Шалений світ зірвався з ланцюгів –
його уже і гальма не тримають!
Брехня панує, ненаситність, гнів.
Іде війна і їй немає краю…

Кому молитись? З ким сьогодні Бог?
Диявол владарює на арені,
а Болівар не винесе обох!
Укрила поле сарана зелена…

Чи міркувати розучились ми,
чи глузду нам уже не вистачає?
Невже лише бенкет у час чуми
олжі епоху сконом увінчає?

За краї виднокруга,
Спозарана завжди, –
Ще мій прадід за плугом
Аж до згину ходив.
І дідусь жито сіяв
Щовесни за селом, –
Цілий рід гречкосіїв
Ниву пестив трудом.
Пам’ятаю, мов сниво,
Що в недавні часи
Половіючі ниви
Також тато косив.
Намагався збороти
Я любов до землі,
Бо втомивсь від роботи
На врожайній ріллі.
Тільки маємо гени
Ми доволі міцні,
Раз і син біля мене
Примостивсь на стерні…
16.11.22

Древнє місто, величне і тихе.
Ось і знов опускається сніг.
Ніч приходить як злодій, як лихо
І збиває у темряві з ніг.

Але зранку хтось дасть мені сили
Щоб піднятись і далі піти.
Так і місто встає із могили
І як сад починає цвісти.

Ми із містом колеги по чарці,
Наші ночі давно вже без сна.
В сьогоденні застрягли як в шпарці,
Допиваєм надію до дна.

Ми обоє у пошуках змісту,
В лабіринтах віків і розмов.
Ось ідуть нові люди по місту,
Як по жилам іде моя кров.

    Та просто жив - і Місяць ворожив,
    І Сонце зріло, і Земля рясніла -
    зло податі з моїх збирало жнив,
    та що лишалося - жевріло, гріло.

Я жив, і жив - до обрію полів,
до небосині з берегами моря,
нехай і не уміло, та любив,
і знав, що все близьке і зветься «доля»,

*
і що життя за віхолою днів -
мої прозріння, зустрічі, прощання,
слова і руки, злети дивобрів -
лише сердець увібрані торкання.

   І був із тих, що сповнювали світ, -
   разом земне своє ми ткали тіло
   із промінців лунких - ілюзій квіт.
   І дихалося там душі й боліло!

*
    І певне жив не тільки серед снив
    свого й нового всесвіту дитинства,
    і в собі колисанками будив
    довершення земного материнства.

І витікала ввись у безкінеччя
надмузики її земна ріка,
надихнута місцями і гірка,
в моє, тепер виразніше, обличчя.

*
Ультрамарин у сяєві сивин,
вдивляється знайоме в неземне,
ще мить і поміж хмарами сяйне
униз, у хвилі, юний мій мартúн...

   Мов долі слід - падіння, далі зліт.
   Відлуння пам’яті таке слабе,
   лише одне і лине, як завіт,
   з биття судин: життя - люблю тебе.

Знов тиха журба осіння
Упала березам в коси.
Весняного воскресіння
Чекати ще довго досить.

Ніде не шелесне вітер,
Видзвонює лиш листочок
Самотній на голій віті,
Один на весь бересточок.

Отак би зиму чекати
Спокійно і недаремно,
Якби на війні солдати
Не падали мертві в землю.
09.11.22

Катрусю сонце цілувало
В пухкі рожеві щічки,
Дитині сили додавало,
А ще воно Марічці

Так ніжно кучері русяві
Пестило із любов"ю
Та вередуночці Оксані
Всміхнутися готове.

І зігрівало цих дівчаток,
В серця тепла сипнувши.
Ой, сонце-сонечко ласкаве,
Тобі радієм дуже.

2022 р.

Синіє річка і хлюпоче
Уздовж пологих берегів, –
Яскраве сонце сліпить очі
І тішить душу пташки спів.
Така краса навколо мене,
Що не змалюю до пуття
Ні широчінь лугів зелених,
Ні в річці сонця відбиття.
Мабуть, усім забракне хисту
Намалювати олівцем
Вербове віття гостролисте
І качки кладку під кущем.
Чи, може, напнуте вітрило
Хмаринки в сяйній вишині, –
Чи зграйку чайок білокрилих,
У колі сірої пташні.
Або, зів’ялений від спеки,
Жовтогарячий дивосил, –
Усю природну фототеку
Багатобарвної краси.
Тут стільки радості дзвінкої,
Що ніби свято навкруги
Цієї річечки мілкої
Заполонило береги.
15.11.22

Клас увесь тварин малює.
Лиш одна маленька
Довго думає, мудрує
Над листком Оленка.
Врешті є уже малюнок –
Жирна чорна крапка.
Та зітхає трохи сумно:
- Це у нас конячка.
- Бачу крапочка чорненька,
Де ж той кінь, Оленко?
- Придивіться ви гарненько,
Просто він далеко.

14.11. 2022

1
Не давай зів’яти сподіванню,
чарівна супутнице, не сердься
на липучі очі, бо сприймаю
пальчики промінчиками серця.

2
Дозволь розкішній пристрасті
розквітнути, зрости.
Долоні – чашолистики,
а пальці – пелюстки.

3
Ти зійшла, та ранковий вояж
не вважаю невтішним, невдалим,
бо замріяний погляд не вдарив,
а погладив ласкаво, бо я ж
освітлився долоньки нектаром.

Листопад 2022

Крилата мрія, сонце в темнім царстві,
жива криниця у глухій пустелі.
Як би не ти, то всі мої митарства
не вивели б до світла із тунелю.
Ще й досі б у смітник скидала будні,
як мотлох міллю сточений роками,
таємно потурала б звичкам згубним,
боролася за щастя з вітряками.
Ти — несподівана сльоза на віях,
тюльпан шовковий у колючім терні,
солодке яблуко спокуси, ейфорія,
і невичерпне джерело натхнення!
Приємно бути справжньою собою,
не грати у житті абсурдні ролі
з фальшивою короною й бідою,
бо з'ясувалося — король-то голий —
не дарував ніколи самоцвіти,
парчевих китиць золоті обнови.
Лиш ти, коханий, що гріха таїти,
скупав мене у купелі любові.
Між нами нитка неба не порветься,
хоча шляхи планиди невідомі,
ключі ти підібрав до мого серця,
в той час, коли не вірила нікому.

14.11.2022р.

Мороком туману
Огорнуло ранок
І завмер у тиші напівсонний світ, –
Тільки творять звуки
Крапель перестуки
І до скла торкання яблуневих віт.
Морок неозорий,
У сонливій зморі,
Задрімав надовго, певно, у дворі, –
Тільки випаровань
Невгамовна повінь
Носиться навколо в безупинній грі.
Повний ноти суму,
Здовжився, мов гума,
Мороку густого безвідрадний час, –
Чи пилок імлистий
Обволік обійстя,
Чи прелюд журливий до дощу почавсь?
Гусне загадково
Морок світанковий
І тому з кімнати сутінки не йдуть, –
У таку погоду
Довго спить природа
І я теж ще трохи полежу, мабуть…
14.11.22

За дурною головою
володієш булавою.

2022

- Тиміш вернувся! Збіглось все село.
Жінки, щоправда й діти, в основному.
Бо ж їх чоловіки пішли із дому,
Як від Богдана звернення прийшло
Іти на ляха, що зібрав знов сили
І сам король полки в похід повів.
Хто ко́су, хто сокиру ухопив
Та й подалися ляха бити сміло.
З села багато хто тоді пішов
Та досі от Тиміш лиш повернувся.
А поголос страшний вже в краї чувся,
Що лях Богдана все-таки зборов.
Під Берестечком військо полягло
Ледь не усе. І лях іде помстити,
Усі міста і села попалити.
Отож, чого лякатися було.
Та і жінкам хотілося узнать,
Чи не стрічав там часом чоловіка.
Була надія, хоч і невелика.
Отож, усі до двору і спішать.
Набилось повно люду в його двір.
Стоять, чекають, як господар вийде.
Усі сумні й стривожені із виду,
Бо ж про своїх не знають до цих пір.
Тиміш, нарешті вийшов на поріг.
Весь полотном обмотаний, спинився
Та на юрму уважно подивився,
Немов шукав та віднайти не зміг
Когось в юрмі. Оглянув іще раз,
Знайшов, напевно, крізь юрму подався.
Йому з дороги кожен відступався.
Він до Одарки підійшов якраз –
Куми своєї й низько уклонивсь,
Наскільки йому рани дозволяли.
А в неї, видно, серце зразу впало,
Поблідла з виду. Поглядом зустрівсь
І мовив: - Низько кланяюсь тобі
За чоловіка. Коби не Микола,
Мені тут не стояти би ніколи.
Порятував… А от себе – не зміг.
Загинув кум у мене на очах
Від рук отих проклятих тричі ляхів.
Але загинув, як герой, без страху,
Навівши на самих тих ляхів страх.
Вклонився ще раз. Загули кругом:
- А ти мого…Мого ти там не бачив?
І кожен в очі зазира, неначе,
В очах бажа побачити його
Хоч згадку про свойого чоловіка.
- Не бачив, - той в отвіт, - не зустрічав.
Богдан десятки тисяч там зібрав
Таких, як ми. Прийшли не знати й звідки.
Всі розгубились в колотнечі тій.
Ми ото з кумом разом ще тримались.
Аж доки… поки все ото не сталось…
- Тож, розкажи, хоча би нам про бій,-
Озвався хтось. – Так, дійсно, розкажи,-
Ще доєднались, загули навколо,
Хто з відчуттям надії, а хто болю…
- Що ж, розкажу, - і голос ледь дрижить.-
Ще взимку, пам’ятаєте, було –
Схотіли ляхи наших потіснити
З Брацлавщини. Вдалося погубити
Нечая їм. Та далі не пішло.
Богун і Глух їм одкоша дали,
Тож мусили з Брацлавщини прибратись.
Та вже на літо почали збиратись,
Під Сокалем десь табір свій звели.
І сам король закликав ляхів всіх
Іти хрестовим проти нас походом.
Чимало там зібралося народу,
Півтори сотні тисяч, мабуть, їх.
Тут і кварцяне військо прибуло,
Зібралися магнати із полками,
І посполите рушення з торбами
До нас нажитись на грабунках йшло.
Ще й найманці німецькі прибули.
Гармат зібрали з Речі усієї.
І рушили армадою тією
Супроти нас. Ми ж на той час змогли
Зібрати тисяч сто. Із них не всі
Далеко були козаками. Більше
Було селян, які, крім злості, лише
Сокири й коси мали на тих псів.
Ще хан прийти із Криму обіцяв
Та тисяч тридцять привести з собою
Орди, яка спроможна стать до бою
Супроти ляхів. Гетьман нас зібрав
Під Білою, чекав усе на хана.
Та той не надто вже і поспішав.
Отож Богдан чекать його не став,
Десь по дорозі дожене, дістане.
Бо ж ляхи уже рушили в похід,
Не можна їх далеко допускати,
Потрібно бій десь при кордонах дати,
Де і провчити ляхів знов, як слід.
Хоч як Богдан із військом поспішав,
Та ляхи і за Стир вже перебрались,
Уже на Дубно вирушать збирались,
Та вість прийшла – хан гетьмана догнав
Під Вишнівцем. Так воно і було.
Ще і Богун до війська доєднався.
Отож, король іти вперед злякався,
Бо мало що в дорозі буть могло.
Під Берестечком табір влаштував.
Позаду Стир тили їм прикриває
І ворог військо обійти не має.
Та ще й мости спалити наказав.
Туди татари перші підійшли
Та ляських слуг добряче полякали,
Коней табун собі у них забрали.
Тож ляхи роздратовані були.
Надвечір наше військо підійшло
До Пляшевої - річка болотиста.
Ми не схотіли серед ночі лізти
В ті болота. Рання́ з дощем було
Й туманом – тож пішло на користь нам.
Під Козином ми річку подолали
Й одразу лівий край атакували,
Але вогонь гарматний стріли там
І відступили. Кинулись тоді
На правий край. Зчинилась колотнеча,
Яка скінчилась вже під самий вечір.
А гетьман на те здалека глядів
Та битви план, напевно, мудрував.
Вивчав, де стоять в ляхів які сили,
Щоб в битві скористатись тим уміло.
А він кебету добру в тому мав.
Як денна битва врешті уляглась,
Він уже знав, як ляське військо стало.
Воно піхоту в центрі всю тримало,
Із ними й сам король розташувавсь.
Попереду наставили гармат,
А із боків кіннота прикривала.
Колишні бранці нею керували,
Що з Криму повернулися назад –
Потоцький з Калиновським. Дуже злі,
Що стільки часу у Криму сиділи,
Тепер вони помститися хотіли.
Тож їх король й поставив на чолі.
Богдан й собі подібне щось зробив.
Усю піхоту в центрі він поставив,
Богун і всі кінні козаки справа,
А хан з ордою лівий край прикрив,
Зайнявши невелику висоту,
З якої ляський табір добре видно,
Щоб військом керувати принагідно.
Та й ляхам видно ставку його ту.
На ранок опустивсь густий туман
Так, що кінця списа не видно було.
Якимсь могильним холодом війнуло.
Тим часом військо готував Богдан.
День видавався бути не простим.
Байрам татари саме святкували,
Тож користі із них чекали мало.
З усього видно, не до бою їм.
Але Богдан чекати не збиравсь,
Тож повелів всім табір готувати,
Велів вози у лінії ладнати,
Атакувати ляхів готувавсь
Отим рухомим табором своїм.
А в ньому всю піхоту влаштувати,
Яку кіннота буде прикривати
Козацька, бо ж байрам святкує Крим.
В густім тумані ми вперед пішли
Повільно, адже ворога не знати.
Де він стоїть, чи там його багато?
Уже і чималенький шлях пройшли,
Як стали трохи вправо забирать,
На лівий край на ляський завернули.
В тумані близькість ляхів уже чули,
Спинилися, щоб табір укріплять.
Адже вози потроху розійшлись,
Докупи треба зводити їх братись.
А тут туман став швидко підніматись
І лях враз перед нами опинивсь.
Ми лиш ледь-ледь до нього не дійшли.
Злякались ляхи, стали відступати.
Та звідкись взявсь Ярема той пихатий.
Ми табір ще зміцнити не змогли,
Як він на нас з кіннотою напав
Та у проломи табірні прорвався.
Гармидер справжній в таборі почався.
Та гетьман швидко тим опанував.
А тут татари також підійшли
І , врешті, Вишневецького прогнали.
Ми далі табір зміцнювати стали.
А ляхи за тим часом почали
З гармат татарський табір накривать.
Не знаю, що там трапилось насправді.
Татари ж були битися не раді,
Збиралися ж байрам свій святкувать.
А тут убили ханського коня,
Ще й родичів, здається зачепило.
Татар одразу, наче хвиля змила.
Богдан услід помчався, доганяв,
Аби на поле бою повернуть,
Залишив замість себе Джалалія.
А лях уже нас знищити воліє,
Поки татар Богдан не встиг вернуть.
Вони умить наш табір облягли.
Та ми вже його встигли укріпити
І стали ляхів з-за укріплень бити.
А тут вечірні сутінки лягли
І дощ почався. Тож король велів
У лавах війську усю ніч стояти,
Щоб зранку знов табір штурмувати,
Настільки були ляхи на нас злі.
Але до ранку, поки був ще час,
Ми, мов несамовиті працювали,
Високим валом табір обкопали,
Так, що нелегко було взяти нас.
Позаду річка Пляшівка була,
Що нас надійно з тилу прикривала,
З боків теж болота й яруги мали.
Єдино, ляська армія могла
Нас штурмувати тільки через вал
Або з гармат укріплення розбити.
Що вони зразу й почали робити,
Поки ще був в них войовничий шал.
А ми з гармат гатили їм в отвіт
Та ще й іноді вилазки робили.
Чимало ляхів таким чином вбили.
Хоч в таборі у нас, сказати слід
Теж все не так і райдужно було.
Проблеми із харчами почалися.
Багато хто уже на Хмеля злився,
Мовляв, утік. Полегшення прийшло,
Як через річку гаті загатили,
Щоби трави для коней здобувать.
Багато хто ходив через ту гать,
Але не всі вертатися схотіли.
Гармат, тим часом ляхи привезли,
Важких зі Львова, щоб по нас стріляти,
Та перший постріл геть розніс гармати.
Казали – зачаровані були.
Щоб остаточно оточити нас,
У тил нам Лянцкоронського направив
Король, щоб блокувати переправи.
А тут старшина скинула якраз
Із наказного Джалалія, з тим,
Щоб Богунові булаву віддати.
А той Богун є козаком затятим,
Нема кому рівнятися із ним.
І той Богун надумався зробить
За річку міст, щоби провести військо,
Напасти Лянцкоронського, щоб близько
Не було їм можливості ходить.
А потім військо вивести тихцем
З-під носа ляхів та й порятувати.
Але про те не дав нікому знати.
Погану службу нам зіграло це.
Вночі звели козаки три мости
З возів, наметів, войлоків, з усього,
Що би могло згодитися для того.
Богун пішов полки перевести
З гарматами на другий бік. Побачив
То Лянцкоронський та і дременув.
Тепер шлях вільний для відходу був.
Ніхто не зможе заважать, одначе,
Хтось із селян вночі то все уздрів
І став кричати: «Старшина тікає!»
Спросоння хто про справжні справи знає?
Тож сполох миттю табір охопив.
Всі кинулись життя порятувати
До тих мостів. Богун назад вернувсь,
Та з панікою тою лиш зіткнувсь,
Юрму уже було не вгамувати.
Тож він козачі залишив пости,
Які повинні стримувати ляхів,
Коли ті скористаються зі страху,
Щоб військо на наш табір повести.
Козацтво все ж порядок зберегло
І швидко переправи ті долало.
А от селяни – ті чимдуж втікали,
Ніщо їх зупинити не могло.
Своїх топтали, бились, щоб скоріш
Мостом якимось на той бік дістатись.
Не всім вдалося на мосту втриматись,
В багні тонули. Тим, хто нахабні́ш,
Вдалося шлях той до кінця пройти.
Але спастись бажаючих багато,
Не хоче смерті з них ніхто чекати,
Отож, тонули від ваги мости.
А ляхи чули веремію ту
І довго зрозуміти намагались –
Що ж в таборі такого в нашім сталось.
Допетрали, що діється отут
Та й кинулись бігом через вали,
Щоб ту юрбу ловити й добивати.
Їм опір мало хто чинив завзято,
Отож вони по трупах наших йшли.
Селян – тих не жаліли взагалі,
Побачили і шаблями рубали,
А козаків, старшину – тих хапали,
В’язали, хоч були страшенно злі.
Ледь веремія та вся почалась,
Ми з кумом свою зброю прихопили
Та й за юрбою слідом полетіли.
А та бігом у паніці неслась
Кудись до річки. Хрест всяк оминав,
Що Йоасаф поставив на горбочку,
Він сам стояв, дивився людям в очі
Й хрестив усіх, хто мимо пробігав.
Кум зупинився і мене спинив:
- Що ж ми тікаєм? Треба ж боронитись!
- А з ким? Та ж страшно на юрбу дивитись.
Та кум і сам то добре розумів.
Тут біля річки вздріли козаків,
Яких Богун залишив прикривати,
Щоб він міг більше війська врятувати.
Стояли, спантеличені такі.
Та не тікали. Знали, що ідуть
Вони на смерть. Та мужньо її ждали.
Тож ми із кумом разом з ними стали,
Бо ж не минути те, що має буть.
Як трохи розсмокталася юрма –
Хто здався ляхам, а кого убили,
Хто встиг проскочить, а кого втопили,
З’явилася, нарешті, ляхів тьма.
Ми з козаками по воді пройшли
На острівець, що був неподалік.
Десь козаків з три сотні чоловік
Та ще селян з дві сотні. Залягли
В траві, в кущах та стріли ляхів так,
Що їх десятки два одразу впали.
Тоді вони вже обережніш стали,
Хоч спроб до нас пробитися, однак
Не полишали, лізли звідусіль.
Але мушкети наші не змовкали.
А ляхи підступали та втікали,
Постійно докладаючи зусиль,
Щоб вибити скоріше нас усіх.
Хтось гинув, то другі мушкети брали,
Аж доки теж від кулі не вмирали,
Тоді вже треті заміняли їх.
Стріляти раптом ляхи припинили .
Потоцький передати повелів,
Що милує геройських козаків,
Коли б вони всі зброю положили.
Ще й золота усім пообіцяв.
Та козак кожен на очах у нього
Всі свої гроші, які були в кого
У річку, у багно повикидав.
Тоді вже ляхи запосілись – страх,
Поперли скопом, хоч ми відбивались,
Але до острівця вони дістались.
Ми розбігатись стали по кущах,
Стріляти звідти, битись на шабля́х.
Вони ж гуртом одразу нападали
І без розбору геть усіх вбивали.
Хоч не один при тім загинув лях.
Ми з кумом та ще троє мужиків
Із косами і вилами, відбились,
З другого боку острівця спинились.
Десь добивали ляхи козаків,
А ми шукали, як би за ріку
Із острівця проклятого пробитись
Та у болоті часом не втопитись.
Та тут, на мою долю нелегку
Десь гримнув постріл. Куля, як оса
Мені у спину вп’ялася проклята.
А далі мало можу пригадати.
Кум на спині несе мене, спаса.
А далі у човні лежу на дні,
А поряд кум кудись з мушкета цілить.
І поряд ще чиєсь холодне тіло.
Та на душі теж холодно мені.
Ще потім кум стріляти перестав,
Набої закінчилися у нього.
Хтось з острова дав йому слова свого,
Щоб він на службу королю пристав,
То був би і здоровий, і живий.
Жив би в достатку. Лицарі подібні
На службі королю ,ой, як потрібні.
Та кум лише сміявся раді тій.
Сказав, що вже не дума про життя,
А лише дбає, щоб йому померти,
Як козакові. Кум же був упертий,
Якщо надумав, то без вороття.
Узяв косу, на повен зріст устав,
Аби належно ляхів зустрічати.
Ті із мушкетів кинулись стріляти.
Не знаю, чи ніхто з них не попав,
Чи кум і справді невразливий був,
Що кулі всі від нього відлітали.
Та ляхи аж стріляти перестали.
Хоч кров його я на собі відчув.
Та він стояв. Микола ж, не простий,
Здоровий був, що йому ляські кулі.
А ляхи всі товпилися у мулі,
Боялися поближче підійти.
Усе ж один роздягся, клятий лях,
Підкрався ззаду його під водою
Та вдарив в спину гострою косою.
Другий же, німець,подолавши страх,
Списом у груди кума проштрикнув.
І той упав та наваливсь на мене.
А я свідомість знову втратив, певно.
Лише надвечір до життя вернув.
Нікого з ляхів близько не було.
З-під тіла кума ледве-ледве вибравсь.
На острівці гарненьке місце вибрав,
Щоб вороння глумитись не змогло,
Та тіло кума там і поховав.
Копав могилу скільки стачить сили.
Ще й хрест з гілля поставив на могилу.
Сам цілий день від того спочивав.
Десь ляхів близько вже не було чуть.
Мабуть, кудись за Богуном погнали.
І я пішов, хоч ноги ледь тримали,
Щоби живим додому повернуть.
А скільки трупу бачив по шляху,
Й на цьому, й на другому боці річки.
Мабуть, пів України ставить свічки
Та долю проклинає вже лиху.
Чи військо врятувалося, чи ні?
Де той Богдан? Пропав чи повернувся?
Я, бачте, лише раною відбувся,
А скільки душ загинуло в борні.
Нескоро оця рана заживе,
Ще довго Берестечко будуть знати
І кожен своїх винних проклинати.
Нехай би сотню літ іще спливе.

Вже пів дороги листопад пройшов,
Доволі теплий, без морозу й снігу,
Ще квітнуть хризантеми під вікном,
Вціліла і троянда біла-біла.

Подекуди зелена є трава,
Присипана листками золотими.
І шурхотить вітрець легенько ними.
Нехай же мирним буде листопад.

2022 р.

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Люблю тебе. Люблю уже за те,
Що наяву голублю, а не в мріях, –
Люблю тебе за серце золоте
І тіло, що ніколи не старіє.
Люблю тебе, мов провідну зорю,
Яка веде до радощів крізь муки, –
За те, що я не тлію, а горю
І не вкриваюсь попелом розпуки.
Люблю тебе. Люблю за спів і сміх,
А більш за все – за море насолоди
В години ждані невимовних втіх,
Серцям і душам нашим на догоду.
13.11.22

Мала надія на високе небо,
якщо не жив, а рився у землі...
мене уже чекають журавлі
і я ручаюсь тільки-но за себе.

Нема чого боятися війни,
коли мене чекає перемога
і є надія не лише на Бога,
що вичищає плем’я сатани.

Заради цього і на полі бою,
коли я є, не огорне пітьма
тієї, що приходить із косою...
а як прийде, тоді мене нема.

Нема чого жаліти, що недовго
живу... адже триває уві сні
ілюзія моя або рідні
моєї, друзів, недругів... до того
і після того як піду убогий,
але не голий-босий у труні.

11/22

Уже змідніла осінь золота,
останнє листя сумно долу лине
і баби літо пухом тополиним
удалечінь поволі відліта…

Не дістає і середини крон
стрімких смерічок виснажене сонце.
Збирає осінь у калюжах стронцій –
зимі готує новорічний трон…

Високе небо витерло сльозу.
Сріблястий сокіл хмаровиння ріже,
під крилами міста і мирні хижі,
але невдовзі знову у грозу…

Озветься незабаром його рев
уже на сході, у степах полину!
Ковтки криваві одягла калина –
гірчить сумливо тут, поміж дерев…

Дарує дрібку тиші листопад,
як у війну її не вистачає,
невдовзі зійде сиру шмат до чаю
і в келиху розтане зорепад.

Милує очі вечір на Дніпрі
І спонукає видивом до бесід, –
Прозорий відсвіт першої зорі
Упав безшумно на тремтливе плесо.
Аїром пахне узбережна рінь
І квакають жаби десь в очереті, –
І ближчає поволі далечінь,
І никнуть верб зчорнілі силуети.
І свіжістю торкаються лиця,
І радують не дотиками тільки, –
То подув неспокійний вітерця,
То лозини гнучкої довга гілка.
Незримі рештки денного тепла
В повітрі розчиняються безслідно, –
Лише зоря, мов свічечка мала,
Гойдається на плесі блиском мідним.
У стисках берегів і темноти,
Дніпро жене на мене сонні хвилі,
Неначе хоче ближче підійти,
Але на більше вже не має сили.
Дарма він так, бо полискам зорі
Увагу віддає душа стареча, –
Здавен милує очі на Дніпрі,
Нічим не схожий на минулі, вечір.
12.11.22

Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"
І удихнули в труп життя удруге.

Із ями виліз. Крил уже нема,
Обрізані ненавистю під корінь.
Поснули кацапури ох дарма,
Бо ніж мій гострий і не світять зорі.

Колола мста в горлянки чужаків,
А лють сичала, випущена з кліті...
Ніхто однині не подасть руки
За вчинене. І в рай шляхи закриті.

Із ляку втік од мене час везінь,
Бо руки і душа - в липкім карміні.
Але під серцем храм із бірюзи
Освітлює любов до України.

Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

ІМоже й рано усміхатися,
та утриматися сил немає,
шоу має починатися
і неясно, хто кого чекає.
Хоче подивитися на моську
світова аристокра́тія
Matka Boga, –
мовлячи по-польськи, –
co to będzie? Демократія!
Мафія на саміті являє
другий рейх Малайзії і Криму,
може й Україну подолає
на путі до третього... до Риму.
Мама мія... мовою Езопа –
захотіла другого потопу
войовнича охлократія...
дивиться налякана Європа,
як дебільна нація холопа
знищує цивілізацію...
.....................
знають не лише американці
всі полішинелеві секрети
хто й коли поїде на G20...
як повідомляють папарацці,
це рішає офіс президента,
тобто, із московії агенти,
що уже нічого не бояться.

ІІПроминає ера сатани,
та продовжити її не проти
українофоби-ідіоти...
витріщили очі барани
і овечки на нові ворота,
як диявол узурпує світ,
а народи, не протерши очі,
забувають Божий Заповіт
і Його об’явлення пророчі.
А війна дрімати не дає,
головує кожне за своє...
на трибуні місця вистачає,
віщуни-оратори то є,
але змін у головах немає.

ІІМіфами наповнений етер,
як жили за межами терпіння
вимерлі нещасні покоління
у щасливу еру есесер
геноциду та оціпеніння.
І кому за це відповідати
як не уособленню орди,
дикої мерзоти, окупанта,
емісара смерті і біди?
У руці Феміди є гостинець.
Можна відшмагати батогом
і запакувати у звіринець...
та якщо це світовий злочинець,
то заарештуйте ви його,
етапуйте у Гаагу голим
через Україну охололу...
а якщо не бачите, кого,
то коняку посадіть на Балі
у гарячій сауні... на палю...
.............................................
чуєте коняче, – i-го-го?
Може й не почуєте ніколи,
хоч усі ми знаємо, чого
зайняли анциболи престоли.

11.2022

Вона у сорок стала сива-сива
І зморшечка з"явилась на чолі,
Бо втратила матуся свого сина,
Який волі хотів рідній землі.

В її очах сльоза бринить солона
І душу холод гіркоти пройма,
Трима портрет синочка у долонях,
Не вірить, що його більше нема.

Залишиться живим він в її серці
І ми всі пам"ятатимем того,
Який загинув у важкому герці,
Щоб в Україні панували мир й добро.

2022 р.

Хоч іти перешкоджали
До високої мети, –
Чорні з горя і потали,
Ми продовжували йти.
Щоби дух весь бунтівничий
У боях не втратить нам –
Ми дивилися у вічі
Завжди смерті й ворогам.
Гнів суворий і убивчий
Наших зболених сердець, –
Добре знає й гарно вивчив
Той, хто зводив нас на герць.
Наші руки роботящі
Брали кріси і шаблі,
Щоби недругу нізащо
Не віддати й п’ядь землі.
Нас на вогнищах палили
І спинали на хрести, –
Тільки душ красу і силу
Не змогли перемогти.
11.11.22

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

- А як з рукою? - обізвавсь Семен,
Який в село недавно повернувся.
Він з поглядами гнівними зіткнувся,
Бо ж чути від Івана те ж саме,
Що вже десятки раз переповів,
Не надто уже більшості й хотілось.
Можливо, щось образливе вертілось
На язиках. Але ніхто не смів
Сказать ні слова. А Іван стріпнувсь,
Неначе друге дихання у нього.
Знов мовчки подивився на дорогу,
Із люльки, що ледь тліла, затягнувсь
І мовив: - Я уже розповідав…
Хоча тепер, мабуть, почну здалека…
Іти зимою, знаєте, нелегко.
Та ще ж навкруг постійно оглядав.
Хоч поспішав та скоро утомивсь.
І холодно, й нога моя кульгає
І навкруги ані душі немає.
А тут якраз під дубом надививсь,
Неначе кінь стоїть. То я туди.
Стоїть, і справді сірий кінь козачий.
Господар на землі зхолов, одначе.
Не зміг порятуватися з біди.
Тож я коня того собі узяв,
Раз козакові він уже не треба.
Подякував і козакові, й небу,
Сів на коня та й чимскоріш помчав.
Стрічатись з ляхом зовсім не хотілось,
Отож рішив іти до Богуна
У Вінницю. Його я добре знав,
Той не піде шукати ляську милість.
Богун вже дещо про Нечая знав.
Якісь, напевно козаки прибились,
Тож Вінницею вже чутки носились
Про масляну криваву. Не чекав,
Поки й до нього ляхи підійдуть.
Став уже стрічу гідну готувати.
Подався спершу замок оглядати.
Той не задовольнив його, мабуть,
Бо, й справді досить мав плачевний вид.
Куди там оборону в нім тримати?
В монастирі тоді надумав стати,
Там стіни кріпкі. Там стояти й слід.
Туди усе начиння відтягли,
На стіни повиносили гармати,
Харчів, щоби усіх прогодувати.
Коротше, усі зайняті були.
Ще ополонки повелів робить
На Бузі. Лід міцний доволі взявся,
Отож нелегко козакам давався.
На ополонки повелів стелить
Солому, щоб не видно їх було.
А там іще і снігом притрусило.
Тож здалеку усе здавалось біле
І ворога злякати не могло.
У замку, хоч погано виглядав,
Богун теж сотню козаків зоставив,
Щось, наче невеликої застави,
Аби й тут ворог перешкоду мав.
Всі дослухались – чи ж то лях не йде.
А вісті все тривожніш долітали.
Мурафу ляхи й Шаргород узяли
Без бою. Куди далі поведе
Своїх вояк затятий Калиновський?
А він на Ямпіль, наче яструб впав
Та місто підпалив, розграбував,
Лишив позаду попелище просто.
А вже звідтіль, окрилений усім,
Чого здобув, рішив не повертати
До Бару – перше Вінницю узяти.
Щоб Богунові відомстити тим.
Вперед він Лянцкоронського послав.
Той за три дні до Вінниці дістався
Та з ходу в Нове місто увірвався.
Напевно, тут вже опору чекав.
Та ми у Старе місто перейшли
І там на супротивника чекали.
Тож ляхи замок штурмувати стали.
Стояли хлопці скільки вже змогли
Та майже всі у січі полягли.
А козаки, що, наче поспішали
У поміч їм, назад тікати стали.
Як ляхи зупинитися могли?
Помчали слідом. Нашим добре знать
Де ополонки – бігли, оминали.
А ляхи вмить провалюватись стали,
Бо ж лід під їх вагою став тріщать.
Холодна купіль зупинила вмить
Все ляське військо, крики залунали,
Одні тонули, інші виринали.
А наші повернули й стали бить,
Кого дістануть. В колотнечі тій,
Казали ляхів знатно потонуло.
Вціліли ті, що вчасно відвернули.
То вже було побоїще – не бій.
Сам Лянцкоронський ледве не втонув.
Знайшли надвечір ледве вже живого.
А з Киселя лиш голову і ногу
Собі забрали – це отой, що був
За старосту при ляхах у Черкасах.
А вже дрібніших і не зрахувать.
Штандартів ляських удалось зібрать.
Тож поминки ми справили прекрасно
Данилові . А ляхи відійшли,
У замку стали на підмогу ждати.
Прийшов, нарешті Калиновський клятий
І вони знову штурм розпочали.
Тепер, здолавши обережно лід,
Вони на наші лави напосіли
І ми тоді за стіни відступили
Монастиря. А ляхи нам услід
Помчали у надії захопити
І стіни монастирські, і всіх нас.
Кидалися в атаку раз по раз,
Устигли трупом підступи укрити,
Та взяти стіни так і не змогли.
Опівночі лиш трохи вгомонились.
А ми на свої втрати роздивились,
Вони, на жаль, теж чималі були.
Отож Богун й задумався тоді:
Чи має він у Вінниці сидіти,
Чи краще з тилу ворога громити?
Тож панцир свій посрібнений одів,
Взяв кілька сотень й спробував пройти
Між ляхів, поки темрява упала.
Ми із-за мурів довго виглядали,
Чи лях таємну спробу пропустив.
Дарма чекали, скоро попід стін
З’являтись стали козаки, тікали.
Їх ляхи серед поля перейняли,
Спитали гасло в Богуна, а він
Неправильне назвав його. Тоді
Підняли ляхи чимскоріш тривогу
Та кинулись усі гуртом на нього.
Полковник, опинившись у біді,
Все ж вирвався. А з ним і козаки,
Які живими у бою зостались.
Вони назад у монастир вертались,
Хто купками, а хто один-таки.
Богуну куля зачепила лоб,
Ще й в ополонці довелось скупатись.
Якби не кінь, міг там би і зостатись.
Але вернувся, слава Богу, щоб
І далі в обороні керувати.
Без нього, звісно, важче б нам було.
Уранці з перев’язаним чолом,
Вже зміг на стінах перед ляхом стали.
А ляхи напосілися якраз.
Два дні спокою зовсім не давали,
З гармат палили, стіни штурмували,
Відкочуючись з втратами щораз.
Та бачив пан полковник, що для нас
Все важче буде стіни боронити.
Із ляхами узявся говорити,
Що теж були вже втомлені якраз.
Хотів, щоб вони випустили всіх.
Вони ж свої поставили умови.
В кінці кінців зійшлися, дали слово.
Вони дали заручників своїх,
Ми їм – своїх. Та ледь виходить стали,
Як бачимо, що ляхи не пішли,
А між руїн засіли, залягли,
На нас, напевно, в засідці чекали.
Богун велів вертатись в монастир.
І, ледве ми ворота зачинили,
Як ляхи знов на стіни напосіли.
Гарчали лізли, наче дикий звір.
Але надвечір весь їх шал пропав.
Чи то втомились, чи то втрат багато.
Хіба з гармат продовжили стріляти,
Та обстріл той нічого їм не дав.
Бо й ми також стріляли їм в отвіт.
Так кілька днів іще і проминули.
До перемовин знову повернули.
Та ж ляхам надто вірити не слід.
Між нас багато шляхтичів було.
Вони тих перемовин не бажали,
Бо ж долю Авратинського вже знали.
Ніщо переконать їх не могло.
Поки розмови з ляхами вели
Гарматами та помочі чекали,
Навколо міста ляхи пантрували.
Тоді ми того знати не могли,
Що діється і чи та поміч йде.
А Калиновський сина направляє
З загоном – «язика» хай пошукає.
А той, іще не знаючи, що жде,
У Липовці заночувати став.
Там Пушкареві козаки й напали
Під ранок. Правда, ляхи раду дали.
Відбилися. Ще й полоне́них взяв
Той Калиновський молодий. Одначе,
Примушений до батька був тікать.
Аби скоріше вістку передать.
А уже гетьман Калиновський бачить,
Що буде непереливки йому.
Бо ж Йосип Глух з полками підступає,
А він де боронитися не має.
Й наступним ранком, мабуть що, тому
Послав всіх своїх жовнірів аби,
Ще до підходу Глуха нас узяти
І монастир самим обороняти.
Та ще пів дня гарматами в нас бив
Та в бій кидав постійно військо сво́є.
Але не взяв нічого з того бою,
Хіба ще ляхів купу положив.
Тоді велів гармати відвести
Та і назад до Бару повертати.
Не поспішав. Вважав – часу багато.
І саме тим свій шанс і упустив.
Бо тут на лівім березі якраз
З’явився Глух, накинувся на ляхів.
Ті утікати кинулись від страху…
К’об Лянцкоронський саме у цей час
Не кинувся з драгунами на міст,
Аби козаків Глуха не пустити,
Вдалося б тому ляхів геть побити.
А так драгуни стали в повен зріст
Й вогнем мушкетним козаків зустріли.
Ті відступити мусили тоді.
А лід вже був тоненький на воді,
Не перейти, хоч як би не хотіли.
Поки тримали ляхи міст, усі
У таборі у ляському зірвались,
Хто в чому був – у тому і помчались.
А з челяді багато хто насів
На те добро, що ляхи назбирали,
Тягли мерщій. А було що тягти…
Аж декому від того важко йти.
А пани-ляхи зовсім не зважали
На те багатство. Кинули усе,
Бо тут багатство чи життя спасе.
Тож на коня та й чимскоріш втікали.
Поки то ляхи мчали мимо нас,
Ми їм зі стін несмішливо кричали:
«Цигани! Втікачі! Ну, що, згадали
Пилявці?» «Скоро прийдемо до вас
На Віслу!» «Тут немає діла вам!»
Тим часом Лянцкоронський міст покинув,
Хоч підпалив. А ми вже йому в спину
Ударили. От, хлопці, саме там
Лях мені мою руку й вкоротив.
Я теж його дістав, але замало.
А далі на очах полуда впала…
Й козакування я своє скінчив.-
Старий замовк, задумався на мить,
Немов іще раз пережив ту рану.
Затягся знову люлькою старанно,
Всміхнувся: - Та нічого, будем жить!
До речі, коли ляхи утекли,
За ними наші далі не погнали,
Бо в замку на обоз якраз напали,
Що ляхи із собою не взяли.
Хоч челядь щось із нього потягла,
Та нам іще багато що зосталось.
Возів десь кількасот там назбиралось
І уся здобич ляська в нім була.
Обоз той ляхів і порятував.
Коли б не він, у полі б наздогнали
І по Нечаю тризну влаштували.
Та Калиновський все ж свого дістав.
Нехай пізніше, вже під Батогом…
Та я тоді вже в монастир подався,
У Трахтемирів, де підлікувався…-
І знов обрубка оглядів свого.

Моє піаніно сумує в Херсоні,
І ночі у нього самотні й безсонні.

Моє піаніно так любить Шопена...
Ні звуки тривоги...Ні звуки сирени...

Моє піаніно шепоче: "Аліса,
З країни чудес у Херсон повернися,
Як пальці твої доторкнуться до мене
Мелодія вальсу проллється натхненно
І сяйвом проникне в притихлі оселі...
Звучатимуть ноти...Сумні та веселі...

Моє піаніно чекає в Херсоні,
І я привезу йому світло в долоні...

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Сонячний, світлий і теплий
Промінь вмостився на склі, –
Стали виднішими меблі
В ще не розсіяній млі.
Тінь від вазона упала
Нишком на прибраний стіл, –
Потім взялася помалу
Все оглядати навкіл.
Лізла з підлоги на стіни
І мерехтіла в кутку,
Поки промінчик не зринув
У сонцесяйнім вінку…
10.11.22

УМ (Українська Мова)

Слід святого слова
Аж до океану
Несе наша мова —
Стрижень Індостану,
Крізь віки терпіння
Радість несе дітям
І дає натхнення
Творити молитви.

13.04.2003 Чернігов

Сьогодні пальців сім і дзьобоніс.
А завтра, може, вирощу три ока.
Бо кожен день наводить новий міст,
і пишуться на кожнім інші кроки.

Різняться матеріал і довжина,
в одних поруччя є, в котрихсь відсутнє.
Кудись ведуть. За кожним – чужина
і вабляче пригодою майбутнє.

І я по них гуляю, пізнаю.
Корів стрічаю іноді, дахами
тоді мандруєм разом, зграєю,
поміж світів, сполучених мостами.

За вікнами майстерні – мій Париж –
відправна точка дальшого ескізу.
Збираючись ступить на новий міст,
кладу в валізу скибочку Парижа.

І прохожу в незнане крізь стіну –
іду на міст, стіна лише омана.
Дванадцять пальців пестять дивину,
що дивиться на мене із туману.

01.11.22

* * *

Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь…
О́ре Місяць чорну вись із лампадкою на носі
Й засіває в лан безмежжя срібне зе́рня-зоре
У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле.
Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хао́сі,
А в призе́мленні все блудять думи безголосі,
Наче при́пняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле,
Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе.
Оксамит в те́рнах стелила, а ті душі – босі!
Серця́ ро́сами умила й кров’ю сліз в споло́сі
І забулася небого. Марнота навколо… Боле,
Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе,
Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі
І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі
Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море
Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…

Павло Гай-Нижник
9 листопада 2022 р.

До тебе все горнусь, моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

А до Дмитра дівка хитра -
Кажуть у народі.
А опісля про заміжжя
Мріє при нагоді.

Щоб сім"я міцною була,
Злагода у хаті
І лелеки не забули
Нести на крилятах

Донечку або синочка
Чи обох одразу,
Щоб добро в домі велося
Й світла-світла радість.

Щоби хліб не переводивсь
На столі ніколи,
Щастям, вірою й любов"ю
Засівала доля.

2022 р.

Співає знов голосно пташка
І неба така синизна,
Що просто повірити важко
У те, що бушує війна.
Підводиться сонце над світом
І в хаті така благодать,
Що вірить не можу, що діти
Десь досі в підвалах сидять.
Тополя нарядом багряним
Мій погляд отут веселить,
А хтось поглядає на рани
І сумно зітхає в цю мить.
Він чистого неба не бачить,
Не чує пташиних пісень
Отам, де інстинкти звірячі
Війна проявляє щодень.
09.11.22

Ми плекали надію в долонях гарячих,
Закликали до миру своїх ворогів.
Чом же батько невтішно над пагорбом плаче,
Захлинаючись горем? Ураз посивів.

Той почує хіба, хто не хоче почути,
Як волає страждала душа на весь світ?
Чом не падають градом, із неба покути
На макітри убивць, їхній весь родовід?

Ворон ворону очі не виклює, Боже.
Зупини цю криваву, жорстоку війну!
Відсахнулося небо, а пекло вороже
Для нескорених духом ладнає труну.

Без причастя не дай, Боже, канути в Леті,
Розтоптати молитви псалмів чобітьми.
Щоб не зникнути з мапи Вкраїні шляхетній
На вселенськім соборі в трембіту сурми!

Підіймай мужніх воїнів, янголів світла,
Поведи їх супроти рашистів у бій!
Щоб не пахнуло ядерним прахом повітря,
А щасливо жилось на планеті живій!

Щоб птахи поверталися в рідні обійстя,
Воскресла земля життєдайним стеблом.
Всі народи почули гучне благовістя
Перемоги святої над скоєним злом!

07.11.2022р.

Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Мандрували пішки
Лісом сироїжки, –
Намочили трішки
В ранніх росах ніжки.
А коли під вечір
Кашляла малеча, –
Одягла на плечі
Кожушки овечі
І дістала з печі
З пряжанкою глечик.
Сіли в теплій хаті
Дві сестрички з братом,
І давай чекати,
Що їм скаже мати.
Пожурила трішки
Ненька сироїжки,
А затим без спішки
Вклала їх на ліжко…
08.11.22

Це тільки, люба, у книжках
закохуються в квазімодо.
Приваблює і блиск в очах,
і чарівна людська природа.

Не довіряй чоловікам,
коли говорять про принади
жіночої душі, мов храм —
милують погляд зорепади.

Не вір і тим, хто за жагу
віддати чорту ладен душу.
Любов перлинну, дорогу
ховай від кривди в серця мушлі.

І бути гарною не бійсь,
для чоловіка це важливо.
Ліпи, як скульптор образ свій,
і витягнеш квиток щасливий.

Спокус медові словеса
смакуй гарячими вустами.
Формують хмари небеса —
гармонія керує нами.

7.11.2022р.

Я гадав, наснилося мені,
Ніби десь є фабрика брехні.
Та вона існує наяву
І ведуть сліди її в москву.

Там шизують мало не щодня –
Все нова вигулькує брехня.
Соловйовий брєд на киселі –
Так уміють тільки москалі.

Верещать, що рашку на зорі
Бойові обсіли комарі.
Загризають гірше за вовків
Доблесних російських вояків.

З комарів намножились стрільці –
Агресивні біо-горобці.
Їхні зграї – страхітлива хрєнь,
Бомбардують рашку кожен день.

Тож піде невдовзі псу під хвіст
Недобитий кримський їхній міст,
А затим завалиться цілком
Вся параша вкупі із пуйлом.

Вже давно б їх трясця узяла,
Якби не поплічники пуйла.
Мінськ, Пхеньян, Пекін і Тегеран
Підшивають лапті росіян.

Та дарма дуріють брехуни –
Язиком не виграти війни.
Буде снитись довго їм Хер-сон,
На концерт закличе їх кобзон.

Килимом жовто-зеленим
Тішиться погляд мій.
Стрічка яскрава буденна
Для заохочення мрій.

Вітер спокійний…Не чутно
Зайвих, тривожних хвиль.
Віра з’явилась в майбутнє.
Далі гуртується тил.

Листя в палітрі багряній.
Найголовніший – клен.
Зараз його панорама.
В серці пробуджує щем.

05.11.2022

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
кінці
проводу
проводу
проводу.
Довгі гудки моїх розмов
самого з собою
самого з собою
кличуть на поміч
швидку допомогу
або аварійну газу.

Вибух скоро.
Скоро трапиться.
Буду сміятися скоро
з відвертості авторучки
на цій табулі расі.
Куди ти прокралась, патетико?
О, лицемір’я! Шовковим будеш.
Не підпущу ні на крок.
На нервах моїх граються літери
в скреготі власного підпису.

26 серпня 1992 р., Київ

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

Картатий шалик на її плечах
не зігріває у холоднім барі.
У молодої пані сум в очах
просвічує крізь тьмяні окуляри.

Запізнюється він, а не набрав,
щоб повідомити яка причина?
Чи, може, низка невідкладних справ,
чи інша жінка вже перед очима.

А тінь журби кружляє вальс-бостон
між столиків у закладі спочинку.
Втомився грати в хриплий мікрофон
саксофоніст для вдячних напідпитку.

Нервує пані. Келих на столі,
і сигарету підпалити просить .
Хіба ж їй вперше сиві журавлі
осінній смуток заплели у коси.

То кидали її, без зайвих фраз,
то залишала все на призволяще.
Та він прийде, коли заграють джаз
з букетом хризантем надпити щастя.

А я дивитимуся, як вона
умить розквітне, ніби, майська ружа.
І ми з тобою вип'ємо до дна
за пристрасний роман, мій вірний друже.

3.11.2022р.

Котиться, котиться, котиться
Наше життя. як морська хвиля,
Воно то лагідне-лагідне й тихе,
А то занадто гучне та бурхливе.

Але яким не було б воно в кожного,
Треба його так прожити,
Щоб перед внуками не було соромно,
Що не зміг їм у спадок добро залишити.

2020 р.

Чистота української мови
Благотворно впливає на нас
І складає держави основу,
І милує весь світ повсякчас.
Української мови звучання
Дуже схоже на жайвора спів, –
І на вітру глибоке зітхання,
І на лагідний шепіт полів.
Гомінка, мелодійна, барвиста
І манлива, немов водопад, –
Вона звуки такі в собі містить,
Що навіюють в душі відрад.
Щоби мова звучала повсюди,
Ніби трелі гучних солов’їв, –
Говоріть українською, люди,
Не лінуйтеся знати її.
07.11.22

Спохмурніли небеса сталево,
Темне розгортаючи шатро.
Осене, Печалі королево,
Знову ти на свій сідаєш трон.

Рукавичкою махаєш тихо --
Вихор листя кружеля мерщій.
Другу підіймеш собі на втіху --
І, як сльози, литимуть дощі.

Знову у житті цім — чорна смуга,
І звивається, немов гюрза*,
Як же відкараскатись від туги,
Що в усі шпарини заповза?!

Наче горе розлилось безкрає,
І тону у ньому мовчки я...
Полонез Огінського — я знаю --
Музика улюблена твоя.

Ще й війна нам сипле сіль на рани,
Розпач зазирає у вікно...
Хай уже зима скоріш настане,
Замете печалі білим сном.

6 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

ІЯкщо готові, слухайте, будь-ласка, –
жили собі в історії на трьох
три витязі: Тарган, Пуйло, Нелох –
нові герої зі старої казки,
ну, одним словом – три богатирі,
а кількома, то двоє – упирі,
один паяц і чучело коняки.
А фабула історії така –
у буді не вживаються собаки
і з ними мафіозі, маніяки...
у замку мало щілини замка,
аби не готувалась до атаки
парафія союзної клоаки
зомбованої нації совка.

ІІУзурпували трони три царі...
Пуйло велике, звісно, на коняці,
аби перебувати угорі
як це бувало ще у Лізі націй.
І почали відновлювати Русь
і, звісно, не аби-яку... казкову...
але забули нехристи чомусь,
що Україну формувало Слово,
що мало для історії орди
ограбити музеї, храми, склепи
і що ніякі юди-іроди
не побудують непохитні скрепи.

ІІІНе увійде юродива юрба
під омофори золотої бані,
а заодно і пастирі незвані,
бо кожен запитає, – нахіба
цей клоун лізе у князі із твані?
Хай у Криму керує курултай
і не панує рада параної...
..........................................
а тих, кого диявол удостоїв
у ямі, де конає їхній край,
іти за кораблями, то нехай
оманський доповзає у герої,
картопляний – у сховище ізгоя,
а бункерний – у свій пекельний рай.

11.2022

- А що скажу? Під Берестечком я
Уже не був. Раніш відвоювався.
Під Вінницею з ляхом зустрічався.
Там і рука зосталася моя. -
Старий козак культю свою підняв,
Хоча її і так всім видно було.
Й історію вже разів кілька чули.
Та кожен лише мовчки споглядав,
Чекаючи, поки козак почне
Розповідати. Все одно ж цікаво.
А у неділю, ну, які ще справи?
Дивись і день скоріше промине.
Тож слухали. А він тютюн дістав,
Заправив люльку, розкурив неспішно.
А люлька гарна, вирізана з вишні.
Такої у селі ніхто не мав.
Як хмарка диму з люльки піднялась,
Що дехто аж закашлявся від того.
Старий махнув рукою на дорогу,
Що повз село кудись у степ вила́сь.
- Як я ото подався в козаки,
То у полку Брацлавськім опинився.
У битвах багатьох із ляхом бився.
Та згадую весь час оту гірку,
В якій поліг полковник, а весь полк
Кривавим трупом в Красному зостався.
Я тоді лише дивом врятувався,
На все життя засвоївши урок.
Нечай на ляхів зуб великий мав,
А що гарячий був. Вважав угоду
У Зборові підписану – на шкоду
Для України. Тож і не зважав
На лінію, що землі розділила –
Що нам, що ляхам. Зимувати став
На зло тим клятим ляхам у містах,
Які угода ляхам відділила.
Мурафа, Красне, Шаргород були
Хай невеликі та достаток мали,
Тож полк вони б якось прогодували.
А ляхи з того злитись почали.
Вони війська під Кам’янцем збирали,
Хотіли знов на нас весною йти,
Щоб програні всі битви відомстить.
А Калиновського – того аж розпирало
Жадання змити Корсунську ганьбу
Й неволю кримську. Тож не став чекати.
Надумав взимку свій похід почати.
Отож до Бару чимскоріш прибув
Де з Лянцкоронським все обговорили.
І вирішили спробувати нас -
На слабкість перевірити. Якраз
Достатньо сили назбирать зуміли.
Ми із Нечаєм в Красному були.
Таке собі містечко невеличке.
З одного боку протікала річка
Краснянка. З двох других ставки могли
Прикрити нас від ворога. Кругом
Дубовий частокіл. Ще й дерев’яний
У центрі замок. Не фортеця, прямо
Та, усе ж, можна втримати його,
Коли чекати ворога. А ми
На ворога якраз і не чекали.
Бо ж ляхи взимку і не воювали.
Вспокоєні надіями тими,
До масляної більше готувались.
Сторожу, правда, виставив Нечай,
Яка і мала ворога стрічать.
Самі ж ми «святкуванням» вже займались.
А лях надумавсь скористатись тим.
Із Бару на Мурафу швидким маршем.
Там визнали зарані сили наші,
Що ми не лише в Красному стоїм.
І де застави наші. Отоді
Взяв Лянцкоронський три хоругви й прямо
Пішов на Ворошилівку, де саме
Шпак зі своїми хлопцями сидів.
Заставу вони вирізали впень,
Лиш декому вдалося врятуватись.
Та не змогли ніяк до нас прорватись,
Бо шлях відкритий в другий бік лишень.
А серед ночі ляхи підійшли
До Красного. Сторожа їх прийня́ла
За наших. Тож нічого не спитала.
Ворота відчинили. Ті зайшли
І вирізали ту сторожу вмить
Та почали у місті різанину.
Ми були сонні всі у ту годину.
Що діється – тут спробуй зрозуміть,
Як ґвалт стоїть. Коби тоді ми знали,
Що ляхів жменька – вирізали б всіх.
Ми ж думали, що тут багато їх.
А тут хати вже в місті запалали.
Вогонь та крики. Ляхи, наче, скрізь.
Ми, що вхопили з тим і вибігали.
А ляхи без розбору всіх рубали.
Нечай бігом з-за столу підхопивсь,,
Сів на коня. Став козаків збирать
Аби ворота, все таки відбити
І усіх ляхів в місті зачинити.
Інакше всім козакам пропадать.
Хто уцілів, збігалися туди,
Щоб уже разом проти ляха стати.
Якби ж вдалося сил тоді зібрати?!
Нечай же нас і не в таке водив.
Він на коні гасав туди-сюди,
Розмахував своєю булавою,
Скликаючи всіх козаків до бою.
Ніхто іще не відчував біди.
Аж раптом кінь під ним убитий впав
І ляхи враз полковника схопили.
Ми кинулись на поміч. Вже б відбили,
Та лях якийсь Нечая зарубав,
Злякавшись, що-таки ж ми відіб’єм…
Відбили, звісно, але лише тіло…
І лють така усіх нас охопила,
Здавалось, ляхів всіх тут переб’єм.
Палало місто, в відблисках пожеж
І ми, й міщани ворога насіли
І ляхи до воріт аж відступили.
Тепер не порятуються!..Авжеж!
Помстимся ляхам! Та в ту саму мить
Нові хоругви ляські увірвались.
Як ми усі гуртом не намагались
Та сил уже не мали зупинить.
Кривенко й Авратинський узялись
Командувати нами. Бо ж нікому…
Поки одні боролись без утоми,
Другі до замку завезти взялись
Гармати й зілля. Як ми відійшли,
То вже зі стін гармати виглядали
І дружній залп у гущу ляхів дали.
Тож ми у замок відступить змогли
І ляхів за собою не пустить.
Очухалися ляхи та й насіли,
Нас викурить із замку захотіли.
Та ми у них прицільно стали бить
З гармат й мушкетів. Положили тих
Багато. Ляхи, врешті, відступили.
Тут підійшли на поміч нові сили
І знов нам довелось стрічати їх.
Упевнившись, що просто нас не взять,
У сутінках штурм ляхи припинили.
А ми тихцем їм вслід півнів пустили
В хатах, що близько біля нас стоять.
Щоб не було куди ховатись їм
І близько підбиратися під стіни.
На ранок Калиновський знову кинув
На штурм своїх і сам же їх повів.
Хтось з наших стрілив попід ним коня,
Хоч мітив, звісно, в гетьмана. Одначе,
Той уцілів. Я зі стіни то бачив,
Бо ж добре видно серед біла дня.
Вже й дим розсіявсь, хоч палали десь
Хати по місту. Сотники зібрались,
Обговорити справи намагались.
Напевно знали – поміч не прийде.
Сам замок довго, звісно, не встої́ть.
Запасів зілля і харчів замало.
Одні усе ж триматись тут вважали,
Другі рішили – краще відступить.
Підземний хід у замку був тому,
По ньому можна вийти аж за місто.
А там шукай козака в полі чистім.
Навряд чи ляхи в полі слід візьмуть.
Тож розділились. Десь п’ять сотень нас
Тим ходом тихо вибралися в поле,
Нікого не помітили навколо,
На схід майнули. Але у цей час
Не знати й звідки ляхи налетіли
Та стали всіх нас шаблями сікти.
А нам нема куди від них втекти.
Одні назад вертатися схотіли.
Другі, усе ж, із боєм почали
Крізь тісні ляські лави пробиватись.
Мені-то як вдалося врятуватись?
Як тільки ляхи нас перейняли,
Я біг, за щось зашпортався, упав.
А тут Семен, що біг побіля мене
Упав згори. Дісталася скажена
До нього куля. Він й порятував.
А ляхи, ледь помітили були,
Що наші в замок хочуть повертатись,
Не стали за окремими ганятись,
Слідом на замок напрям узяли.
Я з-під Семена вибрався тоді,
Подався, хоч правиця і кульгала
Аби до ранку бути якнайдалі.
Та все ж навколо сторожко глядів,
Щоб лях не втрапив… - А у Краснім як
Усе скінчилось? – хтось озвавсь із гурту.
- Про то пізніше довелось почути.
Недобрим закінчилося, однак.
Як козаки у замок подались,
То й ляхи на плечах у них ввірвались.
Тоді і різанина розпочалась.
Слідом і інші ляхи підтяглись.
Нікого не жаліли. Стрічних всіх
У шаблі брали. І Кривенка вбили,
Й племінника Нечая погубили…
В полон не брали. Бо ж старшин і тих
Всіх порубали. Авратинський їм
Живим попався. Він шляхтич же родом.
Отож його перед усім народом
В Мурафі розстріляли в пострах всім.
Отця, що саме молитви читав
Біля Нечая, німці захопили
І теж на пострах всім живцем спалили…
Вважай, весь полк там голови поклав.
Міщан багато згинуло тоді.
Хоч ляхи, звісно, сильно прибрехали,
Та тисячами жертви рахували…
Отак Нечай був долю проглядів.