На далекім небосхилі
постає краєчок сонця.
Вишні віти ніжно-білі
заглядають у віконце.
        Десь пташки зацвірінчали,
        й знов навкруг постала тиша...
        Лиш в обличчя без печалі
        вітерець ласкаво дише.

Боже! — думаєш,— Навіщо
ця краса несамовита
ще буяє, квітне, свище,
променистим брудом вкрита?
        Що вона зробила злого,
        Що людська нечиста сила
        Просто з розуму дурного
        Так її занапастила?

А вона й не переймає,
знай — живе собі на втіху.
І нікому не картає
за погордливість і пиху.
        Мати ніжна, земле мила,
        що мудріш за все на світі,
        все забула, все простила
        нерозумним своїм дітям.

Неопалена купино!
Над тобою сонце сходить.
Моя люба Україно,
мій згорьований народе.
        Поможи йому, о Доле,
        аби знов не гнав за обрій,
        ніби перекотиполе
        вікопомний той Чорнобиль...

Який безмежний світ,
Бездонна глибина і неозора ширина,
Його магічна сила та краса,
І загадкова тиша.

Всесвітня сила притяжіння,
Картину світу візерунком вкрила,
Сузір*я та Чумацький шлях,
З зірок створила знак.

І думкою летиш у глибину,
Пізнати хочеш ти його красу,
Які проходять там процеси?
Утворюються і летять до нас комети.

Які там кольори?
Які там дмуть вітри?
Які там гори і долини?
Які небесні створюють картини.

І що там далі, далі,
Безмежні далі, майбуття,
А серце все вистукує, то і твоє-
Нове життя, нове життя.

Цей світ багатогранний, неозорий,
Народженням і перетворенням життя,
Хотілось вірити, що це на щастя,
На радість нашого всесвітнього буття.

І тоді весь Всесвіт відчиниться подивом німим,
Коли ти дозволиш йому поринути в себе.
Вся ця неосяжна краса є тобою самим
Ти це знаєш, бо відчуваєш потребу…
Жити!
Жити.
Жити....

Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Про Біблію
зовсім забувши
у Слові Його
позосталися
Божі Сини

З речей
безладно розкиданих
по кімнаті
кожна
на своєму місці

Коли ти
просто є
вірші
течуть
безперестанку

Станція
де ніби кожен
місце хоче звільнити
дідові старому
кінцева

Несучи у вереті
дитину
нав'язалась за якимісь
пристойним чоловіком
жебрачка

Вийшовши
з бібліотеки
чимчикую собі
попиваючи з баклажки
чай

Напружену тишу
наукової бібліотеки
порушило
за вікном
гавкання собаки

Хоч і буденна
справа - розігріти
їжу на сковороді
а все ж пахне
філософією

Відчуття неземні, дивовижні
Мене навідують щодня, -
В ту пору, коли зацвіли вишні
Створилося нове життя...

На луки, вкритi шовком трав,
В болото, часто по колiно
Наказ на панщину зiгнав
Селян косити панське сiно.
Глядить ватага молода
Худоби тисячнi стада,
Щоб завжди мали вигляд ситий,
Настил м'який, корм соковитий.
З останнiм сполохом зорi
Тривожать в лiсi тишу сталу
Падiнням стовбури старi,
Знов користь принесе немалу
Продажа жовтої сосни,
Окремо стосiв граба й ясна,
Дощок з осин, деревини,
В якiй потреба повсякчасна.
Зерно, мед, льон, шкури i сало
В мiстах Європи ждуть купцi
За все готовi вщерть i вдало
Наповнить панськi гаманцi.
А в вечiр, зримий iз далека
Суцвiттям тисячi вогнiв
Палац сяйне - мiсцева Мекка
I град музичних голосiв
На десять верст зруйнує спокiй,
В довольствi, в ситостi глибокiй.
Порядком зiр собi розваж -
Шикуються в єдину ланку
За екiпажем екiпаж,
Берлин, каруцу, натачанку
Вiдводять слуги на стоянку
I розпаковують багаж.
Чинам i титулам повага,
У влади свiй авторитет,
Як офiцеру еполет
По вiку кожному розвага.
Там молодь збуджена в танку
Любов'ю грається попарно,
Панок у талiю струнку
Впиває погляд свiй безкарно.
А кожна дiва - дiамант
Вбраний в прикраси з дiамантiв
I найчванливiший iз франтiв
Близ неї лиш сп'янiлий франт.
Усю пихатiсть вклав в осанку
Австрiйських вiйськ високий чин,
Помiж прославлених картин
За руку захiдну слов'янку
По залу водить, в попадях
Розкаже байку про походи,
А погляд скосить в витвiр моди,
В глибокий вирiз на грудях.
Й в пiтьмi вдалося б вiдшукати
Мов бубон лисину суддi -
Блищить, як перед боєм лати,
З ним двi голiвоньки рудi
Не вiдмовляються в трудi
Її легенько поласкати.

Не спіши,
не лети
в невідомі світи,
я прошу тебе…
Ні!
Я благаю.
Бо літак як зліта,
у душі пустота
оселяється, -
щось відмирає.
Хочу глянуть
ще раз
в твої очі
без дна,
і відчути,
як серце палає.
Забери
мене ти
в невідомі світи,
певен будь,
я тебе так кохаю.

История замешана на лжи.
            Хотя бы Клио пожалели!
Весьма-таки достойные мужи
            над ней творили, что хотели.
А кто, и кем, и как был сотворён —
            всё врут легенды, не краснея.
Любви слепить никак не мог Пигмалион.
            Её создала Галатея.

        Припев:
Легенды врут. Легенды врут.
            Не так всё было!
Везде, во всём, и там и тут —
            мужская сила.
Легенды врут! Легенды врут!
            В терпеньи вечном
Не три кита весь мир несут,
            а плечи женщин…


История построена на лжи.
            И всё красиво в том аннале!
Под звон мечей геройские мужи
            чужие царства покоряли.
А кто за кем прошёл дороги все —
            всё врут легенды чернорото.
Когда бухал и развлекался Одиссей, —
            брела по свету Пенелопа.
        (Припев)

История покоится на лжи,
            слегка прикрытой неумело.
Про то молчат, набычившись, мужи:
            своя рубаха ближе к телу.
А кто кого спасал в миру теней —
            всё врут легенды, зло и дико.
Был опьянён своим же треньканьем Орфей.
            Вела из ада Эвридика.
        (Припев)

Ми були каліками й гупали культями в асфальт,
Вимагаючи визнання, пошани та слави,
Дітей на війні губили, зчиняли великий ґвалт
І, зцілені, врешті з ногами лягали на лаву.

Нас можна взяти пучкою, мов сіль,
Але ніяк не прикладеш до рани.
І хоч би хто спитав: «А що, Іване,
Чи вже поминки кращі од весіль?».
А гордий Йван стоїть собі у полі,
Йому колінця терпнуть й градом піт,
І хто б не йшов: дурний, голодний, голий -
Усяк смикне, де треба і як слід.

Ми були каліками й ночами довбали підмурок,
Ми бачили трохи далі, за межі короткого зору,
Мовляв, нас давно там чекають, немов який Божий дарунок,
Бо кожен із нас – Месія, що носить у пазусі гору.

І брама тоді хитнулась – і нас придушило муром,
І стало немов видніше очам, що до крові звикли.
Нам видали руки й ноги, подлубались у макітрі.
Ми стали розумні й модні – їх татко тепер наш гуру.

І хилиться од вітру мій Іван
(хоч сам-один, а вже пустив коріння),
І прикипів язик до піднебіння,
І дубом став вже молодечий стан.
Іванко кличе криком матір-Русь,
А бачить лиш нахабну пику блазня.
«І хто ж тут де? Ніяк не доберу…
Розсудить вас хіба чортівська лазня!»

Ми не каліки, ні, ми не раби!
Усе, що треба, маєм при собі,
Але, чого не зроблять руки й ноги,
Те визріє лише у голові.

Коли ми були каліками, ми бачили значно далі,
Коли ми були каліками, ми знали, чого хотіли
Коли ми були каліками, ми просто ще дещо знали,
А те, про що не знали, ми вигадали самі.

Я виношую в собі, виношую,
Наче квітку тендітну я зрошую.
Я молюся удень і вночі,
Щоби це прояснилось тобі.

Не тамую я, не притуплюю,
Не затримую і не пригноблюю,
Лиш дивлюся у очі твої
І гадаю пробачиш мені.

Не наспівую я, не показую,
Не вигадую і не розказую,
Я благаю щоб ти зрозумів,
Що кохаю тебе я без слів.

Ще рано зустрічати осінь –
Вже пізно кликати весну,
А серце, як спасіння, просить
У тебе усмішку ясну.

А ти прийди хоч в мої сни,
Хоч поглядом торкнись до серця,
Коли на березі весни
Для мене місця не знайдеться.

Льодяну гіркоту розлуки
Я, мов отруту, п’ю до дна.
Весна твої цілує руки –
Та ти лишаєшся одна.

Лягають на стежині роси,
Та все одно тебе зову,
Хоч рано зустрічати осінь,
І пізно кликати весну.

Рано, рано-ранесенько –
Та ще досвіт сонця
Прилетіли ластівочки
До мого віконця.

Ой, летіть же ластів’ята,
Вилітайте зрання.
Передайте на крилятах
Милому вітання.

Прилетіли ластівочки
Та й принесли вістку,
Що вони знайшли
Кохання чародійну квітку.

Рано, рано-ранесенько –
Вийду я із хати,
Щоби ту чарівну квітку
Швидше відшукати.

І нащо хтось сюди приплів
з порослих вереском полів,
з пісень шотландських та балад
те бородате слово "бард"?

В шотландськім кільті, як годиться,
а в нас сказали б, у спідниці,
на слово гостре чи на жарт
він спритний, бородатий бард.

А що в нас спільного — не знаю.
Мабуть одне — своє співаєм.
Щодо спідниці — хай вони!
Волію я носить штани.

«Вірші довгі, мов жіночі ноги»
Ігор Павлюк

Скажіть, бо не збагну цього сама, —
Питання варт шекспірівської драми, —
Чому поети (винятків нема)
Закохані у себе до безтями?

У кучері (в Єсеніна такі ж!),
У вірші довгі, мов жіночі ноги.
Своє — за злото, інше — ні за гріш.
І часто всує поминають Бога.

Беруться вчити, як на світі жить,
Загнать коня в якусь ворожу Трою,
Як птахові літати, рибі плить,
І як нам Україну «обустроїть».

Пиши чи ні, виходить на одне,
Хтозна, де патологія, де норма.
А щодо ніг і віршів — головне
У тім не довжина, а зміст і форма.

І не кричіть: ату її, ату!
Через літа нащадки нас розсудять.
З ногами клопіт — довші не ростуть,
А вірші, з ласки Божої, ще будуть.

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Той чоловік, що боїться грози
- це не ти
Та жінка, що пахне бузком і дощем
- не з тобою
Титри в душі
І зернятко, що звалось любов’ю
Стигне в долоні
Йому не вдалось прорости...

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! І чому не спиться?!
Співає вітер співаночки літні,
А ніч така студена як у квітні…

- Агов, малий, виходь із-за копиці,
Вплети мені у коси полуницю,
Достатньо підглядати й чавкотіти,
Чому б удвох рушник не посушити?!

- Чому б і ні, красуне-чарівнице,
Уже либонь набридли небилиці…
Наберу ягід і мерщій до тебе,
Без зайвих слів, бо їх тобі не треба.

Я підглядав, бо і мені не спиться,
А твоє вогнище не гріє, лиш димиться,
Тому облишмо, люба, мокрі рушники,
Давай солодкі заплітати пацьорки.

Помню я, как дозревшие вишни
Силой солнца налились в саду.
На прощанье шепнула чуть слышно:
«Где б ты не был - тебя я найду!»

В темноте и в усталости, в муках,
Я душою истлел до дна.
О тебе вспоминаю в разлуке,
Обнимаясь с другой у окна.

Мне теперь наше прошлое снится.
От чего до сих пор я живой?..
От того, что надежда таится
В том бреду, где для всех я чужой.

Вишня в нашем саду загрустила-
Вся сгорела до срока… Кричу:
«Ты давно уж меня позабыла,
Ну, а я, как и прежде - ищу!»

У неї проблема і я не без неї,
та наша d-lema кричить в висоту.
Для чого ми маємо різні ідеї,
якщо ті проблеми стоять на виду?

Ота вся стіна нам-стоїть перепона
і я перед нею, не бачу причин,
Бо та уся гвардія перед законом
зробити не може найменший прорив.

Закони - то вулиця - інша проблема,
бо вулиці різні на твоїм шляху.
Ліхтар засвітився. Немов панацея
зіб'ють і його у житті,на яву.

І твою ідею загасять по тому,
бо знають:вершини достойна вона,
тож ти не зважай.Течією такою
плисти варто їм.Адже ти не така!

Вже качки кружляють
Над замерзлим ставом
І збирає осінь
свій останній жмут
Нахилюсь до тебе
І слова злітають
Із слабких відкритих
І невинних губ.

Заступає вечір
Як на диво ранній
Ледь хитає вітром
Занавіс вікна
За таємним світлом
Відчуття незнані
Тиша, а між нами
Лінія скісна.

Хоч не осінь - весна; похмуро
Блима місяць в оточенні скель
На порогах, ніби на мурах
Кольорових снів акварель.

Все либонь зачаїлося зляку
Весна теж відбирає слова
І мовчу я крізь тишу і мряку
Слово в синій туман улива

Розібрався місяць догола
І не стало його зівсім
Ти сьогодні сумна і квола
Бо це я розчинився в нім.

Духм’яно пахне терен і полин,
туман ранковий розіслав вуаль,
звиває Серет диво-серпантин:
крокує літо понад берег в край.

Сюркоче коник дзвінко серед трав,
Немов на скрипці виграє скрипаль,
промінчик пробудився,мов й не спав-
розсипав поміж росами кришталь.

Здвигає ніч оскорблені долоні
На збубнявілу синь.
Примарноока, кинь,
Досотуй павутину охолонну.

Весниться в світі, з душерани
Не кров тіче, не красноводдя, а
Імлиста хлань. Як бумерангом
Вертаю, бо притертий до ярма.

Твого ярма. Тримайте верболози,
Бо зашуміли в сни,
Бо п’яної весни
Окрильний стрімношал спиняють в поковз…

Все пропиячене весною!
В усім – багряноносий Вакх-пияк!
Розлитий хміль передспокою
Перевертає світ на абияк!

Не дожидаюсь – світ не лусне.
Його ще кріпить клей міцний.
І клей той – сплутане і русе
Волосся п’яної весни!

І кожен день – кінцем б для світу,
Аби не та весна п’янка!
Та світ стріча її, привітну,
Відкрито, щедро, з копняка!

Йому суддя – весна пропаща,
А в поминання – солов'я
Печальна пісня в темних хащах
Протяжно й голосно луна…

Загинув світ. Іду на прощу.
Весні ж промовлю: «Ось, суди.
Цей світ віджився, цей все трощить.
Зачни собі нові світи…»

Что такое? Вот напасть –
Не подняться, не упасть,
Счастье чье то не украсть…
Что такое? Вот беда –
Нету пользы без вреда,
Нету шага без следа!
Что такое? Не понять –
болью душу не унять…
Я соврал бы… Не соврать…

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

О, Жизнь! Дубовое полено…
Как тяжело тебя нести!
И нож, затупленный о вены,
Готов с ума меня свести.

Несу свой крест нелегкий, вечный,
Несу сквозь ночи мрак и свет,
Но близок рай небесно-млечный,
И близок утренний рассвет!

Я шел, и истекали кровью ночи…
Но я дойду! Дойду туда,
Где тихо-тихо стелются дороги,
Где вновь рождается звезда!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
А їжаки, що обпились пальонки,
Іржуть в криївці, наче ті огри.
От в’їлись в мозок їжаки –
ПМ-передоза дається взнаки!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
Змій триголовий переїв нетльонки,
В печеру заховався до пори.
До мене в душу лізе страх,
Бо це вже, мабуть, їде дах.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
В очах стовпом стоїть віршів колонка,
А пам'ять тихо проситься: «Зітри!»
Ти догралася, нероба,
Це уже, мабуть, хвороба.

У моніторі думок оболонки
Самотньо плавають віршами догори…

ПЕСЕНКА ОПТИМИСТА
Скажите мне, пожалуйста,
откройте мне секрет-
ну кто же это выдумал,
что счастья в мире нет.
Что всё вокруг не ладится,
что всё вокруг не так,
что мало в жизни радости,
и жизнь сама пустяк?
Скажите мне, пожалуйста,
кто этот человек,
не понимавший радости
и зря проживший век.
Наверное, он в жизни жил
без рек, полей и гор.
Наверное, по жизни плыл
вылавливая сор.
Скажите мне, пожалуйста,
О, дайте мне ответ,
Кто выдумал, что счастье –
Особенный секрет.
Наверное, не раз встречал
Счастливых он в пути,
Чужое видеть он сумел –
Не смог своё найти.
Я вам скажу, мои друзья,
Я точно не такой,
и к этой жизни никогда
не повернусь спиной.
ПЕСЕНКА БРЮЗГИ
Опять не так, и вновь не то,
И всё наоборот!
И даже если сад цветёт,
То этот цвет не тот.
Не так все видят и поют,
И все вокруг не так живут.
И зря они чего-то ждут –
К ним только горести придут.
А я один с умом живу:
Не вижу сказок наяву,
Не жду добра, не строю дом,
Друзей не принимаю в нём,
Живу и не мечтаю,
И от любви не таю
А если вдуматься, то я
Живу на свете не живя,
И цель моя одна – брюзжать,
Зато мне нечего терять.
***
Мы себя не ищем -
себя мы создаём.
К размышленью пища –
О чём же мы поём?

В`язень умовностей. Готовий до втечі,
Тільки не вирішив – підкоп чи небом.
Самому собі видираюсь на плечі.
Хрестик. І хід переходить до тебе.

Нулик замінюєш місяцем повним,
У відповідь вовком завию угору,
Нехай охоронець скаже: “Нескромно!”
І вручить медальку “За непокору”.

Але можна жити, де жити не можна, -
Вичитав це у старóму трактаті,
Хоча теорему підтвердить не кожен,
Бо є чорно-біле, а є – строкате.

Вирок умовностей страчує тишу,
Із власних плечей зістрибну спокійно,
І потім у звіті сексот напише:
“Товариш начальник, він – безнадійний.”

Вiд сходу сонця, до заходу
Солоний пiт ллє на поля
Лице безправного народу,
Селянин, чорний як рiлля.
З усiх чеснот йому терпiння
Вже вiд народження дане,
А з насолод всього одне -
Дружини тепле лоскотiння.
Крiпак чекає кращих днiв
Вiн рiдко суперечить долi,
Хай бог боронить, щоб вiн смiв
Вiдведенiй перечить ролi,
Чи кормчим став нестерпний гнiв
На шляху виходу з неволi.
...........................
...........................
В природи щедрi акварелi
Життя не все в грубих мазках
По iншу сторону веселi
Лунають смiшки по садках.
Де тракт доглянутий на змiну
Глибоким колiям дорiг
Гладеньким настилом пролiг,
Приємну зоровi картину
Ранкове сонце оголить.
Багряним кольором горить
В його промiннi дах покатий
Палацу, витвору майстрiв,
А ясен з грабом й дуб крислатий
Його ховають вiд вiтрiв.
Виразнiй дальнiх небосхилiв
Застиглi мури цеглянi,
В них в'януть квiти кам'янi -
Каскад мистецтв заморських стилiв.
............................
............................
Холодний мармур лiг на сходи
Парадний вхiд - просторий зал,
З порога сяють слуги моди -
Поверхнi дорогих дзеркал.
На стiнах килими ворсистi,
Усюди срiбло i кришталь,
Блищить як перли у намистi
Лякає око хижа сталь
Зловiсних цiвок пiстолетiв,
Козацьких шабель, палашiв,
Султанська зброя й їх пашiв -
Кривий та гострий ятаган
Жорстокий свiдок вбивчих ран.
На кровi жертв набрався сили,
У болi тiл плекав оскал
Племен турецьких меч-кинджал
Копав українцям могили.
Все є у пана вдосталь, все
Найстарший економ несе
З обличчям зовнi шанобливим
Й поклоном зайве дратiвливим
Дрiбно написаний доклад,
Вiдповiдає стисло, влад
Про всi доходи в господарствi,
Як самодержцю в владнiм царствi.

Літом 2007-го
Тоді, коли була жара
Сиділи тоді з Назаром
Писали вірші у Павла.
І фосфор тоді так обпалював
Легені людські і серця...
І ніс він у розум кожного:
"Чи велика це дійсьно біда ?"
А ми молоді і задумливі
Вже той фосфор відчули давно
І про що ми лиш тільки не думали...
І не все нам було всеодно

Швидко зізнавайся! З чого то усмішка
Щойно у блондинки грала на губі?
Як ота патлата, хтива, драна кішка
Сміла при мені всміхатися тобі!
Валер’янки з бромом накупую,
Перукарня зачіску встругне.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки злість аж тіпає мене.

Приспів:
Ні! Ні! Ні! Я тебе не ревную!
Ні! Ні! Ні! Краще — дай, поцілую!
Ні! Ні! Ні! Як подумати міг ти?!
Я тебе не ревную ні крихти!!!


А тепер відверто: що то за брюнетка
Вранці за тобою бігла до метро?
Теж мені, знайшлася фіфа–красапетка!
Ноги — ніби тички, й цицьки — як відро.
Сірників побільше наберу я,
Макіяж по-модному зроблю.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки хату їй таки спалю.
(Приспів)

Ну, а хто така, що зиркнула з приглядом?
Ой, таки зустріну десь оту руду!
Ще й і вихиля своїм кощавим задом,
Ніби та ряба корова на льоду.
Я смачну вечерю приготую,
Манікюр наквецяю крутий.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки очі видряпаю їй.
(Приспів)

А про що, кажи, до тебе цокотіла
Вся така страшна, мов атомна війна,
Бежево–зелено–синьо–чорно–біла?
Ну, таки колись дограється вона!
Всі пилинки з тебе я обдую,
Всю себе парфумом надушу.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки власноручно задушу.
(Приспів)


Властиво, це не вірш, а повноцінний текст пісні. На жаль, на сайті немає такого розділу. "Співана поезія" - то зовсім інше. Текст пісні - це вірш, але вірш - ой, як не завжди може бути піснею!

Композитор Леонід Попернацький,
Виконує Ольга Грінчук (альбом "Я непередбачена").

В пісні третій заспів не застосований, тут подаю повний текст.

Присягаюся, що ВСІ застосовані в пісні вислови чув на власні вуха від різних жінок!!!

І знов мене агітували –
за віру в Бога.
А за плечима ангели стояли -
та не від Нього.
В той час, коли була я ще малою –
час щироокий,
я чула їхній порух за спиною –
так плине спокій.
Жартуючи вони мене навчали
любити зорі,
думкам дитячим крила дарували –
такі прозорі.
Свої страхи долати вимагали
в лиху годину,
і допомогу щиру надсилали –
через людину.
Я ангелів моїх прозорокрилих
не проміняю,
мені від них відмовитись несила
за шлях до раю.
Вони є часткою Землі живої,
можливо, грішні.
Від гніву я закрию їх собою –
прости, Всевишній.

Боже! Як болить спинá
від державного майна!

або ж

Від державного майна
спúну кралі біль пройма!

Бруд твого цукру - липкі сліди.
Звір скаженіє у клітці.
Закип'ятив мене, посолодив...
Смерть кристалічній решітці.

Не засипай мене білим піском,
Як же ти солодко брешеш.
Тане в волоссі розтовчене скло,
Ти його вже не розчешеш.

Усі твої лярви на 20 хвилин,-
Прозорі півні на палці.
А моя правда - то чистий полин,
Тож краще цукруй свої яйця.

Боюся спати прилягти, боюся спати.
Боюся вранці не знайти тебе у хаті.
Чи вже перейдена межа й міцна опора?
Чи ж знову будеш ти чужа, як було вчора?

Твого волосся шовк м’який такий, духмяний.
Цвіркун вже змовк, співають півні – скоро ранок.
А я боюся сну, боюсь заплющить очі.
Боюсь проспати дивину цієї ночі.

Вона любить себе, кохає лиш кар'єру
ЇЇ вбиває все, про що свідчать манери.
Негода у душі,негада для страждання-
найкраще співжиття,красиве співчекання.
Колись усе пийде, покаже свою гордість.
Вона любить себе,нема покори в слові.
Їй так хотілось йти у ногу із собою,
та тут її життя заплюталось. Кудою?..
Для чого жити так,чому потрібна хвиля
Кохання там нема. Вона-русалка мила.
Лиш хвиля-це ніщо,замало це для неї.
Їй хочеться усе,бо в неї мало віри.
Їй не потрібен "хтось"-вона рада собою
Переживати щось вже втратила охоту.
Та це не егоїзм,це зовсім не оцінка;
вона сама собі; вона-самотня жінка.
Від неї шаленіють,вона-основа тут,
на неї поглядають,а їй байдужий кут
Там глухо та нікчемно-все розуміє та.
Але її надія згорить в останній раз.
І знову усміхнеться,та доля, все ж страшна;
котра покаже знову всі свої 32.
Так усмішка сувора,так, внеї вона є,
вона-дівчина Соня,вона знає своє...

Є дуже смішні речі у житті,
заради них приречений ти жити.
Та іноді здається уночі,
що все даремно, бо не варто пити
чужої крові, яку ти зберіг,
щоб завше підкріпляти свої сили,
але насправді знай,що ти не втік.
Відповідальність породила крики...
Та ти все ж досягнеш вершин
і ти досягнеш статусу і рівня,
який в дитинстві снився всім,
а ти на це прийняв благословення...

Що краще-"щастя" чи "нещастя"...
Такі вже різні поняття.
Я так хочу забрать трикрапку,
але "нещастя"-це життя.
І вам вже чулося сьогодні:
життя-синонім для невдах,
бо тільки ті плювать хотіли,
що "щастя" є поруч нас...
Але "щасливими" не буде
певно ніколи і ніхто;
я так люблю своє минуле,
Але "нещастям" є воно!
Ми любимо себе такими:
у журбі чи радості плачемо...
Тому бажаю,щоб вам сили
"нещастя" в завтра додало!

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

не рви мене я заночую
на клаптику нірваних мрій
я не сп’янію я відчую
твій запах скошених надій
хай сохне буде моїм сіном
чи як гербарій в рамці снів
і вкриюсь модним криноліном
як ти того в снігу хотів
як ти бажав та ні не меркни
не зтінюйся минулим мій
не метушись на серця деко
ти положи життя сувій
і спогадай як золотіло
зрабились ночі сльозові
як пахло сонцем моє тіло
як терпли руки грозові
оце я хочу біль не прикрий
коли стирає почерк крик
не полотній не рвися дико
це тільки сьогодення лик
не забувай дивись в долоні
щоб очі дзеркались століт
і як почуєш що холонеш
з тобою злечуся в відліт