де ти бував, синьоокий мій сину?
де ти блукав, моя люба дитино?

я падав з укосу двадцяти гір серпанкових
я плентався по шістьох автострадах
я дерся крізь нетрі сімох лісів чорних
я губився поміж океанів схололих
я брів тисячи миль, полишаючи цвинтар
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що бачив ти, синьоокий мій сину?
і що бачив ти, моя люба дитино?

бачив я немовля поміж вовчими іклами
бачив я діамантовий шлях опустілий
бачив я чорне гілля, що крапало кров’ю
бачив збори мужів, окривавлений молот
бачив білі сходини, затоплені в воду
бачив сотні мовців з язиками пробитими
бачив багнети отих дітей із гвинтівками
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що ти чув, синьоокий мій сину?
і що ти чув, моя люба дитино?

чув я грім, що ревів на погрозу велику
чув я хвилю, котра несла кінець світу
чув я сто барабанщиків і руки горіли
чув я шепіт ста тисяч, їх не чув ніхто більше
чув я стогін голодних і чув регіт ситих
чув поета, конаючого на купі сміття
чув як блазень горлав у провулку невпинно
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

кого ти зустрів, синьоокий мій сину?
кого ти зустрів, моя люба дитино?

я зустрів хлопчака біля мертвого поні
я зустрів блідолицього із чорним псом
я зустрів молодицю із тілом огневим
я зустрів дівча і веселку в дарунок
я зустрів поранення від любові
я зустрів поранення і від ненависті
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

де тепер підеш ти, синьоокий мій сину?
що робитимеш ти, моя люба дитино?

я вернуся, де був, заки дощ не пролився
я подамся в пітьму найчорнішого лісу
де людей так багато, а руки порожні
де отруйні брикети зсипають у воду
де дім у долині й поруч брудна в’язниця
де обличчя катів добряче закриті
де голод потворний, а душі забиті
де колір лиш чорний, де номер є жоден
я віддам і думки, і слова, і свій подих
я їх віддзеркалю у скелях на подив
йтиму хвилями моря, допоки загину
пам’ятатиму пісню, не вивчівши співу
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди
 
 
 
 
 
 
 
 

Я йшла крізь ліс, де мовчки спав туман,
А вітер листям шепотів про втому.
Тут кожен крок був, мовби в інший стан,
Та серце билось в грудях невідомо.

Брела подалі від душевних ран,
Де біль зникав, здавалося, в усьому.
Хоч все довкола - дикий темний лан,
Там пахло щастям, радістю і домом.

У тиші хтось промовив:" Не зітлій!
Вогонь в тобі —це правда і надія.
Борись, стерпи, твоя надходить мрія.

І, раптом, світло блиснуло в гіллі,
Спустивсь до мене спокій на крилі,
Як теплий промінь, що мене зігріє.
2025р.

Про що ти хочеш розповісти, Скрипко?
Чом смутком просякнута до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?

Якщо любиш, тоді відпусти —
Хай нап'ється він волі з надлишком!
Викинь з серця образу в зати́шку
І сама смак відчуй висоти!
Відпусти!

Більш за поли його не тримай!
Хоче йти, хай іде світ за очі.
Вкрадуть душу хитку поторочі,
То вже не́ твої справи... Нехай!
Не тримай!

Не зрослися корінням — забудь!
Хоч троюдить* сумління провинна,
Хрест поставить на тім домовина.
Гальма справні, а там будь-що-будь!
Не тримай... Відпусти...Не забудь...

Троюдити* — ятрити

29.04.2025р.

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Хоч не відводжу погляд ревний
Убік подалі від спокус, –
Ще потаємних струн душевних
Не доторкаюся чомусь.
Беру невпевнено акорди
До нетривалих увертюр,
А я ж умілий і негордий,
І самобутній балагур.
Звороти тихі покаяння
Боюсь мугикати під ніс,
Аби мелодія страждання
Не повторилася на біс…
30.04.25

Так хочеться вкритися листям
Й заснути на довгі роки,
Немовби небаченим змістом,
Що з'єднує все навіки.

Так хочеться в сон зазирнути
Між грізних скелястих громадь,
Порвавши ненависні пута,
Як натиск потужних армад.

Піти в забуття, як сп'яніння,
У листя, в кору, в небеса,
У космосу світлі пагіння,
Де править вселенська краса.

Та вибухи гучно лунають
Й заснути ніде не дають.
Вгорі так натхненно співають
Птахи, відкриваючи путь.

11 червня 2022

Цілий день синок надворі.
Мамі врешті став жалітись:
- Певно, мамо, трохи хворий.
Бо живіт почав боліти.

- Бо не хочеш, хлопче, їсти.-
Каже мама до малого.-
В животі, синочку, пусто.
Він тому й болить від того.

Син подумав так, як треба.
Каже їй: - Мені все ясно.
Знаю я, чому у тебе
Голова болить так часто.

29.04.2025

Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Далека музо з добрими очима!
Багато під ногами кропиви!
Блукаю між рядочками сумними
У пошуках квітневої трави.

Ваш голос зігріває люті зими,
В душі зникають зболені рови.
Удвох, натхненні формами твердими,
Спілкуємося чемно та на "ви".

Відкрию серце, дівчино вродлива!
Цей світ давно здолала темна злива...
Спасибі Вам за силу світлих рим!

Замріяним, закоханим кларнетом
Я прилечу розгаданим сонетом,
Що стане вже не Вашим, а твоїм...

Коли навкруг цвіте бузок
І зеленіє пряна м'ята, -
Зробити можна швидко крок,
Який нелегко виправляти.
Тюльпани ронять пелюстки
І жалю дух стоїть в садибі,
Неначе мста за помилки,
Немов ціна за хибний вибір.
Якщо знедавна оп'янів
Ти від весняних ароматів, -
Не говори багато слів,
А більше думай, що казати...
29.04.25

Дві п‘ятірки - не лише відмінно,
це не тільки наступний клас,
а й нерідко знешкоджені міни
на шляху кожного з нас.

Але попри тривожний вітер,
щоденне сиренне безсоння
вперед до жаданого світла -
до сонця!

2025 рік

Весна цвіла пахучою черемхою
І літо кликало в трояндовий розмай,
Багряний вогник осені легесенько
Тремтітиме на вітрі зазвичай.

Там і зима снігами-заметілями
Й морозами лякатиме усіх.
Так день за днем крізь сито літ відсіється.
Що ж по собі залишити ти зміг?

Чи пам"ятатимуть колись тебе за справами
Та за діяннями корисними для мас?
Чи оповив життя своє ти славою,
А чи ганьбою. Це покаже час.

2016 р.

Несамовитий крик сирени, ковдра тепла,
Шахед над головою бавиться... Нестерпно...
Укрилась повністю, тремтять шибки віконні
Формальдегідом пахне смерть в повітрі — стогін.
На схід із бункера жене отар вовчисько,
Гримить і бахкає гроза — ракети близько.
Історію напишуть сценаристи драми,
Так хочеться зомліти у обіймах мами.
Не бійся, квіточко, війна недовговічна.
Від сорому згорає бездуховна вічність.
Жахливий вибух десь поблизу мене... Поряд!!!
О, скільки горя, Господи, о скільки горя!

29.04.2025р.

 
Мало не остриг
Хайр, у невиразний день
Трохи запатлав
Типу так, але хотів не те
Не остригся, і дивуюся з чуття
Якби утримав дивацький стяг
Ніби віру, що потрібна комусь
 
Мабуть того, що мав різдвяний грип от
Чуття не на своїх місцях
Посилена параноя
У люстрі будь-якім за спиною поліція
Та страху не віддам жодної п’яді
Бо цей рік я собі обіцяв
В тій вірі, що потрібна комусь
 
Коли я зберусь у ціле врешті
Поїду геть кудись, південним узбережжям
Буде плейс, де радітиму знов
Розділю кукіль і зерно
У вірі, що потрібна
Комусь, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Із Андрія Бєлого

Плещуть скупченням косматим
по сирих полях
кострубаті темні хати,
обсідають шлях.

Пригнобила їх неволя,
ніби – люті дні
з-за бугра, з пустого поля
мечуть головні.

Дні за днями, ро́ки згодом,
знов за роком рік.
Недорід за недородом;
та народ – ізвик.

Нищать їх здавен хвороби,
пошесть, мор та сказ...
А вгорі – зірки-оздоби,
проблищить алмаз,

та зоря багровим краєм
над горбом стоїть.
Поле зле – страхітним граєм
пирсне, і мовчить.

(2019)юююююююююююю

Переповнилась чаша терпіння,
перейшов чорний кречет межу.
Може, я не твого, птахо, рівня
та, поглянь, у моєму саду

білопінно розквітнули груші —
на зеленім гіллі — білий сніг.
Не дозволю я кривдити душу,
не пущу більше зло на поріг.

Хай обходить мене стороною,
на гружавину* темну йде геть.
Як вода та біда за бідою
у життя відвойовує смерть.

Не волію без радості жити,
слізну осінь звільняти з оков.
В кожнім зернятку вруниться жито,
кожне серце плекає любов!

Гружавина* — болото

28.04.2025р.

З зілля чорних долин починай і вивчай
В бурштинових кагатах між мідних родовищ,
Серпантинних ночей рух стрімкий не спиняй,
Зберігай їх в собі доки дива не зловиш!
Долучись до граніту науки творців,
Дай їм довгий урок горобиного сміху
В гімнастичних реляціях жовтих мерців,
Царства сонного часу і білого снігу.

Плач сміліше у горах під величчю бур,
Заспокоюйся, як перестрінеш зозулю,
Чи рунічний набір з кам’яних сигнатур
Чи швидку, наче мить в серце сріблясту кулю…

28 квітня народився легендарний воротар непереможного київського «Динамо» 60-х

Один із найкращих голкіперів тогочасної футбольної Європи, він буквально зачаровував своїми неймовірними стрибками, реакцією і пластичністю, за що отримав ім‘я - київська пантера.
Один хлопчик на традиційне запитання: «Ким ти хочеш стати?» відповів: «Банніковим»…


Незнаний вже фанами й фантиками,
ясна річ, зовсім інша ера,
воротар-чудодій Віктор Банніков -
київська чорна пантера.

Ось в дев‘ятку летить на межі,
політ здається останнім…
Ким ти хочеш стати, скажи?
Відповідаю: Банніковим!


2025 рік

Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.

Друзі хутко повтікали
Якнайдалі від війни, –
Спромоглися дати драла
Їхні доньки і сини.
Полякалися родини
Кровожерних вічно псів
І забули, що святині
Захищати треба всім.
Помагати не словами
І не коштами любить
Тих, що мають честь і тяму
Не здаватись ні на мить.
Не заходимо в безвихідь,
Не впадаєм у відчай,
Хоч дедалі важче дихать
Від емоцій через край.
По ночах гудуть “шахеди”,
Телефон дзвенить щодня, –
Про число нових трагедій
Друзям звично мовлю я.
Подалися дружні чада
В необпалені світи
І стійким дають поради,
Як країну вберегти.
27.04.25

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу,
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Еліта зі смердючого салуну
Ґвалтує ломом імпотентний світ.
З корівника приперлась на трибуну
Та з рук свободи вибиває щит.

Сидить свиня в овальнім кабінеті,
На чорне каже "біле" й навпаки.
Можливо, теж у власному клозеті
Своє лайно складає у мішки.

Несправедливість захопила владу,
Куди не плюнь - продажні королі.
Щодня штампують безпринципні гади
Домовленості підлі та гнилі.

Тепер пошана слову демагога,
Що зазомбує голови дурні.
В повітрі висить вже нова епоха
Законної елітної брехні.

З Кості вчителька сміялась: - Де тобі, дитино?

Нереально, щоби в мене мав колись "відмінно".

Щоб "дванадцять" було в тебе, - треба вчитись дуже.

А в твоєму, бач, випадку неможливо, друже.

Хочеш, спорим із тобою. Буде всім наука.

Як не можна доторкнутись носом свого вуха!

Костя ж хитрий, хоч лінивий. Веселун затятий.

Каже: - Добре! Я не проти. Вже "дванадцять" ставте.

Клас увесь за свідків буде. Слово все ж тримайте.

Ніс до вуха - це можливо. Ви слона згадайте.

Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга остаточно москалі.
Як вони з Іваном Третім – своїм князем на чолі
Змогли, на Угрі стоявши, Орду від Москви відбити.
Ще в підручниках шкільних я картину пам’ятаю,
Як отой їх князь Іван був ханську грамоту порвав,
А послів від хана тут же ще й убити наказав,
Заявивши, що віднині Орда влади тут не має.
І тоді Ахмат привів на Москву орду велику.
Та Іван його зустрів в прикордонні на Угрі.
Так Ахмат ту невеличку річку і не перебрів,
Розвернувся та й подався назад в своє Поле Дике.
Хоч, насправді, все було тоді зовсім по другому.
Король польський Казимір був зачинщиком всьому.
Москву в болота загнати так хотілося йому,
Що шукав собі союзу по всіх краях без утоми.
То Новгороду обіцяв поміч в боротьбі з Москвою.
То з Ахматом домовлявсь разом на Москву іти.
Але хитрі москалі все ж змогли захисток знайти:
Союз також заключили вони з Кримською ордою,
Що давно уже вела боротьбу проти Ахмата.
Кримський хан Москві поміг. Казимір же обіцяв,
Але помочі нікому так ніколи й не надав.
Питається: нащо ж було тоді йому й обіцяти?
Тож, як Новгород завівсь із Москвою воювати,
То на поміч Казимір йому так і не прийшов.
Зрозуміло, що відмовки об’єктивні він знайшов.
Але вдарити із тилу усе ж попросив Ахмата.
Той орду свою підняв та і на Москву подався.
Він же давно вимагав з Москви тої данину.
Саме тою даниною й виправдовував війну.
Здавалося, князь московський добре у капкан попався.
Але вихід він знайшов і Ахматові послав
Цілу купу золотими (встиг уже награбувати).
Отримавши «данину» ту, чого б іще воювати?
Далі на Москву рушати Ахмат тоді вже й не став.
А москалі на Шелоні новгородців геть розбили.
Мусив Новгород скоритись після декількох розправ.
Іван Третій кого вислав, кого тут же і скарав.
А туди закоренілих москалів переселили.
Проминуло кілька літ. Хан на данину чекає.
Та не спішать москалі, ні копійки не дали.
Звісно, що Ахмат від того на Москву страшенно злий.
Щоби її покарати, сили у степу збирає.
Казимір його весь час у похід той підганяє,
Хоча сам не йде, мовляв, виступить після Орди.
Ахмат, правда, у похід той взагалі би не ходив,
Але ж москалі, як завжди, свого носа всюди пхають.
Саме вони і дали привід до походу того.
Вятичі, які були під Москвою вже в той час,
Зібрались якось ватагою, як було то вже не раз
Та і вийшли на велику, на розбійницьку дорогу.
Спустилися вниз по Волзі й на Сарай-місто напали,
Купців, люд пограбували, місто усе попалили
Та і назад в свою Вятку спокійнісінько поплили.
Звісно, хана те нахабство було геть розлютувало.
Отоді він і відправив своїх посланців до князя.
Про данину нагадав їм, помсти Вятці вимагав.
Та Іван його послання на очах послів порвав
І послів убив. Чи можна було знести ту образу?
Тож підняв Ахмат орду всю. Казимір пообіцяв,
Що ударить Москві з тилу, на що Ахмат сподівався.
Ледь дізнавшись про похід той, Іван дуже налякався.
І до Криму посланців чимскоріш своїх послав.
На відміну від Москви, кримський хан тримає слово.
Тут же зразу на Поділля Казимірове напав.
Тож, куди там ще ходити - землю захищати мав.
Казиміра зупинити зміг Іван чужою кров’ю.
Залишився із Ахматом князь московський сам на сам.
Велів із усіх земель бігом військо він збирати.
Хоч самому йому було лячно у похід рушати.
Вирішив, хай син рушає та й «розрулить» якось там.
Сина битися відправив, власну кров не пожалів.
Сам же в Москві ошивався, по церквах ходив, молився.
Де б на півночі сховатись від орди тії дивився.
Ледве-ледве не тікати народ його упросив.
Переляканий страшенно, все ж послухався Іван
Та і вирушив до війська, що вже на Угрі стояло.
І шляхи орді на північ, на Москву всі перетяло.
Ще й Іван собі на поміч братів-неслухів позвав.
Їхав Іван та, чим ближче, страхи його не пускали.
Не доїхав, за сто верстов у Кременці зупинивсь.
Та із острахом вже звідти за подіями дививсь,
Щоби першим драла дати, коли б військо утікало.
А саме москальське військо усі броди зайняло.
І орду на другий берег Угри тої не пускало.
Так вони до листопада над річкою й простояли.
Хоча кілька спроб татарських все ж прорватися було.
Але москалі успішно всі ті спроби відбивали.
Та, все ж, у страху чекали, як укриє річку лід,
Тоді москалі вже точно не відкрутяться від бід.
По льоду татари б легко Угру оту подолали.
Іван Третій намагавсь якось з ханом замиритись.
Дари йому посилав та і настійливо просив,
Аби той «його улусу» військом тим не розорив.
Але так і не зумів з ханом він договоритись.
Врешті, час такий настав, і Угра під льодом стала.
Тож наляканий Іван війську повелів бігом
На Кременець відступати, захищати там його.
А звідтіль вже без зупинки до Боровська відступали.
Озирались, чи татари вслід за ними не біжать.
І не знали, що ординцям було зовсім не до того.
Знову кримчаки Ахмату перейшли в степу дорогу,
Прийшла орда і взялася його землі розорять.
Довелося в степ вертати, щоби землі захистити.
Орду кримську він успішно своїм військом відігнав.
Та Іван за рік на нього хана іншого наслав
Із Сибіру. І Ахмата удалося йому вбити.
Знову у Орді Великій колотнеча почалась.
А Івану того й треба, аби його не чіпали.
Данину в Орду, нарешті з Москви слати перестали.
Мовляв, Москва з того часу іга злого позбулась.
Так кричать вони і досі – ті трикляті москалі.
Та не згадують при тому, що Москва відтоді стала
Під друге ярмо – до Криму данину віками слала.
Відкуплялась, щоб татари не топтали їй землі.
Данину Москва платила, поки й сів Петро на троні.
Тоді, власне й позбулися москалі того ярма.
Та в історії москальській правди не було й нема.
Але ж правду утаїти ту навік вони не годні.

Квітневий день всміхнувся сонцесяйно
І підморгнув медуночці малій,
Яка секретами ділилася із рястом,
А він в любові зізнавався їй.

Про щось співала бджілка-трудівниця,
Бриніла музика струмочка поміж трав.
Весняний день всім радість дарував,
Це все насправді, це мені не сниться.

2021 р.

І від жалю сумно,
І від смутку смішно,
Бо кажу бездумно
І пишу поспішно.
Напишу поспішно,
Вимовлю бездумно, -
І відразу смішно,
І невдовзі сумно...
26.04.25

Понівечений храм,
Хрести на банях вандалами здерті
Стоїть він одиноко там
Серед долини смерті.

Нема села
Давно уже його згорнули
І наробили стільки зла
Щоб і нащадки не забули.

Нема уже озер і плавень вроди
Лиш шлак і насип кольору снігів,
Убита річка несе беззвучно свої води
Уздовж таких же мертвих берегів.

Як вітер з півночі здійметься
І починає враз мести,
Смертельна курява несеться
Від місць де бовванять хвости.

Іржавий ліс, чорнобильського брат,
Із сумом зазирає в воду:
Що було не повернеться назад
Навіть коли уже нема заводу.

І уночі те дивно мерехтить
Іде угору світло від урану.
Здіймаючись у небесну ту блакить,
Говорить про незгоювані рани.

Козацька церква в риштуванні
Прямує до відродження мети
На цьому перешкоди не останні
Вгорі високовольтнії дроти.

Та попри це горить надія
І живить люд впродовж років
Проводяться і служби й літургії
Серед руїн уранових цехів.

Так само, крізь ілюзій крах,
І влади тисячі загат
Торує свій тернистий шлях
Наш Київський Патріархат.

26 грудня 2009.

жі́нка
і мужчи́на... -
ке́лихи
вина́...
хто
свята́ причи́на...
хто
одна́ вина́...

лі́жко
поєдна́є...
розлуча́ють
сни...
розжую́ть...
ковта́ють...
дні пісні́
вони́...

в ша́фі
сплять скеле́ти...
в се́рці
таргани́...
ро́дичі -
лабе́ти..
не́рви
ковзани́...

ді́ти -
ві́чне свя́то...
збо́ри коляди́...
ко́жне хо́че ма́ти
сто чуде́с
і див...

отака́ то па́ра -
не́бо
і гора́...
ві́вчар
і ота́ра...
кольт
і кабура́...

дим
і сигаре́та...
зе́рня
і пташа́...
кров
іржа́ стиле́ту...
пі́сня
і душа́...

ва́тра
й попели́ще...
ві́тер
і вода́...
на́тяки
на хви́щу...
ви́бухи
оба́в...

мо́ре
по колі́на...
на витра́ти
шлюз...
жі́нки
і мужчи́ни.. -
невгамо́нний
блюз...

Із Андрія Бєлого

Доволі: облиш всі чекання!
Народе мій бідний, зникай!
Роки нищівного страждання –
у просторі кануть нехай!

Століття злиденні і грізні,
роздолля сире та пусте...
Гукаю, о мати-вітчизно,
в твоє безбережжя, – оте,

де в мене вдивляються з ночі
над сіттю горбів та гробків
жорстокі бурштинові очі
твоїх божевільних шинків,

де згуб та нещасть величезних
точилась завжди товчія:
згубися у просторі, щезни,
Росіє, Росіє моя!

(2019)

 
Гляньте, о скільки одиноких!
Гляньте, о скільки одиноких!
 
Елинор Ріґбі, рис підбирає
У церкві опісля весіль
Мріється їй
Дивиться з вікон
Через лице, що у скрині придверній живе
Щось ніби жде
 
Одинокі люди
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди
У світі, начебто
 
Патер Макензі
Проповідь пише до служби, хоча слухачів
Ані душі
Ще має справи
Поцерувати шкарпетки вночі, де-не-де
Що тут не те?
 
Одинокі люди
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди
У світі, начебто
 
Гляньте, о скільки одиноких!
Гляньте, о скільки одиноких!
 
Елинор Ріґбі, в церкві помре
І залишить при собі ім’я
Не до прощань
Патер Макензі, витерши руки
Зо цвинтаря йде в самоті
Всіх не спасти
 
Одинокі люди (о скільки одиноких!)
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди (о скільки одиноких!)
У світі, начебто
 
 
 
 
 
 
 
 

                      І
По набережній синього Дунаю
прогулююся як учений кіт
сам по собі, тому не помічаю
собак, які вигулюють кубіт.
То й не радію як новій копійці
суґестії, здибаючи щодня
по вигляду, неначе, українців,
а по вимові... чую – кацапня.
І поки їх не так уже й багато,
гадаю, що посіємо добро,
а урожаю буде на зеро...
не радує ні чудо пелехате,
ні фурія парафії бедрата,
ні біс мені у бороду й ребро.

                      ІІ
Ой, не один спокутує спокусу
оглянутися у минулі дні...
нема чого, тому і не боюся,
буває, і намотую на вуса,
що явно усміхається мені
ота он, до якої озираюсь,
аби почути завчене: Hallo...
смуглявої такої не було
уже давно... усе одно вітаюсь
і мимоволі оминаю їх
як і своїх білявок-емігранток,
що утекли на трійці вороних
від рідного по духу окупанта.
Емоцій – море, горя – океан,
але на рівні мови есперанто
я по очах упізнаю мирян,
кому не ріже вухо рідна мова,
і зневажаю малоросіян,
які і тут, як і раніше, знову
жують свій суржик і чужу полову,
та не єднає їхнє дієслово
жіноче інь і чоловіче ян.

                      ІІІ
Малюю паралелі, як уперто
у цій спецоперації вендети
по Україні їй наперекір
гуляє одіозний «руській мір»
усюди, де лишаються нащадки,
які уже готові без оглядки
у мирної Європи на виду
утілювати сюр... її поразку,
аби і далі йти на поводу
у ідіотів ветхої закваски...
............................................
Єднаємо материки світів
уявною мелодією ліри...
та білий світ раптово отупів,
а травоїдна братія по вірі,
залякана агресією звіра,
ще озирається на хижаків.

04.2025

Обличчя війни трагічне й потворне.
Обличчя війни із крові і сліз.
Ламають людей ненависті жорна.
Вбивають людей серед гаю беріз.

Обличчя війни - чи це справді обличчя,
Чи пика у шрамах і віспах злоби,
Чи маска, яку хтось жорстоко скалічив
Й повісив на палі в лихій ворожбі?

Обличчя війни розсипається в порох,
Бо це не обличчя, а лики страху,
Це сон, що породжує первісний морок,
Це марення, що розпадеться в труху.

Обличчя війни - крик із творчості Мунка.
Воно крізь століття незмінно дійшло.
У цьому видінні небачена мука,
Яка вперезала планети чоло.

24 червня 2022

- Як це так? - маленька Люда
В батька враз питає. –
Два горби он у верблюда.
Інший горб лиш має?

Той надумав щось мудріше.
Їй відповідає:
- Хто працює, доню, більше, -
Той і більше має.

25.04.2025

Біле марево, марево біле
Все пливе у веснянім саду,
Груші й вишні чудово розцвіли,
А ще сливи у крайнім ряду.

Незабаром рожевий серпанок
Огорне молоді яблуньки
І роси назбирає у збанок,
Щоб напились її пелюстки.

2025 р.

Анічого не сказала
Про розлучення мені, –
Тільки чмокнула недбало
І пропала вдалині.
Чи втомилася від мене,
Чи знесилилась від справ,
Бо сьогодні біля клена
Я на тебе марно ждав.
Може, маєш таємницю,
Чи тривале заняття, –
Чи бажаєш для годиться
Перевірить почуття?
Що постало на заваді
Розповісти все, як є?
Відчуває нині зраду
Серце зболене моє.
25.04.25

Понад шляхом край села
Мала річечка текла,
Згори бігла долиною
Поруч ліс стояв стіною
В ньому вивільги співали
І зозуленьки кували.
В річці глечики цвіли
Срібні рибки в ній жили.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Повна чистої води
Від посухи і біди
Рятувала нас не раз
Ти привітна повсякчас
При дорозі край села
Славна річечка жила.

У ту юність давню мою
Сиві верби над водою
Зазирали в глибину
І будилися зі сну
Коли вітер мчав на крилах
Очерет гойдав щосили
Дзвоники ще там цвіли
І джмелі на них гули.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Крізь роки і крізь віки
Ти до матері - ріки
Добігала край села
Не робила людям зла.
Був тоді зелений край
Весь квітучий ніби рай.

В першій мирній тій весні
Давній спогад по війні:
В вічному застиг спокою
Танк підбитий над рікою...
Сивий дядько у човні
Вижив у лихії дні
Та лишилась сивина
В пам'ять що була війна.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Напувала ти цей ліс
Щоб густим, високим ріс
Партизанів заховав
І людей ще годував.
Щоб від квітня до снігів
Рятував од ворогів.

Та змінилося усе
Край вже радість не несе.
Все набуло нових рис:
Вирубали давній ліс.
Навезли піску сто тонн
І новий мікрорайон
Із висотками постав
В три десятки сірих лав
Вже ні людям, ні собі
Зникла річка у трубі.
Де ти, річечко, ріка
Що була ти гомінка?
Не біжиш вже нікуди
Нема чистої води
Лиш багнюка в рівчаках
І болота у садках.
Геть сліпими ми були,
Що тебе не вберегли.
Понад шляхом край села
Колись річечка текла.

2 червня 2018 р.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.
Красива сойка, благородний птах,
Несла мені весну, легку й духмяну.

Навряд чи пам'ятають харків'яни
Старий наш парк в сережках і бруньках.
Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.

Я бережу кульбабки та каштани
У спогадах своїх, крихких думках.
Сучасності пекельний саркофаг
Не втримає, бо бачу крізь тумани
Минулого містечко дерев'яне.

Було, кажуть, в чоловіка вуликів багато.
Від дядьків своїх навчився пасічникувати.
Все би добре, але напасть якась узялася,
Хтось на пасіку до нього щоніч прокрадався,
Оббирав найбільший вулик, увесь мед виносив.
Отож, в дядьків своїх рідних той помочі просить.
А ті: - От бач, та давно б вже прийшов та спитався.
І з тим злодієм давно ти уже б розібрався.
Піди - кажуть, - сплети постіль із лози до річки.
Півтора на пів аршина. Коли прийде нічка,
Постав постіль під найбільший вулик і сховайся.
Візьми кийок, злодіяку того дочекайся.
Він, як прийде, стане мірять постіль, тихо вийди
Та кийком його по ребрах і кричи для виду:
«Не попав!» Той так і робить. Засів та й чекає.
Коли тут страшний чортяка з кущів підступає.
Вздрів ту постіль та й узявся її приміряти.
Та при тому бурмотіти щось та примовляти:
- Оце я такий великий, а є й більші люди.
Не приведи їх зустріти, бо що ж тоді буде?
А чоловік тихо вийшов, кийком, як умочить,
Та як крикне: «Не попав!» А чорт як підскочить,
Перемахнув через тин, лається, тікає:
- От же, сучий син! Напевно ж, клятий, силу має.
Бо не попав, а боляче. Попав – міг і вбити.
Тож відтоді на ту пасіку зарікся ходити.

Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.

Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
як дотик сонця.

Сонячний ранок.
Лагідна мить…
Креслять будкрани
неба блакить.

2025 рік

Сонця промені над лісом,
Наче тісто, хмару місять, –
Мнуть, розтягують, стискають
Посередині та скраю
Так, що зменшена хмарина
Пропадає в небі синім,
А в моєму ріднім краї
Розвиднятись починає…
24.04.25

Спустилася тиша на лінію фронту,
що списа уткни – не впаде.
Уся у окопах зібралася фронда,
лишилось зело молоде…

Мала передишка і знову атака,
у небі вже дрони висять.
Сидять у столиці владці-небораки,
в Європі їх теж ціла рать.

Поволі спадає підтримка у світі
і задню включив мacho Trump,
а China ладнає усім свої сіті,
вона в економіці – вамп.

І лізуть до Неньки кацапи, чечени,
буряти зі сходу всього –
волочуть мов Київську Русь у кишені
зажерливі світу цього…

Жовтим рястом уквітчаний луг
І безкрая блакить небосхилу, -
Позбавляють мене від недуг,
Додають життєдайної сили.
Як земля зеленіє й бринить
Височінь непомірно глибока, -
Серце тішиться щастям щомить
І в очах ясно світиться спокій.
Стали теплими й світлими дні,
І природа ураз оновилась, -
І я дякую щиро весні
За її незрадливість і милість.
23.04.25

Вже заливаються-співають солов"ї,
Над нами небо зоряне високе.
В блакитні очі дивлюся твої,
Кохаю. не зважаючи на роки.

В моїх очах ти бачиш плюскіт хвиль,
А випромінюють вони тепло та ніжність.
Підморгує нам загадково місяць,
Бо наших почуттів свідок лиш він.

Їх збережемо в будні і свята,
Не впустимо в серця свої байдужість,
Зігріємо коханням свої душі,
Хоча до осені уже пливуть літа.

2025 р.

Антитеза на вірш Анатолія Матвійчука

"Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).

МАЛЕНЬКИЙ
Я маленький.
Ще зовсім маленький.
Хоч невдовзі у мене зима.
І нема вже ні рідної неньки,
Ані тата давно вже нема.

Я - маленький
Здивований хлопчик.
Не рахую змарнованих літ.
Не навчився ще множити в стовпчик
І читати буденність, як слід.

А довкола - великі люди
Гучно справи великі вершать.
Сіють зерна брехні і облуди.
Метушаться. Жартують. Грішать.

Світ - під себе лаштують наосліп,
Бо нагода ж така удалась!
Їм - дозволено все. Бо - дорослі.
А маленьким не можна.
Зась!

Світ дорослих - немов павутина,
Хто тут жертва, а хто тут - павук?
Я не рівня їм, я - дитина,
Замала для таких наук.

І блукаючи понад межею
З-за якої - нема вороття,
Я про щось розмовляю з Душею,
І не прагну в доросле життя...

Ви ж - рахуйте свої витребеньки.
Їжте полум"я. Пийте дими...
Я - маленький.
Назавжди - маленький!
Я чекаю Різдва
І зими.
#АнатолійМатвійчук

Олександр Сушко

Був маленьким.
Мов яблучка жменьки...
Нині - дід. Сивочолий монах.
Вже немає ні татка, ні неньки,
До багатства байдужий і благ.

Немаленький.
Далеко не хлопчик.
Маю сотню змарнованих літ...
А онуки ще множать у стовпчик,
Їм казковим ввижається світ.

А доокола, покотом, люди...
Із землі не підніметься рать.
Тут немає брехні та облуди -
Тут святі та пророки лежать.

До Дніпра повертаю наосліп
По ріллі, через вбитий Донбас.
І благаю, кульгаючи, в просинь,
Щоб Спаситель малечу спас.

Ми дорослі. Війна-павутина
Смерть уклала батькам до рук.
Спіть онуки, спокійно, й дитино -
Час не ваш для таких "наук".

Ми блукаєм давно за межею,
З-за якої вернути зась.
Ви ж - малеча. Ви ще з душею!
Вчіться жити в раю без нас.

Нам у пеклі чорти обценьки
Вже готують. Сіркодими...
Я, також був колись маленьким,
Бавився у війну та мир...

Скільки у твоє черево, череп, груди, тушу
Набили цього дешевого синтепону?
Хто вдихнув у повітряну кульку необмежену душу
І прив'язав до руки? Настільки ти відсторонений
Від спроби осмислити справді потрібну красу,
Яка заглядає ув очі простою істиною:
Тут немає для мене кімнат, ні щасливих країв
Не було тут ніколи, до слова, мого королівства,
Тільки мить, щоб впіймати в повіки той погляд Навік,
Що підносить тебе у проєкцію іншого міста.

03.10.2024

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

(колискова для доньки)

Аа–аа–а
Вирости статною, веселою, гарною,
і зоставайся такою – і молодою, і сивою.
Най краса твоя щастя знайде,
бережи себе.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь красна, як калина.

Аа–аа–а
Викохай собі пару по праву,
чоловіка розумного й сильного.
І будь мудріша за нього,
тільки не кажи йому цього.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь сильна, як вода.

Аа–аа–а
Діток здорових зроди у коханні,
лисичок–сестричок, і вовчиків–братиків.
Стільки, скільки Боженька вирішить дати,
примножуй життя.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь багата, як земля.

Аа–аа–а

2025