Відведи мене в рай, я забула як він виглядає.
Там, здається, був місяць, він майже торкався Дніпра.
Там, здається, був міст, він впирався у небо безкрає.
Й кошеня на Подолі, і сходи, і Лиса гора…

Відведи мене в рай, я забула до раю дорогу.
Хоч вона через серце коротким рядком пролягла.
Хоч вона невагомо-легка ніби посмішка Бога.
Де незриме щось тихо торкається твого чола...

Відведи мене в рай...
Якщо зможеш його відшукати.
Якщо зможеш всі кола пройти й відродитися знов.
Коли час призупиниться... й вибухне ритмом кантати.
Й ти згадаєш, що рай – це безмежна безкрайня любов...

04.07.10

А у Львові панують дощі,
Трохи сумно, пробачте, панове,
Але й сум цей мені до душі,
Так бува, як від щирого слова,

Як від серця, краплини - слова,
Чи від подиху пісні - відрада.
Чуєш - дощ за віконцем співа?
-Та чомусь і співає і пада...

5.07.2010

Ми з тобою мучимось в недосяжній близькості,
То навік розлучимось у черговий раз,
А в розлуці зустрічі просимо, як милості,
Щоб дійти від любощів до сліпих образ.

Ми з тобою - береги, що ніяк не стрінуться.
Неширока річенька, та стрімка вода.
А від річки береги теж ніде не дінуться,
І не дочекаються кладки чи містка.

Долею-недолею кинуті, занедбані,
В щасті не зупинимось, смутку не збагнем.
На любов розлучені, на біду поєднані.
Два самотніх дерева
під одним дощем...

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

В краплинах дощу
і за громом вздогін
спішити
і серцем шукати вогонь

собою непрощений ластівка-кінь
під крилами ще не розкритих долонь

назустріч вогню
і до серця вогонь
зубами зриваючи блискавки цвіт

а потім
у стулених крилах долонь
розпеченим серцем
стривожити світ

Він з’являється там, де сумні сіроокі світанки
Миготять повз будинки й обличчя легкою ходою…
Проминають зупинки, забуті чарівні альтанки,
Малахітову казку, що вроджено стала чужою…

Розкриває обійми - ялинкою пахне кімната,
Де ведмедик сумирний до всіх твоїх щедростей ласий…
Найтепліші долоні усміхнених мами і тата…
Й найсмачніші у світі цукеркові диво-прикраси…

Найстрункіші хмаринки. І очі лялькові – найширші..
Найчарівніший сад й чудернацька замріяна груша…
Опромінені щастям проникливі мамині вірші,
Що лунають, як грім, у твоїх незатінених душах…

Сильні татові руки, що здатні підняти… до мрії…
Неосяжна турбота, що може і відчай збороти…
Він приходить тоді, коли радість і серце... черствіють.
Ти обличчя його впізнаєш у прихованих фото…

У шухляді надій, методично затрушених пилом…
Дивний спогад дитинства як вроджений поклик спокути…
Ти давно з нього виросла. Вперше його відпустила…
Разом з тим, що ніколи не можна уже повернути…
2010 рік

Брутально пахли хризантеми із кожного кіоску . Сонце
Повільно скрапувало в осінь , немов згущенка . Жовте місто
Презентувало на поталу душевні рани . Так врочисто
Зривались , тріскались каштани . Це стогін ? Хрип ? Оксюморон це ?


Я крокувала хідниками - нахабно дорога , вродлива .
Списами трендових підборів до щенту розбивала тишу .
І раптом - Ви . Похилий профіль ... В глибинах пам'яті залишу
Цю мить, як шрам . І довгий погляд , важкий , холодний , наче злива .



Я уявляла все інакше : кав'ярня , вишукані квіти .
Я в товаристві . Ваша постать крізь жалюзі і напівморок -
Достоту стереокартинка . І тисячі болючих голок
Дощу впились в долоні , в плечі . І ще Ви мали зрозуміти ...


Ну як там за законом жанру ? Що Ви даремно ... Що найкраща ...
... Ці всюдисущі хризамтеми ! Ви просто їли чебурека
Посеред вересня . Так дивно . Сумною усмішкою Шрека
З яскраво-веселкових кульок вітав базар - строката хаща


Цивілізації . Як справи ? Усі здорові ? Так , читала ...
Ну що там ще ? Вітаю , зичу ... Ви в тому ж сірому костюмі .
Закохані і досі в липень . Напівокрилені , в задумі ,
І капелюх на Вас так схожий на зібганий листок . Навала ,


Нашестя , натовп хризантем , гірких , як шкіра апельсина .
... Ви розчинилися за рогом . Між нами стосів , рим безодня .
І я крокую хідниками якась нікчемна і самотня ,
Неначе сукню "от кутюр" тавро пропекло "made in China" .

2010 р .

Умолкли трели, дни давно минули
Пустой диван… теперь он как алтарь
Над ним, на нем отбушевали бури
Нас освещал тогда лишь уличный фонарь
Венил покрылся пылью. Ностальгия.
Звезда в окне – знакомый образ стар
Кровь запеклась, где раньше были крылья
И слышится Иисус, ну тот, что Супер стар

Здійматися над тими, хто чомусь
не рветься із обіймів сил тяжіння
не прагну, але прийдеться – зірвусь
з верхівки хвилі болю й потрясіння.

І байдуже – угору чи униз,
аби назустріч будь-якій загрозі.
Не дочекається моїх жіночих сліз
той, хто з мечем постане на порозі.

І скільки зможу – крильми затулю
того, що у житті цім має бути.
Не поспішаю я із вироком: «Люблю!»,
та саме ним до всесвіту прикута.

Лягають нам на душі тягарі –
то совість не полишила ще чати.
Знайдеш дорогу в будь-якій імлі,
як є кого у світі цім втрачати.

Ріка терпіння хай собі тече,
бо витоки її з джерел любові.
Підставлю під вагу життя плече,
й долоні – під веселки кольорові.

Ріка прозрінь не має берегів,
а хто боїться – той живе в омані.
В бутті найвищій приз від ворогів
у пострілі – найбільшому визнанні.

Як білим птахом прагнеш в далечінь,
то спершу зваж - а що ти тут покинеш.
Свої дари волхвів у пил не кинь –
то є вантаж, без котрого не злинеш.

У зелен-банківському листі
Веселі піють солов’ї.
Дві сині торби справедливості
За скроні кинуто мої…

Отож, між ближніми, між блúзькими,
В безсмертя вірячи душі,
Дивлюсь, як на лопатках зблискують
Минущі куртки і плащі,

Із долями всіма, з недолями,
Необраховані, як сніг…
І я нічий… Та під контролями
(Чи у метро, чи під тополями),
Якщо запрагнеться своїх…

І що там далі – те не знається.
Планет пришвидшений крутіж…
А що лишається? Лишається
Тримати голову пряміш.

Та далі йти. Бокáми. Скóками.
Гей, громадянко, щó спішить?
Я мить оцю між вашим оком
І переніссям буду жить.

Хочу бути з тобою завжди:
як цвітуть яблуневі сади,
як достигне пшеничне зерно,
як у гроні дозріє вино.
-----------------------------
Хочу бути з тобою завжди:
коли сніг, а на ньому сліди,
коли солодко пахне бузок,
коли з липи у бджілки медок.
------------------------------
Хочу бути з тобою завжди:
і коли достигають плоди,
і коли з неба сніг після сліз,
і коли одягається ліс.
------------------------------
Хочу бути з тобою завжди:
коли теплої море води,
як фарбуються в лісі листки,
і коли мчать із гірки санки.
-------------------------------
Хочу бути завжди із тобою:
восени, взимку, влітку, весною.
Буду кожну з тобою хвилину,
моя рідна кохана дружино!

09/02/2010р.

Абрикоси квітнуть сніжно,
аромат дарують ніжний.
аромат весни усюди,
алфавіт чудовим буде
(19/11/05)
Блакитне небо, сонце, літо,
безмежне поле, стигле жито.
Багата в нас країна, люди-
борітеся за неї всюди.
(12/12/05)
Волошки в полі серед жита
вірші Вас надихнуть творити.
Весною вразять вас каштани,
високі, статні, сніжні п́ани.
(14/12/05)
Глибоке озеро блакитне,
густенький очерет навкруг.
Горобина. Бузок там квітне.
Гайда рибалити, мій друг.
(20/12/05)
Г’ава - це птаха така, це ворона.
Г’азда – господаря так називають.
Г’едзь – муха велика. Сік давлять із г’рони.
Г’удзики до сороч́ок пришивають.
(13/03/10)
Давайте разом з вами, діти,
дерева почнемо садити.
Дубки, берізки, навіть квіти –
дорослі будуть вас хвалити.
(07/02/06)
Елексир здоров’я, друзі-
ехінацея пурпурова,
евкаліпт також і м’ята-
енергія від них чудова.
(22/12/06)
Енот в ставочку полоскався-
є в нього забавка така.
Єдиний звук і він злякався
єхидного Сірка вовка.
(12/01/10)
Жовті лілії, латаття.
Жаби квакають, світанок.
Жевріє чиєсь багаття.
Жайворонок.Півень.Ранок.
(22/12/06)
Зранку сонечко встає,
зозуля знай собі кує,
зелений гай для неї дім,
здоров’я й довгих літ усім.
(22/12/06)
И у слові є зИма.
И аж два в озИмИна.
И в словах: мИр, жИто, сИн.
И у рИба і у тИн.
(22/12/06)
Індик якось по двору рано
ішов і думав, і гадав...
І дід за ним попід парканом...
Індик відразу в суп попав.
(12/01/10)
Їжачок повзе в лісочок,
їсти хоче, з’їв грибочок.
Їхав біля лісу дід
їжачку привіз обід.
(12/01/10)
Йосип вивчив букву „йот”:
„йот” в сер́едині в койот,
„йот” в словах мій рідний край,
„йот” в кінці у коровай.
(12/01/10)
Квітень сонечко вітає.
Комарик в лісі вже кусає.
Каштани ось розквітнуть скоро.
Красиво. Небо. Річка. Гори.
(12/01/10)
Лев, леопард, лисиця, ласка,
лось, лебідь, ластівка, лелека.
Любіть природу всі будь-ласка.
Ліс, липа, яблуня, смерека.
(17/01/10)
Малина солодка росте у саду,
маленьку я ягідку в рот покладу.
Мама закриє варення на зиму,
ми переможемо грип і ангіну.
(21/01/10)
Намистом з гірлянд ми прикрасим ялинку,
Н́овий зустрінемо скоро ми рік.
На н́иточках будуть висіть мандаринки,
нам щастя й здоров’я хай буде навік.
(25/01/10)
Осінь. І плаття зелені скидають
осики, тополі й дуби.
Ось зранку вже люди у лісі збирають
опеньки та інші гриби.
(27/01/10)
Піскарик в озері пливе,
пірнає кит у океані,
пінгвін на полюсі живе,
полюють у річках піраньї.
(27/01/10)
Росте на городі в бабусі морковка,
редька, хрін, кріп і буряк,
ріпа, картопля, капусти головки
раз, два... тридцять...сорок. Ось так!
(28/01/10)
Село прокидається. Сонечко світле
сходить десь там вдалені.
Сплять свині ще, й гуси, а півень привітний
співає ранкові пісні.
(29/01/10)
Телятко маленьке пасеться у лузі,
травичку щипає, мої любі друзі.
Татко із клумби за ним наглядає,
троянди із мамою він поливає.
(30/01/10)
Україно, моя Батьківщино,
усміхається хай тобі доля.
Українці, любіте країну,
уникайте ярма і неволі.
(16/02/10)
Фікус і трюфель- це флора є діти.
Фауна- це вже фазан і муфлон.
Флора- фіалка, а також всі квіти.
Фауна- риби, птахи і бізон.
(01/02/10)
Хутір. Хата. Хазяїн в халаті.
Хлів. Худоба. Корова. Бичок.
Хуртовина навіяла снігу багато.
Хороводом кружляє пухнастий сніжок.
(05/03/10)
Цвірінчить горобець на паркані,
цвіт біленький на вишні й каштані.
Цап у лузі пасеться з козою,
цілий день їсть кульбабу з травою.
(05/03/10)
Черешня – ягода смачна,
червона, солоденька.
Чудовий має смак вона,
чарівна і гарненька.
(05/03/10)
Шелестить весняний ліс.
Шість шпаківень дід приніс.
Швидко, швидко прибиває,
шпак тепер хатинку має.
(30/01/10)
Щука в річці пропливає,
щебече соловейко в полі,
щодня красу хто помічає,
щасливу матиме той долю.
(13/03/10)
Ь Знак м’який є в слові тінь,
Ь знак у вільха і в ячмінь,
Ь знак м’який в сіль, кінь і льон,
Ь знак в кисіль і у бульйон.
(12/01/10)
Юнаки. Багаття. Вечір. Юшка.
Юля. Плаття. Юбка. Ранок.
Юрта. День. Гарячий чай і кружка.
Юпітер. Зірка. Ніч. Світанок.
(13/03/10)
Ясень. Явір. Яскрава весна.
Ягода. Ящірка. Літо. Ячмінь.
Яблуко. Осінь. Барвиста вона.
Ялинка. Зима. Білий сніг. Далечінь.
(13/03/10)

(19.11.2005 –13.03.2010)

Сідай, кохана, поруч біля мене,
я, дивлячись в твої бездонні очі,
скажу, що моє серце полонене
тобою, і з тобою бути хоче.
-------------------------------------
З тобою бути хоче, бо ти зірка
найяскравіша у безкрайнім небі.
Твій голос-скрипка, соловей, сопілка.
Не зможу я тепер уже без тебе.
---------------------------------------
Не зможу я без тебе, бо ти сонце,
усмішкою зігрієш, теплим словом.
Промінчик ніжний ти в моїм віконці.
Тебе я хочу бачить знову й знову.
--------------------------------------
Тебе я хочу бачить, бо ти квітка:
ромашка ти, троянда, айстра, рута.
Моя чарівна жіночка-лебідка,
я завжди із тобою хочу бути.

10.04.10

Золоті лани пшеничні,
солов'я спів з гаю лине,
місця Львова історичні -
все це наша Україна.
-------------------------------
Білі велетні каштани,
липи цвіт, бузку, калини,
на Херсонщині баштани -
все це рідна Україна.
-------------------------------
Поля соняхів просторі,
річки, гори, полонини,
схід, Донбас, Азовське море -
все це вільна Україна.
-------------------------------
Крим, блакитне море Чорне
і Полісся, яр, долини,
запорізький край моторний -
все це славна Україна.
--------------------------------
Синій сильний Дніпр могутній,
Київ-батько на вершині
неповторний, незабутній -
все це ненька Україна.
---------------------------------
Харків, Рівне, Луцьк, Полтава,
слобожани, буковинці,
Ялта, Миргород, Свалява -
щастя всім вам, українці!

22.05.2010

- Про що ти думаєш, о чоловічку?
Буває ж бо ти думаєш? Про що?
О, певно, не про зоресяйну нічку
і не про гарну на своїй спідничку -
про недосяжне, ясно, не будь-що?
Вино ж не випите, дружина поряд, -
невже про гроші, і туманну даль?
О де ж таємно бродить мужній погляд,
в якому неземна живе печаль?

- Ах Донно,
темно на серцях і боязливо,
у зорі лицарів сьогоднішніх юга
і ваші очі через це проймає злива -
вам жаль епоху, що, розсудливо примхлива,
так сумно ніжилась у таїні гріха?
Та киньте ви місця піжонів і брехливців,
махніть в Мукачево, чи Жашків – день шляху
і ви натрапите, як сарна на мисливців,
на долю, Донно, що не відає страху.

Хоча:
Жінки, вино, і кроки Командора
лише початки марева років.
Є для всього продовження - з учора
у майбуття, та й хто би не хотів
пройти потойбіч звичних відчуттів,
де також яв, а не уява хвора -
я був там з вами, Донно, уві сні -
у смазі літа ви літали гола,
пригадуєте - ранком, навесні:
Венеція, Палаццо, баркарола...

Що несподівано згадалося мені,
і так виразно. А тепер ось і не знаю,
чи повторити це можливо чи ж бо ні
в тілесному, в якому тільки дрібки раю,
украй короткі миті для чоловіків.
От і задумався я, Донно, і гадаю,
чи зупинити час в коханні хто зумів?
А ось в любові - інша річ, на цім змовкаю,
бо ж із любов'ю головне, те що без слів.

Іду з мечем, країна за плечем,
А меч двосічний на обидва боки.
І хтось у глибині єства мого рече,
Спрямовує важкі й непевні кроки.

На леміш плуга наляга затим,
Щоб долі ниву я зорав волами,
Один осяйний, з німбом золотим,
А інший – гордий, з темними крилами.

В одного раю – ген, до небокраю,
Льонів і жита в рідному краю,
А інший для наруги і роздраю
Дракона зуб вкидає у ріллю.

У тій борні між недругом і другом
Продовжуючи дух і чин предтеч
Ходити маю і ходжу за плугом
І ржа не вкриє мій двосічний меч.
29.12.2008

Промінь сонячний блиснув,
Заяснів променисто
На віконному шклі.

Марить втомлене місто
Зорепадним намистом
У ранковій імлі.

Зазирнем за лаштунки -
Повно там візерунків
І заплаканих віч.

Прагнем знов поцілунків
І любовного трунку
На одну хоч би й ніч.

До світанку гортати
Прагнем мрії крилаті
Й випускати їх в світ.

Та кого запитати -
Як самотність здолати,
Де знайти той одвіт?

У цих ночах безсонних
Ми такі безборонні,
Наче діти малі.

І скидаючи втому,
Забуваємо - хто ми
На цій грішний землі...

4.07.2010р.

Сновид розгублені блукання
Безбаш усталених світах –
Шукали в стумі душ єднання,
В капшук складали розпач-страх.

В тенетах Нету павутиння
Завій навіяв віщий Вій:
Емейлів, асьок сокотіння
В очах примар – незбутніх мрій.

Їм би зустрітися в реалі,
Торкнути рук оспалий крик,
Низати бутності коралі
Намиста долі, Святовит.

Низів вертати вже не хтіли,
Верхів здійняти не могли…
В балясах Мамби животіли,
А, хто їх знає, чи, й – були?..

Розлито на полі скрипку -
цвіркун заспівав у світі.
Украли ромашки плаття
та пальці мої тендітні.
Де коні-тумани бродять,
солодка землі вуздечка.
Стискається небо біля
калинового сердечка.
У чалому серпні зорі
відгадує тільки осінь,
запрошує в дім до світла
і серце востаннє просить.

2010

Кое-где потолок отрывался,
Стены в безумии стонут.
В детстве я очень боялся
Помятых комнат.

Коварные лапы препятствий
Плетут непролазные сети.
Когда говорю я: "ЗДРАВСТВУЙ",
Слышу ветер.

И в каждой мелочи сытой
Я случая вижу расправу,
Любовь кипятится в корыте.
Браво! Браво!

Не наполняйте влюблённым
Любовью гранёный стакан!
Я вчера ещё был опьянённым,
Сегодня - пьян.

Внутри и снаружи душат
Души-воспоминания.
Ночью любил я слушать
Твоё дыхание.

Несмело тебя обнимая,
Обнимался я с пустотой.
Будто ты рядом... Но знаю,
Что не со мной.

Перрон... Прощанье... Я с горя
Улыбался тебе как всегда.
Твой поезд торопится к морю,
Мой - в никуда.

Хотелось кричать: "КАКОГО...?!!",
Срывая с себя пальто,
А вышло всего три слова:
"ЗВОНИ, ЕСЛИ ЧТО..."

Сквозь клапана и заслонки
Всплывают сердца-поплавки.
Щекочут в ушах перепонки
Трубок гудки.

Сигареты тоскливо лёгкие...
И опять вспоминаю Крым...
В мои нелёгкие лёгкие
Ворвётся дым.

Кто-то в поддержку мне: "ХВАТИТ!", -
Крик пустоту наполнит.
"ТЫ БЫЛ ОДИН НЕКСТАТИ" -
Позже припомнят.

А кто-то советовал: "ЖЕРТВУЙ!
И МОЖЕТ ТЕБЯ ЗАПОМНЯТ".
Так странно быть новой жертвой
Помятых комнат.

2010

*
Жаркі сутінки виснуть.
Марить зливою місто.
Проминула весна,
а мені на одно:
крізь удачливі роки
обертаюсь на кроки
ваших звабливих ніжок, -
- Ми знайомі?
- Давно...

*
О, французькі - з утіх
тонкоткані і стоми,
і в панчохах густих,
наче голі завжди.
Їхні мрії безсонні
до світанку гортати
здатен я і сьогодні,
можу й завтра,
- Зажди...

*
У самотнім танго
нестерпимо відкриті -
гострошпилі латинські
павутинку плетуть.
Срібними ланцюжками
над стопами повиті,
мить і несамовиті,
а корити – забудь!..

*
І, забувши усе,
на вечірній готель
середмістям гетер
плину, наче крізь ель.
Зблизу груди і спини,
ніжки з вікон машини,
як фрагменти картини,
де й панель - акварель.

*
Де оті, скандинавські,
з голубим візерунком
тонко-звабливих жилок, -
небезпечно меткі.
О, професіоналки,
Камасутра і ринок -
кожна вища розпусти,
але спершу плати.

*
І з льодком на устах
у дрімотних кріслах,
вкупі з "Lady in Red",
Львів розморено тяг
каву з бренді;
в руках
папіроса.
П'янка,
наче квіти вода,
ненаситність гойда
горді ніжки іспанські:
в мушках-крапочках, - в танці
здатні до безрозсудства,
о, примхливі коханці.

Через всі свої роки,
обертаюсь на кроки
загадкові жіночі -
у наснажені ночі...


1997

Сумні думки мої, меланхолійні,
Печуть мене до болю без вогню.
Бо знову вечір, сиві промені і тіні,
І в небі видно первістку зорю.

Із диска в диск, повзе магнітна плівка.
Не хочу тиші - грає раритет.
Кружляє дим, закручується цівка -
У цю добу три пачки сигарет.

Сміються янголята-сувеніри.
Рядами їх поставив на столі.
Маестро грай! Душі болять зневіри,
Печаль і сум в цей вечір – королі.

І слоник на фаянсовій основі -
Не встиг подарувати... Чи не зміг...
У тебе вишиваночки бузкові -
Можливо, мій настінний оберіг...
3.07.10.

Я білим птахом прагну в далечінь
Безмежжя неба, оази волі,
Щоб душу не ятрити вічно болем,
Аби забути присмак потрясінь.

Вхоплюсь за вітер, лицаря небес,
Піду увись незримими стежками,
Щоби знайти колись небесну браму,
Тягар душі залишивши увесь.

Коли і де фатальний буде постріл,
Що душу звільнить нашу від оков?
Та доки ще тече у жилах кров -
Лише у снах ми йдем до неба в гості.

Вітрила крил розправлю в широчінь,
Вдихаючи душею вільний простір.
У кожного своя ріка терпінь,
Які закінчаться на Божому помості...
4.07.2010р.

Була мені жінка для пісні,
Була і для ліжка,
Монахиня-жінка й до чарів
Безсовісно грамотна.
Одна була сп’яну –
Хатинка на курячих ніжках,
А інша – мов різьблена
З кістки мамонта.

Гула мені жінка –
Струна між високими дзвонами,
Актриса театру кріпацького,
Люлька розпалена...
Поміж дзеркалами, іконами
І поміж конями
Була мені дика, балувана...

І я був усякий,
І світ мав усякий навколишній...
То весни, то війни...
То Всесвіт – сльозою під віями.

Була мені Жінка.

Стаю перед нею навколішки,
То цвітом, то снігом завіяний.

12 трав. 10.

не перлину Тобi принесу -
квiтку щастя у полi шукав я.
вiтер серце менi полоснув -
i червоною квiтка та стала.

я не золото горде Тобi
подарую - знайду у любовi
небеса голубi-голубi,
а крайнеба у кольорi кровi.

поцiлую Тебе, лиш торкнусь,
приголублю, кохана, рукою.
пригорну, нiжно так посмiхнусь.
як же добре менi iз Тобою...

Здрастуй, сину! В нас сьогодні світить сонце.

Я з сусідом так не хочу йти в палату.

Баба Рая все-то дивиться в віконце,

Все чекає, що приїдуть забирати.

А в цілому, все чудово,тільки серце

Щось поколює, неначе застудився.

Привези мені морозива відерце:

Хочу Ліді, медсестрі,вділить гостинця.

Бідолашна, цілу ніч мене терпіла,

Все носила із-під мене те судно…

Синку мій! Ти привези мені Данила,

Я онука вже не бачив так давно…

А учора у вікно злодюга вдерся,

Ми ж у ґвалт – а то хірург забув ключі…

Знаєш, сину, то у мене коле серце,

Бо бездітний. Хоч кричи,хоч не кричи…

Твоїх очей прозора голубінь
Моє життя наповнювала суттю.
Я вся стікалася до тебе ртуттю,
Снувала за тобою наче тінь.

Від нарікання старших поколінь
Твій світлий образ захищала груддю.
Твоїх очей прозора голубінь
Моє життя наповнювала суттю.

Дитячу чистоту моїх молінь
Ти піддавав гнилому правосуддю,
Полив кохання пагони їдкою люттю
І посміявся з гіркоти моїх прозрінь.

Твоїх очей прозора голубінь
Була в душі гливкою каламуттю…

(ABba abAB abba Ab)
03.07.2010р.

Сонячний вік,
місячний страх.
Вітер.

Лічи свої  кільця річні.
Скільки тобі ще стояти отак,
тінню між знаками на самоті?
Вітер...

Під шелест осінніх згорянь,
мабуть, тобі ще рости і рости...
Вітер.

А ти перешкодою стань.
Воїн у полі -
це часом
не ти?

Не варто звертати уваги на сни.
Між ними немає різниці.
В пітьмі сновидінь не шукай глибини,
То - ночі холодні зіниці.

Не варто звертати уваги на ніч.
У ночі лиш очі великі.
І скільки б не було у ночі облич,
Та всі вони чорнобезликі.

Не варто звертати уваги на нас.
Ми просто два сни непророчі.
Ми просто наснились комусь водночас
Котроїсь осінньої ночі...

... не забудеш
чекати будеш
не обдуриш
себе
шукатимеш
і не знайдеш
авжеж

майнуло
ледь не торкнувшись
обминуло
схиливши голову підеш

не плач
від себе не втечеш...

Коли з твоїх уст шалених
Ледь чутно злетить подяка,
А може то буде прокляття,
Бо ж я все одно не розчую,

Коли твої очі, вологі
Від щастя, а може від горя,
Бо як же тебе зрозуміти,
Зустрінуться знову з моїми,

Коли запанує тиша,
І знову засвітить сонце,
А може то буде місяць,
Бо звідки ж мені зараз знати,

Тоді лише я зрозумію,
Що вже тебе втратив...

Угору, по лазурових східцях,
під вітру в крилах срібні камертони,
так легко шлях долає білий птах –
неначе чистий погляд до ікони.

Вітрила пташих крил на широчінь
летючих душ, посвячених у силу.
У кожного своя ріка прозрінь
із променем від мудрого Ярила.

І мариться, що нам би розмах крил,
та тільки де й кого чекає постріл?
Чи втримаєш усю вагу вітрил,
у мить, коли від бурі рветься простір?

Не считай мои звезды, блеснувшие на потолке.
Ты собьешься. Устанешь, хоть небо их не зажигало…
И тускнеющим взглядом (прошу) не расспрашивай: «С кем?...
Я их целую вечность когда-то сама рисовала…

Ты мне нужен без них. Без искусственных отблесков лун,
Что четвертые сутки опять… переходят на убыль…
Чья-то звездная жизнь. Математика… Маятник-врун…
Измеряет любовь. Колебания наши - ему бы…

Дотянуться до точек, бледнеющих N-тью раз.
Вдруг подумать о ландышах, видя пространства немые…
Ты мне нужен один. Ограничено время у нас...
Мы, как вёсны: секундно зацветшие и молодые...
2010 год

Після п’янки душа боліла.
Слава слову – допомогло:
Вірш співався.
Вино тремтіло
Крізь містичне багряне скло.

Я від себе втікав у простір,
Я від себе втікав у час.
Я старався писати просто
І любив – як останній раз.

Мої вірші – різкі і ніжні –
Світ полюбить колись, десь там,
Де весна і війна не книжні,
Де усмішка – як в Бога шрам.

Де усе початково дивно:
Динозаври, вулкани, біль...
Мого предка печаль наївна,
Перший виклик своїй судьбі.

Ще щасливі дерева, звірі –
Вишня-мама і вовчик-брат,
По любові всім, не по вірі...
Й не придумано автомат.

Ще жують рожеваті соплі
Ті, хто бомбу шпурне на рай.
Прагматичним – мов цвіт картоплі –
Там також іще не пора.

А наразі я тут, на грані...
Ворожу на віках, дзвеню.
Світ в мені – наче Буг у крані...

І міщанський вазон герані
До життя повертає нюх.

3 лип. 10.

Ах, тонка епоха гонорова.
Димні друзі. Індустрійний клен.
Вулиці, що зветься Бочарова
Золотаво-чорний диксиленд.

А довкіл! А далі!... Що й казати…
Сокровенний плавний плотський шовк.
Ще, мабуть, не забрано в солдати,
Чи вже пару років, як прийшов.

Насипає драп циганка Роза,
Ну а шо такого, ну а ху…
Смерть то смерть, а перед нею (й поза)
Різного чатовано страху.

На який не стане героїну,
А чи стане – здáлеку не вчуть.
Десь блукає слово «Україна»,
Теж як смерть – та я його мовчу.

чи не вважалось тобі
що летиш без перестанку вниз?
як близ тебе світ одинокий вмирав
скреготав і тріщав,
чекаючи поки впадеш
потонеш і вмреш

чи не вважалось мені
що каменем падаю вниз?
і без сліз ковтаючи світ
вбиваю себе, я той раз
в домі смутку, відраз

Як не любиш мене, відпусти,
І хоч раз без зайвих хитрощів
Скажи «так» чи скажи вже «ні»,
Обірви надій моїх ниточку.
Як не любиш мене, відпусти,
Не тримай за останній подих.
За любов мою палку прости,
Забирай і міняй на свободу.
Не забудь про рахунок, неси,
Заплачу за усе, ще й в відсотках,
Забирай чайові і прости,
Ось ключі від квартири в суботу.
А прострілене серце своє,
Мов поштову приклею марку,
І з любов’ю, в конверті, з фойє,
Надішлю тобі, милий, на згадку.
Ти цвяхами мене, мов Христа,
Молотком, мов по стертим нервам,
Скажи «ні» чи скажи вже «так»,
Відпусти чи бери до себе.
Як не любиш мене, відпусти,
Не жалій, відпусти і крапка.
Не мене, так хоч іншу люби,
Люби міцно її, люби палко.

2010

І йти не хочу я нікуди,
І бачити не хочу я
Нікого. Всі набридли люди.
Лиш ти, лебідонько моя,

Лиш ти бентежиш моє серце,
Лиш ти крадеш мої думки.
Коли ти поряд, можна вмерти,
А я – здіймаюсь подумки.

Хіба ти можеш уявити,
Як вранці прокидаюсь я,
Й жага непереможна жити
Кричить в мені?
А ти – моя!
Моя… вві сні…

І, як весні,
тобі молюсь, тобою тішусь,
тобі захоплено пишу
свої розпатланії вірші,
тобою марю і дишу.

Та тільки – сам. Та тільки – мовчки,
один завжди, один хоч де.
Зі мною лише п’яні строчки,
та вітер у душі гуде.

Не шукай Мене там, де закопані квіти,
Намальовані вітром на пам'яті скронях.
Не шукай Мене там, де схиляються віти,
Щоб торкнутися ран на пробитих долонях.

Розігнавшись від сонця й пірнувши у небо,
Де з птахами свобода літає в просторі,
Не забудь про гріхи: розплатитись ще треба
За учинки злочинні, за помисли хворі.

Замальовані штрихом під колір туману,
Не сховаєш гріхи за прозорим кришталем.
Через зовсім нікчемну, та гноїсту рану
Все одно упадеш перед самим фіналом.

Розшукай три рядки рукописного тексту,
Хай обриють від зла, як наточена бритва.
Хай до царства добра поманить тебе жестом
Окроплена сльозами молитва.
31 березня 2008

Спить дівча маленьке у своєму ліжечку,
Бо її втомили битви й віражі.
Хай тобі насниться місячна доріжечка,
Що до тебе стелиться з рідної душі.

Я попрошу янголів, щоб вони крилятами
Всім твоїм тривоженькам ставили заслін.
А коли ти, дівчинко, безтурботно спатимеш,
Поруч я стоятиму, схожою на тінь...

Бачу я, як янголи наче посміхаються -
Бо ж у тебе криленька схожі, як у них.
Крихітні долоні їх віч твоїх торкаються
І тобі нашіптують дивовижні сни.

Світить ясний місячок крізь твоє віконечко,
І тебе, мов зіроньку, ніжно обійма.
Коли встанеш, дівчинко, засіяє сонечко,
Та в його промінні ти будеш не сама...
3.07.2010р.

Хай тобі насниться зіронька на сході
І рогатий місяць між стрімких тополь.
І маленьких ангелів крихітні долоні
Поміж наших втомлених і дорослих доль

Хай тобі насниться сонечко квітневе,
Пелюстки у небі, усмішки весни.
Я заплющу очі й прилечу до тебе
Поцілую тихо..не розбуджу...спи…

Довіку, Іване,
Твій цвіт не зів*яне:
І в мирі, і в герці
У кожному серці –
Дівочім, юнацькім,
Селянськім, козацькім –
Зростатиме вільно,
Стосмішно й стобільно:
То ясенем буйним,
То явором чуйним,
А чи на калині
В співучій долині...
Знайдеш, поцілуєш
І з ним помандруєш
До рідної хати,
Де батько і мати,
Де карії очі,
Чекають щоночі.
В них – ціла Вкраїна твоя.

2009

Ми нікому не дамо свободу
Запрягти в невільниче ярмо,
Але з малоруського народу
Націю могутню зростимо.

Міць її у мові рідній стане,
Велич - в леті до ясних зірок.
Україна сильною постане,
Зваживши рішуче кожен крок.

2010

Галина Фітель


Как-то шел по саванне слон.
Был совсем неприметный он:
ноги, хобот и уши слона.
Но душа была влюблена.

В подсознанье его на беду
все томилась мысля в бреду.
Он любил в себе лебедей,
позабыв про слонов и людей.

И семья была у слона,
и жена была влюблена,
и сынишка, маленький слон,
все твердил, будто лебедь он.

Слон напиться пришел к воде,
сокрушаясь своей беде.
Он стремительно в весе терял,
ведь так часто летал в астрал.

Вдруг увидел свое отраженье,
и пришел от себя в умиленье:
белый лебедь носился в пруду,
гордой шеей вертя на ходу.

Слон себя полюбил тотчас:
я же лебедь, я высший класс.
Стоит лишь ушами взмахнуть,
я открою невиданный путь.

И увидел слона Дали
в голубых облаках вдали.
И издал тот Дали указ,
что летающий слон – не сказ.

А слону захотелось выше,
он по крышам ходил в Париже,
и будил ночью всех парижан.
И не выдержал сонный Жан.

И сказал он Дали подсознанию:
Забирай-ка слона в Испанию.
Пусть чарует матрон он грацией,
Ты свои собирай овации.

В путь собрал всех троих Дали,
чтоб менты их не замели.
К головам привязал лебедей,
чтоб скорей улететь от людей.

А таможенник утром ранним,
ночевав накануне в баре,
в небе видел странную стаю,
трех слонов с лебедями в паре.

Он решил, что хорош был повод,
день рождения он запомнит,
ведь не часто вам синей птицей
в небе слон летающий мчится.

Увидав трех слонов-полуграций,
не один завязал с травою.
А картина срывала овации,
ведь дружил Дали с головою.

Вот такой у Дали сюжет.
Он вам нравится или нет?
А во мне тоже лебедь томится,
и летаю я гордой птицей.

Где же ты, несравненный Дали?
Ты бросай с мозгов костыли,
Нарисуй лебедей Гали,
мой любимый идальго вдали.


Пародія

Раз приснився жахливий сон:
Я – не я! Не повірите –слон!
Ноги, хобот і…все таке…
Як в слонів. Та, однак, легке.

У люстерці – якась мана:
“Горда” шия (як у слона),
Хвіст – не хвіст, а нікчемний прищ.
Ну куди із таким в Париж?

Навіть вуха, і ті малі!
Але тут нагодивсь Далі,
Косметичний приборкав шал,
І відправив мене в астрал.

Там я трохи літав і схуд,
Приземлитися зміг на даху.
Та не птах я! – напали жалі…
Знов, як маг, появивсь Далі.

Не хвилюйся! –промовив враз.
Лебідь ти! – й підписав указ.
Тут згадав я про парижан.
Полечу! Мо’ чекає Жан?

Але митника кинуло в жар:
Пролетів, ну а де хабар?
Не пустив, завернув назад,
Не боявся Грін Пісу, гад!

Та Далі – ще той хлопець, ох!
Підморгув: - Зметикуй на трьох!
(Я сприйняв це як комплімент)
Метикуєм… З’явився мент.

“Наливай, наливай сто грам!
Нафіга вам той Нотр-Дам?”
Я, із дуру, у щічку –Цьом!
Він, у відповідь, -костильом!

Краще вже би слоном був я,
Не посмів, побоявся б, свиня…
Так напився, і всіх дістав.
Викликай-но Галі! – кричав.

Певно, думав, що сів на трон,
Бо ще нам обіцяв матрон…
Як же діти, моя сім’я?
Налякавсь і…прокинувсь я!

липень листя ллє у вітер
заціловує левади
слід жалю з обличчя витри
вийди з-під людської влади

і лети любов'ю в луки
льоном синім линь у літо
крила крила а не руки
підіймаються над світом

сонце золоторукаве
чеше буйні коси лісу
посміхається лукаво
упіймавши липня мислі

пригортайся линь до липня
захлинайся вповні літом
хай любов жалі засліпить
сонцем
бо недовге світло

Вона шукає спокій в "друзях",
В пустих розмовах, у чужих казках,
І водночас таємним оком
Шукає долю по кутах,
І загляда, мов ненароком,
В кишені інших: може, вкрав?

а переведи мене через ліс у твоєму горлі
там у темносиній траві гуляють мурахи по жовтих кістках
і блискучі суниці постають із мертвеччини розливаючи солод
а пусти мене по суниці
господи я так хочу лишитись живою
не дихай не говори

ти дівчинко що приручила Степового Вовка
хіба тобі не казали що не треба палити шкіру
де твій суко червоний скальп іди познімай липкі його обіцянки
на чорних покручах минулих дерев
хіба ти не могла його збудити коли він заснув із жуйкою в роті
а то вже був апокаліпсис
бери тепер слоїк зціджуй отруйне своє молоко
на холодного первістка

той хто не знає доріг ніколи не заблукає
я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати
а шрами лишила собі
хай не осудять тих кому судилася смерть хай осудять мене
венозну артеріальну твою…
заблукай мене заблукай я так стомилася повертатись…

у тридесятому царстві жив хлопчик із ямочкою на підборідді
із воронкою посеред грудей
із комахами в голові: одна півкуля – за маму
інша – за тата
грав собі на сопілочку складав пташок у коробочку
а від музики його потойбічної дикі ягоди проростали

щось тихе та непомітне наче народження пилу
назріває у ті години коли ти мене відпускаєш
дощ нарешті стає дощем і щасливо тікає під землю
пісок хитро ворушиться ловить губами взуття
вишитий хрестиком вовк прибитий над ліжком як охоронець
доки знову не стрепенусь
а переведи мене через ліс

музика рвалася билася шаруділа
терпка безкінечна музика йшла із пташиних очниць
у замкнений простір
а тому хто її посіяв
не могли зупинити кров

Как-то шел по саванне слон.
Был совсем неприметный он:
ноги, хобот и уши слона.
Но душа была влюблена.

В подсознанье его на беду
все томилась мысля в бреду.
Он любил в себе лебедей,
позабыв про слонов и людей.

И семья была у слона,
и жена была влюблена,
и сынишка, маленький слон,
все твердил, будто лебедь он.

Слон напиться пришел к воде,
сокрушаясь своей беде.
Он стремительно в весе терял,
ведь так часто летал в астрал.

Вдруг увидел свое ораженье,
и пришел от себя в умиленье:
белый лебедь носился в пруду,
гордой шеей вертя на ходу.

Слон себя полюбил тотчас:
я же лебедь, я высший класс.
Стоит лишь ушами взмахнуть,
я открою невиданный путь.

И увидел слона Дали
в голубых облаках вдали.
И издал тот Дали указ,
что летающий слон – не сказ.

А слону захотелось выше,
он по крышам ходил в Париже,
и будил ночью всех парижан.
И не выдержал сонный Жан.

И сказал он Дали подсознанию:
Забирай-ка слона в Испанию.
Пусть чарует матрон он грацией,
Ты свои собирай овации.

В путь собрал всех троих Дали,
чтоб менты их не замели.
К головам привязал лебедей,
чтоб скорей улететь от людей.

А таможенник утром ранним,
ночевав накануне в баре,
в небе видел странную стаю,
трех слонов с лебедями в паре.

Он решил, что хорош был повод,
день рождения он запомнит,
ведь не часто вам синей птицей
в небе слон летающий мчится.

Увидав трех слонов-полуграций,
не один завязал с травою.
А картина срывала овации,
ведь дружил Дали с головою.

Вот такой у Дали сюжет.
Он вам нравится или нет?
А во мне тоже лебедь томится,
и летаю я гордой птицей.

Где же ты, несравненный Дали?
Ты бросай с мозгов костыли,
Нарисуй лебедей Гали,
мой любимый идальго вдали.

02.07.2010.

Крізь тебе я теж протікаю рікою,
Аж серце пришвидшує звичний свій хід,
Я душу штовхаю твою у політ,
Торкаючись крилець худою рукою...

Ти вміла й сама проти вітру іти,
Хребта не зігнувши покірно додолу,
Навчилася біль гамувати лиш болем,
При цьому й усмішку щасливу нести.

В пустелю за нами ніхто не піде,
Самотні сліди лютий вітер закурить,
Та ти проганяй з свого серця зажуру -
Бо завтра настане омріяний день!

Подякуєм Богу - бо ми ще живЕмо,
Бо серце не втратило здатність любить,
Бо неба безмежжя над нами висить
Й душа досі прагне до свого Едему!

...Торкаюсь вустами до твого чола,
Крізь тебе немов протікаю рікою,
Я вже не боюся того, що накоїм -
Душа моя ніжно твою обняла...
2.07.2010р.

Коли час протікає крізь нас рікою
Навіть з велетнів духу - одні хребти.
Закриваєш обличчя худою рукою.
Проти вітру іти

У пустелі, куди не підуть за нами,
Мало важить різниця утрат і цін.
Тут тюрма. Ми закуті навік снігами
Без грат і стін.

І у сні нам присниться осіннє небо.
До Едему лише гільйотинний ніж.
Дивуватися Богові, що живемо,
Й ковзнути між

Паралелі будинків, думок і суджень.
Без кінця, бо по колу. І в тишині
Ці мелодії чутні вітрам до пробуджень -
Інші. Мої…