Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Ляшкевич (1963)

Рубрики

Поеми ⁄ Переглянути все відразу

  •   Ельфійський Апокриф. Разом із Наталією Дитиняк
    Він: *
    Пливе над вежами фортеці віщий знак.
  •   Ніч. Велике Море. гл.6, ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 6. Ніч. Велике Море
  •   Витоки. гл.5, ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 5. Витоки (Дельта Річки)
  •   Он. Унефер. гл.4, ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 4. ОН (Геліополь). Унефер
  •   Он (Геліополь). Менес. Гл.3. Ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 3. Он (Геліополь). Менес
  •   Харемху. Гл.2. Ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 2. ХАРЕМХУ (Великий Сфінкс)
  •   Розставання. Гл.1. Ч III. Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина IІІ: 'Сходини Сходу'
    Глава 1. Розставання
  •   Святилище Амона. Гл.6. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІ: 'Уасет'
    Глава 6. Святилище Амона (Відплиття)
  •   Са Гл.5. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності'Частина IІ: 'Уасет'
    Глава 5. Са (Учень)
  •   Син Хапу Гл.4. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина IІ: 'Уасет'
    Глава 4. СИН ХАПУ
  •   Едем Гл.3. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина IІ: 'Уасет'
    Глава 3. Едем
  •   Сади Гл.2. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності'
    Глава 2 САДИ
  •   Палац Гл.1. Ч II. Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина IІ: 'Уасет'
    Глава 1 ПАЛАЦ
  •   Одіссей. П'єса для Одіссея ( Тараса Жирка) і Пенелопи (Галини Стефанової)
      Моновистава
  •   Змія   Гл.3.  Ч.І.  Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина І: 'Дім Сонця'
    Глава 3 ЗМІЯ
  •   Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності
    'Кінець Древності' Частина І: 'Дім Сонця'
    Глава 2. Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)
  •   Бену (Фенікс) Гл .1. Ч.І. Кінець Древності
    'Кінець Древності'
    Частина І: 'Дім Сонця'
  •   Всі примітки.     Кінець Древності
    'Кінець Древності'Всі примітки
  •   Кесарія Маритима     із роману «Йе-шýа»
    Прекрасний час для проповіді. В місті
    гнітюча тиша. Вулична сторожа
  •   Кінець Древності, епос. Зміст
    'Кінець Древності'

  • Поеми

    1. Ельфійський Апокриф. Разом із Наталією Дитиняк
      Він: *
      Пливе над вежами фортеці віщий знак.
      Під ним розтягує невидимий Мастак
      невидиму для ока зваби сіть, -
      і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

      Вона: **
      Просила Рибка в Долі віщий знак,
      щоб саме тут розставив сіть Мастак.
      І таємниче Рибка посміхалась,
      коли Мастак помітив, що впіймалась.

      Він:
      - Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
      Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
      Так ніжно... й не повірила Вона,
      Що стільки літ тривала бистра мить.

      Вона:
      Похмілля болісно впливає на думки.
      П’янкої зваби випивши з руки,
      Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
      п’янило щастя, а тепер болить…

      Він:
      Болить собі, невідомо чому,
      хоча і має іншого, Йому
      з тим жити теж: крім Добру Новину,
      виношує вона й себе саму.

      Вона:
      Сидить сумна, задивлена в вікно…
      Якщо вже так змоталося кіно,
      то годі сліз і болю. Біль минеться,
      коли дитя у ній поворухнеться.

      Він:
      Коли дитя у ній поворухнеться
      передчуття сердець сумних торкнеться,
      і злине дзвінко в чисті небеса,
      і на веселку Отчу обернеться...

      Пливе над вежами фортеці віщий знак.
      Під ним розтягує невидимий Мастак
      невидиму завчасно Долі сіть, -
      І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

      І
      Ніч:
      [Голос невидимої сутності]
      Він:
      Намариться тобі принадлива любові
      знеможена блакить подалі від юдолі -
      зів’ю туманами і виточу промінням
      з уяви барвної твоєї клітку волі.

      Вона:
      Дай крила, ноче! Звий мене туманом,
      дай розчинитись в мареві омани.
      Лише на мить, приспавши пильність долі,
      впійматись дай в солодку клітку волі.

      Він:
      Бери.
      І розправляй.
      Тобі пасують крила.
      Ось і рука моя, - тремти, бо ти злетіла.
      Гляди, пітьма внизу, - внизу, а не довкола,
      І так до обрію, де твердь сполум’яніла.

      А ще вогні багать, і скорбна баркарола,
      і ворушіння тьми, яка давно зборола
      великих і малих, одважних і не дуже,
      І страх, яка легка
      ти, відчайдухо гола...

      Вона:
      Пітьма мене повільно відпускає…
      А одіж – тінь, в якій себе ховаю.
      До крил найбільше личить нагота –
      первинна сутність, чиста і проста.

      Він:
      І нагота твоя чудова - втіха мужу!
      Та глянь отам-он, у саду, зриває ружу
      коханець вмілий – кида пелюстки під кроки,
      красуню зваблює удавано байдужу.

      Ну ж бо до мене пригорнись. І мить, як роки!..
      Поглянь тепер на ту дівчúну карооку -
      краса зів’яла, у світи майнули діти,
      вона одна у ліжку, де усі й пороки.

      Самотньо унизу. Їм - ніде правди діти,
      з бідою сам на сам до старості жевріти.
      Не побажаю і тобі, прекрасна діво,
      про змогу втрачену коли не будь жаліти.

      І мить над вічністю!..
      Вернулись ми - грайливо
      твій онде кавалер із іншою – не диво?
      Вони усі такі, їх змушує природа.
      Зріднишся з ним? Чи летимо удаль сміливо?

      Вона:
      А пам'ятаєш, як було з Ікаром?
      Так і вони: самотність їхня – кара.
      Вони в польоті бачать тільки цілі,
      а не себе. І крила в них незрілі.
      Злітають ввись, баласт не поскидавши,
      і падають в пороки, надірвавшись.

      А інша… Що ж, нехай їй ружі носить.
      Вона земна. І крил вона не просить.

      Він:[сміється]
      Чи пам’ятаю я? Смішна ти, Поселянко.
      Здається так тебе назвати мали, й п’янко
      цвіло б ім’я твоє, а з ним ельфійська врода,
      ти загубилась, я ж найшов тебе, коханко.

      О спалахнула як. Зімкнула крила. Цнота!
      Вже падала б, якби я не тримав – порода!
      Ікар не з ваших був. А що таке пороки
      відомо тій, якій невíдома свобода?

      А що таке свобода жінки - пошук муки,
      дослідження себе у пристрасті, розлуки
      і злуки, відданість, душевна рівновага?
      Гадаю ще незримі поруч Бога руки. :)

      Свобода й крила, що я дав тобі. Навзаєм
      я володітиму тобою - ночі раєм.
      А вдень літатимеш одна, я не ревнивий.
      Відтак на ложі хмарки постіль розстилаєм?

      Вона:
      [присідаючи на хмарку]
      І ти туди ж…
      Признаюся, дивуєш.
      О, як же ж ти в просторах цих сумуєш…

      Так, загубилась. Але я себе шукаю.
      А ти шукаєш рабства й, дивно, раю;
      залежності від тіла поселянки;
      ковток свободи – і самотні ранки.

      То хто ти, ноче? Що тебе тривожить?
      Чим тобі тіло моє допоможе?

      Він: Оракул
      ...Як танцювала ти! До іскор у волоссі,
      та ніжних рук ячання хижого, мов досі
      ти воювала з тим, кому уже програла,
      кому віддатися приречена невдовзі.

      О, танцювала як! І з листями кружляла,
      І над слізьми своїх сестричок промовчала.
      І шати падали твої, і ти нагою
      над тим схилялася, чия прийшла навала.

      - Умри ж, о полководцю й магу, смертю злою!
      За поневолення! Що вкрив мій рід ганьбою,
      за те, що раб наш учорашній понад нами!
      За все упийся вщерть мертвотною водою!..

      Та в очі глянула йому, в блакитні рани,
      яким здавна явив Оракул помсту Панни,
      і не змогла убити, бо себе сягнула,
      і стільки невідомої колись нірвани...

      Не підкорилася Богиня віщій долі,
      і віддавалася ночі! Пристрасно доволі.
      Так само, як і ти, красуне Поселянко,
      та вже світанок, і, поглянь, женці у полі.

      Вона:
      Які двоякі всі людські чесноти…
      І не збагнеш, де видимість, де дотик.
      І не втечеш від дійсності подалі
      (за біг дають дві сторони медалі).
      Блакитні рани не злікуєш доти,
      доки не зміниш видимість на дотик.

      А я… програла? Ні, бо я не грала.
      Я танцювала, ноче, танцювала.
      А ти крізь рани в душу подивися
      і доторкнися, наче доторкнися.

      Він:
      Ти все забула... І не дивно. Тільки тіло,
      відбиток давнього того, що так любило
      свого веселого героя, переможця -
      але кохалась нині дуже навіть вміло.

      Сліди цілунків на плечі твоїм і нижче,
      та не соромся, небеса коханці ті ще!
      І що торкався я душі тобі не снилось,
      О з кожним разом будуть долі наші ближче.

      Ото ж до вечора! Лети куди завгодно.
      Крилата й гола, і земна - це нині модно,
      та спершу хмаркою закутайся і спати,
      бо сили витратила ти вночі істотно.
      .................................
      ................................

      Вечір того ж дня:[Його голос біля неї]
      ...Привіт! Як день? О, на коліні слід землиці.
      Була внизу? І що подруженьки-дівиці
      тобі казали? а колишній наречений?
      Він цілував тебе, - нехай, богині ниці. :)


      Вона: [поправляючи хмаринку]

      О, дивина! Невже тобі цікаві
      мої пусті земні дівочі справи?
      Тобі самотньо, знаю. Ти сумуєш…
      Що ж, розповім (а раптом приревнуєш:).
      Все як завжди, у всіх свої турботи:
      сходити в люди, вийти на роботу,
      вбивати час (і день за днем все ближче),
      ставати кимось (граючи в "хто вище?").
      Так без кінця… А мій земний коханий
      питав, за що солила його рани.
      А я ж не винна. Я лише хотіла
      розповісти, що добре долетіла…

      (сідаючи на краєчок):
      Так дивно, ноче… вкотре відчуваю,
      що не живу, лише спостерігаю…

      Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

      А як інакше. Ти не здатна пригадати
      ані своє, ні наше - грубі в’язня лати
      тебе тримають на знекровленій твердині,
      та це мине - недолю дано оминати.
      І покарання, що отримала ти - ніжне,
      але, по суті, ти й вела життя не грішне.
      Не те що я... Та менше з тим, прийдеш до тями,
      коли вернути видасться буття колишнє.

      Як до вподоби ця твоя сентиментальність!
      Такі чесноти придають душі сакральність,
      на жаль, найменше цим світам пасує гідність,
      вони ж останні - як осуджена реальність.
      Ти б не повірила, якби вернула пам’ять,
      де опинилася. О, згадки тяжко ран’ять.
      Та я живу із ними, маю навіть віру,
      що звідси підемо, допоки все тут спалять.

      Ні, не дивися так печально, я з тобою,
      хоч не по імені, та клич мене порою,
      ім’я у світі цім єднає групи в’язнів,
      тож клич єство моє, а не імлу з марою.
      А щодо вигляду мого – являй бажання,
      у ніч минулу був я лицарем кохання,
      для тебе все було мов сон, я розумію,
      але яким же був той сон липкий, до рання!

      Я ж тільки дух отут, та Дух і всім тут править,
      Він милосердно дав і сили задля справи
      мого єства, з тобою зв’язаного вільно,
      і ночі час, до світанкової заграви.
      Тож не втрачаємо ні миті, полетіли?
      Я покажу тобі дива такої сили,
      на самім-самім дні життя, де світ цей гасне,
      де жах і радість на краю буття могили!

      А тіло лишимо твоє отут, на хмарці,
      о не лякайся, повернеш у нього вранці...
      „Твій дух і мій пірнають глибше дна морського,
      де стережуть шляхи пітьми протуберанці...”
      Гляди, обабіч нас руїни, вмерлі царства,
      все нижче ми, на суднім дні, це шлях митарства!
      Але мовчи, нас не повинні тут відчути,
      бо смерть не стерпить жодного бунтарства.

      Під нами темний лід, за ним пропащі душі,
      вони розтратили усе, тому і злющі,
      опісля пекла тут одні лише пропащі,
      їдять самі себе у самоїдській гущі.
      А тут угору! Глянь, обабіч древні мури,
      і скаменілості могутньої статури,
      усе це сходить на поверхню – в крайнім світі,
      де чаклуни найперші, а найнижче - люди.

      Світ присмерку. Ми на одній із веж - над містом.
      Округ ліси і мочарі боліт – намистом,
      тут різна чортівня, і губляться дороги,
      і кожен стрічний погляд із ворожим блиском.
      І горизонти повні злої небезпеки.
      Цивілізації розтанули – ні Меки,
      ані Парижу, Лондону, Нью-Йорку, Делі...
      Чутки і оповіді замість фільмотеки.

      Тут сталося усе, чому не дати ради...
      І на твоїй Землі – уміння чаклувати
      зросте із ентропією, а хворий люд
      собі відразу створить кращі форми страти.

      А хижі чари доконають світ ще більше,
      і замість Божого з’являється все інше.
      Хоча, можливо, і задумано отак,
      і вгору вже давно зросло найголовніше...
      ............................................................
      ............................................................

      "Місцетворення композиції"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Ніч. Велике Море. гл.6, ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 6. Ніч. Велике Море

      1
      ... І ти не бійся ночі.
                                                 Бо пітьма -
      для відчуття божественності світу
      і повноти дарованого нам.

      В час ночі, хочемо того чи ні,
      усе інакше. У собі знаходиш
      пробудження дрімаючих вдень сил,
      твій слух гострішає, і зриш не прямо,
      а зором боковим, що додає
      до бачення в цілому. Відчуття
      наповнюються потаємним змістом,
      немовби дане нам життя складніше,
      і користатись можемо незнаним,
      для денного небаченим, нечутним.

      2
      Приходять дивні помисли про те,
      що міцність тіла - не така й важлива,
      і що літати - краще, ніж ходити,
      аніж вбирати - краще розчинятись,
      наприклад, в царстві марева й видінь,
      яким вершина - входження до сну.

      І сходження туди нас не втомляє,
      а навпаки, нові дарує сили.
      Немов голодного - обідом ситим
      не тільки повертають до снаги,
      а часто роблять дужчим, ніж раніше.

      3
      Звичайно, без надмірностей якщо -
      і їжа добра, і не подавився,
      і споживаєш те, що варто їсти.

      Їда - найперша ступінь відпочинку,
      якого друга, більш важлива, сон.
      Проте глибокий, животворний сон,
      як ніч ковтаючи осяйність дня,
      нагадує водночас нам і смерть,
      здавалось, несумісні зовсім речі.
      А то ж бувають сни важкі, страшні
      од пережитого, - як по їді -
      по справах наших.
                                   Так бо і по смерті -
      можливе різне, стан знайдемо свій,
      як благоденство, чи як біль – залежно,
      що їв, як жив - у підсумок життя.

      За смертю нас чекає нагорода -
      відновлення,
                         чи ж бо велика кара -
      страшна, тривала мука руйнування.

      4
      Ось бачиш Са, які думки бувають.
      І в них з одного проступає інше.
      З малого виглядає щось велике,
      з простого може бачитись закон.

      То ж ти не бійся ночі. Всяк Творцем
      є призваний на світ з благою ціллю.
      І як не суперечиш волі вищій,
      то маєш вищий захист.
                                             В молитвах
      ми, світло просячи прогнати мряку,
      насправді кажемо про сліпоту,
      з якою губимо своє життя...

      5
      Раі замовк. Легке гойдання хвиль
      навіювало дивовижний покій.
      Немов би не Велике море терлось
      об теплу, темну гальку – рідна Річка
      про щось хороше шепотіла людям
      і з водами розлученим човнам.

      На берег витягнуті, як завжди,
      коли нема надійного причалу,
      вони тьмяніли зовсім недалеко
      від тихо засинаючих багать.

      Спокійна ніч. Але похмуре небо
      не провіщає лагідного ранку.
      Напевно в сни великої води
      невдовзі владно увірветься буря.

      Поодаль вогнищ височіють скелі.
      Над ними, невідчутний знизу вітер,
      від моря тягнеться углиб пустелі.

      На скелі сонно зиркає сторожа,
      подекуди шепочучи в пітьму
      молитви - для Амона і Ваала,
      а від незримих хижаків закляття.

      6
      Маленький Са закутаний у ковдру,
      калачиком зіщулився в колінах
      мов вибитого з каменю жерця,
      кидає погляди у хмарну вись
      і, врешті, промовляє: "Я боюсь.
      Раі, про Са-Усера розкажи,
      він добрий."
                                 Жрець здригається, немов
      невидимий чаклун його вертає
      від скам'яніння знову до людей.

      7
      - Не бійся, Са, я був не так далеко...
      Звичайно, зараз розповім тобі.

      Жив-був прекрасний хлопчик Са-Усер.
      Повелівати вмів над всяким звіром,
      над рибами, над гадами, птахами.

      Ходив щокожен ранок в рідні плавні
      і неодмінно повертав із тим,
      що нам дає турботлива природа,
      додому, де старшенького чекали
      брати і сестри, мати й сивий дід.

      Тому три літа владний Пераа,
      як батька відіслав у край далекий
      охороняти царські каравани,
      і важко їм далися ці роки.

      Од труднощів місцевому вельможі
      заборгували за всілякі речі,
      і повернути борг той не могли.

      8
      Вельможа готувався вже забрати
      у двір рабами їх, коли, підрісши,
      старшенький Са раптово розпочав
      приносити у дім багатія
      качок, гусей, і кошики ущерть
      набиті рибою, чи ж бо плодами.

      Збентежений моторністю хлопчини
      і тим, які йому даються справи -
      вельможа тішився, що незабаром
      умілого маленького раба
      примусить працювати як належить.
      Не кошики носитиме - човнами
      носитиме у двір багату здобич,
      раз таємницю володіння знає!

      9
      І день і ніч доймали можновладця
      недоотриманих багатств видіння.
      Геть схуднув, наче жовта лихоманка
      його вогнем неситим поїдала.

      І писаря царевого купив,
      і вдвох вони засвідчили борги
      у сто корзин зерна і стільки ж риби,
      численні табуни качок, гусей,
      які вже завтра має повернути
      родина Са, - інакше втратить волю.

      10
      Та не злякався Са біди - покликав
      хлопчина вранці жадібного мужа
      зі слугами його у плавні Річки,
      аби отримали чого бажають.

      І розгорілись у вельможі очі.
      Відчув, що нині стане ще багатшим.
      Закликав безліч люду, й на возах
      подався за багатствами до Річки.
      І хлопцю знак подав - той усміхнувся,
      і, мовивши слова таємні, зрушив
      страшенну кількість риби і птахів.

      11
      Для них спочатку вистачало рук,
      корзин, возів, і тверді під ногами,
      але невдовзі, мов піски за бурі,
      дари вельможу вкрили з головою.

      Той перелякано кричав - О досить! -
      і, задихаючись під тягарем, хрипів,
      що борг прощає і сім'ї, і хлопцю,
      аби, лишень, це швидше зупинив.

      В передчутті закінчення життя
      і жадібних багатствами не звабиш.
      Тож поклонився Са у ноги Річці,
      подякував за безкінечну щедрість ,
      і мовив, що вельможі справді досить.

      12
      Затим настрашених людей з дарами
      спровадив до поселення крізь плавні,
      і там, о щастя, він угледів батька,
      який додому врешті повернувся,
      геть кволий, без дарунків, та живий.
      А це було, однак, найголовнішим.

      Вельможа ж той хворів аж до кончини.
      І що йому не подавали слуги
      на все він озивався: "Мало, мало..."

      13
      Са міцно спить. І Ка його далеко,
      мандрує, певно, десь поблизу Річки,
      а може десь удвох із дідусем
      вглядаються в минуле і майбутнє.

      Хоча навряд чи дід в онуці бачить
      оте, що так окрилює Раі.

      14
      Жрець підіймає голову на звук
      легенької дівочої ходи.

      Невтішна наречена від намету
      простує до багаття. З кожним днем,
      що наближає час її заміжжя,
      вона стає сумнішою.
                             - Так страшно. -
      шепоче до жерця, - чому мене
      од рідного далеко посилають,
      на край землі, до тих страшних і диких
      людей, у сумнозвісний Вавилон?

      Боюсь землі чужої, їх богів,
      царя, рідні, прислужників, палацу...
      Дівча втикається лицем у хустку,
      зволожену невпинними сльозами.

      15
      Та жрець суворий і слова його
      далекі від жалю чи умовляння:
      - Це доля, і вона твоя, достатньо
      дитячих сліз, бо ти уже доросла,
      бо ти уже повинна віддавати,
      робити те, для чого звана жінка.

      Оточуй кожний день довкола себе
      живе і неживе любов'ю серця.
      Якому богу б не вели вклонятись -
      хвали Творця за світ в якім живеш,
      за все навкруг, не створене людьми.
      Володарю своєму не переч,
      в нім прославляй хороше...
                                              Що й до чого
      навчать тебе служниці дуже швидко.

      І дуже швидко ти знайдеш розраду.
      Та не гляди на зовнішню красу,
      а у нутрі шукай, і Вавилон,
      достатньо витончений, це помітить.

      Як добре серце матимеш, то буде
      того Унеферу цілком достатньо.

      А зараз йди - не плач, а споглядай,
      повторюй голосно, що кожен день
      дорогою навколо себе бачиш.
      Наступить час - розповідати будеш
      маленьким дітям, а затим онукам...

      16
      Дівча пішло, невдовзі засинає.

      Ховаючись у шурхотіння хвилі,
      примарно линуть сонні, тихі кроки
      бороданя з гілляччями в руках.

      Ось він підходить ближче, присідає
      біля багаття, протягає руки,
      вогонь спалахує і спішно ловить,
      мов пес кістки, покручене галуззя.

      17
      Край моря клубочиться свіжість ранку.
      І важко видихають бризки хвилі.

      З пустелі лине жалібне виття,
      нагадуючи тоном і мотивом
      щоденні пісні веслярів.

      Світає...


      * * *

      Художник - Девід Робертс






      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Витоки. гл.5, ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 5. Витоки (Дельта Річки)

      1
      Високі голі вапнякові скелі,
      порізані ущелинами наче
      суворі лиця сивих ветеранів,
      під натиском лугів і пасовищ
      рішуче відвертаються на захід.

      Немовби, супроводжуючі Річку
      у споконвічному дозорі, стражі
      отримали наказ і полонянці
      дозволили втішатись широчінню.

      Невдовзі перед тим, як слово воля
      означення конкретності утратить
      для прісних вод, які зіллються в море.

      2
      Над гребенями голомозих скель
      кружляючи, здіймається увись
      без руху жодного могутніх крил
      старий орел. Байдуже споглядає
      зеленої долини плин на північ.

      Покраяна мереживом каналів
      і річищами вічної Ріки -
      земля жива, напоєна водою.
      Не те, що зовсім інший простір, зліва, -
      одноманітно вицвілих пісків.

      Але трава й кущі ховають живність
      і птах, урешті, зміщується вліво,
      де вибір хоч і набагато менший,
      зате правдивий.
      І невдовзі вже
      орел, зробивши пару дужих змахів,
      стрілою мчить кудись потойбіч скель.

      3
      - Змію помітив, певно – каже важко
      губами кривлячи Сандал: - Навіщо
      учора стільки випив я? Вже краще
      за те вино змію було б ковтнути.

      Він знову підіймає повну чашу
      і жадібно п’є воду. На дошки,
      йому під ноги, накрапають краплі,
      і зразу висихають.
      - Тільки вчора
      мені розповідали про жерців,
      які у храмах в Оні не тримають
      червоного вина. Мовляв, од крові
      той виноград почервонів, коли
      при корені лози поклали тих,
      що полягли у битві із богами.
      Тому червоне будить в жилах шал,
      п’ючи його, наповняєшся кров’ю
      своїх недосконалих, грішних предків.

      Сьогодні я в це вірю, чуєш, вірю.
      Вже, дійсно, краще печена змія.

      Говорять, люди звідти дуже смачно
      готують змій. Там що немає їжі?

      4
      Сандал глядить кудись у далечінь,
      за пасма скель, і вимагає, врешті,
      аби Раі мовчати перестав.
      - Оповідай, що видно з тих висот,
      і що за ними? Невідомо, може
      і там колись прийдеться побувати.

      Раі, який в думках перебував
      ще у вчорашньому нічному дійстві
      посвячення малого Са, здіймає
      незрячий погляд вгору і, немов,
      надвоє розділившись всередині,
      безбарвним голосом розпочинає:

      - Там, далі, нескінчена жовтизна
      байдужих, обезводнених пісків.
      Одноманітна і жарка пустеля
      в коричнево-червоно-білих цятках...

      Поблизу від човна з води злітає,
      спалахуючи мідно-жовтим блиском,
      велика риба. Хтось із веслярів
      підрізує її своїм веслом.
      Рибина слизько ковзає по древу
      і лине в глибину. - Це віщий знак, -
      сопе Сандал, обхоплює жерця
      за плечі: Віщий знак, розповідай!

      5
      Жрець посміхається купцеві: - Звісно.
      Сандале, там, за скелями, пустеля
      і в ній трапляються відомі речі.

      Але коли ти нею вже ідеш,
      то розумієш - бачення колишнє,
      хоч і давало певну перспективу,
      та істині лиця не відкривало.

      Одноманітні, нібито, здалеку
      піски пустелі, мов застиглі хвилі,
      нараз кидаються тобі назустріч
      громаддям вкритих брижами валів
      і твердю зашкарублої поверхні.

      Здіймаєшся уверх непевним кроком,
      і ще не певніше ступаєш вниз.
      Відтак ідеш собі немов болотом,
      втопаючи ногами, чи пливеш
      донизу схилом, вкупі із піском.

      А ще там звірі, змії, павуки.
      Все небезпечне і украй підступне.

      6
      Та після дня дороги жовте море
      виплескує мандрівника на взгір’я,
      пісок мілішає і видно твердь -
      скелясті кручі, урвища, долини,
      сліди померлої давно води.
      Сліди колись квітучої, живої,
      прекрасної і щедрої природи,
      що із водою зникла в царстві мертвих,
      залишивши по собі кістяки.

      Земля, що перед тим тисячоліття
      рясніла травами й лісами - зсохлась,
      зітерлася у найдрібніший пил,
      роздулася вітрами в різні боки.

      Не віриш вже своїм очам, коли
      на цьому кладовищі бачиш речі,
      що наче відійшли без вороття, -
      примарні острівці лапатих пальм,
      оази життєдайної надії.

      7
      Одначе незабаром розумієш,
      що це далеко не поля достатку.

      Життя підтримуюче джерело -
      здебільшого, болотяна вода,
      солонувата, тепла, гидко тхне.

      А прохолода пальмова ховає
      у собі невеличке бідне плем’я, -
      десятка три розбійницьких сімей,
      яким не дорікнеш - пісок не родить.

      8
      Ще далі, за пустелею лівійців,
      перед Великим морем - неширока
      родюча смуга ґрунту. Дикий люд
      щось садить там, вирощує, рибалить,
      готовий завше у зручну хвилину
      мандрівників до нитки обібрати,
      чи розпочати між собою бійню.

      У них така вже кров, тому у нас
      найкращі в армії солдати звідти.

      Та й тим, кого не прийняли до війська,
      селитись дозволяють на кордоні,
      аби у Кемет банди розбишак
      вони самі уже не пропускали.

      Тут як своїх нема, то з островів,
      буває, припливають горлорізи -
      шардана, шекелеша, ще хижіші,
      аніж розбійники з оаз пустелі.

      9
      А там, бува, заносить із-за моря
      здорованів-веселунів - ахайву -
      у латах, зі щитами в повний зріст,
      які не знають милості і міри.

      Колись, іще не так давно, на морі
      порядок інший був, бо з Пераа
      укупі цар кефтіу правив - Мінос.
      При нім бродяги рідко припливали.

      Жаль, сталося, що дивну ту країну
      раптово зруйнували хвилі моря,
      а що зосталось - знищили ахайва.

      10
      Сандал незадоволено бурмоче.
      Раі, на нього перевівши погляд,
      всміхається куточками губів.

      Немов тамуючи всього-лиш спрагу,
      а не бурхливі почуття, купець
      ковтає нову порцію води,
      і промовляє: - Чи не Пераа
      із тим царем кефтіу воював?

      Кажу одне, Раі, - чому мій дід,
      нащадок знаменитих моряків,
      що з Кемет увійшовши до Секот,
      обпливши водами незнані землі,
      назад вернулися Великим Морем, -
      не міг при тому Міносі спокійно
      везти до вас товар: вино, оливи,
      коштовний пурпур, чи ж бо власний кедр?!
      Бо правили усім оті кіфтіу!

      А що той Мінос витворяв у Кносі
      із взятими в неволю? Незабаром
      про те Раі дізнатись зможе сам
      на побережжі - в Тірі чи Сідоні.

      11
      Раі зливає на долоні воду
      і каже, що всім серцем поділяє
      журбу, од кривд отриманих, від бід,
      оточуючих скрізь людей достойних.
      - Хоча й не ми зробили світ таким,
      у силі ми недоліки справляти.

      Усім відомо, де дурне, злочинне,
      на що не можна закривати очі -
      жалію, звісно, не царя кіфтіу,
      а люд загиблий, бо вони жили
      так само чесно, як і інші люди.

      12
      В Раі у пам’яті зринає образ
      прекраснішої жінки, що рахує
      із чаші висипані камінці.
      Їх так багато - прямо ціла гірка.
      Він теж рахує, повторяє звуки,
      що жінка вимовляє знову й знову...

      А ось вже гірка ділиться надвоє -
      в одній, маленькій, чорні камінці,
      а в іншій, значно більшій - тільки білі.

      Прекрасна жінка радісно сміється,
      старається в долоні охопити
      велику купку, та ніяк не може.
      І він допомагає...
      Лиш пізніше
      йому розповіли, що за вагою
      так визначалась днів прожитих вартість,
      бо біле - дні щасливі, чорне - чорні.

      Та мами не було вже біля нього.

      13
      Жерця пронизує печаль і серце
      його, немов ота велика гірка,
      розділене надвоє. Невеличке,
      дитяче, переповнене стражданням,
      жагою повернути все назад.
      Велике ж відчуває передвістя
      майбутнього возз’єднання з усім,
      чого не обійняти в цьому світі.

      Жрець втягує повітря повні груди,
      тамуючи в них тугу, і веде
      від серця хвилю збудження, тепла
      через усі судини тіла, до
      напружених долонь, до пальців ніг.
      Відтак вгамовує відлуння в скронях.
      Біль відійшла. Життя пливе вперед.

      14
      Са зручно розмістився зовсім поруч,
      вслухаючись дорослої розмови,
      кидає в воду глинку й камінці,
      назбирані на пристані у Оні.

      Що ж, у минулу ніч він увійшов
      в кімнату першу сходження. І, видно,
      до цього часу ще перебуває
      під враженням побаченого там.

      Такі часи. Коли душі зростання
      вимірюється шляхом через зали
      углиб землі, в прихованість од світу -
      проходженням, здавалось нескінченним,
      крізь мряку до таємної посвяти.

      15
      Позаду залишивши край рільничий -
      з його володарями і богами,
      човен Сандала, наче чорний птах,
      із клітки болотистих берегів
      старається пробитися на волю.

      Вже краще моря штормові простори
      і тверді ледь помітний горизонт,
      аніж болото, плавні, береги
      у заростях таких, що неможливо
      задля спочинку місце відшукати.
      А ще комах пожадливі рої
      і невідомо що за тварі в водах.

      16
      Нараз, по праву руку, між кущів
      зринає вирубка велика й луг,
      заповнений ревучими стадами.

      Худоба воду п’є на мілині,
      а вправні пастухи на конях верхи,
      з острогами в руках тримають лад
      в стовпотворінні безлічі тварин.

      На юнаках ніякої одежі,
      вони засмаглі, й радісно гукають,
      побачивши човен. Сандал питає,
      що хочуть пастухи, про що кричать.
      Раі махає чабанам рукою.

      - Вони прохають, щоби ці вітання
      ми передали їхній батьківщині,
      і зичать нам хорошої дороги...


      * * *

      Художник - Девід Робертс



      Читати далі, Част.ІІІ. Гл.6
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      82. Секот (др.єг.) - Червоне море.
      83. Шардана, шекелеша, (др.єг.) - жителі Сардинії, Кіпру.
      84. Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.
      85. Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.
      86. Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    4. Он. Унефер. гл.4, ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 4. ОН (Геліополь). Унефер

      1
      Правитель Хека-Анеджу сидить
      за щедро вкритим стравами столом
      незадоволений. Хоч на обличчі
      привітності великодушна маска -
      всередині нудьга й роздратування.

      Як і передбачав - пропав і слід
      від ранішнього настрою - це свято,
      прихід човнів, промови до народу,
      вечеря неодмінна для вельмож, -
      одна нудота, що родила іншу,
      ще більш нестерпну.
                         А було спочатку
      прекрасне відчуття, п’янке жадання
      утішитись чарівним володінням,
      тонкими пристрастями! І не вийшло,
      немає і краплини часу! Сили
      розтрачує аби не захмеліти,
      і на мовчання в образі розмови!

      А як утриматись в тісному колі
      цих марнословів, хитрих пустомель
      од слів про себе, про свої діла,
      чи ще жахливіше - про справи інші?!
      Коли слова ті витягають з рота!
      Немислимо! а треба, бо вже завтра
      почне між пальців влада витікати...

      2
      І голова ось ділиться надвоє,
      і шлунком підіймається нудота.

      Але не пити в честь царя, богів?
      Усупереч традиції завчасно
      гостину припинити – неможливо!

      Так чи інакше в тім побачать слабкість.

      Ледь-ледь служниця наливала і
      вино подіяло. Можливо з втоми,
      але якщо і далі так піде,
      то доведеться брати на ніч в ложе
      не цю красуню, що із Тіру вчора
      Нагон привіз, а чашу, навіть таз!

      Підходить стражник. Мовить у поклоні,
      що надійшов той самий жрець, якого
      послав Палац з дівчам в Кардуніяш .

      Довкола зацікавлено стихають.

      3
      Правитель області тайком радіє
      можливості позбутися нарешті
      докучної уваги, і жерця,
      коли той входить у банкетний зал,
      запрошує присісти біля себе.

      Під поглядами знаті гість іде
      до свого місця.
                         І стає так тихо,
      що невідомо звідки і луна
      майнула залом, спершу в такт ходи,
      а потім, осмілівши видно зовсім,
      і приспівом протяжним до пісень,
      неподалік вируючого люду.

      4
      Раі з цікавістю глядить довкола,
      на ситі, набундючені обличчя,
      на метушню служниць перед собою.

      Рішуче відмовляється від страв,
      із усього обравши розмаїття
      прекрасні фрукти у розкішній вазі.

      На вирізанім з дерева абу
      велика срібна чаша. Щось людське
      в поставі чорного міцного тіла
      і в задумах тварини. Так і сяк
      дістати намагається із чаші
      духмяні, визрілі, смачні плоди,
      чий запах так розбурхує уяву
      і голоду бурчання в животі.

      Чуттєвий хобот, вигнувшись угору,
      усупереч можливостям своїм,
      продовжує змією заповзати,
      підтягуватися за срібний край.

      Могутні бивні здійняті у вищім
      пориві-злеті над відкритим хтиво
      в тваринному бажанні ротом. Звір,
      що так нагадує усім цим мужа
      в оманливій жазі оволодіння.

      5
      З-за столу чути сміх, гучний пересуд
      округ відмови від їди жерця -
      бо ж знано, у вині загроза плоті,
      у нім ховаються палкі дерзання,
      які найкраще гасить повний шлунок.

      Правитель області, подавши знак,
      підтримує, говорить - думка слушна,
      та апетит - як жінка, що приходить
      і пропадає часто нез’ясовно.

      Принадно вигинаючись всім тілом,
      прислужниця несе до столу глек
      у формі птаха.
                             Глиняний стерв'ятник,
      згорнувши до боків могутні крила,
      глядить пихато, як один-єдиний,
      кому допоки вміст хмільний не шкодить.
      Та, певно, не здогадується й сам,
      що головне у нім не вміст боків,
      а готрий, хижий дзьоб, який присутнім
      нагадує про справжню ціль появи
      його володаря над полем столу.

      6
      Пряма і довга шия служить птаху,
      а, заодно і глеку – добрим руслом,
      яким із дзьоба витікає в чашу
      прозоро-жовта течія вина.

      Без сумніву перетік рідини
      приємний погляду. Неначе час
      набув тілесності в переливанні
      і мить за миттю пред'являє зміни
      вина у чаші, а не на обличчі,
      нахиленому над водою Річки.

      Роки самотності, життя простого,
      з читанням давніх текстів, молитов
      до одерев’яніння, забуття,
      до вивільнення зору у мандрівках
      далеко за межею розуміння -
      з ковтком вина відійдуть у минуле.

      7
      Служниця наливає можновладцю.
      Затим Раі. Букет дівчаток жвавих
      слідкує за наповненістю чаш
      у інших. І у відповідь їх діям
      вздовж столу котиться веселий гам.

      Пригода із відмовою жерця
      на нетривалий проміжок забута.

      Правитель підіймає руку й щиро
      жаліється: - Святкуємо весь день!
      А слово мудре, наче рідкий птах,
      майне то там, то там, а не присяде.

      І упирається в Раі очима:
      - Ось випий з нами, і затим скажи,
      та тільки правду, чи любити можна
      щось більше, ніж Палац Великий Кемет?

      Та не кажи, що і вина не п'єш!
      У нас жерці не п'ють лише червоне!
      Прийдуть пізніше, як завечоріє,
      тоді побачиш сам. І ти на службі,
      як я, і, зрештою, усі присутні
      навколо чи не так? Тому повинен
      сидіти біля нас сумирно, чемно
      і пити за здоров’я Пераа.

      Давай-но гостю наш, чекають люди.

      8
      Правитель знак дає й Раі до чаші
      служниця наливає і води.

      - Розбавлене по-правильному - стане
      вино менш небезпечне язику!
      Від знаті чути схвалення і сміх .
      Правитель пильно дивиться на гостя.

      Раі ледь приголублює напій,
      вчуваючи давно забутий смак.
      І просить сили і натхнення в Тота
      для точності і вправності в словах.

      9
      - Правитель славний, Деді, чи можливо,
      щоб жрець, що довгий час був у молитвах,
      не знаючи щоденного, навчав?

      Молодший віком за Раі правитель
      всміхається поблажливо, як рибі
      у неводі всміхається рибак:
      - Чому би й ні, ми що не здатні вчитись?

      І далі поглядом, скоріше ствердним,
      аніж запитливим, глядить на знать.

      Червоні від жари, вина, і фарби,
      що густо покривала ситні лиця,
      присутні засопіли від натуги
      вловити напрям вітру, й лиш один
      зробив це без найменших зволікань.

      - Наш добрий повелитель, мудрий Деді!
      шановний жрець старого дому сонця
      вважає, що безпечніше повчати
      Аменхотепа - сина Пераа.
      Бо для присутніх тут казки не зможуть
      служити істиною, як для хлопця.

      Промовець вирізнявся від усіх
      сидячих за громадою стола
      не тонкістю убрань, але обличчям,
      упевненим і владним, як і в Деді.
      Раі здалось, що він його вже бачив.

      10
      Правитель області кивнув: - Дотепно.
      Спасибі Хеті. Ти хороший радник.

      Ви певно бачилися в Уасеті,
      в святилищі Амона-Ра з Раі?
      Та годі з цим. Раі - ти значить вчив
      прекрасну зірку небосхилу Кемет?

      Ми зацікавлені оцим безмірно.
      І чути хочемо, як син Палацу
      від тебе би почув, правдиве слово!
      Чи можемо любити з дня у день
      щось більше за Палац Великий наш?

      А заодно дай відповідь і Хеті -
      що казочкою є - любов чи правда,
      чи може те і інше? Ну ж бо, друже!

      11
      Раі окинув поглядом застілля.
      Із-під чорнявих і рудих перук
      на нього пересичено гляділа
      велика єдність в пошуку розваги,
      і повна непотреба щось любити.
      Звичайно, окрім себе і багатств.

      Ні Вище непотрібне, ані Краще,
      коли важливим є - аби не гірше.
      Щоб нині, завтра, й потім - звична розкіш
      їх тішила, бо кращого немає -
      і шлунок повний, і вино п'янить,
      і втіхи всі досяжні, крім, хіба,
      сукупності їх у Найвищій Владі.

      12
      - Він був Царем воістину прекрасним!
      Високим, сильним, мудрим і любимим.

      Великі карі очі ніжним блиском
      сіяли на засмаглому обличчі,
      блищали, мов Ріка, під зором Туті .
      Волосся вигравало чорним лиском,
      як і сама земля довкола Річки.

      Правління довге не гасило радість,
      яка текла від нього до народу.
      І усілякі, різні племена,
      що заселяли край, не воювали,
      а під рукою батьківською вчились
      любовно доглядати плідну твердь,
      долати норов життєдайних вод,
      вирощувати хліб і виноград,
      пустелю перетворювати в поле.

      Мир-злагода царили і коли
      великий Цар далеко був од дому.
      Бо відблиск сонця правив у серцях,
      в простих і грубих видавалось людях.

      13
      Та був і лютий ворог у Царя.
      І не далеко, а, як завше, поруч.
      І линули події неминуче
      до гибелі Правителя - щодня
      провидці сповіщали про біду.

      Та чи порятувати може нас
      любов загальна, кількість охоронців,
      поради, що стосуються меча,
      коли на грудях клубиться змія?

      Убивцею став брат. Такий могутній,
      як і Правитель, тільки серцем злий,
      з безмірною закоханістю в себе.
      І самолюбство прагло слави, влади
      іще гучніших, ніж до того мало.

      І здобуло усе, і навіть більше.

      Чомусь завжди, коли жадаєш влади,
      і здатний за для неї на убивство,
      отримуєш її - для нових вбивств.

      14
      І огорнув країну чорний смуток.
      Обличчя вкрилися покровом ночі,
      безрадісне світило з дня у день
      долало денний шлях все швидше й швидше.

      Люд горював, та що вчинити міг?
      Розніжений життям спокійним, мирним,
      з ножем, серпом із каменю супроти
      нової заколотницької зброї,
      й незнаних в Кемет металевих лат,
      в які вдяглись прибічники убивці.

      Що залишалось?
                        Тільки жити далі.
      Та чи могли володаря нового
      вони якимось чином полюбити?
      Зненавиділи розумом і серцем.

      А що було їх горе в порівнянні
      із відчаєм царевої дружини,
      коханої його з часів дитинства?

      Вона ж повстала проти зла, проклявши
      тих заколотників. З Палацу вийшла,
      позбулася у розпачу безмежнім
      розкішного волосся, подалась
      шукати тіло свого чоловіка.

      15
      Пішла уздовж Ріки, бо чула наче,
      був кинутий у Річку. І вздовж моря,
      куди впадали повні смутку води.

      Там новина утішила її
      і повела до Бібла , де знайшли
      дорогоцінний ящик.
                              Води пінні
      його о хижі скелі не розбили,
      не поховали на глибокім дні,
      а винесли місцевому царю
      до самих ніг.
                              Той мудро повелів
      занести знахідку до храму Беліт ,
      і там оберігати доки доля
      не явить свій подальший хід, бо ж ясно,
      що в наміри божественні людині
      втручатися без дозволу не слід.

      І сталося - явилася цариця
      за чоловіком вбитим, і поклони
      правителю за мудрість дарувала.
      І сяяла в очах її надія,
      бо сповістили в храмі - муж воскресне!

      Жінки, чутливі до подій майбутніх.
      Не помиляються, бо бачать серцем.

      16
      Аби не розпочалася війна
      з правителем-убивцею царицю
      і тіло мужа привезли таємно
      назад, до рідної землі і там
      вона сховалася посеред плавнів,
      в одному з тихих закрутів Ріки.

      Проте убивця, знаний на чаклунстві,
      знайшов приховане від нього тіло
      і в люті розірвав його на часті,
      і їх розсіяв по усій долині.

      Здавалося, на тім усе й скінчиться.
      А ні, як виявилося, насправді
      усе оце було лише початком
      нових часів божественної слави.

      17
      Дружина Вбитого в найтяжчі дні
      не відвернула зору від небес,
      і в нагороду їй, а також краю,
      було даровано цариці сина,
      у хвилі, як над мужем голосила.

      Було і переслідування їх,
      і втеча Непорочної з Дитям,
      життя серед Річних заплав, боліт
      у розшуках частинок тіла мужа.

      Не підкорилась розпачу любов.
      І сталося! Великі Тот і Інпу ,
      возз’єднують віднайдені частини!

      А син Пречистої - славетний Гор,
      здобувши перемогу понад Сетом,
      уклав Царю в уста цілющий подих.

      18
      Велика радість обійняла світ!
      І Сонце запалало знову в силі!
      Правитель, що зійшов у царство мертвих,
      вернувся, торжествуючи, додому!

      Він чистий - не належить більше смерті,
      Він володіє вічністю - як Ра!

      Схилились перед ним його найближчі:
      - Ось, царю, трон, - ти з нього правив мудро.
      Ось любляча дружина, ось твій Син!
      Ось вірні піддані - даруй їм вічність
      щасливу на землі, як вже колись
      ти дарував Закони і Порядок,
      і знищуй зло, не до кінця розбите...

      Схилився у поклоні весь народ:
      - Ми славимо великого Тебе!
      - Цар знову з нами!
                             Прав тепер довіку!...

      19
      Він був б Царем воістину прекрасним!
      Високий, сильний, мудрий і любимий.
      Із добрим поглядом, що пасував
      до гарного, смаглявого обличчя,
      немов нічна Ріка до блиску Туті.
      З волоссям, як земля навколо Річки,
      прекрасний духом батьківського краю.

      Та вже було у Ньому і нове.
      За видимим вчувалась вища велич,
      що недоступна погляду очей,
      явилася уповні тільки з часом.

      Він, подолавши смерть задля життя,
      Він, так радіючи земним утіхам, -
      відмовивсь від всього!
                               Лише звелів,
      щоб неухильно жили за Законом,
      бо прийде час для кожного і буде
      оцінюватись кожен перед Вічним.

      20
      І був хтось із супутників його,
      і з відчаю і горя закричав:
      - Навіщо Царю йдеш від нас? Куди?
      Ким станеш там - прислужником богам,
      коли у нас завжди Єдиним будеш?!

      Воскреслий же у відповідь всміхнувся:
      - Я вічний вже, а ви - звичайні смертні.

      Я з вами був, бо полюбив цей край,
      і вас, працюючих невтомно в ньому.
      І йду від вас оточений любов’ю.
      Що можу кращого за це бажати?

      І ви щасливі, бо я буду Там.

      Хто краще потурбується за вас
      і руку вам протягне і замовить
      за кожного перед судом грядущим?
      Хто, як не я? І хто ще, як не я,
      повинен дати приклад виконання
      Закону? Всі ж бо призвані у нім,
      не омине ніхто і букви звідти!

      Іду від вас оточений любов’ю,
      не тільки вашою, сестри, дружини,
      і сина мого - а Любов’ю, що
      мене зустріла там, де я вас стріну.
      Від неї не відмовлюся ніколи.
      Вона на всіх, хто в правді жив, чекає.

      22
      Знать розтривожена, слова прибульця
      враз оживили струни інструменту,
      який, захований в найдальший кут,
      здавалося, замовкнув назавжди.

      Його би можна заглушити криком,
      брутальним сміхом, чи ж бо кулаками.
      Але услід за іменем Царя,
      що породив усе тут, так вчинити
      украй безумно, як не подивись.

      Знать розтривожена. Мовчить. Чекає.
      Правитель рвучко підіймає келих:
      - За Пераа, хай дихання Усера
      знаходиться у нім на вічні дні!
      Хай править нами в силі і в красі!...


      * * *

      Художник - Девід Робертс



      Читати далі, Част.ІІІ. Гл.5
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      67. Шасу (др.єг.) - кочівники бедуїни.
      68. Оронт – древня назва річки, нині це Нахр-ель-Асі на території Лівану, Сірії, Туреччини, - впадає в Середземне море.
      69. Кадеш - знамените древнє історичне місто, на караванній дорозі з Межиріччя до Фінікії, Сирії, Палестини, Єгипту, - знаходилося між Дамаском і Тіром, як ворота в низину.
      70. Хіддекель – агедійська назва річки Тигр, Євфрат – той самий, нинішній, Євфрат. Протікає разом з Тигром через Межиріччя.
      71. Шадуф (єг.) - журавель для черпання води.
      72. Пахон (др.єг.) – дев’ятий місяць староєгипетського календаря.
      73. Дев’ятка храмів – в честь дев’ятки початкових богів в місті Оні. Це Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Усер, Ісет, Сет, Нефтіда.
      74. Правитель сепату – в древньому Єгипті спадкоємний правитель області (пізніше ному).
      75. Секот (др.єг.) – Червоне море.
      76. Абу (др.єг.) - слон.
      77. Тум (др.єг.) – він же Атум.
      78. Елам – Еламська долина на річці Тигр, можливе місце Райського Саду, що з Вавілонських поем попав до хебрейських.
      79. Хека-Анедж (др.єг.) – назва 13-ої області (ному) Нижнього Єгипту. Столиця Он.
      80. Кардуніяш (др.єг.) – назва Вавілонського царства в листуваннях Аменхотепів.
      81. Сепат (др.єг.) – область, структурна частина Кемет, за греків – ном.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Он (Геліополь). Менес. Гл.3. Ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 3. Он (Геліополь). Менес

      1
      Від храму Світлого Атума-Ра
      багатолюдні юрби сунуть вниз,
      алеєю, на пристань, де стрічають
      флотилію царевих кораблів.
      І перші поміж різного народу -
      провінцією правлячий вельможа,
      сановники й жерці Дев’ятки храмів.

      Звучать пісні у славу Пераа,
      правителя сепату, привітання
      усіх новоприбулих із столиці.

      Жерці проводять благосні обряди.

      2
      Нарешті церемонія скінчилась.
      Невістка їде з почестями до
      вельможного палацу, і за нею
      одразу поспішає важна знать,
      на урочисту зазвана гостину.

      Можливо, щось дістанеться і іншим,
      бо юрби жваво тягнуться услід.

      3
      Спровадивши невістку до хоромів,
      їй наданих, і звісно сповістивши
      двірцевого сановника про те,
      що після зустрічі з жерцем верховним,
      відвідає гостину у палаці,
      Раі іде.
                      Його уже чекають.
      Від пальми придорожньої біжить
      йому назустріч Са. Дитячі щоки
      в слідах од сліз. Раі ласкаво гладить
      малого і говорить про місця,
      куди удвох зайти буває важко.
      Привітно посміхається жерцям,
      які очікували теж, і далі
      вони ідуть алеєю до храму
      навчителя божественного - Тота.

      Удалині срібляться води Річки.
      Внизу канал, заповнений човнами -
      на дзеркалі спокійної води,
      причалені, вони геть непорушні,
      немовби сили набираються, бо вже,
      на ранок, знову вирушать в дорогу.

      4
      А незабаром, в місті киць, Бубасті,
      флотилії прийдеться роз’єднатись.

      Човни Палацу повернуть направо,
      потягнуться каналом Пераа
      до моря Секот , у далекий Пунт -
      за пахощами, шкурами і чорним,
      дорогоцінним деревом, за кістю
      могутнього абу та іншим скарбом.

      А корабель Сандалів попливе
      униз по Річці, у бентежні далі,
      у закутки царевих володінь.

      Хтозна, чи ще зустрінуться колись.
      Човни передчувають час розлуки
      і сумуватимуть аж до світанку,
      допоки вітер не підніме хвилю,
      не заговорить з ними про своє.

      5
      На березі забава для зівак -
      торгівля веслярів з юрбою немху.
      Селяни принесли чужинцям їжу,
      і звісно хочуть щось від них навзаєм.

      Але домовитись ніяк не можуть,
      хоч в тих, і в інших - свідками боги.

      А над богами, як відомо, доля.
      Яка й вирішує усі проблеми.

      6
      Раі вертає погляд на дорогу
      і розрізняє поміж гурту люду
      першожерця, що вийшов зустрічати
      того, кого чекав останні роки.

      Раі вклякає до старечих ніг,
      до стоп, узутих в шкіряні сандалі.
      Торкається чолом до білизни
      тканини на худих колінах старця
      і відчуває крізь сукно тверді
      нарости від постійного моління.

      - О Туме, як же довго я блукав...

      7
      Завершивши молитву полуденну,
      проведену при Тотових мощах -
      первосвященик, кликнувши Раі,
      іде до внутрішнього двору храму.

      І з кожним кроком струмені повітря,
      і сяйво світла змушують старого
      вертатись до життя, мов у минуле,
      немов у сон, відомий до подробиць.

      Він стишує ходу аби вертання
      не відбувалося надмірно швидко,
      щоби старі окови не розпались
      від тої сутності, що поверталась
      назад у сильно вичовганий обсяг.

      Спиняється при виході, чекає
      допоки не з’являється Раі.

      8
      Яскраве сонце зустрічає їх
      жарким диханням і сліпучим блиском,
      та вже, невдовзі, лагідно сміється
      барвистим віддзеркаленням малюнків
      у тінь од плит, що вкрили колонаду.

      Верховний жрець - засушений життям.
      Мідь шкіри блискотливо покриває
      виразний і давно забулий про
      породження волосся голий череп.
      Обвітрене обличчя, втім, бадьоре
      і погляд ще твердий, глибокий, ним
      жрець пильно роздивляється Раі,
      узявши обіруч його за плечі.

      9
      Затим всміхається до Са. Сідає
      навпочіпки, щоб врівень бути з хлопцем.

      Запитує чи любить той співати.
      Малий відповідає зовсім тихо,
      старий уважно зрить крізь очі Са
      кудись в майбутнє. Хвилю непорушний.

      Відтак з натугою встає й говорить,
      мов із самим собою: - Справді добре.

      Раі упевнений - це стосувалось
      того, що жрець верховний щойно бачив.

      10
      Немов з трудом долаючи видіння,
      первосвященик в срібний б'є дзвіночок,
      і звук, зіштовхуючись із своєю,
      не менш гучною срібною луною,
      народжує зненацька між колон
      примарну постать молодої жриці.

      Вона стоїть, утупивши свій зір
      на вимощене плитами подвір’я,
      і терпеливо жде.
                                  Верховний жрець
      ласкаво гладить хлопчика й питає,
      чи в нього є ім'я.
                                  - Я звуся Са.
      - Ти - Са? Як знаменитий Са-Усер?
      Раі звичайно переповідав
      тобі про нього оповіді? Добре!

      Це, сестро, учень Са. Ідіть до саду.
      Дай Са плоди і сік плодів. Співайте,
      про Са-Усера хлопцю розкажи.

      Ми незабаром прийдемо до вас.

      Малого обвивають руки жриці,
      і певно Са зненацька пригадав
      щось позабуте, бо, здійнявшись вгору,
      негайно відчепився від руки
      учителя, яку він перед тим
      стискав аж надто міцно для дитини.

      11
      Підступна жриця щось йому шепоче
      і пильний погляд хлопця в бік Раі,
      немов би наштовхнувшись на дзеркальну,
      невидиму стіну, пірнає в себе.
      стає задумливим, ураз далеким.

      Верховний жрець киває головою:
      - Цю владу їм призначена від Ра,
      дивися - вже забув про все довкола!

      Така вона чарівна сила жінки.
      Вінець, дарованих нам відчуттів.

      12
      Старий підходить до Раі, бере
      його за лікоть і вони ідуть
      поміж колон, розписаних доверху
      зображеннями й письменами.
      - Що ж,
      нарешті ми одні і можеш, друже,
      звертатися за іменем до мене.

      Не знаю чим іще свою подяку
      за вірну службу у старій Будові
      і виразити можу, крім руки
      і радісної рівності між нами.

      Папіруси ті многомудрі, древні,
      що з Семом і Самонту ви знайшли,
      вже переписані і в добрім місці.

      Ми ввечері помолимось за всіх,
      що з нами тут жили, та відійшли,
      і серед них за Сема, за Самонту,
      упевнений - їх чисті, зрілі душі
      впокоїлися у Полях Достатку.

      13
      Спасибі і за нинішні дарунки -
      багато чим порадував мене.
      Нові сувої з храму при найпершій
      нагоді перегляну сам - уважно,
      ти знаєш – допускати до всього
      не можу переписувачів нині.

      Я чув, Раі, ти зустрічався там
      і з Пераа?.. Дари Його прийнятні.
      Як будеш слати звістку до Палацу,
      оповісти, що ми дарам раділи.

      Раділи і тому, що пам'ятає.
      Хоча, вже завтра, з першим кораблем
      пошлемо вдячну відповідь, навзаєм.

      Та поміж нами, безумовно кращим,
      ціннішим за дари було б якби
      Раі та Са залишились зі мною...

      14
      Старий, зі зморшок скорчивши гримасу
      удаваного докору, підняв
      угору довгий вузлуватий палець:
      - Сам блідолиций і такого взяв!
      Кажи, де відшукав. У нього сила,
      якої здавна я не зустрічав.

      - О, знаючий речей природу Менес,
      я переконуюся з кожним днем,
      що добрим всім завдячую лише
      Тому, у Кого в молитвах прошу.

      То ж Са і є дарунком! Вірю я,
      якщо не станеться біди якоїсь,
      малий продовжить справу днів моїх.
      Ти ж бачив сам - у ньому той безмірний,
      готовий до сприймання світу обсяг...

      Первосвященик, зупинившись, враз
      долонею в промовистому жесті
      спиняє і Раі й суворо, владно,
      самими видавалося губами,
      шепоче стиха: - Там не тільки радість.

      Осліплений щасливим подарунком,
      ти, брате, лиш ковзнув очима вміст,
      не роздивився пильно глибини
      і надто просто оцінив майбутнє.

      15
      Раі зніяковіло жде тлумачень,
      та жрець верховний, знову опустивши
      до долу погляд, потягнув його
      кудись, поміж колон:
                                  - Скажи мені -
      ось ми, жерці, вже невідомо скільки,
      десятки поколінь, несемо мудрість,
      даровану нам Тотом, пізнаємо
      її у міру сил - моїх, твоїх -
      передаємо в руки наших учнів
      разом із нашим досвідом про світ.

      Для чого? Служимо кому при цьому?
      Творцеві всього сущого? Звичайно,
      а також Кемет, усьому народу
      допомагаючи прожити з Хапі,
      з пустелями, з вітрами, та царями!

      І зносини підтримуючи з тими,
      хто служить в храмах у країнах інших,
      ми знаємо, що люду вкрай потрібна
      усюди наша поміч, хоч і різна -
      в залежності від краю, від традицій,
      від проявів постійних і минущих.

      Що зв’язувало завше різні храми?
      Одна глибока мудрість про Творця,
      відома всім просвітленим особам.

      А ще єднає нас служіння люду,
      що потребує різних наших знань -
      одних для Кемет, інших для Міжріччя.
      У всякому випадку до сих пір
      було так сотні, тисячі років.

      16
      Верховний жрець печально посміхнувся:
      - Сюди приходив наш правитель Деді.
      Погомоніли трохи про всіляке –
      про труднощі щасливого правління,
      про кращу, досконалішу громаду.

      Беру його, як ось тебе, й підводжу
      до старанно начищеної міді -
      поглянь і ти, Раі, на цю пластину.
      Показую, що ось вона, громада!
      І що з тим відображенням робити?

      Потрібно, певно, з себе починати…

      Тож, повертаючись до спостережень,
      як думаєш, куди прямує світ?
      Чи щось змінилося за наші роки?

      Скажу тобі - змінилося багато.
      У відбитті додалося свободи.

      17
      Зросла, закладена колись, будова.
      Людей умножилося. Звістки маю,
      що величезні племена мандрують
      і за Великим морем, і Євфратом,
      і на просторах поза Хіддекелем.

      Поглянь, могутні хети відступають
      на стріли і мечі сусідів наших.
      Хто здатен на таку потугу там?
      І із Еламу дивні вісті чути.
      Яка ж то сила десь росте й гуляє!

      Що буде далі? Зрушення величні,
      грізніші війни, і новітні царства,
      великі переміщення племен?

      18
      І що би нам, здавалося, до них?
      Щоденно, знай, служи собі в молитві,
      у справах добрих святість приумножуй,
      і все тут, - але ж ні! Повинні ми,
      піклуючись потребами мирськими,
      не стати на заваді справам Вищим,
      помітним скрізь проникливому оку!
      І не повинні й осторонь стояти -
      а, скільки сил, небесному сприяти.

      Це в час, коли жерці Амона-Ра
      не тільки в Уасеті, а усюди,
      чисельно розростаючись, будують
      ту владу, що спирається на безліч
      нахапаних скарбів, на труд покірних
      рабів, поселень, міст, чужих країв.

      Коли взамін розважливого руху
      народу нашого у майбуття,
      працюючому на землі чи в місті
      насаджують незмінності закони,
      порядки вкрай суворі, чаклування,
      коли не до молитви, а купуй!

      Примножуючи тільки ці багатства,
      кому прислужують - народу, Кемет?

      Ми з ними розійшлись уже в служінні!

      19
      Допоки зважений наш Пераа
      розумно править - нас вони ще терплять.

      Що ж буде, як стоятимемо й далі
      ми на шляху у намірів зловісних?

      Здавалося, повинні сподіватись
      на захист Пераа, - він теж боїться
      надмірної могутності Амона.

      Та все ж настане той суворий час,
      коли утратить наша мудрість шану.
      Земні владики вийдуть проти нас -
      бо влада на землі і в небі – різна.

      Що, придивившись, ти побачиш в Са?
      Те, що і я побачив в нім - гоніння!

      20
      Гоніння...
                          Наближається пора,
      коли прийде воно з велінням вищим,
      і стане майбуттям для Храму кращим,
      аніж впокорення Амону-Ра.

      Є вибір в нас, і стане він найкращим,
      якщо ми осягнемо Вищу Волю,
      і підемо дорогою своєю.

      Бо не земне у силі зберегти,
      а тільки те, що виросте для неба.

      Здалося, саме це у Са я бачив.
      І стало добре в грудях, справді добре.

      21
      Поперед старцем ставши на коліна
      Раі зворушено мовчить. Старий,
      йому поклавши руку на плече,
      шепоче: - Хочу я, щоб учень Са
      вже нині увійшов у нашу віру.

      Та і тобі пора додати сил.
      Настоянка на лотосі – це добре,
      але плоди життя – найкращі ліки!

      До них потрібно й настрій якнайкращий!
      Вставай, ідемо в сад, пора співати.
      Старий сміється: - Певно, ти, Раі,
      забув, як це зазвичай люди роблять?


      * * *

      Художник - Девід Робертс



      Читати далі, Част.ІІІ. Гл.4
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      59. Будови - Святилище Амона, (Карнак), храмовий комплекс поряд з древнім Фасетом (Фівами). Місце загальнодержавного храму Амона.
      60. Сахура – Фараон з V династії ( 2496 – 2483 роки до н. е.), будує канал Бубаст, з’єднуючий Середземне море з Червоним. Організовує першу експедицію в Пунт, будує піраміди і храми Сонцю.
      61. Ха-Рем-Ху (др.єг.) – "Гор в сонячнім блиску”, пізніше названий Великим Сфінксом. Знаходиться у підніжжя великих пірамід Гізи.
      62. Слова оригінальної молитви тих часів (др.єг.)
      63. Птах Гора – сокіл.
      64. Хуфу, Хафра, Менкаур (др.єг.) - фараони четвертої династії (2620 – 2500 роки до н. е.), що звели відомі піраміди в Гізі, більше відомі як Хеопс, Хефрен, Мікерін.
      65. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла.
      66. Зачаті з Тотом – Тутмоси. Тутмос, дослівно древньоєгипетською “Дитина бога Тота”. При першому Тутмосі (1530-1520 р. до н. е.) культ бога сонця Амона-Ра був поєднаний з культом Тота. Тутмоси – Тутмос I (1530 -1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), -Владики Кемет.
      67. Шасу (др.єг.) - кочівники бедуїни.
      68. Оронт – древня назва річки, нині це Нахр-ель-Асі на території Лівану, Сірії, Туреччини, - впадає в Середземне море.
      69. Кадеш - знамените древнє історичне місто, на караванній дорозі з Межиріччя до Фінікії, Сирії, Палестини, Єгипту, - знаходилося між Дамаском і Тіром, як ворота в низину.
      70. Хіддекель – агедійська назва річки Тигр, Євфрат – той самий, нинішній, Євфрат. Протікає разом з Тигром через Межиріччя.
      71. Шадуф (єг.) - журавель для черпання води.
      72. Пахон (др.єг.) – дев’ятий місяць староєгипетського календаря.
      73. Дев’ятка храмів – в честь дев’ятки початкових богів в місті Оні. Це Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Усер, Ісет, Сет, Нефтіда.
      74. Правитель сепату – в древньому Єгипті спадкоємний правитель області (пізніше ному).
      75. Секот (др.єг.) – Червоне море.
      76. Абу (др.єг.) - слон.
      77. Тум (др.єг.) – він же Атум.
      78. Елам – Еламська долина на річці Тигр, можливе місце Райського Саду, що з Вавілонських поем попав до хебрейських.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Харемху. Гл.2. Ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 2. ХАРЕМХУ (Великий Сфінкс)

      1
      ...Коли на заході сідаєш Ти
      повзе землею тьма, подібна смерті,
      із лігв вилазять хижаки та гади.
      Коли на сході знову постаєш,
      пітьму женеш - уся земля святкує.

      Від погляду ласкавого Твого,
      рослини оживають на полях,
      птахи летять із гнізд, щебечуть радо
      Тобі хвалу. Твоє Сяяння входить
      у вод глибінь і на річній поверхні
      плескають риби. Збуджені зі сну
      здіймають люди руки ввись, до Тебе -
      беруться за роботу... - жрець простяг
      у напрямку ранкового світила
      в молитві руки і продовжив далі,
      спостерігаючи за тим, як учень
      повторює за ним слова і рухи.

      І учень Са старається, його
      хвилюють почуття нові, у грудях
      немов зернятко вибгало росток.

      2
      Коліна їхні відчувають твердь
      дощок і шурхотіння вод під ними.
      Півсонні веслярі раз по раз зводять
      лискучі зеленавобокі весла
      і майже одночасно, тихим плеском,
      занурюють їх в Річку і штовхають.

      По різні боки корабля пливуть
      ліниві пасма хвиль, які позаду
      гойдають ніжно прибережні плавні,
      а з ними і рясний пташиний світ.

      Розкинувшись, мов крила птаха Гора,
      попереду неквапно плинуть царські,
      товаром не обтяжені човни.

      Флотилія, яка ще до світанку
      покинула свою нічну стоянку.
      поволі наближається до Ону.

      3
      Легенький вітер. Чисте небо. Жар
      скоріше натякає на майбутній
      і ще не дошкуляє. Са і жрець,
      заглиблені у мови молитовні,
      неначе ідоли у шатах білих
      поблизу стернового на кормі
      завмерли, відпустили душі в мандри.

      Сандал, в барвистих шатах, гостроверхій
      шкіряній шапці ходить біля щогли -
      готовий вже до прибуття, і миттю
      податися у торгівельних справах.

      Глядить, то на повільний надто рух
      зеленого, квітучого ландшафту,
      то на величчя Пірамід позаду.
      Пригадує вчорашній, певно, вечір,
      коли, опісля дня в дорозі, стали
      якраз навпроти Них для відпочинку.

      4
      Гробниці Хуфу, Хафра, Менкаура -
      вмістилище відлічених часів,
      божественні сторожові пустелі.

      Ввібрали в себе Ка царів спочатку,
      затим і Ка підвладного народу,
      що з Ними збудував собі спасіння.

      Для більшості, укупі з Ха-рем-ху
      Гробниці царські - пильні охоронці
      покою й благоденства краю Кемет.

      Для інших - ці Будови більш значимі.

      5
      Дбайливо вичищені при гіксосах
      од зайвого обтяжливого вмісту -
      незчисленних оманливих багатств -
      Вони не втратили своєї суті,
      не втратили закладеного змісту
      і величі - скоріше навпаки.
      Осліплюючи білістю поверхні
      дорогоцінних мармурових плит,
      ще вище підвелись над кам'яним
      пустелі горизонтом.
                             Вечір, Річка -
      учора все здавалося несправжнім
      перед багряним сяянням Гробниць.

      Немов таємні двері з того світу
      відкрилися і висвітлили цінність,
      вагу сьогоднішньої миті перед
      очікувальним Вічності Лицем.

      6
      Раі згадав Сандалове обличчя,
      коли той прислухався до балачки
      царевих справників біля багаття.

      Ті стверджували, що якби жерці
      були не проти, в деяких місцях
      не шкодило б добряче пошукати.
      Звичайно, не могили, а забуті,
      піском засипані міста і села.

      Тоді ні війни не потрібні, ні
      така украй виснажлива робота
      народу Кемет. Бо, мовляв, коли
      тому літ сорок узялись копати,
      відразу наштовхнулись на скарби -
      на Ха-рем-ху і храм, що перед ним.

      Це ж не пустеля, а суцільний скарб,
      відкладений до завтрашнього дня.
      За тисячі і тисячі років
      незчисленні багатства назбирались -
      бери і з розумом використовуй!

      Затим пішли уточнення про місце,
      потрібну кількість інструменту, люду,
      і суперечка про використання
      усього знайденого.
                              Видно спір
      двох справників при цьому досягнув
      вершини, за якою була прірва,
      бо від сусіднього багаття стали
      випитувати, що вони знайшли,
      й куди везуть віднайдені скарби.

      Це пристрасті відразу остудило.

      7
      Раі, спостерігаючи те дійство,
      розважливо мовчав. Бо, як не дивно,
      і серед дурнів, і між мудреців
      одне й те саме, краще помовчати.

      Лише коли глухий ти і сліпий,
      казати станеш їм важливі речі,
      в гордині власній візьмешся повчати
      того, хто мудрості не прагне зовсім.

      Бо для байдужого до вчень, знання
      приносять шкоду - внутрішній протест
      переростає з суперечки в лайку,
      в образу, і спокусу зла - донос.

      А до пустих розмов неприєднання
      простіше пояснити незнанням
      і виглядати диваком - смішним,
      невмілим, недалеким, що, напевно,
      є значно кращим наслідків печальних.

      8
      Ханаанянин, судячи з обличчя,
      вважав за мудре пильно дослухатись
      до розсипу "великих таємниць".
      І старанно розпалював балачку
      удаваним захопленням своїм.

      Раі про себе визнав, що в той вечір
      багаття із усім своїм теплом,
      мигтінням, хтивим пожиранням древа,
      було всього лиш відблиском вогню,
      який палав од жадоби багатства.

      Хоча останнє не торкалось всіх.

      Бо хто відрікся пристрастей земних,
      навряд чи зацікавиться скарбами.

      9
      Та жрець був певен, почуття земні
      отримала людина неспроста.
      Блаженство, щастя - в осяганні цілі.

      А найгостріші прояви повинні
      у почуттях з'являтись при відході
      від істинного шляху, як сигнал,
      як крик, як біль, як сильний владний дотик,
      що заблукалих поверта назад.

      І добре як нема чуттєвих бур,
      то значить у пустелі не блукаєш.

      У всіх сказаннях, що дійшли здавен,
      творінням основним була людина -
      не плем’я, не громада. Значить перше,
      найголовніше, в кожного в нутрі,
      а все, належне багатьом, вторинне?

      А значить, врівноважені ледь чутним
      і ззовні майже непримітним впливом,
      що чітко промовляє із нутра,
      Ті, що пізнали Правду, суть на вірній,
      призначеній для сходження дорозі?

      10
      В дорозі...
                     І Раі під суперечку
      пригадував давно минулі дні,
      коли опісля вивчення у Оні
      до Уасету плив - навчатись в Храмі.

      Якраз тоді піски і розривали...

      Четвертий з тих, хто був зачатий з Тотом,
      оточенню своєму сповістив
      про неприємний, і вже вкотре! сон,
      в якому до Царя являвся Бог
      і мовив, що засипаний пісками.

      Загадку вирішив верховний жрець
      і настоятель храму Тота в Оні -
      що сталося в останні дні життя
      мудрішого у сім тілеснім світі.

      Не дочекався навіть на дари,
      які в подяку Пераа прислав,
      як тільки Ха-рем-ху і храм знайшли.

      Бо чим людська є слава і відзнаки,
      коли до себе кличе Споконвічний?

      11
      Запам’яталося, що Ха-Рем-Ху
      між лапами тримав тоді відбиту
      ще при гіксосах певно голову, - мов лев,
      приліг перепочити в прах пустельний.

      І царський клафт, як сплутане волосся,
      нечесаними гребнями вкривав
      обличчя, що забуло сяйво дня.

      Не те, що нині - грізний, величавий
      з червоно-пурпуровим царським ликом
      під грізно настовбурченим Уреєм,
      вдивляється на схід, поверх Ріки,

      понад пустелею - за небосхил,
      за межі Кемет: в землі Ханаану,
      в оази шасу, і на сходи Сходу,
      які містами стали узбережжя,
      та твердю пасовищ - аж до Оранта,
      викінчуючись брамами Кадешу.

      12
      Куди злітає пильний зір Його?

      У царство хетів, у краї Євфрату,
      до Хіддекелю, в звичну неспокійність
      перенаселеного Межиріччя?

      Чи може далі, звідки дуже рідко,
      але доходять вироби незвичні
      укупі із бентежними чутками?

      Що бачить Ха-Рем-Ху в далечині -
      зростання, процвітання, чи падіння
      і зубожіння, світлі дні чи муку?
      Жорстокість, нетерпіння, злість, підступність
      від висушеної буттям нестерпним
      прекрасної з народження натури?
      Чи радості щасливого життя?

      Палаци в золоті і сріблі, чи
      хатини сиротливі із сирої,
      на жаркім сонці висохлої цегли?
      І в кожній мати кормить дітлахів,
      аби із них один чи два зросли.
      А як зростають у роки врожайні -
      іде велике військо на сусіда,
      аби зустрітися з таким же військом.
      І лишні писки стуляться назавше
      мечем і списом, посвистом стріли...

      Що бачить Ха-рем-ху поза Рікою?
      Напевне те саме, що і раніше.

      13
      Са, притулившись до Раі, дрімає.

      Чорнобороді дужі веслярі,
      попри усю свою сувору грубість,
      ковзаючи в своїй невтомній праці
      по ньому зорами, щораз світліють.
      Немов пригадують своє дитинство.

      А може просто бачать, як невдовзі,
      на берег витягнувши човен, сядуть
      у затінку, щоб випити й поїсти.

      14
      Весь східний берег - плин зелених схилів.
      На них, одне за одним, нескінчені
      поселення під куполами пальм,
      між виноградників, садів квітучих.

      Униз, у напрямку Ріки, течуть
      вітрами зворухоблені поля.

      Ділянки з овочевими, луги
      квітучої духмяно конюшини
      охоплюють жовтіючі хліба,
      і тягнуться до дальніх пасовищ.

      І скрізь шадуфів непорушні стріли -
      лише один чи два черпають воду.

      В полях незвичайно пусто - нині свято.

      15
      Люд, переважно, у своїх домівках
      і біля повних в пору цю каналів,
      побіля вод розкішної Ріки.

      Дітей веселі зграйки ловлять хвилі,
      що линуть за човнами. А дорослі
      глядять, щоб ті не лізли на глибоке.

      Якийсь дідок грозить у бік води
      своєю палицею, непокоїть
      його, що непомітно серед хвиль,
      підкрастись може хитрий крокодил.

      Поодаль групки гомінких жінок.
      Купаються, висушують волосся,
      вдягають амулети і прикраси,
      ідуть, наспівуючи щось, додому.

      Сьогодні сьомий день, день відпочинку,
      а також свято древнє – в цю пору
      народжується Сонячний Спаситель.

      Тож люди спочивають, веселяться,
      готують страви і напої задля
      великої вечірньої забави.

      Ще вчора згадували люту смерть
      Прекрасного у дні сумні пахону,
      коли почало танути сяяння
      утратою засмученого Сонця,

      тоді приносили до храму жертви,
      ридали і проходили терпіння.

      Сьогодні ж-бо радіють – Народився!
      і разом з Ним природа розквітає!

      * * *

      Художник - Девід Робертс



      Читати далі, Част.ІІІ. Гл.3
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
      48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
      49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).
      50. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.
      51 Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.
      52. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла. Окрім Ка, у др..єгиптян були й інші „душевні” поняття, як то – Ба – очевидно духовна складова Творця у сутності людини....
      53. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.
      54. Маа Херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).
      55. Ес (др.єг.) - чоловік.
      56. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.
      57. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.
      58. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.
      59. Будови - Святилище Амона, (Карнак), храмовий комплекс поряд з древнім Фасетом (Фівами). Місце загальнодержавного храму Амона.
      60. Сахура – Фараон з V династії ( 2496 – 2483 роки до н. е.), будує канал Бубаст, з’єднуючий Середземне море з Червоним. Організовує першу експедицію в Пунт, будує піраміди і храми Сонцю.
      61. Ха-Рем-Ху (др.єг.) – "Гор в сонячнім блиску”, пізніше названий Великим Сфінксом. Знаходиться у підніжжя великих пірамід Гізи.
      62. Слова оригінальної молитви тих часів (др.єг.)
      63. Птах Гора – сокіл.
      64. Хуфу, Хафра, Менкаур (др.єг.) - фараони четвертої династії (2620 – 2500 роки до н. е.), що звели відомі піраміди в Гізі, більше відомі як Хеопс, Хефрен, Мікерін.
      65. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла.
      66. Зачаті з Тотом – Тутмоси. Тутмос, дослівно древньоєгипетською “Дитина бога Тота”. При першому Тутмосі (1530-1520 р. до н. е.) культ бога сонця Амона-Ра був поєднаний з культом Тота. Тутмоси – Тутмос I (1530 -1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), -Владики Кемет.
      67. Шасу (др.єг.) - кочівники бедуїни.
      68. Оронт – древня назва річки, нині це Нахр-ель-Асі на території Лівану, Сірії, Туреччини, - впадає в Середземне море.
      69. Кадеш - знамените древнє історичне місто, на караванній дорозі з Межиріччя до Фінікії, Сирії, Палестини, Єгипту, - знаходилося між Дамаском і Тіром, як ворота в низину.
      70. Хіддекель – агедійська назва річки Тигр, Євфрат – той самий, нинішній, Євфрат. Протікає разом з Тигром через Межиріччя.
      71. Шадуф (єг.) - журавель для черпання води.
      72. Пахон (др.єг.) – дев’ятий місяць староєгипетського календаря.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Розставання. Гл.1. Ч III. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІІ: 'Сходини Сходу'

      Художник - Девід Робертс

      Глава 1. Розставання

      1
      Сліпучо-чистий, первозданний ранок.

      Раі, тримаючи за плечі Са,
      стоїть на заколисаній м’якою
      ходою веслярів кормі побіля
      доладного хвоста рибини з кедра.

      Не менш майстерно зроблена на носі
      гриваста кінська голова вже звикло
      спішить за лотосами - у чолі
      пливучої флотилії Царя.

      Наздоганяє ж тільки на привалі.

      2
      Залишений на березі старий -
      в новеньких шатах, зовсім непорушний.
      Не в силі розлучитися з онуком
      стоїть печально возз'єднавшись зором
      з принишклим, переляканим хлоп'ям.

      Все тоншою і довшою прямою
      їм видимого тягнуться вони
      один до одного, аж доки простір
      не забиває зір безмежжям далей,
      осліплюючи вітром і сльозами
      обмежені так сильно зовнім очі.
      Лишаючи сприйманню надтонкого
      мереживо думок і зори серця.

      3
      Старий останні доживає дні.
      І вирішив скінчити шлях отут,
      аби на Суд прийти зі свого краю,
      з папірусом на грудях лігши вдома,
      а не в далеких, невідомих землях.

      Для нього вчора відшукав Раі
      шмат поля при каналі і хатину
      на пагорбі, де селище тіснилось.

      За золото також найняв слугу,
      домовився з общиною про поміч.

      Община радо прийняла старого
      і золото правителя, якому
      було б цілком байдуже, як дари
      його за роки мандрувань потратять.

      4
      Неспішно плинуть ладні береги,
      тримаючи в розписаних лугами,
      садами, різносходами долонях
      повернуту до русла душу Річки.

      Дрібненький Са в міцних руках жерця
      зіщулився налякано клубком,
      немов би щойно піймане звіря,
      і тільки очі витоком сльози
      виказують відмінності суттєві,
      вкарбованих у силу почуття.

      Зненацька, справа, синім плином хвиль
      далекі від води ожили схили.
      Чорнобороді кинули гребти,
      піднялися із вичовганих місць -
      кивають шанобливо головами.

      Раі показує малому диво.
      Пояснює докладно, що до чого,
      під звуки лагідно текучих слів
      світ непомітно хлопчику вертає
      в підсохлі очі своє відбиття...

      - Дивись на справжню таємницю Кемет -
      в полях зростає тонколистий льон.

      5
      - Ось, на красуні нашій, глянь, прозора
      міцна накидка виткана із льону...

      Дівча, почувши своє ім'я, зводить
      на них наповнений сльозами погляд
      і посміхається.
                         Раі говорить
      і насолоджується тим, як хлопчик
      у відповідь всміхається красуні.

      - І, глянь, із голубої глибини
      до поля, до Ріки, до кораблів,
      до нас всміхається палке Світило!
      і ми радіємо Його вітанню,
      Його турботі, доброму теплу!

      Хвала тобі Творець Єдиносяйний!
      Хай буде Лик Животворящий Твій
      прихильним до дітей Твоїх безпечних...


      * * *

      Художник - Девід Робертс



      Читати далі, Част.ІІІ. Гл.2
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
      48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
      49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).
      50. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.
      51 Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.
      52. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла. Окрім Ка, у др..єгиптян були й інші „душевні” поняття, як то – Ба – очевидно духовна складова Творця у сутності людини....
      53. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.
      54. Маа Херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).
      55. Ес (др.єг.) - чоловік.
      56. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.
      57. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.
      58. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Святилище Амона. Гл.6. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІ: 'Уасет'

      Художник - Девід Робертс. Руїни

      Глава 6. Святилище Амона (Відплиття)

      1
      Вони виходять на розчищені місця.
      Ідуть по гребню захисних валів,
      і діловий пташиний переспів
      поволі обертається на шум
      ранково-метушливої столиці.

      Глузливо сміючись поміж собою
      нахвалюються впійманим рибалки.
      Причалюють, відчалюють човни.
      Снують жінки і діти. Різний люд
      спускається поближче до води,
      вмивається, блукає при Ріці.

      2
      Вода спокійна, пахне очеретом.
      Над мілиною бабраються зграйки
      барвистих, одомашнених качок.

      Качки пірнають раз у раз, неначе
      їм хочеться яскраві змити мітки
      і, приналежностей позбувшись, стати
      нарешті вільними і полетіти.

      Проте вода ці мітки не змиває.

      Як не змиває й земляні вали,
      що захищають місто від Ріки.

      Ранкові юрби сунуть в бік святилищ,
      затягуючи в діловитий ритм
      десятків сотень зашкарублих ніг,
      неголосного гиркання горлянок.

      3
      Поблизу пристані помітні статні,
      споряджені в дорогу кораблі.

      Раі показує старому човен
      яким невдовзі плинути повинен,
      наказує чекати, сам іде
      на пристань.
                      Показавши знак Царя,
      минає височезну грубу браму.

      Перетинає площу Церемоній.
      Спускається до Царського причалу.

      При кораблі якийсь верткий сановник
      говорить з бородатим чоловіком,
      одягнутим у різнокольорове,
      як одягаються торговці з Тіру.

      Сановник посміхається Раі,
      вклоняється і м'яко дорікає,
      що цілу ніч вони його чекали, -
      у погляді палке розчарування
      і непідробна, істинна досада.

      Нарешті згадує і про чужинця,
      що голову схилив у привітанні,
      й уважно стежив хитромудрим оком
      за лицями обох. Чужинець, хижо
      виблискуючи білими зубами,
      калічно промовляє щось про радість,
      яка його, Сандала, наповняє.

      4
      Утрьох вони проходять кораблем,
      звіряючи доставлений вантаж
      зі списком на папірусі. Все точно.

      Ось декілька корзин - набиті щільно
      вказівками, посланнями, листами
      на довгуватій випаленій цеглі,
      покритій клинописними рядками -
      традиція, а може і практичність.
      Усе, що залишилось від часів,
      як світом керували з Вавилону.

      Над вантажем завмерли охоронці.
      Стоять утупившись очима в берег.
      Їм відпливати теж. Суворі лиця
      святково підфарбовані червоним.

      5
      Прислужник, показавши все Раі,
      передає й найвище повеління -
      їм із Сандалом разом підійнятись
      із корабля, як музика заграє -
      щоб дівчину-невістку привітати
      і провести з прислугою на човен.
      І втаємничує у те, що Цар
      сьогодні не вітатиме народ,
      хтось інший буде мовити при троні.

      Він дуже поспішає і Раі
      невдовзі залишається з Сандалом
      на палубі удвох.

      6
                     Вони стоять,
      руками спершись на високий борт,
      і тихо гомонять на вавілонській.

      Сандал невпинно славить Пераа
      за честь утілити в життя завдання,
      які доручені йому сьогодні.

      Дві бочки пива з двору Пераа
      приємно збуджують бороданя,
      і він розхвалює усе, що бачить,
      говорить про Ріку, про добру долю,
      своє уміння будувати судна
      із велетенських старовинних кедрів.
      Радіє, що з нагоди відплиття
      не буде надто гамірно, бо Цар
      не покидатиме свого палацу...
      Знаходячи підтримку у Раі,
      про милі серцю думи сповіщає
      сюди вернутись незабаром знову.

      7
      Раі, кидаючи раз по раз погляд
      на берег, де супутників залишив,
      відходить потихеньку од пліток,
      від золота і цінностей всіляких,
      якими в Уасеті щедро платять
      за гарні вироби майстрів умілих,
      до незначної послуги, яку
      отримати волів би від Сандала.

      І незабаром із воріт портових
      виходить в супроводі слуг купця.

      Маленька групка на чолі з жерцем
      протискується в напрямку Ріки
      крізь юрбище, яке чекає дійства.

      Старий з дитиною на тому ж місці,
      де їх Раі залишив. Слуги ревно
      вдягають старця і його онука
      у щойно куплені нарядні шати.

      Старий щасливий, з ним таке уперше –
      дбайливі слуги крутяться довкола,
      причісують, намащують обличчя.

      8
      Чорнобороді слуги на плечах
      несуть корзини. Звідусіль настирно
      жерцеві пропонують все на світі,
      аж доки, проминувши люд торговий,
      вони не повертаються назад,
      до пристані. Проходять галасливих
      паломників, селян і городян,
      які вливалися в юрбище зівак.

      Утримуваний стражниками натовп
      не хоче пропускати їх, і вслід
      заходиться у лайці, і прокльонах,
      мовляв, чужинцям в Кемет можна все.
      Та стражі гасять ремство батогами.

      Раз по раз лускають над головами -
      переривають крики, бійку, свари,
      чи просто для розчищення шляху
      черговому прибулому вельможі.

      На кораблі веселий бородань,
      жартуючи, виловлює з корзини
      малого Са й веде новоприбулих
      під палубу, в комірку на кормі...

      9
      На царській пристані смиренно ждуть
      приїзду осяйного Пераа.

      Біля високих стін, що з двох боків
      майдан для церемоній обступили,
      зібрались кращі з кращих Уасету:
      цареві родичі, чванлива знать,
      сановники, військові, чинні судді,
      окремі групи в білому жерців,
      і охорона зовнішня Палацу,
      що оточила місце для царя.

      Усім відомо - Пераа не буде,
      та це не значило, що хтось посмів би
      також сьогодні не прийти сюди,
      не ждати з усіма царя на площі.

      Жерці старанно слухають розмови.

      10
      Опісля вигнання із Та-Мері
      гіксосів і об'єднання нового
      країни Яхмосом, держава Кемет
      від Кушу простяглась аж до Євфрату.
      І кожний новий Пераа до решти
      підвладних міст, поселень і племен
      нові завоювання додає.

      Оце лише сьогодні Пераа
      утримується від земель збирання, -
      одні говорять, що готує військо,
      а інші - що богам набридли війни.

      11
      Набриднуть війни, раз усе вже є -
      розкішний побут, дорогі одежі,
      коштовності і вироби умілі.
      Данина, здобич паводковим плином
      наповнює скарбниці і комори.

      В суперництві незримім за майбутнє
      в усіх містах гуркоче будівництво.
      Хоча будови і на диво схожі.

      Та недарма возноситься все вище
      культ покровителя завоювань -
      Амона-Ра. Коли ще так жерці
      купалися в багатстві неймовірнім?

      І зведення святилищ в повній мірі
      не відбиває всемогутній вплив,
      яким заволоділа каста храмів,
      і особливо - головний.
                             Усім
      сьогодні зобов'язані вони
      великому розширенню держави.

      12
      Але лякає подих чужоземний -
      земель підвладних і країв сусідніх.

      Заклякла у піску долина Кемет
      зненацька вирвалась за горизонт.
      Чужі мистецтва, вироби, знання
      порушують старі переконання,
      пришвидшують ходу життя, взамін
      породжуючи вільнодумство і
      таємні заговори проти влади!

      Багатство порозв’язувало руки,
      солодку розпалило жагу власті.
      Багато хто відчув себе сьогодні
      надмірно незалежним, надто сильним.
      Он, як блищать на сонці їхні очі
      підступними, зміїними думками.

      Під масками облич червоно-жовтих
      жерці шукають проявів живих
      і сторожать, вслухаються, вивчають.

      Повсюди ж вихваляють Пераа
      й Амона-Ра за осяйне життя.

      13
      Раі з купцем стоять побіля сходів,
      які униз збігають - до причалу,
      і споглядають велетенський храм,
      посталий у суворій красоті
      в кінці алеї різноликих Ху.

      Істоти з тілом лева причаїлись
      на різьблених у формі саркофагів
      одноманітних брилах – так неначе
      чекали з миті в мить на повеління,
      яке таки дозволить їм стрибнути.
      І захистити шлях у головний
      на всю державу храм Амона-Ра.

      14
      На обережній віддалі від Ху
      густі, строкаті течії прочан -
      зіштовхуються, клекотять, кружляють,
      очікуючи на початок свята.

      Сама ж алея вільна від людей.
      І не помітно жодної особи,
      яка би спробувала перетнути
      цю вимощену плитами дорогу,
      ба, навіть доторкнутися до неї.

      Алеєю повинні йти царі,
      першожерці, процесії з ковчегом,
      і, звісно, сам Амон, якщо захоче
      пройтися твердю од Ріки до дому.

      То чи простому смертному можливо
      лишити слід ноги на цій дорозі?

      Хто пробував – лишився голови.

      15
      З майдану на світанку схід Світила
      був прямовисним виходом Амона
      у небеса із глибини святині.

      Корабель Сонця, виринувши звідти,
      неспішно підіймався поміж двох
      грубезних, величезних веж, які
      недавно звів Аменхотеп, син Хапу.
      найвищий із сановників царя.

      Хоча і звались вежі подарунком
      святилищу від Пераа, одначе
      точнішим видавалось, що намісник
      себе самого так одарував.

      Неначе скелі обступили з двох боків
      ворота храму вежі ці. Над ними,
      оковані листами золотими,
      палають шпилі височезних щогл.

      16
      Навколо храму галасливі юрби.
      Раби, паломники, купці, міняйли.

      Коли закінчиться ранкове дійство,
      і кораблі царя покинуть пристань,
      із храму вийде армія жерців,
      і розпочнеться звична веремія.

      За срібло, золото, дари жертовні,
      відкриються освячені шляхи,
      божественне з'єднається з людським
      у пошуку найвищого спасіння,
      а також і для менш вагомих справ –
      благословень, покращення здоров’я,
      отримування дозволів, гадання,
      і вирішення не судових справ.

      17
      У глибині, за брамою, помітні
      два статні обеліски. А за ними
      іще дві вежі, менші, ніж при вході.
      Оберігають зал колон і статуй,
      чергові кам'яні громади башт.
      Між ними, наче просіка широка
      в папірусовій прибережній хащі,
      іде дорога далі, вглиб. Колони,
      з обох боків, що той папірус.
                                         Ліг
      на стебла кам’яні звід небосхилу,
      висока стеля, голуба глазур
      із-звідки золотом палають зорі.

      Так Тутмос Перший будував колись
      талантом знаменитого Інені.

      За строгою гармонією ліній
      все нижчих стін, і все тісніших залів,
      раптово виринає молитовня.

      Де в блиску полум'я завмер ковчег -
      святилища погордлива святиня.

      Не всякий у покої ті заходить,
      хіба жерці найвищі й Пераа,
      і то, якщо посвячений Амону.

      18
      У свята, за великого молебню,
      в оточенні емблем, корогв барвистих,
      в тріумфі, славі, в запашних куріннях,
      виносять човен золотий Амона
      для привітання і для поклоніння.

      У будні ж, на світанку тільки ноші
      „виходять” на прогулянку до Річки.

      І хоч на ношах порожньо, проте,
      кому відомо достеменно де
      насправді миті кожної Амон?

      19
      З причалу шлях углиб будови храму
      здається нескінченою прямою,
      оточеною таїнством посвячень
      в щораз мудріші істини життя, -
      і ними і зринає в небо Сонце.

      Прекрасний задум. Та Раі печалить,
      що втілення Бог-Сонця-Ра сьогодні
      знаходять тільки в Овні, звуть Амоном,
      націленим на битву бараном,
      підступним, грубим, жадібним до крові.

      Що знову прийняли за Бога тінь -
      єдине місце, де немає Сонця,
      і відбиття те розум полонило.

      Але про це купцю він не говорить.

      20
      Коли ж Сандал нагадує про магів,
      киваючи на торг навколо храму,
      мовляв, жерці тутешні обіцяють
      усякому, хто щедро їм заплатить,
      щасливий перехід в Поля Достатку,
      Раі відомі промовляє тексти, -
      що Ра-Амон, Суддя, дарів ніколи
      не прийме від жорстоких - винних судить.

      Цей для поживи Амамат, а той,
      що чистим виявився, хай постане
      по праву руку біля Нього...
                                      Так,
      у нас багато є магічних формул,
      та є і відчуття своїх провин,
      і вигляд серця на терезах Суду
      аж надто часто згадують повчання,
      щоби одну лише надію ми
      на чаклування магів покладали.

      Зринає в кожного обачний сумнів:
      О я, нещасний, що скажу тоді?
      Кого проситиму я заступитись,
      коли і праведний непевним є?

      Як хто мудрішає, то цим печеться.

      21
      Утім, в якій країні переріс
      страх осуду за нечестиві вчинки
      бажання за скарби знайти легке
      очищення від скоєного зла?..

      Сандал замислився. Нарешті каже,
      що так усюди є де він бував.
      Затим жалкує, що могутні стіни
      і насипи піску відгородили
      будов красу – вона, відкрившись місту,
      дала би відгук у житті щоденнім.

      І далі вже йде бесіда про Річку,
      що кормить, поїть і разом із тим
      примушує ховатись за валами...

      22
      Неспішно розмовляючи з Сандалом
      і споглядаючи майдан, Раі
      незримо повертається в минуле.

      Пригадує, як увійшло вчорашнє
      у день сьогоднішній - великий день,
      з якого відлік новий розпочне.
      І так йому приємно стало враз
      стояти тут, на площі, над Рікою,
      зливатися в єдине з глядачами,
      звільнившись від самотності, від дум, -
      урівноваженості звичних друзів.

      Служіння у святилищі старому -
      де стільки часу мудрості віддав він,
      де поховав своїх найближчих друзів,
      і де за волею царя навчав
      і лікував царевого нащадка -
      уже в минулому. Глибокі зміни
      з навколишнього понесли його
      стрімкою течією в невідомість.

      І добре, що тепер він не один...

      23
      Як дивоптахи на осонні плит,
      сидять, леткі вигойдуючи ритми,
      жінки, закутані у золотисту,
      хвилясто-ніжну храмову тканину.

      На головах прозорі чаші з газу -
      із жовтих ден у сяєво проміння
      стікає запашна ріка парфумів.

      Під монотонні завивання флейти
      жінки співають, плещуть у долоні,
      хвалу богам возносять, у молитві
      посланцям просять доброї дороги, -
      гойдаються на хвилі кам'яній,
      неначе лине в таїні обряду
      флотилія царева кораблів.

      24
      Молодші в танці зображають поряд,
      як те усе повинно далі бути.
      Як у протягнуті богам долоні
      безцінні падають дари, і повнять
      уміло виконані, вбрані цвітом,
      убрані у коштовності чани.

      Окрім тонкого поясу й намиста
      нічого більше на вабливих дівах.
      Густе, розпущене, м'яке волосся,
      немов нитками чорне полотно
      прострочене небесно-голубим
      і білим - у золочених віночках.

      Тоненькі пальці, човники долонь,
      понад покірним нахилом голів.
      Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
      Яскраво виділені очі й губи.
      Спокусливі, у звабному гойданні,
      такі доречні промовлянню тіла,
      напружені соски на юних грудях.

      Підступна м’якість живота у плавнім,
      жаданім оку розмиканні стегон,
      поміж якими стрічки течія
      блакитно покриває таємничу,
      таку, щоразу іншу, вищу звабу.

      П'янке кружляння досконалих тіл,
      що злагодою руху схожі з плином
      у чистих водах Річки зграйки рибок...

      - Подобається? І богам також.
      За день вони танцюють в храмі тричі.
      Завчасно, до світанку, будять бога.
      А по обіді різно розважають.
      А там і спати ложать - із усім,
      що знано і богам, як "ніч і жінка"…

      25
      Сандал киває, збуджено крехтить.
      Жрець відчуває той бентежний потяг -
      жадання обіймати й залишити
      по насолоді за собою слід
      в майбутнє - сильний і здоровий рід.

      По насолоді... Жрець стискає скроні.
      Ось насолода вже здобута і
      дівча його, що далі? Гарні очі,
      в яких немає дивних запитань?
      Їм ясно все - вона його і знову,
      і знов його, вона палац, обитель,
      і пристановище його бажань...

      26
      Вже було так і кінчилось погано.
      Чи й варто пробувати ще колись?
      Хіба дозволити собі він може
      на це безцінний витрачати час?
      Знання великі і прадавні тексти
      повинен далі передати – учням,
      своє призначення здійснити вище.

      А щодо насолоди: безсумнівно,
      покинута без нагляду краплина
      з рабині проросте німим рабом.
      Від жриці дитинча те відберуть
      і добре ще, як попаде у слуги,
      а не в розпусту, в темні ритуали.

      Гидке, непереборне відчуття,
      немов віддав себе самого в рабство.

      А та рідня - у третьому коліні?
      Якщо така від нього би пішла -
      без пам'яті, традиції забула,
      близька йому, як всякий люд навкруг.

      Рідня не там, де тіло – там, де серце.

      27
      Раі кидає погляд на Ріку.

      Флотилія торгових кораблів
      вже зібрана в далекий Пунт, в дорогу,
      яку проклав колись іще Сахура,
      що будував чудові храми Сонця,
      що воз'єднав моря каналом слави -
      каналом доблесті країни Кемет.

      Гойдаються на материнській хвилі
      і два човни з тараном на носах –
      військові - водами дорога дальня,
      підстерігають різні небезпеки.

      28
      У порівнянні із човном, що вчора
      привіз Раі з Аменхотепом в місто,
      ці судна мали палуби і щогли -
      не річкові подвійні, а суцільні,
      і тридцять довгих весел над бортами.

      Такі нові добротні кораблі
      без сумніву, безпечніше йдуть морем.
      Напевно, люди побережжя, що
      такі човни будують, незабаром
      нові відкриють і заселять землі,
      і сильно зменшать славу Пераа.

      29
      Гам колісниць, розштовхана юрба.

      Немов змія вповзає урочистий
      кортеж. Пливуть знамена влади, віри.
      Крокують стражники. Вельможа царський
      із пальмовою гілкою в руках
      пихато суне в голові колони,
      за ним дрібні сановники. Раби
      на золотих, відкритих зору, ношах
      несуть дівча, одягнуте багато,
      закутане в прозорий ніжний газ.
      Дівча сидить, мов ідол, незворушно.

      Позаду поспішає нечисленна
      прислуга, що й підказує пильнішим
      якого роду дівчина-невістка.

      Лунають урочисті флейти й спів
      на славу Пераа. Кремезні слуги
      несуть над головами щедрий посаг.

      30
      Процесія спиняється. Вельможа
      веде дівча до царського причалу,
      до трапу корабля. Їх зустрічають
      Раі з Сандалом.
                             Дівчина відразу
      ховається у пишну надбудову,
      заради неї зведену на носі.

      Заносять посаг, громіздкі корзини.
      Сандал радіє їх легкій вазі.

      31
      На площі Церемоній нове дійство.
      Дівчата-жриці зникли. Замість них
      дві лінії зодягнутих у біле
      жерців зачали двоголосий спів.

      Зненацька вдалині лунають сурми,
      злітають прапори на грізних баштах.
      Всі падають лицем у прах земний.

      Цар зі свого палацу, особисто,
      на всі чотири боки світу шле
      благословення.

                                 Наступає тиша.
      І в ній поволі слух розпізнає
      бентежний шум невтомної природи.
      Веселий спів птахів і плюскіт хвилі,
      гарчання псів під настилом причалу,
      дзвінке дзижчання грубих чорних мух,
      і навіть писк голодних комарів,
      що жадібно впивались в непорушні,
      беззахисно-привабливі тіла.

      І знов лунають сурми і відразу
      розпочинає голосити хор.

      32
      Знать підіймається. Поміж собою
      шепочеться про дивину - сьогодні
      Великий Дім возніс благословення
      пізніше установленого часу,
      можливо це пов’язано з човнами,
      що плинуть в Пунт, а може з чимось іншим?

      Бідніший люд і чернь, ще на колінах.
      Від храму йде процесія жерців,
      лунає славлення Амона-Ра,
      великого і мудрого Палацу.

      Процесія підходить до Ріки.
      Люд підіймається, гуде, тісниться.
      Ось-ось уповноважений вельможа,
      як перший замісник візира Кемет,
      подасть флотилії наказ рушати.

      33
      Чорнобороді веслярі поважно
      займають вздовж бортів свої місця,
      умощуються зручно, щоб невдовзі,
      отримавши сигнал, почати путь,
      штовхнувши веслами від себе простір.

      Раі, полишивши Сандала, що
      давав накази двом помічникам,
      йде на корму і крізь вузенький лаз
      спускається під палубу, в пітьму,
      де спочивали дідуган і хлопчик.

      Обоє сплять. І їм не заважає
      ані гучне співання молитов,
      підхоплене могутнім хором люду,
      і охопилий раптом корабель
      гармидер руху, ні гортанний голос,
      що вкупі із охриплим барабаном
      зачали десь над головою битву.

      Могутні руки тиснуть весла в Річку,
      човен здригається і тіло вод тручи,
      нашіптує всім тулубом своїм,
      покрякує співзвуччями кочет,
      скрипить, протяжно стогне, шурхотить
      гойданням враз ожилого єства.
      Аж поки всі ці звуки вухо, врешті
      наситившись, не втомлюється чути.

      * * *

      Художник - Девід Робертс. Руїни



      Читати далі, Част.ІІI. Гл.1
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
      48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
      49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).
      50. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.
      51 Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.
      52. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла. Окрім Ка, у др..єгиптян були й інші „душевні” поняття, як то – Ба – очевидно духовна складова Творця у сутності людини....
      53. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.
      54. Маа Херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).
      55. Ес (др.єг.) - чоловік.
      56. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.
      57. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.
      58. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.

      "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ, епос, ЗМІСТ"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Са Гл.5. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІ: 'Уасет'

      Художник - Девід Робертс. Руїни

      Глава 5. Са (Учень)

      1
      Волання птаха, тріскіт у кущах.
      Жрець прокидається - в імлі світанку
      перед очима постає видіння
      наказаного на довічні мандри
      померлого єства, чиє ім’я
      забули внести до Сувою Мертвих.

      Відтак, протерши очі, розрізняє,
      що перед ним тих духів, схоже, двоє,
      і це не духи, а сповна тілесні,
      хоча й знеможені украй, істоти.

      Дід зі скуйовдженим у різні боки
      жорстким волоссям - абсолютно голий.
      Тримає у руці пруток лози,
      що тягнеться до низу, до копички
      солом’яного кольору голівки
      геть юного хлоп'я.
                                  Лоза кільцем
      охоплює тонку дитячу шию
      і одночасно є всім убранням,
      єдиною прикрасою, і тим,
      що видимо було і покаранням
      і відчаю останнім здобуттям.

      Хлопча, немов звірятко, непорушне
      уважно розглядає незнайомця.
      Воно настільки злилось із кущем,
      що жрець не зразу бачить між гілок
      сухе переплетіння рук і ніг.

      2
      Дід сивий і брудний, вловивши погляд
      чужинця, відвертається у бік
      до малюка, і щось сердито шепче,
      затим поєднує свої слова
      із поштовхом вузлатої ноги.

      Хлопча схиляється набік, одначе
      не полишає круглими очима
      розглядувати мужа на траві.
      І дід, напруженим, тремтячим рухом,
      тягнути знову взявся за лозу.

      - О, Сонце! - скрикує Раі: Навіщо
      ти, старче, тягнеш, як худобу, хлопця?!
      Чекай, ось на, візьми пригорщу хліба.

      Та дідуган продовжує тягнути
      і зупиняється лише коли
      Раі перепиняє їм дорогу.

      - Я Хапі дам його сьогодні. Так.
      Він увійде зі мною до Ріки!
      не в дім до митника рабом, рабом...
      Я - мертвий вже, кому потрібні мертві,
      а він ще чистий - суд пройде священний
      і буде жити у достатку вічнім.
      Так. Так. Не в дім до митника рабом,
      а буде у достатку, як дійдемо
      до Річки зараз, зразу увійдемо...

      У моїм серці правда! хай побачать.
      І він і я - обоє Маа Херу !
      Ес - не спиняй нас тимчасовим благом!

      3
      Старий зрить на Раі, той обхопив
      долонями голівку малюка
      і щось беззвучно шепотить губами.
      Хлоп'я заходиться раптовим плачем
      і дід руками кволими хапає
      жерця за плечі: - Не віддам нікому,
      я знаю, вам, служителям, потрібна
      кров хлопчика мого, геть Амамат! ..."

      Раі спиняє відчай старця: - Стій,
      не поселяй з прокляттями в собі
      неправду, бо не знаючи говориш.

      Смерть всіх нас може повернути в край
      божественний і мариш нею ти,
      замучений літами. Та для нього, -
      показує рукою на дитину, -
      життя безцінне, бо велика ціль
      дарована йому від неба, він
      для неї призваний сюди, аби
      безмірно дати іншим.
                                  Глянь від Сонця
      печать на нього падає священна.

      Він, як і всі ми, любий і потрібний!

      Жрець підіймає руку над хлоп’ям,
      вітаючи появлення Світила,
      а перст руки другої прикладає
      до лоба хлопчика, де виникає
      у різнобарвних кольорах Урей.

      Мить потремтівши вищий знак зникає.

      4
      Старий завмер. Між пересохлих губ
      нараз спиняється дихання посвист.

      - Своїх доріг не відрікайся старче!
      бо істинно - хто праведно прожив
      тут, на землі, той званий далі бути
      у світі Радості, у тім Палаці,
      де Справедливістю усі живуть…

      Раі дає старому в руки хліб
      і, вивільнивши хлопця від лози,
      стає навколішки до Сонця. Шепче
      молитви вранішні: святково-вдячні.

      Закінчивши встає й бере дитя
      собі на лікоть. Дістає їду,
      дає малому. Дід глядить безтямно,
      та вже покірно, і вони ідуть
      стежиною між заростів вздовж Річки.

      5
      - Щасливий ти, сьогодні вже побачиш,
      як човен повезе твого онука,
      в краї далекі вільним і веселим!
      Багатий човен, з волі Пераа!

      В прогалинах поміж густих кущів
      синіють води, видно інший берег
      у темно-сивій хвилі чагарів,
      з яких звелися у палких обіймах
      прекрасного духмяного світанку
      високі пальми у рожевім блиску.

      Раі торкається рукою старця:
      - Розповідай мені про свого хлопця,
      я так давно шукав його повсюди...

      В очах старого відчай і надія,
      він задихаючись шепоче: - Дихав,
      на нього дихав бик священний, так!
      Коли по вулицях водили, став
      над немовлям ще в маминих руках,
      і дихав!

      6
                  Сльози всередину певно
      котилися йому, бо сивий муж
      закашлявся, спинився, й потім знову
      зашелестів беззубим чорним ротом:

      - Тому три роки, як його батьків -
      дружину синову й самого сина,
      роздерли леви в чагарях поблизу
      дарованої нам царем землі.

      Мій син був завше воїном хоробрим,
      і по закінченні походу в Пунт
      наділ отримав - тут, неподалеку.
      Проте лиш горе нам приніс той дар.

      Скажи, чому це сталося із нами?
      Чому не з іншими? - до Річки різні
      в той день спускалися - моїх ж убили,
      ось тільки хлопчик дивом уцілів...

      Жерці казали потім - то Амон
      нас наказав за синову дружину.

      7
      Він з нею повернувся з побережжя,
      куди супроводжав царевих слуг.
      Світловолосу взяв таку, біляву,
      чужу усім, а син її цінив,
      навчив і нашим звичаям і мові.
      І все було так добре... Нічим їй
      Амона гнівити було...
                                  Отак-от
      ми і залишилися в світі вдвох.

      Що мали - те віддали за їду,
      і зараз не зосталося нічого
      окрім боргів і нашої свободи...

      І дід підводить на жерця жагучий
      благаючий помилування погляд:
      - Ти не обманюєш мене, кажи?!...

      * * *

      Художник - Девід Робертс. Руїни



      Читати далі, Част.ІІ. Гл.6
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
      48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
      49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).
      50. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.
      51 Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.
      52. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла. Окрім Ка, у др..єгиптян були й інші „душевні” поняття, як то – Ба – очевидно духовна складова Творця у сутності людини....
      53. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.
      54. Маа Херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).
      55. Ес (др.єг.) - чоловік.
      56. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.
      57. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.
      58. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.

      "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ, епос, ЗМІСТ"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Син Хапу Гл.4. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІ: 'Уасет'

      Художник - Девід Робертс. Руїни

      Глава 4. СИН ХАПУ

      1
      Раі іде крізь величавий сад.
      Ступає м’яко, ковзаючи тінню,
      доріжками між заростів, гладінню
      доглянутих з дбайливістю полян.

      До пристані царевої найближче,
      якщо пройти по вулиці Процесій,
      крізь браму головну, та Пераа
      велів іти інакше - тож нехай.

      Жрець згадує улюбленого учня.
      Занадто юний для глибоких істин -
      розчарувався певно б від пояснень
      як розуміли мудрі вигляд Ху.

      Малий царевич. Ще мрійливий, щирий.
      Відкритий почуттям, жадає знань.

      Опісля школи першої Амона
      останні роки вчився у Раі, -
      бо в хлопця виявилася хвороба,
      яку Раі з покійним Семом ледве
      удвох призупинили. Може статись
      переросте її, та поки має
      приймати у найгарячіші дні,
      хоча би раз на рік, потрібні ліки.

      Цариця тим турбується, та й Менес,
      звичайно, в Двір привозить необхідне.

      Важливо ще, аби не повторились
      напруження колишні - хлопець певно
      уже забув оте навчання в школі,
      а може й ні, таке хіба забудеш.

      Осягнення неспішне і спокійне,
      легкі прогулянки тінистим садом,
      відсутність страху і переживань -
      оце і все, що втримає його.

      Та близяться часи метаморфоз,
      готуючи майбутнє повновладдя,
      напевно сильно зміниться, як батько...

      2
      Пройшовши через строгу охорону,
      Раі звертає в напрямку Ріки.
      І помічає обережні тіні,
      що, схоже, ув'язалися за ним.

      І раптом розуміє, що на пристань
      не можна зараз, не дійти живим.
      У пам'яті зринають неприємні
      колючі погляди жерців Амона
      і строге попередження царя.

      Він зупиняється, і йде назад,
      немов йому щось випало із рук.

      Під царською стіною, зліва, мряка
      ховає переслідувачів. Тихо.
      У сяйві місячнім на другім боці
      дороги - за шеренгою стрункою
      із фінікових пальм - будівлі знаті.

      Тримаючись поближче світла жрець
      вертається аж до самого входу
      у двір Палацу, звідки щойно вийшов.
      Та брама вже зачинена. До ранку
      нікого охорона не пропустить.

      Раі дивує, що не видно стражі,
      яка би мала бути і назовні.

      Вхід, значно висунутий до дороги,
      і переслідувачам із пітьми
      не видимий - Раі стишає кроки
      і ударяє посохом по міді
      щита, прибитого внизу до брами.

      І швидко ковзає за ріг, за вежу,
      і далі, здовж високої стіни,
      нечутно віддаляючись від дійства.

      А там уже лунає скрип дверей,
      сердитий окрик, тупіт охоронців.
      Ось брама зачиняється і троє,
      все зрозумівши, кидаються вслід
      Раі, розталому в нічній пітьмі.

      3
      О, звісно, хто іще, окрім Амона,
      бажати міг йому нічних пригод?

      Раі пригадує свою останню,
      тому днів десять, зустріч із Верховним
      жерцем Амона-Ра, Аменхотепом.

      Той несподівано прийшов до нього -
      показував зображення будови,
      що виросте на місці храму Сонця.

      Син Хапу, будівничого царів,
      і головний у Кемет урядовець,
      казав тоді, що для нових часів
      нове потрібно сила розуміння,
      отож на місці сивої руїни,
      посилюючи владу і закони,
      новий потрібно збудувати храм,

      - Ти, знаю я, не хочеш розділяти
      людей на Вищих і биків робочих,
      між тим, як Ра-Амон їх розділив,
      керуючись призначеннями їх.

      Не станеш ж ти перечити богам?!

      4
      Раі та Чаті були однолітки,
      і надто добре знались між собою,
      аби така розмова мала сенс -
      аж надто різних поглядів були.

      А ще Раі усі останні роки
      при дивних зникненнях, а то й смертях,
      жерців окремих храмів Та-Мері
      одну лише причину зауважив
      і звалася вона Аменхотепом.

      Талант, отриманий від батька Хапу,
      зростав у Чаті в протилежні боки,
      і, схоже, темний бік переважав.

      - Чого мовчиш, Раі, згадай, бувало,
      і ми з тобою гарно розмовляли.

      Скажи - жерці повинні і молитись,
      і тішити потреби простолюду,
      а ще скажи - повинні витягати
      з болота тих усіх, хто в нім живе,
      боротися зі злим, несправедливим...

      А я почну відповідати: - ні,
      Раі, ти помиляєшся, бо звісно,
      ніхто не прагне йти кудись, зростати.

      5
      - Селяни звикли жити у багні,
      і будуть там вони до скону часу.
      А ти, говориш, - витягнути звідти!
      Вони не згідні! Кінчиться старим,
      тобі відомим надто добре, шляхом,
      який від ката стелиться до плахи.

      А що ж народ, оцінить? Так, звичайно, -
      плюватиме в лице, тягтиме руки,
      щоби очей дістатися твоїх,
      та щедро викидатиме з нутра
      перед тобою на дорогу Ка -
      здобуте за життя дурне, мерзотне.

      Усім потрібно інше: рик держави -
      великі і могутні установи,
      тремтіли щоб, трусилися навколо.

      Щоби сусід був у багні по вуха,
      у час, коли ти сам лише до шиї,
      але, щоби втішали і кормили,
      а чим, Раі, не саме головне!

      6
      - А раз вже йдеться про державну силу,
      то, поміж нами кажучи, царі
      не кращий вибір для її зростання.

      Бо чи одної досить голови
      аби порядок був, та управління,
      аби була скарбниця завжди повна
      і не заскочили раптово вороги?

      А хто, скажи, є кращим за жерців?
      Вони уміють правити без крику,
      завчасно виправляти хід подій.
      Жерців, що служать людям і країні,
      хіба не є це тим - найвищим змістом?

      - Все так, о мудрість Пераа, все так.
      Але чи впевнений ти твердо в тім,
      що є у небі Божество Творця,
      і саме Він є владним над тобою?
      Що ти не йдеш дорогою гріха,
      не хочеш сам зробитися царем?

      Раі не втримався тоді від слів,
      і зараз розуміє, що даремно -
      У всякого своє земне служіння.

      Хоча й ніхто ще суду не минув.

      7
      Аменхотеп, почувши ті слова,
      підвівся і, холодними очима
      Раі обвивши, тихо відповів,
      що все ж таки даремно син царя
      навчався у стороннього і вийшов.

      В Раі тоді лунав у голові
      з останніх сил утримуваний крик,
      що син царя навчався і у вас!
      Що саме ви його ледь не убили...

      Та не було ще й помислу про те,
      що зір Амона-Ра налився кров’ю.

      8
      Позаду залишаючи склади,
      в які поволі перейшли квартали
      сановників, майстрів, службовців, люду
      який досяг до певного достатку,
      Раі виходить до воріт Південних.

      Вказавши охоронцям царський знак,
      ступає за оточені стіною
      квартали центру в темне передмістя.

      Поміж хатиночок ремісників
      неспішно йде у напрямку Ріки,
      стараючись триматися подалі
      давно покинутих людьми місцин.

      9
      Іще за Тутмосів став Уасет
      горнутись ближче до Амона-Ра.
      Пересуватись ближче до роботи,
      яку давала розбудова храмів.

      І непомітно рік за роком місто
      аж до гаїв священних дотягнулось.
      Лишивши пустку, де було так густо.

      Колишні вулиці тепер руїни,
      серед яких і тут, і там, що нори,
      жахні землянки неджес і рабів,
      напівзасипані піском городи,
      і ці сліди - з минулого в майбутнє,
      як ствердження, що ти усе ще в місті -
      дбайливо викладені із каміння
      смердючі стоки. О, вони й сліпого
      надійно супроводять до Ріки.

      Хоча спочатку, звісно, до каналу.

      10
      Побіля Річки, в заростях акацій,
      відразу за прадавнім валом, жрець
      знаходить місце для ночівлі і
      схиляється, читаючи молитви.

      За сим здіймає з пояса мотузку,
      кладе її на твердь довкола себе.

      Знімає шати і лягає просто
      на молоду траву і засинає.

      Спить неспокійно, сновидіння чудні
      його турбують..., ось себе він бачить
      уже геть сивим, та щасливим, бо
      все сталось як повинно, - передав
      знання він і сувої Тота учню...


      * * *

      Художник - Девід Робертс. Руїни



      Читати далі, Част.ІІ. Гл.5
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
      48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
      49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).
      50. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.
      51 Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.
      52. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла. Окрім Ка, у др..єгиптян були й інші „душевні” поняття, як то – Ба – очевидно духовна складова Творця у сутності людини....
      53. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.
      54. Маа Херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).
      55. Ес (др.єг.) - чоловік.
      56. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.
      57. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.
      58. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Едем Гл.3. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІ: 'Уасет'

      Художник - Девід Робертс. Руїни

      Глава 3. Едем

      1
      Добробут, що сягав останні роки
      невиданих вершин, у можновладця
      породжував тривогу за майбутнє.

      Якщо не зупинити розростання
      всіляких знань і утворів науки,
      то незабаром сила втратить сенс,
      і на престолі запанує розум,
      розважливість, розсудливість, закони.

      Для чого буде їм тоді правитель?

      І значить – під загрозою престол,
      що так здійнявся високо над світом.
      Чимало рук собі захочуть влади!
      І все це може статись надто швидко,
      раніше, ніж очікуєш, раніше!

      Тому усе нове, не зрозуміле,
      безмірно небезпечне! Лад прекрасний
      на островах людей і досить! Досить!
      Ще трохи й непотрібним стане цар -
      дбайливо-мудрий, добрий і могутній!

      2
      І чи повинні піддані так довго
      на світі жити? Здавна вже дітей
      народжується мало; ні наложниць,
      щоразу нових, юних і палких,
      ні воїнів бездумно молодих...

      І цар, аби в узді тримати розум,
      став обирати в радники собі
      жерців слухняних, з провінційних храмів.

      І з тих часів побільшало рабів.

      Не раз, не два на рік були свята,
      коли усім давали по рабові,
      аби жилося легше, веселіше.

      Не оминав правитель і себе –
      підносив мури вище і сторожі
      примножував число, учив вбивати,
      і відданості, щоби одному,
      царю живого світу, поклонялись...

      3
      Мудріші, хоч і бачили зростання
      пітьми довкола - до пори, до часу
      діяння новоявлені сприймали
      за неуцтво, за прояви дитинства
      зростаючого племені людей.

      І заспокоювалися, мовляв,
      прадавні поклонялися камінню,
      вогню, тваринам - промине і це.
      І працею невтомною робили
      великі відкриття між сотень менших,
      і пізнавали вслід за бену світ.

      Та мало залишалося часу,
      аби те втілити, і дати іншим
      до істини наблизитись, прозріти.

      Лик Сонця похмурнішав, потемнів.
      Рясне проміння, втратило могутність.
      І холод огорнув земні простори.

      4
      Похолодання підступало й інше -
      від нового правителя людей.

      Він, прийнявши від батька трон, почав
      рішучу боротьбу зі всім, що сміло
      на світ дивитися інакшим зором.

      Зі всіх посад змістив вчорашніх вчених.
      Послав у школи вчителів нових.
      Зібрав собор прислужників з провінцій -
      і сіра більшість з лицями пророків
      цареві з дня у день розповідала
      все, що хотів той чути - про підступність,
      таємні помисли жерців надмірно вчених,
      про марнотратство і безчинства, зговір,
      про вільнодумство, й безпорадність влади
      над тими, хто навчиться від крилатих
      мистецтву льоту. - ... Ні тобі податків,
      ані покори... - Хаос злине світом..,
      - А ще двоногі вивчаться літати...
      - Кому потрібна суть - є настанови...
      - Важлива не реальність, а повчання,
      - Простіше і святіше треба жити...
      - І кари розписати за гріхи...
      - Злочинців мало просто виселяти
      на континент, потрібно тут карати...

      5
      Усім служителям із Храму Сонця
      з крилатими заборонили знатись,
      мовляв, плодів життя є недостатньо
      аби кормити крім людей і інших,
      та й інші – ці, аж надто підозрілі.

      І чутка промайнули про дітей,
      яких голодним бену подавали.

      На островах запанувало зло.

      Коли в черговий раз крилате плем’я
      здаля вернулося у рідний край,
      своїх осель на скелях не знайшло.

      За кожним каменем на них чекали
      прислужники двоногі, а сторожа,
      лиш високо у небі не сягала
      їх блискавками вбивчого вогню.

      Змінила ненависть вчорашню шану.
      І навіть діти їм услід кидали
      ті палиці, що повертались в руки.

      Були ми, певно, завше хижаками.

      6
      Посвячені таємно зустрічались
      з крилатими - кормили, лікували,
      шукали засіб їх урятувати,
      а заодно із ними і себе -
      бо розуміли, справа тільки в часі -
      правитель добереться до усіх.

      Не раз, не два проходили на карті
      примічені із спогадів-обльотів
      придатні для життя далекі землі,
      захищені від холоду і звіру,
      і, що найголовніше, від людей.

      Домовились за першої нагоди
      зібратись і податися туди.
      Побудувати новий Сонцю Храм;
      дерева посадити, цар-плодами
      себе й царів крилатих вдовольнити;
      без страху жити у новому світі,
      довершувати працю мудреців,
      що у зростаючій борні не зробиш, -
      не мислимо боротись і творити.

      А ще й потрібно втілити знання -
      своє учення іншим донести.

      Та чи й могли? - в тій крихітній оазі,
      в обіймах океану, поміж диких
      просторів первозданної природи,
      серед сердець осліплого в погорді
      народу, що висот сягнув достатку,

      і прагнув тільки нових насолод
      і певності у радощах по смерті.

      7
      У тій порі - першожерців збирання -
      раптово Ра спинив своє правління,
      і погляд перевів, аби спочити
      від споглядання різних неподобств
      здавалося на невловиму мить.

      Тоді і відбулись Великі Зміни...

      О, з тої миті, щоб у Край Блаженства
      під тінь Руки Божественної стати,
      і слід пройти опісля смерті Суд,
      який із віку в вік усе строгіший.

      А нерозумне дітище Творця,
      залишене без Вищої опіки,
      помітив Хаос, що для руйнування
      у грудях накопив достатньо люті
      до врешті підоспілої хвилини.

      Говорять, що пряме правління Ра
      колись продовжиться, бо лиш на мить
      Творець і відвернувся. Втім, хтозна
      тривати скільки здатні Божі миті.

      8
      Зчорнів, здійнявши хвилю, Океан.

      Збудилися старі й нові вулкани.
      І дим, неначе дихання чудовиськ,
      підвівся понад водами і твердю,
      і застелив їдким туманом небо.
      І зазирнув у кожне серце жах,
      і застороги знак відкрився мудрим.

      Вони зібрались швидко. Серед ночі
      наповнили добротні кораблі
      усім потрібним, й подались у путь -
      каналами, між чорних берегів,
      що, як приречені, стогнали важко.

      9
      Жерці, майстерністю оволодівши
      від бену подумки вести розмови,
      і в пам'яті все пізнане тримати,
      надію мали згодом відновити,
      по переїзді у нові краї,
      усі потрібні речі, для яких
      не вистачило місця на човнах.

      А брали із собою дивні вміння:
      без крил здійматись в небеса, літати,
      в оточені сліпучого сяяння
      зникати і з'являтися раптово,
      запалювати голосом вогонь,
      що блискавкою вдарити міг вдалеч,
      будь-що умить перетворити в попіл.

      І безліч інших таємниць від люду,
      і навіть від помічників та учнів,
      прихованих до кращої пори.

      Стрічали ранок вже далеко в водах.
      Розтанув непомітно поміж хвиль
      хмаристий обрис батьківського краю.
      Потужно й безупинно напинав
      широкі паруса попутній вітер...

      До ночі досягнули континенту,
      позаду не помітивши погоні...

      10
      Сім величавих, в золоті, човнів,
      на кожному з яких був Жрець великий -
      із сім’ями, із учнями і людом -
      ввійшли із океану до протоки,
      яка єднала океан із морем.

      Причалили у затишному місці -
      у невеличкій бухті поміж скель,
      перечекати доки втихне буря,
      яка за ними навздогін летіла.

      І каялися втікачі за слабкість
      свою, людську, якій піддавшись, дім
      покинули у нелегку годину.

      Просили, щоби повернувся Ра,
      не обривав завчасно путь людський,
      бо сподівались - Він керує ними,
      на зроблені укаже помилки,
      що шляхом правильним ідуть, і, врешті,
      своє призначення здійснять, і ще,
      у цю - відому всім затоку - слідом
      не увійдуть правителя човни.

      І по молитві линули думками
      тужливими до рідних островів
      та відповіддю їм було мовчання.

      11
      А ураган щохвилі наростав.

      Ставало ясно - скоро не затихне.
      Негода обійняла світ довкола
      скаженим вітром, хвилями крутими.

      Здавалося, дійшло до апогею,
      коли земля взялася під ногами
      здригатися судомами різкими.
      Та це було іще не найстрашніше.

      Ледь встигли люди вище підтягнути
      на берег розвантажені човни,
      як зовсім поруч величезні хвилі
      помчали з океану - раз за разом,
      в тісну протоку, що між скель вела
      до місця їх надійного притулку,
      ввергаючи шалені водоспади.

      12
      Ще кілька днів казилася негода,
      аж доки, врешті, стало затихати.

      Жерці в тяжких печалилися думах,
      у довгих, нескінченно довгих радах.

      О кожен відчував, що відтепер
      вони уже не разом, як колись
      були об'єднані: служінням в храмі,
      науками, потребами країни,
      розважливим протистоянням владі,

      що нині всі вони – утікачі,
      яким потрібно вибрати вождя,
      чи розійтись навіки в різні боки.
      Так, звісно, легше заховатись від
      руки правителя, одначе важче
      подужати первісно дикий світ
      і зберегти досягнення минулі.

      13
      Домовилися керувати спільно.

      Щоби з семи ніхто не вирізнявся
      і не постав правитель новий з них,
      назватися ім’ям єдиним – Ра.

      І кожен правитиме почергово,
      як править Ра, йдучи із дому в дім…

      Ті рішення уплинули й на бурю,
      котра раптово стала затихати,
      підтверджуючи цим і мудрий вибір,
      а ще і те, що округ нас вирують
      далеко не сліпі і дикі сили.

      Коли ж нарешті виглянуло Сонце
      і води норов свій утамували,
      жерці, підозрюючи, що тепер
      могли за ними кинутися слідом,
      веліли вийти чим скоріш у море.

      І люди не впізнали берегів...

      14
      Переселенці правили на схід,
      до острова - помітного красою
      стрімких суворих скель, густих дібров,
      рівнин, придатних для посіву злаків,

      Там часто перепочивали бену
      перед своїм поверненням додому.

      Той острів у Великім Морі й нині
      дарує подих вікових лісів,
      джерел цілющих рятівне блаженство.

      А у тамтешніх горах час від часу
      мандрівників ще зупиняють старці,
      які уміють повергати в сни,
      показувати чудеса, а потім
      навіювати повне забуття.

      І може дійсно все навколо - сон,
      і нам ніколи правди не пізнати?

      Минуле не приносить насолод
      і юним цікавіше сьогодення,
      в нім син царя - Аменхотеп - досягне,
      я відчуваю це, значних висот...

      Аменхотеп нараз перебиває:
      - Мій Вчитель пропускає безліч років.
      І ще у нього дивовижна звичка
      розповідати кожен раз інакше.

      Аменхотеп вважає, що Раі
      не до кінця завжди розповідає.
      Я ж хочу знати, звідки що прийшло,
      і про усі події - рік за роком.

      15
      Коли син Пераа замовк учитель,
      удавано насупившись, зітхає
      і визнає помічену провину:
      - І справді часто кажу те саме,
      повніше й глибше переповідаю,
      бо ми зростаємо з тобою з часом,
      мені учення древнє зрозумілим
      стає також не зразу, а поволі.

      Та на сьогодні досить, чуєш б'ють
      поблизу у щити - це за тобою.

      Чекає нас усіх нічний обряд.
      На тебе свій, на мене трохи інший.

      Не варто сперечатись, знаєш сам,
      повинні ми дотримуватись правил -
      і цар, і син царя - майбутній цар.

      16
      На юному лиці вагання й докір -
      Аменхотеп не терпить підкорятись,
      та видно рішення – раптове, нове -
      його влаштовує, бо усміх красить
      не змучені ще владою вуста:

      - Але йдемо повільно, - ти мені
      дорогою швидесенько, докладно
      розповідатимеш усе, годиться?

      Раі подумав як багато вух
      їх підслуховуватимуть з пітьми,
      про злісні язики, що рознесуть
      надумане, невиразно почуте.

      Та видно долі так чомусь потрібно.
      Він зводиться на ноги - підіймає
      за руку учня. Учень позіхає...

      17
      - Отак переселенці опинились
      на острові, і на тривалий час...

      Великі Ра відмовились двоногих,
      як то було раніше, брати в рабство.

      Дружили з племенами узбережжя.
      Улещували щедрими дарами,
      та раз за разом страшили вогнем,
      що, з рук злітаючи, вбивав на місці
      великого ведмедя, чи ж бо лева,
      чи надто неслухняного тубільця.

      Хоча найбільше страшив дикунів
      той самий Фенікс - Золоте перо.
      Він довго жив при храмі Ра-жерців.
      Говорять - що один порятувався
      із племені крилатих - він знайшов
      утікачів на острові – а потім
      у спадок, як останній із царів,
      по собі владу людям залишив.

      Ми нині бачимо цю передачу
      на крузі Тота, а наступний знак
      за ним, то передача влади нам -
      із рук людей-царів до наших рук.

      Проте, все відбувалося не швидко -
      повільніше, ніж я оповідаю.

      18
      Проникли люди і до Межиріччя.

      Між повноводних рік на кращих землях
      підняли стіни, посадили Сад,
      який осілі кругом племена
      і стали стерегти від інших диких.

      У ті часи води було багато
      і спеки не траплялося такої,
      яка сьогодні в нас, чи в Межиріччі.

      І Сад собі зростав у передгір’ї,
      в долині серед чотирьох річок,
      аж доки сам себе не переріс.

      Сьогодні, кажуть, в тих місцях - дві річки.
      Дві інші, очевидно, пересохли.

      У тім Саду і звели перший храм,
      в якому до дівчат з племен первісних
      щоночі в ложе приходило Сонце.

      Ті храми потім виросли повсюди.
      А деякі із них стоять донині.


      19
      А в племенах з'являтись стали діти
      багато в чому схожі на людей.
      І при народженні таких двоногі
      отримували зброю і одежу.
      І племена бажали цих дітей.

      Жерці малечу допускали в Сад
      кормитися плодами і навчатись.

      Вертали з подарунками, тому
      всі задоволені були. І згодом
      оті, народжені від Сонця діти,
      первісні племена перемінили
      на вже подібні нам нові народи.

      20
      Так відбувалось протягом правління
      усе нових й нових Першожерців.

      Уже довкола Саду в Межиріччі
      тягнулися доглянуті поля
      з поселеннями вільних землеробів,
      За ними - неозорі пасовища
      стада кормили ледь не цілий рік.

      Наскільки це можливо серед диких -
      усюди злагода була і спокій,
      підтримувані мудрим керуванням.

      21
      В той час, як діти Сонця підіймались
      подібно океану дужим хвилям,

      в яких зникали первісні двоногі,
      предтечі будували своє царство
      все далі відриваючись земного.

      Намісниками Ра уже ставали
      найкращі із дітей нащадків Сонця,
      що мали вищу втілювати волю,
      керуючись залишеним їм планом.

      Бажали люди за собою вслід
      вести і дикуватих спадкоємців
      дорогою, якою відходили,
      яка вела до істини порогу,
      з котрої не буває вороття.

      Все рідше бачили їх на землі,
      і голоси їх поступово вмовкли.

      Намісники ж продовжували працю.

      22
      Прийшли часи, коли предтечі зникли.
      Своє ім'я віддали дітям Сонця.

      Останні увійшли у всі права,
      й запанували, спадщину прийнявши.
      Та подолати в собі не могли
      шаленства і дикунства у крові,
      що проявлялися і тут, і там,
      жаданням нищити і убивати.

      Здалося їм, що править світом сила,
      уміння бити, вміння вимагати,
      тому учення стали відкидатись.
      І темні правнуки Великий Задум,
      не розуміючи, вважали хибним,
      і до порядку свого закликали.

      Кивали на залюднені простори
      і шепотіли: - На усіх не стачить!
      Ген, звідусіль стікаються до нас!
      Підбурювали люд супроти влади
      і бажаного, врешті, досягли,
      просвітлених намісників прогнавши
      і збуренням наповнивши простори.


      23
      Але безвладдя не триває довго,
      де квітне володіння – сходить сила.

      Правителем себе назвав сильніший,
      що воцарився над безсмертя Садом.

      Прибрав до рук усе, що міг, а потім,
      озброєний вогнем, почав невпинно
      винищувати кругом себе інших, -
      аби не піднімалися супроти,
      аби запанувало благоденство,
      і просто так, аби вогонь не згас.

      І положив силенну силу люду.
      І опустошив велелюдний край.
      А спокою і щастя не знайшов.

      І потекли криваві нескінчені
      за володіння Садом - і безсмертям - війни.

      У черговій із них він і загинув.

      24
      А захопили Сад, поля, будови,
      його нащадки. Прибували в силі,
      і царювали грізно і жорстоко,
      і віку додавали їм плоди.

      Аж доки разом з новим потеплінням
      не відбулись чергові переміни.

      Правителем у ті часи був цар,
      який жадав прожити цілу вічність.
      Він поїдав дітей своїх, щоб сила
      його передана нащадкам не могла
      супроти нього підійнятись. Бо
      колись на свого батька він пішов,
      і страх як не бажав, аби те саме,
      що з батьком, трапилось і з ним колись.

      Та доля ревно схильна до повторів.
      Царю на горе син один вцілів,
      і, упізнавши таємницю сили,
      провів тайком до саду племена,
      яких єднала ненависть і дикість.

      25
      І знову запалав нещадно світ,
      і ріки кольорів набули крові...

      Та не відомо, як би повернулось,
      коли б правителя близькі любили,
      а так при собі мав чимало друзів,
      що ненавиділи його сильніше
      за найлютіших ворогів. А ще,
      коли раптово зими потепліли, -
      підмили повені високі мури,
      які підносились довкола Саду.

      І вороги ввірвалися туди.

      Цар був убитий, а війська розбиті.
      Хто вижив, з сім’ями на кораблях
      поплинули до моря і на схід,
      і там сховалися на побережжі,
      із мріями вернутися назад.

      26
      Усе звичайно має свій кінець -
      війна, правління, побудови різні -
      і попелища знов зазеленіли,
      та по війні не стало більше Саду.

      Чому? Не знаю, та говорять різне:
      одні про спеку, інші про потоп.

      А переможець повернув туди,
      де виріс, у маленький Сад,
      на острів, де човни спинили Ра -
      в будівлі пралюдей. І довго правив,
      не те що мудро - весело і п'яно.

      Любив жінок, та жив від них окремо,
      дітей не їв, тримав побіля себе -
      в покорі строгій і під пильним оком.

      А час прийшов – його дітей нащадки
      очолили могутні племена,
      що нині носять назву благородних.

      Правитель той, пізніше спопелив
      останню спробу батьківського роду
      вернутися назад. Зразок війни,
      яка закінчилась не розпочавшись, -
      вогонь небесний будить жар земний,
      і води моря поглинають острів -
      із військом, що зібралось виступати,
      і з усіляким безневинним людом.

      А ті, які порятувались, зникли.
      Сховалися серед лісистих гір,
      де жили і спокійно, і щасливо,
      хоча й змаліли з часом - та сказання
      про дні минулі ревно зберегли.
      Коли прийшла пора, частина з них
      приплинула в низини Межиріччя,
      і будувати стала там міста,
      й повелівати понад різним людом,
      що кочував і випасав худобу.

      27
      І день за днем минали місяці,
      плили роки, проходили століття.

      У дивом уцілілих древніх храмах
      ще зрідка зачинались діти Сонця,
      та їх талант не розвивався далі
      під проводом розумних вчителів.

      Почавшись від Намісників колись,
      рід охоронців потаємних вчень
      свої печери покидав не часто -
      жив тихо, відособлено і мудро.

      Для немовлят Усера і Ісет,
      як і для нас усіх, велике щастя,
      що їх знайшов увінчаний Уреєм
      і взяв навчати до садів підземних.

      А про життя Унефера ти знаєш
      і сам, о сину мудрого царя.

      28
      Аменхотеп і жрець із мряки саду
      виходять до палацу, де зчорніла,
      духмяна ніч бере в облогу стіни,
      захищені рядами смолоскипів.

      Вогню букети стримують пітьму,
      шиплять натруджено, задиркувато.
      У відповідь настирні кажани
      стараються згасити їх, та марно.

      Хоча колись вони таки погаснуть.
      Але залишиться у небі місяць.

      Хлопчина зовсім сонний, позіхає,
      готовий впасти в ліжко та руки
      учителя не відпускає вперто.

      - Останнім часом все не так цікаво,
      як те було раніше, у дитинстві.
      Тоді хороші злих перемагали,
      і юний цар мечем вбивав злочинців,
      а зараз шкодять всі, а Ра карає...
      Все стало складно і незрозуміло.

      Колись мене лякали і богами,
      чудовиськами, духами без тіла,
      страшними чи прекрасними – а нині
      твої сказання, наче прибережні,
      відбиті у воді Ріки, сади,
      де я ніколи чудисьок не бачив,
      крім Ху із каменю, малюнків,
      і снів. Ну, я пішов. - І хлопець, сонно
      зітхаючи, йде посеред прислуги.

      Та раптом зупиняється й біжить
      назад до непорушного Раі:
      - Ледь не забув, ось на, тримай печать
      цариці Тейє, матері моєї.
      Вона дозволила - щоби послання
      для мене позначав її ім’ям.

      Цар повелів - і завтра від'їжджаєш,
      він дав тобі свою печать, а я
      даю тобі свою, ось на, тримай!
      Чекатиму від тебе описань -
      доріг і царств, усе що там побачиш.

      Як виросту - ми попливемо разом...

      * * *

      Художник - Девід Робертс. Руїни




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Сади Гл.2. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Художник - Девід Робертс. Руїни

      Глава 2 САДИ

      1
      1
      Син Пераа очікував жерця.

      - Йдемо тепер у мій палац таємний,
      і там дивитимемося на зорі,
      на їхнє мандрування угорі.

      Я вічно забуваю, де там що,
      хіба можливо це запам’ятати?

      А ось повчання слухати люблю,
      хоч потім все заплутується знову.
      Скажи, Раі, чи завжди буде так?
      Чи стану схожим я колись на тебе?
      А ще скажи чи Фенікс долетів -
      мені цікаво, що з ним далі сталось…

      А жрець, неначе ще далеко звідси.
      Неспішно лине подих із грудей,
      а разом з ним і вимова спокійна.

      - Я лиш один із підданого люду,
      а ти – майбутнє нашої країни,
      котра дорослості твоєї жде.

      А виростеш, то зрозумієш більше,
      впорядкуванню знань потрібен час.

      Жрець у задумі дивиться навкруг,
      на стіни мурів, на вечірній сад -
      невже і справді сила і краса
      одвіку наче чоловік і жінка,
      яких в одне єднає тільки ніч,
      а день затим все суще розділяє?

      Тоді й у нього надто довгий день,
      аж надто довгий, як на кволі сили…

      2
      Улюбленець царя бере Раі
      за руку і вони неспішно йдуть
      стежиною між акуратних пальм,
      квітучих заростей, кущів, дерев,
      завезених сюди з країв далеких.

      Неначе Річкою човни, повз них
      пливуть будови, де живе велика
      родина Пераа, найближчі друзі.

      У деяких будинках сяйно, звідти
      лунають сміх і арфи плач. І голос
      на ханаанській вихваляє море
      і свіжість діви, що виходить з піни.

      Все нижче ніч і все густіший сад.
      Яскравий місяць лине крізь гілля
      химерним, незворушно-млявим світлом,
      і в ньому, наче кошик рибака,
      зринає в терен вплетена будова.

      - Ось мій палац таємний! - гордівливо
      шепоче хлопець, тягнучи Раі
      до середини непримітним лазом.

      В таємному палаці править мряка.
      Що, зрештою, ніяк не заважає
      поводирю кудись рішуче йти.

      Та ось він різко змінює свій рух
      на вертикальний і Раі услід
      за ним відштовхується від м’якої,
      під товстим певно килимом, підлоги.

      Скриплять попід ногами східці вгору.
      І крівля, наче пліт на темній хвилі,
      здіймаючись до вогників вгорі,
      їх зустрічає пружним прогинанням.

      3
      - І тут і там єдиний світ живих.
      Що в небі робиться, те й на землі

      Жрець поряд із господарем палацу
      лежить на викладеній очеретом
      покрівлі даху, що удень ввібравши,
      тепер вертала зібране тепло
      у всіяне численними зірками
      шатро небес.
                              - За перших пірамід
      час рівнодення другого збігався
      з перебуванням Сонця у Бика.
      А нині човен Ра у домі Овна,
      а після будуть Риби й Водолій.

      А до Бика були Близнята, Бену,
      а ще раніше правив світом Лев -

      Раі показує рукою в бік
      небесних миготливих світляків.
      Аменхотеп слідкує за рукою,
      дослухується непростих пояснень,
      старається побачити, збагнути
      та врешті покидає марну справу:

      - Чому Бика? Не бачу я нікого
      подібного на нього чи на Овна!
      І, взагалі, йде кругом голова,
      мов дивлюся із берега крутого!

      Малий перевертається на бік,
      та замовкає, слухаючи далі.

      4
      Напевне форму Апіса і вдачу
      примітили у Царському сузір'ї,
      в якім було Світило за часів,
      коли під сів оралися поля.

      Тому, вітали Сонце, як Бика,
      що року розколов яйце рогами.
      Бик тягне за собою Сонця плуг,
      і в борозні позаду нього - зорі.

      Оте протяжне Апісове царство
      з одвічним летом в небі Божества
      передане у формулі магічній,
      що чергуванням звуків творить коло,
      єднаючи минуле і майбутнє.

      Відчуй звучання це: аб-ра-кад-аб-ра.
      Ходу: Бик-Сонце-круг-Бик-Сонце, й знову
      і знову так. У цім круговороті
      повернення та працю відчуваєш?

      Це дуже древня формула магічна.
      АБРАКАДАБРА – не забудь її.
      І формул є багато – для всього.

      Коли звучання слів просте і точне,
      слова міняють світ навколо тебе.
      Це не чаклунство - це як день і ніч,
      як твердь і річка - прояви Найвищі.

      5
      І з року в рік, у друге рівнодення,
      пройшовши крізь усі свої Палаци,
      Світило повертається до місця,
      з якого починало мандрувати.
      Було воно колись в Домі Бика,
      а нині вже ввійшло у Дім новий .
      Ми вдень про це достатньо говорили –
      про рух такий з Палацу у Палац.

      Що лине й лине Сонце небоколом,
      проте прийти за рік в ту саму точку,
      з якої вирушало у дорогу,
      на ранок рівнодення не встигає,
      немов не дістає Йому часу –
      на трішечки щораз не доповзає -
      тож так і стелиться зворотній шлях
      віками із Палацу у Палац,
      хоча Світило й мчить лише вперед.

      І в нас таке буває, що людина,
      здається, мчить і мчить усе життя,
      але із кожним роком відступає
      назад у вмінні, у здоров’ї, силі -
      задкує з року в рік, уже ніколи
      не повертаючись до того стану,
      з якого починався біг вперед.

      А Сонце ж тільки змінює обличчя
      і вдачу, не втрачаючи нічого.

      Небесне і земне – це різні речі.

      6
      Тож довгі так, здавалося, віки
      Світило задкувало од Бика,
      аж доки не дісталося до Овна.
      І це помітно всім, хто бачить небо.

      Ось тільки, мудрі кажучи, що Сонце
      знаходиться у небі в певнім Домі,
      насправді мають на увазі інше,
      що Дім цей лиш осяяний промінням,
      із місця протилежного – згадай-но
      круг Тота, ієрогліфи, малюнки.

      У час, як непросвітлені святять
      лише відбитки, слід на небі, - інші
      шанують справжній Дім Перебування.
      Ця таємниця не для кожних вух -
      пізнання ж бо найвище ремесло.

      7
      Знання важка, Аменхотепе, ноша.
      Його тягар не всі нести спроможні.

      Коли ж потрібно поділитись ним
      із тими, хто його не зрозуміє,
      у кому не поміститься воно -
      знання вкладається у певне дійство,
      яке відтворює картину знань,
      його якнайточніший вигляд, знак -
      тоді глибінь відчути може кожен.

      Бо ж образ супроводжує знання.
      Як ми про це не раз вже говорили.

      Тому, коли у друге рівнодення
      ми Богу Ра даруємо биків,
      провадячи традиції прадавні
      з жерцями, музикантами, жінками,
      танцюючими радо без одежі -
      посвячені в знання стоять окремо,
      вітаючи усі оці обряди,
      як характерне розуму людському
      сприймання таємниці через дійство.
      Коли відкрите все, що нас єднає,
      й мовчок про те, що може розділити.
      Як день і ніч, котрі не поєднати,
      хоча і те, і те – єдине ціле.

      8
      Посвячені в знання - завжди окремо.
      Їх голови прикрашені Уреєм,
      тим Домом потайним, з якого Сяйво
      освітлює старанного Бика.

      У цьому й суть того, що Змій небесний
      богів охороняє і царів -
      у світлі знань, які гартують душу
      і захищають. Але тільки тих,
      хто справді служить розквіту життя.

      Це потребує не лише знання,
      чи невтомимої важкої праці,
      а, що найперше, доброчинства серця.

      9
      Та й мало їх, посвячених в найглибше…

      На жаль, народ Урей сьогодні бачить
      лише на Пераа й жерцях найвищих,
      яким цей Знак дарується за саном.

      На інших, справді видатних мужах,
      печать лежить невидимого Знаку.
      Вони, неначе глядачі сторонні,
      уміють те, про що ніхто й не знає,
      хоча і заздрять здатності простій
      безмірно веселитися, віддавшись
      у ритуалах первісних природі
      людського і тваринного буття.
      Рабам і немху заздрять, розумієш?

      10
      Запитуєш, як заздрити можливо
      нещасним і затурканим, коли,
      обпалених трудом, пустельним жаром,
      на день, чи два відірваних од праці,
      переповняє світла радість, щастя?
      Що їм до мудрувань, їм бракне слів,
      вони ніхто, та зводять піраміди.
      Утілюючи волю Пераа,
      царя бо ж прославляють і країну,
      а ще й собі, до замислів великих
      трудом важким і вірою приставши,
      дарують вільний вхід у Край Блаженства.
      Бо праведність вагоміша багатства.
      Життя у праці ціниться по смерті.
      І щирій вірі не потрібні маги.

      А магам - найвмілішим із умілих -
      сягнути надто важко простоти,
      а от без неї, у єдине ціле
      з природою речей не поєднатись.

      11
      Вважається, царі - сини богів,
      міцніший цар - гучніша слава бога.

      Та дужий Пераа допоки військо
      складається із воїнів сміливих
      і сильних, навчених умінню битись,
      озброєних, обходжених, з майбутнім,
      де є достойна і спокійна старість.

      І задля цього й необхідна праця
      не так рабів, як вільних землеробів.
      Щоби плодилися і довго жили,
      трудились на правителя, на край,
      а ще і на свою сім'ю численну.
      І праця щоб живила, не вбивала.

      А люду меншає за неврожаю,
      в роки хвороби, у часи війни,
      і ось тоді і за найкращим військом
      не йтиме слідом безліч носіїв.
      І, отже, на собі нестиме воїн
      і їжу, і питво, а ще і зброю.
      І силу витрачатиме в дорозі,
      а не супроти ворога в бою.

      12
      І на полях, каналах, та будь-де
      не вистачатиме робочих рук.
      Вітри піском укриють наші землі,
      і з кожним роком буде відновити
      все важче й важче втрачене, тому
      правитель має бачити майбутнє.
      І пам’ятати, що воно росте сьогодні.

      Од відчаю, від голоду і смерті
      потрібна люду непохитна воля,
      що жадобу намісників, жерців,
      вельмож, і посадовців розмаїтих
      розумною достатністю обмежить.

      І мудрість слушна кожному царю -
      незрозумілих воєн ухилятись,
      в собі перемогти пиху і чванство,
      божественні погодити бажання
      з реальними можливостями краю.

      Потрібне щире милосердя до
      дарованого нам земного раю,
      де не буває зайвого дощу
      і все залежить від розливу Річки.

      Я радий, що твій батько править Кемет.
      Бажає він примножити життя.

      13
      Але не тільки цар життя дарує.

      Ось, бачиш, там, над головами пальм,
      зоря в Ахеті зійде найясніша,
      та сама Сопдет, про яку тобі
      відомо вже з твоїх найменших літ.

      А зійде Сопдет, оживе і Хапі ,
      і рік новий свій відлік розпочне.

      Ріка покриє водами долину.
      Розлив напоїть, вкриє мулом твердь.
      Природа оживе, а з нею люди.

      Якщо цю милість нам дарує Сонце
      і в покарання не осушить води.
      А ця біда стається все частіше.

      14
      Колись давно була долина Кемет
      широким руслом дужої Ріки,
      навколишні пустелі гомоніли
      лісами і степами, і дощі
      вмивали, пестили і напували.
      Таке собі і уявити важко,
      але в пустелі є сліди садів.

      А потім стало надто жарко й води
      попропадали, зникли і дощі -
      залишилась одна лише Ріка,
      і світ навколо став таким, як нині.

      А що чекає край наш у майбутнім? -
      про це мудріші думають щодня,
      плекаючи одну і ту ж надію
      на доброту, турботу, розуміння,
      на владу, що Вгорі, і на землі.

      Правителі пов'язані з народом,
      а той, із ними вкупі, лиш частина
      Одній Руці слухняної природи.

      15
      Раі замовк, угледівши знайоме -
      на восковій поверхні велет-листя,
      протягнутого з темноти рукою
      химерної покрученої гілки,
      йому ввижаються прадавні карти,
      з яких робив він копії колись.

      А може то усі його дороги
      відтворені поверхнею листка?
      Збігаються, впадають в головну,
      що лине до стебла, відтак до гілки.

      Мов по долоні лінія життя
      біжить кудись, у напрямку до серця.

      16
      Поволі прибираючи права
      на володіння простором - од тіні,
      вечірньо-видовженої, до складок
      зім'ятого під можновладцем ложа -
      ступала ніч.
                      Удень в рясних трудах
      природа зараз, у пітьмі, нарешті,
      згадала про всілякі насолоди -
      кричить, шепоче, різно шурхотить
      понад притихлим вчителем і учнем.

      - Тепер про Фенікса! Він закохався -
      і день і ніч летів... Що сталось далі? –
      обличчям повернувшись до зірок,
      Аменхотеп старанно мружить очі,
      як те навчав дивитися учитель,
      щоб зауважити найважливіше.

      17
      Раі, що насолоджується садом,
      чудовим небом, ніччю, поміж тим
      спостерігає стиха і за хлопцем –

      він знає, вчить малого недаремно,
      коли мине дитинства барвний сон
      Аменхотеп в собі знайде чимало
      отриманих в оцих розмовах знань.

      - О, Фенікс мчав додому без спочинку.
      І, врешті, досягнув рясних садів,
      де по нелегких мандрах ласували
      дозрілим соковито-ніжним плодом
      його змарнілі родичі крилаті.

      У той же день побачив і її -
      одну єдину, що на все життя.
      І з нею став здійматися над хмари
      і пити пристрасть із джерел безсмертних,
      і прибирати прадідів гніздо,
      де з часом звичне таїнство і сталось...

      Маленький Фенікс здивував батьків
      незвичним Бену золотим пером
      посеред пуху сірого маківки.

      І знак той провіщав великі зміни...


      * * *






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Палац Гл.1. Ч II. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина IІ: 'Уасет'

      Художник - Девід Робертс. Храм в Абу-Симбел

      Глава 1 ПАЛАЦ

      1
      Насуплений по виходу від нього
      жерців Амона-Ра, які, як завше,
      плекаючи свої зміїні плани,
      жадали більшого, аніж просили,
      а, як завжди, просили забагато,
      цар Кемет розряджався на прислузі,
      яка, готуючи його до сну,
      затрачувала так багато часу.

      Утім, побачивши Раі, Величність
      очима посилає знак майстрам,
      котрі поспішно й покидають залу.

      За ледь помітним помахом руки
      два дужі охоронці підіймають
      жерця, розпластаного на підлозі,
      і залишаються стояти поруч,
      чекаючи наказів Можновладця.

      2
      Раі, схиливши голову, завмер
      неподалік од вінценосних стоп
      при троні, хоч і меншому за той,
      в центральнім залі розмірами, та
      в коштовному оздобленні своєму,
      в цілому, красивішому. Як, власне,
      була приємнішою і сама
      мала світлиця за врочистий зал.

      Вважалось, побувати в цім покої
      велика милість з боку Пераа.
      Та й справи сам на сам даються краще,
      ніж у присутності численних свідків.

      Ступаючи повільно, Божество,
      немов не довіряючи й сандалям,
      іде від трону, полишивши жезл
      і посох - далі од підступних стін,
      на вкриту білим каменем терасу.

      Царю подобається бути тут,
      вдихати пахощі цвітінь, і звідси
      прекрасний вид на Річку, особливо
      на храми упокійні потойбіч.

      Здавалося, стояв би і стояв,
      минуле оглядаючи й майбутнє.
      Та в сутінках невдовзі все це зникне,
      для погляду оголюючи небо,
      заповнене скарбами зі скарбів,
      якими ще ніхто не володів,
      принаймні, з тих, котрі жили на тверді.

      Володар Кемет опускає очі
      на візитера пізнього свого.
      Тієї ж миті й жрець вертає погляд
      на втомленого сяйвом Можновладця.

      3
      Тонкі, розшиті золотом одежі,
      м'якими хвилями обнявши царську стать,
      ховали роздобріле знизу тіло.

      Лице під синьо-пурпуровим клафтом
      з Уреєм витягнуте, як і в сина
      його від Тейє, у Аменхотепа.

      Проте такі ж, як і у сина, очі
      вже встигли розгубити блиск, і тільки
      печально-пересичено взирають
      над величаво звечорілим краєм.

      Усе не так, як те було раніше.

      4
      І голос, в першу мить такий раптовий,
      примушує здригнутися Раі.

      - Ти нас покинеш на недовгий час.

      Для декого став кісткою у горлі.

      Шепочуть - прислуговуєш комусь,
      приховуєш важливі таємниці.
      Що славу й владу оминаєш, все
      шукаєш іншого чогось, і так
      протистоїш мені, державі нашій.

      Дурниці ніби. Хто державі здатен
      моїй протистояти? та одначе,
      подумай сам, а раптом за тобою,
      чи за первожерцем твоїм із Ону,
      пішли би люди, хто би став тоді
      служити цій країні? Хто численним,
      нагоди злої спраглим ворогам,
      дасть опір без твердого керування?

      Чи ми забудемо коли гіксосів?

      Володар Кемет підійшов впритул
      і стишив голос: "Знаю, ти не кличеш,
      не проповідуєш, але зерно
      в колосся неодмінно виростає.

      Говориш ти - призначення людське
      шукати треба самостійно, ніби
      воно з народженням дається Зверху,
      і з даного спитається у нас.

      Ось тільки - хто дає і хто спитає?
      Якщо не я, то хто тоді? Хто - інший?..

      Аменхотеп із млявим інтересом
      вглядається в лице Раі: - Мовчиш.

      Мені підвладних я лише спитаю!

      Прекрасно знаєш те, що всі ті духи,
      усі боги, яким б’ємо поклони,
      офіри залишаємо - не правлять.
      Мені, як і тобі, відома мудрість -
      що є життя і смерть, і що є Суд.
      І за богів один-єдиний тут,
      наразі, я, то й на мені усе.

      Мені тримати відповідь не тільки
      за себе – за усіх відповідаю,
      за весь наш благодатний край, який
      Унефер полюбив і нам залишив.

      Повинен Кемет я уберегти.

      І в нас держава все ж, а не як інде -
      розрізнені і дикі племена.
      Хто і коли, як не сьогодні я,
      уміло зберігає мир і спокій,
      і володіння, звище дані нам?

      Чи це не знак великого обранства?
      Чи це не місія моя найвища?
      Тож я поставлений і я спитаю!

      5
      Цар робить крок у напрямку жерця:

      - Мовчиш... Твою я пам'ятаю вдачу -
      із кожним за посвятою говориш.
      І що, по-твоєму, не знаю я?
      Чим у моїм краю не володію?

      Запевню думаєш - цар надто ситий,
      а з ситого лише іде - не входить.
      Ти думаєш, моя постійна праця,
      турбота про життя щоденне Кемет,
      мої молитви кожен день і ніч
      не так важливі, як твоя відсутність,
      як дні твої - од пильних справ далекі?

      І це не дивно, кожен думає ж про себе,
      і тільки я турбуюся за всіх…

      Сказавши це, Властитель посміхнувся:

      - Та не даремно сина вчив у тебе -
      бо вороги твої і ти - це ціле.
      І ми, аби повелівати мудро,
      аби продовжувати царювання,
      повинні ціле владно охопити.

      Хоча таке і дражнить багатьох.

      Так, багатьох! Кого – прекрасно знаєш.

      Недоумки, служителі підступні,
      забули, опираються сьогодні
      на зроблене учора! Що у нас
      традиції наслідувати древнім!

      Повторюючи ритуал, насправді,
      не розуміють істинної суті!

      Але не прагнуть і змінити устрій!

      На старанно доглянутім обличчі
      живий здавалося зайнявся вогник.

      Ні, лиш проблиснув, потремтів і згас.

      6
      - Тобі відома мова Вавилону.
      Тож їздитимеш дальніми краями
      вустами Пераа. І повернешся,
      коли покличу. Тут, в долині Кемет,
      лишатися не можеш - надто близько
      стоїш до сина, тож повзуть чутки,
      що ти чаклун, і неврожай накличеш.

      А потім, родом ти з чужого краю -
      хоч і давно прийшов, а пам'ятають.

      Як пам'ятають іншого чужинця,
      того, із роду вічних пастухів,
      що стада Нам пасуть в Річних низинах.
      Того, котрий, наближений царем,
      в часи важкі приймав од люду землі
      у обмін за зерно й потреби інші,
      відтак назад, як царські надавав.
      Не тільки на міцніючу державу,
      на всіх працюючи, а ненавидять.

      Запам'ятали - землю відібрав.
      Податки встановив на урожай!

      Забули про посушливі сім років,
      забули, що від смерті рятував!

      І що самі віддали! Так, самі!
      Котре уже століття на чужинців
      зі страхом поглядають. Ненавидять.
      І більш за все отих, що біля мене.

      Жаль, ти не з тих, що зміцнюють державу...

      7
      У паузах, залишених царем
      для відповідей, жрець мовчав, - для чого
      вступати у безглузді суперечки?
      Царі ж бо праві – всюди і завжди.

      Роздумував, утім, а чи б настало
      те лихоліття, згадане царем,
      коли б запаси мати дозволялось
      не тільки владі, а й простому люду.
      Коли б не забирали весь врожай.

      Але ось так, в часи чужих царів,
      гіксосів, і поводилися з людом.

      Хоча оті царі - не сьогоденні,
      прекрасно знали як лютує чернь.
      Не розгодовували так прислугу.

      8
      Царі є непідсудними, а дні
      минулі підлягають забуттю.

      Тоді ж навіщо згадують чужинця?
      Його рід-плем'я пастухів-гіксосів?

      Згубивши, зрештою, колишню славу,
      мерзенні у очах народу Кемет -
      погоничі корів, коней і кіз -
      яку містити можуть небезпеку?
      Працюють важко в низині Ріки,
      на болотах, але ж і не раби.

      Невже дратує та іскрина волі,
      яка в бідак отих іще жевріє?
      Чи може насторожує численність,
      із кожним роком, кажуть, їх все більше.

      9
      Відчувши на собі уважний погляд,
      жрець підіймає погляд на царя.

      Із ним, було колись, чимало часу
      у неквапливих провели розмовах,
      допоки ще не він був Пераа.

      Але часи відкритості минули.

      - Рабів і вільних немху намовляють,
      підбурюють і хто це робить знаєш.
      Є ті, кому потрібно більше влади,
      потрібні поголоси й вороги,
      так, наче все це прояви турботи,
      а не причина взяти в свої руки
      у Оні, у Бубасті, та усюди,
      де тільки можна, храми, землі, люд.
      Примусити мене до різних дій,
      які сьогодні не потрібні Кемет!

      Життя надмірно добре рівне злому.
      В єствах від жиру визріла отрута -
      чекають тільки вдалого моменту...

      10
      Умащеним уже для сну лицем
      прокочується хвиля неприязні,
      згасаючи на стиснутих губах,
      напруженні на вилицях:
      - То, що ж,
      за порятунок сина борг оддав.
      І за його навчання теж віддячу.

      Ти знаєш, скільки значить син для мене.
      Немає нагороди, що її
      не дам із вдячності, - ось тільки знаю,
      тобі це ні до чого. Жаль, Раі.

      Та нині йди на пристань вже, до тих
      торговців фініками і човнами.
      На їхнім кораблі везу дівча
      до вавилонського царька. Він просить
      подати так, неначе він мою
      дочку бере в дружини - задля слави
      поєднання із Іменем Палацу.

      І ось, візьми печать, аби Хепера,
      чи там його писці, скоріше звістки
      несли мені. Коли війська численні
      повсюди не тримаєш – вкрай важливо
      підвладних чути, з кожним розмовляти,
      підтримувати, обіцяти. Вчасно
      сусідів між собою розділяти,
      аби разом не виступили проти.
      Так правити отими хазану
      і радами вельмож, "дітьми", "синами"
      і "жителями вольних" міст.
                                  Хто платить -
      нехай живе, та боячись всього.

      Потрібен світу страх перед Палацом,
      перед моїм судом, інакше миттю
      почнеться між одними різанина,
      а інші військом підуть проти нас.

      Тому повідомлятимеш мені
      хто, де і що з підвладних виробляє,
      і як там спостерігачі мої.

      Ні, не кажу за ними слідкувати,
      тебе образила би ця робота?
      Кажу - дивись, аби не надто псіли.
      Прошу - допоможи тримати лад.

      Тобі я довіряю й ти повинен
      допомогти мені, бо ми, Раі,
      хоча і різні, та в цілому схожі -
      не прагнемо війни, воліємо
      вирішувати справи мудро, мирно.

      У цьому, вірю, згідний ти зі мною.
      А діяти, сам розумієш, можу
      пізнавши, робиться довкола що,
      отримуючи зважені поради.

      Тому чекаю помочі від тебе.

      А прийде час, і син, мій Гор, розкриє
      мені вуста для вічності блаженства,
      і прийме владу з рук моїх. Раі,
      я вірю - це важливо нам обом...

      11
      - Вже завтра зранку вийдете у путь.
      Відплинете укупі із човнами,
      які я посилаю до Бубасту.

      Вони затим поплинуть далі в Пунт.
      Та з ними спершу буде по дорозі,
      і твій не зауважиться від'їзд, -
      тож вороги нашкодити й не встигнуть.

      Ось і усе, що зготував для тебе.
      Всього не може навіть Пераа…

      Відтак Володар, мов би щось згадавши,
      запитує з хитринкою: - Послухай,
      а де твій Гор, коли нарешті вуха
      мої почують про твого нащадка?

      - Палаце наш! Життя, здоров'я, сила!
      Хіба не хочу? Повеліть вернутись ...

      - Смієшся! - Пераа насупив брови, -
      Не вийде залишитися. Іди!
      Усе, що необхідно завтра слуги
      тобі на корабель доставлять зранку.

      Там будуть і дарунки храму в Оні,
      і трохи золота на прожиття.
      Човен із Тиру вже на тебе жде.
      Та вийдеш через сад - мій син, твій учень,
      бажає попрощатися з тобою.

      І стережися недругів своїх.
      Було їм одкровення од Амона,
      що він з-за тебе змовкне на роки.

      Не віриться в таке, однак, цікаво...

      І Пераа, відверто позіхнувши,
      долонею ліниво відсилає
      припалого йому до ніг Раі...


      * * *

      Художник - Девід Робертс. Храм в Абу-Симбел



      Читати далі, Част.ІІ. Гл2.
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.

      35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).

      36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.

      37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.

      38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)

      39. Клафт – головний убір, атрибут одежі фараонів.

      40. Урей – знак священної змії на головних уборах, атрибут одежі фараонів, і найвищих жерців.

      41. Тейє – дружина фараона Аменхотепа ІІІ, матір Аменхотепа IV-Ехнатона.

      42. Гіксоси – ((Hyksos, Hykos) гіг-саги, гікси, гайксоси, хайксоси, хайки – загадкові племена (ймовірні предтечі вірмен і євреїв), що напали близько 1730 року до Р.Х. на охоплений смутою древній Єгипет. Їх вожді перейняли усі зовнішні атрибути влади фараонів і протримались в упокореному Єгипті близько 150 років. Хоча гіксоси окупували тільки Нижній Єгипет із Дельтою Нілу, але правителі областей Верхнього Єгипту були їх данниками. Столицею нових правителів Єгипту стало місто, у східній частині дельти Хут-Уарт, або ж Аваріс – еллінською.

      43. Ханаан – (хуритська, до семітське найменування) в описуваний період загальне означення Палестини, Сирії, Фінікії - останні три назви з’явилися значно пізніше.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Одіссей. П'єса для Одіссея ( Тараса Жирка) і Пенелопи (Галини Стефанової)
        Моновистава

        (для "Пенелопи")

      Хор:
      Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго *
      Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
      Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
      В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
      Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.
      Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.
      Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:
      З'їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,
      Що понад нами, - за те дня повернення він їх позбавив.
      Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.
      Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,
      Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.
      Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,
      Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла...


      Звучання відходить на другий план і увиразнюється постать Пенелопи.

      І
             З огрому, зітканого з хвиль,
              жерцем човнових сухожиль,
              летів туди, куди вело
              його нескорене чоло,
              куди здавалося хотів,
              здавалося, якби не спів
              супутників і вітровій
              у спину, із Ітаки, свій.
              В різноголоссі тім вина
              учулась знову Одисею:

      "Мій Телемаху...
                            з Троєю війна..."

      Вояки ж, певне, скаржились Борею:
              - Не зводить з нас очей Танат,
              і добре б нам плисти назад,
              додому, досить мудрувань,
              і відчайдушних зволікань
              того, хто гніває богів
              упертістю...
                                  А Він глядів
             за обрій, де змагався час
             із хіттю хвиль - їм свій наказ...

      "Мій Телемаху,
                                  з Троєю війна
      закінчена. Хто переміг - забув я.
      Напевно греки: стільки мертвяків
      покинуть здатні в чужині лиш греки...
      І все-таки оця моя дорога
      додому непомірно безкінечна,
      так наче Посейдон, доки ми там
      втрачали час, обширності умножив.
      Не знаю, де в цю мить перебуваю
      переді мною що...

      ІІ
      ...Нечистий острів,
      кущі, будови, рохкання свиней,
      геть здичавілий сад, якась цариця,
      трава та камінь...
      Телемаху, милий,
      всі острови подібні між собою,
      коли блукаєш довго так, і мозок
      збивається вже, налічившись хвиль,
      сльозяться збиті горизонтом очі,
      й од водяного м'яса застить слух.
      Забув я, чим закінчилась війна,
      і скільки зараз літ тобі, забув я..."**


              Цар підійнявся з-за стола,
              покинув сад. І з ним пішла
              служанка - юна і струнка,
              на диво малоговірка -
              і з тих, що викликали вмить
              у ньому необорну хіть.

              В обійми кинулась сама,
              і мов обуджена весна
              скресала соками жаги.
              Відтак, з’єднавши два шляхи,
              тонкою тінню вслід плила.
              І в глечику своїм несла
              червоне молоде вино.

      ІІІ
              Колись за Кіркою, давно,
              вождя лаврентського дочка
              під чарами отак ступала -
              духмяна, пристрасна, гнучка...

              Чаклунка з нею час од часу спала...

              Любовний вузол розв'язав
              тоді він спритно - упіймав
              обох на ложі і без чвар
              утамував у кожній жар.

              І так тривало аж до пір,
              допоки гострий Кірчин зір
              у бранці не узрів дитя,
              аж до щемкого відплиття
              царівни до Лаврентії...

              Хоча чаклунка з цим тоді
              погодилася, та була
              пізніше неймовірно зла...

      ІV
      - О, Телемаху, дивна та війна,
      здавалося мені, давно скінчилась.
      Та що тоді роблю вже котрий рік
      я у місцях, де вуха мулять співи
      однакові, трагічно супокійні,
      старих рабинь, і хрускотіння в хащі
      споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
      які повсюди, як і сморід риби.
      Як невмолимо довгі сонні дні
      і ночі, у обтяжливих видіннях.

      Кохання од щоразу інших дів,
      чаклунок і богинь чомусь не досить
      для забуття міцним цілющим сном...

              В сумній задумі статний муж.
              Цей острів... Острів Кірки, цю ж
              і там рабиню обіймав?
              І заклинань чаклунки ждав,
              як та самотнього буття...

              Гірким було її виття:
              - ...Енею дасть дочку Латин, -
              твій, Одіссею, рідний син!..."


              Зі скель відкрилась осяйна
              стихія в хмарному намисті.

      "О, хоч давно скінчилася війна, -
      криваві небеса по ній, не чисті.

      Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
      Що тут роблю, оточений богами.
      Чого вони жадають ще? - дарів?
      А що офіри ті богам? Усюди,
      де тільки міг, отам і дарував.
      І тільки небо покривав димами.

      А гул отих провісників? - Пусте...

      Навіщо все мені, як від Ітаки
      вже котрий рік нескінченно далекий?

      VII
      Так прагнув повернутися назад
      і не зумів! Супутники не дали.

      Так, так – вони! Додому не спішили,
      бо прагнули коштовностей. Еней,
      хитрючий лис, нашелестів про місто,
      яке лежало в золоті і сріблі,

      і не далеке, - звалося Ісмар.
      Кривавої борні навколо Трої,
      було нам, нерозсудливим, замало,
      не випадало повертатися назад
      ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

      А тут подув, здалось, погожий вітер.
      І ми повірили Енею радо.

      О, знати скільки нескінчених років
      боги його не перемінять напрям!

      VIII
      Таємно від Агамемнона ми
      покинули знеможену Троаду.

      Дванадцять повних воїнів човнів,
      на декілька, як ми вважали, днів...

      А зараз сам я, сам.
                                  Уже сім літ,
      як ухопив Танат мужів відважних,
      як Посейдон втопив останній човен.

      Енею що! Помститися бажав,
      аби назад, до Трої, не зійшлися.
      Аби розтанули серед кіконів!

      Та ми, сліпці, у навісній жадобі
      із однієї бійні влізли в іншу...

      Яка ж насправді всім керує сила,
      коли боги велять одне, а доля
      складається, неначе, слушно інше?..

      IX
              Червоний обрій. Суне ніч.

              Були би білі, інша річ,
              Каліпсо чорні паруси
              з необоротністю грози
              повзли у супроводі хмар.

              Немовби неймовірний жар
              її ревнивого нутра
              втамує грозова пора.

              Запевне хтось з богів наплів
              їй, як себе без неї вів.

              Кінець коханню - апогей
              усім стосункам                                                        Одисей
              в рабині просить ще вина
              і помічає, що вона
              поспішно змахує сльозу.

              Їй страшно. Тягне Евр біду.

      X
              В дівочім погляді печаль
              та їй, чомусь, найбільше жаль,
              що не торкається руки,
              що мужу тягарем роки,
              і пінить чорні гребні сивина.
              Що поруч він, і що його нема...

      "Як тягнуть, кличуть береги далекі.

      І те волання дужчає у силі.

      Мій Телемаху, очевидно доля
      в долонях матері твоєї нині.

      Їй кажуть – цар Ітаки потонув,
      і що почати варто все спочатку.
      Вона вагається. Але усім
      потрібен цар, а ти ще замалий.

      XI
      Невже вона ще дивиться на море?

      Очікування є найважчим, синку,
      воно дратує стільки літ мене
      і непокоїть, бо усе, що сталось,
      а також те, що трапитися може,
      як ті великі хвилі - линуть вслід
      одна за одною, а я між ними.

      Одну насилу подолав, згубивши
      усе, що мав, та чи осилю іншу?

      У тій, майбутній хвилі, все на світі -
      і шлях назад, і наша, синку, зустріч.
      І загадкові Кірчині слова.

      Невже нас із Енеєм поєднає
      дочка Латина, плід од мого плоду?

      Дочка від сина, котрого ніколи
      мені не доведеться обійняти?

      І скільки літ Латину нині - п'ять?
      Ні, мабуть шість. Латин... Ім'я хороше...

      А скільки літ тоді троянцю буде?
      І що за дивна доля приведе
      негідника старого у краї
      до дівчинки моєї! Ні, ніколи!

      Не може бути цього, ні, не може!
      Звичайно, так, зі злості наплела,
      згадала мої оповіді різні.

      XII
      О, Телемаху, краще, аби нам
      жінки розповідали. І мовчи,
      навчайся слухати - жінкам потрібно
      за днину лантух балачок ужити,
      тобі ж – почути те, що необхідно.

      Вони казатимуть, а ти шукай
      вуста за їхніми словами інші,
      високу волю, що ті лантухи
      невипадково їм підсовує щодня.

      Навчишся так пророцтвам знати ціну!

      Хоча є ціни, котрі не сплатити,
      і краще б їх було не знати зовсім,

      якби вони від цього не збувались.

      XIII
      Але буває і одна брехня!

      У Фівах вісник проживав - Тіресій.

      Сліпий безумець. Він передрікав,
      що існування кращі дні мої -
      війна в Троаді й ці безглузді мандри!
      „Все скінчиться задовго до кінця,
      раніше, ніж умреш ти, знай, раніше!”

      Немов невдачі тішитимуть пам'ять!
      Таке у першу чергу забувають!

      Казав, що по поверненні додому
      прислужувати стану я народу,
      який не знає навіть про весло!

      Їх, нібито, з веслом я перестріну!
      Вони питатимуть, що я несу,
      а я навчу, а заодно і зраджу
      усіх заради спокою свого.

      І тільки цим задовольню богів,
      закінчивши собою вік славетний
      таких як я, "однакових", героїв!

      Якби я міг, убив б його на місці!

      XIV
      Пояснень темній вигадці не дав,
      лише облудою наповнив мозок.

      Щоби ходив я із веслом на шиї?
      І дикунів учив долати води!
      Ні, досить з мене недолугих мандрів,
      провісників - усього цього блуду,
      в якому й справді може завершитись
      моє життя задовго ще до смерті!

      "- Раніше, ніж умреш ти, знай, раніше!"
      Услід бридкий і зараз сміх той чую.

      А потім зрозумів наскільки схожа
      на цю "раніше, ніж помреш" тирада:
      "О, істино, тебе одну жалію,
      бо ти раніше, аніж я померла..."

      XV
              Служанка руку підняла
              і з кучерів його зняла
              сріблясте пасмо павутин.

              Затримала долоні плин
              на з бронзи вилитім плечі.

              Так по обіймах уночі
              за обрій погляд його тік
              з-під непідвладних ласці вік:

      Як ваблять, кличуть береги Ітаки.

      Подібне, Телемаху, я терпів
      поблизу від Сирен. Там зрозуміло -
      мотузкою був зв'язаний, - а зараз?
      Тримає що у далечі од дому?
      Прихильність, чи ж бо ненависть богів?
      Чаклунство одержимої Каліпсо?

      Чи може страх? Я пам'ятаю очі
      загубленого мною Паламеда...

      XVI
      Царя Евбеї син, він був тоді
      із нами в Спарті, він спостерігав
      те нещасливе женихів змагання...

      Як то було немислимо давно,
      і як змінилося відтоді все -
      життя, благовоління долі, я...

      Афіно, ти напевно теж смієшся?!

      Даючи слушну Тіндарею раду,
      як видати йому дочку по честі
      за когось із шляхетних женихів
      (між ними першим чувся звісно я) -
      і так, аби не сталося війни,
      насправді, я звертався до красуні,
      при свідках обіцяючи їй речі,
      яких не мала будь-яка цариця!

      - Прекрасна станом квітко Тіндарея,
      якщо дозволить мудрий батько твій
      самій обрати кращого із нас ,
      то ми дамо щасливцеві присягу
      що не піднімемо супроти зброю,
      а також прийдемо на допомогу,
      якщо покличе нас у час біди!

      Таку узявши клятву від усіх
      було можливо правити в майбутнім
      і Спартою, і сонмищем героїв!

      XVII
      І Тіндарей дослухався поради!

      І склали ту присягу женихи!

      І дівчина до красенів Еллади
      пішла, цнотливо стишуючи кроки.

      Струнка, смаглява, найніжніших форм,
      з волоссям кучерявим, чорно-синім,
      з обличчям, що принадливо світилось
      святою обіцянкою кохання –

      Єлена м’яко линула до мене.
      Ось погляди зустрілись наші й тіло
      моє уже назустріч подалося...
      Здається, що її лицем усмішка
      в ту мить ковзнула, з нею й обійняла
      сусіда мого, меншого з Атрідів –

      царя невдовзі Спарти - Менелая!

      О боги, о безмірна Ойкумено!

      Та проти нього я не маю злості.
      Бо хто є Менелай, і хто є я!

      XVIII
      Природно, почалась страшенна буча,
      бо кожен убачав себе достойним.

      Та Тіндарей народ угомонив -
      Агамемнону давши Клітемнестру,
      мені ж дочку свого старого брата,
      покірну Пенелопу, твою матір.

      Для тебе це не дивно, Телемаху,
      одначе я здивований отим,
      як швидко я у неї закохався!

      Та й інші заспокоїлись невдовзі
      розкішною гостинністю царя.

      XIX
      І з часом я забув про ті події,
      і першу видатну мою поразку.

      А Паламед явився й нагадав,
      та ще й у борозну тебе поклавши!

      Я з тих часів його і зненавидів.

      Звичайно, що до військ по власній волі,
      явився б я, хоча би через те,
      аби побачити на власні очі,
      як Менелай Єлену покарає.

      І чим троянець, син царя Пріама,
      припав до серця їй? Тут із жінками
      ніколи до кінця незрозуміло,

      можливо, що і справді винна хіть,
      бажання стати діамантом Трої.
      Яка, опісля зруйнування нами
      країни Міноса, нахабно сміла
      свою звитяжцям диктувати волю!

      Що рухало Єленою - не знаю.
      І зрештою - це справи Афродіти,
      зачарувала пристрастю сліпою,
      аби рідні безсмертній насолити…

      А раз боги тут винні, що поробиш...

      XX
      Під Троєю до ненависті згодом
      і заздрощі додались.
      - Паламед! -
      О, зусібіч лунало – Паламед!

      Залічує і рани, і хвороби!
      За власні кошти спорудив маяк!
      Самого Одисея розкусив!
      Привів до війська!.. На устах у всіх!
      Його поради слушні, не мої!
      Оглушливо його гуркоче слава!

      Та найогиднішим здавалось те,
      що бачив він мене неначе наскрізь,
      і потайки сміявся наді мною!

      А раз сміється хтось один - невдовзі
      довкола усі інші зарегочуть.
      Тож я повинен був його спинити.

      І незабаром видалась нагода.

      XX
      По дев'яти роках кровопускання,
      коли і справді бійня остогидла,
      став намовляти Паламед вождів
      відмовитися від борні й додому
      вернутися, мовляв, самі троянці
      готові дати все, чого жадаєм:
      Єлену, ті скарби, що вкрав Паріс,
      дари різноманітні, кораблі
      через пролив свобідно пропускати,
      аби ми тільки вибралися звідти.

      А основне, на думку Паламеда,
      із півночі прямують племена
      однаково усім нам небезпечні –
      ні ймення їм не має, ні числа.

      Це, начебто, казали фінікійці.

      Мені смішні слова ті до сих пір.

      Од Паламеда кращого дарунку
      і не чекав. Воно звичайно так,
      аби своєї цілі досягнути
      потрібно дурням голови мутити.
      Але коли ти дружиш з Одисеєм,
      а не знущаєшся над ним щодня!

      XXI
      І я спинив діяння Паламеда.

      Ти знаєш, тільки переможців, синку,
      вважають правими і не важливо,
      кого, коли і як ти переміг.
      Бо все вирішують боги безсмертні,
      і ми лише забавка в їх руках,

      Але стосовно Паламеда щось не так
      я відчуваю сталося. І прикро
      мені чомусь на серці нині й страшно.

      Мій Телемаху, війни залишають
      однаково болючі рани, як на тілі,
      так і всередині, - бо стільки крові...

      Я лук зоставив дома - Пенелопа
      благала залишити за для тебе -
      та списа і меча було достатньо,
      аби кривавою рікою вмитись,
      залитися по очі. І вони,
      урешті-решт, збайдужіли конечно, -

      якщо вогнем займались, то од виду
      легкої здобичі, і вечорами,
      коли у відблиску чисельних вогнищ,
      по п'яному і ситному бенкету
      знаходили тремтячих полонянок.

      А чим іще могли ми дев'ять років
      займатися отут. І непомітно
      я іншим став, чи може, Зевсе, завжди
      і був таким?!

      XXII
                              Згубити Паламеда
      було нескладно. Золота мішок
      заніс в його намет посеред ночі
      полонений фрігієць. У мішок
      поклав листа троянського царя.

      Писалося від імені Пріама,
      що золото оте для Паламеда,
      мішки ж наступні по зняттю осади,
      коли вже греки заберуться геть.

      На виході із табору фрігієць
      був схоплений і випадково вбитий
      моїми слугами. Я обіцяв
      його охороняти, та ось тільки -
      перед рабами слово не тримають!

      Я думаю, він дуже здивувався,
      коли мечі ввійшли в його живіт,
      наповнений моїм вином чудовим.

      Знайшлись і ті, що бачили фрігійця,
      коли він виходив од Паламеда.

      Пішли чутки - фрігієць перед смертю
      повідав задля чого приходив.
      Хоча насправді він помер одразу.

      XXIII
      Отримавши, як доказ мертве тіло
      і поголос про імовірний підкуп -
      Агамемнон зібрав вождів до себе.

      Ті зажадали розпочати слідство,
      і щоб не втік, поспішно ув'язнили
      украй здивованого Паламеда.

      Як тут йому зашкодили поради
      про те, що варто скінчити війну!

      А найсмішніше, що війна невдовзі
      закінчилась і справді - перемир'ям,
      як він того хотів, але для нього
      тоді вже було пізно, надто пізно.

      XXIV
      При обшуку шатра знайшли усе -
      і золото, і лист владики Трої.

      Отож, наявність зради на лице!

      І вирішили - побиттям камінням
      його скарати, і без поховання.

      Даремно Паламед нас умовляв,
      просив, не віддавати лютій смерті
      невинуватого, - уважно, ще раз
      перепитати свідків. Та затим,
      переконавшись в неминучім, змовк.

      І знаєш, що мене найбільш гнітить,
      що у його очах не бачив злості.

      Можливо він дивився значно далі,
      де не було ані мене, ні крові.
      Неначе, прочитавши вирок долі,
      побачив інше, що не бачив я.

      XXV
      І на світанку потягли його
      закутого до кораблів - востаннє
      торкнутися він моря захотів....

      Там воїни і виконали вирок.

      І мовчки Паламед прийняв ту біль.
      О, що вона була перед лихими
      прокляттями і забуттям добра,
      яке вони отримали від нього,
      свого найблагороднішого мужа.

      Так ось, уже вмираючи, він мовив:
      -"О, істино, лише тебе жалію,
      бо ти раніше, аніж я, померла"...

      І в тиші - втамувалось навіть море,
      нажахане таким лихим видінням, -
      наповнившись неясної підозри
      суворі зори воїнів до мене
      у пошуках пояснень потягнулись.

      Тоді в собі уперше спостеріг
      я страх незрозумілий, що погнав
      мене, неначе звіра, далі й далі -
      у пошуках розради й забуття.

      І щоби я не стверджував собі -
      Еней уговорив одплисти вчасно.

      XXVI
      Чи можу, Телемаху, повернутись
      туди, де ці мене чекають зори?

      Коли мене чекає вирок долі?
      Коли, здіймаючи мій човен, хвилі
      готуються поглинути Ітаку.

      Поглинути усе, що залишити
      тобі повинен і твоїм нащадкам.

      Але мій синку, доки Пенелопа
      і ти дивитиметеся за обрій,
      я прагнутиму повернутись вічно...

      "Рости великий, сину мій, рости.
      Богам лиш знати, стрінемось чи знову.
      О, ти сьогодні вже не немовля,
      перед яким затримав я биків.

      Коли б не Паламед, жили б ми разом.
      Хоча, можливо, він правий: без мене
      ти пристрастей Едіпових позбувся,
      і сни твої, мій Телемаху, чисті."**



      Голос Пенелопи тихне, і наростає гул голосів **

      Хор:
      «В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,*
      Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.
      В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.
      Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,
      Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!
      Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:
      Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славить
      Землю? Якого він роду і де його нива отецька?
      Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,
      Справи його особисті прибути сюди спонукали?...
      ………………………………………………………”



      1999-2003



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    4. Змія   Гл.3.  Ч.І.  Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина І: 'Дім Сонця'

      Художник - Девід Робертс. Статуї Аменофіса ІІІ

      Глава 3 ЗМІЯ

      1
      Заледве чутний гомін від Ріки
      доріс до вкрадливо неспішних кроків.

      Аменхотеп з полегкістю підвівся.
      - Я ледве не заснув, не хочу більше,
      у мене в голові розлив Ріки,
      усе змішалося…
      - Це тимчасово.
      І я колись ці мудрощі ніяк
      не міг збагнути до кінця, бо стільки
      там усього. Та прийде день прозріння,
      і хто шукає істину – знайде…

      Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
      такі розширені й далекі звідси.
      О запашна, блаженна тінь садів,
      і розуміючі леткі бажання
      без слів, по дотику, служанки юні
      вже збурюють царевичеві кров.

      Раі зненацька пригадалось інше.
      Згадалось, як під вечір прибігали
      бешкетні учні з храму Ра у Оні
      до одного з каналів, і таїлись
      у заростях - побачити жінок.
      Вони приходили туди щодня -
      вмивалися, сміялися, співали.

      Нещадно допікала комашня
      і повзало стривожене зміюччя,
      та зграйка хлопчаків, неначе леви,
      висліджувала поглядами здобич.

      Які тоді думки не прилітали
      йому до голови – о швидше б стати
      дорослим, дужим, гарним і умілим,
      аби нарешті кинутись вперед...

      І ось давно дорослий він і що?
      Ані дружини, ні дітей... Дружина
      була, щоправда, в нього, та недовго,
      уже п’ять років як раптово зникла.

      2
      Розумна, молода, дітей жадала.
      Не повернулася із міста. Кажуть,
      що бачили на кораблі чужинців.
      Хтось із жерців Амона говорив.

      Немовби вирішила не губити
      свої роки найкращі при руїні.
      А ще і народилася не тут,
      могла і повернутися додому.

      Напевно то було б і справді краще -
      якби вона від'їхала з купцями,
      за те, від чого потерпало серце,
      а серце розривалося - померла.

      Минуло стільки літ, а серце тужить...

      3
      Сановник Пераа закінчив рух
      і сповнений призначення свого
      завмер на мить у шанобливій позі,
      яка насправді говорила тільки,
      що вже усі залагодивши справи
      на тому березі Ріки, тепер
      він не бажає витрачати часу.

      Від вдягненого у просту накидку
      і вибритого наголо Раі
      по-світськи відрізняючись убранством,
      косою із прикрасами зі шкіри,
      коштовностями на руках, та шиї,
      ще й випещено-лощеним обличчям -
      сановник задоволено глядить
      на швидкі збори царського нащадка.

      Йому ця радість добре зрозуміла:
      знання - ніщо, найголовніше - влада.

      4
      Кушити , більш помітні в темноті
      за жовтуватим відблиском очей,
      кидаються услід Аменхотепу,
      подарувавши на прощання залі
      бряжчання золотих і мідних лат.

      Дзвінке відлуння лине, затихає.

      - От і пішли коштовності останні -
      сановник усміхається жерцю.
      Питає про теперішнє й майбутнє.

      Раі відповідає, що Господар,
      кому він служить, повсякденно дбає:
      - Як, власне, і про тих, хто служить іншим.

      І, повернувшись, вглиб іде будови...

      5
      Старий храм Сонцю відстояв свій вік.

      Без огорожі, сходів до Ріки,
      розчахнутий згори, мов чимось гострим
      знівечений, втопає у піску,
      що кам'яне плато під ним поглинув.

      А стільки літ вражав сліпучим блиском
      глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
      покрівлі гостроверхої.
      Донині
      зберіг ще дивну форму кришталю
      над скошеним угору злетом стін
      з колись убраних в мармур грубих брил.

      Такий величний, осяйний, та гордий –
      вже не одне століття вщент розбитий,
      обідраний і кинутий в лахмітті.

      Немов роками вибілений старець
      засидівся на сонці і заснув,
      і марить про тінисті крила смерті.

      І крила ті вже шелестять в повітрі.
      На днях тут закипить перебудова -
      почне рости черговий дім Амону,
      аби на тому березі Ріки
      утішити заупокійний храм
      Аменхотепа Третього собою.

      Старий повинен тихо відійти,
      в убрання слави наряджають інших.

      6
      Допоки жрець докінчував прощання,
      син Пераа присів неподалеку
      старого олтаря, що із піску
      стовбичив нагромадженням каміння.

      Очікуючи, споглядав уламки,
      здебільшого зчорнілі від вогню.

      Породжені майстерними руками
      з німого валуна доладні форми
      занурювалися у забуття.

      Невже не має вічності на світі
      і все, що батько зараз ген будує
      очікує така ж печальна участь?

      Раі казав, що місто в давнину
      лежало тут, неподалік од храму,
      а зараз що? – могили і піски.

      Улюбленець Царя глядить у далеч,
      за Річку, де так високо знялись
      над місцем розбудови насипні,
      увінчані дорогами, хребти,
      і безліч впряжених комах на окрик
      наглядача відповідають дружньо,
      і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
      - На славу Пераа!
      - На славу! Славу!

      7
      Наблизившись, жрець раптом помічає
      геть сірого від жаху охоронця,
      а ще змію, яка перед стрибком
      позаду здійнялась Аменхотепа.

      Із-під накидки виринає посох
      прикрашений різьбою голови
      якогось птаха. І його політ
      перешкоджає нападу змії,
      напрочуд вчасно скинувши її
      з плаского каменю в пісок. Змія
      чіпляється до посоха і жалить.

      І крапельки отрути бурштином
      виблискують на дерев’янім дзьобі.

      Нападниця, помилку осягнувши,
      шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
      здіймає хетський меч - яскраве сонце
      спалахує на нім. Пащека й тулуб
      надалі рухаються вже окремо.

      Жрець думає, що з хетами війна
      почнеться швидше, аніж таємницю
      литва мечів цих пощастить пізнати,
      печалить і намарна смерть змії.
      Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
      плазуючого тіла, наче мудрість
      цих древніх місць знівеченого храму.

      Зітхаючи, жрець підіймає посох
      і молиться за упокій змії.

      Сполоханий Аменхотеп завмер
      в обіймах ошалілого вельможі
      і з подивом вглядається в судоми
      такої нерозсудливої смерті.

      8
      Майстерно збитий із пласких, коротких,
      міцних дощок акації, увесь
      обтягнутий мотуззям, царський човен
      на березі, окремо від води,
      нагадував розібране шатро.

      Задерті високо корма і ніс
      зеленим розмальовані й червоним
      орнаментом, все інше в тон піску.

      Ядучі кольори нової фарби
      напевно й відганяли комашню,
      що хмарками роїлась над водою,
      на радість легкокрилих ластівок.

      І ще відлякували комашню
      густі дими від запашних курінь,
      і символи божественної влади -
      помітні здалеку хоругви й стяги.
      І зовсім невідомо - що сильніше,
      страшитися ж богів повинні всі.

      9
      Аменхотеп, сановник і Раі
      неквапно підіймаються по сходах,
      приставлених до борту, переходять
      у надбудову, теж ретельно вкриту
      малюнком заростів. Верткий прислужник
      із відданістю пса пасе очима
      сановника. Той зрештою киває.

      Прислужник радо подає команду.
      Раби штовхають човен до води.
      Вбігають в неї з криками блаженства.
      Хто просто борсається, хто пірнає.
      Тіла їх голі, бронзово блищать.

      Раби сміються, бо звичайно краще
      штовхати човен, ніж важке каміння.

      10
      Двонога щогла гола, парус знято.

      Зустрічний вітер суперечить Річці,
      помірно дуне проти течії.

      В корзину вскочивши свою, прислужник
      дає накази - з носа на корму,
      де наготові вже застиг керманич.

      Раби здіймають над водою весла.
      Проходжуючи верхом надбудови,
      витягує нагайку наглядач.

      Прислужник гаркає і б’є у бубон,
      і зарості неспішно відпливають.

      11
      Являють сіру кішку на гладкому,
      повитому травою валуні.

      Присутність кішки видає гойдання
      нервово-невгамовного хвоста.
      Вона прийшла прощатись із жерцем,
      та з парості акації бентежить
      її, сердито скрикуючи, одуд.

      З-під темно-зеленавого листа
      оранжево чубата птаха стрімко
      летить донизу, ледве дочекавшись,
      коли нарешті човен відпливе,
      її турбує гусінь на листку,
      не менше аніж кішку ладна птаха.

      Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
      Валун порожній. Скінчене прощання.

      12
      Блискуче плесо Річки обіймає
      захоплений азартом весел човен.

      Витягується лінією берег.
      Над зелені гущавиною стрімко
      росте погруддя храму і пливе
      услід, немовби іншою рікою.

      Застиглий з виразом сумним Раі
      не зразу помічає, як царевич
      підходить, потім горнеться до нього.

      Зітхання хвиль при березі гойдає
      папірусу тригранні гожі стебла.

      Увінчані охайними пучками
      колосся, мов стрункі і граціозні
      придворні в париках, вони кивають
      все розуміючими головами вслід.


      * * *

      Художник - Девід Робертс. Статуї Аменофіса ІІІ



      Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.

      35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).

      36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.

      37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.

      38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)

      "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Частина І: 'Дім Сонця'

      Художник - Девід Робертс. Луксор.

      Глава 2. Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)

      1
      Аменхотепе, ти вже помічав,
      що в суті кожної і власна форма,
      що значенню відповідає вислів,
      а в кожного знання є власний образ –
      і хоч в подробицях завжди своє
      ми бачимо, але основи спільні.

      Усі початки спільні - спільний витік.
      Наприклад, сприйняття води, чи їжі,
      тепла, покою, радості, довіри,
      картини затишку в сім’ї, оселі...

      Відтінки й розміри тут завше різні,
      але пропорції одні і ті ж -
      що ззовні, те й всередині, завжди,
      і в небі й на землі, у вищім й нижчім.

      І навіть те, що ми звемо думками
      у нас у голові, хіба що інше,
      аніж картинок різних ланцюжки?
      І найпростіші з них для нас важливі.

      Ми думаємо й пишемо малюнком,
      і будемо довіку зрозумілі
      усім, хто житиме опісля нас.
      бо бачитимемо одне й те саме.

      2
      В картині завше промовляє ціле,
      що часто постає з таких речей,
      які нелегко точно розрізнити,
      чи ясно зрозуміти поодинці.

      Що є небесна їжа – не розгледиш,
      ніщо рукою звідти не візьмеш,
      зате оселі Горні в небі видно,
      ми бачимо усі домівки Сонця.
      Ми бачимо Його невпинний рух,
      місця незмінні, початкові, де
      знаходяться Поля Блаженства душ,
      місця, округ яких кружляє Небо,
      і маємо загальні відчуття,
      котрими користуємося точно,
      нехай природа їхня й незбагненна.

      Ми відчуваємо вгорі все краще
      і намагаємося жити відповідно.
      Хоча і знаємо про Вище мало,
      але достатньо для вагомих справ.

      Небесної реальності відбиток
      стараємося втілювати тут,
      на рідній тверді, там, де живемо.

      І цар наш – це величність і сяяння.
      І храми наші складені небесно.
      Усе буття до нас приходить зверху,
      і ми до нього тягнемося знизу.

      Тому й не дивно, що на островах,
      де виростали люди, все “найкраще
      і найкорисніше”, як сенс і вигляд,
      отримане було з палаців Сонця.

      Йому, Високому, і люди й бену
      прислужували на землі і в небі.

      Малюнки, письмена на давніх стінах,
      про те служіння спільне повідали
      і вславили союз, що незрівнянні
      приносив блага в острівне життя.

      3
      Минали покоління. І поволі
      сумісне існування двох племен
      сягнуло видатних висот, коли
      зображувався фенікс, як людина
      крилата, в молитовному поклоні
      поміж зірок на небі. А людина…

      Одначе, спершу, власну розповім,
      тобі, Аменхотепе, таємницю –
      мене в дитинстві кожен раз лякало
      оте зображення - з волоссям-пір'ям,
      пучком здійнятим вгору на маківці.
      Мені пучок здавався грізним рогом,
      я думав - ці істоти небезпечні…

      Син Пераа, здригнувшись, пригадав:
      - Я також бачив той малюнок в храмі!
      Звичайне тіло: руки, ноги й крила;
      а ще прикраси різні, і незвичне
      людське обличчя, все у пір'ї, очі
      такі великі, аж до самих вух!

      - О так - жрець радісно киває учню,
      і мовить, що оздоблення на шиї
      ознака Сонця - золоте намисто...

      4
      Жрець задоволений. Та почуття
      не прийнято являти в цій країні.
      Тому його розмова з учнем більше
      нагадує строкаті пісні вітру,
      відомого сухим пустельним жаром.

      Але сплітаючи свій шлях з відлунням,
      породжуваним гомінким камінням
      і подихом п’янких цвітінь знадвору,
      слова звучать із потаємним змістом,
      святилищу великому співзвучно,
      торкаючись до мудрості глибин
      закладених колись в основи храму.

      Жрець раптом згадує це відчуття,
      так гостро, тонко - він і поряд вчитель...

      Як радісно вбирати словоспів,
      відлуння мови, об'єму і змісту...

      Розкішне, що ховалося так довго,
      не проявляючись, забуте відчуття,
      надмірне, вкрай тілесне. Та за ним
      було і інше, - те, що налякало
      тоді, і зараз проступає, знову
      в багряних полисках вогню, чіткіше...

      Могутня надпрозора течія,
      кружляють знані і незнані форми
      живого, раз за разом виринають
      і, мов здивовані, людські обличчя...
      Ні, не обличчя, наче зсередини
      видніються, немовби тільки суть.

      Раптово виникають і зникають,
      як інше, різне. Наче вміст часів,
      відпущених для кожного творіння,
      зібрався в ціле, в результат кінцевий,
      і дужим виром пеленає обсяг,
      спиняючись лише побіля ніг
      здобулих вічність видатних Рех Хету .

      З одними він, бувало, зустрічався,
      про декого читав, про когось чув,
      а інші незнайомі, та усі
      споглядачі спокійні і глибокі,
      воістину величні Вищим Духом.

      Немов і не померли у свій час,
      не зникли, не розвіялися прахом.

      Чомусь зійшлися знов навколо нього...
      Тоді були ледь зримі, нині ж ясно
      осяяні зсередини і ззовні...

      Мить - марево зникає. Тіні вщухли,
      змінилися на обриси сторожі ...

      Жрець міцно тре долонями обличчя.

      5
      Німі вояки, охоронці учня,
      що мов статуї кам'яні застигли
      у хмурім зосереджені, насправді
      цілком поринули у небезпечну
      солодку півдрімоту відпочинку.

      Вколисані дзюрчанням голосів
      на дні довколишньої тишини,
      забули навіть про лиху підступність
      ревнительки великого мовчання
      простих могил і осяйних гробниць,
      чиє ім’я не можна називати.

      Жерцю ж бо храм настільки добре знаний,
      що за відсутні звуки промовляють –
      “крім нас навколо жодної душі” -
      і запахи, і подихи повітря,
      і інші невловимі відчуття -
      сторожа внутрішньої рівноваги
      його і об’єму навколо нього.

      І жрець собі в казанні дозволяє
      далеко відхилятися традицій
      навчання молоді в країні Кемет,
      оповідаючи хлопчині те,
      що відкривалось не для багатьох
      ініційованих в таємні вчення.

      6
      - Людину ж малювали з тілом Бену,
      як Птаха - і донині збереглася
      його пташина форма голови.
      І з іменем конкретної особи.

      Були там і правителі верховні,
      і вславлені знаннями мудреці.
      Та переважно видатні жерці -
      великі духом і знаннями Бену.

      Було їх небагато. У юрбі
      їх вирізняли кольором одеж.

      Найвидатніші одягали біле.
      Їх учні повсякденно наряджались
      в зелене. А в небесно-голубе
      вбирались ті, що тільки починали.

      А ще найвидатніші із жерців
      носили на собі і знак Змії -
      оновлення постійного ознаку,
      і не тому лише, що ми також
      від знань нових стару скидаєм шкіру,
      а ще й тому, що знак цей взято з неба.

      Посвячені у глибші таємниці
      жерці верховні і царі-жерці
      цей знак носили спершу понад лобом,
      здебільшого на головнім уборі.

      Аби чоло, де нашого життя
      написано майбутнє, не ховати.
      а ще аби оті, кому обличчя
      зустрічного нічого не говорить,
      за символом побаченим здалеку
      відразу зрозуміли – Хто іде.

      Цей знак дійшов до наших славних днів
      у виді стража вищого - Урея ,
      який повсюди погляд віднайде -
      і на живих скульптурах і на мертвих,
      бо на землі царює він і в небі.

      До знаку цього ми ще повернемось,
      а поки розповім тобі про Храм,
      про перший храм посвячений Творцеві.

      7
      Містився він на острові найбільшім,
      на тій горі, де і свята печера.

      Двоногі й люди протягом століття
      за керівництва майстра видатного
      довбали камінь, шліфували стіни,
      аж доки обсяг внутрішній не став
      подібний до розтягнутої кулі,
      нагадуючи до дрібничок небо.

      Посередині ж кулі царював
      на золотім помості кришталевий
      Бог-Сонце – дивовижної краси.

      Майстерно вирізьблений з одного
      уламку кришталевої породи,
      в розкішних шатах Він неначе плив,
      подібно справжньому Світилу в небі.
      І у його напівпрозорім тілі
      вночі цвіли ледь видимі вогні,
      а вдень спалахувало справжнє сяйво.

      І сяєво зривалося з тремтінням,
      відбитків різнокольоровим блиском,
      яким щоранку обсяг наповнявся.

      8
      На вході в храм, із променем найпершим,
      самі по собі у глибокій ніші
      спалахували язики вогню -
      бездимний плюскіт голубого танцю.
      В ту ж мить і починала відчинятись
      масивна брама. В залу головну
      входили урочисто вбрані люди,
      здіймалися на вибиті півколом
      широкі яруси в ногах у Сонця.

      З-за Сонця, із нутра ходів таємних,
      з'являлися жерці, а то й правитель,
      коли траплялося велике свято,
      і починалася ранкова служба.

      9
      Удень будову осявали й вікна,
      що визирали на карнизи скель.

      На ті карнизи прилітали й Бену
      аби напитися води й поїсти
      з наповнених ущерть коштовних блюд,
      і звідси їх проводили, смачними
      плодами спокушаючи, до місць,
      де і вели посвячені жерці
      з крилатими складний обряд розмови.

      А там, де є розмова, є й письмо.

      У храмі тім писались різні тексти -
      щоденна праця багатьох найкращих,
      і, звісно, малювалися нові
      на стінах описи служіння Сонцю.

      Життя не завмирало там ніколи.

      10
      Вночі, коли здобуті вдень знання
      за Місяця велінням неусипно
      переглядає, відбирає пам'ять,
      мудріші розмовляли між собою
      про головне на ярусі найвищім,
      знадвору напливала прохолода,
      спліталася із подихом каміння
      а запахи, і звуки, і видіння
      в пітьмі спадаючій збирались разом
      в одне безмірне відчуття природи, -
      тоді займався купол. Ні, не небом,
      зірок вінком, через які незмінно
      вгорі мандрує колісниця Сонця.

      Ти знаєш, що Світило безперервно
      навідує свої Палаци різні,
      і править звідти, сидячи на троні,
      з характером несхожих поміж себе
      дванадцяти Божественних Облич.
      О ти спостерігав, Аменхотепе,
      священні церемонії не раз,
      і бачив урочисто як проносять
      круг Тота зоряний зі знаком Хемфта…"

      Жрець дивиться уважно на малого.
      Аменхотеп натужно морщить лоба,
      стараючись усі згадати дійства, -
      круг зоряний із Сонячних облич,
      та, видно, не вдається...

      11
                                 Жрець помітив -
      нащадок Пераа в останні дні
      несхожий сам на себе, втратив пильність,
      летить кудись думками, не згадає
      того, що мав би знати незабутньо.
      І прохопився якось про рабинь
      прекрасних, юних і напрочуд вмілих,
      привезених недавно в царський двір.

      З усього схоже розпочав свої
      взаємини сердечні із жінками.
      Хоча в таких роках синам вельмож
      уже відомі таємниці статі,
      наставникові це не до вподоби.

      Ці пристрасті - подібні до хвороби.
      Емоції, без доброти, терпіння,
      спустошують, як сарана посіви,
      виснажливі, немов вітри спекотні,
      не кожен вміє зрошувати ними,
      аби чуття родили урожай.

      Та паузу закінчено доречно
      поправленими шатами на собі.

      12
      - То спробуємо знову все згадати.
      Бог мудрості, літопису, письма -
      Тот, з головою ібіса, й пером
      та місяцем на ній - тобі знайомий -
      є писарем на зборищах високих
      і повелителем святих сувоїв.

      Він з Правдою порівнює серця
      прибулих до Унефера на суд.
      Він ще знайшов п'ять додаткових днів,
      загублених колись і їх додав,
      і в році триста шістдесят і п'ять
      днів знову стало – в честь дітей-богів,
      що славну дарували Кемет долю.
      То ж прийнято у кожному випадку
      у нас повсюди Тота величати.

      На церемонії священних текстів,
      ним подарованих, ти пам'ятаєш,
      услід за співаком, що славить бога,
      іде і повноважний споглядач
      зірок - у піднятих руках круг Тота
      і пальма.
                 Різні божества на крузі
      і є Обличчями отих Палаців -
      сузір’їв з куполу Бог-Сонця храму.

      За тимчасового перебування
      в них змінює свою натуру Сонце.

      І зміни ці ми звемо пори року.

      13
      І з року в рік усе доволі схоже
      в однім і тім же Сонячнім Палаці,
      це кожен зауважував не раз.

      В одні й ті самі місяці погода
      немов нагадує минулий рік.
      Збирають урожай чи засівають
      завжди в одні і ті ж приблизно дні.

      Але не календар веде в поля,
      а тільки сила і характер Сонця.

      Та й Сонце змінює часи. Як точно
      не рахували б ми за днями дні,
      все визначають сонячні епохи,
      в залежності від місця, де Світило
      здійметься у весняне рівнодення.

      14
      Здається, в Сонця все незмінно, та
      приходить час і бачимо в Перніті ,
      як Сонце сходить вже з нового Дому.

      Аби це сталося потрібно безліч років,
      бо перехід цей з Дому в Дім повільний -
      і перші зміни не помітиш вчасно,
      а щоби переміну Дому взріти
      прожити треба з двадцять сотень літ.
      Що не під силу, звісно, одному,
      але для багатьох не так і тяжко.

      Служителі старанні храмів Кемет,
      і Сонячного храму, де з тобою
      навчаємося й ми, спостерігали
      життя Світила так багато часу,
      що розповідь тривала б надто довго,
      коли би ми пригадували все.

      Тому обмежимося найпростішим
      з переліку уважних спостережень.

      Вони тобі звичайно вже відомі,
      та я щоразу відкриваю більше,
      старе повторюючи, що і є
      фундаментом успішного навчання.

      15
      Трирізне Сонце у своїх мандрівках.

      Щодня народжується і зникає,
      над нами пропливаючи вгорі.
      Те саме відбувається вздовж року -
      народжується, виростає в силі,
      а потім, як з утоми, пригасає.

      Крім того, є і сонячні епохи,
      в залежності від того, де Світило
      в сонцестоянні другім сходить в небо -
      і тут Його життя тече по колу
      часів і місця сходження зрання.

      Сьогодні Сонце сходить з дому Овна.
      а потім з дому Риб, і далі, далі,
      аж поки не приходить час, коли
      воно чергово зійде знову в Овні.

      Тому нічого дивного, що ми
      прив’язуємо до такого руху,
      який усім повеліває в світі,
      і описи відомих нам подій.
      Але щоби не втрапити в халепу
      і точно відати – коли там що і як,
      жерці враховують й найменші зміни
      у руху Сонця кожним із Палаців,
      де разом з Ним і піддані Його.

      Поглянемо у ближчі нам часи:
      в минулий рік, наприклад, Сопдет вийшов
      на ранок дня дев'ятого мехіра ,
      а за чотири роки вже зійде
      десятого.
                    При першому цареві,
      Аменхотепі, що дійшов Євфрату,
      зоря ця сходила на восьме тібі .
      Ти відчуваєш плин? Отак неспинно
      з кортежем лине Сонце колом Тота -
      неспішно, точно, і по-царськи гордо.

      Тож і не дивно, що жерці найперші
      під керівництвом осяйного Тота
      створили круг подібний власноруч,
      де є усе, що знаємо на небі.
      Але й не тільки там, а й на землі.

      І так Палаци Сонця, що вгорі,
      Його різноманітні нравом лики,
      постали Знаками на крузі Тота,
      а потім знаки стали і письмом.
      Що дивного? Все лине зверху вниз.
      Як сяйво Сонця відкидає тіні,
      так на землі й народжується все.

      16
      Та повернемося до тайни Знаків,
      і їхнього земного трактування.
      Бо кругом вельми довго користались,
      отож на ньому можна віднайти
      відбитки древніх видатних подій,
      літопис днів, здобутків і утрат,
      знання таємні, погляди в майбутнє.

      Для тих, хто бачить - круг цей і картина,
      і навіть більше - це магічна форма,
      з якої пізнаєш передчуттям.

      Про це ми поговоримо пізніше, -
      скажу лише що і на островах,
      з крилатим племенем стрічали люди
      час Овна і Бика, часи Хепера , -
      хоча й по-іншому, аніж сьогодні,
      але навколо був цей самий світ.

      17
      Буття мінялось, і мінялись знаки,
      і, в першу чергу, розуміння їх.
      Так у долині нашої ріки,
      задовго до правління Пераа,
      при Тоті знаком був ще не Хепер, -
      між Левом і Близнятами на троні
      жило птахоголове Божество,
      з відомого нам племені крилатих.

      Воно спочатку мало, як і Тот,
      своїм зображенням на першім крузі
      знак Фенікса, але віки минали
      і все частіше правили тутешні
      на Ібіса його. Тому, напевно,
      що більшість люду в кращому випадку,
      що діється під носом в себе бачить.
      І славить ібіса, що нищить яйця
      відкладені при річці крокодилом,
      у небуття провадячи знання
      не зрозумілі більшості…
                                   А потім
      і Ібіса змінили на Хепера.

      Ці зміни, втім, говорять що й Світило
      не раз по колу обійшло Палаци
      з часів, коли сидів на троні Фенікс,
      поєднаний з людиною союзом,
      і різне відбулося із тих пір.

      18
      Ось Лева знак - природи звичний цар
      на крузі означає царство сяйва -
      велике, абсолютне царство Сонця.
      Бо що є жовта грива, як не світло,
      як не корона владного проміння?

      Епоха царювання Сонце-Бога -
      безмежна лагідність тепла і світла
      для вибраних, що кинули Творця...
      Одні говорять - це було давніше,
      а інші, що при племені крилатім.
      Та й це скінчилося...
                             Постали люди,
      що в Бену взяли пізнання, на троні
      в епосі видатного об'єднання
      так схожих ззовні, але різних в суті.

      І далі, далі вервицею знаків
      до близьких нам, порівняно, часів.

      Птахоголового на крузі стали
      Хепером малювати, мов, за схожість
      з відродженням, життям онуків Сонця,
      Землею й Небом даних нам великих
      Усера і Ісет . Він - цар Ахет
      вона - запліднена ним щедра суша,
      де нова буйна зелень і стада,
      і з праху новоявлений Хепер,
      летючий жук, що Птахом був колись.

      Отож Унефер... Понад смертю шлях...
      Велика боротьба із Сетом. Розділ
      долини Кемет. Довге царювання
      богів, напівбогів, їх тіней -
      завершуючи так черговий час
      Близнят в черговій спробі об'єднання
      супутниками Гора територій,
      де розростався добрий наш народ,
      й лишаючи позаду борозну,
      трудитись зачинав могутній Апіс .
      Закінчилась борня між Верхнім й Нижнім,
      Долина об’єдналася у поступ
      найперших нам відомих Пераа...

      19
      Отак біжить-спішить життя за Сонцем.
      А нам лишається відображати
      у описах чи символах події,
      боротися, навчатись, досягати,
      чи просто жити, скаржачись на долю,
      мовляв, колись було все значно краще
      і ми втрачаємо минулу велич.

      Але, напевно, варто уявити
      себе народженим поміж двоногих,
      первісним дикуном, рабом забитим,
      чи висохлим від праці землеробом -
      їх більше, ніж правителів на світі,
      їх більше, ніж богів, напівбогів,
      у їхнім колі абсолютна більшість,
      й вони, насправді, сіллю є землі,
      і кожен з нас в їх колі недарма.

      Куди пливуть часи - нам невідомо,
      та наймудріші знали достеменно,
      що й в крузі знаків, всередині - ми,
      а понад нами благодатне небо,
      що не спроста дарована іскра
      і розум - ми потрібні, і на світ
      приходить з нас усякий недаремно.

      20
      Аменхотеп вертає зір від стели -
      майстерно викарбуваних послань,
      здивований картиною часів
      побачених Раі в простих малюнках.

      І вражений здогадкою питає:
      - Виходить, не було Амона-Ра?
      І перший правив над усім Бог-Сонце?

      Скажи Раі, як інші божества
      зуміли опинитися на троні?

      Жрець пильно стежачи за тим, що саме
      стурбує учня у його казаннях,
      ледь розчарований, і доведеться
      одне й те саме знову повторяти,
      аби дійшов до істини хлопчина.

      Та може він до учня засуровий
      і запитання є насправді слушним?

      Наставник згадує старі повчання
      і думає, які із них сьогодні
      Аменхотепу будуть зрозумілі.

      21
      Усе було і є Аменхотепе.
      Якщо дозволиш, я почну з богів,
      і як поглиблювалась наша віра.

      Двоногі поклонялися з часів
      відколи з пралісу пішли у мандри
      всьому на світі - каменю, вогню,
      всіляким грізним виявам природи.
      Стрічалися й боги їм на путі,
      земні боги, що тут жили, як люди.
      Напевно звідси й надання імен
      і бачення незримої особи.
      І нині ми, щоб якось поясняти
      характер різних явищ, надаєм
      цим проявам означення осіб,
      хоч бачимо в природі й вищу Єдність.

      Природа ж бо без роздумів живе -
      худоба то чи звір, рослина, риба -
      за правилами, що віщає Сонце.
      Примноження життя у нас від Сонця -
      Єдиної життєвої наснаги.
      Чи є над нами ще хтось більш величний?
      Можливо той, хто Сонце сотворив?

      Але під Сонцем точно є всіляке.
      І зле і добре, видиме і ні.
      Мені казали, різні є істоти,
      які поєднані одним, вони
      не мають доступу до нас, як Сонце -
      вони не світять, не дають тепла,
      скоріше - намагаються забрати.
      Буває, просяться досередини,
      щоб ми впустили їх до себе.
                                     Духи -
      сумні рої без Сонця у собі,
      що перейшли колись кордони смерті
      і залишились з нею назавжди -
      згубили іскру Божого Дарунку.
      Жадають з нас, живих, її ввібрати.
      Та це нелегко, ой нелегко їм.

      Допоки їх не впустиш, сам не станеш
      для сонячного світла непроникним -
      нічого не загрожує тобі.

      Тому і важко бути біля Сонця.
      бо чорноту розвіює Воно,
      тому до Нього простягаєм руки,
      з дитинства прагнемо Його тепла,
      і тільки це є вірою, цей потяг,
      нічого вищого за це не знаю.

      22
      Чи Сонце є дитиною чиєюсь?
      Чи є у Сонця діти крім людей?
      Багато що написано про це.
      Ми знаємо із древніх наших текстів -
      Творець Атум одвічно жив у товщі
      бездонній хаосу - у Нуні . Певно,
      ти не забув, як я розповідав
      повчання з древніх текстів упокійних.

      Що не було ані землі, ні неба,
      тварин, людей - нічого, навіть смерті -
      один Атум, достатній сам у собі,
      знаходився в тім Нуні.
                                 Й раптом сталось.
      Атум всеповелів: - Гряди до мене!
      Відкрив уперше очі й спалахнула
      Його велика сутність сяйвом Сонця.

      23
      І з добрим Словом вилетіло Світло.
      І, осягнувши видимий свій образ,
      Ім'я Творець подав уже повніше -
      Атумом-Ра продовживши Творіння.

      Повітря і вогонь із себе вивів -
      Шу й Тефнут. А за ними іншу пару -
      Твердь-Небо - ладних Геба й Нут родив.

      О, бути другими завжди нелегко -
      один над одним вічно розпростерті
      вони жадають вітряного Шу,
      що поміж них підступно прослизнув,
      подужати. Нут проситься донизу,
      а Геб здійнятися угору прагне,

      і опирається коліном, ліктем,
      щоб обійняти врешті свою Нут.
      Та в муках знову, й знову кам'яніє,
      породжуючи пагорби і гори.
      Тут, кажуть, не обходиться без Тефнут,
      що оповила Геба сном кохання.

      24
      Породжував навколишнє Творець,
      як тіла свого плоть, і з отією
      Душею-Суттю, що пливе з Нутра
      і видима, як Сонце. Тільки це
      і сповнює єства усі життям.
      І звемо Ра Його. Будь славен Ра!
      Що з уст родив Дітей, і з Ока Світлом
      природу досконалу сотворив.

      Людини ж образ, кажуть, стік сльозою.
      Гіркою чи щасливою не знаю,
      одначе при кінці свого правління,
      посеред первістків своїх Предвічний
      жалів зі створення цього - невдячні
      здійняли проти Нього слово й діло.

      І це коли земля, де жили перші,
      була прекрасним і родючим садом.

      Та сам ти вже помітив - переміни
      охоплюють усе довкола нас.

      Ми боремося, по-своєму кожен,
      аби буття мінялося на краще
      і прикро нам, коли не все вдається.

      Правління Ра скінчилося давно,
      були й Боги, напівбоги, і тіні.
      А зараз править світом Пераа,
      який на рівні з іншими богами.
      І кожен з них у чомусь головний.

      25
      Та маємо вернутися до Птаха,
      щоб зрозуміти тих, які колись,
      навчивши наш народ, пішли у безвість.

      Про тих, що правили на островах,
      куди летів, так поспішав наш Фенікс.

      О спершу плин подій був руслом долі –
      прекрасної, поступливої долі.
      Можливо за епохи влади Ра.
      А потім все змінилося там швидко.

      Аменхотепе – доля і життя,
      прожиті нами, часто прикро різні.

      26
      Спочатку, правлячи Природу, люд,
      можливості чи здатності не мав
      упізнане мудрішими сприйняти,
      жили ж бо винятково днем насущним.
      Та й потім, як завезені раби
      взялися за труди важкі, не стали
      життя собі ускладнювати.
                             Більшість,
      як це усюди, не бажала вчитись.
      А іншим бракувало сил, таланту.
      Достатнім видавалося наказів
      і установ правителя для щастя.

      А в кого здібності були і воля,
      ті часто йшли на здобуття багатств,
      і далі в безвість - шляхом насолод.
      Бо тіло згубно діє на таланти.

      Та ще були і ті, що вчились в Бену.

      27
      Правителі ж узяли за корисне
      користуватися плодами знань,
      здобутими жерцями першохраму,
      проте вважали у цілому зайвим
      підтримувати мудрості зростання.

      Тож будувати стали інші храми -
      куди не прилітали ані Бену,
      ні думи мудрі. Головним було
      священнодійством голосним і пишним
      земне підтримувати марнославство.

      Так храми почали і відрізнятись,
      найбільше – за належністю, за місцем,
      де разом зі Світилом прославляли
      свій талісман – тамтешню особливість,
      що опікала сите існування,
      та майже завжди бралась із хоругв
      намісника, місцевого владики.

      28
      Зростали й талісмани в божества,
      а прислуговуючі в храмах в магів,
      що не молитися - повелівати
      бажали і шукали тільки статку.

      Ці й заявили, зрештою, що Бену
      не більше і не менше аніж символ
      величного та лиш одного храму,
      мовляв, тепер богів чимало в світі
      та лиш один земного повелитель -
      правитель островів – і він є першим!

      29
      І цар людський ті хитрощі підтримав ...

      А Ра глядів із сумом, день за днем,
      як на Творця іде його творіння,
      допоки не наситився сповна.

      Між первістків одного разу мовив,
      що, видно, проминув прекрасний вік,
      кінчається Його пряме правління,
      й майбутнє принесе великі зміни.

      Повстале проти світла нерозумне
      чекають випробовування різні,
      тривалий шлях спокути, навіть кари.

      Відтак розділені в нутру своєму
      першопричинами - життям і смертю -
      і праведні й неправедні постануть
      перед судом за вчинками своїми.
      Людина воцарить у всій свободі
      та матиме за вибором своїм…

      Інакше, певно, й неможливо - Сонцю
      видніше бачиться усе згори.
      Раніше люди, кажуть, мали вічність
      по смерті без прискіпливого суду.
      Покара це чи дійсно справедливість -
      залежатиме далі від Судді,
      і він з’явився й судить до сих пір.

      А втім, можливо, що правління Сонця
      було первісною землі красою,
      де ніжилися вибрані. І Ра
      не покидав улюбленців своїх,
      а повертав на істинну дорогу.

      У кожному випадку ти Амона
      сприймай, як наше розуміння нині
      загадки образу Першооснови,
      як розуміння нині суті Сонця.


      * * *
      Художник - Девід Робертс. Луксор.



      Читати далі, Гл.2
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      13. Владика Кемет - Владика Єгипту, - Пераа (фараон). Кемет (Та - Мері) (др.єг.) - дослівно "чорна земля" долини річки (Нілу), оброблена, люба.

      14. Велике Море - Середземне море.

      15. Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, - щоб не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".

      16. Рех хету (др.єг.) - мудрець, людина, що пізнала природу речей.

      17. Урей - зображення змії (кобри), символу влади Пераа.

      18. Круг Тота - зодіакальний круг.

      19. Тот (др.єг.) - в староєгипетській міфології бог Місяця, мудрості і письма, головний писар в суднім залі Усера (Осіріса), повелитель книг, цілком ймовірно продовжив своє "життя" в образі Гермеса.

      20. Унефер (др.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса).Осіріс - ((др.єг. - Усер) староєгипетське божество - втілення померлого царя, цар загробного світу. Бог умираючої і воскреслої природи.

      21. Перніт (др.єг.) - в Єгипті друга частина року - 4 перші місяці року, коли відбувалась сівба, йшло зростання і дозрівання.

      22. Сопдет (др.єг.) - пізніше Сотіс, зірка Сиріус. Стає видимою на початку липня, і вказувала древнім на близький розлив Ніла.

      22. Тібі, мехір (др.єг.) - відповідно 5 і 6 порядкові місяці древнє Єгипетського календаря. Не збігання календарного року і сонячного року пояснюються відсутністю високосної поправки.

      23. Сонце на крузі Тота - зодіакальний рух при прецесії рівнодення (сталий рух землі довкола Сонця, під впливом місяця).

      24. Хепер - (др.єг.) скорпіон.

      25. Усер, Ісет (др.єг.) - Осіріс, Ісіда.
      Ісіда - староєгипетська богиня родючості, сестра і дружина Усера, мати Гора і як така - покровителька царської влади.

      26. Див Ахет - водопілля.

      27. Сет (др.єг.) - в староєгипетській міфології бог покровитель царської влади. Пізніше бог зла. Вбив брата - Осіріса, якого Гор і воскресив.

      28. Гор (др.єг.) - міфологічний син Осіріса й Ісіди, древнє ім'я божества сонця, Гор - також титул староєгипетських царів.

      29. Апіс - (др.єг.) священний бик - божество.

      30. Амон-Ра (др.єг.) - божество міста Уасета (Фів) Амон, затим верховне божество Єгипту, покровитель царської влади.

      31. Нун - початкове космічне божество, уособлення первинного водного хаосу.

      32. Атум - початково головний бог 13-го ному (області) в Нижньому Єгипті, зображувався в подвійній короні володаря Кемет.

      33. Ра (др.єг.) - староєгипетський бог сонця.

      "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Бену (Фенікс) Гл .1. Ч.І. Кінець Древності
      'Кінець Древності'


      Художник - Девід Робертс. Руїни.

      Частина І: 'Дім Сонця'

      Промовляння

      Я тут! Я тут. У браму стукочу
      до Правосуддя - стати перед Ним.

      Я підступив довершеною тінню,
      аби зустрілось Правосуддя з тим,
      хто полюбив Його. Я тут!
                              Я тут!

      У Правди-Правосуддя входжу Дім.
      Святу цілую землю на Порозі
      Передпоко́ю Суду. Я вже тут!

      Вітаю Вас, Владики, Праві Судді,
      хвала Тобі, о мій Великий Боже,
      Володарю Двох Істин!
                              Я прийшов
      до Тебе Повелителю. Я тут.

      Я званий бачити Красу Твою!
      Я відаю Тебе, і знаю Ймення,
      я знаю імена й сорока двох
      богів, які стоять побіля Тебе
      у неозорому Дворі Двох Істин,
      де рештки поглинаються злочинців,
      і випивається нечиста кров
      в день Судний перед Сутністю Благою.

      Владики - Правду Вам несу.
                              До Вас
      іду зі справедливістю,
                              для Вас
      я кривду вчасно відігнав і знищив.

      Я не казав брехні,
      Я не впадав у гнів.
      Я не робив дурного.
      Чистий я!
      Я чистий!

      На слабшого руки не підіймав.
      Не відмовлявся чути слова правди.
      Чистий я!

      Не перелюбствував.
      Не проклинав ані царя, ні батька.
      Чистий я!

      Не брав у немовляти молока.
      Не оббирав хлібів у вмерлих.
      Чистий я!
      Я чистий!

      Не причиняв нікому зла,
      Не бив раба перед Лицем Господнім.
      Не був причиною хвороб.
      Не був причиною для сліз.
      Не убивав.
      Я чистий!
      Чистий я!

      І не велів я убивати.
      Чистий я!
      Нікому не приносив мук.
      Я чистий!

      Не кидав зайве я на терези,
      не відбавляв і з них вагу.
      Я чистий!

      Не відбирав собі кавалка поля.
      Не взяв чужого і півкрайки.
      Чистий я!

      Не тиснув потайки на терези.
      Не нахиляв їх я.
      Не крав.
      Не нехтував водою в час її.
      Канали не перерізав.
      Вод не забруднював.
      Я чистий!

      Я не псував оброблені поля.
      Не гнав худобу марно з пасовища.
      Не учиняв худобі будь-якої шкоди.
      Птахів богів у сіті не ловив.
      Стада в маєтках божих не тривожив.
      В ставах, богам належних, не рибалив.
      Не убивав тварин священних.
      Чистий я!

      У місці Істини я не грішив.
      І слух моє ім’я не турбувало
      керманича священного човна.
      Я чистий!

      Паскудства не вчиняв перед богами.
      І не витягував припасів з храмів.
      Чистий я!

      Не умаляв приношення богам.
      І не псував хліби богів.
      Я чистий!
      І клятви надаремно не давав.
      І не гасив жертовного вогню.
      Я чистий!

      М’ясних приношень днів не пропускав!
      При Виході не заважав я богу!
      І не паплюжив бога я у серці!
      Я чистий! Чистий!
      Чистий я!
      Я чистий!

      І чистота моя є чистотою
      величнішого птаха Бену, бо -
      я ніздрі у Володаря Дихáння ,
      Який усім життя дарує в день,
      День повноти у Оні Ока Гора,
      в присутності Владики Кемет. Я,
      зрів Ока Гора повноту у Оні!

      Не станеться зі мною тут лихого,
      у царському Дворі двох Істин, бо
      я знаю імена усіх богів -
      Супутників Величнішого Бога...


      Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!, -
      І чашу з Правдою. О, Терези, прошу,
      замріть, не коливайтеся!
                                      О, серце
      моєї матері, моїх наро́дин!
      Ти, що було зі мною всі часи
      там, на землі, не свідчи проти мене!
      Не будь-бо супротивником і перед
      Божественною Владою не тяж
      супроти мене, не розповідай:
      “Ось, що робив насправді, він чинив це...”
      Не накликай на мене зла!
      О Ваги!
                        Замріть, не коливайтеся!
                                              О, Боже…


       Художник - Девід Робертс. Храм в Абу-Симбел.

      Глава 1. Фенікс

      1
      У сині неба плинув юний Фенікс. *
      Над прибережним спраглим суходолом
      віддався теплій течії повітря,
      в напівдрімоті звично безупинно
      ковтаючи стрімкою тінню простір
      у споконвічнім леті вслід за Сонцем.

      Велике Море даленіло справа,
      поверхню одягнувши в пасма ліній,
      неначе раз за разом горизонт
      з давно набридлого зривався місця,
      та з примхи злої долі знову й знову
      з’являвся там, із-звідки щойно знявся.

      А хвилі, не звертаючи уваги
      на цю утрату, мчали далі й далі
      від обрію - злітали, грали з вітром,
      і насолоджувалися безмежним
      привіллям вірнопідданим своїм.

      І тільки біля берега безпечних
      оманливих ілюзій володіння
      раптово позбавлялись, тверезіли,
      і миттю вже сварливі аж до скону,
      вгризалися в громади пітних скель,
      і замовкали, до німих пісків
      пінявими торкнувшись язиками.

      А зліва, на безкраїх пасовищах
      між островами величавих кедрів,
      бродили табунами швидконогі,
      збираючи в п'янкім роздоллі трав
      улюблене, для кожного своє.

      За ними тінню плили хижаки,
      що начебто нічим не переймались,
      та раз у раз із клацанням щелеп
      знаходили собі нову поживу,
      не зменшуючи, втім, нічого в світі -
      ні розмаїття барв, ані просторів.

      І ця картина, од віків незмінна,
      являла врівноваженість і спокій,
      вагоміший за німоту пустелі,
      ошатніший за спраглу неповторність
      обвугленого моря царства мертвих.

      Аж ген, поміж високих скель, на плато,
      над плавним закрутом ріки, димами
      означивши успішне полювання,
      зібралися двоногі, найлютіші
      із бачених деінде хижаків.

      Все більше їх. Зодягнуті у шкури
      снують між ям, набитих очеретом,
      вишукують на собі паразитів
      і тулять до грудей брудних дітей -
      нічим не відрізнялись би від інших
      численних хижаків, якби не запах,
      не вміння управлятися з вогнем,
      та нездоланне вміння спільних ловів.

      Та ген позаду і вони лишились.
      І Фенікс, змінюючи швидкість льоту,
      почав здійматись у вечірнє небо,
      знаходячи черговий раз різницю
      між тим, що бачить зараз і що бачив
      минулого великого обльоту,
      як незначну, у порівнянні з іншим..."

      Син Пераа, здається, задрімав -
      ходіння зовсім змучило його,
      сидить недвижно, витягнувши ноги,
      вколисаний неспішністю казання, -
      і жрець, немолодий аскет, підвівся.

      Потрібно взяти ще було в дорогу
      все, що зібрав учора: дивина,
      прожив багато - назбиралось мало.
      А ще, востаннє, треба накормити
      котів, і випустити з клітки птаху,
      і зосередитися на речах,
      які постійно відкладав на потім.

      Останні справи видавались швидше
      прихованим жаданням залишитись,
      не покидати ці прадавні стіни.
      Та що для долі ці його бажання…

      Жрець усміхнувся сумно і ступив,
      одначе був зупинений негайно.

      Хлопча його вхопило за одежу.
      Підступно мружиться й питає: Скільки?
      Що скільки ? – у своїй задумі муж
      не зразу помічає гри малого,
      приховану під покривалом руку.

      Дитячі пальці, зімкнуті докупи,
      здіймають невелику піраміду
      із кольорових візерунків саду.

      - Чотири, - навмання говорить жрець,
      черговий раз милуючись тканині,
      до нещодавно ткати так не вміли.

      - Ні, три! я два зігнув. Їх три, поглянь, -
      хлопча скидає сад, підносить руку
      над головою: Бачиш, ти програв!
      А значить, усього і ти не знаєш!
      Як знати можеш те, що Фенікс бачив?!

      Аскет сміється кінчиками губ,
      вертається на свій затертий килим,
      уважно дивиться Аменхотепу
      у спраглі, темно-карі, владні очі.
      І зважує, бо бути обережним
      і, одночасно, щирим – неможливо.
      А особливо з тим, у кого дивний
      для царської особи - світлий розум.
      Високий лоб, чуттєві повні губи,
      та погляд заважкий, як для дитини...

      - О, сину наймудрішого з царів,
      осмілююсь тобі розповідати
      лише оте, чому мене навчали
      просвітлені мої учителі,
      оте, що залишили у мені
      сувоїв древніх неминуща мудрість
      і вибиті у камені послання.
      Хто справді прагне знань, усе почуте
      порівнювати має з письменами, -
      тому твоє бажання осягати
      на власні очі зустрічаю радо...

      Та син Аменхотепа кривить носа -
      читати ієрогліфи сьогодні
      йому не хочеться. Він залюбки
      пірне у хащу батьківського саду
      опісля того, як задовольнить
      своє бажання плинути човном,
      що припливе за ним сюди невдовзі.
      А поки ще послухає про землі,
      які ніколи не окине зором
      ні сам, ні батько, певно, тільки Ра.

      Велить жерцю розповідати далі.

      2
      - Тож так і линув Фенікс вслід за сонцем,
      байдуже підмічаючи різницю
      з минулого великого обльоту,
      як незначну, порівнюючи з іншим.

      Із іншим, що за обрієм далеким,
      навколишню незмінність не зрівняти.
      Як не зрівняти цих двоногих з тими.
      Ці норовлять дістати всіх і зжерти,
      гарчать, кидають уві слід каміння,
      ті ж - люди - плем'я птаха вихваляють
      і голови схиляють перед ним.

      О, незабаром береги морські
      зійдуться до скелястих стін протоки,
      аби затим безмежно розступившись,
      відкрити морю безміри безодні
      того нутра, що зветься Океаном,

      і обрій, наче хмарки штормові,
      днем після, рідні обриси стурбують -
      шпилясті. Світ довкола облетівши,
      ніде не бачив кращих місць за ті,
      де народився і здійнявся в небо.

      Останнім часом Фенікса проймала
      туга за домом, сни - один в один -
      прекрасно-звабні чарівні видіння:
      закинуті у океан шматочки
      доглянутої старанно поверхні,
      сади, духмяні подихи ланів.
      Помірний вітер доглядає сходи
      пшеничні, вимальовуючи знаки
      своїх послань, таких недовговічних,
      що не можливо їх запам'ятати,
      не те що зрозуміти, мов не твердь
      внизу, попід натомленим крилом, -
      а письмена.
                              І нескінченний тік
      доріг – розбіжж’ям павутини з міст,
      наповнений живим тремтливим блиском
      розкішних колісниць, поміж якими
      сріблинки вершників у сяйних шатах.

      А здовж доріг - то тут, то там зростають
      охайними і строгими рядами
      усіх відомих оку кольорів
      людські будови, і поля, поля -
      аж до околиці лісів, до селищ,
      оточених міцним високим муром,
      з яких виводять полонених дикунів
      щоранку на не копітку роботу.

      І виструнчені лінії каналів
      зі зграйками човнів і з кораблями
      попід громаддям барвних парусів.

      І чисті дзюркотливі потічки,
      повиті паростю кущів чи лісом;
      струмки, джерела - теплі і холодні.

      І тут, і там виблискують споруди
      доглянутих палаців, строгі храми,
      у камінь вдягнуті ставки, озера.

      Здається Феніксу, що він вже вдома -
      кружляє поміж родичів над світом,
      який їх привітав у дні минулі -
      безмірну кількість поколінь тому.

      3
      Давно настільки, що з видінь найперших
      його далеких пращурів дійшли
      лише зірки у теплому тумані,
      що підіймався з тріщин і ущелин
      і солодко, неквапно паморочив...
      Туман, поза яким ще відчувався
      прадавнього заледеніння холод.
      Такий, як і сьогодні, лютий холод.
      Величні обрії округ сиріли,
      покраяні згромадженнями льоду.

      Та вже тоді лід стиха відступав.
      Його відламки - гори осяйні -
      уздовж крутих, високих берегів
      покірно плинули за небосхил,
      де прокидався грізний Океан.

      Володар вод, розбивши кліть із криги,
      вбирав потугу у свої отерплі груди,
      і косо зиркав, спінюючи губи,
      на твердь, яка нахабною дугою
      від континенту витягнулась вдалеч.

      А легковажний до біди оазис,
      від гибелі у льодяних обіймах
      порятувавшись ласкою богів,
      підземним жаром, вод морських теплом,
      погордливо вимріював майбутнє
      і в синє небо з осяйним Світилом
      свій погляд направляв, а не на поступ,
      невпинний поступ хвиль по кручах вгору.

      Змивав прибій присипані кістки
      прародичів могутніх, що не встигли
      набути здатностей угодних небу,
      та милосердне сонце надихало
      нові й нові прийдешні покоління...

      - Учителю, я уявляю море,
      бо ж Річка розливається щороку,
      але щоби тверділи води – ні.

      Мені розповідали, що колись,
      під час грози, вода спадала з неба,
      і випадали білі камінці,
      які чаклунством далі обертались
      водою на долоні й на землі.
      І то були маленькі камінці.
      Виходить, що бувають і великі?
      Яка ж то сила в небі, що здіймає,
      а потім кидає униз каміння,
      що розмірами, наче наші храми,
      і, разом з тим, не тоне у воді?

      4
      Учитель пильно дивиться на учня,
      всміхається, немов про щось згадавши,:
      - О так, великі брили із води
      народжуються, як тепло зникає.
      Коли зникає сонячна потуга.

      Багато дивного існує в світі,
      але про все відразу не сказати,
      тож повертаємося ми до Птаха,
      до згадок, що приходили йому
      про світ минулий, і часи щасливі
      для племені його - вже розправляли
      вони міцніюче крило високо
      над урвищами скель, вологим лісом,
      рівнинами, підступним тілом вод.

      Хто їм здійнятися поміг у небо?
      Напевно той, хто дарував їм крила,
      хто їх зробив подібними собі.
      Але про це не залишилось згадок.

      Натомість добре знаємо про інше.

      Безмежну кількість поколінь кормила
      густа, вічнозелена хаща плем'я
      смачними розмаїтими плодами,
      серед яких найкращими були
      плоди з дерев пізнання і життя,
      як потім ті дерева звали люди.

      Але не завжди їжі вистачало.
      В сезон дощу плоди не визрівали,
      тож плем'я кожен рік літало в мандри
      на пошуки споріднених лісів.

      Та плід життя зростав лише удома.

      І пошуки ввійшли з тих пір у звичку,
      чудову звичку - мандрувати світом.

      Та як приємно поділитись потім
      побаченим, у пам'яті бездонній
      старійшин споглядати безперервну
      картину змін, що сталися в місцях
      і на уважний погляд незнайомих.
      І образами цими наповнятись
      на недосяжній висоті карнизів,
      у споконвічних гніздищах своїх
      неспішно, сонно, владно прогортати
      збережені докладно сонмом предків
      видіння зниклих у минулім днів...

      5
      Не так давно, у порівнянні з іншим,
      в околицях безмежного пралісу,
      де Сонце плине в небі значно вище,
      спостерігати почали двоногих.

      Здійнявшись з чотирьох на задні дві
      брели вони поміж рівнинних трав.
      Гуртом оборонялись й полювали,
      ростили дітлахів і помирали,
      як помирала інша звірина,
      безсила перед примхами природи.

      А ще вони, як інші хижаки,
      ненавиділи родичів своїх.
      І люто переслідували всіх,
      хто слабший був, чи ззовні іншим.

      І з часом перемогу здобули
      над більшістю з колишньої рідні -
      одних загнавши в непролазні нетрі,
      а інших вбравши в ненаситні шлунки.

      Боги у цьому їм не заважали,
      та й що богам нещасні дикуни.

      6
      Минали покоління й покоління.
      Не раз двоногі проходили землі,
      де фенікси жили, однак ніколи,
      мігруючи за сонцем і стадами,
      надовго не затримувались тут.

      Аж доки якось чудернацьке плем'я,
      із тих, що вищими були на зріст,
      не здибало собі зручну печеру, -
      жили колись там велетенські кішки -
      та й радо поселилися у ній,
      почавши в цих краях хазяйнувати.

      Вони боялись феніксів - у всьому
      могутніших за себе, та Птахи
      їм не здавались очевидним злом, -
      ті ж родичі, що світом гнали їх ,
      були страшніші будь-якого звіра.

      Крилаті, ж бо, з висот своїх звертали
      на розмаїті дикі племена
      тоді не більше царської уваги,
      аніж на інших різних хижаків.

      Грізніша відчувалась небезпека.

      7
      Вишукуючи тверді слабину,
      по кручах підіймаючись невпинно,
      прислужник вірний долі, Океан,
      діймав півострів гуркотами хвиль.
      Диміли потривожені вулкани,
      підмита водами земля здригалась
      і осідала у грузькі пучини.

      І фенікси, покірливі наказу,
      що кликав їх в небесне мандрування
      того лихого року здійнялись,
      раніше звичного. І вже невдовзі
      наздогнані були жаским видінням
      загибелі батьківської землі.

      Змінився світлий день на мряку ночі,
      розірвані злетіли в небо гори,
      і краяв твердь потоками вогонь,
      а за вогнем, услід, помчали хвилі.

      А як минули хвилі - суша зникла.

      8
      Лишилися, натомість, острови -
      малі сліди величніших часів,
      що проминули, як минає все.

      Та островам не вистачало лісу.
      Вони задовольнити не могли
      численне плем'я ситою їдою.
      І стало Птаха менше, значно менше.

      Так доля, відвернувшись від одних,
      потрафила, здавалось, недостойним -
      із дрібки тих, що вижили в потопі,
      нещасних дикунів, вигнанців світу,
      невдовзі розрослося дуже плем'я,
      яке було уже й не порівняти
      із родом вічно гнаних втікачів,
      що тут колись знайшли собі притулок.

      Печера та на острові найбільшім,
      в цілющому оточенні джерел,
      священною прозвалась згодом. Звісно,
      тоді, коли в часи усім щедріші,
      у ній ніхто уже не проживав.

      Хоча і стале за жерцями вслід
      до неї шли двоногих горді внуки
      не тільки славити минулі дні,
      але й зцілятись подихом ущелин -
      аби, припавши до легень підземних,
      затим до ранку щиро веселитись,
      як це вони робили в давнину
      коли, траплялось, заблукалий вітер
      в поселення приносив дух підземний.

      Той подих обвівав і схил гори,
      єдиний схил, де ще гніздився Фенікс.

      Напевно поблизу димів підземних
      селилися крилаті неспроста,
      як неспроста, вдихаючи його,
      і змінювались первісні істоти.

      У світі нашому ці чудеса
      присутні теж: димлять із-під землі
      богів священні вогнища і кузні.

      Дурманять голови оті дими.
      Й навіяні пророцтва часом точні…

      9
      Себе людьми двоногі стали звати
      у сьомому коліні по потопі.

      Ще покоління феніксів пройшло
      і люди, приручаючи тварин,
      зайнялись випасом, найперше, острів
      очистивши від інших хижаків.

      Порівняно з двоногими повсюди -
      це плем'я розвивалось надто швидко.
      Чимало додали і в зрості, силі,
      і жили щораз довше за батьків.
      З них найдостойніші проіснували
      як десять, двадцять поколінь двоногих -
      порівнюючись віком навіть з бену,
      як називали феніксів вони.

      А працювали, як і ми у Кемет.
      Поля очищували і орали,
      і двічі урожай збирали свій.
      Опанували, врешті, три великі
      і сім дрібніших, поруч, островів,
      все, що зосталося по катастрофі.

      10
      Уже й човни збирали із дощок.
      І це були не ті плоти незграбні -
      під вправними і дужими руками
      вони росли у розмірах і швидко
      дісталися, упокоривши вітер,
      за обрій, до великої землі.

      Там висадившись, люди здивувались
      суворості і дикості природи,
      яку чомусь не пам'ятали зовсім,
      хоча і вийшли саме з цих країв.

      Не заснували навіть перших селищ,
      як те робилося на островах -
      не забажав ніхто з них залишитись
      у хижій і підступній дичині.
      Набили звірини заради м’яса
      і ладного, небаченого, хутра,
      і, вимінявши в племенах первісних
      за безцінь різне, з богом відплили.

      Відтоді так у них і повелось:
      привільним світом мандрувати за
      коштовностями, стравами, рабами, -
      не зазіхаючи на ремесло богів,
      задовольнятися земним і меншим.

      У світі ж бо для кожного своє:
      одне безкрилим, а крилатим – інше.

      11
      Та кожен раз у пошуку поживи
      доводилося йти все далі й далі.
      В постійній небезпеці мандрувати
      у невідомість суші і води.

      Тож у пригоді стати й мав союз
      із племенем досвідченим у мандрах.
      І в кого, як не в бену, розпізнати
      вони могли про подорожі тайни?
      Хто, споглядаючи на все з небес,
      настановив би до шляхів коротших,
      а, головне, - багатих на поживу.

      Тут вчитель, здійснюючи перехід
      на інший рівень, промовляє: - звісно,
      у текстах, що дійшли до наших днів,
      докладні Феніксові відчуття
      описані по-людськи. Та відомо,
      крилате плем'я не вживало слів,
      обходячись без висновків і назв,
      не бралося і розділяти світ
      поняттями добра і зла.
                                      Напевне,
      позамість роздумів, чи бо вагань
      зринала в них команда - "треба так".
      І саме "так" вони і учиняли.

      Навколишня природа "так" живе -
      поєднана у цільне існування.

      Як високо сьогодні крокодил
      не відкладає яйця у пісок -
      вода розливу досягне до них.
      Усяка звірина це точно знає.

      А ще й одне від одного залежить.

      І ми залежимо від них усіх.

      У всьому видимі мета і цільність,
      безмірна злагода, далекий задум.

      12
      Із досвіду одинадцяти літ
      ти, певно, також міг би пригадати,
      що і в тобі команда "треба так"
      бувало виринала раз від разу.
      І у мені. І, видимо, і в інших.
      Проте, як часто, на відміну від
      тварини, помиляємося ми
      бездумно наші здійснюючи вчинки.

      Нам подарована найбільша сила -
      свобода від тваринного життя,
      та, відірвавшись з нею від природи,
      зв'язок простий ми втратили з єдиним.

      Окрім первосвящеників звичайно,
      і небом призваного Пераа... -
      останнє вчитель каже не відразу,
      а лиш уважно глянувши у вічі
      Аменхотепу.
                                              І за мить йде далі:
      - Предтечі наші в пралісі, напевне,
      до часу, до пори, й жили ось так,
      єдиним тілом первісного світу,
      аж поки не зросла у них свобода.

      13
      В одному з храмових настінних текстів
      є згадка про отой Дарунок щедрий
      усім двоногим - незгасиму іскру,
      що вічно прагне в полум'я зрости.

      Вона в уста колись ввійшла - крізь Подих,
      і з того часу стале докучала -
      провадила від тихого життя.

      Мовляв, з-за неї і пішли з пралісу,
      де затишно було і супокійно,
      на пошуки чогось, і в боротьбу.

      Та ведені Небесною Рукою
      крізь випробовування - вищу милість
      пізнання і життя поза дикунством
      не всі, одначе, здобули, та й вибір,
      як це не дивно, оминувши сильних,
      упав на вічно гнаних,
                                      Що, напевно,
      і зветься Справедливістю з тих пір.

      14
      Двоногі попередники людей,
      що опинилися на островах,
      як я казав уже тобі, спочатку
      не відали ані добра, ні зла
      допоки не вкусили плід пізнання.

      А з ним і стало проростати сім'я
      того, що потім розумом назветься.

      Пробуджені з тваринного буття,
      вони взялися розрізняти світ
      на прояви добротного і злого.
      Добротне – то життя, а зле – є смертю.
      І жити хочеться щоразу краще -
      розумніше, ситніше, цікавіше.

      Напевно, саме так і йшло зростання
      відомого народу, що пізніше
      став у колиски нинішніх племен.

      Тож подамося й ми на острови,
      куди так поспішала царська птаха.
      З ним розлучаючись на певний час,
      скажу, що Фенікс всі останні дні
      в нутрі своїм тривогу і бажання,
      зростаюче тремтіння відчував.

      Уперше він відчув кохання поклик,
      і мчав додому майже без спочинку.

      15
      Прадавні в судженнях не помилялись,
      оспівуючи мудрість роду Бену.

      І так, як власний досвід ріс повільно,
      у кого люди ще могли докладно
      про різні таємниці світу взнати?

      Хто інший був Світило-Богу ближчим,
      разом із Ним щезав у час дощів,
      вартуючи відродження щорічне?
      І хто ще, упізнавши таємницю
      відродження Світила, повертався
      новонародженим? Єдино Бену.

      Тож розповісти про безмежжя світу,
      де людям випадало царювати,
      а заодно й служити посланцями,
      живим зв'язком із Сонце-Небо-Богом,
      дісталося мандрівникам небесним.

      16
      І люди з перших поколінь шукали
      порозуміння з племенем Птахів.

      Аби наблизитись до них роками
      вивчали норов кожної особи.
      Задобрювали велетнів небесних
      уважним ставленням і піклуванням.
      З доглянутих турботливо садів
      приносили смачні плоди життя,
      поїли найчистішою водою.

      Що Бену розуміли їх - і мову,
      і помисли, жерці чудово знали.
      Але дійти взаєморозуміння,
      коли відсутні сказані слова,
      емоції, чи зрозумілі жести,
      було і справді неймовірно важко.

      17
      І спроби дуже довго не вдавались.
      Та й важко виграти було цю гру -
      у мовчазне докучливе сидіння
      один навпроти одного - так Бену
      передавали родичам знання,
      коли верталися з далеких мандрів
      і спочивали серед рідних скель,
      підземними димами оповиті.

      Крилаті “мовили” собі, а люди
      навчалися роками відділяти
      найтонші відчуття в потоку марень,
      що наче сни просотували тих,
      хто володів талантом сприйняття.

      Видіння ж ті незмінно викликали
      одні й ті самі відчуття польоту
      безмежними просторами земними.

      18
      Поволі виростало розуміння,
      подробиці ставали все чіткіші.

      Так утворилось коло із осіб,
      що осягнули таїну розмови.

      І саме з них і вийшли кращі з кращих,
      які людському роду пояснили
      подій невпинний, нескінчений хід,
      картини плину наслідків з причини,
      відкрили все, що бачили крилаті.

      І бачення таке сягнуло змісту,
      спочатку ще казкового, та згодом -
      під розумом допитливим і вільним -
      законів, характерних для природи.

      І те зростання тішило Творця.

      * * *

      Художник - Девід Робертс. Руїни.




      Читати далі, Гл.2
      Повернутися до змісту
      Всі примітки

      ПРИМІТКИ:

      1. Узято із 125 глави “Книги мертвих”. Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") – загальна назва папірусних сувоїв, котрі супроводжували померлого в його мандрівках загробним світом, окремі формули з цих настанов відносяться до глибокої древності і зауважені в "Текстах саркофагів" кінця III тис. до Р.Х. Численні тексти подібного роду зустрічаються в гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 – 1085 роки до Р.Х.).

      2. Дві Істини – ім'я богині справедливості Маат в подвійному числі. На Її Великому подвір’ї звершував свій суд Унефер, буквально “Блага істота”, епітет Осіріса-Усера.

      3. Сорок два боги - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів у всіх народів нібито давало магічну владу над ними.

      4. Блага Сутність (др.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс – (др.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя, що повернувся із загробного світу. Бог померлої і воскреслої щораз затим природи.

      5. В місці Істини - в храмі чи некрополі.

      6. Бену (др.єг.) – древнє єгипетський міфологічний образ священного птаха, уособлював схід сонця, прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися не пізніше 45000 років до Р.Х.

      7. Володар Дихання - бог, який дарує життя; тут - Осіріс.

      8. Он (др.єг.) - пізніше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го сетапу (ному) Нижнього Єгипту. Знаходилося трохи північніше нинішнього Каїру.

      9. Око Гора - було втрачено Гором в битві із Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор у жертву Осірісу, тим самим оживляючи його.

      10. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини Річки (Нілу), також у розумінні “оброблена, люба”.

      11. Велике Море – Середземне море.

      12. Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, - щоб не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".

      "Кінець Древності"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    7. Всі примітки.     Кінець Древності
       Художник - Девід Робертс - Храм в Абу-Симбел. www.kemet.ru


      'Кінець Древності'




      Всі примітки

      Вступ Приведений текст належить 125 главі “Книги мертвих”. Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") – загальна назва папірусних сувоїв, котрі супроводжували померлого в його мандрівках загробним світом, окремі формули з цих настанов відносяться до глибокої древності і знаходять паралелі в "Текстах саркофагів" кінця III тис. до Р.Х. Численні тексти подібного роду зустрічаються в гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 – 1085 роки до н.е.).

      1. Дві Істини – ім'я богині справедливості Маат в подвійному числі. На Великому її Дворі
      звершував свій суд Унефер, буквально “Блага істота”, епітет Осіріса-Усера.

      2. Сорок два бога - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів у всіх народів нібито давало можливість для магічної влади над ними.

      3. Блага Сутність (др.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс – (др.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя, що повернувся із загробного світу. Бог умираючої і воскреслої затим природи.

      4. В місці Істини - в храмі чи некрополі.

      Бену (др.єг.) – древнє єгипетський міфологічний образ священного птаха, - уособлював схід сонця, прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися не пізніше 45000 років до н.е.

      5. Володар Дихання - бог, який дарує життя; тут - Осіріс.

      6. Он (др.єг.) - інакше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го сетапу (ному) Нижнього Єгипту. Знаходилося трохи північніше нинішнього Каїру.

      7. Око Гора - було втрачено Гором в битві із Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор у жертву Осірісу, тим самим оживляючи його.

      8. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини Річки (Нілу), оброблена, люба.

      9. Велике Море – Середземне море.

      10. Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - непряма назва царя, щоби не вимовляти його титул, котрий був під табу (забороненим для вживання). Фараон – сучасна передача виразу “Пераа”.

      11. Аменхотеп – син Фараона, майбутній Фараон Аменхотеп ІV, пізніше Ехнатон.

      12. Рех Хету (др.єг.) - мудрець, людина, що пізнала природу речей.

      13. Урей – зображення священного Змія, символу влади Пераа.

      14. Круг Тота - зодіакальний круг. Тот (др.єг.) – у древньоєгипетській міфології бог Місяця, мудрості і письма, - головний писар у судній залі Усера (Осіріса), повелитель книг. Цілком імовірно продовжив своє “життя” за античних часів в образі Гермеса.

      15. Унефер (др.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс (др.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя і воскреслого царя. Бог умираючої і воскреслої природи.

      16. Перніт (др.єг.) - в Єгипті друга частина року – 4 перші місяці року, коли відбувалась сівба, йшло зростання і визрівання злаків.

      17. Сопдет (др.єг.) – пізніше Сотіс, зірка Сиріус. Стає видимою на початку липня - вказувала древнім на близький розлив Ріки.

      18. Тібі, мехір (др.єг.) – відповідно 5 і 6 порядкові місяці древньоєгипетського календаря. Не збігання календарного і сонячного року пояснюються відсутністю високосної поправки.

      19. Перніт (др.єг.) - в Єгипті друга частина року – 4 перші місяці року, коли відбувалась сівба, йшло зростання і дозрівання.

      20. Сонце на крузі Тота – зодіакальний рух при прецесії рівнодення (сталий рух землі довкола Сонця, під впливом місяця).

      21. Хепер – (др.єг.) скорпіон.

      22. Усер, Ісет (др.єг.) - Осіріс, Ісіда. Ісіда – староєгипетська богиня родючості, сестра і дружина Усера, мати Гора і як така – покровителька царської влади.

      23. Див Ахет – водопілля.

      24. Сет (др.єг.) - у древньоєгипетській міфології бог покровитель царської влади. Пізніше бог зла. Вбив брата – Осіріса, якого Гор і воскресив.

      25. Гор (др.єг.) – міфологічний син Осіріса й Ісіди, древнє ім'я божества сонця, Гор – також титул староєгипетських царів.

      26. Апіс - (др.єг.) священний бик – божество.

      27. Амон-Ра (др.єг.) - божество міста Уасета (Фасету, Фів) - Амон, затим верховне божество Єгипту, покровитель царської влади.

      28. Нун – початкове космічне божество, уособлення первинного водного хаосу.

      29. Атум – початково головний бог 13-го ному (області) в Нижньому Єгипті, зображувався в подвійній короні володаря Кемет.

      30. Ра (др.єг.) – староєгипетський бог сонця.

      31. Ріка – власне, мова йде про річку, яку сьогодні називають Нілом. З великої тому, що це була єдина річка Древнього Єгипту , і тому звали її просто – Ріка.

      32. Кушити – (др.єг.) в даному тексті полоненні з Кушу – жителі Нубії.

      33. Старий храм Сонцю - йдеться про древній храм Сонцю, на місці якого в описуваний час почали зводити новий - Амону. Це місце, на околиці Уасету, нині називається Луксор і відоме грандіозними залишками комплексу храмів Амона.

      34. Аменхотеп III – цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до н.е.

      35. Хети – древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади - від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до н.е.

      36. Уасет (Фасет, Фіви) – столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства (2120 - 1085 роки до н.е.).

      37. Ханаан – в описуваний період загальне означення Палестини, Сирії (Сур), Фінікії - останні три назви з’явилися значно пізніше.

      38. В епоху пірамід – мається на увазі період правління Хуфу, Хафра, Менкаура – фараонів четвертої династії (2620 – 2500 роки до н. е.), які звели відомі піраміди в Гізі, і більше відомі, як Хеопс, Хефрен, Мікерін.

      39. Час рівнодення, другий - “весняне” рівнодення. Так, як календарний рік у древньому Єгипті починався зі сходження Сопдета - Сотіса (Сиріуса) і початком розливу Нілу (в наші дні Сиріус сходить – стає видимим - в Єгипті на початку липня), - то першим календарним рівноденням було “осіннє”. Важливо, що в Кемет у році було тільки три пори - зв’язані з кліматом і поведінкою Нілу. Рік починався з часу Ахет водопілля – розливу і входження ріки назад в русло (4 місяці) - з сівбою, далі тривав Перніт – з визріванням і початком збору урожаю (4 місяці), затим період Шему – сухості – закінчення жнив і пекельної спеки з жарким вітром пустелі, хамсином.

      40. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.

      41. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.

      42. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).

      43. Чаті – на кшталт Візира, перший міністр, найвищий сановник при Пераа.

      44. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини річки (Нілу), оброблена, люба.

      45. Тутмоси – Тутмос I (1530-1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет. “Тутмос” дослівно древньоєгипетською - “Дитина бога Тота”.

      46. Маа херу (др.єг.) - “право гласний”, титул померлого, виправданого на суді Усера (Осіріса).

      47. Ес (др.єг.) - чоловік.

      48. Амамат (др.єг.) - чудовисько гіпопотам–лев–крокодил, прислуговуючий катом на суді Осіріса.

      49. Тір – місто–царство на Середземномор’ї, в тій його частині, яку древні греки пізніше назвуть Фінікією.

      50. Яхмос І – Перший фараон XVIII династії (1580 – 1310 роки до н. е.), спадкоємець незалежного від гіксосів царя Уасету Камоса, який організував за часи свого правління повстання, що переросло у визвольну війну. Яхмосу І вдалося близько 1580 року до н.е. вигнати гіксосів до Ханаану і знову об’єднати Єгипет. Провів енергійні та успішні реформи з відновленням і подальшим розвитком економіки, адміністрації, війська.

      51. Будови - Святилище Амона, (Карнак), храмовий комплекс поряд з древнім Фасетом (Фівами). Місце загальнодержавного храму Амона.

      52. Сахура – Фараон з V династії ( 2496 – 2483 роки до н. е.), будує канал Бубаст, з’єднуючий Середземне море з Червоним. Організовує першу експедицію в Пунт, будує піраміди і храми Сонцю.

      53. Харемху (др.єг.) – Ха-Рем-Ху - "Гор в сонячнім блиску”, пізніше названий Великим Сфінксом. Знаходиться у підніжжя великих пірамід Гізи.

      54. Птах Гора – сокіл.

      55. Хуфу, Хафра, Менкаур (др.єг.) - фараони четвертої династії (2620 – 2500 роки до н. е.), що звели відомі піраміди в Гізі, більше відомі як Хеопс, Хефрен, Мікерін.

      56. Ка (др.єг.) – (душа) за віруваннями древніх єгиптян це - життєва сила людини, чи духовний вираз, персоніфікація людського видимого, тілесного образу, - “двійник”, що продовжує жити після смерті тіла.

      57. Зачаті з Тотом – Тутмоси. Тутмос, дослівно древньоєгипетською “Дитина бога Тота”. При першому Тутмосі (1530-1520 р. до н. е.) культ бога сонця Амона-Ра був поєднаний з культом Тота. Тутмоси – Тутмос I (1530 -1520р.), Тутмос II (1520-1505р.), Тутмос III (1505-1450р.), Тутмос IV (1425-1408р.), - Владики Кемет.

      58. Шасу (др.єг.) - кочівники бедуїни.

      59. Оронт – древня назва річки, нині це Нахр-ель-Асі на території Лівану, Сірії, Туреччини, - впадає в Середземне море.

      60. Кадеш - знамените древнє історичне місто, на караванній дорозі з Межиріччя до Фінікії, Сирії, Палестини, Єгипту, - знаходилося між Дамаском і Тіром, як ворота в низину.

      61. Хіддекель – агедійська назва річки Тигр, Євфрат – той самий, нинішній, Євфрат. Протікає разом з Тигром через Межиріччя.

      62. Шадуф (єг.) - журавель для черпання води.

      63. Пахон (др.єг.) – дев’ятий місяць староєгипетського календаря.

      64. Дев’ятка храмів – в честь дев’ятки початкових богів в місті Оні. Це Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Усер, Ісет, Сет, Нефтіда.

      65. Правитель сепату – в древньому Єгипті спадкоємний правитель області (пізніше ному).

      66. Секот (др.єг.) – Червоне море.

      67. Абу (др.єг.) - слон.

      68. Тум (др.єг.) – він же Атум.

      69. Елам – Еламська долина на річці Тигр, ймовірне місце Райського Саду (інше ніби на рівнинах перед Чечнею), що з Вавілонських поем попав до хебрейських.

      70. Хека-Анедж (др.єг.) – назва 13-ої області (ному) Нижнього Єгипту. Столиця Он.

      71. Кардуніяш (др.єг.) – назва Вавілонського царства в листуваннях Аменхотепів.

      72. Сепат (др.єг.) – область, структурна частина Кемет, за греків – ном.

      73. Туті (др.єг.) – назва місяця.

      74. Бібл – древнє місто-царство на побережжі Середземного моря.

      75. Беліт – вона ж Баалат-Гебал, Іштар, Астарта - велика богиня, в пізніші часи мати і дружина бога Адоніса, в описуваний період була пов’язана з культом Думузі (Таммуза), вважалася дружиною і сестрою бога неба Ваала, богинею родючості і материнства (як Іштар, Істар, Астарта в стародавньому Шумері, Вавилонії, Ассирії), (як Анат, Аштарт, Ашерат, Астарта в стародавній Сирії, Фінікії, Ханаані), цариця небесна.

      76. Інпу (др.єг.) – пізніше Анубіс - бог з країни мертвих, покровитель померлих і обряду бальзамування.

      77. Шардана, шекелеша, (др.єг.) – жителі Сардинії, Кіпру.

      78. Ахайва (др.єг.) – древні греки, ахейці.

      79. Кефтіу (др.єг.) – жителі о. Кріт часів міноського царства.

      80. Кнос – древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.

      81. Арвад –древнє місто-царство на побережжі Середземного моря, на території Фінікії.

      82. Ашерат – див. Беліт

      83. див Мардук-Бел. 98

      84. Зикурат – ступінчата піраміда.

      85. Аляшія – невеличке царство в описуваний період, в нижній течії річки Оронт.

      86. Мітані - царство, в описуваний період знаходилося на території верхньої течії Євфрату, трохи нижче хетського Кархемишу.

      87. Ашшур – або Ассур – верховний бог у віруваннях стародавніх ассірійців, а також назва держави ассірійців.

      88. Гілухепа – дівоче ім'я цариці Тейє, дружини Аменхотепа ІІІ, котра була родом з Мітані.

      89. Калимасин – цар Кардуніашу, в описуваний період передав владу над Вавілоном синові - Кадашман-Енлілю.

      90. Ерпатр (єг.) - офіційний спадкоємець і не обов’язково Пераа, але і інших високопоставлених сановників.

      91. Сін – Вавілонський бог Місяця. Найбільш відомі храми в Урі і Харані (знаходився на притоці Євфрату - Нар-Белі).

      92. Вавілонський цар – Хаммурапі - мається на увазі, що під тиском з боку Хаммурапі відбулося переселення деяких впливових родів з Уру, пізніше описане і в Старому Завіті. До речі, тільки після зруйнування храму Сін (десь на 2300 років пізніше описуваних подій) ісламу вдалося отримати владу над цим містом(Хараном).

      93. Шамаш – в старовавилонській релігії бог сонця.

      94. Кадашман-Енліль – син Калимасина - цар Кардуніяшу.

      95. Мардук-Бел – з часів Хаммурапі – Мардук є богом Вавілонського царства. Це бог весняного сонця, який переміг первинний хаос, - за переказами був творцем, визволителем, спасителем, йому присвячувався бик – Бел. Мардук замінив собою попередніх “героїв”, точно повторивши їх подвиги. Власне, першою створення світу ( зі всіх старих текстів) описує вавілонська поема “Енума Еліш”, де бога Абзу і його дружину – потворну богиню хаосу – Тіамат, вбивають їхні діти під керівництвом бога Еа. Потім чудовисько перемагає Ваал (Левіафана), в шумерів це вправно зробив Енліль, якого при Хаммурапі і зробили Мардуком. Самого Мардука змінив потім Ашшур – при ассірійцях. Пізніше переможно бореться з Левіафаном Ягве, і, навіть, святий Георгій. До речі, спокусником “Адама” і “Єви” в найдревнішому месопотамському міфі виступає бог Еа.

      96. Супілуліум – в описуваний час цар хетів.

      97. Кархемиш – Кархемиш – в описувані часи хетське місто, на березі Верхнього Євфрату, над царством Мітані.

      98. Шінар – древнє шумерська назва краю в гирлі Тигру і Євфрату.

      99. Агаде – інакше Аккад, стародавня держава в Міжріччі.

      100. Саргон – цар Шумеро-Аккадського царства - 2360-2305 роки до н.е.

      101. Хаммурапі – Близько 1800 року до н.е. заснував могутню вавілонську імперію. Видатний завойовник і законодавець.

      102. Марі – царство, що існувало в кінці III-го тисячоліття до Р.Х., між верхнім Євфратом і Ханааном. До складу держави один час входило і місто Харан (імовірно тоді, коли до Харану прибув рід біблійного Фарри). В листуванні держави Марі згадуються міста Нахура, Фаррахи, Саруги і Фалеки - схожі на імена Авраамових родичів, згадуються там і племена Авамрам, Іакоб-ель, Веніамін. Марі була зітерта з лиця землі вавілонськими військами в часи перших спадкоємців Хаммурапі.

      103. Мардук – див. Мардук-Бел.

      104. Хебреї – власне і перекладається, як люди з-за ріки.

      105. Ур – древнє шумерське місто в колишній дельті Євфрату.

      106. Гільгамеш – основний герой шумерського епосу, володар одного з шумерських царств-міст – Урука.

      107. Еа - древнє вавілонський бог води і моря.

      108. Іштар – див. Беліт.

      109. Ану – ассіро-вавілонський бог неба, дослівно “Отець” – батько богів.

      110. Німмах - древнє вавілонська богиня-мати.

      111. Таммуз – вавілонський, ранній фінікійський “спаситель”, в Фінікії більше знаний як Ешмун, - божество рослинності, щороку восени вмирає і воскресає на весні. Народився на зимове сонцестояння - культ з IV тис. до н.е.

      112. Утнапіштім – у шумерських сказаннях праведник, що чудесно врятувався від загибелі під час потопу в Межиріччі, широко відомий, як Ной.

      113. Нашир – гора Арарат.

      114. Лаван – мешкавший поблизу Харану біблійний герой, родич Ісаака, що взяв до себе робітником сина Ісака Якова на сім, а потім ще сім років роботи за право женитися на одній із його дочок.

      115. Три вожді гіксосів – з написів на скарабеях – імена вождів гіксосів – Анатер, Хіан, Якобер.

      116. Іркалла – (Іркалла-Нергал) володар смертного мороку, чоловік Ерешкігаль.

      117. Ерешкігаль – вавілонська богиня, володарка підземного царства.

      118. Куту – столиця підземного царства по-вавілонськи.

      119. Аснамір – похітлива примара, одна із дійових осіб вавілонського епосу. Була надіслана богом Еа у пекло з метою порятунку богині Іштар.

      120. Кіфара – острів Кріт, Міноське царство.

      121. Аменті (др.єг.) – буквально “західний”, термін вживався у стародавніх єгиптян для визначення загробного світу, царства мертвих.

      122. Храм Сіна в Урі – зикурат Наннар Сін.

      123. Нефтіда – сестра Усера і Ісет, - богиня пустелі, неродючої землі.

      124. Хамсин – сухий гарячий південно-східний вітер в Північній Африці з кінця квітня до початку червня (40 днів).

      125. Риби, що з'їли не знайдений кавалок Осіріса. До наших днів дійшли наступні назви цих риб - Lepidotus, Phagrus, Oxyrihchus. Споживання цих риб у Кемет було заборонено.

      126. Атон (др.єг.) – початково Бог сідаючого сонця, сонця на заході, пізніше в часи Ехнатона набув абсолютного монотеїстичного значення, - перший відомий достовірний факт монотеїзму.

      127. Мутемуа (др.єг.) – мати фараона Аменхотепа III, нібито народженого непорочно.

      128. Неф – один з др. єгипетських богів.

      129. Анкх (др.єг.) – ієрогліф життя, у виді хреста з кругом нагорі. Символ божественності, атрибут богів, який вони вручали царям.

      130. Утен, дебен (др.єг.) – грошей в описуваний період ще не було, був натуральний обмін, який прекрасно влаштовував усіх на той час, але при тому, що гуску можна було обміняти на зерно, чи худобу на деревину, - був встановлений еталон відносної вартості товарів. В часи Нового царства таким еталоном вартості стала спіраль з мідного проводу, що називалась “Утен”, цей еталон навіть мав свій ієрогліфічний знак. “Утен”, зазвичай, не переходив з рук в руки. Другою одиницею вартості в описуваний період був дебен, це слово спочатку значило “кільце”, але з часом воно стало значити не сам предмет, а його вагу. Вага – 91 грам.

      131. Ахатетон (др.єг.) – буквально “Місто Сонячного обрію”, столиця царства Аменхотепа IV (Ехнатона) з 1370 по 1352 роки до н.е.

      132. Ахет (др.єг.) – повноводдя, водопілля.

      133. Ехнатон (др.єг.) – буквально – “Щит Атона” - Аменхотеп IV узяв це ім’я при зміні віри.

      134. Гошен – (Гесем) область в південно-східній частині дельти Нілу.

      135. Хоремхеб – колишній друг Ехнатона, владний воєначальник стає Пераа (1340-1324 роки) чи не найпершим відрікається від Атона і нищить сліди “єретика”.

      136. Шему (др.єг.) – час сухості – закінчення жнив, час пекельної спеки з жарким вітром пустелі.

      137. Ейє – (1345 – 1340 роки до н.е.) – останній чоловік Нефертіті, в минулому сановник Ехнатона, жрець Амона –Ра, короткий час був Пераа країни.

      138. Тутанхатон (др.єг.) – пізніше прийняв ім'я Тутанхамон, - був Пераа з 1354 по 1345 роки до н.е. Спочатку під регентством Нефертіті в Ахатетоні, затим під регентством Ейє в Уасеті (Фівах). Повернув жерцям всі привілеї. Чоловік третьої дочки Нефертіті. Помирає ледь досягнувши повноліття.

      139. Тутанхамон - Тутанхатон, з переїздом до Уасету (Фів) і вернувши привілеї Амону змінює своє ім'я таким чином.

      140. Троада – місцевість Середземномор’я, там знаходилась Троя і інші елліністичні міста.

      141. Рамзес I – Пераа (1314 – 1312 роки до н.е.) - спочатку воєначальник і візир Пераа Хоремхеба, - засновник XIX династії, батько Сеті.

      142. Сеті I – Пераа (1312 – 1298 роки до н.е.) поновлює володіння в Ханаані, захоплює у хетів Кадеш.

      143. Ерпатр Рамзес – наслідний принц, в майбутньому цар Рамзес II (1298 – 1235 роки до н.е.) – син Сеті I.

      144. Фрагмент молитви Мернептаху (др.єг.) – фараону.

      145. Мернептах – фараон (1235-1224 до н.е.), син Рамзеса II (1298 – 1235 до н.е.), відбиває навали “народів моря”, найбільш імовірно саме при ньому відбувається вихід Мойсея з Єгипту.

      146. Рамзес II – син Сеті I, Пераа (1298 – 1235 роки до н.е.) великий завойовник. При ньому підписаний перший з відомих міжнародних договорів ( з хетами).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Кесарія Маритима     із роману «Йе-шýа»
      1
      Прекрасний час для проповіді. В місті
      гнітюча тиша. Вулична сторожа
      із ранку п’є вино, кидає кості.
      Намісника немає, все спокійно,
      якого дідька нидіти надворі?

      Прекрасний час для проповіді. Небо
      забите хмарами, вирує море,
      на вулицях похмурі громадяни,
      яким набридло нудьгувати вдома.
      Стікаються до головного храму,
      що увінчав єдиний пагорб в місті.

      Найкращий вигляд на округу звідси,
      і мури захищають від вітрів,
      і гавань унизу, як на долоні,
      а, головне, чутки спочатку тут
      з’являються, а потім вже деінде.

      І як інакше, раз і храм, і місто
      посвячені одному й тому ж богу,
      що змінює подекуди ім’я,
      але ніколи вінценосний титул.

      2
      На площі перед храмом постать в хутрі.
      Стоїть недвижно, час від часу стрімко
      здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

      Юрба густішає. Настирні зайди
      шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
      “Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
      -“Досить!”

      У городян, які останнім часом
      частенько бачать вельми схожі дійства,
      на хмурих лицях злі усмішки.
      -“Досить!”
      Невже на світі може бути гірше!
      Куди вже далі, гірше не буває!
      Зима сувора видалась, весна
      немислимо запізнюється.
      -“Досить!”
      Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
      Ні кораблів нових, ні караванів,
      ні заробітку - тільки хтиві зайди!
      А Цезарю плати належне.
      -“Досить!”
      Єдина втіха бачити, що іншим
      подекуди буває гірше. З храму
      виходить жрець, грозить пророку.
      -“Досить!”
      Із себе витиснувши всіх бродяг,
      юрба, мов по команді, відступає.

      Прислужники, що вибігають з храму,
      лупцюють палицями волоцюг,
      збивають з ніг нестямного пророка.

      Юрба регоче і свистить услід
      побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
      накульгуючи, стогнучи, здійнявши
      кумедно-урочисто на руках
      свого пророка тіло. Esse dignum
      spectaculum, ad guot respiciat
      intentus operi (sic) suo deus.*

      Вирують хмари. Гуркотить прибій.
      Прекрасний час для проповіді
      бурі.

      (* лат. - Ось достойне видовище,
      аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)


      3
      Кімната для приїжджих. Вид на місто,
      що Ірод збудував на стражі моря.

      Біля вікна важкий дубовий стіл,
      просяклий хмелем, дві широкі лави.

      Одягнутий у кольорові шати
      чорнобородий велет-фінікієць
      кладе на стіл, паруючі духмяно,
      великі чаші: - Сам перецідив,
      розбавив доброю водою в міру.
      З корицею і медом, не вино -
      нектар божественний, умножить сили…

      Мандрівники – статечний афінянин,
      геть сивий, та на вигляд ще міцний,
      і гарно складений, середніх літ,
      в недорогій накидці арамеєць, -
      кивають вдячно. Арамеєць мовить
      над чашею слова подяки небу.

      Поважний афінянин благодушні
      кидає погляди з-під сивих брів.
      Господар ж усміхається - в задумі,
      яку ціну узяти за ночівлю.

      Багатий може дати і денарій,
      а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
      Та ще й оповідає афінянин,
      що арамейця вже пограбували,
      що голого зустрів його в пустелі,
      мовляв, тому на нім така хламида.
      Грек в доброті своїй пропонував
      найкращий плащ, але дивак був проти –
      узяв накидку від слуги!.. Напевне
      за дивака заплатить афінянин.

      Єдине, варто вести перемови
      з ним наодинці, щоб не чув дивак,
      тоді вторгую не один денарій.

      Але який! Оце ввійшов б і голим
      у Кесарію. Голим! Бо повинен!
      Недавно, схоже, виповнилось літ
      аби віщати людям “вищу волю”.
      А розпочати вирішив із-звідси,
      де дві безодні охопили сушу!
      З одного боку вічна спрага Риму,
      а з іншого - намісників жадання.
      Йе-шуа зве себе. Воно і справді -
      таке вчиняти необхідна поміч,
      але усіх богів, одного мало!
      Та як би не було – вони прийшли
      аби отримав хтось монети срібні!

      Господар задоволений собою.
      Не кожен вміє точно рахувати.

      4
      Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
      Вітри притихли, втамувались хвилі.

      На обрії помічені вітрила!
      До порту мчать ватаги хлопчаків,
      летить провулками відлуння руху.

      Служителі, що продають за храмом
      богами не спожиті кусні м’яса,
      тривожать люд розмовами про ціни
      і про важку хворобу у жерця,
      що палицею лупцював пророка.

      Люд гомонить, що зайди все ще в місті
      і що усе це дивний збіг обставин –
      присутність схимника, факт побиття,
      хвороба, наслана жерцю, погода,
      що врешті прояснилась, - диво, диво.

      Утім, розмови швидко ущухають -
      над містом лине переможна мідь,
      у порт заходить корабель торговий.

      Хвала Юпітеру, відкрилось море!

      5
      Невпинний галас чайок. Плюскіт хвиль.

      Слідів не залишаючи на гальці,
      ступає тінь. Спиняється поблизу
      захопленого морем арамейця.

      Той зачаровано глядить у далеч,
      наповнену ефіром осяйним.
      Пориви вітру тануть у хвилястім
      волоссі арамейця.
      -“Йе-шу-á...”

      Волання чайок, шепотіння хвиль.
      І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

      Тінь, набуваючи тілесність, м'яко
      обходить арамейця: “Йе-шу-á"

      І налітає вереск дітлахів.
      Біжать навипередки по дорозі -
      уздовж розкішних віл, повз акведуки,
      збігають вниз, до лінії прибою.
      Торкаються води - хто обережно,
      а хто і надто сміло. Гомонять.
      - “Ще не зігрілася!”, - “Кажу, за місяць
      пірнати будемо…”, - “О! глянь, поглянь -
      ожúло море, тут і там вітрила!”

      - “А чули? в Маритимі чудодій
      зцілив сліпого!”, - “Вигадки! ти бачив
      сліпого того?!”, - “Кажуть, звична справа,
      але не кожному є по кишені…”
      - “Давай спитаємо у чоловіка!”
      - “Зважай! Бо дасть тобі по голові!..”

      Ватага обступає арамейця.
      Тінь відступає за каміння.
      -“Йе-шу-á..."

      Кружляння чайок, плюскотіння хвиль.
      Яскраве сонце - тепле, ще не жарке.

      6
      Чудесний день!

      Проміння білить стіни
      будівель кам’яних, блистить на бронзі
      скульптур, привезених сюди з Еллади,
      кохається зі свіжістю садів,
      цвіте веселкою понад фонтаном
      на площі головній, і сліпить очі,
      до моря звернуті.

      Прекрасний день!
      Величні колонади. Небо. Спокій
      весняної пори, коли усе
      іще попереду – усе найкраще.

      Біля палацу Ірода, де нині
      намісника притулок, велелюдно.
      В палац прибули слуги і готують
      палати для господаря нового.

      Сирійського легата глашатай
      вигукує нові укази Риму,
      зачитує порядок привітання
      правителя під час проїзду містом.

      Народ хвилюється – новий намісник
      очікується вже за кілька днів.
      Подейкують, що грек, та родом з Понту.
      О, зрозуміло, в будь-якому разі
      якісь відмінності повинні бути
      між греками, що збудували місто
      і греком, присланим збирати гроші,
      але суттєвими - ніяк, ніяк! -
      бо грек усюди, як відомо, грек.

      Прекрасний день!
      Новини теж прекрасні!

      7
      В юрбі глузують над жартівником,
      який доводить, що не стало греків -
      той підіймає руку й додає,
      що фінікійців теж немає, словом,
      є тільки ті, що носять тогу, й інші.

      Довкола гам, здебільшого на грецькій,
      поважні громадяни гомонять
      поміж собою про діла насущні,
      про подорожі, про торгові справи,
      дають обітниці, зійшовшись в цінах,
      і тягнуться поволі, хто куди.

      Та мало хто відразу йде додому.

      Бідніші сунуть на центральну площу
      послухати ораторів і далі
      у пошуках розваг за мури міста:
      до іподрому, чи амфітеатру,
      ті, що багатші, завертають в лазні, -
      мудруючи, утім, про те саме:
      що новому наміснику до серця –
      гучні імпрези, чи зростання статку.
      Чийого саме статку - не говорять.

      Але ні там, ні тут не забувають
      казати слово щирої хвали
      Тиберію - за мудрість царювання.
      Казання вельми схожі на змагання,
      нехай без переможців, тільки участь,
      та навіть кислий вираз на обличчі
      хороша тема для палких доносів.

      Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
      і запахи, хвилюючі, весняні.
      Спасибі Цезарю тобі за день!
      Чудовий день! –
      очікувань
      прекрасних.

      8
      Закон цей повернув із небуття
      не так давно сам імператор Август:
      здавен до суду притягали тих,
      хто зраджував своєму війську, чи
      загрожував соборності, громаді,
      чи ж бо дурним державним управлінням
      вчиняв образу величі народній.

      Цілком прийнятні правила, допоки
      до суду звали тільки за діяння.
      За сказане ж ніколи не карали.

      Але часи минали і слова
      навчилися не тільки промовляти,
      але записувати і читати
      усі кому не лінь. На самоті ж,
      без форуму, уважного до мови,
      тепер уже було не розібрати
      де правда, де обман і хитрий наклеп,
      що потребують строгого закону!
      Не кожен словом вірний, як Вергілій,
      хоч букви зовні ніби ті ж самі.

      Але й не кожен Цезар – мудрий Август,
      який у добре зрозумілих цілях
      повернення до строгої моралі
      використанням батьківських законів
      образу величі не підмінив
      бажанням розібратися зі знаттю.

      Доноси заохочував, читав їх,
      але не більше, доставало знати,
      що дій лихих довкілля не планує.

      Втім, Август, залишаючи по собі
      Тиберія, вважав, тепер народ
      нагоду матиме за ним і сумувати.

      Напевно правильно вважав - Тиберій
      ненавидіти зміг не тільки знать.
      І змусив чи не всіх про всіх писати.

      Суди ж судили строго і закони
      виконувалися. Хоча по суті
      Образа величі вже визначалась іншим.

      9
      Публічне побиття пішло на користь.

      Пророк, одягнутий у гарні шати,
      посеред учнів, вимитих і тихих,
      стрічає всіх бажаючих. Учора
      тут був різноманітний люд з околиць,
      а нині вже поважні городяни.

      Цілком достатньо вигуку: “я бачу!”,
      а потім ще: “я ходжу!”, “я зцілився!”,
      аби привабити бідніший люд.
      І декількох порад стосовно грошей,
      аби прийшли на другий день багаті.

      Що більший статок ваших прохачів,
      то легше з ними дати собі раду.
      Бо так чомусь складається повсюди,
      як більшає майна, натомість менше
      таланту, мудрості стає. А вихід -
      ховати статки від самого себе
      здається хибним, зовсім неприйнятним.
      І кожен крок поглиблює безвихідь,
      яку сприймаєш за нестачу статків.
      Здається, гроші уладнають все,
      та основне ховається в здається.

      Пророк окрилено бубнить слова
      незрозумілі, видимо, купцеві,
      бо він розгублений, глядить тривожно,
      і слуги теж розгублені його.

      Коли пророк змовкає, то найближчий
      від нього справа сивочолий учень
      встає і гарним голосом віщає,
      що все збувається найкращим чином -
      казна борги купцеві поверне,
      звертатися до суду не потрібно.
      А потім з натяком ще додає:
      - Учитель каже, що не справедливість
      утілюється в благо, а доцільність.

      Слова про суд втішають прохача,
      він хоче одного, аби чимшвидше,
      питає: - Скільки?
      Учень, підійшовши
      до нього, каже: - Попередньо тридцять,
      і тридцять по поверненні вам боргу.

      Купцю не до вподоби розмір плати,
      одначе знак дає помічнику,
      і той витягує монети срібні
      із вибитим зображенням тріумфу
      Тіберія над ворогами Риму.

      Там, де запряжені сьогодні коні,
      За Августа були слони. Квадрига,
      пришвидшилася у своєму леті,
      але полегшала. Що краще? хтозна.
      Та поки ціни не ростуть – все добре.

      Купця проводять через задні двері,
      бо при парадних вже черговий гість.

      Красуня прагне вірної поради.
      Натомість має щедрий подарунок.

      10
      Оратор прагнув довести, що жінка,
      у будь-якому випадку є лихом.

      Та як на зло неподалік на площі
      з’явились міми й розпочали грати
      комедію на схожу тему, й люд,
      відразу скупчившись довкола них,
      раз по раз оплесками, диким сміхом
      збивав оратора: - Вони гадають,
      що народившись жінкою, по праву
      вже володіють (оплески) отим,
      чим платимо ми їм за насолоду,
      коротку насолоду їхнім тілом!

      Якби платили (крики, сміх) ми після,
      тверезо, так би мовити, коли
      бажання не потьмарює нам глузду,
      тоді би (дикий сміх) ці неподобства
      не відбувалися!.. – оратор змовк,
      помітивши потилиці і спини
      колишніх слухачів та опонентів.

      Промова не завершена, терзає
      нутро промовцю, він глядить суворо
      з підвищення свого на площу, велич
      якої вкрита цим мізерним людом.

      Промову не завершено, не тішить
      промовця й те, що в римських володіннях
      немає мімів кращих за оцих.

      11
      Центральна площа з гомінким фонтаном
      була фонтаном і сама – з постійним
      бучним людським пінявим переливом
      униз, до гавані і кораблів,
      і вгору, до центральних вулиць міста,
      що тут перетинались.
      Будівничий,
      свідомо опустивши площу нижче
      від вулиць на десяток сходин, зміг
      надати форми їй амфітеатру,
      і відокремити від суєти
      (одної на угоду дещо іншій).
      Тому будь-хто послухати міг виступ
      чи просто посидіти, відпочити,
      поглянути на гавань, на палац
      намісника, на пагорб храму, та
      пройтись по мозаїчних плитах між
      величними скульптурами, відчувши
      усю свою мізерність перед Римом.

      Хоча була це тільки Кесарія -
      колишня твердь Стратонової Вежі,-
      на Августом дарованій землі
      заснована тому літ п’ятдесят,
      але царем найбільшим Іудеї.

      12
      - Боги сьогодні не потрібні люду.

      Жадання більшості такі прості -
      щасливо жити, тихо відійти,
      померти в старості, свічею м’яко
      дотанути жовтавим воском тіла.

      Боги ж бо завжди вимагають - більше
      служіння, відданості, боротьби,
      і жодного порушення кордонів
      дозволеного – сивий афінянин
      направив пальця на веселий натовп
      довкола мімів, - істину пізнати,
      втім, неможливо у юрбі, в розвагах.
      Так, полишаючи богів, вони
      ідуть в нікуди. У священні храми
      натомість входять пустка і руїна.
      І я вже бачу ті часи, коли
      на запитання – хто у вас найкращий? -
      вони всерйоз казатимуть про себе.
      І все довкола знищиться стократ,
      і сто разів поновлюватись буде,
      та кожним разом гірше, доки сліду
      не лишиться від нашої природи.
      Натомість прийде інша суть речей,
      від натовпу оцих. Доки не пізно,
      Йе-шуа, ми повинні щось робити?

      - Хіба на все не вища від земної
      існує воля? - погляд арамейця
      на мить спинився на обличчі грека, -
      кажу тобі, і твоїм свідкам, що
      її потрібно виконати вам,
      мені, усім, хто здатен відчувати.
      Це головне – відчути і здійснити.

      Доки слабкий і відчувати можеш,
      надія залишається в тобі,
      і віра в Інше, Вище над собою.

      Внизу на площі зойкнула юрба,
      мім, що стрибав, невдало впав, але
      затим підвівся. Встав і арамеєць,
      із усмішкою легко доторкнувся
      міцного афінянина плеча:
      – Та прощай. Старій собі щасливо.

      У афінянина в очах блиснуло,
      та він розвів руками лиш і мовчки
      дивився вслід, аж доки дивна діва
      в оточенні прекрасних юних слуг
      не підійшла: - Йдемо старий, старіти.
      Побачився? почув? Тож геть печалі!
      І голосно, розкішно засміялась.

      І наче розгорнулось безліч крил,
      над площею майнув духмяний вітер.

      Пропали міми. Дотепер забутий,
      ожив промовець. Вже здійнявши руку,
      аби надалі честити жінок,
      у мить лиху для себе зором стрівся
      із однією з тих, що промайнула
      немов видіння чарівне повз нього,
      і з тим застиг.
      Під свист і насміхання
      в оратора з очей лилися сльози,
      та жодних слів із занімілих вуст.

      Хоча, тут зрозуміло і без слів -
      воістину, жінки і лихо поруч.

      13
      “Хвала богам, все йде як і належить!
      З’явилася торгівля, є пожертви.
      Провісник і пророк наш має успіх,
      підтримуємо, звісно, скільки сил.

      Як далі підуть справи - буде видно, -
      корабель з прокуратором новим
      ввійшов у гавань вчора, по обіді.

      Штандарти, позолочені щити,
      квадрига імператорська, скульптура
      Тиберія на ній, намісник з військом,
      врочисте вручення ключів від міста,
      святкова церемонія у храмі,
      затим на площі головній, розкішна
      вечірня трапеза, відтак гуляння
      нічні, забави, оргії, вистава
      місцевого театру в лазнях, міми,
      актриси, і короткий сон солдата.

      Сьогодні - зустріч з митарями і
      відвідання місцевої скарбниці,
      нарада із військовими, обід,
      прийом вельмож, отримання дарунків...

      Дарунки після огляду знесли,
      як Цезарю належні і державі,
      на судно, що до Рима завтра плине.

      З оказією шлю ним і свої
      дари в скарбницю головного храму,
      а також супровідного листа.

      Здоров’я Богорівному! І сили
      Юпітеру у звершеннях його!”

      Жрець-настоятель закінчuв писання,
      полегшено зітхнув і кинув оком
      на гарний перстень з диво діамантом,
      дарунок від провісника. Підвівся.
      Поглянув у вікно, і мовив тихо:
      - О краєвид богів, свята природа.
      І суєта суєт життя людського.
      Та хай вже краще виникне спокуса,
      ніж відійду від істин.
      Urbs venalis!*

      2005-2007




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    9. Кінець Древності, епос. Зміст
       Художник - Девід Робертс - Храм в Абу-Симбел. www.kemet.ru


      'Кінець Древності'






      Володимир
      Ляшкевич



      Готуючи шухляду письмового стола до нового літературного вантажу, виносиш кудись попереднє наповнення. І, схоже, Net саме те місце, куди навіть потрібно додавати, і де напій може досягнути своєї нормальної зрілості, і різний паперовий супровід не згубиться...

      Що стосується віртуальної книжечки, що перед вами, то вона збирає деякі як реальні, так і не підтверджені явними доказами події від Атлантиди (... - 45000 років до Р.Х.) до часів Мойсея (біля 1320 - 1200 років до Р.Х.). Матеріали філософічні і не розраховані на широкі верстви читача.

      З повагою,

      автор.



      Коли би смерть несла кінець всьому,
      то для недолюдків була б вона
      закінченням щасливим.
                              Раз померши,

      вони би позбувалися одразу,
      із тілом і душею вкупі, сонму
      своїх пороків, та коли насправді
      вже вияснилося - душа безсмертна,
      то, певно і для неї не існує
      притулку іншого та порятунку
      од бід окрім єдиного - зробитись
      ще ліпшою, даладнішою більш.

      Якщо душа безсмертна, то вона
      турботи потребує на часи
      не тільки нинішні, які ми звем
      життям своїм, але і на майбутнє.

      Отож, як не піклуються душею,
      надалі будемо таке вважати
      страшною небезпекою.
      Ось так...

      Можливо в когось бачення інакше?

      Гадаю, розповідь для вас була
      цікавою, і є про що згадати?

      На лицях учнів награна покора,
      кивають Аристоклу головами,
      мовляв, аякже, буде що згадати,
      та не сьогодні, - бо невдовзі вечір,
      чого ж тут гомоніти про сумне.

      Домовилися видно між собою.
      Жадають відпочинку і розваг.

      Учитель згідний: - На сьогодні досить.
      І вмить, немов крізь прорвану загату
      в долину з гір кидається потік,
      зірвались юнаки й мужі поважні.
      Наставнику вклонившись, заспішили
      строкатим юрбищем стежками саду,
      махаючи руками й язиками,
      покваплюючись на нову виставу,
      яку привезли щойно із Афін.
      - Говорять, там гарненькі танцівниці.
      - А ще кумедності про Аристокла!
      - Він голий буде стрибати! - Не брешеш?
      - Клянусь, учора бачив тренування!
      - Нехай не думає, що наймудріший...
      - Він чує нас, замовкніть ідіоти!

      Наставник посміхається їм вслід,
      так радісно вбираючим життя.
      Він любить їх, як любить це повітря -
      промінням ткане з трав і евкаліптів,
      морської безконечності й свободи,
      і незабутого повік блаженства
      від осягання величі краси
      залишеного на людей Творіння.

      “Ось чаша з моїм серцем, о як терпко!
      І чаша з Правдою. Терези, прошу,
      замріть, не коливайтеся!
                              О, серце

      моєї матері, о серце мого
      народження! що було в мене завжди,
      там, на землі, не свідчи проти мене!
      Не будь же супротивником ти перед
      Божественною Владою, не тяж
      супроти мене, не розповідай:
      “Ось що робив насправді, він вчинив це...”
      Не накликай на мене зла!
                                      О Ваги!

      Замріть, не коливайтеся!
                                  О, Боже…”




      Зміст:

      Частина I: 'Дім Сонця'

      Глави:             Бену (Фенікс)
                              Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)
                              Змія

      Частина II : 'Уасет' (Фіви)

      Глави:             Палац
                              Сади
                              Єдем
                              Син Хапу
                              Са
                              Святилище Амона

      Частина III : 'Сходини Сходу'

      Глави:             Розставання
                              Харемху (Великий Сфінкс)
                              Он (Геліополь)
                              - Менес

                              - Унефер
                              Витоки
                              Велике море
                              Арвад
                              Долина Оронту

      Частина IV : 'Міжріччя'

      Глави:             Мітані
                              Ефрат
                              Вавилон
                              Харан
                              Тадухепу (Нефертіті)

      Частина V : 'Повернення'

      Глави:             Повчання
                              Атлант
                              Тір

      Частина VІ : 'Ехнатон'

      Глави:             Он
                              Столиця
                              Менес

      Частина VІІ : 'Ахатетон'

      Глави:             Ахет
                              Перніт
                              Шему
                              Хамсин

      Частина VІІІ : 'Нефертіті'

      Глави:             Семнехкара
                              Тутанхамон
                              Цариця

      Частина ІХ : 'Мойсей'

      Глави:             Са
                              Раі
                              Епілог

                             

      ВСІ ПРИМІТКИ.

       Художник - Девід Робертс - Ваді Кардассі, Нубія.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5