Покохав чи Принц,
чи Цар Ельфійський,
Попелюшку
із Чаклунських Трав,
В неї черевички
кришталеві,
Личаки він їй
подарував.

Краще подарунка
не буває -
Змайстрував їх власноручно
Принц,
Попелюшка лагідна
та скромна,
Окрім личаків
не треба ніц!

Так вони стояли поруч,
вкриті,
Вітами могутніми
дубів,
Від душі, від серця
подарунок
Найдорожчий від усіх
скарбів!

Тортур моїх жорстока мука!
О, ця пекельна висота!
Я, мов коханець, відчуваю
Твої розжарені вуста.
Страшить мене запал любові
І вже не вистачає сил.
Ці поцілунки та закляття
Коханці дати б не зумів.
Мов смерть страшні твої обійми,
Оскаженілий хруст кісток.
І не уникнути, я знаю,
Любові лютої урок.
Вузлом зав`язане вже тіло,
Присохла до кісток душа.
О, скільки вирости ще зможе,
Для росту цього де межа?
Але крилом взмахни в польоті —
І ми до Господа йдемо —
Мрець з поглядом навік зеленим
Й душа, старіша за нього.
Ці двоє вже ідуть додому,
Вже недалеко від своїх.
і славлять дружно серафими
Умовними піснями їх.
А тут кипить важка робота,
Остання боротьба триває,
І кат мій, вже оскаженілий,
нарешті піт свій витирає.
Він встав, вимогливий маестро,
Його збентежила ця втрата:
Немає вже його оркестру
З мотузок зроблених верстатів.
Візьми і до вогню підвісь,
Ламай же ребра, пали спину,
Нову мотузку не знайдеш —
Бери ж ти палицю, скотино.
Спокійним будь, не бійся тиші.
Ти ж знаєш правду - ось я весь,
Не обману і не залишу.

Не приходь, вітром скінчені лови,
Не спіши, я далеко уже.
Від останньої пісні-розмови
Час і простір вже нас береже.

Не приходь через відстані літа,
Через повені хмурий потік.
Я від болю дощами омита
Забуваю років наших лік.

Ти не зміг берегти найдорожче,
На забави розсипав права.
Нам уже не поможе і проща
Великодня, Різдвяна. Слова

Відлетіли далеко у вічність,
Голос твій розчинився в імлі.
Не приходь, найрідніший зустрічний,
Я для тебе чужа на землі.

Тим, хто страждав і страждає


Якщо ти помилявся,
падав,
Підіймався і страждав,
Ти був гідний Кохання…

Невідомий

***

Не плач і не сумуй
за втраченим
Коханям,
Воно не втрачене,
Загублене в роках…

Нестямно хочеш ти
Побачити Кохану?
Тоді і страх і сумніви
Відкинь!

Янтарне листя
Відбивається
У смарагдовій траві,
Ліс
Огортається
У Чарівність …

Сприйми у Душу
Блиск нічний,
Тоді побачиш
Образ ти Дівочий,
Твоя Кохана це,
Яку не забував…

Янтар відсвічує смарагдом,
Смарагд усотує янтар…

Вона також
І мріє, і сумує,
І у ві сні
Тобою
Марить
Лиш!

В Смарагдовому Чарі,
В Золотому,
Вона вимірює
Стежок
Химерний Лабіринт,
І посміхається
Устами і Очима:

Здається Їй,
Немов гуляє
Обіруч,
Вона з Тобою...

Коханням нашим – сонцем об траву,
Ударив ти, як м’ячиком дитячим.
Не вір мені – без тебе не живу,
Щодня дощів сльозами гірко плачу.

Не вір мені – це не ота сльота,
Що мрякою наповнюється в осінь.
Не хочу я, щоб долі самота
Осіла сивиною у волоссі.

Коханий мій, не вір мені, не вір,
Що виглядаю зовні як щаслива.
В мені живе чужий, незнаний звір,
Де дві сльози печалі – це вже злива.

Повір мені, єдиний мій, навік
Моя душа окрилена тобою.
Щоб погляд твій не з-під чужих повік
Був переможним у оцім двобої.

Я подумки цілую всі сліди,
Що залишила в серці наша доля.
Ламає вітер гіллячко біди,
Повір мені, не дай ожить сваволі.

Сів метелик на кульбабку,
у пилку сховались лапки:
"Гарно пахнуть мої ніжки,
я посиджу тут ще трішки,
може й крильцем притулюся
і умить позолочуся.
Мов прикраса, що кульбабка
одягла собі на шляпку,
наче сонячна пелюстка,
убрана у жовту хустку
буду радістю пашіти,
квіти й трави золотити".

Жорстокий світ. Весна сумна.
Пресвітло плачуть абрикоси,
зітхають, просять, а чума
з Уханю косить, косить, косить…

Коронавірус! Настрій зліг,
як на стежки в журбі сережки.
Поете, їх з-під ніг брудних
обов’язково підбереш ти.

Чиє шаленство пелюсток
розрадить карантинну школу?
Пообіцяв серцям бузок:
«Розквітну, ждіть, обов’язково!»

І сяєво казкове з віт
розколе хмару пандемії, –
страшна розвіється. А світ
обов’язково подобріє.

04.2020

«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Вітер заколисує під вечір
Сосну та вербиченьку й берізку,
Дбайливо огортає їхні плечі
Сірою шаллю, ночі ж зимні трішки.

Та шаль розшита зоряним намистом
І затишно стає тим деревцятам.
Лиш задрімали, а вже ранок близько,
Тому вони, як молоді дівчата

Гарненько вмили личенька вродливі
В прозорій чистій ставковій водиці,
Струсили росу із зеленої спідниці
В очікуванні ще якогось дива.

Що вітерець заграє на сопілці
І підуть у танок вони босоніж,
А сонця промінці на кожній гілці
Залишать слід-цілунок їм на спомин.

2020 р.

Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.

Летіло вороння – сміялося в відчаї:
тепер хробаччя тут повечеряє!
Земля ковтнула червоні тисячі –
їй розпанахали чорне черево.

З тих пір її в безплідді корчать
зариті заживо високі істини.
З тих пір у нас не бачать очі,
що вся земля така розхристана…

23–31 липня 1989 р. (автору 20 років), Київ

Ми стрімко валимось додолу
І премось вгору без пуття,
Бо не спиняється ніколи
Неповторимий плин життя.
Усі, – щасливці і невдахи,
Тягар свого буття несуть, –
Вік мужньо борються зі страхом,
Що радість не здолає сум.
Неначе плівки на бобіни,
Мотає наші долі час, –
Явились ми комусь на зміну
І хтось узавтра змінить нас…
27.04.20

За мотивами
«Дымок от папиросы»

Дымок от папиросы
Взвивается и тает,
Дымок голубоватый,
Призрачный, как радость,
В тени мечтаний…

Слова Н. Агнивцева.

***

Вечірня Зоря

Палай, Вечірня Зоре,
Лікуй стражденну душу,
Хоча би до світанку
Хай давній біль розтане…

Привиддя Щастя
Не щезне і не згасне,
Це запорука
Кохання вірного мого!

Як молодість чудова
Спливає блискавично,
А пам’ять невблаганно
Печалі береже…

Парк сповнений тобою,
Моя, навіки Рідна!
І Мрією-Коханням
Я житиму завжди!

Лети до мене снитися мені,
Совина душе - тайносте шаманна,
Крізь чорну димку, злебеділі дні,
отерплий спокій небного лиману.

Звідтіль, де я згубила тонкий слід,
Де в літі нерозквітлому розтала,
де обгасала воля на крилі,
Як сонце черокійське в сизій далі.

На цю стезю...на тисячі доріг,
Що ткали наші сиві- сиві предки
Ввірвався світ чужий і хижий сміх,
Вгорнувши воїв ув отруйніі пледи...

Де випала з долоні тепла мить
В пошерхлі трави...де недокохання
Наскрізь віки шепоче і щемить -
Обтятого стебла сочиста рана...

Лети до мене снитися мені -
Совиним оком вигледіти збуле...
Де мариться світінням в пелені,
Остання пісня віддана під кулі.

Маунди позміїлись по землі,
Де стріли рвали темну плазму ночі
І плакав над змалілими дітьми,
Йдучи, піною моря, Віракоча...

Лети до мене снитися мені....

У балці степовій зіткнулися коза́ки
З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
Та й татарва також за зброю узялась.
Татар, як мурашви, козаків лише сотня
Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
Панове козаки, усі до одного!
А ти мерщій жени коня свого Семене,
До Січі донеси оцю невтішну вість.
Готуються нехай гостей стрічати чемно.
Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
І смерть свої жнива невпинно почала.
Не думав отаман, що так все оберне́ться .
Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
Загинути отут в оцім останнім герці.
Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
Все менше козаків лишається навколо
І в отамана вже втомилася рука.
Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
Де з смертю танцював останнього танка.
Через багато літ не ли́шиться нічого,
Все поле бою це травою поросте.
І сліду на землі не буде вже від нього,
А хочеться хоч щось залишити, проте.
Ударила стріла у груди отамана,
Думки його сумні спинились лиш на мить .
Скотився у траву і знав, що вже не встане,
Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
Скривавлений туман осів йому на очі.
Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
Безвусних юнаків і козарлюг старих,
В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
Останнє, що козак побачив перед смертю:
Десь там удалині піднявся чорний дим.
Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
І сонце назавжди закрилось перед ним.
В далекому селі спинилась стара мати,
Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
Дістала десь в степу косою смерть лиха.
Вже скільки літ болить душа її за сином,
Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
Щоб здалеку в степу було її видать?
У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
А його все нема, з походу не верта.
Виходить за село та мне в руках хустину,
В проїжджих козаків про парубка пита.
Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
Дівчина на шляху звертається до Бога:
Хай до другої та аби живий прийшов.
Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
Чорнявому йому червоне до лиця.
Закрила очі і стоїть та уявляє.
В червоному вінку козака-молодця.
Згадати слід іще про козака Семена,
Що отаман послав зі звісткою на Січ.
Догнала і його в степу стріла скажена,
Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
То добре: вірний кінь роботу свою знає.
Козацьку чату сам серед степів знайшов.
Що було далі він зовсім не пам’ятає.
Між смертю і життям провів багато днів.
Та тіло молоде хворобу побороло
І рана від стріли із часом зажила.
Потроху став козак сам виїжджати в поле.
Та думка увесь час в душі його шкребла:
Десь у степу лежать побиті побратими
І хочеться йому поїхати туди.
Хай через довгий час та попрощатися з ними.
Та бою де того знайти в степу сліди?
А все ж набрався сил і вирушив поволі.
Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
Надіється що все ж ту балку він знайде.
Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
Що балка на шляху та сама, що шукав.
Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
Така, ж як та була, та тільки не така.
Зневірився уже, хотів назад вертати.
Та вирішив іще заїхати в одну.
І серце наче знов щось стало відчувати,
Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
Бо видалось йому, що балка вся в крові.
Червона кров тече у балку ту із поля.
Аж придивись - а то лиш квітки польові.
Червоні, наче кров пролита тут козацька
Як маківки шапок козацьких далебі.
«Тож, маківкою хай і буде називаться!
Подумавши, козак промовив сам собі.
Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
Яку за свій народ проли́ли козаки,
Перетворилася́ на квіти ці чудові,
Як пам’ятник живий загиблим на віки.

Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
Ти – моє дитятко вже чимало літ.
То ж пішли по полю (бачиш далечінь?)
стрінемо тополю, працю, біль і лінь.

Україна всюди, рідна, запашна,
домовиті люди, квіте й борошна́,
молоді ягнята, зорані лани
й у борні зернята сплять аж до весни…

Похололи ніжки від незвички в ній,
спить самотнє ліжко у колисці мрій.
Виростайте, дітки, спокушайте світ
від лещат, від клітки, многа й многа літ!

Виберіть щокраще з наших помилок.
Промайніть якдалі поміж злих зірок.
Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
хто за неї гине, жінка чи то муж…

Порятуйте завше злид і ворогів,
не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
владу не шануйте, в Церкву більш ходіть.
Власне серце чуйте і без зайвих слів…

13 квітня 2016 р., Київ

Віршами звершую кроки, що першими
В'яжуть стежину у самосвідомості.
Вітром згори озивається звершене.
Мить струменить між пустель невідомості.
Віршами звершую кручі з-за обрію -
Тихо молитвою ниточка стелеться.
Хто пісні серця напише теорію?
Може, це - лет... А чи, може, - метелиця...
Скали холодні вбираю із вірою
Зіллячком-рутою, а чи косицею.
Грані посічені чуються шкірою -
Гоїть тепло невечірнє зірницею.
Віршами звершую те, що зродилося,
В тиші плекаю любов'ю засноване.
Доля - босоніж, а серденько - крилосом.
З верхом у пригоршнях - слово римоване.

Біля дерева старого,
Звідтіля де сонце сходить
Притулився до кори,
Зроблений із хмизу й листя
Витвір вмілий будівництва,
Біля нього рух завжди.

Ті підносять, ті мурують,
Увесь день вони працюють
Ці невтомні трударі,
Щоби у морози люті
В затишку постійно бути,
Спати міцно у теплі.

Трутнів серед них немає,
Ледар тут не виживає,
До роботи кожен звик.
Той не їсть, хто не працює,
Звідси виженуть такого,
Так заведено у них.

Хто у лісі заблукає,
То йому оцей мурашник
Допоможе шлях знайти.
А живуть у нім мурахи,
Ці малесенькі комахи,
Справжнії трудівники.

2017 р.

І мене розіпнуть
До підніжжя,на щоглах надії,
На пісок перетруть,
А піском буде гратись прибій.
І у п*яній і ситій юрбі
Вже не чутно плачу Єремії.
І мене спопелять
Збайдужілими рисами сплячі,
Батогами проклять
І замуленням чистих криниць.
Я - кришталик осліплих зіниць.
Розтинають бо завжди незрячі.
І мене проженуть
Під люлюкання й брязкіт кайданок.
Прожують,проковтнуть,
Просмакують всі болі мої.
Ви - кати,гонії,палії-
Лише тіні шовкових фіранок.

Жінка,
не приймай згубних рішень,
Особливо, коли закохана… .
Не слухай Розсудливість,
Та Розум,
Вони не зарадять… .
Відкинь Свідомість,
Звірся на Інстинкт,
Він не схибить!

Н. Есперанса

***

Прощавай,
мій любий,
Щастя не триває вічно,
А якби і тривало,
Все одно, замало
Було би його!

Прощавай,
моя радість,
Вже час дати тобі свободу,
Щоб ти не рвав серце
Між двома коханими.

Прощавай,
моя доле,
Я мушу іти: у моєї суперниці
(Хоча це я суперниця для неї)
Є перевага – вона дружина і мати…

Прощавай,
життя моє,
Ми мусимо подумати про істоту,
Яка ні в чому не винна,
І яка права в усьому,
Бо вона – дитина…

Прощавай,
любий мій,
Радість моя, доля моя,
Життя моє…
Прощавай і не сумуй,
Незримо я завжди буду поруч…

Не шукай мене:
Мене вже майже нема,
Я роблю останній крок,
Бо жити без тебе
Не можу.

як ти з таким жила?
жѝли пекла безжально…
вижити не змогла –
і солодкий мигдальний
присмак того життя
ти пила і давилась…
нитка твого шиття
у лахмітті губилась…
та сліпота очей
куряча серед ночі –
ні людей ні речей…
більма вони – не очі…
і в пустоту доріг
погляд ще більш пустельний –
так би жоден не зміг
що не вибір – пекельний…
що не слова̀ – зола
що не думки – злочинні
вижити серед зла –
треба мати причини…
ти не мала… мала̀
іскорка – не запалить
вогнище… все до тла
вигоріло… все мало
попелу паліям –
вигорів сад дощенту…
дім якщо – то бедлам
мова якщо – крещендо…
я тобі корабель
шлю що пахне сосно̀ю
я тобі Коктебель…
степ… постелю весною…
я тобі Карадаг
миттю – як Мефістофель
пристань всіх бідолаг
Макса сатирний профіль…
я поміняю лік
не розділю – помножу…
…райдужний сердолік
знову знайде Серьожа…
…
море виманить нас
і понесе водою…
Поета вбиває Доля…
Поета цілує Час…

Забудьте, спокою не буде
Я бачив щось подібне в снах
І злоба та, що поміж людом…
І хто торкався, зразу чах
Повстануть церкви… убієні
На кладовищах здіймуть спів
Вогонь роздмуханий… гієни
Усиновлять дбайливо гнів
І піде брат на свого брата
І світ цей лусне як пузир
І безліч всякости… відплата
Із обіходу зникне мир…
25.04.2020.

Хоч квітень збільшив сяйво квітів –
тепліший світ не подобрішав:
на поминальні дні закриті –
для тебе – храми й кладовища.

Дістали міри карантинні.
Ти плачеш, мрійнику, ти стогнеш:
у хаті власній, у родині
для спритних вірусів ти – здобич.

Та для каштанів ти – товариш.
У колі рідних, на вечері
ти з пасочками споживаєш
не тільки звістки невеселі –
і позитивні п’єш новини.
Ось повідомлення останнє:
підсвічники установили
на поминальні дні каштани.

26.04.2020

А ніжний цвіт рожевий
На яблуні старезній
Метеликом тріпоче.
Хоч літ їй і багато
Та прагне не здаватись,
А квітувати хоче.

Яблуньки молоденькі
До неї, мов до неньки
За поміччю звертались.
Вона ж розповідала
Що бачила, що знала,
Їх мудрості навчала.

До яблуні-бабусі
Так ніжно пригорнувся
І пагінець тоненький.
Колись і він з роками
Теж яблунею стане
Та зацвіте рожево.

Тоді зможе згадати,
Як виросла з зернятка
І яблуні старої
Слухала колискову
Й тягла гілочки вгору,
Тепер яблучка родить.

2020 р.

Два ключі на пам’ять, без яких
не буває ні зими, ні літа.
Каруселька диптихів моїх,
де твою тривогу за́́вжди вбито!

Дві ціни, і на одне́ і те́ ж,
ті, що ти і я так ріжно склали,
ні від вогких стін, ні від пожеж
так шедеврів цих і не сховали!

Двоє діток, спільних панацей,
схожих то на тебе, то на мене,
ні в музей, ні навіть в мавзолей
не здадуть моє життя шалене!

8 лютого 2001 р., Київ

Днів прийдешніх обрії невидимі
На краях несходимих доріг, –
До життя стали бажаним стимулом
І утомою, звісно, для ніг.
Часто мучусь, простромлений лезами
Надто болісних розчарувань,
Але, долею пильно обстежений, –
Далі міряю вік без вагань.
Не спиняюся перед завадами
На важкому шляху до мети,
Адже ще не втомився від задуму
Без ніяких зупинок – іти!..
25.04.20

Так липне ґрунт до підошов,
Волого в`язнучи зісподу…
Бо цілу нічку дощ ішов,
Лишив по собі прохолоду.

Лишив човнища темні він –
Набряклі, довжелезні, сині.
Пливуть по небу, як живі –
То вітер суне хмаровиння.

І подивовані ліси
Розкрили широко так очі…
Узяв хтось баржі на буксир,
Волочить виссю неохоче.

Схопивши враження нові,
Заусміхався сад рожево,
Магнолією він зацвів,
Вінцем засяяв королеви!

26 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не з добра-дива вітер цей з Долини сопілок,
Що під Єрусалимом, зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені прошептали:
«Ви в нашій пам’яті, праведники любі,
Ви, хто дочасно зійшов у горні висі».
Здіймайтесь вище й вище, блакитно-білі стяги,
Немов талітом, огортайте душі тих,
Хто цього дня благає нас, живих:
«Не оддавайте землю, Богом дану,
Єрусалим найпаче бережіть!»

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?

Немає раю...
люди не святі...
Жура минає
і на самоті.
Самотнім добре –
жодної розлуки...
І їм не горе,
як нема біди,
що їхні долі
у юдолі муки,
і їх ніколи
не несе по колу
жаги й неволі
течія води.

04.20

Почалось це в час далекий, в глибині віків,
Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
Я не буду про події ті розповідать,
То все можете у міфах грецьких прочитать.
Розповім лише про те я, чого в міфах тих
Не сказали давні греки. Чом? Питайте в них.
Ну так от, коли титанів Зевс усіх здолав,
То в Тартар він їх відправив. Потім клопіт мав
Із Тіфоном стоголовим. Переміг й того.
І нема, здавалось, сили, щоб здолать його.
Але Гея, його бабця, все ще була зла
І пробачити титанів йому не могла.
Бо ж то були її діти, як же Зевс посмів
Так безжально віднестися до її синів.
Отож, думала-гадала, що б таке вчинить,
Аби внукові своєму добре насолить.
Але сил вже тих не мала – хоч і була зла:
Невеликого титана спорядить змогла.
І назвала його Атом. Чому так – хто зна?
Мабуть, Зевса обдурити здумала вона.
Спорядила та й послала під Олімп його
Із презирством Зевс оглянув ворога того.
Що з малого? Він великих подолати зміг.
Тож і блискавок метати Зевс не став своїх.
Вхопив першу каменюку та й пожбурив вниз.
Та ковтнув той її миттю і одразу зріс.
Здивуванню бога Зевса не було межі.
Як же воно могло статись отаке, скажіть?
Ухопив ще більший камінь – ну, тримайся, гад.
А за ним і третій, п’ятий – той же результат.
Вже й не карлик під горою, а титан стоїть.
Каменюкою такого не так просто вбить.
Як ногою Атом тупнув, то й Олімп затряс.
Тут потрапив чорний камінь Зевсові якраз.
Ухопив, не глянув, кинув – велетень завмер
Після того, як той камінь на льоту він зжер.
І стоїть, не ворухнеться. Зевс у арсенал,
Блискавку вхопив найбільшу, в Атома послав.
Розірвась титан миттєво на дрібні шматки
І шматки ті розлетілись на усі кутки.
Гея скоро заховала їх у глибину
Та й на тому закінчила врешті-решт війну.
І лежали дрібні частки Атома в Землі.
Вже й віки пройшли із часу то́го чималі.
Та жила частинка кожна, повнилася зла,
Мріяла, щоб об’єднатись у одне могла.
Отоді уже б помстився Атом геть усім.
І Олімп розніс на шмаття – Зевесовий дім.
І свою матусю Гею на шматки б розніс,
Адже саме через неї у Землі томивсь.
Час минув, уже про Зевса і забув народ.
Вже й себе вважа за бога на Землі. Та от
Хтось із вчених докопався й часточки знайшов
Того Атома, якого Зевс колись зборов.
І така таїлась сила в часточках отих,
Що, якби собі на службу та й поставить їх,
То не було б на планеті рівного йому.
Така сила і не снилась Зевсу самому́.
І взялись збирати люди часточки в Землі.
І докупи їх тулили. А ті страшно злі
З того всього лиш раділи: вже багато нас,
Зберемося всі докупи – прийде помсти час.
А, яка то грізна сила дали зрозуміть,
Коли люди заходились бомби з них робить.
Але що там у тій бомбі часточок отих,
От якби зібрати разом та побільше їх.
То була б вже справжня сила. Час минув і ось,
Підкорити собі силу ту надумав хтось.
І зібрали їх багато – часточок отих
Та кайдани чорні зразу ж одягли на них.
Обдурили! Скільки злості вихлюпнулось враз.
А кайдани задля того й одягли, якраз,
Щоб тримати у покорі силу ту і лють,
Хай енергію дешеву злом своїм дають.
І працює зла та сила, у АЕС сидить
Та чека, щоб хтось кайдани зняв хоча б на мить
І в ту мить помститься атом світові за все,
Хоч частину невелику, але рознесе.
Об’єднається з братами, скованими теж
І тоді не буде помста уже знати меж.
І здригнеться з тої помсти матінка-Земля.
От що людство могло мати від Чорнобиля.
Та на щастя у годину ту для нас лиху
Не боги́, а люди стали на його шляху.
Хоч життям ризикували та здолать змогли:
Знов в кайдани закували й світ уберегли.

Гамір затих і життя не буяє,
Напівпорожніми їздять трамваї,
Відпочивають в депо електрички,
Змінюють люди усталені звички.

Згасли й без того ніякі усмі́шки.
Чи омине? – Почекаємо трішки.

Співай, гітара моя,
пісня проста.
Не забуваю я
юні літа.
    Була в нас доля одна,
    та заблукала вона.
    Видно наснились мені
    щасливі дні.
Я пам’ятаю її
очі ясні,
як ми раділи своїй
ранній весні,
    як причащались в садах
    сіллю на спраглих устах,
    як розгорявся і блід
    вишневий цвіт.
Для нас у кронах дубів
місяць світив,
а вітер пісню без слів
нам присвятив.
    Віяв акацій дурман,
    ніч нас ховала в туман,
    тільки дивились здаля
    світлі поля.
Свідком був місяць один,
як ми клялись, –
будемо разом завжди,
тільки колись, −
    і потекла по щоці,
    блиснула в русій косі,
    як на травинці роса
    її сльоза.
Співай, гітара моя,
тільки не плач,
поки чекаю я
тихе, – пробач.
    Впала остання зоря.
    Видно прощатись пора.
    Вітер шумів у саду:
    «…я ще прийду».

04.20

Плете й пливе… не переплисти
Поневіряння, пізній час
Плете невідане намисто
Якщо зустрінете, для Вас
Воно міфічне… міжнедільне
Плетінь розвітрених видінь...
Побудьте Ви собою вільні
Дозвольте я побуду Інь?..
22.04.2020.

Лосніє хвіст і гребінець
стоїть неначебто корона.
В гаремі падішах - сліпець,
лиш відвернувся - інший вдома.

Хоч головний у курнику,
топчеш курей, без перебору,
співаєш всім ку-ка-рі-ку,
а я все вище лину вгору.

Туди де півень не злетить,
на сьоме небо й від одчаю.
Тож стань орлом, хоча б на мить -
любов у небі світ гойдає!

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

Що тобі наснилося, вишенько біленька,
Що ти пелюсточки рониш та уся тремтиш?
Віджени поганий сон, вишне молоденька
І красою заворожуй.Та послухай лиш

Як співає соловейко, то ж усе для тебе
Свої трелі розсипає, ніби чари ті.
То ж цвіти та усміхатись тобі завжди треба,
Тебе люблять всі навколо, з того ти радій.

2020 р.

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Падіння болісні та злети
Короткочасні без пуття, –
Сумні і радісні сюжети
Скороминущого життя.
То самоти скрегоче крига
Навколо звалищ марних днів, –
То в хаті друзі, як відлига
Опісля валу холодів.
То намагаюся забути
Донині любий образ твій, –
То совість сковує, мов пута,
Потуги вдаваних надій.
Адже я знаю, що не вдасться,
Непогамовному мені, –
Забути світлі миті щастя
Того, що сталось не вві сні…
24.04.20

За народними мотивами

Если любишь – забудь,
А не можешь – прости,
Колдовская любовь коротка…
Разрывается грудь,
Разбежались пути,
Лишь метели, бураны, снега…

А. Мотыка

***

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті.
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Нема відради, нема спокою,
Морозить Сонце в спекотний день,
Вже нам не бути удвох з тобою,
Вже не співати удвох пісень!

Тріпочуть марно безсилі крила,
Підняти в Небо не хочуть знов…
Не вабить жодна дівчина мила,
Пішла з тобою навік Любов!

Як обіцяли багато очі,
А потім - в пустку, мов у труну:
«Співати разом я більш не хочу,
Тобі я серце не поверну!»

Жадана, Люба, Життя Заграва,
Чому жартуєш жорстоко ти!?
Ти наче мавка, а я – забава,
Я все забуду, лише прийди!

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті…
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Коли занадто влади у руках,
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.

У твані творчого застою
Незадоволений собою,
Габзуєш все.

І хвиля жовчного цинізму,
Неначе викид після клізми,
Тебе несе.

Облиш удаване геройство,
Спинись, оглянься, заспокойся –
Усе мине.

Нехай поетки і поети
Переплітатимуть сонети –
Життя дурне.

Огорнув туман ранковий
В сірий-сірий мокрий плащ
І долини, і діброви
Й молодий вишневий сад.

Покотився і по травах
І над ставом він завис,
А вербичок кучерявих
Довести зумів до сліз.

Обважнів і цвіт калини
Від краплин його важких,
Мокре й листя тополине,
Навіть вітер трохи втих.

Чи туману налякався,
Щоб його не намочив?
Причаївся й заховався
Під густим гіллям ялин.

Владу мав туман і силу,
Доти він хазяйнував,
Доки сонце не з"явилось,
А тоді десь щез, розтав.

2020 р.

Якась весна ця не така,
Як попередні, –
Хоч цвіт і зелень на гілках
Безпосередньо.
Коли для діток і бабусь
Скрізь перепони, –
Душа не повниться чомусь
Веселим дзвоном.
Блукає світом вірус цей
Очам незримо, –
Вмертвляє зляканих людей
Без мір і стриму.
Такий відчай, така жура,
Що не здолати, –
Мов підступилася пора
За гріх розплати.
Наллю грайливого вина,
Щоб не востаннє
Була придатною весна
Для погуляння.
23.04.20

Реліквія Божа, на бомжа схожа,
винесена на показ,
на сонці згоріла –
юрма уздріла
анафемовий екстаз!

Тіла́ і потилиці суятило.
Ти́снулося до небес.
Культові бані худо́бим дибом!
Буде*!! –
Христос Воскрес!

Асиметрична і холерова
переруїнена длань
зійшла,
схопила нашу корову
і утворила – лань!

Усе село золотавим зе́лом
горіло і цвіло,
я маком став, а сусіда – кленом,
і перевеслом – весло.

Стозоро стало і просторово,
винесено на показ,
я правив Трійцю, сусіда – Покрову,
було все доречним,
якраз!..

Колись, як в печері зробили двері,
сховавши там власний прах, –
баби́ волали про те, що мали,..
бо то був не Бог, – а страх…

29–30 травня 1993 р., Київ

_________________
* досить (поліське)

Переспів тексту польського танго
«Skrwawione serce»

Skrwawione serce, zdeptane w tłumie,
O poniewierce zapomnieć umie.
Ja jeszcze czekam
I kocham, choć z daleka,
Bo wiem, ze przyjdzie czas,
Gdy uścisk znów połączy nas.

Muzyka: Fanny Gordon
Slowa: Walery Jastrzebiec

1932

***

Я так багато хотів сказати,
Бажав сказати про любов,
Та я мовчу, бо я не можу знати,
Чи не сміятимешся ти ізнов….

Слова кохання стали мов закляті:
Сховались раптом, чи кудись втекли…
Я так страждаю, тебе прохаю,
Лише оце послухай ти:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я вірю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Кохання дарувала, наче милість,
Воно жило лиш кілька днів…
Здається часом, що все наснилось,
Неначе казку хтось розповів…
І ти пішла, свою забрала милість,
Сум за тобою лине вже за край…
Забрала душу, страждати мушу,
Лише, благаю - пам’ятай:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я знаю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Не нав`язуй вірності, кохана,
Ми – як вільні птиці – живемо!
Не ставай, прошу, моїм тираном,
Що на плечі одяга ярмо.

Я тебе любить не перестану,
Лиш не сунь ти душу в кабалу.
Не закуй в невидимі кайдани,
Не допомагай гидкому злу.

Це - воно коханню саван шиє.
Не на користь буде нам обом,
Як затягнеш ти петлю на шиї,
Зробиш вірності мене рабом!

Ревнощі і докорів ця злива,
І контроль тотальний з милих губ…
Що аж хочеться піти наліво –
Я ж таки козацький волелюб!

Будь же ненав`язлива і добра,
І не жаль мене, як та оса,
Бо як засичиш, неначе кобра,
Краще житиму тоді я сам!

Краще бути вільним і убогим,
Ніж ходить в напрузі по межі.
Нам дано це почуття від Бога,
То його терпінням бережім!

Більше довіряй, люби, кохана,
І чаруй, даруй тепло своє.
Я, повір, на іншу і не гляну,
Бо така краса у мене є!

24 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чому ти згадуєш анфас
тієї жінки, що у студень
перед тобою в судний час
враз зачинила двері, любий?

І не пустила на поріг,
як побивався ти за нею,
за блиск очей на плаху ліг,
марудився, страждав душею.

Не забував її відтіль,
як здибав в натовпі на лихо.
Любов - відрада, а не біль,
коли на серці тепло, тихо.

Коли ти знаєш, що тобі
не зрадять навіть за мільйони,
і разом в радості й журбі.
А та байдужість - сліз не зронить.

Пробач, для неї ти, ніхто,
причина, книга нецікава,
забута річ в пустім метро,
гарячий душ, холодна кава.

Минулого лиш епізод -
чужі вуста на серці терпнуть.
Фантомний біль нудних пригод -
тебе кохати їй нестерпно.

Чому ти згадуєш її?...
Невже тобі не вистачає
джерельної мелодії,
що срібний дощ на скрипці грає?

Ти думаєш, що я тебе
тримаю в кліті олов'яній?
Лети на сяйво голубе
та крил не обпечи, коханий.

23.04.2020р.

         I
На березі стою,
чекаю течію,
що, може, занесе мене у Лету,
де на краю землі
у золотій імлі
є ирій одинокому поету.

У дятла є дупло,
синиця в’є гніздо,
зозуля сиротою виростає...
У неї, як на зло,–
не соль-фа-мі-ре-до...
Одне, – ку-ку, і ось тебе немає.

           ІІ
У полі ярина
посохла як стерня...
Чекає урожаю посполитий...
Нічого до ярма
хорошого нема,
хіба що – вистачає апетиту.

Але усіх веде
одна команда, де
немає того, що веде у люди.
Минаємо яри,
чекаємо пори,
коли нічого кращого не буде.

           ІIІ
По урвищу іду,
очікую біду,
та ангели ширяють одесную,
нагадують мені, –
лунатика на дні
ніяка панацея не почує.

04/20

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном пропливаємо поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

"Треба спати, треба спатки",-
Шепотіли зоренятка.
Наказав їм місяць-татко,
Щоби люляли малятко.
Тихо-тихо стало ниньки,
Навіть вітер йде навшпиньки:
У блакитнім сповиточку
Спить Земля - кохана дочка.
Як ранесенько проснеться -
Сонцю-мамі усміхнеться!