Как грустно, странно и смешно
Играть в любовь, болея ею,
Но боль свою в душе лелея,
Любовь отвергнуть все равно.

Как грустно, странно и смешно,
Укрывшись горечью обиды,
Сходить с ума, слетать с орбиты,
Пить боль как терпкое вино…

Как грустно, странно и смешно
Друг друга выбросить из жизни,
И задыхаться в эгоизме,
И быть слепым в немом кино.

Как грустно, странно и смешно
Считать минуты, забыв время.
И думать, думать, сожалея
О том, что сделано давно.

Как грустно, странно и смешно
Забыть о том, что помнить важно,
И ошибиться вдруг однажды,
Подумав - стоило ль оно?...

Грустней всего быть просто рядом,
Вести ненужный разговор,
Бояться выдать чувства взглядом,
Забыв наш прежний уговор

Гори, вітер, білий сніг,
Ти на лижах ти летиш,
Швидше, швидше – нема міри,
Мене поглинула стихія.
(Мені не хватає адреналіна).
***
Зелені смереки під білою шапкою,
Сонце сяє дзвенить аж душа,
Мороз з тріскотом трасу укріплює,
Дорогу мого життя.
***
І все мені десь до лампочки,
Важливе тільки оте відчуття,
Коли з неймовірною швидкістю,
Повз життя пролітаю я.
***
Може варто спинитись, задуматись,
Проте куди лечу я,
Але стихія не дає оговтатись,
Важливе тільки оте відчуття,
Що заставляє нас рухатись,
Вперто летіти вперед
І краще нам не спинятись,
Бо то може останній злет..
***
Кров закипає у венах,
Гуркоче десь аж у висках,
Пульсує на дорогах вселенної,
Наше нікчемне життя.

02.2009

Хочу в яблуневий сад,
Де цвіт буяє й немає зрад,
Там молодість дише в груди
Й радіють щасливі люди,
Увінчані духмяним намистом,
Про вічне собі гомонять.
Там пахне життям і медом,
Й робота за щастя, як треба.!


Хочу в яблуневий сад,
Де рясні плоди висять,
Продовження роду земного,
Частина шляху людського,
Запорука трудів наших вічних,
Мрій і надій барвистих.
І ті плоди, що там висять -
Результат, наших заслуг і втрат.


Хочу в яблуневий сад,
Вдихнути його аромат,
Здійнятися в небо високо
І тільки всевидяще око
Пойме, що мій задум є чистим,
Бажання прості і не лишні.
Дай розуму людям боже,
Бо творять, щось страшне і негоже.


Хочу в яблуневий сад,
Зірвать заборонений плід
І поринути в море стихій,
Що світ розривають навпіл.
Й ані бог, ані чорт не суддя,
Це реалії цього дня,
То є мій особистий політ
І не знати то спад, чи то зліт.


Я посаджу яблуневий сад,
Де царитиме рай, а не ад
І вкінець здійсняться надії,
Втіляться в життя усі мрії.
Лиш вітер дмухне на листочки,
Доброї місячної ночки –
Піду в яблуневий сад
Вдихати Життя аромат!!!
02,02,2010-03-19

Невже розійшлися? Невіриться...
Блискавиця розтне небокрай...
Ати мене в годинку сумну
Колись таки згадай...

Ти доторкнувся інших рук,
І я кохання топлю в обіймах чужих.
Вже більше я не бачу поряд
Зіниць твоїх промінчиків ясних...

Уже не чую голосу твого
Ніжнішого від акорду музи...
Уже не звязують мене й тебе
Кохання міцні узи...

Ми зіткані з ілюзій
Найтоншого ґатунку...
Хай розум б’ється в тузі,
Шукаючи рятунку –

Обплетений лукаво
Мереживом омани,
Він здасться на поталу
Півподиху між нами.

Міраж, п’янкий на дотик,
Відчуємо вустами
Й забудемо укотре,
Що ми –
фата-моргана...
2010

Стреляя глазами, попасть бы в улыбку,
раздетую ветром с опавших ресниц.
Казаться бестелым, песочным, чуть липким,
снимать слежку глаз, выдумывать птиц.

Вот птица садится – губная небрежность,
словами запутаны крылья и цвет,
плывет волосами, качается нежность,
и, перья роняя, снесет нам рассвет.

А ниже... нет ниже... черты предсказаний,
где спят мотыльки у кувшинках идей,
там птицы кружатся пока без названий,
без права садиться на море страстей.

А где "не достать", глубиною в три неба –
парят те, что раем делиться не прочь.
Стреляя глазами, попал в где-я-не-был.
Спугнув мотыльков, окрыляется ночь.

18 Мая 2010

Чарівна квітко! В душу не дивись
Від лагідності синіми очима...
Минуло все – і зник Він, як колись,
З останніми дощами весняними.

Пішов навіки… З висохлих річок
Великі краплі мерзлих сліз і дихань
Лиш знають про Його останній крок,
Як знають люди все про щастя й лихо.

Як замовкають голоси вітрів,
Переродившись в громові октави,
Так Він пішов. Без сумнівів і слів.
Шукати щастя, величі чи слави.

Вростати в небо плоттю і гріхом
І намагатися знайти блаженство…
А над життям чи, може, тільки сном
Якось зуміти взяти верховенство…

Не повертатись в дім, де сміх чи жаль…
Й до тих очей та пелюсток надії.
Чарівна квітко! Ти – моя печаль.
Але Його судити я не смію…
2002 рік

Яка пора тепер? Либонь, медова.
Терпко-солодко спогад прилипа.
Так тільки вдома пахне матіола,
Так тільки вдома вишня дозріва.

Неділя — свято і буденність — свято,
Коли тебе я поруч відчуваю.
А вдома — смуток, вдома — тато, —
З учора, з позавчора — виглядає.

А вдома... Але що тут говорити?
Найбільша святість із усіх святинь.
Там навіть хвіртка здатна говорити,
Задивлена в небесну синь.

Там щось таке, мовчазно-зболеніле,
Щось невимовно щире і німе!
Чого б воно отак мені боліло?
Чого б воно втішало так мене?!

Вітер владною ходою

Вітер владною ходою,
Забавляв отару з хмар.
Власним сміхом, чи журбою
З своїх вуст пускав він пар.
Як насупить сиві брови,
З серцем гляне в далину,
Хмари в небі, ох здорові,
Вмить прискорюють ходу.
Темно, темно по окрузі,
Сто голів по небу йде,
Громом з блиску, що в напрузі,
Величезне стадо зве.
По землі копита, ноги
Тупають рясним дощем.
У земельку дав вологи,
Заховав свій кнут з вогнем.
Посміхнувся вітер сонцю,
Розігнав отари з хмар.
Підігравши ясну-сонцю,
В райдугу зібрав весь пар.
Семибарвна вже підкова,
Щастям напуває світ,
Величава і здорова
В небі лишила свій слід.
Попрощався вітер щиро
І погнав отару в даль,
А в повітрі чисте миро,
Розганя дощу печаль.

12.06.2009р.

Половинки

Дві половинки у житті –
Премудрість віку золотого,
Доріг збігаються шляхи,
До світу цілого, одного.

В твоїх очах горять мої
І мрії в кожного – єдині.
Колись чужі, тепер свої,
Однакові вогні святині.

Народжені коханням ми,
Із ласки Божої, любові.
Прошу тебе, завжди світи,
Зорею ніжною у слові.

А я, тобі віддам вселенну,
До серця твого припаду
І скрипки музику натхненну
В твої долоні покладу.

Ми половинки у житті
І рухи танцю наші спільні,
Я все - тобі, а ти – мені,
Щасливі разом, цілі, вільні.

25.04.2010р.

Оживало, ожило

Оживало все навколо,
Роси в ранках, в день пісні,
Соловейко співав соло,
Як мені, так і тобі.

І лилося все це в поле,
За ріку і за туман,
О прекрасна моя доле,
Про любов струмок журчав.

Його струни, мої думки,
Запах співу – почуття,
І любові повні сумки,
І кохання відчуття.

Поєднав струмок з рікою
Шумні води, тишину
Почуття мої з тобою –
Це похід у вишину.

Шелест листя, шепіт вітру
Оживало, ожило
І радіє серце світлу,
Щастя завжди щоб було.

12.05.2010р.

Якщо ти попросиш моєї смерті-я не питатиму,
Просто у мене часу не буде-я помиратиму...
Якщо ти скажеш щоб я втопилася-я так і зроблю...
Тоді б я з пекла на тебе дивилася
Йкричала,що я люблю
Якщо ти попросиш всю кров віддати-
Лезом поріжу себе...
Будучи при смерті червоним писатиму,
Що люблю тільки тебе...
Якщо ти накажеш тебе забути-я не зумію...
Життя без тебе не треба мені-
Я крще смерті волію...

…На долонях Богині Майї – срібло: роса…
А навколо наповнює душу травнева краса…
Я крокую покровом зеленим, вдивляюсь і згадую:

…Ось на Небі здіймається Хрест, то горить Око Ладове…
…Ось стрілою татарською блискавка-ластівка падає…
…Ось картата бджола облітає шипшиновий кущ…
…Ось гуде, ніби волхв коло кради, стривожений хрущ…
…Ось дуби і берези, немов би кумири, стоять…
…Ось, подібна на хрест, бовванить поміж них тінь моя…

…Сперечаються півні й собаки з навколишніх сіл…
Непомітний опівдні, жовтіє бур`ян-чистотіл…
І у самому лоні цієї живої краси –
Голоси, голоси, голоси, голоси, голоси…

…Соловейко, зозуля, синиця, а цього й не знаю –
Не збагнути всіх див у містеріях хитрої Майї…
…Просто стань і дивись – не потрібно шуміти чи рухатись…
Просто стань і послухай – не зможеш піти, не наслухавшись…

…Відцвіли білим вишні, в рожеве фарбуються яблуні –
Не старіє Господь, диво – бедрик між срібними краплями…
…Мій собака і той став подібним на мудру сову –
Сам собі ескулап – у траві вибирає траву…

…Безіменна ріка, що ніяк не насититься мандрами,
Пестить лагідно слух живодайними древніми мантрами…
…Ми йдемо до містка, ми приходимо вкотре сюди,
Тут я бавлю його, зачерпнувши у жмені води…

…А високо вгорі, там, де в променях Ладове Око,
Пара білих лелек, а над ними – невидимий – сокіл…
Через кілька декад навкруги зацвіте деревій,
На долонях у Майї… Спинився… Згадав… Я ж тут – свій…

Кумпала Вір,
01-13.05.2010 року, м. Хмельницький

Я устала от шторма эмоций…
Успокоить себя чем не знаю…
Вне сомнений – весь мир диспропорций
Бесконечен – без края до края…
Состояние близко к припадку.
Истерзала я ревностно сердце –
Наблюдая за жизни закатом
Я устала, но некуда деться…
Еще вера в душе сохранилась,
О рассвете моих горизонтов.
Я застыла, хотя сердце билось,
Билось больше, чем года сезонов.
Оттолкнуться б от мысли о жизни,
И прочувствовать, что там и как…
Потерялась. Устала. Застыла – это факт.

Стояти на бездоріжжі та чекати випадкового знаку,
Боже, коли забуду запах дорожнього пилу й смак маку,
Вічність подорожувати по нетрях нерозбірливих думок,
Розв’язувати відносини, для того щоб ти відчула шок.

Забувати мову твого тіла, і вчити її заново кожної ночі,
Іти до просвітлення душі приємно, обійнявши твої плечі,
На дорогах міста малювати лише нам зрозумілу мапу,
Велика ведмедиця на Дніпрі показує свою медову лапу.

Секрети розповідати наодинці у твому м’якому ліжку,
Й не шукати в темній кімнаті чорну й брехливу кішку,
Повільно усвідомлювати кохання до світу наших фантазій,
І втілювати під ковдрою процеси любовних абразій.

Тепла ніч тече
по моєму саду.
Ось цвіркун-казкар
пісню грає знов.
Він дитячих мрій
кличе зорепади
і чарівний сон,
що давно пройшов.

Розчинюсь в траві -
небом розіп’ятий,
скупаний в росі,
золоті зірок.
Не почую, як
мама кличе в хату -
ще не повторив
завтрашній урок…

Полечу в політ
поглядом щасливим,
у глибінь небес,
зоряних світів.
Ще тоді я вмів
дивуватись дивам,
з вітерцем в саду
говорити вмів…

Кожен з нас ловив
власні зорепади.
Хай в серцях ростуть
паростком тепла
у дитячих снах,
батькових порадах -
щоб в щасливу путь
доля повела..

2010

Завше хронічно один
Вірші вдихаю і дим;
Вікон чужих маяки
Гаснуть, неначе роки
В тенетах вебу…

Зношені часом шузи
Хочуть дощу і грози,
Пальці – розбитого скла,
Струн і хоч трохи тепла –
Така потреба…

Серце зашите по швах
З п’ят закотилося в пах –
Хтось підглядає в приціл:
Куля врізається в ціль,
І знову треба

Кинутись до боротьби –
Встати з колін на диби,
Зціпивши зуби іти,
Хрест за собою нести
На восьме небо.

перлюстрація думки
прихований текст зпрозорів
забагато цинізму
в біжучому часі просторім
сонце сходить там само
і зорі ще сяють вгорі
та стискається серце
так боляче – без алегорій

не приховуєш болю
його не тримає нутро
надто глибоко вдих –
застрягає світлина в легенях
той миттєвий відбиток
неначе обтічний патрон
що приховує вміст
гарячіший за сполом у жмені

В утробі вересня – зима.
Росте, впирається у двері.
Дві жмені слави на папері
І… теплих слів уже нема.

Тримається за пуповину
Ще ненароджений мороз,
А вересень, немов насос,
Викачує з нутра провину,

Тепло, яким би міг зігріти
Півсвіту ти. Але прости,
У космос витікає час.

Хоч ми наївні, ніби діти,
Хоч прагнемо іще рости –
Зима не відпускає нас…


2010

Я з ним, а думаю про день,
в якому я була з тобою...
Я тут, а думаю про те,
як піднімалось над водою

рожеве сонце... Тіні штор
продовжували ніч і сутінь...
Ти - вітер мій, ти - дощ і шторм,
в якому я шукала суті

і розуміння власних слів,
які писала до і після.
Чомусь мені ти так болів,
тремтів, як на високих пісня...

Я з ним натомість. Без тремтінь
у будні набагато легше...
Вікно відшторила, бо тінь
тобою і сльозою креше...
17.05.2010р.

Коли слова стираються у тишу, -
Мовчати, як мовчать перед грозою…
Я більше не пишу тужливих віршів,
Я не бриню з тобою і тобою.

У святі – будні, і у буднях – свято,
Твій теплий спомин ще зігріє в січні.
Ти не дивись, що вицвіла присвята:
Якщо – колись, то це уже – навічно…

А те, що буде – не дійде до слова,
Осяде в думці, і, мабуть, по цьому…
Нам стачить весен: свіжих, кольорових,
П’янких, і … не присвячених нікому.

Ходить годинник: тік-так і так-тік.
Наче година, дивишся – рік.
Наче хвилина – на видих і вдих:
Трави зелені – ожеледь, сніг.

Ходить годинник сам по собі.
Там, де початок, там і рубіж,
Там, де спіткнувся – чорна діра…
Ходить годинник від зла до добра.

Ходить годинник, крок відбива,
Час розсипа на добірні слова,
Сіє хвилини, години, роки,
Зморшки глибокі, як дно без ріки.

Ходить і ходить, і краю нема.
Куряву спішна хода не здійма.
Далі - чимдуж переходить на «рись».
Йди, наш годиннику, йди, не спинись!

Ми – за тобою, а, може і до…
Ходить годинник, як Хтось і Ніхто,
І не боїться людської руки:
В нього хвилини – наші віки.

Коли не віддам – порожня.
Не змовчу коли – розбита.
Живу, як, можливо, можна
На цьому світі не жити.

Ходити по склу босоніж,
Немов по росі Ярило,
Пригадувати, як коні
Літати колись учили,

Як ніч забивалася в нори,
Як ранок ішов героєм…
Мій найлютіший ворог –
Частина мене самої.

Невільна коли – заплачу,
Коли заплачу – свобода.
Усе, що в мені гаряче –
Частина мого народу.

Усе, що в мені крилате –
В болоті тепер не тоне.
Живу, як струна, що рада б -
Завжди в унісон з камертоном.

Разношерстие лет
в отражении тьмы –
новорожденный след
с предыдущим сравни.

Говорят, что похож,
как две капли вина –
похоронкой – на нож,
божьим гневом – на нас.

Коль границ четких нет –
чья моя сторона?
Изнутри стынь, свинец,
а снаружи – стена.

Вновь застенчив палач,
смотрит прорубью и
задыхается плач
в этой астме с любви,

в этом облике ран
и лишении прав.
Соткан слов караван,
краток путь, но кровав.

Замыкание, пульс
разлетелся, как ртуть.
Осязание пуль –
расцелована грудь.

Боли краски размыв,
приростаю к земле.
Отражение тьмы
на душевном стекле.

17 Мая, 2010

Гріховна суть – у кожному кущі…
Спокусник-час. Вологі рушники…
Хтось на війні. Стривожено мовчить…
Бояться тиші скривджені думки…

Лицем до болю. Поглядом – до мрій…
Червоне сонце – вдруге у зеніт….
Вже третій рік. А схід - іще живий…
Дай, Боже, завтра знову буде схід…

Зберуться вкупі - райдуги скляні...
Перепочине доля мовчазна...
Хвилинно жити - страшно на війні...
Колись закінчиться ота війна...

Розквітне кущ. Над річкою - блакить...
Туман зігріє - ковдрою доріг...
Спокусник-час. На заході дзвенить...
Він вижити й чекати допоміг...
2010 рік

Литвин – святий крадій від Бога.
Чи ділиться він с Богом – то питання,
бо був у Бога він в останнє,
як ще була туди дорога.

2010-05-17

Ярина Тимош

Якщо мовчиш – ти схожий вже на бидло,
якщо лежиш – ти схожий на мерця,
якщо не бачиш – і тебе не видно,
якщо глухий – не чути і тебе.

2010-05-7

Ярина Тимош

До вітровію, що тебе так обіймає,
до зірки, що на тебе поглядає,
до сонця навіть, що на тебе сяє,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До весноньки, яка підморгує звабливо,
до снігопаду, до дощу, до зливи,
до пташечки, яка тобі співає,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До місяця, що залицяється до тебе,
до стежки під ногами і до неба,
до саду, до заквітчаного гаю,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До трубки телефонної ревную,
буває, забуваюся й цілую...
Буває, навіть дихать забуваю,
бо ревно так за всіх тебе кохаю.
1998

Існує тільки істина,
Але те, що злітає з мого язика -
То огидне криваве місиво.

Шкода, що зелене -
То ж колір душевного спокою.
А кров моя шалена.

Літає дощ.
Кидає в чуже серце гострі дротики.
Готує з болю борщ.

Не їж його -
Впадеш, як у склепі бідненький Ромео,
Син світу цього.

Смердить кропом,
Та це тільки дешева есенція,
Зварена Езопом

Для мене, для тебе,
Для дурнів усіх, що кохаються в істині,
Втопленій в небі.

жовтень, 2005

Дощ
грім
  крапель
      рясних
        злива
ми
в нім
  мокрі
      хмільні
        щасливі
жар
тіл
  душ
      дощовий
        студить
шал
свій
  дощ
      поміж нас
        губить.

не болит. и не страшно.
не страдаю. не плачу.
абсолютно не важно.
пьем за нашу удачу.
сердце бьется спокойно.
получила, что надо.
я собою довольна.
поцелуи в награду.

2010

ты видишь ведь, мне многого не надо,
так быстро я теряю высоту.
далась тебя вся эта клоунада..
шагаю за последнюю черту.

прекрасно знаешь, я на этом свете
как маленький хрустальный огонек:
не поджигаю, что б ты не ответил,
и не сгораю на любой упрек.

ты понимаешь, это не случайно,
что я осталась здесь совсем одна.
и как бы это ни было печально,
порвется снова пятая струна...

2009

Стоп зневірам і сльозам,
Хай покинуть совість.
Моє серце - не вокзал,
Ну а ти - не поїзд.

Не шукай квитків, дарма,
Їх немає в касах.
Паперових їх нема,
Бо із вітром разом.

На пероні без надій,
Не чекай даремно.
Бо останній потяг твій
Не прибуде, певно.

І поплач собі тепер,
За руденьким чудом.
Ти пішов, пропав, помер,
Я тебе забуду.

17.05.2010р.

Невдоволення, біль і досада
Оповили задушливим димом.
Сильні руки висять безпорадно,
Дні повзуть, животіють години...

Світ здається таким недолугим,
А життя – боротьба у багнюці, –
Чи то біг – з перешкодами смуга, –
Де усі, ніби звірі, гризуться.

Безнадійності хмари свинцеві
Вкрили простір від краю до краю,
Загубилися мрії у небі –
Чи повірить,
Чи ще покохає?

Йде, не знаючи певного шляху,
Мов листочок, пливе течією,
Хоч поклав би і Долю на плаху,
Щоб зустрітись з Любов’ю своєю.

Де знайти її, хто дасть пораду,
Неповторну, довіку єдину?
- Він чекає!
Максим Непорада,
Літератор і чесна людина.
(9.01.09 - 17.05.2010)р.

Я хочу Макса тепло обійняти,
Як друга і поета, майже брата,
З його грудей всмоктавши краплю болю,
Одну сльозу, один кристалик солі,
Щоб він на мить, хоч на одну хвилину
Себе відчув Поетом України -
Митцем, що засіває наші душі
Безмежним, неосяжним, невмирущим.
29.10.08р.

Ти минаєш, як ніч, як зима,
Забираєш усе і минаєш,
Я лишаюся знову одна
Ну, хіба що у снах зустрічаємось.

Ти не мій і я не твоя,
То чому ж тоді стільки смутку,
У очах, коли ти ідеш
Або я залишаю хутко.

Я без тебе, то вже не я,
То частина чи попросту тіло,
Чи в тобі десь моя душа,
Чи в мені щось від тебе лишилось

Ти минаєш, як дощ, як сніг,
Ти з’являєшся й знов минаєш,
Та якщо я скажу: «Іди»,
Знай, що я тебе не відпускаю.

Я про тебе не пишу віршів
Не складаю любовні памфлети,
Не співаю слізливі пісні,
І не шлю запашні конверти

Все простіш, смс-ка, «контакт»,
Телефонні дзвінки натщесерце.
Раптом зустріч і знову «в контакт»,
Написати завжди чомусь легше

Я про тебе не пишу вірші
Й не вагітна думками про тебе,
Але іноді вдень чи ввісні,
Раптом хочеться знати: А де ти?!

Чи зможеш віддати, забути, відмовитись,
Не відводить ударів, не виснажувать слів,
Не питать атеїста, навіщо він молиться,
А у монаха: «чому ти убив?»
І витерши руки, від крові розстріляних,
Твоїми образами, осудом мрій,
Чи зможеш, поламаний, в смертному колесі,
Не простогнати: «я не заслужив».

...І просто не стачило сил
Наздогнати втікаючий потяг.
Він зникав за туманами сліз,
Що чомусь моросила погода.
Стук коліс вже вщухав вдалині,
Ти ковтала, як зонт, свою муку…
Обманула: «я вийду на мить», -
І забрала із рук його руку..

2010

Знаєш, яка на смак самота,
Як чай в який пересипали цукру.
Не шукай, у печалі немає дна
І солоний присмак у смутку.
Розпач завжди гіркий, як полин,
Ну а помста із присмаком меду.
Сьогодні наснився мені синій дим,
Він як ковдра, мякий і теплий.
Як грейпфрут ненависть –
Не всім до смаку,
Поцілунок то завжди «гірко».
Молока ж має смак спокій і сон,
Які ще пахнуть дитинством.
Щастя то завжди гарячий пісок,
Що проходить крізь пальці швидко,
А яка ж тоді на смак любов,
Може схожа на полуницю?!

2010

Квітують вишні, в серці також квітне,
Бажання знов зринають з дна душі,
І навіть холоднеча цих дощів
Не згасить за любов'ю ненаситність...

Дощі змивають з серця пелену,
Що надто довго в ньому сумом висла.
В душі надії промінь раптом зблиснув,
Пробуджуючи пристрасність зі сну.

Дощі минуть і вишні відквітують,
Весняні повені затоплять все довкруг...
Ну де ж ти бродиш, милий серцю Друг?
Відлуння твоїх кроків я вже чую...
17.05.2010р.

Павутиння, наче струни,
мухи наче звуки,
грають павуки-музики
увертюру муки.

Грище ночі ріже очі,
тне тканину тиші.
З раю душі шлють депеші:
безвість манить, пише.

В зміст незмінний вірю міцно,
в іншім небезпека:
суть відсутня в змінних колах
Дантевого пекла.

травень, 2010р.

Планета палаючих скал:
Розпечені плити базальту
І вітру скаженого шал,
І сполохи з-за горизонту.

Розлючені надра ревуть,
Уверх вивергають каміння,
І лава кипляча, як ртуть,
Пливе із жахливим шипінням.

День білий змінився на ніч:
Ні сонця, ні неба, ні барви…
І попіл летить зусібіч -
У сутінках все і у хмарах.

Оце так зустріла весна:
Вогонь - замість маю-розмаю...
Картина прекрасна й жахна -
Мо', й пекло отак виглядає?

Вулкану пекельного піч -
Як грішникам засторога:
Дивіться - і вже не грішіть!..
Ідіть - й пам'ятайте про Бога...


16.05.2010

Київ

Слова: Оксана Голуб Музика: Оксана Голуб
Виконує: Оксана Голуб


Текст Записи, мп3, ноти Відео, кліпи Друк - http://www.pisni.org.ua/songs/5143900.html

Київські брами, настіж відкриті,
В гості Вас зовуть.
Пишні каштани, сонцем умиті,
Скоро розцвітуть.
І знов заграє Київ прекрасний
Тисячами барв.
І зачарує, нас зачарує
Цей небесний дар.

Що приносить світло і тепло,
Щоб на серці радісно було.
Вас вітає сонячна блакить
З глибини віків й тисячоліть.

Щирий і дзвінкий дитячий сміх
Тут лунає, радуючи всіх
І гостей, і мешканців його,
Тут панують щирість і добро.

Києве мій.... Києве мій.... Любий Києве мій....

Київ величний, хай будуть вічно
На твоїй землі
Мир і надія, щастя і мрія,
Лагідні пісні.
Буде Хрещатик нас зустрічати
Пишнотою вбрань,
Будуть каштани квітом вінчати
Верх злотавих бань.

Як же не пишатись можу я,
Києве, свята земля моя,
Вічний, і звеличений в віках,
І тендітний, мов сльоза в руках.

Розквітай, і вічно зеленій,
Залиши в серцях ти образ свій,
Що єдна минуле з майбуттям –
Це і називається життям.

Києве мій.... Києве мій.... Любий Києве мій....

Гострий ніж... гостріше немає
По венам холодним, майже зітлілим
Останню партію в останні п’ять хвилин зіграєш
Програєш все до нитки – гравець неумілий
Гострий ніж, як наша пристрасть
Холодний, пекучий як останні обійми
Віддавати серце на чиюсь милість
І чекати прийде-не прийде…
Гострий ніж – на лезі отрута
Солона як сльози й солодка як чай
За мить довговічна … довічна спокута
Прийдеш не прийдеш, все рівно, прощай
Холодний ніж з блискучим лезом
По синім стрічкам, по рікам руки
Все було занадто. Занадто безмежно
А потім завили в утробі вовки

хрущі не винні, це чаклують вишні,
квітують так – очей не відвести:
чуттєво, і наївно і безгрішно,
вигойдує їх аромат густий

весняне сонце, місяця перлину,
і ніч безсонна слухає – гудуть...
хрущі не винні, та й ніхто не винен -
весна, кохання, серця каламуть...


2010 р.

Земля вмивається...
Так мило змивається.

Мильною піною
Розмиває лінію
Між надією й вірою.

Вірую,
Що повернеться з вирію,
Що звільниться від відчаю
Із свободою спротиву
Несвобода неспокою.

Вимрію
Те повернення силою.
Тільки я
Не насилую,

Бо і так
Сто разів ґвалтоване,
Закатоване,
Закорковане
Слово зболене,
Ніби серце землі
Поневолене,
Ще над прірвою
Плаче:
«Вірую»...


2010

Спіткнулась тиша об розлогий гуркіт грому,
розтяли небо візерунки бискавиць -
вертались води краплями дощу додому
і цілували землю, впавши долілиць.

Під зливою дощу тремтіло дрібно листя,
пили вологу вдячно трави польові,
а хмари рясно розсипали те намисто,
що дарували щедро ночі майові.

О щире злото сумної пори,
Яка втрача красу свою щомиті.
Чи знайдеться ще більший спокій в світі,
Ніж спокій жовтня. Димом догори

Звивається останній подих листя,
Неначе на вогні пала вогонь.
А небо, як дитя маленьке, чисте,
А сонце грає на сивинах скронь.

Я скучив за тобою, рідна моя!
Дивлюсь на горобинове гілля.
Як добре, що у нас одна земля,
І ми на ній зустрілися з тобою.

По Лейбніцу найкращий із світів,
Не зваживши на споконвічне лихо,
В жовтневий день приносить щастя тихе
І птаства вільного прощальний переспів.

Здушили сльози
затопило очі
не можу дихати
безвихідь і печаль
тривалі грози
і холодні ночі
для тебе я
н і х т о на жаль

проходив поруч
поглядом торкнувся
й пішов як промінь
у глибоку тінь
одна розрада
бачити навчуся
твоїх очей
незвідану глибінь
2003