Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо –
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!

Зима 2017

Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!

Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: чи буде зиск?
А як не буде, нехай прямує на небеса...
Ні то не сльози, ні то не сльози... Пуста роса.

Маруся тихо собі шептала сім молитов...
А я ж не крала, ні я не крала його любов...
А Гриць же вабив, а Гриць же звабив. Чия ж вина?
Любов отрута, любов трутина. Я п'ю до дна.

Чи любить милий? А як не любить, нехай умре!
Ні, я не вірю! Мій милий Грицю, кохай мене!
Я ж маю очі такі глибокі, і чорні брови
А у придане я маю в стайнях воли й корови!

Варила зілля, варила трунок і все питала:
Чи я ж то свого гарного Гриця та й не кохала?
Чи я б не була йому за любку на все життя?
З усіх дівчат на вечорницях - найкраща я!

На ранок встала і заспівала... Сумних пісень...
Гей, милий Грицю, твоє кохання ясне як день.
Ну зрадив милий, ну зрадив любий. Най буде так...
Але ж мій любий, мій милий Гриць ще той козак!

Зіллю отруту під пень старезний - нехай росте!
А ти мій Грицю, мій любий Грицю, кохай мене!
Що ж ви, дівчата кінця такого чи не чекали?
Як не прощали, то не любили і не кохали!

Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
Вибачайте пані та панове,
Добровольці Божої чоти
Нададуть мені хоча б пів слова -
Я пошлю нараз під три чорти…

Вибачайте пані та панове.
6.02.2023.

Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
Мигочуть зорі опівнічні,
Немов згасати час прийшов, -
Природа гарна тим, що вічно
В ній не триває аніщо.
08.02.23

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.

11.02.2017

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.

Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?!

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

10.02.2017

Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?

Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.

Чути лиш крап і крап, –
Скрапує ніжність.
Й стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап

Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси.
Ніжність фарбує роси.
Ні, не буває так!

09.02.2017

Світові боляче знатися з цим жалем.
Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.

Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Люди й меандри річок називали б зрадами,
Щоб не коритися плинності й сивині.

Світові совісно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами...
Світ поглинає, та все вивергає нас
З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами...

08.02.2017

Дико отак вкриватися інеєм, коли ти не поруч.
Вабити бджіл нектаром солодким при твоєму найменшому усміху.
Поспіхом в жменю збирати легковажно просипані слів блискітки.
Не квітни для інших, я тебе уквітчаю власноруч!

Губи твої – пелюстки чайної рози: не впитись, не надивитись.
Привіт твій, як вітру легкість, тонкість хвилі морської.
Спокою в голосі, та тільки не спокою в серці прошу!
Дайте їй вічності, всі сили небесні, радості дайте!
Дайте їй легкості й щастя!

Дико отак вкриваюся інеєм, коли ти ховаєшся.
Ваблю усіх мимохідних, коли на мені твій усміх.
Поспіхом в жменю збираю слова, не для мене розсипані.
Не квітни для інших, бо я вже для тебе насіяв квітів!
Більшого не проситиму.

06.02.2017

Кохаю тебе без меж
Кохаю тебе, авжеж.
Кохаю тебе зрання...
Навпошепки, навмання.

Кохаю тебе вполудні,
Кохаю у липні, грудні...
Кохаю увечері теж,
Кохаю тебе без меж!

І уночі невпинно
Кохаю тебе сумлінно!
Кохаю необережно,
Хвилююче і бентежно!

Кохаю тебе уголос,
Кохаю твій стан і голос
Кохаю твій вид ясний!
Кохаю, Коханий мій!

Кохаю я повсякчас
У профіль і у анфас!
Кохаю - нуртує кров,
Авжежто це й є любов!

Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
Пристанеш до гучного рою.

І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки...
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.

Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.

Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.

06.02.2017

Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, – то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.

05.02.2017

Так палало й тоді, коли ти переходив за тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.

Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців та начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!

03.02.2017

Тож, ти мене удосвіта згадаєш,
Коли проснешся й глянеш у вікно?
Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно:
Не вибратись, не впасти нижче! Знаєш,
Пишу тебе по стінах. Полотно
Біліє, як мої холодні руки.
Мовчи! Мовчи, бо і найменші звуки
Обірвуть марення. Не втратити б... Мовчи!
Пишу тебе й ці очі... Ти згадаєш?
Зникаєш.

01.02.2017

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними — радість,  сум  чи  відчай?
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають чари осадом гірким.

        Я — не герой, не принц, не чорний лицар,
         А ти  — не королева із казок.
         Чому ж тоді із безлічі стежок
         Ми на одній з тобою опинились?

Моя любов  —  це кара й благодать...
І сміх, і плач, зневіра та натхнення.
Без тебе вже немає сьогодення,
Як і, на жаль, майбутнього нема.

         Сім днів весни злетіли, наче вітер
         Зірвав квітучі білі пелюстки.
         Є «ти» і «я», не впевнений, що «ми»,
         Та мрію ще вернутися в наш квітень…



08.05.2022

Допоможи таким як сам
Бо ми усі є побратими
І день полегшає на грам
Окрім Сльози на поштовх Рими…
Без них ніяк… вони як рух
Як той маяк, що моря зверхий
Поміж неправд, поміж задух
Допоки світ слабкий і ветхий
Допоможи… їх Святість жде
( Я буду теж на переправі... )
Окрім Повсюду і Ніде
І не забудь в якій октаві…
До-по-мо-жи…
6.02.2023.

Ти десь тут, поміж інших, ти десь
На перетині меж, на відстані,
Що долається подихом ніжності,
В переплетах дротів і мереж.

Ні, не поглядом, словом бентеж!
Ти також не про мене мріяла.
Ти примари струсила віями,
Не хлопчисько я врешті-решт.

Але десь, на обриві меж,
У мережі шляхів скуйовджених –
За забавками долі стеж.
Ми назавтра про це продовжимо.

01.2017

Світ на хвилину завмер.
Захват –
Ти посміхнулась!
День затремтів від твоїх знамен.
Згодом
Минулось.

01.2017

Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша, –
Чи не вкраде?

Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь, розкладений духом гниття,
Духом жури.

Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.

Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.

30.01.2017

Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.

30.01.2017

Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!

Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!

Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька.
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.

Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!

30.01.2017

Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде із них слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.

Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.

29.01.2017

Я – зерня. Я на твоїй долоні.
Лиш не втрать, виронивши у трави!
Стане жаль, з розпачу гаснуть скроні.
Від жалю тліє душа й в заграви.

Я – сльоза, пещу засмаглі щок.
Ким був ти в миті, коли не плакав?
Як печу, з серця знімаю вроки.
Серця жар – маком посеред злаків.

Я – дитя, сонце в небеснім лоні.
Я в тобі тисячі літ зростала.
Ось мій дім – теплі, шорсткі долоні.
Ким був ти, доки не я світала?

26.01.2017

За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
Він ховався від вас й усіляких наук.
Він у по́сті тривав і тримав голубів,
що витали над світом людей і богів.

Чи, бувало, гроза, чи повальний знетрус,
він одне розумів: він не Стус, а загруз.
На околиці міста, якому каюк,
він молився за вас в Асамблеї Наук.

Хай чекаєте просто на відповідь зла
і ховаєте штамп у незлі́ ремесла,
але він, необманутий, пише щодня
на простому папері римуюче "я".

31 березня 2003 р., Київ

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

А війна зруйнувала і села й міста
Та горять пшениці і палають ліси,
Над убитою матір"ю плаче дитя.
Подолати це горенько де взяти сил?

Гинуть не тільки люди, а звірі й птахи,
Лише чути як смаленим пір"ям смердить.
Нам накоїли лиха ці злі вороги,
Але ми переможем, позбавимсь біди.

Наші воїни мужні найкращі з усіх,
"Другу" армію світу зуміють здолать.
І розквітнуть сади, заспівають птахи,
Сонце миру у небі тоді засія.

2023 р.

І
Словом…
прямі паралельні не пересікаються.
В жодній теорії на геометричній плоскості,
за умови коли художник
не засвідчить ідею умовності
в перспективі. І лінії сходяться,
за плечима його фігур. Словом,
фігури, його приближені
до химерного світу прямуючи,
прямою виходять з часом
на схвильований серпантин.
З тим, фігура перетинається
з паралельними їй фігурами,
піднімаючись вгору сходами,
і виходить на коридор.
Там продовжує лінію скручену
за стіною покрученим проводом
світлом люстри і світлом вивіски
проростаючи в кадуцей.
Словом,
тут дві прямі зустрічаються,
на підлозі, де світ шахівницею, -
ферзь на чорному і протилежному -
ходить кроком хитнувшись назад.
Першим чином, вони обміняються
довгим поглядом. В точці погляду,
Дві прямі неодмінно сходяться.
І не тільки. Тут перший шах.
ІІ
Словом,
лінії знаджені формою,
і освячені світлотінню;
світло, мабуть скипіло бронзою
і розлившись наповнило плоть:
невисокою, повногрудою.
Розсип світла хитнувши неспокоєм,
до плечей повело облямівкою
пишне, темно-русяве каре.
Крила книг огорнула обіймами.
Назви тисненням золотом блискають
ледь читається в літерах: «Біблія»
в ілюстраціях майстра Доре.
А під нею, за авторством Текерей,
мабуть з «Ярмарком марнославства»,
що мовчить прикусивши закладку,
де Ребекка шепоче своє:
- Дорогенька, наш жереб кинуто!
Лоском клуб із хмільного плісе.
ІІІ
Не важливо, насправді – байдуже,
що читатимеш ти коридорами,
чи товсті фоліанти з романами
чи поезію, чи псалми.
Упродовж розпашілого полудня,
сонцем стіни умить наливаються,
за якими вона захищаючись
відбиває твій шах королю.
Та здається от-от закохається,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
ІV
Словом впевнена, словом звужена,
знає звідкись усі пропорції,
варіанти. Ходи прораховані.
Що підходить слоном прикидаючись
їй давно, як знайомий пішак.
А за ним не мужчина ховається,
а насамперед словом улесливий
драматизмом підбитий, зіпсований
нерішучий фіґляр та поет.
А тому говоритиме втомлено,
навіть трохи даремно-змучено,
театрально, із жестами, вдавано
позіхаючи в серці слів.
Як тигриця, що в спеку мружиться
незважаючи зовсім на витівки,
як ричить по-дитячому, бавиться
тигреня підкрадаючись, їй.
Та здається от-от закохаєшся,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного,
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
V
Мій друже, - всміхаючись вимовить, -
і навмисно вперед забігаючи,
незворушно добавить: - Вибачте,
я не ваша, і ви – не мій.
Ви всього лиш придумали партію,
підхопили мій погляд втомлений,
зачепились за книги, крилами –
залопотіли услід. Ах,
знай, можливо, коли б пострічалися,
ми раніше, - я в цьому впевнена,
безсловесно умить закохалися б,
тільки зараз не станеться так.
Я чекаю, погляньте, на іншого,
що збирається йти на побачення,
за дверима, ось тими – білими,
за якими його кабінет.
І скажу, я відверто, признаючись,
без нальоту погорди, - з вдячності,
що ви роздивилися в погляді,
ще не зовсім безглузду мене.
Я ж не бачу у вас – потрібного,
Ба, вірніше, мені підневільного,
Чоловіка, що йти наміряється,
Паралельно з отих дверей.

28.08.2021

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Приходять вірші на світанні,
Неначе спогади про сни
Непередбачені і ждані,
Відверті й повні таїни.
Приходять вірші на світанні
Та будять сонного, авжеж,
І несподіваним звучанням,
І осявання світлом теж.
Приходять вірші на світанні
Та грають барвами всіма
Манери, тону, виконання
Так, що вже спокою нема.
Вони з’являються нізвідки
І в серці будять почуття, –
Вони думок і вчинків свідки,
Постійні свідчення життя.
07.02.23

І не прошарок, шар бетонний
Прикрив завчасно, уберіг…
І ми, схилившись в ніч безсонну,
Тримались опліч… хто як міг
А котик ніжний, незнайомий
Усівся поруч… диво - кіт
Переманив до себе втому,
Згадавши весь свій алфавіт.
Ну як-не-як боєприпаси…
Тепер не боязно і нам.
А бомб - три крапки - як прикраси
Прийде той час, усі віддам…
6.02.2023.

Перше слово на чисту сторінку,
Чорний сніг на незайманий лан.
О, якби ж хоч, мов хліба скоринку,
Хоч комусь, хто наівся оман...

Хто вже ситий облудливим трунком,
Хто напився його гіркоти...
Хто живий, хоч з спустошеним шлунком,
Хто наівся лише глупоти.

...Але марно...Нічого не вийде.
Слів потрібних у світі нема!
Хай на чорне - незаймана прийде,
Гола істина, навіть - німа.

Лютий.2023

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Все, що твоє. Ти живи. Попри те, що усюди німа біда.
Що червоніють Сонце мертве, мертві дерева й свята вода
Тут не рятує нікого. Лиш проростає рідна земля оця
Гіллям вербовим і першоцвітом крізь ще гарячі чиїсь серця.

Снились солдатам в окопах мавки тендітні в місячнім сяйві трав.
Більше не сняться. Кожен із них вже десятки разів помирав.
Сонце червоне. Мертві дерева. Місяць входить в хистку межу.
Ти бережи себе. Я тут для тебе вже якось себе збережу.
2023 рік

Дивлячись на візерунки води,
забуваєш про все.
Вдивляючись в нечіткі орнаменти,
поринаєш глибоко в себе.
Чуєш плескіт синьої води,
яка омиває твою душу.
Швидкість течії
несе кров в твоїх жилах.
Вона прискорює твоє серцебиття
і робить важчим дихання.
Тисячі думок.
Тут вони прокидаються
і плутаються в голові.
Під сонячним світлом
вони вразливі до болю.
Їх вбиває сонячне тепло.
Їм дико заважає твоє терпіння.
Сила у твоїх руках
і вогонь у серці.
Вони бояться потонути
у чистій воді.
Вони жахаються голосу
лісових пташок.
Їх перекрикує спів.
Їх убиває тепло.
Думкам найтяжче бути у неволі,
пов'язаними кайданами сонця.
Найгірше бути їм під небом,
а не ховатися в тіні.
Вони звикли бути ланцюгами.
Колючими мотузками
із товстими шипами.
Вони затягують все вище,
все ближче до твоєї шиї.
Душить їх брехня,
їх дивакувата посмішка
й улесливі слова.
Течією довгої ріки,
несуться нікчемні думки.

06.02.2023

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

У тихій гавані обставин
Погруз у власній колії…
Ми тут колись ловили гави,
Сприймались ними як свої…
Ось що тепер воно се значить…
І хто те знав - змінив маршрут.
Я що зазря шукав апачі,
Змінивши сотні тих батут?
Я що зазря про індіянців
Тягнув все те з бібліотек,
Щоб все дісталося чортяці
Якихось там… для дискотек?
Щоби глумились наді мною?
Втопчу і душу в колію…
На те й родили нас весною
Волію й
Божеволію
6.02.2023.

* * *

Мандрувало Горе білим світом –
та й до України добрело.
(Бог потер і скроні, і чоло,
втім… Ну чим би Він
зарадив
звідти?).

Зі старих знущалось і малих;
з носіїв цивільного і хакі…
Потерпав Ірпінь, боровся Харків;
Святогірськ
про звільнення
молив.

Триклятуще, йди негайно геть
з нашої стражденної Вітчизни!
Стрілось би в росії із нечистим,
влаштувало б там кривавий герць.

Їх роби каліками й мерцями!
Та мовчить.
І нич не обіцяє.

Двадцять четвертого лютого
Блокада душ і кінобуднів…
Будь що спитайте у будь кого -
Не буде тим, ким був у грудні…

Пролита кров… примирень муки
Одне у снах… а інше в ранах
Із неповернень скличуть внуки
Якщо не звабить знов омана…

І всяде біль у Слово Боже
З усіх на світі знаних воєн
І мовить тихо: - Досить може
Привчати люд до співу строєм…
6.02.2023.

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

То Ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То Ви читали уривки щастя, уривки днів?

22.01.2017

Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.

Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину –
Засохли серце, душа й вуста.

Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння.
Але з-під товщі цих вод – веління:
Почни писати йому листа!

20.01.2017

Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.

19.01.2017

Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

Як же то щемно – птах поселився в грудях,
Крила розправивши гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить – не опора твоє плече.

18.01.2017

Не зникай!
Щось сповнило очі їдким і пекучим.
Не зникай!
Передчасно вже скучила.
Ми не заручені та ніколи такими не будемо,
Тільки я, здається, споконвіків і навіки приручена.
Не зникай, бо болючі ці миті мені не під силу знести.
Не під силу, прости!
Відпусти, – могла б попросити,
Ти б виконав.
Та неспитого грішно було б на землю пролити,
Святого неспитого.
Тому не наважусь просити
Спокою.
Якою ж видалась гра ця жорстокою!
Як жорстоко пожартувало небо, вселяючи наші душі в тіла
Так невчасно і так ненароком,
Як від напасти.
Я б могла,
Та неспасенного не спасти.
Не зникай, допоки жива
Ця мить, ця оглушлива тиша, ця терпкість.
Крізь роки, в яких я ще, або вже не твоя,
Благаю, доки вона жива –
Не зникай!

08.01.2017

Засяяла!
Дивись, як високо і як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
Не згасне.
Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!

07.01.2017

Ти – глиба,
з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
Я – метеорит,
що вже впав у твою ковилу.
Я надто невдячний –
ніколи не стукаю в двері,
заходжу, сідаю,
приймаю, як хліб, похвалу
за вірші свої
і за риму свою кострубату
я мало беру –
мідний ламаний гріш, і не більш.
А тут –
ти осипала всім, чим багата ця хата,
і я вже не знаю,
навіщо читаю цей вірш.
Є очі у тебе,
яких в Україні немає,
і навіть,
якби стала жінкою наша земля,
навряд чи їй вистачить
Дону, Дніпра і Дунаю,
щоб викапать очі
ще глибші, ніж туга твоя.
Ти маєш волосся,
з яким порівнялися б ночі,
усі, які є
у безмежному Всесвіті цім,
і шию шовкову,
мов пам’ятник з Божої площі,
напроти якої
я ставлю небесний свій дім.
Тебе возвеличу,
ти – глиба, якої не буде,
щоб я
розбивався об неї по стільки разів!
Ти – та,
хто мільйони поетів розбудить,
щоб тільки один
так зайшов, подивився – і сів…

8 липня 1996 р., Богдани́

Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, о лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.

Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні,
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.

05.01.2017

Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!

05.01.2017

І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.

04.01.2017

А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.
Хоч більшість посміялася з тих слів:
Татари тут? Того не може буть!
Чого би їм забратись так далеко?
Повірити в таке було нелегко.
Та князь, заледве вістку встиг почуть,
Хоч хворий був та рішення прийняв
Одразу, на другі не став чекати.
Став посполите рушення збирати,
Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
Можливо, сам би і в похід повів,
Але хвороба заважала тому.
Тож передав командування всьому
Він гетьманові Кішці та велів
Ще маршалкові Глинському у того
У перших бути підпомічниках.
А князя слуги знесли на руках
Аби до Вільно відвезти самого.
Зібралось швидко рушення якраз,
Бо ж нас на сеймі вже було багато,
Копійників ще зміг князь надіслати
Нам польських, хоч корову. Та для нас
І з того поміч. З Ліди відійшли
У кінці липня. Кілька днів по тому
Загонові вдалось сторожовому
Й татар зустріти, бо вже ті були
Від Ліди поряд, здобичі шукали.
Та наші швидко порубали їх,
Шістьох, щоправда, полонили з тих
Для «язика», бо ж досі ми не знали
Нічого достовірно про орду –
Де вона є, які у неї сили.
Татар отих хутенько допросили,
Ті все й розповіли нам до ладу.
Що хан не сам відправився в похід.
Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
Уже вогнем пройшли міста і села,
Лишили по собі кривавий слід.
Десь попід Клєцком та орда стоїть,
Чамбули по окрузі розпустила.
Яка була в орди тієї сила,
Зі слів нам було важко зрозуміть.
Та сила, очевидно, чимала.
Під Новогрудком постояли день.
Загони, що відстали, почекали,
Молебні у всіх храмах посправляли,
Чекали, доки сонечко зайде
І в сутінках вже рушили в похід.
Вже війська десять тисяч майже мали
І всі кінні були, тож поспішали,
Направилися на південний схід.
Десь там під Клєцком купчилась орда,
Туди якраз ми шлях свій і тримали.
В Осташино прийшли, заночували,
А вже під ранок з криками: «Біда!»
Бояри із навколишніх дворів
На змилених примчали до нас конях.
Кричали, що татари слідом гонять,
Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
Можливо і блукав який загін,
Що здобичі шукав був по окрузі.
Та військо то тримало у напрузі.
Зібрались воєводи, як один,
Подумали, як далі нам чинить:
Чи по окрузі тих татар ловити,
Чи то на кіш всім силам поспішити?
Рішили: наші сили не дробить,
А бити в саму гущу ворогів.
Отож відволікатися не стали,
На Ішколдь всіма силами помчали.
Вже там передовий загін зустрів
Орду десь із півтисячі татар,
Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
Накинулися наші всім загоном.
Таким був несподіваним удар,
Що та орда під шаблями лягла,
Лиш купка через Ушу перебралась
І, очевидно, до коша помчалась,
Про наше військо вістку понесла.
Під Молевом заночували знов,
А зранку гетьман захворів зненацька,
Не зміг і на коня свого забраться.
Хоч лікар і пустив у нього кров
Та вже який із нього воєвода?
Потрібно було іншого обрать.
Не стали командири тут гадать,
На Глинського дали всі дружно згоду.
Михайло Глинський родом із татар,
З Мамаєвих, казали ще потомків.
Мамаїв син колись примчав у Троки,
Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
Князь йому землі на Сулі віддав
Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
Заслуги вже перед Литвою мали.
Михайло сам татар прекрасно знав,
Всі хитрощі, усі маневри їх.
Хто ж, як не він орді міг раду дати?
Ще й встиг по закордонах побувати -
В Європі. Вчився у краях отих –
Німеччині, Італії, також
В Іспанії. Прийшлось повоювати
В Саксонії, там досвіду набрати.
Хоч молодий – досвідчений. Отож
І вибрали поміж усіх його.
До Клєцка зовсім мало залишалось,
Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
Й пішло, хоч озиралося кругом,
Чекаючи, що налетить орда,
Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
Але орда за річкою чекала.
Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
В обід села якогось досягли
Над річку Лань і з пагорба уздріли
Орду, що вже налаштувала стріли,
Щоб річку ми здолати не могли.
Не нападала проти нас орда,
Але й втікати зовсім не збиралась.
По-перше, не уся іще зібралась.
По-друге – заважка її хода,
Бо здобич іти швидко не дає.
Ми б все одно у полі наздогнали.
Отож вона стояла і чекала,
Якісь у неї, мабуть, плани є.
Ледь ми спустились ближче до ріки,
Як хмарами в нас стріли полетіли.
Татари вбити здалеку хотіли.
А в них стрільці досвідчені-таки.
Та в нас рушниці і гармати є.
Ударили у відповідь негайно.
Стріляти наші також можуть файно,
Тим більше, наша зброя далі б’є.
Так три години перестрілка йшла,
І мусили татари відступити,
Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
Нам шкода з того незначна була.
Під вогневого бою прикриттям,
Дерева стали ми кругом валити,
Дві міцні гаті через Лань мостити.
То скорше справа удалося нам.
Поки ще ліва не готова гать,
Не слід було у бій комусь рушати.
Та так схотів хтось слави здобувати,
Що на сигнал вже не схотів чекать.
Якийсь Копець, що писарем служив
У пана Забере́зинського раптом
Став шляхтичів в атаку закликати
І військо не готове ще повів
На другий берег. Січа почалась.
Татари миттю гуфу ту обсіли,
З усіх боків в них стріли полетіли.
Кров на траву шляхетська полилась.
Багато хто під шаблями упав.
Копцю самому голову зрубали
І на списі на пострах нам підняли.
Тоді вже Глинський й сам атакував.
Поки татари били правий край
І усі сили у той бік стягнули,
Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
Князь булаву угору зняв: «Давай!»
Врубались у татарські лави ми
Так стрімко, що надвоє розрубали.
Тут праві гуфи також піднажали.
Затиснуті між гуфами тими,
Татари опір поки ще чинили.
Ще, мабуть, сподівалися на щось.
Якби нас в річку скинути вдалось,
Тоді б вони нас все-таки розбили.
Тим більше, що гармати вже мовчать
Аби в своїх не втрапити, бувало.
Отож татари люто насідали.
Князь двох коней устиг вже помінять,
Бо убивали. Сам же був живий
І, навіть, не поранений, що дивно.
Він у атаку кидався сміливо,
Вів за собою латників у бій.
У розпал бою (ще й кінця не знати),
Сигнал подав і раптом на очах
На пагорбі піднявся польський стяг,
Хоругва польська, що мала стояти
За пагорбом ховаючись, ураз
На пагорб той спокійно піднялася.
Татарам та обставина здалася,
Що нове військо в поміч йде до нас.
Тоді уже не стрималась орда.
Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
І потягли орду всю за собою.
Та тут чекала на татар біда.
Найперші ще проскочити змогли,
Та річка Цепра надто болотиста.
Взялись татари в ті болота лізти
І сотнями в болотах тих лягли.
І річку Цебру загатили так,
Що по їх трупах ми, не мов по гатях
Могли за річку й за болота гнати.
Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
Частина з них до Клєцка відійшла.
Там ми їх попід містом оточили
І всіх аж до одного перебили.
Яка то радість у людей була,
Яких татари у ясир погнали.
Звільнили ми багато тисяч їх.
Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
Тоді в орди татарської забрали.
Та перемога ще не вся була.
Адже чамбули краєм розбрелися,
Міста і села грабувать взялися.
До них, нарешті, черга теж дійшла.
І знову Глинський хитро влаштував.
Велів загону, наче кошем стали
Та ще й татарську одіж одягати,
Аби зарані хто з татар не взнав.
Пости розставив скрізь сторожові,
Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
Аби належно кожен зустрічати.
Хто поодинці був, велів ловить,
Щоб часом вісті не дійшли татарам.
І став чекать. Уже десь за три дні,
Одна розбійна зграя по одній,
Неначе вівці у свої кошари,
До Клєцка ті чамбули потяглись.
А ми уже тут стрічу зготували.
Татар побили, здобич відібрали
І вже тоді додому подались.
Отак от Глинський тих татар побив
І з ним ми перемогу святкували.
У Вільно нас героями стрічали
І пили меди ще багато днів.