Хто ж знав, що дострибаюся?
Високі цілі ставила.
Мій рід пішов від Каїна,
а я любила Авеля.

Кохання не зрікаюся,
у долі - власні правила:
співіснувати з Каїном
і сумувать за Авелем.

До болю призвичаїлась.
Крапки над "і" розставила.
Господь пробачив Каїна,
а я прощаю Авеля.

2003

Спинився серпень зрання на стерні,
востаннє роззираючись довкола.
Чомусь нестерпно так болить мені
оте прощання. І пташині кола
понад ріллею, лугом і селом,
і понад річки ниткою живою.
Ще мить - і щезне літо під крилом,
осиротіє небо наді мною...

2008

Як легко перекреслювати те,
чому не надаємо зовсім значення.
Байдужість і без кореня росте,
якщо правий -
то не проси пробачення.

І не принижуйся,
єдиний мій,
за те, чому ніколи вже не статися.
Лиш переживши крах великих мрій,
відучишся за мізер торгуватися.

2007

ДОЗВОЛЬ
Дозволь собі дивитися на небо,
По луговій котитися траві,
Щоб примітивна і слизька амеба
Не заглушила паростки живі.

Дозволь собі сміятись, коли смішно,
Мугикати улюблений мотив
І просто з гілки їсти стиглі вишні.
Чи йти, коли ніхто ще не ходив

По лиш недавно встеленому снігу.
Розмови пізні і сльозу дозволь.
Або перегорнуть знайому книгу,
Або у морі різних парасоль
Знайти веселку.
Або мандрувати.
Без віз і турів – пішки, з рюкзаком,
Щоб кожен раз для себе відкривати,
Як смачно з'їсти хліба з молоком,

Яка приємна може бути втома,
Які гостинні люди на землі,
Як добре повертатися додому
Або почути дихання ріллі.

Дозволь цукерки, гойдалку і сани,
Горнятко кави, стильний записник.
Старим ти доти у житті не станеш,
Допоки смак до справжнього не зник.

Хоч раз один не обійди калюжу,
Хоч раз на сонці плями не шукай.
Хай все це стане необхідним дуже:
Твори життя! На вік не нарікай.

Дозволь собі цю розкіш. Це ж неважко.
Засяють очі, зміниться хода.
І замість каменя у грудях пташка
Оселиться, смілива й молода.
2010

Багато їх - нікчемних, та на тронах -
Було і буде - не перелічить.
У кров'ю заплямованих коронах.
Історія їх, наче, і не вчить.

Ламають долі, топчуть сподівання.
Їм можна все, бо світ - лише для них.
У себе вдома, наче у вигнанні,
Ти у кутку, приручений, притих.

Встань! Підведись! Бо ти не слабший в силі,
Якщо в гріха болоті не загруз.
Ти - переможець! В тебе вільні крила.
Хоча, часами, може, й боягуз.

Прокинься! Йди! Хай Бог допомагає.
Усе змінити можеш саме ти.
Цей світ тому над ранок оживає,
Що маєш ти у ньому зацвісти!
2010

* * *

Не дивись на той шлях –
Він давно вже не твій.
Він тікає від тебе
нестримно,

Він проліг через нас,
Наслідив, як-но зміг,
Й залишив позадý
безупинно...

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1991 р.

БАТЬКОВІ

Тебе вже сивина торкнулась…
Незвично так.
Не по тобí,
Вона прийшлася по весні.

Не по твої́х очах-черешнях,
Душі козацької, добра,
Таланту твого молодого,
Твоє́го співу солов’я.

Сивина-сивина оповила тебе…
Так підступно, як старість з роками.
І у тyзі частіш застаю тебе вже,
За сумними здебільшого думо-піснями.

Сивина, сивина…
Мов цигарка – життя.
Непомітно зникa, як минає зоріння.
Молода-молода твоя щедра душа.
Сивина – це батькiвське твоє освятіння.

Павло Гай-Нижник
29 травня 1990 р.

СМАК СВОБОДИ

Пізнав я рано смак свободи
І, ма́буть, в цім моя біда,
Бо маю крила я здорові,
А прóстору для них нема.

Павло Гай-Нижник
17 червня 1990 р.

Я ВЕСЬ - ЯК ГАЙ ТОЙ ПО ВЕСНІ

Я весь – як гай той по весні:
Багатобарвний, кароокий.
В душі шумить, в серці – бурлить,
У думах – тихий і глибокий.

Я всім корінням в Україні,
Міцною силою в землі.
До Бога прагну досягти,
Чоло схилити перед Ним.

Бажаю ще усю роди́ну,
Усю квітучу Україну
В себе вселити, об’єднати
В однім гаю, в єдиній хаті,

Посеред злагоди й добра
Під дивний щебет солов’я.
Усе це – гай,
Усе це – Я.

Неначе сповнена душа,
Що край коханий оповила.
У ній така шалена сила,
Що ще не відала Земля.

Я гай співучий, просторо́вий, –
Квітучий, запaшни́й, здоровий,
Такий кохаючий та ніжний,
Такий збентежений і різний.

Павло Гай-Нижник
24 травня 1990 р.

ЧИ В НАШІЙ ХАТІ - НАША ВОЛЯ?

Ген, сонце сходить в синє небо
Над позолотою ланів,
І сурма втóрить: браття, треба
В нас відродити велетнів!

Бо й Пушкін, той “великорос”,
Що за царевим за наказом
Наш рід в “Полтавє” хтів осмíять,
Себе малим відчув одразу,
Коли у нaклеп став він втíлять
Слова гетьмáнові – накази:

“Давно без батькової слави
Ми, як воли, в ярмі жили́,
У підданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годі з москалями,
Укрáйні царством буть пора!
Москаль жахнеться перед нами”.

Чи то, як навіть у Росії,
Її ж то вірного синá,
Наш славний, часом, дух пройняв,
То ми, від Бога українці,
Будeмо кланятись, мов вівці?
Не вірю! Мовим своє “Я”!
Нам сил додасть наша земля.

І більш не вимовить Москви́ні,
Що мій народ не мав горди́ні,
“Что он нє вєдаєт святині,
Что он нє знаєт благостині,
Что он нє любіт нєчєго,
Что кровь готов он літь, как воду,
Что прєзіраєт он свободу,
Что нєт отчизни для нєго”.

А ми ще змалку цю “Полтаву”
Вивчали й сорому не мали,
І плюнуть в очі москалю
Ніхто не міг.
Всі щось чекали
І бруд на себе виливали.

Коли ж всміхнулась доля раз,
Чи варто гаяти нам час?
Не краще ль нам оту “Полтаву”
Переписати на свій лад
І втрачену під нею славу
Вітчизні повернуть назад.

Пора, брати! Покажем нині,
Що є у душах в нас святині!
Благославить нас мати й доля
Бо в нашій хаті – наша воля!

Павло Гай-Нижник
24 вересня 1990 р.

* * *

Чи вийдуть Люди з нас, чи ні?
Чи будуть душі наші чисті?
Чи стануть за дідів сини,
Щоб згинуть разом за Вітчизну?

Чи ще достане на мій вік
Узріти диво-пожари́ще,
Як кров вирує та бурлить,
Зусюди люди трутнів тиснуть.

Чи буде прагнення в народі
Утратити в скупім житті
Усе, що є, за подих волі,
Крім української землі.

Чи на очах моїх постане:
Коли розкормлена “свиня”
У юшці врешті забагряне,
Злeтить із неї голова.

Скажи, Провидець, чи настане,
Прийдe коли нова доба,
Й жебрацький дух наш Край зміняє
На Дух незламця-бунтаря?

Павло Гай-Нижник
20 травня 1990 р.

Нема на мрії заборон,
Отут - є демократія! -
Відпочиває Вашингтон.
Нема на мрії заборон,
В еліті ними самогон,
Де і коньячна братія .
Нема на мрії заборон,
Отут - є демократія!

ABaAabAB

13.08.11.

Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

 
історія безрадної скорботи
із горсткою висохлих лісових квітів
сновидою в персиковому світлі
чаклунських видив королівства свободи
 
з музейних уламків дзвінкої фієсти
легенько гарчить здичавілий резус
ввижається Ернст-Теодор-Амадеус
у півмасці medico della peste
 
гаптовані анемонами тіні
скрадаються слідом свічадної втоми
скляні богомоли чи скорпіони
жевріють у магічнім бурштинні
 
на ілюзіоні камей & манер
під врочисті химери братів Montgolfier
 
 
 
 -/[~
 
 
за вікном порожньої штуби
наверху незнаної вежі
обертаються зоряні згуби
в синьотьмяній шовковій одежі
 
я витратив пристрасну вічність
щоб відчути найлегший дотик
твій, одлунно осяяна ніжність
крок за кроком немов рік за роком
 
звично лічить краплі клепсидра
десь над містом гуляє вітер
Афродіта, етерна Ісида
 
перевернуте
полум’я
літер
 
 
 
 
 Scherzo
 
Непробачений & безкарний
вітер вештається над світом
обжинає та сіє карми
 
у чиїх обіймах невірних
на вчорашньому карнавалі
неодмінні бейсбольні біти
 
інваліди чи неофіти
у чиїх тепер сновидіннях
прозаїчно тісних кав’ярнях
 
тихий цвинтар розцвів граками
хижий подих буяє містом
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Тепер я знаю... правда - змінна.
Найнестійкіша з величин.
Знайдуться тисячі причин,
Щоби часткова й половинна.

Ти знав давно... що правда - привид.
Від слів та почуттів змарніла.
Себе вже майже загубила...
(Єдине точно: правда - диво...
Хоча непевна і мінлива)

І нетривка, й не бездоганна...
Нова щомиті, як вода.
Усе залежить від кута.
Виходить... правда - це омана?..

Мій... (чи чужий вже?) правда - плинна.
Вона - брехня наполовину...

12.08.2011

* * *

В свічка́х бузко́вих цю літне́ву ніч
Зігрій тепло́м розкоханим, тендітним.
Навчи мене, коли ми віч-на-віч,
Пала́ти знов і знов чуттям горіти.

Укрий серпанком нас, як втомлених птахі́в,
Що свій збентежений політ у рай зкінчили́.
Верни мене у диво почуттів,
У ніжну вто́му, сповненую сили.

Заваб, влілей і націлуй мені
Знов те, що інша в глибині згубила,
Щоб я згадав про ласки чарівні́,
Щоб донжуанство з серця відступило.

І ось серпанок... Ти гориш, я - тлію,
Так і не змігши упірнуть в святе,
Мабу́ть тому, що більше вже не вірю
У те, що бу́зок в літню ніч цвіте.

Павло Гай-Нижник
9 серпня 1991 р.

Маленькі ніжки, розмір двадцять два,
Пухкенькі пальці обнімають цицю.
Якби я знала, що синочку сниться,
Його сльозинки випила б до дна.

Біленькі вії грають у танку,
Як два метелики вагаються злітати.
Над синіми озерцями,як в тата,
Щоб вирости у чисту синь-ріку.


12.08.11

У загравах, осінніх загравах,
Де шипшина у бубони б'є,
На високих мажорних октавах
Народила я щастя своє.

У димах листя жовтого глянцю,
Сад стояв у предтиші твоїй.
Я повірю тобі, як посланцю,
Що приніс добру звістку в житті.

Все змінилось: вчорашні турботи,
Всі печалі,і смутки, й жалі.
Стали вмить, як старі анекдоти -
Недоречні і в серці малі.

Перші справи: "Не турбує животик?",
"знову зубчик ниє - росте!"
"хто тут плаче?" - спати наш котик
колисанками тишу пряде...

Лине час...Лине час...Швидко лине!
Ще не раз вечір зоряний снивсь,
Як у мене на грудях, мій сину,
Вперше в світі на мене дививсь.

Твоє тихе, солодке сопіння...
І молитва із маминих уст.
Знаю, діти - це Божі творіння,
Я за них всіх на світі молюсь!

* * *

Вставай, знівечений нарід!
Каліки, й ви піднoсьтесь вгору!
Усі, хто дýшею поник
Відкиньте відчай, знищіть втому!
Сліпі – прозрійте!
Мерлі – встаньте!
Напружте вже охлялий м’яз!
Руйнуйте мури і до волі,
Стеліть до волі собі шлях!

Хай хтось заграє на бандурі,
Щоб веселіш булo іти.
Хай сили вистачить і віри
На шлях, Гoсподь що освятив.
І ми, голодні та обдерті,
Ся вклонимо в його теплі
Лише Вітчизні напівмертвій
І більш нікому на Землі.

Не бійся вмерти!
Ти – безсмертний!
Колись вже вбитий був Христос.
Та Він не зник, вознісся врешті
Як Переможець і як Бог.
Згадай Його, і при́йде сила!
Вставай і знай лише одно:
“Воскрес Христос,
Воскресне й Україна!”
Хоч як би там воно булó.

Павло Гай-Нижник
8 травня 1990 р.

На зорі юнацтва
Полюбив і покохав
Через кладку до дівчини,
Я дорогу протоптав.

Музики грали у неділю
У танок її повів,
Якби крила тоді мав,
То у небо би злетів.

Пронеслись роки вітрами,
Доля нас розлучила,
і любов, кохання наше
немов чорт узяв на вила

ти прости моя голубко,
що так рано злетів в світ.
Тій зореві поцелуї
вони для мене ясен-цвіт.

Пальцями, устами і диханням
Обласкаю, зацілую, розбуджу.
Соромливості твоєї покаяння
Подолаю збуджено межу.
Увійду, спинюся, обернуся
І слідів назад обох не віднайду…
Лиш дружини в спину сотий стусень
Поміж нас посіє ворожду.
12.08.11.

Щось я роблю не там, не так, не те...
Балакаю частіш сама з собою...
Дамоклів меч нарешті упаде,
Бо скільки ще висіть над головою?

Дамоклів меч неписаних листів
Уразить душу пізнім листопадом.
Я не забула - ти мене любив.
Я пам'ятаю - ти ж мене і зрадив.

2003

Пародисту би дядька - в Канаді,і розсуду криза зника!
Пародисту би мешти - хороші, плював би тоді звисока!
Пародисту би жінку, а так лише збудливі сни...
Пародисту би інше, і краще за "переписнú!"...
Та немає нічого, й тому пародист досажда.
Але знайте, направду, стражда в його серці нужда.

2011

Гроші – солома,
Ціни – вогонь.
Близиться кома
Наша либонь…

12.08.11.

Пародія

Закохався… Ще вчора. На кризу плюю звисока,
А чому би і ні – щедра в дядька з Канади рука!
Ви мене полонили – ну прямо стріляйся чи плач!
(З нерозквітлими тими дурної мороки – пробач!)
Вабить дико мене неземних ароматів ріка –
Обійняти би Вас – світлий образ постійно втіка…
І п’янка та жага, і стрімка, як бува в юнака!
Та який ловелас – я вже згоден на роль кріпака!
Я б охоче “злабав” ексклюзив – серенаду для Вас,
Та атас! Промайнув благовірної тонкий анфас…

12.08.2011

Я ходжу навкруг,
Це не є біда,
Тому,що де ходжу я,
Починається весна.
Зима завершається,
На лижах не катається,
сніг вже розтає,
Яка я пора року Є?

Я вже не зима,
Я ще не весна,
Я не літо й осінь,
Я така пора....
Квіти розпустились,
Льоди розталі в ріки полились,
Та хто ще не знає,
Трава вже розцвітає.

Та ось,весна вже йде,
І тепло несе.

-Ще крок один, юначе!
Хоч бігти вже несила.
В тканинах м'язів наче
Сплелися дух і тіло.

-Ще крок!- зове фортуна-
У будь-якому разі!
Підводяться трибуни
В єдиному екстазі.

-Ще крок хоча б, хлопчино!-
Кричать серця мільйонів,
І мчить він без упину
До фінішних кордонів.

-Ще крок мерщій, юначе!
І - зоряна вершина,
Коли душа заплаче
Під стягом України.

Безмовні – і радість велика, і горе.
І справжнє кохання блаженно мовчить.
Не сміє… не вміє… лиш очі говорять:
Співає душа чи нестерпно болить.

Високе мовчання судилось людині…
У горя горлянці – знемовлений крик.
Кохання і радість мовчати повинні:
Безсилий тут розум, нікчемний – язик.

2000(2011)

ПРО ЗАХЛАННІСТЬ

Ішов кудись козак давно,
Аж бачить – на землі ярмо.
Дай, дума, вiзьму, все ж – добрo,
Щоб неньку не паплюжило.

І досі з ним оте ярмо,
Бо шкoда кинути гімно,
Бо хто йо’ зна, може, воно
Стане колись міндобривом.

Минув вже день, минула ніч…
Він зрозумів – то хибна річ.
Та вже нелегко знять ярмо,
Бо в шию втерлося воно.

Павло Гай-Нижник
26 квітня 1990 р.

* * *

Моя Мати – Україна.
Моя Хата – Україна.
У тій хаті нема стелі,
А кімнати всі – пустелі.

Моя хата вже згоріла,
Моя Мати – постаріла.
Не одного мене Мати
Колись пéстила в цій хаті.

Та стою серед руїни
Один соколом безсилим.
Б’юся крилами в вогнях,
Плаче сива Матір в злиднях.

Розлетілись соколята,
Овдовіла краса-Мати.
Колись вічно молода
Ними в пекло кинута.

Гей! Злітайтесь, соколята!
Час сокóлами ставати!
Із вогню постане Хата,
Вас Вкраїна кличе – Мати!

Павло Гай-Нижник
24 квітня 1990 р.

О єєєєє... я вражаю всіх своїми фразами,
Сильно так вражаю, так!
Коментарі мої - мммммм, фразами, фразами
У сузірї самая яркая, чок-чок.

Закохатися? Нині? У гли́боко кризовий час...
А чому би і ні. Та гадаючи тільки про вас.

Таїна нерозквітлих ніяк не займає мене -
ви ж і красна, і ніжна, і вабна в усе неземне!

Обійняти і з дива завмерти, ввібравши ураз,
що суттєво не те, де я праведник, де ловелас,
а лише ваші чари, і профіль тонкий, і анфас.


2011

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

* * *

Здобути волю тую треба,
Тра вишкребти її з камéню,
Зі скреготом нігтiв шаленим
Розбити духом оцю скелю.

Зубами вигризти життя,
Пробити мури головою
І розкришити їх впертя́м,
З в’язниці вийти на свободу.

А там, під синім небосхилом,
Упасти у джерельну воду,
Напитись, наче меду з ви́ном,
Та милуватись на природу.

Батьків до серця пригорнувши,
І вмерти можна, ніби був
Мов птах, що сонця досягнув,
Волю у груди всім вдихнувши.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 1990 р.

ДО Н.С. ТА ІНШИХ…

Не відчаєм могутня Україна!
Не у сльозáх прекрасний наш народ!
У відчаї ніхто не брав ще сили
(Слід ключ шукать, щоб відчинить замóк).

Так, я бунтар! Я від болю і лиха
Став ним. Кохав я й любив!
Ніжність обожнював зáвжди і жінку.
Хто ж винен в тому, що став я таким?!

Хто покалічив душу народжену?
Хто почуття це болотом облив?
Той, хто у відчаї, юних калічачи,
Трýну Вітчизні моїй сколотив!

Ви запаскудили мову найщирішу,
Слово не в Слово, а в вигук звели́,
Думку відновлену звeти “позичена”.
Як же ж без неї ви жити могли?

Спóкою хочете! Прагнете тиші!
Страшно почути вже цокіт підків?
Крові святої страхаєтесь? Миші!
Нам вже зарáння звeли́ ви хрести!

Ні! Не поразка чекає нас нині.
Буде жорстокість в ім’я правоти.
Я щиро бажаю добра Україні,
Та у терпінні його не знайти!

Павло Гай-Нижник
23 жовтня 1989 р.

* * *

Навчав Тарас жіночу стать
Як честь дівочу зберігать,
Як треба парубка кохати,
Щоб потім долю не прокляти.

Скільки літ минуло з часу
Як викрив Кобзар зраду,
А москалики і зараз
Безталанним раді…

Павло Гай-Нижник
7 листопада 1988 р.

Глибока ніч. Вже навіть тиша спить.
Я у вікні прозорим силуетом.
Напевно, у такий-от час доби
Натхнення ждуть для снів своїх поети.
Безсоння вірно стереже думки.
Ну, як мені його прогнати з хати?
Пірнаю головою в подушки,
Бо я не можу, але ж хочу спати!
Раптовий дощ, як залізниці шум.
Лечу-лечу в розміреності ритмів
У теплі сни, в поезію дощу,
В нову мандрівку образу і рими.
11.08.2011

* * *

Коли минé весна і стихне зáпал мій,
Як кіс моїх торкнеться сивинa,
Спyщуся я униз, де тиша і краса,
Де осінь золото кидa до моїх ніг.

Напевно, лиш тоді, знесиливсь від шукань,
Як лебідь, що прожив ущент пташиний вік,
Я хлюпнусь зморено в озéра, де журба,
І там чекатиму вже свій останній сніг.

Милуючись рослин офірува́нням,
Я відречусь від пошуків старих,
А в сповідях все вкриє сумування,
Що зірку не щастило мні знайти.

Що молодість пролíтав й проборовся,
Що крила пообдeр до голини́
І що життя (від Місяця до Сонця)
Не зміг в коханні дати все тобі.

Тоді ж отямлюсь та загрaє
Тендітна стрyнка у мені́
І лебеди́на пісня стане
У мoїм серці понад всім.

Так пізно, мабуть, зрозумію
В душі кохання пригорнyть,
Що серце на́шеє зімліє,
Що сльози втрати потечуть.

Так, оповивши теплий спогад,
Й тебе, лебідонько моя́,
Зустріну сніг я в нагороду
За розпотрóшене життя.

Павло Гай-Нижник
11 серпня 1990 р.

* * *

Тебе назвав Бог – Українка,
Тобі вродливу дав красу,
Талан й співучу мову дзві́нку
І душу доброзичливу.

Земля давала сили зма́лу,
Вкраїна ненькою була,
З дитинства ти спoвна́спізнала
Насóлоду її теплa.

Велична нація зростила
Тебе матусею дочки́,
Надай же їй від України
Того тепла і доброти.

Із материнським молоком
Вливай і їй любов до мови
І гордість, що бентежить кров
В ній українського народу.

Павло Гай-Нижник
16 грудня 1988 р.

ЗА ЩО ВОНИ ТАМ УМИРАЛИ?

В сльозáх стрічає зoрі мати.
Все заніміло біля хати…
І ні́ для кого їй вже жити,
Вже нíкому любов дарити.

Сини́… Сини́… О Боже милий!
Ти бачив сльози України?
Ти бачив горе матерів,
Що вже не матимуть синів?

Ти бачив ту жахливу мить,
Коли твоїх небес блакить
Встеляли вибухи земні
І закривавлені шматки

Ущент розірваних солдатів?
За що послали їх вмирати?
Кажи. Чого мовчиш?
Не знаєш…

Чи від ворожої навали
Вони Вітчизну рятували?
Чи “духи” вже лічили дні
До інтервенції? То ж – ні!

Кого ж вони там захищали?
За що життя своє віддали
У проклятому матерями
Далекому Афганістані?

Павло Гай-Нижник
29 вересня 1988 р.

* * *

Я шукаю той шлях,
Що до Храму веде,
Де на всіх спільний дах,
Де єднання ідей.

Бо ніхто не збудує
Для себе лиш Храм,
І колись, врешті-решт,
Розірвé себе сам.

Павло Гай-Нижник
13 травня 1985 р.

Поміж пагорбів хвиль, між лісів, де дорога одна,
Притулилось село до полів, тихий Буг котить води з вікна,
Обнімають садочки натомлені днями хати
І шепочуть казки попід кожну із них квітники.
Рідне село, моє рідне село, - серце матері, батьківський голос.
Рідне село, моє рідне село, - ти як пісня, що виросла в колос.
Чути клич джерела, і дерев, і птахів, і землі,
Набосяка дитинство торує стежини свої,
Я спішу, я іду з кожним кроком назустріч тобі,
Та чому так надовго тебе залишили у сні?
Рідне село, моє рідне село, - рідна школа, лелече гніздо.
Рідне село, моє рідне село, - ти у світ моє перше вікно.
12.07.2011

Я – немовби Герасим, а ти – Муму
Зведемо гучність слів до мінімуму
Не почую твій гавкіт, повзучий пирій
Не бреши мені, суко, я глухонімий

(2011)

В саду моєму
В дощ розквітнув лотос.
А я дозрів, побачивши тебе.
Повір, на сьомому
я опинився небі.

Мы спим в разных домах, на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.

Ровным не оказался путь «после», но мы свои в доску,
Воском натираем воспоминания и складываем в повозку.
Поскальзываемся, когда случайно встречаемся, на душе остро,
Шарф до удушья замотан пестрый, чтоб «здравствуй» звучало просто.

Мы кушаем одинаковую пищу и гладим одинаковых кошек,
У нас есть семейная пара мишек и совсем похожий почерк.
В фамилии моей есть что-то тебе близкое и я пишу об этом очерк,
В графе «семейное положение» до сих пор ставим прочерк.

И куча совпадений у нас на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.
2011 г.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Намічається будова -
Повалять гілки в лісах,
Повалять усе додолу,
Аби "прибыльный" був дах.

Щоб робити тута гроші -
На живій іще Землі,-
Вни такі усі "хороші",
Але мертві при житті.

Але вмерли тута люди!-
І ніхто вже не живе,-
Лиш за грошами всі блудять,-
Хоч для Світу кожен вмер...

Залишилися в безодні,-
Люди-трупи без душі,
Хоч би тут і я сьогодні,-
Не писав сумні вірші!

Хоч би знав я щось Веселе
і для Світу це приніс,-
Та лиш сум тепер для мене,-
І в печаль я десь заліз...

Та ніби трохи "попустило",-
Й печаль кудись пройшла!?!
Чи я її в віршах покинув?
Чи радість десь Душа знайшла.

11.08.2011р. Дякую:-)

(Пісня)

1.
Вже мені не носити
твоїх, берегине моя, вишиванок,
не бачити – як
розплітаєш косу при зорі.
За краї перелито,
неначе вино, цей останній світанок,
коли ти моя
а поріг твій – коріння доріг.

Приспів:

Хай з лелечих країв,
через море розлуки
дощові менестрелі
мені принесуть
ноти блюзу твої –
онебеснені звуки,
голубі акварелі
з паперу і сну.

Серця чуйного храм.
Свічку долі колише
в золотому згоранні
настуканий біль.
Я молитимусь там
за повернення тиші,
за тепло неустанне
весни по тобі.

2.
Є де серцю боліти
і може знайдеться тут місце омані.
Хай сад розцвіте,
а зорі навчать звіздарів –
де краї перелито,
неначе вино, так не хочеться рані,
лишати святе,
пускати коріння доріг.

Приспів

11 Серпня 2011

Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.
2010