На мене сідає
Галактик зруйнованих пил.
Мене роз’їдає
Морів пересохлих сіль.
Осліплює очі
Проміння згаслих світил,
А серед ночі -
Кохання фантомний біль.

Шротом у грудях
Здушений відчаю крик:
В мене Життя
Стріляло з дробовика.
Сльозою стікає
Твій образ із-під повік -
Це рани лікує
Лагідна Часу рука.

Ігноруючи час,
Нелегально живу,
Зорі падаючі збираю...
Моя Смерть - збожеволіла
Й косить траву
Під скрипучою брамою Раю.

(За мотивами Ганни Осадко і Ніки Новікової)

Я наїлася зимною тишею
(Бо з пінгвінів які борщі!),
Хоч Миколою або Гришею
Прилітай за мною мерщій.

Твої лайки полюють на зайчиків,
І лежать вони на снігу,
Як пухнасті роздерті м’ячики,
Напівянголи, напіврагу*.

Ми впольоване м’ясо заяче
Поласуємо на бігу,
Майже ситі, і нам вже гаряче,
Ти знімаєш повільно дохУ…

ЗапряжЕмо пінгвінів у сани ми,
(Бо не можу я вже без них),
Чорно-білими, фортепіанними
Полетять від цих клятих криг…

І лишаться в снігах скривавлених
Тушки зайчиків (майже бІлок).
Ще колись розкажу про них…
………………………………….
Ранок. Клініка. Понеділок.

* Рядок А. Вознесенського

Цвіте різдвяник. А Різдва нема.
Тебе нема - і я сивію стиха.
А інші прийдуть, нанесуть снігів.
І тільки в тебе очі благовісні.

У цім саду і зграйнім, і страшнім
Нам випало любити до страждання
Вечірній чар одмерлих кольорів
І звуки відбування прижиттєві.

У відбуванні стільки відбувань!
І вже межею - білий цвіт магнолій,
І вже відлунням тихої любові
Упала перша крапля дощова...

Загули у вирій бджоли,
Закурликали джмелі...
Я на ганок вийду голий,
Бо дівчонки довели!

Кажуть гвалтувати пляшку
Треба штопором... Капець!
(Нам і вилкою - не важко)
Шо ми зовсім? Нанівець?

Зеню, нада дєлать шото!
Бо дівчонкі разошлісь.
Може кинем пляшку к чорту,
Пустим в дєло нашу гордость,
Раскалбасим трохи жисть?...

На відстані в дотик,
Розпечена в кригу,
Вишнево-солодка,
Читаю, мов книгу.
За кожним цілунком
Твій голос, як трунком
Облизує серце…
Світанком жагучим
В моєму полоні.
Покірно й рішуче
На кожній вершині
У венах все стине.
На відстані в дотик
Моя і не більше.
Ти знаєш, що знаю
І знаєш, що ліпше…
На кожному стогоні
Солодкої осені
У ліжку моєму
Весною умилася…
Та ні, не здалося -
То серце так билося
Годинником вічності,
Поглядом вірності.
На відстані в дотик
Моя незрівнянна,
Ти будеш, як сонце,
Як вітер жадана.
Вишневими кроками...
Cерцям лиш морока ми.
13.04.2008

... візьміть мене на крилята
та й понесіть...
Із казки
..................
Білі блискавки снігу
упали на чорне гілля.
Чорні блискавки болю
шугають у білій палаті.
І не втриматись вже аж ніяк
на крилі журавля,
І синицю зі жмені
не хочеться ще відпускати.
... За вікном сутеніє,
і попелом сірим імла
Чорне згарище світла
старанно ущент замела...
.................
І на стиках галактик
аж свистить пошматований час.
Гострі скалки сузір’їв
чорно-білим вогнем пропікають.
Світ мигтить, розпливається, крутиться
(о дикий вальс!).
...Забуваю себе, забуваю усе, забуваю...
Де ж пір’їнка жар-птиці,
що ярим вогнем озорить
Цю весну, і цей вечір,
і цю збасаманену мить?..

Ти летіла у блакитну височінь,
Підіймався за тобою я, мов тінь.
Захопившись, враз розкрився... І удар
Не очікував від тебе серед хмар.
Полетів униз розгублено в піке,
Не второпавши, як сталося таке.
Біль, образа проминули лиш за мить,
Серце шле тобі любов мою в блакить.
Відкривається душі нове вікно -
Зміна ніку. Все закінчилось. Давно...

...не выпал, как из сумки кенгуру,
мой новый день, и мне хватило сил,
чтоб выбраться из спутанных стропил
и выйти в дверь, как в черную дыру...

подошвы липнут, мокрый тротуар
скользит, как эскалатор под землей,
а жизнь повисла порванной струной
и отпечаталась на мне (муар

вчерашнего мороза); в тишине
гремит жестянкой старенький трамвай,
и слышится глухой собачий лай
в какой-то неконкретной стороне…

За мотивами "Killing me softly "
Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами.
Слова,
Ці слова святі й грішні
Я мріяв
Почути роками.

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними руками.
Нехай
Нехай надто пізно
Усе,
Усе, що між нами!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними устами.
Нехай,
Нехай це і грішно.
Нехай,
Нехай гра без правил!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами!
Одними,
Одними руками!
Одними,
Одними устами!

Would you like to be my bosom poem?
One of those enlightening my soul...
I’ll consider you to be the masterpiece
Indicating “From my best” below...

Would you be my only wing on back?
One, which helps to feel alive but stay...
You would ask: "What’s with the second one?"
"Tear it off. (I) Don’t wanna fly away..."

В пам"ять про Я.С Ю.

В кінці останнього рядка -
багатокрапка...
Недоговореність хитка
тріпоче пташкою в руках
в чеканні ранку.

Блакить світанку над листом
переливалась,
недоговореність хрестом
від незашторених вікон
на стіл лягала.
Ця тінь від рам знайшла листок,
перехрестила,
у небуття і ключ і код
шлях до небачених висот
оповістила.

Це раптом доля розвела
свої долоні.
Життя скотилося. Не знав
у чім була його вина
аж до сьогодні.
У тім, що знав таємний знак
у межислів"ях?
Стікала краплями весна
з його пера, як із весла
на рани сіллю.

На нервах писаний рядок -
кардіограма.
Уривки плутаних думок...
Поміж своїми - не пророк,
ця вічна драма.
Жив, як писав, писав, як жив -
на грані зламу.
Сіяч не дочекався жнив,
і дав би Бог йому сто жил -
було б замало.

Знову погрози,
Погрози війною.
Вміємо захистити
Батьківщину свою.
Ви там не шалійте
Не брязкайте зброю!
Ми не віддамо на потал
Країну свою.
Є у нас воля,
Воля народу
Відстоїмо гідність,
Відстоїмо свободу.
Ми не молодші,
Ми старші брати
Ви можете разом
З нами в ногу іти.
не будети нам
у своїй хатині
кожен собі пан
Є у нас воля
Є у нас зброя.
Як треба візьмемо у руки.
Ніколи, ніколи
Україна не піде,
В російські кайдани,
В сибірські муки!

Як сказано в фрагменті Геракліта
Як сказано в фрагменті panta rei
Втікає осінь у затоки літа
Втікає не питаючи дверей

Смагляве наче руки некроманта
Із дальніми відлуннями літавр
Втікає літо частка цього panta
Втікає наче сіроокий тавр

Допоки час із водами тектиме
Проходячи крізь миті і крізь дріт
І руслами кружлятиме крутими
Не потребуючи воріт

І чути буду здатен я допоки
Хай буду я по той бік чи по цей
Я чутиму в Розділенім на кроки
Правічну Неподільність panta rei

11 квітня 2008

panta rei - все тече

Назвіть такий парламент
І які держави мають,
Що народні обранці
По чужинські виступають?
.
О, це! Кажуть демократія,
Де жирує аристократія.

Волають за вільність, свободу,
Як павуки присотались
До тіла народу.

Демократія і анархія
Вони сестри рідні.
Олігархи все покрали
А народи – бідні.

Демократія з анархію
У клубок сплелись.
Появились ново – українці
Звідкіля взялись.

Не кинуті богом з неба,
Не куплені з акцизу.
Залишені у спадок
З комуни – більшовизму.

Нам, молодим, проститься божевілля.
Меча бери частіше до руки:
Рубай, пали, хули, блазнюй з похмілля!,
Хоч Ґеростратом стань – лиш на віки!

Угору йди – хай рвуться сухожилля,
Минай орлині гнізда і зірки,
Але не смій упасти від безсилля -
Голодні й злі крадуться вслід вовки.

Тріщить і гасне в пальцях сигарета,
Все марно - і немає вороття.
Так нецікаво скінчилось життя:
Нікчемність, старість, смерть, а далі – Лета!

Хто зна… А може, вмерти юним краще,
Аніж безслідно зникнуть в Часу пащі?

так просто ангелом назвали
і ніжно крила обламали
не давши звідати висот
а так хотілось без турбот
кинутись у вир шаленства
і випити усе блаженство
з іскр любові і життя
та все ж таки без каяття
я словом роздиратиму надії
і не даватиму своїй мрії
отруювати знов думки
Й шукатиму я знов стежки
щоби тікати до висот
без усіх земних турбот
і не посмієш крила поламати
і не зможеш забувати
цієї пристрасті сліпої
цієї ніжності якої
не дарувала більш нікому
і лиш у пориві німому
забулася і віддала
та навзаєм спокій забрала

...я падаю поряд, торкаюся між
безлісих округлих говерл
і трасу вивчаю, – вустами :) – без лиж,
а потім повторно наверх.
звичайно, не вперше проходжу маршрут
та є ще місця, де не був,
бо хочеться знову на собі відчуть
екстрим, а не що там небудь.
ковтаю востаннє жагучий озон,
відштовхуюсь – палки на бік!-
класично…нема заборонених зон,
є тільки не торканий сніг
і вітер в лице…а трамплін - як тобі?
це ж диво найбільше із див…
люблю я ці гори, й радію, що піп
Іван нашу трасу хрестив…

Схололі руки лід не плавлять
І не беруться до письма,
Дітей не пестять і не бавлять.
Твої ще теплі. Ти сама.
Одна, одна на весь будинок –
Коробку, сповнену людьми.
Мені наснилась, безневинна.
Тримайся. Хто ж, коли не ми?

Себе жалію. Хай намарне,
Не переможе втрат потік.
Я щось продала. Чи це гарно?
Не знаю. О буремний вік!
Мене купляєш за безцінь,
Вкидаючи в вогонь. Для чого?
Даруйте. Краще далечінь:
Безвісне, дике, безпороге.
Без особливого, пробач.
Не пишеться про твої руки.
Якби не вік цей, мій палач,
Все було б кращим, вийшло б друком.

Це буде твоїм прокляттям –
Остання твоя любов
Блюзова, сумна. Багаттям
Пектиме старечі груди
Гарячка, а ще застуда.
Ти мариш. І далі буде.
Немов звар’ював. Немов?

Трава проросте прощенням,
Спокутує гріх весна.
А я повернуся в червні
Вазоном на підвіконні,
Чи квіткою на осонні,
Натхненням, або безсонням.
Що краще? А дідько зна...

В пастельних тонах і постіль,
І я. Молода така!
Три дні і три ночі поспіль
Ми гралися у інтимне,
І тіло, мов поле мінне –
Цілунок і вибух. Винно
Всміхалася ніч палка...

Це буде тобі дарунком –
Остання твоя любов.
Дурманом, солодким трунком
До тебе прийду – кохана,
Незвідана і неждана...
Не пізно, але й не рано
Мене ти таки знайшов.

Буде це, як в Писанні – смарагдом по білому. Снива
Упереміж з бурульками зблиснуть
під дахом хати.
Щось постукає в душу. Втомившись тебе чекати,
Вийду боса на сніг.
В небі – птаха.
У дзьобі – олива.

Це поморник ширятиме(символом миру чи просто),
А пінгвіни у сніг упадуть, розчепіривши ласти.
Я – чорти забирай вас! –
якісь тельбухаті баласти! –
Вертикально поставлю всю зграю пташину
за зростом.

І стоятимуть, наче стовпці соляні,на чатах,
День,чи два – відморозивши серце, дзьоби
і крила,
На світанку – алярм! – стежовий запримітить вітрила
Ну, вірніш, на стільниці снігів –
золотаві санчата.

Лайки замість оленів. І ти у костюмі
святого Миколи
Помахаєш рукою: не мерзни, кохана,
за хвилю буду,
Та я вклякну на місці причмелена – Авве!Чудо!–
А тоді побіжу навпрошки, як не бігла ніколи.

Сонце жовте, як жовтень,
і синє, як очі, небо!
Лайки тішаться моїм пінгвінам,
пінгвіни – лайкам.
Ти смієшся: Погода нелітна. Кронти тарабайці,
І тому я на санях приїхав оце до тебе.

І на руки береш. І щетина, пропахла раєм,
Виціловує ніжно зі щік перемерзле горе,
Летимо поміж хмари шарлатові – вгору, вгору,
І пінгвін стежовий нам ще довго услід махає.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Мне сердце прошептало тихо: «Да».
Я только заглянул лишь раз в глаза твои,
В мгновенье утонув в них навсегда.
Но ты была созданье неприступное,
Как айсберг, так же холоден и я.
Твой Мастер сотворил тебя загадкою,
А я окутал тайною себя.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Когда светила полная луна.
Лечу я призраком незримым в ожидании,
Когда твой ангел взглянет на меня.
Мне голову вскружили мысли чудные,
Так странно – ты взлетаешь в небеса,
Раскинув свои крылья белоснежные,
Но всё ещё не веря в чудеса.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры…
Я шёл, словно по лезвию ножа.
Твой взор прощальный, образ затуманенный
Изрезали мне душу на века.
И не уйти от игр судьбы ошибочных,
Ни я, ни ты не возвратимся никогда.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
И там же расстаёмся навсегда.

А прийде час, бо кожному своє,
Всевишньому постанемо на звіті.
Явлю свій скарб, усе, що в мене є:
Дочка і син, мої кохані діти.

Хто дбав скарби, мого не визнає,
Його в каратах годі оцінити.
Усе багатство, надбання моє —
Дочка і син, мої кохані діти.

Колись у світі, звідки ти пішов,
Недобра жінка — як її простити? —
Пророкувала: головне — любов,
Все інше геть з дороги! Що там діти!

Два вогники тремтливі між розлук,
Від злого вітру як вас захистити?
Ви — сила двох слабких жіночих рук,
Моя незламна міць, мої кохані діти.

Я знаю силу справжніх почуттів,
Те варт пройти, щоб врешті зрозуміти:
Вінець всього у нашому житті,
Найвище над усе — то наші діти.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

(за мотивами Варці Ч.)

І все... Не гріє бімбер. Кварту
затолочив до писка. О-ба-на!
Все й розгойдалось не до жарту -
мало не врізав дуба. Все - хана.

Весь порятунок у росолі,
губа надулась, мов ковальський міх.
Йой - тихо тарахтіт, поволі,
не наводіт з "ко-ко" на душу гріх.

Я вам кококну - теньґі квоки,
нехай лиш відшумит у голові...
І кури подались навтьоки
і рило в рило рохнуло в хліві.

11 Квітня 2008

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.

Не побачимось кохана,
Не зустрінемось ми знов,
Ти для мене ще жадана,
В серці ще живе любов.

Тільки зраду не пробачу,
Не пробачу, так і знай,
Хоч страждаю, та не плачу,
Більш на мене не чекай.

Час лікує серця рани -
Пробачай та не кляни,
Йду у вранішні тумани,
Чарівні лишаю сни.

Прощавай моя кохана,
Прощавай та не кляни,
Хоч для мене ти жадана -
Чарівні лишаю сни.

Принесли весну з собою
Тихим ранком журавлі,
Пролетіли над Десною,
В срібних хвилях пропливли.

Пролетіли над ставками,
Закурликали в гаях,
Привіталися з полями
Й зникли в синіх небесах.

Довго, довго над Десною
З неба чулося: "курли" -
Та над срібною водою
Не пливли вже журавлі.

Тільки били в берег хвилі,
В лузі вітер шелестів,
А хмаринки білі-білі
Здоганяли журавлів...

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

***
Дурнувате чуття - ніби втрата,
ti voglio bene...
Це не те, те не тре"
намагатися ТЕ повернуть.
І ти знову у гостях,
і знову ти в гостях не в мене -
Конценторвана правда,
та не екстрагована суть.
Понесуть
імена - і твоє, і моє до погосту,
Відспівають молебен,
складуть у жертовний вогонь...
Це не страшно, повір.
Ой, занадто ж ти довго у гостях!..
Та збирайся, пора тобі
й честь уже знати, либонь.

Ви це знали, чи ви не знали,
Чи не чули кришталю дзвони?
Попід стелею в пишній залі
Всі збувалися забобони.
Звеселілі гриміли звуки,
Тупотіли в підлогу танці,
Пролітали у вікнах луки
І вогні незнайомих станцій.
Швидко-швидко земля крутилась,
Стало гаряче в небі хмарам...
Спало марево і з"явилась
Нездоланна небесна кара.
І здалося відтак, що сходить
Сонце в небі на диво чорне
Й дивнуваті якісь закони,
Й потойбічні моральні норми.

Ане Малигон.

В городе, в котором было так тесно, душно, и вообще,
одинокими, как последний осенний лист,
ощущались дни, а ночи, пропитанные водой дождей,
неуклонно засасывали мою душу вниз,
я тебя не искал...
но нашел, лишь ночь в пустоту
провалилась, как в канализационный сток,
когда солнце, еще не набрав высоту,
начинало уже штурмовать восток…

Мы шли рядом, по одним и тем же местам земли,
мы дышали одним и тем же воздухом, но
следы наших ног терялись в одной пыли,
и, хотя небо тоже на всех одно, -
мы не встретились...
(просто, видимо, необходимо так
для того, чтобы не выпасть из сути вещей)...
...но, когда невыносимо молчит пустота,
кто-то должен выйти из воды дождей...

Когда я не стал еще тем, кем я стал,
Я видел как розовость красок зари
Сменяет отточенность линий Дали
На белой равнине холста.

И красочность снов в эти дали несла,
А я так любил паутиной вплетать
Бессмысленность слов в потайные цвета
Любого простого числа…

Когда-то я был чередой новостей
Откуда-то, где никогда не бывал,
Там было зверье и густая трава
Без мнения о красоте,

Любили деревья качать на ветрах
Качели небес, и от первой звезды
Струились фантазии, словно следы
В моих нереальных мирах..

Так тихо, люба, тихо так…
Хижак у грудях точить кігті –
Дере по ребрах… Той кістяк
Йому темниця, ніде бігти.

Роздерти б груди до нутра,
Аж до душі, нехай десь піде.
Тай тільки б доля та незла
Втопила вирвану без сліду.
11.04.2008

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Болото
Я не озеро і не річка,
Не калинонька, не вербичка
Я болото таке собі тихе:
Не лізьте в душу – не буде лиха.
Бо у болота своє життя,
Тут можна згинути без вороття.

Річка
Я річка-річечка-ріка,
Я то тиха, то стрімка.
Я б розлилася навкруги,
Та не пускають береги.
Вони – обставини життя,
Назад немає вороття.
Я плину так, як плине час,
Я протікаю мимо вас.
Я не власна над собою,
Була і буду я рікою.
Не брудніть душі моєї –
Доведеться пити з неї.

Озерце
Мої хвилі не гуляють
Так, як ті, що в океані,
Мої бурі силу мають
Трохи більшу, ніж в стакані.
Не бездонне я, як небо,
Дуже легко мене вбити,
Навіть сили тут не треба –
Досить душу забруднити.

Спитаєте – про що етюди?
Ні, не про воду. Такі є люди.

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Я – теж Вітчизна,
Терен твій
і Край.
І ти відважний,
як моя Вітчизна.

Мій хлопчику,
не згадуй,
не питай,
Чому на Честь –
така дороговизна?

Чиї тут відумерли голоси?

Яких безумців відшуміли кроки?

Мій хлопчику –
завжди тяжкі часи,
Мій хлопчику –
завжди ціна висока.

Але згадай
На Петра чи Іллі,
Коли сльота умиє душу стерплу,
Що я –
долонька рідної ріллі,
Яку не віддають і пере смертю.


із "Жіночого аркану"

БАГАТОСЛІВНЕ ПОСЛАННЯ ПОЕТОВІ
ВАСИЛЕВІ КОЖЕЛЯНКОВІ
З НАГОДИ ЙОГО ТВОРЧОГО ВЕЧОРА
26 ЛЮТОГО 1997 РОКУ В ЧЕРНІВЦЯХ

"..Маріїні джинси…"
(В.Кожелянко, "Семибарвний кінь").

…Я прийшла б, Василю, в декольте
І по праву сторону Твоєї слави
Зі сльозою коньяку чи кави
За плечима Твого Болю стала б,
Як стають лише
Кохана Мама.

Але все, Василечку не те.
Через те і я не в декольте.

Мо" й даремно.
Бо таки пусте:
Маючи фірмове декольте,
З джинсами зріднитися, що з панциром.
У сади терпіння – мов у карцері –
Я шукаю ласки, ніби анцуґа.

І терплю,
Терплю, терплю,
Терплю.
І терплю –
А думають, люблю.

Зневажаю цей нудиський пляж
Шулерів, посадами пригрітих,
Що плетуть лиш інтриганські сіті…

Це ,Василю, вже не епатаж.

Бо ж усе, як два на два, просте:
Точить міль фірмове декольте,
Й шулери з шахрайської дороги
Скручують пергаменти душі
З латкою "державницькі мужі".

І т.д., й т.д., й т.д., й т.д.

В світську хроніку потрапить декольте.
І оці, Василечку, слова:
Поки я у джинсах – я жива.

Я в Твоїх заплакала б руках,
Чи шепнула б непритомне: ах…
Але це – царина Сулими* -
Німби й тавра роздавати.
Ми

Спрезентуєм супер-декольте
Вар"ятам з державних вар"єте
Й шулерам на їхні прапори.

А ота рука, що із г о р и
Іноді тремтить на наших чолах, -
Не дає зітерти нас у порох,
Лиш слова якісь такі дає,
Що часами в жилах кров стає…

При сльозі – не коньяку чи каві –
Я по праву сторону Твоєї слави
Джинсовою бджілкою лечу…
А за нею – наче власна тінь, -
Семибарвний, вишколений, кінь…

Хто не вірить в це – я не присилую.
Отаке, мій братчику Василю.

*Сулима Сергій – скандальний буковинський журналіст 90-х років минулого століття.


із "Жіночого аркану"

Стрижуть траву нічийні коні –
І вмерлі чують голоси.
З вершин і пропастей безсонних
Вітри гасають безпардонні,
І недержавницькі закони
Диктують букові ліси.

Непроминальні чи фатальні,
Тут роси світять із дерев,
Як віск зі свічей поминальних
Часів кривавих – бо каральних.

І майже що звучить астрально
Тут "шляк би трафив!" чи "пся крев!".

По чорнім вишито червоним,
Немов підстрелено, немов…

Лякають стогони бездонні
Посеред півночі.
І сонні
Тут схарапуджуються коні:
Пече копита людська кров…

Але десь потім, там, над ранок,
Лиш втихомириться т о й світ,
Як трохи стверднуть давні рани…
Зохочу ласки – як помани:
Бо я в собі твій чую плід.

Ах, ні межі,
ні стриму,
спину –
Лиш сиві косми дримбачів.

…У верем"я чи у годину
Я хочу тут вродить дитину,
Запеленати в теплу трину* -
Й заснути в тебе на плечі.

*Трина (діал.) – січене сіно.


із "Жіночого аркану"

Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар.
Він грав на різьбленій сопілці.
Його боялась решта вівців,
Бо він у с е про вівців знав.

Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, -
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід –
Стара вівця і вже без руна…

Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.

Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,
І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари,
Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?

Хіба отой, що із рушницею…

Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

із "Жіночого аркану"

Даже когда
корни земли
нежно ее разорвут
на части,
даже когда
реки вырвутся
из берегов,
очищая путь себе
в одночасье,
даже когда
не останется снов
и в хрип уйдут
все слова о счастье,
даже тогда
уцелеет любовь,
и это правильно будет
отчасти…

Світ мені весь не милий.
Він похмуро-гидючий.
Вже ніщо не зігріє.
Марно ждати розраду.
Я страшенно безсилий.
(Хоч на неміч ох злючий...)
Юні мрії, надії -
Десь далеко позаду.

Душу наче фригідну
До всіх радощів маю.
І ніхто не поверне
Днів веселих, погожих.
Я нещасний, я бідний,
Бозна-як виживаю
За "не гроші" мізерні,
Заробити ж - не можу.

А всі кажуть довкола:
"Все попереду в тебе";
А однолітків лиця
Мають вигляд щасливих...
Я ж стогну тільки кволо:
"Не знущайтесь, не треба...
Що за кляті дурниці?
Таж нема перспективи!"

Отаке я лахміття.
Одчепіться, дівчата!
Дайте... осторонь стану,
Щоб старим менше тхнуло...
Це минуле століття.
Дев'яностих початок.
А мені, дідугану,
Дев'ятнадцять минуло.

2008

Відчиняйте дверці,
Коли дзвонять щиро.
Відкривайте серце
Для любові й миру.
Посміхніться людям
І скажіть: „Спасибі!”
Серед сірих буднів
Це потішить нині.
Не пройдіть байдуже
Біля тих, хто плаче,
Не радійте дуже,
Бог усіх нас бачить.
Захистіть слабкого,
Він також людина.
Не кляніть нікого,
Бо в любові сила.
Хто ударить в щоку,
Ви підставте іншу.
Бо Господнє око
Бачить все і більше.
Ох, як важко, знаю,
Ворогів любити,
І гіркого чаю,
Ніби з медом, пити.
Але все віддасться
За добро в стократ.
Сильний, хто не здасться
Й не піде назад.
Подзвоніть у двері,
Може хтось відчинить,
Хтось любов почує
І до Вас прилине.
І не будьте винні
Людям ні копійки,
Крім любові в серці,
Крім любові тільки!

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Я дарую тобі вЕсну
Всю її земну красу
Бо ніколи не воскресну
Радість більш не принесу

Хай листочки зеленіють
Кольором моїх очей
Квіти в полі шаленіють
Пристрастю палких ночей

Сонце душу зігріває
Теплотою моїх рук
Пташка пісеньку співає
Де моєї мови звук

Хмарами тобі послання
Напишу за неба край
Тільки нашого кохання
Я прошу не забувай