Осінній вечір. Туман в долині.
Тихе лимонне місячне сяйво.
На хвилину здалося мені,
Що прийшов до мене диявол.
Віє вітер над безлюдним полем,
Зриваючи пшеничне колосся.
Господи, помилуй мене, помилуй.
Бо віра це єдине, що залишилося.
Цей світ - чотири на чотири,
Людське життя, немов тюрма.
Тут неможливо вижити без віри,
Коли навколо безодні тьма...
Чи то крик серця, а можливо
Спів солов'я лунає долиною.
Я прожив життя бурхливе,
І тепер боюся, що буде зі мною...
Осінній дощ, пройшов золотими полями
В жовтневий вечір. У супроводі місячного сяйва,
Що освітлює шлях, і зупинившись біля храму,
Завмер, та прислухався до співу солов'я

"Паляниця! Паляниця!
Вимовляю як годиться.
Попри відстань, попри втому
Ми приїхали додому.
Будем тата тут чекати
Й ЗСУ допомагати.
Чи потрібна вам підмога?
Зроблю все для перемоги!
Я дорослий. Я вже зможу.
Я вам гарно допоможу.
Підставлятиму плече
Коли холодно й пече!"
Усміхнувся прикордонник:
Підростає оборонник!

Бог звернувшись до нас:
Ви в Мені, а Я у вас,
Я дух в серцях живущих,
Я є світло в переді ідущих.
Я вогонь й незгасиме горіння,
По смерті вашій, Я воскресіння.

Я вас створив, дав пристрасті різні,
Вільну Волю й пороки капризні.
В любові й радості ви змогли жити,
В почуттях задоволені й не грішити.
І не просіть в Мене прощення,
Нечесно прожив — це твої прогрішення.

Якщо не відчув Мене ти на природі,
Чи при любій життєвій нагоді.
Не відчув Мене в горах, лісах,
Біля річок на їх берегах.
Не відчувши Мене коли милу цілуєш,
В храмах й книжках ти за Мене забудеш.

Мене не вини за нечесне життя,
Твоїм гріхам нема воріття.
Мене не проси, щоб щось тобі дав,
Вільну Волю ти з колиски придбав.
Не проси прощення, не взивай жалю.
Просто, Я тебе люблю.

Я знаю все, що було й що може настати,
Про Мене людині заказано знати.
Не гріти там Сонцю й зіркам не світити,
Звідтіль не вернутися, а там Мені жити.
Лиш частку Мою для живих зміг віддати,
Де Доля вершить, де Сонцю світати.

***
А в історика раші істерика.
Об’явили секрети кремля,
що Америка
викрала «Щедрика»
в українця, а не в москаля.

***
А істинну історію росії
писала неотесана орда,
юродиві месії
і злодії,
які і нині – світова біда.

***
А наші ЗеСеУ наклали вето
на перемир’я у святе Різдво...
запущені ракети
і шахеди
збиває українське ПеВеО.

***
А на луб’янці корабляцький шум.
Іде мобілізація ординців
і тугодум
рішає наобум,
чи жити, чи здихати як убивця.

***
А генерали з’ясували матом,
чому це у кобзона орків – тьма
і чи не варто
траур об’являти,
коли аншлагу у раю нема.

***
А раша дресирує нам папугу,
такого ж, як опудало кремля,
при цьому слуги
як усі хапуги
теж хочуть мати золоте теля.

Витяги
А лімерики це не лірика,
а байки про худобу і скот.
Є ще вигадка
у сатирика,
у якого герой – ідіот.

01.2023

Сивий місяць в гамаку
колисає зірку,
вітер здмухує легку
пудру на бруківку.
Ожеледиця, мов скло,
можна посковзнутись,
кружеляє за вікном
білий цвіт — цикути*.
Трусить небо з лантухів
тополину вату,
а мій Котик захворів,
буду лікувати.
Кутати в медові сни,
як малу дитину,
біль ховати від війни
у пухку перину.
Заварю крутий настій
з липи та меліси,
хай в засніжені густій —
небо хмару місить.
Розсипає навкруги
борошно гречане,
і летять, летять сніги
в забуття, коханий.

Цикута* — трав'яниста рослина з суцвіттям схожим на сніжинку.

01.01.2023р

Цілу нічку їй не спиться,
Мов пройняв усю азарт, –
Мерехтлива сніговиця
Розгулялась не на жарт.
Вслід за вітром налетіла
І кружляє, і шумить, –
Огортає в шати білі
Все, що стрінеться, умить.
Невгамовна і крилата
Сипле снігом тут і там,
Де малечі буде свято
І робота двірникам…
11.01.23

Підспівувачів злочинця
карають не за співучість.
Підспівувачів злочинця
каратимуть за співучасть.

2023

Кому потрібна мрія, для чого мрієм ми?
Плекаємо надію, шукаємо шляхи.
Знаходимо можливість, зусилля, кращий час.
Це все заради мрії - весь цей ажіотаж.

Для чого люди мріють, що їм це дає?
Чи є тоді щасливі, як мрії не стає?
Коли вона здійсниться, або її нема.
У кожної людини , мріє є своя.

Вона є нашим стимулом, рушійним джерелом.
Жагою до життя, вдосконаленням всього.
Допоки мрія в серці людини не згаса.
Людино, ти щаслива! Ти - жива!...

І рік цей особливий, бо мрія є одна!
Україна ПЕРЕМОЖЕ! Закінчиться війна!
Бо це єдина мрія для українців є.
Жити - ВІЛЬНО, жити - без війни!

Убивців і гвалтівників
На «подвиг» ви благословляли...
Ви совість до́чиста продали
За чинним курсом срібняків.

Іще воздасться вам за все,
Кремлівські прихвосні у рясах.
І душі, що до злата ласі,
До пекла дідько понесе.

Йшли уперед під обстрілами вперто,
Через полум’я люті і злоби́.
У наступах завзято та відверто
Гасили шал здичілої гурби.

Її мерзенну, схиблену породу
Чавили шквалом яросних атак
За Україну, за святу свободу,
Зібравши волю у стальний кулак.

У нас немає іншої дороги,
Така вже нам судилася судьба,
З ярма москви, смердючої барлоги,
Нас урятує тільки боротьба.

Лиш непохитна віра в Ідеали,
Що промовляють з глибини століть,
Здолає чвал ординської навали,
Розрушивши брехні ядушну кліть.

Здається, ось прийшов кінець.
Ще трохи і закінчиться усе.
Ще хвилина і настане
той жахливий фінал.
Знову прокручуєш
всі можливі сюжети.
Сумуєш чи радієш?
Може, все було даремно
і не слід навіть чекати.
Може, не варто й думати
про щасливий кінець.
Здається, ось він.
Маревом з'являється
перед очима.
Ось тут, вже близько.
Жаль, та ні.
Хоч як не намагайся,
весь час з'являтимуться
перешкоди.
Дрібні, а часом велетенські.
Весь твій життєвий шлях
не пройде без проблем.
Звідусіль будуть приходити
суворі випробування.
Йти буде важко, як ніколи.
Безсилля убиватиме тебе.
Ти втратиш віру й все,
що зараз зводить з розуму тебе.
Та попри все,
ти йтимеш далі.
До кінця.
До того щасливого кінця.

10.01.2023

Ненавистю відлитий гострий ніж
за разом раз устромлюється в тіло.
Та вже заріж, добродію. Сміліш.
Чи штрикати – судомно й ошаліло –
і клясти, загортаючи в прокльон
свою нездатність зрозуміти та навчати,
кийками кровожерних заборон
утикавши поріг у рідну хату,
чи обзивати юродивим рот,
свій палюх пхаючи до того рота –
це прояв ваших лицарських чеснот,
то ваша просвітительства робота?
Прикладенням ножа та батога
любити мову хочете навчити.
Вона ж жива. Співуча та жива.
А ви їй душу хочете убити.

10.01.23

Тепер, коли ви навпроти
у бік ледь подавшись натомленим профілем,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова,
пошепки,
кинувши в простір, кудись, знеохочено,
листя
прошивши в сум схоплених
шелестом,
вишивши гладдю над обрій –
птахів;
довго тривожитесь вицвілим реченням,
креслите вічність в повітрі що
крайністю,
сходиться точкою в талії
вісімки,
наче приречення в слові –
прощай.
Профіль тримаєте гордо,
безпристрасно,
Знаючи
першою вийдете ви.
Звідси,
з картини,
з пейзажу, що вичахнув
і мерхне в байдужім
безвітрі
брови.

02.08.2021

Куди подівся безмір мрій
І де розвіявсь дух мандрівок, –
Чому в свідомості моїй
Від гір бажань лиш згадок згірок?
Неначе витліли до тла
В душі недавні поривання,
А серце щільно облягла
Якась байдужість неустанна.
Ні суєти думок про час,
Ні штовханини справ щоденних, –
Звідкіль апатія взялась
І ні на крок не йде від мене?
Життя вирує навкруги
І люди дням радіють щиро,
А я, в оточенні нудьги,
Сумую в затишку квартири.
10.01.23

Повір її не буде більше там,
На сторінках – між слів «тобі» і «безум»,
Не вигнеться овал її стегна
З чуттєвості написаних поезій

В подобу жінки з поглядом – між «я»
І «світ» в якому світ знаходить плоскість
Мого натхнення, голосу, ребра
В підніжжі ніг до темного волосся

Її страстей. (Моїх, моїх страстей
Де я кричав: візьми моє життя,
В обмін даруй хитливу безконечність

І безконечно муч!). Тепер слова
Лукаві між «пожадливість» та «втеча»
Не воскресять її, на жаль не воскресять.

02.10.2022

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

***
А лоху на вуха чіпляють спагеті,
як файно у шостій палаті...
не тільки поети,
але й президенти
уміють красиво брехати.

***
А де триває то війна, то буча,
там кацапні іще до біса є...
у нас живуча
ця змія повзуча,
що дихати і жити не дає.

***
А видумав імперію слов’ян
не цар, а Єлізарій Прокопович...
а росіян –
цей самий Феофан,
що дав їм віру як вертеп видовищ.

***
А на землі війна цивілізацій,
а як точніше, то – добра і зла
у сенсі – націй
проти росіянців,
яким пустеля для тюрми мала.

***
А наші слуги на чолі громади –
це філіал чужої феесбе...
у залі Ради
окупанти влади
безпечно обслуговують себе.

***
А наша вата поки-що зелена,
а як дозріє, то мине війна
і, може, щезне
темне і таємне...
тоді не буде владою вона.

Ґарантії
А ми усе ще на своїй землі
і живемо, і молимося Богу,
і на його крилі
в чужій імлі
торуємо майбутньому дорогу.

01/23

Я птаха твоя
Б'юся крильцями в небі
Поглядом голубію
Всі мої цілі, вся сила моя
Всі мої мрії
Про те, щоб наповну гойдати
Дзвін голубий
І вітрила розправивши
Будь-які подолати хвилі!

Був лютий, була середа
І час збігав, як під ранок сон,
І тут паслися Його стада
І світ струменів із Його вікон.

І Він дививсь на свечі вогонь
І на паршивих своїх овець,
І думав: а може оце либонь
Устроїть черговий всім вам пісець.

І Він божевільні впускав думки
У ниці голови тих тварюк...
І ось зібралися всі вони
Із хижим захватом йти "на юг".

Узяти Київ за день, за два
І далі, далі по мапі вглиб
Та не вдалося, авжеж. Овва!
І мислив покидьок: "От так влипнув."

А Він дививсь на розвагу всю
Широким ротиком позіхав
На тих, що на обітовану землю цю
З усім невіглаством зазіхав.

І знову лютий, і середа
І світ струменить із Його вікон
Немає краю, і час сплива
Як тихий, світлий під ранок сон.

Та в серці надію народ плека:
Йому остогидне розвага ця,
І Він втихомирить свої стада
І коні двине в парші вівця.

Розквітне Київ за день, за два
І далі, далі, по мапі вглиб
І Україна буде, авжеж. Овва!
Ростити дітей й випікати хліб...

Синочку, мій синку
Гей на білому коні,
Синочку, мій синку
Привези ключі мені.

Я весну чекаю
Й сонечко погоже
Тож вези ключі від Яру
Внученьку Даждьбожий.

Синочку, Єгоре,
Ти на білому коні
Забери ти синє море
Й привези його мені.

Сонечку Єгоре
Білий кінь копитом б'є...
Від Чорного моря
До Карпат люблю тебе!

І ось все скінчилось,
Вже нічого нема.
Ні кохання, ні дружби,
Ні тепла і любові.
Сиджу на даху будинку
Курю сигарети які вона так любила,
І попиваю червоного вина,
Рахую останні хвилини життя...
А як же обіцянка яку ти дала?
Що будеш жити поки живе вона.
А як же той танець?
Який ви так і не станцювали
Так багато планів і всі вони розбились на сотню частин.
Но ти не здаєшся, як вона не здавалась ,
І просто існуєш, як й існує вона...

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

День із Дніпром гомоню, Потім вік наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

09.01.2023р.

Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.

А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!

Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.

Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.

Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!

І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.

Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.

Там, де зараз немає війни
Сплять спокійно дорослі і діти,
А до нас не вертаються сни
І тривога присутня щомиті.
Нам усім додалось сивини
І неспокій роз’ятрює груди,
А отам, де немає війни,
Про оце все не відають люди…
09.01.23

Учити букви трохи мука.
У перший клас іде онука.
Буквар не хоче в руки брати, -
Малій лише з ляльками гратись.
Бабуся книжку знов дитині:
- Ось букву «Ч» вивчаєм нині.
Питає дівчинку бабуся:
- В яких словах така є буква?
Мала відразу каже швидко:
- Печення, чай і сковорідка.
- А сковорідка тут при чому?
Де ж буква «Ч» у слові цьому?
- Та як то де? – аж смішно внучці.
Там буква ця якраз у ручці!

08.012023

Сяйте, навіть у темряві,
І астя засвітить
Нам перемогою
Кожному зірка своя
Світить дорогою.
Куди заведе нас?
Бог тільки знає.
А ми у серці
Цілі плекаємо.
Шлях до мети
Може й тернистий,
Ним ідемо
Думками чистими.
Не сумніваймося:
Ясна дорога.
Не переймаймося
Скоро засяє нам перемога!

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

А ніч співає ніжно і відверто,
І я, як справжній відданий фанат,
Все поспішаю на її концерти,
На своє звичне місце в перший ряд.
Вона іде… І вабить всіх відразу
Найменша в її образі деталь,
Завжди зі смаком дібрані прикраси,
Розкішна сукня, на очах вуаль.
Вона така чарівна, таємнича,
І кожне те, що хоче, поміча, –
Так гармонійно на її обличчі
Переплелись і радість, і печаль.
Ось перший звук торкнеться ніжно слуху,
І голос десь далеко полетить!
Все ідеально: образ, пісня, рухи –
Я погляд не відводжу ні на мить.
Вона до кожної душі торкнеться,
У неї є до цього хист і дар,
Почує й підспіває кожне серце –
Усім близький її репертуар.
Немає зовсім зайвих декорацій,
Лиш зорі та самотні ліхтарі.
Спокійно. І відсутні папараці.
Під пісню ночі полечу до мрій.
Я з нею відповідь на все знаходжу,
І пісню їй сьогодні напишу,
Хотіла б я на неї бути схожа,
Але ж я чорний колір не ношу…
А ніч співає… Як вона співає!
І кожну ноту правильно бере,
Я їй сьогодні точно підіграю –
Прості ж акорди, навіть без баре.
Уже світає, але точно знаю,
Лиш добігає день свого кінця,
Я знов на звичне місце поспішаю,
У мене просто VIP-місця!
2020

«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
Ти шукав своєї стежки, самому топтати
Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
Доля дала народитись в багатій родині
В Теребовлі на коханій серцю Україні.
Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
Що змією омивала ту фортецю грізну.
Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
Не жаліли батьки грошей для любого сина,
Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
Дались легко їй науки та всілякі мови.
Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
Та душа того не хоче, свободи шукає.
А характер же гарячий – зразу вибухає.
Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
Тільки ж родовід русинський не на його боці.
Не схотіла його панна, іншого обрала,
З Казановським свою долю дальшу поєднала.
Хотів було кулаками вирішити справу
Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
Кинув службу королівську, у Краків подався,
У магнатів у Тарновських працювати взявся.
Секретар він непоганий аби не характер.
Довелось у Оссолінських службу починати.
Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
Там уже в бібліотеці працювати взявся.
Але й там не всидів довго, не така натура.
Захотілося пізнати і чужу культуру.
Тож до Падуї подався новину пізнати.
І п’ять років гриз науку, навчився багато.
Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
Хоча був він уніатом й не бідного роду,
А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
Навіть, в батька викликали до нього немилість.
А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
Тож і місця не знаходив, аби працювати,
Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
Можна було йому піти в гусари крилаті,
Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
Вирішив у реєстрове козацтво податись.
Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
Дав полковника одразу король Станіславу
І відтоді стала сходить зірка його слави.
Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
Те до чого душа прагла його дуже сильно.
Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
І навколо річ лунає рідного народу,
За якого можна битись, можна помирати,
Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
Десять літ водив свій полк він, захищав країну
Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
Розбивалась об козацтво, що край боронило.
Усе більше відчувало воно в собі силу.
І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
Вдихав волі повні груди вільними степами.
Думав, що душа бажала пізнавать науки,
А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
Щоби волю боронити рідного народу.
Ради того й життя власне віддати не шкода.
Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
Здумав тепер Морозенком – православним стати.
Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
Таким в пам’яті народній він і залишився.
Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
Помер батько і маєток синові залишив.
Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
А йому козацька воля краще всього в світі.
Його полк у Чигирині був добре відомий,
Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
Татарва його боялась, неначе шайтана,
Розбігалися одразу, як з полком він стане.
А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
Було що йому втрачати, але він без страху
Кинув службу королівську, підняв полк й подався
До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
І зробив елітне військо незабаром з нього.
Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
На Волинь та на Поділля козаків відправив,
Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
Морозенко в тому краї також був при ділі.
Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
А тут ляхи стали військо велике збирати.
Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
А найперший Морозенко на конику грає,
Веде корсунців у битву, жалості не має.
Летять голови ворожі від його домахи,
Утікають воріженьки та дрижать від страху.
Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
То тікають та прохають зглянутися долю.
А народ уже про нього і пісні співає,
Бо надійного у ньому захисника має.
До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
Над кіннотою всією він його призначив.
Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
Поряд із ним Морозенко на конику грає,
А за ним полки кінноти – козацька еліта.
Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
Що король веде у поміч чималеньку силу.
Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
А сам з військом геть подався короля стрічати.
Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
Аби стримати їх треба багато відваги.
Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
І Богун криваву рану у бою отримав,
Його полк ворожу силу велику не стримав.
От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
Ті не стримали удару, подались від страху.
Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
Але доля – підла баба, коня підкосила.
Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
Накинулись із шаблями, посікли, побили.
А коли вже козаченьки на них налетіли,
То відбили… Іще дихав, намагався встати,
Але видно, що вже скоро йому помирати.
Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
Але радості від того козаки не мали.
Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
Проводжали із салютом славного козака.
Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
«…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

Нарешті повертаєшся додому…
Не зі щитом, на жаль, а на щиті.
Вже весняного не почуєш грому
і верби не побачиш золоті…

Ти, друже, у краю, де вічна тиша,
де не співають рідні солов’ї.
Не набереш уранці, не напишеш,
не розповіш про радощі свої…

І там таких зібралося немало,
хто не чекав, а московита бив…
Не осягнуть широкому загалу,
як щиро Україну ти любив.

У нас і далі йдуть бої криваві –
найкращі умирають за життя!
Зустрінемося ще, на переправі…
Ти переміг, ступивши в небуття!

Нормально часом відчувати
купу дивних емоцій
і незрозумілих почуттів.
Цілком є звичною
незмога розібратися в собі.
Часом складно визначити
хто є хто і що є що.
Іноді не можеш побачити
справжнє обличчя людини.
Іноді не полишає
відчуття провини.
Минають тисячі спроб,
години марного страждання.
Ти все ще докладаєш зусилля,
отримуючи у відповідь
лише безсилля.
Втрачаєш віру в те,
що можеш цілком і повністю усе.
Уяви, скільки всього втрачаєш,
жахаючись,
що прийде неминуче?
Скільки емоцій ховаєш,
боячись,
що відчуєш щось болюче?
Ризик, наче страх з дитинства.
Із часом розумієш,
що не так вже й лячно
зробити крок у бік таїнства.

07.01.2023

непевне тут
незнане там
світ у тобі
і ти у світі
в якому
все
пошите з миті
і спалах усмішки
і біль

вбираю
проблиски весни
крилаті клекоти
на стрісі

хай невідоме
кроки бісить
поляжуть певними
вони
за мить
попереду
тривку
ту неосяжну
й неминучу
за вітер
спогаду колючий
і непідставлену
щоку

хай відкриваються
серця
мов соняхи
в долонях літа
і буде
де теплу летіти
словам текти
з-під олівця
ще ненастояним
мерло
вже опапереним
хореєм

хай втіха
що стає моєю
дарує відчаю
крило

радіти тут
що ти не там
шукати те
від чого
ясно
що неминуче
теж погасне
а наболіле
проросте

23 Серпня, 2019

устонькам
солодце
солод
це соло рядка
хто хоче спокою
молиться
ти не вагайся
звикай

в мене невдавані
крайнощі
серця
некраяний край
де тобі буде
так файно ще
просто
без вислуги
в рай

просто
без ясності
в любощі
а без вагання
до зір
хай не солонуть
ці губи ще
і нашепочуть
повір

хай вже
всі міри
розхристані
німбів
звивання
ти є
та
наймиліша
без відстані
гриму
панчіх
і бюст'є

ніч
спонукає
до ніжності
тане у дотиках
ляк
і заникають
розбіжності
любо
моє ангеля

рухи
нагадують
човника
що без команди
веслуй
пальці
незрячі
паломники
солодко
мила
цілуй

22 Серпня, 2019

вона
усе
до чого йшлося

той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води

вона
оте
не приведи
і те
приборкане вітрами

в устах
народжена
із гаму
і гами
кольорових снів

та
що купається
в мені
коли весна
у білих гетрах
а далині
бракує метра
до кулі дотягнути
ціль

вона
моя
на рану сіль
на ранок
запах кави млосний

за неї
я
одноголосний
у справах
серця
і меча

до неї
янголи
з плеча
себе у відчаю
палили
а небо
не давало сили
підняти мрії
вище слів

як та зернина
у ріллі
вона вбирає
тембри світу
аби розлуки мить
зігріти
коли не йдуть
а вже летять
коли не дихають
не сплять
а позбуваються
баласту
що накладався
пласт за пластом
той денний макіяж
для гри

мені так ясно
як горить
її єство
неповториме
що просто так
лягають рими
без щіпки пафосу
і прі
і контури плете
поріг
іще небаченого
дива

яка вона
у всім
красива
яка вона
лише моя
краплина
неземного
я

21 Серпня, 2019

Понад хатою неповний
Місяць стишує політ, –
Зажурився невимовно
Від біди важкої світ.
Ніби навпіл розкололось
І роздвоїлось життя, –
Не звучить на повний голос,
Як учора, майбуття.
Неприємно леденіє
Брук розбитий на соші, –
Тільки іскорка надії
Сяйно світиться в душі...
08.01.23

Сварить вчителька хлопчисько
Перед класом біля дошки:
- Книжку ти не бачив й близько!
І не вчив, признайсь, нітрошки.

Навіть думати не хочеш!
Як тобі не сором досі?
Безголових всюди, хлопче,
Не цінують нині зовсім.

Той очима вперся в стіну,
Мовчки слухає невтішно.
Але десь через хвилину
Бачать всі, що хлопцю смішно.

Зачепило трохи слово.
Каже їй: - Не всі мудрують.
Знаю, навіть безголові
Часто мудрими керують.

В магазині риби повно.
Дайте відповідь, як хочте:
Чом це риба безголова
Завжди коштує дорожче?

07.01.2023

***
А томос це сьогодні вже не термос
і армію очолив не пацан...
керує демос,
поки розберемось,
кому іще ікається Оман.

***
А Чорне море то солона чаша
від горя, пережитого людьми,
аби на раші
наварили каші,
посоленої кров’ю і слізьми.

***
А Україні мир – по барабану...
бо буде газ, і світло, і тепло,
тоді у ванну,
наче, у нірвану
зануримо по лисину пуйло.

***
А малорос байдужий до наруги.
Куди йому діватися, якщо
проекти недолугі
пишуть слуги,
а як закон підписує ніщо.

***
А нашій демократії відкриті
і двері в НАТО, і в ЄеС вікно...
та при кориті
кабани неситі
гребуть усе під себе все одно.

***
А ми і в себе ще аж два народи,
один – пасіонарний, з барикад,
а інша морда –
виродок без роду...
селекції совкової мутант.

Кореляція
А нація героїв монолітна,
гартована навколо збройних сил,
усьому світу
тим і заповітна,
що перетре Московію на пил.

01/23

і ніби війна десь там…
і ніби я сам десь там…
і небо як небуття…
і всі мої набуття –
набиті тату – тотем
таємний… Адам… Едем…
трилисником три ріки…
два дерева – і роки
без ліку… без лику дні –
видніє пісок на дні…
три крапки – краплі води
і крові – мої сліди…
сади мої досі там –
тантамом: Едем… Адам…
одні ми, Музо… ходім…
минаймо і дим і дім…
міняймо нада̀рма дар…
радіймо-ридаймо – жар
рожево торкнувся хмар:
і храмам він і хатам…
і ніби я сам десь там…
і ніби війна – десь там…

Я вже добре розумію
Без пояснення і сам
Ці появи ностальгії
За утраченим життям.
І хоча, на жаль, від туги
Жодних ліків не знайшов, –
Усвідомив я, що вдруге
Не повториться ніщо…
07.01.23

За словами, які витікали з відкритих ран
І за тими, яких не почула колись від мене
Привідкриється світ, що вкриває вологий туман
Захаращений світ від обжитої ойкумени.
Ти зачуєш птахів і сполохані порухи крил
Як гірлянди роси тихо скрапують. Наче зітхання
Вчуєш легіт, який промовляє між стріп’ям листків
Напівсонні слова, заціловані від кохання.
Їх знайомих тобі буде безліч та більше таких,
Що витатимуть десь, наче поруч, але безпросвітно;
Не торкнуться ні вуст, ні твоєї блідої щоки,
А зів’януть вони у холоднім, лункім безвітрі.

07.12.2022

Знову змию коси я в любистку
Як в дитинстві мене вчила мати
І тужливо-чорними нитками
Сяду вишиванку вишивати.

Мамо, мамо... Мамо-Україно
В нашім краї було споконвік,
Що, чекаючи сінів назад в родину,
Вишивала матінка рушник.

Чорним-чорним шила-вишивала,
Вірою зурочить боячись,
Кожний хрестик словом замовляла:
Повернись, мій синку, повернись!

А дружини шили вишиванки
І у скрині клали сорочки,
Щоб живими повернулись з поля брані
Їх ріднесенькі чоловіки.

І чекання будуть недаремні
Буде мир, закінчиться війна!
І в красиву сильну вишиванку
Перевдягне воїна жона.

І умиє радості сльозами
Рушничком обітре ясний вид
Бо чекала, вірила, молилась
Бо живим вернувся у свій рід.

Заплава тиха,
подих волі.
І дума Лиха
шепоче мимоволі.
Пісня лине,
у небо порина.
Пташина гине
на ранок, вдосвіта.
Довго літала
понад тополі,
щастя шукала
в пекельному колі.
Козаченько йде,
уважно ступає,
хатину мине,
та слід залишає.
Маленький крок,
іде поволі.
За ним — пророк
і вісник долі.
Підходить до водиці
попід гілля,
а голос з криниці
йому промовля;
«Упийся досхочу,
умийся журбою
до тебе кажу —
упийся та й мною!»
Послухав хлопчина,
жебраком схилився,
карими очима
на себе задивився.
Із височенної трави
хтось спостерігає.
Кепські справи —
мавка виринає.
До його тулиться
дівчина мала,
із ним голубиться,
словами заклика:
«Не йди, Василю,
у дорогу тяжку.
Забрати осилю
тугу летку.
Тривоги покинь
на бентежне життя.
У кохання поринь,
не в гірке каяття!»
Погледів молодик
на коси біляві,
вона ж — нічичирк
про вилиці мляві.
Заходяться сміхом
вузенькі вуста.
Регоче і звіром
біжить, та втіка.
Козак умивався
водою з болота.
У глибокій втопився,
приставши до бога.

Як нам не пощастило – замело.
Та й досі ще тривають хуртовини.
А на душі – приємно і тепло.
В калач додала ягідки калини

навмисно: незвичайно та краса!
Гадаєте, єднається не дуже?
Юрбі гіркі не треба чудеса...
А що до змін - вона до них байдужа.


P.S. Хіба не так ми пишемо вірші?..
Той, хто останній, хороше сміється.
Попробує на смак – і до душі!
Гірчинкою отою надихнеться.

З народження москва була ордою,
кривавим станом розбрату і зла.
Усе тягла і добувала боєм,
куди рука кістлява досягла.
Куди дістали клешні загребущі,
що працювати не хотіли геть,
що сіяли не мир і райські кущі,
а ворожнечу, ненависть і смерть.

Рубала крила, голови і душі,
сікла під корінь татів і братів.
Завоювала одну шосту суші,
моря ж і океани – поготів.
Загарбала історію і мову,
кріпачила учених і народ.
Брехню і силу клала у основу
і не жаліла ницим нагород.

І нині прагне володіти світом,
підступності своїй не має меж –
скажені пси у неї за еліту!
Не вистачає миру їм?. Еге ж!
Державою керує путлер-шайка.
Цинізм з брехнею – то її єство.
Різдвяне перемир’я – лише байка,
як тільки ширма і саме різдво!

***
А вся Україна спинити не може
затіяну спецоперацію зла
і нині... дай, Боже,
вона допоможе
поповнити пекло ордою пуйла.

***
А нам на вуха локшини чіпляє
дволика Рада, а чуже ОПе
за себе дбає
і бюджет пиляє
аж у Європі чути, як сопе.

***
А долари висмоктує війна
і ненажери-корупціонери...
тому вона
кривава й затяжна,
що армію грабують мародери.

***
А зе́лені чихати на культуру,
аби лише свої керівники
і на халтуру
поділити шкуру
ведмедя, не убитого... таки.

***
А, як віщає радіо... і преса,
триває релігійний марафон,
бо інтереси...
ради мерседеса
ворожої єпархії – закон.

***
А тліючі на паперті кадила –
те саме, що і ризи сатани...
нечиста сила
і попи кирила
були і є кадилами війни.

Популяризація
А це лише частина тої правди,
яку не осягнув електорат,
коли заради
вигоди і зради
обрав таке... і досі лиже зад.

01.2022

Затихнуть гарматні розкати
І, чуючи зяблика трель,
Ми квітами встелем солдатам
Дороги до їхніх осель.
Стрічатимо славних героїв
На прибраних вулицях міст
Не тільки з ігристим напоєм,
А й зливою радісних сліз.
На рідних та їх побратимів
Чекають святкові столи, –
Солдати всі стали святими,
Бо нас від чуми вберегли.
Опісля боїв відчайдушних
І сотень безсонних ночей, –
Змужнілі вони й добродушні
Потонуть в обіймах людей.
Десь весело бренькне гітара,
Стрічань розкриваючи суть, –
Скінчиться війна незабаром
І всі ми позбавимось скрут…
06.01.23

приникла
мов ховала очі
ковила
той вітер-перелесник
як шаманив
знав
на що спокусливі
думки
в гнучких тілах
і скільки літа
ще не випито
до дна

забув
про те
як ніжно обіймав
за стан
і цілував
ії
від чуба
до землі
так ніби
те стебло
і колоски –
уста
і стільки пристрасті
у них
як у молитві –
слів

гарячий подих
у волосся
запускав
як сонце
засипалося
в щілини хмар
вона ставала
мов пташиний пух
легка
але не знала
що
стожарня
не стожар

і чулося
(коли всихала)
ковилі
це знову він
той наймиліший
лепетун
а то
"курли"
стирало з неба
журавлів
і до весни
ховало
серця теплоту

а то
при місяці
вже голки
не знайти
і те
що коле
ще нагадує
ти тут
а то
білішає
в очах
душа води
і струшує
з корони неба
висоту

28 Січня, 2019

В чернечій келії холодній
Знесилена від небуття
Так мріяла я про свободне
Про вільне й сильне майбуття.

Чернечий одяг не пасує,
Й від праці личенько змарніло
І все частіше кажу всує...
Його ім'я... Це ж боже діло...

І жаль той погляд не запеклий...
Моїх невинних, без гріха очей
І я молюся: "Подаруй мні пекло
Жагучу спрагу пристрасних ночей."

Зроблю я все: "Дияволе, наказуй"
Душа в огні згорає без жалю
Відчути хочу пристрасні оргазми
Почути хочу пристрасне: "Люблю!"

Та порожнеча. Поруч - темнота,
І безпросвітність ница сновигає
А може... Ні... Хоча, авжеж-то так!
Моя душа в огні тепер згоряє.

Я - грішниця! Тож, геть чернечі шати
Я вийду на заутреню нага.
Нехай мене засуджують до страти
Я скину маску. Бо я не така!

Жбурну, себе, красуню, я юрбі
Тих заздрісних і лицемірних трупів.
Хоч сто разів пронзіть серце мені
Я все одно за всіх живіша буду!