О, Господи, пора!
І літу треба йти!
На сонячний годинник тінь свою клади,
І дай полями крутитися вітрам!
***
Плодам останнім дай дозріти,
Дай, їм ще два спекотних дні,
Щоб встигли ягоди налитись,
І потонути в терпкому вині!
*****
Хто без житла - його вже не збудує,
Самотній - завжди самотнім буде,
Не спить, лист довгий пише і читає,
Алеями туди-сюди блукає,
А листя покриває всюди....

Гомін стих. Я вийшов з-за лаштунків.
На одвірок стомлено схиливсь.
Вловлюю в далекому відлунку,
Що мені Всевишній провістив.

Увіп'яв у мене морок ночі
Тисячі біноклів на осі.
Та, якщо можливо, Авва Отче,
Чашу цю повз мене пронеси.

Я люблю твій задум нелукавий
Без вагань би роль оцю зіграв,
Але інша нині йде вистава,
Цього разу ти мене ізбав.

Та уже завбачено події,
Шлях мій не сягає до мети.
Самота. Довкола лиходії.
Вік прожить – не поле перейти.

Ти – відлуння забутого гімну
В моїй долі у дикі ці дні,
О, Кармен, як же сумно і дивно,
Що ти знову наснилась мені.
Зовні трепет, якесь шарудіння,
Страхітливі, виснажливі сни,
І твоя здичавіла чарівність –
Як гітара, як бубон весни!
Ти проходиш у мареві світла,
Мов цариця блаженних часів,
Ця голівка, в трояндах увита,
У казковім зануренні снів.
Спиш, змією скрутившись примхливо,
Спиш в дурмані і бачиш у сні,
Далеч моря і берег щасливий,
Мрію, що недосяжна мені.
Бачиш день променистий, пекучий
І улюблений, рідний твій край.
Синій, синій, співучий, співучий,
Нерухомо-розкішний, мов рай.
Тиша в тому раю безбережна,
Лиш у нетрях густих чагарів
Дивний голос, низький і химерний.
Славить пристрасть циганських шатрів.

12.03.2020

Я знаю дівчину, мовчання
Утома тяжкая від слів
Панує маревом сіяння
Зіниць розширених вогнів

Її душа відкрита спрагло
Лише віршам дзвінким, як мідь
Життя пересічне, огрядне
Минає гордо, мимохідь

Легка, нечутна, некваплива
Не йде, а начебто пливе
Не скажеш, що вона вродлива
Та щастя все у ній моє

Вона сумна в години млості
Та має блискавку швидку
І сни її чіткі та гострі,
Як райські тіні в пеклі на піску

Коли жадаю я свавілля
Я йду сміливо пити всі
З солодким, мудрим болем зілля
Знемоги й марення її

літо, 2018 рік

***
Дозвольте, пані і пани,
Вітати з келії моєї
Усіх заручників цієї
Епідемічної весни.

Все утрясеться і пройде:
Жалі, печалі і тривоги,
Повідкриваються дороги
І сад зелений зацвіте.

Критичний розум оживе,
Перевантажений знаннями,
І зійде зрілими плодами
Переосмислення нове.

Мине цей час лихий і злий
І ми чистіші і мудріші,
Та до парафії добріші
Усядемося за столи.

І подарує нам усім
Умиротворений Всевишній
Забуті радощі колишні
І крихту щастя в кожен дім.

ІІІ.XX

І
У мандрівці по Азії, питаючи на ніч дах,
в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
чиї копчені стекла держать простір в узді,
укривайся кожухом і норови при тім
кут знайти головою, аби він замашній
сокирі завадив зважитись на вдар по ній,
обважнілій від усячини випитого, і акурат
проломити незграбу. Вписуй коло в квадрат.

ІІ
Бійся широких вилиць та місяцеву, рябих
шкірою щік; користай перевагою голубих
віч – зокрема, у разі, коли передує ніч,
хащі. Взагалі має значення розріз віч,
позаяк наостанці бажані тільки ті,
що – хоча холодніші – проникніші піл в пальті,
а там і лід трісне ще, і крижані
купелі не такі в’язкі, як меди брехні.

ІІІ
Завжди обирай хатину, де у дворі висять
підгузки. Водися з людом літами під п’ятдесят.
В літах чоловікові годі знаття на своїй судьбі,
щоб правити твоїм коштом лепту яку собі;
зі жінками – те саме. Гріш-другий убереже
комір; а як міль пожирує хутрами, то лише
холошина під коліном: на чобіт катма надій.
Чобіт в Азії – перше, що поцупить крадій.

IV
У горах іди поволечки; треба повзти – повзи.
Величні навіч оддалеки, безглуздіші за низи
дольні впритул, їх поверхні випростані торчма,
і, мовби горизонтальна, вихляста стежа сама
звивається прямовисно. Лежма в горах – стоїш,
стійма – лежиш, доводячи те, що лиш
в падінні ти незалежний. Так подолують дріж,
запаморочення над прірвою, захват біля підніж.

V
Не відгукуйся на "Гов, хлопче!" Німуй, як пень.
Навіть знаючи мову, удай, мов – анітелень.
У гурті не виділяйся – в профіль, в анфас; лиця
зайве не умивай. І коли у пся
горло ріжуть пилою, не морщся. Палиш – гаси
цигарчину плювком. Щодо речей, носи
сіре, у цвіт землі; підштанки, надто брудні,
зводять на пси спокусу тебе прикопати в ній.

VI
На опочивку в пустелі, засвітла викладай
стрілу з камінців, щоб, кинувшись, уторопав бодай
куди його далі рухатись. Демони звідусіль
в пустелі тебе терзатимуть. Чулий на голоси
легко піде блукати: зо крок убік – і кранти.
Привиди, духи, демони – вдома в пустелі. Ти
сам збагатиш уяву, куди рушав,
коли від тебе залишиться безпритульна душа.

VII
Ніхто наперед ніколи не знає, що наклика.
Маючи на увазі дебелу спину провідника,
думай, що вгледів будучину, і слідуй за
тамтою якмога на відстані. Ця стезя
суто осібна відстанями – між сьогоденням і
завтра, – так званим будучим. І налаштуй в умі
крок свій на чвал, заледве тобі кинуться наздогін:
убивця, грабіжник, минуле і таке ін.

VIII
В кислій амбрі шмаття, в припаху кізяку,
цінуй непоступність речі зору, чимдуж чітку
дедалі, та попускайся, щоб розчинитись для
бінокля, чиїхось згадок, жандарма або рубля.
Кашляючи у куряві, топнучи у багні,
не обтяжуйся гадкою: виявитись, чи ні?
Може воно і краще, що босота з ножем
на тебе не спокуситься, як щось чуже.

IX
Ріки в Азії з виду довші безлічі, що течуть
світом, багатші алювієм, тобто – мутні; ця муть,
щойно зіп’єш із жмені, бере своє,
і матиме ще халепу зі спитим усяк, хто п’є.
Дай втекти відображенню. Перепливай на ту
сторону лиш на в’язанім самотужки плоту.
Знай, що й огень на березі, крім плотів,
течія зносить вниз – таті напоготів.

X
В листуванні з цих місць не сповіщай про те,
що піткав на шляху. Ремствуй: мов, час іде,
відпиши про себе, розчуль читача – листи
штемпель мало хистить. І як ти не шелести,
із-під крайки паперу і тіні пера взнаки
несосвітенність розриву з тими, з ким залюбки
годі лягти чи сісти, з ким – назирці письму –
ти більше не побачишся. Позаяк чи тому.

XI
Коли пусте плоскогір’я, а горі – версти висот
бездонного неба Азії, синьки, в якій пілот
або янгол розбовтує киселі;
коли сам ціпенієш подумки – як ми під ним малі,
втям: просторінь, що знічев’я з нашої маячні
кепкує, дедалі дужче нужденна у помічнім
погляді збоку, в критерії пустоти.
І спомогтись до послуг годен єдино ти.

Недобрий погляд із-під брів.
І гордий виклик, і зневага,
Всіх ліній – співи і наснага.
Такою вперше Вас зустрів.
В партері ніч. І духота.
Нагрудник темний близько, близько…
Бліде обличчя… Чорнота
Волосся, що спадає низько…
Уже не вперше дивних стріч
Я відчував німу жахливість!
Та цих нервових рук і пліч
Така бентежлива чутливість…
У гордім русі королев
На прикрощі ознаки схожі…
(Так на людей із огорожі
Похмуро поглядає лев).
А там, під лампою, в цей час
Уже замовкла сегідилья;
І ревнощі, що не до Вас
Йде полум’яний Ескамільйо.
Не Ви потягнете тасьму,
Щоб світло збавити навмисно,
І не сяйне вже ряд перлистий
Зубів – нещасному тому…
О, не дивитися – не хочу,
Сказати треба, та мовчи…
І Ви (зорею серед ночі)
Ковзнули, плавно ідучи,
У русі поступу – знемога,
І пісня Ваших ніжних пліч
Мені до жаху вже знайома,
А серце збереже цю ніч,
Як пам’ять про вітчизну іншу, –
Ваш образ дорогий навік…
А там: життя оце залишим,
Сумне життя разом залишим!
Кричить пропащий чоловік…
А березень наносить сніг.

18.02.2020

Між залицяльників Кармен,
Що скрізь строкатою юрбою,
Заклично ваблять за собою,
Один, як тінь, біля таверн,
Нічних і сірих, в Лілас-Паст’я,
Похмуро дивиться, мовчить,
Для себе не благає щастя,
А тільки бубон забренчить
І глухо задзвенять зап’ястя,
Пригадує ті дні весни,
Серед бурхливого співзвуччя,
Він бачить стан її співучий
І споглядає творчі сни.

19.02.2020

Сніжить розбурхана весна.
Відводжу очі я від книги…
О, мить страшна, коли вона
Читала по руці Цуниги,
В Хосе метнула погляд свій!
Глузливо засвітились очі,
Сяйнула перлами зубів,
Забув я дні свої і ночі,
І серце обливала кров,
Усе змиваючи собою…
А спів лунав: життя ціною
Мені заплатиш за любов!

17.02.2020

Як океану кольори
Під хмарами завжди мінливі,
Раптове сяйво світлогри, –
Як серце в грози гомінливі
Міняє ритм, щоб не зітхнуть,
Кров прибуває у ланіти,
Щасливі сльози обпечуть
Перед видінням Карменсіти…

17.02.2020

Вчепилось дерево в скалу,
Мов пальцями, корінням:
Стояти у негоду злу
Непросто між каміння.
Утричі вищі всі його
Міцні брати долинні,
І дивно: як зрости могло
На тій стрімкій вершині?
Зате, коли у тінь жахіть
Нічних ще діл укритий,
В промінні дерево зорить -
Зелене у блакиті.

***
Вп’ялося дерево в скалу
Коріння п’ятірнею.
Вітри шмагають по зелу
Безжальністю своєю.
І зростом дерево братам
Долинним – на третину.
І дивно: як зросло отам,
На кам’яній вершині?
Зате, коли весь діл ще спить
Під ночі гобеленом,
В промінні вже воно горить
На синьому – зелене.

***
Вп’яла коріння у стрімчак
Затята деревина,
Рвучкі вітри її усяк
Терзають без спочину.
Вона третиною лишень
Братів долинних зростом.
Вроста безстрашно, день у день,
В небес холодний простір.
Зате, коли ще тінь нічна
Блукає по долині,
Вона уже сіяє на
Освітленій вершині.

***
Щосили дерево в скалу
Вчепилося корінням
Негоди стерпіти хулу
Нелегко між каміння.
На зріст – третиною всього
Дерев долинних висі.
І дивно: як воно могло
До неба дотягтися?
Зате на вранішній зорі,
коли в долині сутінь,
Воно єднає угорі
Земну й небесну сутність.

***
Вчепилось дерево у твердь
Скалистої верхівки,
Вітри безжальні до осердь
Проймають кожну гілку.
Всього третиною на зріст
Долинних побратимів,
Воно самотньо кожен лист
Купає в небі синім.
Зате, коли долини сплять,
ще мороком укриті,
Уже із сонцем гомонять
Його зелені віти.

***
В скалу коріння уп’яло
Затяте деревце.
І всі вітри зривають зло
На впертому за це.
Всього третиною на зріст
Деревам із долин.
І страшно, що негоди свист
Життю зупинить плин.
Зате, коли нічна пітьма
Ще огортає діл,
Воно вже сонце підійма
На синій небосхил.

Переспів вірша О. Блока


Я ее победил, наконец!
Я завлек ее в мой дворец!
Три свечи в бесконечной дали.
Мы в тяжелых коврах, в пыли.
И под смуглым огнем трех свеч
Смуглый бархат открытых плеч…
А. Блок

***

Я нарешті її переміг,
Заманив у палац,
в мій барліг…

Канделябри у владі пітьми,
Пил важкий, а під ним - килими ..
Вже остання свіча ледь горить,
І темніє плечей оксамит…

Переплетені коси не в лад,
І на персні помер діамант.
Плаче рот від любовних страждань,
І жадає нових катувань…

У бездонних проваллях вікон -
Стогін пристрасті, наче прокльон.
Гімном траурним плаче сурма
І гойдається чорна труна…

- О, коханий, чи ми не самі?
Загаси, необачний, вогні!

- Це скипає любов біля скронь,
Це – коханням насичена кров…

Злих цвяхів
мелодійний стук,
З губ холодних -
останній звук:
- Мій найкращий, коханий,
бич,
Із собою візьми,
поклич!
Хай чекає на мене
ганьба –
Долю я обрала
сама…

Гаснуть очі, мовчать слова,
Ти померла і ти - як жива!
Кров невинну я пив у чаду…
Я кохану в труну кладу…

Взимку, в стужу
весінні пісні...

Кров твоя заспіває
в мені…

Яка сумна пора!Люблю зів’яле листя
І проводи його прощальної краси,
Коли чарує очі осені намисто,
В багрець і в золото одягнені ліси.
У храмі їхньому гуляє вітер чистий
І небо з далини доносить голоси,
І сонця світлу мить, і вранішні морози,
І сивої зими нечувані погрози.

2020

Ох, літо красне! Я́ любив би і тебе,
Якби не спека ця, та комарі, та мухи.
Ти, гублячи усіх, являєш нам себе,
І мучиш; як поля, ми боїмось засухи;
Благаємо води, та небо голубе
Не посилає ні́ дощу, ні завірюхи,
Бо провели її вином та хороводом
І помина́ємо́ морозивом і льодом.

2020

I
Швидкість кулі з падінням температури
дуже залежить від рис мішені,
від бажання зігрітись в мускулатурі
торсу, в пітканні судин яремнім.
Брили лежать, як обози війська.
Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
Звисока осипається не марка побілка.
І літак розчиняється, ніби цята молі.
І пружиною споротого матрацу
гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
начебто збігла пінка, кров збіга не одразу
в ґрунт, а береться у тверду кірку.

II
Північ, пастух і ратай, жахає стадом
Аравію, ширячи псячий холод.
Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
Панцирований слон задирає хобот –
пріч подалі чорної миші
міни в снігу – відригнути горлу
глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
як Магомет, посувати гору.
Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
покривають нестачі, собі не в збиток.
Непоступна, гора відступає спіхом
свою нерухомість тілам убитих.

III
О, начувані піснею слов'янина
вечори Азії. Видубіла, сира і
не потравна людська свинина
на долівці у караван-сараї.
Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
пахне шматтям, вільгим духом лазні.
Сни одинакові, теж вологі.
Більше патронів, чим ради у споминанні,
і заціпив гортані "ура" осадок.
Слава жінкам – долівіч зі учину
у абортаріях в шістдесятих,
від ганьби рятуючи батьківщину!

IV
В чім напучання дзижчання трутня?
В чім – гвинтокрилого апарата?
Вижити – річ, не в примір марудна,
чим огороди, горож заради
чи які карткові ансамблі.
Все нестійке, на поталу дулу:
сім'ї, звивин сусіки, саклі.
Над розвалинами аулу
ніч. Ллючи під себе мазутом,
стигне залізо. Місяць-нетяга,
чобіт здибуючи невзутим,
вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

V
Святні, висотні настоянки на озоні.
Привізна буцім, звалена як попало
бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
пустота. Розродися зорі
життям, лунали б аплодисменти
маестро-артилеристу, акордам фуги.
Убивство – безхитрісна форма смерти,
тавтологія, арія від попуги,
справа рук, либонь, та брови дугою
проти мухи житечної у прицілах
молоді, що знайома з кров’ю
тільки з чуток та ламання цілок.

VI
Натягни укривало, вирий углиб матраца
ямку, заляж і слухай "у-у" сирени.
Наступне обледеніння – обледеніння рабства
наповзає на глобус. Його морени
підминають держави, розумування, блузки.
Бубнячи, вирячуючи орбіти,
ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
У хребта в шані вічність. В примір повікам.
Годі звестися з розкарячок.

VII
В стратосфері, кинута всіма, сучка
лає, слинить ілюмінатор.
"Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
Шарик під нею, на нім екватор.
Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
що у віспі падкі до білила скули.
Стид їхній всотаний прапорами.
І сполотнілі несучки-кури
в кліті підвалу, після побудки
відкладають білі, як цнота, яйця.
Коли що і чорніє, то тільки букви.
Як сліди уцілілого дивом зайця.

---------------

ІІ
Тепер моя пора: весни я не люблю;
Відлига та моква; я хворію весною;
Кров бродить; почуття лиш додають жалю;
Я задоволений суворою зимою.
Під місяцем ясним сніги її ловлю,
Мчу з милою саньми дорогою крутою,
Коли під соболями свіжа як зело
Вона вам руку жме, цілуючи в чоло.

ІІІ
Як весело мені, в залізо взувши ноги,
Черкати дзеркала заледенілих рік!
А чари зимніх свят?.. А ці нічні тривоги?..
Та треба мати честь; пів року сніг та сніг,
Це у кінці кінців і мешканцю барлоги,
Ведмедю, надокучить. Ну не можна вік
На санях до Армід кататись у хуртечу
Чи киснути за склом подвійним біля печі.

2020

Рукави циганки
як ворота вшир,
доломан у неї –
дорогий убір.
А в тім доломані
пісня до людей,
наче із неволі
рветься із грудей.
А пісні у неї –
як весною квіт.
Розійдеться злато
у широкий світ!

2020

Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила
Так і ті цигани
буйного народу –
підуть у неволю
за його свободу.

2020

Вчила мене стара мати
грати і співати
і навчила часто, часто
сльози проливати.
Та й тепер, буває, плачу,
плачу, як згадаю,
хто отих дітей циганських
музиці навчає.

2020

Ай! Моє брязка́льце
троїсто лунає,
як циганська пісня
мре і серце крає!
Мре і серце крає
на циганській мові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.

2020

Цей голос чую знову я,
коли згасає день,
і повниться душа моя
перлинами пісень.

У пісні обіймаю я
оточуючий світ,
і співу вільна течія
несе мене в політ.

І тихо заспіваю я,
коли душа щемить
і у юдолі житія
вмирає щастя мить.

2020

Холуй дрижить. Раби регочуть.
Кат, знай собі, сокиру точить.
Тиран шматує каплуна.
Зимова повня осяйна.

Питоме малево, гравюра.
На лежаку – Солдат і Дура.
Карга шкребе заціплий бік.
Лубок родимий, далебіг.

Собака лає, вітер носить.
Борис у Гліба в пику просить.
Кружляють пари на балу.
В прихожій – купа на долу.

Лупата повня, оковирна.
Окрема, мізки мов, – хмарина.
Нехай же Маляр, паразит,
пейзаж иначий зобразить.


-------------------

Живемо, наче ми не на власній землі,
Нас і поруч не чути. А так, взагалі,
Ні розмови не буде й промовця,
А згадають кремлівського горця.
Повні пальці його , як масні хробаки,
І мов гирі пудові - слова-вірняки,
Тарганові глузують вусища
І халявно блищать чоботища.

А круг нього з вождів тонкошиїх бурдей,
Він прислугою тішиться напівлюдей -
Хто вищить, хто м’явчить, хто кигиче,
Він один лиш бабаїть і тиче.
Як підкови у дар - за указом указ:
Кому в пах, кому в око, у лоб, і, всякчас,
Що не страта у нього – малина
Для широких грудей осетина.

I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від поляпасів пекаря сирувата щока
узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
в лавці ломбардника.
Випливли сміттярі. Як горож патичками
бігма школярики, вранішні промінці
не оминають колони, аркади, пасма
водоростей, острівці.

II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сюзанни супроводиться при
омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
старців нових. Зо три
ситі голуби, знявшись зі капітелі,
на льоту обертаються в чайок: за фуете
злецькі подать у вод, або поклеп постелі
сонний, на вільгу стель.

III
Вільга вповзає в спальню, у ткань накидки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
і янголи – від гріха.
Чулу бязь у вікні коливає вдих-видих.
Піна блідого шовку спада і обволіка
крісло і дзеркало – засклений ніби вихід
речі з її кутка.

IV
Світло розкриє вічі, мов раковину; і мушлі
вух виповнюють звуки бомкань вряди-годи.
То черід із дзвіниць з водопою гули
ряботять по воді.
Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
кріпка кава, рам’ям лопоче бриз.
І мочає змію у зів золотий Георгій,
як у чорнило, спис.

V
День. Невагома маса, взята в квадрат лазури,
полишаючи світ – синяву всю! – в тилу,
припадає до скла, як груддю до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава з норд-осту впору
крадію на палаючий капелюх.
Місто нагадує товчію фарфору
і битого кришталю.

VI
Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
буцім капці непарні зі стіп Творця,
денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
вираз ніби лиця.
Все на два множать вічі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Як усі підсумкові "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.

VII
Так виходять із вод, ошелешують гладдю
шкіри бугристий берег, з цвітком в руці,
так збавляються плаття, зволяючи платтю
бгатися по косі.
Так обдають вас бризками. Ті, хто безсмертні, пахнуть
водоростями, від люду різнимі узагалі,
голубів відволікши від божевільних шахмат
плацу неподалік.

VIII
Я пишу мої строфи, сидьма на білім стулі,
просто неба, взимку, собі один
в піджаку, хмільний, розсуваю скули
фразами не латин.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
бликів оку тухлу зіницю тне
за вкарбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.

------------

По місячній стежці крізь хвилі морського приливу
У сяйві гірлянд мерехтливих з небесних сузірь
На березі темному бачу оголену діву
Утіленням навіч жагучих фантазій і мрій…

Іде по пісочку неспішно, легкою ходою.
Дияволу душу за неї, таку, продаси.
Приморський безхатько у трансі трусне бородою,
Украй очманіє від влади п’янкої краси.

У захваті вслід засвистять їй із байків іскристих,
Відійде з дороги розгублений пес у туман.
Без сорому й страху пливе. Господинею міста…
Встеляють їй шлях пелюстки нерозквітлих троянд…

Навіщо з’явилась із мороку моря пучини?
Що вабить її вдалину і заклично веде?
Не буду шукати таємної тому причини.
Так вірити хочу, що діва шукала мене…
2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Король, що вчив нас не на жарт,
почім фунт лиха,
державі прищепив азарт
одної втіхи,

козирних герцогів й валетів всіх мастей -
привчив до гри у приголомшливий крохей...

Залиште суперникам скруху та страх,
крохмалять хай «Крах!» на своїх прапорах!
Ні крихти вагань, всіх трощіть за трофей, -
оце королівський крохей!

(2018)




ааааааааааа єєєєєєєєєє

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ми хвацько, ми щільно зімкнули ряди, -
як кулі в обоймі, як карти в колоді.
Між нами Король назавжди,
ми гордо крокуєм при нашім народі!

Не бережіть своїх лиць!
Маєте право одно:
пред Королем - падайте ниць,
хоч і в сльоту та багно!

В народу - авжеж - необтяжлива роль:
згинати коліна - це справа життєва...
За все відповість сам Король,
а як не Король, то тоді - Королева!

Тож не щадіть своїх лиць!
Маєте право одно:
пред Королем - падайте ниць,
хоч і в сльоту та багно!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Нумо, відхилімо на хвилину
оцю важку, стару та витерту кулісу:
о́сь як рівно Час колись-то плинув,
такий безтрепетний... Поглянь, Алісо.

Тільки зовсім Час не пильнували
щасливі всі,
вмисне Час завжди проволікали
лякливі всі,
Час немилосердно підганяли
крикливі всі,
марно бідний Час так-сяк вбивали
ліниві всі...

Час втрачає силу,
нищиться від пилу -
і застигли маятники Часу...
На турботу, кволу та спізнілу, -
Час кривив ображену гримасу.

В північ дзиґарі не калатали;
чекали півдня - знов надії не збулися.
Ось які часи тоді настали
занепокоєні... Поглянь, Алісо.

Злякано на стрілки позирнули
щасливі ті,
співанки плаксиві затягнули
лякливі ті,
пащі гамірні свої заткнули
крикливі ті,
й разом позіхнули та заснули
ліниві ті...

Часу змаж колеса
сяйвом піднебесся;
двері не замкнеш за ним на засув.
Час не ображай, як неотеса, -
жити зле, коли немає Часу.

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ви трошки шани приділіть моїй персоні,
бо ви й самі усі - розбалувані соні,
готові дерти хропака - вам тільки дай...
Але цей раз - в чуженькі соні не сідай!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Кому я тільки капелюха не ладнав!
І капельмейстер був клієнт, і капельдинер...
І навіть будь-який жебрак - за півгодини
у капелюх мій - капітал збирав!

Були в замовниках - задира й відчайдух,
але були також тюхтії-копалухи;
а ще - такі капітулянти капловухі,
що краще б заощадив капелюх...

На голові, вже майже голій, головбуха,
чи на курортнику, що квіти в полі нюха, -
доречні капелюхи типові.
Але пришити не візьмусь до капелюха,
коли чогось бракує в голові...

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він та́к шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

(2018)

І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.

II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.

III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.

ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч – богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".

V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?

VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.

VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.

VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зіскребти.


------------------------------------

Володимир Висоцький. «Аліса»

Пояснюю, як ерудит, досвідчено цілком:
Чеширський Кіт - не індивід, що чеше язиком;
чеширський - не замислений, чи ширшати, чи ні,
а просто він - зачислений в істоти чарівні!

Чим ширші роти,
тим чеширші коти,
й хоч звичайні коти - звабні всі як один,
та чеширські коти -
із дивами на «ти»,
їх не можна скребти наче свійських тварин!

Усмішливий, вуркішливий від вусів до хвоста, -
вітайте непоспішливо Чеширського Кота!
Потрібен вам котусь в мішку, скажіть начистоту?...
Отож, вертайте усмішку Чеширському Коту!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Люлі-люлі-люлечки, бай-бай...
Що за вередливе маленятко!
Будеш видирати рученятка -
начувайся, підсвинку, стривай!..

- Ну і гучність вереску в нащадка...
Годі чхати, вперте маленя!
З кожного такого поросятка
виростає справдішня свиня.

- Більш не можу, люлечки, бай-бай...
От би - дати перцю поросятку!
Ні, не починай усе спочатку!..
Ну, упертий підсвинку, стривай!

- А якщо уголос «поросятком»
з пелюшок всі дражнять навмання,
навіть з найсмирнішого малятка
виросте в майбутньому свиня!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,
належить й назад випускати?..
Важніше, ніж нудне «чи будь, чи не будь»,
питання в жабеняти!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Не сипте комбікорм Блакитній Гусені, -
я ж їм не те, що гусики бабусині!

Ті гуси всі, як тільки вилупляються, -
уже щипаються,
шиплять та лаються;

Блакитна ж Гусінь - це не Синя Пташечка,
не Сіра Качечка
і не гусятечко!

Я без гусей чудово обійдуся:
я лялечкою стану!
В метелика затим перетворюся, -
по плану, по плану!

Ну, а плани вдавані -
не мої, не мої,
і кудись відкладені -
не мої, не мої;
тільки вчасно згадані -
це мої, це мої!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Щоб не уп’ястись в капкан,
щоб в імлі з пуття не заблудити,
щоб ніколи напрям не згубити,
щоб як слід приземлення-приводнення здійснити -
намалюй на карті план.

І тоді - співай, приміром:
тири-тири-там-там-тирам!
Зустріч гарантована,
в план усе вмальовано
дбало, помірковано -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
правильним пунктиром.

Навіть коли є талан -
щоб дурниць якихось не встругнути,
щоб не довести діла́ до скрути,
й лаври за подвоєння-потроєння здобути -
правильний потрібен план.

Хибним планам ми не вірим,
їх облаємо: там-тирам!
Вийдуть в море з гавані
перемоги планові;
поряд - плани вдавані, -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
змазаним пунктиром.

Плани не знесуть обман:
коли їх підступно скасувати -
можуть певні скоїтися втрати...
А тимчасом - гусінь може лялечкою стати,
втілюючи давній план.

Хором кажем «ні!» невірам,
тири-тири-там-там-тирам!
Гусінь - під гусиною
скриється личиною...
Гніть же власну лінію
пунктиром.
Не втрачайте, там-там-тирам,
лінію з пунктиром!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

У Джима і Білла
нема зараз діла
важніше, ніж вдало зібрати врожай.
Без Джима та Білла -
нікому несила
упоратись, отже - обох відряджай!

Та Джиму і Біллу
вдалося насилу
в собі вгамувати збиральний азарт.
Це Джиму та Біллу
ізнов пощастило,
бо яблука влітку копати - не варт.

На Джимі та Біллі -
які ж вони вмілі! -
тримається все в господарстві таки.
При Джимі та Біллі -
цвітіть на привіллі,
позбавлені скла парників огірки!

І Джим разом з Біллом,
обстеживши вилом,
збагнули: капець огірочкам, вважай.
Тож Джиму із Біллом,
на заздрість дурилам,
тепер не потрібно збирати врожай!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ге́й ви, приморожені, -
так, що зубозціплені!
Наскрізь заволожені,
суспіль хутрозліплені!

Гей, великомученики
крижаної зони!
Вправи неминучі таки, -
гайда в перегони!

Ох, ухнім!
Ух, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем!

Всі мурашкошкірові,
до рубця промочені -
руште без ранжиру ви,
в рівному оточенні!

Мокрий хвіст - всі крихти мете,
мокрий ніс - холоне...
До нагріву бігтемете, -
скопом, не в колоні.

Ех, ухнім!
Ах, охнім!
Хай плюхнем -
зате просохнем!

Хто там слави першого
прагне до останнього?
Ближчий, попридерж його,
та дарма не гань його:

всіх, хто вперто рухається,
хоч вже сил немає,
хто бувалих слухається, -
приз вкінці чекає!

Так, ухнім!
Так, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем.

Гонки в нас - невинніші:
борем в тілі дрож це ми!
Станем всі на фініші
спільно-переможцями.

Тут - манери вишукані,
всі - взаємно чемні.
Зупинились висушені? -
вельми всім приємно!

Ху! Стали,
бо «здохли».
Пристали,
зате просохли!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хіба ім’я - Орлятко Ед?!
Хоч зміркували б наперед:
так зватися не личить привереді!..
Зате, щоб вимовити «Ед»,
вам не потрібен логопед,
тим більш, що, може, я - Орлятко Едіт.

Ед - це просто імен архетип:
Ед-гар, Ед-мон, Ед-іп,
Ед-елаїда...

Та Ед - не провокація,
не підла конспірація,
цитата не з Горація -
ой, заблукав в абзаці я!.. -
ну, це - така новація,
тож є якась тут рація...

(2018)

Коли сніг замітає море і скрип сосни
полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
у яку синяву може канути зір? у якій борозні
може тонути нечулий голос?
Даленіючи зовні безвісти, світ сповна
поквитає з лицем, як зі бранцями мамелюка...
… так молюск фосфорує з океанічного дна,
так мовчання в собі тамує потугу звуку,
так стає сірника, щоб допекти плиті,
так стінні дзиґарі, вторячи перебою
сердечному цей бік моря, захлинаються поготів
той бік ходою.



-------------------------

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Із вашого зволення я
вам представляю генія, -
красиву, як гарденія,
невільницю натхненія.

Усе, що пише пані,
шукайте на паркані!

- Прийміть із принциповості
мої парканні повісті, -
виразні та промовисті
звитяги модерновості!

Шедеври довгождані -
читайте на паркані.

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас
(були ми обидва - не мовці).

Потому - іще один скоївся стрес:
придбав мене грізний Фернандо Кортес.
Образливо дуже мене він сварив,
а я відповісти Фернанді не вмів, -
не знав принагідних бо слів.

Й для помсти - затверджував я без кінця
три самих важливих й потрібних слівця;
твердив їх, плюючи з презирством за борт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Послухайте далі, як жереб морив
Папугу - грозу та корсара морів!

Нас шторм на зворотній дорозі спостиг,
а штурман застряв у гальюні,
і кліпер англійський під назвою «бриг»
зробив абордаж нашій шхуні.

Тривало три дні бойовисько страшне,
й пірати лихі полонили мене.
І жити на їхніх я став кораблях;
бував на атолах, в північних льодах,
а ще - на скарбних островах...

Мені наливали «вогняну воду»,
щоб чемно вітався я: «How do you do!»
Та тільки - твердив я, хоч море, хоч порт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Та знову і знову злий жереб морив
Папугу - грозу й флібустьєра морів!

Я був не невільник, а спільник, скоріш,
і що ж? - розбишака небритий
продав мене в рабство за ламаний гріш,
а я ж уже вмів говорити!

Турецький паша ледь не скікнув козлям,
коли я промовив: «Папаше, салям!»
І мало не вдарив параліч пашу,
коли він дізнався, що ще я пишу,
читаю, та знаю ушу.

Я навіть про Індію відаю щось,
я - індіївідум, отак повелось.
Життя - це безжальна борня, а не спорт...
¡Caramba! Psja krew! Та нехай йому чорт!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я Робін Качур, не босяк,
хоч дражнять «Робінсон Гусак»,
та це мені - як з гусака вода!
Письменний навіть я так-сяк,
я вам - не пір’я для писак,
і це - моя позиція тверда!

Robin Duck я за книжкою,
і диви - брикну ніжкою!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Рятуйте, рятуйте! Ніяк не причалюсь!
Не випірну більше, якщо знов пірну!
Ще трошки поборсаюсь, ще попручаюсь,
та сили залишать - й піду я до дну!

І хто розбереться, де скоїлась хиба:
чи рибна я миша, чи мишна я риба?..
Я тихо сиділа в затишній норі,
куняла, та гризла собі сухарі.

І враз - вода навдо́кола,
мов кіт зі зла наплакав...
Я наче курка змокла,
я змерзла, як собака!

Рятуйте!.. А те, що шкідник я - це брехні,
до власних сухариків я повернусь...
Тут плавають дівчинки в одязі верхнім,
які недолюблюють мишок чомусь.

Мій страх іще більше з голодної кишки,
а тут у розмовах - тер’єри та кішки!
І чула колись: підпливе, ніби, кит -
і раптом з’ясується: боже, це кіт!..

Зубами я зацокала,
від жаху шлунок квака.
Я тут як курка змокла
і змерзла, як собака...

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Це море Сльозовське простерлося скрізь,
і слізно-морську вже приймаю я ванну.
Із хвиль власноочно наплаканих сліз -
привіт Сльозовитому шлю океану!

Спантеличишся враз поневолі:
це від сліз тут такий солевміст!
А я чула колись (мабуть, в школі):
то якийсь Посейдень збожеволів -
й сипле жменьки кухонної солі,
і тому він і зветься - соліст...

(2018)

О, як люб'язно в'є кілечка дим!
Ні понукань, ані керунку.
Які запросини до смутку.
Я полюбив свій дерев'яний дім.

Захíдне сонце пестить піч, ослін,
цигарку і затерплі пальці.
І променеві безіменні п'яльці
посизіли, нанизуючи синь.

За віщо люблять нас? За статок, за
снагу зі могою, урешті.
А я ціную ефемерні речі
за їх ажури і мереживця.

Світ одушевлений – не мій кумир.
Ба, суто нерухомість геж, не згірше.
Принаймні, инде слідуючи тій же
рухомости.
Еге ж, амуре мій,
ледь тютюновий дим у цім служник,
то шлюб зі храмом і зіставні.

Не зна лиш молода в благім пітканні,
куди опісля звіється жених.

-----------

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,
і в батьках гріхам виниться?
Це - «відмінно» (від чогось),
тобто - одиниця.

Вчитель всі забув слова,
наче вовк на учня зирка?
Це - уверх ногами «два»,
тобто це - п’ятірка.

Ех, п’ять, три, раз!
Голова один у нас,
а на цьому голові -
рот одна та вуха дві.

Голова кудись веде
дядька-головбуха;
знову на бровах іде
голова - два вуха,
горлова, чолова, залива два вуха!

(2018)

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись були
жертвами шкільних страждань -
й п’ятибальної шкали
для оцінки їхніх знань...

У когось в очах - відчай,
у гріхах батькам виниться?
Це - «погано», навіть вкрай,
тобто - одиниця.

За контрольну, як бува,
ганить вчителька хлопійка?
Це - «незадовільно», «два»,
тобто - чесна двійка.

Ех, раз, іще раз!
Голова одна у нас.
А на цій на голові -
вуха два і шишки дві.

От і дражнять де-не-де,
і сміються глухо:
«Подивіться, он іде
голова - два вуха!
Голова, голова, голова - два вуха!»

Бережіться від спокус, -
є у вчительки журнал...
«Мінус» вигадали й «плюс»,
щоб уточнювати бал.

Вивчив задане так-сяк -
от і маєш, як оскому:
«посередньо»... Це - трояк,
з мінусом, причому.

Теорему був довів,
та забув про перевірку -
отже, «добре» заробив,
це - тверда четвірка.

Ех, раз-два-три! -
Припустили, як з гори,
перегнали трояка
на чотири метрика!

Ось четвірочник біжить,
шпарить що є духу;
ззаду - трієчник сопить,
голова - три вуха,
Голова, голова, голова - три вуха...

Щоб не жити навдалу,
без ніяких знань-понять,
не кляни шкільну шкалу:
раз-два-три-чотири-п’ять.

Хто сумлінням не доріс -
хай вживає самопримус...
Риска - не завжди дефіс,
іноді це мінус.

Очі з радощів блищать,
ушановувати мусим?
Це - «відмінно», тобто - п’ять,
а ще краще - з плюсом!

Ех, раз, іще раз,
є п’ятірочка у нас:
рук та ніг - дивись, по дві,
п’ята - думка в голові.

І замре народ на мить,
мов диктанти слуха,
і ніхто не закричить:
«Голова - два вуха,
голова, голова, голова - два вуха!»

(2018)

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!