(Сотрудники КГБ в Переделкино, 1984 г.)

Нет, не российский, а всемирный храм
Непрошеным вторженьем осквернили,
Когда посмели по его следам
Ступать. Здесь даже травы не забыли

Его восторг, любовь, летящий шаг,
Его омытые дождями были.
Весь лес твердил: "Он никому не враг",
И сосны вновь стихами говорили.

Зачем пришли, коль вам не до стиха,
Без слез любви, комки вселенской пыли?
Здесь вечность поселилась на холмах,
И с вечностью поспорить суд не в силе!

Кто смог без трепета держать в руках
Перо, воспевшее красу России,
Своих законов обусловил крах
И расписался в собственном бессильи.

Ведь святотатством славилась не раз
Природа власти на планете милой,
Но меч имперский никого не спас,
Их всех бесследно время поглотило.

Своею властью гордые сейчас,
Дом разрушая моего светила,
Не забывайте: эта власть - на час,
Его поэзии - бессмертна сила.

15 апреля 1990

Колись жили на світі динозаври –
зелені велетні болотяного раю.
Жили – й умерли, залишивши казку
про злих драконів, що вогненно дишуть.

Їм стало холодно у кліматі новому?
Чи радіація дошкулила невдахам?
Чи впав болід, з космічної дороги
зірвавшись, певно, колесо зламавши?

А може, розплодилися занадто,
заполонивши океани й сушу,
й не вистачило їжі бідолахам –
то голод був! І винищив сердешних…

А ще, можливо, стало динозаврам
і сумно, й нецікаво на планеті,
де тепло, мокро і подій ніяких
не відбувалося нових мільйони років…

Іду і думаю: чи й ми, як ті нещасні,
пощезнемо, залишивши легенди?
Причин достатньо. І часи підхожі
(чи що там майя напророкували?).

От тільки хто легенди ті розкаже,
коли за нами – пустка нескінченна?
Ми, люди, може, тут і не потрібні…
Так після нас і тарганів не стане.

2012

Чорне небо сльозою тупоче:
Засипає намистом стежки.
Воно схоже на сердце дiвоче -
На минулi його помилки.

Тиша пилить кiмнату i вiкна,
Тiшить спрагу солодке вино.
Тiльки зiронька - квiтка тендiтна,
Заворожує нiч всеодно.

Розгорнувся метелик в повiтрi.
Звiдки вiн? Не збагнути менi.
На уявнiй багатiй палiтрi -
Розквiтають омрiянi днi.

Земля, земля,
радій, радій,
бо тут
Світло засвітилось,
Дитя народилось.
Славім!

Це Він, це Він,
Святий, Святий,
Бог Син.
З Діви воплотився,
Духом оповився.
Навік.

В яслах, в яслах,
в сінці, в сінці,
навкруг
Ангели літають,
Царя прославляють.
І ми...

Ісус, Ісус,
Живий, Живий,
завжди.
Христос народився,
люд благословився.
Амінь.

Пролітає сніжок довгожданий,
Дух святковий витає довкрýж,
В колядí, що від тата і мами,
Щось тремтливе торкається душ…

І гуртує, єднає незримо,
Молитовно підносить серця.
Нам Христос народився! Славімо!
Нам надія зійшла від Творця!

І зоря на небес діадемі
Знов провадить до цінностей тих –
Ми сьогодні усі в Вифлеємі
Біля ясел клячієм святих…

Не принесли багатства і статків –
Лиш слова найщиріші хвалú…
Дай нам віру, Небесне Дитятко,
І наснагу і мудрість зішли!

Хай вертеп колядує надвóрі,
Ллється радість в повітрі тремкім…
Щиро й вдячно застигнем в покорі –
Нам Христос народився! Славім!

7.01.2012

Я обпекла вуста холодним груднем,
Пухнастий день розгулює по колу.
Смiливим поглядом i волелюбним -
Вiн споглядає на березу голу.

Позамiтало листя пiд ногами,
Ночами пестить вiкна завiрюха.
Ти над моїми синiми губами,
Гарячих та палких вiршiв послухай!

Трiпоче жовтим пiр'ям листя над землею,
Шумить i обсипає золотом з гори -
Все одягає до зимової пори.
Безпомiчно здiймаю крила перед нею.

Не хочу бути полонянкою твоєю,
Пухку ялинку подругою обери.
Душа замерзла вже до глибини кори
I у тремтiннi листячко до неї клею.

Лоскоче в танцi з моря буревiй.
Однаково менi! Ти порятунок мiй.
I нi для чого бити i ламати крила,

Нехай i човен мiй зi зламаним веслом.
Пахуча квiтка, та що дихає теплом:
Ним окриляє i наповнює вiтрила.

РІЗДВО

Христові сльози підбери,
Ними умий душі крихкі перлини
Й у со́бі Бога обійми –
Пізнай Його страждань краплини
І ними кіпоть змий, і до небес здійми
Життя усе. Крізь ночі та крізь днини
У очі Тайні зазирни
Й відчуй Різдво нової вже людини.

Павло Гай-Нижник
7 січня 2012 р.

Моя душа, окруженная фиолетовым пламенем,
Призывает столб света:
Я ЕСМЬ Присутствие благое,
Света столбом опечатай меня,
Светом, что вызван именем Божьим
Из Вознесенных Владык огня.
Пусть мой храм он всегда хранит
От розлада, что послан мне;

Желания спалить и обратить
Я призываю в фиолетовом огне.
Буду во имя свободы взывать
И тогда я смогу пламенем стать. (3х)

ПРОЩЕНИЕ
Я ЕСМЬ дающий здесь прощение,
Прочь гоню страх и сомнения,
Всех навек освобождая
И победой окрыля

Я взываю полновластно
О прощеньи ежечасно,
Сущему всему прощая,
Милость всюду изливаю. (3х)
2012г.

* * *

Ніщо журби не варте в світі цім.
Так справедливо: кожному по вірі.
Лише в людей усмішка на лиці,
Бо не сміються ні боги, ні звірі.

А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
Коли щасливі, чи коли вмирають,
Вертаючи з весілля чи з корид,
У райськім пеклі чи у пеклі раю.

Галактики і атоми, і ми...
Між ними...
Посередники солоні.
Із вубуху великої пітьми,
Із затишку у маминому лоні.

Я задихавсь від неба на Землі,
Зловивши словом, що було і буде,
Поживши в шкурі лордів, королів,
В тюрмі-сумі і у собачій буді.

На сцені серця геніїв я грав –
Поетів тих, кого відчув до генів.
Як з клена, з мене сходила кора,
Росло волосся золотом зеленим.

А небо, небо... зверху і в мені
Росло, як тісто, солене зірками.
Що після мене?
Попіл і пісні.
Переді мною...
Врешті, все те саме:
Аборти муз опісля тих раїв,
Що мали ми в пекельні наші ночі.
І друзі ті, яких не напоїв,
Та похмелив,
Що у житті дорожче...

Між простором і часом я метавсь.
І простором ставав мій час гумовий,
Який горів під тиском, як метан.
Метався і ставав золотословом.

Мовчало небо – як земля могил
Поетів, що поховані завчасно.
І друзями ставали вороги.
А друзі, як летючі свічі, гаснули.

Світилися тумани із боліт.
Світ нетутешній, трішечки неоновий,
Творив пекельно-райське на Землі,
Душі – як тілу в материнськім лонові.

Лиш час ішов – як сніг на молоко,
Як вітер, що умер і став скловатою.
Одні бажають жити отако:
Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.

Комусь коти й вазони, а комусь
Війна й кохання, слава чорта лисого.
Здається, треба сісти у тюрму,
Щоби в народу «получити вислугу».

А що народ? Як ситий – спить собі.
Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
Від суєти його рятує біль,
Від болю він рятує душу брагою.

І до корита з ложечкою йде.
Холодне світло зір...
Сніжинка в окові...
Народ все менш складається з людей.
А люде усе більше одинокі.

Близько небо і янгол близько,

Простирадлом довкола сніг,

А земля – то немов колиска

Для щасливих дитячих снів.

Я - дівча. І воно чекає

Того давнього дива з див –

Щоби янгол над нашим краєм

Першу зіроньку запалив.

Наче фольга легка, барвиста,

Все закрутить святковий рій.

Ти дитячим серденьком чистим

Про усе надзвичайне мрій!

2012

А зима розгорнулась люто
мертво-білим снігів полотном.
Крижаний до весни пором
не запещує серць теплом.
А її ж нам аби відчути...

А навколо - ніч безпросвітна.
То і що? То ж до ранку є шлях!
Хай темніш і темніш в очах,
хай несеш у руці свій прах,
А світанок таки розквітне.


Попередній варіант

А зима розгорнулась світом.
То і що? Най лежить собі!
Не почути весняний спів,
не зігрітись на лоні літа,
як цю пору не пережити!

А навколо - ніч безпросвітна.
То і що? То ж - до ранку шлях.
Хай щомиті темніш в очах,
та світанок колись розквітне!
І запахне в повітрі квітнем...

(2012 р.)

Приходить перший колядник,
Приносить радісні новини:
Христос родився! Ну а ти
Лише очікуєш дитину.

Всі колядують. До зорі
Звертають погляди щасливі.
І ти радієш, та твої
Усі турботи у дитині.

Ти думаєш: а чи вона
Вже чує зоряну колядку?
Колиска черева м’яка
Колише бажане дитятко.

Хай спить маленьке. Тихо, ти…
Тихенько, зіронько, світи.

06.01.2012

...Цей світ оточує мене...
Могутній подих ріллі.
Відкрита рана – погук журавлів.
Струмки випростуються в ріки.
Рожевим квітом вибухнула брунька...
...Цей світ оточує мене...
Ластів’ята вперше помічають землю.
Про щось своє шепочуться сини.
Замість уроків в «класи» грають школярі.
Поміж формул професор тулить чортенят...
...Цей світ оточує мене...
Хруснула галузка.
Стадіон завмер в передчутті рекорду.
Бібліотечну тишу розірвало: «Евріка!»
Вода хлюпоче колискову лозам.
Вві сні заговорило раптом немовля...
...Цей світ оточує мене...
Як усе переплелось в лункому слові ЖИТЬ!!!
Де межа наших світів?
Роками чи століттями лічить свій вік?..
...Цей світ оточує мене...
Розгортає пам’ять сувої чорні воєн.
Невже й онукам судилося пізнати
Тортур, каліцтва, затірки, кандьору?..
З букварем зустрітись аж у десять?..
...Цей світ оточує мене...
«Тільки б уточнювать слова, –
Заповідав Декарт, – і світ позбувся б
Половини своїх нещасть...»
Цей світ оточує мене...
Як хочеться, аби сини не знали
Про слів багатозначність.
Власне, про наругу,
А то й дочасну смерть,
Що криються за ними…

Від Пречистої Матусі
народився Ти, Ісусе!
Батьку серцем помоливсь
(слава, слава Богу) -
Ти вродивсь!

Хай не в місті перше слово
прозвучало колисково,
Батьку серцем помоливсь
(слава, слава Богу) -
Ти вродивсь!

Іграшка дитяча зірко
сяє всім Твоя, бо зірка!
Батьку серцем помоливсь
(слава, слава Богу) -
Ти вродивсь!

Принесли Тобі царі три
знаки царської палітри.
Батьку серцем помоливсь
(слава, слава Богу) -
Ти вродивсь!

Величаєм Образ Мами -
Жінки над всіма жінками!
Батьку серцем помоливсь
(слава, слава Богу) -
Ти вродивсь!


06.01.2012

Нині, нарешті, втомилося небо плакати.
Хмари розтанули - люди підняли голови.
Люди спинилися: щось відбулося знакове.
Люди знітилися - наче стоять оголені.

Зорі, нарешті, обрали між себе Обрану.
Промені впали - і стало ясніше ясного.
Люди побачили: не підлягають обміну
душі на гроші, а вічність - на все дочасне.

Бог народився! В ясельцях мала Дитина
ніч переможе: ні страху уже, ні відчаю
тому, хто вірить, хто знає свої провини
і залишає серце в доброму, світлому, вічному.




січень 2012

складати веселку з вечірнього світла,
між грою у бісер хрипіти: я вірю...
хто втому стирає, і сльози їм витре –
один - невечірній.

вкладаючись в ясла прокрустових правил,
збирати надію з найменших окрушин,
що він не пішов, не забув, не зоставив,
а значить – я мушу…

бо право свободи – це право на втрату,
і тут не знайти, не сплести оберега,
хіба тільки цвях, що кувався на брата,
ввіб'єш до ковчега.

а сталь – все гостріша, зливаються тіні,
шепоче порадник: ось міра – і крито…
ми всі – півтонами – пекучі, невірні,
життя нерозлите...

складаєм веселку з вечірнього світла –
колиску для ноя у слові "людина",
марія співає у ніч ненаситну,
ніхто не загине…

Тиша. Годинник ритмічно
Краплями з крану життя.
Капає,капає в вічність...
Милістю - в пригорщ буття.

Вії колишуться томно
Долених карих очей.
Віра чи подив... судомно...
Спалах... прозріння ночей.

Сито над чашею світу
Сіє все мливо як є.
Тільки би смерть не зустріти,
Тільки би щастя своє...

Ходимо, ходим по колу.
Хтось доганяє... - міраж!
Падає крапля додолу...
Важить вагар наш багаж...

Щось заважкий? Ні? Ще б граму?
Ще докладу... не кінець.
Б'є сивий дух телеграму.
Шле сяйво неба вінець.

Тиша. Годинник ритмічно
Краплями років - в пісок.
Хтось обізвався цинічно.
Хтось присягнув й - ані крок.

Хтось не втримався й на крилах
Знявсь над буденням своїм.
В чім же безсмертя і сила?...
Чим же на світі стоїм?..
2011

Хотел остановить мгновенье,
Но вышло злое западло:
Споткнулся вдруг о старий пень я ,--
И времья дальше потекло…

как ты быстро не старей -
мода старится скорей...
под влиянием погод -
по четыре раза в год!..

На красном,что плеснуло за края,
На поцелуе лунного бокала
Застыла нерешительность моя,
Как будто через миг мне петь в Ла- Скала…
...И ветерок причалил пузырьки,
Раскладывая скромно свои ноты…
И ночь зажгла , как рампы, угольки…
Наш Випускной. Ну что же ты? Ну что ты?
…Еще чуть – чуть осталось до зари.
И нам, таким, уже не повториться…
А я всегда тебя боготворил,
Хотя в глаза и называл волчицей…
Вдруг рассвело... "Ты что – нибудь скажи…"
На тишине застыли девять балов…
Заслушалось стихами поле ржи…
И круг замкнулся лунного бокала...
1999г.

Стихи не в моде... Путь печали…
И грусть -- запутанный маршрут...
А мой – вперед! и две педали
Слегка поддашь - опять зовут…
А вот и ветер сеет вечер.
Так одиноко в тишине.
Полжизни мне летит на встречу --
Видать кому-то там видней…
У них чуток покрепче нерви…
Их – сотня лет, моих – полста…
Они завидуют, что первым
Его я встречу у Креста...

( доченьке Кате )
Осени – много. Дни -- невесомы.
Девочка. Листьев букет…
-- Вы мне исполните марш Мендельсона?
Что же ей скажешь в ответ?
-- Я бы исполнил, да весь мой оркестр
Где-то на свадьбе другой…
Нынче в оркестре -- новый маэстро.
Он путает скрипку с трубой...
Все же присядьте на краешек кресла,
Сбросьте с души паранджу…
Я теперь вижу: вы тоже невеста --
Вот что я вам предложу…
Ми обратимся к старым пластинкам --
Где тут у нас Мендельсон?
Чуть поскрипит и пойдет без запинки…
Это ведь сон…

Сердце
Огонь фиолетовый в сердце пылай,
Любовью божественной ярко сияй!
Ты - милосердие истинно вечно,
Да буду созвучен тебе бесконечно.

Голова
Я ЕСМЬ свет Христос во мне,
Гори всегда в моем уме;
Огонь фиолетовый ярко пылай,
Ум мой навеки освобождай.

Боже, податель насущего хлеба,
Ум мой наполни огнем фиолетовым,
Чтобы в сияньи Твоем небесном
Стал мой разум разумом света.

Рука
Я ЕСМЬ неустанная Божья десница,
Вечно тружусь, чтоб победы добиться;
Великая радость для чистой души -
Путь Срединный смиренно вершить.
2012г.

Хто ж бо хоче горенька чи біди?!
Кожен рік стрічаємо як завжди.
Ми йому співаємо все пісні,
Столи накриваємо лиш рясні.

Ми його прохаємо добрим буть,
Прокладати рівну нам лише путь,
Не лякать стихіями навесні,
Дні давати радісні та ясні.

Просим урожаю ми і тепла,
Щоб земелька щедрою нам була.
Щоб не знали голоду і біди,
Й тільки вдосталь мали ми лиш води.

Зарясніє веснонька у цвіту,-
Просимо прогнати ми маєту,
Просимо лиш ягідок і квіток
Для маленьких любеньких щоб діток.

А як прийде літечко,- щоб вода
Була завжди лагідна й молода,
Плюскали карасики у стави,
Було вдосталь сінечка і трави.

А як прийде осінь же золота,
Хай солодким яблуком привіта,
Хай грибочки всіюють всі ліси,
Щоб було і їженьки, і краси.

Кожен рік вітаємо як завжди.
Кажем: - Щедрий роченьку, ти іди,
Покуштуй із медом же в нас куті.
Гостем всадим щиро на покуті.

Ми його задобримо всім, що є,
Хай же цілий рік він нам мир дає,
Хай не ображається, повсякчас
ми його вітатимем щиро в нас.
2011

Мой брат и сестра, вы помните меня.
В вас Великий Источник жизни Святого Духа -
Бело-огненная серцевина Альфы и Омеги.
В тайной обители вашего храма пылает Огонь сердца,
Это горит трехлепестковое пламя - божественная искра.
Фиолетовое пламя трех лепестков воплощают качества Бога:
Голубой лепесток с левой стороны - силу Бога.
Желтый в центре - мудрость Бога.
А розовый с правой стороны - любовь Бога.
Достигните силы, мудрости и любви Божественного Царства,
Закрепленного в вашем трехлепесковом пламени.
Вы сможете исполнить все свои желания
Во имя Свободи и Мира
Всех навек освобождая и
И радостью победы окрыляя.

я встановлюю диктатуру щастя
в межах свого проживання.
щиро вірю - мені усе вдасться
забуваю про страхи і вагання.
я в тумані турбот буденних
відшукаю місце для свята.
бо у проявах свої нескінченних
на дарунки доля багата.
нехай будуть дощі і грози
вирувати поряд зі мною.
моє щастя, попри всі прогнози,
керуватиме монаршою рукою.
2012

Встречной рябины вдруг каждая кисть
К сердцу приникнет и хочет ожить
В чувствах дерзаньем, а в мыслях строкой -
Так мы и ходим, Марина, с тобой.

Ноябрь, 1984

Долго рабыней твоих смелых уст
Буду, Марина. Обет мой не пуст.
Жаль, что при жизни отдать не могла
Море тебе твоего же тепла.
Боль, что в беде для натруженных рук
Мало нашлось настоящих подруг.
Стон, что от мира коварства и зла
Хлеба на день получить не могла.
Ах, как жестока с тобою судьба:
Дочек и сына спасти не смогла,
Нет на земле ни следа, ни креста,
Только сестра, дотянувши до ста,
Бродит среди безымянных могил...

Но поднебесье - твое навсегда...
Может быть, легче тебе, чем тогда?
Может, познала гармонию сфер
"С этой безмерностью в мире" без "мер"?
Слышишь, как в каждом российском краю
Шепчут стихи, как молитву твою?
Видишь, не спят по ночам ведь в домах,
Верность тебе, обретая в томах?
Знаешь ли, сколько достойных детей
Любят тебя все сильней и сильней?
Хочешь ответить словами? Прошу:
Ты продиктуешь, а я запишу.

1984 г.

Всі гребінці - під подушками.
Всі наречені - у дзеркалах.
Зірка пливе до віконної рами,
Щоб освітити долю у снах.

Свято - без снігу. Світло - як пляма.
Страви нудьгують у тарілках.
Глиця нещасна - вже під ногами:
В капцях чиїхось чи чобітках.

Не ворожила тільки ялинка.
Пахла, блищала, та не цвіла.
Сни роздруковував зоряний принтер.
Замість парфумів - свіжа смола.

~ 2006

Землі цибулина
в ріллі голубій
полярного сяйва
пір’їни плекає

06.01.12.

осяяна земля
батьки
царі з дарами
хліва подертий дах – в нім висота…
мовчало Немовля
летіло небесами
у світлі Зірки бачило – хреста…

...це так п-о-з-и-т-и-в-н-о:
зустрічати сніг, що падає за вікном,
із сонною посмішкою,
потягнутися кішечкою,
уявити:
всі ці візерунки на шибі, крижані сердечка, прозорі квіти –
особисто для мене, ніби ти їх вночі малював
пензлем широким –
олійна фарба густа, запашна, лискуча,
малював із тамтого боку вікна-світанку,
невагомо витав (сьомий поверх!), як Дух Різдва,
чи сучасного, чи прийдешнього –
хто ж його добере серед ночі, якого саме?

..................
... а вранці - потяг, о п'ятій.
випита кава, спаковані речі...
не до речі – валіза щоразу худіша, як вірний пес,
що ж везти?
До небес – за лімом – одна сукенка,
По колінця, в горохи червоні,
Смішна, як я...
......................
... я –
що різна-залежна
від літер, від тебе_вітру,
невагомо витаєш
із пензлем
і пишеш мене:

коли твої вуста промовляють
«мале-е-енька» - звуки ладні, круглі, згортаються у клубочки;
«золота-а-а» - опиняєшся усередині дзвону,
він тебе втягує досередини – і тобою ж калатає;
«н-і-іжна» - ти прозора билинка, ти кашка солодка, ти бабка
срібляста, нечутна, тебе вже нема ніде...

прокидаєшся –
знову о третій –
де сніг іде,
де
ти в береті з різдвяною зіркою
береш мої сни за крильцята,
і розфарбовуєш їх
маковими цілунками
світанку.

НА РІЗДВО, НА НОВИЙ РІК
ПЕРШИМ ВХОДИТЬ ЧОЛОВІК!
ХАЙ ДО ВАС ЗАЙДЕ БАГАТО,
ЩОБ ЩОДНЯ БУЛО МОВ СВЯТО!
І ДОБРОБУТ, І ЛЮБОВ -
ПРЕБАГАЦЬКО! ЗНОВ І ЗНОВ!!
06.01.2012
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР! ДОБРИЙ ВЕЧІР!

Білосніжним встелена обрусом
до сердець Господняя стежина,
з неба зірка до ясел з Ісусом
на молитву скликала родину.

Знову Він - усміхнена дитина,
із любов"ю тягне рученята,
в кожен дім, кожнісіньку родину,
де готові цю любов прийняти.

Пригорнися, серденько, до ясел,
нині вони повні благодати!
...Стихли голоси, вогні погасли -
лиш молитва, Син і Божа Мати.

2012

Пародія

Не бійтесь пацючків – не тигри й не шакали,
Не чудисько з Лохнес, що завжди на слухý.
Поети всіх віків чомусь на дні шукали,
А істина, мов спирт, гуляє наверху!
А блики нетривкі, і все густіші тіні,
Бармен не налива – все ясно і без слів.
І Ви така чудна, така прекрасна в міні…
Про що я говорив? – Не бійтесь пацюків…
Щоб чутись як в раю – в кредит замовим трунок,
Кав’ярня без вікон – чи то в очах вже глюк?
А Ви така сумна – вже бачили рахунок?
Казав же: той бармен – зажерливий пацюк!..


5.01.2012

Що є буття?
Що небуття?
Хто може чітко
Дати знати,
Якщо науку не чіпати
Це дуже складно
До пуття.
Коли ми діємо – ми є,
Коли спимо – мабуть немає,
Хтось може дещо пам’ятає
А більшість скаже маяття!
Якщо частина нас живе
Сприймаючи якісь події,
Хтось наяву як зомбі діє
Йдучи по стежці забуття.
Можливо сон наш є життя?
Життя є сном
І в цьому сенс, -
Що небуття й буття єдине,
Бо де межа?
У сні все лине як у житті.
Любов і смерть біль і страждання,
Ненависть, віра, сподівання -
Нема межі.
Є лиш незнання...

Добро і зло,
Любов й ненависть
Керують світом
День за днем…

Лиш той життя це зрозуміє -
Хто дуалізм буття відкине,
Любов й ненависть об'єднає,
Зло і добро в одне з'єднає.

Той сутність істини збагне
І шлях до неї осягне.

Ой,винесу усі смутки
до сіней
та запряжу кониченька
до саней
та почеплю на яремце
дзвіночок
та залишу на воротях
віночок
вези мене,кониченьку,
в дорогу
може,знайду свою долю
небогу
та най вдарять срібні дзвони
по церквах
та най прийду до Ісуса
у Яслах
та най складу Йому ясну
кодяду
та най вручу Йому долю
молоду...

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

пекти наполеон в Різдво аеродромне
у пелені нести свій сміх - господній гріх
в шифоні золоті вбиратись на зорі
і кращою загадкою сміятись за столом

а далі мій літак у пізню Барселону
а далі ти стоїш і мнеш якийсь папір
і вовча зграя фарб на білім полотні
як наше вчора що до серця горне

а потім понесе – о міс чи може місіс
яка різниця вам яка подвійність доль
немов двійник встає із слів лупатий троль
і аргентинське танго в шубці з рисі

і ця зима як хліб –смачнішого не їла
і це вино як кров – ти кажеш від Христа
ну що ти зробиш зріла – не проста
як біль- як сіль -як сльози в бренді Біла

і коли до ноги пригорнеться весь світ
струси свої страхи і зацілуй до ранку
повзтиме рік новий у тебе бо дракон
а ти стогни життям бо перша бо циганка

так слова впадают в речь
обласкать или обжечь
краем

так блаженное дитя
откровеньями вертя
знает

так всё ýже узкий круг
из друзей или подруг
здешних

так над морем голубым
растворятся словно дым
песни

2012

байдуже темряві спить собі втомлена
втоплена в сум передмість
сни до осель гоготять через комини
з лиць проганяючи злість.

криває вулиця, перечіпається
кидає тіні у бік
хто там сопе в нерухомості заячій
весь зацерований вік?

миша з діри подивовано дивиться
нюшачи тиші п'яту
привид з пивниці виходить на милицях
весь у фамільних тату.

дихають стіни і балки потріскують
булькає-бродить вино
ситий тарган заховався під мискою
щоб не попастися знов.

північ - годинник відкрився поламаний
маятник місяцем став
виліз на небо й висить голограмою
тихо рахує до ста.

Відкрила вікна, напустила світла.
Сховала темряву. ЇЇ як й не було !
Це ж рік новий, і вже нова політра,
В кольорах райдуги, несе тепло.

Горить любов, горить і моє серце,
Між хмарками вишукує блакить,
Полилась кров, наповнює відерце.
Наллю у келих, життя мойого мить!

То ж вип’ємо до дна і ані краплі
Не лишимо, щоб не допив ніхто!
Збудуємо легенькі дерижаблі,
Полет направим де поля квіток.

Под Новый год. Уходят поезда,
веселое кочующее племя;
вода не убегает от моста;
но водка - быстротечна, будто время.

Езжает на метро, чьей кутерьмы
хватило бы на оба ваших тома,
к пирующим во времена чумы
уснувший посреди армагеддона.

И он мечтал однажды бросить пить,
роман затеять с чистого форзаца
и снежной бабе сердце растопить...
...но к ромовой - удобней подлизаться.

Не так ли ты и я, и ты, и он -
хотели бы, но ничего не вышло -
хотели быть, но - вот, остыл перрон,
и голос, чтоб окликнуть, время выжгло.

Полюбила тебя я
начерно,
позабыла свой опыт
начисто,
твоей лирой, сраженная
намертво,
говорить начинаю вдруг
наново.

Я узнала красу
первозданную,
расписала красками
странными,
вдохновенье, тобою мне
данное,
окруженное мыслями
давними.

7 декабря 1977

1.
Спів кулі – кондаки
і тропарі,
півкулі заселяє смерть,
і радо
рятує від тілесних
упирів,
мов коконова нитка
шовкопряда.

Роздаруватися
за всіх зумій.
Набій – для друга,
янголу – відпустку,
окопу – тіло,
а Різдво – зимі,
вдові –
на покуті незносну пустку.

2.
Як біль душі до раю
пронести?
З ним не піднятися –
бо кров’ю шитий,
він важчав подихом,
свинцем застиг
і клявся смертю –
є де болю жити.

Від пальців побратима –
світ погас,
коли свої –
до зброї приростали.
Ти наче гільза,
що злягла в ногах
з пробитим капсулем –
живцем для далі.

3.
Колядки білі з вітром
для билин
святочним обрусом
війну накрили
і тим, кого Свят Вечір
обілив,
забракло пуху від землі...
і в крилах.

Не йшли, не грілися
в серцях бійців,
не додавали духу –
біль і свято,
що тануло сніжинкою
в руці.
Замість сльози
їй прикро догорати.

5 Січня, 2012

Хай все буде у нас попереду,
Синій птах ще постука в вікно,
Зовсім поруч ростуть два дерева,
Та зустрітися їм не дано.

Може, вітер прихилить крону,
Чи сплететься колись коріння,
Зовсім поруч – не значить скоро, –
Я ще маю трохи терпіння.

Хай попереду буде світання,
І надія, і радість, і сни,
Хай попереду буде кохання,
І краса, й неповторність весни…

2001

Виглядай мене із полювання по той край біди,
де годинник у дзьобі несе боривітер білусі.
І танцює крижина, немовби дівчисько - льонок.
І люстерко дає – срібне, ніби моєї бабусі…
Виглядай мене завтра, то, може, колись заживуть…
Три ножі, три тюльпани, три ночі, тритони. Три суки
лижуть руки мені, лижуть руки! Три суки твої,
білі-білі, як сонце жури, я беру на поруки...
Їх очиська лукаві, – лакизи, – сміються услід…
Гавкіт небо колишнє колише: не слухайся – слухай!
Їм несу у кишені гостинці – а хочеться … ртуть,
бо вони б одна одну терзали довіку за вуха.
Біля ніг полягали та дивляться дико. Гладкі.
Їхні пещені носики чують… І котиться слина…
Як же любить тебе наша псота! І бреше на схід,
аж із неба летить в анемії зірок половина…
Виглядай мене з ловів на лева по той край біди.
Як не стане кривава луна – заспіваю білусі,
всі годинники скинувши з неба, полину в льонок.
І люстерко візьму: це тепер, наче дотик бабусі…

Сурмач замислив Благовіст
і вирвав сурми з мли розпуки,
щоб над проталинами міст
вітри несли у даль їх звуки.
Він точно так відчув момент,
коли весна вернулась знову.
Сопілку взяв – на постамент,
пісні сопілки – за основу.
Він міражів мажорний тон
одразу визначив, як сталий.
Заграв – рвав нотами бетон.
І цілі поверхи злітли,
іще й повнісінькі «міщан»
та «обивателів», колишніх!
Він всіх прощав і всім прощав,
бо відчував себе – всевишнім.
І оживали люди ті,
і дивувалось з них багато,
бо вже й забули в темноті,
що вміють слухати й літати.
Лишивши в «комуналках» зло,
народ шугав, і попри втому!
Пісні, мов пелюстки, мело…
Весна верталася додому…