«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Повінчані разом полями,
На березі зошита сміх,
У біло-проклітчаних плямах,
Єднає їх душі навік.
І він, і вона на малюнку -
Наскрізно порвуть інтервал.
Силенним своїм поцілунком
Зіллються в останній фінал.
Тихенько спадуть на підлогу,
Де квітом прокрапав бузок.
І навіть весняна волога
Не змиє їх вічний зв'язок.

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -
Прошу у Бога,
Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,
Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,
Вуха тулимо до землі,
Йде чи не йде, красна?
«Зроби-но монтаж, милий!» -
Прошу у тебе,
Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,
З метеликами жовтими і безголово-щасливими,
Щоби город вже посаджений,
І вікна помиті,
І на душі так святково-чисто,
Як у пасхальний ранок.
...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,
Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –
Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –
А за місяць трава гінко вижене вгору –
І закриє всю правду життєву,
як перед тим – сніг...

небо стікає дощем, а в тебе такі голубі очі -
ніжні-ніжні, тендітні і пустотливі, як дитинне море,
що легкою хвилькою лоскоче піщаний берег і втікає,
недозріле для бурі, але уже грайливе, як молоде вино

ти хитро усміхаєшся і розцвітають проліски у моїй уяві,
а зелене листячко очей тріпоче цнотливими поцілунками,
весна прокидається і спраглим березовим соком входить у вени,
знеможені довгим чеканням і холодними зимовими вечорами

тужавіють бруньки в обіймах квітня_молодця, грудям затісно в оковах
і ти вивільняєш їх, спиваючи першу пíну розквітлого бажання,
бажання дихати сильніш і гучніш розбурханого моря і весняної квітки,
котру ось-ось зірве молодий сильний парубок_вітровій

зелене і голубе єднається, сплітається і вростає одне в одного
облітають пелюстки, не в'януть квіти - народжується нове життя

2012

Розмовляють із вітром тополь сагайдаки,
Путівець полином й молочаєм пропах.
Стрімко вибігли в поле схвильовані маки,
Щоби вечір зустріти у стиглих житах.

Промінь сонця лягає у спраглі долоні,
Виграє стрибунець на високій струні.
Заквітчались роменом в рясній оболоні
Милих Любицьких лук острівці вогняні.

Гомонять перепілки в морях конюшини,
Горицвіт пам'ятатиме наші сліди.
І шикуються клени й дуби край стежини,
Мов стрункі козаки отамана ПравдИ.

А на заході небо, мов сік полуниці,
Розлилося рікою між зоряних трав.
Жовтий місяць заглянув в прозорі криниці
І промовив їм те, що раніш не казав.

2008

Коли надворі сонце сяє,
Щедро проміння розсипає,
Пісні тріпочуть у душі-
Пишу вірші.

Коли навколо вітер свище,
Холодна хвиля бижче й ближче,
Зникає щастя із душі-
Пишу вірші.

То ж не питайте, що зі мною,
Чому кладу рядки струною?
Бо коли чую крик душі-
Пишу вірші.

Чомусь не меншає іуд,
І фарисеїв стало більше.
Не тільки ллють на світло бруд,
А роблять все, щоб людям - гірше...

Забули Бога, честі храм,
Занапастили грішми душу.
Над усіма панує хам,
Трясе людей, неначе грушу.

Матюччя, наче бур'яни:
Полоти - не переполоти!
Таке життя. Прийшли "вони".
І будем бідаками доти,

Поки не увірвавсь терпець
І разом не сказали: доста!
Похмуро зирка Бог-отець,
Як Україну жре короста...

2.04.2012

Спустошений замок і привиди, привиди, привиди:
Король, королева, і подих, холодний як лід…
Була у ворожки, то взнала – не пройде і три доби,
Як буде вогонь, у якому розплавиться мідь
Фанфар. Фанфаронство розсіється, оберти, оберти
У обер-тонах надчутливості унтер-не-менш –
Не меншим, не гіршим здаватися… Що се ви робите?
Чи стачить силят відчепити прикріплений бейдж?
Замки навісні і поламані весла і весни не
Потішать ні око, ні душу – для кого, скажіть,
Винищувач кордовий, дружно гуртківцями тесаний
Над містом химер закладає круті віражі?
Вітражного скельця уламки – не калейдоскопами,
Скалками засядуть в реальності завтрашніх злив…
Чого ж ми жорстокі? Це модно так – бути жорстокими?
Порожні палаци. Літак, який сонце закрив…

02.04.2012

Нудиться вдосвіта квітень
Тужно холодним дощем.
Знову заплакані вікна
В серці народжують щем.
Хмари, завихрені вітром,
Лиш майорать у очах.
Кулик кружляє в повітрі,
Наче наляканий птах.
Вітру розмову тривожну
З кленом про щось тет – а – тет,
Може, змалює художник,
А чи опише поет?..
Рухи галузок, їх колір,
Голого стовбура стать, -
Як по корі охололій
Краплі дощу дріботять.
Скачуть у ритмі мазурки
Швидко і лунко вони,
Поки не тихне їх дзюркіт,
Наче бриніння струни.
Впоює землю волога,
Всюди калюжі та слизь.
Слово, як досвіт, убоге,
Щем прямо в серці затис.
01.04.12

Наснилось давнє, незабутнє:
Весни розмай, десятий клас.
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє,
Яке в уяві малювалось
Барвистим плетивом химер.

Роки спливли… І що тепер?
Майбутнє те минулим стало,
Свою розкривши таємницю.
За роком рік, за миттю мить
Шалено швидко час летить.

Мені ж усе частіше сниться
Оте далеке й незабутнє:
Весни розмай, десятий клас,
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє.

*
Упало з вії
На щоку бажання,
Яке чекав усе своє життя.
А вітер здув його
Неначе ненароком.

Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
Євиним?
Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
"Фіть!"
І в ньому...
І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
Ніч ,зорі ,дах ,вона.
І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
Котики цвіли.
Цвіли котики і сон – трава.
А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
як клялася вона:
"Відьма я родима, справді, родима !"
Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
Вона - ріка.
Він- ручайко.
Вона – золотокоса
Він –однокласник…
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти. Є яблука молодильні
Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
- Кому скажеш ,кому, мамі ?
І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
Жовтими квітами.
Єгипетськими чи японськими…
Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
Де сніг на віях,
Де віра у масці.
Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
-Знову ти ідеалізуєш ?
- Так, а що ?
Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
А ти не страйкуєш.
Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
Із міфічних фантазій.
Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
Хоч дихає йому зачасту мовчки.
Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
- Йди.
І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
Вона -річка.
Він - океан
Вона- золотокоса
Він чужак.
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти, є яблука молодильні...

я хотіла сьогодні цілу ніч блукати з привидами
пити чай під крилами нетлів
торкатися кінчиками пальців своїх брів
бути елегійною бути фортепіанною бути нічиєю

та в моє вікно полилося червоне вино
забруднило фіранки забруднило підлогу забруднило зір
по підвіконню ковзали тендітні малахітові равлики
а за ними шелестіли згадки твого меланжевого волосся

я так і сиділа на віденському стільці схиливши плече
тримаючи в руках чашку чаю
я пам’ятаю як мій шалик падав складаючись синіми пружками по підлозі
я пам’ятаю точні рухи твого взуття по паркету
мені здавалося що воно шоколадне
мені хотілося скуштувати твоє взуття

ти був елегійний ти був фортепіанний і ще нічий
у костюмі офіцера спеціально для полонезу мимовільно для заздрощів
я незчулася як почала летаргічно пити вино і крадькома облизувати помаду з бокала
ти танцював зі своєю уявною партнеркою і то була не я
ти танцював безболісно і відсторонено
але широкий білий пояс на твоїй талії видавав що ти танцюєш для мене
він так гаряче дисонував так болісно світився що я напевно загубилась

то напевно була осінь бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а за снігом угадувались пари в жовтому листі і прожилках меланжевого волосся
я лежала посеред величезної зали і чомусь нервово зминала шалик
дзеркала відбивалися в дзеркалах і зала здавалася безкінечною
тисячі твоїх ніг пружинили тисячі моїх сердець піддавалися
літали білі і червоні птахи

то напевно була весна бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а твої вуста цідилися крізь люстри як зелені пагони
я тремтіла посеред зали торкаючись крізь синю сукню своїх колін
дзеркала відбивалися в дзеркалах і я побачила твою уявну партнерку
тисячі білих спідниць пурхали метеликами і моє серце стало безкінечним як вони
літали жовті і чорні птахи

то напевно було літо бо за вікном на терасі снідали декілька людей
а за людьми розлягалася ріка вільна як дихання твоїх голих пліч
я ще була посеред зали а навкруг валявся твій одяг скалками чорного мармуру
дзеркала відбивалися в дзеркалах пахло солодом і зеленими яблуками
тисячі твоїх пальців летіли стрілами і вгрузали мені в груди
моє серце літало меланжевими птахами

ти напевно цілував мене в шию бо губи твої звучали брутально як Сальєрі
ти напевно затоплював мене стегнами і дихав благально як Массне
я напевно впізнавала тебе розлита як червоне вино по паркету

я жалкувала за поясом який так туго обхоплював твою талію
я жалкувала за сорочкою і краваткою
я зовсім не хотіла пестити твоє голе тіло і віддаватися йому
я зовсім не хотіла аби ти пестив моє голе тіло і володів ним

я хотіла тільки цілу ніч дивитись на болісні дисонанси твого волосся
я хотіла дивитись як напружуються твої стегна під чорною тканиною
як твоя гостра кров перетікає у щілини повітря і проникає в мене
як рухається й сяє твоє недосяжне твоє шоколадне взуття

я згодна сьогодні цілу ніч бути твоїм привидом
кожним відлунням у кожній віддалині
кожним диханням твого меланжевого волосся
кожним світлом яке вмерло на паркеті
кожною тінню твого руху

одягайся
я хочу тебе

Прив'яжу до візочка вітрила,
Понесемося в чисті поля,
Там гуляє повітряна сила,
Босі ноги цілує земля.

Закривається сонячне око
Від солодких черешневих снів,
Твоє дихання рівне й глибоке,
Разом з сонцем твій сон полетів.

по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

випелюстила до краю не лишаючи між рядків
океани твої лазурні океани першої ліги
не забирай від мене сріблясті свої вудки
не бігай дощем по спині не холоди інтригами

хлопчику мій великий зламували й не таких
суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
доволі чекань коли вигинаються правді хребти
і опіків досить зугірше Господнього опору

доволі нести ахінею що як китайська лапша
забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

2006

Я не наказана презреньем,
И не одарена любовью-
Я- лишь одно из многих звеньев,
Которым ты сказал:"I love you".
Хотя, я думаю иначе:
Я- просто "биостимулятор",
Я- просто трудная задача,
Я для тебя- сравнений фактор!
Пусть будет так!(что мне за дело),
Ведь, я покоя не хотела!

Хмельная паутинка
Запуталась в листве,
Здесь каждая травинка
Напомнит о тебе...
Знакомою дорожкой
Иду в полночной тьме:
Ты подожди немножко,
Не жалуйся луне.
Твой поцелуйчик-призрак:
Коснулся и изчез...
В неоновых сюрпризах
Мы обрекаем честь...
В космические дали
Уносится душа...
(Мне не найти сандалии)-
Ах! Ночка хороша!
Запомнится надолго
Ее туманный взор:
И томная тревога,
И травяной "шатер"!

Весна. Споконвічне коло,
Зелений сигнал: іти,
Пливти – кошеням чи кролем,
До берега чи мети.

Повітря міцне до сп’яну,
На плечах – зав’язі крил.
І серце таке слухняне,
Що кожен би приручив.

2012

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Жінка - це вінець природи!

Заховалась в таємницях.

Не сира зелена глиця -

Лиш краса душі і тіла.

Заболіло - не відчула.

Обманулась - не заплаче.

І на рейс "життя-кохання"

Поспішить. Така вже вдача!

Кто душою горит -

Не паяц.

Слезы лить -

Беда,

Но другим не быть -

Судьба.

У кого душа

Как лед -

Не влюбиться,

Ни песню спеть:

Не поЭт.

Не поет.

Слишком много

Металла -

Лед.

19.00 02.04.2012.

Ще темні хмари сонце заступали,
Сріблилися краплини на гілках,
Під сонцем неохоче висихали,
І плакав - брудом - сніг на берегах.

То тут, то там ламалися крижини
Ішла весна, гуділо навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Біліли проліски, всміхалися луги.

Вже близько дні любовного розвою,
Які дарує нам пора ясна -
Акордів неповторних диво-грою
Всміхнеться мрійна вранішня весна.

Вона - поза дзеркалом, матриця всесвіту.
Та чи збагне його погляд це, зрештою,
в'язне у тілі дріб'язку жертвою
і розбирає на пазли для просвіту,
солоду мить на губах не тамуючи.
Трішки_забавні лише втаємничені -
міс(іс) Інкогніто, міс(іс) Возвишена.
Стоп.Смуга_бар'єр.І повний вперед, што(у)рмуючи...

сієш в мої перемерзлі ґрунти свій сюр-пафос. невже проросте?
все складніше пишу і все більше мовчу про просте…
(щось не те… щось не те!)
я впізнала тебе у скрипальці в метро – ти вростав підмізинним в струну
і всміхався до кожної курви в мені, ніби вгледів у них одну:
надпостійно самотню, (р)о(з)дягнену в хіть, збайдужілість і втоми вуаль –
чорну мітку спокути, кармічне прокляття, досвідчену femme fatale…
і відтоді в тобі квітне мак-календар, а в мені в’яне часу пісочний тюльпан,
телефони судомить чужими «алло» і на пошту – суцільний спам,
і присвяти скінчились, і зблідли присяги, і привиди змазані всиніли в стегна…
ти сієш сюр-пафос в холодні граніти. «Невже проросте?» - ниє вена
(не спопсовіти б до «повсякденна»). і поки ще fatale, а не N-на -
я прошила б твій сюр у транскрипцію генів
нашим спільним Пітерам Пенам…

2012

...він мовою дерев до себе світ манив
у ньому від дитинства чувся поклик
і важко розрізнити де він снив,
а де відповідав за око - оком...
і дятла він сприймав не санітара як
а стукачем усього лісо-кодла
і навіть прозвиську своєму: "віце-хряк"
заздалегіть розгледів зоо- пломбу
мабуть щось знав
беріг, не діяв навмання
цю велич розвивав - "розпізнавати…"
"він мовою дерев…" - знаходився півдня
і мріяв дотягтись до автомата...
2012.

а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

Як часто я тебе у снах шукала…
Як довго – виглядала у житті…
Блукала містом, подумки ридала,
Тобою марила і зустрічі благала.
А ти, мов привид, не давався… ні…

Просила долю про єдиний погляд –
Хай потім довго серце стугонить.
Ось ти ідеш… З тобою інша поряд.
Де взяти сили, щоб не виказати горя?
І знов сміюсь – вдаю, що не болить!

Ти називав мене своїм коханням,
І ненависть так щедро відміряв.
На все життя в мені оце страждання,
Моя любове, перша і остання!
А ти ж мене ніколи й не кохав…

О, господи! Пошли мені прозріння:
Як серце – лід, його не запалить.
Убий в душі надію і стремління
До того, хто не прагне розуміння
І біль жаский не в змозі погасить.

Бог допоможе і усе простить…

Хвилями-зорями в розмаю,
Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні –
для тутешнього раю…

2010

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

..сьогоднішнім числом переболить
Ще не вогонь, а кількатонний дим.
Корозія така огидна мить -
Новини повсякдення поміж тим…
А десь рідня… і відголос юрби
"Один за всіх - і всі за одного!"
Хай буде так, щоб тільки не гроби…
Хай буде ні, ледащих батогом…
Теле-екран - приватність гомопих
Євромайдан - очільник сподівань
А сонця так… натішитись не встиг
І півжиття заскочило за грань…
Ген прокурор, районий комірник
У нього сервіс навіть уві сні
А я помер. Для вас. Раптово. Зник
У щиру безкінечну ноту "сі"…

Корозія така огидна мить.
02.04.2012.

Я на цей день не озирнусь.
У нього очі, як за шорами.
Чужому кидаю комусь:
"Колись, можливо, поговоримо..."

В озерах небо розплескай.
Пролийсь дощем, побався вітром.
Дивись, лише не переграй -
чужішим стати вже не вийде.

01.04.2012

Я не зарікалась. Тепер - зі сумою.
Сумлінню - спокути "приперло".
Три тисячі днів я хворіла тобою,
одужала я чи померла?

Іще балансує між раєм і пеклом
душа, що у вільнім падінні.
В таких почуттях розібратись нелегко.
І добре, що дзвони - недільні.

Три тисячі днів, повних радості й болю,
у куций рядок не вмістити.
Учусь на помилках не сердити долю.
Одужала я. Похворіти б...

01.04.2012

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

А весна починається снігом –
Березнево сліпучо-сліпим…
Ще по ньому ніхто не проїхав
І нічого ніхто не зліпив.
Він сьогодні розтане під вечір,
Але зараз, у цей сніговій,
Я люблю снігові твої плечі
І обійми твої снігові...

а снег на образах…ты спишь на сене,
мой маленький непуганый птенец.
пойдём в деревню. пахнет вечер синий
там слаще, чем стихи и леденец.

проста деревня. красные там лица,
на зипунах седые рукава.
а мы… кто мы? - в раскаяньи провидцы,
а может, мы посланники волхва?..

спи, не гадай... а там, в деревне люди
пройдутся взглядом, как по головам.
да не дрожи!, ведь что уж там не будет -
я не отдам тебя им. не отдам!..

в деревне ведьма (ближе нет подруги)
всё варит приворотную росу.
закутаю, возьму тебя на руки
и мимо ведьмы трижды пронесу…

проснёшься, и отправимся мы с миром
в деревню незнакомую, в снегу
избушки старой на пороге стылом
уляжется сердечный перестук.

мы покоримся этим красным лицам.
на них какой уж плач не замерзал…
ты просыпайся, можно помолиться…
а снег засыпал очи образам…


2012

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

Тонка хвиляста тінь.
Цілком на вигляд чемна.
Вночі, якщо не лінь,
позаземна і темна.

Ці тіні, певна річ,
значних накоять звершень.
Бо чим є справжня ніч?
Та Тінню без обмежень!

З відомих же причин
мовчать "учені" тіні...
Живуть та із-за спин
земних шукають ліній.

І верштається тінь,
котра - не ступінь вчений.
То гляне за плетінь,
то зазирне під кремінь...

Та тільки ліхтарі
загублять сонце в сіні,
позаземні вгорі
зберуться разом тіні.

Розвержеться, як ніч,
тонка хвиляста квота...
І жодних протиріч!
Позаземна природа.



02.04.2012

Жінка - хоча і вінець безпорадності
(зветься жіночою це таємницею) -
гонором і темпераменту глицею
звана із дріб’язку правити складнощі.
І хай типові всі риси характеру,
і у майбутнє не складно вдивлятися -
щастя тому, хто перестрахуватися
смугою зміг для спасенного чартеру.

коту со сломанной спиной не жизнь.
и он ушел. в иные миры.
и если он был вам знаком и вами любим -
это был другой бы стих.
26.11.2009

Когда окончатся бои,
из дальних гиблых мест
придут товарищи мои
и установят Крест –
во славу павших на войне,
в неведомом краю,
войне, которая во мне
закончится в Раю.

Для мудрого есть реальное знание.
Ты - во мне, я в Тебе.
Я ЕСМЬ - мой Бог.
Уединясь беседуют они в тишине.
Я люблю тебя. Ты вечна.
Пою с Тобою. Мы Всегда вдвоем.
Ты - Мудрость Жизни - Любовь.
Ты для меня вечно - Матерью-Отцом.
2012г.

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

В яблуневій колисці розколишемо спомин дитинства,
Щоб у мамин садок прилітали з пісень голуби.
Воркували б вони і просили, щоб у снах залишився
Казки ніжної дзвін і світанок весни голубий.

Срібні тясминські хвилі віллються в Дніпрові,
Як слова в моїй пісні про мамину ласку й любов,
Бо хто знає й шанує батьківські закони любові,
Той до рідної хати вертатиме знову і знов.

Я проситиму в Бога, за всіх, стаючи на коліна,
Щоб дав миру й добра на многая літа всім нам.
Щоб моя Україна, козацької слави колиска,
Зберегла у віках наших предків духовності храм.

Живу…
А на розпутті помирала –
У Вітра на широкому крилі.
Пугукав сич: „На рік... і ніч… украла…
Він дженджуристий… знають у селі...”.

Леліяв люрексом вельон ілюзій...
Не бачила ні сонця, ні зірок!
Рік Вітер жив без літавиць і друзів,
Ще ніч – від смерті власної за крок.

Хотів на килимку із дивосилу –
Жовтенькому – дрімати: хатній звір.
А я, Нічна Фіалка, голосила:
– О, не для тебе цвіль суниць і нір...



2008-2012

Віщун навідавсь уночі.
Присів на ліжка край.
Худющий – шкіра та кістки.
Очі запали вглиб.
Тепер я знала, що розпавсь
Старий і вутлий міст,
Що між «було» і «має буть»
Руки часу сплелись.
Страхав мене п’ястук худий,
Вчувавсь глузливий сміх:
"Нехай же буде вірш оцей
Як твій останній вірш".

1

Твій погляд - пріапічний.
Ти – з Панфил.
Авто – під вишнею…
Я – на прицілі…
Мені достатньо для польоту крил,
Буяння у садку тигрових лілій.
Отож, не клич у рейвах автострад.
Мені б - клепсидру, золоту тіару…
Мені цікавий той (а хлопців – ряд…),
Хто уподібниться на день Ікару:
Хто не боїться моря й висоти...
Ти вже сховався за масне віконце?
Я засліпила очі?
Що ж, прости…
Це – мимохіть!
Я ж відучора – «сонце»…


2

А ти меткий: три вишні обірвав.
Бабуся – рада… Вітре, хвіртка грюка!..
«Порше» – у двір.
Ми – у чорнильний став.
Ступаю в човен...
Весла – у прилуки.




2008-2012

Руками тільки не ловіть!
І не чіпляйтеся словами!
кільце на шиї - оберіг -
і рушничок на щастя мамин...

..а на дорогах стільки «як»?..
Їй-богу, хочеться додому!
Та ще попереду моря
і все життя несеш цю втому…
Згадай як супиться змія?!..
У неї в роті серп, не жало...
І ти повіриш – правду я
Одним рядком окреслив вдало..

..Так, не злітав на водопад
Щоб разом з ним униз на нерест..
У перший камінь: «ново-град»..
У ново роджений спів – вереск..
З трибун не закликав на бій.
У площині за справедливість
Не проголошував: "не смій"!
Коли збиралися сміливі...
У мене шкіра -- свій кордон.
З похмілля те, чи то від зляку...
Коли я бачу як "гор-дон"
Так мудро пудрить наші "баки"
Згодився б раз... а раз ніщо!
Цивілізація... система...
Не випромінюється "Що"?! -
Усі чужі, свої - окремо...

Чомусь мені здається й ви
Не відрізнялись «божим слухом»?!
... іду з провини до провин
Шукаю ліки від задухи..

Руками тільки не ловіть.
І не чіпляйтеся словами…
01.04.2012.

А я в цей день замовив "перше" -
одну із вишуканих страв.
Та той, що в кухаря одежі,
квітневу бруньку зготував...


01.04.2012

Допоки тут –
Не варто зазирати
За грані ті, людині незбагнені.
Допоки кров тече по наших венах
Ми рвемо ґрати
Облуд потворних і йдемо' крізь темінь
На Вищий суд.

Осердя душ
Гартуєм у звитягах.
Нехай ніщо не вищербить душі
В боях за правду, хай весни дощі
Омиють стяги
Від кривавих стигм. Лише війни ножів
Уже не руш!

У сяйві зір
Втопім свою журбу,
В нас вибір є – до світла, правди, волі.
Прийшла пора у руки брати долю,
Лише не будь
Рабом, ні тим, хто дух людський неволить,
У себе вір!

Зрікаймось пут,
Які скували душу,
Любім цей світ – найбільша це потреба!
Сліпих душею Татко наш із Неба
Вже не відпустить -
Пробачить всім, прийме усіх до себе…
Та док' ми тут –
Несімо світло-суть!