2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

І я любив. І звідав ласки –
Безтямний хміль любовних мук,
І перемоги і поразки,
І ймення: ворог, й слово: друг.

Було всього... Та що я знаю?
І лиш у спогадах і снах
Із памяті видобуваю
Їх незабутні імена.

Було їх безмір. Та для мене
Одна в них спільна риса є
В красі нестримній і шаленій –
То пристрасть і життя моє.

На хвилі пристрасті злетівши,
Я бачив наче віддаля
Коли фатальна пристрасть іншу
До ложа потайки вела.

Все ті ж розмови і обійми
І звично трепетні уста
І пліч докучлива подібність...
Ні! Дійсність прикра і пуста!

І, прикидаючись веселим,
Із снігових найвищих скал
Я шлю лавину до ущелин,
Де я любив і цілував.

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Вертумн

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того, як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
зокрема – у дітей. Щодо стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бубнять "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця витівника Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє у кінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



***


Портрет трагедії

Погляньмо в лице трагедії. Уважмо її морщини,
її горбоносий профіль, підборіддя мужчини.
Почуймо її контральто з нотками чортовини:
хрипла арія висліду застує писк причини.
Здраствуй, трагедіє! Аванси тобі чималі.
Мої вітання, зворотня гране медалі.
Розгледьмо пильніше твої деталі.

Загляньмо до її віч! Сахнімося сплеску болю
зіниць, що націлюють карим зусиллям волю
у окуляр на нас – у партер, або в долю –
упритул, навкидь, колами – даючи гастролю.
Добрий вечір, трагедіє з героями та богами,
з кепсько вкутаними занавісом ногами,
зі власним іменем, щезлим у спільнім гамі.

Вкладім їй пальці в рот з розхитаними цингою
клавішами, з опаленим вольтовою дугою
піднебінням в підзолі диму рідні з югою.
Задерім їй поділ, угледьмо її нагою.
О, здивуй нас, трагедіє, прояви милість!
Зобрази зраду плоті, врочистий виніс
тіла, кондовий мінус, ображену безневинність.

Припасти до щік трагедії! Чорних патлів Горгони,
шерхатої дошки потойбіч ікони,
зі збіглою – вилицею, як на Схід вагони,
зорею, що обирає кашкетів кант і погони.
Здраствуй, трагедіє, одягнена не в моді
епох зі судейськими стусанами по морді.
Хороше тобі на природі, та ліпше в морзі.

Впадім у обійми трагедії зі хтивістю ловеласа!
Плюхнімось у її немолоде м'ясо.
Продірявмо її наскрізь, до пружин матраца.
Якось, та витримає. Так виживає раса.
Що нового – в репертуарі, трагедіє, в гардеробі?
І – кажучи про товар у твоїй утробі –
як роль крупної тварі на тлі мізерії дробів?

Вдихнім нестерпимий сморід! Пахвину і нечистоти
помножмо на суму п'ятих кутів та на їх ківоти.
Зойкнім в істериці: "За кого ти
мене мала і маєш!" Стерпімо напад блювоти.
Я вдячний, трагедіє, що ти допір невтолима,
що – ні аборту без херувима,
що не проходиш мимо, пробуєш пиром вим'я.

Обличчя її потворне! Воно прогляне крізь маски,
ряску, замазку, стидливі краски,
п'ясті зі пальцями для розв'язки,
невгавних овацій, правця, тряски.
Я вдячний, трагедіє, за всі твої одкровення,
як колуном по тімені, як врізана лезвом вена,
тим пак, якщо гребуєш часом, у нім непевна.

Хто ми, властиво, не-статуї, не-полотна,
щоб нехтувати поталами, нищачись незворотно?
Хизуйсь ними, як приплодом, якщо завгодно;
цікавішим тим пак, якщо річ безплотна.
Кинь гидувати, трагедіє, якомога.
Як воно, коли жанр – гибель всього святого?
Недарма тобі личать і піджак, і тога.

Глядімо: вона усміхається! Вона кепкує: "Попався!
я тут. Хай пліткують, що акт почався,
щоб кінчитись. Звільніть від разків зап'ястя.
Дайте мені людину – і розпочну з нещастя".
Нумо, трагедіє, приступай. Зі голосівок, горлом
обери "и", осідлане ще монголом.
Перероби на іменника, зроби його дієсловом,

і вигуком, і прислівником. "И" – це і вдих, і видих!
"И"– хрипимо, блюючи від утрат і вигід,
або – ломимось в двері на табло "вихід".
А там стоїш ти, з дрюком, вічі навикат.
Бий навідліг, трагедіє. Чави нас, міси як тісто.
Ми з тобою пов'язані, даром що не намисто.
Плюй у душу нам особисто,

якщо видно, куди! Оберни цю річ в трясовину,
котрої Святому Духу, Отцю і Сину
не розгребти. Продіряв, як шину,
введи їй кубик аміназину, ввіткни там і сям осину:
плекай, трагедіє, схожість душі й природи!
Гібрид архангелів й золотої роти!
Паплюж, як сказав Мічуріну фрукт, породи.

Внівець, подруго, звелась і твоя сила.
Ніччю ти трясла ксивою і грозила,
цитувала Расіна, була красива.
Тепер лице твоє – як потупла в кут перспектива.
Так дивується стійло стаду і ґрунт – секвої.
Скрізь бовваніє твій абрис – правовіч або лівовіч.
Пеняй на петлі воріт хлівові…



----------------------------------

Прочла сегодня в клубе Писатели за добро стихотворение Светланы Гордеевой, которое очень поучительно ....
Если художник рисует
Если художник рисует
«Что от сердца исходит — к сердцу должно привести»
Людвиг Ван Бетховен
Если художник рисует,
руки его не хвалите.
Если по раю тоскует,
просто его поддержите.
Сердцем рисует художник,
душу свою рисует.
Вашему сердцу, может,
песню свою адресует.
Та красота, что в сердце
вечно живет и гнездится,
сквозь потаенную дверцу
выскользнет, воплотится.
Перевела на украинский язык 4.12.20 17.02
На фото -мой рисунок.
Якщо художник малює
«Що від серця виходить — до серця повинно привести»
Людвіг Ван Бетховен
Якщо художник малює,
руки його НЕ хваліть.
Якщо по раю тужить,
просто його підтримайте.
Серцем малює художник,
душу свою малює.
Вашому серцю, може,
пісню свою адресує.
Та краса, що в серці
вічно живе і гніздиться,
крізь потаємні дверцята
вислизне, втілиться.

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас,
і фронти, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

Генерале! З логістикою – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: рушник – наждак;
це, ви знаєте, діє мені на нерви.
Нині й місце відхоже, гадаю, так
гидко не тхне, як олтар Мінерви.

Генерале! Ми тут у багні усі,
і червовий король наперед святкує,
і зозуля німує вже. Упаси,
втім, учути нам, що вона накукує.
Я гадаю, казати пора "мерсі",
що противник не атакує.

Наші дула обвислі тирчать униз,
ядра розм’якли. Одні горністи,
сурми свої розчохливши, із
рвійністю тою, що й онаністи,
дрючать їх так, що на дотик рук,
ті добувають звук.

Офіцери бродять, попри статут,
в галіфе і кітелях різномастих.
Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
потихеньку дають собі ради наспіх,
і шаріє, як спущений на ніч стяг,
наш сержант-холостяк.
-----------------

Генерале! Я бився за вас допір,
ані шансу не маючи від початку.
Я не повівся на сяйва зір,
крім годящої вам на шапку.
А тепер, як у казці тій, сам примір,
в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

Генерале! Шкода, та життя мина.
Намість лишатися при остачах,
нам належить спити до дна
чаші свої в самосійних хащах,
ба, не та у життя довжина,
щоби гірше в нім класти у довгий ящик.

Генерале! Душа боронить тіла.
Душ не їдять черваки злорадства,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а тяга братства;
краще встрявати в чужі діла,
ніже радіти своїм гараздам.

Генерале! У мене тепер – мандраж.
Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
Чи нестача дам? Або просто – блаж?
Не зарадять цілителі, коли кухар,
я узагальнюю – без образ,
– не добирає, де сіль, де цукор.

Генерале! Боюсь, ми загнані в кут
простору мстою – як залишенці.
Наші піки іржаві й не подадуть
знаку, чи поблизу є мішені.
І не сіпнеться тінь наша далі нас
у рокований час.

-----------------

Генерале! Смерти я не боюсь.
Гляньте в досьє, погортайте папки.
Байдужі мені кулі. Плюс
я не боюсь ворогів і ставки.
Хай мені ліплять бубновий туз
межи лопаток – прошу відставки!

Я не бажаю вмирати з-за
двох або трьох королів, позору
віч моїх далі за небеса
(річ не у шорах, – валім на штору)
Доля жити за них мене
двічі хай омине.

Генерале! Годі з мене. Мені
бридне хрестовий похід від видив,
ніби укляклих в моїм вікні:
гір і лісів, річкових розливів.
Гірше, щойно світи земні
пізнані тим, хто охляв і знидів.

Генерале! Не думаю, що ряди
ваші кидаючи, послаблю.
Не убачаю у цім біди:
я не соліст, та чужий ансамблю.
Саме виймаю мундштук з дуди,
нищу мундир і ламаю шаблю.
-----------------

Птахів не видно, та чути свист.
Снайпер, що тексти які тантричні,
чи то наказ, чи дружини лист,
всівшись на гілку, читає двічі;
і на гармату маляр внівець
звів з нудьги олівець.

Генерале! Це час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти.
Академії жде гуртовий екстаз;
ваші баталії та натюрморти
ширити будуть світогляд мас,
розрізи віч і дугу аорти.

Генерале! Я маю сказати – ви
леву крилатому брат при вході
в двері під’їзду. Такі, як вид,
нині не здибуються в природі.
Ні, не те, щоб ви неживі,
биті тим пак, – вас нема в колоді.

Генерале! Віддайте мене під суд!
Суть неуникна і під правилом:
сума страждання дає абсурд;
най же абсурд володіє тілом!
Хай і воно бовваніє тут
чимось чорним на чімось білім.

Генерале, зважте на ще одне:
Генерале! Місія рими слову
"умирали" – надить до вас мене;
нині сам Бог від зерна полову
в ній відділив, і тепер вона
виконана сповна.
-----------------

На пустирі, де вночі мигтять
два ліхтарі і гниють вагони,
наполовину з рамен шмаття
блазня стягнувши й рвучи погони,
я ціпенію, як відбиття
камери Лейц або віч Горгони.

Ніч. Я віддався б цілком одній
жінці божественній за увагу.
Те, що тут коїться у мені,
нижче небес, але вище даху.
Те, що хвилює мене в цей час,
не стосується вас.
-----------------

Генерале! Без вас і слова мої
звернені у посполиті, спільні
нам порожнечі, чиї краї
ген в широченній, глухій пустині,
щойно на картах, де ми її
бачити б мали, нема в помині.

Генерале! Щойно цього звання
гідні ви, значить, пустелі та ще
личить оаза, вона ж – мана
для верхівця; верхівець цей наче
я; я пришпорив свого коня;
кінь, генерале, туди не скаче.

Генерале! Я бився, як жаден лев,
я ж полотно і плямую стягу.
І картковій хатині без клею зле.
Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
Не повестись на великий блеф
клапоть паперу дає наснагу.


----------------------------

"Канал, де тупо утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс практично майже весь.
І доста роз осипалось, і днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль, відмитою від крови,
повз підприємств сигари трубні.
І чужоземець задирає сукні
туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
а як прискіпливий художник
натурниці, аби вгодить
тій статуї, яка перестоїть
всі відображення в каналі,
в якому Розу й доконали".

--------------------------

О, якби птахи чулись і хмарки заскучали,
і стало би синьо-синьо в очах ясних,
трелі дзвінкій назирці, дверям з ключами,
і тим, кого і не стріти ніде, крім в них.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
І щойно помітиш: пчілка минає улій
з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
О, якби речі прозорі та у цупкій сині
невидимі, та тужавіти узялись
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.



-------------------------------------

Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Та насуваються нівідки одноманітні лиця,
місцини, буцім учора внесені спіхом в карту,
і заповнюють вакуум. Мабуть, ми геть невдатні
окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста поваплено. "В нашім роду – в ваганні
ти б підмітила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Дійсно бо: невським струмам
зайвого відображення ноша й геть непосильна!
Де там матері та її каструлям
вціліти в перспективі, перейначеній життям сина!
Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла
тане, злигавшись з немочами клітинок –
калічних звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і стискай потилицю з її болем назирці,
бубони у млу "вмерла, вмерла", аби не чути,
як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці,
ситі дзенькотом здаваної посуди.





--------------------

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
завваживши, що, головно, задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку та
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
Лиш отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старечі – всі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
не збавлені окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.


***


Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі

Якову Гордіну

Пак, не в торгових справах взагалі,
лишаючи в чужих кутах кулі
своїх жалів,
ні світ-зоря, впритул,
з гірко́тою у роті, на тверду
поверхню я ступив в чужім порту.

Була зима.
Зернистий сніг сік щоку, а земля
чорніла, білих зерен буцім для.
Ревун хрипів щосили навсібіч.
Іще в парадних ціпеніла ніч.
Я рушив пріч.

О, ці земні міста в досвітній час!
Готелі вимерлі. Недвижність чаш,
пітьма в очах
сліпих богинь.
Крізь вас не гріх проникнути нагим,
докіль державний не почнеться гімн.

Густий туман
гортав квартали, як читач – роман.
В тяжкій облозі крижаній Лиман,
що той язик материка, взнаки
сірів; вгорі – півплями, півмазки,
пливли хмарки.

По сходах зо добрячий хмарчос
завдовжки, наче той матрос
чи той мальпост,
вверх, деручи
поруччя нігтем, скули срібнячи
як фіш лускою сліз, я волочивсь.

Один як перст,
як в ступі просторіні вкляклий пест,
апостол зміни місць – казав поет
вітчизні спину і лице тому,
в чию не випадало бахрому
гайнуть йому.

Зі чавуна
він був відлитий, буцім пахана
над рухом голос віщував: "Хана
пересуванню!", а з того кінця
землі подтакнув подзвін бубенця
шматком свинця.

Податлива іззовні даль,
заточена в чітку горизонталь,
вві млі синіла, оголивши сталь.
І я відчув, як чоботи – жорства,
на вишкіл маршовий "раз-два",
протест єства.

Авжеж, і скронь
його торкав, і вилиць аквілон,
теж радше спозаранку, і резон
чкурнути геть – читався по губах;
він також відчував, що справи – швах
на шальках ваг.

І він, авжеж,
чекав на те, чого ти ждеш
від долі: волі. Простору без меж,
як хвилі, котрі бог безкраїх нив
ховав від нас ревниво; втім, змінив
на милість гнів.

Грек на фелюці прямував в Пірей
без вантажу. І упирі з трієр
вивалювались зі страмних дверей,
як чорний пар,
на стоптаний здовж-поперек бульвар.
І я там був, і я там в сніг блював.

О, виднокруг,
де сердце зазвичай скидало в’юк,
цей інструмент держави, відки звук
в світобудові – геж, не сорок сороків,
тривалістю у череду віків,
а брязк цепів.

І світ відлив
це брязкання в того, хто не відплив,
того, чиї зронили кілька слів –
"Стихіє вільна, прощавай…" – уста
тюрмі широт, де кануло життя
без вороття.

Катма у нашій мові узнаки
відмов собі й від себе, як рядки
тужливі мимохіть, щоб від руки
копіюватись вік. Так набігає на
пляж в Ланжероні хвиля, і вона
їх плин сповня.




----------------------------------

Слухняна сльоза

В житті все склалось!

І склалось безсумнівно.

Хоча були, я думаю сумні

Життя моменти.

Та все минуло вже,

Та все вже утряслось…

І відстоялось…

ЗагалОм,

Живемо, творимо, не киснем.

Мабуть забули вже маленькі ролі,

А може й не було таких.

За це звичайно вдячні долі…

І так від ролі і до ролі

ЙдетЕ…
В кіно і по життю,
Спектаклях…
Можливо щось втрачається

По краплях?

Неначе шкіра, що шагрені

Зжимається…

Але ж і жест, і голос, і сльоза

Все – та ж….

Вона слухняно, так по бороді
У променях юпітера щезає,
Бринить, як тремола, зникає
У шелесті партЕра.

Собі ви кажете, - я не покаюсь!

І долі іншої не хочу я…

Це мій Ковчег і Ноя роль –
Моя!

Так, ви із Могікан останній

І королівський ваш, по праву, трон

А ваші ролі камертон

колегам вашим і не тільки.

А ще зробити треба стільки…

Ви не жалкуйте ні про що…

Хай заздрість злиться, вам то що…

І не судіть себе ви строго,

Бо ви Актор…..
Актор від Бога!!!.

В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
І я йшов, хоча був ще замолоду сідий.

Червоніли у другій, як дранка зі стін, ножі,
і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
у ній більш було простору, чим снаги.

Третю – щомога товсто вкутував пил, як жир
пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
І це надило мене більше, ніж отчий дім,
бо частенько траплялось і поза ним.

А четверту згадати радий, але не зміг,
бо у ній було, що у звивинах лобових.
Отже, я ще живий. Горіло там, далебіг,
або – лопнули труби; от я і збіг.
------------------------------

"Єврейська пташино, вороно,
куди тобі сиру шматок?
Щоб каркати поночі, щойно
оброниш? – картати лісок?"

"Ні! Вільсі чужий, або вéрбі,
яким довжина – основне,
сир з місяцем схожий в ущербі.
Він профілем звабив мене".

"Ти радше своя астрономам,
вороно, чим жертва лисиць.
Я бачу, дісталось воронам
у профіль не менше краси".

"Це я сподівалася шлюбу,
і, поки не здибався лис,
помножила рису сугубу
на скибку і декілька сліз".


***



Відповідь на анкету

За віком я би посідав уже
пост в уряді. Не по мені лише
а) їхніх цифр стовпці, б) їх інтриги,
в) габардинові цупкі вериги.

За демократії чи в пазурах тирана,
з обіймів й виспані, встають миністри рано,
і мало в світі що огидніш спозаранок,
за пухлі течки їхні й зав’язки на бантик.
Нестерпні їхні килими – самим узором
вітіюватим зі його підзолом
зі мікрофончиків, з безбарвним пилом мішаних –
поживи пагонам могутнім діл намічених.

Тим пак дратує зір фільонка з плінтусом,
коричневість ця, прямокутність з примісом
освічености; цей рельєф вівса з пшеницею
і контури держави форми шніцеля.
Ні, я зажду з посадою міністра.
Все хутко обрида мені, що прикро.
А ще – непам’ять на імéна та по батькові.
Либонь, це отроцтва взнаки гріхи онанові.

Коли з вітчизною стосунки усвідомлюю,
я впізнаю її в лице, тим паче – голою:
лице в неї – моє, і я второпав це.
Катма, пак уряду, що так себе соромиться,
чи я – не член його. Звиняйте, різко мовлено:
мені, нівроку, щось таки пороблено,
чого не виправиш ні виборчими списками,
ні жодним кодексом, ні просто різками.

Лиш ті вдостояться звання громадянина,
хто в жодний чин не покладеться ні на

кого – від урядовців до наркотиків –
за винятком хіба самих себе і ходиків,
хто їх затятіш і не згоден з роллю гвинтика,
щоб де – цілком природна річ, чи – дич яка,
не смів з-за спини натякати усевидячий
портрет начальника з цвяха, від жаху ціпнучи.


-----------------------------------

VІІІ Горбунов і ніч

"О, ми і обезсмерчені умить!
Мій розум, буцім звивини підстилки,
від сяєв твоїх доказів коптить
подобою нікчемної коптилки…
Хай йому трясця, так дістав коліт!
І демони в мені – як дріжжі з діжки.
А огниво мій ґніт не веселить!
О, Горбунов! У карку моїм тільки
від тебе чутим крівцю пломенить –
як іскра пломенить сухі опилки!"

"Пішов… Мені лишився монолог.
Плюс радіус нічного циферблата…
Підкинув яблук, як у жар скіпок,
і змився, копіюючи Пілата!
Слід і собі укутатись, куток
найти краями піл свого халата.
На тім’я натягнути котелок
в ошматті капустяного салату…
Які зірки?! Волога стель, підлог.
У шибці відбивається палата.

Безодня ночі засклена. Меж ляд,
палата в ній тісниться і двоїться.
За вікнами – переплетіння ґрат:
назовні не проникні сонні лиця.
В цім просторі навспак вони і сплять
навиворіт – відтам, де хто улігся.
Але мені безсоння не здолать.
Заснути б… радше – самозагубиться!
Заглибитися – передом назад –
в свою, принаймні, душу очевидця.

Заснути б… Санітари на посту.
Застава так собі. А чи остання?
У перепонах множить тісноту
і безконечність, річ самодостатня.
І я в своїх очах уже росту,
і шиби, понукаючи зростання,
стискають межи ліжками версту…..
І у легенях опік від зітхання,
коли далеку вгадую звізду.
Основа у тяжіння – гальмування!

Основ основа – у здоровім сні!
Точніше, оздоровленню основа.
Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?!
Убавім мову тут про Горбунова!
Сон – певно не базік-говорунів
чи яблук очних витівка чергова.
Фройд каже, що усі ми — бранці снів.
Дивує, втім, повірка вибіркова…
Могили випрямляють горбанів!..
Невідворотність зцілення – зумова

несхибна… А самоти сум’яття
вторує німоті хіба сусідніх
моєму ліжок. По мені, то я
тоді лиш єсьм, коли є співбесідник!
Я словом долучаюсь до буття!
Їм спадкоємець треба і наслідник!
Ти, Горбунов, найвищий мій суддя!
Я – посередник сам собі і звідник
між сплячим і не гідним забуття,
як свист – передніх вибитих звсідник…

Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат
прокрив її… Було б цілком до речі.
На цей – забитий наглухо – квадрат
припало і лице моє, і плечі.
А це було б розбещення стократ,
і втеча відображення. А течі
тим кепські, що усяк дегенерат
на ризики ведеться молодечі,
втекти, хоч головою, в Ленінград…
О, Горбунов! Радію у полегші

з тобою, як нормальний ідіот,
і бачу себе радіусом стрілки!
Не вичерпати всіх її щедрот,
ні тут, ані за межами тарілки,
по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот!
Тобі у ній не вивудити рибки!
Ти вартуєш добірних мук заброд
непересічних, як на їхні мірки.
І невсипущий жах таких істот –
у тиші настіж зяючі одвірки

туди, де їх очікують. Грішу
немогою до тебе догукатись.
Чув, Горбунов! Допоки я дишу,
твоїм жадаю маревам віддатись!
Тобі у молитвах своїх годжу!
І нікуди від слів твоїх діватись!
Прийди до мене! Слів твоїх прошу.
Волію їх відлуння дослухатись!
Тому на них доноси і строчу,
що не бажаю з ними розлучатись,

коли ти віддаляєшся… Прийди!
Не те, щоби жахався я розлуки…
Зі вольною і трясцею щепти
до тебе простягаю свої руки.
Як річ, що понукає до нуди –
отетеріння розуму і скуки –
не згадуй, Горбунов, мене, не мсти!
Як та луна, що дляє й дляє звуки,
від забуття жадаючи спасти,
люблю і віддаю тебе на муки".

ІХ Горбунов і лікарі

"Ну, Горбунов, оповідайте нам".
"Про що?" "Про ваші сни"."Їх оболонки".
"Озвучитися дайте іменам".
"Про циркуль"."Ямочки на щічках доньки".
"Дочка ні при якому боці снам".
"Складімо, Горбунов, тамті шматочки".
"Наснилось море"."На хрін воно вам".
"Обійдемось, гадаю, без примочки".
"Без ваших "по морям і по волнам".
"Почніть, якщо бажаєте, з Опочки".

"Кому це треба?" "Треба"."І сповна".
"Це вам на благо"."Репліка у дусі
червонокапелюшковім. Вона,
ви знаєте, цікавилась в бабусі
стосовно вух, чия величина…
"не бійся" – та казала, – "йой, боюся",
"так ліпше внуку чути!" "Ось так на!
Тут, скорше, річ у вас, у боягузі".
"А криха порятована"."Хто-зна".
"У всім є плюси"."Ліпше бути в плюсі".

"Що мовчите?" "Ждемо, авжеж, не прощ!
Не сердьте нас манерами правдивця!"
"Чого ти ждеш?" "Можливо, лжа також,
позавічно, принаймні, устидиться".
"І що тоді?" "Природніше, атож,
на рівних спілкування, як годиться".
"Щоб я вас прислуховувався?! Що ж,
пора вколоти кальцію, сестриця".
"Він весь тремтить"."О, це природний дрож".
"Ум гостриться в очікуванні шприца".

"Ну, Горбунов, пригадуєте ви,
що снилось?" "Тільки море"."А лисички?"
"Шкода, наразі жодна…" "Ти диви!"
"Мені шкода!" "Гадаю, в силу звички".
"Так за дружин покійних, чи живих,
що подались до біса на кулички,
пригадують мужчини"."Зви-не-зви,
"шкода" – лунає суто чоловіцьки".
"Хоча цілком підійде до вдови".
"Впишімо це усе до рапортички".

"Сни виявляють нитку і канву
того, що дійсно коїться в мужчині".
"А те, що відбулося наяву,
мужчин цікавить менше по причині…"
"І я її озвучу, сам назву".
"Так, Горчаков. Бо справа не в личині
нап'ятій; ви то ніби й на плаву,
та ваші сни – це борсання в пучині".
"Сон не притока, що тече в Неву.
І устя потурає не кончині

а множенню"."Гадаю, щоби шваль
всіляку не плодити зайве, спосіб
найдуть підхожий"."Та іще печаль.
Ріка, як переконує філософ,
стоїть на місці, біжучи у даль".
"І ми уже в парафії морозів".
"На цім Ньютон засновує мораль".
"О! і Ньютон як тут!" "І Ломоносов".
"І лютень, пак, за вікнами?" "На жаль,
пора заметів, сплячки і доносів".

"Як місяць, він один не дме у вус,
не долічившись днів"."Як ті каліки".
"Однак збігає легше"."Зізнаюсь,
з великою полегкістю"."А ріки?"
"Що, ріки?""Замикаються до усть".
""А люд тупцює, гріючи кінцівки".
"Здогадуєтесь, що вас жде?" "Боюсь
собі зізнатись: довідка опіки? "
"Зі щойно набалаканим, дивлюсь,
вам світить і зостатись тут навіки".

"За віщо?!.. але слід, утім, в узді
заціпитись, як у обідді бодня".
"Гукнути Горчакова"."При звізді
бесідувати гарно з ним"."Дубова".
"Є всюди плюси"."Іменно й тоді".
"І всюдисущий він, як Ієгова;
хоча він і доносить"."На гвізді
тримається здебільшого підкова".
"Це нонсенс: Горбунову на хресті
покластись унизу на Горчакова".

"До чого перебільшення?" "Кому,
кому, шановний, в поміч ця Голгофа?"
"Однак це – катастрофа"."Не пійму:
тепер у вас і вічність – катастрофа?"
"Тепер він проти вічности тому,
що бачить вічність корком зі півштофа".
"Так, так, це все йому не по уму".
"Що, Горбунов, не проти спити й кофе?"
"Пощо мене покинув!" "Ви чому
волаєте?" "І знову Горчакова

він кличе"."Ба, не донька, не жона,
а Горчаков!" "Річ суто в егоїзмі".
"Ви певні? Горчаков?" "Еге ж, сповна.
Чув, Горбунов, облиш потуги слізні.
Твоя подальша участь нам ясна".
"А Горчаков?" "Ну, тут стенання пізні:
розлука вам судилась. Дружбана
відпустим. Не зациклюйся на слизні".
"Однині, як завжди, по добрій тризні,
почнеться вічність"."Тиша навісна".

Х Розмова на ґанку

"Громаддя міста в мороці густім".
"Як зошит у лінійку наготові".
"І божевільні громіздиться дім".
"Як вакуум нутра світобудови".
"Фасад ховає вистуджений двір,
замет, дровітню врівень з деревáми".
"А це не є розмовою, допір
і позаяк описане словами?"
"Тут – люди, ніби збавлені ума
в утробнім стані і жахах тойбічних".
"А власне люди? Власне, вже сама
ця змога називати їм подібних
людьми?""А уявити вираз віч?
Кінцівки їхні? Голови і плечі?"
"Імення удостоюючись, річ
виповнюється в мові. В складнях речень".
"А тіл частини? ""Іменно вони".
"А місце…""Божевілля зветься домом".
"А дні?""Поіменовані і дні".
"О, це і постає усе Содомом

слів невситимих! Звідки їх права?"
"В цім домі імена у порожнечі".
"Як швидко набухає голова
словами, пожираючими речі!"
"І це причина головокружінь".
"Як море – Горбунову; не здорово".
"Не море, бач, до берега біжить,
а слово насувається на слово".
"Слова – як миро від святих мощей!"
"Дими речей, з коромисел обвислі…
У назві – ніби прихисток речей".
"Від власне сенсів?"."В деякому смислі".
"Від заповідей гнаного Христа".
"Від всякого страждання"."Бог із вами!"
"Він і словами користав уста…
Але і захищав себе словами".
"Чом, власне, віще слово варте свіч!"
"Гарантія, що в морі не утонем".
"І смерть його – єдина в світі річ
двозначна"."І тому – життю синонім".

"А вічність – як? Так само, на столі
стоїть вона сказалом в козакині?"
"Лишень єдине слово на землі,
предмет свій не поглинуле понині".
"І це єдиний прихисток словес?"
"Заледве"."Осіняючися Хресним
Знаменням, світ рятують"."Ба, не весь".
"В синонімі не зверх того воскреснем".
"Не зверх"."А от любов, як не назви –
встає до суєти словес стіною".
"Або ви небожитель; або ви
поплутали потенцію з любов’ю".
"І годі слова, далі від прикмет".
"І годі непроникного покрова,
так здатного поглинути предмет,
і більш при цім щемкого, ніже слово".
"І, щойно зір стає на бік пітьми,
доречні зауваги проти збочень:
і слово – річ. І в нім спасенні ми!"
"Вречевлюється все, окрім умовчань.

Умовчання – це будучина днів,
потала їх вперейми нашій мові,
зі всим, що зголосилося у ній
у миті стріч з самотою в змові.
Умовчання є будучина слів,
у голосівки канула причинність
всіх уречевлень з боязню кутів;
потік, що перекриє слову вічність.
Умовчання спіткає і любов;
це – простір без перепусток, що муху
не випустить; пульсуючи, як кров,
її фальцет у нім не чує згуку.
Умовчання – це "отепер" для тих,
хто жив до нас. Умовчання – суть зводні,
що у собі єднає всіх німих,
глаголити не пріч за них сьогодні.
Життя – це діалог перед лицем
умовчань"."Перепалка речі й речень".
"Спір сутінок з розмитим їх кінцем".
"І стіни – узірець для заперечень".

"Громаддя міста в мороці густім".
"Хаос і шкіц піткань прямої мови".
"І божевільні громіздиться дім,
як вакуум нутра світобудови".
"Прокляття, як же дме з її кутів!"
"Твої прокльони слух мені не колють:
куди не кинь – суціль звитяга слів".
"О, це нутра іменників глаголять!"
добути корму до заходу сонця".
"Здіймається над обрієм звізда,
знайти собі яркого співрозмовця".
"Ба, і рівнина, скільки умлівіч
не гається поштар, тебе у скруту
підтримає розмовою всю ніч".
"Чим іменно?" "Нерівностями ґрунту".
"А голоси в розмовців є? Агов!
Їх мішанка авжеж не випадкова?"
"Високий голос – значить Горбунов,
а той, що нижчий – голос Горчакова".

ХІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось?" "Як завжди".
"Тоді не приставатиму"."Направду,
прокинулись в мені мої ж стиди".
"Але бракує міри їм і такту".
"Орел!" "Куди там! Нитики, як ти
в цім доказ. І приреченість, по факту".
"Якому?" "Запроторення сюди".
"Ти можеш так довести до інфаркту.
Іди ти вкупі з фактами… туди".
"Тоді не рвімо чинного контракту".

"Тобі то що?" "А біс його"."Авжеж…"
"То ти мене покинеш?" "Після Паски".
"Ну, і куди ти подасися?""Геж,
додому що"."А приймуть без опаски?"
"Міркую ще"."Ти, власне, де живеш?"
"На розголос катма моєї ласки".
"Мовчи, бо на брехні не проведеш".
"Як хочеш"."Не розказуй мені казки".
"До мене ти ніяк не попадеш".
"Об чім це ти?" "Так, про канун розв’язки".

"Тоді ти правий"."Думаю, що прав".
"Ще думаєш?" "Ну, вирвалось невправно.
На сумніви я сам не маю прав".
"А чим займешся вдома?" "Угадай но".
"Таку манеру бесіди обрав,
взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно".
"Не в стилі річ, такий у мене ндрав".
"Не з’їв би ти ще яблука?" "Звичайно,
якщо не пожалкуєш, що віддав…
Узяв і гайда, віра або майна –

ось два мої заняття головні.
А решту бачу зайвим і стороннім".
"О, віч моїх полуда! Нарівні
з візьми і кинь! – доконаний синонім
всього, що нині коїться в мені".
"Не бійся, ми тепер тебе бороним".
"Що значить "ми"?" "Ба, не мели дурні.
Дай руку і довіримось долоням?"
"Гаразд, що не підкладеній свині".
"Невже ми нашу дружбу так хороним?!

Ти міг і подобріти, друже мій".
"Таким і був, коли явився з чрева".
"Буття, утім…" "Чайку тобі?" "Налий…
і визначає…" "Гріти?" "Ні, не треба…
свідомість нам… Або, нехай, зігрій".
"Читав, авжеж, наліво справа сперва?"
"О, за єврея ти перемудрив!"
"Єврей знімав і яблуко зі древа
пізнання, брате"."Дивлячись котрий.
Знімала Єва"."Видно, він і Єва".

"Розумник, і в пошані був здавен.
І основоположником науки.
І ім’я звучне"."Ліпше без імен.
Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки
і за оцей, в паліндромони крен".
"Він також обрікав себе на муки.
Тепер він вождь народів і племен".
"Панмонголізм! Які глибокі звуки!"
"І вирок, наче акомпанемент…"
"Не до розлуки, геж"."Не до розлуки.

А що розлука?" "Знаєш, не пійму,
тобі це нащо?" "Так, для картотеки".
"Розлука пізнається по тому,
з ким у розлуці. Хто у ім’яреки
ці затесавсь. І як там одному
йому лишатись з міркувань безпеки?
Близького віддавати – то кому?
І як надовго?" "А навік?" "Далекий,
тоді стоїш, утуплений у тьму
ту саму, що зіниці, перш ніж меркти,

собі готують для густого сну.
А иноді здригаєшся від горя,
картину змалював собі ясну.
І ні тобі лисичок або моря".
"А як пора припала на весну?"
"Весною легше"."Спірно це. У спорі
не забувай про поля білизну".
"Тоді ти – ніби вирване із поля".
"А ясна не кровлять, коли засну".
"Ну, знати, є на те Господня воля…

А що тобі розлука?""Маячня…
Ну, клацнуть і позаду мене двері.
Коли удень, можливо, сяйво дня".
"А ніччю?" "Позаяк, по атмосфері".
"Ну, може, десь і блимне навмання.
А ні – то прихистить лавчина в сквері".
"А втрачене тебе не здоганя
у спогадах?" "Усі вони химерні".
"А втрат передчуття – також дурня?"
"Нікчемніш, аніж черевам – вечері".

"Нікчемніш? А години у нитті
про дружбу?" "Її нить кріпка і нині.
Принаймні, щодо спільного в житті.
Разом нам ліпше, мабуть, по причині
сугубій в бутії…" "Та не на "ї"!
Не бутіє – але буття"."А ти ні
оте, ні се… і річ у небутті,
коли мене не буде у помині,
як своєрідній мітці на рівнині".
"Моїй, еге ж, опорі в німоті…"

XII Горбунов і Горчаков

"Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
"І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
"Щеці ще ті – у сенсі густоти,
аби чекати ліпшого: не густо".
"А щі і так здебільшого пусті.
І приказка – нівроку"."Пусто суто.
Їм оцту б трішки задля гостроти!"
"Геть пусто"."Що стосується смаку, то
відмінні й пустота від пустоти".
"Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

"Ну, позаяк горує пустота,
на часі попоститись і самому
у домі, де завчасно Піст настав".
"Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
"Так, наша географія проста".
"А що по тому? Де воно – по тому!
Кому воно? Після зняття з хреста?"
"Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
"Тоді дадуть лаврового листа".
"І розведуть на око дозу брому".

"А це не може кінчитись добром.
Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
"Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
Ти бачив, що він коїть з головою:
Бабанов розлучився зі срібром,
Міцкевич – зі бровою вороною.
Мене спіткав на тімені розгром,
не довго і до мізків геморою".
"Бром – це стіна між бісом і ребром,
щоб мізки не морочились любов’ю.

Попив його я в армії"."Один?"
"Вся армія. Ми видумали слово.
Він називався "супротистоїн".
Яка із ним Уланова-Орлова!"
"Я був брюнет, але тепер блондин.
Не проділ – пліш! Порушена основа…
Тканин нема… а мріяв до сідин
дожити…"."Далебі, діла, панове".
"Які діла, шановний? Опочинь".
"А що, як ця дурня не тимчасова? "

"Яка?" "Зі волосінню"."Не дрижи".
"Та холодно"."Засунув би ти руки
під укривало"."Правильно". "Скажи,
що є любов?" "Сказав… Аби ще звуки
та посували смислів рубежі…"
"Любов є передмова до розлуки".
"Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
постану, аби правнуки і внуки
на голову щось клали"."Ні, лежи".
"Та я без позаяків і докуки".

"А най їй трясця, – студіні з вікна!"
"Так щілі у замазці!"."То – про око.
Глянь, он і батарея льодяна!"
"І брудно тут, і холодно, і вогко…
Гляди, зоря над деревом, – вона
без телескопу видна"."Одинока
на око, ще не значить, що одна".
"Оце і я подумав ненароком,
а що, як хрест та попиляти на
ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

"Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
Давай уже, кажи начистоту".
"Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
"Так, зуб на зуб і я не попаду".
"Ти ба!"."А бути людяним – залежність.
Склади поліна ліпше як звізду".
"І правда. А про око – і причетність
до вічности, ні докорів хресту".
"Аби лишень не глупа нескінченність".

"Котра година?" "Пізня, як і ніч".
"Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі".
"Дружина, донька там. І ними сниш.
Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
"Я теж поженихатися не пріч.
Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
гигикаєш: ба, дався умлівіч
мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
"Ну, монотонна річ не варта свіч.
У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

"Котра година?" "Миті до нуля".
"О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
від цифір, а скажу тобі, що для
полегші "о" я відданіший плюсу".
"Ну, видав мимохіть я кругаля…
Множ прикус і на позіху спокусу.
Чого ти домагався, як валяв
все в купу?" "Недоступности Ельбрусу".
"А впадини годящої Земля
не виглибить на пліч твоїх обузу?"

"Коли уже і скучив по горі,
то думай про Ґолґоту, по причині
того, що березіль в календарі,
і кану я в якій-небудь лощині".
"Чи óболоком, буцім у чадрі,
зіграєш духа в онім чортовинні".
"На свій аршин ти міряв – на порі
твоїй двоглавій сніговій вершині
не уміститись у моїм аршині,
падкім на кучугури у дворі".

ХІІІ Розмови про море

"Безсмертя обіцяє твій підхід!
А я, з твоїм пророцтвом, апріорі
уже наполовину інвалід.
Як снів моїх прожектор в коридорі,
твій світоч мені мли не веселить…
І це не в докір, далебі, не в спорі
суть справи. Та нехай йому горить!..
В немеркнучім, здійнятім горі зорі
щось усякчас незле таки бурлить,
немовби море. Думаю, що море…"

"Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота.
Не дасть мені оточення вороже
без дрожу чути це і без стида
за світоч. Адже води моря – ложе
западини. Одначе, зась підстав
зійти туди, хай істина й дорожче…
Однак тобі я шкоди не завдам!
Куди мені! Тим пак, супроти ночі
не певен ти, це море чи… Біда.
На що, прости м’я, Господи, це схоже?"

"Гадаю, море… Чайки на молу
хапають з рук жіночих крихи хлібні.
І вітер, подивований теплу
у дранті піл, вбира в оборки пінні
їй туфлі… І вона, вітрам на тлум
відкинув чілку, в сутички чаїні
шпуляє хліб і дивиться у млу…
Стає далекозорою у рвінні
угледіти в Туреччині пчолу".

"О, так, це море. Іменно воно.
Його пучина, відки недаремно,
як витязі, ми вийшли так давно,
що, не чіпляйся ти цієї теми,
забув би я, що є у нього дно
і горизонт, і різні ще системи
в цім просторі, крім тої, де дано
і барвам стін двоїтись, безіменним
з ліловим в смугу – нам; де, все одно,
поверхні не перечать жадним денам".

"Це дещо, значно більше, аніж ми,
що гріє нас, хоча не батарея,
рівняє гори-впадини з людьми,
і знов здіймає з поміччю Борея,
і знов несе углиб своїх струмин.
Я відчуваю, як вібрує рея
тих сходин, що виводять нас зі тьми
в безодні та у висі емпірея
зі пінним закипанням бахроми –
безсонним ескалатором Нерея".

"А я в морях не виявив підстав
для піших мандрів, для довіри водам.
Хіба, прихопить, звісно, льодостав.
Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам
кінця не видно. Пак літа й літа,
невідомі й тевтонським родоводам,
триватимуть вони. Кудись у даль
дедалі ти брестимеш перегодом,
де в море вітром зіткана вода.
До кого лиш, – зі цим небесним зводом?"

"Для цього і моя душа слаба.
Я – хвилі, а не викрашені наші
простінки бачу всюди, де судьба
приб’є мене, від Раю до параші.
І це, мій Горчаков, не похвальба:
у цім водонебеснім єралаші
об чім була б іще моя мольба?
Для гожого різнити їх годящі
й морські вали – як гаубиць пальба
молінням слізним щодо вмісту чаші".

"Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня.
Гаразд, забув я витівку з дровами…
Пригадую, кружляв ти навмання
та окіл снів. Я бавився словами,
і я сказав, що сон – це спадок дня,
а ти назвав лисички островами.
Кажу й тепер те саме, що зрання,
що дуже жорстко нам під головами.
Тепер ти бачиш: море – маячня!
Хіба що сон, ба, з більшими правами".

"А що є сон?" "Основа всіх основ".
"Вві сни ми і впадаємо, як в ріки".
"Ми в темряву впадемо. Без обнов
твій розмисел. Що толку від каліки!"
"Сон – вихід зі затьмарень"."Горбунов!
Якому ми століттю нині свідки?..
Аби ж новий!" "І людові – покров".
"При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? "
"Люд поринає в сон, спливає знов".
"Що ж визначає суть його?" "Повіки.

Заціп їх, і побачиш темноту".
"А як при світлі?" "Однаково, врешті…
Як раптом зауважиш видноту…
Одну, і другу… на приміті треті.
У вухах шум і холодно, як тут.
І парапет, на нім дитина в светрі.
І чайки хліб хапають на лету".
"А я, я не стояв на парапеті?".
"Усе, що бачив я в хвилину ту,
чіткіше, чим тебе на табуреті".


ХІV Розмова про розмову

"Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт!
"Бабанов, будь за свідка: той ще крендель.
"Дивись: я щойно встав на табурет!
Без ґудзиків халат мій і без петель!
Ти бачиш, Горбунов, мій силует?
Кальсонів колір?" "Бачу руку, пензель..."
"Дивись, розмажу зовсім твій портрет.
Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль!
Тепер із моря буде вінегрет!
Гад! Ти це чуєш?" "…Мене, мене, текел…"

"Ах, так! Тоді понюхай кулаки!
Доводиться учити істуканів!
Отримуй бо!" "Анумо, дай взнаки,
хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?"
"По моєму, Гор-банов"."Ти гріхи,
я бачу, відпустив мені! Зі кранів
твоїх не ллє ще океан!" "Ги-ги".
"Що скалишся? У, барани погані!"
"Чого ви там зчепились, бирюки?"
"Міцкевич, щезни! Я із ветеранів,

і раз моргала – я тобі сказав –
чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі,
і ніч уже." "Так я й оперезав
за те, що не від болю і поволі".
"Кажу тобі, гальмуй і відповзай!"
"Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?"
"На кого преш, комахо? За базар,
гляди, порву пащеку!" "Нумо, вмовкли!"
"Гов, мужики, якого ця буза?"
"Пес його зна. Під хвіст, напевно, соли

посипано"."Атас! – Гов, не стирчи!"
"До ліжок, нумо!" "Ба, уже добігли!"
"Ти, Горбунов, заціпся і мовчи,
немовби спиш"."А він і склепив вирла,
уже заснув"."Атас! Дзвенять ключі!"
"Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Облиш його уже"."Самі дебіли…"
"Ну, Горбунов, подайся в стукачі…"
"Та він заснув"."Ну, братці, ми і влипли!"

"Як лікарів вітають? Га? Мерщій!"
"Підвестися повинні, небораки!"
"Є нарікання?" "Як у вас харчі?"
"За шум я чув, а де боїв ознаки?"
"Яка там бійка, забавки мужчин".
"Ага, медбрат наплів, забив нам баки".
"Ти не виляй"."Мостини дощ змочив?"
"Та сцяки це"."Я бачу сам, що сцяки.
Не що таке ручай, кажу, а чий!"
"Так чий, орли?" "Га, козаки кубанські?"

"Міцкевич!" "Га?" "Ану, підтерти вмить!"
"Нам, лікарям, за побут ваш боліти".
"А Горбунов розлігся чом?" "Він спить".
"Він, значить, спить, а ви примірні діти?"
"Уже уклались"."Правильно, лежіть".
"Ну, ми пішли"."І нічого хропіти".
"І щоб я чув, як муха пролетить!"
"Мені б до вітру…"."Мусиш потерпіти".
"Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід".
"Ось вам з новин: супутник на орбіті".

"Хух"."Горчаков, це ти напудив, га?"
"Іди ти ік…" "І гайда, гайда спатки".
"Оце б до Великодня пирога".
"І розговітись. Маселка б, ковбаски…"
"У докторів цікавитись вагавсь?"
"А міг і скористатися з підказки:
він сам питав"."Я щойно забагав".
"Заткніться. Забагалось: Паски, Паски".
"Поглянь, он Горчаков ледь не ляга
до Горбунова"."Це задля відмазки".

"Ти справді спиш? Еге ж, не підманув,
і справді, спиш… І сум’яття у пасмі…
І як воно стряслося не збагну.
Пробач мені, пробач, це – як цунамі.
Давай подушку трішки підійму…
Зручніше так?.. Я досі у знетямі…
Пробач… Мені це все не по уму.
Спи… спи… як з мого погляду, принаймні,
триматися і ні на чім йому –
скрізь перепони тут. І ми – незграбні…

Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій
не висурмить. Я твій, на зло поробам,
сон стережу… …нехай їй грець, трубі!
Ти ще не звик, як я, таким ось робом.
Пробач мені у зайвій похвальбі.
Пробач мені за все допіру, скопом.
Спи, друже мій. Я тут, я при тобі.
Не над, не під, а у тебе під боком.
А щодо часу – я діжду, дастьбі,
коли твій погляд стріну ненароком…

Що бачиш? Море? Хвилі на морях?
А ти бредеш у хвилях коридором…
І риб у дверях мовчазний косяк…
Я – вслід тобі… і горі перед зором
вода бурлить, кипить, як в казанах…
І ради дати зась з її напором…
Ти щось казав?! Почулось… Не инак,
розмовою я марю радше сам… Над морем
Борей бушує, пасма в ковтунах,
подушка у млинець… капець опорам…"







-----------------------------------

Вечеряли лапшею знов, і ти,
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.

Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна,
мов спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.



***

Чаювання

"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись, у відпустці рік по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зернята, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.


***

Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.

Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.

***

------------------------------

​Есть авторы, стихи и слова которых носят в сердцах целые поколения. К подобным виртуозам слова можно отнести Э. Асадова. В любой строчке его стихов – радость жизни, любовь, счастье и вера в добро.

Дорожите счастьем, дорожите!

Замечайте, радуйтесь, берите

Радуги, рассветы, звезды глаз —

Это все для вас, для вас, для вас.

Услыхали трепетное слово —

Радуйтесь. Не требуйте второго.

Не гоните время. Ни к чему.

Радуйтесь вот этому, ему!

Сколько песне суждено продлиться?

Все ли в мире может повториться?

Лист в ручье, снегирь, над кручей вяз…

Разве будет это тыщу раз!

На бульваре освещают вечер

Тополей пылающие свечи.

Радуйтесь, не портите ничем

Ни надежды, ни любви, ни встречи!

Лупит гром из-под небесной пушки.

Дождик, дождь! На лужицах веснушки!

Крутит, пляшет, бьет по мостовой

Крупный дождь в орех величиной!

Если это чудо пропустить,

Как тогда уж и на свете жить?!

Все, что мимо сердца пролетело,

Ни за что потом не возвратить!

Хворь и ссоры временно отставьте,

Вы их все для старости оставьте.

Постарайтесь, чтобы хоть сейчас

Эта «прелесть» миновала вас.

Пусть бормочут скептики до смерти.

Вы им, желчным скептикам, не верьте —

Радости ни дома, ни в пути —

Злым глазам, хоть лопнуть, — не найти!

А для очень, очень добрых глаз

Нет ни склок, ни зависти, ни муки.

Радость вам сама протянет руки,

Если сердце доброе у вас.

Красоту увидеть в некрасивом,

Разглядеть в ручьях разливы рек!

Кто умеет в буднях быть счастливым,

Тот и впрямь счастливый человек!

И поют дороги и мосты,

Краски леса и ветра событий,

Звезды, птицы, реки и цветы:

Дорожите счастьем, дорожите!

Эдуард Асадов

Источник: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

Є автори, вірші і слова яких носять в серцях цілі покоління. До подібних віртуозів слова можна віднести Е. Асадова. У будь-якому рядку його віршів - радість життя, любов, щастя і віра в добро.

Дорожіть щастям, дорожіть!

Помічайте, радійте, беріть

Райдуги, світанки, зірки очей -

Це все для вас, для вас, для вас.

Почули чуйне слово -

Радійте. Не вимагайте другого.

Не женіть час. Ні до чого.

Радійте оцьому, йому!

Скільки пісні судилося тривати?

Не все в світі може повторитися?

Лист в струмку, снігірь , над кручею вязів ...

Хіба буде це тисячу раз!

На бульварі висвітлюють вечір

Тополів палаючі свічки.

Радійте, не ганьбіть нічим

Ні надії, ні любові, ні зустрічі!

Лупить грім з-під небесної гармати.

Дощик, дощ! На калюжках веснянки!

Крутить, танцює, б'є по бруківці

Великий дощ в горіх величиною!

Якщо це диво пропустити,

Як тоді вже й на світі жить ?!

Все, що повз серця пролетіло,

Ні за що потім не повернути!

Хвороби і сварки тимчасово відставте,

Ви їх все для старості залиште.

Постарайтеся, щоб хоч зараз

Ця «принадність» минула вас.

Нехай бурмочуть скептики до смерті.

Ви їм, жовчним скептикам, не вірте -

Радості ні вдома, ні в дорозі -

Злим очам, хоч луснути, - не знайти!

А для дуже, дуже добрих очей

Немає ні чвар, ні заздрості, ні муки.

Радість вам сама протягне руки,

Якщо серце добре у вас.

Красу побачити в негарному,

Розгледіти в струмках розливи річок!

Хто вміє в будні бути щасливим,

Той і справді щаслива людина!

І співають дороги і мости,

Фарби лісу і вітру подій,

Зірки, птиці, річки і квіти:

Дорожіть щастям, дорожіть!

Едуард Асадов

Переклала українською мовою 3.10.20 6.56

Джерело: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

На батьківщину виберешся. Геж,
з поверненням. Заваж в своїй манері,
до кого тепер в друзі попадеш,
і чи кому потрібен? До вечері

купи собі солодкого вина,
сядь до вікна, оговтуйся потроху:
у всім твоя, одна твоя вина,
от і гаразд. І дякувати Богу.

Як добре, що немає уз і скріп,
як добре, що нема у чім винитись,
як добре, що ніхто тебе по гріб
любити не давав собі обітниць.

Як добре, що ніколи у пітьму
чиясь рука тебе не проводжала,
як добре в цілім світі одному
іти у ніч від гомону вокзалу.

Як хороше, поквапно в ніч руша,
піймати в маячні себе самітній
і подиві, як зважено душа
заздалегідь піклується про зміни.




--------------------------

Піщані ці горби, ці зарослі сосни.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а зі сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.

Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.

Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, ніж птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.

Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею бачиться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.

І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, ніж вид утрати.

Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніш, ані запраніше ложа.




--------------------------------

Краю глухий, укрий
глибше і дай ясу.
Як у порах кори,
крий під віком сльозу.
Лиш для вій, коли що,
хоч хвоїни пучок –
лихо відсторони
ним і оборони.

От і примíряв я
оперення глухаря,
і на пера крил мені впору
листя календаря.
В нору шасну, як лис,
від надокучних лиць,
від собачого хору
і дводульних очниць.

Вкрий і заціп уста!
Хай горує верста
і жовтіють плішини,
що ведуть в болота.
У купелі сирій
від ока кривого крий
і сліди до купúни
у трясинí зарий.

Не час мені німувать.
Час помоги гукать
тих, хто не потурає
оболокам пенять
в плині їх, в тісноті.
Пора брести в темноті,
на підспівці без слів
хитавиці лісів.

То шумуй же собі
в судейській своїй судьбі,
в гомоні з головою,
судженою тобі,
хай лиш рука моя
з жизного ручая
вільги черпає, покіль
вільга в нім нічия.

Не гани, не картай.
Громовиць не гукай.
Оглянись, коли хочеш –
так і ступають пріч:
світ заочі й умлівіч,
а потім – здовж піль і рік,
потім лісами, горами,
до доріг. До доріг.


-------------------------

Осінній вечір в скромному, утім,
містечкові, не байдужім до мапи
(топограф у азарті був, чи квапив
свої стосунки з дочкою судді).

Долаючи утому від причуд,
вас Простір не обтяжує на масу
рис величі, обмежуючись тут
лиш головною вулицею; Часу
тут непочатий край, як убачав
те циферблат днедавньої крамниці,
де є усе, що тільки постачав
наш світ: від телескопа до рушниці.

Тут є кіно, салуни, темне склом
вікно кафе, зашторене опівдні,
банк цегляний з розіпнутим орлом
і церква, чиї скріпи непохитні
самі б собі наставили тенет,
аби не пошта поруч: щонеділі,
коли б не діти, судячи з газет,
хрестив би пастор і автомобілі.

Тут чути цвіркунів у спориші.
О шостій, як по атомно-фантомній
війні, уже не стріти ні душі.
Спливає місяць, вписуючись зовні
в квадрат вікна, що твій Еклезіаст.
Лиш зрідка, рикошетом від квадрата,
розкішний б’юїк фарами обдасть
фігуру Невідомого Солдата.

Тут вам наснить не жінка у трико,
але адреса ваша на конверті.
Тут від учора скисле молоко
ваш молочар припише вашій смерті.
Тут можна не гортати календар,
ковтати бром і не ятрити душу,
і у свічаді бачити ліхтар,
задивлений у висохлу калюжу.






-----------------------

Ми житимем удвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
саморуч перевішеної лампи.
Ми почнемо за картами двобій,
начуємось, як стугонить прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію
під рвійну шарпанину вітровію.

Я постарію, дехто – навпаки.
І вийде так, як учать піонери,
що йтиме лік на дні – не на роки –
відведені нам до нової ери.
Як і навспак Голландії народ,
з тобою ми посадимо город,
насмажимо і устриць за порогом,
поживимось і сонця восьминогом.

Нехай над огірками дощ линé,
засмага ескімоські витне штучки,
і на рамені палець твій торкне
обачної незайманої смужки.
Я на ключицю в дзеркало зирну,
і борозну помічу навісну,
і давній гейгер в олов’яній рамці
на вицвілій і запітнілій лямці.

Зима найде, завіє укриття
зі осоки і нам небесна манна.
А щойно світу явимо дитя,
наречемо його Андрій, чи Анна.
І зморщеному личику як слід
прищепиться батьківський алфавіт,
чий перший звук зі видихом супутнім
окріпне і зголоситься в майбутнім.

Ми в карти назмагаємось, і от,
зі козирями якось, норд чи ост
нас віднесе за лінію відливу.
І наш дітвак у хвилю вередливу
задивиться: ба, невтямки, чому
метелики колотяться об лампу,
коли настане час – уже йому
назад перебиратися – за дамбу.




------------------------------------

Ти знаєш, у тенетах темноти
немога оку зчислити нараз,
відмотуючи горя у версти,
несосвітенні далечі між нас.

І цифри якось сходяться в слова,
і онде здоганяє і тебе
бентега, яка слідує від А,
надія, що повадилась до Б.

Два мандрівці у ніч по ліхтарю
несуть і пропадають у пітьмі,
помноживши розлуку на зорю,
тримаючи незустрічі в умі.


***



Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.
Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
’дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у навкісно ґратованій тюрмі.

***
-----------------------------

I
Я єсьм антифашист і антифауст.
Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

II
Він, з огляду на польську пропаганду,
у Кракові тужив по фатерлянду,
не в філософськім, власне, діаманті
мав сумнів, а у власному таланті.
Хустинки подавав жінкам підняті.
Було, гарячкував в питанні статі.
У поло в факультетській грав команді.

Він постигав картярський катехизис,
і куштував плоди картезіанські.
Колодязі копав артезіанські
егоцентризму. Витончена хитрість,
що нею користався Клаузевіц,
від роду не була йому знайома,
бо фатер арбайт червонодеревець.

Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
чума, холера унд туберкульозен.
Він рятувався шварце папіросен.
Його цигани вабили і маври.
Він вибився зі часом в бакалаври.
Здобув ліценціата потім лаври,
співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

Питомий німець. Я. Німецький ум.
Тим паче, що коґіто ерґо сум.
Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
(Плюс віденські, приємні вуху, вальзес)
Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
на бричці трясся, позаяк отримав
і кафедру, і чесний кухоль пива.

III
Сія у хмарах місяць-молодчина.
Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
Чорніє межи брів густих морщина.
В очах – арабська в’язь і чортовина.
Ламає грифель з Кóрдоби муж покіль,
з кутка спостерігає мужа профіль
арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
"Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
В руках її шипить омлет зі шпеком.
Ґерр доктор мітку робить на конверті:
"Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

Ідуть літа, але й чорти уперті.
Приходять і відходять роки, гості…
Погоди, дат, одінь згадати годі…
І пеленою літ все шито-крито.
Він знав арабську, нехтував санскритом.
Пізненько, вже в літах, була відкрита
ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

Тоді він у Каїр відбив депешу,
в якій заповідав чортяці душу.
Приїхав Меф, і він переодягся.
Став до свічада, сам переконався
у переродженні, як і свічада рамця.
Букет узяв і в бодуар дівиці
подався з ним. Унд вені, віді, віці.

IV
Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
Іх бін просити факт, і без ремарок.
Ви натякайт, що він любив квіткарок.
Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
душа і серце найн ґехапт на виніс.

Потуги люду, аллес, марнославні
в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
Диявол межи нас, і він, принаймні,
цю фразу неодмінно впізнає.
Одначе, чоловік, майн лібе ґеррен,
у кращих почуттях своїх не певен,
і бреше раз у раз, як сивий мерин,
нехай, як Ґете, маху не дає...

Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
в сюжеті, буцім недругу для зиску.
І Томас Манн згубив свою підписку,
а шер Гуно доістерив артистку.
Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
Спів краще у раю, чим правди жертва.
Ді Кунст ґехапт відразу до позерства.

Він, зрештою, боятися міг смерти.
Він чортівню пізнав, одмінно решти.
Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
Дас вассер осушити міг в коліні.
Він визначав вік дерева в поліні.
Він знав, куди веде зірок дорога.

Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

V
Є містика. Є віра. Є Господь.
Одмінність є між них. І є єдинство.
Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
А інтерес різнить кут зору Menschen.
Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
Отож бо. І залежні від обмежень.

Людина бачить стелю. Але дах
тече, бува, і їде, вочевидьки.
А дідько тут, як тут, і, у серцях,
люд бачить білий світ очима дідька.

Таким був доктор Фауст. Отакі
Марло і Ґете, Томас Манн і маси
співців, інтеліґентів ширших кіл
і читачів одмінних дещо класів.

Один потік змітає їх сліди,
їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
та чути, що услід волають Музи.

А чесний німець сам дер веґ цурюк,
не ждатиме, коли його попросять.
Він вальтер дістає зі теплих брюк
і назавжди іде у вальтер-клóзет.

VI
І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
Унд івікові чаплі восени
у веймарськім тумані, – отакенні,
і ключ хапають прямо зі кишені,
і пильний Еккерман змілів у темі.
І ми, матрозен, жертви мілини.

У істині – натхнення до задачі.
А містика сприяє неудачі
намог зі нею впоратись: віддачі,
іх бін, не надихають до зусиль.
Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
На ту ж поему, на людину – ніцше.
Я уявляю Богоматір в ніші,
а бачу фриштик, поданий в постіль.

І знов зептембер. І нудьга при повні.
В моїх ногах помуркування гойні.
У подушках – топір, думки холодні…
Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
Буксує в полі, диркаючи, трактор.
Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






----------------------------------

У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
зі Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди зі водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала у подушку по щоці,
хутчій, ніж я загадував бажання.

----------------------



1972 рік

Віктору Голишеву


Горлиця вже не приносить вісточку.
Діва звіряче хистить кофтиночку.
Наступаючи на вишневу кісточку,
я не падаю: тільки шаркаю
в силу тертя, що перо в літописі.
Серце у ребрах, як білка в колесі.
Голос мій сів і не вторить горлиці.
Певно, я просто стáрію.

Стáріння! Щиро вітаю, стáріння!
Крівці паморочні пожвавлення.
Ніг, нещодавно струнких, зіставлення –
випроба зорові. Інформацію
в царині вражінь, що числять п’я́тою,
щойно роззуюсь, знімаю ватою.
Всякий, хто мимо іде з лопатою,
має глибоку рацію.

Правильно! Щиро, еге ж, розкаялась
плоть, що співала, ридала, скалилась.
У ротовій порожнині карієс
у давньогрецькій вершить манері.
Смородом пащі з шумами клапана
дихаю в дзеркало. Щодо савана
не чув балачок. Але та компанія,
що тебе винесе, входить в двері.

Здраствуй, младенче і незнайоме ще
племя! Дзумінням комашим скопище
часу намітило собі поприще:
потилиці моїй твердій дірку.
Розбрід думок і розгром на тімені.
Наче цариця – Івана в теремі
чує, віддихи смертні темені
фібрами чую і жмусь в підстилку.

Боязко! Тож бо і є, що боязко.
Навіть коли всі колеса поїзда
прогуркотять трішки нижче пояса,
не завмирає політ фантазії.
Знані діоптріями відмінника,
що не різнить окуляри й ліфчика,
біль сліпуватий, і смерть розпливчаста,
буцім границі Азії.

Все, що утратити міг, утрачено
начисто. Ба, і зробив я начорно
все із того, що було назначено.
Тиші й зозулі умовклій дякую
темної ночі – і чую ворона
каркання здалеку. Все оговорено:
стáріння – це відростання органа
слуху, принадженого мовчанкою

Стáріння! Вірні ознаки смертного.
Годі прикмет його. Зі прикметного –
мідно тускніє чоло без денного
світла. Пак, чорноти сьогодні
повна ущерть моїх віч западина.
Міць моїх м’язів, гадаю, вкрадена.
Не догодить мені й перекладина:
совісно братись за труд Господній.

Річ ще, підозрюю, в дозах. Мужности.
Страху. Технічної в чині трудности.
Оціпенінь – як упливів трупности:
розпад почнеться, як завше, з волі,
мінімум котрої – ґрунт для статики.
Так мене вчили в школі наставники.
Ой, не займайте, другове-братчики!
Дайте волі у чистім полі!

Був, як усі. Думав, тихо житиму,
й квит. До віталень входив зі квітами.
Пив. Під’юджував форми змістами.
Брав, що давали. Чужою мискою
не спокусився. Владав опорою,
важіль намацував. Іч, не з торбою
дув у дуду і вважав це нормою.
Що зректи ще перед завісою?!

Чуй бо, дружино, враже і братія!
Все, що творив був, творив не ради я
слави в епоху кіна і радіо,
а для родимої, пак, словесности.
В силу жертовного благодійництва
(казано ж лікарю: сам хай зцілиться)
чашам Вітчизни без мене питися:
вештаю досі в чужій місцевости.

Вітряно. Сиро, темно. І вітряно.
Північ жбурляє листя і віти на
крівлю. Сув’язі кревні пірвано:
тут і скінчу свої дні, де сію
зуби, чуприну, глаголи, суфікси,
кепкою, буцім шоломом суздальським,
черпаю хвиль, океан щоб звузився,
хрупаю рибу сиру й старíю.

Стáріння! Успіху час. Осягнення
правди. Підспуду її. Завбачення.
Болю. Жадати від нього збавлення
не добачаю підстав. Годиться
проти олжі й нестерпима дещиця
речі правдивій. Наразі – терпиться.
Себто, як щось у мені ще теплиться,
жаден не розум це, тільки крівця.

Ця моя пісня – не зойк у відчаї.
Так заспівують, дичавіючи.
Це і вплив німоти тойбіцької,
царство чиє уявляю сумою
звуків, добутих наразі мокрою,
та на тужавіння уже хворою
і омертвіння, твердою глоткою.
Це і на краще. Отак я думаю.

От воно що – те, об чім глаголено:
про перевтілення тіл в оголену
річ! Ні горі не зирю, ні долу я,
а в пустоту – чим її не висвіти.
Це і на краще, пак. Чом не виучка
жаху противитись. Як надібочка,
річ спокійно вдає покійничка:
речі нічим на ладан дихати.

Буцім Тесей із печери Міноса,
крім порятунку і шкури виносу,
не горизонт – а зі знаком мінуса
бачу прожите. Гостріш меча його
лезо тамтеє, і ним відрізано
кусман життя. Від вина тверезого
так убезпечують, сіль – від прісного.
Можна сплакнути. Так сенсу – жадного.

Бий в барабан, полиш фанаберії
ножицям, леза чиї матерії
крають. Тільки утрат критерії
роблять смертного рівним Богу.
(Ця заувага вартує галочки
навіть щодо голої парочки.)
Бий в барабан, доки в пальцях палочки:
з тінню своєю крокуй у ногу!




-------------------------------------

Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
Сушаться сіті – своячениці простині.
Смеркає; люд у кафе дивиться свій футбол.
Синя затока ціпне, стає синіш.

Чайка кігтить горизонт, ще не затвердлий, як діл.
Після восьмої набережна пуста.
Синь зазіхає на отой наділ,
за котрим висвічується звізда.





------------------

В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

Янка Купала. Рідний край (1918)

Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.

Про неї бають казки-сни
Веснянії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.

Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці покотом …

І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.

І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…

Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.

Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…

19 серпня 2020 року.
ЯБЛУНЕВИЙ СПАС

Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

На долю я не скаржусь, ні,
ласкава, як ягня смиренне.
Лиш сподіваюсь, Пане мій,
що робиш – знаєш достеменно
Гріхів у мене кілька пак.
Рахунок трачу знову й знову.
Даруєш всі мені і так,
адже ти геть недріб’язковий.

Чому мене до раю брам
провадиш стежкою крутою
і випробовуєш життям,
мов хочеш бачити святою?
Не нарікаю на талан,
не прошу над, ніж дати можеш.
Та сподіваюсь довгий час,
ти знаєш те, що робиш, Боже.

Мине життя, як прикрий сон,
як трагіфарс, комедіодрама
Коли прокинуся, зітхну –
що ж, це було хіба що….замість.
Докіль розгублення мине,
рахую сірі дні, як хмари.
Лиш часом думка перемкне:
агі, та я ж тут не за кару.

Я мов мурашка в час, коли
чийсь черевик мурашник топче.
Навіщо в чудо віру дав,
а потім все забрав, Панотче?
На долю я не скаржусь, ні,
хоч знаю, як то буде зрання.
Сказала б стільки ще тобі
Замість…молитви на добраніч.

Оригінал:

Magdalena Czapińska

Zamiast

Ty, Panie tyle czasu masz
mieszkanie w chmurach i błękicie
A ja na głowie mnóstwo spraw
I na to wszystko jedno życie.
A skoro wszystko lepiej wiesz
Bo patrzysz na nas z lotu ptaka
To powiedz czemu tak mi jest,
Że czasem tylko siąść i płakać

Ja się nie skarżę na swój los
Potulna jestem jak baranek
I tylko mam nadzieję, że...
że chyba wiesz, co robisz, Panie.
Ile mam grzechów? któż to wie...
A do liczenia nie mam głowy
Wszystkie darujesz mi i tak
Nie jesteś przecież drobiazgowy.

Lecz czemu mnie do raju bram
Prowadzisz drogą taką krętą
I czemu wciąż doświadczasz tak
Jak gdybyś chciał uczynić świętą.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Nie proszę więcej, niż dać możesz
I ciągle mam nadzieję, że...
Że chyba wiesz, co robisz, Boże.

To życie minie jak zły sen
Jak tragifarsa, komediodramat
A gdy się zbudzę, westchnę - cóż
To wszystko było chyba... zamiast
Lecz póki co w zamęcie trwam
Liczę na palcach lata szare
I tylko czasem przemknie myśl
Przecież nie jestem tu za karę.

Dziś czuję się, jak mrówka gdy
Czyjś Zamiast but tratuje jej mrowisko
Czemu mi dałeś wiarę w cud
A potem odebrałeś wszystko.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Choć wiem, jak będzie jutro rano
Tyle powiedzieć chciałam ci.
Zamiast… pacierza na dobranoc

Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.
Вціляти в нього – забавка проста
Для тебе. Прагнеш величі вінця?
Чи слави зазнає людина та,
Що крає щиро люблячі серця?
Мене ти благодаттю оповий –
Одразу вщухне біль нестерпний мій.

І
Зі сходу краї Імперії поринають у ніч. Цикади
умовкають в траві газону. Платонічні цитати
на фронтонах заледь різнимі. Шпиль зі хрестом наразі
чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
і, ціпеніючи, засинає. Зі вежі кожну годину
брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
пітну, розхристану сорочину.

Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
на півночі гнуть у дугу брову.

Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
може, не втікачів – зі кончих на те причин,
але канулих з виду.

Духота. Шарудіння набухлого листя, від
котрого дедалі рясніш проступає піт.
Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
Пахне м’ятою, резедою.

ІІ
Як гарему дружин незліченних Шах
може зрадити з иншим хіба гаремом,
я змінив імперію. Шальки ваг
перетяжило те, що несло палéним
з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
як на погляд ворон – з п’яти.

У дуду свою дуючи, що факір,
яничарів ряди я минув притомним,
чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
як при вході в воду. І от, з солоним
смаком її, як на мій язик,
я межу пересік

і проплив крізь баранину хмар. Внизу
вились ріки, дороги, жовтіли риги.
Протилежним протистояли, товкли росу,
буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
армії, мов у настільній грі,
з оазами у ікрі

містечок. І морок ураз набряк.
Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
І простір у тьмі задкував, як рак,
уперед пропускаючи час, що мимо
йшов на захід, вертався немов домів,
виквецяний у тьмі.

Я заснув. Коли протер очеса,
північ була, де у бджілки жало.
Я узрів нові мені небеса
зі новою землею. Вона лежала,
як усіляка, падка на млу
річ пласка: у пилу.

ІІІ
Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
бильцеві дерев’яніє. Дуб узнаки
лоском п’ястковому окістю. Думки
б’ються, як лід об краї стакана.

Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
вириває у мли свої риси похилого негра
і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
двірця Окружного Суду видається в бульвар,
поцілене з пар випадкових фар,
і втопає у листі. І наді

всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
не домігшись уваги пруття простій руладі,
шелестить затертим числом на шпальті
литій горожі, по факту, із

спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
Невідомий Союзний Солдат постає уночі
поготів невідомим. Траулер тре іржаве
перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
вентилятор, хапає гаряче повітря US
алюмінієм зябер.

Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
океан громіздиться у темряві млн. літ
мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
з дебаркадера тінь стрімголов майне,
довго падати, руки по швах; та не
дочекатися сплеску.

ІV
Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
з натяком слиновиділення на мову,
з лобачевським, в межах чужих кутів,
не зумисно завищеним шансом згону
паралельних ліній (авжеж-бо, на
полюсі). І вона,

переміна, в’яже коління дров,
перетворення нутрощів мокрих м’янки
життя у сухий платяний покров
(в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
зі отверділим, що той оріх,
мізком. Випукле від інтриг

нутрощів, око хіба ізслиза
і драглистість леліє свою. Зосібна,
переміна імперії в’яжеться з видом за
море (в людині чаїться риба,
не инак); з фактом, що ваш проділ,
як і бгана постіль

в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
агукнувсь, і згага на нові страви.
І на матову білизну
думки – сутнісної потрави
гладі паперу. Отут перо
і розписалось про

схожість. Адже у вас в руках
терте перо. І ніби з пейзажних
малев рослинність. Десь у хмарках
гуде той самий бомбардувальник,
що і сам не знає, куди летить.
І пити вельми кортить.

V
Звідусіль в Новій Англії, наче з пінявого прибою,
здовж її узбережжя, вилискуючи рябою
черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці
проступають домівки, як набиті в сіть
континенту, відкритого мимохіть
рибами. Ні тріска, ні

оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
хоча годі підстав, і легше обрати дату.
І зі символом з прапора на узбережжі
у рибиць не склались, і повіває бриз,
як сказав би Саллівен, на ескіз
позахмарної вежі.

Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
горлом. І мотиль, скільки сил у субтильнім тільці,
ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
випущена природою з невидимого куща
у саму себе: й раз зі ста – влуча
зі липневого дула.

Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
зі півкулі, де решки.

Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
Голова, похилившись, утримує біля вирв
пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
помирає не гордий герой, а на швах в свищах
витіпана куліса.

VІ
Позаяк не спомігся на "прощавай"
і розчулитись щиро – бодай понуці
згуку, опізнаній як "на-чай"
часу і просторіні, буцім
і величній, і здатній піднести в куб
все, що зірветься з губ,

я пишу ці рядки від руки, у тьму
в змозі виводити їх наосліп,
опередивши на мить "кому?",
з губ наготові і мимоволі б
поночі вигулькнути взамін,
і лигатись зі таким ін.

Я пишу зі Імперії, по краях
не обійденій водами. Знявши пробу з
двох океанів і континентів, я
сам почуваюся, як той глобус.
Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
зір. І вони горять.

Ліпше поглянь в телескоп туди,
де під листииком равлик залип від літа.
По мені, "безкінечність", як наратив
личить мистецтву розливу літра
без остачі, нáтроє, в світлі зір
скорше, ніж крокомір.

Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
Легіони у поміч тісним когортам,
форуми – циркам. Повня вверху,
як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
Голий паркет – хоч ходи в ферзі.
Без меблів – карт-бланш нозі.

VІІ
Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
йменуватись прямим. Тільки чуючи "браво",
випрямиться актор. Давши нозі опору,
тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
Тільки те тіло в русі, чия нога
перпендикулярна долу.

Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
мийчиної зі цинку. В пику безбарвній тушці
всохлої губки, крутонувши свою корону,
мідний кран, буцім цезареве чоло,
напрямляє на них нещадиму, як помело,
струменеву колону.

Бульбашки на стаканнім склі схожі на сльозу сиру.
Безумовно, прозорі речі шанують силу
прискорення, як і інертні, цупкі у масі.
Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
заломлює цівку, як промінця,
журчачи в людськім м’ясі.

Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
бабки, пчілки і оси.

Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
думок непокояться мозкові кістки
в супі. І нікому навести
окові різкість.

VІІІ
Збережи на кромішніші времена
чуті слова, на времена тривоги!
Людина живуча, як фіш у піску: вона
відповза у кущі, зводиться на криві ноги,
відходить, як від пера – рядки,
в надра материків.

Є ще леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
янголи в білім і німфи моря.
Тільки тим, хто не скинув ярма обуз –
темені, спеки і, – супутньо – горя,
вони здаленілих миліш у млі
– обнулених нею слів.

Просторінь, де і сісти немає де,
що зоря в етері, в собі не певна.
Але є взуття, і ступню веде
твердь, опірна ступні поверхня,
суша. І чулі її піски
тихих пісень тріски:

"Час об’ємніш від простору. Простір – річ.
Час – суто зміст уречевлень думки.
Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
згустки його. На якісь ґатунки
згустків годиться і хвиля, й твердь
долу. І суто смерть.

От у хаосі буднів і знов, і знов
виникає звук, і лунає слово.
Може, "люблю", чи бодай "агов".
Але доки второпаєш те, вчергово
все міняється, буцім ховає бриз
мис за пасмами кіс".

ІХ
Голова помишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
Думка виходить у певний момент за рамку
одної з півкуль, як зі-під опіки,
і сповзає, мов укривало, пріч,
оголивши натомість щось схоже на лікоть; ніч,
пак, цупкіш пелеринки,

та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
Поступово африка мозку, його европа,
азія мозку, а там і наступні краплі
у омешканім морі, з віссю по маяку
обертатимуть м’яту свою щоку
електричній їх чаплі.

Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
діва люлю при повні ногою гойда; нагий
папуас у піску відбива з нудьги
запальні танці-шманці.

Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
що за тридев’ять з гаком земель уляглося нá бік
тіло, з яким у тебе давно
спільного тільки і є, що дно
океану і навик

наготи. Ба, не встати – удвох щоби.
І, як небо світає там, півдоби
мли в півкулі моїй ще. Мовляв, одного світила
малувато для двох пересічних тіл.
Себто, на глобус, як Бог хотів,
з клеєм не таланило.

Х
Опустивши віки, я бачу край
ткані чи лікоть у місці згину.
Місце, куди я потрапив – рай,
адже рай – місце немічі. На місцину
черга; у неї – напоготів
овид без перспектив.

Випробуй пальцем кінчик пера,
стільниці кут, що є сил: урешті
викличеш біль. Там, де гострий край
речі, і міститься рай в предметі;
рай, безумовно, осяжний більш
тим, чим і туплять річ.

Місце, куди я потрапив, пік
буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
Збережи цю річ; адже рай – тупик.
Мис, що вторгся у море. Конус.
Ніс залізного корабля.
Та не крикнеш "Земля!".

Можна казати лише за час.
Слідом, увагою відрух стрілки
око утримує. І ураз
тоне беззвучно на дні тарілки,
бо дзиґарі – раювати тут
знаку не подають.

Дещо, відсутнє, помнож на два:
матимеш в сумі ідею місця.
А позаяк і вони – слова,
цифри цураються очевидця:
жест у повітрі лишає слід,
буцім розталий лід.

ХІ
Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
в паперовій панамі окрай океану – тіло.
І, леліяне дзеркалом, тіло стоїть у тьмі:
на лиці його, у його умі
брижами зарябіло.

Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
тіло при океані є зцідженою наразі
крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
людина викінчується у млі
й видається у Часі.

Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
Пару мушель розчулює членороздільне соло:
тобто, равлика її голос. Вуху
у поміч і зв’язок над вічми глум.
Ба, у чистім часі щодо відлунь –
ані слуху, ні духу.

Духота. У зітханні лиш горілиць
невимовне скеровується у вись
з реченим сухо до хланей її ж, безмовних.
Плив думок, як прибій твердь земну, – ні-ні,
колихає і вас від стіни стіні,
на манір колискових.

Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
Як країни на мапах, належні чужим широтам.
І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
"Хто там?" – і віри тому не йми,
хто відповість на "Хто там?".

ХІІ
Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
Просить пити, звісно, заради Бога.
Не відпустиш дорожнього без шматка.
І дорогу покажеш йому. Дорога
ляже, звивиста. Риба і піде геть.
Инша – вигне хребет,

постоїть, і потикається носком.
(Цей чоломкань дзвін, як стакан стакану)
І щоніч ідуть вони косяком.
І у домівках край океану
знають, як спати, коли взнаки
мірна хода тріски.

Спи. Не куля Земля. Вона
радше довгаста: горби, лощини.
А окрай землі в океан пірна
берег, біжать, як лобів морщини,
хвилі. А хвиль і тверді у довжині
тягліші низки днів.

І ночей. А далі – туман густий:
рай, де є янголи, дідько з пеклом.
Але довші низок тих поготів
думи про конче істотам смертним.
Довші останніх в очах істот
– пустки Ніщот; і от

око не прагне туди, куди
і не трапить, а снива і застять вічі.
Адже так – вві сні – уряди-годи
звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
чи то зловісні: це – де як сплять.
І двері весь час скриплять...




---------------------------------

Ти чарівна, однак жорстка і зла;
Немов тигриця, люта і жаска,
Як стрінеться тварина замала,
Що значно слабша і сама блука.
Ти чарівна, та зверхня і різка,
Як буря, що все нищить, розкида;
Берізку, що тендітна і хитка,
Ламає вщент, несе уламки вдаль.
Ти чарівна, та вперта і тверда,
Як скеля поміж хвиль на зло вітрам.
Їй кораблів зустрічних не шкода,
Що тонуть біля неї й гублять крам.
Я – корабель і дерево, і звір,
Яких ти люто знищуєш, повір.

Невеличкі міста, де годі почути правду.
Та і куди вам вона, навіть якщо була.
В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
сам собі світлофор; плюс, по курсу – ріка,
і сута різниця дзеркала, щоб себе роздивитись,
з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
Набігом до передпокою, засмаглий підліток
лишає вас без майбутнього, стоячи у трусах.

Тому так поволі смеркається. Вечір мов віділлятий
в форму вокзальної площі, з монументом й т.і.,
де погляд, що промовляє "Будь ти проклятий",
прямісінько пропорційний відсутній на ній товпі.



---------------------

Учора настало завтра, третьої пополудні.
Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
Те, чого вже катма, уподобало будні
з вогким числом газети і без яйця в борщі.

Тільки скажи "Іванов", літ і літ епоху
порябить тут як тут, з колами по воді.
Так солдати над бруствером із окопу
бачать отам себе і тоді.

Там епідемія нежитю, цвіту бракує пахів,
і легіт листя настійний, як натяк на манію́,
і місто типу дошки для чорно-білих шахів,
де переможці з жовтими, схоже на нічию.

Так раніше смеркає від лампочки в коридорі,
і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
і, щоб кудись не ломитись опівніч, цнотливі зорі
знак подають опівдні, віч не опікши вам.







------------------

Коли дивлюсь услід красуні тій,
Жорстокість милої ятрить мене.
Я думаю: яка з-поміж стихій
З’єднала вроду й серце крижане?
То не земля: вона й висот сягне,
І не вода: вогнем любов зоріє.
Повітря? Ні, завзяття в ній міцне.
І не вогонь, бо не палають мрії.
Потрібно іншу віднайти стихію,
Що їй життя дала. Небесна синь!
Дивитись в небо дівчина воліє,
А розум прагне вишньої краси.
Нехай красуня, мов свята блакить,
У серці милосердя воскресить.

В театрі світу й вихорі подій
Кохана – мій вибагливий глядач –
Спостерігає: я у грі своїй
Маскуюсь, як неспокій обсіда.
Коли мені утіху радість дасть,
Весела маска миттю на мені,
Якщо душі торкається біда,
Актор трагічний я й думки журні.
Лише погляне – й погляд посклянів,
Не тішать жарти й розуму дива.
Веселий я – насмішки голосні,
Ридаю – теж, душа її черства.
Її ні плач, ні радість не пройме,
Неначе камінь, серденько німе.

​Виктор Улин

Булату Окуджаве
« Пока ей еще хватает времени и огня,
Дай же ты всем понемногу…И не забудь про меня.»
( Б.Окуджава , « Пока Земля еще вертится»)
Пока не умолкла мелодия,
Пока не дрожит рука.
Пока еще мною не пройдена
Дорога издалека,
Пока несется мне в спину
Лай и собачий плач,
Пока смычок не вскинул
Новый другой срипач.
Господи! Что ты прячешься,
Где твоя голова?!
Прыгают, словно. Мячики,
В прах пустые слова.
Нет в поэзии проку,
В мраке жизни - мертво !
Все пусть катится в пропасть,
Только верни его…
28 октября 2018
Перевела на украинский язык 23.06.20 10.08
Віктор Улин
Булату Окуджаві
«Поки їй ще вистачає часу і вогню,
Дай же ти всім потроху ... І не забудь про мене. »
(Б.Окуджава, «Поки Земля ще крутиться»)

Поки не замовкла мелодія,
Поки не тремтить рука.
Поки ще мною не пройдена
Дорога здалеку,
Поки мчить мені в спину
Лай і собачий плач,
Поки смичок не скинув
Новий інший сріпач.
Господи! Що ти ховаєшся,
Де твоя голова ?!
Стрибають, немов м'ячики,
У прах порожні слова.
Немає в поезії пуття,
В темряві життя - мертво!
Все нехай котиться в прірву,
Тільки поверни його ...
28 жовтня 2018
Переклала українською мовою 23.06.20 10.08

Виктор Улин
Анне Ахматовой
«Небывалая осень построила купол высокий,
Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
И дивилися люди: проходят сетрябрьские сроки,
А куда провалились студеные, влажные дни?»
(А.Ахматова « Небывалая осень…»)
В фиолетовом платье и с ликом чеканным и строгим,
Никогда и негде никого не о чем не моля,
Вы смотрели вперед, как дается по жизни не многим –
Как богиня Фортуна с бушприта ее корабля.

Не смотрев никуда, мы лишь лезли – все выше и выше.
Мы низвергли богов – бесполезных, как дождь в декабре.
Вы ушли навсегда и никто никогда не услышит
Эха Ваших шагов в ленинградском пустынном дворе.

Все уйдет и пройдет. Ничего не останется прежним,
Неизменна лишь смерть. Только Вы-то попрали ее!
Будет солнце пылать – как вошедший в столицу мятежник!
Будет падать закат – словно тихого сна забытье…
17.апреля 2018
Перевела на украинский язык 21.06.20 8.14


Віктор Улін

Анні Ахматовій
«Небувала осінь побудувала купол високий,
Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.
І дивувалися люди: проходять вересневі сроки,
А куди провалилися студені, вологі дні? »
(А. Ахматова «Небувала осінь ...»)

В фіолетовій сукні і з ликом карбованим і строгим,
Ніколи і ніде нікого ні про що не благаючи,
Ви дивилися вперед, як дається по життю не багатьом -
Як богиня Фортуна з бушприта її корабля.

Не дивлячись нікуди, ми лише лізли - все вище і вище.
Ми скинули богів - непотрібних, як дощ в грудні.
Ви пішли назавжди і ніхто ніколи не почує
Еха Ваших кроків в ленінградському пустинному дворі.

Все мине і пройде. Нічого не залишиться тим самим,
Незмінна лише смерть. Тільки Ви щось потоптали її!
Буде сонце палати - як увійшов до столиці бунтівник!
Падатиме захід - немов тихого сну забуття ...
17.апреля 2018
Переклала українською мовою 21.06.20 8.14

Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
У крапках дірок шинелі. Мізки в комі опізнаю!
Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
Ось і він, громадянин,
що виймає зі штанин.

"А почім та радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Десь бо є на те підказка?"
"А клозет, як ваша ласка!"

Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
окропить не однієї вмістом випитої склянки.
Виють в лігвах піль, таким
ошелешені вовки.

"Ба, життя – як лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Нарід довели до ручки".
"Дай червінця до получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана.
Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
Славно гріб од самоти
при гвинтівці стерегти.

"Не дивись у вічі, діво:
підеш, серденько, наліво".
"Піп любив свою собаку".
"Умирали вдвох від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
Чудо-юдо: ніжний граф
наплодив книжкових шаф!

"Научав мінету, й тільки?".
"Що за кипиш-гам без бійки? "
"Крив останніми словами".
"Крайні є? То я за вами".

Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
там і сям зніяковіле намість здибуючи бидло.
Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
щоб пальнула на початку безкінечного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

"Укріпив стосунки браком".
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити далі незносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобине щебетання.
Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
оболоки на осонні плідні ув архітектурі.
Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
Бугаїне "у-у" в гайку.
Дятел стукає круку.

"Пленум брав перерву двічі".
"Дав поліном їй меж вічі".
"Білий світ арабській хаті
застять знов жиди пархаті".

Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
Зі коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак стромляє клик
в недоїдений шашлик.

"Ти дививсь Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш?" – "Нею й буду".

Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
Пролетарій не баран:
чимчикує в ресторан.

"Ти у шкарах цих, як янкі".
"Заламав її зі п’янки".
"Був простим собі робочим".
"Поза тим, усі ми дрочим".

Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
Мирний атом криють матом; балістичности снарядам
додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
А у спальні не до снів
подушкам від орденів.

"Де яйце, там і пательня".
"Чув, московська достеменно
буде знову по рублю".
"Мам, я тата не люблю".

Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
До причасть і сліз роса
личить жертвам обріза…

"Нам біфштекс і хрін у плошці".
"Бурлаки-сєвероморці
крейсер витягнуть, дастьбі,
й дозу променів собі".

Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
після "баїньки-баю",
загинає: "мать твою!".

"Ліз у пах, коли знайомивсь".
"Підмахну – і в Сочі". "Помісь
лейкоциту з антрацитом
називається Кокітом".

Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
Що попишеш? Юнь, авжеж.
Не удавиш, не уб’єш.

"Плюнув в суп, зігнав досаду".
"Срати поруч з ним не сяду".
"А моя, як та мадона,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
Дощ іде. Собака гавка. З печі, з цвяшком у щербатім
роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
"Инвалід, га, инвалід,
ой, нутро мені болить".

"Загриміть у гріб – не штука!"
"Пес гавкучіш, ачи сука?"
"Чинник висліду в причині
відпадає по кончині".

Входить Мусор з криком: "Годі!" Прокурору жовна зводить.
І барліг громадянина сторожують не "сезами"
Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
Знати, доста рвали жил
ті, хто голови зложив.

"Хата є, та лінь злягтися".
"Я не бл…дь, а кранівниця".
"Звичка жити, до словечка,
старша курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Решті – битися об стіну!
Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси?
Гайда в степ, що люд орав
до піврозпаду ядра!

"Дайте строк, а вирок вспіє!"
"Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
"Малювала члена в зошит".
"Богом зглянутися прóшу".

Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерлі,
хто проріс в густій траві.
Геж, потуги не нові.

"Від кохань бувають діти.
Ти один тепер на світі.
Пам’ятаєш, як, бувало,
я у потемках співала?

Онде – кицька, онде – мишка.
Онде – табір, онде – вишка.
Час іде, і тихим сапом
убиває маму з татом".

------------------------

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

​Виктор Улин

Николаю Рубцову

« Меж болотных стволов красовался восток огнеликий…

Вот наступит октябрь – и покажутся вдруг журавли!

И разбудят меня, позовут журавлиные клики

Над моим чердаком, над болотом, забытым вдали…»

( Н.Рубцов, « Журавли»)

Если мне суждено не дожить до утра этой ночью,

Я уйду все равно, раньше срока покинув свой дом –

По цепям фонарей мимо улиц пустых и порочных

Я уйду поскорей и никто не заплачет о том.

Далеко-далеко на востоке колышется осень.

Высоко-высоко диких уток прощальный полет.

У туманной реки среди бронзово гаснущих сосен

Все горят огоньки, предвещая крутойповорот.

Меж обугленных плит те костры шепчут путнику: «Грейся…»

Дальше город теснит подступивший к окраинам лес.

Там кричат поезда, там гудят беспокойные рельсы,

Там слетает звезда, с утомленных от жизни небес.

Я родился – поет – не на счастье, теперь понимаю:

Тех времен уже нет, а сегодня иная пора.

Я, конечно, грешил и у врат недоступного рая

Упаду я без сил под неласковым взором Петра.

Я, конечно, уйду – хоть никто никогда не заметит.

Слышу в жарком бреду октября ненадежную медь.

Я вернусь к вам опять, хоть на том, нами думанном, свете

Мне уже не писать, не любить и конечно, не петь…

2-3 октября 2017

Перевела на украинский язык 18.06.20 8.00

Віктор Улін

Миколі Рубцову

« Між болотних стовбурів красувався схід огнеликий...

Ось настане жовтень – і з"являться раптом журавлі!

І розбудять мене, покличуть журавлині кліки

Над моїм горищем, над болотом, забутим вдалені...»

( Н.Рубців, « Журавлі»)

Якщо мені не судилося дожити до ранку цієї ночі,

Я піду все одно, раніше строку покинувши свій дім –

По ланцюгах ліхтарів повз порожніх вулиць і порочних

Я піду мерщій і ніхто не заплаче про те.

Далеко-далеко на сході колишеться осінь.

Високо-високо диких качок прощальний політ.

У туманній річки серед бронзово згасаючих сосен

Все горять вогники, віщуючи крутий поворіт.

Поміж обвуглених плит ті багаття шепочуть подорожньому: «Грійся...»

Далі місто тіснить підступивший до околиць ліс.

Там кричать поїзди, там гудуть неспокійні рейки,

Там злітає зірка, з втомлених від життя небес.

Я народився поет – не на щастя, тепер розумію:

Тих часів вже немає, а сьогодні інша пора.

Я, звичайно, грішив і біля брами недоступного раю

Упаду я без сил під нелагідним поглядом Петра.

Я, звичайно, піду – хоч ніхто ніколи не помітить.

Чую в гарячому маренні жовтня ненадійну мідь.

Я повернуся до вас знову, хоч на тому, нами думанному, світі

Мені вже не писати, не любити і звичайно, не співати...

2-3 жовтня 2017

Переклала на українську мову 18.06.20 8.00

Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
І нехай твою печаль вітром віднесе.
Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
Що загинув я нехай вірять мати й син.
Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
Не чекають друзі вже. В колі при вогні
Наливатимуть вино в келихи свої
Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
Але пити з ними ти все ж не поспішай.
І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
І тобі лише скажу небагато слів:
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.

Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.
Подобається й те, що при мені
Ви іншу обіймаєте спокійно.
Не дорікнете, знаю вже, мені
За те, що я завжди у вчинках вільна.
Не скажете, що в пеклі буду я
За те горіти, що не вас цілую.
Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
Щоби промовити його, як інші, всує.
Подобається навіть, в церкві що
Над нами не почую: алілуя!
Хоч вдячна вам. Ви любите мене
Не знаючи про це, а я все ж знаю.
Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
За зустрічі, що майже їх немає,
За наші не-гуляння в час нічний,
За сонце, що світило не над нами.
За те, що ви хворієте не мною,
За те, що хвора я, на жаль, не вами...

Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не прозвучить над нами, – алілуя!

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ми не вінчані, на жаль,
і я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
бо ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

Ніколи ти моя і нічия не будеш.
От що манило так крізь літ печальних лет,
Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
І ось чому я твій – прихильник і поет!

Тут є страшна печать знедоленості жінки.
За чарами – її збагнуть не стане сил,
Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
Ридає і творить гармонію світил.

Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
І очі ось чиї так дивно проводжали,
Не знаючи мене, не люблячи іще!

Сама собі закон – летиш, летиш ти мимо,
Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
Де щось пече, болить, співає і горить!

І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
В мелодії одній звучать і сум, і радість,
Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

30.04.2020

Історія у викладенім нижче
правдива. Позаяк, у наші дні,
не тільки лжа, але і гола правда
дедалі вимагатиме підтверджень
і доказів. А чи не є це знак,
яким скрушним стає подібним чином
світ, мінячись? Бо очевидна правда
наразі є не правда, а лишень
обґрунтувань тих сума. І тепер
ніде не кажуть "вірю", кажуть "згоден".

В вік атому людину надять більше
не речі, а підспідок у речей.
І, як дитю, що, патраючи ляльку,
ридає, бо надибує труху,
отак підґрунтя тих або оцих
подій їх очевидцю й заступає
безпосередньо дію. Це чаїть
спокусу неабияку, оскільки
мотиви, штиб стосунків, лад – усе
вбачається життям. Щодо якого
навчали нас і ставитися, як
до висновків, підхожих їх об’єкту.

І видається инколи, що досить
переплести взаємини, мотиви,
проблеми, середовище – і вже
щось відбувається; скажімо – злочин.
Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
накрапує згори, снують машини,
і телефонний апарат (клубок
катодів, спайок, опорів, клем тощо)
німіє переконливо. Подій
не трапилось. І дякувати Богу.

Описане тут відбулось у Ялті.
Природно, позаяк підстав доволі
триматись вищезгаданих уявлень
про правду, – я і патратиму сам
цю лялечку. І хай звиня мене
читач прихильний, щойно де-не-де
додам до правди елемент мистецтва,
що головно і визначає чин
перипетій канви (хоча мистецтво
письменника не є мистецтвом жити,
а образ і подоба).
Низці свідчень
опорою слугує послідовність,
в якій ті надавались. Як примір
потреби радше правди у мистецтві,
аніж митецьких вправ – у голій правді.

1
"Увечері він сам оповістив
стосовно стрічі. А була домова
ще у вівторок, що в суботу він
навідається. Так, ще у вівторок.
Я зідзвонився з ним і запросив
його зайти, і він сказав: "В суботу".
Чом у суботу? Ми уже давно
збиралися засісти й розібрати
один дебют Чигоріна. І все.
Другої, як ви кажете, мети,
ніким не убачалося. Уже б
з побіжних міркувань, адже бажання
побачити приємну вам людину
метою не назвеш. Утім, це вам
видніш… ба, прикро, що надвечір
його дзвінок цю зустріч скасував.
Шкода! бо я чекав його візиту.

Як ви спитали: хвилювався? Ні.
Він розмовляв спокійно, як і завше.
Звичайно, телефон є телефон;
та, знаєте, не бачачи обличчя,
пильніше вислуховується голос.
Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
він якось дивно добирав слова.
Давалась узнаки тривалість пауз,
завжди нервових дещицю. Бо ми
мовчанку співрозмовника здебільше
розцінюємо як потугу думки.
А це було чистісіньке мовчання.
Ви відчували тишу як свою
провину в цім триванні, і, скажу,
це часом дратувало неабияк.
Так, сам я знав, причиною була
контузія. Так-так, я в цьому певен.
А чим ви ще поясните це. Га?
Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
суджу лише за голосом. Наразі
не маю жадних инших міркувань:
того вівторка, і в суботу згодом
чув звичні інтонації. Гадаю,
якщо тоді у нього що й стряслось,
то не в суботу. Він же сповістив!
Ні, спересердя так не розмовляють!
Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
Як почалась розмова? Так, будь-ласка.
Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
зняв слухавку. "Добридень вам, це я.
Шкода, та маю вас перепросити.
Так сталось, що навідатись до вас
я не зумію". Правда? Що ж, шкода.
А в середу? Мені вас турбувати?
Даруйте, ну звичайно, без образ!
До середи? І він: "Тоді добраніч".
Так, ця розмова відбулась о восьмій.
А я після розмови вимив посуд
і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
мені порадив хід ферзем – Е-8.
То був чудний, ні – чудернацький хід.
Чи божевільний. Геть не у манері
Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
без очевидних змін, але при цьому
він зводив нанівець і сенс етюду.
У всякій грі суттєвий результат:
поразка, перемога, хай нічийний –
одначе – результат. Але цей хід –
він ніби спонукав усі фігури
до сумнівів у власнім існуванні.
Я міркував над ходом допізна.
Цілком можливо, саме так колись
і гратимуть, але стосовно мене….

Даруйте, не збагну вас: чи не каже
мені про щось це прізвище? Еге ж.
П’ять років, як ми з нею розлучились.
Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
Який їй сенс про це розповідати?
Що? Ця світлина? Дійсно, я її
завжди ховав перед його візитом.
Ні, що ви, не потрібно вибачатись.
Запитання цілком доречне, я …
Як я дізнався про саме убивство?
Вона дзвонила до мене в ту ніч.
От чий тоді бентежним чувся голос!

2
"Ми бачилися цього року рідко,
та бачились. У мене він бував
зо двічі в місяць. Инколи ще рідше.
У жовтні не з’являвся взагалі.
Так, він попереджав мене дзвінком
напередодні. Деколи за тиждень.
Щоб виключити плутанину. Я,
ви знаєте, працюю у театрі.
Там завше несподіванки. То хтось
захворює раптово, чи втікає
на кінозйомки – треба підмінити.
Це, зрештою, не дивина. Принаймні –
він добре знав, що у мене тепер….
Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
Утім, пардон, це ваше амплуа.
Але оте, що є тепер, це досить
серйозно все. І я вас запевняю,
що це… Так, не зважаючи на це,
ми зустрічались. Як вам пояснити!
Він, бачите-но, був доволі дивним
і мало схожим з будь-ким. Але всі,
всі люди між собою мало схожі.
А він різнився навіть серед всіх.
Так, саме це і вабило у нім.
Коли ми йшли разом, довкола все
переставало існувати. Тобто,
продовжувало рухатись, вертітись –
світ жив: і він його не затуляв.
Я не кохання маю на увазі!
Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
рухоміших і зовні незворушних –
раптово виникала ніби плівка,
ба, ні – отой серпанок, під яким
світ повен беззмістовної подоби.
Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
Ось уявіть собі мою кімнату,
засипану снігами. Чи ж не дивно?
І, менше з тим, чи не здається вам,
що меблі неодмінно б горували
на тлі цих перевтілень. Ні? Шкода.
А я гадала, що оця подоба
міняє напріч зовню мого світу.
І я жила цим дивним відчуттям.

Так, саме через це стосунків з ним
назовсім не порвала. А заради
чого, даруйте, квапитись мені
з ним розлучатись? Задля капітана?
А я так не вважаю. Він, авжеж,
серйозний чоловік, хоч офіцер.
Але те відчуття дало мені
безмірно більше! Він один спомігся
його створити. Боже. Я лишень
тепер на півшляху до розуміння,
яким же дорогим мені було
те відчуття! О, так, як це не дивно…
Що саме? А оте, що я сама
віднині стану часточкою світу,
що і мене оповива наліт
отої патоки. А я вважати буду,
що я не схожа з иншими! І доки
усі свою плекатимуть осібність,
нічого не збагнуть. Який це жах…

Даруйте, я наллю ковток вина.
Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
про вас я так не думаю! Коли
та де ми познайомились? Чекайте.
Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
в Лівадії, на санаторськім пляжі.
А де іще стрічатись із людьми
у нашій глухомані. Як, однак,
ви освідомлені у цім! Зате
і вам не угадати змісту слів,
якими починалось це знайомство.
А він сказав: "Я розумію, як
я вам обрид, але…", а все, що далі,
не так важливо. Правда, в цьому – щось?
Як жінка, щиро раджу залучити
цю фразу в особистий арсенал.
Чи знаю щось я про його сім’ю?
Нічого майже, власне. Тільки те,
що син у нього є – от тільки де?
Утім, я помилилася: дитина
у капітана… Так, хлопчак, школяр.
Похмурий, майже викапаний батько.
Ні, більше за сім’ю і не скажу.
І про знайомих також. Він мене
увесь цей час ні з ким і не знайомив.
Даруйте, але я – краплину ще.
Я згодна з вами: рідкісна задуха.

Ні, я не знаю, хто його убив.
Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
його найближчий приятель. Чого
і досі не збагну, так тої дружби.
Там, в цьому клубі, вони так димлять,
що димом тхне увесь Південний Берег.
Ні, капітан прийшов тоді в театр.
В цивільному, авжеж. Мене дратує
ця форма. Так, вже відти ми разом
пішли до мене. А його знайшли
в моїм параднім. Лежма, в дверях.
Здавалося, що то лежить п’яниця.
У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
Але я за плащем його впізнала:
на нім був білий плащ, увесь в багні;
так, він не пив. Я певна щодо цього;
так, він, гадаю, повз. І довго повз.
Опісля? Ми внесли його до мене
і сповістили в відділок. Хто? Я?
Ні, капітан. Я почувалась зле.
І взагалі – це все було жахітним.
Ви теж так уважаєте? Як дивно.
Утім, ви зобов’язані… Ні-ні:
так, звикнути до цього, дійсно, важко.
А ви також людина… О, даруйте!
Це ненароком вихопилось… Так,
будь-ласка, а мені не наливайте.
Так, з мене досить, я погано сплю,
а ранком – репетиція. Хіба що
як засіб від безсоння. Ви у цім
упевнені? Тоді – один ковток.
Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
Нестерпно, так. І тяжко. І немає
чим дихати. Не видихнеш. Ядуха.
Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
я більше нічогісінько не знаю.
Чого від мене ще вам треба? Що вам…
Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

3
"Потрібні мої свідчення? Гаразд,
не маю заперечень. Але зважте:
не надто сподівайтесь, бо мені
про це відомо має бути менше,
ніж вам. Ба, як на мене, навіть це
достатньо ризиковано для глузду.
Гадаю, ви цього не боїтесь,
оскільки ви… О, так, тут ви праві:
суб’єктові цьому добра не зичив.
Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
Коли і ні – вдаватись до пояснень
немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
насамперед, цікавитимуть факти.
Так от: я не приховую – було.
Ми не були знайомі з ним. Та я –
я знав давно, що в неї хтось буває.
Ні, я не знав, хто саме. А вона,
природно, про таке не говорила.
Та я ж бо – знав! І без розумувань
якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
було достатньо трішечки уваги.
Тим паче… Так, осліплення можливе.
Але ви геть не знаєте її!
Якщо вона мені не говорила
за цього типа, то не для того,
щоб приховати щось! Їй не хотілось
завдати мені клопоту. Таїти,
по суті, було нічого. Вона
сама зізналась – я її притиснув
до стінки – незабаром буде рік,
як поміж нами… Я не зрозумів –
чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
Чи стало мені легше – инша справа.

Можливо, ви і праві. Вам видніш.
Але коли людина щось вам каже,
то, мабуть, не затим, аби ви їй
не довіряли – навіть рухи губ
суттєвіші, ніж правда чи неправда:
в їх порухах життя буває більше,
ніж в тім, що саме губи промовляють.
От я сказав вам, що повірив; ні!
Тут сталось дещо поза тим. Я просто
побачив – що вона мені говорить.
(Завважте, не почув, але побачив!)
Збагніть урешті – це була людина,
що розмовляла, дихала, тремтіла.
Я не хотів вважати це брехнею,
та і не зміг би… Вас дивує, як
з таким підходом до людини, сам я
отримав на погони по чотири
зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
Я починав инакше дещо. Ті,
з ким починав я, – вже давненько мають
зірки великі. Дехто і по дві.
(Розвиньте свою версію, що я
невдаха ще – це, вочевидь, повинно
посилити її правдоподібність.)
Повторююсь, я починав инакше.
Я, як і ви, підступности чекав.
Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
такий народ – постійно норовлять
охмурити начальство. Але якось,
в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
яка це глупота. Поперед мене
лежало двадцять восьмеро людей,
котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
Що? Що? А, чи на часі про оте,
що жодним чином не сприяє справі?
Та ні, я вам лишень відповідав.
Так, я вдівець. Уже чотири роки.
Так, діти є. Одна дитина, син.
Де був тоді увечері в суботу?
В театрі. А опісля проводжав
її додому. Він лежав в параднім.
Що? Як зреагував я? А ніяк.
Звичайно, я впізнав його. Колись
я бачив їх удвох в універмазі.
Вони там купували щось. Отам,
тоді усе й збагнув. Річ в тім, що ми
перетинались инколи на пляжі.
Нас вабило обох те саме місце,
біля самої сітки. І завжди
я бачив в нього вколо шиї плями,
оті, ви розумієте. Ну от.
А якось прохопився я про щось
на кшталт погоди – отоді він рвучко
схилився і сказав – кудись повз мене:
"У мене з вами жодного бажання",
а за наступні декілька секунд
додавши: "розмовляти", і на тому
заціпенів немовби горівіч.
Отої б миті, присягаюсь, міг би
убити. У очах моїх стемніло,
я відчував, як заливає мозок
гаряча хвиля, на якийсь момент
мені здавалось, сам я знепритомнів.
Допоки я себе переборов,
він влігся на своїм звичайнім місці,
з обличчям під газетою, й на шиї
темніли ті, відомі вам синці.
Так, я тоді не знав, що за один.
На щастя, я тоді її не знав ще.
А потім? Потім він, здається, щез;
принаймні, не стрічав його на пляжі.
А згодом – вечір в Домі офіцерів,
ми з нею познайомилися. Якось
невдовзі здибав їх, в універмазі…
У ту суботню ніч його при ній
миттєво упізнав. Казати щиро,
зізнаюсь, мимохіть, але зрадів.
Инакше це могло тривати вічно,
а пораз опісля його візитів
вона бувала дещо не в собі.
Тепер, гадаю, все складеться краще.
Їй матиметься попервах нелегко,
але, мені відомо по війні, –
і вбиті забуваються. Нарешті,
ми виїдемо відсіля. Вже маю
і виклик з Академії. Так, в Київ.
Її давно запрошують в театр.
Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
цілком можлива і своя дитина.
Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
Еге ж, і зброю маю. Особисту.
Ні, це не "стечкін" – ще з часів війни
у мене цей трофейний парабелум.
Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

4
Той вечір батько рушив у театр,
а я лишився з бабцею удома.
Ага, удвох дивились телевізор.
Уроки? Але то була субота!
Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
Ага, про Зорге! Тільки до кінця
я не дивився – бачив вже раніше.
У нас була екскурсія в кіно.
Ну от. З якого місця я пішов?
Ну, це отам, де Клаузен і німці.
Вірніш – японці, знаєте, вони там
здовж берега пливуть ще на човні.
Так, це було приблизно о дев’ятій.
Напевно. А тому, що гастроном
в суботу зачиняють о десятій,
а я хотів морозива. Та ні,
я визирнув з вікна – а він навпроти.
Ну, виглянув і вирішив іти.
Бабусі не казав про це. Чому?
Вона б тоді бурчала – ну, пальто
там, рукавиці, шапка – неодмінно.
Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
а в тій, що з капюшоном. Так, вона
на блискавці. Так, він лежав в кишені.
Та ні, я знав, де він тримає ключ…
Звичайно, просто так! Ні, не затим,
аби похизуватись перед кимось!
Так, було пізно, темно взагалі.
Про що я думав? Ні про що не думав.
По-моєму, я просто йшов і йшов.
Що-що? Як опинився нагорі?
Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху,
щойно почнеться спуск, постійно видно
всю гавань унизу. Вогні в порту.
Там так і підмиває уявити
за ними щось цікаве. А коли
додому йти – приємніше спускатись.
Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
І взагалі – краса була шикарна.
Назустріч? Ні, не стрілося нікого.
Ні, точно не згадаю. Але "Пушкін"
відходить о дванадцятій в суботу,
а він стояв – у нього на кормі
салон розваг, де вікна кольорові
нагадують оддалеки смарагд.
Ага, якраз тоді… Чого? Та ні ж бо!
Її будинок далі, а його
я перестрів на виході із парку.
Чого? а, взагалі, які у нас
стосунки з нею? Ну які – вона
красива. І бабуся так вважає.
І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
Мені-то що, – мені усе одно.
Вирішувати батьку….
Так, при вході.
Ага, палив. Ну, так, я попросив,
а він мені не дав, і взагалі він
мені сказав: "Ану, котися відси",
а трохи згодом, я вже відійшов
десь на десяток кроків, може більше –
впівголосу додав услід – "негідник".
Стояла повна тиша, я почув.
Я не второпав, що зі мною сталось!
Ага, немов мене вперіщив хтось.
Мені немов залляло чимось вічі,
і я не зчувся вже, як обернувся
і вистрілив у нього! Ні, не вцілив:
він залишався там, де і стояв
до того та палив. І я… і я…
Я закричав і кинувся тікати.
А він – стояв. А так ніхто зі мною
не розмовляв ніколи ще! А що?
що я зробив такого? Попросив.
Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
Я знаю, це погано. Та у нас
повально палять. Та і не хотілось
палити навіть! Я б і не палив,
я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
Я виглядати не хотів дорослим!
Я б дійсно не палив! А там, в порту –
суціль вогні і світлячки на рейді…
Я тут би також… Ні, я не зумів
це все як слід… Але, прошу вас дуже,
прошу вас: не кажіте цього батьку!
Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?"

5
Такий-то і такий-то. Стать і вік.
П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
Де народився. Штамп прописки. Де,
коли і ким був найдений вже мертвим.
Підозрюваних прізвища: їх троє.
Отож, серед підозрюваних – троє.
Можливість запідозрити кількох
людей у вбивстві ними однієї
доволі красномовна. Так, звичайно,
і тріїця людей здійснити в змозі
одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
А тут – убивство. І самий вже факт,
що під підозру підпадають троє,
є запорука визнання, що кожен
спроможний вбити. Це лишає сенсу
всі пошуки – оскільки в результаті
розслідування тільки й дізнаєшся,
хто саме; але зовсім не про те, що
усі б так не могли… Ну що ви! Ні.
Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
окремий намір одного чинити
убивство, з хистом иншої людини
розплутати його – попри увесь
зв’язок їх очевидний – безперечно
нічуть не рівнозначні. Але це
їх близість не скасовує. О, так,
усе це прикро.
Як? Як ви сказали?!
Що нашвидку наведене число
осіб, на котрих падає підозра,
об’єднує їх мовби і слугує
якимось чином алібі? Що нам
не вдасться трьох наситити єдиним
курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
у цей ніяк не вписується окіл,
а десь за його межами. І він
серед отих, кого не запідозриш?!
Міркуючи инакше, вбивця – той,
у кого і підстав катма для вбивства?!
Так, цього разу так воно й було.
Ви праві тут. Однак, усе це… все це…
Це просто – апологія абсурду!
Апофеоз безсенсовости! Мара!
Виходить, що тоді воно – логічне.
Чекайте! Поясніть мені тоді,
в чім сенс життя? Невже у тім,
що вигулькне з кущів хлопчак у куртці
та стрельне в вас не цілячись? Ба, щойно
усе це так, тоді скажіть – чому
діяння називаємо злочинним?
І поготів – розслідуємо! Жах.
Відтак, життя – очікування вбивства,
і слідство тільки формене чекання,
і що злочинець зовсім не злочинець,
і що…
Даруйте, мені трішки зле.
Піднімемось на палубу; тут душно…
Еге ж, це Ялта. Бачите – отам –
отам цей дім. Ну, трішки вище, біля
меморіалу. Гляньте – скільки сяйв!
Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
дадуть йому. Усе це поготів
не наша справа. Це вже – суд. Напевно,
йому дадуть… Звиняйте, я тепер
не маю сил торкатись теми кари.
Мені щось душно. Але це мине.
Так, в морі буде безумовно легше.
Лівадія? Онде вона. Отам,
в юрмлінні ліхтарів. Еге ж, шикарно?
Так, хоч і поніч. Як? Я не почув був?
Так, слава Богу. Ось і пливемо.

_______

"Колхіда" здійняла бурун, і Ялта –
з її квітками, пальмами, вогнями,
відпускниками – в чергах до дверей,
закритих напріч зайдам, як ті мухи,
довкіл світильників, – заледь гойднулась
і почала повільно розвертатись. Ніч
над морем відрізняється від ночі
над сушею приблизно в той же штиб,
як дзеркалом впритул відбитий погляд –
від погляду зустрічної людини.
"Колхіда" вийшла в море. Від корми
водою розбігався темний слід,
і сам півострів поступово танув
у мороці. Вірніше, повертався
до контурів, за котрі нам усім
нагадує географічна мапа.
------





------------------------

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Світиться зоряно море Амріти.
в Любості - суджена й суджений поруч,
ночі Краса у обійми відпита:
Ладом всесвітнього квітнення опліч,
Місяцем в небі любові до тебе,
на благодаті Твоєї щедротах,
Радості - повенями звідусюди,
Серце відкрите зрина в насолодах!

Тортур моїх жорстока мука!
О, ця пекельна висота!
Я, мов коханець, відчуваю
Твої розжарені вуста.
Страшить мене запал любові
І вже не вистачає сил.
Ці поцілунки та закляття
Коханці дати б не зумів.
Мов смерть страшні твої обійми,
Оскаженілий хруст кісток.
І не уникнути, я знаю,
Любові лютої урок.
Вузлом зав`язане вже тіло,
Присохла до кісток душа.
О, скільки вирости ще зможе,
Для росту цього де межа?
Але крилом взмахни в польоті —
І ми до Господа йдемо —
Мрець з поглядом навік зеленим
Й душа, старіша за нього.
Ці двоє вже ідуть додому,
Вже недалеко від своїх.
і славлять дружно серафими
Умовними піснями їх.
А тут кипить важка робота,
Остання боротьба триває,
І кат мій, вже оскаженілий,
нарешті піт свій витирає.
Він встав, вимогливий маестро,
Його збентежила ця втрата:
Немає вже його оркестру
З мотузок зроблених верстатів.
Візьми і до вогню підвісь,
Ламай же ребра, пали спину,
Нову мотузку не знайдеш —
Бери ж ти палицю, скотино.
Спокійним будь, не бійся тиші.
Ти ж знаєш правду - ось я весь,
Не обману і не залишу.

За мотивами
«Дымок от папиросы»

Дымок от папиросы
Взвивается и тает,
Дымок голубоватый,
Призрачный, как радость,
В тени мечтаний…

Слова Н. Агнивцева.

***

Вечірня Зоря

Палай, Вечірня Зоре,
Лікуй стражденну душу,
Хоча би до світанку
Хай давній біль розтане…

Привиддя Щастя
Не щезне і не згасне,
Це запорука
Кохання вірного мого!

Як молодість чудова
Спливає блискавично,
А пам’ять невблаганно
Печалі береже…

Парк сповнений тобою,
Моя, навіки Рідна!
І Мрією-Коханням
Я житиму завжди!

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?