Як таку не обцілуєш мавку?
Це ж - богиня! Оберіг краси!
Компліментів доста набалакав,
В рай пірнаю з меду-бірюзи.

Гріють руки видолинок страсті,
Шепчуть губи приворот-ману.
Геть до біса гудзик у запасці!
Блузку навпіл розірвав самум.

Біла ружа - квіточка тендітна,
Ну, а я - дссвідчений Адам.
І сьогодні буду без обіду -
Ох гаряча жінка молода!

Є любов - не треба і горілки,
Ну, а бевзі йдуть спочатку в ЗАГС.
Піруети, па-де-де і гірки,
А фінал - спочинок в небесах.

26.05.2020 р.

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20

Снилися море, пасати,
В небо по райдузі лізу...
З мороку - залпи гармати,
Смороди пекла, заліза.

Серцю нема супокою:
"В ціль? А чи родич промаже?"
Стелеться чорною млою
Жирна ненависті сажа.

Тут я на місці - не зайвий,
Куля стерниною коле.
Рань у багряній заграві,
День затавровано болем.

Навхрест - трасуюче горе,
З хмари - розкрилене лихо...
Не промахнулся мойра,-
Смерть для каліки - це пільга.

Звільнення. Бог милостивий.
Легко торкаються плоті
Ненині руки тремтливі,
Батькові длані холодні.

27.05.2020р.

Білявка на крутім авто
в старому замку паркувалась,
а місця вільного в шато
надвечір мало залишалось.

Скакала ніби на пружині,
ледь не злетіла у канал,
крило зім’яла «Ламборджині»,
розбила «Доджу» стоп-сигнал…

Почувши звуки характерні,
дворецький, тобто мажордом,
усе покинув і крізь терня
на них направився бігом.

Він був здивований безмежно,
та ледве перевівши дух,
спитав красуню обережно, –
Мадам, паркуєтесь на слух?!

Добігають фінішу травня дні останні,
Літечко ось-ось уже ступить на поріг.
Та не світить сонечко і тепла немає,
Десь воно згубилося в куряві доріг.

Та рясні дощі, на жаль теж за нас забули,
Трішечки покрапали і втекли кудись.
Пити просить так земля, а вони не чули,
Байдуже їм, що нічого не буде рости.

Поверніться, дощики, рясненькі пустіться,
Годувальницю-земельку добре промочіть,
Врожаїлись щоб поля колосом дорідним
Й тішив кожного із нас саду цвіт і плід.

2020 р.

Чай.
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Термос –
луснув!
Чайник –
з носом!
Творчість –
усна.
Праця –
тоскна.
Саме
так!
Саме
так –
виходить
холодний
японський
танк!

4 жовтня 2008 р., Богдани́

Уже змовкає лементом бряжчання
В дворах людей буденна метушня,
І в німоті понурого смеркання
Складається у смужку світло дня.
Склепіння неба важчає і висне
На пружних спинах мандрівних вітрів,
Які мій сон розгойдують навмисно
І гонять думи на роздолля слів.
Страшна пітьма і тиша невимовна
Густішають і ширяться щомить, –
Лиш тільки місяць сяйвом простір повнить
І сонне листя кволо шурхотить.
Лиш на столі холоне чашка чаю
Й з-під ковдри видно помахи руки, –
Немає думам ні кінця, ні краю,
Коли слова ладнаються в рядки...
26.05.20

Миниатюры


"Наколка"

У бродяги,
у Серого Волка,
Криминальная где-то
наколка,
Но густа волчья шерсть,
Вот такая тут "жесть" -
Разглядеть очень трудно
наколку!

***

Соседи

У Слона из - за соседей
В жизни нету "кайфа":
"Задолбала" Обезьяна
Да еще Жирафа!

Анекдоты Обезьяна
Целый день
Бормочет,
Туповатая Жирафа
Ржет, как лошадь,
Ночью!

***

Орехи колола Макака
гранатой,
Лишь грохот в лесу
громогласный,
Из леса зверье удирало
бригадой,
Орехи колола Макака
гранатой
И пела, притом
серенады...

"А если рванет?
Не опасно?" -

Макака хохочет и рада:
"Не бойтесь,
вторую
имею
гранату!"

Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулося, що чекає мати
І що буде лаяти, бо ж всю ніч гуля.
Він їй щось нашіптує, вона усміхається,
Чи смішне розказує, а чи просто так.
А він вже ж вигадує, так уже старається.
Тільки б усміхалася милая отак.
Раптом зупинилася і шепоче дівчина:
«Що ото чорніє там? Милий, я боюсь!»
І до нього тулиться іще дужче з відчаю.
А він гордий з того і: «Зараз подивлюсь!»
Підійшов без остраху, скоро повертається,
Гілочку протягує: «Мила, це тобі!
То шипшина, цвіт на ній саме розпускається.
Тільки дивись, рученьки не сколи собі».
Далі йдуть. Ту квіточку вона усе нюхає.
А від неї аромат, що й не передать.
І шипшину нюхає, і парубка слухає,
Що їй про шипшину ту все розповіда:
«Це було тоді, коли ще була козаччина.
Хоч уже і правили краєм москалі.
Та для козаків іще не завели панщину.
Жила гарна дівчина у однім селі.
Звалася Оксаною і була козачкою -
Все, що залишилося від її батьків.
Вирізнялась вродою і доброю вдачею,
Тож відбою не було їй від парубків.
Та з Іваном красенем лиш вона кохалася,
Слухали під вербами солов’я удвох.
Скоро й до весілля вже вони готувалися.
Але, хтось планує та…все рішає Бог.
У селі тім сотник жив дуже злий і жадібний.
На Оксану вже давно око він поклав.
Як зустріне, сокорить з нею любо, лагідно,
Натякає кожен раз, що би й заміж взяв.
Воно звісно – удівець, хоч уже за сорок мав,
Але ж хочеться у дім жінку молоду.
Про кохання говорив, статками приманював.
Та Оксана вперлася, каже: «Не піду!»
Став тоді він думати, як зламати дівчину.
А, оскільки був Іван також козаком,
То відправив він його десь на Чигиринщину,
Щоб, поки нема його, все рішить ладком.
Став дарунки дівчині він щодня приносити,
Хоч і відмовлялася вона кожен раз.
Тоді став погрожувать: «Ще не знаєш досі ти,
Що вам буде, коли я розізлюсь на вас!
Та зживу зі світу я враз твого коханого,
Буде він козаччину в москалів служить.
Болотистий Петербург вже чекає на його,
Чи відправить цар Петро десь канали рить».
Страшно стало дівчині, але опирається.
Не бажа за сотника, аж душа кричить.
Може, воно з часом все якось уладнається,
Сотник перебіситься, дасть із милим жить?!
Але й той уже затявсь: буде лиш по-моєму.
Своїм прихвосням велів дівчину схопить.
Знає підлий, що усе це зійде із рук йому,
Тому може долями людськими вершить.
Посадили під замок дівчину не гаючись,
Про весілля з нею вже сотник заявив.
Захист де її знайти і батьків не маючи?
Був би милий поряд, він, може б, захистив.
Тож на себе лиш вона тепер сподівалася.
Якось служка, як завжди, їсти їй приніс.
А вона коло дверей тихо заховалася,
Стільчиком ударила аж злетів униз.
А сама бігом надвір і у ліс стежиною.
Мчить і чує: по слідах вже її біжать.
Розізлився сотник, сам подавсь за дівчи́ною,
Аби власноруч її за те покарать.
Мчить вона, не поміча, як гілля рве тіло.
Як на землю по сліду густо капа кров.
Як могла би, то вона в небеса б злетіла,
Аби сотнику до рук не потрапить знов.
Але він наздоганя, сили більше в нього.
Іще трохи і, мабуть, думає - впаду…
І звернулася тоді дівчина до Бога
Аби той порятував, відвернув біду.
Сотник мчить, уже ось-ось за рукав ухопить.
Вже думками упіймав і кара її:
Канчуками засіче чи в ріці утопить,
За приниження усі відомстить свої.
Але раптом перед ним дівчина пропала,
Замість неї дивний кущ і рожевий цвіт.
І рука, що за рукав дівчину хапала,
Ухопила гілку і… аж прокляв він світ.
Бо десятки колючок в руку устромили.
Він від болю закричав, розлякав весь ліс.
Служки потім кров йому ледве зупинили,
Ледве вірили тому, що в гарячці ніс.
Сотник з розуму зійшов – так і говорили,
Пішла слава по селу, до полку дійшло.
Скоро сотника того зі служби звільнили…
А про дівчину нічого чутно не було.
Тільки в лісі розрослося чимало шипшини,
Скоро ягоди червоні визріли на ній.
Наче кров, що пролила втікачка-дівчи́на,
Аби лише, щоб не бути за не любим їй».

           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Зайвого нічого не мудрую.
Як опікся – на холодне дую.
Щирістю усі ми на виду,
та аби не горювати всує,
битою дорогою іду я,
поки ще усе-таки іду.

           ІІ
Не метаю бісеру нікому.
Чим багатий, тим і воздаю.
Помагаю бачити сліпому
душу непомічену мою.

Багатію на слова подяки.
Не біднію, як минає день.
Не поїду, як нема коняки...
Не співаю, як не до пісень.

Іноді буксує колимага...
Чумакую, поки сили є,
і моя велика перевага,
що зозуля ще роки кує.

І нічого, що іду до краю,
що юрма наразі оминає
і прозоре слово, і пісні
і у білі, і у чорні дні...
я усе одно недочуваю,
що співають оди не мені.

           ІІІ
Хай собі радіють антиподи,
маючи об'ємні тиражі.
Чорні душі все одно чужі.

Хоч усі ми, ніби, із народу,
не люблю лукавої породи
з фізією щирої душі.

05/20

Сонце ходить в піднебессі
В жовтих черевичках,
Опустило рудий промінь
Марічці на щічки.
Усміхалася привітно,
В небеса гляділа,
Доки хмара не сховала
Сонечка вудила.
Як прийшла вона додому,
В люстерко гляділа,
То побачила, що щічки
Ластовиння вкрило.
Засміялася Марічка-
Золоте дівчатко:
Це ж мене розцілувало
Сонячне зайчатко.

В ресторані Ян до та́нку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь…
Не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив юнак рахунок і її реєстр.
Та́чку визвав і додому з кралею помчав,
пригостив ще, а по тому роздягати став.

Довго мучив Ян засті́жку, але все дарма́…
– Зачекай, – шепнула кішка, – зараз я сама.
На початку треба зняти вії й макіяж,
ну, а потім не забути інший антураж.

Як парик зняла красуня і позбулась брів,
Янек, хоч і не маню́ній, ледве не зомлів.
А коли корсет жіночій ліг на шифоньє́р,
він на ліжко опустися й довго очі тер…

Бо упали пишні груди на пухкий живіт,
а від стрункості, о люди, прохолов і слід!
Сумував хлопа́к до ранку, дивлячись в вікно,
що красуні-натуралки – лише у кіно…

Троянди пелюстки і сойки спів
І мрії знову ляжуть на пороги
Веселки арки, джерела розлив
Усі скарби покинуто під ноги

Солодкий сон і відгомін зірок
Не здатне серце бачити заграву
Цвітіння пишнота і тихий крок
Такі терпкі, такі пахучі трави

Чому слова вже не звучать мені
Манливими і щедрими скарбами?
Чому слова поховані у сні
І вже не відзиваються між нами?

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,
Одині я володар їхніх душ.

А був ніхто. Тепер - різник в кошарі,
Для гоїв цих - духовний поводир.
Своє - святе - втопили у Почайні,
Встромили в грудь небіжчикам хрести.

Я знаю - ці слов'яни безголові,
Безвольно квилять : "Господи, рятуй!".
Хай моляться. Не батькові - Єгові,
Вклоняються не матері - Христу.

26.05.2020р.

Макового шовку хитавиця,

Полум'ям на тлі бетонних стін

Спалахне її легка спідниця,

Що прикрила гостроту колін,

До вуглинки душу спопеливши,

До знемоги, до самих глибин.

Цей червоний колір спілих вишень,

Ця невинна гострота колін,

Цей швидкий танок смаглявих литок,

Мідного намиста передзвін!

Заблукає ошаліле літо

У минущій гостроті колін...

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки
і досвятковує тризною.

Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!

Йди поза час, Боже праведний мій,
йди, обминай нерозкаяних.
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

19 квітня 2001 р., Київ

Пливуть, пливуть качаточка
Лісовим озерцем,
При березі є кладочка,
Хтось іде з відерцем.

Та ще й пісеньку співає
Про милого очі,
Чисту воду набирає,
Вже й вертатись хоче.

Але та краса чарівна
Весняного лісу
Юне серце полонила,
Затрималось трішки

Те дівча зеленооке
На кладці з відерцем,
Загубило воно спокій
Тут біля озерця.

2020 р.

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

В одному українському селі
Жила козачка на ім’я Горпина.
Багато літ, як чоловік загинув,
Синочки залишилися малі.
Росли вони, як із води, немов.
Із кожним роком все гарніш ставали
І мужності та сили набирали.
Адже у них текла козацька кров.
І час прийшов їм братися на Січ,
Туди, де був і батько свого часу.
Вже мати готувала їм запасу,
Бо ж знала всяку, яка треба, річ.
Йшов чоловік на Січ, чи на війну,
Не один раз вона його збирала.
Що треба мати у поході знала.
Тепер же дві торбинки – не одну.
А, коли час вже їхати настав,
Їх привела до липи коло хати.
- Цю липу посадив колись ваш тато,
Коли на Січ уперше вирушав.
Мені так гірко виряджати вас,
Але йдете ви на святеє діло –
Країну рідну боронити сміло
У цей тривожний неймовірно час.
Не осоромте батькове ім’я,
Не осоромте і землі своєї,
Адже ви сили набирались з неї…
А ще одно, синочки, хочу я,
Щоб ви також по липці посадили.
Отут в саду, де татова росте.
Приходитиму я на місце те,
Молитимусь за вас, синочки милі.
Коли листочки в’янути почнуть,
То буду знати, що вам важко, діти.
Як сік почне, бува, з якоїсь бігти,
То той із вас поранений, мабуть.
Коли якась всихатиме із них,
То знатиму – його нема живого.
Я де́рева поллю сльозами того,
Хай забереться смерть від сліз моїх.
А ще в торбинки цвіту я поклала
Із татової липи. Як якась,
Бува, хвороба вчепиться до вас.
Від липового чаю відступала
Від козака хвороба не одна.
А там іще у горщиках медку…
Щоб службу вашу скрасити важку.
Теж липовий. – промовила вона.
Поки синочки липки посадили,
Поки води в відерцях принесли,
Гарненько деревця ті полили,
Стояла, милувалася гляділа.
Коли вже діти сіли на коней,
Згадала: - У грозу, запам’ятайте,
Ви від дощу під липою ховайтесь,
Бо блискавка не б’є, говорять, в неї.
Поїхали дорогою сини,
Вона іще раз вслід перехрестила
І довго ще стояла і молила,
Аби Господь зберіг їх на війні.

За народними мотивами


Іде Козак,
З гілки Русалонька гукає:
«Гей, Козаче, не поспішай,
Моє проханнячко швидше сповняй!
Ось тобі стебло шипшини, а ось –
Я –
Красива Русалочка,
Найгарніша у світі Панночка!
Візьми Шипшину,
Вдар Лісову Дівчину!
Як з Русалочки Дівчиною стану,
Візьмеш мене за дружину Кохану.

А як загину від гострих шипів,
Під деревом заховай мене,
Залиши!»

І досі Козак нелегку думу
гадає,
Що робити не знає:
Хочеться дівчину гарну
за дружину взяти,
Та не хочеться Русалочку
Світу Білого лишати.

Козак, Явір Зелений,
непорушно стоїть,
Не знає, що вчинить…

Кого спитати,
Як розгадати загадку важку...

Хто може
Правильне Слово сказати
Юнаку?

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,
не в фотографії, що жовкне на підлозі…

В незмозі!..

2 квітня 1992 р., Київ

У світі лихо! Горе від ума!
Кум хоче жити мінімум століття.
Коронавірусу боїшся? Ох дарма!
От хрящик в зубі - це уже страхіття.

Кричить жона: - Ховайся, муже, в льох
Та прихопи з арахісом батончик!
І керівник держави - "Янелох" -
Уже не так мозолить глупством оч.

Із трути спраглий самжене ковта,
З-під колеса авта кричить дитина...
Нема ума. Бо влада в нас ще та!
Роботі швах, іди і ляж під тином.

І стало тихо. По Дніпру - туман...
Гуртом загнали в клітку чорноробів.
А фронт гримить. Зі Сходу знов труна,
В окопах воякам не до хвороби.

25.05.2020 р.

Два голуби, два голуби
На яблуню сіли,
Про кохання голубонькам
Тихо воркотіли.

Два лебеді-лебедики
Плавали рікою
І лебідкам любнсеньким
Зізнались в любові.

Два лелеки чорнокрилі
Край ставу стояли,
Ніжно своїх подруг милих
Крильми обнімали.

Як дивишся на птахів цих -
Серденько радіє,
Бо так зберігати вірність
Не кожен зуміє.

2020 р.

А дощ іде. Нехай іде…
У світі повідомлень
Страхи повсюду… Я - ніде
Штовхаюсь поміж втомлень

Сердиті думи… в забутті
Народжені до мене
Блаженний святости трудій
Якби ж не кров у венах…

Весни розквітлий реверанс
Мій Боже невгамовний
Плете віночки із окрас
Тільцям, а може й Овнам…
25.05.2020.

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,
І цвіт його не опадає.

А восени воно горить,
Вкриваючи багрянцем віти.
Збагачує небес блакить
Чарівним золотавим цвітом.

І взимку теж воно живе,
Мов жовтий цвіт життя закон це –
Світило бачимо нове –
Коли народжується сонце.

Бо істина в нім - золота –
У небокраї цім привітнім.
Кохання – не перецвіта,
А вічно людству сонцем квітне.

24 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.

Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.
Поглядати в бік могили
навіть скоса перестань,
хоч давно тобі несила
йти крізь сум розчарувань.
Можна швидко стати тлінням,
якщо скиглити без мір
і пройматись онімінням
суєті наперекір...
21.05.20

На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Хитру кривду вважаю за Правду,
Набиваю на спині
горби,
Обіймаю Твій Образ -Троянду –
Враз цілую колючі
шипи.

Хоч поганий статист в мазо-драмі,
Справжню Пристрасть плекаю,
не хіть…
Перфорованими губами
Кров солодка крізь біль
цебенить.

Дивний Трунок, Вогонь Бірюзовий,
І Свята ти, і Грішна
Душа,
Ти щезаєш, з’являєшся знову –
Ти – Примара, ти – Пристрасті
Шал!

Ти не щезнеш, ти з’явишся знову,
Мій Тривожний, Прекрасний Кошмар!

На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягувать жили!
Увічнюй чудовну природу, обійми красунь,
Без мудрого буркоту, просто, дохідливо, щиро.

А, може, і в мене поезія глупства? Хто зна...
Навзаєм нормального слова - потворний займенник.
Вимучую музу щоденно свою допізна ,-
Вона і не проти, бо любить, напевно, шалено.

А віршик у мене і справді сьогодні кривий,
Признаюсь - не спалось до ранку всю ніченьку темну.
А перса коханої пахнуть квітками айви,
В розчахнутій гілці дрімає трикутник Едему...

24.05.2020 р.

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Пів століття промчалося
І махнуло крильми,
З юністю на побачення
Поспішаємо ми.

Хоч закралися зморшечки
Під очима в дівчат,
А на скронях у хлопчиків
Сивина, сивина.

Та серцями ми юнії
І в душі молоді,
Тії дні не забули ми
Безтурботні такі.

Вже й онуки пташатами
Горнуться під крило,
А, здається недавно це
У житті в нас було:

І білесенькі бантики,
І останній дзвінок
Та кружляли у вальсі ми,
Мали безліч думок.

І ділилися планами,
Щось збулось, а щось ні.
З юністю на побачення
Поспішаємо ми.

2020 р.

Їсте немало, часто й залюбки,
а за вагою носа всім утерли?
Пінгвіни – у минулім ластівки́,
які багато і постійно же́рли!

Пляшка оковитої порожня
Сумно зирить у пустий гаман...
Без дружини жити, звісно, можна,
Як у лобі розуму нема.

Охає від насолоди пташка,
Тішить вуха голосок дзвінкий.
А в печерах моляться монашки
І гризуть коржі одинаки.

Можна жити без цілунків долі
Та обіймів юної весни.
Я ж мужик нормальний, а не гоблін,
Не було б жони - зі світу зник.

А на плечах ніжки імпозантні,
Пахнуть садом перса колихкі.
Я живий! Не мертвий! Нумо, скальди -
Заспівайте про вогонь жаркий!

Від любові стало значно краще,
Аж засмикавсь палець на нозі.
Жінка - це богиня! Однозначно.
Поклоняюсь неземній красі.

24.05.2020 р.

Рибу цілий день ловив
Кум-рибак убогий,
Шилом патоки вхопив -
Не спіймав нічого!

Позітхає кожну мить,
Не улов - дурниця,
Під тополею стоїть
Риб'яча крамниця.

"Хоч карасиків куплю, -
Подумки хитрує, -
У крамниці друг мій - Кум
Продавцем працює!"--

"За рибалку хай печаль
Вам не заважає,
Та карасики, на жаль,
Зараз "не конають":

Ваша жінка в телефон
Проказала мирно,
Що сьогодні Ваш улов -
Дві форелі жирні!"

Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.

***
Звеличення особи – це біда
її і за оказії цієї
велику бульку цю несе вода
за течією.
Лопає ідея,
якщо вона надута і пуста.

***
Стріляти перестали ми, таки.
І результати цього очевидні, –
не так страшні оті бойовики
як ідіоти
ініціативні.

***
На екрані бачу «брата»,
що орудує щодня.
І прийдеться визнавати:
шаленіє кацапня,
ати-бати і дебати,
пропаганда і брехня.

***
Ківи... раби... новічі... амеби...
і колона армії совка...
Ой, не покладається на себе
дивовижна нація, яка
діє так як діяти не треба.

***
Тепло у лютому дає весною мінус
і це далеко не єдина дивина.
Проблема України не коронавірус,
а на її полях зелена сарана.

***
Усі – сини ми Ноєві,
але не Божий дар
рептилія Московії...
опінія історії
очікує удар.

05/20

Одягайте, люди, вишиванку
у буденні дні і на свята!
В ній співала мати колисанку,
в ній сердечна ніжність і краса.

Наша гордість і звитяжна сила,
незалежність в кожному стібку.
Радість і жура, натхнення крила
нашого народу на віку.

Дух козацький над Дніпром розлогим,
Лаври і Софії передзвін.
Від порогу - в майбуття дороги
до карпатських сонячних вершин.

Там поля пшеничні і долини,
над рікою гілочка верби.
Вишиванка - серце України,
райдуги прекрасні кольори.

Чорнобривці, мальви і барвінки,
синє небо, жовтий горицвіт.
То святе причастя українки,
прадідів священний заповіт.

Хай на серці стеляться мережки,
хрестики шовкові, гладь ясна.
У любові зійдуться доріжки,
Україна в нас на всіх одна.

21.05.2020р

Ступивши на слизьку дорогу,
хоч і сидиш ти на коні,
молитися не варто богу,
як тиснеш руку сатані!

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал.

19 червня 1993 р., Київ

Ти почав пити мою кров майже щоранку
І псувати мені день.
Ти вважаєш себе найображенішим у світі,
Але ти так і не втелепав, що я теж ношу в собі
Океан скорботи,
Бездонний та безкрайній.
І, що головне, безпричинний.
Ти спромагаєшся мене торкнути?
Ти перетворюєшся на монстра,
Ревучого демона
Безпідставного і підступного божевілля,
За яке я тебе кохаю ще більше.

Ти трощиш мої меблі,
А я знаходжу спокій у цій бурі.
Ти лише вирівнюєш тиск по обидві сторони моєї оболонки.
А все ж таки ти мене руйнуєш.
Я спромагаюся відтворити себе,
Τа з віком це вдається все важче і важче.
Я хочу тебе покинути,
Проте, здається, ніколи не зможу.
Ти – чорна діра скорботи,
І навіть світло, що мене так приваблює,
Ніколи не покине тебе.
І ніхто зовні його не побачить.

У душі надламані крила,
Та вона намагається
Злетіти…

***

Підрізала ти, підкосила,
Позбавила сенсу в житті,
Навіщо, чому попросила
Мене на весілля прийти?

Акорд руйнівного Вінчання
Трагічним крещендо стає,
Розколото Келих Прощання
І серце розбито моє.

Складати розірване скерцо,
Терпіти отруєну кров
І жити з розтрощеним серцем,
Де кров’ю стікає Любов!

Я мушу здолати усе це,
Щоб тебе побачити знов

І Знов!

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки,
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

Ой були у весни
Три соколи - три сини.
Брат за братом, як годиться,
Чергувалися вони.

Кожен працю робив
Щохвилини щодоби,
Млу стискаючи тугіше,
У зелені короби'.

Зацвітали луги,
Медом пахло навкруги,
Аж допоки не постали
Конюшинові стоги.

Брат заснув у стіжку,
Другий зник у моріжку,
Третій соком із берези
Розіллявся по лужку.

Ой нема вже синів,
Лиш спогадки осяйні,
Лиш надія на прийдешні
Воскресіння дні...

***
Мої чорні, тому ставлю я королеву праворуч.
Супротивник – особа відома, ця гра не проста.
Доля - майстер, до того ж гра білими ще одна фора,
але я маю шанс, хай один шанс із ста.

Що для Долі ця гра? Може втіха амбіцій пихатих.
Посміхаючись Доля штовхає вперед пішака.
Я невправний гравець, але вчусь, треба грати
до кінця, хай тремтить перед ходом рука.

Мало досвіду в мене, проте невимірні бажання.
І хоча я проґавив туру, та пізнав певний жах,
білих два пішаки у трофеях не будуть останні,
тисну на короля, оголошую шах.

У двобою баланс. Після справжніх тривалих баталій
Доля збавила штурм, мій король у тилу, в укритті.
Перемир’я, крихке. Це змагання на витривалість,
боротьба за удачу та волю в житті.



,

Колись, ще Крим не вкрали москалі,
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.
Якось на однім схилі кам’янім
(А справа була, як звичайно, влітку)
Побачив незнайому мені квітку.
Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
Що зібраний, немов, у парасолі.
- Що то за квіти? – в друга запитав.
- Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
А я, хоча про квіти знав доволі,
Лише плечима знічено здвигнув.
- Уперше чую таку дивну назву.-
І тут же запитав його одразу:
- А щось цікаве про цю квітку чув?
- Цікаве? Ну, легенда є одна…
- Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
Але такої щось не пам’ятаю.
- Не надто розповсюджена вона.
Мені дідусь її розповідав,
Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
- То розкажи й мені її хутенько.-
А сам ряднину по землі розклав,
Щоб сісти, тим, що є, перекусити
(Хоч друг – господар, а я лише гість).
Послухати, що він переповість.
Ще й бачити перед собою квіти.
- Набіг орди тим літом вдалий був,
Чимало сіл, містечок розорили,
Ясир багатий дуже прихопили.
Тож здобич й найледа́чіший здобув.
На Перекопі розділили все,
А далі і орда вже розділилась.
Аллахові всі вдячно помолились,
Що кожен щось додому принесе.
Мурза Бекір з своїми теж дістав
У тім поході здобичі чимало.
Увесь ясир мотузкою зв’язали
Аби ніхто не втік і не відстав.
Ішли, збивали об каміння ноги,
Коли хто падав – в канчуки його.
Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
Долати буде з усіма дорогу.
Мурза в думках усіх вже поділив:
Кого в гребці на каторгу продати,
Хто може на подвір’ї слугувати,
А хто би і за вівцями ходив.
Од всіх окремо дівчина ішла,
На ноги їй одяг він черевики,
Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
Щоб голови́ часо́м не напекла.
Красуня! У гарем її продасть.
Мабуть, за неї більше буде мати,
Аніж, коли і здобич всю продати.
Султанів євнух добрі гроші дасть.
Отак і їхав вслід її мурза,
У мріях рахував важкі куруші,
І тішив тим свою жорстоку душу,
Радіючи, що гарну здобич взяв.
Аж ось і гори… Рада татарва.
«Гяурів» підганяє канчуками.
Угору піднімаються стежками,
Де висохла від спеки вся трава.
Ясир ледь ноги вже переставля,
Мабуть, не звичні по горах ходити.
Униз з крутого урвища глядіти.
Але канчук їх гарно «умовля».
Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
Що деревом кривим вся поросла.
І де ту стежку дівчина знайшла,
Що між кущами запетляла збоку?
Мурзу штовхнула, що аж він упав
І кинулася стежкою тікати.
Хотіли у аркани її взяти.
Але мурза щось хрипко закричав.
Мабуть, товар пошкодити боявся.
І кинувся за дівчиною вслід.
Вона поміж кущами, що як дріт.
Порвала плаття…Чує, що погнався,
Але біжить… Згубила і взуття,
Збивала ноги об каміння босі.
Кущі гіллям чіплялися за косу,
І груди рвало від серцебиття.
Але вона уже відчула волю.
Їй би отої скелі досягти.
Там можна подих хоч перевести́
А ні - її він не візьме́ ніколи.
Сховалася за каменем одним.
А раптом пробіжить і не побачить?
Сама в таку не вірила удачу.
Мурза спинивсь за каменем отим…
Дарма ховалась, кинулась тікати.
А він слідом… Круг каменя того.
Вона вже чує дихання його,
Вже руки тягне, щоб її хапати…
І раптом – що це?.. Дівчини нема…
Якась рослина вітром хилитає,
Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
«Що за мана?» - Він шаблю підніма
Аби зітнути ту красу під корінь.
Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
Та камінь раптом з гуркотом гучним
З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
І полетів мурза за ним услід.
І крик останній одізвавсь луною…
А квітка жовто зацвіла весною,
Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.

нам не ходити вже у флібустьєрах
бо в грі життя отримавши ренонс
ми скніємо в своїх геліосферах
розсівшись купно біля хатніх сонць

тут затишно
круп’є рахує гроші
і програші і виграші
усе
що по життю проїхавши в розкоші
заплямувало мов бензин шосе

он райдужними плямами в калюжах
неону Шлях Чумацький виграє
а те що за узбіччями то дуже
якимось Хмаро-Магелланим є

хай іноді непевно й чорнодіро
на балясайтах наших теревень –
тримає GPS на краї виру
автівки не проспіваних пісень

проміння з виру тужне й полохливе
немов геліосфери рудимент
а в сфері все яскраво й реготливо
а в сфері навіть клоун –
президент

а зовні лиш аварій крутанина
в якій зникає світло рух і мить

для чого ж «Вояджер» немов жарина
з геліосфери в темряву летить?

Стікали краплі по листках зелених,
Спрагу вгамовували матері-землі.
Це дощ її благання вчув, напевне
Й рясний-рясний пустився по ріллі.

Повеселіли в полі всі посіви
І квітоньки водиці напились
Та й трави щиро дощику раділи,
А краплі усе падали униз.

І миттю їх земля вбирала в себе,
Волога життєдайна рятівна
В дарунок була послана їй Небом,
Щоб квітла й плодоносила вона.

2020 р.

На твоїй гаптованій сорочці
вишивала райдуга ясу.
Я ж мережу серцем пелюсточки,
в чорнобривці вкраплюю сльозу.

У твоїй домівці пахне зранку -
медом і лимоном, мій Орфей.
Із життя ти злизуєш сметанку,
я голки виймаю із грудей.

І не знаю де журбу подіти -
міражі розшиє сивина.
Коло твого дому жовтоцвіти,
біля мого - чорна бузина.

Знов світанок дудлить оковиту.
І п'яніє швидко, як на гріх.
В тебе є до кого прихилитись,
я тулюсь до берегів твоїх.

Поросли вербою і намулом -
не знайти дороги відтепер.
Скільки тих шаланд вже потонуло
у тумані голубих озер.

20.05.2020р

Мрію тихо-тихо я,
а поміж рядків
затамую дихання
і чекаю слів.

Музою і лірою
надихаюся,
а як Мона-Лізою,
то не каюся.

Лину до веселої
і щасливої,
та не знаю келії
тої милої.

Може, замурована
десь за мурами
і не очарована
ще амурами?

Не чекаю лиха я
від лукавої,
та на ладан дихаю...

йду отавою...
мрію заколихую...
Пахне кавою.

05.2020

Підпалююся на вершині піку
Камінної Трагедії Підніжжя
надхмарно, безсенсорно, сніжно
від іскор…

Останній сірничок без кисню тріснув.
Зламавсь хребет остилої надії.
Я неподільно світом володію,
що ізо мною злісно несумісний.

Радів би я, як он радіє сонце,
та в грудях вуглекислий газ не кисне.
Цей пік – мого безсмертя нонсенс,
де обеззброєний, мов на гачку повисну.

А ви дивіться в кольорові скельця –
і вірте радо, що заради зради
на п’ятачку омріяного ладу
я доживу своє спітніле серце.

3 жовтня 1990 р., Київ