Завтра я буду з тобою спати,
розтікатиметься ніч по віконних гратах,
по тілах наших, в кров і мозок,
телевізор говорить невтішні прогнози,
телевізор часто каже про осінь.
Ти чекаєш життя у наступному році,
подешевшання алкоголю,
цигарок і проїзду до дому.
Ми зникаємо разом, непотрібні нікому,
у старому трамваї, що пахне листям.
Помирати для світу це так корисно.
Перед цим зайшовши в аптеку,
щоб взяти спирту,
і запити свої повоєнні втрати.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Пити твоє, як своє, повітря,
і коли у місті почне сіріти,
я принесу каву, квитки і квіти,
стіни холодні у чорних літерах,
тихо прощатимуться із нами.
Ті, хто про нас хоча б пам'ятали
- се двірники,
під ранковий вуличний джаз,
просто забудуть про нас.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Одвіку день до ночі йде,
У млі зникають очі,
І аніхто не знає де
Їх любощів куточок.
Відомі тільки два сини:
І вечір, і світанок,
Як відголоси таїни
Побачень їх спонтанних.

2011

Розкажу тобі білу легенду Інкерману.

Відкоркую пляшку перед обідом,
Наповню келихи
І ми ковтатимемо без поспіху напій насолоди,
І ти слухатимеш мою розповідь,
І будемо мріяти разом
Про щастя неземне,
І літатимемо попід хмарами цілий вечір
І всю ніч,
Аж до третіх півнів...

Бо мені цікаво з тобою
Не тільки кохатися.


2011

***
Жити - як творити молитву
натхненно самозречено палко
бо життя то і є молитва
найсвятіша молитва Світу
*

(жарт)

Облесливе моє дівчатко,
Весталко радостей-надій,
Я не вибагливе хлоп’ятко
Притьмом надуманих подій.

Та мислю кожен божий ранок
Про ту найкращу із хвилин –
Не за розбещених коханок,
А за приємний часу плин:

Якби охайно встала з ліжка,
Коли ще в снах наводжу лад,
І, причепурившися трішки,
У постіль каву подала...

Твій лікоть
                 каменем наріжним
Намуляв марення сипкі,
Щоб я з надій дитям невтішним
Зганяв неситих павуків.

Я не вибагливий, ну що ти:
Чи вже ж зумію допустить,
Щоб незугарний долі дотик
Тебе посмів занапастить?

1993

Введи в оману. Буде листопад,
Як мокрий слід на сходах від підошви.
Не зупиняйся. Темряву подовжуй.
Продовжуй ніч, не вдягнуту в халат.

Цупка стіна, як свідок таємниць.
Тут кожна тінь не зайва. За дверима
Завмерла осінь з хитрими очима
Смішним клубком без ниток і без спиць.

Введи в оману. Запахом ялин
Не осідай на шкірі. Ще не грудень.
В холодну шибку грубо б’ється будень.
І стогне час під колесом хвилин.
5.11.2011

Двері в астрал затраскую,
тралю самотність аською -
хтось пише мені болгарською
у хаосі букв і цифр.

Хвилю стою в напрузі:
- Здравéй! Додаю у "Друзі".
А краще - в "Моєму крузі",
там я - під ім'ям Люцифер.

2011

* "Я - Бог, і нема більше іншого Бога."
Ісаї 45:22 (болг.)

В білих пелюстках живе зима,
бджоли – диригентські палички натхнення,
замість кісточок в словах – стіна,
замість м’якуша – глибокі вени,

вічність, як сухе стебло в воді,
бабка, наче нАголос у слові, висне;
місяцем ожеребИлась ніч,
а солому підстелив їй присмерк,

чорна чорність, біла білість, сміх,
райдуга на скрипці, карамельні зорі;
важкість вдиху, приголосних збіг;
роси випадають, наче скОрбут…

віра чиста, як травневий дзвін,
дощ відвертий, наче сповідь перед смертю,
озеро утратило свій зір,
ковзав морок по легкій поверхні…

втратило мовчання сенс; в мішок
швайка заховалась; три життя на розі,
а за рогом смерть; так увійшов,
наче журавель в колодязь…

гроб у яму, рима у строфу;
тиша у фальцет загусла; вірш – намісник;
дійсні сновидіння, страдний рух
крОві в серці, аж коханню тісно…

Пишуть верби листи океану
Про дощі і ранкову росу,
На лугівку, мов ліки на рану,
Опускають печальну красу.
Однесе за світи листоноша
Гомін літа в конвертиках днів
І без жодного аркуша зошит
Здасть лозняк у зимовий архів.
І покажуться білі скрижалі,
І ні слова про літо на них,
Лиш тайнопис розпуки і жалю
На парцелах прилук льодяних .

2011

***
Повільно згасає осінь
поступово вивільнюється суть
рухливої кори
застиглого часу опадаючого листя
нерухомості пульсуючого гілля

Розуміння життя дерев
є першою ознакою
людської осені
*

Підкажіть: за яким рубежем
Вам обридне ота ваша битва?
Помиріться нарешті уже!
А мені - дайте спокій. Обидва.

мы напролом шагаем в бездну,
чеканя шаг.
от резонанса мир наш треснул,
не просто так.
тонули в лужах беспредела
немые мы.
бледнели лица белым мелом
от блеска тьмы.
дичали будни сумашедше,
разинув рты.
где-то во времени прошедшем
кусок мечты
разбился махом, мир стал тесен
для моря слез
и неоправданных инверсий
пяти колес.
пошли по дну путей легчайших
искать концы.
неинтересно. так пускай же
летят свинцы.
чтоб хоть какая-то возможность
не пасть на дно,
ведь все не так уж безнадежно
обречено.
ведь все, что нужно - взять всю волю
свою в кулак
и, стиснув зубы, заставить верить
себя в good luck.

2011

Не дай мені зійти на манівці
з хиткої стежки у колючім терні.
Стримлять в моїх зап’ястях олівці
і крапле кров по білому папері.

Хай не відпустить цей блаженний біль! -
без нього не пожну дарунків долі.
Усім, що є, завдячую тобі,
і щонайперше - цим пекучим болем.

Якби не ти, я не пройшов би тут,
об холод твій не заточив би стилос.
І зрештою – це ти роздула трут,
хоч і не тим, чого б мені хотілось...

Не дай мені зійти на манівці,
впокоїтись теплом осінніх терцій.
Іще різець тримаю у руці
і кров моя ще струменить од серця...

вересень, 2009

Весна не квітне , холодом жбурляє,
Піщана курява дорогу закрива,
Бабусю це ніяк не зупиняє,
Вона Великдень нині зустрічає,
В дугу зігнувшися, до церкви шкутильга

А там уже нема де й протовпитись,
Людей набилося, таких як i вона,
-Пустіть, благає, дайте помолитись,
Може востаннє, Богу поклонитись,
Вже не вернеться для мене моя весна.

Вона така ж, безсонячна, хмариста,
Дороги з ямами, погорбились хати,
А сонце десь по той бік огріває,
Не знати чи в село ще завітає,
Бо залишила тут зима свої сліди.

Зайшла і заразу впала на коліна.
Не за себе молитва лилася. О, ні!
Вона прохала щастя для родини,
Для усієї матері Вкраїни.
-Воскрес ти Господи ! Зніми з хреста її !

І знов ця тиша – знак біди.
Сюди
Вона прийшла невипадково.
Слово,
Згадати б слово хоч яке, –
Таке,
Щоб тишу цю перелякати.
Клята!

...Півсловом обдаруй мене...

1997

Штовхається ліктем свобода.
Верстається хмиз теревень.
Застебнута ґудзиком мода...
Сьогодні - писемності день!

Не пишуть червоною дату,
вітальних не чують пісень,
живуть без тортів і параду
з нагоди "Писемності день..."

Письменники, сам Літописець
та дехто уважний лишень
такий пам'ятають (і місяць,
і цифру) писемності день.

Не легко дається правопис,
не сповнює зайвим кишень...
І все-таки: є у нас logos!
Сьогодні - писемності День!


7.11.2011

на мові зляканих дерев,
на перерубаних дорогах
завійний вітер забере...
тебе, щоб крові випить трохи;

розбудять брили в камінцях
ще більші брили не підйомні
і струпи вкриють півлиця,
а інші півлиця – прокльони...

і реготатиме гробар,
останній цвях, в труну забивши...
я буду в тебе на устах
в гробу з мерцями слухать тишу...

Сад виплекав
і – всі! –
віддав плоди.
Пізнав добро.
Навчився зло прощати.
Собі – ані листочка, бо…

– Ади,
знов насмітила
осінь
коло хати!

2011

Де місяць зорі вудить
У тихому затоні -
Місточок через Уди
то блисне, то потоне.

Потягне лепехою,
Хлюпне повітря вільгле.
У тиші під пахвою
Заснуть, нарешті, вільхи.

Мигне вогнів мережка
В одгаслім купоросі
І висріблиться стежка
Прямісінько ув осінь...

Вагонний гамір, збуджений від ранку,
Вплітає сміх у протяги від скла,
І лагідно торкається фіранка,
Мов кінчиками пальців, до чола.

Вечірнє сонце, втомлене і зріле,
За день звершило повний поворот,
І поглядає старцем, як недільний
У потязі втішається народ.

Це просто вечір – зернями лягає
На ці поля, де скошена стерня
Останній раз вагітна урожаєм
По вінця переповненого дня.

25.07.2009

Суєта суєт на марноті
Підганя квапливо нашу волю:
Нам потрібно безвісти летіть,
Де панують безлад і сваволя!

Осягнути сутності речей
Не дають приземлені ліміти.
Щось на вухо істина рече,
Та не годні в леті зрозуміти.

Нам богами стати не вдалось,
Обтрусивши яблуню розлогу...
Мабуть, суще в зернятах було, –
Тих, якими плюнули
На Бога.

1998

Кашель...
Рррваний протест організму.
Танець з різких і ламаних рухів.
Бунт розсіяння дихання в призмі.
Стереозвучне дряпання слуху.

Миттєва затримка і падання звуку.
Набухлі ленені. Стиснені очі.
Ховаю кашель у складені руки,
та він й на секунду спинитись не хоче.

Сльози доріжки слинять по шкірі,
яка багряніє від втоми й напруги.
Могла би я кашлем в малееесенькій мірі
Вирвати з себе душевну недугу?

і сказати сил не стане і промовчати – печаль
гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
тиша ідеш на задніх лапах пересохлі п»єш вуста
ти навчився споглядати зимні потяги вистав

коте рудий у чоботях там де славо - там і честь
три боби чарівних марень м»яколапці у сільце
не пручаючись чекала мигдалевий погляд твій
розділила своє сонце на три ягідки надій

наливались медом грона виноград угору йшов
осінь кинула мобільний аж на першу ноту «до»
за її останню муку за кленовий рухів шал
танцював модерн сміливий поки боса не пішла

поки не вколола серце груднем яра громовиця
повінь розлилась зорею наче відчаєм із ситцю
ти б завив дрімучим вовком зело гойне зготував
та не грала більше скрипка
наша шоста висота



що посміх по мені що по мені зітхання
така любов була як сніг як перший сніг
розтанула і все без права на гарантію
тамує подих віра у ній ми вічні всі

я падала як птах я знала ти згадаєш
запізно ти сідлав гривастого коня
очей не відведу спокійно привітаю
ти віршів не пиши таких на злобу дня

у мене все як слід по-людському строкато
слова як молоко зійшли з моїх грудей
і жовтень за вікном усміхнено- вусатий
гаптує жовтим листям і павутинням день

хай буде в тебе все у мене наче є вже
там гляну хай коли під віями сльоза
прямую у життя ти повертаєш в ретро
і крапає любов з прожовклого весла

Ти годуєш з долоней трикляте моє безсоння -
Я зціловую тишу з сузір’я родимих плямок.
За вікном приміряє осінь руді фасони,
А за київським часом ще довго не зійде ранок.

Під ногами у тебе доволі крихкої міді
І туманів липких , мов прозора солодка вата.
Ти вдаєш від учора , що я знавісніла відьма,
А лишаєш на серці мені крижані стигмати.

Нам з тобою насправді досить химерних візій ,
Натискаю на біль, видаляю знайомий номер .
Маєш рацію , рідний , збираю твої валізи.
Долька повні у склянці.. Любий , це – GAME OVER.

2011

Ну признайся - не маю шансу?
Нащо мучити, сенс який?
Навіть виберешся із трансу -
не простягнеш мені руки.

Краще будеш гола та боса,
помиратимеш од цинги,
та до себе ти не запросиш -
щоб - ні духу, ані ноги!

Швидше вип’єш отруйний трунок -
лиш би я з тобою не пив.
А залагоджу твій рахунок -
ще й обíзвеш мене скупим.

Звідки взялася ця нещирість,
чим зумовлена каламуть?
Відпусти - і живи у мирі.
Дай напитися - і забудь!

осінь 2009

Велике діло – творення добра
І клопітка, невдячна праця.
Вчинити зло – трудитися не тра,
Само собою дасться.

2011

із вирію, із вирію
я видивлюсь я вигрію
журавчине перо
воно із моря вирине
закрутить небо вирвою
закине жаль у кров
шугне полями сонними
закучерявить соняхам
волосся золоте
зів’ялим чорним соняхам
з передзимовим подихом
покинутих дітей

***
Перерозподіл йде ролей.
Вік брендового хрусту.
Триває битва надідей.
І все це – за капусту.


***
Муруєш свій китайський мур.
І невтямки, що це – абсурд.
Глобалізує геть усе
Цивілізоване цабе.


***
Когут собаці, звісно ж, не рівня.
Той в букві часу, цей же – навмання.
Доречне: в них суперник вічний - тин,
Один ж бо нижче, другий є – над ним.

Дивлюсь
з любов’ю на
картину,
І бачу я її єдину:
простеньку жінку
із села,
Яка художником
була.
Який талант же
треба мати,
Таку красу
щоб написати!
«Богданівські
яблука» нас
зачарували,
«Диво-квіти»
неземні на
папері стали,
Натюрморти,
натюрморти,
усіх надихають,
Рідний
Яготинський край
В фарбах
Прославляють.

Н.О. Парфенович

Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.
Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.
осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.
Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.
А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.
Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.
Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.
Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…
О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!
Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.
сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.
Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.
тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.
Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.
І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!
Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.
Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.
А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.
Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить
І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.
Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!
5.11.2011

я знову порізалась об тебе сьогодні,
а ти навіть не помітив.
і жарти твої старомодні
мене давно вже не здатні зігріти.
ти розбився об мене сьогодні,
а я не готова була це відчути.
ми з тобою не долітаєм до неба
значить і про землю нам ліпше забути.

2011.

я дихаю не киснем - твоїми словами,
світ відчуваю твоїми пальцями.
я прокидаюсь разом з твоїми думками,
ламаю усі твої леза своїми зап'ястями.
мені болить твоїми печалями,
сонце гріє твоїми усмішками,
відкривається море твоїми причалами
і сни приходять з твоїми іграшками.
я лікую пам'ять твоїми мріями,
заповнюю простір твоїми гріхами,
прив'язую серце до ребер всіма стихіями,
щоб воно до тебе не бігло понад дахами.
я народжуюсь в твоєму голосі
втрачаю свідомість у твоїй свіжості.
я витримую все у життєвому колесі,
але потім подрібнююсь в твоїй байдужості.

2011

Народ мій терпить спрагу вже роки.
Нема цілющих вод живого слова.
Замулені джерела і ставки,
А недруг нищить українську мову.
Приспів
Чи можна спрагу слова втамувати,
Коли печать наклали на вуста?
Не спи, Вкраїно! Можна все проспати.
І мову, а вона у нас – свята.

Чому замовкли, сестри і брати?
Так меншає джерел живого слова.
Не будь манкуртом. Рідне бережи.
Як стулимо вуста – загине рідна мова!

А Маркіян будив, додав снаги -
Цілющої води живого слова.
Щоб рідну мову мали на віки,
Він без вагань віддав себе самого.

2011

Слухняно й вірно свою одежу
Скидаю поруч із мертвим листям.
Внизу гидотне, вгорі — барвисте.
Усе від вітру в житті залежить.

Старий художник під голим кленом
Черпа натхнення від тих еротик.
Малює запах, малює дотик,
Проводить пензлем шляхи до мене.

Змахнув блакитним по тій тканині,
Ворожий холод поліз під шкіру.
Червоні плями моєї віри
Розбили простір ножем у спину.

Дрижу на вітрі кленовим листом
Німа і гола, для нього — муза.
Старий художник поправив вуса,
Вдихає осінь святу і чисту.

Тремтить все тіло. Синіють губи.
Із вуст навпроти стікають слини.
До серця горне свою картину.
Мене не горне — мене не любить.

Стерпіла мовчки потік напружень.
Вдягнула шубу. Із мене досить.
Гадала, тіло замерзло зовсім,
Однак той холод заліз у душу.

6.11.2011

Я продовжити можу безмірно
"Чорний список" людського розтління,
Перероджень Людини у звіра
І спотворення істин безцінних,
Перетворень малого в велике,
Обезкровлення дерева Роду,
Розпорошення Духу на крихти,
Звиродніння Душі у народу,
Перемноження страху на відчай,
Упокорення болі стернею,
Укоріннення масок у вічі,
Перекреслення правди брехнею,
Поневолення волі насиллям,
Уневажнення честі й моралі,
Розпорошення в колах безсилля
Переломлених долі скрижалей...

Перекраєні віхи історій
І сплюндровані вір постулати,
Заколисана, приспана, хвора,
Запроторена совість за грати.
Розстриножені коні стихії,
Потривожене небо від зречень,
І любов, яка душу не гріє
Ні у спеку, ані в холоднечу.
Перепалені мрії на попіл,
Перетовчені кості в могилах,
Недовивчені нами уроки
Пеленою оман нас сповили.
Запорошені серця судини
Чорним снігом людської облуди,
Замордований люд безупину
Всі віки у засліпленні блудить...

Сумно янголи дивляться з висі.
Може, далі продовжити список?...

Кусками ворую твой вечер
И взгляд твоих синих очей;
Любить тебя хочется вечно,
А ты в этот вечер ничей.

Мне глаз твоих, кажется, мало,
Хоть в них вся загадка твоя...
Я просто немножко устала
Бояться обнять, любя...

06.11.2011

Человек- царь природы,
А природа- нам мать...
Как же это понять?
Чтоб понять- нужны годы...

Снег ложиться на плечи...
Да откуда он в мае?
Вихрь неистовой стаей
Улетает далече!

Дождь- пустые надежды:
Не изменишь погоды.
Даже ты, Мать-природа,
Не сменила одежды...

2011г.

Я благодарна Богу за тебя,
Мое сокровище, мое дитя!
Ты- цветочек мой аленький,-
Мой сыночек удаленький!

-Мое солнышко ясное!
-Мое счастье прекрасное!
Расплескались все тучи
И пробился мой лучик!

-Путеводная звездочка!
-Моя дикая розочка!
-Моя лунная свечечка!
-Моя горная речечка!

Ты мой дождик прохладный
В летний зной непроглядный!
Ты- мой нежный котенок!
-Мой любимый ребенок!


2005г

Це, певно, день сліпих дощів –
Коли з суціль ясного неба
Ті раптом падають на тебе
І перехожих без плащів.
І всі тікають під дашок
Якоїсь ближньої зупинки,
І все накуплене на ринку
Складають біля підошов,
І дощ під сонцем, що зійшов
На переповнену зупинку,
На них нагонить на хвилинку
Веселе збудження і шок.

І смішно їм, кумедно їм,
Як дощ занурює свої
Долоні ливневі у ринви
І тягне, тягне звідти линви
Своїх бездонних ручаїв.

17.05.2009

за листопадом біль перемовчи.
твої сліди кривавіють у сні
і не встигають за моїм звиканням.
а я – сльота, яка щодня чеканить
в прощальних мантрах лунні голосні.
замри луною, маревом нічним.

не пропече ні небо, ні плече
безгучна і непрошена сльоза.
немов яса, розгублена і рання,
краплина світового океану
у серце перепроситься назад,
замрівши мить у неводі очей.

забудь той сон, до нього – ані руш,
ще не зітліло, ще не замело.
там пошепки завія танці водить
під білий мікс улюблених мелодій
зими, що перетравлює пилок
із наших теплих легковірних душ.

Це місто, стоптане тобою
До болю в м’язах і кістках.
До тріску зламаних підборів.
До пальців, стиснутих в кулак.

Зімни з минулим чорний аркуш.
Йому лишився лиш вогонь.
Десь іній бродить сонним парком
Й до серця проситься твого.

Десь тиша бродить сонним лісом,
По зав’язь зав’язавши світ.
А ліс дрімає жовтим лисом,
Укутавшись в пуховий хвіст.

І сумно шелестять дерева
Жалобний марш у стилі «рок».
Любов – прогуляна перерва.
Життя – невивчений урок…

27.10.11

Різнобарвний і смугастий
Непосидько друг мій м'яч,
Спати намагаюсь вкласти,
Але він нестримно вскач!
Із-під ковдри вислизає,
Бо непослух і пустун,
А надворі день чекає,
І співають пташки в гаї,
Справ багато! Не до сну!

Приспів:

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки
Крутиться швидкий,
Мій веселий друг
Весело із ним!

Виховання – то серйозно,
Малюкам потрібен сон,
Він сприятливий для росту,
Як сніданки з молоком,
Научаю я свій м'ячик,
Йому приклад покажу –
Ось поснули ляльки й зайчик,
Спати вдень – ото задача!
Слухай, казку розкажу!

Приспів:

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки
Крутиться швидкий,
Мій веселий друг
Весело із ним!

Приспів (вдруге):

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки,
Та не варт спішить,
Дай дівчаткові
Трохи відпочить!

01.11.2011р.

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…


6.11.2011

Живе у скляній коробці (без риб). Відміряє спокій.
Щоденно вгрузає в осінь хрестами міцних плечей.
У нього великі руки. І дуже широкі кроки.
Проте від свого безводдя нікуди він не втече.

Між другим і третім сонцем застряг. Заржавілим цвяхом
Зробив на моєму серці акваріумні тату.
Тепер тут плодяться риби й набридлі морські комахи,
Магнітять плавцями вени й впиваються в темноту.

"Спотвориш мене гуашшю?" - чіпляюсь до перехожих.
Вони у склянім безладді зникають. Мабуть, дарма
Зрізала волосся й шкіру. Він чимось на мене схожий.
Обох нас вже зіпсувала акваріумна зима.
2011 рік

Забудьте про Шевченка раз назАвжди,
видовбувать слова: «Месія наш!»,
портрети цілувати; квітів зажма…
Ганьба: не вмерти, не надсІвшися!

Сценарії гидотні дурні пишуть:
весілля, похорон – однаково;
спустошення байдуже, ницість вищу
ці януси являють; ракова

пухлина малоросів – це Шевченко:
де треба, де не треба – плачемо…
не усвідомлюючи долі, вчинків,
чому все так; чи буде краще нам…

Хмельницький впивсь і кінь його зносАтів,
ялозять «Заповіт»; забулися,
що поряд люди, про яких писав він,
із сім’ями, живі; ці мУлисті

промови про Пророка – у печінці;
огуда, перезріла зрадами;
замовкніть вже, ні пари з вуст; мовчіть (ці
слова стражденні, царські врАта

в державу незалежну), ось Шевченко:
студент стікає кров’ю в камері,
письменник – злидень, волоцюга; чемна
в метро співає бабця… А мені

старе толочать тирло: «Ми нещасні,
така вже доля». Дурні, вИблюдки!
Заткніться! Ось ярмо, чарки гранчасті –
це ваше: дійсність, можебИлиця.

Покірлива маржина більше важить
за ваш патріотизм, все марите!
Забудьте про Шевченка раз назАвжди.
Бо ти його не гідний, нАроде!

Заснула правда
у колисці зради,
Заколисали
недруги й вітри.

За срібло й злото
служать кривді радо,
Та є
Верховна
влада
угорі...

Йдучи у вічність,
може й на спочинок,
Помарнувавши добру копу літ,
Збагнеш і ти:
життя – це поєдинок…

І поклади Царю
увесь ужинок,
Бо й крапля може
затопити
світ.

Жодне "ні". Я вірю в "так"!
Кредо фотографії -
"stop". Цілком скорботний знак
автобіографії.

Хтось тамує власний біль
спогадом минулого...
На світлині шторму штиль.
Що з того, що - чулого?

Час, затиснутий в звання
"світ", "знайомі", "родичі"...
Поруч - мить нового дня.
Йдеш, його обходячи.

"Stop" не створює табу.
Він - стожар соломи днів.
Кадр світлини на добу
загорта у спомини...


6.11.2011

Там тіні будуть довші за людей,
Там свічки полум'я натхнення мертвих гріє,
Окутує живих брехні єлей,
І в темряві ночей закони світла вже не діють.

Верхи там поїдають корінь свій,
Твоє життя цінитимуть металом,
І капатиме обрій з дня на день
Кривавим заходу коралом.

Народишся, дитино, на Землі,
У тій забутій Богом стороні,
Де люди бідні і малі,
Де довелося народитися й мені.

Було нам важко помирати,
Коли в вухах гримів салют,
Двигтіли сірі каземати,
І святкував "Октябрь" люд.

Кати у вічі нам сміялись,
А крик лиш розум тамував,
Червоні полотнища розвівались,
Криваві квіти на сорочці наганом
Виконавець малював.

І ми котились у могили.
В очах прозрілий ранок кляк,
І вільне тіло невільної Вкраїни
У яму падало навзнак.
1996р.

Чорнозем пінний в зливі – в моїй крОві,
крутіж Росі – в Русі – ґвалт, крик зчинив…
я віддзеркалююсь в очах корови,
як різкою її б’є череднИк;

степ за щокою – моє серце гріє,
струсили з лапок коники росу,
лягла під місяць вигоріла брила,
сховалась тиша в захмелілий зруб;

упала ніч, як з груби кочержИлно,
кульбаби з панні в пестощах зривав;
нажите жито, з жимолостю жили;
мурашник, мов чорноземний оргАн;

утамувавсь у зАв’язі ліщЕбник,
і верхньою губою небокрай
до носа сонцем дістає, священна
Вкраїно, із обійм не відпускай;

дзвіниця б’є, навколішках вертепник,
на гронах грому посмішка Христа;
на Твої зморшки молоко ллю тепле,
і промиваю рани соком трав;

горять смереками свічки медові,
лавандою пропахли крила у
рибалок; моря шерехатий кОпіт;
у Тебе, на руках Твої помру…

Калиною вагітна; горобцями
обтяжений борлак; зігнувся кряж
ДемІр-Капу; я обнесу копцЯми
всі рОдимки твої; за руки взявшись,

ми входим’ одне в одного назАвжди,
лежу на віях і гойдаюсь; чи
не зле, як почуваєшся? Аж зашпори
заходять в серце, коли ти мовчиш…