла йшла за щастям,
коли задушливо було.

І гоїла сердечні рани,
на літургії осяйній,
струною щемного органа
на кліросі у кепські дні.

Господь втішав благословенно
і лікував нестерпний біль,
щоб струменіла задушевно
свічею зоряних надій.

У вівтарі іконостасом,
лампадкою для всіх людей.
І Яблучним, Медовим Спасом
миропомазання єлей

несла у кошику вербовім -
дари фруктові небесам.
Преображенна для любові,
дорогою у Божий храм!

18.08.2020р.

Яблуками й медами відпахло-відсолодило
Літечко тепле барвисте
Та з ластівками у вирій уже відлетіло,
Лише вітерець у дудочку свище.

Грає журливої, ніби сумує за літом,
То враз веселої вшкварить
І закружля у танку жовтогарячим листом
Й на землю легесенько сяде.

Відсолодило-відпахло яблуками й медами
І понесли його буйнії коні.
Та у душі залишилося літо із нами,
Хоча за крок вже осінь золотокоса.

2020 р.

яблуко
від яблуні
впало
недалеко
поле
поламалося
молоком
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих
буде

23 серпня 1992 р., с. Осівці

В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

Янка Купала. Рідний край (1918)

Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.

Про неї бають казки-сни
Веснянії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.

Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці покотом …

І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.

І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…

Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.

Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…

19 серпня 2020 року.
ЯБЛУНЕВИЙ СПАС

Котик Льовчик вранці

рано

Захопив шикарну

ванну,

Крана, душу

не дістатись,

Як Хазяєчці

вмиватись?


Є звичай поміж

Котами -

Умиватись язичками,

А у ванну хто

потрапить,

Хай за це монетку

платить!


Платить грошики

Хазяйка,

Копить

Котик-скупердяйко,

На букетик

насбирав

І Хазяйці

дарував!


"Ось тобі букетик, Панно.

Безкоштовна стала ванна!"

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Земля України - безмежні родючі поля
І надра багаті,і люди усі працьовиті.
І пісня душевна,що серце мені звеселя.
Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
На землі оці, на багатства весь час позирали
І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
А що не потягнуть, вогнем починають палить.
І все набивають свою ненаситну утробу.
Та предки також були люди не надто прості.
І вміли орати, і вміли мечем володіти.
У зграй у ворожих ставали завжди на путі
І честили так, щоб надовго охоту відбити.
У праці й борні жив постійно мій древній народ.
Багатшали землі, по світу розносячи славу,
Зростали міста і сади розквітали. Та от
Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
Держави й народи він змусив на себе робити.
То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
Витоптують степ і усе по путі пожирають.
Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
На березі річки, що тихо петляла в степах,
Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
Упав воєвода на землю свою на коліна:
«О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
І будуть топтати копитами коней своїх
Чужинці твої неозорі квітучі простори,
А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
І враз побіліла вода степової ріки,
То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
І удесятерились у кожного воїна сили.
Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
Водою цілющою з тихої річки тієї.
Та річка і нині тече по просторах оцих
І Мати-Земля молоко із водою мішає…
Легенда легендой, та біла вода у ріці,
За те і Молочною ми її всі називаєм.

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу.

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Товпа хохляцька розпустила вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Виявити – сам собі я даю завда́ння.
Виявити!

Руки по лікті занурю в очі,
все, що тільки хорошого бачив –
помацаю.
А те все, що прогле́дів, схоплю –
й не пускатиму,
якщо тільки впіймаю тебе.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Очі чесно закрию руками по лікті,
можеш чесно ховатися –
і чекати.
Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
диктофон
залишити в рожевій траві.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Красиві́шим дедалі стає твій голос,
і все далі од мене він грає –
у пі́джмурки.
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

19 липня 1996 р., Богдани́

На сніданок пожував поради,
Намотав розумну мисль на вус.
А тепер давайте розбиратись:
Хто з нас - бевзь. а хто - козирний туз.

Мій сусід - багач, а не лайдака,
Кац та Ізя - друзі та рідня.
А у мене - жінка і собака:
Ось і все життєве надбання.

Та дружина непроста - красуня!
Біля неї, наче у раю.
Серце б'ється! Чуєте відлуння?
Це любов катує! Зуб даю!

І вона до мене небайдужа,
Як обніме - млію від жаги.
Я без неї, наче рак на суші,
Сонна муха, чобіт без ноги.

А розумні хлебчуть ром та пиво,
Їздять газ качати під Тамбов.
Я дурний? І хай. Це неважливо,
Головне, що в серці є любов.

17.08.2020р.

Нарешті на морі у розкоші хвиль,
голублять мене, піднімаючи вгору.
Гребу, докладаючи дужих зусиль,
на оксамитовім гребені моря.

Вода, як парне молоко, вдалині
гойдає крикливих, сполоханих чайок,
а сонце сріблить, шле цілунки мені
із піднебесного божого раю.

О, море, дай сили, згубить береги,
а після знайти їх на тім побережжі
де пальми і білий пісок без нудьги
печального смутку, сум'яття безмежжя.

Я крапля твоя, серед безліч піщин,
від суші до тебе із витоку долі,
блаженно пливу не рахуючи днин
у бірюзове розбурхане  море.

17.08.2020р.



 

Наче птах розкинув в синім небі крила,
Простяглись кургани у степу глухім.
Звуться вони й нині ще Канат – могили
І про них легенду я вам розповім.
У часи далекі, коли Диким полем
Називали предки вільні ці степи,
Як прийшли зі сходу силою монголи,
Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
Хто здававсь без бою той рабом ставав.
Попіл та руїни слідом залишались,
Позначали шлях свій полум’ям заграв.
Ті, хто жив раніше у степах широких,
Хто вважав їх домом рідним од віків,
Чи лягли навіки у траву високу,
Чи пішли монголам замість пастухів.
Сильні подалися за монгольським військом,
Та й навік лишились десь на чужині,
А в степах зостались лиш старі за віком,
Ще жінки та діти в рідній стороні.
Недалік від моря в приазовських балках
Рід каракалпацький прихисток знайшов.
Діточок з десяток вже дорослих змалку,
Кожен замість батька, що в похід пішов,
Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
А то все жіноту. Ось і весь той рід.
Вимира потроху плем’я нещасливе
Під ярмом монгольським від нужди і бід.
Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
Дивина для роду. Збіглися усі,
Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
Виявилось скоро – то жапак – бакси
По – по каракалпацьки так зовуться барди,
Хто пісні складає, сам же їх співа,
Тому незнайомця всі зустріли радо,
Бо у його піснях пам’ять ожива.
Посадили гостя на почесне місце
І нагодували, і попить дали
Та гуртом чекали, доки він наїсться,
Бо вже за піснями скучили були.
Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
Й полилася пісня понад ковилой,
Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
Племені по Росі землі наділив
І у чорних шапках чорнії клобуки
Вірю вірою і правдой службу тут несли.
Як орда зі степу йшла проти урусів,
Чорнії клобуки заступали шлях
І у степ свій ворог повертати мусив,
А урус спокійно працював в полях.
Та настала скоро чорная година,
Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
Потекли монгольські орди без упину
І міста уруські полум’ям зійшли.
Вигнали монголи і клобуків з Росі
У степи на південь подались вони.
Та і там недовго жити довелося .
Як ішли монголи з заходу, з війни,
То в степах скоряли досі непокірних,
Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
У степах широких, у полях безмірних.
В балках і байраках від орди ховавсь.
Звістка про облаву степом прокотилась
І зібрались бії: треба ж щось робить?
Чи усім здаватись на монгольську милість,
Чи свою свободу кров’ю захистить?
І у один голос всі сказали: «Битись!»
Хай монголи взнають щабель гостроту.
І пішли до війська і дорослі, й діти
І в смертельнім герці ізійшлися тут
Де Канат – могили степом простяглися,
Наче крила птаха в синіх небесах,
Цілі ріки крові степом пролились
І кривава впала на траву роса.
Три дні і три ночі йшло криваве свято
І клобуцьке військо майже все лягло,
Нікому загиблих було й поховати,
Як криваве сонце у степу зійшло
Змовк дутар, затихла уже давно пісня
Та ніхто і слова вимовить не міг.
І, здавалось, в балці стало людям тісно,
Бо спинився часу неупинний біг.
Там, на тих могилах їхня кров і слава.
Там, на тих могилах весь народ поліг.
По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
Пам’ятник єдиний в цих степах про них.

Так, життя - це не рахат-лукум,
Не квітник - потворна гною скирта.
...Під столом два трупи: я і кум,
На столі зопріла оковита.

П'ється у три горла самогон,
Плачуть день і ніч жона і діти.
Чорт у чарку хлюпає вогонь,
А кінець сумний - надгробні плити.

Я - художник, ну а кум - поет,
В кожного в руках - талант і щастя...
Не митці ми! А бридкий дует!
За глитання трути аз воздасться.

Вранці - пиво, ввечері - абсент
Й брага, аби не дрижали руки.
Нащо власну долю у кювет?
Нащо честь і славу - у багнюку?

Та хіба собі ми вороги?
Наче ні. Розумні, а не дУрні...
Тьху, тьху, тьху! Наснилися жахи!
Глип за тин...а кум лежить в баюрі...

17.08.2020р.

А я у снах іще літаю, милий,
І сни мої щасливі, кольорові.
Несуть мене вночі до тебе крила,
Де я спиваю свій нектар любові.

Де ми іще удвох і нероздільні,
І наше щастя ходить з нами в хаті.
А радощі й тривоги наші спільні,
Де ми на друзів і рідню багаті.

А поряд з нами діти і онуки,
І мама хилить голову в молитві.
Іще твої мене тримають руки
У горах Криму, де краса, як витвір.

Де плюскіт з наших весел від байдарок,
А з гір карпатських тихий шурхіт снігу.
Пісні біля наметів під гітару,
Хоча за день стомилися від бігу.

Літаю в снах, а що мені зосталось
В серпневі ночі, де щоранку - кава,
Комп’ютер, книги, згадок гостре жало …
У снах живу, де спогадів облава.
17.08.20

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав,
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Над кожним днем ще вище небо.
Бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без ліку
і ллється ця ріка.

22 грудня 2007 р., Богдани́

Нехай вночі Вас ощасливлять
Непередбачені дива
Й моє жадання полохливе,
Що ледь торкнулося до Вас.

Моє жадання таємниче
Ще сподівається чудес.
Хай зорі Вам про те засвідчать,
А я зажду.
Як вірний пес.