Біліє парус одинокий
У далі моря голубій...
Що він шукає в млі далекій?
Що губить в стороні своїй?..

І хвилі. Й вітер віє віще,
І гнеться щогла, і скрипить...
О, щастя, певно, й там не ближче
І не од щастя він біжить.

Під ним - прозоріше лазурі,
над ним - проміння злотий рій...
А він бунтує - просить бурі,
неначе в бурях супокій!


2009

Хто не діє зла, хто з життям у згоді -
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо той сайдак, що од стріл отруйних,
            Фуску, роздувся?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сирти,
Хоч би мав зійти на Кавказ ворожий,
Хоч би й в ті краї, де Гідасп казковий
            Хвилею грає.

Так було й мене, як у ліс сабінський
Я заглибивсь ген (величав Лялягу),
Вовк не ткнув - утік, хоч тоді, безпечний
            Зброї не мав я,

А хижак же був! Таких див не плодить
Давна грізний край, де бори дрімучі,
Ні земля палка, що лівійських левів,
            Спрагла, годує.

Кинь, мене туди, де над мертвим полем
Не війне теплом, деревцю на втіху,
На край світу той, де Юпітер землю
            Хмарами тисне,

Кинь під небо те, де так близько сонце,
Що й життя нема, - а Лелягу й там я
За солодкий сміх, за солодкий голос
            Буду любити.


[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

Без жалости
Холодный серый дождь
Из памяти все смоет
Как с афиши
Из боли выйду
В мир пустой одна
Как исповедь души своей
Услышу,
Как в мире этом
Стонет
Тишина.
Твое лицо,
Касанье губ и рук
Останутся
У прошлого
В тумане.
Душа пуста,
Лиш нелюбови звук,
И я, одна
В своем
Самообмане.
(Из Нины Виноградской)

Ось і літо втекло,
Наче і не бувало.
Ще жаріє тепло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Як листок п’ятипалий,
Просто в руки лягло,
Тільки цього замало.

Задарма ані зло,
Ні добро не пропало,
Все вогнями цвіло,
Тільки цього замало.

І життя під крилом
Берегло й рятувало,
І щастило було,
Тільки цього замало.

Листя не обпекло,
Віття не обламало,
День – як вимите скло,
Тільки цього замало.

ОРИГІНАЛ

Арсеній Тарковський

***
Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Всё, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло.
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Всё горело светло.
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала.
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло.
Только этого мало.

1967

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

(За Самуїлом Маршаком)
Мельник собі
Мандрував
На ослі,
Хлопчик
За мельником
Плівся
Услід.

– Гляньте! –
Народ вже
Довкола
Гуде, –
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Дід,
Це почувши,
Злізає
З сідла,
Внука свого
Садовить
На осла.

Хтоcь
Невдоволено
Крикнув
На те:
– Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Думали,
Як догодити
Усім?
Сіли
І їдуть
Удвох
На ослі.

– Фу! –
Перехожий
Озвався
На це –
Як їх
Витримує
Бідний
Осел!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Двох
Ледве
Витримав
Бідний
Осел!

Пішки
Хлопчина
Іде
З дідусем.
Верхи
На дідові
Їде
Осел.

Люди
Сміються:
– Диви!
Ледь
Повзе!
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

1.
О Вітре дикий Західний, о ти,
Син осені, з чиїх тонких обіймів
Так прагне мертве листя утекти,

Як від мольфара духи, – лине вільним
Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –
Й розкрилене насіння на могильне

Зимове темне ложе покладеш.
Нехай спочине трупом – мертво, низько.
Аж доки в сонний край Весна прийде,

Сестра твоя, сипне барвисті іскри,
І засурмить над долом досхочу,
Й бруньок отарам знайде пасовиська.

О дикий дух (де хочу – там лечу),
Хранителю, руйнівнику, почуй!

2.
Ти, що зриваєш мертве листя хмар
Зі сплутаних гілок небес і моря,
Мчиш через височин сум’яття й шал

Всіх янголів грози: ген, на просторі,
Крізь здиблений і вільний твій політ,
Зринають розпростерті в непокорі

Менади дикі косми, аж в зеніт
Від горизонту невиразних ліній
Близького шторму пасма. Рік вже зблід,

Ти тужиш гірко – він вмирає. Тіні
Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть
Густі пари, ущільнюють склепіння,

З якого рине чорний вир дощу
І полум’я, і граду: о, почуй!

3.
Це ти збудив з солодких літніх снів
Блакитне Середземне, що дрімало
В потоків кільцях, в кришталі і склі,

Між островів у бухтах. Так недбало
У снах зміїлись тіні древніх веж,
Палаців, вкритих моху покривалом

І квітом дивовижним, – не знайдеш
І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій
Проліг, сама Атлантика, авжеж,

Розверзла темні урвища, й побляклі
Морські ліси, зодягнені в парчу
Важку вологу, затремтіли, вклякли,

Здаля зачувши звук твого плачу,
Й посивіли від страху. О, почуй!

4.
Коли б мене ти теж листком помчав,
Коли б мене підніс – із хмар найлегшу,
Чи хвилею нестримною здійняв,

В свободі тебе, втім, не перевершить,
То хоч би долучитися, о ти,
Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,

Що разом в небесах могли б ми йти,
Як рівні. Та якби ж малому знати,
Що не наздоженеш тебе, прудкий…

Я вже тоді б, як зараз, став благати:
Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!
Життя шипами тіло рве завзято!

Тягар годин так владно тягне вниз
Того, хто вільним був, як ти, колись.

5.
Я буду тобі лірою, як ліс,
Що з того, що, як він, я облітаю!
Якби ж то наші голоси злились,

Цей спів, що сум осінній навіває,
Солодшав би, лишаючись гірким.
Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!

Свавільний, мною стань! Помчи думки
Сухі мої крізь світ, новий світанок
Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,

Як від багать незгасних жар багряний.
Серед людей хай йдуть мої пісні.
Для сонних нив нехай мій голос стане

Пророчим гласом! Вітре навісний!
Зима вже тут – чи ж довго до Весни?

За мотивами поезії Самеда Вургуна

Я стежками гірськими йшов
І в горах всесвіт свій знайшов:
Джерела, трав сріблястий шовк,
Річки... та друзів назавжди.
Там слухав музику води...

Азербайджан! Мій рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан, Азербайджан!

Я син землі і твоїх гір –
Поет, співець і богатир.
А ти - мій дім, гніздо і тил.
І повертаюсь я сюди,
Як птах закоханий, завжди.

А, відлітаючи у даль,
Зі мною твій гірський мигдаль,
Бо серце – не булатна сталь,
І мрія там, повір, одна -
Про тебе рідна сторона...

В снігу верхівки гір твоїх,
А хмари – це накидки їх...
О, скільки було днів лихих!
Палали саклі і мости...
Усе здолав, народе, ти!

Ти не скорився – ні брехні,
Ні спопеляючій війні,
І наяву, не уві сні,
Даєш ти сили й щастя нам -
Твоїм і донькам, і синам!

Азербайджан – наш рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан! Азербайджан!

(переклад пісні гурту "Nirvana" "In Bloom")

Здамо дітей на фарш.
Від сонця настрій наш.
Весна знов! Геть мороз!
Спермотоксикоз!

Гей, він, той хто знав
Всі наші пісні гарні,
Їх завжди горлав п’яний,
А також стріляв вправно!
Та не знав чому?
Він не знав чому?

Ми міцні як дроти.
Куревської породи.
Синцями вкриті досита.
Найкращі роки в розквіті.

Оригінал: http://www.poemvmeste.ru/Nirvana/In_Bloom.html

In Bloom

Sell the kids for food
Weather changes moods
Spring is here again
Reproductive glands

Chorus:
Hey, he’s the one who likes all the pretty songs
And he likes to sing along
And he likes to shoot his gun
But he knows not what it means
Knows not what it means, And I say |2 times

We can have some more
Nature is a whore
Bruises on the fruit
Tender age in bloom

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Переклад відомого християнського гімну

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.

Ти серце зболене зігрів
І всі жахіття змів.
Мені до віку не забуть
Ту мить, як я прозрів!

Крізь бурі, пастки і шторми
Нам довелось пройти -
До дому рідного в кінці
Нас допровадиш Ти.

Лише добро і благодать
Від Господа мені,
Моя надія тільки в Нім
Довіку, по всі дні.

Забракне десять тисяч літ
Щоб славить раз у раз
Отця, і Духа, і Христа
Що нас від смерті спас.

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.
2009

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

…Монетка валидола под язык –
И можно жить вот так, как жить привык,
Покорной мудрости живым укором,
То в тишину молчать, то слушать Тору,
Сжигая листья в жертвенном огне,
И спрашивать:
– За что всё это мне?

Октябрь старел… Так пожилой еврей
Как у Стены, у зимних батарей
Лицом прижался – и тихонько плакал
Молитвою дождей, кустов и злаков,
Где все слова сплетаются в одно:
- Позволь, чтоб эту чашу мимо… Но…

Но чаша уж полна, и никуда не деть.
Сначала ветер, а за ветром смерть –
Зайдут на кухню, сядут за столом:
- Шалом, уставший сыне наш, шалом…
Горит свеча. Шабат в календаре.
И он умрет.
В день первый. В ноябре.


__________________________________
Шабат – суббота, день отдыха.

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, вклонився заметілі білій?

Може, що почув ти, може що побачив?
За селом у полі загулявся, наче.

І, як п’яний сторож, загубив дорогу,
Тонучи в заметі, приморозив ногу.

Ах і сам я нині не стійкий од хмелю,
Із гостини в рідну не дійду оселю.

Там вербу зустрів я, там сосну примітив.
Піснею про літо їх узявся гріти.

І собі самому видався я кленом,
Тільки не опалим, а таким зеленим.

І, згубивши тяму, перебравши лишку,
Як чужу дружину, обіймав берізку.

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

Мацюпуля – файна ляля
Бідолайчик скисла геть,
Бо прийшла фацарна фаля
Й затовкла сливе на смерть.

Фалатала лялі льолю,
А крисаню геть зняла.
Отака сумотна доля
В лялі лепської була...

О, ти, фалю запрелюта,
О, маркітні дітваки!
Безкебеття і осмута...
Кепство, глупство і смішки!

A SCOTCH POEM.

Wee, crimson-tippet Willie Wink,
Wae's me, drear, dree, and dra,
A waeful thocht, a fearsome flea,
A wuther wind, and a'.

Sair, sair thy mither sabs her lane,
Her een, her mou, are wat;
Her cauld kail hae the corbies ta'en,
And grievously she grat.

Ah, me, the suthering of the wind!
Ah, me, the waesom mither!
Ah, me the bairnies left ahind,
The shither, hither, blither!

Pawlo Tytschyna

Das Himmelsblau füllt meinen Geist mit Wonne,
Wie süß sind Träume voller Sonne.
Das Grüne teilt mit ihm sein Gut -
Grüß Dich, die Welt! Ich lüfte nun den Hut.

Ein Bächlein windet sich im Hain.
Ein Schmetterling flattert am Blümchen fein.
Die Felder wellen und blühen üppiger im Mai -
Ich grüße dich, meine Ukraine, hierbei!


Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав -
Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля -
Добридень тобі, Україно моя!
1907

Переклад з англійської християнського гімну

Як пильнували пастухи овець в нічній пітьмі,
Господній ангел їм з'явивсь у сяйві неземнім.
Не бійтесь! - зляканих втішав, і так промовив їм:
Звіщу велику радість вам, що станеться усім.

В Давида місті щойно ось,- який преславний день! -
Прийшов у світ Господь Христос, – Володар всіх племен.
Підіть, погляньте, ось вам знак – не в шатах золотих,
Дитя, сповите в пеленах, у ясельцях лежить.

Силенна сила в небесах з'явилась ангелів,
І над землею забринів хвали і слави спів:
Всі славте Бога! – раз у раз лунає звідтіля,
Хай миром й спокоєм уся наповниться земля!
2008

Переклад з англійської відомого християнськго гімну

Мале містечко Віфлеєм
Вже сон заколисав,
Коли новий з'явився день
у темряві з темряв.
Зайнявся раптом сяйвом незвичним небозвід.
родився Той, Кого весь люд чекав багато літ.

В долину сліз зійшов Христос,
щоб смерть перемогти,
І Добру Звістку в царство зла
Із неба принести.
Хвалу несіте, зорі! Співа Тому, Хто є
В небесному просторі, – усе єство моє.

В найтихшу ніч, що тільки є
Свій мир небесний Сам
Спаситель в яслах подає
Всім струдженим серцям.
Невидимо й нечутно, крізь гомін бур і гроз,
До всіх хто тільки жде Його, – прийде Ісус Христос!

Будь з нами, Христе, повсякчас,
Твоя безцінна кров
Змиває гріх і кожен раз
Дарує нам любов!
Хор ангелів небесних співа про Бога сил:
«Прийди, пануй завжди між нас, – Ісус Еммануїл!»

2008

Переклад з англійської відомого християнського гімну...

Не бійся, душе, - твій Господь завжди
З тобою поруч в радості й журбі,
До Нього линь, до Нього лиш іди –
Він допоможе нести хрест тобі.
Не бійся, душе, Друг найкращий твій
Тебе провадить там, де мир й спокій.

Не бійся, ні, - минуле й майбуття
В Його руці, бо Він керує всім,
У Ньому певність, втіха і життя,
Твоя надія – тільки в Нім однім.
Не бійся, душе, – я скажу чому:
Вітри і хвилі коряться Йому.

Не бійся, душе, у найважчі дні
Коли найближчі зрадять в день біди, -
Лиш пам’ятай – Господь не зрадить, ні,
Ти свій тягар на Нього поклади.
За всі гріхи твої Він заплатив,
За тебе на Голгофі кров пролив.

Не бійся, душе – недалекий час
Коли з Христом навіки ми будем
На небесах, де Він чекає нас,
Де сліз не буде і земних проблем.
Не бійся, душе, злу прийде кінець,
Хто вірним був – отримає вінець!
2008

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

З драми "Троїл і Крессіда"

Агамемноне,
Великий вождь, міцна підпоро греків,
Ти наше серце, і душа, і дух,
Якому всі ми мусимо коритись
I мислю, й ділом, - вислухай Улісса.
Я схвалюю цілком промови ваші,
Твою, найстаршого у нашім війську,
Й твою, найстаршого між нами віком.
Повинна б Греція слова вождя
У мідь чи бронзу вкарбувать навіки,
А Нестерове слово срібнолите
Хай ланцюгом незримим, та кріпким,
Немов та вісь небесна, прикує
Проречисті уста до грецьких вух.
А все ж і ти, великий, і ти, мудрий,
Послухайте, що скаже вам Улісс.
Твердині Трої вже давно упали б,
I меч у Гектора із рук би випав,
Якби у нас був лад.
На жаль, немає єдності у греків.
Погляньте: в полі неладом стоять
Намети наші, і такий же нелад
У нас в думках. Коли круг ватажка
Не скупимось, як бджоли коло матки,
Який там буде лад? Як вождь у масці,
Ти розбереш, хто вождь, а хто підлеглий?
Недаром же і небо, і земля,
I всі планети зберігають лад,
Порядок, ступінь, форму, послідовність,
I поведінку, й звичай, і закон.
Отож і сонце в величі пишає
На сяйнім троні над планетним роєм
I поглядом цілющим береже
Од дії зловорожих нам світил,
Мов цар який, добра і зла пильнує.
Якби ж планети із орбіт зірвались
I шкеребеть пішли - то скільки лих
I знамень в світі сталось би, які б
Пішли бунти, потопи, землетруси,
Які жахи й страхіття, урагани,
Гвалтовні переміни й потрясіння
Основ ладу і спокою в державах!
Коли щаблі зламаються в драбині
Високих задумів - пропало діло!
Чи то ж устоять без щаблів порядку
Громади, школи, братства у містах,
Торгівля супокійна із замор'ям,
Родинне право, право первородства,
Повага віку, скіпетри й корони,-
Чи все оте устоїть без ладу?
Розбий оті щаблі, розладь ті струни -
Настане дисгармонія як стій.
В тім сум'ятті розбурханії хвилі
Заллють весь суходіл, перетворивши
В гамулу цю міцну одвіку твердь;
З недомислом з'єднається насильство,
I нелюд-син уб'є свого вітця;
Скрізь правом стане сила; правда й кривда,
Що їх судити має правосуддя,
Змішаються, і щезне справедливість.
Тож сила стане всім, вона перейде
В сваволю, а сваволя у жадобу;
Жадоба ж, той усежерущий вовк,
За допомогою сваволі й сили
Світ пожере, вкінці й себе саму...
Великий Агамемноне, коли
Порядок занедбаєм, прийде Хаос.
Де б уперед іти, а ми, як раки,
Назадгузь ліземо. Коли вождя
Не слухає його заступник перший,
А того нижчий чин, того ще нижчий,-
Ми маємо загальний вже непослух,
Що шириться, немов лихая пошесть,
Мов лихоманка та, нас трусить розбрат,
Труять нас завидки. Оця ж хвороба
Рятує Трою.
Хто винен в тім, що Троя й досі ціла?
То неміч наша, а не їхня сила.


Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К., Дніпро, 1990

Когда-то жили инки, племя,
Которого уж больше нет.
Одним у стенки пулю в темя,
Другим тайком шла смерть во след.
Кого задобрили дарами,
Кому омыли кровью путь,
И храмы, лишь седые храмы
Крапивой заросли по грудь.
И только ветер, ветер, ветер,
И только солнце, солнце, сон...
Над тайной букв, скупых отметин,
На скалах диких, как бизон.
И город, ввинченный в могилы,
Гибрид валторны и кота
Натянут нервами тугими
На звук священного щита
Удар, ещё раз: ухнет глухо
В вертеп, где лишь чужак, урод.
Залитое асфальтом ухо
Не знает имени: народ.
Убийц потомки, толстосумы,
Священных рек ползущий пляж.
Как ты возникла Има Сумак?
В похабный этот камуфляж
Как проросли твои молитвы,
Напевы древнего жреца?
Иль племя, мёртвое для битвы,
Отмстило голосом певца?
Чтоб он сопрано, меццо, басом,
Немыслимых октав земных,
стонал, метался диким барсом,
не занимая нот ничьих.
Ему бы оперы величье
И пышный гимн чужих молитв
Но он, могуч, не обезличен,
Поёт о том, что кровь велит.
Пусть смертной неподвластно время,
Но в гимнах, что поёт, завет:
Бессмертно тужат инки, племя,
Которого уж больше нет.

ÜBERBLICKT MAN DIE JAHRE
von Gottfried Benn

ОГЛЯДАЮЧИСЬ


Оглянувшись крізь роки
Від Уру і до Канн
які візьмеш уроки
Кабала, темний камінь.
Племен імена з мороку
стріла знамена меч
Вони прийшли із моря
загибли в ньому - теж.

Пісок вода і сонце
чиї години в них?
твої планети - сонні
вони до тебе йшли?
цих бризок – міріади,
ростуть із снів і мрій? -
здається, що дріади
очами час відмірюють.

Увінчаність озброєних
несла звитяги в дім
Лавр увінчав їх скроні
і втомлену їх мідь.
Лавр, мармур капітелі,
Ґордон і Ойґен принц,
Сіон, міста наскельні -
Куди прийшли? -

Оливи, віття пальми
творіння перших днів
мирт і лоза і псалми
для торжества Кущів.
Ці пальми, берег Сирту
маєстатичність крон
Вони – своє віджили
Пальміру їсть пісок.
Оглянувшись на роки
пінявий їх наплив
на барки, баркароли
вони були? Пройшли.
На сонячну і водну
на всероз'їдну тінь:
Твої фігури ходять
кабала, темний камінь.


* * *

Überblickt man die Jahre
von Ur bis El Alamein.
wo lag denn nun das Wahre,
Kabbala, der Schwarze Stein -
Perser, Hunnen, Laskaren,
Pfeile, Fahnen und Schwert -
über die Meere gefahren,
von den Meeren versehrt?

Wasser- und Sonnenuhren -
welche Stunde gemeint?
Welche Gestirne fuhren
häuptlings - alles vereint?
Welche Wasserkaskade
bis in die Träume erscheint -:
jene Uhr als Dryade,
aus der es tränt und weint.

Waffen mit Lorbeer gereinigt
brachten den Sieg ins Haus,
Stirn und Lorbeer vereinigt
ruhten die Helden dann aus,
Lorbeer, Marmor, Pylone,
Gordon und Prinz Eugen,
goldene Städte, Zione -:
thanatogen -

Palmen bei Christen und Heiden,
frühester Schöpfungsrest,
Palmen mit Myrten und Weiden
beim Laubhüttenfest,
Palmen an Syrten, an Küsten
königlich hoch und rein -
doch dann wandern die Wüsten
in Palmyra ein.

Überblickt man die Jahre,
ewig wühlende Flut
und die dunkle Barke, die Bahre
mit Helden, Heeren und Blut,
und die Sonnen- und Wasseruhren
schatten und rinnen es ein:
alles deine Figuren,
Kabbala, Schwarzer Stein.

з яких частин - із сну, содому, солі?
коли ти блиск, коли - ти тьмяний пил?
коли - спокійна гавань серця, ну а шторми
у інший час. а чим вони були?

ти - без нікого. сам - завжди єдиний
там - збурені у темній глибині
ростуть всі речі із твоєї середини
вертаючись до тебе - до землі.

а дивляться - по-різному. Одним
твої руїни, іншим - слід творінь.
вони тебе так бачать - половинно,
бо цілісність належна лиш тобі.

І ти побачив - близько джерело
і ще за мить - торкнись його руками
воно тепер таким, яким було,
ти погляд цілого побачиш - камінь.

не блиск дзеркал, і не вогняне тління
щоб поглядом у ньому - ти запутався:
це голова - потворна і безтіла
в Її очах - твоя сльоза і усмішка.


* * *

DAS GANZE

Im Taumel war ein Teil, ein Teil in Tränen,
in manchen Stunden war ein Schein und mehr,
in diesen Jahren war das Herz, in jenen
waren die Stürme - wessen Stürme - wer?

Niemals im Glücke, selten mit Begleiter,
meistens verschleiert, da es tief geschah,
und alle Ströme liefen wachsend weiter
und alles Aussen ward nur innen nah.

Der sah dich hart, der andre sah dich milder,
der wie es ordnet, der wie es zerstört,
doch was sie sahn, das waren halbe Bilder,
da dir das Ganze nur allein gehört.

Im Anfang war es heller, was du wolltest
und zielte vor und war dem Glauben nah,
doch als du dann erblicktest, was du wolltest,
was auf das Ganze steinern niedersah,

da war es kaum ein Glanz und kaum ein Feuer,
in dem dein Blick, der letzte, sich verfing:
ein nacktes Haupt, in Blut, ein Ungeheuer,
an dessen Wimper eine Träne hing.

BLAUE STUNDE.

I
я входжу в час цей синій, темно-синій
і сутінь цих кімнат, а там, а там
твої багряні губи - майже сни
ти, - їм покровом, темнота троянд.

ми ж знаєм двоє: це розмови
для других, тих що інші, ну а ми -
...тепер це непотрібне вже нікому:
бо перша це й остання мить.

і це мовчання - майже данність.
вже все - підвладне - німоти.
час, що проходить - він тобі не дасть
нічого. а твій покров - троянда пізня - ти.
II
о, срібним льоном - твоє волосся.
але зліта на рот в розпаді твій
порфірний цвіт, бажання й осінь
з твоїх, уже давно минулих вій.

ти срібло - вся, ти вся - в розпаді
там твій розквітлий снігопад
блідих троянд згасаючі корали
це рани, на твоїх губах горять.

бо - ти пропаща, ти - падіння слив
від щастя, що безстрашність втрат
крізь синяву, останню, темно-синю
ніхто не знає, чи була ти там?
III
та все ж чому, коли ти інших, інша.
троянд цих пізність принесла мені?
мені у відповідь ти скажеш «просто іній
у межичассі - не його, не твій, не мій».

«бо що початком - обірветься - знов і знову
а всім запевненням - тепер яка ціна
зімкнулась сутінь, нависає і просмолює.
і недосяжною для нас ця синява».

* * *

I
Ich trete in die dunkelblaue Stunde -
da ist der Flur, die Kette schließt sich zu
und nun im Raum ein Rot auf einem Munde
und eine Schale später Rosen -- Du!

Wir wissen beide, jene Worte,
die jeder oft zu anderen sprach und trug,
sind zwischen uns wie nichts und fehl am Orte:
dies ist das Ganze und der letzte Zug.

Das Schweigende ist so weit fortgeschritten
und füllt den Raum und denkt sich selber zu
die Stunde -- nichts gehofft und nichts gelitten --
mit ihrer Schale später Rosen -- Du.

II
Dein Haupt verfließt, ist weiß und will sich hüten,
indessen sammelt sich auf deinem Mund
die ganze Lust, der Purpur und die Blüten
aus deinem angestammten Ahnengrund.

Du bist so weiß, man denkt, du wirst zerfallen
vor lauter Schnee, vor lauter Blütenlos,
totweiße Rosen, Glied für Glied -- Korallen
nur auf den Lippen, schwer und wundengroß.

Du bist so weich, du gibst von etwas Kunde,
von einem Glück aus Sinken und Gefahr
in einer blauen, dunkelblauen Stunde
und wenn sie ging, weiß keiner, ob sie war.

III
Ich frage dich, du bist doch eines andern,
was trägst du mir die späten Rosen zu?
Du sagst, die Träume gehn, die Stunden wandern,
was ist das alles: er und ich und du?

«Was sich erhebt, das will auch wieder enden,
was sich erlebt -- wer weiß denn das genau,
die Kette schließt, man schweigt in diesen Wänden
und dort die Weite, hoch und dunkelblau.»

ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.

про мене невідомо на землі
полеглого на місячному тлі
оскільки я людина-каземат
до мене ззовні доступу нема

зпаду я з вас полудою на мить
бо на мені очей лежить блакить
а хто під ранок карими примарить
хай будуть карими

затямте те що я плавка вода
і пролягаю в диких болотах
в собі хоч скільки містите вогню
у складі вас я все заполоню

отож човна лаштуйте та весло
повідомляйте всохло чи зросло
в імлі мене наосліп ніч чи день
чи спливете
чи те чи те

Оригінал:
"я темнота" (Николай Сулима)
http://sulima.livejournal.com/46436.html
немногое известно обо мне
я космонавт забытый на луне
я человек-тюрьма и потому
дверей не открываю никому

я тот кого вообразите вы
на мне глаза небесной синевы
а если завтра карие подарят
то будут карие

запомните я тихая вода
текущая неведомо куда
и сколько в вас бы ни было огня
вы состоите из меня

поэтому беритесь за весло
пишите мне куда вас занесло
я темнота во мне плывут на слух
или идут ко дну
одно из двух

Р.М.Рільке

Господи, пора. Втішались літом бо доволі.
На сонця циферблат дай впасти тіні,
вітрам нині гуляти в полі.

Плоду останньому ти повним звели стати.
Із півдня пару днів йому ще дай,
наллється соком він нехай,
вину ж міцному солод увібрати.

Без дому хто, той більше не змурує.
Один хто, в довгу самоту порине.
Його безсоння і писання не покине.
Алеями довкола помандрує
у тривозі, коли вже осінь листя скине.

Моя Печаль! Ты здесь, со мной.
Считаешь дни осенней грусти
Прекрасной, сладостной порой,
И любишь силуэт пустой,
И путь промокший твой и грустный.

Бывает мне порой отрадно
Послушать слов твоих обман.
Нет пенья птиц – а ты и рада,
И на твоём убогом платье
Шьёт серебром густой туман.

В листве, оборванной с деревьев,
В унылых мрачных облаках
Ты видишь только умиленье,
И не хватает мне терпенья,
Чтоб до конца тебя понять.

Но почему-то вдруг я понял,
В чём красота ноябрьских дней
Перед заснеженной зимою.
Но говорить о том не стоит –
Тебе они в стократ родней!


Оригінал:
My Sorrow, when she is here with me,
Thinks these dark days of autumn rain
Are beautiful as days can be;
She loves the bare, the withered tree;
She walks the sodden pasture lane.

Her pleasure will not let me stay.
She talks and I am fain to list:
She’s glad the birds are gone away,
She’s glad her simple worsted gray
Is silver now with clinging mist.

The desolate, deserted trees,
The faded earth, the heavy sky,
The beauties she so truly sees,
She thinks I have no eye for these,
And vexes me for reason why.

Not yesterday I learned to know
The love of bare November days
Before the coming of the snow,
But it were vain to tell her so,
And they are better for her praise.

Robert Frost

Leisure

What is this life if full of care
We have no time to stand and stare.

No time to stand beneath the boughs
And stare as long as sheep or cows.

No time to see when woods we pass,
Where squirrel hide their nuts in grass.

No time to see, in broad daylight,
Streams full of stars, like skies at night.

No time to turn at Beauty’s glance,
And watch her feet, how they can dance.

No time to wait till her mouth can
Enrich that smile her eyes began.

A poor life this is if full of care,
We have no time to stand and stare

W.H. Davis

Досуг

Что наша жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.

Под ветками внизу нет времени стоять,
Легко и беззаботно природу наблюдать.

Нет времени смотреть, как где-то там в лесу
Проворно прячут белки орехи под листву.

Нет времени у нас ни днём, ни даже ночью
Глаза свои поднять и посмотреть на звёзды.

Нет времени увидеть тот танец, что всегда
Так просто и легко нам дарит красота.

И некогда нам ждать, пока её уста
Украсит та улыбка, что светится в глазах.

Ничтожна жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.


Вільний час

Яким є те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Під вітами дерев нема часу стояти,
Щоб довго і спокійно природу споглядати.

Немає часу в нас у лісі, лиш для втіхи,
Дивитись, як в траву білки кладуть горіхи.

І навіть уночі у нас часу немає
Поглянути, як небо зірками запалає.

І спрямувати погляд на істинну красу
Й її чудесний танець у нас нема часу.

Нема коли чекати, допоки на устах
Розквітне та усмішка, що світиться в очах.

Нікчемне те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Джерельним злотом сонця повен дзбанок,
Кущі та квіти розтуляють очі,
Поволі дишуть леготом урочим.
Десь у тумані рум'яніє ранок.

А на долоні інею останок
Спить і крізь сон водиці щось шепоче,
А ми з тобою – двоє поторочів.
...І вщерть росою повен сонця дзбанок.

Співай, кохана, ти надміру гожа,
Мені би вуст твоїх червлених тільки!
Моя жага страшна, сліпа, безбожна...

Та щойно ти вмовкаєш, як нізвідки
Береться жах і хоче ми втопити
В червлених росах сонцем скрізь розлитих.

PRAMALET JUTRO

Kroz cjelov zore česma zlato lije
Na busenje i cvijeće što se budi
I diše daškom mirisnijeh grudi
U mlakom miru sjena rumenijeh…

Na mojoj ruci blijeda žena snije,
Osmješkuje se kanda ljubav vodi, - ...
Nad tjemenom mi sjeknu očaj ludi, -
... - I rosna česma zlato zore lije…

- O, spavaj, draga, odviše si lijepa,
A ja se tako tvojih usnâ bojim,
Jer strast je moja crna, strašna, slijepa…

I kad god želim da na grudma tvojim
Otpočinem - strah neznani me hvata
Kroz cjelov rosni grimiznoga zlata…

переклад Avril Lavigne "With you"

На безлюдному мості,
В тихій темряві пустій
Я чекаю, та тебе нема.
Тільки дощ дрібний шумить,
Ні слідів. Безмежна мить.
Прислухаюсь — тиша, скрізь журба.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:
В цю холодну ніч
Виправляй життя,
Та візьми мене за руку,
В нове проведи,
Хоч не знаю, хто ти,
Та я...
Я — твоя. Я — твоя.

Оглядаюсь навкруги
На безлюдні береги -
Ні облич, нікого скрізь нема.
Це безладдя, бо усе
Правильність не береже
І ніхто не любить самоту.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:

Що за плутанина божевільна?
Я не можу так, я з розуму зійду...

Приспів:

* * *
von Felice Schragenheim

Що не було тебе, це - неможливо,
завжди, здається, була - ти - усім
це наші кроки разом - в ясність й тливо
через життя і мрію наших снів

Мені належних, з часу, коли у руки
своє ти світло віддаєш - мені
де твого серця цей повільний стукіт
де зможу я воздвигти - новий світ

і в час оцей не втратити спокою
хай згубне лихо, і зруйнують дім
та знаменом несу перед собою
твого волосся - мерехтливу мідь






Dass Du nicht immer warst - ich fass es kaum!
Mir ist, als seien wir stets so gegangen,
so ganz zu zwei durch Leben und durch Traum,
von Dunkel und von Licht zugleich umfangen.

So sehr gehoerst Du mir! seit ich Dich hab,
seit erst wohl zoegernd und doch voll Vertrauen
Dein Herz sich ganz in meine Haende gab,
fuehle ich Kraft, ein Leben aufzubauen.

So geh ich hoffnungsfroh in neue Tage
beim Neigen und Versinken dieses Jahrs,
weil ich wie eine Fahne vor mir trage
den Kupferschimmer Deines Haars.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -