Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Твій глас незримий, як в хаті дим.
Молюся серцем тобі сумним.

Вівсяним ликом годую дух,
Життя сподвижник і тихий друг.

Іржею сонця у згубі світ,
Немає правда ні назв, ні літ.

Рахує пори пісок мети,
Та нових зерен добавив ти.

В незримих травах ростуть слова,
Змішалась з мислю ковил – трава.

На дужих згинах угору рук
Будує церкви творитель звук.

Є радість в душах – топтати цвіт
І на пороші свій зріти слід.

Та краще тихість , пристиглий пал,
Тих, хто під дзвони крилаті впав.

Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
що недо-пере-солити – аби не гірко.
Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
і мало було охочих мірятись з ним навскач.
Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
що вилилось в нісенітню речі в самій собі
ймовірніш за винятковість, стійкість, які волів
плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
дивуючись одноногости – праматері остовпіння.
Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
у добірному товаристві – з самим собою.
І помер молодим, бо тваринна міць
первню людському видалась в нім хлипкою.

Як і співати що, то переміну вітру,
зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
хилитись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
В обід можна зняти ружжо і стрелити в те, що в полі
видається зайцем, загадавши кулі
наростити розрив між нездалим владати темпом
норовистих рядків з-під пера і типом,
що лишає сліди. Иноді голова з рукою
зливається, не стаючи строфою,
та на власний свій голос, що розкочується гаркаво,
стаючи таким вухом, як у кентавра.

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля,
перше плевелів злак із межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго – мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька сірішою щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло й калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти з домівки на
вулицю, де коричнева довжина
заспокоює око під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз колива ботву,
і вулицю далечіні звужують в букву "У",
як обличчя у підборідді, і пся причинна
вилітає із підворіття, що зібгана папірчина.
Вулиця. Деякі зі споруд
ліпші сусідніх, гарний крам у вітринах;
і бодай уже б тим, що повередити глузд,
так чи сяк, не випаде у цих стінах.

Ну, цілуй мене, поцілуй,
Хоч до крові, хоч до болі.
Суперечить холодній волі
Серцевих течій розруй.
Перевернутий кухлик
Серед радісних, не для нас.
Прийми подружко заклик:
На землі живуть лиш раз!
Глянь спокійним поглядом,
Озирнись: в імлі вологій
Місяць, жовтим вороном
Кружляє хапаючи за обрій.
Ну, цілуй же! Так хочу я.
Тлінь і мені пісню проспівав.
Той, що понад виссю в’ється
Певно, смерть мою відчував.
Помарніла сила!
Помирати так помирати!
До скону губи твої, мила
Я хотів би цілувати.
Щоб на вічно в синій дрімоті,
Не соромлячись і не ховаючи,
В ніжнім черемшини шелесті:
«Я твоя» - скажеш кохаючи.
І вогонь над повним кухлем,
Легкою піною, щоб не погас –
Пий і співай, моя подружко :
На землі живуть лиш раз!

Поетом будеш в значенні єдинім,
Коли не порушиш правди життя,
Рубцюватимеш ніжну шкіру понині,
В крові чуттів пеститься чужа душа
Поетом будеш, лиш співай привільно,
Щоб тобі відомий був цей мотив.
Соловейко співає без болю, вільно,
Бо лиш один має звуків порив.
Канарка ж із голосу незнайомого –
Жалюгідна, смішна витребенька.
Світ у пошуках лиш слова пісенного,
По-своєму співає, мов жаба маленька.
Магомет схитрував у Корані,
Заборонивши напої міцні,
Лиш тому поет не перестане,
Втопати із тортурами у вині.
І коли до коханої поет прямує,
А кохана на ложі з іншим лежить,
Волога живильна його врятує,
Не метне ножа їй у серце в ту мить.
Але, палаючи ревнивою відвагою
Насвистуватиме собі йдучи додому,
Ну, і що ж, помру собі волоцюгою,
На землі нам і це цілком знайоме».

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
І де поділось китайчатко Лі?
Здається, потім Ви кохали португальця,
Чи може із малайцем Ви пішли.

Останній раз я бачив Вас так близько
У нетрях вулиць Вас несло авто.
І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

Я здесь, королева. Узнали? Тот самый.
Да нет, то не взгляд, а Луна так печёт…
Нет, я не прощаюсь. Я нынче – за Вами.
Один поцелуй, но не в губы – в плечо.
Вы плачете? Плачьте. Никто не осудит.
Вы света хотите и яростных нег.
Ещё поцелуи – не в губы, а в груди…
На улице вечность. Там падает снег.
Нет-нет, не перечьте. Прошу Вас. Так нужно.
Вам сладко? Вам сладко. Так будет всегда.
А утром вбежит коронованный муж Ваш.
И – чаша из рук. А из чаши – вода…

Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
Бернард пише Естер: У мене край дому став,
Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
Джип з водієм , із колонок співає Едіт
Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
Та наливають завжди в кредит,
А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
Але, якщо слова –це також гроші,
То ти мені не по словах».
« Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
Врешті, ніякої душі не стане,
Моєї душі із втомою грифа».

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

А ты всё не являешься, Мария…
А тут ни вербы не растут, ни злаки…
Когда песком на веках летаргия –
Верблюды, люди снова видят знаки.
То миражи – отели, трассы, дыни…
Но манит, не подверженный обману,
Летящий куст Перекатипустыни
По направленью к Вечному туману…
Всего и звуков – крики мандрагоры.
Всего и зрелищ – танцы саламандры.
Там будто бы рождаются все горы…
Там будто бы кончаются все мантры….

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

Мороз і сонце-день погожий,
ти вже не спиш, мій друже, може
пора, красунечко, вставай !
Поглянь же сонними очима
яка краса кругом спочила,
твою зорю чекає край!

Ти пам’ятаєш небо вчора
від злої хуртовини чорне,
розмита пляма-місяць зблід ,
крізь хмари сумно поглядає,
і в тебе настрою немає…
А зараз глянь – пощез і слід :

Небесною блакиттю вкриті
шляхетні килими ,сніги ті
розшиті сонцем золотим.
Чорніє тільки ліс прозорий ,
покрив ялину іній скорий,
ріка яскріє від льодин.

Кімната вся янтарним блиском
аж сяє. І бадьоро близько
тріщить багаття у печі.
Приємно мріяти ,спочивши ,
та знаєш : мила, прикажи вже –
конячку в сани упечи.

Зрання по снігу нетерплячий
біжить наш провідник конячий,
довірся - знає він куди.
Навідаємо пустки поля,
ліси така ж спіткала доля,
та берег цей люблю завжди!

2010 р

(поетична інтерпретація :)

Не скажу, вмираючи: була.
І не жаль, і не шукаю винних
В тім, що гинуть пристрасні тіла
Лиш в любовних подвигах невпинних.

Ти - мого натхнення поводир,
Що крилом у груди стукав зранку -
Будь! - тобі наказую, - і вір:
Нині я - твоя покірна бранка.

2012

О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.

(Вільний переклад з німецької.)
10.03.2012

Оригінал:

Rainer Maria Rilke

Herbsttag

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.

Килимком сухим при стежці
Розрихлів послід в траві.
Реп’яха густі сережки
На гумні в липкій мушві .

Дід старий, зігнувши спину,
Чистить току площину,
Всю м’яку зо споду трину*
В кут згортає під стіну.

Він до сонця очі мружить,
Підтинаючи лопух,
Риє шпателем по фузі
Обхідний від зливи круг.

Черепки в огні червінця.
Дід – як в жамковій слюді,
Сонця бавиться промінчик
В рудуватій бороді.

09.03.12

* - дрібна солома, полова.

Прикинь - немає смерті, Пропало пекло й рай,
Над нами - тільки небо, Підстрибнеш – і злітай
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей….


Прикинь: країни зникли, це важко, але все ж-
Нема за що вбивати, нема релігій теж.
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей…

Ти скажеш –що я наївний
Та я такий не один,
І з кожним днем усе більше нас,
І світ весь стане таким!



Прикинь: немає банків, збулись ми їх оков,
Й панує вже не заздрість, а щирість і любов,
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей…

Ти скажеш –що я наївний
Та я такий не один,
І з кожним днем усе більше нас,
І світ весь стане таким!

03.03.2012

Я помнил всё, что в жизни ещё будет.
В моих каретах прели скакуны.
Но каркнул ворон. Каркнул на распутье.
И стало всё далёким, как они…
Звезда Полынь, зарытая в долине,
Ночами прорастает из земли…
Приходят письма от уже невинных –
Лауры, Беатриче, Натали…

2012

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.

Мы повстречались не случайно
На перекрестке наших дней,
Нам Бог открыл благую тайну
Расплавить лед огнем страстей.

Намерз он толстым покрывалом
На протяженье долгих зим,
Но радость мартом постучала,
В мой дом, который стал твоим.

03.03.12

Темно-синій світанок в инеї вколо рами
нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
стежку, взяту льодком, перемети, прокопи,
вовтузню в роздягальні у східнім кінці Европи.
Там звучить "ганнібал" від мощей у мішку на стулі,
міцно пахчені пахвами бруси на фізкультурі;
дошка, до сирот з дрожем чорна ще до уроку,
чорною і зосталась. І з того боку.
Деренчливий дзвінок срібно-синій иній
перетворив в кристал. Щодо паралельних ліній
все доконечно склалось, окостеніло;
годі звестись, утім. І тоді не кортіло.


1975 - 1976

Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти,
чи несказане добре слово,
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас "нещастям"...
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і "не", і "ні"...
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що од спеки згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе і нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і смертельний чужинський мороз в "вирах",
і поезія міцно замкнута у "розмірах",
і вожді, що не знають - куди нас ведуть,
котрі стали на путь, та забули суть.
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

2012 р.

О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
— Ми будем разом, — чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, — чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-нєзримі, —
З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
— Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти.
— В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом — я і ти.
— А якщо я беззвісно кану,
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану,
Як цей зірчаний сивий дим?
— За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
І ні душі не захистила
Далека зустріч заповітна.
І ні душі не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, —
І кожен Раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.

1998

Мы будем долговечны, как печаль.
А может, долговечнее печали.
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Нас только двое на твоём причале.
Ещё тут ветер – в спину и в лицо,
Пески гремучи, дики, непролазны,
И в длинных, тонких прядях деревцо
Изогнуто оазисообразно.
Мы будем долговечны, как печаль.
А с нами: прайдом – львы
и пчёлы – роем…
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Причалил бы – и было бы нас трое…

2012

Згідно візій повітря, закрай землі
всюди. І, заочі білий світ
співпадає, чим би не замели
сліду, з отим, що і вочевидь.
От і погляд зіниці не відволік,
косячи, буцім серпом, поля;
сума дрібних складових дедалі й неподалік
неупізнаваніша нуля.
І усмішка ковзне, наче ґави тінь
по горожі щербатій, багрянці куп
глоду глушачи неміччю голосінь
жимолості, не розтуливши губ.

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – мо', щось скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.

2

Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, красунчик який, триклятий!
Ось і я не можу злетіти,
Хоч з дитинства була крилата.
Очі знов заступає туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3

Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Трохи лагідно, трохи ліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Загадкові і древні лики
Подивились мені в очі...

Десять літ завмирань і криків,
І безсонні мої ночі
Я уклала у це слово
І сказала тихенько - марно.
Ти пішов, і мені знову
На душі спорожніло. Гарно.


16.02.2012

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
дім потуплений взір силоміць трима.
Що сказати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, ніби свічки чула
опостін тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковза у ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".



* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976