Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев


звезда на ночной перелаз
слои серебра постилала,
пустая земля, кроме нас,
на ней никого не бывало.

наш яблочный сад недозрел,
неделены верность и ватность,
в тиши недослов, полудел
я - только твоя вероятность.

не знаешь, как лепится сон
из призрачных масок падучих,
и гаснет, попавшись в полон,
последний таинственный лучик.

не ты, а какой-то, не тот
попросит вночи о водице,
ругая бесцельный полёт
и то, что родился нептицей,

коснётся рукой седины,
исторгнутый в жажды безбрежность,
и в память не этой войны
вдруг спросит - о чём она, нежность?

я - первотвоя пелена,
спаду, когда откровоточу.
...
и мука блаженно длинна -
глядеть в несказанные очи.

2012

І
Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
Стискаю парасоля, звівши комір.
Чотири дні чинило місто опір
погибелі під бомбами. Міста
не люди, що бояться попомокти
і ганять зливи. Вулиці, доми
не вільні божеволіти, як ми,
і, падаючи, не жадають помсти.

ІІ
Липнева днина. Капає зі вафель
на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
Впадають в око розміри споруд.
У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе,
що нівелір нагадує приціл
і на меті – нове лице Європи.
В чім знавіснілі хибили циклопи,
те довершать тверезо олівці.

ІІІ
Як час не гоїть куксу, в инший чин,
як засіб сторонитися від цілей,
ятрить. І поготів – допоки ціле.
Ніч. З приводу тридцятих роковин
по-літньому рясні зірки у вікнах;
двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
на рівні, опанованім давно
роями душ у вибухах тодішніх.

Дворы стоят в пурге осенних астр.
Какая сине-розовая вьюга!
Ну почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно забыть должны друг друга.

Всё просто – расстояние... и нас
разводит время. Незачем виниться,-
то музыка напомнит мне о Вас,
то осень вдруг захочет закружиться.

Все просто – время,музыка подчас
и Вы везде находитесь незримо.
Дворы стоят в пурге осенних астр.
От этой вьюги грустно и красиво.
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика и час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина.

Написав я вірша про самотність.
Писав у зворотньому напрямку, від останнього рядка до першого.
Потім порозкидав літери, знищив слова, постирав речення.
Пожмакав папір і жбурнув його у вогонь.
Щоночі до мене вірш повертається…

Красимир Георгиев
СТИХОТВОРЕНИЕТО

Написах стихотворение за самотата.
Написах го от края към началото, отдолу нагоре, отзад напред.
После разпилях буквите, разпънах думите, задрасках изреченията.
Смачках листа и го хвърлих в огъня.
Всяка нощ стихотворението ме преследва...

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

Луиза, Магда… сколько вам осталось?
Огромный мир, холодные ветра.
Как надоело крупповскою сталью
захлёбываться нашим тракторам!

Ну, как там вальсы – всё гремят над Веной?
Как доктор Фауст – борется со злом?
А наши парни, тихи и нетленны,
живут спокойно в рамке за стеклом.

Я не скажу тебе и слова злого.
И твой, наверно, не пришёл с войны.
За что он бился, Магда, ради Бога?!
Он не кричит «Хайль Гитлер!» со стены?

Нівідкіля, з любов’ю, надцятого мартобря,
дорогий мій, шанований, люба, не так властиво
навіть хто, адже риси облич навряд
пригадаю, не ваш, і, – авжеж поштиво –
анічий вірний друг вас вітає із одного
зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
я любив тебе більше, ніж бо янголів і Його,
і завідомо далі тепер від тебе, ніж ураз обох їх;
в глухомані, у сонній долині, пластом на дні,
підминаючи простирадло в містечку, зá ніч
звідусіль в заметах до клям у ній –
як не сказано нижче тим пак, принаймні, –
ревма по́душку збивши даремним "ти",
за морями, котрим ні кінця, ні краю,
твої риси всім тілом із темноти
обезумілим дзеркалом відбиваю.

1975 - 1976

...і на слові "грядущеє" російському словнику
чорна миша у поміч, раючи попелястій
досхочу заподіяти дір шматку
пам’яті, ніби сир, дірчастій.
Після літ і літ уже не суттєво, хто
або що з-за штор у вікні маячить,
і у мізку не згуки земного "до",
а їх шарудіння. Дарма, що дарча
річ життя – в пащеці зубастій вщерть
що нестравних рацій, що застережень.
Зі всієї людини вам зостається з десть
речі. Дещиця з уречевлень. Речень.

1975

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного, кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти бля".
Ти не птаха, вільна від краєвиду,
позаяк був об’їхав ти доста світу
сього в пошуках подруги, тож бо й годі
зазіхань на сторінку в живій природі.
Зазимуймо отут, в чорній оправі твору,
зовні проникній холоду, а звідси – зору,
за бугром в чистім полі, де гріти кров
пером кирилиці наколов.

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
і без халви з Ширазу слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нічого не капає з голубого ока.


1975

Ти забула село, ніби кануле у болоті
лісової губернії, де пугала на городі
не стояло зроду – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
наче б хвіртку, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря на мороз мигає крізь дим садибі.
І не в ситцях в вікні дівиця, а свято пилу
та порожнє місце, де ми любили.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Щодо товписьк зірок, то вони завжди.
Себто, щойно одна, то й меткі не дуже.
Позаяк у змозі дивитись відтам сюди:
звечора, після восьми, змигнувши.
Небо ліпше без них, але мало чим
ми цікаві у космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як сказав, півзатінений в глибині
крісла, пілот за тамту толоку,
ні життя не знайти аніде, ані
на одній із них не попуститись оку.










1975

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс пригадує чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це залицяння спинки
віденського стільця із сукенкою блондинки,
та сріблястої кулі крилате дзуміння в липні,
велелюднім у небі – прямцем на Півдні.

Дерев’яний лаокоон, кинув під ноги гору з
пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
налітають пориви різкого вітру. Голос
вкоськує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу.
Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
ляскають спини горбів, як лопатки в лазні.
Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
як солоний язик за вибитими зубами.
Здичавіле серце б’ється ще за обидва.
Чи, перебоєм жахане, задкує, бокує – спурхуючи фазаном. *
В поміч збіглому дню ціпеніє наступна днина,
як присуд за підметом безпорадним.

Mourn in dews is glimmering, whistling lullaby,
And the way’s appearing as a magic line -
As my happy childhood, as my painful good-by,
As an ever-silent sadness long of mine.

Oh my blooming land, endless fretful road,
You’re an immortelle, 'thunder passing near.
I will bring my heart to your very threshold,
As your drop of blood, as your lonely tear.

And when I'm bent after fight in anxious sway,
Let all winds be furious, lightning – be a spear!
I’ll call native steppes, willows on my way,
And my soul’s relieved by a virgin tear.

Стикс льётся в море Черное, глухое,
Где по ночам рыдает Полифем,
Где солнце, исчезающе-больное,
Из ложных образовано морфем.
Привыкли рыбы там к зеленым бликам,
Привыкли чайки к зелени волны,
Там паруса забыли, что велики,
С тех пор, как штиль коснулся глубины…
Но день придёт, и брызнет гром скаженный,
И ветер будет, ветер под и над…
И в нём утратят сó страху Сирены
Высокозвучье сладких серенад…
И лишь весло, забытое Хароном,
За двести миль до параллели икс –
Напомнит нам коловоротным стоном,
Что тут впадал когда-то в море Стикс.

Мне б во сне оборвать свою жизнь
От смертельного жала,
Чтоб слезинка горячей души
В Божьи руки упала.

Пусть без боли, без муки, борьбы
Мир иной отзовется…
Я был часто любимцем судьбы,
Может, вновь улыбнется.

25.04.12

Я родився і зріс в болотистій місцині, біля
сірих цинкових хвиль, що били по дві – навідліг,
звідсіля – усі рими, звідси той бляклий голос
поміж ними, в’юнкий, наче мокрий волос,
якщо в’ється, звичайно. Ліктеві давши клопіт,
власне мушлею вуха угадується не рокіт,
але ляскіт ряден, віконниць, долонь, чайник,
скипілий на керогазі, максимум – крики чайок.
Те у пласких краях і боронить від фальші
серце, що критись ніде і видно далі.
Це хіба тільки звуку їх далеч відважить лупня:
око не нарікатиме на брак відлуння.

1975

Пізнаю оцей вітер, що накинувся на траву,
під нього хутку лягати, мовби під татарву.
Упізнаю і лист, долі ницьма у грязь
падаючий, як обагрений князь.
Беручи вшир стрілою по косій скулі
дерев’яного дому в чужій землі,
що за клином гусиним, осінь у склі внизу
пізнає по лицю сльозу.
Більмом стелю обводячи у кутку,
я не слово за номер забув говорю полку,
а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
ворухне мій язик, як ярлик в Орду.


1975

Поблизу океану, при світлі свічі; округ
поле, втонуле у щавнику, люцерні та конюшині.
Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
у жазі простягтися своїй безцінній.
Колихнувши траву, сова здоганяє миш.
Рипне кроква знічев’я над головою.
В дерев’янім місті міцніше спиш,
бо насниться оте лишень, що було явою.
Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
профіль стільця, марля благенька в’яло
ворухнулася у вікні; місяць променем поправляє приплив,
ніби ковдру, щоб не сповзала.

В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.

Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.

Оригінал:

Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht

Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.

Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.

Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.

Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.

Оригінал:

Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).

Traumgekroent

Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.

Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.

Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Твій глас незримий, як в хаті дим.
Молюся серцем тобі сумним.

Вівсяним ликом годую дух,
Життя сподвижник і тихий друг.

Іржею сонця у згубі світ,
Немає правда ні назв, ні літ.

Рахує пори пісок мети,
Та нових зерен добавив ти.

В незримих травах ростуть слова,
Змішалась з мислю ковил – трава.

На дужих згинах угору рук
Будує церкви творитель звук.

Є радість в душах – топтати цвіт
І на пороші свій зріти слід.

Та краще тихість , пристиглий пал,
Тих, хто під дзвони крилаті впав.

Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
що недо- чи пере-солити – аби не гірко.
Але тхнуло від нього, далебі, гидко,
хоч мало було охочих мірятись з ним навскач.
Казав, йшли чутки й про пам’ятник, аби ж не оце аби:
ще в лоні? збій на конвеєрі? економічна криза?
Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
– він свідчив Невідповідність речі самій собі –
або Несумісність, – не як чесноту, яку б волів
плекати одноосібно, – а щось ймовірне...
Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
дивуючись одноногости – праматері остовпіння.
Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
у добірному товаристві – з самим собою.
І помер молодим, бо тваринна міць
надломилась під людяности вагою.

Як і співати що, то переміну вітру,
зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
хилитись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
В обід можна зняти ружжо і стрелити в те, що в полі
видається зайцем, загадавши кулі
наростити розрив між нездалим владати темпом
норовистих рядків з-під пера і типом,
що лишає сліди. Иноді голова з рукою
зливається, не стаючи строфою,
та на власний свій голос, що розкочується гаркаво,
стаючи таким вухом, як у кентавра.

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля,
перше плевелів злак із межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго – мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька сірішою щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло й калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти із дому на
вулицю, і коричнева далина
заспокоїть твій погляд під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз куйовдить ботву,
і вулиця оддалеки звужується в букву "У",
як обличчя до підборіддя, і пся причинна
вилітає із підворіття, мов зібгана папірчина.
Вулиця. Деякі зі споруд
ліпші сусідніх, гарний крам у вітринах;
і бодай вже б тим, що як дахом поїде глузд,
то, принаймні, це трапиться не в їх стінах.

Ну, цілуй мене, поцілуй,
Хоч до крові, хоч до болі.
Суперечить холодній волі
Серцевих течій розруй.
Перевернутий кухлик
Серед радісних, не для нас.
Прийми подружко заклик:
На землі живуть лиш раз!
Глянь спокійним поглядом,
Озирнись: в імлі вологій
Місяць, жовтим вороном
Кружляє хапаючи за обрій.
Ну, цілуй же! Так хочу я.
Тлінь і мені пісню проспівав.
Той, що понад виссю в’ється
Певно, смерть мою відчував.
Помарніла сила!
Помирати так помирати!
До скону губи твої, мила
Я хотів би цілувати.
Щоб на вічно в синій дрімоті,
Не соромлячись і не ховаючи,
В ніжнім черемшини шелесті:
«Я твоя» - скажеш кохаючи.
І вогонь над повним кухлем,
Легкою піною, щоб не погас –
Пий і співай, моя подружко :
На землі живуть лиш раз!

Поетом будеш в значенні єдинім,
Коли не порушиш правди життя,
Рубцюватимеш ніжну шкіру понині,
В крові чуттів пеститься чужа душа
Поетом будеш, лиш співай привільно,
Щоб тобі відомий був цей мотив.
Соловейко співає без болю, вільно,
Бо лиш один має звуків порив.
Канарка ж із голосу незнайомого –
Жалюгідна, смішна витребенька.
Світ у пошуках лиш слова пісенного,
По-своєму співає, мов жаба маленька.
Магомет схитрував у Корані,
Заборонивши напої міцні,
Лиш тому поет не перестане,
Втопати із тортурами у вині.
І коли до коханої поет прямує,
А кохана на ложі з іншим лежить,
Волога живильна його врятує,
Не метне ножа їй у серце в ту мить.
Але, палаючи ревнивою відвагою
Насвистуватиме собі йдучи додому,
Ну, і що ж, помру собі волоцюгою,
На землі нам і це цілком знайоме».

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові