Мої шалені вітри Оболоні,
Не печіть так сильно долоні,
Не залазьте ви в мої вуха,
Я вас більше не хочу слухать!
А летіть ви швидше у небо,
Ви нікому тут більше не треба,
Там на всю силу кричіть-завивайте,
На всі боки літайте, літайте!

Мої шалені вітри Оболоні,
Ви ніколи не були в полоні,
Вас, малих, народила свобода,
Ви невинні створіння природи.
Весь ваш світ - без кінця і без краю,
Спритніш іншого кожен літає,
Весь ваш світ - то велике роздолля,
І вас кличе в політ саме воля!

Мої шалені вітри Оболоні,
Мов розбурхані по небу коні,
Ви ніколи уздечки не знали,
Як хотіли, літали, літали.
Мої шалені вітри Оболоні,
Вас не можна втримать в полоні,
Тож скоріше летіть ви у небо,
Завітайте до ясного Феба!

Не було того дня як у кіно,
Де в мить емоції міняли б сутність,
А просто спокій, що приходить за вином,
Як розум, де спочатку була дурість...

Коли не сила більш тягнути тятиву,
Писати вірші в біль, проте на славу,
Неначе гордо свідчити - живу
І гордо бігти за чужими "браво".

Ми всі хотіли б виправдатись ділом.
Послабити накинену узду.
Кричати Богу про несправедливість
І розривати Всесвіт на листку.

Бо це ж нас тішить, виправдовує в очах
Таких самих ягнят пустих закланних.
Отож поезія-мистецтво чи перверзія і страх.
Хм... все одно, лише б звучало гарно.

...Він жив так, ніби Звір, він хотів "володіти" і "мати":
Кабінетний престиж, купа грошей і безліч жінок...
І, здавалось, ніщо не могло його переламати -
Ні неправедний бій, ні дармове застільне вино...

...Але ні, все ж було... Щось таке, непомітне, як миша...
Що згризало його, коли він залишався один...
І тоді у душі, десь глибоко, стискалася тиша,
Бо Душа все ж була, все ж надіялась, як не крути...

...Але він не здавався, вставав, і, голившись поспішно,
Бив копитами грунт, ніби вперше загнузданий кінь...
І одна лиш Вона, та, якій було зовсім не смішно,
Огортала його, ніби Ангел, в невидиму тінь...

...Так минали роки, він знаходив, і знайдене тратив,
У "стараннях" своїх непомітно дійшовши межі...
Ублажаючи тіло, відтак Душу мало не втратив,
І настав Судний День, у якому схрестились ножі...

...І була то не битва, не герць, і була то не січа!..
Він себе молотив і живого, навспак вивертав...
І уперше тоді усміхнулась впокоєна Вічність:
"Ось іще один з нас, що Дорогу додому питав..."

...І череп'ям пустим розлетілись розірвані пута,
І коліно його дотяглось до сирої землі ...
І уперше в житті захотілось не "мати", а "бути",
І, зіллявшись з промінням, зійти у безмежній імлі...

...Взявши в руки перо, він писав: і було йому сорок...
Навкруги, ніби корба, гудів заклопотаний світ...
А віршована в'язь все петляла, долаючи морок,
Обвиваючи Дуб, під яким задрімав неофіт...

...Він тепер віщий волхв, він вже знає, до чого тут "фіта"...
У молитвах його до Всевишнього Рода Любов...
А над Храмом святим знову Сонце усміхнене світить,
Лиш Вона знов, як тінь, бо тепер він живе, так, як Бог...

Кумпала Вір, 17.08.2010 року,
м. Хмельницький

Не дивися на мене з печаллю,
Не потрібно оздоб співчуття.
Чи я падаю, чи відлітаю,
Чи втікаю у безвороття.
Чи втікаю, а чи повертаюсь,
Хоч не маю вже більше куди.
Не тривож заметілі печалі
На порозі воріт самоти.

Я не прошу у Тебе пробачень
За любов, як і за нелюбов.
Не чекаю даремних побачень,
Бо шукав те,
Чого не знайшов.
В колотнечі спотворених значень,
В обезкриленім світі суєт
Голос відчаю гірко заплаче
Голос розуму скаже своє.

І в холодній безодні туману
Я сховаю себе між усіх.
Ми повірили в нашу оману.
Тільки час нас у ній не вберіг.
У холодні далекі тумани,
У відлуння минулих доріг
Відлітає розбите кохання,
Щоб згоріти в небесній зорі.
2000р.

Як би я дістався
до неба
Побував би на венері,
На місяці, там треба.

Заспівати пісню
в небеснім просторі.
У ладоні позбирати
Всі небесні зорі

Спустився би з неба
В калинові гаї,
Всі співи пташині
Були би мої.

Це лише є мрії,
Можна все казати.
Хто крилець не має
Не буде літати.

17-8 -2010
слободський

В минулому житті ти був котом,
Я ж – кицькою твою вивчала душу.
Писалося життя в черговий том,
І ніч за ніччю падала, мов груші.

Вдивлялись прудколапі кішечки
В твоїх очей зелені заметілі.
Ти ж був моїм. Ти був один такий.
І я одна тебе так розуміла.

Ховались миші марно в свій нічліг,
Коли ми йшли на полювання разом.
В лабетах лап, надійних і міцних,
Моє життя земним ставало раєм.

І бились в траєкторії кривій
Ті самі груші. Падав сніг на карту.
І наші кошенята у траві
Вистрибували з радісним азартом.

Смугасті спинки. Темно-синій став.
Стікав сік сонця на липневі квіти.
І кожне ти по черзі підкидав
Тепер пухкими лапами без кігтів.

Черговий том написано давно.
Підходив сон до нашого покою.
Під місяця напівсухе вино
Ти муркотів котячу колискову.

Коли ж ви засинали, в тиші мить
Чудні думки до мене йшли нізвідки:
Якби з тобою стали ми людьми,
Яким би ти був гарним чоловіком…

14 – 15 серпня 2010 року

Позабыть бы о прошлом,
Снова взять себя в руки,
И не думать о пошлом,
И не вязнуть от скуки.
Отпустить бы обиды,
Воскресить в одночасье
На себе только виды,
Разве это не счастье?
Запустить силу в вены,
И в мечте искупаться,
И не биться о стены,
И с врагами не драться.
Излечится от маний,
И до дури влюбится.
Боже, сколько желаний,
Когда ночью не спится.

2010

Ми в постійнім страху, ми живемо у нім,
Бо новий день чергову нам драму готує.
Боїмось, що біда завітає в наш дім,
А від старості й смерті ніщо не врятує.

Нам підсовує різні нещастя цей світ:
Зраду друга єдиного, втрату коханих...
Як колись облітає із дерева цвіт,
Так і ми щось втрачаєм в дорогах незнаних.

Боїмось помилок у своєму житті,
Бо за них завжди дорого треба платити.
Боїмося зневіри у власній меті,
Бо без неї ми сенсу не маємо жити.

Боїмось, що завчасно обірвуть наш путь,
Чи не буде в нас завтра жаданого миру.
Боїмось ворогів, що зненацька прийдуть
І всміхаючись в очі – “у спину сокиру”.

Боїмось, що помремо колись в самоті,
Боїмося обману, неволі і болю...
Нам пора вже позбутись страхів у житті!
Чи занадто слабкі ми, бездухі і кволі?!
2001р.

Із помешкання хиткого,
Де з багатств - стілець та стіл,
Бідний негр моливсь до Бога
Хриплим басом: "Бог, тут Білл!"

Безуспішно пастор бився,
Не шкодуючи зусиль,
Щоб і він як слід молився,
А не твЕрдив: "Бог, тут Білл!"

Де і що б не відбувалось,
Негр губами ворушив,
Та молитва вся складалась
З трьох, слізьми политих слів.

І в один із днів буденних
Стисли спазми, як вузли,-
У палату для злиденних
Бідолаху відвезли.

Пастор Джон щоденно з книжки
Трохи Біллові читав,
Та одного ранку ліжко
Без хазяїна застав.

Тиха радість у палаті
Сяє, як травневий сад.
Чи в лікарні цій хоч свята
Пам'ятає хто? Навряд.

Хворі з пастором відверті:
- Вранці Білл з останніх сил
Помолився перед смертю
Тихо-тихо: "Бог, тут Білл!"

І за мить у цю кімнату
Світла сонячний клубок
Увірвався. По палаті
Голос з неба: "Білл, тут Бог!"

Пастор, впавши на коліна,
Склавши човники долонь,
До небес душею линув
У молитві: "Бог, тут Джон!"

18.10.2008

Ссылаясь на трезвон молвы,
играя стоимостью слова,
он сам себя на нём ловил –
полушута и казанову.

Цветочки-строчки. Пустоцвет.
Где ж пасеки мои и пчёлы?
Не видно правды в баловстве,
невнятный почерк, мысли голод.

Загнул по-полной, понесло
на твёрдолобой рифмы рифы.
Как графоманна манна слов –
глотками – шери, графы – грифы.

Шмонает душу, лезет в грязь,
но хватит букв на бред и крики.
С душой навязывая связь,
больной строке не стать великой.

Все реже смысл и режет слух.
Чутьё – предпочитает тонкость.
Удавка-стих, и нем и глух,
как взрыв без дыма и воронки.

Зато как громко ляжет слог,
как грохнется плашмя на радость…
Пусть он без головы и ног,
чуть сыроват на боль и сладость.

Строфа дистрофно-тяжела,
отарой слов бегут чернила.
Нет сердца – значит нет тепла,
души в поэзии ветрилах.

16 Августа 2010

В лабіринтах життя
є у кожного свій
Терням мощений шлях,
що веде нас до мрій.

Є у кожного з нас
пристань долі своя
І як прийде той час –
там знайдем власне Я.

Дуже часто ми тут
живемо, мов чужі,
Не збагнем власну суть,
Що лежить на межі.

Але вічний протест
проти зла та пітьми –
Найцінніший нам хрест,
що отримуєм ми.

Знаю - щезне тягар,
що на серці лежить,
Бо найбільший мій дар –
вміння серця любить!
2002р.

Було слово сказане в свій час.
Слово те сказав Отець Небесний,
Вклавши його в німі наші уста.
І дав життя, вдихнувши дух тілесний.

Пішла людина стежкою життя.
Понесла в світ дар Божий – Слово.
А було це коріння чарівне,
З якого народилась наша мова.

Слова росли, як квіти навесні,
Барвисті, ніжні, запашні, цілющі.
І утворили той п’янкий букет,
Що з’єднує всі звуки невмирущі.

І потекла ріка, мовна ріка,
Жива, дзвінка, глибока, повноводна,
Що перевеслом з’єднує серця.
Довіку буде рідна і народна.

2006

Ось так загубились поволі
У лабіринтах долі,
В полоні подвійних стандартів,
Ортодоксальних стартів.

Шукаючи щирую правду,
Кожен свою, й завзято
Долали рубіж… А чи варто?
«Правда» була й в Пілата…

Та все ж намагались щосили
Заручники злої волі…
Й незчулись – вогонь погасили,
Божественну правду - в любові.

То не небо розплакалось – роси змочили траву...
То не я відгоріла, а сонце за обрій упало…
Дотлівала любов, потьмяніла, як перстень з опалом,
той, що ти дарував… Я ж і досі надії не рву

наче нитку тонку… А чіпляюся нею за час,
за останнє тепло павутиною літа... Та осінь...
І ніхто ні у кого ні слова, ні мрії не просить…
Перепалений спекою, світ поміж нами зачах…

Тільки руки засмаглі шукають тебе уві сні...
Тільки ще цвіркуни заколисують простір і пам’ять...
То не небо розплакалось... То із середини палить
груди спраглій землі... А мені?.. А мені, може, ні...
16.08.10.

Я могла быть сильной. От боли – не дуть на… йод…
Удалось едва ли, колени разбив о гравий…
Мне плевать на мудрость. Я знаю: он не умрёт…
(хотя быть пофигисткой (с ним) не имею права)…

Неизбежность боли - врастает сосной в песок…
Выливаю йод (пузырьками) – не вздрогнув (рано)…
Я не знала раньше, что может один звонок
Парадоксы клиник – сверхдозой колючек (в раны)…

Обгоняя завтра, в коробку (из-под конфет)
Положу "сейчас", обесценив былые эры…
Мне не очень страшно, когда выключают свет…
В моей страхе есть фрагментарное чувство веры…

И не знаю даже, кому же из нас больней…
(разрывая ночь над коробкой тоска повисла)…
Тем, кто ищет смысл в безысходном остатке дней,
Или сотням глаз, что (в дальнейшем) не видят смысла…
2010 год

Дитя ночи.

Мгновение упоенья,
Правда, ночь,
Скрывает тайны наслажденья,
Культур иных, хранит призренье,
Рожденное в ночи дитя,
И только больше вождеktнье.
К себе почувствовав призренье,
Впиваясь в плоть, лишая жизни.
Мгновение упоенья,
Правда, ночь.

Николай Блоха 16.08.7518 года (2010)

Краще б я його не бачив
Беспритульного хлоп`я,
Бо й сьогодні битий наче,
В тім повинен тільки я.

То хіба це Божа кара?
Як не Божа, то чия?
Дощова надходить хмара,
Не назвав хлоп`я ім`я.

-Хліба дайте, добрі люди, -
Й по-дорослому - бо вмру...
Люди, суди-пересуди,
Мов у пеклі ще горю.

І подумалось про сина,
В тім повинен тільки я.
Безпритульна Україна,
Нене, матінко моя.

У твою душу проникаю
Незримим дотиком душі,
В тобі пливу, немов ріка я,
Круті минаю віражі.

Тебе промінням зігріваю,
Що вирина з глибин моїх,
Немов дитятко, сповиваю
Крильми тебе від бід усіх.

У твоє серденько влітаю,
Як свіжий вітер із полів,
І, мов билинка, завмираю
Під ніжним дотиком твоїм.

Тобою смуток проганяю,
Який засів на дні душі,
Бо серце радості чекає,
Воно втомилось від дощів.

Один до одного звикаєм,
Немов ріка - до берегів.
Рука в руці, усе навзаєм -
Мабуть, хотіли так вгорі!

До тебе спрагло припадаю,
Аби насититись сповна,
Щоб це життя здавалось раєм,
І я хмеліла без вина!

Тобою душу воскрешаю -
Вона знов сяє, як колись.
З тобою янголом злітаю
Під ясні зорі, в небовись!
16.08.2010р.

Хто би так потішав?
Хто би так зустрічав?
То - мої малючки-кошенята.
Ключ лишень проверну -
Вже хлоп'я та дівча
Тупотять із підскоком до тата.

Дві маленькі душі -
Найдорожчий мій скарб,
Що зростає у вроді і силі.
Згадка рідних імен,
Як солодкий нектар,
Живить кожну клітиночку тіла.

Забарився, гаруючи
На результат,
Прокапарив до пізньої ночі.
Цілий день так хотів
До своїх янголят,
А у соннеє царство ускочив.

На столі, як і вчора,
Безладдя чудне,
На полиці улюблена книжка.
Кошенята мої,
Не діждавши мене,
Зігрівають малесенькі ліжка.

Знову я не почув
Чарівних голосів.
Що ж, провину спокутувать мушу:
Відкладаємо все
До найкращих часів,
А виходить, виснажуєм душі.

Натомившись за день,
Дітки солодко сплять
У покої своїм напівтемнім.
Болем стишеним
Збиті колінки горять.
Я втішаюсь видовищем щемним.


5 серпня 2007 року

Крізь сотні доріг
І миті зневір,
Ти - мій оберіг
На щастя безмір!

Крізь тисячі стін
До тебе проб'юсь,
Поставлю заслін
Журбі, не скорюсь.

Крізь сотні терпінь
Іду без жалю.
Одну з половин
У тобі люблю.

Хай сотні вагань
Вітри розметуть.
Ти - мій талісман,
До щастя мій путь.

Я сотні вершин
Здолаю для нас.
За сотні терпінь
Господь нам воздасть!
16.08.2010р.

Видивляюсь тебе у безмежності мрій,
За тобою іду, мов на світло зорі,
Проминути боюсь - надто втрати болять,
Потомилась душа від щоденних розп'ять.

Видивляюсь тебе у безмежжі думок,
Хтось незримий, здається, знов зводить курок.
Та нарешті позбулась страхів і вагань,
Йду вперед, зазираючи серцем за грань.

Видивляюсь тебе у безмежності доль,
До душі доторкнутись душею дозволь,
Обійняти крильми, сльози витерти з віч
І прогнати любов'ю самотності ніч.

Видивляюсь тебе... У безмежжі небес,
У ясній далині я вже бачу тебе!
Затремтіла в наближенні щастя душа -
Я стрілою крізь тебе і небо пройшла!...
16.08.2010р.

Нужна Ваша помощь!!!
=======================

Ведется сбор средств на содержание и лечение Влада Клёна,
находящегося сейчас в реанимации, г. Днепропетровск.

Диагноз: разрыв аневризмы сосудов головного мозга.

Банковский счет пока не открыт. О его реквизитах после открытия будет сообщено дополнительно.

Контактные данные людей, которые ведут сбор средств:
Аська Коробкина: +38 (098) 329-03-29,
Самарина Татьяна: +38 (097) 153-41-33.

Информация о состоянии дел будет обновляться по мере поступления здесь:
http://litfest.ru/news/2010-08-15-590

Будем благодарны за любое содействие,
в том числе, за распостранение информации
по Вашему списку контактов.

=======================

С уважением,
команда ресурса www.litfest.ru

реквизиты счета:

Банк: Райффайзен банк Аваль
Банковский счет: Р/с 290952
МФО 313827
ОКПО 23794014
назн.: пополнение СКР 0223143100
Благотворительная помощь Кандауровой Вере Гавриловне

Минув ще день один,
Що в завтрашньому дні? -
Твій голос вдалині,
Душа - з двох половин.

Крізь радість і біду,
Крізь сотні потрясінь,
Я - наче твоя тінь
З тобою вічно йду.

В холодні вечори,
Як сум душі торкне,
Згадаєш ти мене -
Прилину я згори.

Коли пірнеш у сни -
До тебе прилечу,
Щоб ніжність ти відчув,
Мов дотики весни.

Як раптом задощить -
Я небо затулю
Над тим, кого люблю,
За ким душа болить...

Минув ще день один,
Душа - з двох половин...
16.08.2010р.

… і золотяться світи…
І простирає до раю
день цей мотиви висот…

…одворожили сяйні водограї!
Грай вечорово,
заграй мене вволю,
стирай мене волею,
світлом стирай!

Вже – не шляхи – а – шляхами – стікаєш,
вже не торкаєшся – світлом торкаєш
небо й оселі, сади й очі твої,
звіку печальні…
Мінись і грай-но
кармінно-ручайно,
грай і течи-но
зграйно-причинно!
Серцем –
причально –
на кожнім вікні,
серцем – причально –
таж тільки до рання…
… і золотяться світи!

Переплелись людські шляхи-дороги,
Посеред них десь там твоя біжить.
І ти по ній із юних літ мандруєш,
Щастить тобі в житті чи не щастить.

Твоя зоря у зодії сіяє,
І долі шлях освітлює земний,
Який тобі призначено Всевишнім:
Прямий, крутий чи часом вниз стрімкий.

То ж зважено ступай ти крок за кроком,
І не збивайся з вірного путі,
Не спокушайся на звабнІ принади,
Не йди чужим по власному житті.

Бо пройде час, що струменить рікою,
Оціниш шлях ти, що уже здолав.
І зрозумієш, що життя проходить,
А шлях ти не у той бік прокладав.

2007

десь на роздоріжжі в сивих клубах пилу
у подертих джинсах і чужім пальто
ти шукала їсти в попелі бадилля
і сльозу ковтала… хто ти?.. хто ти?.. хто?
вірила у силу власних перевтілень
вперто зволікала часом у віках
а навколо пустка... і широкі тіні
від осик нерівних... хто же ти така?..
розпікало сонце лущені асфальти
плавило каміння і чужі слова...
ти була уперта... ти була... на жаль... ти
вже була причинна... але ще жива...

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Жовтень жовтим
падає до ніг
Ковдру стелить,
каже: скоро сніг.
Крок за кроком
він прийде сюди
Осінь знову
розкида сліди.
Краплі кров'ю
падають з небес,
Із асфальтів
вимивають стрес.
Осінь, люба,
ти скоріш іди
Нам тут жарко,
зачекались ми.

15.08.2010

Щось раптом різко задощило –
Послався вересень до ніг.
Так несподівано й вразливо
Ступила осінь на поріг.

І волошкове наше літо
Вже відлетіло, відгуло…
Я все забула б, ох, якби то
Тебе в тім літі не було.

Росою чистою омите,
Зіткане з сонця і дощу,
Недоторканне, чисте літо
Я несказанним залишу.

Ридає гірко, жалісливо,
Тремтить обірвана струна.
За те, що так тебе любила,
Чи я прощу собі сповна?

2006 р.

Місяць, неначе справді,
кисло-солодке яблуко –
кисломолочні зорі
світу придбали правнука.
Білі іриси вільні.
Білі іриси з дітками.
Спілі малини вмиті,
сховані в листі з мітками.
Нічка мала ще, вийшли
середохрестя граби –
з ранками буде добре
грати в тісної баби.

2010

Священство царське - Божа Церква,
народ Царя у всій красі.
Ісус Христос - невинна Жертва
покрив провини наші всі.

У білі шати одягнулись,
життя нас трохи потрясло,
чогось ганебного позбулись,
а щось корисне приросло.

Себе вважаємо за вірних,
читаєм Біблію усі
і ганим дружньо непокірних,
що знали Бога в ті часи,
коли апостоли й пророки
водили їх, як тих овець
жезлом Господнім; сотні років
були за приклад і взірець.

Та навіть Божий друг не встояв
і я, читаючи про це,
зневажив воїна-героя,
царя Давида, і лице
моє від смутку не змінилось,
бо я-б такого не утнув.
Багато ще думок роїлось,
та все не тих. І ось - уснув,
і сон наснився: наче натовп
святковий, та Єрусалим.
А люд снує, шумить завзято
і я радію разом з ним.

Тут моляться до Бога вголос.
Я усвідомлюю сповна:
святії ми!.. Та чую голос
з-за рогу вулиці луна.

Іду. Вдивляюсь проти сонця.
На мить примружившись,- стою.
Слова знайомі і промовця
безпомилково пізнаю.

Петро, цитуючи повчання,
скінчає проповідь і страх
із розпачем, та здивуванням
у слухачів його в очах.

І ті, що Бога прославляли,
святі із ніг до голови,
із трепетом слова сприйняли:
"Ісуса розіп"яли ви!"

Петро, вдивляючись в обличча,
чекав на відповідь, а я
долав нервово протирічча:
"Чи в тому є вина моя?"

Було колись, не знавши Бога,
своєю волею ходив,
та все ж, на вірную дорогу
мене Він вивів і простив.

Чи я від Господа відрікся?
Хіба чужу дружину вкрав?
Петро й на мене подивився,
а люд навколо вже волав:
"Скажи, що маємо робити?
Нечисті всі." І переляк
збудив мене, та пережите
у сні залишилось. Ще б пак!

Хоч я з нечистими не знався,
на хліб чужий не зазіхав,
то вже й до раю записався,
святішим за Давида став.

І братові колоти очі
готовий був,хоч прав не мав...
До суду ми завжди охочі
за щось, та, навіть, без підстав.

Ні, я достоїнства не втрачу,
засвоївши закон один:
любити брата не за вдачу,
а через те, що Божий він.


6 червня 2007 року

Як принижують слабкість і страх!
Бездуховності запроданці
Витанцьовують лестощів танці
На тремтячих своїх ногах.

Визнать важко, що заяча кров
Тай дісталась для цілої нації…
Хтось закине, що це провокація,
Та вже досить пустих розмов.

Ми вморились і мовчимо
І чекаємо «далі буде»,
Поки варвари і лизоблюди
Вгризлись міцно зубами в кермо.

Нудно нам «каламутити воду»
На Майданах «Ганьба!» кричати -
Вчімось хрестиком вишивати
Та на пам’яті про Свободу!

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

Без наркозного газу й без літри
Понеси мене в далі світлі,
Най розтріпують чуба вітри
Я – черговий по світу.

В володіннях Амона чи Митри
Має ж хтось на часи заступити.
Спорядила вузлика мати -
Йди, синочку мій, вартувати.

Най плазують й задкують мов раки
Всі перевертні і вурдалаки,
Бюрократи та живоглоти!
Тітко Мотре, що вам прополоти?

Най піднімуться хворі й недужі,
Понад призьбами квітнуть ружі
І радіє на хмарці Всевишній
На мерелі стиглі і вишні.

Добра ватра лиш з друзями варта
Відбивати склянками кварту
Оглядаючи далі навколо,
Квадратури*, вписані в коло.

В полонини вглядаючись й гони,
Де мережать полтавські мадонни
Вишиванки. Неквапно й дрімотно
Десь на Ворсклі білять полотна.

Бо погожа пора настала,
Для кохання й для виплавки сталі.
В добру днину і в нічку безсонну
Дай вам секстилі* і тригони*.

В цьому Всесвіті, де поети,
Й астрофізики крутять планети,
Не приймаючи їх до уваги
Крутять радікс** астрологи й маги.

Я ж на варті стояти мушу
Зло аби не крутило душу,
На діяння добре і світле
Сина, мамо, благословіте.

Щоб з орбіти не збився Юпітер
І тріпав мого чуба вітер,
Щоби сходили нам ночами
Світлі ангели із мечами.

22.03.2010

Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна
Й не веселе життя. Краде,
Надія на спокій, чи до війни веде
Вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги,
Де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски
Життя людське? У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті
Виникають, бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

У ситцевій сукні на голому тілі
Вона рвала вишні, уже переспілі.
А літо, спокушене, просто хмеліло
І пестило сонцем опуклості сміло.

Вона ж усміхалась невинно-лукаво -
По пальчиках кров соковита стікала.
А літо, в дурмані солодкого шалу
В думки проникало медово-помалу.

У хвилю бажання чи, може, безумства
Вони раптом кров’ю вишневою згусли…
А літо, вловивши миттєвість пориву,
Зробилося леготом лагідно-хтивим.

Від свіжої ласки – мурашки по тілу.
Сукенка з плечей переспіло-злетіла…
А літо, розпечене пристрастю, вміло
Дощем напоїло жагу розімлілу.

2010

Знаю сутри я і Каму,
Хатха-йогу, пранаяму,
Трансцендентний і тантричний,
І земний, і галактичний.

Все я знаю і умію
І незгасна є надія,
Що досягнеш ти екстазу -
Чи повільно, чи відразу...

Звісно, краще знаєш ти,
До нестями як дійти...


14.08.2010

Надто доросла як для Лоліти,
надто начитана для Ассолі -
дівчинка цідить з амбіцій літри,
слоїки ставить на антресолі...

Відполірує значки-медалі:
слава – це просто конструктор «лего».
Швидше! Бо треба спішити далі -
час годувати голодне еґо...

Дівчинка - зовні крихка і ніжна -
душі солодким ниттям роз’ятрить.
Люди – це просто серця на ніжках,
люди не зможуть протистояти...

Дівчинка – гордість тата і мами,
дівчинка вміє кричати в рупор.
Поміж нарцисів копає ями -
леді не личить іти по трупах...

В мене смагла фурнітура
З натуристських пляжів -
Може, згідно партитури,
Тут удвох заляжем?

Як ти любиш - зверху, ззаду?
Що ще до вподоби?
Не хвилюйся, дам я раду -
Скинь свої оздоби.

Розгортай скоріше шалі,
Не ховай принади:
Я уже в любовнім шалі -
Поспіши, наядо...


14.08.2010

Певно, дід старезний той,
Ста із чимось років...
Я - такий собі ковбой -
Доволі нівроку.

Як побачу десь якусь
У костюмі Єви -
То не коле у боку,
А берусь до діви!

Роздягаюся до аж
Костюма Адама -
І беру на абордаж
Оголену даму.


14.08.2010

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

Тобі не йти. Цей синій-синій сад
Шепоче миродайну мову моря.
Голубки повертаються поволі
Зі снів далеких, із усіх надсад.

Заляже вечорова тиховодь –
І нас відносять переплески смерку,
Твоя краса озвучує пташину,
І не стиха, і не стихає спів…

Легенький пензель – ніби очерет –
Гойдає любі тіні наостанку.
Лілеї пахнуть синім-синім ранком.
Та вже новий голубкам сниться лет…

Я ноту “до…м” душе снимал
на ветра струнах,
с дождливым видом из окна
и сердцем юным.

Мой дождь рассеянный. Растут
благие вести,
благому горестно во рту,
а мыслям – тесно.

Как эту ноту дотяну
струною рваной,
раскрашу неба белизну
цветком нирваны.

Рот на замок. Душе внимать
разрывность звуков,
стиха, как малыша, опять
держа за руку.

Ведь эта музыка жива
пока я верю
тобою тронутым словам,
шагам за дверью.

13 Августа 2010

Різношерстий від_літ
відображую тьму,
залишаючи слід
невідомо кому.

Слідно, схожі сі дні,
як дві краплі вина,
похоронка – на ніж,
гнів Господній – на нас.

Де кордонам кінець,
де моя сторона
як застигне свинець,
а назовні – стіна?

Соромливий мій кат,
погляд прорубом аж
оніміла рука,
кармініє карт-бланш.

В облаченні сих ран.
позбуваюся сил.
Сохне слів караван,
ніби дим із кадил.

Замикання – і пульс
розлетівся, мов ртуть.
Боже, гаряче з куль –
поцілунками рвуть...

Болю фарбу розмив
і приріс до землі.
Відобаження тьми
на душевному склі.

13 Серпня 2010

Голуба лагуна, фініки, ховеї...
Свіжа прохолода в пальмовім садку.
Зазвучали дзвінко чарівні хореї,
В цій красі квітучій, в райському кутку.

Під яскравим сонцем зріють апельсини,
Грона винограду щиро-золоті,
Чепурять простори ясні літні днини,
Розчинивши душі в щедрій красоті.

А далеко в морі по лазурній гладі
Гордо, величаво парусник пливе.
Чайки білокрилі, наче на параді,
Проводжають шхуну в море голубе.

Береги скелясті з хвилями фліртують,
Краби та молюски заселили дно.
Екзотичним краєм враження мандрують,
Наливають радість, як в бокал вино.

Вечір біля моря, музика, гуляння,
В романтичній аурі розчинився час.
Два серця поглинув океан кохання,
В царство насолоди зануривши нас.

Свіжий подих моря,
Вітерець солоний,
Голубі простори,
Лагідний прибій.
Підіймає сонце
Світлий ранок сонний
Із-за горизонту
До юнацьких мрій.

В океані долі,
Обійшовши рифи,
Пливемо з тобою
Від скелястих гір,
Де кружляли в небі
Чорнокрилі грифи,
Розривали серце,
Наче хижий звір.

У вітрила дує
Вітерець попутний,
Зникли перешкоди
На шляху до мрій.
Попереду сяє
Берег ізумрудний,
І цвітуть троянди
У саду надій.

Я пішки б йшов до Трускавця,
До Калуша, до Львова -
Блаженних снів ноїх місця,
Де пані і панове.
Почув я з неба від лелек,
Що там куточок раю.
Гадаю я, серед смерек
Є та, яку чекаю.

Багато чув я про Арбат,
Хай будуть і Арбати.
Від Хортиці і до Карпат
Моїм пісням лунати
Дніпрові хвилі донесуть
Мою любов до тебе.
Я вірю.
Так тому і буть,
Бо нас єднає небо.

Паркет, що пам’ятає перший слід
Чи чоловіка, чи його подоби,
Струхлявів за якихось пару літ.
Скрипить від злоби.

Померло ліжко, і коли вночі
Приходять часом спогади химерні,
Й скрегочуть поза стінами сичі,
Холодне й мертве.

Ще досі стугонять в вікні шибки,
Коли останній промінь йде за місто,
І на шпалерах дотики руки
І нігтів. Згризла.

На дзеркалі мов завжди свіжа кров,
А тіло пам’ятає все й коробить.
Та чоловіком ти не став, лиш мов...
Його подоба.

2009

...В тайному Імені - стержень:
Небо... з Води...

...В тайному Імені - Твердо:
Двадцять Один...

...Шість переходить у Десять,
П'ять гріє П'ять...

- Як же ви довго вчитеся...
В Імені - Я!...

...Цар, у Одному - Триликий:
БОГ...
Суть числа йому несть...

...РОД, Триєдино-Дволикий:
"І", далі - "Єсть",
Знову "Єсть"...

...А поміж ними -"Зело"...
Вогник, малесенька .... "Фіта..."
Райдуга понад селом...
Спраглого виведе Світло...

...Меч - відсікає,
Меч - первоРОДного ріже:

- Вісімка - Вічність...
"Іже"-Або... Або-"Іже"...

...Світ, що тебе не впіймав...
Змій, що хвоста свого зловить...

- Божа Душа, що ж ти мав?...
Плоть, (помираючи):

- С_Л_О_В_О!...

Примітка: (той, хто шукає, най знайде)
БОГ: 70; 3 - 1 ("Аз")
РОД: 100; 70; 4 - 3 ("Глаголь")
IESE: 10; 5; 6; 5 - 8 ("Іже" )
МЕЧ: 40; 5; 90 - 9 ("Фіта")
СЛОВО: 200; 30; 70; 2; 70 - 3 ("Глаголь")

Кумпала Вір, 12.08.2010 року,
м. Хмельницький