Про що мені з тобою говорити,
Коли мовчання зціпило вуста,
А почуття леткі розвіяв вітер,
І на поталу часові віддав?
Щоби не мали порятунку двоє...
Не заслужили нагороди ті,
Хто, зрадивши мелодію любові,
Залишили її на самоті.

1 листопада 2023 року.

АННА АХМАТОВА

***
Переклад із російської мови

Мені приснився майже ти.
Яка це рідкісна удача!
Прокинулась і гірко плачу,
І кличу з темряви прийти.

Та той був вище і стрункіш,
Здається, навіть, і молодше
І таємниць тих днів страшних
Не знав. То що робити, Отче?

То що !... Це привид тут блукав,
Як я давно передбачала.
Але ж людину я чекала,
Так, як ніхто ще не чекав.

2023

Осінь примхлива торочить з небес туман,
І я... Збиваючись з ритму... тону...
Проглядаються зорі.
Чуєш?
Стільки сердець,
Стільки болю і смерті, десь там,
Так поряд,
Але не з тобою.
Слова завмирають неначе останній крик.
Вони
Гуснуть, немов би олійні фарби.
Поглянь,
Скільки мертвих голубок, на чорній лежать землі
Довкола висохлого водограю.
Хіба не мізерні ці спроби дурного письма,
Торочити надто безсилі вірші?
Метафори гаснуть, як зорі, і знову – війна
Можливість поезії світла тобі напише
Кров'ю.

15.10.2023

Попрощався падолистом жовтень
Та й помандрував собі кудись.
Листопад вже завітав сьогодні,
З осінню так міцно обнялись.

В крапельках вони скупались радо,
Хоча зимно трішки під дощем.
Та не холодно ніскільки листопаду,
Хризантеми квітнуть же іще.

Хоч надворі уже осінь пізня,
Не бояться вітру та дощу.
І я в серце холод не впущу,
Хай лунає там ще літа пісня.

2023 р.

Біля пагорба скорботи
Оселилися жалі, –
Вишгородців більше роти
Тут покоїться в землі.
Бачу лики ясночолі
І знайомі імена, –
Поєднання смутку й болю
Серце звідує сповна.
Тиші час і шлях безмір’я
Починається отут,
Де розбуджує узгір’я
На честь вбитого салют.
Понад символами смерті –
Стяги спущено в журбі, –
Здобули в боях безсмертя
Мужні воїни собі…
01.11.23

За добро камінь в спину, ну що ж,
ніби звикла до цього, та прикро,
а ще дощ, цей безжалісний дощ,
по оголенім нерві, мов бритва.

Веремія мовчить, то нехай,
ми поставимо крапку на тому,
зайвих виправдань не витрачай —
зрозуміла сама, що почому.

Підбирати втомилась ключі
я до кожного грішного слова —
затупилися гострі мечі...
загубилась на щастя підкова...

01.11.2023р.

Незваний гість проліз крізь шибу
Стіна розламана дрижить…
А вчора, де цвіла садиба,
У вічній дружбі ще боживсь…
...Очима гладить світла страту
(А ви щось чули про клейнот?..)
І знов підкидує гранату…
Все як по нотам… ні, без нот

Садибо - матінко! рідненька!
Кричи! Волай і зви синів…
Ох і падлюче воріженько…
Не втримав світ, осатанів

Незваний гість - сусід болотний
Ще та потвора… "терикон"
Живучий гад, а рід блювотний
У мізках лиш одеколон…

Зіп’є, заллєм у кожну щілку…
Ох і нагода, ох і шанс…
Припреться псина в Новосілки -
Не пожалкуєм на аванс…
29.10.2023.

Жовтень.
Скрипучий.
Болючий.
Клени золотять двори.
Грізно накочують тучі,
зиркають грізно згори.

Лийся,
ухвало небесна!
Дай собі волю, зноси!
Нетолерантно і чесно
ринуть твої голоси.

Лийся, утоплюй пилюку –
наскрізь, дощенту, з усюд.
Щовосеневу науку
тоскний запилений люд
наново має вивчати,
наново – з самих азів.
Передзимової втрати
жовтнем тамований гнів

не накопичуй,
не треба.
Зрілої задля краси
й сяйва безхмарного неба,
вилийся,
потім прости.

31.10.23

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

І ти мовчиш і я мовчу
Готуємось до втечі...
Втікач залишить втікачу
Одну лиш порожнечу…
Потрібен час, зусиль на слід
Щоб віднайти і пересіять…
У день в обхід, а вніч убрід,
Тим більше що в додатку Дія…
І то, як тільки повезе…
І то, як злажене зростеться…
А що як знову все сповзе
І саме в ту мовчанку впреться??
28.10.2023.

Стугонять небеса день у день,
шаленіє надворі вітрисько,
не сумуй, мій любистку, я близько —
доторкнутись думками лишень.

Сколихнути минуле ураз
і збудити уяву бентежну,
й оживе у блаваті безмежній
білокрилих птахів дивний вальс.

Плед картатий огорне теплом —
не тремти, моя душе щеняча,
цуценям безпритульним теж плаче
дощовиця за сивим вікном.

Парашути з дерев на поріг
приземлилися ніби назовсім...
мерзне квітка в мені... кригне осінь —
і не вибратись з неї повік.

29,10.2023р.

Крізь пекучі вогні і нестерпні хурделі
Ти пройшла гордовито в сьогоднішній час, –
І за долю сумну, і за вдачу веселу
Я до тебе навічно любов’ю пройнявсь.
Україно моя, Батьківщино єдина,
Рідна земле страждальна віками без мір, –
Ні на мить я не випущу з рук карабіна,
Поки ласий до крові твоєї є звір.
Я гарячим свинцем розтрощу чорну пащу,
Сильним гнівом своїм розчавлю хижака, –
Щоб ти тільки жила і цвіла якнайкраще,
І щоб доля твоя не була більш гірка.
31.10.23

Я плюю наліво і направо
І удень і навіть уночі,
Як, бува, у кого поціляю -
Вибачайте, любі читачі.

Всі трафунки чисто випадкові,
Хто би там чого не говорив.
Все, що є у світі, крім любові,
Справді, не вартує добрих слів.

Кришталь хлюпоче біля ніг
і діамантом грає хвиля.
Піском цукровим берег ліг
у жовтня вишуканім стилі.

Осіннє лагідне тепло
милує тіло, море, сушу…
Усе лікує, навіть тло,
і гоїть серце, та не душу!.

Вона завжди… Вона керує..
Признач, прошу, замісником…
Вже й навіть вивчив алілую
Чого й хотілося обом…
Присутня в кожному рядочку…
У поцілунках - наче мед…
І відчуваєшся струмочком
Вона - ріка... насамперед
Ти вдячний, вірний… тінь службова
У процедурі кожній - свій!
А поруч зав"язь - рідна мова!!!
Ну а навпроти лиходій…
28.10.2023.

Крила - це, в принципі, марна річ,
як, скажімо, характеру зайва риса:
скажіть, як спати з ними всю ніч,
а потім удень протирати крісло?
Що ними корисного зробити можна:
потиснути чиюсь потрібну руку,
порахувати купюру геть кожну,
комусь підправити ніжно перуку?
Крила мають присмак астрального -
щось таке надзвичайне, найвище…
А що ними можна - конкретно, реально?
Літати хіба…
Так навіщо?

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Нічного неба диво-полотнина
нависла щільно на сільські дахи,
а місяця проміння тихо лине
між сизі хмари, що оті птахи.

Колуючи крізь веремію часу
у всесвіту безкраю далину,
мелодіями місячного джазу
несе у душі ночі таїну.

Ясять смарагди неземного моря
через пухнатий хмаровиння дим,
на атоми розсіюючи зорі…
Чарують очі німбом золотим.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

ВІЙЯ

Вона пливла́ між хвиль обійм і квіту сміху
Як Ві́йя з потойбіччя й вранішня зоря – моя́
Радість зажурена самотнім щастям й догоря
Сяйвом удаваним для них – світам на втіху.
Вже ніжність не до спіху. Журба в ній зацвіла́
Нектаром післясмаку від любові. Поволо́ка
Серпанком спеленала поле долі. Ду́ше одинока
Врешті збайду́жіла до зла і раю. Знаю – то імла,
А не світання почуттів чи лавр. Пізнала зра́ння
Та хмі́лля тіла тремт, бентегу барв і снігу жар.
Що аж до опіків. Де навіть нерв помер – як дар
Споко́ю у собі на мент. Прощання від кохання.

Павло Гай-Нижник
30 жовтня 2023 р.

Молодії літа наші
Колись вгору піднімались,
Тепер котяться згори,
Наче тії гарбузи.

Роки...Роки...Вас немало
Нам зозуля накувала.
І зогледітись не встигли -
Як промчались, десь побігли.

І серпанком легким срібним
Русу косу ви покрили,
На чолі лишили зморшку,
Молодо лиш сяють очі.

Їх ви не змогли змінити,
А ще серденько.Любити
Не втомились вони й досі,
Хоч прийшла життєва осінь.

2020 р.

Від врожайного горіха
Потерпає тільки стріха,
Бо, Устимчику на втіху,
З неї котяться горіхи
Прямо в кошик рогозовий,
Щоб знайти у ньому сховок
Від дощу, що з вітром в змові,
Бешкетує знову й знову...
30.10.23

Леонід Дербеньов (1931-1995)

Тлінне усе у цім світі занедбанім,
є тільки мить посере́д небуття.
Є тільки мить між прийдешнім й перейденим,
саме її називають життя.

Покій повік – він навряд чи обрадує,
покій повік – це буття пірамід...
Зірка ота, що зірвалась та падає,
має лише палко сяючу мить.

Світ наш летить вдалину між століттями,
та не усіх його за́пал п’янить.
Що боїмось згайнувати в цім світі ми? –
Кожний із нас – свою зоряну мить.

Втішило щось у житті, чи дошкулило –
є тільки мить, і нема вороття.
Мить відділя майбуття від минулого,
саме її називають життя.

(2023)

На околиці дім шовковиці…
Безпілотник їх - підлим дотиком
Вирвав з коренем і спалив…
Та не знає він, що живучий дзвін
Хтось щось вирівняв і привив…
З гілки - вулиця… віриш, збудиця
А околиця - розгородиться
Я так думаю - по весні…
Зникнуть мотики-безпілотники
А залишаться - журавлі…
25.10.2023.

У краю озимої весни,
де цілодобово діють храми,
над рікою повня вечорами
навіває миролюбні сни.

І не чують дальньої луни
тихі зорі попід небесами
у краю озимої весни,
де цілодобово діють храми.

І, мабуть, що винна без вини
Україна, що сама воює,
поки тут лунає, – алілуя...
бо не чують нашої війни
у краю озимої весни.

10/23

Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
А так всім жилося важко, усі бідували.
Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
Що було у господарстві, ще й здавали з того,
То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
Грошей бачили, хіба що було із базару.
А так тільки й працювали, уважай, що даром.
Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
До наступного врожаю може й не достати.
Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
Пішов я вже по темному до скирти соломи
Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
Буде чим тоді корівку мою годувати.
Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
От, насмикав я соломи купу чималеньку,
Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
А солома розповзлася з рядна на всі боки.
Іду, наче та копиця та рахую кроки,
Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
Воно добре молодому, як сім’ї немає.
Хіба воно про хазяйство те переживає?
Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
Та наслухався такого…Не приведи Боже.
Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
Вже якось дотяг солому до своєї хати.
Буде кілька днів корівку чим погодувати…
Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
Щось таке розповідають схвильовано всюди.
Бачу, хлопця молодого бабці обступили
І до допиту, напевно, уже приступили.
Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
Та розказує пригоду, закотивши очі:
- Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
А воно все суне, убік не звертає.
Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
- Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
- Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.

Дзвінка чекаю… чи діждуся?
О якби знав, приліг на мить
Утому змив би, усміхнуся б
І врешті-решт про що болить…
Проте як випхнули з барлоги,
Проте як взявсь за автомат…
Як з гільз родились монологи
Чого вартує тільки мат…
Я тут про Острів - не до жарту
На всі часи славетний хіт
І як зливали кров у кварту
Із живота під плач трембіт…
І як прощались з побратимом,
Схиливши душі до колін…
Як вберегли чернечі схими
Заради нових поколінь…
Дзвінка чекаю.
25.10.2023.

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

Сьогодні мокріє, похмура й сумлива,
Хоч вчора горіла яскраво й звабливо,
Але це для мене геть зовсім не диво,
Бо осінь, як жінка, прихильна й мінлива, –
Уміє красою й тоді чарувати,
Коли її бачу за вікнами хати
Намоклу, розхристану та винувату
У тім, що від ранку нудьгую без свята
Такого, як вчора було в штовханині
Опалого листя навколо хатини,
Чи тіней відбитків кругом щогодини,
Від бігу стрімкого погожої днини.
Сховалася нині від іскор багряних
У згуслому мороці впалих туманів,
Лиш шерхне щось тихо чи капне неждано –
Це осінь чаклує, чи сон, чи омана?..
29.10.23

Двірник на дворі збирає блювоту
Механік лаштує двигун під капотом
Санітар рехабу опускає верх пляшки
А я доїдаю черговий твір Кафки
Хто я й для чого, могли б підказати
За кого сьогодні бюлетень свій віддати
Яка партія зробить мене щасливішим
З трибуни не чутно, зберися повище

Хрускіт зрізаних нігтів шумить під ногами
Не хвилюйтеся панове, тепер і я з вами
Такий же, не знаю чого сам бажаю
Мушу бігти до точки прийому товару
Мушу зле і хороше міняти місцями
В святковий пакунок тротилу напхати
Відпроситись у боса, поки в штани не наклав
Сховайте шапки до кишень
Марний марш балаклав

Тріщить вогонь війни ген-ген за небокраєм,
І сиві пасма він пускає в небеса.
Густющий хмарний дим усе оповиває,
Обіймами стискає присмерковий сад.

Шепочуть тихо щось уста пошерхлі вітру,
Вслухаються у спів зажурених цикад.
І згущує мазків свою ясну палітру
Художник-вечір легко - дивний дивогляд.

Так хочеться мені хоч в цей відносний спокій
Поринути цілком, допоки не пече.
Геть розчинитися у тиші цій глибокій,
І брату-затишку схилитись на плече.

28 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

І не стрілятиму аби…
Бажав би вцілити, хоча…
На цвинтар йдем ми щодоби
Ось і сьогодні дитинча…
Зібрало всіх, хто ще вцілів
По волі Божій - Божа воля…
А лють така, бракує слів
На кожен гнів по три пістоля…
Я не стрілятиму аби…
І на чуже не претендую
У горлі кісткою гроби
Хіба воно того вартує?!
24.10.2023.

Знаєш, насправді говорити про вічність у нас не заведено,
Точніше можна, та швидше за все не варто,
Це вірус, який потрапляє у кров з легендою
Про бога, про небо,
Про те ким ти є, і ким намагаєшся стати.
Велика нудьга говорити тоді коли й сам
Не знаєш правди, читаючи Вайлда та Раскіна,
Інтуїтивно довіряєш красивим ідеям, словам,
Для того, аби упевнитись і просто чуже привласнити.
Найвірогідніше говоритимеш про чорний, зелений чай,
Каву без цукру, про осінь, про вакцинацію.
В цих розмовах прихована вічність про яку мовчать,
Особливо в кафе, особливо коли сімнадцять.
Вічність лякає, як лякає моральна проповідь,
Настанови священика, притча Христа про невід, та
Одним вже запізно відважуватися на опір,
А юним потрібно служити земній королеві.
Люди, жартують, випивають, відволікаються,
Як студенти, прозиваючись лекторці «Парадигмою»,
Вони проживають життя у розвагах, а пізніше каються,
Через те, що приходить старість, і ту, що стоїть за спиною.
Так,
Вічність...
Це, мабуть, складна і надто загальна тема,
Про таке не говорять, а більше мовчать. По-суті,
Вдивляються в тишу і слухають вилиту темряву
І коли помічають, то тільки її відсутність.

09.10.2023

Із срібної павутини бабиного літа
Виткала таке чудове мереживо осінь,
Поміж дерев розвішала, нехай сяє звідти,
Мов серпаночок прозорий.Та й моє волосся

Мережива того колір нині уже має,
Між русявого снується срібна його нитка.
Але осені у серце я ще не впускаю,
Там мелодія лунає хай літечка-літа.

2023 р.

Так її в обіймах душить
Невгамовний буревій,
Що від болю стогне груша:
Перестань… Спинись… Не смій…
Я від пестощів немилих
Натерпілась досхочу, –
Смагле листя розгубила
І на холоді тремчу.
28.10.23

о міфу фіміам… ні сміху… ні сльози…
і виживає тінь сліпого архетипу…
жертовна кров тече судинами лози
помре любов одна… ні окрику… ні схлипу…
і залисніє лист осіннім янтарем…
Міда́с ковзне плечем замисленого лісу…
нависне рідний дім небесним вівтарем…
прокинеться Улісс… зостанеться Каліпсо…
усі стежки – в казки… лякливі… безпощадні…
і стеляться нитки під ноги Аріадні…
Фома поміж епох розмахує руками…
і забирає Бог дівчатко з сірниками…

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха,
Коли юдеї різали побратимів тільки за те,
Що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,
Не поталанило Виговському й Дорошенку,
Ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..

І.
Видатний український поет
Написав шедевральний сонет
І вчинив офігенний банкет
За державний, звиняйте, бюджет.

ІІ.
Видатний український поет,
Начитавшись московських газет,
По тяжкому сходив у клозет
І загидив увесь інтернет.

ІІІ.
Видатний український поет
З бодуна шугонув у бухвет.
Засосав і таке написав,
Шо дурдом три доби зависав.

Тілом шастає дух престарілий
І відверто штовхається в нім
Досить справно, по-батьківські вміло
За добу, через раз, разів сім…
Я і так, я і сяк - ніц контакту…
Вже й благав і просив: - Не гріши!
Дочекатись нічного б антракту -
Розкроїв би завчасно пошив…
Та не впоратись нині одному…
Від народження дні… хай їм грець
А тим більш й дефіцит на солому…
Ну а що як встелю вітерець?!.
24.10.2023.

Поет не може не писати,
все стерпить праведний папір —
у тихім затишку кімнати
з думок народжується твір.

Оздоблена барвистим словом,
крапками, комами, тире,
сльозами зрошена і кров'ю,
поезія в безсонні мре.

У вірші образи ліричні...
з пера немовби із ковша
стікає у безмежну вічність
творця знедолена душа.

А хтось читає і сміється,
паплюжить і бере на глум,
тому, що інколи до серця
торкнутись важче ніж до струн.


27.10.2023р.

Лист застряг в решітці, що вікно
відмежовує від в’янучого світу.
Дякую за нього! Болісно.
Розквітанням серце не налите.
Не зійшло посаджене зерно.
Не пустило пагони прекрасні.
Лишене непоєним, воно
стиснулось під збайдужілим нащо.
Нащо?
Справді, нащо ті ростки
на засаджених городиною грядках?
Лобода, а може й реп’яхи –
безладу першопочатки.

Лист тремтить в решітці, у вікно,
відбуваючи, ще трохи надивитись.
Від-буття настане все одно.
Поки у-бутті – любити.

27.10.23

Мов довгих марень явний вияв,
Чи серцем зроджений мотив, –
З’явилась ти, яку я в мріях
Ще юнаком собі створив.
Я упізнав тебе відразу,
Хоч сном солодким видавсь яв, –
І радо вимовив ту фразу,
Яку давно напам’ять знав.
“Люблю тебе…” Промовив щиро
І слів цих з пам’яті не стер, –
Любить тебе – це серця вирок,
Якому радий дотепер.
Люблю за те, що ти є поруч,
А не поділася кудись, –
За те, що рухаємось вгору
І не спускаємося вниз.
Моя красуне чорнокоса,
Моя любове зазивна, –
Ти стільки радощів приносиш,
Що щастя звідую сповна.
Зорієш ясно звабним світлом
І звеселяєш душу й зір,
Мені всміхаючись привітно,
Важкій порі наперекір.
27.10.23

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»
P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те, що досвідом беруть люди у природи.

Ваше ім’я – вітер…
Ваше ім’я – сім літер…
сім звуків – музика дивних арф
сім веселкових фарб…

Ваше ім’я – тайна
слово моє – останнє
послані в небо сонми осанн
світлої панни сан…

Ваше ім’я – хвиля
крила мої накрила
сили і слабкості вічний сплав
все що я проспівав –
Ваше ім’я…

Лоскоче ніжно ялівець…
Мандруєм поглядом по небу…
Бо саме славний острівець -
Нічна самотности потреба…
А зорі?.. в зорях ясен цвіт
Там десь обійстячко бабуні
Поміж цимбал, поміж трембіт
Шепочуться багатострунні…
Аж ялівець принишк, завмер
Не кожну ніч такі сюрпризи
Цікаво, хто гіпнотизер…
Хіба голубка? голуб сизий?
Невже я знову в снах наснив
Не може бути… щось аж надто
Почнем набігом від ціни -
Як шанував й навчав нас тато…

Та відколося "чомусь"
Відсторонилося у часі…
Щоби дістатися комусь
В новій, до сказу, іпостасі…
10 - 23.2023.

Усе було на нашому віку:
любов і зрада, успіхи і горе,
краси і болю море неозоре
усупереч і завдяки совку.

Буває, із вологими очима
викреслюю минуле у журбі
за тими, що лишилися живими,
але свідомо зрадили собі.

І це найтяжче із переживань,
яке або нікого не прощає,
або не уявляє того краю,
де Інь урівноважується Янь...
у світі нереальних сподівань
омріяної долі не буває.

10/23

Дівчина, що блукає тонкою ниткою сузір'я
Ти шукаєш любови чи може прислів'я
Яких слів тобі треба знайти
Ти серед космосу, ляж і засни
У маренні знайдене скажеш
Що побачеш розкажеш
розкажеш мені
хто прийшов до твого легкого тіла у ві сні
Які слова ти сказала
Що за прислів'я згадала
Я сказала йому лиш одне
Я кохаю тебе, як саму себе

Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!

Ви уявіть собі – у лісі заблукали
без компаса. Дорогу як знайти?
У школі за дерева вам казали,
як північ або південь віднайти.

Я вам дивуюся, усе елементарно!
Вас кури засміють, не те що півень –
гадаєте, ходив до школи марно?
Ялина – північ, ну а пальма – південь!

Ще вчора дощ мрячив холодний
І затишку як не було,
А нині виглянуло сонце
І розсипає скрізь тепло.

На струнах бабиного літа
Вже виграє пустун-вітрець,
Мелодія лунає срібна,
Що ноги просяться в танець.

Кленовий лист багряно-жовтий
Кружляє й падає в траву.
Дивує знов красуня-осінь
Й дарує чарівну красу.

2023 р.