Корпоративна повість
– Чувак, де Даша?
– %№@*&? – багатозначно вичавив я, театрально відмахнувся головою та сфокусувався на пісні.
«Ивушки вы, и-и-ивушки,
Что же вы наде-е-елали?»
Боже, до чого ж тупі слова! Що вони, оті івушки, можуть надєлать? Це ж примітивна, бездумна деревина!
– Андрій!!! Де Даша???
Ох і Альона! Уміє ж зпаскудити мистецький аналіз твору! Я обертаюсь на стілець ліворуч. Він кричуще порожній і це означає лиш одне. Що я й гадки не маю, де Даша.
– Не знаю. Щойно була тут… Ивушки вы, и-и-ивушки…
– Андрій! Візьми себе в руки!
Я чесно спробував, але істота, що тимчасово окупувала мозок і тіло, нагородила Альону тим самим промовистим нірванним поглядом. Ну, це коли очі в розсипну, а кутики губ сповідують принцип «кожен сам за себе». Альона сигнал розпізнала.
– А де ви були?
– Курили.
– Так довго?
– Т-т-траву к-курили… – жестом я попросив Альону нахилитись і зловісним гордим шепотом засичав їй у вухо, – …з шефом!
Альона різко вирівнялась, а я продовжив:
– Ивушки вы и-и-ивушки… Це просто жопа якась, а не пісня… Что же вы наде-е-елали…
– Серйозно?
Треба ж, наскільки круглими можуть бути в людини очі…
– А шо? Я так розумію, це рідкість?
– Андрій, це пиздець!
Десь так воно й було. На роботу мене прийняли аж позавчора. На співбесіді з шефом колінця мої трусились на вісім балів за шкалою Ріхтера. Шеф – ще та цяця… Мультимільйонер, котрий не купив, а сам, особисто створив один із найбільших медійних холдингів України. Акула Бізнесу, що зовні схожа на Акулу Звичайну і з норовом Акули Скаженої. Рік тому, теж під новий рік, він якось зранку завітав до комерційного відділу й звільнив геть усіх, хто там був. Вижила лише одна. Того дня вона була у відпустці. З того ж дня її називають Горцем. А сьогодні Даша, щойно безвісти зниклий юрист, читала заяву на звільнення свого попередника. Зокрема, там було щось на кшталт: «…І я не змирюся з тим, що мене публічно називають дебілом»… Словом, менеджерська школа шефа давно вже стала притчею во язицех. Як і його наркоманські витівки. Ну а як же? Людина ж творча. Он яку компанію створив…
«Ивушки вы и-и-ивушки…»
А, і, до речі… Це ж саме шеф, жалісливо зсунувши брови на переніссі, зараз співає цю довбану пісню. На пару з дружиною. В наскрізь замажореному караоке-барі столиці. За витягнуту руку від мене. За спиною випадаючої в осад Альони.
– Реально, прямо з ним прямо так взяв і покурив?
– Та я йому косяк передавав! Ти б бачила, як по-пацанськи він курить! Стискає косячок між мізинцем та безіменним пальцем і робить тягу через кулак. Я в шістнадцять років теж так умів!
– Жесть!
– …Что же вы наде-е-е-лали? Ця пісня колись закінчиться?
Альона відтанцювала шукати Дашу, а я, щоб не лишатись тет-а-тет із івушками, з третього разу покинув стілець і теж рушив на пошуки.
«Ивушки вы, и-и-ивушки,
Что же вы наде-е-елали?»
Даша сиділа на дворі, за рогом від входу в бар. В охайному пальто. Години з чотири тому ми пафосно підставляли охоронцям свій верхній одяг, щоб вони розвісили його у розкішних шафах. Години дві тому на цьому ж місці Даша по поличках розкладала, який же мудак її Алік. Мабуть, тому вона й вирішила сьогодні «во всє тяжкіє»… З годину тому я, Даша й Льоня під жваві погляди тих самих церберопобідних приматів з охорони зачинилися втрьох у жіночому туалеті. Насправді – для забиванням невинного косячка. Хоча варіант із груповухою, що читався в очах персоналу, ми вирішили не оскаржувати. Я ще й пропонував пікантно поправляти платтячко, виходячи з туалету…
А зараз ця граційна жінка у гарній сукні та з зачіскою, безідейно сиділа посеред Києва, похитувалась від вітру й токсикозу і неприроднім фальцетом звітувала про свій фізичний і, підозрюю, моральний стан.
– Даш, ти що, вже все? Вже додому?
– Мені хріново.
– Таксі викликала?
– Мені хріново.
– Ясно. Тримайся.
І Даша, пильно вивчаючи текстуру асфальту понурою головою, почала триматись. За мене, звісно. Точніше, за великі пальці. Як за джойстики ігрових консолей. Коли її хилило в той чи інший бік – мені достатньо було підійняти руку щоб її вирівняти. Нічо так симулятор… В дитинстві у комп’ютерній грі «Top Gun» я так літаки на авіаносець садив…
Ну, ок. І що далі? Таксі я не викличу бо й сам ледь-ледь адекватніший за цю жертву токсикозу… Хто врятує рятувальника? В найкращих традиціях журналістських тестів на небайдужість, я звернувся за допомогою до перехожих.
– Ви можете викликати таксі?
Повний ігнор та пришвидшена хода. Навіть не озирнулась, сучка.
– А ви можете?
– Що?
– Викликати таксі! – психую я.
– Ні.
Бездушні йобані кияни…
– От ви де!
Аллілуйя. Альона помітила моє зникнення, зрозуміла, що я шукаю Дашу і знайшла нас обох.
– Та да. Дєвочку тащить і плющить. Я боюсь, що вона взагалі зараз від’їде.
– Даша, ти як?
– Мені хріново.
– Ясно. Чоловіку не дзвонила?
– Нє. Мені хріноооово…
– І не дзвони. Буде дзвонити – не бери трубку. Та ти й не зможеш… Але, якщо що – скажеш, що музика гриміла й ти не чула дзвінка. Ми зараз їдемо до мене. Будеш сидіти у ванній, поки не попустить.
– Я зараз блюватиму.
– Тільки не на мене! – пожвавлююсь я із затиснутими токсикозною хваткою пальцями.
– Бвееее, – протестує Даша.
Що, прям так? В пальто, сукні, із зачіскою й макіяжем? На щастя, за мить до цього я вирвався й розвернув її на 180 градусів. Одяг мій лишився неушкодженим. На відміну від дашиного образу леді.
– Нічо-нічо. Так навіть краще. Її попустить, – заспокоїла Альона.
– О! Робимо селфі! – запропонував я.
– Бвеее-е-е-е, – наполягала на своємуДаша.
Я тут же увімкнув камеру на телефоні й почав моститись біля колеги, примовляючи: «…а це я з юристом на корпоративі…»
– Андрій!
– Бве-е-е-е!
– Ладно, не буду…
– Їй погано? – з’явився охоронець.
– Блять, тебе ще не вистачало! – крикнув я. Подумки, звісно. А вслух розшаркався:
– Ні-ні, все гаразд. Дама, як би це сказати… Трошки перепила.
– Бве-е-е! – підтримала мій спіч дама, кидаючи на сніг чергову «вишиванку».
– Та ми вже їдемо, – підсумувала Альона.
– Ну, дивіться… – примирливо промуркотів охоронець.
– Відведіть мене до лавочки, – попросила Даша після того, як завершила зрошувати грудневі газони.
– Веди, – дозволила Альона, – я поки збігаю за куртками, попрощаюсь з усіма і викличу таксі… В тебе яка вулиця? Яблучна?
– Фруктова…
– Чи ти з нами?
– Ну а як же? Show must go on!
Альона зникла у нетрях бару, звідки повернулась хвилин через двадцять з моєю курткою під пахвою.
Весь цей час я вбирав крізь світер київський холод і потихеньку тверезів. Даші пощастило менше, вона була в пальто. А пальта, як відомо, погано пропускають тверезість.
– Заступи її, наші йдуть! Щоб ніхто не бачив! – здалеку змовницьки зашипіла Альона.
– А ти чого так довго?
– Поки з усіма попрощаєшся… Вашого зникнення ніхто не помітив, так що все окей.
– «Отряд не заметил потери бойца-а-а».
– Ша, йдуть…
Дійсно, тут же повз нас продефілювала парочка із бухгалтерії. Дивились так, ніби застукали нас не за ритуалом детоксикації, а як мінімум за статевим актом з усіма відомими науці перверзіями. По-любому ж, курвиська, подумають, що в нас інтрижка.
Мої роздуми й прокльони перервав до болю попсовий рінгтон. Альона по-діловому швидко зорієнтувалась, виловила з нетрів сумочки телефон, глянула на екран і, не змигнувши оком, випалила:
– Даша, чоловік дзвонить.
Даша продовжувала старанно вивчати текстуру асфальту крізь опущені повіки й на подразники зовнішнього світу не реагувала.
– А, може, вона того? Спить…
– Даша?
– Мені хріново…
– Та невже? – психанула Альона. – Алік дзвонить! Ми беремо трубку?
– Нє-є-є
– Добре, що не «бве-е-е», – безтактно вклинився я.
– Добре. Трубку ми не беремо. Передзвониш, як попустить. Скажеш, музика грала й не чула...
– А, може, ти з ним поговориш?
– Ти що! Так точно не можна! Якщо дзвонить подруга це означає, що все погано бо: а). Або кохана зовсім неадекватна; і б). Кохана щось намутила й тепер їй соромно говорити. Подруга дзвонить тільки коли все хріново.
– Мені хріново…
– ...А зараз, – ігноруючи вставки, по-діловому продовжила Альона, – ми їдемо до мене.
І, крекчучи й спікаючись, я поволік ледь притомну колегу до таксі.
Всю дорогу я відпоював «мертву» Дашу сорбексом та боржомі й стежив, щоб мінералка не випала з безвільних кінцівок і не обілляла салон.
– Диви, Андрій. Тут за рогом є цілодобовий. Тримай гроші. Візьмеш два корми для кота. І один наповнювач для туалету. Теж котячого. Ну… І нам по пиву!
– Show must go on! – погодився я.
– Ивушки вы и-и-ивушки… – гикнула Даша.
– Андрій, твій вихід!
– Блять, ще один квест, – буркнув я уже на вулиці.
Не знаю, чому мені таким важливим тоді здавався вибір корму й наповнювача, але під тією зоополицею я тупцював з добрих півгодини. Зате з пивом не вагався. Головне, щоб у банці. Не знаю, чому.
А ви колись шукали під’їзди в клоаці лук’янівських двориків? Вперше бачених двориків? Бачених у байтово-параноїдальному стані? З баластом туалетного наповнювача? Ні, якщо ви не бовтались убиті по клоаці лук’янівських дворів, то ви не знаєте, що таке героїка вештання… Сам дивуюсь, як мені це вдалось, але через надцять хвилин поневірянь я таки плюхнувся на омріяній кухні й у очах моїх світилось щастя. Даша відкисала у ванній, Альона сиділа навпроти й торочила щось про мужиків, за жізнь та на дотичні теми.
Час від часу я відсилав Альону до ванної: «Біжи, перевір, як вона». Дуже не хотілось, щоб одна колега втонула у ванній іншої колеги. Це ж їхню роботу й на мене повісити можуть…
– А в мене є косячок! – ефектно з’явилась Даша, коли ми вже допили пиво, а кіт Валентин доїв свій корм.
– Ой, нє… Я ж тоді тут і лишусь! – вигукнув я, звісно ж подумки, а вголос сказав:
– О, а давай, добий нас! Тільки сама не кури. Бо точно від’їдеш…
Тут же, під витяжкою, з тремтячих рук щойно відкачаної, ми зробили кілька вдихів, видихів, видихів та вдихів, після чого повернулись за стіл. Даша сиділа на обтягнутій шкірою табуретці, підібгавши під себе ноги й пила чай. На ній були альонині спортивні штани й майка та рушник на голові. І зовсім не було макіяжу й тієї підкресленої правильності, зазвичай притаманній жінці в офіційному середовищі. За сьогодні це було її третє перевтілення. Чомусь подумалось, що я ніколи не бачив по суті малознайому людину в такий момент уразливості. З-під майки стирчали худі плечі, а з-під напівопущених повік проглядала ніяковість: «треба ж було так набратись…» Як дитинка… Даша уникала зазирати до наших облич, а ми чесно намагались не підйобувати, як це зазвичай роблять із тими, кому на п’янці не пощастило бути п’янішим за решту. Жінка дзвонила своєму мужчині, Аліку.
– Привіт… Як ти там, не скучаєш? Так, я не чула, як ти дзвонив… Ми ж у караоке-барі… Тут музика так грала… Ну, випила кілька бокалів шампанського… Зараз уже будемо викликати таксі… Я теж тебе люблю…
І хоч Алік рідкісний мудак, що постійно косячить, у чому я переконався кілька годин тому, коли Ще Адекватна Даша виливала душу, а не вміст шлунку, та зараз чомусь уявилось, як наївний, нічого не підозрюючий мужчина сидить на кухні, весь такий няшний, п’є чай із бергамотом, жує теплі, ним же приготовані пампушки, з малиновим варенням чи чимось типу того й так безапеляційно вірить брехливому тьохканню коханої. Ай-яй-яй!
Хвилин через двадцять, коли нас тащило уже від поглинутого під витяжкою, Даша почала збиратись:
– Яка в тебе вулиця? Ягідна?
– Фруктова…
– До Вишгорода через Фруктову, – продиктувала колега у слухавку та, витримавши паузу, ввімкнула фен і зникла в коридорі, звідки виникла вже через кілька хвилин. – Ну що, поїхали?
Я так і охнув. Переді мною стояла Та Сама Даша, офісного зразка. Охайна, чепурна, у платті й макіяжі. Четверте перевтілення за чотири години. Колесо Сансари у мініатюрі... Таки правду кажуть, що всі жінки актриси. Чи відьми. Зрештою, яка різниця?
На східцях, десь між першим та другим поверхом, я ще запитав:
– А пам’ятаєш, коли ми здавали одяг і нас запитали, на один номерок вішати чи на різні, то я сказав, що краще на різні. Бо невідомо, як вечір закінчиться. Хто ж знав, що він закінчиться ось так!
У відповідь колега лиш невизначено мугикнула.
…Ніч дожирала замерзлий Київ, а таксі везло на північ двох людей. П’яного та двічі накуреного мужчину й чепурну жінку після двох бокалів шампанського.
11.01.2015.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.2176 seconds