зорі люблять нестримних.
коли базальтова трава,
довшаючи з кожним подихом ночі,
лоскоче твої вії,
ти чуєш його кроки? –
того, хто міняє колір ліхтарів
у провулках долі
і клеїть позлітки
до суконь нічних фей,
видаючи їх за пилок амброзії,
того, хто зачепить пальцем
краєчок реальності
і відгорне полотно таїни…
хто тоді тебе покличе?
ти не помітиш
сліду зірки в нічному небі,
бо він короткий, як постріл,
і не буває неточним.
ти лиш помітиш,
що у світі бракує чогось суттєвого,
і розказуватимеш про це
неоновим деревам обабіч вулиць,
а вони проводжатимуть тебе додому,
дивуючись, звідки в тебе ця здатність –
уникати будь-якого полону,
і допитуватимуться,
якою ціною вона куплена у неба...
зорі люблять вільних.

Оповідають міфи греків,
Начебто в минувшині далекій
Ліпив всім знаний Прометей
Водночас і звірів, і людей.
Коли ж Титан свою роботу перевірив,
Людей він налічив менш, аніж звірів.
Тож довелося звірів деяку частину
Спішно переліплювать в людину.
І як завжди, де поспіх, там і огріх бути мусить:
Хоч лиця і людські, але звірині душі.
Р.S.
Як стрінеш поміж людей таких,
Хто кидатися на невинних звик,
Хто не зважа на очевидний доказ,-
Не подивуйсь. .То Прометїв промах.

Знаєш, є такий подих...
на зрізі губної помади.
Коли ти нею ніжно контур обводиш,
коли власні вуста, наче трояндовим маслом гладиш.

Груди хвилею піднімаються вгору,
пасмо рудого волосся неслухняно падає вниз.
Я обожнюю, коли ти так тихо і хрипло говориш,
немов під ногами нишком тріскає сухий хмиз.

Я ховаю до скриньки дві манірні, зухвалі сережки,
які ти нестерпно любиш мені одягати у вуха.
А ще, пам'ятаєш.квартиру, в якій ти колись донедавна мешкав?
Як забував вимикати у ній світло, яку музику щоночі слухав?
Здається, що від спогадів залишились непомітні рештки...
Ніби на підвіконнику непритомні від спеки мухи...

Засоромлені поцілунками шия та вилиці, відчинені навстіж
спраглі на спокій аптеки...
А ще пам'ятаєш,нашу улюблену вулицю?Гірчичний будинок
з терасою на даху?
Дешевий, подріблений в безодні сумки солоний крекер?
Пам'ятаєш як важко ти тоді зітхнув,
яким приреченим було твоє лице,
коли я вкотре цитувала напам'ять Сенеку:

"Цезарю багато чого не дозволено саме тому, що йому дозволено все."

Ці розлогі дерева
скраєчку саду –
при_хильні
до перехожих –
за плечі торкають,
плоди простягають:
«Беріть!»

Поспішаю додому
знайомою стежкою
вздовж огорожі –
і кожному
щедрому дереву
вклоняюся
мимохідь.

21.07.2011

Ти завжди знаєш як буде краще...
Як мені сьогодні вдягтись, з ким розмовляти, що з'їсти.
Вчасно повертаєш борги, нічого не відкладаєш у довгий ящик
і пальці в тебе тонкі, немов у піаніста.

Ти ними б'єш до синців клавіші, душиш стопою педалі,
Стаєш все дедалі вправнішим,
читаєш мені моралі...Мало, зате ефективно.
Своїм отруйним жалом.
Пронизуєш мізки, наче трутень.
Ти самозакоханий мамонт, що насаджує моє серце
на гострі бивні.

На шиї ланцюжок, вкотре зціплю його губами.
Залишатиму на ліжку сліди від чашок,
залишатиму на ньому чорничні плями...
А він виїдатиме мене до м'якоті, грануватиме мене,
наче дорогоцінний камінь.

Тоді всі ексцентричні вм'ятини на спині глухим,
мінорним відлунням, розбитих об стіни мого будинку пляшок,
почнуть гоїтись.
Я знову сьогодні не спатиму,
треба забути про час і зламати годинник.
Усвідомити, що накоїла...
Сісти нарешті спокійно за грати
з останнім словом підсудної:"Винна".

Парад Планет - всеобщая синхронизация: планетарная, солнечная и галактическая,
Две тисячи двенадцатого года.
Великое воссоединение двадцать первого декабря,
тесны врата и узок путь прохода.
Сие познав спросил себя:
имееш ли смелость ты
вступить в новую реальность
реальность Любви и Волшебства?
Доверишся течению радости Жизни,
Если считаеш Живым себя?
Молвю себе в ответ: - Да.
Оставляю лохмотья своего "я"
Ради одеяний Истинного Я.
Учителей благодарю, улыбаюсь с любовью.
Они дали мне знаний свет
Это лучезарные Небес Цветы,
чтобы люди планету от боли спасли.
Их достаточно, чтобы поделиться с друзьями
и по Земле пронести.
2011г.

Чого сумуєш, весно ясноока,
Чом сльози ллютюся із твоїх очей?
Чи це тому, що річкою глибока
Й в ній розливаєш біль своїх грудей?

Я знаю як то тяжко розставатись,
Втрачати радість тих рожевих днів,
В цвіті садів хотіла б ти купатись
Тепло пройшло. В плодах твоїх посів.

То ж не журися, ти вернешся знову
Така ж красуня. Вічно молода!
І пригорнеш оту нову віднову,
Що із зерняток сіяних зійшла.

Витягую образ твій,
З-під глибин пожовклих сторінок
Літопису памяті,
Мов засохлу квітку
З комашиним крилом на пелюстці,
З ледь відчутним запахом сутінок,
З відтінком Високого замку
Та присмаком коньяку.
Осінь дихнула теплом?
Ні, це спогад тріпоче сонно
Поміж теплих сторінок.
Розмитий, мов темний напій
По стінках дешевого пластику;
Чистий, мов небо, що
Відбивалось у ньому;
Сумний, як і будь-який спогад того,
Чого уже не повернути.

літо 2011

Ти береш чергову мою спробу,
Стягуєш з неї зашморг,
Безжально кидаєш її
Просто мені на шию,
Водночас свої руки натерши.
Спускаєш в сипуче болото
Із моїх виправдань.
Яка беззмістовна вона, моя правда!-
Подумаю я перед тим.,
Як у ній захлинутись.
Наскільки крихка, жалюгідна,
Останньому псу не потрібна,
Наскільки гірка, що в*їдається
В тіло і розум надовго,
Намертво й нестерпно!
Та так, що аж вабить до неї.
Я знаю, і ти мазохіст.
Здогадуюсь, слідом стрибнеш
За мною , моєю правдою.
Стрибнеш з кам*яним обличчям
Та з каменем в серці,
Що тягне униз.
Стрибнеш, та навіщо?
Всі очі закриті.
Я - риф під водою,
Що мутна, як хмари.
Ти - камінь, і шляху назад
Вже немає.

****
Український прославлений роде,
Роде міцний із жезлом й булавою!
Летять журавлі над плаями й водами,
Курличуть про волю України – он там, під горою…
Курличуть про щастя, щоб дзвеніло струмками весною.

Український прославлений роде,
З брил твердих ти сотворений Богом, вознісся!
Дзюркочуть джерела з під каміння, срібляться їх води,
А потоки цілющі наповняють спраглих вкраїнців,
Наче слово Шевченкове душу-криницю по вінця.

Український прославлений роде,
Пересіяний горем, волею збуджений!
В огневі болю ти не сумнівавсь у перемозі, народе,
Ні разу не думав, що шлях твій вже сходжений,
Бо дух рабства, Титане, тобі не суджений.

Український прославлений роде,
Не затерли віки твої рани і грізні дати..
І про вишиту долю кольоровими нитками, народе,
Про безсмертя твоє, що може на дусі зростати
Світом линуть пісні й урочисті кантати…

Дві коханки різновікі були в чоловіка.
Сивий волос молоденька вночі було смика,
А старшая багатая, щоб здолать різницю,
Чорний волос проріджує, наче полуниці.
Так коханки розважались од ночі до ночі,
Доки лисина дружині не втрапила в очі.
І відтоді чоловіка мовби підмінили:
На волосся бідолаха тратить гроші й сили.
Перед дзеркалом кружляє, наче молодиця.
На коханок донедавніх не хоче й дивиться.
P.S.
Отак станеться із кожним, до жінок хто ласий,
Кого люди вже віддавна зовуть ловеласом.

Немає протиотрути від емоційних зривів,
постійних мігреней, нудоти...
Ці стихійні лиха в мені такі невловимі,
майже як кульки ртуті невловимі на дотик.

І в кожної з нас позаду-неадекватне дитинство,
фатальні стосунки, рештки фарби на волоссі
як ехо минулих протестів...
Коли думки на папері виливались анапестом й
ми з тобою по мокрих волокнах вештались наосліп босі.
Вірили в те, що дрібною рештою у гаманці
можна позбутись похмілля,
затиснути твою руку у власній руці надто сильно...

Не боялись цих відвертих поцілунків, незрілих, ранніх
у батьківській спальні.
Намагались побачити океан у порожній,
забитій іржею ванній.

А зараз одержимо біжиш до вітрини, де можна побачити власне обличчя.
Можна в соте придбати сукню, яка тобі зовсім не личить,щоб заспокоїти нерви.
Замовляєш собі вина на голодний шлунок, медитуєш під вуличну арфу.
Носиш важке, інфіковане серце у розшитому бісером клатчі ,а варто?
Якщо знову сама просиш рахунок,
допиваєш своє "біле напівсолодке"...І довго, нестримно плачеш.

І душу вже мені не спопелять,
Цієї весни паростки зелені.

Ти там один – Я тут одна
Між нами тисячі сузірь на небі
Мільйони кілометрів в просторі Землі
Слова,що хвилі поглинають дочиста

Стою за шибкою і тихо ллються сльзи
І в драмі цій роль в мене головна
Але не маю прав на монолог порожній
Та масок за спиною просто тьма

Ти ж на іншій стороні Великого Каньйону
І дивишся з екрану на витвір сценариста
І віддається гул дощу по павільйону
Але в душі байдужість ще років так на триста

Чекання ліміт вже давно закінчився наш
Тепер вже нікого ніхто не чекає
Ти у грі цій виконав функцію *пас*
Здається весь перед очима світ згас

І осінь прийшла – полотно розстелила
Тепер ми актори німого кіно
Загубили назавжди ми спільні вітрила
Світ для нас вже давно чорно*біле пано.

Порізані вени – забути про все
Втекти сам від себе назавжди
Де тіло не зможе побачити те
Що в книжці думок сторінок немає

Прошу відпусти із тенет небуття
Так просто забути про втому
Я хочу збагнути ковточок життя
Й нарешті дійти вже додому

Скільки днів ми вставляємо в серце ножа
Я тобі ти мені – наче все гра
І оаза самотня спекотного дня
Не віддасть нам краплину свого буття

Чому не навчились ми собі довіряти
Ти ховаєш усе у порожній стакан
А так хочеться тебе у обійми забрати
І упевнитись що це не кінець - не провал

Мыслей поток обрести удел иной Покой
видны Корни в бездне ледяной
и преодолев отчаяинье и страх
твердою походкой возвращаемся к уюту Домой.

Человек обязан знать, кем он желает стать
а не довольстваться тем кем он есть!
Всем ступень за ступенью
Посвященными священого огня изливается Света Путь
пойти навстречу врагу не признавая его
и пройти к Вратам не обернувшись - Наш путь.

Колоколов набат горни трубят
час наступает открытие Вечности Врат
Парад Планет важный поворот проход
старое уйдет и мир спасется Нового пора
важно в поступках мыслях и словах
друг в друге видеть Живое Жизни пламя.
2011г.

Павич над журавлем глумивсь:
«Ну, що за вдяганка у тебе?!
А я (тільки-но подивись),
Мов сама райдуга у небі.
Подвір’ям походжаю, наче пан,
Кури та гуси поступаються дорогою...
А ти (просто соромно й сказать) –
І жалюгідний, і убогий...»
«Од скромності ти, бачу, не помреш,-
Так журавель одказує зазнайку,-
Ти паном ходиш. Тільки перед ким і де ж?
Перед тими, хто порпатися звик в компості?
Зо мною ти б так спогорда не заговорив,
Якби себе хоч раз побачив з високості.
Звідтам такий же ти, як гуси й кури,
Котрих пишнотою своєю дуриш».
Р.S.
Намарне про небо розказувати тому,
Хто не одходить ні на крок од дому.

Селюк не знав, що сталось в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано звідкись цикада прилетіла
І на тій порваній стріні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на один зуб».
Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать він вміє.

у байдужому місті
де манекени сліпими грудьми
вдивляються у ніч
самотній чоловік
на пероні згорілого двірця
листа читав

“прийди на перон... прошу...”

невідомо ким
коли написані
літери обгорілих слів
крутилися у повітрі
клаптиками сірого снігу
і мовчки осідали
на обвуглене табло часу

"прийди на перон... прошу..."

не пам’ятав уже
як кинув до її ніг
букет блискавок
як витанцьовувала по них
дрібними па
вдаючи що не пече
сама ж бо
кликала його листом

“прийди на перон... прошу...”

у байдужому місті
чоловік самотній
згоріло читав манекенам
сліпого листа
про спалену ріку
якої уже
ні їй
ні йому
не перейти

Як мені набридли чоловіки з спиртним
і лицемірні вороги з улесливими компліментами...

Кортить бути тобі сенсом, звичайним, простим,
надійним,
залишати на чай пенси, за котрі ти потім
,скориставшись моментом, купиш собі снодійне.
Будеш пити його літрами , консервувати
в ньому власне серце, щоб не боліло надто,
а потім різати себе шматками паперу й
прикладати до ран змочену у вині вату.

Ти доросла дівчинка, повертаєшся додому після
двадцятої цигарки...
Рідко коли думаєш мізками, пишеш наче грамотно,
проте вульгарно.І тим паче, завжди карбуєш
у пам'яті тих, хто був вагомим і багато для тебе значив,
розвантажував у ночі вагони, щоб на кожному з ваших
завжди останніх, безнадійних побачень дарувати тобі
всесвіт, парфуми, прикраси й поміж цих
душевних інцестів
ставитись до тебе як до беззахисної принцеси, навіть
якщо ти не варта й зламаного песо.

Зручно, мабуть, коли тобі в нижню білизну
пхнуть брудними пальцями зім'ятий долар?
Коли совість обвуглилась від сотні гріховних пожеж...
Коли тобі на плечі кладуть хрест завдовжки у ціле життя...
Приблизно.
І ти виснажена, спрагла та квола його несеш.

Був дивний той рибалка:
Не про гачки й наживку,
Як решта інших, дбав,
А ноти творів Моцарта,
Як йшов на річку, брав.
Влвштовувавсь на березі,
Сопілку діставав,
Хоч грав собі на радість,
Але також чекав,
Що риба підпливатиме
Й танцюючи стрибатиме
По черзі у відро.
І грав він, вигравав він
Мало не цілий день,
А риба, мовби змовилась,
На музику не йде.
Кладе сопілку в торбу
Рибалка-музикант,
Закинув сіть у воду.
Недовго і чекав,
Як там уже підстрибує
Аж кільканадцять риб.
«Стрибайте, витанцьовуйте!-
Рибалка знов радіє,-
Хоч пізно, але Моцарта
Ви, бачу, розумієте!»

P.S.
Хай кажуть у народі:
«На все свій день і час»,
Та диваки, хоч зрідка,
А є таки між нас.

Спитав раз хворий:
«Скільки ще жить лишилося мені?»
І лікар відповів:«Якихось два-три дні».
Десь через місяць стрічається із ескулапом.
«Ти встиг й на тому світі побувати?
Ну, що ж там довелось чувати?»
«Пекло і смерть почали складати
Списки тих лікарів, що передчасно
Людям не дають вмирати...»
«Цікаво знати, хто ж бо серед них?»
«Хотіли і тебе вписати…»
«Що ж ти сказав тим недорікам?..»
«Не вписуйте! Який із нього лікар?!»
P.S.
Найбільше зло в житті людини є
Той, хто на той світ путівку їй дає.

Время, на часах "одинадцать:одинадцать",Звонят колокола - началась игра.
Белое и черное - две крайности,
Здесь Новое-Новым - новые возможности,
Лабиринт ходов во времени,
В пространстве мыслей страсти.
В страну, где течет молоко и мед,
Колея Твердыни мягкого Сердца ведет.
В вальсе торсионных полей суетится нельзя,
Символ центра королевской власти - внутренняя сила,
Столб Огня - дар Любви - универсальная энергия.
2011г.

Навіть якби я розрізала власні груди скальпелем,
ти б всеодно не побачив наскільки велике у мене серце.
Переписуєш життя під старою, зім'ятою калькою
і руки від втоми поволі терпнуть.

Екрани душі стали німі й чорно-білі,
вкрились кометним пилом.
Я так жадібно й ненаситно
небо без столових приборів їла,
що останнім шматком таки подавилась...

Іноді в мої сни, немов у порожні кімнати,
приходить Бог...голодний, безпритульний, босий.
Він лягає поряд хворий, щоб трохи поспати...
Цілує мене у скроні й тихо говорить:
"Як добре,що ти лікуєш мої стигмати
й ніколи нічого в мене не просиш..."

Фотосинтез ламає мені суглоби, кожен
рух, кожен подих і дотик
стає до нудоти бридким та нестерпним.
Навіть якби...
Та ти б всеодно не помітив наскільки велике у мене серце!

***
Избыток внимания – дождем по глади озера,
Гроза щелкает кнутом по ушам,
Аморальные руки продолжают свое стремление…
Там, где ты кричишь и смеешься,
Наслаждаясь теплом ночной воды,
Прямо под ногами плавают молодые русалки.
Ты и смеешься только от того,
Что, попадая в объятия, не замечаешь прикосновений.
Это мои безнравственные руки,
Благодаря доброму согласию русалок,
Дарят ночное наслаждение.
Дождь то усиливается, то затихает…
Новый щелчок кнута стряхивает сон.
Остаток ненастья медленно крадется по груди,
Усиливая жажду тепла,
И только порочные руки выводят из равновесия.
– Так нельзя, так нельзя, так нельзя –
Удаляется странным криком ночной птицы…
Когда соль на губах
Перерастает в замирание сердца –
Птица смолкает.

Под утро русалки, прощаясь,
Шлепают хвостами по озерной глади.
Их чешуя разлетается по небу,
Напоминая о ночных играх
И рассыпается росой, растворяясь в день.

Ты боишься смотреть мне в глаза,
Догадываешься о договоре моем и русалок,
Но только наступит ночь – заходишь в воду.
04. 07. 2010

Там где некогда ступала человека нога
был первоначально крест - символ величайшей радости в мире,
символ рассвета новой, небесной жизни на земле.
окунаясь в историю креста вижу -
на его месте появляется фигура человека.
Он в молитвенной позе руки вознеся
основные энергии из Твердыни
изливает во блага человечества
терос и тамас работают как братья
из равновесия их Жизнь Гармонии слагается.
2011г.

Швидко минають роки шкільні,
Як мить пролетіли ці гарні дні!
Кожен Своє щастя знайде,
А Тебе воно хай само знайде!

Бажати завжди - це банально.
Та побажать потрібно щось Тобі.
Давай пройди і сядь у спальні
Й альбом хутчіш розгорни!

Бажаю щастя, радості, побачень,
Й веселощів, приємних вражень.
Також любові неземної,
    Масштабів океанської й такої,
        що Ти і друга половина були в житті своєму - Королі!

Універ таких прийме найперше,
Таких як Ти, там недобір.
Зустрінь там своє кохання найперше
І почуттям своїм повір.

Кохання, знай,- складная штука...
Й обманути можуть всі.
Від когось почуєш поганого звука-
Не замикайся у собі!

Нехай і сварки , і прокльони,
І сльози заздрісні, й слова
Тебе оминуть кожний раз
Й веселим будеш повсякчас.

Якщо ж застане проблема велика,
Шлях вирішення точно знайдеш ти.
Може і проблема не така і дика,
То ти зумій її перемогти.

І виконай частіш це маленьке прохання:
Відкривай альбом, прочитай побажання,
І може виступить сльоза на очах.
Головне - НЕ ЗАБУВАЙ СВІЙ КЛАС!

Великі зелені очі
Маленького хлоп’ятка
Дивляться на собаку.
Хлопчик не знає страху,
Вигукує бадьоро:
«Джек, в буду!», «Джек, в буду!»,
«Джек, в буду!»
А пес вже втомився гратись,
Бо він і старий і хворий.
Йому б прилягти на землю,
Заснути і стати знову
Сильним та безтурботним
У тому сні дивовижнім;
І знову до річки бігти,
І голос хазяїна чути,
Що в річці стоїть по коліна
Та зве свого пса до себе.
Над Стиром величний замок
І запахи рідного міста,
Що пахне вареним м’ясом,
Чудовою ковбасою.
Джек мовчки ховається в буді
Під вереск малого хлоп’яти.

Бул-О-о-о,
жил-О-о-о,
співіснувал-О-о-о.

Росл-О-о-о,
черпал-О-о-о,
впізнавал-О-о-о.

Гребл-О-о-о,
впихал-О-о-о,
лютувал-О-о-о.

Розпухл-О-о-о,
бахнул-О-о-о,
сконал-О-о-о.

І О-о-о - не стало.

Немає нічого теплішого, ніж рукав твоєї клітчатої сорочки,
коли ти ним мене притискаєш в обіймах до себе...
Мої плечі нанизані на кострубаті вішалки,
думки утворюють словами складний, заплутаний ребус.

Немає нічого милішого, коли ти переляканим кошеням
зазираєш в душу і залишаєш на ній подряпини
розкидані навмання.
Я тоді неодмінно мушу, щоб не трапилось,
одержимо повторювати пошепки твоє ім'я...


Закреслити б власну тінь по сантиметру,
ключі від дому жбурнути у відкритий простір,
змінити б щось в собі, для початку принаймні фах,
сісти в перший ліпший потяг...
З думкою, що не така як всі, що не формат.
Ніби з тебе зірвали шматки виснаженої плоті.
Забили у скроні щось пекуче та гостре,
ніби приправили мізки гірчичним зерном.

Ти різко озвучиш мені вирок "шах",
а я всеодно
сатирично посміхнусь, відповідаючи тобі "мат".

Десь там далеко небо цілувало землю
Й не знати що з’єднало їх обох,
Чи то земля тягнулася до неба,
Чи небо впало й поєднало серця двох..
То що ж спільного в них? Що їх єднало?
Земля замкнулася у колі власних дій,
Простори вільні, небо захопили
І їм байдуже , що на землі застій.
Безмежжя всесвіту, земля прикута куля,
Несуться в даль незнаного буття,
Розкидані у просторах планети
І в кожної свій лет, своє серцебиття.

Із драговини якось брудна жаба з’явилась.
«Лікую всі хвороби!»- на світ весь заявила.
До знахарки нової хворі не йдуть - несуться.
За місце в черзі декотрі вже б’ються.
А жаба ще й охоти додати пацієнтам вміє:
«Я найвправніша в світі! На мене лиш надія!
Усе це побрехеньки, що Ескулап найлуччий,
Бо він, я запевняю, годився б мені в учні!..»
Росла черга й зростала, мов снігова лавина...
І міг би опинитися котрийсь у драговині...
На щастя, у ці хвастощі не всі тоді повірили.
Реве віслюк до черги: «Не вірте бузувірці!»
«Чому за інших, знахарко, ви так уболіваєте,
А про свою персону тим часом забуваєте?»-
Сказав і усміхнувся мудрий лис глумливо.
«Аби не шкутильгали, кращою були б ви,-
Порадив заєць.- Позбутись зморщок варто».
«Підлікувати очі, бридкі й вирячкуваті!»-
Баран у бік жаби гидливо тричі сплюнув.
Почула звірина це й на знахарку посунула.
І, щоб не нарватись на побої за провину,
Гунула жаба з горя в безпечну драговину.
P.S.
Здоров’я – така ще цілина,
Що всяк гада, що він щось зна.

На зборищі якомусь в лісі
Мавпочка – цей невгамовний бісик
Так вправно звірів розважала,
Що всі довкруг ревли й іржали,
А декотрі вже покотом лежали.
Суворий лев з трону зіскочив,
Узявся в боки й з усіма регоче.
Тільки віслюк із мордою пісною
Обходить ту виставу стороною.
«Не бачу,- каже,- в балагані цьому сміху.
Нікчемна мавпочка і сороміцька!»
«Ну що ж,- кричать,- подай нам інше!»
Неспішно почвалав віслюк на кін,
Затупотів незграбно, заревів,
Рвонувся раптом вбік, перехилився
І на котрогось, мов мішок, звалився...
«Оце й усе, на що ти годен?-
Тут гримнув лев зі свого трону.-
Зв’яжіть негайно баламута,
Щоб перед нами більш не плутавсь!»
І глядачі всі тої ж миті
Стали кусать «артиста» й бити,
А потім випхали зі сміхом з лісу.
І десь в пустелю він поплівся.
P.S.
Якщо не за своє берешся,
То лиха тут не обберешся.

Содом та Гоморра майже поруч:
На вказівнику не більше півсотні.
Якщо добиратись авто –
То менше години.
Шлях до Ніневії – море та пустеля,
Болота і бескиди гір,
А потім три дні через Дике Поле
Разом з чумаками.
Кажуть, в те місто заходить пророк
На ймення Йона.
Від його слів зволожуються очі
І стискається серце.
І вже не будеш тим,
Яким був досі.
Нам треба залишити Тир та Сидон,
Нам треба витравити в собі Капернаум,
Нам треба втекти від самих себе,
Бо інакше нас таки перетравлять
Міста грішних, міста нашого сьогодення.
Содом та Гоморра завжди поруч:
На вказівнику не більше півсотні.

..у гамівній сорочці здорового глузду,
люб*язно затягнутій любком якнайтугіше,
пакуючи в комірчину
із минулого життя
на зиму прийдешню
батарею банок джему
із вишеньок перестиглих
упереміш
із недозрілими райськими яблучками (чи то пак асорті),
після усіх неймовірних осяянь і щасливих сонячних ударів
– згідно з теорією Буніна –
боюся смертельно отого вечорового люстерка,
твердо обіцяного в подарунок
іще майбутньої осені
Анною Мудрою,
а
липневі зливи липам листя змили,
голівонько моя,
що ж ти накоїла,
невінчана любов – це лиш Любов, серденько?
(Та скільки там того й було
милування-цілування,
від вечора лиш до рання,
а
літній день безконечно довгий,
та все ж
у гамівній сорочці здорового глузду,
тугенько затягнутій любком аж вдосвіта,
безпечно почуватися нікому не потрібною,
адже
урвалася струна, що май файно гула)
та й по всьому...
***

Это странное чувство,
Когда обнимаешь …
Я теряюсь в пространстве и времени…
Верю в то, что не врешь,
И меня не обманешь…
Только вера, увы, моя временна…
На погоду не сетую,
Все случится, как думаю,
Только надо помедлить сценарии,
Мы напутали много, кругами напутали,
И забыли, как начали ранее…

Где же смысл?
Тот начальный смысл…
то ли дружба,
то ли общение?
Наша жизнь…
Нас смутила жизнь…
Потеряв высоту стремления…
Кто сказал, что пойдут дожди,
Облака все седыми тенями…
Невзначай разошлись пути…
И сошлись в неизвестном времени…

Эти странные звуки, дыхания в спину,
И пустые слова все по ветру…
Не желаю их слушать,
Но взглядом окину,
То, что было доселе дорого…
И как будто внутри
Поломалась и треснула,
Не зажглась, ну и пусть, «до свидания»
«Разошлись, не срослось» –
Режет слух, словно лезвием…
Помахала рукой на прощание…

А за стеклами жарко, и лето в разгаре,
Нам нечего сетовать-морщиться…
Видно, больно душе надоели скитания…
Все проходит, пройдет одиночество…
И в бокале застыло вино некрепленое,
И рисует нам отблески алые…
Мы с тобой молоды, и немного влюбленные,
Это радует, искренне радует…


Это странное чувство,
Когда обнимаешь …
Я теряюсь в пространстве и времени…
Верю в то, что не врешь,
И меня не обманешь…
я вручаюсь тебе на хранение…

***
Якщо на сороковий день вже не скімлиш,
Лише спостерігаєш за круками,
Що колуваються над містом,
Набридло слухати співчуття та іпохондрії,
Ти візьмешся за ретельне прибирання.
Це ззовні незрозуміло, чому так сумлінно
Змиваєш пил з підвіконня,
Ретельно шмугляєш скло
Ганчіркою із розчином для миття вікон.
Прагнеш змити мій погляд, мій подих.
Повідносиш геть усі мої речи на смітник –
Бажаєш спекатися споминів.

Коли після тривалих погожих днів
Випаде дощ, мені припаде наснитися,
Але ти пробачиш таку примху.
2010-03-28

я знаю – він прийде,
він все одно приходить.
йому начхати на мою втому,
головний біль його не цікавить
і він не ведеться на умовляння.
все буде просто – і як завжди –
кілька коротких слів
і владне: давай...
і я наперед знаю,
що не зможу відмовити,
я здамся на першому ж слові,
я підтримаю його гру –
так, як він захоче, –
я зроблю все,
тільки б почути, що він скаже далі, –
мій пристрасний,
солодкий,
нестерпний
вірш.

Здавалося б… Все позаду…всі трагедії зіграні,
театр не потерпає більше від синтезу наших з тобою колишніх
ролей.
Музика, архітектура, живопис,голі,здобні жінки з
навіженими тиграми,
що їм облизують груди.
Багато лікеру, подертих панчіх та зламаних застібок.
Заповнені в щент вольєри, де завжди тхне спаленими нервами,
де волого і брудно...
Коли часто буває нежить і ти вкотре ловиш на собі сторонній погляд,
який за тобою вже декілька тижнів стежить.
Здавалося б… Все давно постікало у відкриті каналізаційні
люки літніми зливами та шлунковим соком.
А я ще досі залишаюсь надто вразливою,
тому закупорюю судини гострими спеціями і почуваюсь не те,
щоб щасливою, зате надійно.

В мене до тебе затяжне, одержиме бароко,
в мене до тебе сни...розбещені, летаргійні.

Здавалося б все минуло, тільки під нігтями, з боку стегон
та посередині, де між ключицями вм’ятина...
Я ще досі відчуваю твій запах.
Безалкогольна ніч думками виснажує, нагнітає, квапить.
І я знову від всіх цих рапсодій не спатиму...Наче невпійманий злодій,
наче збентежені легким порно незаймані атоми.

Озарение в уединении среди родной природы,
что Самопознание - ключик родничка любви.
Август - бархатный сезон в тишине,
К небесам взмах крылом на утренней заре
И мысль начертает на девственном пергаменте души,
Ты, неимеющий ничего - содержиш все,
Все в Едином Целом Беспредельности.
2011г.

***

Якщо наважуся розмалювати обличчя,
Перш за все піду до бабусі... в дитинство.
Нехай назбирає каміння,
Яке пахкотить солодощами вересневих вечорів,
Коли вудильники, повертаючись додому,
Заповнюють місток,
Змішуючись з отарою овець –
Переходять річку.
Цупкі пальці, розписані ієрогліфами довгого життя,
Затирають на кожному камінці
Генетичну пам’ять дитячого літа,
Залишаючи вохрою спогади про щастя.
Чабан зачинить ворота.
Моє обличчя
Стане жовтим воском,
Що сховало зморшки мудрості.

Осінь,дождь і хмари вранці
Листя під ногами,
А холод у душі.
І раптом блиск-
то сонце в небі,
кохання у душі моїй!..

І знову хмари,злість
І зрада,страждання,
Кохання і все знову,
спочатку; здається
не буде вже цьому буття...

А потім тепло-
то отрада душі,
пробудження від усього,
що було у житті.
І хочеться вірити,
співати й кричати,
що знову ти є
у моєму житті.

Твій дотик,як промінь,
А слово,як мед.
Ми будемо разом
Ти тільки повірь.

2011

***

Якщо зима
Назавше перестане біліти,
Розхворіється сірою буденною мрякою,
Сонце з-за хмар
Чи хоча би з-за віття
Не проглядатиме,
Світла ніякого
Цілу вічність… сподіватимешся на лавину,
Чекаючи снігу.
Дожидатимеш, коли в новинах,
Чи у погоді з Ґабріеллою Массанґою
Повинні
Сказати вам,
Що наближається циклон
З Арктики.
Ти підеш на балкон,
Ніби з цигаркою,
Казатимеш, що жарко,
Тобі дуже жарко у глобальному потеплінні
Стосунків між нами.
Чекатимеш на сніг,
Як американці, що чатують на цунамі.

Ми з тобою суцільна галактика, зіткана з дешевого вина,
довгих фільмів і пожовклих клаптиків паперу, ріжемо простір
навпіл, фарбуємо стіни у синє.
І коли ти зверху...Я завжди дряпаю тобі спину.

Рубці газетним почерком дають інтерв'ю у

порожніх квартирах,

вимикають світло опівночі, наче боючись ненароком спалити сонце...

Паркет душі поволі болем просочується і тоді

частіше здається , що я її вб'ю.Штрихпунктиром.

Або залию горлянку свинцем.

Ти цілуватимеш моє лице, купуватимеш речі зношені

і як завжди, на виріст.

Знаєш, коли до тремтіння...

Уся принциповість-
до нудоти , до найвищої міри зразкова
викидається у смітник.Коли під рукав залазить
мурашкою втома,
тоді не метро, а твоя м’яка, тепла, зніжена
обіймами шкіра натомість мене повертає додому.

Мовчи.
Бо коли ти вкотре мені щось доводиш, все кипить,
наче шматок бекону, кинутого у воду.
Твоя чашка зеленого чаю
нагадує отруйне лоно з паростками свіжої цвілі.
Буває ж так, що другої половинки просто немає,
Коли ти, мабуть, таки народилась ціла.

***

Якщо сей сніг на твоєму лутці
Споглядає, як ми кохаємось,
Він чимало про що може переповісти.
Ти трохи соромишся його
Білого допитливого обличчя,
Завжди зашторюєш вікно.
Безхитрісна, не розумієш, він бачить скрізь.
Коли сутеніє, його маленькі очі
Відлискують бажання,
Яким ти насичена,
Яке перетворюєш на світло.
Світло легко розлітається по Світу,
А коли перестає відчувати тепло,
Випадає снігом на підвіконня.
Не соромся своїх пристрастей,
Ви – одне ціле.

Заговорили дерева навесні:
«Царя вже люди, звірі й птахи мають,
От тільки в нас його немає».
Звернулись до оливи: «Будь нашим царем!»
«Ви жартома, а чи навспражки?
Щоб за корону та ненадійний трон
Я проміняла пишну свою крону?..»
Одповіли отак і груша, й яблуня, і смоква...
Хоч-не-хоч звернулися й до терну.
І почули: «Як хочете, щоб я сидів на троні,
Так тому і буть. В тіні моїй спочити можна.
А як комусь не до вподоби буде,
То знаю, як швидко вгамувать його».
Р.S.
Ніхто так швидко не стає всесильним,
Як той, кому бракує кебети й сили..

Перелітаючи із вишні на черешню,
Невтомний соловейко з вечора й до рана
Підказував слова милі та гречні
В любові недосвідченим коханим.
Та ось нарешті стихли поцілунки й охи,
Намірився і соловей перепочити трохи.
І треба ж так, що саме тої миті
У яструбових кігтях довелося опинитись.
«Змилуйся!- благає.- Який з мене наїдок
Для тебе чи й для твоїх діток?
Довкола ж птаства більшого доволі...
А щоб удатніші та швидші були лови,
Я пісню заспіваю тобі нову...»
«Невже гадаєш ти, що я вже з глузду з’їхав,
Щоб здобич промінять на непотрібну втіху?
Напризволяще кинуть те, що маю,
І вдовольнитись тим, що не спіймаю?»
P.S.
Аби напасника не довелось просити слізно,
Про пильність дбай. Щоб не було запізно.

***
Якщо моя дівчинка
Домагається від мене любощів,
Я будь що хочу ухилитися цих розмов,
Бо не подобається під час обідньої рекреації,
Замість насичення свого організму
Чимось скоромним,
Вибиратись кудись у кущі
На надбережжя Гнила-П’яді.
Набагато приємніше ввечері
Коли постіль застелена
Духмяними простирадлами,
Освітлення приглушене,
А в домі суцільна тиша…
Ні, вона хоче екстрему.
Тому віддається мені на передньому сидінні
Мого джипу, на очах здивованих рибалок,
А коли достигає оргазму кричить так,
Що вудкарі готові розсипатись аплодисментами,
Але замість цього покручують пальцем у скроні.
Я не в афронті на рибалок,
Це ж не мені налякали рибу.
Мабуть, це тільки сексуальне відхилення
Моєї дівчинки.
Але чому я ніколи не відмовляю?

***

Якщо організуєш пожежу в оселі,
Почни з мого столу,
Там зберігаю почуття до тебе.
Розумію, що не палиш,
Це ускладнює влаштування нещасного випадку.
Утвори коротке замикання,
Навіть грозову блискавку,
Спрямуй до місця накопичення намірів,
Пов’язаних зі стосунками.
Тобі байдуже, яким чином застраховані думки.
На столі багато паперових зізнань,
Пишномовних та не дуже.
Кепський з мене майстер орігамі.

Ще сніг лежить
Ще слизько
Зима не йде

Але летять пташки
За ними хмари
Певно когось несуть

Не можна втриматись
від глибокого подиху весни
Але вона ще далеко

Хоча усі серця цвітуть
Мов рожевий цвіт сакури
Отже весна сердець вже тут

Незабаром і справжня весна
Прийде нарешті
Цікаво для чого

Всі живуть взимку
Не жаліються на спеку
Для чого ж весна

Просинається дерево і зеленіє
Позіхає навесні зеленими листочками
Цікаво чи зможеш так ти

Зможеш бо і ти частина весни
Ти частина року
Отже разом з тобою весна і прийде

Не зволікай а швидше
Роздягни свою душу для квітневої прохолоди
Пробудись насправді

Видно зелені бруньки
Але ще є лід
Значить не всі прокинулись

Чомусь хтось не хоче
Стрибнути у вихор весни
Але й вона може образитись

2011