Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.

Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!

Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...

    Віко каністри відкрилось помалу;
    крапнули трохи на пасмугу скла, -
    фарба на хвильку блакитною стала,
    жовтим й червоним на землю стекла!

Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.

Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.

...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.

    Задум назвали шкідливим й нечинним:
    вся ця алхімія - для неотес!
    Синє повинно лишатися синім,
    жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»

Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!

Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!

    Як, мовляв, так, - геніального діда
    гнобить недбалий якийсь бюрократ!
    Дід виняткову продукцію видав, -
    он, подивіться на наш апарат!..»

Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».

Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!

Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!

* * *

    Ну а допоки, примітливий змалку -
    Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
    І з будівництва - бетономішалку
    хлопці насилу вкотили в сарай.

Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.

Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.

Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»

    Лозунг на школі ви, певне, читали:
    «Металобрухт, піонере, збирай!»
    Й Вітька із Ванею тиждень тягали
    труби від водопроводу - в сарай.

Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.

Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»

Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...

    Боб-голубар із сусіднього двору
    (Вітька у контрах з ним часто бував)
    сів на паркані, цікавістю хворий,
    лускав насіння та спостерігав.

Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!

В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.

От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.

    Ввечері, тільки-но темрява згусла,
    трійця паркан подолала... В цю мить
    Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
    скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...

(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)

Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»

    Батько Бориса байкам не повірив;
    він в поліклініці фельдшером був, -
    температуру у Борьки поміряв
    й потім на тиждень у хаті замкнув...

В хлопців тимчасом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!

Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!

Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.

    Всі перебірки в бетономішалку
    впаяні міцно, старанно, навік;
    втягнуто вже аварійну мигалку
    й крісла-шезлонги в командний відсік.

В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.

Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.

Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.

    Труби насподі - це сопла ракетні,
    паливо - із сірникових голів;
    іспити вже відбулися макетні, -
    Вітька півста сірників попалив...

Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!

«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»

Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:

    «Що про нас скажуть оті венеряни,
    тільки-но ступимо ми з корабля?
    “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
    певне, сіренька така - вся Земля...”

А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»

Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.

Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..

    Навіть рішили найважче питання, -
    як їм для старту відсунути дах:
    кран будівельний надибав десь Ваня
    і до сараю на тижні притяг.

Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!

Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»

Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.

    І отепер, перед самим відльотом,
    мало в програмі не викликав зрив:
    місію виконав він, але потім
    вийти з ракети ніяк не хотів.

Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.

Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»

Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросивши його нашвидку...
Завтра уранці - летіти!

(2021)

        Прочитайте знову
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:

погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.

    Й дуже прикро та завидно,
    бо з вікна прекрасно видно,
    як ватага дітвори
    радо ковзає з гори.

Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.

Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...

    Й знов ученості заручник
    утикається в підручник:
    там в басейнах А та Б
    пішохід кудись гребе;

а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.

...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!

    Ось і Ваня Диховичний,
    хоч учивсь не феєрично, -
    вчення не занапастив,
    чверть закінчив без «хвостів».

Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.

    Й мали хлопчаки-спілчани
    найзахоплюючі плани:
    спорудити з часом... Ет!
    Цить, це поки що - секрет.

У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.

Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;

    не палив і не обідав,
    кривсь від рідних та сусідів,
    й знали всі, з яки́х причин:
    щось там винаходив він.

Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.

Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:

    ніби чаклуни-араби,
    дід в цеберко, повне фарби,
    непомітне щось натряс...
    Й колір - інший став ураз!

Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.

Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»

    Й раптом, в перший день канікул,
    обійшлось без грізних ікл, -
    дід сказав: «Ось ключ, тримай;
    фарбу тільки не чіпай!»

Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!

Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.

    Добрий час для Вані й Вітьки, -
    час здійсняти всі намітки!
    Стерли те, що дряпав дід:
    «Для усіх закрито вхід!»

І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!

Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!

(2020)

Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від уколів стерні.
У колії від коліс
підвід – і óбід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.

І вільхи – колій вкруги,
і жовті беріз верхи
ціпнуть у кілько кіп,
як ціпне зв’язаний сніп,
гледячи в неба звід.
І корч підкидає віз.
Дерева чують не птиць,
а скрип дерев’яних шпиць
і лайку гучну візниць.

***

Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)

В попоні лисячій – ба,
лукавіш лиси з горба
лісного, чий схил метка
огинає ріка,
минаючи і гайок,
де вепрю стромляє бог
в бочину жало стріли
в напівсвітлі-півмлі,
минувши знайомий мис,
вона під яблуню із
плодами п’ятнадцятьма
навідалась – не сама:
буцім ось-ось кивне,
але мимо мене,
дитя, що стискає плід,
задивлене куди слід.



-----------------
----------------

        Початкове слово
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Що не так із п’ятим «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.

    Долітали аж до стелі,
    як ракети «Фау-2»,
    то натоптані портфелі,
    то образливі слова.

    Хтось, досвідчений в дуелях,
    двері партою підпер,
    й герць наступний на портфелях
    далі гіршив інтер’єр...

Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?

    Висновок чиєїсь мами
    був готовий нашвидку:
    «Це - від програшу “Динамо”
    в першім колі “Спартаку”!»

    «Ні, - згадав був тато Ірки, -
    свари - завжди про одне:
    хто до верхнього одвірка
    без розбігу дострибне...»

І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.

    Вчув здаля вожатий Юра,
    як буянить дітвора:
    «Головне - література!»,
    і - болільницьке «ура!»

    Та перечив дехто першим,
    і розносилось з вікна:
    «У добу космічних звершень -
    важить техніка одна!»

Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».

    Перший голос був не зичний,
    не ревів, мов зграя труб, -
    був це Ваня Диховичний,
    всім відомий книголюб.

    Голос другий - винятково
    наполегливий й палкий, -
    тільки Віті Корабльову
    міг належати такий!

Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.

* * *

    Ваня був оратор вдалий:
    так цікаво повідав,
    що, заслухавшись, бувало,
    клас перерву пропускав!

    Й хай плели єхиди гірші,
    що пухкий він, наче сніг;
    а зате - напам’ять вірші
    довго він читати міг:

хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.

    Але й Вітька теж у масі
    певний мав авторитет:
    він зробив у третім класі
    гідро-пневмо-пістолет.

    Перевірку за рікою
    він для хлопців влаштував -
    пістолет стріляв водою
    й більш ста метрів струмінь дав!

І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.

    Зав’яжи йому всі очі
    та завдання розтлумач -
    то й на дотик він робочий
    зложить радіоприймач.

    Змайстрував електропраску
    аж на сорок кіньских сил
    та приладив автозмазку
    в холодильник марки «ЗІЛ»;

місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!

    Та настройку Вітька здвинув,
    й робот став ловити ґав:
    він пізніше на хвилину
    дзвоник на урок давав;

    а іще - кружляв навколо
    й уривався раптом в клас...
    Діда вітькиного в школу
    викликали вже не раз.

Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»

    (Дід і сам, усім на подив,
    надто запальний бував;
    щось весь час він винаходив
    й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

    От і знадобились збори, -
    рішення якесь знайти;
    та, до речі, ще й докори
    щодо Вані розгребти:

на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;

    він - знавець літератури,
    приклад з нього брав весь клас;
    на уроках фізкультури -
    він «захворював» ураз.

    Де колись якесь змагання,
    зразу перший - Корабльов;
    ну, а Диховичний Ваня -
    у болільниках ізнов...

Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;

    насмішив і педагога,
    Віру Павлівну саму:
    Біломор-канал у нього
    раптом впав у Колиму!

    Плутав дати історичні
    і культур взаємовплив;
    а зате він блискавично
    чи́сла множив та ділив.

* * *

...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.

    У дівчат - свої підходи,
    в справі цій - звичайно мир:
    хто у класі верховодив,
    той і був у них кумир.

    Та теперь - проблема, згодься:
    два рівнісінькі кути,
    два великих полководця;
    під чиї знамена йти?

Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.

    З цього боку: «Фізкультура!
    Техніки пріоритет!»
    А відтіль: «Література!»
    Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

    «Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
    й навіть робота зліпив!»
    «Космонавт Титов на вправи -
    з томом Пушкіна ходив!»

Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...

    Та, почувши про Титова,
    всі по партах розійшлись, -
    після Ваніного слова
    запал дівся весь кудись.

    І тоді згадали, нащо
    був цей спір до хрипоти:
    не призначити, хто́ кращий,
    а двом хлопцям помогти.

Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.

* * *

    Вітька й Ваня сторопіли,
    вчувши про такий підхід;
    втім, що́ збори ухвалили -
    те й виконувати слід.

    «Значить, так: бігцем за місто!» -
    Вітька перший в шефи встиг.
    Ваня, хоч і змок геть-чисто,
    та до фінішу добіг.

І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.

    І змагались два лукавця
    не без грішної мети:
    кожний іншого старався
    до знемоги довести.

    Ваня трохи що не плаче:
    кожний день - то вплав, то вскач,
    то візьми ріши задачу,
    то сідай паяй приймач...

Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!

    І під час взаємних звітів
    раптом Вітька проказав:
    «Знаєш, Ване, я помітив:
    залюбки читати став!»

    Й Ваня посміхнувся щиро:
    «Силу я набув таку,
    що тепер рази чотири
    підтягнусь на турнику!

Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»

    І збагнули враз обоє:
    «Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
    Та такі, що і водою
    їх тепер не розіллєш.

    ...Кажуть, приклад - одиничний;
    та у школах знов і знов
    буде й Ваня Диховичний,
    буде й Вітька Корабльов.

І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?

(2020)

Не забувай по світах,
як б’є у пристань вода
і синіє у ній
неба круг рятівний.

І чайки усе ячать,
і щогли горі тирчать,
і хмари низько летять,
ніби зграя качат.

Хай у серці тоді,
як риби у цій воді,
б’ються несамовиті
миті на самоті.

Хай чується мушель хруст
і наїжиться кущ,
і хай тобі помагає
згага гарячих уст

розуміти без слів,
чом піна морських валів
у ріні береговій
чатує гребні нові.

***

Пісні щасливої зими

Пісню щасливу зими
на пам'ять собі візьми,
щоб линули наздогін
звуки її радінь;
місцина, куди як міг
біг, не чуючи ніг,
щастю твоєму в масть
в рими щоб уляглась.

Віддих дудою губ
уберіг щоб погуб,
як від пилу збавля
оченя янголя.
А іззовні – провал
твоїх зим укривал,
тих, що після відлиг
не вибілює сніг.

Отже, íде весна.
Іч, як крівці тісна
вена: лиш полосни,
рине море весни.
До безсмерть нас нести
повінню самоти
відпливуть в двійко уст
парні рими осмут.

Пісню радінь зими
на пам'ять собі візьми.
Те, що чулось у ній,
не лунає в сумній.
В ній чистіші сльози
ожеледі лози,
де твоя, серед віть,
радість життя тремтить.


------------------------

Коли народжується день за обріями світу,
то ми питаємо себе, – кого він має гріти,
якою гамою тонів, якими кольорами
він розфарбує майбуття над синіми морями?
І дізнаємося тоді, що спокою немає,
і справедливість на землі не скрізь перемагає.
Де розвидняється, там день висвітлює причини
фатальності, що зріє ще і точить серцевину.
Ми є нащадками дідів, що розірвали пута
неволі, рабства і тому народ не обманути.
Я темношкіра, в мене є лиш одинока мати,
яка виховує мене. І я прийшла сказати
що відчуваю цього дня напруженість моменту
і довіряю наш девіз моєму президенту –
якщо з юрбою віч-на-віч не зводити рахунку,
то досягаємо мети найвищого ґатунку.
Ми об’єдналися давно у неподільні штати,
тому нікому не дано союз цей роз’єднати.
Нехай в нас різні кольори, характери, культура,
але між різними людьми у нас не буде мурів.
Ми не зважаємо на всі відмінності між нами,
бо уповаємо на те, що є над голова́ми,
бо маємо вперед іти до миру і порядку
і не допустимо ніде ні розбрату, ні сварки.
Не треба зброї і біди. Беремося за руки,
аби гармонія була і жодної розлуки,
заради щастя й майбуття дітей земної кулі,
а всі тривоги і жалі ідуть в часи минулі,
коли нам боляче було і соромно за себе,
та сподівалися на те, що нас єднає небо,
що ми пов’язані у цій напруженій толоці,
та цю дорогу не легку́ долають переможці
і не тому, що ми ніде не знаємо поразки,
але тому, що ми себе не ділимо на частки.
Святе писання праотців усім нам обіцяє
від виноградної лози плоди земного раю.
Коли закопані мечі, то вистачає часу
побудувати всі мости, аби одного разу
побачити стрімке плато́ на пагорбі крутому,
і не боятися іти по цій стезі додому.
Ми успадковуємо день, який сьогодні вранці
нам сили духу додає, бо ми – американці.
Це із минулого путі в сучасне і грядуще –
надійні засоби мети, щоб відновити суще.
У нас є розум, і снага, і сили вистачає,
що радше націю знесе, ніж знову роз’єднає.
Без демократії чекай руїну та розруху
і маячню та суєту, що заважають руху.
Ще є періоди, коли ми сходимо з орбіти,
та демократії ходу не можна зупинити.
На те й історія, яка розподіляє ролі.
Народи дивляться на нас як на гаранта волі.
Новітня ера настає, в якій немає броду,
та є у руслі течія до правди і свободи.
Ще не готова до висот уся моя країна,
але радіємо, – мине і ця лиха година.
Коли питають: « Чи могло дійти до катастрофи?»
Відповідаємо: « А ми – господарі епохи».
Від катаклізмів на землі немає панацеї,
та управляємо самі фортуною своєю.
Ми не вертаємось назад, а ідемо до того,
що на скрижалях житія начертане від Бога.
Держава сильна на віки, а нація єдина –
сувора з ворогом, зате непереможна й вільна.
Нас не лякає ні вогонь, ні із небес каміння.
Цю естафету понесуть майбутні покоління,
аби інерція зусиль і непосильні речі
не осідали тягарем на їхні юні плечі.
Де милосердя і знання являють силу права,
там буде правда, і добро, і цілісна держава.
Ото ж, давайте, ради них відновимо країну
сильнішу й кращу, ніж була в історії донині.
Могутнім подихом грудей, що бронзою окуті,
ми зцілюємо світ ідей на кожному розпутті.
Підні́мемося до висот дорогою відваги,
де наші предки підняли революційні стяги,
де наша слава майорить від заходу до сходу,
де вітер віє як озон північний для народу.
Підні́мемося із озер вологою до півдня
гарячого, де на віки – і чорні, й білі – рівні.
У кожній гавані надій, у кожному куточку
ми відбудуємо свій дім, як щит Свободи – зодчі.
І являться у всій красі талановиті люди,
яких історія ніде й ніколи не забуде.
І запалає день новий картиною ясною,
і сонце вийде із тіні зорею весняно́ю.
Лише б це світло на землі ми не могли забути,
якби ми тільки-но змогли цим світлом людям бути.

01.2021

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
надійного сховку перлини вмістом.
1988



--------------------------------

Безсенсове, злостиве віддаля,
безлисте, ледь не стадії вугля
сягаючи у кольорі, зі зла
природою підібраного для
безвихіді – яка і звихи віт
ніяк не калькулює, і давно
уже у кільцюванні зим і літ
своїх неперебірливе, – воно,
корінням ідучи у перегній
зі свого листя прілого, у тьму
верхівкою, тирчить і нині в ній,
як символ всепогідности, чому
ніхто не напучав нас, вперекір
немозі сторонитися допір,
бодай на невибагливий позір,
ні сонця, ні зірок, ані сокир.


----------------------

Алея зі статуями з отверділої грязі,
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, зі вовною їх навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.

Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двадцяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.

Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.

Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.

-----------------------------

Як той метелик до вогню,
Летіла в спраглім пориванні
В любов – країну чарівну,
Де я порину у кохання!
Де кожна мить в раю немов,
Де не страшне мені ненастя,
Країна розкоші – любов,
О, так, любов!
І тільки в ній буває щастя!

Та інший час тепер прийшов:
Ти одягнув собі личину.
Я зрозуміла, що любов
Країна, де усі не щирі.
Моя біда – скажу ізнов,
Що я тобі наївно вірю,
Країна брехунів – любов,
Все та ж– любов!
І жителі в ній лицеміри.

Навіщо плачу від розмов
І посміхаюсь недоречно?
Країна зрадників – любов,
Там люди, мабуть, безсердечні.
Але трава проб’ється знов
Крізь перепони і напасті.
Країна весняна – любов,
О, ця любов!
Бо тільки там буває щастя,
Буває щастя!

09.02.2021

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
поводив я очима, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
бозна-де батько думкою витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались прикінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному знайшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
а вже дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
чиїм впованням слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувався сутінок Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно проголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну зоддаля.
Юродствує, німуючи, земля.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Ніщо її потуг не сокрушить.
Душа твоя, нагадую, грішить!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоєї істинний вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя гріхи тобі простить,
душа тебе єдиного зростить,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя тебе і піднесе.
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти, ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

Коли вітер вщухає і тиша пастушу сумку
не шпетить ще за перешепти і неприм’ятий ряст
безтурботний ще – як подобає зелені –
і зір зосереджується на рисунку
шпалерів, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо шуршить,
у поміч зелу – пройнятись рацією доконаного.

***


Семенов

Владіміру Уфлянду

Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
І бігла сталева лента вагонів з тамтих теренів.
І в однім із них їхав у відпустку дехто Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
І бодай Іванов, Петров, Сидоров ся б явили,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Задумаєшся помалу і, кинувши
погляд лугом,
глипнеш і тетерітимеш – буцім на глум полудам:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
І не тільки лиця, а й утілень їх, поєлику?
Схожість у них тільки в тім, що нема їм ліку,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід глюку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє, зіллям
корова сита;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993

***

Мій сину, темно надворі.
Не час у ліс одному.
Не допоможеш ти сестрі,
О, синку, будьмо вдома!

Там люта холоднеча скрізь,
І вітер виє сильно;
Тому у цей дрімучий ліс
Не йди, моя дитино!

О мамо, мамо, втри свої
Сльозою вкриті очі.
Я знаю, що знайду її
І викраду у ночі.

Не буде ні спокійних снів,
Ні радості самому;
Я звик до снігу та вітрів,
Чекай обох додому.

Дивилась довго у вікно
Зажурена матуся;
Та син із ночі все одно
У хату не вернувся.

Розтанув сніг, і вітер стих,
І засіяло сонце,
А мати жде дітей своїх
Весною у віконці.

Порхал на Рождество снежок,
Гулял морозец лёгкий,
А шаловливый ветерок
Сдувал снежинки с ёлки.
Снежинки падали, кружась,
Колокола звонили
Как будто плыл небесный вальс…
О Деве, о Марии
Молитва в храме вознеслась,
Что миру в утешенье
Когда - то Сына родила
Во благо и спасенье.
Горит торжественно свеча
И перед образами
Молитва наша горяча:
Бог да пребудет с нами!
Татьяна Юдина

Среда, 6 января 2021, 19:15
Перевела на украинский язык 6.01.20 19.45
Літав на Різдво сніжок,
Гуляв морозець легкий,
А пустотливий вітерець
Здував сніжинки з ялинки.
Сніжинки падали, кружляючи,
Дзвони дзвонили
Неначе плив небесний вальс ...
Про Діву, про Марію
Молитва в храмі піднеслася,
Що світу в розраду
Коли - то Сина народила
На благо і порятунок.
Горить урочисто свічка
І перед образами
Молитва наша гаряча:
Бог хай буде з нами!
Середа, 6 січня 2021, 19:15

Переклала українською мовою 6.01.20 19.45

Як живеться Вам із іншою,–
Чи простіше? – Змах весла! –
Чи по узбережжя лінії
Швидко пам’ять відійшла
Там, де я – плавучим островом
( В небесах – не по воді!)
Душі, душі! – будьте просто ви
Сестрами, не як – тоді!
Як живеться вам з простою
Жінкою? Без божества!
Самодержицю з престолу
Скинувши (сама зійшла).
Як живеться вам – кохається –
Щулиться? Встається – як?
З митом вічної банальності
Як вправляєтесь, бідняк?
«Цих судом із перебоями
Досить! Дім собі найму.»
Як живеться без любові вам –
Мною обраний, чомусь!
Апетитніше й поживніше
Їжа? Звикнеш – не пеняй…
Як живеться вам з подібністю –
Вам, хто знехтував Синай!
Як ведеться вам з чужинкою,
Із тутешньою! Пройшло?
Сором Зевсовими віжками
Не шмагає вам чоло?
Як співається, здоровиться –
Можеться-живеться як?
Вічно з виразкою совісті
Як вправляєтесь, бідняк?
Як живеться Вам з товаром
Ринковим? Ярмо – круте?
Після мармурів Каррари
Як з трухою живете
Гіпсовою? (З брили висічений
Бог розбитий там лежить!)
Як живеться зі сто-тисячною
Вам, який пізнав Ліліт?
Ринковою новизною
Ситі? Звикнувши до див,
Як живеться із земною
Жінкою без почуттів
Шостих?
Чи пізнали щастя?
Ні? В провал без глибини ¬
Як живеться, любий? Тяжче?
Так, як з іншим і мені?

2020

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

І я любив. І звідав ласки –
Безтямний хміль любовних мук,
І перемоги і поразки,
І ймення: ворог, й слово: друг.

Було всього... Та що я знаю?
І лиш у спогадах і снах
Із памяті видобуваю
Їх незабутні імена.

Було їх безмір. Та для мене
Одна в них спільна риса є
В красі нестримній і шаленій –
То пристрасть і життя моє.

На хвилі пристрасті злетівши,
Я бачив наче віддаля
Коли фатальна пристрасть іншу
До ложа потайки вела.

Все ті ж розмови і обійми
І звично трепетні уста
І пліч докучлива подібність...
Ні! Дійсність прикра і пуста!

І, прикидаючись веселим,
Із снігових найвищих скал
Я шлю лавину до ущелин,
Де я любив і цілував.

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Вертумн

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того, як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
зокрема – у дітей. Щодо стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бубнять "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця витівника Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє прикінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної мостини
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



***


Портрет трагедії

Погляньмо в лице трагедії. Уважмо її морщини,
її горбоносий профіль, підборіддя мужчини.
Почуймо її контральто з нотками чортовини:
хрипла арія висліду застує писк причини.
Здраствуй, трагедіє! Аванси тобі чималі.
Мої вітання, зворотня гране медалі.
Розгледьмо пильніше твої деталі.

Загляньмо до її віч! Сахнімося сплеску болю
зіниць, що націлюють карим зусиллям волю
у окуляр на нас – у партер, або в долю –
впритул і навкидь, колами – даючи гастролю.
Добрий вечір, трагедіє з героями та богами,
з кепсько вкутаними занавісом ногами,
зі власним іменем, щезлим у спільнім гамі.

Вкладім їй пальці в рот з розхитаними цингою
клавішами, з опаленим вольтовою дугою
піднебінням в підзолі диму рідні з югою.
Задерім їй поділ, угледьмо її нагою.
О, здивуй нас, трагедіє, прояви милість!
Зобрази зраду плоті, врочистий виніс
тіла, кондовий мінус, ображену безневинність.

Припасти до щік трагедії! Чорних патлів Горгони,
шерхатої дошки потойбіч ікони,
зі збіглою – вилицею, як на Схід вагони,
зорею, що обирає кашкетів кант і погони.
Здраствуй, трагедіє, одягнена не в моді
епох зі судейськими стусанами по морді.
Хороше тобі на природі, та ліпше в морзі.

Впадім у обійми трагедії зі хтивістю ловеласа!
Плюхнімось у її немолоде м'ясо.
Продірявмо її наскрізь, до пружин матраца.
Якось, та витримає. Так виживає раса.
Що нового – в репертуарі, трагедіє, в гардеробі?
І – кажучи про товар у твоїй утробі –
як роль крупної тварі на тлі мізерії дробів?

Вдихнім нестерпимий сморід! Пахвину і нечистоти
помножмо на суму п'ятих кутів та на їх ківоти.
Зойкнім в істериці: "За кого ти
мене мала і маєш!" Стерпімо напад блювоти.
Я вдячний, трагедіє, що ти допір невтолима,
що – ні аборту без херувима,
що не проходиш мимо, пробуєш пиром вим'я.

Обличчя її потворне! Воно прогляне крізь маски,
ряску, замазку, стидливі краски,
п'ясті зі пальцями для розв'язки,
невгавних овацій, правця, тряски.
Я вдячний, трагедіє, за всі твої одкровення,
як колуном по тімені, як врізана лезвом вена,
тим пак, якщо гребуєш часом, у нім непевна.

Хто ми, властиво, не-статуї, не-полотна,
щоб нехтувати поталами, нищачись незворотно?
Хизуйсь ними, як приплодом, якщо завгодно;
цікавішим тим пак, якщо річ безплотна.
Кинь гидувати, трагедіє, якомога.
Як воно, коли жанр – гибель всього святого?
Недарма тобі личать і піджак, і тога.

Глядімо: вона усміхається! Вона кепкує: "Попався!
я тут. Хай пліткують, що акт почався,
щоб кінчитись. Звільніть від разків зап'ястя.
Дайте мені людину – і розпочну з нещастя".
Нумо, трагедіє, приступай. Зі голосівок, горлом
обери "и", осідлане ще монголом.
Перероби на іменника, зроби його дієсловом,

і вигуком, і прислівником. "И" – це і вдих, і видих!
"И"– хрипимо, блюючи від утрат і вигід,
або – ломимось в двері на табло "вихід".
А там стоїш ти, з дрюком, вічі навикат.
Бий навідліг, трагедіє. Чави нас, міси як тісто.
Ми з тобою пов'язані, даром що не намисто.
Плюй у душу нам особисто,

якщо видно, куди! Оберни цю річ в трясовину,
котрої Святому Духу, Отцю і Сину
не розгребти. Продіряв, як шину,
введи їй кубик аміназину, ввіткни там і сям осину:
плекай, трагедіє, схожість душі й природи!
Гібрид архангелів й золотої роти!
Паплюж, як сказав Мічуріну фрукт, породи.

Внівець, подруго, звелась і твоя сила.
Ніччю ти трясла ксивою і грозила,
цитувала Расіна, була красива.
Тепер лице твоє – як потупла в кут перспектива.
Так дивується стійло стаду і ґрунт – секвої.
Скрізь бовваніє твій абрис – правовіч або лівовіч.
Пеняй на петлі воріт хлівові…



----------------------------------

Прочла сегодня в клубе Писатели за добро стихотворение Светланы Гордеевой, которое очень поучительно ....
Если художник рисует
Если художник рисует
«Что от сердца исходит — к сердцу должно привести»
Людвиг Ван Бетховен
Если художник рисует,
руки его не хвалите.
Если по раю тоскует,
просто его поддержите.
Сердцем рисует художник,
душу свою рисует.
Вашему сердцу, может,
песню свою адресует.
Та красота, что в сердце
вечно живет и гнездится,
сквозь потаенную дверцу
выскользнет, воплотится.
Перевела на украинский язык 4.12.20 17.02
На фото -мой рисунок.
Якщо художник малює
«Що від серця виходить — до серця повинно привести»
Людвіг Ван Бетховен
Якщо художник малює,
руки його НЕ хваліть.
Якщо по раю тужить,
просто його підтримайте.
Серцем малює художник,
душу свою малює.
Вашому серцю, може,
пісню свою адресує.
Та краса, що в серці
вічно живе і гніздиться,
крізь потаємні дверцята
вислизне, втілиться.

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас,
і фронти, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

Генерале! З логістикою – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: рушник – наждак;
це, ви знаєте, діє мені на нерви.
Нині й місце відхоже, гадаю, так
гидко не тхне, як олтар Мінерви.

Генерале! Ми тут у багні усі,
і червовий король наперед святкує,
і зозуля німує вже. Упаси,
втім, учути нам, що вона накукує.
Я гадаю, казати пора "мерсі",
що противник не атакує.

Наші дула обвислі тирчать униз,
ядра розм’якли. Одні горністи,
сурми свої розчохливши, із
рвійністю тою, що й онаністи,
дрючать їх так, що на дотик рук,
ті добувають звук.

Офіцери бродять, попри статут,
в галіфе і кітелях різномастих.
Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
потихеньку дають собі ради наспіх,
і шаріє, як спущений на ніч стяг,
наш сержант-холостяк.
-----------------

Генерале! Я бився за вас допір,
ані шансу не маючи від початку.
Я не повівся на сяйва зір,
крім годящої вам на шапку.
А тепер, як у казці тій, сам примір,
в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

Генерале! Шкода, та життя мина.
Намість лишатися при остачах,
нам належить спити до дна
чаші свої в самосійних хащах,
ба, не та у життя довжина,
щоби гірше в нім класти у довгий ящик.

Генерале! Душа боронить тіла.
Душ не їдять черваки злорадства,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а тяга братства;
краще встрявати в чужі діла,
ніже радіти своїм гараздам.

Генерале! У мене тепер – мандраж.
Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
Чи нестача дам? Або просто – блаж?
Не зарадять цілителі, коли кухар,
я узагальнюю – без образ,
– не добирає, де сіль, де цукор.

Генерале! Боюсь, ми загнані в кут
простору мстою – як залишенці.
Наші піки іржаві й не подадуть
знаку, чи поблизу є мішені.
І не сіпнеться тінь наша далі нас
у рокований час.

-----------------

Генерале! Смерти я не боюсь.
Гляньте в досьє, погортайте папки.
Байдужі мені кулі. Плюс
я не боюсь ворогів і ставки.
Хай мені ліплять бубновий туз
межи лопаток – прошу відставки!

Я не бажаю вмирати з-за
двох або трьох королів, позору
віч моїх далі за небеса
(річ не у шорах, – валім на штору)
Доля жити за них мене
двічі хай омине.

Генерале! Годі з мене. Мені
бридне хрестовий похід від видив,
ніби укляклих в моїм вікні:
гір і лісів, річкових розливів.
Гірше, щойно світи земні
пізнані тим, хто охляв і знидів.

Генерале! Не думаю, що ряди
ваші кидаючи, послаблю.
Не убачаю у цім біди:
я не соліст, та чужий ансамблю.
Саме виймаю мундштук з дуди,
нищу мундир і ламаю шаблю.
-----------------

Птахів не видно, та чути свист.
Снайпер, що тексти які тантричні,
чи то наказ, чи дружини лист,
всівшись на гілку, читає двічі;
і на гармату маляр внівець
звів з нудьги олівець.

Генерале! Це час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти.
Академії жде гуртовий екстаз;
ваші баталії та натюрморти
ширити будуть світогляд мас,
розрізи віч і дугу аорти.

Генерале! Я маю сказати – ви
леву крилатому брат при вході
в двері під’їзду. Такі, як вид,
нині не здибуються в природі.
Ні, не те, щоб ви неживі,
биті тим пак, – вас нема в колоді.

Генерале! Віддайте мене під суд!
Суть неуникна і під правилом:
сума страждання дає абсурд;
най же абсурд володіє тілом!
Хай і воно бовваніє тут
чимось чорним на чімось білім.

Генерале, зважте на ще одне:
Генерале! Місія рими слову
"умирали" – надить до вас мене;
нині сам Бог від зерна полову
в ній відділив, і тепер вона
виконана сповна.
-----------------

На пустирі, де вночі мигтять
два ліхтарі і гниють вагони,
наполовину з рамен шмаття
блазня стягнувши й рвучи погони,
я ціпенію, як відбиття
камери Лейц або віч Горгони.

Ніч. Я віддався б цілком одній
жінці божественній за увагу.
Те, що тут коїться у мені,
нижче небес, але вище даху.
Те, що хвилює мене в цей час,
не стосується вас.
-----------------

Генерале! Без вас і слова мої
звернені у посполиті, спільні
нам порожнечі, чиї краї
ген в широченній, глухій пустині,
щойно на картах, де ми її
бачити б мали, нема в помині.

Генерале! Щойно цього звання
гідні ви, значить, пустелі та ще
личить оаза, вона ж – мана
для верхівця; верхівець цей наче
я; я пришпорив свого коня;
кінь, генерале, туди не скаче.

Генерале! Я бився, як жаден лев,
я ж полотно і плямую стягу.
І картковій хатині без клею зле.
Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
Не повестись на великий блеф
клапоть паперу дає наснагу.


----------------------------

"Канал, де тупо утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс практично майже весь.
І доста роз осипалось, і днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль, відмитою від крови,
повз підприємств сигари трубні.
І вже чужинець задирає сукні
туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
а як прискіпливий художник
натурниці, аби вгодить
тій статуї, яка перестоїть
всі відображення в каналі,
в якому Розу й доконали".

--------------------------

О, якби птахи чулись і хмарки заскучали,
і стало би синьо-синьо в очах ясних,
трелі дзвінкій назирці й дверям з ключами,
і тим, кого і не стріти ніде, крім в них.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
І щойно помітиш: пчілка минає улій
з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
О, якби речі прозорі та у цупкій сині
невидимі, та тужавіти узялись
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.



-------------------------------------

Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Та насуваються нівідки одноманітні лиця,
місцини, буцім учора внесені спіхом в карту,
і заповнюють вакуум. Мабуть, ми геть невдатні
окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста поваплено. "В нашім роду – в ваганні
ти б підмітила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Дійсно бо: невським струмам
зайвого відображення ноша й геть непосильна!
Де там матері та її каструлям
вціліти в перспективі, перейначеній життям сина!
Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла
тане, злигавшись з немочами клітинок –
калічних звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і стискай потилицю з її болем назирці,
бубони у млу "вмерла, вмерла", аби не чути,
як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці,
ситі дзенькотом здаваної посуди.





--------------------

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
завваживши, що, головно, задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку та
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
Лиш отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старечі – всі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
не збавлені окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.


***


Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі

Якову Гордіну

Пак, не в торгових справах взагалі,
лишаючи в чужих кутах кулі
своїх жалів,
ні світ-зоря, впритул,
з гірко́тою у роті, на тверду
поверхню я ступив в чужім порту.

Була зима.
Зернистий сніг сік щоку, а земля
чорніла, білих зерен буцім для.
Ревун хрипів щосили навсібіч.
Іще в парадних ціпеніла ніч.
Я рушив пріч.

О, ці земні міста в досвітній час!
Готелі вимерлі. Недвижність чаш,
пітьма в очах
сліпих богинь.
Крізь вас не гріх проникнути нагим,
докіль державний не почнеться гімн.

Густий туман
гортав квартали, як читач – роман.
В тяжкій облозі крижаній Лиман,
що той язик материка, взнаки
сірів; вгорі – півплями, півмазки,
пливли хмарки.

По сходах зо добрячий хмарчос
завдовжки, наче той матрос
чи той мальпост,
вверх, деручи
поруччя нігтем, скули срібнячи
як фіш лускою сліз, я волочивсь.

Один як перст,
як в ступі просторіні вкляклий пест,
апостол зміни місць – казав поет
вітчизні спину і лице тому,
в чию не випадало бахрому
гайнуть йому.

Зі чавуна
він був відлитий, буцім пахана
над рухом голос віщував: "Хана
пересуванню!", а з того кінця
землі подтакнув подзвін бубенця
шматком свинця.

Податлива іззовні даль,
заточена в чітку горизонталь,
вві млі синіла, оголивши сталь.
І я відчув, як чоботи – жорства,
на вишкіл маршовий "раз-два",
протест єства.

Авжеж, і скронь
його торкав, і вилиць аквілон,
теж радше спозаранку, і резон
чкурнути геть – читався по губах;
він також відчував, що справи – швах
на шальках ваг.

І він, авжеж,
чекав на те, чого ти ждеш
від долі: волі. Простору без меж,
як хвилі, котрі бог безкраїх нив
ховав від нас ревниво; втім, змінив
на милість гнів.

Грек на фелюці прямував в Пірей
без вантажу. І упирі з трієр
вивалювались зі страмних дверей,
як чорний пар,
на стоптаний здовж-поперек бульвар.
І я там був, і я там в сніг блював.

О, виднокруг,
де сердце зазвичай скидало в’юк,
цей інструмент держави, відки звук
в світобудові – геж, не сорок сороків,
тривалістю у череду віків,
а брязк цепів.

І світ відлив
це брязкання в того, хто не відплив,
того, чиї зронили кілька слів –
"Стихіє вільна, прощавай…" – уста
тюрмі широт, де кануло життя
без вороття.

Катма у нашій мові узнаки
відмов собі й від себе, як рядки
тужливі мимохіть, щоб від руки
копіюватись вік. Так набігає на
пляж в Ланжероні хвиля, і вона
їх плин сповня.




----------------------------------

Слухняна сльоза

В житті все склалось!

І склалось безсумнівно.

Хоча були, я думаю сумні

Життя моменти.

Та все минуло вже,

Та все вже утряслось…

І відстоялось…

ЗагалОм,

Живемо, творимо, не киснем.

Мабуть забули вже маленькі ролі,

А може й не було таких.

За це звичайно вдячні долі…

І так від ролі і до ролі

ЙдетЕ…
В кіно і по життю,
Спектаклях…
Можливо щось втрачається

По краплях?

Неначе шкіра, що шагрені

Зжимається…

Але ж і жест, і голос, і сльоза

Все – та ж….

Вона слухняно, так по бороді
У променях юпітера щезає,
Бринить, як тремола, зникає
У шелесті партЕра.

Собі ви кажете, - я не покаюсь!

І долі іншої не хочу я…

Це мій Ковчег і Ноя роль –
Моя!

Так, ви із Могікан останній

І королівський ваш, по праву, трон

А ваші ролі камертон

колегам вашим і не тільки.

А ще зробити треба стільки…

Ви не жалкуйте ні про що…

Хай заздрість злиться, вам то що…

І не судіть себе ви строго,

Бо ви Актор…..
Актор від Бога!!!.

В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
І я йшов, хоча був ще замолоду сідий.

Червоніли у другій, як дранка зі стін, ножі,
і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
у ній більш було простору, чим снаги.

Третю – щомога товсто вкутував пил, як жир
пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
І це надило мене більше, ніж отчий дім,
бо частенько траплялось і поза ним.

А четверту згадати радий, але не зміг,
бо у ній було, що у звивинах лобових.
Отже, я ще живий. Горіло там, далебіг,
або – лопнули труби; от я і збіг.
------------------------------

"Єврейська пташино, вороно,
куди тобі сиру шматок?
Щоб каркати поночі, щойно
оброниш? – картати лісок?"

"Ні! Вільсі чужий, або вéрбі,
яким довжина – основне,
сир з місяцем схожий в ущербі.
Він профілем звабив мене".

"Ти радше своя астрономам,
вороно, чим жертва лисиць.
Я бачу, дісталось воронам
у профіль не менше краси".

"Це я сподівалася шлюбу,
і, поки не здибався лис,
помножила рису сугубу
на скибку і декілька сліз".


***



Відповідь на анкету

За віком я би посідав уже
пост в уряді. Не по мені лише
а) їхніх цифр стовпці, б) їх інтриги,
в) габардинові цупкі вериги.

За демократії чи в пазурах тирана,
з обіймів й виспані, встають миністри рано,
і мало в світі що огидніш спозаранок,
за пухлі течки їхні й зав’язки на бантик.
Нестерпні їхні килими – самим узором
вітіюватим зі його підзолом
зі мікрофончиків, з безбарвним пилом мішаних –
поживи пагонам могутнім діл намічених.

Тим пак дратує зір фільонка з плінтусом,
коричневість ця, прямокутність з примісом
освічености; цей рельєф вівса з пшеницею
і контури держави форми шніцеля.
Ні, я зажду з посадою міністра.
Все хутко обрида мені, що прикро.
А ще – непам’ять на імéна та по батькові.
Либонь, це отроцтва взнаки гріхи онанові.

Коли з вітчизною стосунки усвідомлюю,
я впізнаю її в лице, тим паче – голою:
лице в неї – моє, і я второпав це.
Катма, пак уряду, що так себе соромиться,
чи я – не член його. Звиняйте, різко мовлено:
мені, нівроку, щось таки пороблено,
чого не виправиш ні виборчими списками,
ні жодним кодексом, ні просто різками.

Лиш ті вдостояться звання громадянина,
хто в жодний чин не покладеться ні на

кого – від урядовців до наркотиків –
за винятком хіба самих себе і ходиків,
хто їх затятіш і не згоден з роллю гвинтика,
щоб де – цілком природна річ, чи – дич яка,
не смів з-за спини натякати усевидячий
портрет начальника з цвяха, від жаху ціпнучи.


-----------------------------------

VІІІ Горбунов і ніч

"О, ми і обезсмерчені умить!
Мій розум, буцім звивини підстилки,
від сяєв твоїх доказів коптить
подобою нікчемної коптилки…
Хай йому трясця, так дістав коліт!
І демони в мені – як дріжжі з діжки.
А огниво мій ґніт не веселить!
О, Горбунов! У карку моїм тільки
від тебе чутим крівцю пломенить –
як іскра пломенить сухі опилки!"

"Пішов… Мені лишився монолог.
Плюс радіус нічного циферблата…
Підкинув яблук, як у жар скіпок,
і змився, копіюючи Пілата!
Слід і собі укутатись, куток
найти краями піл свого халата.
На тім’я натягнути котелок
в ошматті капустяного салату…
Які зірки?! Волога стель, підлог.
У шибці відбивається палата.

Безодня ночі засклена. Меж ляд,
палата в ній тісниться і двоїться.
За вікнами – переплетіння ґрат:
назовні не проникні сонні лиця.
В цім просторі навспак вони і сплять
навиворіт – відтам, де хто улігся.
Але мені безсоння не здолать.
Заснути б… радше – самозагубиться!
Заглибитися – передом назад –
в свою, принаймні, душу очевидця.

Заснути б… Санітари на посту.
Застава так собі. А чи остання?
У перепонах множить тісноту
і безконечність, річ самодостатня.
І я в своїх очах уже росту,
і шиби, понукаючи зростання,
стискають межи ліжками версту…..
І у легенях опік від зітхання,
коли далеку вгадую звізду.
Основа у тяжіння – гальмування!

Основ основа – у здоровім сні!
Точніше, оздоровленню основа.
Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?!
Убавім мову тут про Горбунова!
Сон – певно не базік-говорунів
чи яблук очних витівка чергова.
Фройд каже, що усі ми — бранці снів.
Дивує, втім, повірка вибіркова…
Могили випрямляють горбанів!..
Невідворотність зцілення – зумова

несхибна… А самоти сум’яття
вторує німоті хіба сусідніх
моєму ліжок. По мені, то я
тоді лиш єсьм, коли є співбесідник!
Я словом долучаюсь до буття!
Їм спадкоємець треба і наслідник!
Ти, Горбунов, найвищий мій суддя!
Я – посередник сам собі і звідник
між сплячим і не гідним забуття,
як свист – передніх вибитих звсідник…

Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат
прокрив її… Було б цілком до речі.
На цей – забитий наглухо – квадрат
припало і лице моє, і плечі.
А це було б розбещення стократ,
і втеча відображення. А течі
тим кепські, що усяк дегенерат
на ризики ведеться молодечі,
втекти, хоч головою, в Ленінград…
О, Горбунов! Радію у полегші

з тобою, як нормальний ідіот,
і бачу себе радіусом стрілки!
Не вичерпати всіх її щедрот,
ні тут, ані за межами тарілки,
по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот!
Тобі у ній не вивудити рибки!
Ти вартуєш добірних мук заброд
непересічних, як на їхні мірки.
І невсипущий жах таких істот –
у тиші настіж зяючі одвірки

туди, де їх очікують. Грішу
немогою до тебе догукатись.
Чув, Горбунов! Допоки я дишу,
твоїм жадаю маревам віддатись!
Тобі у молитвах своїх годжу!
І нікуди від слів твоїх діватись!
Прийди до мене! Слів твоїх прошу.
Волію їх відлуння дослухатись!
Тому на них доноси і строчу,
що не бажаю з ними розлучатись,

коли ти віддаляєшся… Прийди!
Не те, щоби жахався я розлуки…
Зі вольною і трясцею щепти
до тебе простягаю свої руки.
Як річ, що понукає до нуди –
отетеріння розуму і скуки –
не згадуй, Горбунов, мене, не мсти!
Як та луна, що дляє й дляє звуки,
від забуття жадаючи спасти,
люблю і віддаю тебе на муки".

ІХ Горбунов і лікарі

"Ну, Горбунов, оповідайте нам".
"Про що?" "Про ваші сни"."Їх оболонки".
"Озвучитися дайте іменам".
"Про циркуль"."Ямочки на щічках доньки".
"Дочка ні при якому боці снам".
"Складімо, Горбунов, тамті шматочки".
"Наснилось море"."На хрін воно вам".
"Обійдемось, гадаю, без примочки".
"Без ваших "по морям і по волнам".
"Почніть, якщо бажаєте, з Опочки".

"Кому це треба?" "Треба"."І сповна".
"Це вам на благо"."Репліка у дусі
червонокапелюшковім. Вона,
ви знаєте, цікавилась в бабусі
стосовно вух, чия величина…
"не бійся" – та казала, – "йой, боюся",
"так ліпше внуку чути!" "Ось так на!
Тут, скорше, річ у вас, у боягузі".
"А криха порятована"."Хто-зна".
"У всім є плюси"."Ліпше бути в плюсі".

"Що мовчите?" "Ждемо, авжеж, не прощ!
Не сердьте нас манерами правдивця!"
"Чого ти ждеш?" "Можливо, лжа також,
позавічно, принаймні, устидиться".
"І що тоді?" "Природніше, атож,
на рівних спілкування, як годиться".
"Щоб я вас прислуховувався?! Що ж,
пора вколоти кальцію, сестриця".
"Він весь тремтить"."О, це природний дрож".
"Ум гостриться в очікуванні шприца".

"Ну, Горбунов, пригадуєте ви,
що снилось?" "Тільки море"."А лисички?"
"Шкода, наразі жодна…" "Ти диви!"
"Мені шкода!" "Гадаю, в силу звички".
"Так за дружин покійних, чи живих,
що подались до біса на кулички,
пригадують мужчини"."Зви-не-зви,
"шкода" – лунає суто чоловіцьки".
"Хоча цілком підійде до вдови".
"Впишімо це усе до рапортички".

"Сни виявляють нитку і канву
того, що дійсно коїться в мужчині".
"А те, що відбулося наяву,
мужчин цікавить менше по причині…"
"І я її озвучу, сам назву".
"Так, Горчаков. Бо справа не в личині
нап'ятій; ви то ніби й на плаву,
та ваші сни – це борсання в пучині".
"Сон не притока, що тече в Неву.
І устя потурає не кончині

а множенню"."Гадаю, щоби шваль
всіляку не плодити зайве, спосіб
найдуть підхожий"."Та іще печаль.
Ріка, як переконує філософ,
стоїть на місці, біжучи у даль".
"І ми уже в парафії морозів".
"На цім Ньютон засновує мораль".
"О! і Ньютон як тут!" "І Ломоносов".
"І лютень, пак, за вікнами?" "На жаль,
пора заметів, сплячки і доносів".

"Як місяць, він один не дме у вус,
не долічившись днів"."Як ті каліки".
"Однак збігає легше"."Зізнаюсь,
з великою полегкістю"."А ріки?"
"Що, ріки?""Замикаються до усть".
""А люд тупцює, гріючи кінцівки".
"Здогадуєтесь, що вас жде?" "Боюсь
собі зізнатись: довідка опіки? "
"Зі щойно набалаканим, дивлюсь,
вам світить і зостатись тут навіки".

"За віщо?!.. але слід, утім, в узді
заціпитись, як у обідді бодня".
"Гукнути Горчакова"."При звізді
бесідувати гарно з ним"."Дубова".
"Є всюди плюси"."Іменно й тоді".
"І всюдисущий він, як Ієгова;
хоча він і доносить"."На гвізді
тримається здебільшого підкова".
"Це нонсенс: Горбунову на хресті
покластись унизу на Горчакова".

"До чого перебільшення?" "Кому,
кому, шановний, в поміч ця Голгофа?"
"Однак це – катастрофа"."Не пійму:
тепер у вас і вічність – катастрофа?"
"Тепер він проти вічности тому,
що бачить вічність корком зі півштофа".
"Так, так, це все йому не по уму".
"Що, Горбунов, не проти спити й кофе?"
"Пощо мене покинув!" "Ви чому
волаєте?" "І знову Горчакова

він кличе"."Ба, не донька, не жона,
а Горчаков!" "Річ суто в егоїзмі".
"Ви певні? Горчаков?" "Еге ж, сповна.
Чув, Горбунов, облиш потуги слізні.
Твоя подальша участь нам ясна".
"А Горчаков?" "Ну, тут стенання пізні:
розлука вам судилась. Дружбана
відпустим. Не зациклюйся на слизні".
"Однині, як завжди, по добрій тризні,
почнеться вічність"."Тиша навісна".

Х Розмова на ґанку

"Громаддя міста в мороці густім".
"Як зошит у лінійку наготові".
"І божевільні громіздиться дім".
"Як вакуум нутра світобудови".
"Фасад ховає вистуджений двір,
замет, дровітню врівень з деревáми".
"А це не є розмовою, допір
і позаяк описане словами?"
"Тут – люди, ніби збавлені ума
в утробнім стані і жахах тойбічних".
"А власне люди? Власне, вже сама
ця змога називати їм подібних
людьми?""А уявити вираз віч?
Кінцівки їхні? Голови і плечі?"
"Імення удостоюючись, річ
виповнюється в мові. В складнях речень".
"А тіл частини? ""Іменно вони".
"А місце…""Божевілля зветься домом".
"А дні?""Поіменовані і дні".
"О, це і постає усе Содомом

слів невситимих! Звідки їх права?"
"В цім домі імена у порожнечі".
"Як швидко набухає голова
словами, пожираючими речі!"
"І це причина головокружінь".
"Як море – Горбунову; не здорово".
"Не море, бач, до берега біжить,
а слово насувається на слово".
"Слова – як миро від святих мощей!"
"Дими речей, з коромисел обвислі…
У назві – ніби прихисток речей".
"Від власне сенсів?"."В деякому смислі".
"Від заповідей гнаного Христа".
"Від всякого страждання"."Бог із вами!"
"Він і словами користав уста…
Але і захищав себе словами".
"Чом, власне, віще слово варте свіч!"
"Гарантія, що в морі не утонем".
"І смерть його – єдина в світі річ
двозначна"."І тому – життю синонім".

"А вічність – як? Так само, на столі
стоїть вона сказалом в козакині?"
"Лишень єдине слово на землі,
предмет свій не поглинуле понині".
"І це єдиний прихисток словес?"
"Заледве"."Осіняючися Хресним
Знаменням, світ рятують"."Ба, не весь".
"В синонімі не зверх того воскреснем".
"Не зверх"."А от любов, як не назви –
встає до суєти словес стіною".
"Або ви небожитель; або ви
поплутали потенцію з любов’ю".
"І годі слова, далі від прикмет".
"І годі непроникного покрова,
так здатного поглинути предмет,
і більш при цім щемкого, ніже слово".
"І, щойно зір стає на бік пітьми,
доречні зауваги проти збочень:
і слово – річ. І в нім спасенні ми!"
"Вречевлюється все, окрім умовчань.

Умовчання – це будучина днів,
потала їх вперейми нашій мові,
зі всим, що зголосилося у ній
у миті стріч з самотою в змові.
Умовчання є будучина слів,
у голосівки канула причинність
всіх уречевлень з боязню кутів;
потік, що перекриє слову вічність.
Умовчання спіткає і любов;
це – простір без перепусток, що муху
не випустить; пульсуючи, як кров,
її фальцет у нім не чує згуку.
Умовчання – це "отепер" для тих,
хто жив до нас. Умовчання – суть зводні,
що у собі єднає всіх німих,
глаголити не пріч за них сьогодні.
Життя – це діалог перед лицем
умовчань"."Перепалка речі й речень".
"Спір сутінок з розмитим їх кінцем".
"І стіни – узірець для заперечень".

"Громаддя міста в мороці густім".
"Хаос і шкіц піткань прямої мови".
"І божевільні громіздиться дім,
як вакуум нутра світобудови".
"Прокляття, як же дме з її кутів!"
"Твої прокльони слух мені не колють:
куди не кинь – суціль звитяга слів".
"О, це нутра іменників глаголять!"
добути корму до заходу сонця".
"Здіймається над обрієм звізда,
знайти собі яркого співрозмовця".
"Ба, і рівнина, скільки умлівіч
не гається поштар, тебе у скруту
підтримає розмовою всю ніч".
"Чим іменно?" "Нерівностями ґрунту".
"А голоси в розмовців є? Агов!
Їх мішанка авжеж не випадкова?"
"Високий голос – значить Горбунов,
а той, що нижчий – голос Горчакова".

ХІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось?" "Як завжди".
"Тоді не приставатиму"."Направду,
прокинулись в мені мої ж стиди".
"Але бракує міри їм і такту".
"Орел!" "Куди там! Нитики, як ти
в цім доказ. І приреченість, по факту".
"Якому?" "Запроторення сюди".
"Ти можеш так довести до інфаркту.
Іди ти вкупі з фактами… туди".
"Тоді не рвімо чинного контракту".

"Тобі то що?" "А біс його"."Авжеж…"
"То ти мене покинеш?" "Після Паски".
"Ну, і куди ти подасися?""Геж,
додому що"."А приймуть без опаски?"
"Міркую ще"."Ти, власне, де живеш?"
"На розголос катма моєї ласки".
"Мовчи, бо на брехні не проведеш".
"Як хочеш"."Не розказуй мені казки".
"До мене ти ніяк не попадеш".
"Об чім це ти?" "Так, про канун розв’язки".

"Тоді ти правий"."Думаю, що прав".
"Ще думаєш?" "Ну, вирвалось невправно.
На сумніви я сам не маю прав".
"А чим займешся вдома?" "Угадай но".
"Таку манеру бесіди обрав,
взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно".
"Не в стилі річ, такий у мене ндрав".
"Не з’їв би ти ще яблука?" "Звичайно,
якщо не пожалкуєш, що віддав…
Узяв і гайда, віра або майна –

ось два мої заняття головні.
А решту бачу зайвим і стороннім".
"О, віч моїх полуда! Нарівні
з візьми і кинь! – доконаний синонім
всього, що нині коїться в мені".
"Не бійся, ми тепер тебе бороним".
"Що значить "ми"?" "Ба, не мели дурні.
Дай руку і довіримось долоням?"
"Гаразд, що не підкладеній свині".
"Невже ми нашу дружбу так хороним?!

Ти міг і подобріти, друже мій".
"Таким і був, коли явився з чрева".
"Буття, утім…" "Чайку тобі?" "Налий…
і визначає…" "Гріти?" "Ні, не треба…
свідомість нам… Або, нехай, зігрій".
"Читав, авжеж, наліво справа сперва?"
"О, за єврея ти перемудрив!"
"Єврей знімав і яблуко зі древа
пізнання, брате"."Дивлячись котрий.
Знімала Єва"."Видно, він і Єва".

"Розумник, і в пошані був здавен.
І основоположником науки.
І ім’я звучне"."Ліпше без імен.
Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки
і за оцей, в паліндромони крен".
"Він також обрікав себе на муки.
Тепер він вождь народів і племен".
"Панмонголізм! Які глибокі звуки!"
"І вирок, наче акомпанемент…"
"Не до розлуки, геж"."Не до розлуки.

А що розлука?" "Знаєш, не пійму,
тобі це нащо?" "Так, для картотеки".
"Розлука пізнається по тому,
з ким у розлуці. Хто у ім’яреки
ці затесавсь. І як там одному
йому лишатись з міркувань безпеки?
Близького віддавати – то кому?
І як надовго?" "А навік?" "Далекий,
тоді стоїш, утуплений у тьму
ту саму, що зіниці, перш ніж меркти,

собі готують для густого сну.
А иноді здригаєшся від горя,
картину змалював собі ясну.
І ні тобі лисичок або моря".
"А як пора припала на весну?"
"Весною легше"."Спірно це. У спорі
не забувай про поля білизну".
"Тоді ти – ніби вирване із поля".
"А ясна не кровлять, коли засну".
"Ну, знати, є на те Господня воля…

А що тобі розлука?""Маячня…
Ну, клацнуть і позаду мене двері.
Коли удень, можливо, сяйво дня".
"А ніччю?" "Позаяк, по атмосфері".
"Ну, може, десь і блимне навмання.
А ні – то прихистить лавчина в сквері".
"А втрачене тебе не здоганя
у спогадах?" "Усі вони химерні".
"А втрат передчуття – також дурня?"
"Нікчемніш, аніж черевам – вечері".

"Нікчемніш? А години у нитті
про дружбу?" "Її нить кріпка і нині.
Принаймні, щодо спільного в житті.
Разом нам ліпше, мабуть, по причині
сугубій в бутії…" "Та не на "ї"!
Не бутіє – але буття"."А ти ні
оте, ні се… і річ у небутті,
коли мене не буде у помині,
як своєрідній мітці на рівнині".
"Моїй, еге ж, опорі в німоті…"

XII Горбунов і Горчаков

"Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
"І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
"Щеці ще ті – у сенсі густоти,
аби чекати ліпшого: не густо".
"А щі і так здебільшого пусті.
І приказка – нівроку"."Пусто суто.
Їм оцту б трішки задля гостроти!"
"Геть пусто"."Що стосується смаку, то
відмінні й пустота від пустоти".
"Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

"Ну, позаяк горує пустота,
на часі попоститись і самому
у домі, де завчасно Піст настав".
"Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
"Так, наша географія проста".
"А що по тому? Де воно – по тому!
Кому воно? Після зняття з хреста?"
"Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
"Тоді дадуть лаврового листа".
"І розведуть на око дозу брому".

"А це не може кінчитись добром.
Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
"Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
Ти бачив, що він коїть з головою:
Бабанов розлучився зі срібром,
Міцкевич – зі бровою вороною.
Мене спіткав на тімені розгром,
не довго і до мізків геморою".
"Бром – це стіна між бісом і ребром,
щоб мізки не морочились любов’ю.

Попив його я в армії"."Один?"
"Вся армія. Ми видумали слово.
Він називався "супротистоїн".
Яка із ним Уланова-Орлова!"
"Я був брюнет, але тепер блондин.
Не проділ – пліш! Порушена основа…
Тканин нема… а мріяв до сідин
дожити…"."Далебі, діла, панове".
"Які діла, шановний? Опочинь".
"А що, як ця дурня не тимчасова? "

"Яка?" "Зі волосінню"."Не дрижи".
"Та холодно"."Засунув би ти руки
під укривало"."Правильно". "Скажи,
що є любов?" "Сказав… Аби ще звуки
та посували смислів рубежі…"
"Любов є передмова до розлуки".
"Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
постану, аби правнуки і внуки
на голову щось клали"."Ні, лежи".
"Та я без позаяків і докуки".

"А най їй трясця, – студіні з вікна!"
"Так щілі у замазці!"."То – про око.
Глянь, он і батарея льодяна!"
"І брудно тут, і холодно, і вогко…
Гляди, зоря над деревом, – вона
без телескопу видна"."Одинока
на око, ще не значить, що одна".
"Оце і я подумав ненароком,
а що, як хрест та попиляти на
ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

"Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
Давай уже, кажи начистоту".
"Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
"Так, зуб на зуб і я не попаду".
"Ти ба!"."А бути людяним – залежність.
Склади поліна ліпше як звізду".
"І правда. А про око – і причетність
до вічности, ні докорів хресту".
"Аби лишень не глупа нескінченність".

"Котра година?" "Пізня, як і ніч".
"Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі".
"Дружина, донька там. І ними сниш.
Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
"Я теж поженихатися не пріч.
Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
гигикаєш: ба, дався умлівіч
мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
"Ну, монотонна річ не варта свіч.
У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

"Котра година?" "Миті до нуля".
"О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
від цифір, а скажу тобі, що для
полегші "о" я відданіший плюсу".
"Ну, видав мимохіть я кругаля…
Множ прикус і на позіху спокусу.
Чого ти домагався, як валяв
все в купу?" "Недоступности Ельбрусу".
"А впадини годящої Земля
не виглибить на пліч твоїх обузу?"

"Коли уже і скучив по горі,
то думай про Ґолґоту, по причині
того, що березіль в календарі,
і кану я в якій-небудь лощині".
"Чи óболоком, буцім у чадрі,
зіграєш духа в онім чортовинні".
"На свій аршин ти міряв – на порі
твоїй двоглавій сніговій вершині
не уміститись у моїм аршині,
падкім на кучугури у дворі".

ХІІІ Розмови про море

"Безсмертя обіцяє твій підхід!
А я, з твоїм пророцтвом, апріорі
уже наполовину інвалід.
Як снів моїх прожектор в коридорі,
твій світоч мені мли не веселить…
І це не в докір, далебі, не в спорі
суть справи. Та нехай йому горить!..
В немеркнучім, здійнятім горі зорі
щось усякчас незле таки бурлить,
немовби море. Думаю, що море…"

"Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота.
Не дасть мені оточення вороже
без дрожу чути це і без стида
за світоч. Адже води моря – ложе
западини. Одначе, зась підстав
зійти туди, хай істина й дорожче…
Однак тобі я шкоди не завдам!
Куди мені! Тим пак, супроти ночі
не певен ти, це море чи… Біда.
На що, прости м’я, Господи, це схоже?"

"Гадаю, море… Чайки на молу
хапають з рук жіночих крихи хлібні.
І вітер, подивований теплу
у дранті піл, вбира в оборки пінні
їй туфлі… І вона, вітрам на тлум
відкинув чілку, в сутички чаїні
шпуляє хліб і дивиться у млу…
Стає далекозорою у рвінні
угледіти в Туреччині пчолу".

"О, так, це море. Іменно воно.
Його пучина, відки недаремно,
як витязі, ми вийшли так давно,
що, не чіпляйся ти цієї теми,
забув би я, що є у нього дно
і горизонт, і різні ще системи
в цім просторі, крім тої, де дано
і барвам стін двоїтись, безіменним
з ліловим в смугу – нам; де, все одно,
поверхні не перечать жадним денам".

"Це дещо, значно більше, аніж ми,
що гріє нас, хоча не батарея,
рівняє гори-впадини з людьми,
і знов здіймає з поміччю Борея,
і знов несе углиб своїх струмин.
Я відчуваю, як вібрує рея
тих сходин, що виводять нас зі тьми
в безодні та у висі емпірея
зі пінним закипанням бахроми –
безсонним ескалатором Нерея".

"А я в морях не виявив підстав
для піших мандрів, для довіри водам.
Хіба, прихопить, звісно, льодостав.
Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам
кінця не видно. Пак літа й літа,
невідомі й тевтонським родоводам,
триватимуть вони. Кудись у даль
дедалі ти брестимеш перегодом,
де в море вітром зіткана вода.
До кого лиш, – зі цим небесним зводом?"

"Для цього і моя душа слаба.
Я – хвилі, а не викрашені наші
простінки бачу всюди, де судьба
приб’є мене, від Раю до параші.
І це, мій Горчаков, не похвальба:
у цім водонебеснім єралаші
об чім була б іще моя мольба?
Для гожого різнити їх годящі
й морські вали – як гаубиць пальба
молінням слізним щодо вмісту чаші".

"Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня.
Гаразд, забув я витівку з дровами…
Пригадую, кружляв ти навмання
та окіл снів. Я бавився словами,
і я сказав, що сон – це спадок дня,
а ти назвав лисички островами.
Кажу й тепер те саме, що зрання,
що дуже жорстко нам під головами.
Тепер ти бачиш: море – маячня!
Хіба що сон, ба, з більшими правами".

"А що є сон?" "Основа всіх основ".
"Вві сни ми і впадаємо, як в ріки".
"Ми в темряву впадемо. Без обнов
твій розмисел. Що толку від каліки!"
"Сон – вихід зі затьмарень"."Горбунов!
Якому ми століттю нині свідки?..
Аби ж новий!" "І людові – покров".
"При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? "
"Люд поринає в сон, спливає знов".
"Що ж визначає суть його?" "Повіки.

Заціп їх, і побачиш темноту".
"А як при світлі?" "Однаково, врешті…
Як раптом зауважиш видноту…
Одну, і другу… на приміті треті.
У вухах шум і холодно, як тут.
І парапет, на нім дитина в светрі.
І чайки хліб хапають на лету".
"А я, я не стояв на парапеті?".
"Усе, що бачив я в хвилину ту,
чіткіше, чим тебе на табуреті".


ХІV Розмова про розмову

"Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт!
"Бабанов, будь за свідка: той ще крендель.
"Дивись: я щойно встав на табурет!
Без ґудзиків халат мій і без петель!
Ти бачиш, Горбунов, мій силует?
Кальсонів колір?" "Бачу руку, пензель..."
"Дивись, розмажу зовсім твій портрет.
Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль!
Тепер із моря буде вінегрет!
Гад! Ти це чуєш?" "…Мене, мене, текел…"

"Ах, так! Тоді понюхай кулаки!
Доводиться учити істуканів!
Отримуй бо!" "Анумо, дай взнаки,
хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?"
"По моєму, Гор-банов"."Ти гріхи,
я бачу, відпустив мені! Зі кранів
твоїх не ллє ще океан!" "Ги-ги".
"Що скалишся? У, барани погані!"
"Чого ви там зчепились, бирюки?"
"Міцкевич, щезни! Я із ветеранів,

і раз моргала – я тобі сказав –
чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі,
і ніч уже." "Так я й оперезав
за те, що не від болю і поволі".
"Кажу тобі, гальмуй і відповзай!"
"Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?"
"На кого преш, комахо? За базар,
гляди, порву пащеку!" "Нумо, вмовкли!"
"Гов, мужики, якого ця буза?"
"Пес його зна. Під хвіст, напевно, соли

посипано"."Атас! – Гов, не стирчи!"
"До ліжок, нумо!" "Ба, уже добігли!"
"Ти, Горбунов, заціпся і мовчи,
немовби спиш"."А він і склепив вирла,
уже заснув"."Атас! Дзвенять ключі!"
"Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Облиш його уже"."Самі дебіли…"
"Ну, Горбунов, подайся в стукачі…"
"Та він заснув"."Ну, братці, ми і влипли!"

"Як лікарів вітають? Га? Мерщій!"
"Підвестися повинні, небораки!"
"Є нарікання?" "Як у вас харчі?"
"За шум я чув, а де боїв ознаки?"
"Яка там бійка, забавки мужчин".
"Ага, медбрат наплів, забив нам баки".
"Ти не виляй"."Мостини дощ змочив?"
"Та сцяки це"."Я бачу сам, що сцяки.
Не що таке ручай, кажу, а чий!"
"Так чий, орли?" "Га, козаки кубанські?"

"Міцкевич!" "Га?" "Ану, підтерти вмить!"
"Нам, лікарям, за побут ваш боліти".
"А Горбунов розлігся чом?" "Він спить".
"Він, значить, спить, а ви примірні діти?"
"Уже уклались"."Правильно, лежіть".
"Ну, ми пішли"."І нічого хропіти".
"І щоб я чув, як муха пролетить!"
"Мені б до вітру…"."Мусиш потерпіти".
"Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід".
"Ось вам з новин: супутник на орбіті".

"Хух"."Горчаков, це ти напудив, га?"
"Іди ти ік…" "І гайда, гайда спатки".
"Оце б до Великодня пирога".
"І розговітись. Маселка б, ковбаски…"
"У докторів цікавитись вагавсь?"
"А міг і скористатися з підказки:
він сам питав"."Я щойно забагав".
"Заткніться. Забагалось: Паски, Паски".
"Поглянь, он Горчаков ледь не ляга
до Горбунова"."Це задля відмазки".

"Ти справді спиш? Еге ж, не підманув,
і справді, спиш… І сум’яття у пасмі…
І як воно стряслося не збагну.
Пробач мені, пробач, це – як цунамі.
Давай подушку трішки підійму…
Зручніше так?.. Я досі у знетямі…
Пробач… Мені це все не по уму.
Спи… спи… як з мого погляду, принаймні,
триматися і ні на чім йому –
скрізь перепони тут. І ми – незграбні…

Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій
не висурмить. Я твій, на зло поробам,
сон стережу… …нехай їй грець, трубі!
Ти ще не звик, як я, таким ось робом.
Пробач мені у зайвій похвальбі.
Пробач мені за все допіру, скопом.
Спи, друже мій. Я тут, я при тобі.
Не над, не під, а у тебе під боком.
А щодо часу – я діжду, дастьбі,
коли твій погляд стріну ненароком…

Що бачиш? Море? Хвилі на морях?
А ти бредеш у хвилях коридором…
І риб у дверях мовчазний косяк…
Я – вслід тобі… і горі перед зором
вода бурлить, кипить, як в казанах…
І ради дати зась з її напором…
Ти щось казав?! Почулось… Не инак,
розмовою я марю радше сам… Над морем
Борей бушує, пасма в ковтунах,
подушка у млинець… капець опорам…"







-----------------------------------

Вечеряли лапшею знов, і ти,
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.

Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна,
мов спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.



***

Чаювання

"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись, у відпустці рік по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зернята, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.


***

Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.

Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.

***

------------------------------

​Есть авторы, стихи и слова которых носят в сердцах целые поколения. К подобным виртуозам слова можно отнести Э. Асадова. В любой строчке его стихов – радость жизни, любовь, счастье и вера в добро.

Дорожите счастьем, дорожите!

Замечайте, радуйтесь, берите

Радуги, рассветы, звезды глаз —

Это все для вас, для вас, для вас.

Услыхали трепетное слово —

Радуйтесь. Не требуйте второго.

Не гоните время. Ни к чему.

Радуйтесь вот этому, ему!

Сколько песне суждено продлиться?

Все ли в мире может повториться?

Лист в ручье, снегирь, над кручей вяз…

Разве будет это тыщу раз!

На бульваре освещают вечер

Тополей пылающие свечи.

Радуйтесь, не портите ничем

Ни надежды, ни любви, ни встречи!

Лупит гром из-под небесной пушки.

Дождик, дождь! На лужицах веснушки!

Крутит, пляшет, бьет по мостовой

Крупный дождь в орех величиной!

Если это чудо пропустить,

Как тогда уж и на свете жить?!

Все, что мимо сердца пролетело,

Ни за что потом не возвратить!

Хворь и ссоры временно отставьте,

Вы их все для старости оставьте.

Постарайтесь, чтобы хоть сейчас

Эта «прелесть» миновала вас.

Пусть бормочут скептики до смерти.

Вы им, желчным скептикам, не верьте —

Радости ни дома, ни в пути —

Злым глазам, хоть лопнуть, — не найти!

А для очень, очень добрых глаз

Нет ни склок, ни зависти, ни муки.

Радость вам сама протянет руки,

Если сердце доброе у вас.

Красоту увидеть в некрасивом,

Разглядеть в ручьях разливы рек!

Кто умеет в буднях быть счастливым,

Тот и впрямь счастливый человек!

И поют дороги и мосты,

Краски леса и ветра событий,

Звезды, птицы, реки и цветы:

Дорожите счастьем, дорожите!

Эдуард Асадов

Источник: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

Є автори, вірші і слова яких носять в серцях цілі покоління. До подібних віртуозів слова можна віднести Е. Асадова. У будь-якому рядку його віршів - радість життя, любов, щастя і віра в добро.

Дорожіть щастям, дорожіть!

Помічайте, радійте, беріть

Райдуги, світанки, зірки очей -

Це все для вас, для вас, для вас.

Почули чуйне слово -

Радійте. Не вимагайте другого.

Не женіть час. Ні до чого.

Радійте оцьому, йому!

Скільки пісні судилося тривати?

Не все в світі може повторитися?

Лист в струмку, снігірь , над кручею вязів ...

Хіба буде це тисячу раз!

На бульварі висвітлюють вечір

Тополів палаючі свічки.

Радійте, не ганьбіть нічим

Ні надії, ні любові, ні зустрічі!

Лупить грім з-під небесної гармати.

Дощик, дощ! На калюжках веснянки!

Крутить, танцює, б'є по бруківці

Великий дощ в горіх величиною!

Якщо це диво пропустити,

Як тоді вже й на світі жить ?!

Все, що повз серця пролетіло,

Ні за що потім не повернути!

Хвороби і сварки тимчасово відставте,

Ви їх все для старості залиште.

Постарайтеся, щоб хоч зараз

Ця «принадність» минула вас.

Нехай бурмочуть скептики до смерті.

Ви їм, жовчним скептикам, не вірте -

Радості ні вдома, ні в дорозі -

Злим очам, хоч луснути, - не знайти!

А для дуже, дуже добрих очей

Немає ні чвар, ні заздрості, ні муки.

Радість вам сама протягне руки,

Якщо серце добре у вас.

Красу побачити в негарному,

Розгледіти в струмках розливи річок!

Хто вміє в будні бути щасливим,

Той і справді щаслива людина!

І співають дороги і мости,

Фарби лісу і вітру подій,

Зірки, птиці, річки і квіти:

Дорожіть щастям, дорожіть!

Едуард Асадов

Переклала українською мовою 3.10.20 6.56

Джерело: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

На батьківщину виберешся. Геж,
з поверненням. Заваж в своїй манері,
до кого тепер в друзі попадеш,
і чи кому потрібен? До вечері

купи собі солодкого вина,
сядь до вікна, оговтуйся потроху:
у всім твоя, одна твоя вина,
от і гаразд. І дякувати Богу.

Як добре, що немає уз і скріп,
як добре, що нема у чім винитись,
як добре, що ніхто тебе по гріб
любити не давав собі обітниць.

Як добре, що ніколи у пітьму
чиясь рука тебе не проводжала,
як добре в цілім світі одному
іти у ніч від гомону вокзалу.

Як хороше, поквапно в ніч руша,
піймати в маячні себе самітній
і подиві, як зважено душа
заздалегідь піклується про зміни.




--------------------------

Піщані ці горби, ці зарослі сосни.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а зі сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.

Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.

Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, ніж птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.

Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею бачиться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.

І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, ніж вид утрати.

Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніш, ані запраніше ложа.




--------------------------------

Краю глухий, укрий
глибше і дай ясу.
Як у порах кори,
крий під віком сльозу.
Лиш для вій, коли що,
хоч хвоїни пучок –
лихо відсторони
ним і оборони.

От і примíряв я
оперення глухаря,
і на пера крил мені впору
листя календаря.
В нору шасну, як лис,
від надокучних лиць,
від собачого хору
і дводульних очниць.

Вкрий і заціп уста!
Хай горує верста
і жовтіють плішини,
що ведуть в болота.
У купелі сирій
від ока кривого крий
і сліди до купúни
у трясинí зарий.

Не час мені німувать.
Час помоги гукать
тих, хто не потурає
оболокам пенять
в плині їх, в тісноті.
Пора брести в темноті,
на підспівці без слів
хитавиці лісів.

То шумуй же собі
в судейській своїй судьбі,
в гомоні з головою,
судженою тобі,
хай лиш рука моя
з жизного ручая
вільги черпає, покіль
вільга в нім нічия.

Не гани, не картай.
Громовиць не гукай.
Оглянись, коли хочеш –
так і ступають пріч:
світ заочі й умлівіч,
а потім – здовж піль і рік,
потім лісами, горами,
до доріг. До доріг.


-------------------------

Осінній вечір в скромному, утім,
містечкові, не байдужім до мапи
(топограф у азарті був, чи квапив
свої стосунки з дочкою судді).

Долаючи утому від причуд,
вас Простір не обтяжує на масу
рис величі, обмежуючись тут
лиш головною вулицею; Часу
тут непочатий край, як убачав
те циферблат днедавньої крамниці,
де є усе, що тільки постачав
наш світ: від телескопа до рушниці.

Тут є кіно, салуни, темне склом
вікно кафе, зашторене опівдні,
банк цегляний з розіпнутим орлом
і церква, чиї скріпи непохитні
самі б собі наставили тенет,
аби не пошта поруч: щонеділі,
коли б не діти, судячи з газет,
хрестив би пастор і автомобілі.

Тут чути цвіркунів у спориші.
О шостій, як по атомно-фантомній
війні, уже не стріти ні душі.
Спливає місяць, вписуючись зовні
в квадрат вікна, що твій Еклезіаст.
Лиш зрідка, рикошетом від квадрата,
розкішний б’юїк фарами обдасть
фігуру Невідомого Солдата.

Тут вам наснить не жінка у трико,
але адреса ваша на конверті.
Тут від учора скисле молоко
ваш молочар припише вашій смерті.
Тут можна не гортати календар,
ковтати бром і не ятрити душу,
і у свічаді бачити ліхтар,
задивлений у висохлу калюжу.






-----------------------

Ми житимем удвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
саморуч перевішеної лампи.
Ми почнемо за картами двобій,
начуємось, як стугонить прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію
під рвійну шарпанину вітровію.

Я постарію, дехто – навпаки.
І вийде так, як учать піонери,
що йтиме лік на дні – не на роки –
відведені нам до нової ери.
Як і навспак Голландії народ,
з тобою ми посадимо город,
насмажимо і устриць за порогом,
поживимось і сонця восьминогом.

Нехай над огірками дощ линé,
засмага ескімоські витне штучки,
і на рамені палець твій торкне
обачної незайманої смужки.
Я на ключицю в дзеркало зирну,
і борозну помічу навісну,
і давній гейгер в олов’яній рамці
на вицвілій і запітнілій лямці.

Зима найде, завіє укриття
зі осоки і нам небесна манна.
А щойно світу явимо дитя,
наречемо його Андрій, чи Анна.
І зморщеному личику як слід
прищепиться батьківський алфавіт,
чий перший звук зі видихом супутнім
окріпне і зголоситься в майбутнім.

Ми в карти назмагаємось, і от,
зі козирями якось, норд чи ост
нас віднесе за лінію відливу.
І наш дітвак у хвилю вередливу
задивиться: ба, невтямки, чому
метелики колотяться об лампу,
коли настане час – уже йому
назад перебиратися – за дамбу.




------------------------------------

Ти знаєш, у тенетах темноти
немога оку зчислити нараз,
відмотуючи горя у версти,
несосвітенні далечі між нас.

І цифри якось сходяться в слова,
і онде здоганяє і тебе
бентега, яка слідує від А,
надія, що повадилась до Б.

Два мандрівці у ніч по ліхтарю
несуть і пропадають у пітьмі,
помноживши розлуку на зорю,
тримаючи незустрічі в умі.


***



Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.
Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
’дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у навкісно ґратованій тюрмі.

***
-----------------------------

I
Я єсьм антифашист і антифауст.
Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

II
Він, з огляду на польську пропаганду,
у Кракові тужив по фатерлянду,
не в філософськім, власне, діаманті
мав сумнів, а у власному таланті.
Хустинки подавав жінкам підняті.
Було, гарячкував в питанні статі.
У поло в факультетській грав команді.

Він постигав картярський катехизис,
і куштував плоди картезіанські.
Колодязі копав артезіанські
егоцентризму. Витончена хитрість,
що нею користався Клаузевіц,
від роду не була йому знайома,
бо фатер арбайт червонодеревець.

Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
чума, холера унд туберкульозен.
Він рятувався шварце папіросен.
Його цигани вабили і маври.
Він вибився зі часом в бакалаври.
Здобув ліценціата потім лаври,
співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

Питомий німець. Я. Німецький ум.
Тим паче, що коґіто ерґо сум.
Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
(Плюс віденські, приємні вуху, вальзес)
Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
на бричці трясся, позаяк отримав
і кафедру, і чесний кухоль пива.

III
Сія у хмарах місяць-молодчина.
Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
Чорніє межи брів густих морщина.
В очах – арабська в’язь і чортовина.
Ламає грифель з Кóрдоби муж покіль,
з кутка спостерігає мужа профіль
арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
"Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
В руках її шипить омлет зі шпеком.
Ґерр доктор мітку робить на конверті:
"Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

Ідуть літа, але й чорти уперті.
Приходять і відходять роки, гості…
Погоди, дат, одінь згадати годі…
І пеленою літ все шито-крито.
Він знав арабську, нехтував санскритом.
Пізненько, вже в літах, була відкрита
ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

Тоді він у Каїр відбив депешу,
в якій заповідав чортяці душу.
Приїхав Меф, і він переодягся.
Став до свічада, сам переконався
у переродженні, як і свічада рамця.
Букет узяв і в бодуар дівиці
подався з ним. Унд вені, віді, віці.

IV
Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
Іх бін просити факт, і без ремарок.
Ви натякайт, що він любив квіткарок.
Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
душа і серце найн ґехапт на виніс.

Потуги люду, аллес, марнославні
в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
Диявол межи нас, і він, принаймні,
цю фразу неодмінно впізнає.
Одначе, чоловік, майн лібе ґеррен,
у кращих почуттях своїх не певен,
і бреше раз у раз, як сивий мерин,
нехай, як Ґете, маху не дає...

Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
в сюжеті, буцім недругу для зиску.
І Томас Манн згубив свою підписку,
а шер Гуно доістерив артистку.
Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
Спів краще у раю, чим правди жертва.
Ді Кунст ґехапт відразу до позерства.

Він, зрештою, боятися міг смерти.
Він чортівню пізнав, одмінно решти.
Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
Дас вассер осушити міг в коліні.
Він визначав вік дерева в поліні.
Він знав, куди веде зірок дорога.

Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

V
Є містика. Є віра. Є Господь.
Одмінність є між них. І є єдинство.
Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
А інтерес різнить кут зору Menschen.
Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
Отож бо. І залежні від обмежень.

Людина бачить стелю. Але дах
тече, бува, і їде, вочевидьки.
А дідько тут, як тут, і, у серцях,
люд бачить білий світ очима дідька.

Таким був доктор Фауст. Отакі
Марло і Ґете, Томас Манн і маси
співців, інтеліґентів ширших кіл
і читачів одмінних дещо класів.

Один потік змітає їх сліди,
їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
та чути, що услід волають Музи.

А чесний німець сам дер веґ цурюк,
не ждатиме, коли його попросять.
Він вальтер дістає зі теплих брюк
і назавжди іде у вальтер-клóзет.

VI
І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
Унд івікові чаплі восени
у веймарськім тумані, – отакенні,
і ключ хапають прямо зі кишені,
і пильний Еккерман змілів у темі.
І ми, матрозен, жертви мілини.

У істині – натхнення до задачі.
А містика сприяє неудачі
намог зі нею впоратись: віддачі,
іх бін, не надихають до зусиль.
Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
На ту ж поему, на людину – ніцше.
Я уявляю Богоматір в ніші,
а бачу фриштик, поданий в постіль.

І знов зептембер. І нудьга при повні.
В моїх ногах помуркування гойні.
У подушках – топір, думки холодні…
Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
Буксує в полі, диркаючи, трактор.
Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






----------------------------------

У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
зі Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди зі водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала у подушку по щоці,
хутчій, ніж я загадував бажання.

----------------------



1972 рік

Віктору Голишеву


Горлиця вже не приносить вісточку.
Діва звіряче хистить кофтиночку.
Наступаючи на вишневу кісточку,
я не падаю: тільки шаркаю
в силу тертя, що перо в літописі.
Серце у ребрах, як білка в колесі.
Голос мій сів і не вторить горлиці.
Певно, я просто стáрію.

Стáріння! Щиро вітаю, стáріння!
Крівці паморочні пожвавлення.
Ніг, нещодавно струнких, зіставлення –
випроба зорові. Інформацію
в царині вражінь, що числять п’я́тою,
щойно роззуюсь, знімаю ватою.
Всякий, хто мимо іде з лопатою,
має глибоку рацію.

Правильно! Щиро, еге ж, розкаялась
плоть, що співала, ридала, скалилась.
У ротовій порожнині карієс
у давньогрецькій вершить манері.
Смородом пащі з шумами клапана
дихаю в дзеркало. Щодо савана
не чув балачок. Але та компанія,
що тебе винесе, входить в двері.

Здраствуй, младенче і незнайоме ще
племя! Дзумінням комашим скопище
часу намітило собі поприще:
потилиці моїй твердій дірку.
Розбрід думок і розгром на тімені.
Наче цариця – Івана в теремі
чує, віддихи смертні темені
фібрами чую і жмусь в підстилку.

Боязко! Тож бо і є, що боязко.
Навіть коли всі колеса поїзда
прогуркотять трішки нижче пояса,
не завмирає політ фантазії.
Знані діоптріями відмінника,
що не різнить окуляри й ліфчика,
біль сліпуватий, і смерть розпливчаста,
буцім границі Азії.

Все, що утратити міг, утрачено
начисто. Ба, і зробив я начорно
все із того, що було назначено.
Тиші й зозулі умовклій дякую
темної ночі – і чую ворона
каркання здалеку. Все оговорено:
стáріння – це відростання органа
слуху, принадженого мовчанкою

Стáріння! Вірні ознаки смертного.
Годі прикмет його. Зі прикметного –
мідно тускніє чоло без денного
світла. Пак, чорноти сьогодні
повна ущерть моїх віч западина.
Міць моїх м’язів, гадаю, вкрадена.
Не догодить мені й перекладина:
совісно братись за труд Господній.

Річ ще, підозрюю, в дозах. Мужности.
Страху. Технічної в чині трудности.
Оціпенінь – як упливів трупности:
розпад почнеться, як завше, з волі,
мінімум котрої – ґрунт для статики.
Так мене вчили в школі наставники.
Ой, не займайте, другове-братчики!
Дайте волі у чистім полі!

Був, як усі. Думав, тихо житиму,
й квит. До віталень входив зі квітами.
Пив. Під’юджував форми змістами.
Брав, що давали. Чужою мискою
не спокусився. Владав опорою,
важіль намацував. Іч, не з торбою
дув у дуду і вважав це нормою.
Що зректи ще перед завісою?!

Чуй бо, дружино, враже і братія!
Все, що творив був, творив не ради я
слави в епоху кіна і радіо,
а для родимої, пак, словесности.
В силу жертовного благодійництва
(казано ж лікарю: сам хай зцілиться)
чашам Вітчизни без мене питися:
вештаю досі в чужій місцевости.

Вітряно. Сиро, темно. І вітряно.
Північ жбурляє листя і віти на
крівлю. Сув’язі кревні пірвано:
тут і скінчу свої дні, де сію
зуби, чуприну, глаголи, суфікси,
кепкою, буцім шоломом суздальським,
черпаю хвиль, океан щоб звузився,
хрупаю рибу сиру й старíю.

Стáріння! Успіху час. Осягнення
правди. Підспуду її. Завбачення.
Болю. Жадати від нього збавлення
не добачаю підстав. Годиться
проти олжі й нестерпима дещиця
речі правдивій. Наразі – терпиться.
Себто, як щось у мені ще теплиться,
жаден не розум це, тільки крівця.

Ця моя пісня – не зойк у відчаї.
Так заспівують, дичавіючи.
Це і вплив німоти тойбіцької,
царство чиє уявляю сумою
звуків, добутих наразі мокрою,
та на тужавіння уже хворою
і омертвіння, твердою глоткою.
Це і на краще. Отак я думаю.

От воно що – те, об чім глаголено:
про перевтілення тіл в оголену
річ! Ні горі не зирю, ні долу я,
а в пустоту – чим її не висвіти.
Це і на краще, пак. Чом не виучка
жаху противитись. Як надібочка,
річ спокійно вдає покійничка:
речі нічим на ладан дихати.

Буцім Тесей із печери Міноса,
крім порятунку і шкури виносу,
не горизонт – а зі знаком мінуса
бачу прожите. Гостріш меча його
лезо тамтеє, і ним відрізано
кусман життя. Від вина тверезого
так убезпечують, сіль – від прісного.
Можна сплакнути. Так сенсу – жадного.

Бий в барабан, полиш фанаберії
ножицям, леза чиї матерії
крають. Тільки утрат критерії
роблять смертного рівним Богу.
(Ця заувага вартує галочки
навіть щодо голої парочки.)
Бий в барабан, доки в пальцях палочки:
з тінню своєю крокуй у ногу!




-------------------------------------

Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
Сушаться сіті – своячениці простині.
Смеркає; люд у кафе дивиться свій футбол.
Синя затока ціпне чимдуж синіш.

Чайка кігтить горизонт, ще не затвердлий, як діл.
Після восьмої набережна пуста.
Синь зазіхає на отой наділ,
за котрим висвічується звізда.





------------------

В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

Янка Купала. Рідний край (1918)

Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.

Про неї бають казки-сни
Веснянії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.

Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці покотом …

І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.

І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…

Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.

Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…

19 серпня 2020 року.
ЯБЛУНЕВИЙ СПАС

Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

На долю я не скаржусь, ні,
ласкава, як ягня смиренне.
Лиш сподіваюсь, Пане мій,
що робиш – знаєш достеменно
Гріхів у мене кілька пак.
Рахунок трачу знову й знову.
Даруєш всі мені і так,
адже ти геть недріб’язковий.

Чому мене до раю брам
провадиш стежкою крутою
і випробовуєш життям,
мов хочеш бачити святою?
Не нарікаю на талан,
не прошу над, ніж дати можеш.
Та сподіваюсь довгий час,
ти знаєш те, що робиш, Боже.

Мине життя, як прикрий сон,
як трагіфарс, комедіодрама
Коли прокинуся, зітхну –
що ж, це було хіба що….замість.
Докіль розгублення мине,
рахую сірі дні, як хмари.
Лиш часом думка перемкне:
агі, та я ж тут не за кару.

Я мов мурашка в час, коли
чийсь черевик мурашник топче.
Навіщо в чудо віру дав,
а потім все забрав, Панотче?
На долю я не скаржусь, ні,
хоч знаю, як то буде зрання.
Сказала б стільки ще тобі
Замість…молитви на добраніч.

Оригінал:

Magdalena Czapińska

Zamiast

Ty, Panie tyle czasu masz
mieszkanie w chmurach i błękicie
A ja na głowie mnóstwo spraw
I na to wszystko jedno życie.
A skoro wszystko lepiej wiesz
Bo patrzysz na nas z lotu ptaka
To powiedz czemu tak mi jest,
Że czasem tylko siąść i płakać

Ja się nie skarżę na swój los
Potulna jestem jak baranek
I tylko mam nadzieję, że...
że chyba wiesz, co robisz, Panie.
Ile mam grzechów? któż to wie...
A do liczenia nie mam głowy
Wszystkie darujesz mi i tak
Nie jesteś przecież drobiazgowy.

Lecz czemu mnie do raju bram
Prowadzisz drogą taką krętą
I czemu wciąż doświadczasz tak
Jak gdybyś chciał uczynić świętą.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Nie proszę więcej, niż dać możesz
I ciągle mam nadzieję, że...
Że chyba wiesz, co robisz, Boże.

To życie minie jak zły sen
Jak tragifarsa, komediodramat
A gdy się zbudzę, westchnę - cóż
To wszystko było chyba... zamiast
Lecz póki co w zamęcie trwam
Liczę na palcach lata szare
I tylko czasem przemknie myśl
Przecież nie jestem tu za karę.

Dziś czuję się, jak mrówka gdy
Czyjś Zamiast but tratuje jej mrowisko
Czemu mi dałeś wiarę w cud
A potem odebrałeś wszystko.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Choć wiem, jak będzie jutro rano
Tyle powiedzieć chciałam ci.
Zamiast… pacierza na dobranoc

Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.
Вціляти в нього – забавка проста
Для тебе. Прагнеш величі вінця?
Чи слави зазнає людина та,
Що крає щиро люблячі серця?
Мене ти благодаттю оповий –
Одразу вщухне біль нестерпний мій.

І
Зі сходу краї Імперії поринають у ніч. Цикади
умовкають в траві газону. Платонічні цитати
на фронтонах заледь різнимі. Шпиль зі хрестом наразі
чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
і, ціпеніючи, засинає. Зі вежі кожну годину
брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
пітну, розхристану сорочину.

Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
на півночі гнуть у дугу брову.

Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
може, не втікачів – зі кончих на те причин,
але канулих з виду.

Духота. Шарудіння набухлого листя, від
котрого дедалі рясніш проступає піт.
Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
Пахне м’ятою, резедою.

ІІ
Як гарему дружин незліченних Шах
може зрадити з иншим хіба гаремом,
я змінив імперію. Шальки ваг
перетяжило те, що несло палéним
з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
як на погляд ворон – з п’яти.

У дуду свою дуючи, що факір,
яничарів ряди я минув притомним,
чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
як при вході в воду. І от, з солоним
смаком її, як на мій язик,
я межу пересік

і проплив крізь баранину хмар. Внизу
вились ріки, дороги, жовтіли риги.
Протилежним протистояли, товкли росу,
буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
армії, мов у настільній грі,
з оазами у ікрі

містечок. І морок ураз набряк.
Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
І простір у тьмі задкував, як рак,
уперед пропускаючи час, що мимо
йшов на захід, вертався немов домів,
виквецяний у тьмі.

Я заснув. Коли протер очеса,
північ була, де у бджілки жало.
Я узрів нові мені небеса
зі новою землею. Вона лежала,
як усіляка, падка на млу
річ пласка: у пилу.

ІІІ
Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
бильцеві дерев’яніє. Дуб узнаки
лоском п’ястковому окістю. Думки
б’ються, як лід об краї стакана.

Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
вириває у мли свої риси похилого негра
і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
двірця Окружного Суду видається в бульвар,
поцілене з пар випадкових фар,
і втопає у листі. І наді

всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
не домігшись уваги пруття простій руладі,
шелестить затертим числом на шпальті
литій горожі, по факту, із

спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
Невідомий Союзний Солдат постає уночі
поготів невідомим. Траулер тре іржаве
перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
вентилятор, хапає гаряче повітря US
алюмінієм зябер.

Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
океан громіздиться у темряві млн. літ
мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
з дебаркадера тінь стрімголов майне,
довго падати, руки по швах; та не
дочекатися сплеску.

ІV
Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
з натяком слиновиділення на мову,
з лобачевським, в межах чужих кутів,
не зумисно завищеним шансом згону
паралельних ліній (авжеж-бо, на
полюсі). І вона,

переміна, в’яже коління дров,
перетворення нутрощів мокрих м’янки
життя у сухий платяний покров
(в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
зі отверділим, що той оріх,
мізком. Випукле від інтриг

нутрощів, око хіба ізслиза
і драглистість леліє свою. Зосібна,
переміна імперії в’яжеться з видом за
море (в людині чаїться риба,
не инак); з фактом, що ваш проділ,
як і бгана постіль

в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
агукнувсь, і згага на нові страви.
І на матову білизну
думки – сутнісної потрави
гладі паперу. Отут перо
і розписалось про

схожість. Адже у вас в руках
терте перо. І ніби з пейзажних
малев рослинність. Десь у хмарках
гуде той самий бомбардувальник,
що і сам не знає, куди летить.
І пити вельми кортить.

V
Звідусіль в Новій Англії, наче з пінявого прибою,
здовж її узбережжя, вилискуючи рябою
черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці
проступають домівки, як набиті в сіть
континенту, відкритого мимохіть
рибами. Ні тріска, ні

оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
хоча годі підстав, і легше обрати дату.
І зі символом з прапора на узбережжі
у рибиць не склались, і повіває бриз,
як сказав би Саллівен, на ескіз
позахмарної вежі.

Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
горлом. І мотиль, скільки сил у субтильнім тільці,
ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
випущена природою з невидимого куща
у саму себе: й раз зі ста – влуча
зі липневого дула.

Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
зі півкулі, де решки.

Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
Голова, похилившись, утримує біля вирв
пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
помирає не гордий герой, а на швах в свищах
витіпана куліса.

VІ
Позаяк не спомігся на "прощавай"
і розчулитись щиро – бодай понуці
згуку, опізнаній як "на-чай"
часу і просторіні, буцім
і величній, і здатній піднести в куб
все, що зірветься з губ,

я пишу ці рядки від руки, у тьму
в змозі виводити їх наосліп,
опередивши на мить "кому?",
з губ наготові і мимоволі б
поночі вигулькнути взамін,
і лигатись зі таким ін.

Я пишу зі Імперії, по краях
не обійденій водами. Знявши пробу з
двох океанів і континентів, я
сам почуваюся, як той глобус.
Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
зір. І вони горять.

Ліпше поглянь в телескоп туди,
де під листииком равлик залип від літа.
По мені, "безкінечність", як наратив
личить мистецтву розливу літра
без остачі, нáтроє, в світлі зір
скорше, ніж крокомір.

Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
Легіони у поміч тісним когортам,
форуми – циркам. Повня вверху,
як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
Голий паркет – хоч ходи в ферзі.
Без меблів – карт-бланш нозі.

VІІ
Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
йменуватись прямим. Тільки чуючи "браво",
випрямиться актор. Давши нозі опору,
тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
Тільки те тіло в русі, чия нога
перпендикулярна долу.

Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
мийчиної зі цинку. В пику безбарвній тушці
всохлої губки, крутонувши свою корону,
мідний кран, буцім цезареве чоло,
напрямляє на них нещадиму, як помело,
струменеву колону.

Бульбашки на стаканнім склі схожі на сльозу сиру.
Безумовно, прозорі речі шанують силу
прискорення, як і інертні, цупкі у масі.
Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
заломлює цівку, як промінця,
журчачи в людськім м’ясі.

Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
бабки, пчілки і оси.

Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
думок непокояться мозкові кістки
в супі. І нікому навести
окові різкість.

VІІІ
Збережи на кромішніші времена
чуті слова, на времена тривоги!
Людина живуча, як фіш у піску: вона
відповза у кущі, зводиться на криві ноги,
відходить, як від пера – рядки,
в надра материків.

Є ще леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
янголи в білім і німфи моря.
Тільки тим, хто не скинув ярма обуз –
темені, спеки і, – супутньо – горя,
вони здаленілих миліш у млі
– обнулених нею слів.

Просторінь, де і сісти немає де,
що зоря в етері, в собі не певна.
Але є взуття, і ступню веде
твердь, опірна ступні поверхня,
суша. І чулі її піски
тихих пісень тріски:

"Час об’ємніш від простору. Простір – річ.
Час – суто зміст уречевлень думки.
Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
згустки його. На якісь ґатунки
згустків годиться і хвиля, й твердь
долу. І суто смерть.

От у хаосі буднів і знов, і знов
виникає звук, і лунає слово.
Може, "люблю", чи бодай "агов".
Але доки второпаєш те, вчергово
все міняється, буцім ховає бриз
мис за пасмами кіс".

ІХ
Голова помишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
Думка виходить у певний момент за рамку
одної з півкуль, як зі-під опіки,
і сповзає, мов укривало, пріч,
оголивши натомість щось схоже на лікоть; ніч,
пак, цупкіш пелеринки,

та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
Поступово африка мозку, його европа,
азія мозку, а там і наступні краплі
у омешканім морі, з віссю по маяку
обертатимуть м’яту свою щоку
електричній їх чаплі.

Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
діва люлю при повні ногою гойда; нагий
папуас у піску відбива з нудьги
запальні танці-шманці.

Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
що за тридев’ять з гаком земель уляглося нá бік
тіло, з яким у тебе давно
спільного тільки і є, що дно
океану і навик

наготи. Ба, не встати – удвох щоби.
І, як небо світає там, півдоби
мли в півкулі моїй ще. Мовляв, одного світила
малувато для двох пересічних тіл.
Себто, на глобус, як Бог хотів,
з клеєм не таланило.

Х
Опустивши віки, я бачу край
ткані чи лікоть у місці згину.
Місце, куди я потрапив – рай,
адже рай – місце немічі. На місцину
черга; у неї – напоготів
овид без перспектив.

Випробуй пальцем кінчик пера,
стільниці кут, що є сил: урешті
викличеш біль. Там, де гострий край
речі, і міститься рай в предметі;
рай, безумовно, осяжний більш
тим, чим і туплять річ.

Місце, куди я потрапив, пік
буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
Збережи цю річ; адже рай – тупик.
Мис, що вторгся у море. Конус.
Ніс залізного корабля.
Та не крикнеш "Земля!".

Можна казати лише за час.
Слідом, увагою відрух стрілки
око утримує. І ураз
тоне беззвучно на дні тарілки,
бо дзиґарі – раювати тут
знаку не подають.

Дещо, відсутнє, помнож на два:
матимеш в сумі ідею місця.
А позаяк і вони – слова,
цифри цураються очевидця:
жест у повітрі лишає слід,
буцім розталий лід.

ХІ
Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
в паперовій панамі окрай океану – тіло.
І, леліяне дзеркалом, тіло стоїть у тьмі:
на лиці його, у його умі
брижами зарябіло.

Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
тіло при океані є зцідженою наразі
крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
людина викінчується у млі
й видається у Часі.

Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
Пару мушель розчулює членороздільне соло:
тобто, равлика її голос. Вуху
у поміч і зв’язок над вічми глум.
Ба, у чистім часі щодо відлунь –
ані слуху, ні духу.

Духота. У зітханні лиш горілиць
невимовне скеровується у вись
з реченим сухо до хланей її ж, безмовних.
Плив думок, як прибій твердь земну, – ні-ні,
колихає і вас від стіни стіні,
на манір колискових.

Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
Як країни на мапах, належні чужим широтам.
І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
"Хто там?" – і віри тому не йми,
хто відповість на "Хто там?".

ХІІ
Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
Просить пити, звісно, заради Бога.
Не відпустиш дорожнього без шматка.
І дорогу покажеш йому. Дорога
ляже, звивиста. Риба і піде геть.
Инша – вигне хребет,

постоїть, і потикається носком.
(Цей чоломкань дзвін, як стакан стакану)
І щоніч ідуть вони косяком.
І у домівках край океану
знають, як спати, коли взнаки
мірна хода тріски.

Спи. Не куля Земля. Вона
радше довгаста: горби, лощини.
А окрай землі в океан пірна
берег, біжать, як лобів морщини,
хвилі. А хвиль і тверді у довжині
тягліші низки днів.

І ночей. А далі – туман густий:
рай, де є янголи, дідько з пеклом.
Але довші низок тих поготів
думи про конче істотам смертним.
Довші останніх в очах істот
– пустки Ніщот; і от

око не прагне туди, куди
і не трапить, а снива і застять вічі.
Адже так – вві сні – уряди-годи
звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
чи то зловісні: це – де як сплять.
І двері весь час скриплять...




---------------------------------

Ти чарівна, однак жорстка і зла;
Немов тигриця, люта і жаска,
Як стрінеться тварина замала,
Що значно слабша і сама блука.
Ти чарівна, та зверхня і різка,
Як буря, що все нищить, розкида;
Берізку, що тендітна і хитка,
Ламає вщент, несе уламки вдаль.
Ти чарівна, та вперта і тверда,
Як скеля поміж хвиль на зло вітрам.
Їй кораблів зустрічних не шкода,
Що тонуть біля неї й гублять крам.
Я – корабель і дерево, і звір,
Яких ти люто знищуєш, повір.