Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
у тротуарів явно її відтінки,
а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

Небо без птахів ратує за угоду
з лицарем слів типу "прости", "не буду",
буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
на темно-сіре стосуються до погоди.

Все стане краще, коли попосіє мжичка,
бо по тому ані промінчика, ні словечка,
хіба які очі заздрі, – нудьгою, коли не журом
сп’янілі, – рубцям душевним і вишуканим тортурам.

Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
в озерах, коли дістає природа зі гардероба,
зітхаючи, м’яту річ, зовучи свідком
трачене міллю місце з латками вікон.


1995

Так ось він – той пейзаж осінній...
Так ось він – той пейзаж осінній,
Якого все життя я так боялась:
І небо – мов палаюча безодня,
І звуки міста – наче з того світу
Почуті і чужі навіки.
Неначе все, з чим я в собі
Усе життя боролась, отримало життя
Окреме і втілилося в ці
Сліпі стіни, в цей чорний сад...
А в ту хвилину за плечем моїм
Колишній дім мій стежив ще за мною
Примруженим і неприхильним оком
Отим назавше пам’ятним вікном.
П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками
Гранітними себе неначе уявили.
Та ж і сама була я немов той граніт.
Тепер моли, терзайся, називай
Царівною морською. Все одно. Не треба...
Та треба було мені себе переконати,
Що це траплялося багато раз
І не зо мною тільки – з іншими також,-
І навіть гірше. Ні, не гірше – краще.
І голос мій – і, певно, це було
Найбільш страшне – сказав із пітьми:
«П’ятнадцять тому літ якою піснею
Стрічала ти цей день, ти небеса,
Хори зірок і хори вод вмовляла
Вітати урочисту зустріч
Із тим, від кого ти пішла сьогодні...
Так ось твоє срібне весілля:
Тож клич гостей, пишайся, торжествуй!»

Анна Ахматова

СЕВЕРНЫЕ ЭЛЕГИИ
ЧЕТВЕРТАЯ

«Так вот он - тот осенний пейзаж...»

Так вот он - тот осенний пейзаж,
Которого я так всю жизнь боялась:
И небо - как пылающая бездна,
И звуки города - как с того света
Услышанные, чуждые навеки.
Как будто все, с чем я внутри себя
Всю жизнь боролась, получило жизнь
Отдельную и воплотилось в эти
Слепые стены, в этот черный сад...
А в ту минуту за плечом моим
Мой бывший дом еще следил за мною
Прищуренным, неблагосклонным оком,
Тем навсегда мне памятным окном.
Пятнадцать лет - пятнадцатью веками
Гранитными как будто притворились,
Но и сама была я как гранит:
Теперь моли, терзайся, называй
Морской царевной. Все равно. Не надо...
Но надо было мне себя уверить,
Что это все случалось много раз,
И не со мной одной - с другими тоже,
И даже хуже. Нет, не хуже - лучше.
И голос мой - и это, верно, было
Всего страшней - сказал из темноты:
"Пятнадцать лет назад какой ты песней
Встречала этот день, ты небеса,
И хоры звезд, и хоры вод молила
Приветствовать торжественную встречу
С тем, от кого сегодня ты ушла...
Так вот твоя серебряная свадьба:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!"

1942

А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

У співака стулені губи
Ніч вимовля співак очима
Під барвою зловісних небосхилів
Де спів скінчивсь настає морок
І неба тінь вкриває землю

Де в скирдах зір хропуть пілоти
відходиш зі смішним рулоном
мозаїк губиш слів Метафор
сміх супроводить твою втечу
назустріч справедливим кулям

як тінь луни цих слів даремність
вітер в покоях строф порожніх
не тобі піснею святить пожежу
всихаєш тринькаючи надаремне
долонь пробитих квіти заснулі

Присвята
мовчуне прийми снаряд скімливий
на плечі візьми вустя подиву
пагорбок віршів заросте дерном
під барвою зловісних небосхилів
що і твоє мовчання вип’є


Zbigniew Herbert
Poległym poetom

Śpiewak ma wargi zestalone
śpiewak wymawia noc oczyma
pod złym kolorem nieboskłonów
gdzie pieśń się kończy zmierzch zaczyna
i nieba cień zarasta ziemię

Gdy w stogach gwiazd lotnicy chrapią
uchodzisz chroniąc śmieszny rulon
Mozaiki gubisz słów Metafor
śmiech towarzyszy ci w ucieczce
naprzeciw sprawiedliwym kulom

Jak echa cień twych słów daremność
i wiatr w pokojach pustych strof
Nie tobie pożar święcić pieśnią
usychasz trwoniąc nadaremnie
przebitych dłoni kwiaty śnięte

Przesłanie

Milczący przyjm Skomlący pocisk
w ramiona brał by ujść zdziwieniu
Ten kopczyk wierszy darń zarośnie
pod złym kolorem nieboskłonów
który wypije twe milczenie
13.10.2008, 12:44

Кохань початок - ніжний вітерець,
І в спогадах любов - вітрець ласкавий,
Кохаєш - біль! Жорстока насолода
В терзанні любих - наша зла забава.

Переклад - Ераст Іваніцький, 2013 рік

Один не втямить, чим троянда пахне,
А інший в полині і мед почує.
Окраєць хліба вдячний не забуде,
Невдячний і життя не поцінує.

Переклад Ераст Іваніцький, 2013 рік

Щоб мудрим тебе люди пам'ятали
Двох принципів не зраджуй і за сало:
Опухни з голоду, ніж їсти, що прийдеться,
Будь краще сам, але не з ким зведеться.

Адаптація Ераст ІВАНІЦЬКИЙ, 2013

Не народилась ще вона,
Вона і музика, і слово,
І тому-то всього живого
В’язь непорушна і міцна.

Світліє день, мов буревій,
А море дихає спокійно
І ,як бузкова повінь, піна
В оправі блідоголубій.

Набудуть хай мої вуста
Ту первородную німоту,
Як кришталево чисту ноту,
Що мов джерельная вода.

Лишайсь, як піна, Афродито,
І слово в музику вернись,
І, серце, в серце перелийсь
З життям першопричинно злите.

О.Мандельштам "Silentium"
Она еще не родилась,
Она и музыка и слово,
И потому всего живого
Ненарушаемая связь.

Спокойно дышат моря груди,
Но, как безумный, светел день
И пены бледная сирень
В мутно-лазоревом сосуде.

Да обретут мои уста
Первоначальную немоту –как кристаллическую ноту,
Что от рождения чиста.

Останься пеной, Афродита,
И, слово, в музыку вернись,
И, сердце, сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито.

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

Осилю день і ніч перечатую,
Тенета часу свого розірву.
Увесь цей шум, всю тишу розітру я
У долю голоду і холоду пірну.

Розіб'ю серце, потім ~оголю,
Зруйную тіло повне каяття
У несвідомості його втоплю
У невідчутній недосяжності життя.

Вдихнути врешт, віддати чорноті
брудних річок старезних ідолів
Надію створити із ненависті
Святиню зростити з ганебних слів.

Та невже я утратив свій час?
Париж, ти випив всю кров мою.
Обвішу шию твою без прикрас
Я сміхом, плачем і свободою.

Translation:

Oh my life,
If I could now
Just live a happy nighttime
When for both of us love would be happily known

Oh my love,
I feel once more again that
Its mine now, mine now your feelings’ meaning
And knowing that you get from me the same,
And Forever

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love,
The one still wanted

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love
The one still wanted

Original:

Oh vida

Oh, oh vida
Si pudiera,
Vivir la feliz noche
En que los dos supimos nuestro amor

Mi bien,
Sentir que nuevamente
Es mío, mío tu cariño,
Saber que eres de mí también,
Por siempre

Éste tiempo
Sin tus besos,
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Éste tiempo sin tus besos
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Тільки той, хто любив до останнього атома в тілі,
Хто втрачав назавжди, хто в долонях тримав свій смуток,
Смуток, схожий на втомлені крила орлині,
Що забули про небо, високе й синє,-
Знає,що я втратив в тобі, мій Сіоне,.
Ну, а той, від кого ні дружина, ні мати не звідали шани,
Хто тинявся в обіймах жінок і країн безоглядно
І хто в крові своїй не спромігся ніч розчинити,-
Не зажуриться і не згадає тебе, мій Сіоне,
І в житті своїм не шукатиме те,
Чого вже нема – те, що було в тобі.
------------------------------------
Урі Цві Грінберг (1896-1891) - класик івритської літератури. Народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові.Походить із хасидської родини. В Палестині з 1923 року.

Translation:

Коротка хвиля у готельнім коридорі
Сплетіння рук на пляжі десь і ока блиск,
Нашвидкуруч короткий лист,
Ромашка снігу, думки хист
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Вівторки в зливах за неділями ітимуть
Краплина жалю, де живе твоя вина
Неправда що доріг нема
Що йти вартує до оман
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Відльотів поспіх соромливий, незабавний
Сліпе до зради цуценя чи ведмежа
Худої зв'язки квітів жаль
Нова омана і межа
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Original:

Uciekaj moje serce

Gdzieś w hotelowym korytarzu krótka chwila
Splecione ręce gdzieś na plaży, oczu błysk,
Wysłany w biegu krótki list,
Stokrotka śniegu, dobra myśl
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Deszczowe wtorki, które przyjdą po niedzielach
Kropelka żalu, której winien jesteś ty
Nieprawda że tak miało być
Że warto w byle pustkę iść
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Odloty nagłe i wstydliwe, niezabawne
Nic nie wiedzący, a zdradzony pies czy miś
Żałośnie chuda kwiatów kiść
I nowa złuda, nowa nić
To wciąż za mało moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Translation:

Aches in heart can’t be silent,
The words wouldn't tell us –
What brings our future,
And what we do now.

Shades of past melt in eyes and
Shall fade as the petals
When days are fetal
Where souls have to go?

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

Life is a wonder for us,
Like seas’ blue aura
And hundreds waves –
I’ll be the one of yours

The aches in heart can’t be silent,
A fire can’t die and
My feelings are safe
Till the last of the ends.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

I’m giving you all of my latest blood –
The last one.
I’m giving you all of my greatest self
And what I own now.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.

Original:

Moye sertse (Моє серце)

Біль у серці не стихне,
Слова не підкажуть, --
Як жити завтра,
Як бути тепер.

Тінь минулого зникне,
Цвітом зів’яне,
Коли настане
Для нас новий день.

Моє серце буде тільки твоїм
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє
До останньої сльози, останньої сльози.

То життя наше дивне,
Як море синє
І сотні хвиль, --
Буду твоя одна.

Лиш біль у серці не стихне,
Вогонь не погасне, --
Своє почуття
Збережу до кінця.

Моє серце буде тільки твоїм --
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє --
До останньої сльози, останньої сльози.

Я віддаю тобі свою кров --
Останню,
Я віддаю тобі всю себе
І все, що маю.

Моє серце буде тільки твоїм,
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє,
До останньої сльози, останньої сльози.

Моє серце буде тільки твоїм --
До останньої весни, останньої весни…

Translation:

все знайоме мені
зникне вдаль у вікні
гравій трясне авто
ти і дім за кутом
і я вплач

залишився бензин
повний бак для новин
а ще спогадів чар
прилягає до карт
я ще той втікач

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

кожен інч кожна мить
так самоньо де ми
день за днем близько так
як земля і вода
вибачай прощавай

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

не повірю ніяк
важко дихати так
важко бачити це
гру з недобрим кінцем
ти де
ти де

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

серце не б’ється саме
серце не б’ється саме
серце не б’ється саме
серце не б’ється саме

Original:

Everything that I knew,
fades in the rear view.
This gravel road makes the car
shake as I leave you.
And I, I cry.

All I have left is a full tank of gas,
and the memories of us that cover the map.
And I try to hide.

Headlights, push through the rain on a long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I could let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

Every inch, every mile
Reminded me of the vacancy, next to me
Where you used to be.
How could I... say goodbye?

Headlights, push through the rain on a long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I could let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

And it's hard to see, hard to breathe, hard to believe
That I took the wrong turn and it took you away from me.
From me.

Well, the headlights, pushing through the rain on a
long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own

В жовтім сні – печуть вогні,
І хриплю у сні я:
- Даруй мені, пошли мені,
Рання, розуміння!
Та уранці також зле
І туманить зілля:
Або палиш так, натще,
Або п’єш з похмілля.

В кабаках – зелений штоф,
Біла скатертина.
Рай для блазнів і сіром,
А мені – трутина.
В церкві – сморід та імла,
Дяки курять ладан,
Ні, і в церкві все не так,
В церкві теж омана.

Я угору що є сил,
Щоб чого не вийшло.
На горі – кістяк могил,
Під горою вишня.
Хоч би схил заріс плющем,
Й те мені розрада.
І що-небудь би іще,
Але все неправда.

А я полем вздовж ріки.
Сяйво тьми чи Бога?!
А в чистім полі волошкИ
І у даль дорога.
Вздовж дороги – ліс густий,
З бабами-ягами,
А в кінці – кінець земний,
Плаха з колунами.

А десь коні скачуть в такт,
Плавно і неквапно.
Вздовж дороги все не так,
А в кінці аж надто.
І ні церква, ні кабак –
Вже ніщо не свято!
Ні, народе, все не так,
Все не так, мій брате.

2014

Translation:

А вітер небом виграва,
Що ми непара – Ти і я.
Улітку лист акацій ворожив,
Що ми непара – я і Ти.

Раз випав час для нас, на добре і на зле.
Так чом усе навколо повторяє те,

Що ми непара – Ти і я,
Як погода літня й сіра мла,
Як вогню іскрина і вода,
То ми непара – Ти і я?

Хай вітер небом заграва,
Ми просто пара – Ти і я!
Та дарма лист акацій ворожив,
Коли ми пара – я і Ти!

Раз випав час для нас, кохай мене як я.
То є час, де дивне все ще може статися:

Стріне іскрину та вода,
І погоду літню – сіра мла,
Ми між собою – Ти і я...
Ми між собою – Ти і я...

Ми просто пара – Ти і я...

Original:

A my dla siebie

A wiatr po niebie szumi, gra,
Że my nie dla siebie – Ty i ja.
Latem liść akacjowy wróży mi,
Że my nie dla siebie – ja i Ty.

Przypadł nam czas ten sam, na dobre i na złe.
Czemu więc wszystko wkoło mi powtarza, że

My nie dla siebie – Ty i ja,
Jak z pogodą letnią szara mgła,
Jak z bystrą wodą ognia skra,
My nie dla siebie – Ty i ja?

Niech wiatr po niebie szumi, drwi,
My i tak dla siebie – ja i Ty!
Co mi tam akacjowa wróżba zła,
Kiedy my dla siebie – Ty i ja!

Przypadł nam czas ten sam, a jeśli kochasz mnie,
To jest czas, w którym wszystko może zdarzyć się:

Spotka się z wodą ognia skra,
I z pogodą letnią szara mgła,
I my ze sobą – Ty i ja…
I my ze sobą – Ty i ja…

Bo my dla siebie – Ty i ja…

Music By – P. Bojadżijew.
Lyrics By – W. Młynarski.

Translation:

Чекала...
Вода в потоці тимчасом
По луках нерідних спливала...
Чекала...
Розлука – листок пожовклий –
Між нами тоді лежала...
Чекала...
Обличчя Твоє зникало...
Чекала...
Хотіла – себе рятувала!
Чекала...
Даремно, даремно чекала.

Любов мені позостала,
Як птаха із пір’ям блакитним,
Пташам у гнізді обігрітім,
Гніздом на вербині увитим.

Обличчя Твоє – все що мала,
Урочищем світу сіяло,
Воно повертається в сні,
Мов птахи у гнізда свої..

Original:

Uroczysko

Czekałam…
W potoku woda tymczasem
Płynęła obcymi ląkami…
Czekałam…
Rozłąka, jak liść pożółkły,
Leżała pomiędzy nami…
Czekałam…
Twarz Twoja nikła w oddali…
Czekałam…
Chciałam się jakoś ocalić!
Czekałam!
Na próżno, na próżno czekałam.

Lecz miłośc przy mnie została,
Jak ptak z błękitnymi piórami,
Jak pisklę w gnieżdzie bezpieczne,
Jak gniazdo, uwite na wierzbie.

I twarz Twoja stała się wszystkim,
Stała się świata uroczyskiem,
I twarz Twoja wraca w mych snach,
Jak ptaki do swoich gniazd… (x3)

Musik by – A. German.
Lyrisc by – A. Nowak.

Translation:

Веселки барви малювали день
Блиск діамантний в сутінках іде
То час між нами Тобою розлився
То лик любові з усмішки різьбився
То мрії хвиля у леті вловима
То радість спокійна для світу незрима

Та немає слів, тих немає слів
Саме тих яким любов довірять
Та немає слів, тих немає слів
Де в оспівану любов повірять
Та немає слів, тих немає слів
Зміст у слів розмитий
Та немає слів, тих немає слів
Що хотілось би Тобі дарити

Original:

Nie ma takich słów


W tęczowych barwach malowany dzień
Brylantowym blaskiem ozdobiony zmierzch
To czas przy Tobie i z Toba spędzony
To kształt miłości uśmiechem rzeźbiony
To marzeń chwila w przelocie schwytana
To radość spokojna przed światem skrywana

Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Którym można by powierzyć miłość
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Które mogłyby wyśpiewać miłość
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
W słowach treść uboga
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Które chciałabym Ci podarować

* * *
Я кричав: «Ви що там, очманіли?
Загубили шаховий престиж!»
Тут гуртом на мене налетіли:
«Дуже добре – ти і захистиш!

Тільки знай, що Фішер мізкуватий.
Спить на шахівниці – що то є!
Вміє без упущень, чисто, грати…»
Хай би що, мене так не узяти.
Хід конем в запасі – ось моє.

Ох, ви мускули зі сталі,
Пальці навчені до гри!
Гонорові дерев’яні
Дві фарбовані турИ!

Друг мій, футболіст, повчав: «Тримайся!
Гарантую, тут йому – облом.
За тили і центр не переймайся.
Атакуй по краю – напролом!...»

Я наліг на біг, на стометрівки,
В бані употів і добре сплю,
Ковзани узув, а ще кросівки…
Після отакої перевірки –
Я його без мату удавлю.

Ох, натруджені долоні,
М’яз широкої спини!
Гей ви, коні, мої коні!
Ох, треновані слони!

«Не спіши, а головне, не горбся –
Так боксер пояснював мені –
Ближче не підходь, а бий у корпус.
Пам’ятай, що козир твій – прямі».

Ось корона шахова – на карті.
Хай лише до неї підійдЕ!
Ми зіграли з Талем десять партій –
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе!»

Ох, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – кавуни!
Що мені його легкі фігури,
Ті конячки і слони!

І в буфеті, для чужих закритім,
Кухар заспокоїв: «Все окей!
Із таким чудовим апетитом
Ти ковтнеш усіх його конЕй!

І сідай, бо путь чекає дальній,
Їжею наповни ще рюкзак.
Ось тобі на двох пиріг пасхальний:
Хай цей Шіфер, кажуть, геніальний –
Та поїсти, певно, не дурак!»

Ох, затяті ми горішки!
Ми корону привезем!
Пішаком туди я пішки,
А назад уже ферзем!

* * *
Тільки прилетіли – зразу сіли.
Фішки підготовлені стоять.
Фоторепортери налетіли,
І снують, і лейками мигтять.

А мене і дома – хто здолає?
Від нахаб я маю оберіг!
Ще мені невміння посприяє:
Нізащо той Фішер не узнає,
Що за хід йому я приберіг.

От задьорі випало ходити.
Кажуть, що він білими мастак.
Походив "є два" на "є чотири",
Щось мені знайоме…чи не так!

Хід за мною. Лячно. Нумо, Сєва!
Уночі тайгою – еге-ге!
Пам’ятаю – старша королева:
Ходить як захоче, от холера,
Ну а коні – літерою Ге.

Добрим словом згадую друзяку –
Показав, як ходять, як здають…
З’ясувалось потім – з переляку
Я класичний розіграв дебют!

Бачу, він лаштує їсти вилку.
Я би з’їв. Найліпше – то ферзя…
Під таку закуску четвертинку,
Тільки пити, знаєте: «Ніз-зя».

Я голодний майже до нетями:
Тут у них лиш кава і омлет.
Вже клітинки маряться кругами,
Королів я плутаю з тузами
І з дебютом плутаю дуплет.

Є прикмета – я і ризикую.
Ще й удача зманює: ходи!
Я його замучу, зашахую!
Лиш би тільки дамку провести.

Стежу я, щоб не було промашки ,
Кухаря пригадую в журі.
Пішу рать змінив би на «рюмашки»,
Враз би прояснилось в голові!

А у нього – ще оті фігури!
Небезпечні ферзі і слони.
А мої фігури – суто дури.
Королеви тільки є і тури,
Офіцери, ясно – не слони.

Ні му-му, розм’якнув, наче вата.
Щось би з’їсти? Певно, що пора.
Бити чим? Турою страшнувато.
Справа у щелепу?.. – ранувато,
Бо незручно якось – це лиш перша гра.

…Оборону він мою ламає
Давнішню індійську у момент.
В пам’яті нав’язливо зринає
Індо-пакистанський інцидент.

Та дарма він так із нашим братом,
Відповідь я маю, навіть дві:
Щойно він мене дістане матом,
Я його через стегно захватом,
Або хід – конем по голові!

Я додав у мислях трохи руху –
Дещо просвітліло на лиці.
Як умієш, стане сил і духу
З пішака прорватись у ферзі!

Фішер став до хитрощів вдаватись,
Встане, пробіжиться і назад.
Баламутив турами мінятись –
Ще б йому мене і не боятись,
Лежачи я жму сто п'ятдесят!

Краєм пре, по центру також тисне
І коли він зважився на шах,
Оголив я біцепс ненавмисне,
Знявши для вагомості піджак.

І у залі стало враз тихіше.
Він помітив, що я устаю…
Мабуть, йому стало не до фішок
І хвалебний, одіозний Фішер
У ту ж мить пристав на нічию.

2014

* * *

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841?
Прощай, немитая Росіє,
Рабів край і тупих владик,
І ви, мундири голубії,
І люд, що їм коритись звик..

Можливо, що Кавказ високий
Сховає од пашів твоїх,
Од всюдисущого їх ока,
Од їхніх вух, що чують всіх.
1841?
________________________________________

В юнім сонечку квітневім
парк старий голубить цвіт
й диво-гойдалки веселі
вирушають у політ.
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів:
І линуть над оселі,
не відають завад,
окрилені орелі
летять, летять, летять!
Окрилені орелі
летять, летять, летять!

З року в рік стаємо старші -
юні крила все міцніш.
Скоро спогадами наші
будуть зошити шкільні.
А допоки ми ще діти –
нам зростати і летіть…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

У весняному розкриллі
кругом-обертом Земля!
І регочеться привільно,
і співаю птахом я!..
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

19-22.10.2014

Translation:

Не заслоняйте місяця трояндам, як світить!
Троянди кохають місяць так, як піїти –
В небо з городів зріють і зріють за снами,
І сниться трояндам та ясність і ранок...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Не заслоняйте місяця трояндам, заснуть хай!
Троянди кохають місяця диск і ясний край...
В землю пророслі раптом стають мовчазними,
Линуть на місяць, той пропливає над ними...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Original:

Księżyc i róże

Nie przysłonjacie różom księżyca, gdy świeci!
Róże kochają księżyc tak, jak poeci –
W niebo z ogrodów patrzą i patrzą, nim zasną,
I śni się różom w ciemności ta jasność…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Nie przysłonjacie różom księżyca, nim zasną!
Róże kochają tarczę księżyca, ta jasność…
W ziemię wrośnięte i oniemiałe w milczeniu,
Lecą na księżyc, kiedy przepływa nad Ziemią…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Translation:

До остигання павутин свічникових,
Інакший пломінь темноту цю знекровить,
В іншому блиску я читати буду
твої очі на дотик.
Перед нами, за нами істотно
ніщо, ніщо, ніщо окрім нас...

А вже коли все згасне, тоді так
є ясніше, простіше...
Ми молимось устами, ми молимось
руками у тиші.
Тепер ми невідомі, лише собі
відомі, до стиску...
Напомацки блукаючи, себе лиш тільки
знаючи так близько...
Бо темінь – ми, мов храми,
нічого перед нами,
немає окрім нас...
І тільки наші руки, наш дотик
і ні звуку, ні звуку...
Немає тут обману,
Вивчаємо напам’ять – то ми,
то ми...

Original:

A kiedy wszystko zgaśnie

I nim wystygną pajęczyny lichtarzy,
w ciemności naszej inny żar się rozjarzy,
Inny zapłonie blask, i będę czytać
twoje oczy palcami.
Nic nie będzie przed nami, za nami,
nic, nic, nic oprócz nas...

A kiedy wszystko zgaśnie, to wtedy
jest najjaśniej, najprościej...
Modlimy się ustami, modlimy się
rękami w ciemności.
Jesteśmy niewidomi, tylko sobie
wiadomi, to wszystko.
Po omacku błądzący, tylko siebie
znający tak blisko...
Bo ciemność – to my sami,
nie ma nic przed nami,
nie ma oprócz nas...
I tylko nasze ręce, nasz dotyk
i nic więcej, nic więcej...
Nikomu nikt nie kłamie,
Wiemy siebie na pamięć – to my,
to my....

Music by – K. Gärtner.
Lyrics by – J. Kulmowa.

Album: «Recital piosenek» (1967)

Translation:

Де хотіла би йти?
Моя тіне, скажи
В шумі барв
В сонці ламп
Так як я, ти сама
Ти б відпочила з приємністю теж
Нудиться гра і думки
Чом передразнюєш бідно мій жест?
В мандрах стіною хитких

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Original:

Wędrówka z cieniem

Dokąd to chciałbyś pójść?
Powiedzże, cieniu mój
W zgiełku barw
W słońcu lamp
Tak jak ja, jesteś sam
Och, jakże chętnie odpoczął byś też
Jakże cię nuży ta gra
Czemu niezdarnie przedrzeźniasz mój gest?
W chwiejnej wędrówce u ścian

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Just tell me, what’s the reason
For our latest rain?
There is no more – dead season,
Insane, insane.

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Just teach me to be quite,
An emptiness and shade.
Be to your silence pliant,
What else can fade?

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

A tear and rain – in chorus,
And what about my love?
Just break the phrase one for us –
Apiece by now

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Original:

Так сумує весна

Скажі мені, навіщо?
Цей наш останній дощ.
Не буде вже нічого більше,
Ну що ж, ну що ж.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Навчи мене мовчати,
Лиш тінь і пустота.
Не сказане тобі прощати,
Не той, не та.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Сльоза і дощ одразу,
А що любов моя?
Зламай останню нашу фразу,
Це ти, це я

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Знаєш, я ніколи не був такий щасливий, як сьогодні вранці
Ми прогулювалися пляжем дещо схожим на цей
Це було восени, восени, коли погода стояла привітною
У сезон, який притаманний Американській Півночі
Там його називають Індіанським Літом
Але це було лише наше літо
У своїй довгій сукні ти нагадувала акварель роботи Марі Лоренсен
І я пам'ятаю, я дуже добре пам'ятаю, що я сказав тобі того ранку
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах
Сьогодні я дуже далеко від того осінього ранку
Та я ніби то там
Думаю про тебе
Де ти?
Чим займаєшся?
Чи я ще існую для тебе?
Я дивлюся на хвилю, яка ніколи не сягне дюни
Глянь, я, мов та хвиля, лягаю на пісок
Я пригадую приплив, як сонце і щастя минаються з морем
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах

Original:

L'été indien

Tu sais, je n'ai jamais été aussi heureux que ce matin-là
Nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci
C'était l'automne, un automne où il faisait beau
Une saison qui n'existe que dans le Nord de l'Amérique
Là-bas on l'appelle l'été indien
Mais c'était tout simplement le nôtre
Avec ta robe longue tu ressemblais à une aquarelle de Marie Laurencin
Et je me souviens, je me souviens très bien de ce que je t'ai dit ce matin-là
Il y a un an, y a un siècle, y a une éternité
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien
Aujourd'hui je suis très loin de ce matin d'automne
Mais c'est comme si j'y étais
Je pense à toi
Où est tu ?
Que fais-tu ?
Est-ce que j'existe encore pour toi ?
Je regarde cette vague qui n'atteindra jamais la dune
Tu vois, comme elle je me couche sur le sable et je me souviens
Je me souviens des marées hautes du soleil et du bonheur qui passaient sur la mer
Il y a une éternité, un siècle, il y a un an
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien

якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
якби не було тебе
кому би дарував я дні
для яких би жінок розпростер
черстві обійми чи одній
якби не було тебе
то крапкою не був тоді
я у світі що часто іде
і повертається без тебе в дім
розгублений ти де
якби не було тебе
не чув би те що в грудях б’є
удавав би що серце сліпе
і я такий завжди як є
якби не було тебе
то таємницю би відкрив
як створити тебе у житті
очей твоїх знайти порив
я б так того хотів
якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
10 Жовтня, 2014

Original:

Et Si Tu N'existais Pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pour qui j'existerais
Des passantes endormies dans mes bras
Que je n'aimerais jamais
Et si tu n'existais pas
Je ne serais qu'un point de plus
Dans ce monde qui vient et qui va
Je me sentirais perdu
J'aurais besoin de toi
Et si tu n'existais pas
Dis-moi comment j'existerais
Je pourrais faire semblant d'être moi
Mais je ne serais pas vrai
Et si tu n'existais pas
Je crois que je l'aurais trouvé
Le secret de la vie, le pourquoi
Simplement pour te créer
Et pour te regarder
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
наче росяна ранкова акварель.
Чую голос і манлива пісня-стежка
закружляє, мов дитинства карусель.

Приспів:
Омріяне прийдешнє не будь суворим вперше,
не будь жорстоким вдруге і втретє - не будь...
По стежці нетутешній в омріяне прийдешнє
від витоку справдешнього я вирушаю в путь.

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
голос кличе у незвідані краї.
Чую голос, він хвилюється, сердешний:
«А сьогодні, що для завтра ти зробив?»

Стану чистим і добрішим – присягаю.
І повік не лишу друга у біді.
Чую голос і на поклик поспішаю
по дорозі, на якій нема слідів…

18.10.2014

Слова: Олексій Василюк
Музика: Олексій Василюк
Виконує: Тінь сонця (альбом "Танець Серця")

Translation:

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots pressed to the ground
fresh like time just missed

how to know where she is now
in the swampy lands
in cattails with sedge and reeds
with wide-opened hands
how to know where she is now
by the lag of time
I just know her timely steps
blooming flowers’ signs

where those floodplains and those ponds
are my hints to hold
she will find her peace of mind
free of winter cold
in the spring the singing birds
will awake her and
in the spring she will be washed
by upcoming rains

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots bloomed on the ground
fresh like time just missed

October 2, 2014

Original:

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Притискала до землі свіжі пагони.

Де знайти її тепер між болотами,
В очеретах, рогозах із осоками,
Де знайти її тепер роками-літами?
Знаю я - її сліди квітнуть квітами.

Десь між ставів і заплав віднайде собі
Тихий сховок від усіх, сховок до зими,
Навесні її птахи розбудять співами,
Навесні її дощі вмиють зливами.

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Розквітали при землі свіжі пагони.

Translation:

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

you’ll turn to silver and to crystal – dust
give the decay ability to shadows
and after pushing walls away with petals
you are the distance which concurs the last

while people have no longer place for shrines
you could become the first one saint or evil
though know you won’t receive their cries and snivels
remember that two blooming days – your shine

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

September 29, 2014

Original:

(Слова: Кость Москалець)

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,
Наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь –
Ти можеш стати першою, одначе
Знай, біля тебе жоден не заплаче,
І пам'ятай два дні всього цвісти.

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Translation:

not today for sure tomorrow
some of friends will come to borrow
whole your room for drinking wine and chill

some will bring white-petaled asters
life’s more beautiful and vaster
yes the life is beautiful and thrilled

and she will
and she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real
I will sing for her and crystals
shall vibrate not knowing how
with my voice in silent distance
overcome this sadness now

so it happened God knows where
I love her free flowing hair
I love her thin lips and know them well

soon enough the leaves will fall and
we’ll disperse while cities calling
with the voice so Russified like hell

so she will
so she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real

oh my little girl with sad eyes
oh my golden fate and rest
I continue with my screaming
for the night is bare and vast

September 24, 2014


Original:

Завтpа пpийде до кімнати
Твоїх дpузів небагато
Вип'єте холодного вина

Хтось пpинесе білі айстpи
Скаже хтось: "Життя пpекpасне"
Так, життя пpекpасне. А вона

А вона, а вона, сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї, аж бpинітиме кpишталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста
Та невдовзі пpийде осінь, ми усі pозбіжимося,
По pусифікованих містах

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Моя дівчинко печальна, моя доле золота
Я пpодовжую кpичати, ніч безмежна і пуста

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.

Translation:

I’ll do it all

I’ll do it all… I will survive… and pass…
Be furious, you Pilate and you Slayer!
My soul which was enwrapped by vivid grass
Can raise and fall… and feel each heaven layer…
It’s tinctured with the pain and with affrays,
It’s like a white preheated stone… thrown badly
By Destiny on this the only way
Where all humanity is praying sadly.
As for a soul, there are no limits made
Between the pain and joy, regret and sorrow,
Though after you fly knives with sharpened blades,
The war with self will reach its peak tomorrow.
And who would hear you in this endless war
Where Truth is shared not equally in boundaries…
I whisper wistful songs and reach for more
My spirit, goodness, and Ukraine, my country.
I sing about a nighttime change for days,
About the sun which shines above in glory.
Oh God, please send us your true love embrace
Among the fights and calmness of song stories.
Let’s love the ones who’s “pro” and who’s “against”,
Who is with us, who stays alone as island…
Fulfilled with ever lighting powers’ sense
Be blessed my burnt-through tear, be blessed my silence!


Original:

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють палачі й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між втіхою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто ж тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...

Скажи-но, гілко Палестини:
Де ти росла, де ти цвіла?
Яких бо пагорбів, долини
Окрасою тоді була.

Чи біля вод чистих Йордана
Тебе теплом схід обвівав,
Чи вітер ночі з гір Лівана
Тебе сердито колисав?

Молитву тихую читали
Чи лився спів старовини,
Коли листки твої сплітали
Солима біднії сини?

Чи пальма та жива й донині?
Все также вабить в спеку днів
Вона мандрівника в пустині
Широким листям в гущині?

Чи мо’ в розлуці безвідрадній
Зів’яла, як і ти, вона,
Лягає порох безоглядно
На пожовтілий лист сповна?..

Скажи: побожною рукою
Хто в край оцей тебе заніс?
Чи сумував він над тобою?
Чи бережеш слід його сліз?

Чи божий ратник – диво- воїн,
З безхмарним був тоді чолом,
Як ти, завжди небес достойний
Перед людьми і божеством?..

Хранима в таїні незримій
В іконі золотій моїй
Стоїш ти, гілко Солима,
Святині вірний вартовий.

Прозорий морок, блиск лампади,
Ківот і хрест стоять поспіл...
Все повне миру і відради
Понад тобою і довкіль.


М.Лермонтов
ВЕТКА ПАЛЕСТИНЫ

Скажи мне, ветка Палестины:
Где ты росла, где ты цвела?
Каких холмов, какой долины
Ты украшением была?
У вод ли чистых Иордана
Востока луч тебя ласкал,
Ночной ли ветр в горах Ливана
Тебя сердито колыхал?
Молитву ль тихую читали
Иль пели песни старины,
Когда листы твои сплетали
Солима бедные сыны?
И пальма та жива ль поныне?
Всё так же ль манит в летний зной
Она прохожего в пустыне
Широколиственной главой?
Или в разлуке безотрадной
Она увяла, как и ты,
И дольний прах ложится жадно
На пожелтевшие листы?..
Поведай: набожной рукою
Кто в этот край тебя занес?
Грустил он часто над тобою?
Хранишь ты след горючих слез?
Иль, божьей рати лучший воин,
Он был, с безоблачным челом,
Как ты, всегда небес достоин
Перед людьми и божеством?..
Заботой тайною хранима
Перед иконой золотой
Стоишь ты, ветвь Ерусалима,
Святыни верный часовой!
Прозрачный сумрак, луч лампады,
Кивот и крест, символ святой...
Всё полно мира и отрады
Вокруг тебя и над тобой.

Translation:

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де дівчата, де вони?
Де нам їх шукати?
Де дівчата, де вони?
Що з ними є?
Де дівчата, де вони?
Заміж вийти їм не гріх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті хлопці, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті хлопці, де вони?
Що з ними є?
Де ті хлопці, де вони?
На війну забрали всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де солдати, де вони?
Де нам їх шукати?
Де солдати, де вони?
Що з ними є?
Де солдати, де вони?
Вітер дме у ями сніг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де могили, де вони?
Де нам їх шукати?
Де могили, де вони?
Що з ними є?
Де могили, де вони?
Там на квіти вітер ліг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Original:

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen,
wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;dchen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;dchen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;dchen sind,
M;nner nahmen sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;nner sind
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;nner sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;nner sind,
zogen fort, der Krieg beginnt,
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag wo die Soldaten sind,
wo sind sie geblieben?
Sag wo die Soldaten sind,
was ist geschehen?
Sag wo die Soldaten sind,
;ber Gr;ben weht der Wind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Gr;ber sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
Blumen wehen im Sommerwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.

На потоці повітрянім пластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
купками бісерними – дашки

Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – буцім лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих вірників і відправ,

він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,

до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в крапинку червіні, па́хів, тіні
брата або сестри.

Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,

мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.

Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій немов померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі

труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на

крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов –

будь-що звергтись! І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не

призначався бодай для чиїхось вух:
людським, вивірчиним – з дупельця
плигма, лисовим – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло

опіка просторіні, як унизу
опікає чавун огорожі руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо

нісенітні – ні сіті, ні ятері
без відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,

чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –

пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".




1975

З вікна мого помешкання видніє вежа,
небеса пронизує вістрям,
а біля підніжжя –Бабин яр.

Триста вісімдесят п’ять метрів
сталі й кабелю,
заангажованих текстів.

«Телевежа,- кажуть,- змагається з Богом
за формування громадської думки».

Господь з гори Сінаю когенами й рабинами,
вона з височіні своєї – писаками й коментаторами.

А внизу з-під землі визирають дерева,
як свічки чорних душ на засніженім савані.

Кажуть: «Небеса завше перемагають,
а людина – переможена!
А я кажу: «Триста вісімдесят п’ять метрів перемагають».
Як казав і Господь мій.

І навіть більше – мовчанка
холодить і пригнічує в долині сліз.

Поміж вежею та лісом вистрибує птаство:
гайвороння – на білім снігові,
голуби білосніжні – на чорних деревах.

Сонце сідає і посилає проміння
на могутню будівлю телевежі.

Сонце обдурено.

Жінки, мов ті квітки: бувають такі миті,
Що розмаїття барв несила нам терпіти.
Метеликом і я впаду в шалені речі,
Цілунком пригорнусь і сам піддамся втечі.

Але ж той шал усе палкіше огортає,
Вже птахом відлечу від тебе неспроста я.
Закрити вуха встиг, від хмурих слів рятунок.
О, Музо, підкорив знов погляд твій чарунок.

У всього є ціна, і я платити мушу
Хоч кров'ю, спогади так розпинають душу,
Залишать помирать отам, біля стіни.

Вже перемігши все, і запал і розлив,
О, чарівні жінки, я скаржитись не смів
Ні нині, ні тоді, ні про майбутні дні!

Він
Граю кому? Замкненим вікнам
Клямкам що виблискують зухвало
Дощу фаготам – смутним ринвам
Щурам що серед сміття скачуть

Відбарабанили востаннє бомби
простий був погреб на подвір’ї
дві дошки навхрест шлем дірявий
в небі пожеж велика ружа

Хор
На різне годне обернутись тіло
В печі доходить хліб брунатний
Пожежі гаснуть. Тільки власкавлений вогонь триває вічно.

Він
Простенький на тих дошках напис
короткі ймення ніби залпи
«Гриф», «Вовк», «Снаряд» хто пам’ятає
Поблякла руда барва під дощами

Прали ми довго ще
Бандажі. Тепер ніхто не плаче
Скрегочуть у коробці сірниковій
Ґудзики з вдяганки солдатської

Хор
Пам’ятки викинь. Спали спогад і в новий струмінь життя влийсь,
Є лиш земля. Земля єдина і пори року, що над нею.
Війни комах – це людські війни і смерть коротка над медом квіту.
Хліб дозріває. Дуби квітнуть.В океан сходять ріки з гір.

Він
Пливу проти течії а вони зо мною
Невблаганно зазирають в очі
Старі слова шепочуть уперто
Розпачу хліб гіркий їмо

В сухе місце завезти їх мушу
Пагорб з піску зробить великий
Поки весна сипне їм квіту
Сон трав’яний міцний сп’янить

Хор
Міста цього нема
Пішло під землю

Він
Ще світить

Хор
Як трухляк у лісі

Він
Пусте місце
Та постійно над ним тремтить повітря
За тими голосами

Ххх
Рів у якому плине каламутна річка
називаю Віслою. Нелегко визнать:
на таку нас прирекли любов
такою прохромили нас вітчизною

Zbigniev Herbert
Prolog
On

Komu ja gram? Zamkniętym oknom
klamkom błyszczącym arogancko
fagotom deszczu - smutnym rynnom
szczurom co pośród śmieci tańczą

Ostatni werbel biły bomby
był prosty pogrzeb na podwórzu
dwie deski w krzyż i hełm dziurawy
w niebie pożarów wielka róża

Chór

Na rożnie się obraca cielę.
W piecu dojrzewa chleb brunatny.
Pożary gasną. Tylko ogień ułaskawiony wiecznie trwa.

On

I zgrzebny napis na tych deskach
imiona krótkie niby salwa
"Gryf" "Wilk" i "Pocisk" kto pamięta
spłowiała w deszczu ruda barwa

Praliśmy potem długie lata
bandaże. Teraz nikt nie płacze
chrzęszczą w pudełku po zapałkach
guziki z żołnierskiego płaszcza

Chór

Wyrzuć pamiątki. Spal wspomnienia i w nowy życia
strumień wstąp.
Jest tylko ziemia. Jedna ziemia i pory roku nad nią są.
Wojny owadów - wojny ludzi i krótka śmierć nad miodu
kwiatem.
Dojrzewa zboże. Kwitną dęby. W ocean schodzą rzeki z gór.

On

Płynę pod prąd a oni ze mną
nieubłaganie patrzą w oczy
uparcie szepczą słowa stare
jemy nasz gorzki chleb rozpaczy

Muszę ich zawieźć w suche miejsce
i kopczyk z piasku zrobić duży
zanim im wiosna sypnie kwiaty
i mocny zielny sen odurzy

To miasto -

Chór

Nie ma tego miasta
Zaszło pod ziemię

On

świeci jeszcze

Chór

Jak próchno w lesie

On

Puste miejsce
lecz wciąż ponad nim drży powietrze
po tamtych głosach

*

Rów w którym płynie mętna rzeka
nazywam Wisłą. Ciężko wyznać:
na taką miłość nas skazali
taką przebodli nas ojczyzną
Autor: Zbigniew Herbert

Такі численні спогади мої,
Що їх несила у собі вмістить.
Для них сміюсь і плачу за краї,
Однак, для них лиш прагну жить.
Криваві і похмурі дні оці
За чим тягнутимусь я в майбутті?
Вже вечір, прохолода від гробниць!...
Нелюбий сам собі, щоб жить.

Щасливо і нещасно я любив,
Гіркі хвилини, жалощі важкі,
Прозорість, і блакить і оксамит в очах

Сказати про які, немає сил.
І гребінь тоне в косах тих,
Що з золота, смоли, а може з міді.
Так хочу все це бачити, все осягти.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

Любов остання. Більше, ніж любов.
Волію жити далі в самотині.
Волосся б твого чути запах знов.
Усмішки, що іскряться щохвилини.
Недбалості своїй тепер скажи
Хай викличе тебе із книги.
Правдиву суть, як дзеркала ножі.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

ПРИСВЯТА
Мелодія моя, минувшині, мов профіль,
Летітиме тепер тобі услід.
В руках твоїх надіюсь трохи,
Спіймати час, який від нас утік.
Прощай...хоч і порушила мій спокій.
Ненависний тепер собі навік.

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

Дано мені тіло – робить що з ним,
Таким єдиним і таким моїм?

За радість спокійну дихать і жить,
Кому подякувать краще скажіть?

Я садівник, я ж і квітка однак,
У темниці світу – не одинак.

На вічності скла уже залягло
І дихання моє, і тепло.

Мій візерунок застигне на нім,
Непізнаний донедавна ніким.

Хай миті стіка каламуть брудна –
Візерунок мій не закреслить вона.

1909

Дано мне тело - что мне делать с ним,
Таким единым и таким моим?

За радость тихую дышать и жить,
Кого, скажите, мне благодарить?

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.

На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло.

Запечатлеется на нем узор,
Неузнаваемый с недавних пор.

Пускай мгновения стекает муть -
Узора милого не зачеркнуть!

1909

У Вас в очах
Я бачу зізнання душі
Вогненного палу рушій
Від них так радісно помчав
Обмежуючи простір свій
До горизонту Ваших вій
У цих очах.

У Ваших очей
Хмільне сплетіння бачу я
А пестощі, як течія
Вії закрив, з шовку ночей
Сп´яніння – коротка стихія
Злетіла у небо, як мрія.
З Ваших очей.

У Ваших очах
Так глибоко, як прірви дно
Шукаю рими все одно
В блакитних водах-небесах
В просторах безтурботних злив
Я навіть смуток свій втопив
У цих очах.

В очах у Вас
Побачив дощ із сліз,
Тривогу той мені приніс,
І здався нещасливим враз.
Угледів Ваш порив до мрій,
Маленьких вигадок сувій,
В очах у Вас.

У цих очах
Більш не розгледів я в цю мить
Однак любов нас буде знов манить
Він не літає більше в небесах
Закоханий, лишиться вірний
Обіцянці своїй незмінній
У Вас в очах.

я в серці своїм твоє серце тримаю,
без нього ніколи ніде не ітиму
(нікуди без нього дороги немає,
всі дії мої – є також і твоїми)

без тебе ніякої долі не треба
(для тебе – і світ мій, і правди розплата)
з тобою – і місяць тьмяніє на небі,
і сонце завжди починає співати

ніхто не розкриє таку таємницю
(в ній зародок бруньки, і корінь коріння,
і небо небес, де життя височиться,
мов дерево, вище душі виднокраю)
і ця дивина для зірок – потрясіння

я в серці своїм твоє серце тримаю

Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу
не вгамую. Що взагалі природно. Й ті ж бо зв’я́зки
не рівня голому м’язу, пасемцю, багажу
під скліючими баньками, або бздику з утряски
речі з літами. І поза м’ясом, звук
не убуває й опісля тертя об тишу
розрядженого повітря і, з двох запорук
трапити у халепу, обере гіршу:
вторення казаному. Справна ще голова
паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
ніби платівка, нівечачи слова,
і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
дати спокою звивинам, – наче віддати честь
полуді у формі нестач у змісті
за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
речі, предмети такої ниті
цільних зв’язків, що, беручи обіт
дійсно праматері тощо і таке ін., природі
під силу ступити ще один крок і злить
їх воєдино: тум-тум фокстротів
з крепдешином спідниці; муху і цукор; нас,
в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі
до дивовиж Мічуріна. Он щука вже домоглась
блиску луски на пустій бляшанці,
на виделці в руці. Пак, природі не в дивину
й розділяти, помішуючи, й убавляти в тілі
частіше, аніж додати; взяти б хоч звірину
в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
крупного цілого, що хвостом й вильне
яко шнур телефонний, від динозавра
лишивши хіба-що хребтину. Й дзвонити не
випадає нікуди, хіба що у післязавтра,
де озветься хіба інвалід – хіба
як утратить кінцівку, подругу, душу –
сам продукт еволюції. І набрати цей номер, – ба,
що виповзти із води на сушу.

.
1982

Світання ледь~ледь
Розлива на поля
Сумну круговерть
Про минувшину дня
Той сум знов встає
Тче солодкі пісні
Й забува серце моє
Про минулі вже дні.
І дивні сни,
Як ті сонця
Зайдуть за піски
Багрянці без лиця.
Ідуть дна по одній
Так схожі мені
На пройдені дні,
Що відходять за обрій.

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

шопинг в Жмеринке...
на троих
и утро с похмелья в Полтаве
не пофартило
бубны валет
насмерть селедкой изгажен

мутно в стакане
глотком
пыжится брызнуть
с гортани
все остальное
потом…
молодо-зелено
грани

ах двадцать два – перебор!
кто вы – зверушки попойки?
хочется за бугор
Мир –
а навстречу Я
с койки…

25.08.2014