Дай мені ще життя, й наспіваюсь вволю
в кафе "Рафаелла". Або до столу
сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
тих іще побувалій, співанці не завдасться.

Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
щоб з криївки, з-під лаку й пилу, бодай в шпаринку
бачити літ за двадцять розквітлу мою кровинку.

Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
надто, як речі з виду крупніші за тебе й старші.
Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
А там і неясний абрис, в бентезі, геж, не оманній,
тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
Спішу, Ненсі, вірша дотісую і трішки дерев’янію...
«1994»

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
до научених випрямляти крила під помах бритви
або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
птиць, обарвлених сутінком і зіпсутою кров’ю.

Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи-
смаги обладунків, згаслих усмішок у погрозі
гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

Усе заростає людом. Руїна – штука бувала
в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
здибатися якого дня, як сліпуваті яйця.

Щорана, коли вас не бачить сторонній погляд,
я навідуюсь до монументу, відлитого поряд
зі гнітючого сну. Цільних плит зі карбованим: "Завойовник".
А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик" .

Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.

І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.

Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.

Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.

Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.

І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,

поки сяє радістю
полум'я зорі.

1990,2017

Перший день непарного року. Кулясті "ля"
опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
щоб укласти компанію там угорі шершавим,
– триста літ як оголеним оддаля
землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
Річ сія, підігріта в моїй гортані,
виголошує, далебі: "Закрий
вікно". Отже, іще одна
комбінація цифр не подужує дверці;
плюс до непарних чисел годі бентег на серці,
мало, що пересічні; мало хто ставить на
них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
стрілці, на відміну від каруселі.

Я чую не те, що ти вимовила, а голос.
Я бачу не те, що ти зодягла, але рівний сніг.
І це не кімната, де ми сидимо, а полюс;
плюс наші сліди – від нього по різний бік.

Раніше я знав напам'ять всю гаму спектру.
Тепер обізнався з білим, лікарю не вгодив.
Та хоча далі в співанці ні куплету,
бодай кількись триває її мотив.

Я б радо ліг поруч з тобою, меткий у згадках.
А ляжу, либонь, – у дерен вприщерть лицем.
І схлипне старенька в хижі на птичих лапках,
і зварить некруто собі яйце.

Досі, як ставив пляму, засобом була сода.
Здебільшого помагало, як тальк прищу.
Тепер біля тебе в’ється ще та сволота.
Тобі личать світлі сукні. І я тужу…

Удруге до Різдва, неподалік
не угавають хвилі Понту.
Звізда Царів над огорожі порту.
І можу не казати, що не міг
без тебе жити, – адже я живу.
Як видно зі листівки. Пак, існую;
п’ю пиво ось, папір псую, листуюсь,
топчу траву.

Наразі у кав’ярні, відки ми,
як випадає митями щасливим,
були беззвучно кинуті підривом
у будучину, втікши від зими
на Південь, я окреслю досхочу
мізинцем рис на мармурі нужденних;
скакають німфи, тіпають у стегнах
одінь парчу.

У чім, боги, – як плямою вікно
лишень символізує вас, на бога
ви нас остерігали якомога?
Майбутнє вже настало, і воно
цілком терпиме; падає предмет,
скрипаль виходить, музика скінчиться,
і море візьме зморшками, і лиця,
хоча не дме.

Та якось і воно, – лишень в’яви –
перехлисне решітки променадні
і змиє зойки "ні!" в подивуванні,
здійнявши гребні вище голови,
туди, де ти пила своє вино,
дрімала у саду, сушила блузку,
– столи змете – майбутньому молюску
мостити дно.



січень 1971, Ялта

ЛІНА КОСТЕНКО

ЩАСЛИВІ ОЧІ…

Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок.
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, –
чи там в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це – я.
Сосновий ліс здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.

Перевод с украинского языка


СЧАСТЛИВЫЕ ГЛАЗА…

Счастливые глаза откроет день.
Я просыпаюсь, сердце гулко бьется.
Зима, словно персидская сирень,
стоит и веточка не шелохнется.
Мои дворцы и башни изо льда,
вначале не осознаю и где я, –
во сне ли, может, в детские года
переселилась в царство Берендея.
Не знаю, я ли это, в первый миг.
Мир сосен изумленно изучаю.
Я просыпаюсь. С именем твоим
душа зальётся солнцем и печалью.

Урешті, було воно бозна де. Врешті
не важить, що віхоли вили тамтешні,
що люди тулились в оселі пастушій,
що слідом їх вісті роїлись гнітючі.

По перше, були вони вкупі. Урешті,
що слідує з першого, другого в треті,
усе, що робилось, творилось, варилось,
як мінімум, натроє потім ділилось.

У небі морознім над їхнім нічлігом,
до ложа зі меншим, належно великим,
хилилась зоря – і була якомога
промінням прихильна вона до малого.

Вогонь ще гудів, та кінчалось поліно;
всі спали. Від решти у дечім відмінно,
зоря проникала чимдалі світінням:
у поміч далеким лучитись зі ближнім.

25 грудня 1990

***

Колискова

Ти родився у пустині
недарма.
Бо царя і у помині
в ній нема.
В ній тебе шукати годі.
Взимку в ній
стужа слідує природі
неземній.
В когось – іграшки і м’ячик,
рідний дім.
В тебе в забавках дитячих
– рінь під ним.
Обвикайся у пустині,
як в судьбі.
Всюди, сину, жити нині
в ній тобі.
Я тебе кормила груддю.
Це вона
вічі застила безлюддю
дотемна.
А зорі – зі далечіні
кожну ніч,
у чола твого світінні
світ видніш.
Призвичай і рінь пустині
до стопи,
більше годі в ній твердині
для тропи.
Тут відкриті судьби зору.
За версту
упізнати легко гору
по хресту.
В ній не людскі, знати, тропи!
Узнаки
в ній безлюддя, сину, щоби
йшли віки.
Призвичай життя пустинне
до негод
з буревіями, бо ти не
тільки плоть.
Призвичай себе до тайни:
почуттів
не стачає і бескрайній
пустоті.
Пустота не згірша поряд:
пак тривка,
як любов до тебе – погляд
звисока.
Обвикай до пустки, милий,
і зорі,
до промінь такої сили
угорі,
буцім лампа світить, й сина
в пізній час
той згадав, хто сам в пустині
довше нас.

грудень, 1992


-----------------------------------

Що треба для дива? Кожух чабана,
зо дрібку учора і дня, що мина
зі жменькою завтра, й – на око бодай,
кус простору й неба краєчок додай.

І трапиться диво. Тим пак дивині
тяжіння взнаки і адреси земні,
і так всюдисуща вона до кінця,
що ген у пустелі чатує жильця.

А щойно ти дім покидаєш – на ніч
зорю увімкни в нім у четверо свіч,
щоб світ без речей осявався усі
осяжні услід тобі нею часи.

«1993»

У небі канареєчка літа,
І співа прямо в небозвід.
А ми підемо вип’єм, погуляєм,
У цьому все життя ј, увесь наш резон!

Нас чекають панночки-коханки.
Життя таке, що просто мармелад.
То заграј, заграј же нам, гітарко,
На веселиј дуже, та вельми лад!

Моя мамця серце добре ма,
І татусько мають магазин.
І вони мене не ображають,
Бо один у них я — шикарниј син!

          10.12.2016

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

ЛІНА КОСТЕНКО

СПИНИ МЕНЕ…

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Перевод на русский язык

Нинель Новикова

ОСТАНОВИ МЕНЯ.…

Останови уймись уйми меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть

2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
свіжим леготом вітру з вечорового океану.
Край неба палав у партері китайським віялом
і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка,
та, чула до глупства, сочилась в листах потала.

Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.

Печера (який не який, – а дах!
не гірш дахів на прямих кутах!),
в печері їм тепло було з дитям;
пахло соломою і шматтям.

Солом’яною була постіль.
Зовні молола пісок метіль.
І, уві сні, з дрижаками тіл
на мливо те, щулились мул і віл.

Марія молилась; вогонь гудів.
Іосиф, похмурий, за ним глядів.
Малюк, що за малістю літ не мав
справи нагальнішої, дрімав.

Добіг іще один день – з його
тривогами, жахами; з "и-го-го"
Ирода, зойками війську вслід;
додався ще один – до століть.

Родителі тішились немовлям.
Дим віднайшов собі щіль, жалям
слідом. Лиш віл тяжким духом був
зі снив навісних(або мул) зітхнув.

Зоря дивилась через поріг.
Єдиним у світі, хто знати міг,
все, що погляд той означав,
був Малюк; але Він мовчав.



«1995»

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

Рік від року мимо текла ріка,
до брижів падка, як стара щока.
Але люд, недолугий в лічбі до ста,
городив і над нею версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що сприяє борознам чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер вщухав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Гни, не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з "ї",
не стертись аби. А потік і їх

двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, рішучої щодо лиць.

1987

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Я лиш тебе одну люблю,
Хоч інша постіль зігріває.
Коли я поряд з нею сплю –
Вві сні з тобою розмовляю.

Твій погляд – у її очах,
Твої уста – в її цілунках.
Не віднайти в химерних снах
Від безнадії порятунку.

Обійми цих блаженних снів,
Й пробудження без сподівання,
Неначе клітка, затісні
Для потаємного бажання.

Ти ж з іншими в ночах хмільних,
В полоні пристрастей нестримних,
Шукаєш випадкових втіх –
У насолодах швидкоплинних.

Жорстока ця подвійна гра
Безжально долі розбиває.
На нас фальшива мішура,
Яку одна лиш смерть зламає.

2008

Вважай по-нашому, ми пили небагато, –
Скажи, Серього – чого брехати!
Якби горілку не із тирси гнали,
З п’яти пляшок нам – ну що би сталось!

Ми пили другу край прилавку в закуточку, –
Було ще мало – мов крапля в бочку.
А потім – під грибочком в дитсадочку,
Затим не тямлю – дійшов до «точки».

Я просто з пляшки пив, охлялий, зголоднілий,
Але як скло був – весь осклянілий.
А вже коли коляска підкотила,
Тоді було в нас – сімсот на рило!

Ми правда, третього насильно залучили, –
Негарно вийшло - переборщили.
Що окуляри хлопцеві зламали –
Так то портвейном дошліфували.

Товариш перший нам сказав, мовляв, спиніться,
Не хуліганьте і розійдіться.
На «розійтись» я зразу зголосився, –
І розійшовся, – і розходився.

Коли погане щось казав – карайте строго!
Та то ж неправда, скажи, Серього!
А що упав – так то від помутніння,
Кричав не з горя – від отупіння.

Тепер дозвольте кілька слів без протоколу.
Чому навчає сім’я і школа?
Що отаких життя карає строго.
Отут ми згодні, - скажи, Серього!

От зранку скаже він, коли протверезіє:
Хай нас життя засудить, не жаліє!
Тож відпустіть – і вам же легше буде.
Навіщо клопіт, життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває, –
Він розуміє, переживає!
А що мовчить – так то від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

Не запирайте, люди,- плачуть вдома дітки, –
Йому ж - у Хімки, мені - в Медвідки!..
Та, все одно: автобуси не ходять,
Метро закрите, в таксі не содять.

Приємно все-таки, що нас тут поважають:
Дивись – підвозять, дивись – саджають!
Розбудить зранку нас не півня « кукуріку», –
Сержант підійме – як чоловіка.

Нас ледь не з маршем проведуть, як проспимося.
Рубля заначив – похмелимося!
Все ж, братику, тяжка у нас дорога!
Ех, бідолахо! Ну спи, Серього!

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Перевод на русский язык
Нинель Новикова ТЕБЕ...

***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой возвышенной печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчании,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.

2016

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Каламутячи море,
рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
в зимні далі держави,
отаке собі до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
Не-царівни-не-жаби
б’ють уклінно землі,
і осяйна звізди олов’яної гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
ніби ляпас від ливня.

II
Здраствуй, Томасе. Мій
дух, що тіло в готелі лишив опочити
за морями, гребе
хмар північних супроти, вертає домíв,
зі Нового тікаючи Світу,
і турбує тебе.

III
Пізній вечір в Литві.
Від костелів бредуть, укривають світиві
коми свіч у долонях. У тихих дворах
дзьоби курячі риються в жухлій листві.
Вище піль Жемайтії
в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
Зі відкритих дверей
рибні па́хи. Хлопчак напівголий
і стара у хустині корову женуть у сарай.
Припізнілий єврей
по булижні містечка гримить в балаголі,
віжки рве
і погукує хвацько "Герай!"*

IV
Вибачай, що вторгаюсь.
Вертаю цитатою за
безвідсоткові позики у "Маніфесті":
ледь гаркаво,
ледь вище октавою ирію в млі.
А тому – не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, ніж гряне в охресті
з сідал півняче "плі".
Вибач, не попередив.
Не п’яться від ляку та глянь:
це кордони скасовує часу гангрена під епос.
Мстою твані на кільцях колодязних уст,
понад Балтики хвиль
я дзижчу, мовби той моноплан –
мовби Даріус і Геренас**,
мов от-от приземлюсь.

V
Пізній вечір в Імперії,
в бідній провінції.
Вбрід,
мов долаючи Німан й здіймаючи піки,
войовничий ялинник у сутіні Ковно корить.
Багровіють будинки
від землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
упійманий фіш.
І злітає завіса в місцевім театрі.
І плескається натроє бажана річ
зі пляшини до чар, і
хутко никне.
Протяг рухає бахрому
на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
світить яро: немов картяреві на масть.
І впадають у тьму,
уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
Так вишукують п’ясть.

VI
Поніч мова ураз
переймає манери сліпця.
Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.***
В павутині кутів
мікрофони потайні в квартирі співця
пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
суголосся без слів.
Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
ненароком ступивши, уривистим, частим
пульсом, скрипом пера.

VII
Ось бо відки твої
щік мучнистість, очей невиразність,
шепелявість і пасма волосся цілком
буцім спиті чаї.
Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
опісля і до ком.
Ось моєї зачим,
попри мітини прагнень уверх, – оболонки
в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
ліній обріїв, доль.

VIII
Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
вензелів, карлючо́к,
суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
як велів Макроус!
Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
ці розпушені набряки звивин у мізках! –
в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
Або – просто синець
усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
як од спроби щораз
уявити цю відстань з литовської онде корчми
до облич, триєдино задивлених мимо,
над кордонів, що той зизоокий монгол
пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
скерувати глагол.

IX
Ми подібні;
ми, Томасе, звук і луна:
ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
Один одному суть
обопільна, як дна –
амальгам і бездонь їх,
що не здатні блиснуть.
Покривись – я на усміх кривий одповім,
одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
в три зіллюсь ручаї
у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
Ми – конвой у собі,
що проглянув у Касторі Поллукс;
балачок нічиї,
пат і відруху тінь,
що метнутись готова на спалах лучини,
згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
Чим життя неудатніше, тим
ми в нім менше відмінні
ока збіглого дня.

X
Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним:
ява список адрес укрива не дарма.
Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
користає пітьма,
мов лиса. Місце, часу вві мсті
за свою непохитність жильцем, постояльцем
плинних діб, розсупонює зів –
зо епоху по тім,
я тебе застаю в заяложеній пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
хилить сон Литву-матір над плесом,
і ти
до скляних допадаєш її, неприкритих,
півлітрових грудей.

XI
Ба, існують місця,
що незмінністю поштують. Себто,
призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
Там до тями шлагбаум приводить гінця.
Там у сутінках швидше стають силуетом.
Там на чатах мужі
моложаві. Минуле позує вперед
незапиленим оком, що юнь у шинелі,
і задкує там доля порушника пріч
у незвідану старість з плювком на стіні,
зі ломотою, марами в формі панелі,
поперечин. Там ніч
є справдішня границя, де, мов татарва,
територіям вашим житійним набігом
дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
де не владне повікам,
ява – печенігом
підбере, мов трофей.

XII
Поніч. Сойка кричить
голосіннями людськими і винуватить природу
у переступі градусом нижче нуля.
Вітовт, кинув меча і похеривши щит,
мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
в землі шведа. Земля
і сама уривається молом, що кинувся за
у безкраї заобрії морем
зниклим слідом свободи.
Зусилля бобра
по довершенні греблі віншує сльоза
на розлуку з проворним
ручаєм серебра.

XIII
Ніч у листявім краї,
губернії з по́лу пальто.
І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
на ряднину суміжній державі.
Внизу
стерні, скирти, плато
з черепиці, цеглин, колонад зі залізом,
плюс узутий в кирзу
люд служивого чину.
Етер цих широт
полонили поміхи, молитва, волога
з моря, вісті з погодою,
все, що Кощей
заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, осторога
безіменних речей.

XIV
Привид бродить по Каунасу, входить в собор
і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
Кельнер, сам як декор,
бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
сніг, на розі – таксі,
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись
входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
як облатка майбутнього, як маскхалат
Раю, буцім розтягнутий мінус.
Адже всі в бариші
з невагомих чеснот
безтілесности: гори і доли,
мідний маятник, час, що й собі зависа,
Бог, що бачить усі оборудки з висот,
дзеркала, коридори,
їх споглядач, ти сам.

XV
Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
твоя лепта співучасти в розвії мислив
про мене,
він суть простір в квадраті, а не
смолоскип полум’яний юдолям земним.
Не позаздри. Зачисли
цю марý до рідні,
як повітря і як найдрібніший петит,
що осипався потемки в мові гаркавій,
буцім цокання мух,
непридатний, еге ж, тамувать апетит
новій Кліо, у строї застави,
але гожий на слух
для нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза цяти у просторі й Муза утрати
втілень тою, як скнара – грошí,
береже їх сповна
і цінує їх сталість: цю форму розплати
за подвижність душі.

XVI
Ось бо відки в пера
віра, Томасе, в буквиці.
Ось чим
пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
Слабе
сердце, з хриплим "пора!"
одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
й що кривить, – од тебе!
сторінок, аз і бук,
– зову! – як те не зви,
звуку й смислу, безплотності й маси,
і свободи – звиняй
і лиця не криви –
рабства, даного в м’ясі,
плоті, кості, хрящі,
– цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
мимо заспаних в нішах
гуртів янголів:
вищим
їх і нетопирів.

XVII
Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
в телескоп! Віднімання
без остачі! Нуля!
Ти, що горлу велиш
берегтись посилання
з перебором у "ля"
і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
вічну арію висліду, співану вуху причини,
суто спів двійнику,
і на неї поглянь та її до-ре-мі
там, в розрідженім чині,
у себе нагорі,
в височіні повітряній.
Ирій – всякчас епілог
для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
Тим сугубіш в "єси"
сутній віддих – ураз – і стількох,
і осібно, що в зябра хапаєм
і тамуєм, буває,
в несусвітні часи.

XVIII
У всього свій наділ:
небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
сягнисто
зросту, крокам – у пліч.
Тільки звук одділятися гожий від тіл,
буцім, Томасе, привид.
Сирітство
звуку, друже, є річ!
Звівши за абажур
погляд прямо перед собою,
зриш повітря:
анфас
сонмів тих,
хто губою
його мітив
до нас.

XIX
В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
наші видихи. Тут,
як під стелю той сон нашвидку,
до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
нею чутого – з уст.
Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
– як вчували халепу
півні, що нагорлали гортаням їх суш!
Віддих всотує річ.
Небозвід –
хор її суголосних молекул,
як подейкують – душ.

XX
Як він чисто звучить!
Жоден чин нині сущого й іже
з ним(крім смерті, хіба)
так не вибілить лист.
Як біліше, то нотою вище.
Музо, можна собі
геть? Додому! В той край,
де нетяга Борей попирає утішно трофеї
уст. Судоми щелеп
перед комою. В рай
алфавіту, трахеї.
В твій безликий лікнеп.

XXI
Вище долів Литви,
буцім кода моління за мир
зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
дожидають яси,
звіздареві не видної геть.
Із-за иріїв віри,
дослухаючись ліри,
Музо, з ними й пригледь
співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
запропалих покрівель,
їх співця у пейзажі смиреннім.
Обнеси оберегом
дім і сердце йому.

(1974)

Переклад з російської мови

НІНЕЛЬ НОВІКОВА


Тут все переживе мене,
Шпаківні - ветхі, узбережні,
Повітря, запашне, прийдешнє,
Що вітер з моря нажене.

І голос вічності зове –
Невідворотність нетутешня.
А ця, квітуюча черешня,
У сяйві місяця пливе.

Здається зовсім не страшною,
Біліючи в гаю весною,
Дорога, не скажу яка…

Де між берез іще світліше,
Все на алею схоже більше,
Біля відомого ставка.

2016

Я научилась мудрій простоті,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І ввечері блукати в самоті,
Щоб втишити непрохану тривогу.

Коли шепочуть лопухи в яру
Й червоно-жовта никне горобина,
Веселі вірші я собі складу
Про це життя, прекрасне, але тлінне.

Я повертаюсь. У теплі долонь
Пухнастий котик лащиться прихильно,
Яскравий загоряється вогонь
На вежі на озерній лісопильні.

І тільки зрідка тишу розітне
Крик бусола, що поблизу гніздує.
Як прийдеш ти провідати мене,
То я, ймовірно, навіть не почую.

Майже два роки і день, як без тебе живу
Майже два роки і день, як не бачу тебе
Радості зникли, разом з коханням твоїм
Та не згасає твій образ, що знов на порозі стоїть
- Хто там?
- Це я
- Чого шукаєш тут?
- Тебе
- Вже пізно
- Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

У пошуках вражень в той день я із дому пішов
Ніяких розрад в світі я не знайшов
Я зрозумів, навкруги все великий обман
Те, що шукав, в собі маєш ти лиш одна
- Бувай
- Врятуй
-Давно не до розмов
- Згадай мене
- Бувай
-Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

У глибині сибірських руд
Не полишайте сподівання -
Не пропадуть ваш хресний труд
І дум високі поривання.

Надія - розпачу сестра -
В пітьмі Аїдового царства
Збадьорить духом, і лицарства
Свята повернеться пора.

І дружба, і любов до вас
Дійдуть і крізь холодні мури,
Як вільне слово - без зажури -
В невільний долітає час.

Старі кайдани вже тріщать,
Тюрма палає, і свобода
Вас радо прийме біля входу,
Й вам браття віддадуть меча.


1999 - 2016




Олександр Пушкін

* * *

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:

Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.

1827

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

Читайте тут:
Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Давало місто золото йому
І каравани бірюзу везли,
Наближеним він був до короля
І кривдити його ніхто не смів
Або займати словом голосним.
Втомившись прикидатися, з нудьги
Зробив зі злота й перлів бога він
В коштовній діадемі з бірюзи,
В якого очі сяяли людські.
І він од слави й гордощів сп’янів,
Бо всі, як Богу, кланялись йому,
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра в місті без достатку жив,
Що каравани втратило усі.
І майстра переслідував король,
І городяни зневажали теж.
І він, пошарпаний від поту й сліз,
Назустріч сонцю бога змайстрував,
А блиск од нього сіяв жах довкруг.
Король і місто визнали його
І він од слави й гордощів сп’янів
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра із людьми простими жив,
В селі, що загубилося між гір,
І вирізав із впалої сосни
Він бога і наніс на щоки кров
Овечу, очі з ракушок зробив,
Взамін волосся дикий мох поклав,
Корону богу із соломи сплів.
Його майстерність славило село,
Несли йому мед, молоко і сир.
Еварра збожеволів од похвал
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Не сповна розуму Еварра був,
У нього в мозку вирувала кров,
Тому він жив самітником завжди
З худобою, обгорнутий рядном,
На пальцях рахував і розмовляв
З деревами, з туману кепкував.
Коли ж звелів до праці стати Бог,
Він ідола зліпив з багна й рогів,
Огидного, в короні із трави.
І рев худоби у вечірній час
Йому здавався схваленням юрби,
Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Ревла худоба… Згодом він помер.

Душа його потрапила у рай
І він побачив чьотирьох богів
І надписи, і подив огорнув
Еварру, що він дурно працював.
Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
«Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
Якби ти щось інакше написав,
Залишились би каменем боги,
І не довідався б ніколи я
Про дивний твій вражаючий закон,
Залежний від хвали юрби й корів.»
Еварра засміявся зі слізьми
І викинув богів із раю геть.

Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.

Що сталося? Навіщо, мов пуста,
Вже цілий рік не можу і не вмію
Складати вірші, тільки німота
Важезна на вустах все зріє, зріє.

Ви скажете – ну от уже строфа.
Рядків чотири в ній, вона готова.
Я не про те. Це звичка видиха
Уміння слово ставити за словом.

Порядок цей настроює рука.
Я не про те. Як це було раніше?
Коли приходило – і не в рядках –
А іншим чимсь. – Не пам’ятаю більше.

Те, інше, то чи відало про страх,
Коли буяло голосом так сміло,
Саме, як сміх, сміялось на вустах
І плакало, мов плач, якщо хотіло?


08.11.2016


ДРУГОЕ

Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?

Вы скажете - но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.

Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило - не строка -
другое что-то. Только что?- забыла.

Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?
1966

По вечорах над ресторанами
Розгульний шал іще не вщух,
І править вигуками п'яними
Весняний і розтлінний дух.

Удалині, над пилом вуличним,
Над сумотою сонних дач,
Видніє крендель десь на булочній,
І чується дитячий плач.

Щовечора поза шлагбаумами.
Заламуючи котелки,
Поміж канав гуляють з дамами
Досвідчені жартівники.

На озері хлюпочуть веслами
І чується жіночий виск,
А в небі кривиться невесело
До усього байдужий диск.

Щовечір образ друга кревного
Відбитий в келиху моїм,
З терпкого трунку потаємного
Він, як і я, стає хмільним.

А поряд, біля ближніх столиків
Лакеї заспані стирчать,
І пияки з очима кроликів
«In vino veritas!» кричать.

І кожен вечір в час призначений
(Чи то ввижається мені),
Дівочий стан в шовках небачених
Пливе в туманному вікні.

Пройшовши звільна поміж п'яними,
Все без супутників, одна,
Духами віючи й туманами,
Вона сідає край вікна.

Проймають давніми повір'ями
Її замріяні щовки,
І капелюшок із пір'їнами,
І персні ніжної руки.

У дивній близькості закований
Вглядаюсь за її вуаль,
І бачу берег зачарований
І зачарованую даль.

Мені доручено потаєне,
Чийогось сонця зблиск дано.
І враз всю душу неприкаяну
Терпке пронизало вино.

Гойдають страуси пірїнами
У голові моїй хмільній,
І береги очима синіми
Цвітуть у дальній стороні.

В моїй дущі скарби заховані,
І ключ доручений мені!
І ти праве, хмільне чудовисько,
Я знаю: істина в вині.

Непоказна, одна з морських країн.
Свій сніг, аеропорт і телефони,
свої євреї. Бурий особняк
диктатора. І статуя співця,
що з подругою порівняв отчизну,

і, буцім, як на витончений смак,
географ був не кепський: півдняки
тут їдуть щосубот до північан,
і, пішими вертаючи, хмільні,
трапляють часом і на Захід – тема
для скетчу. Словом, відстані в собі.
Осібні, як життя гермафродитів.

Розвеснення. Хмарки та калюжки,
і незліченні янголи на крівлях
не лічених ніким костелів; люд,
як не чманіє від стовпотворінь,
усотує удоста рис бароко.

2. Леіклос
Родитися б тому сто лят
і обсихати верх перини,
задивленим з вікна на сад,
хрести двоїсті Катарини;
стидитись матері, ікать
перед наведеним лорнетом,
штовхати з мотлохом візка
жовтіючим провулком гетто;
зітхать, під ковдрою до вух,
за ляських панночок у міру;
і стріти Першу Світову
в Галіції, і смерть – за Віру,
Царя з Отчизною, – і квит.
А ні, – утяти пейсів бáчки
і у Новий дістатись Світ,
в Атлантиці не раз зблювавши.

3. Кафе "Нерінга"
Час покидає Вільнюс у цім кафе,
повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
вічі мружачи, простір в нім, підшофе,
бачить, як той стає далеким.

Черепичинам крівель багряний круг
одіяння скидає укотре поспіль,
і кадик загострився, немов на пруг
від обличчя вгадуєш тільки профіль.

І веління щупачого вчувши річ,
подавальниця в кофточці зі батисту
перебирає ногами, знятими з пліч
місцевого футболіста.


4. Герб
За змієборствами Георгій
списа в горнилі алегорій
не уберіг, та годі сил
у верхівця з мечем і моці
по всій Литві ганяти досі
не видиму нікому ціль.

Кого він, стисши у долоні
меча, здогнав? Предмет погоні
давно за ободом герба.
Кого? Гяура? Поганина?
Кінь здибився, така невситна
була у Вітовта губа.

5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
у гадді, буцім вилізлім на сушу.
Безглуздя дня по мозочку стекло
до карку, розпливаючись в калюжу.
Поворухнись – і мліє все нутро,
мов у її остудженій рідоті
мочає хто заточене перо
і зціджує "ненавиджу" в гризоті
по розпису, де завсіди крива,
що звивина. І частка у помаді,
пуска до вух зуживані слова,
як у вошиві пасма довгі п’ясті.
І ти нагий у млі і одинак
на простині, мов Зодіаку знак.

6. Palangen
Тільки море не сліпне перед лицем
неба; і зайда, засілий в дюнах,
долі кида позір і цідить винце,
як вигнанець-цар без утіх у струнних.
Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
Його сина пастух прихистить од звіра.
І допіру він сам на краю землі,
і піти по водах бракує віри.

7. Dominikanaj
Скеруй з проїжджої на розі
углиб заулку, увійди
в костел безлюдний, у порозі
посидь, оговтайсь, і тоді
вже до вушної мушлі Бога,
скоріше чулої, чим ні,
шепни тихіше якомога:
– Прости мені.
(1971)
* «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»

Моя в тобі чаїться геніальність,
Моя в тобі провина вирина.
В тобі моя сполохана тональність
В тобі моя натягнута струна.

Моя в тобі передранкова ніжність,
Моя в тобі шаленість золота,
В тобі моя приреченість безгрішна,
В тобі моєї владності вуста.

Моя в тобі надумана вагомість,
Моя в тобі беззахисність свята.
В тобі моя скипає невгамовність,
В тобі моєї мрії висота.

Моє у тебе наскрізь проростання,
Моє в тобі навшпиньочках «ледь-ледь…»
В тобі мойого серця калатання,
В тобі мого бажання круговерть.

Моє в тобі невимовлене слово,
Моя в тобі негадана печаль.
В тобі мій еліксир всього святого,
В тобі моїх гріхів непевний жаль.

Моя в тобі зірниця понад шляхом,
Моя в тобі відрада і мій біль.
В тобі мої слова злітають птахом,
В тобі, кохана, я живу в тобі.

01.03.2016


Вячеслав Куприенко "Моя"

Моя в тебе таится гениальность,
Моя в тебе пульсирует вина.
В тебе моя ранимая тональность,
В тебе моя натянута струна.

Моя в тебе предутренняя нежность,
Моя в тебе мальчишеская страсть.
В тебе моя почти - что неизбежность,
В тебе моя пленительная власть.

Моя в тебе надуманная сложность,
Моя в тебе святая простота.
В тебе моя кипит неугомонность,
В тебе моя сакральная мечта.

Моё в тебе насквозь проникновенье,
Моё в тебе на цыпочках «чуть-чуть…»
В тебе моё сердечное биенье,
В тебе моё банальное «хочу».

Моё в тебе несказанное слово,
Моя в тебе нечаянная грусть.
В тебе мой эликсир всего святого,
В тебе моих грехов невнятный вкус.

Моя в тебе нежданная зарница,
Моя в тебе отрада, боль моя.
В тебе мой стих парит свободной птицей,
В тебе, моя любимая, весь я.

Віддаю новорічного добридня
Тобі цього сонячного дня!
Нех сніжечки пухнастого снігу
Поцілують тя за мя.
Нех Св. Микола до узголів’я
Покладе торбу здоров’я.
Нех на ввесь пријдешніј рік
Намете багато щастя.
Нех удачі, мов яглиць,
Тобі насипе Новиј рік.
І на свято багато сміху
На ґарі привезе.

          10.10.2000

* * *
Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.

30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

* * *
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой.
А журавлей относит ветер вдаль.
Я полон дум о юности веселой.
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава.
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так... что роща золотая
Отговорила милым языком.

1924

Коли зустрічаю я в людях дурне,
не вірити довго у це ще стараюсь.
Скоріше всього то лиш все напускн́е,
або випадќовість. Та все ж помиляюсь…

Шуќаючи думам подібним підґрунтя,
я прагну повірить, забувши про докір:
Брехун відчуває фантазій відлуння,
а хам випадково складає свій покер.

Пліткар, що сьогодні прийшов у мій дім,
можливо здорового ґлузду лишився.
А друг, що залишив мене у біді,
не зрадив, а просто тоді розгубився.

Від бід не ховаюся я під крило,
належно другими тут мірками м́ірять.
Страшенно не хочеться вірити в зло
і в підлість до болю не хочеться в́ірить!

Тому, як зустрінеш нечесних і злих,
частенько стараєшся всупереч волі
в душі своїй буцім-то виправить їх,
спрямити кути у трикутному колі.

Ті факти болючі – зовсім не дурн́иці,
та як не силкуйся не витруїш зла.
Бо гниль все одно лізе підло в світл́ицю,
сховати не можна, як вуха осла.

А злого, зізнаюсь, в своєму житті
не так вже і мало стрічать довелося.
Доволі крилатих надій не збулося,
і друзів втрачав, і тонув в каятті.

Та вірити все ж я ніколи не ќину,
щоб в світі буремнім шалених ідей
у кожній особі не бачить скот́ину,
а з міркою доброю йти до людей!

Хай будуть пом́илки, бо все не так просто,
та як же ти будеш безмірно радіти,
коли ота мірка прийдеться по зросту!
То щастя з таким все життя ще й дружити.

Хай циніки жалко бубнять, ніби діти,
що все ж ненадійна то штука – серця…
Не вірю! Живуть же, існують у світі
і дружба навіки, й любов до кінця!

Підказує серце – не бійся шукати,
але пам‘ятай лиш одне напер́ед:
Себе не забудь з тим мірилом рівняти,
а решта завжди неодмінно прийд́е!

08.09.2016

* Cпроба перекладу чи за мотивами твору Едуарда Асадова „Когда мне встречается в людях дурное“.

Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
міді у швах кишень, заскоченої на бриньчанні;
хвиль північних річок, що, заціплі в усті,
пригадують витоки, гребні – гінкі, розкуті,
і на мить зігріваються. Час ніби впалих в кому
діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
шлунку від вареної жовтої брукви;
дужого вітру, що витіпає хоругви
листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
дні одноликі, як ті Іванови-браття,
і кору задирає жадібний, стидкий трепет
пальців. І що більш пальців, то благіш плаття.

Не криви усмішки, не заламуй рук,
Я направду іншу, не тебе люблю.

Ти ж бо добре знаєш, знаєш все без слів,
Не тебе я бачу, не тобою снив.

Ось проходив мимо, серцю все одно –
Просто задивився у твоє вікно.

Вечір згадався – місячний, синій.
Був я тоді молодим і красивим.

Як неповторно, як же нестримно
Все пролетіло... далеко... мимо...

Вигасло серце, і вицвіли очі...
Синяве щастя! Місячні ночі!

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій.

Щось почув нового? Щось угледів раптом?
Край села неначе вийшов погуляти.

І, мов п'яний сторож, вибрів на дорогу
Вгрузнув у заметі, приморозив ногу.

Я і сам щось нині рівновагу втратив,
З дружнього застілля не дійду до хати.

Там вербу уздрів я, там сосну примітив,
В сніговій завії заспівав про літо.

Сам собі здавався я таким же кленом,
Але не опалим, а буйнозеленим.

Втративши пристойність – море по коліна,
Обіймав берізку, як чужу дружину.

Відмовою в ліку скорботному – жест
щедрот – скупієві на ролю! –
стискаючи простір в подобу розхресть,
де сіпався плазом од болю,
що смертно упитий кравець, у чаду,
як латку на пірване плаття,
зі спудів твоїх горизонтів кладу
на відрух лукавий закляття!

Провулки, задвірки – числом без кінця,
баюри, пустир, палісадник, –
любові твоєї майбутні місця,
давно, як трагедії задник,
омешкав я так, що бодай тобі з ким
не випало зводити ложе,
все вийде, як храму на крові взнаки,
безплідністю спільною схоже.

Прийми безвідсотковий мій чистоган
розлуки на шлюбних голубок!
За кращі часи піднімаю стакан,
як п’є інвалід за обрубок.
Життю попускаючи узи-вузли,
лишися і з ним солідарна:
не м’якше собі в поголосках стели,
як листя мені календарне.

І мертвим я буду нагальнішим для
тебе, чим свічадо озерне:
не діжде чистішої правди земля,
за ту, яка зір і наверне!
І виб’ється в колос утоптаний злак,
і когут запіє послідній,
і ширші зіниці круги позаяк,
підуть по тобі, здаленілій.

Як глушена риба, не чуючи дна,
таким собі привидом требним,
як тіло, зотліле раніше рядна,
як тінь моя, дражнячись з небом,
згукнеться у казна-якій стороні
тобі, як бувалий месія,
і корчитись будуть на кожній стіні
у домі, де дахом Росія.
Червень 1967

А квіти мовлять – прощавай,
Голівками схилившись долу,
Що не побачу я ніколи
Її лице і отчий край.

Кохана, ну то що ж! То що ж!
Я бачив їх і бачив землю,
І я оцей могильний дрож
Прийму, як ласку потаємну.

Я повз життя отак пройшов,
Та встиг чимало зрозуміти,
І промовляю знов і знов,
Що все повторюється в світі.

Не все одно – прийде новий,
Колишній з туги не зів'яне.
Залишеній і дорогій
Складе пісні новий коханий.

І, наслухаючи пісень,
Кохана іншого пригорне,
Згадавши, може, і мене,
Неначе квітку неповторну.

Руїна є неспішна учта кисню
і часу. А новітній Архімед
додати б міг до чинного закону,
що тіло, поринаючи у простір,
тим простором тісниться геть.
Вода
дробить в свічаді тьмавому руїни
Двірця Курфюрста; далебі, тепер
з пророцтвами ріки і він обачніш,
аніж у ті, зарозумілі дні,
коли курфюрст його відгрохав.
Хтось там
розвалинами вештає, листву
позáторішню горнучи. Це вітер,
як блудний син, одвідав отчий дім,
і всі листи ураз отримав.