Володимир Висоцький. «Аліса»

Ви трошки шани приділіть моїй персоні,
бо ви й самі усі - розбалувані соні,
готові дерти хропака - вам тільки дай...
Але цей раз - в чуженькі соні не сідай!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Кому я тільки капелюха не ладнав!
І капельмейстер був клієнт, і капельдинер...
І навіть будь-який жебрак - за півгодини
у капелюх мій - капітал збирав!

Були в замовниках - задира й відчайдух,
але були також тюхтії-копалухи;
а ще - такі капітулянти капловухі,
що краще б заощадив капелюх...

На голові, вже майже голій, головбуха,
чи на курортнику, що квіти в полі нюха, -
доречні капелюхи типові.
Але пришити не візьмусь до капелюха,
коли чогось бракує в голові...

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він та́к шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

(2018)

І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.

II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.

III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.

ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".

V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?

VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.

VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.

VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зіскребти.


------------------------------------

Володимир Висоцький. «Аліса»

Пояснюю, як ерудит, досвідчено цілком:
Чеширський Кіт - не індивід, що чеше язиком;
чеширський - не замислений, чи ширшати, чи ні,
а просто він - зачислений в істоти чарівні!

Чим ширші роти,
тим чеширші коти,
й хоч звичайні коти - звабні всі як один,
та чеширські коти -
із дивами на «ти»,
їх не можна скребти наче свійських тварин!

Усмішливий, вуркішливий від вусів до хвоста, -
вітайте непоспішливо Чеширського Кота!
Потрібен вам котусь в мішку, скажіть начистоту?...
Отож, вертайте усмішку Чеширському Коту!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Люлі-люлі-люлечки, бай-бай...
Що за вередливе маленятко!
Будеш видирати рученятка -
начувайся, підсвинку, стривай!..

- Ну і гучність вереску в нащадка...
Годі чхати, вперте маленя!
З кожного такого поросятка
виростає справдішня свиня.

- Більш не можу, люлечки, бай-бай...
От би - дати перцю поросятку!
Ні, не починай усе спочатку!..
Ну, упертий підсвинку, стривай!

- А якщо уголос «поросятком»
з пелюшок всі дражнять навмання,
навіть з найсмирнішого малятка
виросте в майбутньому свиня!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,
належить й назад випускати?..
Важніше, ніж нудне «чи будь, чи не будь»,
питання в жабеняти!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Не сипте комбікорм Блакитній Гусені, -
я ж їм не те, що гусики бабусині!

Ті гуси всі, як тільки вилупляються, -
уже щипаються,
шиплять та лаються;

Блакитна ж Гусінь - це не Синя Пташечка,
не Сіра Качечка
і не гусятечко!

Я без гусей чудово обійдуся:
я лялечкою стану!
В метелика затим перетворюся, -
по плану, по плану!

Ну, а плани вдавані -
не мої, не мої,
і кудись відкладені -
не мої, не мої;
тільки вчасно згадані -
це мої, це мої!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Щоб не уп’ястись в капкан,
щоб в імлі з пуття не заблудити,
щоб ніколи напрям не згубити,
щоб як слід приземлення-приводнення здійснити -
намалюй на карті план.

І тоді - співай, приміром:
тири-тири-там-там-тирам!
Зустріч гарантована,
в план усе вмальовано
дбало, помірковано -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
правильним пунктиром.

Навіть коли є талан -
щоб дурниць якихось не встругнути,
щоб не довести діла́ до скрути,
й лаври за подвоєння-потроєння здобути -
правильний потрібен план.

Хибним планам ми не вірим,
їх облаємо: там-тирам!
Вийдуть в море з гавані
перемоги планові;
поряд - плани вдавані, -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
змазаним пунктиром.

Плани не знесуть обман:
коли їх підступно скасувати -
можуть певні скоїтися втрати...
А тимчасом - гусінь може лялечкою стати,
втілюючи давній план.

Хором кажем «ні!» невірам,
тири-тири-там-там-тирам!
Гусінь - під гусиною
скриється личиною...
Гніть же власну лінію
пунктиром.
Не втрачайте, там-там-тирам,
лінію з пунктиром!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

У Джима і Білла
нема зараз діла
важніше, ніж вдало зібрати врожай.
Без Джима та Білла -
нікому несила
упоратись, отже - обох відряджай!

Та Джиму і Біллу
вдалося насилу
в собі вгамувати збиральний азарт.
Це Джиму та Біллу
ізнов пощастило,
бо яблука влітку копати - не варт.

На Джимі та Біллі -
які ж вони вмілі! -
тримається все в господарстві таки.
При Джимі та Біллі -
цвітіть на привіллі,
позбавлені скла парників огірки!

І Джим разом з Біллом,
обстеживши вилом,
збагнули: капець огірочкам, вважай.
Тож Джиму із Біллом,
на заздрість дурилам,
тепер не потрібно збирати врожай!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ге́й ви, приморожені, -
так, що зубозціплені!
Наскрізь заволожені,
суспіль хутрозліплені!

Гей, великомученики
крижаної зони!
Вправи неминучі таки, -
гайда в перегони!

Ох, ухнім!
Ух, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем!

Всі мурашкошкірові,
до рубця промочені -
руште без ранжиру ви,
в рівному оточенні!

Мокрий хвіст - всі крихти мете,
мокрий ніс - холоне...
До нагріву бігтемете, -
скопом, не в колоні.

Ех, ухнім!
Ах, охнім!
Хай плюхнем -
зате просохнем!

Хто там слави першого
прагне до останнього?
Ближчий, попридерж його,
та дарма не гань його:

всіх, хто вперто рухається,
хоч вже сил немає,
хто бувалих слухається, -
приз вкінці чекає!

Так, ухнім!
Так, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем.

Гонки в нас - невинніші:
борем в тілі дрож це ми!
Станем всі на фініші
спільно-переможцями.

Тут - манери вишукані,
всі - взаємно чемні.
Зупинились висушені? -
вельми всім приємно!

Ху! Стали,
бо «здохли».
Пристали,
зате просохли!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хіба ім’я - Орлятко Ед?!
Хоч зміркували б наперед:
так зватися не личить привереді!..
Зате, щоб вимовити «Ед»,
вам не потрібен логопед,
тим більш, що, може, я - Орлятко Едіт.

Ед - це просто імен архетип:
Ед-гар, Ед-мон, Ед-іп,
Ед-елаїда...

Та Ед - не провокація,
не підла конспірація,
цитата не з Горація -
ой, заблукав в абзаці я!.. -
ну, це - така новація,
тож є якась тут рація...

(2018)

Коли сніг замітає море і скрип сосни
полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
у яку синяву може канути зір? у якій борозні
може тонути нечулий голос?
Даленіючи зовні безвісти, світ сповна
поквитає з лицем, як зі бранцями мамелюка...
… так молюск фосфорує з океанічного дна,
так мовчання в собі тамує потугу звуку,
так стає сірника, щоб допекти плиті,
так стінні дзиґарі, вторячи перебою
сердечному цей бік моря, захлинаються поготів
той бік ходою.



-------------------------

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Із вашого зволення я
вам представляю генія, -
красиву, як гарденія,
невільницю натхненія.

Усе, що пише пані,
шукайте на паркані!

- Прийміть із принциповості
мої парканні повісті, -
виразні та промовисті
звитяги модерновості!

Шедеври довгождані -
читайте на паркані.

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас
(були ми обидва - не мовці).

Потому - іще один скоївся стрес:
придбав мене грізний Фернандо Кортес.
Образливо дуже мене він сварив,
а я відповісти Фернанді не вмів, -
не знав принагідних бо слів.

Й для помсти - затверджував я без кінця
три самих важливих й потрібних слівця;
твердив їх, плюючи з презирством за борт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Послухайте далі, як жереб морив
Папугу - грозу та корсара морів!

Нас шторм на зворотній дорозі спостиг,
а штурман застряв у гальюні,
і кліпер англійський під назвою «бриг»
зробив абордаж нашій шхуні.

Тривало три дні бойовисько страшне,
й пірати лихі полонили мене.
І жити на їхніх я став кораблях;
бував на атолах, в північних льодах,
а ще - на скарбних островах...

Мені наливали «вогняну воду»,
щоб чемно вітався я: «How do you do!»
Та тільки - твердив я, хоч море, хоч порт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Та знову і знову злий жереб морив
Папугу - грозу й флібустьєра морів!

Я був не невільник, а спільник, скоріш,
і що ж? - розбишака небритий
продав мене в рабство за ламаний гріш,
а я ж уже вмів говорити!

Турецький паша ледь не скікнув козлям,
коли я промовив: «Папаше, салям!»
І мало не вдарив параліч пашу,
коли він дізнався, що ще я пишу,
читаю, та знаю ушу.

Я навіть про Індію відаю щось,
я - індіївідум, отак повелось.
Життя - це безжальна борня, а не спорт...
¡Caramba! Psja krew! Та нехай йому чорт!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я Робін Качур, не босяк,
хоч дражнять «Робінсон Гусак»,
та це мені - як з гусака вода!
Письменний навіть я так-сяк,
я вам - не пір’я для писак,
і це - моя позиція тверда!

Robin Duck я за книжкою,
і диви - брикну ніжкою!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Рятуйте, рятуйте! Ніяк не причалюсь!
Не випірну більше, якщо знов пірну!
Ще трошки поборсаюсь, ще попручаюсь,
та сили залишать - й піду я до дну!

І хто розбереться, де скоїлась хиба:
чи рибна я миша, чи мишна я риба?..
Я тихо сиділа в затишній норі,
куняла, та гризла собі сухарі.

І враз - вода навдо́кола,
мов кіт зі зла наплакав...
Я наче курка змокла,
я змерзла, як собака!

Рятуйте!.. А те, що шкідник я - це брехні,
до власних сухариків я повернусь...
Тут плавають дівчинки в одязі верхнім,
які недолюблюють мишок чомусь.

Мій страх іще більше з голодної кишки,
а тут у розмовах - тер’єри та кішки!
І чула колись: підпливе, ніби, кит -
і раптом з’ясується: боже, це кіт!..

Зубами я зацокала,
від жаху шлунок квака.
Я тут як курка змокла
і змерзла, як собака...

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Це море Сльозовське простерлося скрізь,
і слізно-морську вже приймаю я ванну.
Із хвиль власноочно наплаканих сліз -
привіт Сльозовитому шлю океану!

Спантеличишся враз поневолі:
це від сліз тут такий солевміст!
А я чула колись (мабуть, в школі):
то якийсь Посейдень збожеволів -
й сипле жменьки кухонної солі,
і тому він і зветься - соліст...

(2018)

О, як люб'язно в'є кілечка дим!
Ні понукань, ані керунку.
Які запросини до смутку.
Я полюбив свій дерев'яний дім.

Захíдне сонце пестить піч, ослін,
цигарку і затерплі пальці.
І променеві безіменні п'яльці
посизіли, нанизуючи синь.

За віщо люблять нас? За статок, за
снагу зі могою, урешті.
А я ціную ефемерні речі
за їх ажури і мереживця.

Світ одушевлений – не мій кумир.
Ба, суто нерухомість геж, не згірше.
Принаймні, инде слідуючи тій же
рухомости.
Еге ж, амуре мій,
ледь тютюновий дим у цім служник,
то шлюб зі храмом і зіставні.

Не зна лиш молода в благім пітканні,
куди опісля звіється жених.

-----------

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,
і в батьках гріхам виниться?
Це - «відмінно» (від чогось),
тобто - одиниця.

Вчитель всі забув слова,
наче вовк на учня зирка?
Це - уверх ногами «два»,
тобто це - п’ятірка.

Ех, п’ять, три, раз!
Голова один у нас,
а на цьому голові -
рот одна та вуха дві.

Голова кудись веде
дядька-головбуха;
знову на бровах іде
голова - два вуха,
горлова, чолова, залива два вуха!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись були
жертвами шкільних страждань -
й п’ятибальної шкали
для оцінки їхніх знань...

У когось в очах - відчай,
у гріхах батькам виниться?
Це - «погано», навіть вкрай,
тобто - одиниця.

За контрольну, як бува,
ганить вчителька хлопійка?
Це - «незадовільно», «два»,
тобто - чесна двійка.

Ех, раз, іще раз!
Голова одна у нас.
А на цій на голові -
вуха два і шишки дві.

От і дражнять де-не-де,
і сміються глухо:
«Подивіться, он іде
голова - два вуха!
Голова, голова, голова - два вуха!»

Бережіться від спокус, -
є у вчительки журнал...
«Мінус» вигадали й «плюс»,
щоб уточнювати бал.

Вивчив задане так-сяк -
от і маєш, як оскому:
«посередньо»... Це - трояк,
з мінусом, причому.

Теорему був довів,
та забув про перевірку -
отже, «добре» заробив,
це - тверда четвірка.

Ех, раз-два-три! -
Припустили, як з гори,
перегнали трояка
на чотири метрика!

Ось четвірочник біжить,
шпарить що є духу;
ззаду - трієчник сопить,
голова - три вуха,
Голова, голова, голова - три вуха...

Щоб не жити навдалу,
без ніяких знань-понять,
не кляни шкільну шкалу:
раз-два-три-чотири-п’ять.

Хто сумлінням не доріс -
хай вживає самопримус...
Риска - не завжди дефіс,
іноді це мінус.

Очі з радощів блищать,
ушановувати мусим?
Це - «відмінно», тобто - п’ять,
а ще краще - з плюсом!

Ех, раз, іще раз,
є п’ятірочка у нас:
рук та ніг - дивись, по дві,
п’ята - думка в голові.

І замре народ на мить,
мов диктанти слуха,
і ніхто не закричить:
«Голова - два вуха,
голова, голова, голова - два вуха!»

(2018)

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!

Володимир Висоцький. «Аліса»

Товстуля Мері Енн була:
так добре їла та пила,
що ледве-ледь проходила у двері.
Вона то рюмсала зі зла,
то впертим віслюком ревла,
а то вищала, як пила, -
лінивіша у цілім світі Мері.

Всієї школи Мері Енн
по апетиту рекордсмен;
й на лаві спала Мері
у завченій манері:
ведмідь так спить у лісі ген,
та на гілках - тетері.

Якщо її вряди-годи
до дошки звуть - чекай біди:
мовчить, немов дикунка щойно з прерій.
Але ця Мері Енн завжди -
у курсі справ, хто з ким куди, -
таку ще ябеду знайди...
Огидніша у цілім світі Мері.

По всіх предметах Мері Енн
в хвості телепає здавен,
зате під час вечері -
усіх обскаче Мері...
Свій слух музичний, Мері Енн, -
верни глухій тетері!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Чи може здогнати летючого пса
летяга стрибуча, що в лісі гаса?

Чи здогнана буде в польоті над кручею
летюча лисиця - мишвою летючою?..

Дурниці злітаються й сипляться кучею,
й навіщо себе я дурницями змучую?

Я мріяла стати летючою тучею,
а стала - й терзаюся мислю гнітючою:

а може, так звані летючі коти -
це ті, що звалились, було, з висоти?..

(2018)

Ні країв, ні погостів
не піду обирать.
На Василівський острів
я вернусь умирать.
Твій фасад темно-синій
уві млі не найду,
межи вицвілих ліній
на асфальт упаду.
І душа, над устами
коливаючи тьму,
промайне за мостами
в петроградськім диму.
І сльота наоколо,
і квітневий сніжок,
і почую я голос:
– до побачень, дружок.
І побачу розбіжну,
ніби долю, ріку,
і холодну вітчизну,
і припалу щоку.
І майнуть наостанок
ще не трачених літ
хусточки острів’янок
хлопчакові услід.




------------------

Володимир Висоцький. «Аліса»

Коли провалишся крізь землю від стида,
чи побожишся здуру: «Щоб я провалився!» -
тебе сюди зведе доріжка нетверда,
й тоді вже нашому режиму не протився!

Ми антиподи, ми тут живем!
У нас тут - анти-анти-антиординати.
Стоїм на варті ми, хоч сунем за вождем,
а хто не з нами - ті антипати.

Але чомусь новоприбульці всі нові
ногами вгору намагаються стояти,
і навіть в лавах - хочуть йти на голові
всі антидіти, антимами, антитати...

Ми антиподи, ми тут живем!
У нас - антипки, антиквари, антилопи...
Стоїм на варті ми під сонцем та дощем,
а тим, хто проти, - ціна півкопи!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Це хто там скрикнув «ай-ай-ай»?
- Ну, я́ це, Кролик Білий...
- Швидкуєш знов?
- Пробач, Додо: до біса різних справ!
Спізнитися в Країні Див - господь мене помилуй,
от і ношуся взад-вперед, як заєць очманілий, -
за два кіло путі - на пару метрів з тіла спав!

Навіщо, браття, кролик я - на масть такий-от білий?
Коли я був би сірий - я б не бігав, а сидів.
Усім потрібен конче я - й біжу, як очманілий,
й відмовити не в змозі я, бо дуже м’якотілий...
Нехай нарешті кроликам встановлять норматив!

- Але чому ви тремтите? Й чому такий ви білий?
- А це тому, що я такий, - сумлінніший з кролів.
Ох, як запізнююся я, - на день буквально цілий!
Біжу, біжу!..
- А кажуть, він в дитинстві був не білий;
спізнитися боявся - і від страху посивів.

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я страшно нудьгую, знеможена скрізь,
позбутись бентежної мрії несила:
щоб хтось запросив мене звідси кудись -
і там я таке, ну, таке щоб уздріла!

А що саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - я саджуся й читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Чи не візьмеш з собою, Додо?

Ах, як мені хочеться - в літо якесь
на мить вийти з дому, й чіпець не надягши, -
і враз, стрімголов, опинитися десь
у місці, де все - абсолютно інакше!

Та як саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - ну, я книжку читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Так візьми ж із собою, Додо!

Хай вдома учиниться переполох,
і хай покарання чекає - я згодна, -
заплющую очі, рахую до трьох...
Що буде, що буде! Чудне, надприродне!

Та що саме - я зовсім не знаю.
Переплуталось все «від» і «до»:
«почитай» - ну, я кішку читаю,
чи «пограй» - ну, я з книжкою граю, -
все одно я скучливо жахаю...
Хоч узяв би з собою Додо!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хочу вам загадки дати зразок,
де причаїлося й рішення вдале:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Де, хоча б, той нерозмінний п’ятак?
Щука говоряча - де зараз плава?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Вони не випаровуються та не розчиняються,
розказані у казці чи натраплені вві сні, -
у чарівну Країну Див вони переселяються,
й зустрінем їх, звичайно, в цій казковій стороні!

В дивній країні - незлічено див,
треба тут бути весь час насторожі;
з ляку мурашка натільний зомлів,
лиш уявивши, що́ статися може!

Раптом ввіпреться твій шлях у стрімчак, -
звернеш? Чи вгору полізеш ти жваво?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Добро та зло в Країні Див - як всюди зустрічається,
та тільки тут вони живуть на різних берегах.
Тут по шляхах нечувані історії тиняються,
та бігають фантазії на нетвердих ногах.

...Ну, і останнє: в казкових краях
треба, щоб завше мене впізнавали,
тож у казковій країні я - птах,
«Птахом Додо» мене здавна прозвали.

Навіть Аліса не відає, як
влізу у птаха, усім на забаву...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

І не такі дивовиська в Країні Див трапляються:
туди не треба паспорта, не їдеш, не летиш,
без жодної перепустки усякий допускається,
в ній легко опинитися, - схотіти треба лиш!

* * *

О́т і скінчилася казка в свій строк...
Ми недарма на початку питали:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Звісно, не встигла б Аліса ніяк
вбачити все, що у казці цікаве...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Тому, якщо ізнову хтось дістатись приміряється
у чарівну Країну Див (хоча б, в своєму сні),
він навіть те, що мріється, що тільки уявляється,
натрапить неодмінно у казковій стороні.

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

На Трійцю, взимку і в четвер
(а зранку - й поготів) -
запрошую усіх тепер
мерщій в Країну Див!

«Але ж - туди дістатись як? -
питав дивак один. -
Потрібен, мо’, умовний знак,
чи чарівний логін?

А скільки діб чи, може, літ триває переліт?
І скільки маю виплатити мит?»

Не треба, друже, чаклунів, не переймайся ти,
розрадься, он, веселкою впівнеба...
Не можна до Країни Див летіти чи пливти, -
там опинитись треба!

Ви згодні мокти під дощем,
під чарівним дощем?
Чи, може, почекаєм ще -
в городі під кущем?..

В країні тій, куди вас зву, -
там спека, сніг та град,
немає сну, все - наяву,
й нема путі назад!..

Зі страху не тремтять хвости? Тоді, щоб увійти -
вам досить полічити до п’яти.

У нас давно пітьма легла, а там - півсутінь лиш,
в Країні Див - вдивляйтеся, дивуйтесь!
Там порівну добра та зла, але добро - сильніш,
спокійно, не хвилюйтесь.

В Країні Див - давно я звик
блукати час увесь,
я та́м - найкращий провідник
якраз в кудись та десь.

Ось дівчинка, Аліса звуть,
водитиму її;
а ви - за нами руште в путь,
та - в ряд! Без товчії!

Алісо, очі змруж, пора! Чи гра це, чи не гра?..
І ось - в країні дивній ми, ура!

До берега греби скоріш, ось чарівне весло!
Казкова там чекає нас пригода.
Ми всім розкажемо пізніш: «Це ж як нам повезло!
Й було вертатись шкода».

(2018)

Із Миколи Некрасова

Ти і зубожена, ти й нагромаджена,
ти і незміряна, ти і зневажена,
матінко Русь!

В рабстві розрівняне поле прополоте, -
серце простолюду, кажуть, - як золото!

Сила населення, сила взаконена -
совість безтрепетна, правда схоронена!

Сила із правдою не уживається, -
жертвує правдою й не переймається.

Русь не ворушиться, Русь - як придавлена...
Й раптом прокинеться, іскрою вжалена;

вийдуть із вилами, в звісному прагненні:
жита - по зернятку гори натягнені!

Рать підіймається - військо нелічене!
Сила небачена, непокалічена!

Ти і розорена, ти і назбирана,
ти і покривджена, ти і незміряна,
матінко Русь!

(2019)

Світ укривал щеза зі сном.
І проступає неозоре
зіниці ревній і вікном
розрізане надвоє море.
Дві лоді оголили дно
до підошов у пари туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі ратують за дупель.

Облишив подушку, рука
плавця вигулькує над плесом
заоболочним і зника
в нім недорікуватим жестом.
Об камінь пірвана, сама
тонких піткань, панчішна лебідь
до стелі розтруб свій здійма
в півмлі, як почорнілий невід.

Два моря з поміччю стіни,
з помогою неясних мислив,
так нарізно одне з одним,
що сіті у пітьмі повисли
пусті, а темна глибина
за нею – натяк вищим силам
хрестоподібного вікна
не зволікати з мотовилом.

Жовтіє на воді звізда,
недвижні, бовваніють лоді
віконній рамі та хреста
лебідці на коловороті.
І до поверхні двох пустот
спливають неводи, обидва
в надії: хрест підійме з вод
обох і кине їх деінде.

І тихо так, ні слів немов,
ні пари з уст вікну пустому:
надій сподіваний улов
подолує осідлість дому.
І повні сяєв, і видінь
вікну стає на забаганку:
і хвиль дві грядки опостінь,
і буруни кущів до ґанку.

І тоне дім у млі: допір
зринають поплавці штахетні;
у ґанок ввіткнутий топір
чатує втоплих на поверхні.
Дзиґар стрекоче. З далини
хурчання катера знезвучить
стопу безплотної мани,
що топче рінь і чавить устриць.

Лиш зойки двох зіниць у ніч.
І отерпають віки, звиклі
у млі хистити розпач віч,
як мушлі, стулками заціплі.
А як у тьмі топити біль,
моторним ґуґотом оплівши,
щоб він віспинкою тобі
білів на теплім передпліччі?

Як довго? До рання? ...Овва...
І вітер жестом невидимки
війнути зважився вуаль
бентег ясминових зі хвіртки.
Сіть вибрана, ущух мотор,
свист одуда вістить пропажу;
і обмирає, нишкне той,
хто бродить потемки по пляжу.

Забудуть волхви закут твій.
Зорина не розціпить вій.
Хіба осиплий вітровій
понавіває мар.
Ти скинеш тінь і втому з пліч,
свічу задмеш, бо довга ніч,
і далі більше днів, чим свіч
вістує календар.

Це смуток? Далебі, осмут
переспівами не псують.
Мотив невгавний тут, як тут.
Нехай триває він.
Лунає хай у смертну мить,
і уст удячністю бринить
понуці ока мимохіть
яснити далечінь.

І в стелю втупитись не гріх,
у ній – ні маячні панчіх
пустих – ані скупих утіх
підстарку, ні покар.
І годі віри чудесам.
І не пеняють небесам,
у млі ясуючи, що сам
– чистосердечний дар.


---------------------

• •
И парусами промелькнёт во сне
Весть о тебе с мечтаний Одиссея,
Его незабываемое "Не..."
Разлукой в рое молвленного слова
Зорей сверкнёт в Борея быстрине,
И в миг судьбы улыбкою покровы
земной тоски истают в синеве.

• •
И тает солнце в пурпуровой пене
Вослед его седому кораблю,
Возлюбленная в сени вечных пиний
Любви дыханье прячет в кисею.
Но Одиссея друг – осенний ветер -
Уже сдувает позолоты литер
Со скал, и море вторит: «Я люблю!»

Іще один величний змах –
Й заснули вії:
Це тіло миле! О, цей прах
Легкий, як пір’я!

Робила що в тумані днів?
В піснях чекала…
Було зітхань багато в ній,
А тіла – мало.

Нелюдськи-милою була –
Немов дрімала.
Від янгола і від орла
Вона щось мала.

І спить, та ваблять день у день
Сади Едему.
Неначе спраглий до пісень
Чекає демон.

А нас, що зналися колись –
Як час збігає! –
Вже й пам’ятник, що похиливсь,
Не пригадає.

Давно не діюча мітла,
Схилились в шані
До Музи Царського Села
Хрести бур’янні.

2019

• •
Свыше оставлена - в чаще упрятана,
В норах и гнёздах, в закраине воронов ,
Водах, листвой прошлогодней настояна,
Мохом зелёным, ветвями сплетённая,
Корнями сдержана, светом напоена,
Тьмою обласкана, куплена-краплена -
Тайна и Явь, не оружие воину

Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи зі цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.

Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.

Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.

Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.





------------------

Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
на чужині лишають тільки греки.
І все-таки той самий шлях назад
у часі затягнувся непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там
загаялись, щомога п'ялив простір.
Ніяк не втямлю, де я опинивсь,
з чим навіч. Ба, угадується острів,
чагар, будівлі, рохкання свиней,
сад кинутий, така собі цариця,
трава та камінь.
Телемаче мій,
всі острови один на инші схожі,
як утомила подорож; і ум
збивають з ліку неугавні хвилі,
і око, стерте горизонтом, плаче,
і м’ясиво водяне застить слух.
Забув і я, чим кінчилась війна,
і скільки повних літ тобі, забув я.

Рости, мій Телемаку, підростай.
Велять боги, то випаде нам стріча.
Ти, далебі, тепер не те хлоп’я вже,
перед яким я осадив биків.
Коли б не Паламед, разом жили б ми.
У дечім він і правий: без мене
гризот себе Едипових ти збавив,
і сни твої цнотливі, Телемаче.

--------------

Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
в торочках його грецької туніки,
у бганці складок нерізнимій від
утихомиреного моря.
Він бо
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи
застигли, наче мушля, ув якій
чаїться гул, і келиховий обрій
був нерухомий.
А її любов
була, немов рибина, наготові
долати море кораблю услід
і хвилі тяти досконалим тілом,
а може, і здогнати… але він –
він подумки ступив уже на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Ба, поготів – напохваті у миті,
обтяженої відчаєм, і дме
попутний вітер. І великий муж
покинув Карфаген.
Вона стояла
у полисках багать, що розвели
навпроти стін міських її солдати,
і бачила: у пелені вогню,
у мареві між полум’ям і димом
безгучно розсипався Карфаген,

задовго до провіщення Катона.


***


Зимового вечора в Ялті

Cухе, на левантійський штиб, лице,
підтягнуте віспинками у бачки.
Коли він дістає цигарку з пачки,
сумирно тускле у півмлі кільце
на безіменці ледь не двісті ват
заломлює в кришталик мій натомість:
я мружусь; отоді він мені мовить
"звиняйте", і смакує сизий чад.

Січневий Крим. На берег, далебіг,
зима приходить буцім для забави:
утриматись не має змоги сніг
на лезвах наїжачених агави.
Порожні ресторації. Димлять
іхтіозаври з рейду. Знакомито
витає лавру прілий аромат.
"Гидоти цеї зволите?" "Налийте".

Отож – усмішка, сутінки, графин.
Буфетник подалік, заплівши руки,
дає круги, як молодий дельфін
навкіл хамсою повної фелюки.
Квадрат вікна. В горшках – жовтофіоль.
Сніжинок рій гайнув і щез проворно.
Миттєвосте, стривай! спинитись зволь!
не так чудова, чей, як неповторна.



***




---------------------------

Голландія собою річ пласка,
видаючись несамохіть дедалі в море,
яке і є, на прикінцевий погляд,
Голландія. Непіймані рибини,
для бесід користаючи голландську,
упевнені, що їх свобода – мікст
гравюр з мереживом. В Голландії нема
гір несходимих, моровиць від спраги;
і годі уявити слід чітким,
подавшись з дому на велосипеді,
уплав – і поготів. Усякий спомин –
Голландія. І аніяких гребель,
їх стримати. Міркуючи так, я
живу в Голландії авжеж істотно довше
за хвилі піняві, що котяться у даль,
теж навмання. Як і рядки ці.

------------------

Моя ти подруго, шинок все той же.
І патос у непотребі на стінах,
і цінники. Чи ліпшає вино?
Гадаю, ні; не ліпше і не гірше.
Проґрес відсутній. І гаразд, що так.

Пілот поштових ліній цмулить сам
горілку, буцім янгол грішний. Скрипки
у незабутнім спомині бентежать
мою уяву й нині. У вікні
маячать білі, цноти буцім, крівлі,
і дзвін усе гуде. І гусне мла.

Чому ж лукавиш ти? І чом мій слух
різнити не спомігся лжі і правди,
а вимагає зовсім инших слів,
незнаних і тобі – глухих, чужих,
та вимовитись немічних инакше,
як досі, тільки голосом твоїм.



---------------------

І
Великий Гектор смерти не уник.
Його душа пливе у темних водах,
тьмяніють хмари, шамотять кущі,
оподаль тихо плаче Андромаха.

Тепер у смутку вечора Аякс
бреде струмком, прозорим по коліно,
й життя тече зі віч його відкритих
за Гектором, і літепло води
по груди вже, а мла переповняє
бездонний зір, і чагарі, і хвилі,
і знов у ручаї води по пояс,
і меч вважкий, підхоплений потоком,
пливе вперед,
волочучи на бистрину Аякса.


ІІ
Г. П.
Ми знову живемо біля затоки,
і пропливають хмари понад нами,
і пихкає теперішній Везувій,
і осипає курява провулки,
і шиби у провулках деренчать.
Коли-небудь і нас засипле попіл.

І я волів би у останню мить
дістатися окраїни трамваєм,
ввійти в твій дім,
і щойно через сотні літ,
прийде загін розкопувати місто,
волів би я, аби мене знайшли,
заскоченого у твоїх обіймах,
засипаного попелом новим.

----------------------

Із Ірини Ратушинської (1954—2017),
православної українки, яка вважала себе росіянкою

Батьківщино, ти врастаєш в ребра!
Почекай, не силуйся надмір!
Так нечасто ти на ласку щедра.
Ти жорстока, мов біблійний звір.

Знову дощ періщить по бетону,
хлюпотить по ґратовій броні.
Дай вдихнути волю завіконну
крізь намордник сірий на вікні!

Так, чекати ласки тут - це хиба,
біль втаю, знайду собі вузду.
Я візьму сьогодні пайку хліба
і на завтра частку відкладу.

Скільки часу вірш мені ховати,
вчувши брязкіт камерних ключів?
Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати
довгих злих ночей та лютих днів,

Батьківщино? При твоєму дбанні -
складно залишатись у житті...
Чи далеко мій етап останній,
щоб могла травою прорости

ти крізь мене, стати наді мною,
вітер відігнавши до зірок?
Втім, зажди, не треба ще відбою:
бачиш - не дописаний рядок
головний.

(вересень 2019)

День звався "перше вересня". Дітва
ішла, догідно осені, до школи.
А німці підняли тоді смугастий
шлагбаум по́ляків. І, з гулом, їхні танки,
як нігтем шоколадну фольгу, враз
розгладили уланів.
Став чарки
і зіп’ємо горілки за уланів,
за першістю у спискові мерців,
як в класнім списку. І шумують знов
берези вітру, і лягає листя,
немов на зронену конфедератку,
на дах домівці, де дітей не чути.
І хмаровиська з гуркотом повзуть,
минаючи заціплі її вікна.

----------------

Із Олексія Хом’якова (1804-1860)

Хоч під твоїм державним зором
народи злякано мовчать,
і сім морів невгавним хором
тобі віщують благодать;

хоч ти криваву громовицю
нагнала аж за пруг кудись -
своєю славою та міццю,
усім цим пшиком не хвались!

Були імперії грізніші:
з семи горбів великий Рим
півсвіту силоміць притишив
наперекір богам старим;

торкнулись Альп сини Алтаю,
володарі семи вітрів;
й лилося сонце на безкраю
царицю західних морів.

І що той Рим? І де монголи?
Куди подівсь халіфів трон?
І ось уже безсилий, кволий
занепадає Альбіон...

(2019)

• •
Встревожит память одиночества черта,
Ищи не в зеркале, что ты ещё всё та.
И не суди свои дороги слишком строго,
Ведь в счастье правосудия немного,
Да будет неподсудна теплота...
Жива в желаньях века золотого?
Так радуйся тому, что не свята!

Із Павла Когана (1918—1942)

...Хай не шукають щось крутійське
в тім наспіві, що я сурмлю:
повітря я люблю російське,
російську землю я люблю.

Я вірю, що ніде у світі
такої більше не знайти,
де б так дмухнув на ранок вітер
теплом та димом з висоти...

Де знайдете, чужі витії,
берези, як у цім краю?
Я б здох як пес від ностальгії
бодай і в райському гаю.

А ми ще дійдемо до Ганга,
а ми ще умремо в боях,
щоб від Японії до Англії
Держава сяяла моя.

(2019)

Із Осипа Мандельштама (1891-1938)

Ми живем, ніби щезла країна з-під ніг,
нас дочути - ніхто і за крок би не зміг,
а коли хтось рече з гучномовця -
то згадає кремлівського горця.

В нього пальці, як гусені, білі й слизькі,
і слова непогрішні - як гирі, важкі,
і тарганські сміються очища,
і халяви лисніють зловіщо.

Вколо нього - юрма тонкошиїх вождів,
він милу́є того, хто йому догодив.
Хто - мекече, хто - кряче, хто - хниче,
він один всім бубоче та тиче.

Як підкову, дає за указом указ -
кому в пах, кому в лоб, кому в око якраз.
Кожна страта у нього - малина,
й міцна постать, аж як в осетина.

(2019)

Спочатку виростуть гриби. Після
підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
дощами тими тішачись, та вимок.

Принаймні, за оказії не раз
тут, в матовім серпанку півпідвалу
кав’ярні, де пітні молодики
казна-чого очікують од юнок,
а чоловічий хор на стертій плівці
похабно розголошує ім’я
тієї, що її уже вовіки
сюди ніхто не верне, – я не раз,
принаймні, користатиму нагоду
в кутку своєму сидьма, без жури
метикувати, чим воно кінчиться.

------------------