Голова неба болить нестримно
Громом сповнена, розпинається.
Рани голосом рве надривно
Сльозами-дощем умивається.

Блискавицею світ зчудовано
То лякає, то увагу виманює
Гуркіт у жилах її знервовано
Тугу додолу стравлює.

І ні часу ні тре, ні жалю їй
Все тепер лише там, де триває бій:
Боротьба добра і зла, боротьба стихій
В голові її, в ній самій.

Так тріщить по швах, геть нестримано
Розчиня і падає - біль вибілює
Гріх собою змива незвідано -
І зникає страх, вмить просвітлює...

За вікном лиш гуркіт, лиш відгомін
Падіння неба - так тануть відстані...

Я продовжую жити вчасно,
Купувати щоранку ніч,
Тільки сняться занадто часто
Сірі натовпи без облич.

І від крику холоне ртуть
У кислотних глибинах мозку,
Непомітно в серцях ростуть
Темні плями гнилого воску.

Двері вибити, ніби зуби,
Разом з кров’ю стекти униз,
Залишаються мідні труби
І на чорній стіні карниз.

І чомусь починають боліти
Ще не зламані досі кості,
Я продовжую просто жити,
Скільки стане моєї злості.

Юний, гарячий, веселий
Липне цей липень до липи,
Лізе нахабний в оселі,
Синіми віями кліпа,
Гронами зорі на села
З вечора сипле і сипле.

Димне щось до варги липне -
з папіроси чи сигар.
Просто в крижах старість рипне,
помпку увімкне комар.

І помпує кров гаряча
на вечерю комарні.
А мені не шкода наче б,
краплю більше - що мені?

Не такі впивались в шкіру,
не таким зійшло за так.
Пий досхочу, мій вампіре,
добре встромлюй хоботок.

Оп`янів, мов завагітнів,
ледве крильцями змахнув
кровопивцем перелітним.
Так свербить, що не засну.

30 Липня 2008

На столі у нас горбуша,
А у когось – лапки Буша,
В нас – коньяк, вино та віски,
А в когось – порожні миски.
В нас ікра червона й чорна,
Ще й прислуга вся моторна,
А у когось – макарони:
Дієтичні забобони.
П’єм, гуляємо, як люди,
Дихаєм на повні груди,
Ми не пашемо, не сієм –
Говорити добре вмієм.
Що було навколо ваше –
Все законно стало наше,
Добре вам в своїй хатині,
Добре й нам на Україні.
Гроші платять – ще й які!
Не прості ми мужики,
Не потрібно нам робити,
Щоб красиво й довго жити:
Ми розводимо дебати,
А зовуть нас – депутати.

На незграбного слона
Закричало мишеня,
Замахало кулачком,
Било в вухо матюком.
Слон образи не почув,
Сів на землю та заснув –
Зникло сіре мишеня
Десь під ляшкою слона.
Тож і ти запам’ятай:
Випив лишнє – спать лягай,
Бо потрапиш під слона,
Як дурненьке мишеня.

Ми не сумісні за резус-фактором
За крові групою, за гороскопами
Але ти знаєш, мені однаково
Чи буть кармічними чи випадковими

Ми не найкращі, не найвзірцевіші
І не кіношна у нас лав-сторі
Чорноквадратні ми як Малевичі,
Лакеї вірні чужих Асторій

Ми наче втомлені кенійські стаєри
Всі нами виграно олімпіади
Життю розпродано фальшиві флаєри
І в душах Морісона Cофт-паради

Ми у комфорті та забезпеченні
Все до ладу у нас та щось не грає
На шлюбострату тепер приречені
І рушники наші і короваї?

Ми не сумісні за резус фактором,
За крові групою, за гороскопами
Та криголамам не йти фарватером!
Не крокувати нам чужими стопами!

Доле, я кидаю тобі виклик!
Тобі не вдасться мене подолати.
Не озовусь я на твій владний поклик,
Хоч іноді аж хочеться волати...
Не попрошу пощади в тебе,
Катуй чи милуй - всеодно,
Моя душа ясна як небо,
Біль не ляка її давно.
Хоч завдаєш один за одним
Свої гіркі страшні удари,
Та здивувать мене вже нічим -
Я не боюсь твоєї кари!
Хай навіть серце зійде кров'ю
Й душа заскавучить від болю -
Я слів благальних не промовлю,
І дух мій не втече на волю.
Я з гордо піднятим чолом
Свій хрест нестиму до Голгофи,
Лиш перед тихим вічним сном
"За що?" - спитаю я в Каяфи.

І усе так недоладно,
і усе так не мені…
День липкий, аж мармеладний
зависає у вікні.

Не пережую. А жити
аж до вечора. Уже
час, недобрий мій учитель,
У желе згорнувсь вужем.

І згорнеться коло денне,
витече і зрідне скло.
Сонця золото злиденне
капелюха одягло.

Вітер видихне й захрипне.
З хмари вибухне вода.
І липневий день відлипне.
А шкода його. Шкода.

29.07.08.

Я не помню зачем,
Я не помню когда,
Я оставил её,
Ты осталась одна.

Таковы парадоксы,
Это жизнь не твоя.
Я сегодня свободен,
Да и ты не нужна.

Где же делись страдания,
Видь я, помню тебя,
Но не помню о ней,
Той, что оставил после тебя.

01:26 30.07.08 г.

Автопортрет важких металів “Інтоксикація життя”
Нам розказав, що буде далі, і що нема вже вороття;
А ми, малі, практично, кволі бігали голими у ліс,
Щоб утекти від сну неволі, який вночі до нас приліз.

Явивсь без стуку, та ще й п’яний, щось проблював під ніс й баян,
І нам, ще теплим, ще рум’яним, прийшлось сховати в тінь кальян.
Ми приземлились на підлозі, розреготавшись хто-куди,
Хтось ніжився у перемозі, інші казали: “Ми – кроти!”

Пробити хід наскрізь цементу, щоб вийти з нього на асфальт?!
Без ліку втрачених моментів – страждань індустрії, Базальт!
Куди нам рити свої нори? Куди нащадків вести – в рів?
Так, ми – сліпі, та непокори; а з вас ніхто ще не прозрів.

Ви ще не бачили всю правду, ви й не побачите брехні,
Замкнуті в собі й безпорадні, вам всі і всюди кажуть: “Ні!”
“Ні!” – це не комплекс, це не сором, це знак незгоди, от і все.
Хоч вдень і молитесь ви хором, та це дарма, просьба – пусте.

Дурні, не бійтесь цього слова, воно пестливе ім’я тьмі,
Яка за змістом є відмова снігу і льоду снів вогнів...
Пейзаж пустелі і відходів чимось нагадує наш дім
Лякливих зливи пішоходів... (я – один з них, й не заздрю їм).

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”

На що присів? З чого зіскочив?
Ти став інакшим, пластилін!
Хто скульптор твій? Хто ще захоче
Вколоти в тебе клофелін?
Ти спиш, мов пам’ятник, мов арка;
Кажеш, що звати Обеліск.
Втрачене зло, забута сварка...
Ти вже не скеля – рідкий віск!
В чому знайшов душі натхнення?
Чи ти ще в пошуках мети?
Сон бачив кров в банці варення,
Вірив, що хмари – штрих-коти.
Куди втікаєш, Грибоїдов?
Ти не уникнеш свого ”я”.
Кайф маскувався інвалідом,
Та потім вийшов за поля.
То лоскотав, то бив об стінку,
Не відпускав на жодну мить.
Чилі спалив засмаглу грінку...
Сила відмови все ще спить.
Проґавив час свою зупинку,
Зозуля здохла від питань:
”Коли помру? Коли поминки?
Чиї помилки?.. Зволікань?”
Тверда, мов сталь, даль-апатичність...
Розчарування... лінь похміль...
Запій – пірнання ”блискавичність”,
Самоубивством пахне тінь.
На дні застрягла субмарина,
Може, спливе на карантин.
Ремонт ляльок ультрамарину
Висить на тросах волосин.
Будь-який дріт можна зігнути,
Зламати можна навіть дух.
І ”невтопимий” зміг втонути...
Хочеш літати – зроби рух!
Живи орлом, вмирай колібрі,
Та повертайся до людей.
Вони – ворони... чорні, срібні...
Не кожний моцарт – Амадей.
Ким ти б не був, забудь прокляття!
Вогонь живе не із полін;
З дрібних трісок росте багаття
Твоїх очей... Це клофелін.

В пустелі жити важкувато:
Бо обмаль їжі та води…
Тож долі іншої шукати
Пішли звірята, хто куди!
Лишились Змії, та ВерблЮди,
Та інших декілька тварин.
В нужді ніхто в нас не підсудний
Хто вгору йде, а хто згори…
Ті, хто лишився, працювали
І виживали як могли,
Копати узялись канали,
Вологу в ґрунті берегли.
Аж ось уже з Країв далеких
Утікачі на З’їзд летять,
«Ми Емігранти,» чути клекіт:
«Ми є патріотична рать!
Ми не забули рідну мову,
І хутра зберегли старі,
Отож, усі до нас на сповідь,
Звітуйте, дідько вас бери!
Чом неплодючі тут і кволі
Іще трапляються піски?
Верблюденята вчать у школі
Які пісні? Які байкИ?
Чом головний Верблюд не чемний,
Заступник теж якийсь бандит?
Ви сподіваєтесь даремно,
На допомогу та кредит!
Верблюди слухали, зітхали,
І лиш піддакували: «Так!»
І Змії жала заховали,
Щоб свій не вставити п’ятак…
А «патріоти» вже й забули,
Що з Батьківщини дременули,
Її покинули, небогу,
Голодну, спраглу та убогу!
…………………………..
Лишати матінку негоже,
В біді, хоч би й на милість Божу…

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод…
Відкрив баклажку,(спирт нам тільки сниться)
Лиш по приколу…
Мій танк стоїть праворуч за смереков:
Ідуть учіння…
Я тут один, мій гарнізон далеко,
Я в нижнім чині…
Вже місяць я на цій проклятій точці
Стою на варті…
Продав штани, лишився у сорочці,
Тут не до жартів…
Харчі скінчились, щоки западають,
Ніхто не пише…
Якщо до свят про мене не згадають,
Я пост залишу

Облітають із вишень сорочечки крихітні цвіту,
І тривожно шумлять, насторожують ніч ясени,
А в затемнених спальнях, в нумерованих ліжечках – діти,
Наодинці з жалями і страхом, занурені в сни.

Заглядає у вікна Бабай – хтось лякається й плаче,
Хтось закляк у кубелечку коца, наслухаючи сміх…
Хтось колише себе, хтось хитає голівкою, наче
Його мучить прапам’ять… Та нема того, хто б допоміг…

Тільки темінь і шерех. І місяця око совине
Припильновує ревно – кого іще там не приспав?
Поміняє своїх господариків випрана одежина,
І котрась із ляльок для комісій стане лялькою для забав…

Ранок буде, як завше, холодним і хрипкоголосим,
Та розквітне панамками, повеселіє подвір’я.
Сонце кожній травинці малій обціловує роси.
Приголубиш дитя мимохідь і… поранишся об довір’я…

Щось таке зі мною відбувається –
Смерч пронісся – голова в кущах.
Гляну – серце кров’ю обливається:
Постаріла мама на очах.

А мені все ніколи і ніколи.
На деньок заїду – і «в шлею».
Боже правий, де мої канікули?
Все якісь екзамени здаю…

А нам хай заздрять. Ми щасливі.
Вогнисто в полі мак цвіте.
А ми з тобою – особливі,
Хоча й не думаєм про те.

А нам хай заздрять. Ми багаті.
У нас про всяк випадок є
На кожнім хуторі – по хаті,
Де нам зозуля ще кує.

Нам заздрять. Ми талановиті.
Бо хто б крім нас на світі зміг
Весь час – над прірвою у житі…
На скільки б вистачило їх!

"А Муза - єдина жінка,
яка дорога мені"
Іван Потій

Злотоцвітно туляться до шиби
любі твому серцю паничі.
Гожу ти паняночку надибав –
не дає заснути уночі.
Ні, щоб вколисала ув обіймах –
шепче рими, наче навісна.
Хай хурделить, листопадить – бігме! –
лиш розтулить устонька – весна!
І пані-поетки – не занудні,
так, слізливі трохи, - то ж не гріх…
Чинять свято – випікають будні,
Бо панянка любить, та не їх.
А поети – ті, що не вусаті,
ті, що не із роду Потіїв –
так уже наловчились клянчати,
а не годні звабити її.
Що в тобі такого? Нудиш світом,
знаєш по чім хліб і сіль по чім…
Так я теж народжена тим літом,
А замкнув хтось – викинув ключі!
Б’юсь об школо, об стіни, об одвірки…
Де той Перелесник у вікні?
Ну, хоча б якась проблисла зірка
сонцеоко. Яро – лиш мені!
Що ти здивувався. Протверезів
і захтів узнати – хто така?
«…А, як пукли брунечки березі,
як ішли ми у руці рука…
Так було. Як завше. Передбачно,
все нудне до позіху. Атож…»
Слухай, Йванку, чи ж тобі не лячно –
голяка поміж шипів і рож?
Та панянка переважить кожну.
Хто б посмів: із нею – та на прю?
Музо, дівко, не вдавай безбожну,
не збіднієш на одну зорю!
Хай мені розвидниться! Хай кликну
я свого Пегасика з дібров.
А сама – іди. Провалюй! Зникни!
Шепочи захланно про любов!

Частина 2. Життєва

Передісторія

Появление гигантского айсберга в проливе Мак-Мердо уже успело привести к существенным климатическим изменениям: были "заблокированы" ветра и течения, препятствующие образованию новых льдов. Из-за этого, в частности, популяция пингвинов, отрезанных от источников пищи, оказалась под угрозой вымирания.

(Портал, где живут пингвины)

...Та недалеко відплив той айсберг, ой, недалеко,
не вистачало вітрил і весел - така халепа,
і вітер-братик поніс втікачок, як листя долом...
на другий тиждень всі зрозуміли, що ходять колом...

та одіссея-пінгвініада, як сон, тривала,
боліли ласти, серця боліли, і хавки мало,
і голод мучив, і спогад глючив: вони із нею,
і слономатка у снах жахливих пливла змією,

звивалась хижо, трусила салом, спиливала жиром...
....На третє коло виходить айсберг, і пасажири -
сумне жіноцтво – укотре бачить: отам, за милю,
як благовірні – уже невірні – їй спину милять,

цілують ніжно носату пику і люблять всюди,
і палко пестять великі вуха, обвислі груди,
вона велика, вона щоразу міняє пози,
рожеве тіло...рожева мрія… слониха-Роза….

Та що поробиш? Ой, невесела жіноча доля...
Пливе крижина, спливає місяць і два поволі,
і пінгвінихи, узявши в ласти серця гарячі,
дзьоби зціпивши, уже не плачуть, уже не плачуть,

Любов любов’ю, та нею ситий не будеш тільки,
жінки полюють, жінки готують уху із кільки,
будують хижки, перуть білизну, плетуть на спицях,
бо – працьовиті,
бо – м’якосерді,
бо – білолиці.

А кожен вечір, як ясен місяць за айсберг сяде,
вони співають пісні народні – щоб злу менаду
ту товстозаду перекричати... і пісня лине,
як на чужину летять пінгвіни журливим клином.

«Кру-кру, ти чуєш? Летять пінгвіни із журавлями
понад вербою, понад калину, понад полями,
жіноче серце – (пінгвіна серце!) – у ці морози,
як чайка квилить... і замерзають під вітром сльози…»

Та знову ранок, і сходить сонце, мароз крєпчаєт,
жіночу душу вже не зігріти ні спирточаєм,
ні танцем диким, що, як багаття, летить до неба.
Бо – в серці пустка.
Бо – біль у серці.
Та жити треба.

Сумні пінгвіни, як Ярославни, на кризі квилять -
далеко любі, далеко ніжні, далеко милі,
та Бог із нею, бо Дика Роза – то теж кобіта,
вдовине серце теж прагне щиро когось любити,

Нехай зрадливо (то просто комплекс), то все марнота...
І криль солодкий, і мойва свіжа не лізе в рота….
..........................................
Та що це? Леле! Це шифроограма летить із неба:
«Крижина суне. Пінгвінам капці! Спасати треба».

Бо айсберг – бачиш? –
бо горе – чуєш? – пливуть до хати!
Бо доки будуть мужі-пінгвіни її кохати,
то ані рибки, ані креветки – нічо не буде,
і не замінять поживну їжу рожеві груди,

Бо будуть в пастці, а потім в пробці, а врешті - в торбі...
Немов орлиці, летять на поміч жінки хоробрі,
і кригоруби у кожній ласті – всього дві штуки
на кожну даму… Скалу лупають і терплять муки:

"Скалу лупайте! Нехай ні втома, ні лютий холод
нас не спиняє! Зносіть покірно і труд, і голод,
І голос сильний згори лунає, як грім, гуркоче:
Бо вам судилось той айсберг клятий довбать щоночі!"

І помолившись, і все простивши, жінки-пінгвіни
лупають люто, лупають щиро скалу-крижину,
бо – баста сваркам!
бо - все з початку!
Зе енд & Áмінь!
Жіноче серце – не зимна криця, воно - не камінь!

Скалу лупають… в мозолях ласти... кохання кличе –
поцілувати солодким дзьобом сумне обличчя
так хо, і тілом обняти тіло, до ласти ласту
тулити ніжно, а ще припасти - і вже не впасти...

Життя, як айсберг – відчужень тема присутня й досі –
а сніг Прощення такий болючий, а діви босі,
та серце кличе – і пінгвінихи не відступають…
Жінки лупають.
Завжди лупають.
Вовік лупають.

(Далі буде)

1
ти на сході сходиш ідеш на захід
не метафора – просто напрямок
літоопіком мічений мариш краплями
інородний малахій...

2
перевернуті скельця... перегорнуті сторінки...
воля Бога чи власний розсуд?
сенс життя наче склеєний посуд –
не такий...

3
оригамі на протязі шелест чаю
ти не бачиш різниці – "орел" чи "решка"
не-русинка не-... як його? ...-печенежка
ти не просиш пробачення не вибачаєш

4
норовлива історія... віжки в чиїйсь руці...
тут чекали дощів - але не потопу
сам в собі мандруватимеш автостопом
не лякайся блискавки – гори у молоці

На небі місяць
Відображення світла
Вогнів в калюжах
Розплавлене золото
Поцяткувало одяг.

* * *

Стіни зітхають
Поскрипує на сонці
Нагріте дерево
Розкажуть казку наніч
Із запахом живиці.

* * *

Щербаті зорі
Підглядають крадькома
За нами в вікна
І спати не дають їх
Тихі про нас розмови.

* * *

Десь ранок, десь ніч,
А на вокзальнім табло
В музичній скриньці
Замість мелодій – розклад
Список кодів до серця.

* * *

Сон у літню ніч
Туманом над річкою
Подихом вітру
Вкриває всіх місяця
Срібляста павутина.

                 Любій Н. Н.


Я самотня, бо досі всього боюсь –
То котів, то людей… і того, що скажуть.
Мало важить,
Що одна обеззброєна у бою,
Що одна нога боса, а я в строю –
Я – не ваша.

І не їхня, бодай їм грець!
Попрасований комірець,
Личко біле і простота –
Я – не та.

Розірвати б на клапті небесну синь,
Не з’їси мене, Боже, то надкуси.
Не смачна? То із медом скуштуй мене –
Я дитя Твоє півнебесне і півземне.

Бо таких не приймають ні тут, ні там,
На таких одне дуло і двісті грам
Самодурі з вінцем відлюдниці-сироти…
Ну, прости…

Замість серця у мене вишкварка – що вже є,
І таке воно вишкварне житіє,
По артеріях кров із жиром вдогін тече,
Аж пече.

Піді мною все той мурашник – турботний люд,
Я тремчу біля них – аж страшно, але й люблю,
Наступити боюся зверху – крихкі вони,
Бо у них кожен мертвий лиш без вини.
Їм словами залізти в душу – відро пусте,
Хто не з ними – нікчема, висмикнуте не те.
Та і хто я? – біда-солдатка-брудна-шинель.
«Згинь же - schnell!»



І таким годі місця шукати десь,
Бо таких виживають по всіх усюдах.
Смокчуть груди,
Виривають по нігтику кожен день,
Кров домішують в каркаде…
Хто ви люди?
……………………………………………
Другим будеш?
……………………………………………
Другом буду.

(Розмова селян. Село Любарці,
Бориспільський район).
«Озброєні загони керовані енкеведистами
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
В селах померли всі діти віком до 8 років»

…той оситняк* не сниться,
що замість хліба їв,
як мацав люд
в колисці,
шукаючи зерно?
Вже не просієш в ситці
те борошно,
все змів
єврей, і навіть в мисці
залишив саме дно.

Ти бачиш,
як хлопчина
в болоті рве ситняк?
Як плаче
в тім болоті
безсилий і страшний?
Він плаче,
як причинний,
бо голод пупа втяг.
Ні духу вже, ні плоті,
лиш очі – з порожнин.

Нарве – складе до купи:
для брата і батьків.
Та те що склав – поцупив
голодний, як і він.
Життя в жидів не купиш.
Біда з усіх боків.
Приплівсь до хати, стукав –
ніхто не відповів.

Останній вже, єдиний,
на призьбу ліг грудьми.
В живих – і ні людини
немає між людьми.
Бо ті, що ще живії,
через годину мруть.
Усіх катюга виїв
у Бога і в миру.

9.04.07

*оситняк, ситняк (розмовне, любарецьке) – багаторічна або однорічна рослина родини ситникових, схожа на очерет, росте переважно на болотах і луках.

У країні Ліліпутії
так нелегко Гуліверу!
Як йому не переплутати
ув обіймах атмосфери?

Щоб кого не задушити і
щоб кого не розтоптати?
Потерпають небожителі,
потерпають потерчата.

Заважає з’ява жити їм,
і канати виплітати
заходилися душителі –
гулі-гулі, наші тату!

Як вас люблять, потерчата! Ми
дуже-дуже, very-very!
Як пасує вам краватка! Чи
ви забули, де тут двері?

Он-он тамечки! Покваптеся,
бо потягнемо канати.
Тисне, татоньку, краватка ця?
Ми малі, та нас багато.

А граблі – окремі кожному.
І своя на лобі гуля.
А слабо, щоб кашу – ложками?
І самим із Лілі – в Гулі?

Важко діставатись суті і
розчаровуватись гірко.
Плюньте ви на Ліліпутію,
бо задушать недомірки!

21.07.08

Таке буває лише влітку
Десь між туманом і грозою
Коли ангЕльською сльозою
Вечірнє небо чисто вмите.

Запрошені на танець квітів
Любов приносимо з собою
Таке буває лише влітку
Десь між туманом і грозою.

Я з липи виріжу сопілку
Забарвлю небо серця грою
Хай вітер хмари кольорові
Несе акордами над світом.
Таке буває лише влітку...

Коні, коні табунами
У степу пасуться,
А за ним комиші
Від копит аж гнуться.

Коні, коні золотогриві,
Коні вороні.
Доганяв би коні з вами
Роки молоді.

Загнуздав би коня
Золотим арканом
І став би над табуном
В степу отаманом.

Розгулявся б з табуном
В степу на просторі
І помчався на коні
В степовім роздолі.

І не буде нікого, хто взяв би на плечі хрест.
Це твоя персональна Голгофа – твоє безсоння.
Ти читаєш молитву, як вирок чи маніфест.
Ти читаєш цей дощ по обличчях людей. У скронях
Трошки болю – лиш стільки аби не заснути. Втім,
Ти була би щаслива побачити сон чи просто
Провалитись у спокій, до ранку забутись в нім.
Буде ніч тобі ліжком, а може німим погостом.
Будуть сни, буде тиша, ти тільки не бійся. Спи.
Диво-янголи в головах стануть тобі співати
Колискових або поминальних. І чути схлип.
Засинай, моя дівчинко, спи і не плач. Не варто.

Сегодня, я сижу, чего-то жду,
В чужом районе, в городе своём.
Пусть город мой, он как чужой.
А где-то в нём, влюбленных пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Пусть грустно, это не беда,
Надежда есть, что вспомнит.
А где-то в сердце у меня,
Кольнёт иголка, вздрогну я,
В чужом районе, в городе своём.
И город мой, он не чужой,
А где-то в нём, влюблённых пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Сегодня, я сижу, мечтая ободном.
Что где-то, в городе родном,
Вздрогнет сердце, вспомнив про меня.

21:50 / 28.07.08г.

говорилося ж: мова - то лише вишкіл з тиші, гнів
післяслів'я, немов підніжний спів невисталої криги,
тобі сказати нічого, як і тебе мені почути ні-
чим, хіба що зніченням або панічним сміхом..

вже стопалим полум'ям нас вітає з глибин земля
з-під колодязно-вологої, запамороченої пітьми.
зітруть зблизька нас, перемалюють звіддаля,
не впізнаєш при збільшенні, хто там: ми-не ми.

жодного, вартого оклику - зойком, чи на ім'я.
тиша здичавіла у зашкалах болю за межею мови.
а здалеку вже й байдуже, чи ти є. чи я.
що тобі іван, що його корова.

отож, малюють нас, підзабутих, то тих, то тих,
з зайвими головами, початками та кінцями
сплутаними, чорними, посміюючись з висоти,
мовляв, повернуться тихцем та манівцями

Зацілована морем,
приголублена морем:
Кожна хвиля - цілунок,
кожна крапелька - жар,
Я хмільна і щаслива
від такої лав сторі
Повертаюсь додому,
під сузір’я Стожар.
Ти вже більше не тужиш,
моя скупана душе?
Залишила у хвилях
і печалі,і гнів…
І з тобою обоє
ми ідемо на сушу,
Я - солона від моря,
ти - солодка від снів…

***
Яка відрада через літню річку
іти убрід з сандалями в руці,
Коли вже вечір тулиться до нічки,
І прянощами пахнуть чабреці…
Рожевий диск, заплутався у вербах,
А потім покотився в комиші,
І обійняв за плечі тихий серпень,
Нашіптуючи пестощі й вірші…
А ти мене чекаєш на порозі,
В очах питання, сповнене тривог.
- Де я була? Та ж серпень по дорозі
Мене зустрів. Ми й заблукали вдвох.

Магма машин червоно-біла тече по вулиці Зигзаг...
Ти не знайдеш там свого тіла, ти не знайдеш там навіть прах,
Так що не бий себе у груди і не картай своє ім’я.
Так мало бути – так і буде! Вже хтось привласнив твоє “я”.
Й тепер цей жадний шизофренік ділиться навпіл, мов язик
Змії “отруйної гангрени”... єдиний вихід – хірург штик.
Лиш п’яне чудо порятує цих бідолашних близнюків,
А якщо й навіть все зіпсує, я видам збірник матюків,
Прокльонів, тостів, забобонів, ще анекдотів і казок
Про існування в царстві сонних, про морфій й спалений пісок...
Й тепер оманою квазарів вітраж цей манить і сліпців,
Які пливуть на чорній хмарі по небу, наче по ріці.
Усе пливе, пливуть і кадри, нажаль, реального кіно,
А ми провалюємось в надрах крізь розмальоване вікно.
Не бийтесь, мухи, в двері смерті! Там в засідці шакал ефір.
Життя то в сні, то в круговерті... О лорде час, ти, мов вампір!
Знов обриваєш волосини, які тримають гирі днів,
Немов шовкові павутини, що ми плели із сірих снів,
Прикрашених, крім штучним снігом, пилком розвіяних бажань...
Та все скінчилось тихим лігвом; колиска мертвим – ніч... а жаль!

Хто перший видумав себе
І хто останній згубив інших?
Спокійно! Все скоро пройде.
Ви не хвилюйтесь – буде ліпше.
Що за питання? Це ж сеанс!
Розслабтесь і дивіться в стелю.
Не на підлогу – це аванс...
Час не працює на оселю!
Звалився дах з прогнилих дощок,
Упали стіни (брак фанер).
Півень вночі заграв всіх квочок...
Пес теж би хтів, та він вже вмер.
Він здох під будою в тіні
Від того, що набрид нашийник...
Але, втім, байдуже мені,
Хоча, я б дав йому напильник.
Я б дав всім те, що вони хочуть
Й чого не варті, та я б дав.
Хай забирають дні і ночі,
Я їх і так ніде не мав.
Я їх не бачив і в мультфільмах,
Не чув про них навіть в казках;
Мабуть, це просто божевілля...
А, може й, навіть правди страх.
Хто хоче вмерти в ланцюгах?
Хто хоче гнити в брудній буді?
Хто догадається в снігах,
Що тепла й сонця вже не буде?
Хто перший видумав ціну
І хто в зневірі згубив решту?
Хто сотворив із зла війну
Й уникнув цвинтаря арешту?
І хто цей той, що був собою,
Коли всі інші – лиш ляльки,
Що ледь прокинулись з запою...
Незрячі привиди! Мальки!
Куди щез видуманий мною?
Хто передумав затій мій?
Переосмислена суть грою
Себе згубила серед мрій
Стати інакшою й змінитись
До ступеня непізнання,
Або, принаймні, утопитись...
І так життя – лиш маячня!

Я покинув тебе через сни, де занадто багато коханок.
Це, мабуть, ностальгія весни... Восени ніч замінював ранок.
Я зумів зрозуміти тоді, що тебе не зовсім розумію,
Що таляпаюсь в чистій воді, а купатись і близько не вмію.
Не навчився і досі в житті; я не вчився, бо мріяв про тебе,
Про можливість ролей у злитті й про віддаленість синього неба.
Я кохав і кохаю цю гру – цю смертельну трагедію щастя;
Я не вождь, я не маг, не гуру, я – наживка сліпого причастя.
Ти казала, що хочеш вина, а тоді я хотів лиш портвейну.
Ця любов – історична вина, що токсична, мов думка Хусейна.
Я прийду, але ти не чекай; я вернусь, але ти не надійся...
Навіть в пеклі є вірші про рай. Я благаю: розлийся! розвійся!
Я ж розбився об твій силует, не звернувши уваги на очі,
Бо занадто красивий портрет не опише поет й серед ночі.
В собі спалений двічі блокнот щось писав, та його не читали,
Бо секрет серед ламаних нот загубили, а потім продали.
Хто купив ці скарби – цю свободу? Хто зірвав ланцюги у тюрмі?
Хтось придумав і Землю, і Воду... Я придумав себе у тобі.
Я продумував різні нюанси, щоб спокуса далася взнаки,
Та мізерні були мої шанси на здобуте тепло й тінь руки.
Заховай моє тіло в обіймах! Не пусти десь піти назавжди!..
Я був там, де не були і відьми, я був в кратері жару води.
Я був там і не думав про спеку, я був там і не думав про жар,
А кохання – ядро небезпеки, якщо дружба – підступний кинджал.
Ми не можем дружити і жити так, немовби не були разом.
Я люблю тебе й буду любити... Почуття це сильніше за сон.
Так, я зраджував з іншими в снах, і, до того ж, без презервативу,
Тож я вийшов сп'янілий на дах, щоб сказати: “Дощ перейшов в зливу!
Поцілунки змінились на біль, а екстаз – на нестерпні страждання.
Мов прокляття, посипалась сіль на обпалені рани кохання.
Я покинув тебе через сни, де занадто багато фантазій.
Цю трагедію примх восени зберігають сухі квіти в вазі.
Я ненавиджу вересень цей, я не терплю й навік проклинаю.
Я кохаю твій відблиск очей, я кохаю тебе... Я КОХАЮ!!!”

Нажаль, я краще не скажу,
Ніж це сказали вже до мене
І про любов, і про межу,
Про корогви, і про знамена…
Вже, певне, і любов не та,
Дрібніше пристрасті насіння,
Ніж до народження Христа,
Й відразу, після Воскресіння.
Не мчить мій лицар на коні,
Не стогнуть шпаги на дуелях,
Згоріла єресь на вогні,
Почили Байрон, Гете, Шеллі …
І все ж люблю, пишу, живу,
Під цим одвічно синім небом,
Хтось мав тут лук і тетиву,
А я тут користуюсь ВЕБом…

остаться страшно отправляться снег
скитаний мне не одолеть одной
все там он этот странный человек
который смотрит на мое окно

и шел за мной по снегопаду тайно
и то шепнул что надо уходить
я слышала но я совсем не знаю
ни кто ни почему нам по пути

ведь ждет давно и уж сутулы плечи
но не уходит будто часовой
приставленный к душе моей навечно
упрямою служивой головой

и слов не тратил он а сожалений
не ведает но выполнит приказ
и то же у меня одно мгновенье
на размышления что было в прошлый раз

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні?
Так, були навік в полон ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київськім Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небесе нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку Вкраїну мені пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята, й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський...
тільки Вінграновського нема.
І не буде.
2005

Ні! Я не буду брехати!
Не відшукаю в брехні забуття,
Хочу лиш раз проказати
Вибач помилку життя.

Вибач за зраду і сльози,
Думала, спокій прийде
Замість душевних морозів,
Замість кохання, що жде.

Ні! Я не буду брехати!
Зараз лиш правду скажу,
Що я не можу не ждати
Вічне кохання без жур.

Блукала життєвим я полем,
Тепер коло прірви стою.
Кохання змішалось із болем -
Спинилися ми на краю.

Я щастя впустила недбало,
Хотіла без нього прожить,
Тобі ж я підсунула жало -
Забути бажаю цю мить.

А серце гукає у прірву...
Навіщо? Не чути луни...
А може забути цю німфу,
Якою я була колись?

Якою тебе полюбила,
Якою не знала нужди...
Невже я все погубила
Й утратила все назавжди?

Питання завмре на півслові,
Бо відповідь ще не прийшла,
Я болю скажу: "Перестань вже, доволі!
Не вб"єш ти мене, бо межу перейшла!"

У День усіх святих,
В осінню ясну пору
Писав хтось в пориві дистих
І марив про покору.

В мені ж змішались почуття
Кохання, гордості й зневіри,
Залежало моє буття
Од відповіді без надміри.

О, я не знала ще тоді,
Що стану я благословити
Осінній День усіх святих,
Що научуся знову жити.

Листопадовий перший день
Не зникне з пам'яті ніколи,
Цілющіший він за женьшень,
Вернув життя й покірність долі.

Вернув життя, вернув тебе,
У цьому є заслуга Бога,
Я дякую Йому тепер,
Проклята б була ця незмога.

Кохання палало у їхніх серцях,
А в думках плекалась надія одна -
Пройти перешкоди усі до кінця
Й сягнути безодні глибокого дна.

Та скоро згоріла життєва свіча,
Надії плекають вже інші серця.
Сліду не лишилось... Все зникло... Хоча
Жевріє вогонь на могилі мерця.

Ці криниці бездонні. Вітри напилися диму.
Полиновою повінню піниться сиве поле.
Я мовчу, я вростаю у землю, бо я тополя
І воронячі гнізда болять мені, наче стигми.

Сипле град на обличчя, січе беззахúсну шкіру.
Ані стогону з вуст, тільки вітер гуде у кроні.
Не співає тополя, бо тишу плекає в лоні.
Ніжне листя сивіє, стає нежиттєво-сіре.

Цієї ночі
пальцями вологими
у сон до мене протиснувся
дощ

Ніжним стакато
цілував обличчя
припорошував блискітками вії

Не соромлячись
третього в ліжку
загасив свічки
і обняв тугими потоками за плечі

цілу ніч вишивав сріблом
меандри на моєму вікні
втикаючи голки в оксамит
де завше ночують зорі

Ледь розгубленою посмішкою
ковзнув моїм плечем
у теплу долоню щоб розцвісти
Загадкою у твоїх очах.

I say, I'm tired, so tired, let me go,
I can't, I say, I'm so tired, let me go, I'm tired,
He doesn't hear me, doesn't let go, takes hold
Of me again, laughs, why, you haven't yet flied,
He says, and swings me above his head, and laughs,
Throws me ahead, like, fly, he says, birdie sweet,
Well I do fly, I think, I say, spewing grass,
I was flying, wasn't I now, really, see,
I'm tired, I say, let me go, I'm tired, and he blatantly
Lifts me again skyward, and I'm bloody bushed,
Throws me, and I'm tired, and really, can't he
Understand, he laughs, like, fly to that bush,
And I'm tired beating my wings without a breather,
My face is scratched, I grasp at a branch ahead,
OK, I say, for the last time, and he says, haven't you gathered
That you'd just flied, OK, I say, so I had,
Let's try one more time, no, he says, sorry, go on,
I'm tired, let me go, he chuckles, I can't, I'm bored,
Just one more time, I say, can't, he says, that's your own,
To hell with you, oh, God, if you knew how tiresome you were,
And I laugh, and he looks at me, and I can't help it, I laugh,
OK, he says, take a running jump, here's a staff.


Оригинал:

Я говорю, устал, устал, отпусти,
не могу, говорю, устал, отпусти, устал,
не отпускает, не слушает, снова сжал в горсти,
поднимает, смеется, да ты еще не летал,
говорит, смеется, снова над головой
разжимает пальцы, подкидывает, лети,
так я же, вроде, лечу, говорю, плюясь травой,
я же, вроде, летел, говорю, летел, отпусти,
устал, говорю, отпусти, я устал, а он опять
поднимает над головой, а я устал,
подкидывает, я устал, а он понять
не может, смеется, лети, говорит, к кустам,
а я устал, машу из последних сил,
ободрал всю морду, уцепился за крайний куст,
ладно, говорю, но в последний раз, а он говорит, псих,
ты же летал сейчас, ладно, говорю, пусть,
давай еще разок, нет, говорит, прости,
я устал, отпусти, смеется, не могу, ты меня достал,
разок, говорю, не могу, говорит, теперь сам лети,
ну и черт с тобой, говорю, Господи, как я с тобой устал,
и смеюсь, он глядит на меня, а я смеюсь, не могу,
ладно, говорит, давай, с разбега, и я бегу.

«Жив собі піп,
Околоту сніп.
Пішов піп по ринку,
Чи не купить яку дешевинк»
Олександр Пушкін

«Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на замлі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі…»
Тарас Шевченко, «Неофіти»


Що не піп – то і бог
і, начебто, єдиний.
І кожен з них – то ох! –
який всесильний.

К твоїм –
свої додасть гріхи –
святі попівські.
Його навар – його прихід –
прибуток свійський.

Бо в череві
прихід його
з хрестом на ньому.
І черево його – ого! –
в ціну знайому.

Хрестом крокує він у рай,
чи то із раю.
О скільки тих христових зграй –
послів Ізраїлю!

Спитай, раб Божий, у попа:
хто він, такий «хороший»?
Ось і божественна стопа,
а ось і гроші.

Спитай – який його закон,
і в свого Бога
краде скільки?
Чи бачать Ідоли з ікон
як служить він
Мамоні тільки?

Чи допоможе він тобі
розправити коліна,
як стане твій народ на бій,
вся Україна?

Спитай –
чи любить він Людей,
їх Небо,
Сонце, Квіти?
«Раб божий» – христо-іудей.
Попа молитва –
звідти.

19.06.08

Вмиваюсь водою з крану.
Холодне, як лід, безсилля.
Безсилий, як вечір, холод.
Хитка у зими хода.

Втираю безсоння в рану.
Я рано свій сніг зносила.
Зносився мій час зарано.
Із глуздом одна біда.

В густому клубку туману
Безсилий, як розпач, холод.
Холодне, як скло, безсилля.
Із крану тече вода…
25.07.08

під ногами не земля –
щось аморфніше й тепліше...
та й і я не зовсім я,
й взагалі все стало іншим:
помінявся еталон,
зблідли фарби декорацій,
в ніч вкололи новий сон,
день же здох від деформацій;
й не впізнати вже цей світ,
не знайти координати,
розтопився навіть лід –
віра в твердь... що вже казати
про дешеве покриття
(для оббивки домовини);
час, мов міль, попсув життя...
але ж, хто у тому винен?!

нечіткі точки...
точно сон!
розмиті пікселі...
свобода?
чи просто розчинився фон
через надуману погоду?

час зупинився...
ніби рай!
простір розширився...
це мрії?
чи всього на всього лиш край,
себто, тупик у безнадії?

щось помінялось...
другий шанс!
може й ще вийде щось...
„сумнівно” –
сказав собі ж я, впавши в транс, –
„вірити в щось таке – наївно!”

мені приснилися хрести
з чорного мармуру й ворони –
білі, як сніг… боже, прости
за те, що вірив в забобони,
та, тим не менше, далі спав
й кров’ю плював на тінь ікони,
й замість того, щоб йти, – упав
й так і не встав, лиш бив поклони,

щоб не втопитись, а плисти,
щоб не упасти, а летіти,
а сам відмовився нести
свій хрест на гору, щоб не впріти
чи надірвати слабкий пуп
(основу всього, центру світу);
бо що зроблю, як буду труп?
навіть не зможу скласти звіту

про сни й примарені мости,
що, як і вени, легко рвуться...
уже давно годинник стих,
та я не з тих, що піддаються:
я не піду на вірну смерть,
бо не така вона вже й вірна,
якщо життя – це певна твердь,
то гра в мерців – занадто спірна...

тим паче голосять коти
на повний місяць – не на добре!
може, нікуди і не йти...
не боягуз – я – не хоробрий,
і вірю в знаки й бачу їх,
тому і сплю на схід ногами;
невже, і це є важкий гріх?...
як так, то зникну разом з снами.