Різдво, і місяць у горі

Розсвітить землю, ліс, гаї

І ніч таємна, синя

Добра вам повна скриня.

Колядники юрбою ідуть

Поміж осель добро несуть

У колядках слова щирі

І люди стають милі.

Я вам бажаю радість від життя

І щастя повного буття

З Різдвом Христовим всіх вітаю

Всього найкращого бажаю.

Ці притихлі сніжинки мовчанням течуть під шкіру.
Шкірить пащу зима , видихаючи струму холод.
Причепити рожеву троянду думкам між горло,
Щоб у горщиках душ виростала стрімка довіра.

Щоб Андріївська церква пливла під різдвяну зірку.
Щоб було білосніжно у храмах людського світла,
Загорнувшись у хутро, магічна прийшла Маргарита,
Майстер губу копилив , криштальні збирав опилки.

Поміж ними була її ніжність у ножнах і сизі пера.
Синій танець дощу , і гарячий узвар із родзинок,
Він їй був, як струна, вона грала на ньому плинко,
І пилинки здувала з старих пожовтілих перлів.

Ці листки , де із рим виноград виростає божий
Відпивати повільно і ліпити на серце пластир…

Пригортатись медами слів
В медоносні долоні Майстра,
Бо вже скоро зупинка –
МЕТРО : Контрактова площа…

(добрі назви річок... їх зла каліграфія
непідвладна звукам в старому радіо...)
дєд мароз трясеться всередині "рафіка" -
в вишні села Карпат де йому не раді

там не знають пісень про маленьку йолачьку
(якби й знали - забути воліли б чимшвидше)
дєд Мароз проїздить наскрізь Сасів і Золочів,
у Підлиссі - Шашкевич шепоче вірші -

замовляння для зникнення зла морозного...
(дєд мароз лютує - у "рафіку" холодно)
а навколо сніг замітає все - й хтозна -
чи дорога не скрутить маршрутці голову

як язик добрі назви річок закручують...
(ця історія може ще й досі тривати:
далі - дєд зрозуміє що він вже зсучився
далі - сніг розтає. і сніг розтаватиме)

2010

Ні вітерцю, завмерло навкруги
Усе живе в очікуванні з’яви.
Передчуття Різдва клубком тугим
Духмяно котить сни на чисті лави.

До вечора застелиться обрус
На сіно на столі. Пісні наїдки.
Свята вечеря. Зачекати "мус"
На шинку. І швиденько до сусідки

Колядувати. Радість дітворі -
Червінці, мідяки. Та це – потому…
І ходить радість у моїм дворі,
Зціляючи передсвяточну втому.

06.01.2010 р.

Над горами зірки висять.

З за Маґури зійшов місяць.

Всюди тихо, бо і вовки вже не виють.

З хат тепло спішить Різдвяне.

Воно таке, як над Сяном .

Всім говорить, що розпочалась велия.



Глянь, вітають Бога – Сина

Надсяння і Лемківщина.

Ті самі коляди у світ несе вітер...

Те, що від батьків почули

-Пам’ятають! Не забули!

В рідній мові колядують наші діти.



Ось вам рідненькі Карпати

З чужини буду кланятись.

При святочному столі моя родина...

„Рождество...” і „Бог предвічний...”

Також в чужині є вічні.

Я є впевнений, що ми вже не загинем.



Хай звучить карпатська мова!

Вона наша, теж чудова!

З нею жили всі наші предки – русини.

Говорили і співали.

Власне тому не пропали!

Пропадуть всі ті, що своїх предків кинуть.

05.01.2010р.

Іде Різдво крізь хащі і завії,
На землю сипле величальні сни.
Іде Різдво. А в зорях спить Марія –
Царі й підпаски моляться до них.

Марія спить. Їй хочеться літати.
Срібляний світ припав до голови.
Немає сліз, ніхто ще не розп’ятий.
Ще тільки в путь збираються волхви.

Тихими кроками січень ступа по землі,
Ледве поскрипує сніг і срібляться дерева.
Інеєм білим голі сади зацвіли,
Ходить-блукає між них Снігова Королева.

Навіть здається, ніби крізь казку бреду,
Хвоєю пахне, сіють пшеницею діти,
Господи, дай нам достойно у небі звізду
Твого рождення у вечір величний зустріти.
Дай нам терпіння, сили творити добро,
Дай нам любові, ніжної та осяйної,
Щоби вона завітала, сповнила єство,
І не втопила в життєвім безмежному морі…

Побіля дому баба стоїть снігова,
З гірки малята –на кольорових санчатах
Падає сніг… (Зайві, напевно, слова),
Серце чекає Великого Світлого Свята.

З Новоріччям, Україно,
Привітай Святу Дитину
Так, як рідних маму й тата
У своїй, у рідній хаті.

З Новоріччям, рідний краю,
З чужини тобі бажаю -
Стань із Богом, будь щасливим,
Щирим, добрим, справедливим.

З Новоріччям, мій народе,
Подолаєм перешкоди,
А в Дніпрі, мов у Йордані,
Згинуть всі діла погані.

З Новоріччям, добрі люди,
Хай в серцях вам тепло буде,
Гнів і смуток хай тікає,
Місце їм не в нашім краї.

З Новоріччям, Сянік*, Улюч**,
Бачу вас у снах і чую,
Поспішаю до молитви,
Там в спочинку предків видно.

*Сянік - місто на пограниччі Надсяння і Лемківщини
** Улюч - Село над Сяном, де я родився

…В ці вечори безмежний Всесвіт пахне ладаном…
Горять свічки і всі живі померлих згадують…
До ранку на столі дванадцять страв,
Во славу Того, хто докупи нас зібрав…

…В ці вечори понад Землею пахне ладаном…
Мов білі Янголи, з Небес сніжинки падають…
Дванадцять страв заснуть до ранку на столах:
Це – для тих душ, пора життя яких пройшла…

…Вони сьогодні, безтілесні, знову з нами,
Скидають ложки і ножі, керують снами…
У них тепер ключі від миру та війни,
Ріка Буття несе їх води до весни…

…Спочатку встанемо, помолимось, а мати,
Дасть скуштувати нам усім святий оплаток:
Шматочок тіла Суса-Господа, з руки…
Кутя, вареники, капуста, огірки…

…Спочатку ми, живі, згадаємо померлих –
Канонам всупереч, ми вип’ємо за них…
Минуле їх у нашій пам’яті не стерло,
В ці вечори вони гостять у нас, живих…

…А далі ми, живі, про душі тих згадаєм,
Які, немов стіна, навколо нас…
Вони, невидимі, Дажбожий Знак чекають,
Аби прийти до нас у визначений час…

…В ці вечори в усій Украйні пахне ладаном…
Поля застелить білий сніг – у грудні, в січні…
У нас – життя, як мить, і тільки в Бога – Вічність,
Що снігом першим нам під ноги буде падати…

…У вечорах цих, Слава Прави, що не в’яне…
Хто б ти не був, чи рідновір, чи християнин,
Католик, протестант чи мусульманин –
Є правда Роду, у якій нема омани…

…І ми упевнені: вона у тій Зорі,
Яка встає на Небі в цій святій порі…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький – с. Іванківці, 24.12.08р.

Ти, завмерши, втупишся у вогник
Свічки на Різдвяному столі
І така між вами є безодня.
А здавалось: руку простягни..
Дорости. І стати очевидцем.
Очевидне вічністю горить…
Вогник тихо щось по серцю пише
Але серцю зовсім не болить.
Ніч така.. На всіх зійшло спасіння
Тихо. Без фанфар. І без прикрас
І спокійно дихає прозрінням
Свічечка
Уже у котрий раз.

Тут центр Всесвіту –
Дитя у ясликах лежить.
А Його Мама тихо спить,
Вона іще всього не знає,
Яка жорстока смерть
Її Дитя колись чекає.
Він виросте і скаже всім,
Що Він Спаситель,
Цар світу і нещасних
Покровитель.
Та не приймуть Його усі,
А лише добрі,
З світлом у душі.

Хто бачив Його чисті очі?
Вони, як сонце проти ночі.
А погляд сильний,
Сповнений любов`ю,
Як можна було
За любов завдати болю?
Як можна було
Йому в очі наплювати?
Як можна було
Його ні за що побити,
Розіп`яти?
Як можна було
Стати натовпом жорстоким
І захотіти знищити
Цей Погляд Одинокий?
Який все міг
Та голову схилив
І дав Себе убити,
Щоб ми могли
В любові вічно жити.

Ісусе, я кладу своє життя
До Твоїх ніг…

2009р.

Гукає простір звуками зими,
Повітря мерзне – хрумає бурульку.
Калюжі скліють давніми слізьми,
І грудень до підошви липне мулько.

І нІколи, і ніч змітає день
Нестерпною мітлою круговерті
В обійми січня…Раптом - дзень-дзелень! -
Готові до відправлення конверти…

З подякою думки зашарудять,
Врятовані від спринтерського бігу.
Різдвяний час…І Божа благодать.
Десь колядують…І багато снігу.

Грудень 2009 р.

Епістола весні розвезена між літер,
нанесена теплом неумолимих уст.
Вона не йде – летить, де я на подих – рвусь,
коли думки стають прозоріші за вітер,
бо у легені тиші проникає хруст.

На серці неземні, опалі поцілунки.
Так гаряче від них, аж падаю у сніг
і янгол ожива, із голови до ніг
опірений у біль, він покидає лунку –
тамгу мою. Епістолярний перебіг.

Так бачу я себе – запаленим в новинах,
рознесеним, припалим. Не смакував – ковтнув,
ці щирі сльози радості – Різдва Весну.
Так з іменем Отця, Святого Духа й Сина,
мов дрібку солі взявши, груди перетну.

23 Грудня 2009

Не з неба зірку — із чагарника —
заламану із гілочки тонкої,
заплетену майстерною рукою,
фарбовану — то зірка ще така! —

даруєш ти... І блискітки летять,
і сунеться омана мерехтлива,
мов доленька — мінлива та примхлива,
поламана — та Майстрові простять.

І світиться країна за вікном,
гірляндами ліхтарними сповита, —
святкує забуття несамовито,
втішається салютами й вином.

А свято — як життя: позлітки й вати
позбудеться — і світ стає грубішим.
Поламане — й блискуче...
Втім — найбільше,
що міг би ти мені подарувати.

Сніжинки падуть мовчазні,
так щемно чомусь мені,
аж серце частіше забилось,
на мить у дитинство схотілось.
де справжні надія й зима,
а зла, наче й зовсім нема.
І щиро, і чисто, і свято,
там батько живі і мати,
і пахне ірис й шоколад -
веселощів час і коляд,
а з неба паде до ніг
різдвяний солодкий сніг...

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

Земле наша – куля дивная
На Чумацький Шлях зійшла,
Покотилася нестримная
На зірковім сяйві тла.
Підставля боки під Сонечко,
Що дається вона ма –
То буяє щире літечко,
То стосилая зима.
ПРИСПІВ:
Гей, метелиця хурделиться,
Завиває, низом стелиться,
Білих скрипок буйний скрес
Закидає до небес.

Хуртовиною розмелеться
Все, що зайвого було,
Скатертиною застелиться,
Десь вже свято загуло.
Народилося буремнеє
Та й святеє немовля,
І відкриє небо чистеє
Віфліємськая зоря.
ПРИСПІВ.

Щоб прослухити пісню,
клацніть мишкою
по посиланню
на Плейкаст нижче:

* * *
Маленька жінка в шатах сніжно-білих
Сьогодні знову по землі ходила.
Носила в серці жаль, під серцем-Муку...
Чи хто подасть їй допомоги руку?

Вона, котра рятує й заступає,
Сама сьогодні прихистку шукає.
Відкрий домівку їй і серце чисте,
Молитвою вітай її врочисто!

Нехай народиться Святе Дитя Любові
В твоєму серці і в твоєму домі.
Маленька жінка в сніжно-білих шатах -
Цілого світу Непорочна Мати.

* * *
У нічку різдвяну, збудивши від сну,
Дитину до церкви повела малу.
Молилась дитина, колядувала,
Додому вертаючись, маму спитала:

- Чи чуєте, мамо, дзвіночок співає?
- Це Ангел твій біля тебе літає,
Вітає тебе із Різдвом, моя пташко!
...А мамі почути той дзвоник так важко...

* * *
Святочні дзвони кличуть на відправу.
"Благословенне..." панотець завів.
Я відчиняю важелезну браму
І йду до храму, звідки чути спів.

І ніби той же храм і та ж дорога,
По ній з дитинства вже не раз ішла,
Та нині, як волхва, мене до Бога
Ясна зоря - вклонитись - привела.

Різдво...Велично дзвони кличуть
Й дзвіночками відлунюють в єстві.
А у вертепі, у блаженній тиші,
Лежить Дитя і споглядає світ.

І, серцем відчуваючи Його,
Я, може, шлях до Неба віднайду...
А Той, хто народився на Різдво,
Заснув собі під тиху коляду.
2004

По теплу узнал, где родник добра.
В грудь на полную Рождества набрал –
в сердце пусть летит с птицей красною,
где мой дом родной, где птенцам уют.

К дому милому, к дому отчему,
где все ждут меня между прочими.
Все здесь сходится, все считается,
с Богородицей возрождаюсь я.

Ты прими меня – душу светлую
на пороге дня несусветного,
накорми меня хлебом неземным,
напои вином – кровью истины.

И пускай мой путь через ночь лежит –
след звезды на нем и, глотая жизнь,
я иду не в шаг, то бегу, то жду,
то ль на счастья миг, то ли на беду.

Ангел бесится, дьявол молится,
мне бы с тем и тем перемолвиться,
зазвенеть в словах, словно колокол,
быть собой пока стану облаком.

Подыму звезду с пыли роковой,
чтобы таял лед страха подо мной,
чтобы птицами небо выстелить,
а на утро в них кто-то выстрелил.

Вот порога дом, заходить пора,
в грудь на полную Рождества набрал.
Птица красная станет синею,
а слова мои – белым инеем.

11 Декабря 2009

Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль...
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.

Святі вогні Різдва!


* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!



* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!
***
Хай завжди щедрим
буде Щедрий вечір
На ніжність,
на тепло і на Любов!
Здавалося б –
такі нехитрі речі,
Але від них
пульсує в жилах кров.
***
Знайти себе
у цім холоднім світі
Бажаю в день
Святого Василя!
Нехай душа
купається у цвіті -
Хоч трішечки
зігріється Земля.
***
Вже час Вечері,
час твого Йордану –
Очищення
від скверни і гріха.
Хай вечір цей
для тебе Чистим стане,
Хай Божий голос
в серці
не стиха.

Відпусти мені всі гріхи,
Якщо можеш. На Водохре́стя.
Миті слабкостей, чи пихи́:
Невигу́бно- зухвалих бестій!
В цю сакральну ранкову мить
Перст Господен лікує воду,
Світ мов ластівка тріпотить,
Здичавіло- грішно- голодний.
Всепростіться гріхи йому,
Освятіться йому водойми!
Пий, сердешний, спрагу- тамуй,
Умивайся, рани - загоюй!
Поринай у цю благодать-
Молито́вну і благовонну!
----------------------------------
Та проще́нний, зникне, мов мов тать*
уночі із вечірнім дзвоном...

Тать*- злодій

Я сьогодні до себе покличу знекровлений січень,
Ту тендітну черешню, що мерзне у мене в саду,
Наїжачений кущик жасмину – тремтяче паліччя,
І доріжку затоптаних трав - сірувато- руду.
Я сьогодні до себе покличу налякане птаство,
Тих сумних голубів, що марнують у пошуках день,
Нагодую- зігрію свою несподівану паству,
Заховаю од вітру, що вовну зі снігу пряде.
Оживе і задихає все запашним білоцвітом,
Заспіває-залюбиться в небо хрумке і хмільне
Це так просто й блаженно, та треба лише поспішити..
...............................................................
Може хтось обігріє у січні колись і мене?

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

Хтось виворожує Різдво між скелець часу.
Хтось виворожує… А чи, як воду, вродить…
Вже на жертовник для снігів проміння чашу
Якийсь мудрець, підперши небо, зводить.

Заходьте, зорі, в хату, колядуйте.
Мій прадід вчив вас як колядувати.
І чуйте, зорі, десь у полі, чуйте,
Метіль для скирт хустки взялася ткати.

Бурмоче ліс, вовтузячись між снами,
Північний вітер зачепився рогом.
Ви колядуйте, зорі!.. Вже у сани
Сідає прадід мій.
Ну, все… Із Богом!..

Почуємось як блискавкою скресне
Над житнім полем, що - от-от родити.
Побачимось, коли на межу весни
Прийдуть, щоб сонцем ранок городити.

Впізнаємось, бо схожі ми, одначе!
А доти – хай зернить кутя і Дідух.
І в яселках – Дитя. Й ніхто не плаче.
…Ви колядуйте щастя мені, діду.

…А потім буде в світі тихо й синьо
І звіздно так! Полегко аж вдихнути!
І колихати Мати буде Сина.
І коляду між скелець часу чути…

ПЕСИМІСТКА:

У потилицю дихає вечір,
Наздогнав-таки, як не бігла,
І сусальне сонце на плечі
Сипонуло зненацька снігу.
Обтрушу - нічого страшного,
Сніг на пл`ечах не тінь мольфарів,
І сніжинки – не осьминоги,
Хоч заліплюють очі й фари.
У потилицю дихає вечір,
Птеродактилем чи драконом,
Тут навряд порятує втеча
Бо стриножені груднем коні.
На вікні - наліт крижаниці,
На душі - наліт безголосся,
Стала оцтом вода в криниці,
А у пляшці вино зайшлося.
Осідає космічним пилом
Відголосся Старого року,
І Новий набуває силу
Як астматик- непевним кроком.
За спиною лютує січень,
У асфальт трамбує перину,
Повернусь до нього обличчям-
Незворотнє своє зустріну...

ОПТИМІСТ:
Сіронебо, сіроптаха, сіродерево,
Сіровулиця з вітрами – мародерами,
Сіромісто, сіродуми, сіросповнені,
Сіромрії в сіросвіті, сіро- кованім.
Цю картину, написавши, незавершену,
Відлітає сірогрудень - вже за межами.
А на ранок сріблосічень вензель висіче,
В календарику свою поставить рисочку:
Сріблонебо, сріблоптаха, сріблодерево,
Срібловулиця з вітрами срібноперими,
Срібломісто, сріблодуми, сріблосповнені
Срібломрії в сріблосвіті, срібло-кованім.

Всміхайтеся! Радійте! Новий Рік,
вдягнувши землю у пухнасті шати,
Дарунків повний міх несе до хати!
Мені ж дозвольте скромно побажати,
аби в здоров’ї Ви прожили вік!
Нехай щастить! Не звідайте Зими!
Любові Вам! Гармонії зі світом!
Весни у серце, а у душу – Літа,
Аби той світ зуміли Ви зігріти!
Хай Ангел захищає Вас крильми
і вчить літати стрімко і високо!
Натхнення Вам! Достатку! З Новим Роком!

Церковні дзвони вдарять репом,
У канделябрах згасне піст,
І вчепить зірку над вертепом
Мій друг—затятий комуніст.

Мороз зіграє першу скрипку
У димарях і на ходу
Дітиська зафутболять в шибку
Дзвінку різдвяну коляду.

І свисне стрілочнику ехом
Старий, музейний паровоз:
Ти розбуди, мне, колего,
Коли народиться Христос.

Коли запахне сіном шкіра,
Коли бюджетний комітет
Скасує цінники на віру,
Любов, горілку і фуршет.

Розверзлося небо - зима не шкодує сили.
Нуртує тигрицею ху́га - шаліє в хащах,
Нехай собі віє, нехай зітхає і квилить.
Для нас і віхола втіха, й зима - найкраща.
Розкутаю серце й зігрію твої долоні,
А потім розтану повільно - у ритмі блюзу,
І нас понесе кавалькада зірчастих коней,
Пелюсткодощами троянд заголублять музи.
Розквітне медами п’янлива наша оаза,
Арома –свіча розтопить небо з торосів.
А віхола стукає в шибку – то просто заздрість,
У неї хоч комір із ху́тра, а ноги ж босі…
Їй хочеться за́тишку в світі, я знаю точно -
Про ніжність і затишок мріється кожній жінці...
Нехай стугонить до ранку, нехай туркоче,
А ми їй наллємо кохання свого по вінця…

(сказка для взрослых)

Зима уже в снегах
готова к январю
в червонных сапогах
зажечь зимы зарю.
Червонный Дед Мороз,
трезвейший Николай,
везёт подарков воз
дворам, где – ни кола,
где божья детвора
и божий весь народ
от каждого двора
встречает у ворот.
И вот подъехал воз –
от божьих дел пример.
А в нём – не Дед Мороз,
а дед миллионер.

Різдвяний вечір нині…
А затишок десь дівся:
Нема його, немає
І спокій ще блукає,
Очей твоїх шукає,
Всі подихи вбирає.
В душі мінор зігрівся.

Вогню шукає серце.
Не цього, що в каміні,
А того, що зігріє,
Ніколи не зітліє,
Сльозами зрозуміє,
Всі сумніви відсіє
Та й лишиться в сумлінні.

Безмежний світу простір,
Та відстань – це не вирок:
Далеко ти, я знаю,
Лиш посмішки жадаю.
Не скажу, що кохаю.
Приснись мені благаю –
Не вірю я у морок.

Тремтять забуті губи.
Гукає дримба жити,
Прозорістю гірською,
Джерельною водою,
Стрімкою Прут-рікою
Й розбавлена з тобою
Дозволить ноти лити.

6.01.2007 р.Б.
Коломия

Сніг опустився завісою диму,
Сизого, з присмаком м”ятних цукерок,
Витерши з пам”яті образи Криму,
Теплого моря і пляжних істерик.

Кольором неба залились дахівки,
Наче полотнища пінакотеки,
Наче віщують спасенну мандрівку
Спраглим тепла із Медини до Мекки.

Але по-справжньому гріє цитрина-
Око у склянці медового чаю.
Бачиш, зима може бути гостинна,
Як заметілі у тобі стихають.

Ю.Г.
На снігопад уже
Давно нема квитків.
Та нині нам щастить,
Тож, голови задерши,
Принишклі стоїмо
На шоу всіх віків,
Що завше на Землі
Виконується вперше.
І, ділячи на два
Замерзлий шоколад,
Ти знаєш геть усе
На завидки сократам:
Що я — хороший і
Що слово «снігопад»
В італіях чудних
Шепочуть «невіката»...
А «неве» все летить —
Солодка, мов кутя,
І ввечері, коли
Залишишся одна ти,
Утвердишся в знанні
Про нежить і життя —
Бо ти ще замала,
Аби чогось не знати.
У сни твої з еллад
Прийде юнак-Сократ —
Патлатий, наче я,
З очима мого ж типу
«Італія — це що?
А що це — снігопад?
А як твоє ім’я? —
Ти схожа на Ксантипу...

жовтень 2003

Різдвяний Львове - сяйно український!
Горлянки самогонні, щирі снігом,
печальні долі, виснажені збігом
минулого й грядущого ячання,
вицяцькування Дивом Віфлеємським,
і зроговіння після вшанування.

Бубонна забобонна провінційність -
без пам’яті, і шани спадкування,
не вчена, не бентежена питанням
"куди йдемо?" - у гонору полоні,
накульгуючи на сердечну бідність -
помітну тільки поглядам стороннім.

Але настільки, що не зупинились
Волхви і цьогоріч у нас – бо гріти
кого благою Звісткою, гриміти
у гробівці, в яких життя немає?
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Та й не важливо це для гонорових
володарів осель, де рідні нори,
доки Карпати, голомозі гори,
нетлінну міць прадавнього коріння
вкладають і у наш тілесний продих -
з минулого в прийдешні покоління.

Але бентежать скорбних духів тіні
різноманітністю судомних рухів,
що злитися у форму прагнуть звуків,
бо тіням прагнеться вернути суті -
клубочить марево: "хіба ми винні?",
і тане у німотнім: „позабуті”.

"Камо грядеши?" бідолашний Львове,
у сонмі душ на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
являючи анатомічний розтин
пухлини - прошу, пані та панове, -
в осягнення новоспоживчих істин.

І вимірів пухлині вже замало.
О далі, й далі прагне течія.
Бо й смерть росте..
                               Та зорана рілля.
І цього року при Надії Діву
у закутку забутому застало
Веління сходу Отчого посіву.

Дитя Різдва - чому Спасенні миті
для нинішніх, і призваних пізніше,
здіймаються з пророцтвами на інше?
За Одкровення Дар Любові глибший,
висвітлює і нам путі відкриті?
Чи з року в рік надії все тьмяніші,
як вежі наші, хмарами повиті.

Морозне повітря обпалює вени,
Шалені ворони, як ртуть, його п’ють,
Вони не покинуть цієї арени,
Вони, як актори, красиво помруть.

Це січень, це стріча з вогнем кінецьсвіття,
Це свідчення Бога з незримим лицем.
Це в сніжному небі розщеплена вічність,
Що тихо на землю до ночі стече.

Це шанс промайнути найтихшою тінню
У світі, де повно банальних чудес.
Це врешті – Різдво. Це – Різдво-воскресіння
І це вознесіння на землю з небес.

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

…ці села забілили і задули,
Закинули кудись за край зими…
А хтось об комин місяць надломив
І свіжий сніг нарипує минуле…
Де все, що загадалося – збулося,
Де ще не починалося життя…
Де на столі незаймана кутя
І пахне щастя дотиком волосся…

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

Чи ж бо снилось, чи так було:
Блукаю вертепним персонажем
Вечірніми вулицями, що ніби
В цукровій пудрі,
Снігом срібним притрушені,
Лиш позаду, потроху-по-кроку,
Сліди губляться підківками,
Так гей-би п’яний місяць
Раз-по-разу спотикався і падав,
Чи бавився в різдвяного ангела.
Кожушок мій дірявий, із дрантливих
Кишень сиплються зорі:
Золотими монетками,
дрібними червінцями,
мідними гривениками,
дзвінкими дукатами…
Плахта задерта, розірвана пазуха,
Намиста разок вже давно загубився.
На губах запеклася образа –
Бо броджу-ходжу, вже не рік,
І не два, цілу вічність:
Чи прийме мене хто до вертепу?
У кожного роль, у когось їх кілька,
А хто щиро – блукай,
Не для тебе сей світ…

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Їду автобусом на Різдво додому.
Тихо, біло, шлях знайомий
До останнього пенька на узбіччі…
Та раптом сяйнуло у вічі:
Лисиця руда, як сонце в ту мить,
Снігом незайманим поруч біжить
В посадці ялин зелених…
…Війнуло крізь шибку теплом на мене.

Потанцюємо на морозі!
Голі душі свої зігріємо.
Відламаємо білі сльози
І устелимо сніг надіями

На прихильність ЗИМИ.

Потанцюємо на морозі!
Пташку крихтами погодуємо.
Заспіваємо, хто ще в змозі,
Не поскаржимось Богу всує ми

На “прихильність” ЗИМИ.

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!

А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

Сплю, а сниться лет вистави:
кінь, клейноди, стяг держави,
чорт-москаль, в руці сокира,
господиню дражнить віра.
В казані аж забагато!
Чорт облизується радо:
”Дай мені! Відкинь відразу!
Дам тобі натомість газу!”

Сцена друга. Герб держави -
три царі, в руках булави,
а за ними багряніє:
„Ще не вмерла, ще живліє!..”
От наснилися “пенати”!
Розхотілося і спати.
А за вікнами сіріє,
хворобливо рум’яніє.

І петарди: „З Новим Роком!”,
Новочассям! Ладом! Строком!
„Щоб у дім ваш ненароком
не ввійшли державним кроком!”,
„Аби доля з ніжним чмоком
не постала іншим боком,
з ліхтарем під лівим оком! -
"З Новим Роком! Новим Роком!”


2007

Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків,
а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив.
Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, — і засів на правиці величности на висоті.
Він остільки був ліпший понад анголів, оскільки славніше за них успадкував Ім'я.
Кому бо коли з анголів Він промовив: „Ти Мій Син, — Я сьогодні Тебе породив“! І знову: „Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина“!
І коли знов Він уводить на світ Перворідного, то говорить: „І нехай Йому вклоняться всі анголи Божі“ (Послання до євреїв апостола Павла 1:1-6)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Різдвяна Зірка рік Новий
Нехай до миру запровадить,
Любов дарує пломінь свій,
Ніщо хай щастю не завадить!


Різдво Христове

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

***

Мир землi, благоволiння!

Гарна місячна дорога...
Зірка вказує спасіння,
В небі Сили славлять Бога.
Мир землі, благовоління!
В яслах спить Спаситель світу,
Примиривши люд із Вишнім,
Подолавши ярмо гніту,
Що скувало душі грішні.
Поклоняємось Вождеві
Та Дитині Світла й Миру,
Всемогутньому в Отцеві,
Він Любов’ю звів зневіру...
Принесемо в дар Ісусу
Віру, скорену Сумлінню,
Довіряючи тим душу
Й тіло вишньому спасінню.
Особлива ніч... Дорога...
Зірка зве всіх до прозріння,
У життя із Спасом й Богом.
Мир землі, благовоління!

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.