коли коханий хворіє:
мужність ховаємо по шухлядах
розкладаємо у маленькі шафки
його мудрі слова і погляди
бо впертість стає дитячою
бо застуда-бабайка ховається у кутку
краде зморшки із чола
перевчає рибу на либу
тицяє ложкою в ротик

коли коханий хворіє:
хочеться стати лікарем
лауреатом нобелівської премії
винахідником аспірину і гірчичників
санітаркою в госпіталі
матір"ю терезою
просто мамою

коли коханий хворіє:
ні, він не піде на роботу
буде лежати в ліжку
дивитися телевізор
їсти цукерки
і спати

Що може мати той
що мріяти не вмів
чи не хотів, та то уже не в такт
либонь летіти за смаком людським
ні, не він, то не він
піде за щастям поза гори
не битиме скалу людського горя
незламним буде, та кому він буде треба
лежачий завши край дороги
мочати, мовчати мовчати
буде, а я кричати, кричати буду
зрушу з місця камінь велетенський
порушу право- дуже закричу

ти і я, мій ладний друже,
ми живем як в казці під ногами
великої і доброї вовчиці-
у бога на руках
ми п'ємо жадно молоко
і небо0 пальцями торкаєм
без остраху і сумніву
топчем ми землю праведну
і їмо, п'ємо гуляємо
на царських радісних гостинах
та як напившись до схочу
не знаю чи я зможу,
чи захочу жити так як
жив до того- на яву

щасливий час щасливих людей
самотнім станеш у світі тіней
тіні забутого тіні чужого
тіні лелек процвітаючих в даль
чинити супротив життю незбагненному
немає вже сил не буде наснаги,
забудеш і сяяння ясних зірок
забудеш красу блакитних очей
розтанеш як сніг не весні розтає
розгубивши мрійливі надії
побачити світ
що ховають від ока людського
2010р.

шипшина
до глоду пошепки -
скучила

бавиться осінь
картинами Клімта
пручається
в лапках
маленького звіра

соняшники в еполетах:
поле чорнильне
стоїть
за мольбертом

діва трави
докучила світу
Отче!
верни її
в літо

2010

На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам 
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

На згадку залишу тобі
з білих квіток віночок,
щоб ти пригадати зміг
про мене, коли захочеш.

Тінь ніжності чистої, знак,
вплетений урочисто, -
лист з країни кохання.
Подяка - квітам. Намисто

з тернового цвіту: хотів
хтось мати б таку прикрасу?
Всі мріють про золоті,
гатунку вищого класу.

Та від кохання - один
крок до ненАвисті лютої.
Так, щез цей рік, улетів
до прірви минулого, скутий

питанням - ким ти мене
тепер замінити зможеш?
чи - ким я тебе заміню?
на що ці питання схожі?

Ніяких страждань не існує,
крім внутрішнього вогню;
він - рани на серці малює.
Віддати просив? - віддаю

білої квітки надію,
на інше вже - не чекай!
а з нею - маленьку мрію
про те, що ввижалося. Край

того, що було, торкнеться
частини того, що є.
А хтось від душі сміється
і губить життя моє.

А ти взагалі не помітив
дарунку із лагідних квітів.

Червоно-чорні кольори спокуси
І ти.
І гуси
Галочкою в небі.

Зелено-сірі відблиски надії
В очах.
На ділі –
Неділя
Перекреслена мечем.

Розклеєно-мальовані ескізи
І стіл,
І візи
У вазах позолочених надій.

І нидіє ілюзія єднання:
Розча-
рування.
Таке близьке і трепетне кохання
Чомусь чекає нині не тебе.

Червоно-чорна пісня проминання
І пізньо-
рання
Рана на душі.

І ми удвох.
Наближено-чужі…


2010

Ґаздинею буду
у ґражді серця свого.

Зґарда дукачами горло стисне
аби не хлипало жалісливо,
солоний розпач ковтаючи.

Чугайстра до господи
своєї запрошу -
най руки мені при боках тримає,
бо знову зірвуться
коням баским гриви чесати
і колючим волосом, наче дротом
до себе прив’яжуть.

Світку мій!
Падаю на коліна
і сиру землицю пускаю собі ув очі,
аби заліпила темною нічкою зір мій,
щоби не бачити, як виблискують зрадливо
щастя підкови, над порогами моїми розвішані.


________________________________
ҐАЗДИНЯ, - те ж саме, що господарка

ҐРАЖДА, - комплекс житлових будинків і господарських приміщень у гуцулів.

ЗҐАРДА, — архаїчна гуцульська шийна прикраса.

Тихо і сумно...
Невиплаканими жалями
набрякло смальтове небо, -
аж погляд у ньому в'язне.
Ще донедавна сонячна
вулиця -
густо оповита
сизими спогадами
про втрачені перспективи літа.
...Тільки задивлені в себе
жоржини
загадково усміхаються
під вікнами осель,
де звично нудьгують будні.
І їжачки-каштани,
сторожко визираючи
з трави на узбіччі,
здивовано-карими очима
проводжають
поодиноких перехожих
у самотність осені.

2007

Пробіг мошкар –
Затих спокути брязкіт,
І вкотре сумно на душі…
Я мріяв саме про прекрасне, –
не здійснене, – вважалося мені.

…Вернувсь до себе. Знову – посвист
І дзеленькання, гомін, гам
Людей сполоханих,
Грайливий страх вабливих дам

Пробіг мошкар з должком жаданим
Хтось повнить щастя – радість нам.
А я в зажурі, я – за ґратками –
В Різдво родинне ніби сам.

08.01.1996 р. (2010)

Я чекав на тебе.

Чекав під гарною, старенькою осиною,

Притулившись до неї.

Чекав під моїм деревом.

Я сподівався, що ти вийдеш,

Бо я дивився на твою зорю,

На найяскравішу та найгарнішу, як і ти.

Мені хотілося подарувати цю зіроньку тобі.

Але ти не виходила.

А я … замерзав.

Та все ж сподівався.

І я знаю, що завтра знову

Піду до свого дерева,

Дивитимусь на твою зорю

І … мерзнутиму.


14.03.1996 р.

Ми зустрінемося з Тобою
Колись, у наступному житті…
Ти впізнаєш мене?
Я буду в довгій кремовій сукні,
Шарфі, розшитому візерунками,
Окутана ароматом парфумів, -
Легка, ніжна, романтична…
І головне. Я буду озброєна.
Озброєна любов’ю до Тебе.
Я буду безборонна.
Безборонна від любові до Тебе.

Призначаю Тобі зустріч у наступному житті…


/серпень 2010 року/

Коли сонячним зайчиком
Ти увійшла в мої мрії -
Водоспадом яскравим
Здійнявся над прірвою!

Коли зазубрений ніж
У долонях твоїх знищив
Останню надію-струну,
То Чорноднем закружляв

Понад світом пустельним -
На роки, на віки...

01.09.2010

Ну хто тобі сказав,що ти - поет?
Сумний герой,потвора клоунади.
Як час реальний,
Але ж волів знайти у ній хоч тінь плаценти.
Та не почують і не сповістять.
Твій біль - тривожний!
Знеболити не вдасться.
А може то твоя душа прилітає надвечір
І сідає навпроти вікна - на долоні дахів?
І по мапах дощу вираховує зустріч і втечу...

Знаєш,я зовсім не вірю,що ніч ця приречена бути такою ж мовчазною,як самота.
2009

Я так любив твої долоньки ніжні
І нігтики ті, як краплинки крові.
І вірив, щирість була у розмові,
Хоч ти благала, не коритись кішці.

І, якби ти любила порнопростір,
Врекла когось чи зіпсувала парчУ би тій,
Яку я кохав до тебе
...........................і після тебе,
Я би змирився й засумнівався в дарунку неба,
Тобто повірив би, що ти мене використала,
Як матеріал
......................для поетичної творчості.

буду тобі подивом у очах
тільки дивись

буду тобі подихом на устах
лиш усміхнись

буду тобі втомленим я чолом
тільки увись

не переламаним волі крилом
знов підіймись

тільки би знов про криваві бої
спомин не мучив сни

тільки би друзі полеглі твої
спали на полі весни

тільки би корінь життя що всох
ти не тягнув як хрест

тільки би день коли доля на двох
раз останній воскрес

27/08/2010

а літо моє цього милого року
уперше за стільки літ
не нагадало про підло короткий
жіночий щасливий вік

не нагадало коли хто квітка
хто ягідка й жовта трава
не висувало навіть і зрідка
тверджень що я не права

не вимагало при повнім параді
нести перед світом гріхи
не звинувачувало у зраді
поля коня і сохи

не вимагало плодів і роботи
і не манило в сильце
не заганяло до сьомого поту
росою вмивало лице

а літо моє було просто гарячим
на поцілунки слів
нові дарувало очі незрячим
щоб світ на красу не змалів

а літо моє не скінчилося серпнем
і вересня не боїться
а літо моє зацвіло у серці
неначе шовкові косиці

27/08/2010

В обіймах всевладного Пафосу
Ти стаєш нікчемним служкою
Ходиш і підбираєш
Крихти своєї індивідуальності
Перед тим, як їх засмокче пилосос


Пафос стає твоїм смислом життя
Пронизуючи наскрізь твоє єство
Ти прокидаєшся щоранку
І розумієш
Що не можеш жити без Пафосу

Твоя патологія - це нахил до логіки
Що окупувала твою свідомість
Пафос став твоїм адреналіном
Бензином
У структурі твого механізму

Ти божеволієш від Пафосу
І у тебе з'являється
Залежність від випитого
Пафосу натщесерце

Я п’янію від ходіння вагонами

Хоч не пила алкоголю,

А в крові виявили молекули віскі

Пасажира з 10 вагону

Я шаленію від переходів

Між вагонами

Стояти між двома точками

На швидкості вітру

І усміхатись кожному

Відображенню у дзеркалі

Я люблю відкривати

Й закривати двері

І виявляти курців

У тамбурах

І розминатись з

Дядечками у купе

Коли тебе трясе

І кидає з боку в бік

І доходити

До 19 вагону,

Куди героїчно

Потрапила з 5-ого

Я п’янію від ходіння вагонами

їй так хотілось писати
і огранювати Богом дані таланти
вона сміття виносила з хати
як каріатида атлантів
і байдуже що атланти
і каріатиди – балконів друзяки
вона мріяла про пуанти
і балеринячі паки
її лебеді на озерах
танцювати брейк-данси
ніколи не ставила на "зеро"
і полюбляла станси
запивала каву водою
як і прийнято у віденців
боялась померти молодою
бо досі не побувала у Ніцці
вона не марила днем в Парижі
бо це привілей плебеїв
її коси від народження рижі
приваблювали трансвеститів і геїв
вона мінорно співала у церкві
подражаніє церковному хору
на море їздила виключно в серпні
пишалась що взимку не відлежувала хвора
вона не любила футбол і бокс
і не цікавилась водним поло
та в її сумочці часто жив кокс
і всякі інші заборонені кола
їй плаття з рюшками і панчішки
старанно підкреслювали ознаки статі
вона вчила "украинский" трішки
та замість "до речі" вперто вживала "кстати"
хотіла усіх підкоряти шармом
як Юля з білими косами
та залишалась "крутим парнєм"
"с тропы войны сворачивающей босой"
вона була чоловіком з народження
котрий втомився від свого оточення
і вірив що хрест жіночий
кататись в раю щоночі
довкола куреню з милим
на мерседесі в милі

а потім їй так захотілось прочитати
як знайти милого
котрий би виносив сміття із хати

22/08/2010

відверто синьо
веду сум
за рученьку білу -
скраю
літо заболіло

тіло малини -
поміж скельця туману -
знову червоне тіло

мамина малина - мала - я
опісля літа
лину

дощі-діти
бавляться на спориші;
сонце глибоко
в долоні стерте

синьо
відверта

2010

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

Віршики, телеграми, розтрощені диски Менсона,
вона, худорлява десятикласниця,
хоронить своїх бабусь і складає рюкзак.
Він, ще не кінчений, але вже наркоман,
чатує на неї біля дверей.
Її спідниця із шкірозамінника їдко пахне
солодкою, рідною дешевизною.
Її сонце гірке та вічне,
як передсмертна жовч на складеній ковдрі.
І така безпорадна відсутність моря,
і така непроглядна відсутність силабо-тоніки
у її тоненьких блокнотах…
Отже, їм потрібно на південь.
Їхні квитки напрочуд схожі,
різняться однією лиш цифрою.
Їхні долі напрочуд різні,
схожі тільки солоні фрагмени біля води.
Вона така ж випадкова на його короткому трафіку,
як і він у її богемних лексемах.
Віршики, телеграми,
два життя на одній плацкарті,
а далі – плівка надто пошкрябана,
годі вдивлятись.

Колись одна із бабусь
таки наважилася прийти:
влилася згустками темної музики через кватирку:
ану чи впізнає?
Простягнула нитку голосу у вушко памяті:
ану чи впустить?
Ні, не впустила.
Тільки просила
більше ніколи сюди не носити від нього
віршики,телеграми.
Віршики, телеграми…

Коли місяць-юнак
витинає серпом візерунки
на воротах осені.

Коли тепло старіє
і втікає від літа,
збираючи на своєму шляху
павутинки сонця.

Коли оголені віти
порожнього саду
серце твоє обіймають,
залишаючи після себе
подряпини слів.

Коли душа, наче рана,
а золоте листя віршів
лягає на неї цілющим зіллям -

огорни совість свою
габою жертви
і піснею заколисуй,
наступного літа
чекаючи.

Сьогодні тягала Ірванця
У своїй шалено великій сумці.
Він виявився важкенним,
Що приходилось зупинятись
Десь тисячу раз.

Куди я його везла?
На Троєщину.
Уявляєте, відкриваю
Там бібліотеку.

Дорога Ірванця на Троєщину
Була складною.
Троєщина - це вам не Бродвей,
Але жахливіше від метро.

Влізла у тролейбус,
Битком набитий людьми.
Всі обступили Ірванця,
А Ірванцю парко
Сидіти у сумці.

Ой, така штовханина!
Ненароком когось зачепиш,
То поллються на тебе
Найпрекрасніші слова на землі.

А Ірванець сидить і мовчить.
Слів нема, мабуть.
Може, думає про Ровно,
В яке я його не пущу.

Ненароком хтось
Штурхонув Ірванця,
Так я почала
Кричати на всю:

"Не наступайте
На Ірванця,
Він класний
Поет і прозаїк!

Ірванець - це Бу-Ба-Бу,
А вони безсмертні.
Це висока літ-ра,
Ви ж знаєте таке?"

Жителі Трої
Подивились на мене,
Як на ідіотку,
Хтось сказав:
"Та її розстріляти треба
Разом з Ірванцем!"

Нарешті вийшли
З тролейбуса.
Ірванець троха
Пом"ятий, зате живий.

І тепер Ірванець
На Троєщині,
На проспекті
Маяковського.

Якщо хтось знає,
Де це,
Заїжджайте до нього
В гості.

Ірванець на Троєщині,
Промінь світла
Серед темної ночі.

Тож неси, Ірванцю,
Світоч поезії і прози
У маси!

Ірванцю,
друже,
Просвіщай
Троєщину!

Мій мобільний мовчав і мовчатиме
Хоч питали не раз приват-номер –
Скуто серце, неначе лещатами,
Намагались розбурхати вкотре …
Але ні…не готова зустрітися
З почуттями, що душу розносять.
Так, кохати нестримно хотілося,
Але жертви і сиве волосся
Не для мене…Цілунки серпанками
Осідають на щоках ланітом…
Молячись, омину полустанками
Почуття, що не можу спинити…
Закохаюсь…укотре… без пам*яті
Без претензій…подальше майбутнє…
Я живу…і кохання на паперті
Не прошу…але зможу, у грудні,
Коли надто тепла забажається,
Коли…дихання здавить бронхітом…
Моє серце, воно не спиняється
Ні від хуги, ні від… криги вітру.

Несподівано відкриваються двері -
Заходить електрик і каже:
"Ну, скільки у вашій розетці вольт?"
Ми кажемо: "220".
Електрик: "Ну зараз ми це перевіримо.
Якщо менше або більше,
Будете платити штраф."
Ми аж пополотніли зі страху:
"Що, справді?"
Електрик виймає свій струмент
І суне в розетку.
На дисплеї світиться:
217, 218, 219.. і завмирає...
Електрик питає:
"Ну що, де діли один вольт?"
Ми зі страху: "Сховали".

Змінюю любов на самотність
Хтось чи щось каже мені, що це правильно
Міряю відстань і простір
Виявляю, що міряч зламався

В голові застигло желе даремних ілюзій
І я витягаю з нього цитринки
Хочу змінити склад світла і серця
Хочу любити...

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

Вот это жизнь пошла,
Гуляем с ночи до утра,
Выделываем кренделя,
Гудит под нами,содрогаясь,
Матушка Земля,вот так-
Такая пляска и гульба...
А,что,ведь жизнь одна,
Она должна быть хороша!
А вам,коль нет,пардон-
Сушите сухари, грибы...
Вода бесплаткая, хотя,
Сейчас она, на вес золота.
Мы ведь власть -
Гулять нам очень в сласть,
Ну,а то,что там вода, вода,
Про это думать некогда...
-Так все ж размыто и плывет,
Бурлит по пояс водоворот,
Вся жизнь которая была,
Все унесла вода - в некуда...
Вода, вода, жара, жара,
Народу напасть-невыносимая,
А власть танцует,ей некогда...
На эту ситуацию,нет острого пера
Сатирика и нашего Булгакова...

Мені жахливо стало
Серед села напівживого,
Що пам'ять вимре
Чи почорніє, наче осінь,
І не піднімуть вже нікого:
Ані малого, ні старого
Лукаві, що перехитрили
Себе і свій народ.
Здавалося, благословили бідність:
Нехай живе навічно –
І дух бунтарства розбудили
У горобину ніч...

2003

гаряча свічка –
пізня Офелія
сходить
жовтим цинком

ніхто не рятує
від написання портретів –
знає
синій
напівпрозорий
кобальт

свічка хвора
ніби Лізі Сіддал

насправді
полум’я – крап
сутінки –
оксид хрому
природа –
розкішний
каталог фарб;
продається

любий Гамлете
ти-бо
мусиш знати:
захоплення дітей
правдою
(як і коханням)
викликає занепокоєння

2010

О, яка шкода що я – не вона,
Не ця розцяцькована фантасмагорична кицька,
Не цяця і не цукерка з присмаком барбарису…
Але я – справжня шкода, чи ні – Шкода Фабіо,
Перетинаюча площини в усіх вимірах твоєї свідомості.
Ти вимушений поводитись невимушено...
Вітер гойдає гойдалку... Не лякайся, мій хлопчику!
Ти помреш один раз – і ще не зараз і не тоді,
Коли, розмірковуючи про ЦЕ, ти будеш мальовничо
демонструвати пітьмі свій профіль, зкосивши одначе очі,
щоб бачити як захоплено ця хижа дівка роздивляється тебе...
Вітер гойдає гойдалку. Міцно вчепившись за бильця,
ти бачиш свої вже дорослі видовжені пальці, влиті у поруччя венеціанського мосту.
Міцні бронзові стійки, міцна і витончена в’язь візерунків.
Ти вдивляєшся до болю в очах, ти шукаєш глибинної суті, якогось п’ятого п’яного виміру і, нарешті, залізо починає кришитись піском , витікати в тебе з-під рук , витинати повітря як...
Вітер гойдає гойдалку. Вітер гадає по годинниках. І ти наляканий, бо гойдалка завжди нагадувала тобі величезний маятник або знаряддя для тортурів.
Так, це і є міжчасова катівня, де і тебе розітнуть, щоб витряхнути увесь той порох і попіл, що забив твоє ідеальне тіло, доки ти розгойдувався і широко розтуляв рота, дивлячись навколо.

...Моя нескінченна траса, мій зораний хлопчик , зоряний пилок....

Все вирішиться завтра,
Хтось сказав, що до всього потрібно дорости,
То, можливо, я іще не доросла до віри?
То, можливо, тому я всього боюся
І ховаюся по абстрагованих куточках моєї дикої свідомості?

Боюся всього: світла, спалаху, погляду, слова,
Темряви, шепоту, тіні, тиші…

Але я точно знаю, що все вирішиться завтра,
Тому я ховаю всі свої страхи,
І сідаю працювати.
Бог у своїй вірі повертається до мене,
І я дякую тобі, за те, що ти навчила мене любити його,
І мою маму…

У бензинових плямах сонця стрибають
Горобці спокою, втинаючи день
Від примх клопотів.
Листя цілує целюлозу лози,
Що наладувала антени на хвилі сафарі.
Фари-левиці смокчуть льодяники вечора,
М’ятні льодяники божевілля.
Мерехтіння екранів чужої свідомості –
Закритий на ремонт зоопарк
Із трьома мавпами, які затисли
Свої спогади в сіре каміння,
Газетні шпальта і шматок яблука,
Вділеного від несвятої трійці:
Алегро, віво, престо.

2010

Вип’ю сонце
Хай воно мене зігріє узимку
Якщо треба, розбавлю його
льодом з кусочком м"яти
Після сонця питиму хмари,
Додаватиму їх як вершки до кави,
І втоплю їх у своїй чашці.
Висмокчу дощ із трубочки з МакДональдсу
І буду тихо ридати

Ти спав з моєю мережею
Ти наздоганяв моїх ластівок
Але не наздогнав мене.

Я зникала в просторах і-нету
А ти шукав там мій слід
Але мене там вже нема.

Ти думав, що лайнери ходять лише за графіком
Ти думав, що сонце світить лише вдень
Але це не так.

У тебе своє сонце,
У мене - своє.
Про смаки не сперечаються.

Ти засинав рівно опівночі,
А мені хотілось зустрічати світанки,
Та очі твої спали.

Я писала поеми тоді,
Коли ти мені дзвонив,
Ось чому я не брала трубку.

У тебе своя дорога,
У мене - своя.
Вони не перетнуться більше.

Міряю дистанції словами
А в голові так порожньо
Завтра, можливо,
Вирішиться моє життя
А я сиджу і їм безе
І я вже не знаю,
Плакати мені чи сміятися.
Знання, як ті метелики,
Спробуй ухопи
Часу, як завжди, не вистачає
Його не існує взагалі
І тут втілюється "закон тісного часу" -
Все стискується,
Згортається в одну-єдину метафору -
Іспит...
2010

Ніхто не вічний. Хай буде благословенний той,
Кому Кохання складало присягу частіше, ніж Смерть.
Бо проживаємо лише мілісекунди від всієї вічності...
Тоді, Коханий, зрозумій, як багато втрачаємо,
Як багато в Тобі і в Мені проростає. Те, у що
Воно проросте, МИ дізнаємось, коли Смерть
Знайде нас і тоді МИ дізнаємось неодмінно,
Бо людям знати не дано більше, ніж на те відведено.
Мізерні піщинки часу насиплено у долоні, щоб у темряві
Навпомацки рухатись в певному напрямку
І на перетині шляху роздивитися хто-є-хто.
Наче манекени у вітринах, Ми завжди знаємо,
Кого шукати, але пам"ять надто коротка,
Щоб вихопити образ, священні риси,
Які переслідують по той бік. У передпокої Смерті,
Куди кожне ніщо поринає з приходом ночі,
Куди може забрати весь мотлох буденності,
Весь бруд і страхи, невідомі до того химери,
Туди Ти забираєш Мене, а Я - Тебе.
І як крихти збираю Тебе по крупиці,
Розкиданого, наче зорі по галактиці,
Щоб хоча б один натяк отримати про те,
Що Ти живий, що Ти існуєш. Я знайшла
Так багато Тебе, і ще більше віднайду.
Але ніхто не вічний, бережи Мене,
Міцно тримай, щоб я могла Тебе краще
Розгледіти і дозбирати те, що не складається
В єдине ціле. Прямуй зі мною крізь терен.
Я не знаю шляху, тож крокуймо поруч,
Не озираймося. Бо не впізнаємось більше.

засушені стигми
зів’ялі метелики болю
недбало скручуєш заплямований
ще з осені бинт під
котрим ховав був свіжі порізи
і тріщини
що лишалися завжди зі сну
ти снив найчастіше однакове
щоразу під іншим світлом
щоразу під іншим кутом
можливо під іншим небом
але хіба небо здатне змінити щось
під землею?
особливо під землею твоїх снів?
і вони тобі щось
та й наврочили
і вони тебе якось зужили
таж як мінімум твою шкіру
кажеш –

тоосені
поміж вітром
поміж листя й комах
понад озером
шурхотів ногами півсонними
якось зиркнув на мене
презирливо
озирнувся вмить і пішов
як ішов
то ставав усе нижчим
мов під землю поволі спускавсь

зрощені клаптики пам’яті
вигоєні дроти
дбайливо розгладжуєш аркушик
і знову береш олівець
наводити
контури своєї р е л і г і й н о ї риби
яка оселилася в тебе раптово
ніби з неба
була та й звалилася
і вже ти не сниш те однакове?
і шкіра тобі не болить?
кажеш –

то ось ні-
би вчора
не бачила?
хлопчина ходив тут із рибою
не продавав
з живою
тримав її так за пазухою
на грудях її тримав
він її вийняв із-звідти
та й суне мені до рук:

в о н а т о б і б і л ь ш е п о т р і б н а
н е х а й б і л я т е б е п л и в е

коли ж повернувся до тебе
вона вже була ось така
як ти її звеш
р е л і г і й н о ю
та з іншого боку вона
мені нагадує правду:
небо завжди змінює щось

А свічка світу світлом до могил...

Могли б і ми із свічкою стояти,
Мов мати біля цвинтаря надій.

Біля хреста не свічка. Не одна
Із дна думок встає немов на чати –
Втрачати є кого. Кого стрічати
Біля воріт останньої межі.?

Усі ножі заховано у піхви
І ви пройшли по жилах. Ви - чужі.

А ви застряли в горлі і нема
На вас уже ні ради, ні розради
І раді ви, що ваша ще труна
Без вас блукає світом. На параді
Чужих могил, чужих імен, кісток...

Хічкок душі підводиться над світом
І тіло приростає до свічок.



2010 (остання редакція)

Першокласниця простягнула
у спітнілій долоні
вітаміни.
Шмат містечка в атмосфери лоні.
Обережно – міни!
Сонце – сапер – звільнений із посади.
Ззаду. Ззаду? Ззаду!
І…! Бант розв’язали.
Вулиці – пильні спортзали.
Бачте, агресії згустки.
Померти – це-е-е…взяти відпустку.
Носик кирпатий, веснянки.
Бозєнько! Аж мурашки.
Ніколи не буде панянка.
І гуркіт. І слізно. І тяжко.
Ззаду? О ні! Поруч!
Руч-
ки дрижать.
В останню хвильку зрадіти.
Ненавиджу!
Як же ненавиджу,
коли помирають
діти.

очі
кольору Гогена
ранок – аберація міфу
скільки сіток
наставлено
в лісі
на тишу?

усі світи –
тільки мости
понад
подорожником

я – по дорозі до світла;
несу вітрам
три сорочки
одна з них гамівна

ніч застала її
під зорями сонну –
а вона
ніби біла мальва
ніби біла левиця
ніби Либідь-біла
привітна

2010

Між хвилями простір є,
Час для спокою і для сну,
Час для вбирання світла
Легенями та думками.

Хвилею ніч іде
І старовинний хаос.
Піною страх сичить,
Голод глибин бунтує,
Камені гуркотять,
Втеча тече водою.

Зламані крила снів.
Місяць розбився...

Лінії життя вмерзлися в долоні
Химерними ієрогліфами.
Мій означає "серце" ,
Твій - "серцебиття".
Прагнуть єдності форми і ритму,
Прагнуть злитися в спільну гравюру,
Прагнуть витекти воском у кухоль
Крізь тенета минулого часу
Й теплий попіл прийдешнього дня.


Я топчу помаранчеві зорі,
Я блукаю в небесному морі.
Я лиш човник. В пилюках альбому
Я шукаю багаття і дому.
Але болями тисячі голок
Обпалили хурделиця й морок.
у люстрі крижаної води
Пропадають самотні сліди.


Місяцю набридло бути сирною головою.
Він повернувся темним боком.
Світлячки - карликові прометеї,
Назавжди прикуті до ночі,
Чи допоможуть вони?
Розпізнать мелодію дихань,
Розпізнати на дотик твій голос,
Розпізнати розсипану мрію
У вологому натовпі хмар.


Опустивши мережані крила,
Йдеш босоніж по плямах світила.
І століття крізь пальці пісками
Витікають у скелі і храми.
Кожен рух - зовсім іншая ера,
Тільки я - кам'яна байадера.
У люстрі крижаної води
Пропадають самотні світи.


А коли білий серпанок сну
Віднесе вітром у "вчора",
Лікуватимемо медом і олією
Печені рани стомлених підошов.
Твої рубці означатимуть "серце",
Мої - "серцебиття".
Ми й не помітили, як стали
Частиною чудернацького візерунка,
Накресленого на снігу пір'їною,
Якій не судилось народити сонет.

2004 р.

Ти – крапля.
Мені завжди тебе так мало.
Ти – море.
Мені завжди тебе так багато.
Випиваю краплю,
а опиняюся серед моря.
І так день у день.
Починаю з краплі – тону у морі.
Але не встигаю потонути,
бо ти знову стаєш краплею,
грайливо припрошуючи:
«Ось я – маленька краплинка.
Припади до мене устами…»
Ти – моя сила і моє безсилля,
захоплююча подорож у часі
на хвилях щастя.

Выпал из жизни, случайно, на час,
И оказавшись на койке больничной
Смысл осознал бегло сказанных фраз,
Срочность расставил дел, для приличия,
Позже с зимы окунулся в разгар
Лета горячего, в меховой куртке,
Надо же, эта жара, как кошмар,
Хоть бы дойти к остановке маршрутки.
Дождь пробежался, насмешливо лил,
Тетя вьетнамки сняла – нету толку,
Зимний ботинок сугробом ходил,
Не ожидая топтать трав широких,
Свитер не спас от несносной жары,
Только намок, стал тяжел, неудобен,
Жизнь пошутила, и этой игры
Жертвою стал, кто был Богу угоден.
Шерсть зимних брюк тяжела от воды,
Нету на смену шелковой одежды,
Стал человек жертвой чьей-то игры,
Выпал из жизни, нашелся, конечно,
Взгляды прохожих. Под сорок жара.
Сердце стучится в груди с перебоем…
Выпал из жизни – это игра,
Но победил наш отчаянный воин.

коли свіча розмальовує молитву в твоєму серці
не питай про вчорашній день
про смак пролитих сліз
про вбиті в утробі питання
про гріх без каяття
про не завершену розмову
і не почату ісповідь
про ключ до кімнати з минулого життя
про смисл загубленого
чи може незбагненного часу
краще запитай
про колір сонця завтрашнього ранку
про застиглу в очікуванні дорогу
про землю нову і небо нове
про новий Єрусалим
і нічого що сльоза ще не висохла
адже Христос теж плакав
за старим Єрусалимом