Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з Амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші льодяні –
і буде вуст гарячий виступ!

Усе складу тобі до ніг!
І не чекатиму оцінки!
Я бачу рух думок твоїх,
коли цвітуть очей барвінки!

Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
долати власні загороди.
У порівняннях сотень тиш –
зерно такої нагороди!

Комусь – гризот бджолиний рій,
комусь – недо́їдки зі столу.
А ми сховали море мрій
в одну маленьку матіолу.

30 січня 2001 р., Київ

А чаєчки крила
Над морем бурхливим
Гойдались, як білі хмарки.
І пінились хвилі,
Високії хвилі
Сердиті-сердиті такі.

Ніяк не вщухає
Вітрисько - гуляє,
Все котить їх, котить кудись.
Хвилюється море,
Розбурхане море
То вгору здійметься, то вниз.

А чайка кигиче,
Когось ніби кличе,
Спинив щоби гнів той морський.
Й навкруг тихо-тихо,
Забулося лихо,
Як мовлять, щоб був повний штиль.

2020 р.

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Опісля півночі прокидається
нестерпна жага до слів.
Чи як воно називається,
коли тобі не до снів?

Слова розквітають квітами,
гуляючи на полях.
Кружляють у танці літери
на аркуші і в думках.

Ти бачиш їх дивні образи
і чуєш дзвінкий цей сміх,
коли збираєш у фрази
сумбур розмаїття їх.

І цілу ніч тебе натхнення
по своїх обріях веде...
Сю довгу ніч, аж поки сонце
зійде.

2020.

Шторм містом гуляє весілля.
Свавілля...!
Під ковдрою спокій-контроль!
І затишку запах насіння
І ніжність перин під бочком...

А там за вікном...
Сірим.Чорним.Далеким...
В товщину міліметрів скла.
Шторм містом гуляє весілля...
Свавілля...
І страшно-німа пустота...

У намірі дістатися до неба,
Минаючи чужі бажання,
Дивують силою міські дерева,
Що на своє формуємо уподобання.

Обрізуємо, аби поступово
Губили своє я у часі
Та опускали голови до долу,
Аби себе самі не бачили у масі.

І дію цю уміємо робити,
Ламаємо, де маємо творити,
А дерево усе вертає…

Природа не дає себе скорити,
Нової течії не зупинити,
І молоде гілля у небо виростає.
2020

- Пробачте, ви постійно нас вчите,
Що шапку слід в приміщенні скидати.
А звідки це – не можете сказати?
- Питання, хлопче, зовсім не просте.-
Учитель відірвався на хвилину
Від книжки, що якраз її вивчав,
Закладку між сторіночок поклав,
Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
Легенду давню. Так було чи ні -
Того не знаю. Бо в часи далекі
То все було. Жилось тоді нелегко
У тій від нас далекій стороні.
Жилось нелегко, бо блукав там страх
Поміж людей жорстокістю зачатий.
Боялись люди вийти навіть з хати,
Якщо й ходили – тільки при мечах
Та озирались, щоби зі спини
Бува хтось потай не завдав удару.
Отож ходили, наче чорні хмари
І увесь час боялися вони.
Аби себе хоч трохи захистить,
Вдягли на себе ще й залізні лати
Броню на коней узялись чіпляти
І так по світу білому ходить.
Росли могутні замки, як гриби,
Щоб стіни від напасті захищали,
З-за них назовні люди виглядали
Готові кожну мить до боротьби.
Стрічались часом – зразу за мечі,
Хто першим схопить –
той живим лишиться.
А ні – той там навіки залишиться.
Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
Звідкіль та ворожнеча почалась
Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
Не рятували молитви і віра.
Як хочеш жити – з дому не вилазь.
Раніше було страшно, а тепер,
Як в залізяччя люди повлізали,
Узагалі жахливо в світі стало.
І жах той душі людські хутко жер.
А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
Щось на людину схоже може зовні,
Тепер усі в залізі – люди, коні
І кожен має гострого меча.
Раніше хоч, можливо, по очах
Побачить можна – що людина хоче:
Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
Чи меч трима для того у руках.
А нині де й ті очі? У вузьких
Глибоких, темних прорізях в залізі.
Які вони там – добрі чи то грізні?
Які бажання світяться у них?
Не розбереш. Бо не побачиш їх.
А це ще більше страху навіває
І кожен першим за меча хапає
Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
Чим далі йшло – тим більше собі люди
Поначіпляли різних залізяк,
Нема проходу вже від зарізяк,
Панує страх дедалі більший всюди.
І що робити? То ніхто не зна,
Ніхто у гості не ходив нікуди.
Хто зна, які думки тримають люди?
Шолома знімеш, випити вина,
А тут тобі мечем по голові
І вже душа у ірій полетіла.
Лише залізо захищає тіло.
Поки в залізі – доти і живі.
Вже люди ледь ходили по землі,
Вгиналися від того залізяччя.
Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
І поту ніяк втерти на чолі.
Як розірвати було коло те?
Ніхто не знав. У очі б подивитись
Один одному та живим лишитись.
А то ж завдання зовсім не просте.
Це ж треба мужність і сміливість мати,
Переступити через власний страх
І при чужих відточених мечах
Хоча б шолома з голови ізняти
І показати, що з добром прийшов,
Що зовсім зла у серці не тримаєш
І на таке ж у відповідь чекаєш.
Щоб цим стіну ворожості зборов.
Та от знайшовся врешті-решт один
Сміливий лицар без страху й докору,
Прийшов у гості до чужого двору,
Як і усі: в залізі кінь і він.
Зайшов у замок, двері відчинив
І на порозі зняв свого шолома,
Як це робили інші лише вдома.
Господар спершу було занімів,
Меча схопив, але у очі глянув,
А в них, відкритих, лише доброта.
Знітився він і гостя привітав,
Віддав йому належну гостю шану.
Змінились люди по випадку тім.
Він усім людям допоміг згадати,
Що чесним очі нічого ховати
І ось, коли людина входить в дім,
Вона знімає з голови убір,
Показує, що зла у ній немає
І що вона безмежно довіряє
Господарям. Так і пішло з тих пір:
Хто поважає дім, в який прийшов,
Той зніме шапку, на порозі ставши,
Відкриє наче серце, її зявши,
Покаже, що в нім віра і любов.

Асфальт гарячий, світлофор, гудок...
нестерпна спека палить мізки...
А як же добре там за містом,
де скрапує із променя медок –
тягучий, бурштиновий, золотий –
в духмяне поле колосків налитих,
прямісінько в шовкове, стигле жито.
З небес гіпюрової висоти
на звіробій, сокирок фіолет,
ромашок, незабудок, маків звичних.
Зірву, поставлю в вазу екзотичну,
яскравих квітів польових букет.
Дивитимусь на сонця пектораль,
хоча… дістану пензлик й намалюю
все те, що так обожнюю, люблю я.
У натюрморт не вміститься, на жаль,
полинний, калгановий смак лугів,
пташиний трепет голосів діброви.
На полотні застигне рай квітковий,
шаленство різнобарвних кольорів...


12.06.2020р.

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні льоди рікою сліз.
Навко́ло серця крижаніє жах,
бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

У тих, хто звик дивитися на це,
мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
живі й мерці – всі на одне лице
й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

Ані згадає той своїх дідів,
ані спитає вчасно ні про що,
а тільки дасть ще декілька життів
таким, як сам, і зникне у Ніщó.

Як листя прозаїчно облетить,
народжене для витівок вітрів,
так ці життя, немов за миттю мить,
попадають безцільно в чорний рів.

І я́к їх пробудити від мани?
Як вивести з дрімучості на шлях?
Між цих питань сплив океан вини,
без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

9, 10 листопада 2002 р., Богдани́

( пісня)

Ой, життя, життя, ти, як полечко,
Пшениці шумлять й бур"яни.
Та куємо свою ми доленьку,
Та куємо свою ми доленьку
З юних літ аж до сивини.

І прожили ми й пережили ми
Та зазнали добра і зла.
Залишатися завжди слід Людьми,
Залишатися завжди слід Людьми,
Яка б доля в нас не була.

А лелеками, а лелеками
Відлітають кудись літа.
Та за днями тими далекими,
Та за днями тими далекими
Душу сум чомусь огорта.

2020 р.

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку кур'єр до нього із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

Утомлюють, немов головоломка,
Мізки до щему майже щодоби
То мрії про красиву незнайомку,
То спогади про ту, що розлюбив.
Як, зазвичай, насіння на жаровні,
Усталеними рухами руки, –
Помішую неквапно і любовно
Болючі та спокусливі думки.
Мов блискавиці, родяться й зникають
Рої тих дум від рання до темна, –
Нічого випадково не буває,
Ніщо в житті безслідно не мина…
10.06.20

Таємницю ховає
різнотрав'я медове,
Сум лікує і тугу
ароматом п'янким,
Гостра мить раювання,
ледь вловима, чудова,
Нашу тайну ховає
різнотрав'я медове,
Вітер пісні співає,
чарівні, сопілкові
І миттєвості линуть,
неповторні, легкі.

Різнотрав'я духмяне -
запорука кохання,
Ми з тобою, неначе
у зеленому раю.

Ми прокинулись
зрання,
ми усе подолаєм,
Наше щастя безмежне,
всеосяжне, безкрає,
Тайну ми збережемо,
щоб кохання жило!

Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус взорив кант, –
а я впаду,
мов раб на трон!
І буду в ній,
як ембріон
первіснорождених століть,
вдихати першу скіфську хіть, –
а не тебе, а не любов.
Передчутливий ембріон? –
На вічній амфорі тавро:
"Відступиш ти, як не Дніпро."

23 грудня 1992 р., Київ

Підпора вишколу- сарказм…
Хто нівілює погляд вулиць -
Не притуляйте до поразк
Душі своєї - Божий вулик…

Спокуси наші… Тло бажань…
Усі ми в чомусь комуняки!
Пройди крізь хащі, не-по-рань
Того, чий дім - одні гілляки…

Ну ось, допустим, Смерть… Авжеш
Як розпізнати наші кроки
Серед тайфунів і пожеж
Тому, Хто Судить, без мороки?..
11.06.2020.

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Життєдайного сонця невщухаючий струмінь
Іскрометно несеться з розколини хмар, -
Хоч оголені плечі обпікає, як струмом,
Я без муки та болю сприймаю цей дар.
Очманілий від спеки і хмільний від задухи
Ароматів і чаду зів'ялих цвітінь, -
Спочиваю опівдні без усякого руху
Там, де вишня крислата запрошує в тінь.
Позолочене сонцем, все вщухає довкола,
Заховавшись од спеки в безмежжі земнім, -
Лиш важке безгоміння перенизують бджоли
Клопітливим й упертим гудінням своїм.
09.06.20

Вітре, вітре, ти про що співаєш
І про що з дубами розмовляєш
Та стрункій берізці що шепочеш,
Чи зізнатись у коханні хочеш?

Що калині ти казав тихенько,
Чи приревнував до соловейка,
Що співав калиноньці ще зранку
І виконував її він забаганку?

Нащо ти вербичці розплів косу
Та водив її росою босу?
Потім полетів, її покинув,
Плаче вона бідна, сльози лиє.

І сережки ти зірвав із вільхи,
А таку від них та мала втіху.
Вітре, вітре, не роби ти збитків,
А дістань же свою срібну скрипку,

Хай полине музика чудова
Та усім хай серце заспокоїть:
Вільсі і калині та вербичці,
Твоя скрипка й справді чарівниця.

2020 р.

Давно минулії літа,
Часи, уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що людська пам’ять зберегла.
І ми, як свідки мимовільні,
Тих славних днів, великих справ,
Що зникли в полум’ї заграв,
Шматки складаєм уцілілі.
Чим далі відступає час,
Тим менш про нього нам відомо.
Могили у степу по кому?
Життя неві́доме для нас.
Колись, можливо, ця людина
Була грозою тих країв,
Ім’ям лякали дітлахів.
А нині – пагорбик єдиний.
Пройшло чимало уже літ,
Як у степах примеотійських
Життя буяло кіммерійське.
І навкруги весь знаний світ
Дрижав від імені одного.
І правив ними цар Тіркук.
Він меч не випускав із рук
Та із коня не злазив сво́го.
Водив народ по всіх краях
І сіяв смерть, лишав руїни.
І не було, мабуть, країни,
Де він не викликав би жах.
Був в нього син, його надія.
Ізмалку на війну ходив,
Ізмалку кров ворожу пив
І був таким, як батько мріяв.
Тіркук жорстоким був царем,
За погляд міг любого вбити,
Не відав, що таке жаліти.
Вважав порядність тягарем.
І мук не відчував від того,
Як слово власнеє ламав.
Усіх негідними вважав
Одного імені свойого.
Любив в житті одного сина,
Якщо вважать то за любов.
І син ріс також будь здоров,
Не схожим на добру людину.
А звідки взятись доброті?
Коли з дитинства кров і муки,
Ото і вся його наука
На всім життєвому путі.
Уже імення Кіммеріка,
Так син цар свого назвав.
Довкола люд страшніш вважав,
Ніж батькове. За гори й ріки
Чутки про його гнів пішли,
Який спинити було годі.
Що там людей, та він народи
Під ноги ко́нями валив.
І батьку теє серце гріло –
Достойний в нього виріс син.
Ще й батька переплюне він
Жорстокістю, що серцю мила.
Та якось з дальнього походу
Син повернувся не один,
Красуню – полонянку він
Привіз, небаченої вроди.
У серці старого царя
Щось її врода зачепила.
Чи молодість знов відродила,
Немовби вранішня зоря.
- Віддай, - сказав своєму сину, -
Ти молодий, іще знайдеш.
Та син закоханий був теж
У ту заморськую дівчи́ну.
- Ні, не віддам. Вона моя.
Я звів державу через неї,
Тому не бути їй твоєю!
- Не смій перечить! Цар тут я!
Не віддаси – позбавлю влади,
Корону брату передам.
Тоді жаліти будеш сам.
Усе віддати будеш радий.
Даю тобі до ранку час…
А вранці він отримав звістку:
Син втік кудись зі своїм військом,
За сонцем у степи подавсь.
Цар наказав сідлати ко́ней,
Підняв на ноги весь народ.
Полинув степом клич. І от
Весь степ здригнувся від погоні.
Шалений гін і хрип коней.
А слідом воронячі зграї.
Вони вже здобич відчувають,
Жадають поклювать очей.
А втікачі круг Меотиди
Шукають порятунку шлях
І на потомлених коня́х
До Боспору невпинно їдуть.
А далі берег їх спинив,
Широка Бо́спорська протока.
Тамань далеко з того боку.
Та хто б до неї з них доплив?
А тут уже слідо́м погоня.
На сонці зблиснули мечі,
Щось батько звіддаля кричить.
Та син у нього також воїн.
Хай меч і вирішить їх спір:
Кому належатиме діва,
Кого із них двох ощасливить
І утішати буде зір?
Три дні тривала люта січа.
Лилася кіммерійська кров.
Вставало сонце знов і знов
І день закінчувався ніччю.
Надвечір впав останнім син,
Покритий ранами страшними.
Жах в батька встав перед очима,
Коли прозрів нарешті він.
Він сина втратив через хіть,
Згубив народ свій через неї.
Вона ж, з посмішкою своєю
Жива, незаймана стоїть.
Цар скликав всіх, хто ще лишився,
Велів загиблих поховать.
Могилу ж синові копать
Сам власноручно заходився.
І кляв себе, і хіть свою,
І у богів просив розплати.
Нелегко сина поховати,
Хай і загиблого в бою.
А коли ліг в могилу прах,
Він їй ножа встромив у груди:
Нехай і далі з сином буде
Десь там, на синіх небесах.
Курган поволі насипали
Бо надто мало рук було.
Як вранці сонечко зійшло
Та й доки сяде – працювали.
Пройшли з тих пір віки й віки.
І кіммерійців вже не стало,
Від того бою занепали,
Втонули у часу ріки.
Та іще довго на Боспо́рі
Стояло місто Кіммерік
І Боспор Кіммерійський тік
Із одного у інше море.
Сьогодні вже і назв нема.
Кургану майже теж не видно.
Промчало, не лишило сліду.
А пам’ять довго ще трима
Давно минулії діла,
Часи уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що пам’ять людська берегла.

Вірш постукався
І увійшов,
Не чекаючи
На дозвіл…

***

Тріумф Прем’єри,
Аншлаг Спектаклю,
Емоцій Злива така рясна…
Упала дзвінко
Червона Крапля
У Келих білого Вина…

Буяє, бродить
Кохання Сила,
Чи дивний Сон це,
чи дивна Яв…

Ось покотилась
Краплина Біла:
Бордовий Келих
Її сприйняв.

Коханню спротив
Чинить не варто,
Все рівно програш
буде твій.
Чаклунська сила
У Брудершафта –
Любовний в Келихах
Напій!

Напій – Кохання
Почесна Варта,
Який той Келих,
що буде Твій?

Сьогодні небочко змерзло,
Хмарин у небі багато,
На себе воно натягнуло
Ковдру з пухкої вати.
В хмариноньках грілися зорі
І тихо казки шепотіли,
Їх погляди неозорі
Палали від того щосили.
Промінцем так легко писалось
Про сяйво чарівно-небесне,
Поетам сьогодні не спалось -
Гляділи як зіроньки скресли,
Як світло пробилось крізь хмари,
Як місяць палає велично,
Як небо зігрілося миттю,
Як римами дихає вічне...

Ех, лопух я! Хто б ума позичив?
Треба перевтілитись! Їй бо!
Жінкою побути хоч би нічку,
Зрозуміти - що таке ЛЮБОВ.

Може, я народжений від турка?
Мавка в ліжку горнеться без лах,
Ну, а я і досі не дотумкав
Нащо млосно шепче "Ох!" та "Ах!.

Нащо обціловує де треба,
В'ється у руках, неначе в'юн...
- Оберни мене на жінку, небо!
Буду учнем ловким, зуб даю.

Кліпнув оком двічі ...матір Божа!
В стелю настовбурчились цицьки!
Ранок, а мене уже тривожать -
Ломляться до хати мужики.

Кум і свекор, дядько і племінник
Та сусід Микола-жеребець.
Всілися рядочком на напірник
Й нумо залицятися! Капе-е-еь!

У дядини вуса - ой хороші!
А Микола ставний, не гладкий...
Пропонують руку, серце, гроші
І врізнобіч тягнуть за литки!

В хаті рейвах! Бійка! Січа! Троща!
Страшно так, аж лускає сичуг.
Вискочив у сподньому на площу:
- Ой ряту-у-йте! - як на пуп кричу

Не любов, а жах! Сталеві жорна!
Та недовго ляк діймав та шок:
- О мій муже! Ти кричав спросоння!
Ляснула по пиці, щоб замовк.

Став розумним, просвітліло лобі,
Тулиться кохана голяком.
Жінкою не хочу бути, пробі.
Залишуся краще мужиком.

08.06.2020 р.

А в небі синім кучеряві хмари
Недбало так і вільно розбрелись,
Наче овець великії отари
Ходять собі то вгору, а то вниз.

А вітер, як пастух на полонині
За ними стежить, докупи зганя,
Щоб не пропали, щоб не загубились.
І так вже літ багато та щодня.

А хмари, як і вівці - неслухняні,
Коритися не хочуть батогу.
Як лагідно із ними - на все ладні,
То ж ти, пастуше добрим з ними будь.

2020 р.

За вікнами пташиний щебет
все ближче й ближче до землі.
Мені б подумати про себе,
а не про море й кораблі.

І серенаду заспівати,
(світає у душі якраз.)
Зникають тіні, запах м'яти
я відчуваю повсякчас.

Бальзамом, ладаном - олива.
(Вдихаю свіжий аромат.)
Гірку п'ю каву, а щаслива -
в креманці пригорща цукат.

У очі бризнув промінь світла,
загоївши на серці шов.
Так щемно, сонячно, розквітла
весняним проліском любов.

10.06.2020р.

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
"Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
Тиху відповідь твою
я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
ранку, ранку я боюся.

8 березня 1996 р., Київ

***андеграунд***

Лід у серці розтанув,
Мов морозиво... П"єм
Ми напій не останній,
Що гар...сон... подає.
Відлаковані мантри
Прейскуранту кохан-
ню... І з вишуком тантри
Еротичне меню
Охолоджених доти-
ків... Цукати в моро-
зиві... Вдачею, о, ти
Ресторан!.. Не бістро...
Погурманити право
Надає ресторан
До гарячої страви...
До гарячої спра...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120060908925

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

(англійська легенда)

Зібрались якось різні птахи світу
Й сороку стали всі гуртом прохать
Аби вона взялася їх навчити,
Як саме треба гнізда будувать.
Бо ж славилась сорока поміж ними
Своїм уміння гарно гнізда вить.
- Ти поділись уміннями своїми!-
Взялися усі дружно говорить.
Сорока ж дуже любить всіх повчати,
Пом’ялася для виду, а тоді
Сказала: - Добре, згодна показати.
Та тільки раз, отож, як слід глядіть.
Взяла спочатку і з багна зліпила
Щось схоже до кругленького коржа.
- Мені уже все добре зрозуміло!-
Озвався сірий дрізд, не побажав
Дивитись далі,сам подавсь ладнати.
З тих пір в них гнізда саме отакі.
Взялась сорока гілочки вкладати
На отой коржик із усіх боків.
-Ах, ось як треба!- голосно гукає
Тут чорний дрізд.- Тоді я полетів!
Отож гніздо їх так і виглядає,
Бо ж він дивитись далі не схотів.
Сорока ж знов багна понабирала
Й обклала шаром гілочки оті.
- Все далі ясно! – тут сова сказала-
Та й час уже прийшов мені летіть.
Тож так, як слід собі гнізда й не вила…
Сорока ж гілочок іще взяла
Й гніздо іззовні ними знов обвила,
Зв’язала їх гарненько, як змогла.
-Це саме те, що треба! – процвірінькав
Тут горобець і теж подався десь.
Йому гніздо, як слід зробити ліньки,
І ліплять, що, мовляв, і так зійде.
Ну, а сорока далі майструвала.
Ганчір’я, пір’я відшукала та
Гарненько ними все гніздечко вслала.
Що, навіть, шпак промовив: - Красота!
В шпака, і справді, затишне гніздечко,
Бо ж він сороку слухав довше всіх.
У пух м’якенький відклада яєчка,
Висиджує там пташенят своїх.
Сказав то шпак та й полетів робити.
Всі розлетілись по одній одна -
Хто політати, хто гніздечко вити
Зосталась лише горлиця дурна.
Сорока ж все працює, все ладнає,
Показує, як класти пух та мох.
Аж гілочку упоперек вкладає
І чує: - Мало двох! – та, - Мало двох!
Але сорока: - Досить і одної!
А та їй: - Мало двох!- знов завела.
Сорока глядь, а крім її самої,
Поблизу лише горлиця й була.
Розсердилась вона та й полетіла
І зареклася вчити гнізда вить.
Тож кожен ліпить, як кому схотілось,
Бо не бажав тоді, як треба вчить.

Чому ж так важко на душі? -
Сама не знаю.
Все наче добре і хрущі
в гіллях літають,
посеред гаю.

Жасмин, півонія цвіте -
природа мліє.
Все наче гарно, а не те,
сльоза на віях...
Нема надії.

Якесь передчуття біди...
Була у храмі...
Зелена Трійця, ківш води -
лікую рани...
На серці камінь...

Дивилась в очі тет-а-тет -
в безодню сіру.
Чудовий, співаний дует -
злітала в вирій...
Чому ж не вірю?

08.06.2020р.

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Пісковий Годинник,
Але не Пісок
пересипається в ньому,
Пісковий Годинник
Чомусь величезний такий…
Горизонт Багряний
Для нього – основа,
Не пісок у ньому,
А Порох
дрібне –
сень –
кий!
Порох –
Розпечений
І невимовно
Важкий!

На порох перемелені
Люди, будівлі…
На порох покришені
Радощі, Мрії…
Снаряди, кулі, боєприпаси
Слугують порошинками
Для відліку Часу.

Коли цей Порох
пересиплеться весь,
До останньої порошинки
ляже на дно!?
Камертон Біди
лунає щоденно:
«Тресь, тресь…» -
Поранили ще двох,
Вбили ще одного.

Годинник цей
Не перекидається,
В землю,
Корінням отруйним
Вростає…

Коли ж він
Від Гніву,
від Болю Народного
Розплавиться,
Коли ж,
як Примара,
Назавжди
Розтане!?

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Хеппі енд щасливий лиш в кіно,
Хочеш правди - то мене послухай:
Там де мухи - горбиком лайно,
Де москаль - війна, біда, розруха.

Бомбами засіяна Чечня,
Придністров'я вмилося рудою.
В Грузії, Донбасі - кацапня:
Не сиди в тилу! Пора до бою!

Я пішов - тепер без ніг, без крил,
Ти ж - утік, длубАтися у носі.
Руська мова, Путін і Кіріл -
Для хахла цієї трійці досить.

Вдома жінка варить суп харчо,
Смажаться свинячі м'яса кусні.
Ситий, білозубий землячок
Прищики почісує на ґузні.

Каже: - Все в державі - не моє!
Мова остогидла аж до дрожу.
На халяву газ москаль дає,
Україна - продає за гроші.

Гарна зупа! Плаває жирок,
До вечері шинка і кав'яр є.
Хай реве зі стогоном Дніпро
І горами хвилі підіймає.

08.06.2020 р.

Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи, може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.

2020 р.

Якщо очі такі голубі
Ще й зволожені ледь по краях, –
Не питай: Чи я гарна тобі?..
Невгамовна відрадо моя.
Наодинці чи в цілій юрбі,
Поблизу чи, бува, звіддаля, –
Не питай: Чи я люба тобі?..
Несказанна красуне моя.
Уночі, в нетривалій журбі,
Чи у радощах дня, опісля, –
Не питай: Чи я мила тобі?..
Незгасима надіє моя.
А обмовлять колись, далебі,
І затруять злорадно життя, –
Не питай: Чи я вірю тобі?..
Незрадлива кохана моя.
08.06.20

***
Коли прийде лиха година,
не уповай на панацею...
Буває всяке: люди – глина,
та... знати, що таке людина,
не означає бути нею.

***
Не ліпші наші депутати,
аніж доконаний совок...
але ушосте-удесяте
на шило мило поміняти...
заплаче не один пророк.

***
Коли у владі клоуни – капець...
Кіно і цирк – то і не треба хліба,
та навіть у совка мине терпець,
якщо у Раді.. доміно і риба.

***
В історії таки були слов’яни,
яких розпорошили у війні...
І не одному видиться мені –
Болгарія – це перші могікани,
що залишили Волгу... кацапні.

***
Нема ума, вважай – каліка...
але кумекаю, таки, –
ординці – це бойовики,
лихі сусіди – це навіки,
а вороженьки... на віки.

***
Фіґня підігріває інтереси...
І маємо ілюзії одні,
що сила переможе у війні,
але... перемагає жовта преса.

***
Надія є у цьому світі,
що подолаємо старе...
минуть халепи і ковіти,
а Україна... не умре.

06/20

Вечірній легіт, щебети, нірвана...
Вмочає сонце пензля в яру мідь.
Це літо - як мелодія прощання,
Туманами і росами дзвенить.

Мені ж пора туди, де плаче осінь,
Гаряча охра зріє у садах.
Усім пробачив, борг віддам і досить:
Хай світ дивує парость молода.

Мій вік недовгий, наче у комети,
Горю-творю одну-єдину мить
Цього достатньо. Отже, час померти,
А ви за мене, люди, поживіть.

Між вами я - чужинець, нетутешній,
Дивакуватий мрійник-фантазер.
А хмари в небі, як пухнасті вежі,
Такі смачні, мов тістечка бізе.

Змахну сльозу щемку листочком клена,
З плеча злетіла пташка-Гамаюн.
Буяє червень, як вино зелене,
Кохатись кличе мавка молода.

08.06.2020р.

Гамаюн - пташка щастя

Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.

Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.

У Козака стезя - борня,

З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.

Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.

В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"

Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...

Через замети, що сягали до колін
Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
Ішов чернець старий із малюками.
Попереду ступав по снігу він.
За ним вони вервечкою по сліду,
Бо ж їм той сніг кому й до голови.
Чернець далекі відгуки ловив
Та все кивав, неначе щось провідав.
Що їм робити у лісах глухих,
Коли навколо грудень так лютує?
Куди загін малесенький простує?
Що з теплих хат могло прогнати їх?
Монголи!..Що до Києва прийшли,
З усіх боків град стольний обступили.
Вони вже чули, як пороки били,
Поки й подалі в ліс не відійшли.
Що там тепер – того ніхто не зна.
Відбили ту орду чи не відбили?
А що, як вона місто захопила?
Тепер уже четвертий день мина,
Як вони школу в поспіху лишили,
Коли почули той тривожний дзвін.
Про небезпеку попередив він.
Вони спочатку в Київ поспішили,
Але уздрів учитель Никодим,
Як чорна хвиля місто охопила
І всі шляхи-дороги перекрила.
Отож велів за ним рушати їм.
Повів крізь ліс їх у чернечий скит
Лише йому відомими стежками.
Топтав дорогу перед малюками
Аби вони за ним ступали в слід.
Давно вже стихли і тривожний дзвін,
Й глухі удари у міські ворота.
Вони уже й спинитися не проти,
Але ж усе вирішує тут він.
Аж ось, спинився, врешті, Никодим,
Галявину уважно обдивився.
Тим оглядом своїм задовольнився,
Велів цурпалля натягати їм.
Сам заходився місце розчищати
Поміж високих і густих ялин.
«Несіть сухого! - попередив він,-
Від нього менше диму будем мати.
А то іще помітить супостат
І кинеться тоді за нами слідом.
Та треба ж відпочити, пообідать».
Чернець іще раз озирнувсь назад,
Мов сподівався, що помітить зможе,
Чи хто услід за ними не спішить.
Тоді узявся вогнище палить
Із того, що притяг до нього кожен.
Вже скоро всі усілися кругом,
Черствого хліба у руках тримали,
Сніг розтопили, тим і запивали,
Гадали – скоро вже дійдуть того
Глухого скиту аби відпочити,
Поїсти щось поживніш сухарів.
Та грілися, поки вогонь горів
Потомлені усі – бо, звісно ж, діти.
Хто вже доїв, той трохи задрімав.
Лише найстарший із усіх Миколка
Все щось крутився, начебто на голках,
Вже другий кухлик у руках тримав
З водою, що приємно парувала.
Та роздивлявся навколишній ліс.
У кронах добре чути вітру свист,
А тут внизу в них тиша панувала.
І раптом: «Дядьку, дядьку Никодим,
Що то за птахи онде на ялині?»
Чернець поглянув: «Снігурі то, сину!»
Мабуть, хотів обмежитися тим.
Але Миколка знов пита його:
«То їх від снігу так, мабуть, назвали?»
«Можливо й так! Вони ж поприлітали
Коли у нас все у снігу кругом.
А чув колись, чи правда то чи ні,
Та знаючі колись казали люди,
Що «снігах» означа «червоногрудий»
У торків. І, здається так мені,
Що може й звідти птаху цю назвали».
«А й справді, он як червоніють всі!..
А звідки, - знов Миколка напосів,-
Вони такі червоногруді стали?»
Задумався на хвильку Никодим,
Дровець неспішно у вогонь підкинув.
«Історія то дуже давня, сину.
Та слухай, я тобі переповім.
Було то у біблейські ще часи
І був снігур тоді ще сіра птаха.
Хотів червоні груди бідолаха.
Отож, лелеку, буцім, попросив,
Щоб та червоних ягід назбирала
Й натерла йому пір’я соком їх.
І став снігур гарніший од усіх.
Хоча… недовго радість та тривала.
Бо скоро сік той вимився кудись
І став снігур , як і раніше, сірим.
А у лелеки, поміж тим, допіру
Червоний дзьоб відтоді залишивсь.
Снігур з тих пір засмучений літав
Та все не полишав свої надії.
А раптом хтось усе-таки зуміє
Зробити, щоб червоногрудим став.
Почув, що, наче, поміж люди є
Такі, що все уміють фарбувати.
Тож полетів до них аби спитати,
Бажання як утілити своє.
От прилетів в красильню, став літати,
Співати аби майстер зрозумів.
Той саме фарбу в чані колотив.
І заходився птаху виганяти.
Бо ж мови він пташиної не знав.
Махав своєю палицею всюди,
Червона фарба втрапила на груди
І знов снігур червоногрудим став.
Збулася мрія…Але час минув
І скоро фарба вицвіла, злиняла.
І знову груди його сірі стали.
Тож він на мрію і крилом махнув.
А що робити, коли не виходить?
Змирився. Сірий – так тому і буть.
Про свою мрію вирішив забуть.
Як дав Господь – того змінити годі.
Усе на світі у руках Його.
Та, коли будеш праведно чинити,
То зможеш і своє життя змінити.
Ось тобі приклад снігура того.
Летів він якось повз Єрусалим.
Аж бачить – люди сунуться юрбою
І трьох людей ведуть поміж собою
І усі троє із хрестом своїм.
Цікава пташці веремія та.
Кружляти стала навкруги, дивилась,
Як на горі юрба та зупинилась,
Як трьох людей розп’яли на хрестах.
А одному іще й вінець терновий
Із шпичаками на чоло вдягли.
Де шпичаки ті вп’ялися були,
Побігли на лице краплини крові.
Жаль стало чоловіка птасі тій.
Вона до Нього хутко підлетіла,
Повитягала шпичаки із тіла.
Відкрив Той очі і всміхнувся їй.
Тоді помітить птаха не могла,
Що її пір’я в кро́ві забруднилось.
Отак червоні груди й залишились.
Бо ж кров та не звичайною була.
То люди злі Ісуса розіп’яли
І Божа кров зросила снігура…
До речі, підніматися пора,
Аби до ночі ми у скит попали».

Люблю одне - важке меча руків'я...
Сварога геть! Новий божок гряде!
Я утопив у крові стольний Київ
І став святим для внуків, і дітей.

Почайна вмерла, Либідь оніміла,
Йорданська жовч отруює Дніпро.
Став рід без віри, як душа без тіла,
Ну то і що? Лише платіть оброк.

Живими немовлят палили гридні
У вогнищах, щоб панував Христос.
Зосталися людці дурні та бідні -
Такий от релігійний парадокс.

Я теж чужак-варяг у цьому домі,
Дурити слов'янина - честь, не гріх.
Марію-богородицю - в хороми,
А рідну матір - Ладу - за поріг.

Вони і так ходили у оковах,
І день і ніч згинаючи горби.
Я знаю, Сварг - Творець, не Ієгова,
Та це вже неважливо для рабів.

Молися ревно, віруй, причащайся,
Неси хліби та гроші під амвон...
Віки минули. Сонній біомасі
Згадати годі власне божество.

08.06.2020р.

Закохався Чорнобривець
У Айстру червону
Та зізнався несміливо
У своїй любові.

Але вона запишалась,
Зіркового ж роду,
Чорнобривцю відказала,
Що не до вподоби.

А його образа душить:
-Бач яка принцеса.
Запропонував він дружбу
Білій Хризпнтемі.

Та погодилась відразу
Дружить з Чорнобривцем.
Прилетіло до них Щастя,
Поселилось в Серці.

Айстра гордо й одиноко
Цвіла-квітувала
І до себе більш нікого
Так і не пускала.

Час минав - пелюстки в"яли,
Засихала квітка,
Непотрібна згодом стала,
Хоч вона і зірка.

2016 р.

Доживати життя ніким
І дізнатись про це між іншим
Від народжених світом рим
Войовничих газетних віршів…

Доживати мабуть не гріх
Поміж заздрісних і сварливих
… У садочку цвіте горіх
Упіймай неповторне диво…

А у річці - Десна - добра-а-а
Попід хвилями Всесвіт житній
І своя пожиттєва гра
І свої безкінечні злидні

Повернемся до Рим на сон…
За повір’ям всегіппократа
Найпочесніший в світі трон -
На колінах у мами й тата…
7-8.06.2020.

Зоряна дорога - полум'я любові,
Зачарує нею молоді серця,
І єднає душі, що уже готові
Дарувати щиро свої почуття .

Фарбами веселки мрію малювати,
Променями сонця ткати рушники,
Зоряну дорогу ними устеляти,
Ідучи по долі разом у віки.

І така дорога - таїна велика,
Магія її міняє течію,
Бо хапає душі самота безлика,
Які загубили віру у зорю.
2020

Не стоятиме більш на заваді
ця невинна блакить небес.
Я підозрюю світ у зраді –
і качаю-качаю свій прес.

Я кохатиму тільки сильних
і безстрашних твоїх дітей.
Світе мій, ти не любиш – вільних,
так, як я, – випадкових гостей.

Скориставшись з мого благочестя,
ти й надалі пасеш мене,
щоб не Божим було пришестя,
а таким, що формально мине.

Я тобі все одно не скорюся –
утечу на рекорди – в спорт,
відокремлюся, відчахнуся,
світ, мов м’ячик, візьму на корт.

Буду гратися й гратися з світом,
раптом з космосу гляну вниз –
і твоїм жалюгідним дітям
надішлю за сюрпризом сюрприз.

Синє сонце, червоні дерева,
сніг – улітку, а взимку – дощ,
смерть – від щастя, життя – рожеве,
кожній вірі – священну мощ.

Бо в моїх ти руках, о світе!
Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити,
бо помолиться перед сном.

12 липня 1996 р., Богдани́

Розігнався
Колобок,
За стрибком робив
стрибок...

Любить Лисонька-кума
яйця, сир, сметану,
З цих "смачняшок" Колобка
Вправно бабця запекла -
Колобок рум'яний!

Біля входу в зоопарк
Там торгує Лев-добряк,
Продає
морозиво...
В ящик утікач стрибав,
Добре, "в ящик не зіграв",
Лисоньку
образив він...

"Леве, Леве, де втікач?
Він стрибучий, наче м'яч!
Ящик твій
холодний:
Дуже холоду боюсь,
Біля тебе застужусь,
Маю
ніжне горло!

В зоопарк біжить Лиса,
Колобок, мов ковбаса -
найсмачніша
здобич.
Колобок в кущі стрибав,
Друга Лев урятував,
наче добрий
родич!

На моїх руках під яворинами
Бог помер. Молитися кому?
Встелене не житом поле - мінами,
Ступиш крок - і в небеса, без мук.

А не пощастить - живи калікою,
Вий від болю, розпачем давись.
Обдарують ховрахи ковіньками
І протезом. Скажуть: - Не журись!

Ось тобі медаль, відзнака, пенсія -
І на очі нам не попадайсь...
Ох даремно, братики, воскреснув я,
Це життя - оксюморон, маразм.

Циркачі і правдами, й неправдами
Повтікали з бою за Дніпро.
Ангели ж - під кулями, снарядами...
Утомивсь гребти весляр-Харон.

Йду крізь біль, не дивлячись по сторонах,
Під злостиве "Геть!" і "У-лю-лю!".
Ставить на коліна доля воїна,
Земляки штовхають у петлю.

07.06.2020р.

Вкладає мама сина свого спати,
Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
Бо ж треба йому казку розказати,
Яку дитина з вечора просила.
Та ледве мама рота розтулила,
Як з вулиці доне́слись крики дивні:
Якась істота «ухала» щосили,
Що аж, звичайно, налякала сина.
«Що то, матусю? Я його боюся!»
«Не бійся, синку, то сова гукає».
А хлопчик руки тягне до матусі:
«Що це сова? Чого воно шукає?»
«Сова – то птаха, що живе у лісі.
Вона вночі літає полювати».
«А звідки сови, матінко, взялися?
Не хочу казку, хочу про те знати!»
«Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
Але ти ляж, заплющуй оченята.
Давай, я гарно ковдрою укрию
Та і почну тоді розповідати.
Було то, кажуть, у часи далекі.
В селі одному жіночка жила.
Жилося їй, як і усім, нелегко
В хатинці на околиці села.
Був чоловік та на війні загинув,
Не знала, навіть, у краях яких
Отож одна виховувала сина
Та не жаліла зовсім сил своїх.
І на городі тяжко працювала,
І в хаті метушилася одна.
Достатків, звісно, ніяких не мала
Та зовсім не жалілася вона.
Всі свої сили в сина укладала,
Не панькала, привчала до всього.
А, як підріс, то вже і поміч мала,
Хоч яка поміч з малюка того.
Але дивилась, як росте дитина
На батька схожа, начебто, усім.
Молила Бога кожен день за сина,
За щастя, що прийшло у її дім.
Просила в Бога йому гарну долю,
Щоб не зустрів біди він на шляху,
Щоб смерть його не перестріла в полі
І щоб хворобу Бог відвів лиху.
Не помогло… Якось одної ночі
Орда зі степу вдерлася в село.
Хто похопився, той до лісу скочив,
Але таких багато не було.
Кого татарські шаблі порубали,
Кого аркани міцно затягли.
Синочка в жінки силоміць забрали,
Їй чимсь важким по голові дали.
Коли вона уже прийшла до тями,
В селі живих нікого не було.
Від хат лишились лише сірі плями.
Згоріло майже повністю село.
Вона звелася, сина стала звати.
Але ніхто не одізвавсь на крик.
Тоді до лісу кинулась шукати,
В один метнулась, тоді інший бік.
Як зрозуміла, що дарма шукає,
То подалася по сліду орди.
А та по сте́пу чимскоріш втікає,
Широкі залишаючи сліди.
По тих слідах вона і подалася.
Ішла ночами, доки спить орда.
Де тільки сила в неї узялася,
Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
Але ішла та Бога все молила.
Аби він їй в дорозі допоміг.
Та все жаліла, що не має крила –
Уже б догнала нелюдів отих.
Ішла усе і падала, й вставала.
Вже в неї сил, здавалося, нема.
Але земля їй сили надавала,
Надії подих на ногах тримав.
Коли вже зовсім вибилася з сили,
Лежала в нічній темряві одна
Й відчула: в неї виростають крила.
Перетворилась на сову вона.
Тепер ночами птаха скрізь літає
Та все синочка милого шука.
Його отими криками гукає,
Хоч ними, часом, діточок ляка.
Шукає досі сина свого ненька.
Не вгомониться, доки не знайшла».
Прислухалася: син сопе тихенько.
Поправила подушку та й пішла.

Ясніє ніч від аури собору.
Три ластівки обмилували хрест.
Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
присвячуючи Богу кожен жест.

У парі з вітром є́ден я на світі.
Мій шовк бринів, коли сюди я мчав.
Природа прагне, щоб цієї миті
мій Бог мене зі мною повінчав.

Набігло хмар з позаземних окраїн.
Ударив грім, бо я не так хрещусь.
Але якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

Тепер я вірний, і собі не зраджу,
бо я у шлюбі з Духом у собі,
Який почув мене й до мене каже:
"Збудуй собор за містом, на горбі".

16 вересня 1996 р., Київ

Над колоритним чаруючим плаєм
у маркизетовій блузочці я,
знову лебідкою в небі літаю -
вільна, рахманна, легка, нічия.

Липою вмить розпашілося літо,
в душу вбираю духмяну блакить.
В затишнім парку рясним розоцвітом
рододендроновий кущ палахтить.

Мускусна качка у озері ближнім
водить качаток по гладі води.
Милі, пухнасті, які ж дивовижні,
в рясці не видно їх вряди-годи.

В тихих перелісках перебирає
вітер зухвалий ромен пелюстки.
Поміж землею й Божественним раєм
тверді мінливої повінь ріки.

Очі шукаю в саду волошкові,
глянеш у них і забудеш про сон.
Дихаю світом - відлунням любові,
кутаю серце в небесний хітон.

Сутінки шиють сузір'я надворі,
(ще один день у життя каталог.)
Дужим крилом розтинаю простори,
що хоче жінка, того хоче Бог!

05.06.2020р.