Мы будем долговечны, как печаль.
А может, долговечнее печали.
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Нас только двое на твоём причале.
Ещё тут ветер – в спину и в лицо,
Пески гремучи, дики, непролазны,
И в длинных, тонких прядях деревцо
Изогнуто оазисообразно.
Мы будем долговечны, как печаль.
А с нами: прайдом – львы
и пчёлы – роем…
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Причалил бы – и было бы нас трое…

2012

Згідно візій повітря, закрай землі
усюди. І заочі білий світ
обіцяє, чим би не замели
сліду, оте, що і вочевидь.
От і зір зіниці не відволік,
косячи, буцім серпом, поля;
сумі дрібних складових зі рою неподалік
нічим різнитися від нуля.
І усмішка майне, наче ґави тінь
по щербатій горожі, багрянцю куп
шипшини мимо і голосінь
жимолості до зціпеніння губ.

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – мо', щось скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.

2

Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, красунчик який, триклятий!
Ось і я не можу злетіти,
Хоч з дитинства була крилата.
Очі знов заступає туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3

Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Трохи лагідно, трохи ліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Загадкові і древні лики
Подивились мені в очі...

Десять літ завмирань і криків,
І безсонні мої ночі
Я уклала у це слово
І сказала тихенько - марно.
Ти пішов, і мені знову
На душі спорожніло. Гарно.


16.02.2012

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
впізнає в перехожім себе димар.
Що казати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, буцім свічки чула
і стіни, тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковзає в ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".*


* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Ця ніжність, і ці вільні руки
чи простягти комусь? А скільки винограду
зеленого для лиски, покликом жаданим
розхристані одвірки – не зайти.

Пекли біленький хліб
для мертвих діточок,
холодного поналивали чаю
Вітри зі сходу.
Ми скрипалі – заграймо для сліпого гніву
тіней та капелюхів позабутих. Та сідайте –
дарма накритий стіл
опівночі, яка себе соромить,
налили в пельку ми гарячого вина.
І це – комусь потрібно,
але кому?

Оригінал:

Esta ternura

Esta ternura y estas manos libres,
a quien darlas bajo el viento? Tanto arroz
para la zorra, y en medio del llamado
la ansiedad de esa puerta abierta para nadie.

Hicimos pan tan blanco
para bocas ya muertas que aceptaban
solamente una luna de colmillo, el te
frio de la vela al alba.
Tocamos instrumentos para la ciega colera
de sombras y somreros olvidados. Nos quedamos
con los presentes ordenados en una mesa inutil,
y fue preciso beber la sidra caliente
en la verguenza de la medianoche.
Entoces, nadie quiere esto,
nadie?

Згадую Хрест Південний
коли задираю голову спрагло
щоб пити чорне вино ночі.
Ностальгічно згадую крамниці поснулі
запах вуличних трав, що тремтять на шкірі повітря.

Розумію – це схоже
на кишеню подерту в якій
рука торкає монету гребінь та ножик
рука спогадів темних не втомлюється ніколи
рахувати мерців.

Хрест Південний гірким мате.
Голоси друзів
у суміші галасу.

Оригінал:

Milonga

Exstrano la Cruz del Sur
cuando la sed me hace alzar la cabeza
para beber tu vino negro medianoche.
Y extrano las esquinas con almacenes dormilones
donde el perfume de la yerba tiembla en la piel del aire.

Comprender que eso esta siempre alla
como un bolsillo donde a cada rato
la mano busca una moneda el cortapluma el peine
la mano infatigable de una oscura memoria
que recuenta sus muertos.

La Cruz del Sur el mate amargo.
Y las voces de amigos
Usandose con otros.

твои деревья – они живые
корнями сшиты с телами предков
а на страстную стволы бьют кровью
выходят лики

твои деревья – они живые
в их кронах птицы как инструменты
без дирижера на скрипке иволг
играет липа

твои деревья – они живые
окошкам в лица скрипеть готовы
кусают локти ломают руки
детей теряют

твои деревья – они живые
внезапно стукнут в пустые двери
и на пороге воды попросят
попросят душу

тренос дедовой хаты

случилось: пусто всё со стен иконы сняты
с портретов прародня невидимо ушла
болит – и бьёт душа в тот колокол крылатый
что в храме на горе похожей на вола

случилось: бог поник в печной уткнувшись кафель
и плачет как дитя а изразцы горят
и плачет сквозь дождей туберкулёзный кашель
а изразцы вот-вот нутро испепелят

ведь хата словно бомж окошками беззуба
никто и не войдёт здесь не живут уже
и души прочь ушли деревьями из сруба
упал последний дуб – назад нельзя душе

на крыше полдождя – чтоб влажно стало венам
другие полдождя разматывают нить
но что-то голосит глухим вселиким треном
сидит на лавке бог не хочет уходить

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському

О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;

Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,-

Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,

Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець - над всіх у світі мудрий.



Дон Бельяніс Грецький
Дон Кіхотові Ламанчському

Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.

Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.

Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,-
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



Сеньйора Оріана
Дульсінеї Тобоській


Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.

Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!

Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.



Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.

Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.



Несамовитий Роланд
Дон Кіхотові Ламанчському


Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,-
Страшний усім могутній твій удар.

Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.



Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса - це не той посланець,
Вона - колода, ви їй - не коханець.



Рицар Феба
Дон Кіхотові Ламанчському


Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас вона - вродлива й чесна.



Діалог між Баб'єкою і Росинантом


Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,-
Кобилячі в них голови в обох.



* * *

Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне деннe світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,-
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.

І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



* * *

Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.

І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб - твій образ неземний.

Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.

Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!


Глоса

О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!

Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле!
Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий -
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.



* * *

Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;

Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,

Вислухай жалі дівчини,-
Що страждає, безталанна,-
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.

Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.

Ти скажи, юначе смілий,-
Боже, дай тобі удачу,-
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?

Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?

Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.

І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.

О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!

Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права,
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім'яти.

Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних,
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,

І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,-
Їх наймення - "одиночки",
Бо ніде нема їм пари!

Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!

Я - дитина, малолітка,
Ще й п'ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,-
Як брешу, хай Бог скарає.

Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п'ят мені спадає.

Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.

Голос мій, як сам. ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура - присягаюсь -
Майже зовсім непогана.

Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.



* * *

Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
Їй неробство недбайливе.

А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.

Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.

Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.

Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від'їздом.

Випадкова та любов,-
Нині ця, а завтра інша,-
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.

Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.

Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.

Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
Їх Амур, сердець владика.



* * *

Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.

Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.

Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.

Ти завозиш три хустинки
І підв'язки з ніг гарненьких,
Що як мармур - чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.

А іще зітхань п'ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п'ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.

Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,-
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.

Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця - забуттям,
Любі втіхи - сном непевним.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.

Коли сядеш грати в "хвильку",
У "гарбу" а чи у "кепа",
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!

Будеш стригти мозолі -
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати -
Щоб лишився ти без щелеп!

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!



Епітафія

Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.

І

Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,-
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
I я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий -
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.


ІІ

Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору -
Нема ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
I нам дарує вічне раювання.


III

Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
I дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі -
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий - пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
I світ мені жалобою повитий,
I мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він - о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово "так" сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!


IV

Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
I в'яну від журботи,

Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.

Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
I проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
I вірне женихання,
I мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.

Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.

Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,-
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.

Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,-
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.

Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.


V

Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,-
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш - ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж,тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,-
Знеси мене в любовні емпіреї.


VI

Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
I, стомлена борнею
I зранена, уже лежу я долі.

I ти мене в кайдани закувала,
Не зглянулась на сльози і докори.
I віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею, -
Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий -
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв'яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
I знов я світу білому зрадію,
I знов на вроду я похорошію, -
Троянди і лілеї
У мене знов пишатимуть на чолі.


VII

О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б'ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово -
Не жду я втіхи більше ні од кого,
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум'яно
Й тривожить ненастанно -
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю - не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
I вічним - раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю. повинен ти збагнути -
Про те моя канцона каже ясно.


VIII

Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю налите
Розкошами п'янкими
I захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами
I пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу - хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю - хто учинив те диво.


IX

Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
I про кохання з ними говорити,
I волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


X

Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.

Коли красу, і силу,
I юність ми цінуєм в кавалері,
I ніжність, і ласкавість,
I душу горду й смілу,
I розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,-
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
I теж того шукають;
I я уже боюся,
I душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.

Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
I я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.

Я всіх прошу - на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його перелюбляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

Музо, повідай мені про милого сина Гермеса.

Він, козлоногий, дворогий і шумолюбний, в лісистих

Хащах блукає, йдучи услід хороводним німфам,

Що по верхівках стрімчастих скель безстрашно ступають,

Кличучи Пана, пастушого бога з кошлатим волоссям,

Що у його володінні – пагорбів сніжні верхів’я,

Маківки дальніх гір, а ще кам’янисті бескети.

Бог цей мандрує повсюди поміж кущів непрохідних,

То він, буває, піддасться на поваб повільних потоків,

То він, буває, заходить на скелі стрімкі і урвисті,

На щонайвищі шпилі, ізвідки всі видно отари.

Часто він мчить поміж урвищ, що ясно сіяють на сонці,

Часто в дібровах гірських він диких впольовує звірів,

Бог гострозорий. А ввечері, ледве вернувшись із ловів,

Грає пронизливо й гарно на очеретяній флейті.

Жодна пташка у співі Пана не перевершить,

Навіть ота, що напровесні на різнобарвних пелюстках

Сидячи, скарги свої виливає у пісні солодкій.

Разом із Паном збираються німфи чистоголосі

Біля струмка темноводого спритні водити танці,

А на гірських верхів’ях плаче у відповідь Ехо.

Бог же танцює повсюди: то скочить посеред гурту,

Зграбний у русі. З рисі накидка у нього на плечах

Темно-коричнева. Співи солодкі йому до душі

На трав’янистому лузі, де крокуси і гіацинти

Пахнуть приємно і квітнуть у травах м’яких упереміш.

Славлять блаженних богів і висоти святого Олімпу,

З-поміж усіх обираючи часто швидкого Гермеса:

Згадують, як він вісником служить богам несмертельним,

Як ув Аркадію многоджерельну, матір отарам,

Він завітав, де шанують його як бога Кілени.

Там він, хоч будучи богом, стада доглядав густошерсті

Смертному мужеві, адже жага пойняла його сильна

Доньку довговолосу Дріопса узять за дружину.

Пишне весілля зіграли – жона народила в палатах

Богові любого сина, що зразу був дивний із виду:

Був козлоногий, дворогий, охочий до шуму і сміху.

Геть утекла годувальниця, вгледівши ледве дитину

Із бородатим лицем, що суворо дивилось на неї.

Щедрий на поміч Гермес, на руки сина узявши,

Радісний духом став несказанно. Тож вирушив швидко

До олімпійських осель несмертельних богів, загорнувши

Сина турботливо в хутро пухнасте із зайця гірського.

Поруч із Зевсом його посадив і святими богами.

Сина він їм показав, і сподобався він несмертельним,

Та найприхильнішим з-поміж усіх був до чада Діоніс.

Паном ­його нарекли, бо усім він припав до вподоби.

Радуйся ж ти, о владарю, я в пісні до тебе молюся.

Зараз же пісню інакшу ладнаюся я заспівати.

Переклав Назарій Назаров

* * *
Я мить чудову пам`ятаю,
Явилась ти, мов з небеси –
Як непорочний ангел* раю**,
Як геній чистої краси.

У безнадійнім умліванні,
Тривог шумливій суєті
Твій голос ніжив, мов зітхання,
І снились обриси святі***.

Минулось. Шал років бурхливий
Розвіяв чар минулих мрій –
І голосу твойого диво
І вроди риси осяйні.

У глушині, у тьмі злиденній
Минали дні без вороття,
Без божества і без натхнення,
Без сліз, любові, без життя.

І ось душа мов оживає –
Ти знов зійшла, мов з небеси,
Як непорочний ангел раю,
Як геній чистої краси.

І серце б`ється, мов шалене,
Для нього воскресають знов
І божество його й натхнення,
Й життя, і сльози, і любов.

грудень-січень 7519 р. (Від Трипілля) (2011-2012 рр.)

Помого в немочі моя, моя, в немозі,
шлеї непірваній потуго в жилі,
куди побідкатися на ярмо і
кому повідати бо, яко жúві?
Як повні поночі зі сірничиною
шукав лупатої, за штору тягнувши,
вручну отрушуючи пил причинної
з осколків жовтого оскалу в аркуші.
Яке ще базграння, тягучіш патоки,
там не розмазуймо, з ким у коліні і
лікті вломити б навпіл, бодай таки,
скибиці вкраяні, утихомирені?




1975 - 1976

Пливе у тузі неугавній
у цегляній товпі надсаду
нічний кораблик непогасний
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик і відлюдник,
на ясно-жовту ружу схожий,
до узголів’їв своїх любих,
в ногах захожих.

Пливуть у тузі неугавній
сновид, п’яниць хори бджолині.
Суми незбувні, непроглядні
на іноземцевій світлині,
і завертає до Ординки
таксі, осідлане в знетямі,
і каменіють в млі будинки
впритул з мерцями.

Пливе у тузі неугавній
співець печальний по столиці,
сумний двірник на вітрюгані
стоїть при гасовій крамниці,
спішить по вулиці безлюдній
коханець сивий і красивий,
і опівнічний поїзд шлюбний
пливе у ній, непояснимій.

Пливе у млі замоскворецькій
плавець у тузі з випадкових,
блукає говірок єврейський
по сумовитих жовтих сходах,
і у зажуру по радінню,
у новорічну ніч недільну
пливе мальована красуля,
очей не кажучи від суму.

Пливе в очах студене мрево,
тремтять сніжинки на вагоні,
холодний вітер блідне ревно,
червоні обійма долоні,
і сяйва горі медом щедрі,
і пахне солодко халвою;
і небом святяться вечері
над головою.

І рік Новий у синій гамі
зі моря-марева міського
пливе у тузі неугавній,
немов життя нового змога,
і наче буде світло й слава,
і вдалий день, і доста хліба,
і мов життя гойдне направо,
гойднувши вліво.

Темінь капели , де плаче орган
Близькість сумирного лику!
Щастя земне - буревієм стіна.
Я – Анжеліка.

Співи тихенькі звучать в унісон,
Вікон сумні витинанки,
І володіє життям , наче сон,
Стрункість поранку.

Погляд з дитинства туди утікав,
Містом він хижо замучений.
Нуда розмови , у блискітках зал
Світом я нуджу.

Хтось коло Діви осяє свічу
( Зцілення ж хочеться хворій?)
Ось я чому серед всіх помовчу:
Бо неозора.

Слабкість солодка опущених рук,
Сум мені кожен легкий тут,
Плющ темнолистий обійме як друг
З каменю –груди.

Біло й рожево - мигдальна струна ,
Тут розквіта повилика...
Щастя не треба і світ не шкодА:
Я ж Анжеліка.

*
Нині вітряно і хвилі з перехлином.
Скоро осінь – все оновиться в окрузі.
Зміна, Постуме, цих барв миліша плином
за уборів течію на любці-музі.

Діва тішить до межі своєї ваби -
далі ліктя і коліна тануть знади.
Як же кращі не тілесного розради:
Ні обійми неможливі, ані зради!

*
Посилаю тобі, Постуме, ці книги
Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство?
Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги?
Все інтриги, вірогідно, й ненажерство.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих:
за слабких оцього світу і за сильних
лиш узгоджене гудіння комашиних.

*
Тут лежить купець із Азії. Толковим
був купцем - і діловитим, і не зичним.
Вмер одразу - лихоманка. За торговим
він ґешефтом плив, а не за снивом вічним.

А за ним – легіонер, під грубим кварцом.
У баталіях Імперію уславив.
Скільки раз могли убити! Вмер же старцем.
Так от, Постуме, - і тут немає правил.

*
Хай бо, Постуме, не кожна курка - птиця,
та і з курячим єством уп’єшся горем.
Вже як випало в Імперії родИться,
то живи в глухій провінції над морем.

І від Цезаря далеко і від хуги.
Марно лестити, спішити, торопиться.
Тільки зле, що всі намісники хапуги?
Та хапуга все ж не те, що кровопивця.

*
Перебути вдвох, гетеро, доки злива,
я не проти, та, давай-но, без торгівлі:
бо сестерцій із того, що криє, тіла
брати - се ж, як дранку вимагати з крівлі.

Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало.
От коли собі знайдеш якого мужа,
протікатиме тоді на покривало.

*
Ось і більше прожили ми половини.
Як в таверні сивий раб казав зі Смирни:
«Озираючись, ми бачим лиш руїни».
Погляд, хоч і надто варварський, та вірний.

Був у горах. І вожусь оце з букетом,
глека кращого наповнюю водою.
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
І донині упиваємось війною?

*
А ще, Постуме, намісника сестриця -
худорлява, але з повними ногами,
ти, ще спав із нею, - віднедавна жриця.
Жриця, Постуме, і водиться з богами.

Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під чистим небом
і сузір'їв імена назву провісні.

*
Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання,
відніманню боргувати перестане -
з-під подушки забери зі зберігання
все, що знайдеш, та на похорони стане.

І, за звичкою, направ ходу кобили
до стіни міської, у гетер палату.
Дай ціну їм, за яку колись любили.
Щоб за ту вони й оплакували плату.

*
Зелень лавра, потривожена до дрожі.
Двері настіж, запилюжене віконце.
Стільчик кинутий і пустки слід на ложі.
Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце.

Понт шумить за смоляною млою піній.
Вітер з мису б'ється з парусом Париса.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.

І

Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.

ІІ

Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чобіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.

III

Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тисну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.

IV

Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мої очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрафивши.

V

Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.

VI

Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.

VII

На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я позики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.

VIII

Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бортом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь в суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.

ІХ

О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.

X

Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово дверях.

ХІ

Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.

ХІІ

Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.

(Переклад - 31.12.2011.)

Дим тютюновий, повітря сперте.
Кімната –
розділ в крученихівському
пеклі.
Згадай –
за вікном цим
уперше
руки твої, збожеволілий, пестив.
Сьогодні сидиш тут,
серце залізне.
Ще один день –
і мене не буде.
Виженеш, мабуть,
ще й вилаєш, дійсно.
У передпокої мутному
люди
помітять,
як в рукава не можуть утрапить
тремтінням зламані
мої руки.
Вибіжу,
тіло у вулицю кину,
дикий, страшний
від душевної муки.
Збожеволію я,
розсічений відчаєм.
Не крайся, кохана,
хороша, не треба,
давай попрощаємось
зараз навічно.
Все одно
кохання моє –
біля тебе.
Кохання моє
непідйомною гирею
висить на тобі –
і втекти вже несила.
Дай у останньому крикові виреву,
всю гіркоту своїх скарг пересилю.
Якщо бика заморять роботою,
він піде у воду, роботу покине.
Кохання твоє в себе
жадібно всотую,
воно – моє море і мій відпочинок.
Я у кохання ні плачем, ні стогоном
не вимолю паузу,
її не даси ти.
Захоче спокою заморений слон –
ляже, мов цар, у пісок
розігрітий.
Твоє лиш кохання
є сонцем для мене,
а я і не знаю, де ти і з ким.
Кохання твоє –
для поета смертельне,
він би кохану
свою, напевне,
на славу та гроші
легко змінив.
Мені не потрібен
дзвін мідний і срібний.
Лиш дзвін твого імені
так необхідний.
Кохана моя,
ти знай і будь певна,
що кидатись з даху –
про це не мислю.
Отруту не вип’ю,
й чекають даремно,
що я на курок
біля скроні натисну.
Погляд лиш твій
наді мною владний –
не пістолет і не гостре лезо.
Для тебе, кохана,
настане завтра –
й кохання твоє до мене
щезне.
Завтра забудеш,
що я возвеличив
і коронував,
це тобі не потрібно.
Я твою душу
коханням вичавив,
випік квітучим коханням,
царівно.
І карнавал днів
шумних і суєтних
рватиме аркуші
книг моїх нових…
Слів моїх листя
у тій круговерті
чи тебе змусить
спинитися знову?
Востаннє під ноги кину
мого слова сухий листок,
останньої ніжності килимом
огорну затихаючий крок.




Владимир Маяковский
Лиличка!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.
Комната –
глава в крученыховском аде.
Вспомни –
за этим окном
впервые
руки твои, исступлённый, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День ещё –
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Всё равно
любовь моя –
тяжкая гиря ведь –
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом умОрят –
он уйдёт,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон –
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролёт не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметённый карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.

Судилося напевно їй
розтанути в долоні теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла,
оздобленим в багаття мрій,
де колір алібі – суттєвий.
Сніжистий викупе ти мій
за яблучний пиріг від Єви,
тебе ковтаю – і сльота
мандрує в серця прісні води,
кристалізуюється в складах.
Куди ж тебе рядок виводить?
І видно – як неримно їй
чорнилити папір – ще теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла.

27 Грудня 2011

wolne tłumaczenie

Прийде колись, постукає для мене,

Годинник Світла, а я все зелена,

І в голові моїй блакить думок живе,

Та не пустих, в ту мить ясне

Мене охопить світле почуття,

І я готова у нове буття…

Стечуть всі дні, неначе простріл.Свіжо

Я все ж сприйму – що маю геть іти:

Не знаю, де, лиш знаю - назавжди!!!

Рибини блискавиць
у рай ідуть на нерест.
Вудкує буревій
в поривах листя. З них
наношує себе
зосінено на берест –
“я тишу оголю
і струм подам гучний”.

Тепер вже не воркуй
мій голубе, зозуле –
ти загубила лік,
а небо – корки з вин.
Пригублюй висоту –
сердешні вінця – чулість,
пий райський скрип воріт
з пересудом травин.

Мільярдний ват – джек-пот
гонитві з гавкотнею.
Їй довшає язик –
віщун лункий дощу.
Під оплески життя,
набравши з хмар єлею,
Мій Боже, охрести
шляхи земні. Прошу!

20 Грудня 2011

Виткалось на озері полум’я зорі.
У гаю, пліткуючи, плачуть глухарі.

Десь ридає іволга, схована в дупло.
А мені не плачеться - світлом пройняло.

Знаю , вийдеш ввечері ген за круг доріг,
В горстки свіжі сядемо під сусідній стіг.

Хмільно цілуватиму, вимну наче цвіт,
П’яного від радості не ославить світ.

Ти сама під ласками скинеш шовк фати,
У кущах до розсвіту будем я і ти.

І нехай, пліткуючи, плачуть глухарі.
Є жура утішена полум’ям зорі.

14.12.11.

Треба посуд вимити -хочеться перебити.
Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
Як же це важко , Господи, - вічно любити.
Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
Тьмяним яблуком моченим манила зима.
Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
-Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




Молитва на кухне.
Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
Это отчаянье, Господи, а не лень.
Как это трудно, Господи, - век любить.
Каждое утро, Господи, каждый день.

Был сквозь окно замерзшее виден рай,
тусклым моченым яблоком манила зима.
Как я тогда просила: "Господи, дай!"
- На, - отвечал, - только будешь нести сама.

Ущухла гаю мова золотиста
Березовим , веселим говірком,
І журавлі, йдучи печально виссю,
Ніким не переймаються цілком.

Кого їм жаль? Усі подорожани
Минуть , ввійдуть і знов покинуть дім,
І коноплянка ними снити стане
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою один на степовій пустелі,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Я повен дум про юні дні веселі,
Але нічого в них мені не жаль.

Не жаль прожитих днів необережно,
Не жаль душі бузкових кольорів.
В садку палає ягідна пожежа,
Та пал її нікого б не зогрів.

Не обпаляться грона горобини,
Від жовтизни не вигине трава.
Як опадає листя з деревини,
Мої тужливо падають слова.

Якщо їх час , порозмітавши вітром,
Одним жмутом непотребу згребе…
Скажіть отак… що переліс одквітлий
Ласкавим шумом виповів себе.

11.12.11.

Мело, мело по всій землі –
За межі сміло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як літом зопалу мошва
До іскрозламу,
Шукали пластівців дива
Віконну раму.

Завії витвори на склі –
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На стелю – світлий оберіг-
примар нашестя.
І схрестя рук, і схрестя ніг
І долі схрестя..

І стукіт черевичків двох
На діл в сум’ятті.
І віск зі свічки не засох -
Слізьми на платті.

І все губилося у млі,
Що сиво-біла.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дуло, як зі зла,
І жар спокуси
звести , мов янгол, два крила
Хрестато мусив.

В завіях лютий шаленів,
А все ж світліло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопя со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенье рук, скрещенье ног,
Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

художній переклад
із Анни Ахматової

***

Все обіцяло - бути вдвох:
Край неба, тьмавий і черлений,
Погідне сниво під Різдво,
Стодзвонний вітер Пасхи - в вени.

Й багрянолозий виноград,
І водограєві канкани,
І пара бабок - сіли в ряд
На ржі чавунного паркану.

І я повірити змогла,
Що друга любого побачу,
Коли між горами ішла
По крем"яній стежі гарячій.

2011


***

Всё обещало мне его:
Край неба, тусклый и червонный,
И милый сон под Рождество,
И Пасхи ветер многозвонный.

И прутья красные лозы,
и парковые водопады,
И две большие стрекозы
На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,
Что будет дружен он со мною,
Когда по горным склонам шла
Горячей каменной тропою.

1916

Відчиніть мені темницю,
Подаруйте світло дня,
Карооку молодицю,
Чорногривого коня.
Дайте раз по синім полю
Проскакати на коні,
На життя своє і волю,
На побічну мовби долю,
Ближче глянути мені.

Із дощок напівзогнилих
Дайте човника мені
Із розтріпаним вітрилом
У стихії грозяній.
Я тоді полину морем
Безтурботно і один,
Розгуляюсь на просторі
І потішусь в буйнім спорі
З хіттю дикою пучин.

Дайте ще палац високий,
Навкруги високий сад,
Щоб в тіні його широкій
Зрів янтарний виноград.
Щоб дзюрчав фонтан без краю,
Мармуровим залом плив,
І мене б у мріях раю
Орошав своїм звичаєм,
Усипляв і знов будив…

08.12.11

З Анни Ахматової


Сотні просьб у коханих одвік!
З губ розлюблених просьб не лунає.
Як утішно: вода жвавих рік
Під припоєм блідим завмирає.

І я стану – Христос поможи! -
На цей покрив – ламкий, наче згадки.
Ти листи всі мої збережи.
Хай по них нас розсудять нащадки.

Щоб так чітко ти з хвиль виринав,
Як тепер – відчайдушним і смілим.
У життєписі посеред назв
Не годиться лишати пробілів.

Пресолодкий житечний напій.
Преміцні твоїх любощів сіті.
Хай про погляд промовистий мій
Прочитають в підручнику діти.

Я у сітях сумлива, без прав…
Хай вони посміхнуться лукаво.
Супокою й кохання не дав,
Подаруй хоча б славу гіркаву.


2011


***

Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

переклад

***

Не бійся наснитися рвійно чи плавко.
Буття - під габою зі снив легкорунних.
Я снився комусь - напівсписаний аркуш,
Радію: хтось чутиме вірша відлуння.

Було б мені сумно, було б нестерпимо,
Якби враз умовкли всі ліри огрійні,
Іти в забуття,
колихаючи рими,
Без пікселя пам"яті в буднів борвіях.


2011


-----------------------------------------------------

Олег Чабан


***

Не надо бояться кому-то присниться.
Вся жизнь исподволь опоясана снами.
Я рад, что кому-то приснился страницей,
Я рад, что кому-то достанусь стихами.
Мне было бы грустно, мне было бы страшно
В тот миг, когда вдруг голоса бы затихли,
Остаться в забвении глупом и "важном"
Без пикселя памяти в жизненном вихре.

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Ти бачив діву на скалі
В уборі білім над валами
Коли, яріючи у млі,
Стихія грала з берегами,
І промінь блискавки вдягав
Її у сяйво знову й знову
І вітер бився і літав
З її розгонистим покровом ?
Прекрасне море в бурній млі
І небо в глянці без лазурі;
Та вір , що діва на скалі
Чудніша хвиль, небес і бурі.

2011

Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
На крихітнім столі у склянці крига рання,
Де чорна кава, там живе зимовий пар,
Камін зітхав червоним , злизував піар
Із змійки в’їдливих літературних жартів
Та друга погляд, що в безпомічності -свято.




Да, я любила их, те сборища ночные,-
На маленьком столе стаканы ледяные,
Над черным кофеем пахучий, зимний пар,
Камина красного тяжелый, зимний жар,
Веселость едкую литературной шутки
И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий

Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана,
і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу,–
як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам'ятаєш, у Гайдна –
музикант дограє свою партію, гасить свічу
і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають –
листвяна партитура згоряє рядок за рядком –
гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають –
незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком –
тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини,
і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта,
все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини,
і стає зрозумілою схована сутність єства,–
все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають –
незабаром і скрипка остання засне край плеча –
і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають –
незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча...
Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі,
коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом,
коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу,
і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...

Про що писати?
То не наша воля!
Не ти один
Охопиш весь сюжет!
Ти тему моря взяв
І тему поля,
А тему гір
Інакший взяв поет!
Якщо нема
Ні радості, ні горя,
Не мар, що
Співом повниться душа,
Бо кожна тема
Поля або моря,
І тема гір –
Усе це буде лжа!

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

22 Листопада 2011

Поет перед смертю
крізь сльози таємні
не надто шкодує того,
що ружі надгробні
зів’януть даремно
і люди забудуть його,
що пам'ять його -
за бажанням нащадків -
мідь з мармуром не збереже…
А гірко поету
що в світі квітчастім
йому не співати уже…

2011

Те, що ти нікого не вбила – це дивна справа.
І те, що тебе не вбили це – теж загадка.
Спостерігаю, як снайпер, за енергією твого тіла.
Ти – мій пропис. Оксамитовий зошит – згадка.
Татуюю на спині твоїй блудний літопис,
Закрию за грати драконів збочень і пристрасті,
Візьму наостанок фортецю твою – це припис.
І вену надріжу на білому-білім зап’ясті...............


19.01.2011



оригінал: http://proza.ru/2010/11/21/1405


Душа Хрустальная "Снайпер твоего тела"



То, что ты еще никого не убила – странное дело.

И то, что тебя еще не убили – тоже загадка.

Слежу, как снайпер, за энергией твоего тела.

Ты – моя пропись. Твой кожаный бархат – моя тетрадка.

Татуировать на спине твоей блудную летопись,

Закрыть под замком дракончиков извращенной страсти,

Взять до последнего камушка твою крепость

И венку надрезать на белом запястье…..............

2010

Шаленство згасле днів несамовитих,
Важке мені, немов похмілля сите,
Немов вино – той сум зникомих літ –
В моїй душі, щороку, більший слід
Лишає. Скорбна путь. Мені віщує горе
І піт – майбутнього бурхливе море.

Та я не хочу, друзі, помирать!
Я жити хочу – мислити, страждать!
Бо знаю – ще мені належить насолода
Між гіркоти і намагань без плоду:
Ачей спізнаю знов гармонію уповні,
І очі вигадка вологою наповнить,
А може – мить мого печального відходу
Промінчиком тепла любов проводить.

Оригінал:

Элегия (А. С. Пушкин)

Безумных лет угасшее веселье
Мне тяжело, как смутное похмелье.
Но, как вино — печаль минувших дней
В моей душе чем старе, тем сильней.
Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе
Грядущего волнуемое море.

Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья:
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь,
И может быть — на мой закат печальный
Блеснет любовь улыбкою прощальной.

Життя скінчив трагічно хто - той істинний поет,
А в точний термін - то у повній мірі.
На цифрі 26 один ступив під пістолет,
А інший - під петлю́ у "Англетері".

А в тридцять три Христу - він був поет, він говорив:
"Не убивай! А як уб'єш, знайду тебе і в чумі..."
Йому - в долоні цвяхи, щоб чогось не сотворив,
Щоб не писав і ні про що не думав.

Як чую цифру 37 – злітає з мене хміль,
І зараз - наче холодом війнуло:
Під цифру цю і Пушкін підгадав собі дуель
Й ліг Маяковський скронею на дуло.

Зупинимось на цифрі 37. Підступний Бог -
Питання він поставив просто ру́ба.
Лягли на цьому рубежі і Байрон, і Рембо,
А нинішні - не врізали ще дуба.

Дуель не відбула́ся ще, та це не новина,
Хоч розіп'яли в тридцять три не сильно.
А в тридцять сім - не кров, та що там кров - і сивина
Лиш забруднила скроні непомильно.

Застрелитися страшно, так? У п'ятки аж душа?
Терпіння, психопати і кликуші!
Поети ходять п'ятками по лезу у ножа,
Порізавши до крові босі душі!

В слові "довгошиї" наче літери дві "і".
Поета вкороти! - це очевидно.
І ніж у нього, та щасливий він висіти на вістрі,
Зарізаний за те, що був незгідним.

Шкодую вас, прихильники фатальних дат і цифр!
Стомились, як наложниці в гаремі:
Життєвий термін збільшився - то, може, і оцим
Ще не пора поетам, хто не в темі!

Так, правда, шия довга - як приманка для петлі,
Мішень для стріл і груди, не перечу.
Завдячують не датам ті безсмертні, що пішли,
То й ви, живі - не прагніть в порожнечу!


28.10.2011

Коли хтось у твої дверцята тихо стука,
а у крові твоїй вирує буря,
і заструмить вода по твоїх венах,
немов гармонія - тремтлива й плинна.

Коли хтось у твої дверцята стука
а ти ще знайдеш час причепуритись
і квітень весь відродиться в троянді
і в честь її краси заплаче кров'ю день.

Коли хтось у твої дверцята стука раптом
з відлунням дзвонів й голубиним шумом
а серце й досі вірить в поетичність болю.

І досі віриш ти в життя, і що існує вірш для тебе.
Ось ти сумна і хтось в твої дверцята стука,
ти їх відкрий, бо то любов, кохана.

I heed not that my earthly lot
Hath — little of Earth in it —
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute: —
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer by.

[1828-1849]

Переклад:

Не дбаю я — мій супокій земний
Землі так мало у собі поглинув.
Роки любові — де тепер вони?
Забулися в ненависті хвилинах.
Нема скорботи — цей пустельний пил
Щасливіший, ніж я, й солодший — може.
Оплакую твій жаль за мій уділ,
Де залишаюся — лиш перехожим.