Я збираю горіхи,
Які падають з дерева,
Що намальоване на стіні
Мого кострубатого сну.
Я кладу до кожної жмені
Дітей горбатого катеринщика –
Таких сумних, як грудневий світанок –
Три горіхи з шкаралупою
Кольору зимового неба –
Сього бородатого старця –
Чорнокнижника Собачої Зірки.
Я кладу у теплі долоні
Замурзаної попелюшки,
Що міняла свої плаття подерті
На сліди сонячних зайчиків –
Три горіхи з тьмяною шкаралупою
Кольору травневого нечуйвітра
(Грай, вітре, грай
Пісню босоногих бузьків:
Чорногузів міста крейди
І поцяткованих писарів).
Я збираю горіхи
Тверді, як віра алхіміка
У збіговисько готичних літер
Книги, яку продали в Венеції
За шматки металу блискучого.
Я збираю горіхи,
Що падають з намальованого дерева
І дарую їх дітям,
Які ніколи не народяться,
Які бавляться потойбічними іграшками,
Незримими ведмедиками
Снів моїх волохатих.
А ці горіхи все падають
На бруківку покручених вулиць
Міста, де ніхто не живе,
Навіть той катеринщик,
Що співає псалми апостола горобців,
Навіть він
У цьому місті чужий –
Перехожий.

Глибочінь

Іду в офензиву.
Маркітні песиголовці
Здирають шагрань зі своїх думок.

Кучуру тут немає місця:
Його шия не пристосована до вирла,
Гнеться, ламається.

Йому б втекти у бакай,
Шубовснути у столезову осоку…
Не встиг. Рак накинув зашморг,

А щука затягнула петлю.
Вечоріє. Цьвохнув лилик.
Мавка розклепила око.

Качур мертвий.
Щука доїдає голову. Рак учепився в пір’я,
Перебирає клешнями.

Чорнобог плескає в долоні:
Сполом до ранку вони повечеряють,
Залишиться кістяк.

Він упаде на піщане дно.
Марена зробить в ньому кубло.
Чигатиме на самицю,

Яку прищуватий юнак
Зловив на хробака ще позавчора.
Амнезія. Катарсис. Пробудження…

листопад 2017р.

 
Примітивний такий наїв
чиркати запальничкою
черкати рядки за
стійкою будь-яким
час у відставку
ранкова злива
стерті кути
розплетене сяйво
кривих цигаркових
& як недоля
хай
плине

Дим



✴

Час від часу знайтись у
сподівано захаращених
апартаментах
вийти на пів години
вернутись до тями
через рік вірогідно
жорсткість
ступор &

Немудро мандруючи
обдертими лавами
транспорту шурхіт
розтерті відтінки
перехожих
північні тунелі
пляшкове скло
переходи від-до
вени афектно різані
гіпнотичні
перетини міст

Трощити ламати
відразливо хрипко
святкувати загибель
речей
якимсь терпким днем
невиразних дахів у
вуличну синь
присмерк зібгану
пристрасть скраю
постелі смерть

Обіймаючи



✴

Сигаретами цигарками
ретушована пара
кавова на сходинках
кроки у люстрах
ще погляд
спокусливий локон
підмалювавши посмішку
па прощальне
зірками розшита сукня

Пані Знада, ніжним
із поглядів
мовою сновидінь
етерність
натяк & начеб
знавіснілому
світу
всупереч

Ljubav.




 

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не оцьому домі
Вічної темряви...

Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.

Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.

Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.

Так, Боже, я грішна.
Бо думаю, що комусь ліпше за мене.
Бо думаю, що комусь легше
і болить менше за моє.
І хоч знаю, що це не так, та продовжую
далі думати про це.
А тим часом з мого черепа виростає чорний дуб,
а на його гіллі розпускається тільки сухе листя.
Я думаю, що полию та й листя зазеленіє.
А воно від кожного найдрібнішого подиху вітру
опадає.
Хоч полито добре, аж вода дзюркотом
тече по моїх скронях.
А спинившись на загаті горла,
буйно проривається до душі,
кожного разу затоплюючи її по вінця.
Але це добре, бо тоді там
вимирають малі гаденята,
котрі кожний день підкидає світ.
Після того потопу стаю чистіша,
хапаю в руки сокиру
і йду рубати дуба.
Череп болить, кістки скрегочуть...
Проте коріння вперто тягнеться до серця.
І... перемагає...
І знову свідомість сковує тугими лещатами уїдливих думок,
що комусь є ліпше, як мені.
Що мені є найгірше.
А з кровоточливого кореня надрізаного дуба
зачинає рости вже двійко молодих дубків,
на гіллі яких розпускається
сухе, непритомне листя.
Так, Боже, я грішна.

10.11.17 р.

Мудрість Соломона - подарунок Бога,
Написав пісень він тисячу і п'ять.
Скласти приповісти ще тоді мав змогу,
Бажану отримав з неба благодать.

Мав розумне серце, довгі роки правив,
В Ізраїлі збудував найкращий храм.
В сьомий мІсяць освятив, Ієгову славив,
В сьомий місяць завжди свято кущів там.

Символом живої Церкви для народу
Став храм Соломона з тих пір на землі.
Праведний суддя, Давида син по роду,
Мав благословiння на діла земні.

Розуміть просив добро і зло, молився,
Дав Господь ще більше - честь, багато літ.
Наділив скарбами. З часом він змінився,
Вже й жінок примножив, блуд, у серці лід.

Рахував він їх на сотні, мов, пізнають Бога,
Кланялись царівни ідолам своїм.
Гірко помилився, інша вже дорога,
Елеонські капища їм, золотим.

Темряву і світло хотів поєднати,
Сумніви з'явились, чи існує Бог.
Так багато мав і так багато втратив,
Стільки був у радості, настав час тривог.

Зрозумів, що зникли чистота і святість,
Тягар не звільнило щире каяття.
Він з натхнення Господа злишив нам кладезь
Книгу Еклезіястову про життя.

Мудрий не хвалися мудрістю своєю,
Не хвались багатий скарбом повсякчас,
Сильний теж помовч про силу, бо стезею
Всіх веде Господь, Світло Він для нас.

21.11.2017
ДФНЙ

Ти бачиш щось чудове, надзвичайне,
Недавно це було твоє життя.
Не має змоги з'ясувати тайну,
Чому так сталось і не має вороття.

Стоїть біля воріт вже охорона,
Там Ангели, блищить сліпучий меч.
Згрішили вдвох, Святого заборона,
Попереду дорога сварок, колотнеч.

Можливості для грішників знайшлися,
Любов, Надія, Віра, Каяття.
На себе взяв Син Божий гріх всіх інших,
Щоб нам тепер продовжилось життя.

Боліло тільки Батькові та Сину,
Тож розірвалось серце у Христа.
Мерзоти чаша випита полином,
"По волі Божій" - змочені уста.

Бо не давали втратити свідомість
Скаліченому тілу попервах.
"Звершилось" - чулось вже натомість,
Відновлена людина у правах.

Ту жертву на хресті приніс Месія,
Своє життя віддав за людство Син.
Коли гріхи нести уже несила,
Молись, він милість виявить Один.

Загляне в душу світлий ніжний промінь,
Проллється Слово краплями води.
Тоді й повернеться давнішній спомин,
Дитинство чисте зможе відродить.

Душа знайде гармонію у світлі,
І спокій, втрачений з гріхом.
Поверненню зрадіють непомітні
Небесні Ангели гуртом.

Коваль роздмухує вогонь, робота,
Дивись, тремтливих десять пелюсток.
Четверта, скажуть, заповідь - cубота
Скрижалі кам'яні і цей листок.

19112017
ДФНЙ

Адам і Єва накликали на себе гнів Божий.
Відразу після падіння людини були послані
святі ангели охороняти дерево життя.
Цих ангелів оточували блискучі, немов вогненні мечі,
промені світла.
Ніхто з родини Адама не міг наблизитися до дерева життя,
щоб покуштувати його плодів.

Едемський сад ще довго перебував на землі після того,
як людина була вигнана з його меж.
Занепалий людський рід міг ще довгий час
дивитися на святу батьківщину,
доступ до якої охоронявся херувимами.

Євангліє від св Матвія 27. 48
'А один із них зараз побіг і взяв губку
та, оцтом її наповнивши, настромив на
тростину й давав Йому пити'

Розп'ятому давали оцет, щоб не млів.

1. Радість – у дні моїм.
Темрява згущується до світання.
Приймаю твою темряву, о часе!
Заради світла.

2. Не йтиму проти часу,
шукаючи щасливих доріг у минулому.
Не обганятиму часу,
щоби не втратити можливостей нинішнього.
Іду із часом ні, не за руку, –
дотиком серця і розуму.
Іду з ним через біль
болем.

3. Не поєднані руками, –
поєднані поглядом.
Не поєднані поглядом, –
поєднані простором.
Не поєднані простором, –
поєднані часом.
Не поєднані часом, –
поєднані Богом
у любов.

4. Не розділить уже
ні час, ні простір,
бо у дусі ми
поєдналися
чистотою.

5. Пелюстками долонь
тримаю твоє нестаріюче лице.
Зістарилось?
Керуючий часом
обирає відповідність.

6. Твій час – потребою радості
моєї.
Мій час – потребою відречення
твого.
Яка ж невідповідна відповідність.

7. У долонях мого серця – ти,
у долонях твого серця – я.
І так до безконечності.
На завершенні безконечності –
Бог.
До Нього мільярд часів – мить.

8. Щаслива вічність –
то висока Любов,
яку винесли із Землі.
15. 05. 2016 р.

Два листочка кружляють свій танець
то піднімаючи угору по вітряних сходинках в надії
то падаючи вниз разом з краплинами холодного дощу
Збиваючись з ритму та інколи забуваючи мелодію

Один з них зелений та усміхнений
Інша з темно червоними крапельками які розсипані мов перлини

Які вони були тоді?

Тремтіли від близькості
Насолоджувалися осінню, снігом та хмарами
Так особливо хмарами які пролітали над ними
Непевно та боязко

І всі ті миті та безмежна краса навколо
Так легко на всі груди...
І навіть потім та беззупинно...
Наспівуючи свій мотив майже щоранку

До речі,
Як там він починається?
З лівої чи з правої?
І чи треба дивитись в очі та вірити
В неймовірність їх.

Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
Де замість бруківки сліди важких чобіт,
Де замість вікон мільйони відкритих очей,
Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
І замість дротів емоції – ненависті і жадання
Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
У цьому місті люблять театр-видовище,
Для цього посеред юрмища теслі майструють
Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
Що погризений тарганами – тими,
Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
Бо юрбі треба свята – щоденно –
Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
В ім’я юрби.

Творець з полегшенням зітхнув і посміхнувся,
Була робота добре зроблена, як слід.
Аж ось внизу на дереві листок схитнувся,
Диявол вже чекав чогось на свій обід.

Підступність сатани змінила плани Божі,
Небесне воїнство змінило кольори.
Хто вірив Господу, мав одяг білий, гожий,
У князя темряви зачорнені яри.

В гармонії могла прожити пара вічно,
Росло в саду з плодами дерево життя.
Обом їм додавало літ та сили звично,
Кохалися, плекали світлі почуття.

Еденський сад такий омріяний, далекий,
На жаль, щасливі дні минули назавжди.
Чи стишились над плавнями лелеки ?
В дорозі спраглим не дісталося води.

Ось так і ми шукаємо те - краще,
Едену вже нема. Чи знаємо ми це ?
Мабуть що ні, бо все шукаєм нащось,
Й ховаємо чомусь розгублено лице.

Любов, ідилія в раю, Адам і Єва
Цей цінний скарб не втримали, не зберегли,
Серед жінок вона єдина королева,
Всі інші - смертні це гріхами довели.

У вихорі добра и зла марніє жінка,
Еден, гармонія, кохання, щастя, рай,
Як марево та сон, може колись ... Маленька бджілко
Свій мед гіркий допоки ще є час збирай.

19.11.2017
ДФНЙ

З-надою
Л-еліяно
А-роматом
Т-ендітних
О-рхідей
У-поваю
С-миренно
Ти – моє
А-нгелятко!

Цей місяць по шию вгрузає в ночі,
Його світанки - як немічний хворий,
Бліді, худі, сірі.
Його смак - у вогкості туманів
чи прілого горіхового листя.
Його подих - тоненький промінь,
Старий спогад про життя,
В якому було літо, прянощі та зорі.
Цей місяць сторониться людей,
Мов пропащий самотній дивак,
Який не вміє як слід
Трусонути легким снігом,
Влаштувати веселе свято,
Додавши людям трохи сили.
Але серед усього цього занепаду
Поміж голих стовбурів,
Поміж бетонних коробок,
Поміж пекучого холоду
Обличчя людей починають сяяти
Зсередини, як ліхтарі.
І це завмирання
Здається навіть доречним,
Бо тоді добре видно,
Як мені світять люди.
2017

І знову крик
Заповз у душу
Беззвучний..
Так болючий,
Ти чуєш їх -
Серця всіх невмирущих,
Що сотнею злягли
За просто так.

Вони кричать
Аж серце крає.
Люди схаменіться.
Невже усе було даремно?
Невже забули
Той майдан,
Де всі стояли за майбутнє?

Тепер забились у комірки,
А мати плаче:
Боже, ну за що?
Чому його?

А стало краще?
За що було убито
Стільки душ?
Відправлено туди
Майбутнього вождя,
А може просто батька.

Мамо, за що помер наш тато?
У відповідь мовчанка,
А горло здавлює обіда
І дусить так, що сил нема,
А перед очима та картина
Як пуля серце пробива.
Ну і за що? За просто так.
22.11.2017

Я буду говорити до тебе віршами...
Буду кричати мовчанням, закутим помежи рядками...
Почуй... Почуй мене... Почуй!
Бо мені болить так само, як тобі!
Бо в нас однакова мука на двох.
Бо в нас одне печальне небо на дві душі!
І одна заслабла осінь...
А ти й не підозрюєш...
А ти й не припускаєш,
уперто ховаючись від мене
під наметами своїх чорних хмар.
За безсиллям сірих мурів, на яких викарбувана
твоя палка любов до світу,
твоя невимовна любов до життя.
Саме така, що звила колюче гніздо і в моїх грудях!
Саме така, що воркує одинокою сивою голубкою в моєму серці!
Саме така...
Благаю тебе, відчуй...
Благаю тебе, прочитай...
Бо дощ із твоєї хмари падає і мені на голову.
Бо й мої плечі обдряпані сухим колючим гіллям осені.
Тієї осені, котра не має чим прикрити свою боліючу наготу,
і безпорадно тулиться до наших віршів,
як до останньої надії -
надії на своє спасіння...

5.11.17 р.

незнайомкою пахнуть всі квіти
вона як гілочка бузку що зацвіла
за пів крок:у від зими
була і хто зна…

з:га:дати намагаюся майбутнє
та вщерть думки забиті битієм
а зона спогадів прига:дує чуже

приречений за всіх забудьків пам’ятати
бинтую пелюстками квітів рани

(Триптих)

Перший подих вітру

Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...

Другий подих вітру

Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...

Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?

Третій подих вітру

А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.

Місячна ніч –
Монетою срібною жебраку під ноги.
Осені біла сторінка:
На якій не написано
Жодного знаку
І жодної літери.
Тільки тема – для медитацій.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Гільйотини лезом –
Срібним і потойбічним
Вироком.
Наче весни вже більше не буде.
Ніби то ми стали туманом:
Поети занепаду.

...А падолист пахне димом і тліном.

Уривок холодної осені:
Сріблом карбованим
Королівства давно забутого.
Важкість металу:
Корони й підкови,
Шаблі і молоту.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Срібною кулею
Для юнака-самогубця,
Для вурдалаки сирості –
В жменю. Набої.

...А падолист пахне димом і тліном.

Брюмера холодного світло
Осінь республіки,
Вітри Бонапарта,
Туман алегорій.
Скриню відкрию осені –
Скриню скарбів:
Срібляники темних ночей
Збирає глитай фрімер –
Володар кахляних п’єців...

...А падолист пахне димом і тліном.

Ми завжди одинокі,
співаючи чужі пісні,
не намагаючись залити
води холодної собі.
На проміжку у пів долоні
на проміжку чурбан трави,
прожити в людській подобі,
наскільки важко напиши.
На ліво вправо чи по центрі,
не залишаючи сліди
та головне у тілі жертви
не залишатися завжди.
На правах земляного рову,
болото в марлі проціди,
напитися ти маєш право,
горлянка випє всі пости.

лети...
осене!
salve
замість крові
каламуть
Лети
666 злочинів
вчинив ти в моїй
оселі
999 нещасть
чорні понеділки
до чорної неділі
систематично
немов павуки у золото мого волосся повплутувалися
узявся будувати дім зрізав на тім місці
дерево роду
запроторив у підземелля розуму осоловілу
совість
немов нечестивий падишах найчеснішу
із бранок
кинувся виловлювати
ненароджених дітей
із Лети
сам ледь не став потопельником
у нявок-облудниць брехливі хвилі
тремтливі руки
холодні стегна...
пізнє каяття
і клапті клопотів
постапокаліптичний колапс
і тільки тіло осені
і я...
не ти.
не ти.
лети...

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

Осіння ржа липне до вікна.
Гірким, немедовим повнять вуста
обридлі слова зізнань.
Десятки очей зазирають під листя.
Шукають? Ні,звичайна цікавість.
Так повинно бути.
Еротичний осінній пейзаж:
голі дерева, голі думки, гола плоть.
Фото на пам’ять? – модель і образ.
Хто з тобою? Сама? Звичайно, сама.
Полум’я іншого Я поглинає попіл,
що не в змозі вже горіти.
Це ти? Інший?
Тихо.
Вечір, ніч.
В чужому домі осіння ржа.
І ... самота.

Затих вітрище –
Потріпане листячко
Відпочиває…

2017

Не боїться дощів –
Сяє ще яскравіше
Осіння краса…

2017

Ти говориш про все, що ніби турбує тебе,
відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом, думками.
Та врешті-решт прориваєшся,
розповідаєш про те,
що міг би почути лише випадковий незнайомець
у якомусь вагоні.
Ця гра, з безмежним наміром думок
і вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Я не хочу знати якого кольору твоє волосся,
очі.
Мені байдужі твоя постава, одяг, –
щось інше наштовхує на думки про тебе,
обійма теплом, б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.
Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

Останній подих губиться в налитих бажанням і млостю грудях.
Таємнича посмішка, блукаючи, тане куточками жадібних вуст,
ховається під повіками втраченого "Я".
Ще трохи, ще...
Хвилею рве коліна, лікті, напружену і безсилу спину.
Що пізнаєш між полум’ям свічок?
Яке тілесне диво кинеш на важелі своїх сумлінь, переживань?
Вже плавиться зелений малахіт очей, і пальці шматують іншу шкіру.
Гаряче і біле піниться по краях свічок.
Тане віск.
Сіра світанкова імла випорожнює
таємничий
неспокій.

Місто старих образ – босоногих жебрачок,
Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
Місто старих образ – божевільних прочан.

Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
Місто, в якому замість трамваїв горожани
Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
Місто старих образ – фанатичних монашок.

Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
Місто, в яке злітаються круки й граки:
Місто старих образ – цитат, що стали людьми.

Місто, в якому холодний вітер не згасить
Серця, що горять полум’ям слів,
Місто, в якому листопад несе облігації листя,
Місто старих образ – проповідників сивих.

Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.

Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
Місто старих образ – важких крапель очікування.

Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
Місто старих образ – двірників судного дня.

Ця абрикоса,
Наче осіння жінка!
Гірчить красою…

2017

переганяючи у вільному падінні проміння сонць
закони фізики змітаючи недбало з доріг
вогнем любові спалюючи пустоту
нові шляхи вихоплюючи зірко
спиняючись у точках росту просто
народжуючи світло
світ наповнюючи ним

Ми – так літатимемо?
Правда ж так?
Ти ж знаєш правду.
Знаєш?
Так?

20.10.2017

Яскраве листя,
Похмуре, сіре небо –
Тихий сум душі…


2017

Яскраве листя,
Похмуре, сіре небо –
Тихий сум душі…

Сторінками книги століття-калічки,
Сторінками цього збірника фейлетонів,
Цього альманаху сумних анекдотів
Блукає синя кішка,
Що лишає сліди-плями
На початку кожного розділу,
На початку кожного зачину-реквієму
По нашому буттю справжньому.
Синя кішка розкаже сумну історію
Людства неотесаного дерев’яного
(А десь вогнище,
А десь Час-палій
Пожежу роздмухує,
А ми все будуємо
Хатки свої паперові,
Кораблики свої шкаралупові,
А ми все поливаємо
Корені людей-дерев
Давно посохлих).
Синя кішка сновида
Розкаже історію
Мишей-людисьок
Про звитяги їх сірі,
Про битви їх хвостаті,
Про королів їхніх волохатих
Зубатих та сиролюбних,
Про філософів шарудіння,
Про ораторів писклявих,
Про патріархів темної нірки,
Про інквізиторів комірчини.
А Місяць-дивак
Все слухає, все зазирає-кліпає
У ці хащі кипарисові,
Де плете свою розповідь
Синя кішка,
Яка на осінньому вітрі
Збирає каміння...

Зигзаги, прогалини, течії…
Мистецтво шукає себе.

Одухотворення виплодів зла.
Заклинання зміїв руйнації.

Митці змагаються за статус-кво:
хто ж переможе –
медіуми апокаліпсису
чи маги апо-
ката′статису*?

Світ балансує над прірвою…


03.10.2017

Пацьорки
Обривки думок
(або одним рядком)

Думки, немов відбитки пальців – вони у кожного свої.

Сльоза – то тихий зойк душі, який словами вам не передати.

Образити людину сильну неможливо, та засмутити можна і її.

Ми говоримо різними мовами, хоч слова і лунають одні.

Щоб настрій вам не зіпсувати остаточно, я краще красномовно промовчу.

За зроблене добро якщо подяки ти чекаєш, то радше ним торгуєш у кредит.

Говорить хто чужинською щоденно – тварюка то велика, так і знай.

Болить душа за рід і Україну, та тільки в тих, у кого вона є.

В кого скрута з головою – той махає булавою.

Козаків, як кізяків в стайні, розвелося.

Похвально правду в вічі говорити, біда лиш – в кожного вона своя.

З лиця, говорять нам, води не пити, та оцту вистачає, зазвичай.

Украсти – злочин, більше красти – бізнес, а грабувати – то політика уже.

Немає в жоднім місці більше яду, ніж в дружньому жіночім колективі.

Тверезим поглядом окинеш нашу дійсність і розумієш зразу – треба випить.

Примітивізмом віє у коханні, коли до сексу зводиться усе.

Кому потрібен той „безвіз“, коли зарплата з гулькин ніс?

Я думку про велике поділяю – з гармати по стерв’ятниках стріляю…

Ти така крилата, бо зросла в Карпатах.

Не зайво б лупонуть кефіру – тріщить башка після ефіру.

Душа болить і серце плаче, бо дістає життя собаче.

Якби я менше критиків тих слухав, то може б путнє щось і написав.

Як твори з-під пера такі пускати – коровам краще вже крутить хвости.

Він працював натхненно так і плідно, що не завжди витримувало ложе.

Ерзац-інтелігенцію чомусь елітою усе частіше кличуть.

Поки із гнидами ми власними не скінчим – московські воші нам не по зубах.

Я вірю, «брате», гряде́ розплата за спалені будинки й хати.

Прекрасні незнайомки до тих пір, поки не познайомились ви з ними.

В людину праця мавп перетворила, та дехто не піддався до сих пір.

Нині злодій у законі на державнім всівся троні.

Згоріла не одна свіча від заповітів Ілліча.

В ногах, казали, правди не буває, а зараз взагалі її немає.

Затриматися краще на годину, аніж спізнитись на усе життя.

Не помиляється лиш той, хто не працює, у роботяги – є що поправлять.

Якби ми обирали так, як треба, то, може, не прийшлось би виживати.

Хай краще вже ніякої не буде, аніж сяка, абияка сім’я.

Якщо не раб чужою мовою говорить – велика то падлюка, зазвичай.

Неважні твори – то звичайний плагіат на нашу мелодійну рідну мову.

Все більше фізику останнім часом я люблю – її закони не порушити за гроші.

За що зачепитись душі одинокій? Хіба що за тільки таку ж…

Гучний полинув дріб дощу і вітру свист – то на поріг уже ступає падолист.

Держави коштами усе, що називають посадовці, – то гроші наші, платників податків.

Релігія – отрута для людини, а віра – то рушій всього життя.

Вона була така красива, немовби атомна війна.

Настала, зрештою, стабільність – вже кілька років поспіль у багні.

Як люди створені по образу Творця, чому гидоти в світі так багато?

Як треба зневажати Україну, аби московською й у Раді виступати!

Лиш підкоривши вповні свій язик, можливо мріяти про мовну досконалість.

Щасливим може почуватись той, життя хто любить щиро усі боки.

Хам, зазвичай, найбільше скаженіє, коли інтелігент повівся так, як він.

В наш час ніщо людині так не допоможе, як скромність, вчасно здана у ломбард.

Хто у яку професію влюбився, той відповідно з неї і живе.

Найбільша розкіш в сірому житті – це з мудрим чоловіком спілкування.

Переконатися хотів би особисто, що не у грошах щастя, за життя.

Простити зраду певної особи – не означає їй і далі довіряти.

В наш час особи, що уміють жити, сидять на шиї в тих, що ще працюють.

Прості слова хоча й не дуже гарні, та словоблудів ставлять на місця.

Не гинуть нації зненацька водночас, їх поступово позбавляють мови.

Екстрасенс-філософ зніме вінець безшлюбності на відстані – подумки.

Найфантастичнішим твором у Московії є її історія.

Особа, що вчинила підлий злочин, людиною не може називатись, допоки у смиреннім покаянні ділами не спокутає свій гріх.

Не сумнівайтесь – у хвилину скрути вас зрадить першим той, хто в цьому вже розкаявся раніш.

Не може бути апріорі те законним, що незаконним зроблено шляхом.

Самодостатня й забезпечена людина у владу йде за славою і більшим статком.

Збільшення статків людини прямопропорційно знижує її ступінь патріотизму.

Почуття голоду і патріотизму – рідні брати.

Голод підсилює патріотизм людини, а ситість – навпаки.

Бажання виглядати кращим, аніж є, по суті робить гіршою людину.

Бажання виглядати кращим, аніж є, насправді, притаманне і лінивим.

Ефективність влади залежить від її заінтересованості у наслідках своєї роботи і ступеню контролю за нею збоку народу.

Ефективність контролю народу за владою залежить від рівня вмотивованості широкого загалу у наслідках роботи цієї влади, а також своєї освіченості і згуртованості.

Достатній рівень освіченості народу дає йому можливість усвідомити необхідність пошуків та встановлення механізму ефективного контролю за владою, оскільки, в разі відсутності такого механізму, навіть найкраща влада не утримується від спокуси поступово змінювати баланс прав та обов’язків між собою та народом на свою користь.

Суть держави полягає в певному обмеженні прав окремої особистості в інтересах всього суспільства, тобто це тривіальний апарат пригнічення прав і свобод людини, а ступінь цього гніту залежить від балансу правого та фактичного статусів між особою та владою.

Природа держави залежить від збалансованості прав і обов’язків між нею та кожною окремою особою, а також народом в цілому.

Спроби схуднути завдяки зменшенню частоти вживання їжі інколи приводять до протилежних наслідків через збільшення об’єму споживання продуктів.

Бути джерелом влади і мати реальну владу – в Україні зовсім різні поняття.

Піком знущанням над поняттями „Верховенство закону“ і „Правова держава“ є прийняття законів із застосуванням кнопкодавства.

Істота з мозком – це ще далеко не людина, а людина без мозку – це завжди істота.

Ох, як уже дістали ці вальцмани, гройсмани, капітельмани та інші януковичі!..

Хто ревнощів не звідав у житті, той в дійсності все ж не пізнав любові!

В собі хто ревнощі приборкати не зміг, той втратити любов назавжди може.

Хто ревнощі у собі поборов, кохання той утратив вже назавжди.

Чий розум ревнощі спромігся підкорити, найщасливішим той у світі став!

Як любить хтось і каже – не ревную, той лицемір великий, зазвичай!

Мелодії кохання не згасають у тих, хто свято вірує в Любов!

Прийшли часи гурманам визначатись, корисне хочуть їсти чи смачне.

Не складно менеджером славитись успішним, коли ресурс держави під рукою.

Хтось зустрічав в цілому світі ситуацію, щоб президент країни, головнокомандувач армії, продавав своїм підлеглим за, м’яко кажучи, дуже немалі гроші озброєння, виготовлене на своїх підприємствах?!. Доки це буде існувати – війна скінчитись просто не зможе!

Моє рідне селище
Засипає попелом спогадів.
Стежка, що веде в минуле
Чебрецем пахне – рожевим як сон.
Збираю той попіл жменями,
Забирає той попіл вітер –
Вітер епохи,
Несе той попіл по світу вітер –
Вітер тьми.
Моє рідне селище фарбоване в чорне
(Там – в минулому),
Моє селище шукачів каменю
Чорного, але вогненного.
Моє селище дігерів-копачів,
Шукачів давно зниклого,
Давно схованого – там, в глибинах,
У безоднях темних,
Серед тверді непрозорої
Там.
Розгрібаю той попіл спогадів,
А він все падає, падає, падає –
Наче сніг.
Що шукаю я там – за Горою Лисою,
За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
Серед дубів давно зрубаних,
Серед хат давно спалених,
Серед колій, що ведуть у ніщо?
Себе.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Може колись ось так і помру,
Споглядаючи жовте листя
І слухаючи спів осіннього вітру,
Коли шлях осені
Дійде до хиткого мосту –
Дерев’яного мосту
Над потоком Часу
Між двома існуваннями.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Вона блукає між людей і собак,
Між машин і трамваїв,
Мимо будинків,
Двері яких завжди зачинені,
Навіть для осені,
Навіть для осіннього вітру,
Навіть для сліпих подорожніх,
Навіть для кота, що бавиться
З Часом, як з мишею.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

І хай над рівниною
Летять зітхання глухі
Осіннього вітру,
Я знаю: мій шлях
Тут – стежею асфальтною,
Що в’ється гадюкою
Містом байдужих людей,
Біля дерев, що гублять
На твердь землі
Блискучі брунатні горіхи:
Стук, стук, стук.
Бруківка австрійська,
Важке помпезне бароко
Рудих кам’яниць
І книжка зім’ята
(Наче листок осені)
Поета давно померлого
З островів, де звикли люди
Співати про смерть.
Вітер сарматів, трава Кімерії.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.
А осінь...
Так само як кожна війна
У нашій Загірній Країні
Сумна чи весела – хто зна,
І пісня сумна як весела війна
А осінь...
Як міст над рікою,
Як шлях над водою,
Як смерть над журбою,
Як ми над війною –
Сумна.

Квадрати ринкових площ тримаються кістлявими кронами дерев за небо.
Так вони випрошують у променів тепла на свої рамена,
Чи, може, благають у хмар прогнати куряву подалі в закапелки.
Годинники розбазікують на всі чотири боки про час,
Наче ніхто не знає, що в галицьких містечках
Він іде по-іншому або й цілковито знерухомлюється.
Густо натицяні дахи та мури ховають жінок,
Пошлюблених поляком, москалем чи німцем.
Жінок, що іноді задивляються на сонце крізь вітражі,
А бачать замурзані крамнички й вози з крамом.
Жінок, яким в щоденному міському гаморі
Учуваються кроки короля Данила.
Жінок, чиї неподібні життєві мапи сходяться отут, на ринку,
Як дороги всіх околиць в цілісінькій Галичині.
Ці квадрати ринкових площ хочуть стати
Ознакою державности, а не торгу, сили, а не провінційності,
Але годинники не встигають, усе залишається, як було,
Доки Юрій не покине жупу й не піде чумакувати,
Доки Івась не покине кузні й не почне писати,
Доки Соломія не заспіває...

2017

Розібрати безлад у голові
від кого тікати,
до чого йти.

Кадр за кадром засвіченою плівкою
рухатись по минулому,
ніби картою дивних пропорцій,
чудернацьких проекцій.
Із сходу на захід,
бо все починається на сході,
і закінчується ніколи.

Увляєш скільки секунд минуло,
поки сортувались фрагменти,
щоби врешті показати те,
чого не бачив першоглядач?
Проявляєш кожну мить,
котру зберігати не варто
як пульсацію в скроні,
відбитий ритм?

Чорт, стільки всього,
стільки всього відбулося
в твоїй запломбованій голові.
Скільки раз засвітити
п'янку темноту
єдиною краплею світла,
аби знайти.

Я блукаю
Серед подертого шовку Неба,
Серед ластовиння
Кирпатого бешкетника Сонця.
А моїх волів черлених жене Час-сколот:
Туди – за обрій чеснот,
Туди – в жовту, як сніп, Іспанію,
У Толедо на торжище,
На забій – на арену,
Матадору фантасмагорій.
А ми мандруємо шляхом зоряним
До моря гнилого соленосного-соледарного:
Біло, біло, біло – у мішок по жмені їдкій,
А може ми теж матадори –
Тільки в минулому,
У сонячному, неприкаяннаму,
У шкіряному годиннику вестготів.
А я все блукаю
За сонцем услід
Шукаючи Андалусію-тугу
Навпіл – шмат війни горожанської,
Шмат кориди, шмат тачанки
І вогонь скоростріла –
Просто осінь – про літо жарке спогади:
Кожний листок золотий –
Шматок літа іспанського
Не в той край занесений,
Не тим гідальго, але на арену
Де глядачі сліпі жадають видовища.
На арену, де Гемінгвей бородатий
Розкаже тобі кавалок казки
Про полювання
Чи то на слонів, чи то на левів зубатих
Чи то на заброд –
На волохатих варварів.
А я все бреду
Полем жовтим вестготським
Гішпанським та іберійським
Сарматом-номадом
Малюючи автопортрет
Дивака-гідальго.

1
Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
2
Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
3
Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
4
І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
5
Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?

на розгіллі
своєї долі
знайшов
загублену підкову
здавалось
ніби веселку спіймав у долоні…
і обпився
п’янкими медами надій
і молився
зорі на вечірнім небі
і ще не здогадувавсь
про утрати прийдешні…

2017

Колишній ватаг флібуст’єрів
А нині шукач таємного,
Що кинув ваготу якоря
Між скель біля селища
Сіровбраних пастухів-обідранців
Чи прочан до землі небуття,
Оселившись у башті-сові
Запалює свічку
Самотню, як човен в негоду
Рибалки мертвого
І чекає, як дзигар
Покаже годину тьми найчорнішої,
Щоб кинути крило лилика
До ялівцевого трунку.
Любас мандрагори,
Чорнокнижник готичних літер
Видивляється крихітки золота
У киплячій роторті-гамарні.
І снять йому герці
Та шафіри штудерні,
Вітрила пошарпані вітром
І таляри дзвінкоголосі.
Оминають його обитель,
Його понуру башту
Оплетену прочитаном –
Твердиню барона давно загиблого,
Замок династії давно вимерлої,
Башту чарівника-лорда
Селяни у свитах подертих,
Монахи у чорних рясах,
Повії в зелених платтях.
І тільки поет один –
Філід останній
З клану законників-брегонів
Відвідав колись кам’яницю
Щоб послухати казку
Чи то понуру легенду
Про смерть.

Я живу в кам’яному домі –
Старому, як напівзабуті спогади
Про вік кам’яний – важкий,
Вогню жадаючий,
Я живу в кам’яному домі –
Темному, як часи короля Едварда,*
Холодному, як ольстерський жовтень,
Високому, як дерев’яна шибениця
На пагорбі в Тіпперері**
У часи короля Георга.***
Я живу в кам’яному домі,
Що під дощем-дощиськом
Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
Банькуватими більмами
У простір туманний
Вже не одне століття-жахіття.
Живу я у цьому домі-кляшторі
Зі своєю подружкою –
Коханкою мовчазною
На ймення Самотність.
З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
Мені весело:
Привела гостей-друзів
До обителі моєї сутінкової:
Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
Музику невгамовного.
Вікно прочинивши
Привела Вітер – філософа мудрого,
Знавця таємничого, цирульника яблунь.
Привела Осінь – красуню небачену,
Що забарвлює кольорами
Дні нашої сірості епохи занепаду.
Отож з цими друзями-музиками
Співаю про тишу,
Веду розмови веселі
Мовчанням.

Примітки:
* Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
*** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...

Осінь.
Про щось особисте
жаліється дощ.
Дерева
жвавими пальцями гілок
роблять сурдопереклад
для перехожих.
2016р.

Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
Це сліди вересового Сонця –
Світила терпкого трунку,
Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
Королеви Умайлла, королеви піратів,
Повелительки гострих мечів і міцних рук,
Королеви вітряних гір святого Патріка,
Королеви вітрил пошматованих,
Що плели ми колись з синього льону,
Та латали віршами й піснями
Про королів гордих і орачів моря,
Королеви блукальців та корабельного дерева,
Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
Руде, як наші чуприни,
Холодне,
Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
З мотузкою-линвою на шиї воловій.
Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
Шаленої Грейс О’Мейллі,
Що бавила у пошерхлих долонях
Дитя епохи колючої – руків’я меча.
Руде вересове Сонце –
Світило ліщини й форелі,
Світило гладеньких чаш,
Тесаних з буку твердого,
В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
Нині воно танцює джигу острова Торах,
Перш ніж втопитися в морі
Серпокрилих птахів-вигнанців –
Птахів Залізного Рістарда****...

Примітки:
* - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
*** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
**** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.

Мчати крізь осінь,
Рвучи, ніби щільні вологі тенета,
Її пружне тіло,
Ламаючи душу, шматуючи одіж
Дощенту, до шкіри, до ран падолисту.

Нестися стрімголов світзаочі,
За край, за виднокруг,
Щоб зорі з-під колес, як цівки молока,
Щоб роси од підков горохом врізнобіч,
Щоб сік густий калиновий з долоні в трави.

Вдиратися, вломлюватися, ввалюватися
В глибини осені, в осердя осені,
У зітканий із мороку й туману тісний кокон осені,
Де розвихрених крон вже торкнулись багряні сивини,
А в повітрі бринить ще переклик пролітних птахів.


Ковтати, обливатись, захлинатися
Печаллю осені, нудьгою осені.
Упитися, геть сп'яніти від її самотності,
Потонути в розквітлому болю її догорання,
Допоки в жилах лісів ще пульсує кривавиця барв.


Допоки зими не вистудили наших вуст
Колючою памороззю порожніх освідчень,
Мчати крізь пам'ять, нестися крізь пам'ять
З тобою, попутнику мій вересневий,
Під цокіт горіхів, дощу тупотання, сердите іржання вітрів.

***
Стан писання поезії схожий на вільне падіння.
Це ніби тебе викинули з літака
На висоті польоту фантазії.

Ти знаєш, що у тебе за спиною парашут,
Знаєш, що ти міг би вистрибнути і самий,
Що той інстинктивний страх був уже майже подоланий,
Що тільки підсвідомість тримала тебе прив’язаним до сумнівів…

Знаєш,
Що через кілька секунд треба смикнути за кільце,
Але де
Воно?

А неймовірна краса землі наближається на шаленій швидкості.
Потік повітря збиває дихання,
Тисне на груди,
Видушує сльози,
Паралізує.

Панічні рухи рук призводять до того,
Що твоє тіло втрачає рівновагу
І починає стихійно і безпорадно крутитися,
Захоплене у полон потоками тепла і тяжіння.

Раптом твою долоню обпікає металічне кільце,
Але ти не смикаєш за нього,
Бо раптом парашут не відкриється.

Саме у цей момент
Народжується вірш.

06.09.17 © Василь Кузан

Дощ розриває слова
Змушує до мовчання,
Цензуровані почуття
Замикають між хмарами -
Мокрим папером.
Розлізлися клапті
Не видно тексту.
Осені палімпсест.
Що написав колись?
Краплі дощу,
Чи сльози упали на лист,
Який не знайшов адресата.
Дощ не читає слова
Кинуті жмутиком листя
Під ноги.

I

коли кажу тобі українською
вибач –
ніяковію
оскільки префікс “ви” – це вирвати з корінням,
а корінь “бач” – це те, що відбилося у зіницях
тобто вибачити – видобути провину
із тканини зорової пам’яті

збентежено тікаю в російську
в надії знайти там порятунок
але жахаюся, бо “извини”
за аналогією розбору
означає
відітни провину від плоті самого минулого

ніколи не подумав би,
що між мовою і минулим триває ворожнеча
ніколи не підозрював,
що існує такий антагонізм
хай навіть у площині кількох слів

говорити –
боротися з монументами
старого режиму

але чому
аби сказати тобі
про невідворотну красу
твоїх очей
я приречений на мову
яка вимагає насильства
над пам’яттю
твоєю

II

крига українського синтаксису скресає
і крізь розлами
проривається твоє дихання
ніколи не міг подумати, що лід моєї ріки
настільки ламкий
що важче ти дихаєш
то ширші розлами
то простіший і незрозуміліший синтаксис

і я питаю себе,
невже те саме спіткало би будь-який інший синтаксис
наприклад, англійський
невже і на цій ріці можливе скресання
пригадую товщину її льоду
його ваготу
його неприродньо гладку поверхню
скільки там років англійській поезії
триста? чотириста? п’ятсот?
чи можливо споконвічному льодові,
що намерзав ці три, чотири чи п’ять століть,
вкритися павутиною тріщин

але пусте
я ніколи не стану свідком льодоходу іншої ріки
оскільки лише народжені на її холодних схилах
здатні побачити весну
чужа крига незворушна для прочан чи то пак туристів

моя ріка мабуть молодша
і тому я приречений до її скресу
приречений слухати, як тепло твого дихання
жене з її берегів зиму мови,
у якій мене породжено
яку я любив

проклясти дихання
чи зректися мови
подолати її
остаточно

30.08.2017