Рік від року мимо текла ріка,
до брижів падка, як стара щока.
Але люд, недолугий в лічбі до ста,
городив і над нею версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що сприяє борознам чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер вщухав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Гни, не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з "ї",
не стертись аби. А потік і їх

двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, рішучої щодо лиць.

1987

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Я лиш тебе одну люблю,
Хоч інша постіль зігріває.
Коли я поряд з нею сплю –
Вві сні з тобою розмовляю.

Твій погляд – у її очах,
Твої уста – в її цілунках.
Не віднайти в химерних снах
Від безнадії порятунку.

Обійми цих блаженних снів,
Й пробудження без сподівання,
Неначе клітка, затісні
Для потаємного бажання.

Ти ж з іншими в ночах хмільних,
В полоні пристрастей нестримних,
Шукаєш випадкових втіх –
У насолодах швидкоплинних.

Жорстока ця подвійна гра
Безжально долі розбиває.
На нас фальшива мішура,
Яку одна лиш смерть зламає.

2008

Вважай по-нашому, ми пили небагато, –
Скажи, Серього – чого брехати!
Якби горілку не із тирси гнали,
З п’яти пляшок нам – ну що би сталось!

Ми пили другу край прилавку в закуточку, –
Було ще мало – мов крапля в бочку.
А потім – під грибочком в дитсадочку,
Затим не тямлю – дійшов до «точки».

Я просто з пляшки пив, охлялий, зголоднілий,
Але як скло був – весь осклянілий.
А вже коли коляска підкотила,
Тоді було в нас – сімсот на рило!

Ми правда, третього насильно залучили, –
Негарно вийшло - переборщили.
Що окуляри хлопцеві зламали –
Так то портвейном дошліфували.

Товариш перший нам сказав, мовляв, спиніться,
Не хуліганьте і розійдіться.
На «розійтись» я зразу зголосився, –
І розійшовся, – і розходився.

Коли погане щось казав – карайте строго!
Та то ж неправда, скажи, Серього!
А що упав – так то від помутніння,
Кричав не з горя – від отупіння.

Тепер дозвольте кілька слів без протоколу.
Чому навчає сім’я і школа?
Що отаких життя карає строго.
Отут ми згодні, - скажи, Серього!

От зранку скаже він, коли протверезіє:
Хай нас життя засудить, не жаліє!
Тож відпустіть – і вам же легше буде.
Навіщо клопіт, життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває, –
Він розуміє, переживає!
А що мовчить – так то від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

Не запирайте, люди,- плачуть вдома дітки, –
Йому ж - у Хімки, мені - в Медвідки!..
Та, все одно: автобуси не ходять,
Метро закрите, в таксі не содять.

Приємно все-таки, що нас тут поважають:
Дивись – підвозять, дивись – саджають!
Розбудить зранку нас не півня « кукуріку», –
Сержант підійме – як чоловіка.

Нас ледь не з маршем проведуть, як проспимося.
Рубля заначив – похмелимося!
Все ж, братику, тяжка у нас дорога!
Ех, бідолахо! Ну спи, Серього!

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Перевод на русский язык
Нинель Новикова ТЕБЕ...

***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой возвышенной печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчании,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.

2016

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Каламутячи море,
рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
в зимні далі держави,
отаке собі до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
Не-царівни-не-жаби
б’ють уклінно землі,
і осяйна звізди олов’яної гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
ніби ляпас від ливня.

II
Здраствуй, Томасе. Мій
дух, що тіло в готелі лишив опочити
за морями, гребе
хмар північних супроти, вертає домíв,
зі Нового тікаючи Світу,
і турбує тебе.

III
Пізній вечір в Литві.
Від костелів бредуть, укривають світиві
коми свіч у долонях. У тихих дворах
дзьоби курячі риються в жухлій листві.
Вище піль Жемайтії
в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
Зі відкритих дверей
рибні па́хи. Хлопчак напівголий
і стара у хустині корову женуть у сарай.
Припізнілий єврей
по булижні містечка гримить в балаголі,
віжки рве
і погукує хвацько "Герай!"*

IV
Вибачай, що вторгаюсь.
Вертаю цитатою за
безвідсоткові позики у "Маніфесті":
ледь гаркаво,
ледь вище октавою ирію в млі.
А тому – не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, ніж гряне в охресті
з сідал півняче "плі".
Вибач, не попередив.
Не п’яться від ляку та глянь:
це кордони скасовує часу гангрена під епос.
Мстою твані на кільцях колодязних уст,
понад Балтики хвиль
я дзижчу, мовби той моноплан –
мовби Даріус і Геренас**,
мов от-от приземлюсь.

V
Пізній вечір в Імперії,
в бідній провінції.
Вбрід,
мов долаючи Німан й здіймаючи піки,
войовничий ялинник у сутіні Ковно корить.
Багровіють будинки
від землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
упійманий фіш.
І злітає завіса в місцевім театрі.
І плескається натроє бажана річ
зі пляшини до чар, і
хутко никне.
Протяг рухає бахрому
на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
світить яро: немов картяреві на масть.
І впадають у тьму,
уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
Так вишукують п’ясть.

VI
Поніч мова ураз
переймає манери сліпця.
Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.***
В павутині кутів
мікрофони потайні в квартирі співця
пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
суголосся без слів.
Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
ненароком ступивши, переривистим, частим
пульсом, скрипом пера.

VII
Ось бо відки твої
щік мучнистість, очей невиразність,
шепелявість і пасма волосся цілком
буцім спиті чаї.
Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
опісля і до ком.
Ось моєї зачим,
попри мітини прагнень уверх, – оболонки
в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
ліній обріїв, доль.

VIII
Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
вензелів, карлючо́к,
суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
як велів Макроус!
Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
ці розпушені набряки звивин у мізках! –
в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
Або – просто синець
усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
як од спроби щораз
уявити цю відстань з литовської онде корчми
до облич, триєдино задивлених мимо,
над кордонів, що той зизоокий монгол
пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
скерувати глагол.

IX
Ми подібні;
ми, Томасе, звук і луна:
ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
Один одному суть
обопільна, як дна –
амальгам і бездонь їх,
що не здатні блиснуть.
Покривись – я на усміх кривий одповім,
одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
в три зіллюсь ручаї
у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
Ми – конвой у собі,
що проглянув у Касторі Поллукс;
балачок нічиї,
пат і відруху тінь,
що метнутись готова на спалах лучини,
згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
Чим життя неудатніше, тим
ми в нім менше відмінні
ока збіглого дня.

X
Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним:
ява список адрес укрива не дарма.
Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
користає пітьма,
мов лиса. Місце, часу вві мсті
за свою непохитність жильцем, постояльцем
плинних діб, розсупонює зів –
зо епоху по тім,
я тебе застаю в заяложеній пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
хилить сон Литву-матір над плесом,
і ти
до скляних допадаєш її, неприкритих,
півлітрових грудей.

XI
Ба, існують місця,
що незмінністю поштують. Себто,
призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
Там до тями шлагбаум приводить гінця.
Там у сутінках швидше стають силуетом.
Там на чатах мужі
моложаві. Минуле позує вперед
незапиленим оком, що юнь у шинелі,
і задкує там доля порушника пріч
у незвідану старість з плювком на стіні,
зі ломотою, марами в формі панелі,
поперечин. Там ніч
є справдішня границя, де, мов татарва,
територіям вашим житійним набігом
дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
де не владне повікам,
ява – печенігом
підбере, мов трофей.

XII
Поніч. Сойка кричить
голосіннями людськими і винуватить природу
у переступі градусом нижче нуля.
Вітовт, кинув меча і похеривши щит,
мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
в землі шведа. Земля
і сама уривається молом, що кинувся за
у безкраї заобрії морем
зниклим слідом свободи.
Зусилля бобра
по довершенні греблі віншує сльоза
на розлуку з проворним
ручаєм серебра.

XIII
Ніч у листявім краї,
губернії з по́лу пальто.
І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
на ряднину суміжній державі.
Внизу
стерні, скирти, плато
з черепиці, цеглин, колонад зі залізом,
плюс узутий в кирзу
люд служивого чину.
Етер цих широт
полонили поміхи, молитва, волога
з моря, вісті з погодою,
все, що Кощей
заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, осторога
безіменних речей.

XIV
Привид бродить по Каунасу, входить в собор
і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
Кельнер, сам як декор,
бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
сніг, на розі – таксі,
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись
входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
як облатка майбутнього, як маскхалат
Раю, буцім розтягнутий мінус.
Адже всі в бариші
з невагомих чеснот
безтілесности: гори і доли,
мідний маятник, час, що й собі зависа,
Бог, що бачить усі оборудки з висот,
дзеркала, коридори,
їх споглядач, ти сам.

XV
Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
твоя лепта співучасти в розвії мислив
про мене,
він суть простір в квадраті, а не
смолоскип полум’яний юдолям земним.
Не позаздри. Зачисли
цю марý до рідні,
як повітря і як найдрібніший петит,
що осипався потемки в мові гаркавій,
буцім цокання мух,
непридатний, еге ж, тамувать апетит
новій Кліо, у строї застави,
але гожий на слух
для нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза цяти у просторі й Муза утрати
втілень тою, як скнара – грошí,
береже їх сповна
і цінує їх сталість: цю форму розплати
за подвижність душі.

XVI
Ось бо відки в пера
віра, Томасе, в буквиці.
Ось чим
пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
Слабе
сердце, з хриплим "пора!"
одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
й що кривить, – од тебе!
сторінок, аз і бук,
– зову! – як те не зви,
звуку й смислу, безплотності й маси,
і свободи – звиняй
і лиця не криви –
рабства, даного в м’ясі,
плоті, кості, хрящі,
– цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
мимо заспаних в нішах
гуртів янголів:
вищим
їх і нетопирів.

XVII
Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
в телескоп! Віднімання
без остачі! Нуля!
Ти, що горлу велиш
берегтись посилання
з перебором у "ля"
і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
вічну арію висліду, співану вуху причини,
суто спів двійнику,
і на неї поглянь та її до-ре-мі
там, в розрідженім чині,
у себе нагорі,
в височіні повітряній.
Ирій – всякчас епілог
для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
Тим сугубіш в "єси"
сутній віддих – ураз – і стількох,
і осібно, що в зябра хапаєм
і тамуєм, буває,
в несусвітні часи.

XVIII
У всього свій наділ:
небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
сягнисто
зросту, крокам – у пліч.
Тільки звук одділятися гожий від тіл,
буцім, Томасе, привид.
Сирітство
звуку, друже, є річ!
Звівши за абажур
погляд прямо перед собою,
зриш повітря:
анфас
сонмів тих,
хто губою
його мітив
до нас.

XIX
В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
наші видихи. Тут,
як під стелю той сон нашвидку,
до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
нею чутого – з уст.
Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
– як вчували халепу
півні, що нагорлали гортаням їх суш!
Віддих всотує річ.
Небозвід –
хор її суголосних молекул,
як подейкують – душ.

XX
Як він чисто звучить!
Жоден чин нині сущого й іже
з ним(крім смерті, хіба)
так не вибілить лист.
Як біліше, то нотою вище.
Музо, можна собі
геть? Додому! В той край,
де нетяга Борей попирає утішно трофеї
уст. Судоми щелеп
перед комою. В рай
алфавіту, трахеї.
В твій безликий лікнеп.

XXI
Вище долів Литви,
буцім кода моління за мир
зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
дожидають яси,
звіздареві не видної геть.
Із-за иріїв віри,
дослухаючись ліри,
Музо, з ними й пригледь
співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
запропалих покрівель,
їх співця у пейзажі смиреннім.
Обнеси оберегом
дім і сердце йому.

(1974)

Переклад з російської мови

НІНЕЛЬ НОВІКОВА


Тут все переживе мене,
Шпаківні - ветхі, узбережні,
Повітря, запашне, прийдешнє,
Що вітер з моря нажене.

І голос вічності зове –
Невідворотність нетутешня.
А ця, квітуюча черешня,
У сяйві місяця пливе.

Здається зовсім не страшною,
Біліючи в гаю весною,
Дорога, не скажу яка…

Де між берез іще світліше,
Все на алею схоже більше,
Біля відомого ставка.

2016

Я научилась мудрій простоті,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І ввечері блукати в самоті,
Щоб втишити непрохану тривогу.

Коли шепочуть лопухи в яру
Й червоно-жовта никне горобина,
Веселі вірші я собі складу
Про це життя, прекрасне, але тлінне.

Я повертаюсь. У теплі долонь
Пухнастий котик лащиться прихильно,
Яскравий загоряється вогонь
На вежі на озерній лісопильні.

І тільки зрідка тишу розітне
Крик бусола, що поблизу гніздує.
Як прийдеш ти провідати мене,
То я, ймовірно, навіть не почую.

Майже два роки і день, як без тебе живу
Майже два роки і день, як не бачу тебе
Радості зникли, разом з коханням твоїм
Та не згасає твій образ, що знов на порозі стоїть
- Хто там?
- Це я
- Чого шукаєш тут?
- Тебе
- Вже пізно
- Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

У пошуках вражень в той день я із дому пішов
Ніяких розрад в світі я не знайшов
Я зрозумів, навкруги все великий обман
Те, що шукав, в собі маєш ти лиш одна
- Бувай
- Врятуй
-Давно не до розмов
- Згадай мене
- Бувай
-Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

У глибині сибірських руд
Не полишайте сподівання -
Не пропадуть ваш хресний труд
І дум високі поривання.

Надія - розпачу сестра -
В пітьмі Аїдового царства
Збадьорить духом, і лицарства
Свята повернеться пора.

І дружба, і любов до вас
Дійдуть і крізь холодні мури,
Як вільне слово - без зажури -
В невільний долітає час.

Старі кайдани вже тріщать,
Тюрма палає, і свобода
Вас радо прийме біля входу,
Й вам браття віддадуть меча.


1999 - 2016




Олександр Пушкін

* * *

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:

Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.

1827

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

Читайте тут:
Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Давало місто золото йому
І каравани бірюзу везли,
Наближеним він був до короля
І кривдити його ніхто не смів
Або займати словом голосним.
Втомившись прикидатися, з нудьги
Зробив зі злота й перлів бога він
В коштовній діадемі з бірюзи,
В якого очі сяяли людські.
І він од слави й гордощів сп’янів,
Бо всі, як Богу, кланялись йому,
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра в місті без достатку жив,
Що каравани втратило усі.
І майстра переслідував король,
І городяни зневажали теж.
І він, пошарпаний від поту й сліз,
Назустріч сонцю бога змайстрував,
А блиск од нього сіяв жах довкруг.
Король і місто визнали його
І він од слави й гордощів сп’янів
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра із людьми простими жив,
В селі, що загубилося між гір,
І вирізав із впалої сосни
Він бога і наніс на щоки кров
Овечу, очі з ракушок зробив,
Взамін волосся дикий мох поклав,
Корону богу із соломи сплів.
Його майстерність славило село,
Несли йому мед, молоко і сир.
Еварра збожеволів од похвал
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Не сповна розуму Еварра був,
У нього в мозку вирувала кров,
Тому він жив самітником завжди
З худобою, обгорнутий рядном,
На пальцях рахував і розмовляв
З деревами, з туману кепкував.
Коли ж звелів до праці стати Бог,
Він ідола зліпив з багна й рогів,
Огидного, в короні із трави.
І рев худоби у вечірній час
Йому здавався схваленням юрби,
Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Ревла худоба… Згодом він помер.

Душа його потрапила у рай
І він побачив чьотирьох богів
І надписи, і подив огорнув
Еварру, що він дурно працював.
Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
«Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
Якби ти щось інакше написав,
Залишились би каменем боги,
І не довідався б ніколи я
Про дивний твій вражаючий закон,
Залежний від хвали юрби й корів.»
Еварра засміявся зі слізьми
І викинув богів із раю геть.

Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.

Що сталося? Навіщо, мов пуста,
Вже цілий рік не можу і не вмію
Складати вірші, тільки німота
Важезна на вустах все зріє, зріє.

Ви скажете – ну от уже строфа.
Рядків чотири в ній, вона готова.
Я не про те. Це звичка видиха
Уміння слово ставити за словом.

Порядок цей настроює рука.
Я не про те. Як це було раніше?
Коли приходило – і не в рядках –
А іншим чимсь. – Не пам’ятаю більше.

Те, інше, то чи відало про страх,
Коли буяло голосом так сміло,
Саме, як сміх, сміялось на вустах
І плакало, мов плач, якщо хотіло?


08.11.2016


ДРУГОЕ

Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?

Вы скажете - но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.

Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило - не строка -
другое что-то. Только что?- забыла.

Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?
1966

По вечорах над ресторанами
Розгульний шал іще не вщух,
І править вигуками п'яними
Весняний і розтлінний дух.

Удалині, над пилом вуличним,
Над сумотою сонних дач,
Видніє крендель десь на булочній,
І чується дитячий плач.

Щовечора поза шлагбаумами.
Заламуючи котелки,
Поміж канав гуляють з дамами
Досвідчені жартівники.

На озері хлюпочуть веслами
І чується жіночий виск,
А в небі кривиться невесело
До усього байдужий диск.

Щовечір образ друга кревного
Відбитий в келиху моїм,
З терпкого трунку потаємного
Він, як і я, стає хмільним.

А поряд, біля ближніх столиків
Лакеї заспані стирчать,
І пияки з очима кроликів
«In vino veritas!» кричать.

І кожен вечір в час призначений
(Чи то ввижається мені),
Дівочий стан в шовках небачених
Пливе в туманному вікні.

Пройшовши звільна поміж п'яними,
Все без супутників, одна,
Духами віючи й туманами,
Вона сідає край вікна.

Проймають давніми повір'ями
Її замріяні щовки,
І капелюшок із пір'їнами,
І персні ніжної руки.

У дивній близькості закований
Вглядаюсь за її вуаль,
І бачу берег зачарований
І зачарованую даль.

Мені доручено потаєне,
Чийогось сонця зблиск дано.
І враз всю душу неприкаяну
Терпке пронизало вино.

Гойдають страуси пірїнами
У голові моїй хмільній,
І береги очима синіми
Цвітуть у дальній стороні.

В моїй дущі скарби заховані,
І ключ доручений мені!
І ти праве, хмільне чудовисько,
Я знаю: істина в вині.

Непоказна, одна з морських країн.
Свій сніг, аеропорт і телефони,
свої євреї. Бурий особняк
диктатора. І статуя співця,
що з подругою порівняв отчизну,

і, буцім, як на витончений смак,
географ був не кепський: півдняки
тут їдуть щосубот до північан,
і, пішими вертаючи, хмільні,
трапляють часом і на Захід – тема
для скетчу. Словом, відстані в собі.
Осібні, як життя гермафродитів.

Розвеснення. Хмарки та калюжки,
і незліченні янголи на крівлях
не лічених ніким костелів; люд,
як не чманіє від стовпотворінь,
усотує удоста рис бароко.

2. Леіклос
Родитися б тому сто лят
і обсихати верх перини,
задивленим з вікна на сад,
хрести двоїсті Катарини;
стидитись матері, ікать
перед наведеним лорнетом,
штовхати з мотлохом візка
жовтіючим провулком гетто;
зітхать, під ковдрою до вух,
за ляських панночок у міру;
і стріти Першу Світову
в Галіції, і смерть – за Віру,
Царя з Отчизною, – і квит.
А ні, – утяти пейсів бáчки
і у Новий дістатись Світ,
в Атлантиці не раз зблювавши.

3. Кафе "Нерінга"
Час покидає Вільнюс у цім кафе,
повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
вічі мружачи, простір в нім, підшофе,
бачить, як той стає далеким.

Черепичинам крівель багряний круг
одіяння скидає укотре поспіль,
і кадик загострився, немов на пруг
від обличчя вгадуєш тільки профіль.

І веління щупачого вчувши річ,
подавальниця в кофточці зі батисту
перебирає ногами, знятими з пліч
місцевого футболіста.


4. Герб
За змієборствами Георгій
списа в горнилі алегорій
не уберіг, та годі сил
у верхівця з мечем і моці
по всій Литві ганяти досі
не видиму нікому ціль.

Кого він, стисши у долоні
меча, здогнав? Предмет погоні
давно за ободом герба.
Кого? Гяура? Поганина?
Кінь здибився, така невситна
була у Вітовта губа.

5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
у гадді, буцім вилізлім на сушу.
Безглуздя дня по мозочку стекло
до карку, розпливаючись в калюжу.
Поворухнись – і мліє все нутро,
мов у її остудженій рідоті
мочає хто заточене перо
і зціджує "ненавиджу" в гризоті
по розпису, де завсіди крива,
що звивина. І частка у помаді,
пуска до вух зуживані слова,
як у вошиві пасма довгі п’ясті.
І ти нагий у млі і одинак
на простині, мов Зодіаку знак.

6. Palangen
Тільки море не сліпне перед лицем
неба; і зайда, засілий в дюнах,
долі кида позір і цідить винце,
як вигнанець-цар без утіх у струнних.
Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
Його сина пастух прихистить од звіра.
І допіру він сам на краю землі,
і піти по водах бракує віри.

7. Dominikanaj
Скеруй з проїжджої на розі
углиб заулку, увійди
в костел безлюдний, у порозі
посидь, оговтайсь, і тоді
вже до вушної мушлі Бога,
скоріше чулої, чим ні,
шепни тихіше якомога:
– Прости мені.
(1971)
* «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»

Моя в тобі чаїться геніальність,
Моя в тобі провина вирина.
В тобі моя сполохана тональність
В тобі моя натягнута струна.

Моя в тобі передранкова ніжність,
Моя в тобі шаленість золота,
В тобі моя приреченість безгрішна,
В тобі моєї владності вуста.

Моя в тобі надумана вагомість,
Моя в тобі беззахисність свята.
В тобі моя скипає невгамовність,
В тобі моєї мрії висота.

Моє у тебе наскрізь проростання,
Моє в тобі навшпиньочках «ледь-ледь…»
В тобі мойого серця калатання,
В тобі мого бажання круговерть.

Моє в тобі невимовлене слово,
Моя в тобі негадана печаль.
В тобі мій еліксир всього святого,
В тобі моїх гріхів непевний жаль.

Моя в тобі зірниця понад шляхом,
Моя в тобі відрада і мій біль.
В тобі мої слова злітають птахом,
В тобі, кохана, я живу в тобі.

01.03.2016


Вячеслав Куприенко "Моя"

Моя в тебе таится гениальность,
Моя в тебе пульсирует вина.
В тебе моя ранимая тональность,
В тебе моя натянута струна.

Моя в тебе предутренняя нежность,
Моя в тебе мальчишеская страсть.
В тебе моя почти - что неизбежность,
В тебе моя пленительная власть.

Моя в тебе надуманная сложность,
Моя в тебе святая простота.
В тебе моя кипит неугомонность,
В тебе моя сакральная мечта.

Моё в тебе насквозь проникновенье,
Моё в тебе на цыпочках «чуть-чуть…»
В тебе моё сердечное биенье,
В тебе моё банальное «хочу».

Моё в тебе несказанное слово,
Моя в тебе нечаянная грусть.
В тебе мой эликсир всего святого,
В тебе моих грехов невнятный вкус.

Моя в тебе нежданная зарница,
Моя в тебе отрада, боль моя.
В тебе мой стих парит свободной птицей,
В тебе, моя любимая, весь я.

Віддаю новорічного добридня
Тобі цього сонячного дня!
Нех сніжечки пухнастого снігу
Поцілують тя за мя.
Нех Св. Микола до узголів’я
Покладе торбу здоров’я.
Нех на ввесь пријдешніј рік
Намете багато щастя.
Нех удачі, мов яглиць,
Тобі насипе Новиј рік.
І на свято багато сміху
На ґарі привезе.

          10.10.2000

* * *
Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.

30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

* * *
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой.
А журавлей относит ветер вдаль.
Я полон дум о юности веселой.
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава.
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так... что роща золотая
Отговорила милым языком.

1924

Коли зустрічаю я в людях дурне,
не вірити довго у це ще стараюсь.
Скоріше всього то лиш все напускн́е,
або випадќовість. Та все ж помиляюсь…

Шуќаючи думам подібним підґрунтя,
я прагну повірить, забувши про докір:
Брехун відчуває фантазій відлуння,
а хам випадково складає свій покер.

Пліткар, що сьогодні прийшов у мій дім,
можливо здорового ґлузду лишився.
А друг, що залишив мене у біді,
не зрадив, а просто тоді розгубився.

Від бід не ховаюся я під крило,
належно другими тут мірками м́ірять.
Страшенно не хочеться вірити в зло
і в підлість до болю не хочеться в́ірить!

Тому, як зустрінеш нечесних і злих,
частенько стараєшся всупереч волі
в душі своїй буцім-то виправить їх,
спрямити кути у трикутному колі.

Ті факти болючі – зовсім не дурн́иці,
та як не силкуйся не витруїш зла.
Бо гниль все одно лізе підло в світл́ицю,
сховати не можна, як вуха осла.

А злого, зізнаюсь, в своєму житті
не так вже і мало стрічать довелося.
Доволі крилатих надій не збулося,
і друзів втрачав, і тонув в каятті.

Та вірити все ж я ніколи не ќину,
щоб в світі буремнім шалених ідей
у кожній особі не бачить скот́ину,
а з міркою доброю йти до людей!

Хай будуть пом́илки, бо все не так просто,
та як же ти будеш безмірно радіти,
коли ота мірка прийдеться по зросту!
То щастя з таким все життя ще й дружити.

Хай циніки жалко бубнять, ніби діти,
що все ж ненадійна то штука – серця…
Не вірю! Живуть же, існують у світі
і дружба навіки, й любов до кінця!

Підказує серце – не бійся шукати,
але пам‘ятай лиш одне напер́ед:
Себе не забудь з тим мірилом рівняти,
а решта завжди неодмінно прийд́е!

08.09.2016

* Cпроба перекладу чи за мотивами твору Едуарда Асадова „Когда мне встречается в людях дурное“.

Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
міді у швах кишень, заскоченої на бриньчанні;
хвиль північних річок, що, заціплі в усті,
пригадують витоки, гребні – гінкі, розкуті,
і на мить зігріваються. Час ніби впалих в кому
діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
шлунку від вареної жовтої брукви;
дужого вітру, що витіпає хоругви
листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
дні одноликі, як ті Іванови-браття,
і кору задирає жадібний, стидкий трепет
пальців. І що більш пальців, то благіш плаття.

Не криви усмішки, не заламуй рук,
Я направду іншу, не тебе люблю.

Ти ж бо добре знаєш, знаєш все без слів,
Не тебе я бачу, не тобою снив.

Ось проходив мимо, серцю все одно –
Просто задивився у твоє вікно.

Вечір згадався – місячний, синій.
Був я тоді молодим і красивим.

Як неповторно, як же нестримно
Все пролетіло... далеко... мимо...

Вигасло серце, і вицвіли очі...
Синяве щастя! Місячні ночі!

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій.

Щось почув нового? Щось угледів раптом?
Край села неначе вийшов погуляти.

І, мов п'яний сторож, вибрів на дорогу
Вгрузнув у заметі, приморозив ногу.

Я і сам щось нині рівновагу втратив,
З дружнього застілля не дійду до хати.

Там вербу уздрів я, там сосну примітив,
В сніговій завії заспівав про літо.

Сам собі здавався я таким же кленом,
Але не опалим, а буйнозеленим.

Втративши пристойність – море по коліна,
Обіймав берізку, як чужу дружину.

Відмовою в ліку скорботному – жест
щедрот – скупієві на ролю! –
стискаючи простір в подобу розхресть,
де сіпався плазом од болю,
що смертно упитий кравець, у чаду,
як латку на пірване плаття,
зі спудів твоїх горизонтів кладу
на відрух лукавий закляття!

Провулки, задвірки – числом без кінця,
баюри, пустир, палісадник, –
любові твоєї майбутні місця,
давно, як трагедії задник,
омешкав я так, що бодай тобі з ким
не випало зводити ложе,
все вийде, як храму на крові взнаки,
безплідністю спільною схоже.

Прийми безвідсотковий мій чистоган
розлуки на шлюбних голубок!
За кращі часи піднімаю стакан,
як п’є інвалід за обрубок.
Життю попускаючи узи-вузли,
лишися і з ним солідарна:
не м’якше собі в поголосках стели,
як листя мені календарне.

І мертвим я буду нагальнішим для
тебе, чим свічадо озерне:
не діжде чистішої правди земля,
за ту, яка зір і наверне!
І виб’ється в колос утоптаний злак,
і когут запіє послідній,
і ширші зіниці круги позаяк,
підуть по тобі, здаленілій.

Як глушена риба, не чуючи дна,
таким собі привидом требним,
як тіло, зотліле раніше рядна,
як тінь моя, дражнячись з небом,
згукнеться у казна-якій стороні
тобі, як бувалий месія,
і корчитись будуть на кожній стіні
у домі, де дахом Росія.
Червень 1967

А квіти мовлять – прощавай,
Голівками схилившись долу,
Що не побачу я ніколи
Її лице і отчий край.

Кохана, ну то що ж! То що ж!
Я бачив їх і бачив землю,
І я оцей могильний дрож
Прийму, як ласку потаємну.

Я повз життя отак пройшов,
Та встиг чимало зрозуміти,
І промовляю знов і знов,
Що все повторюється в світі.

Не все одно – прийде новий,
Колишній з туги не зів'яне.
Залишеній і дорогій
Складе пісні новий коханий.

І, наслухаючи пісень,
Кохана іншого пригорне,
Згадавши, може, і мене,
Неначе квітку неповторну.

Руїна є неспішна учта кисню
і часу. А новітній Архімед
додати б міг до чинного закону,
що тіло, поринаючи у простір,
тим простором тісниться геть.
Вода
дробить в свічаді тьмавому руїни
Двірця Курфюрста; далебі, тепер
з пророцтвами ріки і він обачніш,
аніж у ті, зарозумілі дні,
коли курфюрст його відгрохав.
Хтось там
розвалинами вештає, листву
позáторішню горнучи. Це вітер,
як блудний син, одвідав отчий дім,
і всі листи ураз отримав.

Уосени, коли не боязкі
на вітровії лиш нагі дерева,
а все, не так оголене, тремтить,
неспішно оминаю колонаду
двірця з захíдним сонцем у шибках
і голубів, чиї рої обсіли
недопалки у чашах терезів
незрячої богині.
Плинний час
не нарікає на старий годинник.
Вода бурлить, і хмари понад парком
нездалі до якогось рішенця,
і помилково пропускають сонце.

1967

А ніч яка! Ну як заснеш,
Коли так місячно довкола.
В душі неначе бережеш
Те, що не вернеться ніколи.

Осіння подруго моя,
Не називай цю гру любов’ю,
Хай краще місяць нам сія,
Освітлюючи узголов’я.

Гримаси змучених облич
Нехай окреслює він сміло.
Ти вже не зможеш розлюбить,
Як полюбити не зуміла.

Любити можна тільки раз,
І ти чужа мені назавше,
Даремно липи манять нас,
В заметах ноги заховавши.

Бо знаю я і знаєш ти,
В цей посвіт місячний і синій
На липах цих вже не квітки –
На липах тільки сніг та іній.

Що відлюбились ми давно,
Ти з іншими, я – не з тобою,
І нам обом усе одно
Любов’ю гратися пустою.

То ж обіймай і пригортай.
Коли ти пристрасно цілуєш,
То вічно серцю сниться май
І та, що назавжди люблю я.

Не дивися на мене докірно.
Я зневагу свою не втаїв,
Та люблю я лукаву покірність,
Затуманені очі твої.

Ти здаєшся мені розпростертою,
І, напевно, я бачити рад,
Як лисиця, прикинувшись мертвою,
Ловить воронів і воронят.

Що ж лови мене, я не боюся.
Але як би твій запал не згас?
На мою холодіючу душу
Наражались такі вже не раз.

Не тебе я люблю, моя мила,
Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
В твоїм образі інша наснилась,
У якої – очей голубінь.

Хоч вона і не надто ласкава,
Видається холодна вона,
Та постава її величава
Сколихнула всю душу до дна.

Отакої вже не отуманиш,
Проти волі підеш за межу,
Ну, а ти навіть в серце не враниш
Підсолоджену ласкою лжу.

Хоч в душі я тебе зневажаю,
Та відкриюсь тобі тайкома:
Як немає ні пекла ні раю,
Їх сотворить людина сама.

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
Куди зникли дівчата? Зникли давно.
Куди зникли дівчата?
До хлопців полинули – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
Куди зникли всі хлопці?
В одностроях військових – всі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
Куди зникли солдати? Зникли давно.
Куди зникли солдати?
Лежать у могилах -- усі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
Куди зникли могили? Зникли давно.
Куди зникли могили?
Укрилися квітами -- всі як одна.
Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

2016

І чарівна, і вбога сторона.
На Заході, як і на Сході – пляжі
двох океанів. Межи ними – гори,
ліси, вапнисті пагори, рівнини
і хижини селян. На Півдні – джунглі
з руїнами величних пирамід.
На Півночі – плантації, ковбої,
що мимохідь змістились у США.
Що понукає братись до торгівлі.

Предмети вивозу – маріхуана,
руда, метали, посредня кава,
тютюн, сигари з назвою "Корона"
і, традиційно, всячина майстрів.
(Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
всього потрохи і, як завше, зброя.
Котрою обзавівшись, якось легше
поклопотатись за державний устрій.

Історія країв сумна; щоправда,
не вельми щоб і унікальна. Лихом
вважається загарбання іспанців
і варварська руйнація колиски
цивілізації ацтеків. Власне,
це є місцевим комплексом Орди.
З ‘днією, втім, відміною: іспанці
тут золотцем суттєво розжилися.

Наразі це республіка. Трицвітний
стяг лопотить над президентським
палаццо. Конституція чудова.
Текст зі слідами правок від руки
диктаторів лежить в Національній
Бібліотеці під зеленым, куле-
стійким і непроникним склом –
міцним, як у автівці президента.

Що понукає озирати даль
за обрієм. Залюдненість країни,
беззаперечно, виросте. Пеон
удоста намахається сапою
під ярим сонцем. Чоловік в літах
гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
І ящірці, що на валуні зведе
голівку в небо, упаде до віч

політ позаземного апарату.
1975

---------------------------------------------------

Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))

Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
Бездоганні за геометрією громади
розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
І перешийок усіяний кам’яними грибами.

Глиняні божки, легковажні до витівок копій
і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
мови, що слову "або" не дібрала брили.
А чим би вони здивували, щойно заговорили?

Анічим. Ба, пихатістю у могутті
над сусіднім плем’ям, жагою тнути
голови. Чи тим, що зіллята в миску
Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
зумовлює схід світила надійніше за будильник.

Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
Далебі, без испанців хто-зна, чи б їм піткалось
те осягнуть, що урешті сталось.

Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
всюди жорстокість і тупість волять явитись:
"Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
Як мовлено у поета, " на всіх стихіях…"
Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
Від себе доповню: на всіх широтах.
1975

Звитяга Мондріана. Стеклам в тон –
пир кубатури. Сам етер, наприклад,
якщо не спитий під прямим кутом,
то щедро лл’ється в паралелепіпед.
В віконну пройму вписане, стегно
красуні – неабияка потуга:
полі халату витнути дано
коли не круг, нехай частину круга,
та сектор циферблата.
До слівця,
і календар ацтеків, слава гожим
червоній шкірі рисам, обіця
мінусувати дні, коли "не можем"
в платоновій печері, де на брата
припало по шматку піерквадрата.
1975

Кактус, пальма, агава.
Сонце встає зі Сходу,
світить, буцім лукаво,
а лютує достоту.

В попіл зотлілі скали,
ґрунт у мертвій корості.
Череп в його оскалі,
в променях його кості!

Гаком на шиї голій
хилить стовп на розхресті
стерв’ятник, як ієрогліф
падалі в бурім тексті

автостради. Направо
підеш – постає агава.
Ліворуч – вона ж. А прямо –
брухту пляма іржава.
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Лінь і сліпа в нім сила
мішма, що в тому тиглі.
І час тече, мов текіла.

Вулиці, лиця, фари.
Кожен другий – вусатий.
На Авеніді Реформи –
товпи бронзових статуй.

Обіч усіх, на плитці
тротуарній, з рукою
простертою – молодиці
зі дітлахами. Такою

фігурою – плачем всохлим –
украшав би довкілля
пам’ятник Мексиці. Колом,
геж, і її б обсіли.
-------------
Шати, що сад зімкнув і
нас рятує собою.
(Я не знав, що існую,
покú ти була зо мною.)

Площа. Фонтан з рябою
німфою. Гір акрополь.
(Допоки я був з тобою
я бачив всі речі в профіль.)

Райські зела зі пеклом
поголосок з луною.
(Хто чаївся за зелом
покú ти була зо мною?)

Місяць кровить зі млою,
мов сургуч на конверті.
(покú ти була зо мною,
я не боявся смерті.)
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Палка жага до вокалу.
Оркестр кочовий в бесідці
горлає "Гвадалахару".

Веселий Мехіко-Сіті.
Ніби картина в рамі,
і овиди знакомиті.
Оточений він горами.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Літери-танцівниці
кока-коли. В зеніті
лине ангел-хранитель.

Він завідує ризиком
брати у кулі згоду
звестися обеліском
і вітати Свободу.
-------------
Щось біля серця, схоже,
зірвалось і розкололось.
Зголосившись "О, Боже",
сам і почую голос.

Так сторінку мараєш
для мізерії дива.
Так себе озираєш
нівідкіля, властиво.

Се, Отче, передержки
жанру(а радше – жару).
Лептою міді з решки
неоплатного дару.

Як несхоже с мольбою!
Риба так риболова
пірваною губою
сіпає, просить слова.
-------------
Веселий Мехіко-Сіті.
Час тече, як текіла.
Ви в харчівні самітні.
Офіціантці несила

вами і вашим омлетом
переривати миті
теревенів з брюнетом.
Принаймні, на цьому світі.

В нім, окрім смерті, сливе
все, у чого є діло
до простору, – все зрадливе.
І особливо тіло.

Такий уже випав, словом,
жереб, як м’ясо з кров’ю.
В біднім краю ніхто вам
вслід не гляне з любов’ю.
-------------
Вистелена полого
глиноземом дорога
окурює так, що ледве
в’їдете до Ларедо.

Кров’ю вмиє судина
око, і на коліна
ви осунетесь в кремній,
буцім бик на арені.

В сенсах зужитих настіж
сходить життя. Ще жвавіш
спір мішковин і шила
гожі рішити числа

в календарі настіннім.
В чім полегша рослинам,
брилам, світилам. Многим
предметам. Та не двоногим.

-----------
1975

Коричневе місто, з вежі –
пальми і черепиця
старобудов долі.
З кав’ярні почавши, вечір
в неї ввійшов. Усівся
за незайманий столик.

У докипілім чані
сині й промíнь голосить
дзвін, мов затято
бренькає хто ключами:
звук височіє, млосний
для бездомного. Цята

загоряється поряд
з силуетом собору.
Звісно, це Веспер.
Мляво зводячи погляд,
хай не докору, вгору,
але сумніву, вечір

сьорбає свою каву,
барвлячи нею скули.
Кладе монету.
Взір із-під брів хова у
крисах, встає зі стули,
відкладає газету

і виходить. За рогом
витрішки не діймають
довгої, в темнім
строї, фігури. Роєм
тіні лишень чигають.
Під навісом – нікчемний

набрід: кепські манери,
пірвані петлі, плями.
Він гамує утому:
"Час настав. Офіцери,
час, панове. Рушаймо.
Час – і по тому.

І – урозсип, якмога.
Що, полковнику, наче
припах цибулі значить?"
Він одв’язує вороного
свого. І скаче
далі на захід.

1975

(переклад пісні "Sway", Dean Martin, 1954)

Коли почується маримби ритм,
Потанцюй зі мною, заколиш,
Наче море берег, обійми,
Ближче притулись, більше колиши.

І мов квітка, яку вітер гне,
Гнись зі мною, легко колишись.
З тобою в танці добре так мені,
Будь зі мною, мене колиши.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Тільки ти можеш так мене заколихать...

2016

В нічнім саду, де поспівають ґрона манго,
Максимільян танцює те, що стане танго.
Тінь па вертається точніше бумеранга,
температура, як у пахві, тридцять шість.

Майне жилета біла атласна підкладка.
У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
в обіймах мужеських посапує мулатка.
Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
Хуарес, діючи попихачем прогресу,
на руки, байдужі й монеті зо два песо,
пеонам по гвинтівці видава.

Затвори ляскають; у списку під лінійку
веде Хуарес лік і ставить мітку.
А рай-тропічних кольорів папуга гілку
облюбував, і так співа:

Зневага ближнім в усолоді трунком рози
хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
або кав’ярнею словечком неумовкним,
і де, що череп у кущах, то з третім оком.
І в кожнім пишний пучок трави.

1975

(переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

Вчора ще всі турботи були далекі,
Та вже здається не підуть вони.
О, вірю я у вчорашні дні.

Раптом так половина вже не та в мені,
Наді мною нависає тінь,
Яка прийшла у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

2016

В саду, де М., французький протеже,
палку красуню індіанської мав крови,
сидить співець, задивлений у даль.
Сад гусне, що петит у букві "Ж".
Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
Етер вечірній чистий, мов кришталь.

Кришталь допіру вряд чи уцілів.
М. троє літ ловив свої синиці.
Увів шампанське, кришталí, бали.
Чим побут розмаїтив поготів.
Затим республіканські піхотинці
М. розстріляли. Жалісні курли

пом’якшують стужавілу блакить.
Кий селянина оббиває груші.
В ставу три білі качі на плаву.
Слух пізнає у лопотінні листь
арго, що чують витончені душі
у пеклі, у тісному колі вух.
-------------
Облишмо пальми. Уявім платан,
депеші М., коли простоволосий,
в халаті, він сідлає свій гамак
і думає за брата, – як ся там
(ба, також імператор) Франц-Іосиф,
мугикаючи сумно "Мій бабак".

"Вітаю Вас із Мексики. Мої
недужають в Парижі. За стіною
палацу бій, огняні півні круг.
Столицю, брат, оточують рої
пеонів. Але мій бабак зі мною.
І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

І, далебі, третинні вапняки
вивітрюються, буцім навіжені.
Плюс екваторіальні небеса.
А після кулі протяги стійкі.
Так і нирки вважають, і легені.
Пітнію, ластовиння обліза.

Пріч усього, знеміг од веремій.
Алеї Відня згадую зі щемом.
Дішліть ще альманахів і поем.
Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
бабак зі мною, братику. А ще Вам
моя мулатка кланяєтся. М".
-------------
І решта липня никне у дощі,
як співбесідник, сам собі на думці.
Що вас чіпає мало в стороні,
де все в минулім, розвій, діячі.
Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
Прохожий тоне в жовтій пелені.

Навколо ставу густо заросло.
Кишать вужі і ящірки. У кроні
сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
І гибель для династії – число
наслідників, коли бракує тронів.
І наступають вибори і ліс.

М. був би не впізнав палацу. З ніш
почезли бюсти, портики – пожухлі,
стіна осіла яснами в байрак.
Ясніє зір, а далі не видніш.
Сади і парки переходять в джунглі.
І мимоволі з губ зринає: рак.
1975
* "гочкіс" – марка кулемету

… Кохання хочу літепла,
Від пристрастей тонкого болю.
Щоб ми сплелись, мов ковила,
Десь у степу, у дикім полі.

… Щоб вітер вив, імла повзла,
А ми - стояли нерушимо,
І душі наші до вершини
Життя несли у два крила.

… Щоб зорі обрієм пливли,
А потім - в ніч сльозами впали.
Я знаю, що давно колись -
Всі так жили. І так кохали.

02.10.2015


Оригинал
Светлана Мамрега (г. Белгород)

… И нежной хочется любви,
Животной страсти, чуткой боли –
Чтоб мы срослись, как ковыли, –
В степи глухой, в пустынном поле.

… Чтоб ветер выл, мела пурга,
А мы стояли – корень в корень –
Душой и сердцем – небу вровень,
Слагая жизнь свою в стога!

… Чтоб плакал звёздами закат –
А звёзды плыли… плыли… плыли…
Я знаю – много лет назад –
Так люди жили. И любили.