Як крові напила́ся муха,
й з дощем звінчалася посу́ха,
подревумислився про Русь
сиве́нький згорблений дідусь.

Прапращур, прадід, бабця й мати
пройшли таємні каземати,
не поверталися живі,
а він, відтак, служив Москві.

Демонстрував беззубий гаспид
серпастий-молоткастий паспорт
і з натовпом старих сестер
виводив гімн СРСР.

Для фори красно в протилежність –
став матюкати незалежність.
А пластунів, що вийшли з храму,
назвав ще зовсім пісюнами.

Його соромив перехожий,
а дід стрибав, на чорта схожий,
і закликав пролетарів
єднатися і бить козлів!

Коли поліція спитала,
чому козак так випив мало, –
трибун, на більший свій протест,
пішов на алкоґольний тест.

Дружина враз зам’яла діло
і геть пішла, щоб не смерділо.

2 жовтня 1999 р., Київ

Зграя журавлина
Зникла, як хмарина,
В далечі безкраїй стишених небес, –
Небо полудневе
Кольором свинцевим
Покриває гладі захололих плес.
Береги піщані
Спорожніли рано –
Ні людей немає, ні слідів тварин, –
Шурхотливе листя
Полонило місто
Шквалами рвучкими жовтих хуртовин.
Вітер подорожній
Подихом тривожним
Навіває в душу мовчазну печаль, –
Вихором іскристим,
Кружеляє листя,
Мов життя земного нетривка спіраль.
25.10.22

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

Завше поряд була з тобою,
витирала сльозу зрадливу,
осявала твій шлях любов'ю
у негоди осінню зливу.
Розганяла руками грози,
молитвами знімала втому.
І які б не були прогнози,
не давала у борг нікому
ні тебе, ні цей сад невтішний,
шо забрів у рожевий морок.
І хоча відвернувсь Всевишній,
і втопилося сонце в морі,
розбуджу сни лихі думками,
подарую натхненні крила,
щоб не сталося поміж нами,
я твоя берегиня, милий.
Буду серце твоє щоразу
лікувати від туги й болю,
скільки б нам не судилось разом
йти по сніжній стежині долі.

22.10.2022р.

Пливла хмаринка, як лебідка біла,
Їй чорна-чорна заслонила шлях.
Заплакала вона і посіріла,
А вся земля - у крапельках-сльозах.

Та незабаром чорну злую хмару
Далеко так десь вітер відігнав
І вона зникла, наче та примара,
А білу тихо віререць втішав:

-Пливи, моя лебідко легкокрила,
Куди захочеш ти собі пливи.
Вклонилась вдячно хмарка тому вітру
Та й усміхнулась, сліз не стало вмить.

2022 р.

Невже таким коханням звитий
Віночок втрачених надій,
Що ти до скону будеш жити
Щасливо в пам’яті моїй?
Невже завжди в душі ліричній
Така панує доброта,
Що оселилася довічно
У ній закоханість свята?
Чому й звідкіль цей вирок виник, –
Іще гадати завчасу,
Якщо без втоми та зупинок
Не тільки спогади несу.
Немов лебідці навстріч лебідь
Спішить, розчулений сповна, –
Думками лину я до тебе
Повік, відрадо чарівна…
24.10.22

Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.

***
Не засвітиться душа у імлі,
милосердного нема почуття.
Без ікони, без Христа дім її.
В гульнях з бісом загубила життя.

Темна ця душа по вуха в багні,
невідкрита, до сумління глуха.
Ще пихата, має хист до брехні,
хвору заздрість - на чуже зазіха.

Ні, не визнає, що впала до дна,
не знайомі щирість, суть каяття.
Над усе боїться світла вона,
не шукає із імли вороття.


10.10.2022

Осиковий убито в груди клин,
Війна за мир...скінчився час ордалій.
Злетіла у небесну прозорінь
Душа моя, посічена печаллю.

"Не йди на фронт!- кричали. - Ти ж поет!
Отримуй у тилу душевні рани!"...
Я ж вирвався на волю із лабет
Угноєної байдужем нірвани.

Чи стачить сил противитися злу?
Навряд - богам потрібна гекатомба.
Заплющу очі - бачу згар і млу,
Розплющу - трупи ангелів в окопах.

Спливає кров'ю дійсності пейзаж,
Вмочає пензля Бог в жорстокі барви.
А вдома - тиша, миротворча фальш...
Живіть в раю. Я ж у Едемі - зайвий.

Пташка до другої свисне
Й стихне в чеканні затим, –
Інша до неї навмисно
Співом озветься дзвінким.
А за хвилину дуетом
Так защебечуть вони,
Що вся увага поета
Звернена тільки на них.
Разом уже й поодинці
Тішать так радісно слух,
Що на відкритій сторінці
Никне упевнений рух.
Стан дивовижний знемоги
Тіло охоплює все, –
Далі малого прологу
Справи не буде уже…
Пташка до іншої свисне,
Та – обізветься затим, –
Новонароджена пісня
Святом наповнює дім.
23.10.22

Після ночі морозець
На траві узявся,
Зимний вітер навпростець
Десь собі подався.

Жовті позривав листки
Великі кленові,
Що на землю всі лягли
Віночком чудовим.

Хмар кудлатих табуни
В небі розбрелися,
Визирнуло із-за них
Сонце яснолике.

І злякався морозець,
Втік раптово звідси,
Осені короткий день
Трішки став теплішим.

2022 р.

Смерть твоя фізична —
Це моя духовна.
Як усе незвично
Без сестрички вдома.
Біль несамовитий
Розтинає груди.
Як без тебе жити,
Людо ж, моя Людо?
Ти плекаєш квіти
у небеснім раю.
Де ж себе подіти?
Як не вистачає
Стежечки в минуле
Де ще недозрілі,
Разом не набулись
Ми на світі білім.
Сонце полуденне
Золотить простори,
А в душі стражденній —
Сліз чернече горе.
Ти пробач знемогу
Що не відмолила
Я тебе у Бога,
Ластівочка мила!
Стала б на заваді
Смерті проклятущій.
Та збирає владно
Небо світлі душі!

21.10.2022р.

Опадають листочки багряні
І вкривають знайомі стежки
Там, де зникли, як зорі в тумані,
Найсвітліші юначі роки.
Листопаду ряба завірюха
Вихориться, мов думи мої,
У краю, де я в юності слухав
Щебетання кількох солов’їх.
У розхристанім одязі клени,
Тільки згадують про па-де-грас, –
Як же схожі дерева на мене
В цей, для згадок призначений, час.
Шурхотять неспокійно листочки
Таємничим багатством принад, –
Та нема чарівного місточка,
Щоб літа повернути назад.
22.10.22

Усе минеться, сестро, чуєш!
Пройде біда, сльоза сумна
Всевишнього благає всує,
аби скінчилася війна.
Молитва ллється чудодійна,
лампада раною ятрить.
Зникають: горе, лихо, війни
у таїни блаженну мить.
Покрови стелить Божа Мати,
архангел затуля крильми.
Ще рано, люба, помирати,
коли у тебе є ще ми!
Ще не усі круті дороги
тобою пройдені в житті.
А та, що і веде до Бога,
знаходиться в твоїй душі.

11.10.2022р.

Ну що, рудий, замерзли трохи лапи?
Жовтнева сльота, мрячна і похмура.
Це осінь, котику, така її робота
вдягати світ в зів’яння і зажуру.

Тобі б в суху місцинку, закапелок
зігрітися, облишити дрижати.
Це літом кожна щілина – притулок,
а восени схов треба пошукати.

Змокріле листя ліпиться до тільця.
На вусах конденсуються краплини.
Не бійся, муркотунчику, не бійся,
дощ скінчиться, мабуть, за півгодини.

Підійме вітер у повітря листя,
покружить, виганяючи вологу,
і лагідно опустить, подивися,
ось і постеля на твою вимогу.

Огорнутий у вітрову турботу,
влаштовуйся, вкладайся подрімати.
Це осінь, котя, і її робота
весь світ і тебе стиха вколисати.

20.10.22

Щодоби я чую й бачу,
Страх жахливої війни, –
І намучився добряче,
Щоби ворога спинить.
Всюди згарища й руїни,
І витає смерті дух, –
Потерпає Україна
Від нечуваних розрух.
Бійні чад і туги сльози
На очах сиріт і вдів, –
І щодня нові загрози
Від нещадних москалів.
Та вслухаючись у звуки
Клятих дронів і ракет,
Зброю знов беру я в руки -
Зупиняю дронів лет...
21.10.22

З материнського лона з'явились на світ —
Ти спокійна, а я — вередлива.
Нерозлийвода разом, без ліку тих літ,
Схаменулись — голівонька сива.

Ти саджала настурції, мальви, братки.
Чорнобривці, нарциси під плотом,
Я крилаті думки групувала в рядки,
Підбирала зворушливі ноти.

Серед ночі, бувало, дзвонила тобі,
Сповідалася, мов перед Богом.
Та не знала, що згуба у чорній габі,
На голубку чатує за рогом.

Не зогледілись: як помарніли літа,
Закотилося сонце за обрій.
Листопадом рясніла пора золота,
Підкрадалися нишком хвороби.

Хай би квітло на щастя, а не на біду,
Соковите пагілля зелене.
Чом тепер ти троянди саджаєш в раю,
І чекаєш, сестричко, на мене?

Дочекаєшся, люба, настане та мить,
А коли? — тільки Богу відомо!
Твердь Небесного Царства, хоч як не щемить,
Повертає всіх рідних додому.

19.10.2022р.

- От ви усе про Тетерю, Петра Дорошенка,
Брюховецького, Опару та ще Суховія.
Ще Виговського згадайте, Юрася, Ханенка.
А я вам скажу – з них жоден воювать не вміє,
Як то Хмелю удавалось. От де був вояка!
Знав, як ворога здолати, вмів зібрати сили.
А оці усі, повірте, ну, зовсім ніякі.
Тільки діями своїми Вкраїну згубили. –
Старий козак свої вуса за вуха заправив,
Узяв ложку, з казана щоб кулешу поїсти.
Ще додав: - Такі-то, хлопці, невеселі справи.
Тому і йдуть невеселі з України вісті.
Як закінчилась вечеря, молоді пристали:
- Розкажіть же нам, як Батько умів воювати!
Ви ж із ним, мабуть, у битвах багатьох бували?
- Розкажу, - старий промовив, - Чом не розказати!
Я ж із Хмелем, уважайте, з самого початку.
Ще з Томаківки, де тільки набирав він сили.
Як на раді порішили гетьманом обрати
І, як Січ від гарнізону ляського звільнили.
Знав Богдан – нелегко буде з ляхами змагатись,
Бо у них кіннота сильна, важко подолати.
Тож і вирішив до хана кримського звертатись,
Щоб татарськую кінноту під рукою мати.
Хан направив Тугай-бея у поміч з ордою.
Кілька тисяч. Для початку і того достатньо.
Бо ж дізнались – йде Потоцький спішною ходою,
Щоби нас на Україну вільно не пускати.
Зібрав військо чималеньке – кіннота і піші,
Ще й гарматами запасся для того походу.
А у нас тоді легенькі фальконети лише,
Що великої не можуть завдавати шкоди.
А Богдан по Україні розіслав козаків,
Щоби вісті ті збирали та до нього слали,
Щоби знати міг зарані кожен крок поляків.
Ті ж повстання придушити скоріш поспішали.
Мав Потоцький вдоста війська аби нас розбити
Та не знав, які в нас сили, думав – не багато.
Тож надумався натроє військо розділити,
Щоби нас скоріш на Січі у лещата взяти.
Попереду свого сина Стефана направив.
Дав йому гусар, драгунів, кінноту козацьку
І гармат. Вважав достатньо для такої справи,
Бо ж «гультяїв» там зібралось, думав, не багацько.
Сказав тоді: - Іди, сину, здобудь собі славу!
Та й подався Стефан полем славу ту шукати.
А у поміч йому батько й козаків направив
Реєстрових, з ними й німців ішло небагато.
Вони сіли у байдаки й Дніпром подалися,
Мали десь біля Кодака до сина пристати.
Сам Потоцький з своїм військом десь позаду плівся,
Щоби сину не завадить слави добувати.
Тільки-но із України прибули ці вісті,
Богдан вирішив одразу тим і скористатись.
Стефана перехопити десь у полі чистім
Та не дати із другими військами з’єднатись.
Отож послав Тугай-бея шлях перепинити
Та не дати можливості вісті відіслати.
А ординцям тільки в радість степом пролетіти,
Серед того чиста поля ляхів пошукати.
Сам Богдан із військом рушив услід за ордою.
А, тим часом, прийшли ляхи аж на Жовті Води.
Тут і стали на спочинок прямо над водою.
Бо ж не бачили для себе ніякої шкоди.
Ледве всілись, заходились вечерю справляти,
Як на них зі степу разом орда налетіла.
Довелося свої миски полякам кидати
Та хапатися за шаблі. Битва закипіла.
Ляхи були справні вої, швидко розібрались
Та вогнем орду татарську упритул зустріли.
Орда зовсім штурмувати табір не збиралась,
Тож одразу під вогнем тим степом розлетілась.
Ляхи кинулись возами табір городити.
Шанці рити узялися – усе по науці.
Вже до вечора готові були орду стріти.
Та татари в бій кидатись зовсім і не рвуться.
Послав Стефан батьку вісті, що в пастку потрапив,
Нехай батько поспішає сина виручати.
Але посланців татарам вдалось перейняти.
Тож Потоцькому про сина нічого не знати.
А тим часом, вже на ранок і ми нагодились.
Узялися штурмувати ту ляську твердиню.
Але під вогнем гарматним скоро відкотились.
Нащо дарма козакові під кулями гинуть?
Узялися до облоги. Табір оточили
Так, що звідти, навіть, муха не могла злетіти.
Жаль, гармат в нас мало було – ми б табір розбили,
А так ото тільки ляхів ходили, дражнили.
А тим часом Богдан хлопців під Кодак відправив
Аби їм там реєстровців полки перестріти
Та умовити покинуть ту ляську виправу,
Іти разом із Богданом клятих ляхів бити.
Як почули реєстровці про Богданів намір,
То старшину перебили та й німців прогнали.
Та й всі разом подалися до Богдана в табір,
Вірніш, кіньми із ордою хутко поскакали.
Пролетіли мимо ляхів зі свистом і криком,
Щоби бачили й ще гірше себе почували.
Бо і так були у ляхів сили не великі,
Вони ж на тих реєстровців всі надії мали.
А тепер в Богдана сили вдвоє більше стало.
А вночі ще й реєстрові, що в таборі були
Ізнялися й до Богдана також повтікали.
Лише ляхи й залишились. Вже й голод відчули.
Бо ж півмісяця заперті в таборі сиділи,
Коней, навіть, щоб попасти, вигнати не сміли.
Тож зібралися старшини, судили, рядили,
Перемовини з Богданом вести захотіли.
А Богдану того й треба – вимоги поставив:
Хай штандарти і гармати віддадуть й шурують.
Кривоноса й Крису в табір до ляхів відправив,
А Чарнецький у Богдана сидить та мудрує
В заручниках. Тільки в ляхів порядку немає,
Неспокійно серед ляхів, страх між них гуляє.
Отож Криса з Кривоносом з табору втікають.
Стефан в розпачу, як далі бути – вже не знає.
Тут і кримці підкотились – перемовин хочуть.
Викликають його в поле. Він було подався.
Але бачить – вони йому голову морочать,
Забажали, щоб в полон їм він живий попався.
Тож хутчій вернувся в табір. Татари озлились.
Стали табір штурмувати, ледве що одбились.
Втратили людей багато. Думать заходились,
Як би то їм так зробити, щоб живі лишились.
Надумались серед ночі з табору тікати.
Війська у них тепер мало, тож вози лишили,
Лише сорок із обозу надумались взяти.
Самі кінні оті вози в квадрат оточили,
Щоби можна відбиватись, як ворог насяде.
Серед темряви нічної тихенько знялися,
Вже без ляської отої глупої бравади
Та й на Княжії Байраки гуртом подалися.
Думали, ніхто не знає та ніхто не чує.
А услід орда татарська уже подалася.
А у Княжих у Байраках Кривоніс чатує,
Вже дорогу перерили – ніхто б не прорвався.
Ідуть ляхи, раптом з тилу орда налітає.
Відбиваються, як можуть, вперед поспішають.
Аж тут рів через дорогу шлях перекриває
І з-за валу козаки їх вогнем зустрічають.
У страшній тій колотнечі війська вже не стало.
Хто поранений, хто вбитий, хто в полон потрапив.
Все живе тоді татарам здобиччю дісталось,
Довелося в Крим ясиром ляхам мандрувати.
Сам Стефан отримав рани та й помер небавом.
Послав батько здобувати його славу в полі.
Не дісталося нетязі ніякої слави,
Повернулася до нього другим боком доля.
Врятувався один жовнір з орави всієї,
Одягнув селянську свитку, між татар прокрався.
Прибув аж до Чигирина з вісткою тією.
Батько, ледь таке почувши, за голову взявся.
Та не кинувся у поле сина рятувати.
Бо ж не знав, що там у полі на нього чекає.
Повелів своєму війську в Корсунь відступати,
Поки наміри і сили наші не узнає.
Отак Богдан виграв першу із ляхами битву,
Із помилки Потоцького швидко скористався.
Тепер шлях на Україну був для нас відкритий.
І Богдан одразу рушив, навіть не вагався.

ІТяжко виживати на землі
люду біля чистої криниці,
поки є між ними москалі,
ненажери, нехристи, убивці.

Не до миру і не до краси...
не язик, а мову відбирає
поки є фарбовані лиси,
а царя у голові немає.

ІІЇм усе твоє і на ріллі
видається їхнім по закону,
писаному по воді, пото́му,
як ідуть у люди москалі.

Навіть і обмежене тинами
видурить, ограбить, украде
і божитись буде, що за вами
є борги... і до війни дійде.

Вириє до сьомого коліна
всю неправду і тобі на зло
так укусить, бризкаючи слину,
щоб найдовше боляче було.

Знахабніє, виведе на люди,
ніби ти чиєсь собі поніс,
побажає, щоб урізав дуба
і не червоніючи, забуде,
як чуже поклав собі у віз...
.............................................
Як не є, хай получає в зуби,
а тоді і квапити не буде
у криницю свій поганий ніс.

ІІІНе стає епохою свободи
ненадійний ХХІ-й вік,
та на благо нації і роду
вичищає на землі усіх
паразитів, нелюдів, ханиг
ірраціонального народу.

Нині ера Духу настає
і карає доля: самурая...
людоїда... адже карма є...
та відмін між орками немає –
канібал насилує, вбиває
генерал накази віддає.

Сатані придумаємо кару,
а його баранячу отару
небо анулює на віки.
Тільки-но налякане, таки,
прогресивне людство ще гадає,
що робити, як ума немає
і розперезалися вовки?

10.2022

Я хочу чути музику без слів
Коли нічого не потрібно говорити
Сидіти вовком і на місяць вити
Відлунь чекати від далеких берегів

Чому не можна, щоб вони жили
Хороші люди, з добрими очима
Війна як тінь, що ходить за плечима
І мов чума викошує тили

Шматки металу зграями летять
З вогнем, громами, зливою і градом
В окопи й бліндажі вповзають гадом
Вкусити, хто за рідний край стоять

Цим злим потворам точно все одно
Кому й для чого вік земний вривають
Як сильно ждуть їх, моляться, кохають
Хто сіль землі, зерно її й вино
...

Ми завинили в тому, що у час
Коли, як Гамлет, мали обирати
Не поспішали голови складати
Хрест на Голгофу понесли без нас
...

Життя триває, міниться, дзвенить
Дитячий щебет, душу розриває
Калина гілками новими приростає
Аби не дати жертву цю зганьбить
...

2022

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Відкрилася нова в моїм житті сторінка,
Коли торкнувся ніжно вуст моїх.
Я найщасливіша тепер у світі жінка,
Ти ж мій єдиний найсолодший гріх.

2000 р.

Г. С...
Пружні, солодкі й пахучі,
Наче дозрілі жита, –
Зваблюють, пестять і мучать
Немилосердно уста.
Ніжні, гарячі, червоні
І найбажаніші всіх, –
То видають радо стогін,
То тихо зроджують сміх.
Повні, тремкі, соковиті
І неповторні щораз, –
Вчуся своїми любити,
Маючи змогу і час...
20.10.22

Вже чуприна моя - поле припорошене,
І на ній чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила сніжком голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою,
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя сивина білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7508 р. (Від Трипілля) (2002)

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі,свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні...

Пооране танками поле
Засіяно гільзами вщерть, –
Врожаю зібрала доволі,
Отут хазяйнуючи, смерть.
Обвуглена оранка шерхне
Опісля страшної пори, –
Лиш попелу вихри з поверхні
Угору здіймають вітри.
Куриться і запахом диму
Наповнюється вишина, –
Чому не промчалася мимо
Земель українських війна?
Стражданням найкращого краю
Не видно швидкого кінця, –
Молюся і серцем благаю
Чудес від святого Творця…
19.10.22

На хер - сон!
На Херсон!

2022

Гей, а куди веде мене оця дорога?
Ну як вказівника нема, хоча би натякни.
Я хочу знать, що там! – звертаємось до бога.
А бог мовчить. Іди! Іди й з’ясовуй сам.

За поворотом тим зустріне мене мила?
Чи там якесь мурло причаїлось у кущах?
А ще ти дав мені, всевишній, мало сили
на отакий складний і кострубатий шлях.

Хочу перепочить. Стомився, ниють нозі.
Чому завжди мені всі тяготи буття?
Чим так я завинив, тебе питаю, боже,
хіба не заслужив твого я співчуття?

Наступний поворот, розпуття, горстка стежок.
Яку із них обрать? Однаково страшні…
Ну підкажи ж мені, тобі, з твоєї вежі,
всі ями, всі пастки помітні та ясні.

Піду, мабуть, назад, заб’юся у кубельце,
у сховища свого знайомий густий пил.
У тебе, всеблагий, немає, певно, серця.
Чи може ти не чув, як я тебе молив?

Я напрямок питав, хіба тобі це важко –
втлумачити, куди і як, і з ким іти.
Спрямуй мене, прошу. Орієнтуй, будь ласка!
А якщо знайдеш час, то ще й супроводи.

Продовжуєш мовчать? Не випрошу ні слова?
А відповідь була, іще б її почуть.
І дивляться з теплом привітні очі бога.
Іди! Іди шукай. Іди шукай свій путь.

17.10.22

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Знову лемент! До тремору в тілі
завивання лунає з кремля –
скавулить то не пес Баскервілів,
то волає наколена тля.

Операція «спец» провалилась,
вже настав у недопалка піст –
опустились напудрені крила,
надломився і керченській міст…

У Ірану мопеди купує,
спішно «чмобіків» гоне на фронт,
зброю ядерну сіпає всує…
Знову хоче нас взяти на понт?

Я скажу світовому загалу –
нам до дупи недопалків сказ.
Лине гомін уже до Уралу:
українці – то людства спецназ!

Листопад, листопад, падолист
Із Покровою вдвох обнялись.
Падолист, падолист, листопад,
Теплих днів не повернеш назад.

Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,
Від Покрови лиш крок до зими.

2012 р.

Справжнє щастя – відчувати
Завжди любої плече, –
Бачить радість теплувату
В глибині її очей.
Справжнє щастя – бути разом
І не плакатись ніде, –
Не давати ту в образу,
Що з тобою поруч йде.
Справжнє щастя – стати любим
І в собі оту любить,
Хто твої цілує губи,
Їх бажаючи щомить…
18.10.22

В тиші недовгій світання
Думи печальні жену, –
Замість думок про кохання
Мислі усі про війну.
Марно гадаю нестримно,
Метушачись без пуття:
Може, раптово щось гримне
І обірветься життя?
Може, безжальні рашисти
Ще не обрали мішень
І оця тиша врочиста
Тішити буде нас день?
Може, жахлива потвора,
Кнопки торкнеться за мить,
Наче уранці учора,
Нас намагаючись вбить?..
Серцю моєму удвоє
Боляче різко стає
Знову від правди гіркої,
Що у новинах вже є.
Хочу втекти від напасті
Мук невимовних війни
І написати про щастя
Те, яким щойно я снив.
17.10.22

Навіщо ті сади Семіраміди,
як не рятує світова краса,
не хочеться у немічі горіти...
але чого у казці не пожити,
до того як піти у небеса?

Із погреба поїду у Європу
ловити ґав, і коротати час...
і хай мене осудять патріоти,
що залишаю їх на автостопі
і очищаю душу другий раз.

Я не собі наказую... а мушу,
аби не посивіла голова,
обов’язки міняти на права...
на вівтарі лишати чисту душу,
яку переливаю у слова.

Не варто у воєнну завірюху
рівнятися з героями поем.
У головах руйнуємо розруху,
коли ще вистачає сили духу
будь-де іменуватися бійцем.

Та марними були б мої сумління,
чи є резон у цьому засланні,
якби не уявлялося мені,
що буде героїчне покоління,
а висмикнуте із вогню коріння
теж не усохне десь на чужині.

10.2022

Вони в Черкасах стрілись у корчмі.
Літ двадцять вже не бачились, напевно.
Сиділи у куточку напівтемнім,
Вели розмови, начебто самі
В корчмі тій, хоч було доволі людно.
Та їм до того, наче й справ нема,
Бо ж кожен вже чим поділитись мав.
Роки минулі прожили не нудно.
Колись родились у однім селі
Та звідти вже шляхи їх розійшлися.
Шукати свою долю подалися.
Вже й сивину пізнати на чолі.
Один, засмаглий аж до чорноти –
Микола, той в уходники подався.
Щове́сни в степ на південь відправлявся,
Щоб там «уходні» промисли вести.
Бо ж там і риби, й птаха, й звірини.
За літо стільки заробити можна.
І не біда, що у степу тривожно,
Завжди готові битися вони.
Не сам же йде, збирається загін,
Який спроможний буде відсіч дати
Тому, хто схоче їхнє відібрати.
Коли про себе все повідав він,
Настала черга для Петра тоді:
- Я із села пішов козакувати,
Вдалось на службу старостинську стати.
Дашкевич, хоч уже не молодий,
Але ніяк на місці не всиди́ть.
І нам від того не бува спокою,
Тож служба видається нелегкою…-
Петро про щось задумався на мить,-
Оце недавно на Москву ходив
Із кримським ханом…Гарно погуляли,
Добра звідтіль усякого набрали,
Набачилися тих московських «див».
- Та ж розкажи. Я чув про той похід
Лиш краєм вуха. Як то усе сталось?
Куди у тім поході ви дістались?
Чи правда – там зовсім інакший світ?
- Ну, коли дуже просиш – розповім,
Бо й самому́ цікаво поділитись,
Як з москалями довелося битись.
Замовлю ще горілки перед тим.
Коли горілки ще корчмар приніс
І козаки змочили в чарках вуса,
Відрізали від смаженини кусень,
Щоб закусити, бо ж уже не піст.
- Отож, зібрався хан Мехмет-Гірей
В Московщину «упоминки» зібрати,
Що встигла вже Москва заборгувати,
Ясиру, сподівався, набере.
Він таємниці з того не робив.
Та й як було ті збори приховати,
Кругом московських шпигунів багато,
Хтось вже калитку на тому́ набив.
Тож, ледве став збирати хан орду,
Як у Москві про те уже всі знали
І вже до стрічі готуватись стали,
Щоб відвернути від Москви біду.
Дашкевич же і про орду все знав,
Й про те, що у Московщині готують -
Понад Окою вже стрільців гуртують,
Аби ту річку хан не подолав.
Іще з весни збиралися полки,
До літа вже готовими стояли
Та на орду з неспокоєм чекали –
Коли ж вона вже зрушиться-таки?
А хан Мехмед зовсім не поспішав.
Він на Молочних Водах зупинився
Та поки на всі сторони дивився,
Неначе жертву досі не обрав.
Хоч на Литву, неначе і не йшов.
Із Сигізмундом мирно стали жити,
Той згодився «упоминки» платити
Щорічно за ту «ханову любов».
А от скупий і хитрий князь Василь
Вигадував усе та сподівався,
Щоб кримський хан з Литвою звоювався,
На те і витрачав своїх зусиль.
Та до султана, звісно, загравав,
Щоби направив «куди треба» хана.
Та в Астрахані колотив, в Казані,
Де він, відомо, ставлеників мав.
Тож на Молочних Водах хан засів,
На південь, на султана озирався,
Гірських князів, ногаїв дожидався
Та з Сигізмундом перемови вів,
Щоб той із ним Дашкевича послав.
Йому в поході козаки потрібні,
Щоби стрільцям протистояти гідно.
Тож Сигізмунд таке веління дав.
Отримавши князівський той наказ,
Остафій став загін собі збирати –
Узяв з собою війська не багато:
Дві сотні піших вибрав серед нас,
Хто із мушкетом управлятись міг,
Ще сотні дві кінних, дві гаківниці –
В бою армата завжди пригодиться.
Кіньми при тому забезпечив всіх,
Щоб від орди в дорозі не відстати.
Чекали, коли вирушить орда.
А та стоїть, щось, наче вижида.
Вже й липень місяць наступа на п’яти.
Ми утомились, що вже москалі.
З вістей, які відтіль нам долітали,
Вони уже й сушити лапті стали,
Не ждучи хана на своїй землі.
У нас рахунок свій до москалів.
Вони на Русь постійно зазіхали,
У наші справи носа свого пхали.
Їм, бачте, мало власної землі.
Та і не тільки. Без Русі вони –
Приблудні пси без власного коріння
І тому ми під ними буть повинні.
Таких сусідів – Боже борони!
Десь в середині липня хан пішов.
Узяв десь тисяч тридцять із собою
Орди, завжди готової до бою,
Готової пустити вражу кров.
Ми скоро доєднались до орди
І рушили на північ вододілом,
Як і раніше зазвичай ходили,
Щоб менше переходити води.
Донець по перевозу перейшли,
Здолали Дон відомим добре бродом
І на Рязань помчали скорим ходом.
Можливо б, навіть, місто здобули.
Та хитрий воєвода в них Хабар
Устиг ворота міста зачинити,
В облозі готувався відсидіти,
Щоб лиш на нього не прогнівавсь цар.
Та хан не став під мурами сидіть.
Ще буде час, коли вертати будуть,
Рязань ту оминути не забудуть.
Нехай поки орді у хвіст глядить.
Хан до Оки з ордою поспішав,
Аби її скоріше подолати,
А там вже воєводам битву дати.
В провідниках він наших хлопців мав,
Які не раз вже в цих краях були,
Тож знали всі на отій річці броди.
Вже в темряві дісталися і сходу
По броду переправу почали.
До ранку вся орда вже перейшла
На другий бік. Тут повелів хан ждати.
Він до Москви не думав поспішати,
Поки ще сила в москалів була.
Бо, як зберуться з силами, тоді
Ударять з тилу, всі шляхи відріжуть.
Чи вдасться хоч комусь із війська вижить,
Чи доведеться всій лягти орді?!
Від спеки у москальських воєвод,
Мабуть, весь мозок википів за літо.
Ні, щоб докупи їм зійтись та бити
На ворога полкам усім. Та от,
Це ж треба, щоби бу́ла голова.
А в голові лиш «царськії» накази,
А те, що хан всі плани їхні змазав,
На той наказ нітрохи не вплива.
Як «цар» сказав, так треба і робить.
Тож князь Хомяк, що був біля Кашири,
І в «царську»мудрість безоглядно вірив,
Став до Коломни із полком спішить,
Де думав і з’єднатись з усіма.
Ми тут на нього саме і чекали.
Лиш тільки військо наближатись стало,
Орду хан поки сховану тримав.
А ми з мушкетів вдарили ураз,
Чимало їх на землю й положили.
А там уже й татари налетіли.
Здається, проминув короткий час,
А вже від московітів й слід пропав,
Лиш купи трупів поле укривали.
Живих татари у полон в’язали,
Їх воєвода у полон попав.
Тим часом воєвода головний -
Князь Бєльський, що під Сєрпуховим всівся,
З другими воєводами зустрівся,
Питався в них, чи тут давати бій,
Чи до Коломни маршем поспішать,
Щоб усім разом на орду ударить.
Не радили то воєводи ста́рі.
Бо ж мало що там може їх чекать.
Та Бєльський був занадто молодий,
Гарячий, недосвідчений. Не зважив,
Думками розумак тих злегковажив,
Бо ж сподівався виграти той бій
Та Василеві гарно послужить,
Здобути собі почесті і славу.
Отримав славу – та таку криваву,
Що як с такою можна далі й жить.
Хоч, знаю, для московських воєвод
Життя стрілецькі мало чого варті.
Його повинні за «царя» віддати,
А треба – то нових знайде народ.
Тож Бєльський так за славою спішив,
Що і не встиг нічого зрозуміти,
Як стали ми в їх стрій похідний бити,
А далі хан орду у бій повів.
І знов полки , як під косу лягли.
Татари у ясир лиш знатних брали,
А про́стим воям голови рубали,
Мотузки для багатих берегли.
Хто, може, встиг, той до Коломни втік,
Другі в лісах навколишніх сховались.
На полі троє воєвод зосталось,
А вже простим утратили ми й лік.
Лягла тут майже вся московська рать,
Москву кому не бу́ло захищати,
Хоч голими руками іди брати.
Уже і очі у татар горять.
Та на Москву орду хан не повів,
Десь недалеко зовсім зупинився,
Ясир збирати в краї заходився,
Навкруг усі чамбули розпустив.
А чим ми гірші від татар були?
Ми теж з походу здобичі хотіли.
У бік Москви хутенько полетіли,
Бо там узяти більшого могли.
Хан побоявся на Москву іти,
Бо ж хто зна, що там може їх чекати.
Казали – у Москві гармат багато,
Нам стін її не взяти висоти.
Та ми пішли. Та й старший ханський син,
Той Бахадир був зовсім не з лякливих.
З своїм чамбулом поскакав сміливо,
Аж під самі московські стіни він.
Спалив село князівське, монастир,
У Воробьйові мед князівський пили
Та ще ясиру стільки наловили,
Що скільки і не знали до цих пір.
Ми ж із другого боку підійшли,
Якісь карети на дорозі вздріли,
Взяли із них, відомо, що схотіли
Та коней що б згодитися могли.
Якби ж то знати нам було тоді
Те, що ми лише незабаром взнали…
Як тільки вісті до Москви дістали,
Що воєвода хана проглядів
І що полків московських вже нема,
Шлях на Москву для татарви відкритий.
Москва взялася страшно голосити.
Хапав усяк усе, що лише мав
І утікав хто до Кремля, до стін,
А хто з Москви аби в лісах сховатись.
Як Василю було не налякатись?
В страшнім сум’ятті вмить зібрався він
Разом з братами та і дременув
З Москви так швидко – п’яти замелькали.
А тут на очі ми йому попали,
Так він в копицю зі страху пірнув.
Коби ми знали, що там князь Василь,
То ми б його тепленького узяли,
Можливо,що і ханові продали
Та мали купу грошей без зусиль.
Та що тепер? Набравши свій полон
Та здобичі, до хана повертались.
Тут вже чамбули в більшості зібрались.
Хоч ще тривав страшний московський сон.
Крім кримчаків, казанці підійшли
З Сахіб-Гіреєм, також поживились –
Що ми не взяли, брати заходились,
Смерче́м по східних волостях пройшли.
А хан чекав. І не дарма чекав.
Бояри викуп від Москви прислали
Аби її татари не чіпали.
Та ще князівську грамоту хан мав,
В якій московський князь себе назвав
Тепер одвічним данником у хана.
Можливо, вся та грамота – омана,
За неї я б і шеляга не дав.
Та хан повірив й дав наказ вертать.
Ішли повільно – здобичі багато,
Ясир, стада худоби перегнати…
Та й не було куди нам поспішать.
А по дорозі підбирали теж,
Що ще могли й хотіли підібрати.
Татари почали перебирати,
Хоч в жадобі горіли очі, все ж,
Не мали куди здобичі складать,
Мотузок на ясир не вистачало.
Аж доки підійшли Рязані й стали.
Надумавсь хан те місто покарать.
Та воєвода міцно там сидів,
Щоб здати місто, не хотів і чути.
Дашкевич рішив хитрістю здобути –
І ярмарок під стіни спорядив.
Мовляв, приходьте та купляйте все:
Худобу, срібло-золото, прикраси.
Ясир узявся виставляти з часом.
Можливо, то удачу принесе.
Рязанці, й справді, клюнули на те,
Виходить стали, щось та купувати.
Ворота не забули зачиняти.
Тож видалося діло не просте.
Можливо, з часом втратять пильність та
Ворота ті удасться захопити,
Сторожу при воротах перебити
Та крикнути до хана: «Налітай!»
Довідався про ту затію й хан,
Побачив, що в рязанців грошей купа,
Рішив, що, може, зараз із них злу́пить
Та, врешті, сам піддався на обман.
Спочатку воєвод кількох продав,
Отримав, правда, гроші чималенькі.
Тоді чомусь надумався, дурненький –
Чого б він і без того все не мав.
Й не так, як то Дашкевич говорив,
Щоб місто якось хитрістю узяти.
Рішив він воєводу полякати,
Мовляв, сам князь в Москві йому вручив
Був грамоту, що данник він тепер.
Тож хай Рязань ту данину і сплатить.
Інакше місто може зруйнувати.
Коротше, по-нахабному попер.
А воєвода той не був дурним:
«А покажіть – інакше не повірю,
Я сам ту княжу руку перевірю!»
В душі вже насміхаючись над тим.
Хан і віддав важливий документ,
З яким би міг з Москви постійно драти.
Він думав – зможе скоро місто взяти.
Та упустив сприятливий момент.
Бо далі не до того вже було.
Із Криму вістка прилетіла чорна,
Поки Москву він грабував проворно,
Із Астрахані військо прибуло
Й пограбувало весь улус його.
Бо ж не було кому і захищати,
Московію пішли всі грабувати.
Тож хан підняв усю орду бігом
Й помчав у Крим, хоч щось порятувать
Та, може, астраханцям тим помститись.
Із нами й не подумали проститись.
Та нам, якраз на те було плювать.
Зібрали все здобуте та й гайда
Назад в Черкаси, до свойого дому.
Погнатись не схотілося нікому
Із москалів по стоптаних слідах.
Так на Москву й сходили ми тоді
З татарським ханом, москалів побили,
В Московщині гарненько погостили,
Щоби москаль в краю своїм сидів,
До нас не смів свойого носа пхать.
Бо ж їм Русі, бач, хочеться урвати.
Поки ми шаблі можемо тримати
По шию руки можем відрубать.

До речі, чув –відтоді рік минув,
Василь московський страху вже позбувся,
Зняв свої лапті, в чоботи озувся,
Бо, врешті силу у собі відчув.
Зібрав війська, розставив вздовж ріки
Та так, щоб скрізь його було багато
І став на бій Мехмеда викликати,
Мовляв, напав ти, наче вор який
Із засідки, не попередив, бач.
А ну виходь на бій до мене знову,
Тепер тебе зустріти я готовий.
А хан йому у відповідь: «Пробач,
Я знаю на Московію доріг
Багато різних. І, коли рушати,
Я буду без порад чужих рішати».
Василь нічого досягти й не зміг.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Отави, отави, отави
Покошені Серпнем давно,
А Вересень в полі зоставив
Засіяне в землю зерно.

І Жовтень як справжній господар
Збира урожай буряків,
Бо прийде його брат Листопад,
То може і сіяти сніг.

А згодом вже замерзлим груддям
Під пісню Морозу та дзвін
Суворий старий сивий Грудень
На конях примчить вороних.

2022 р.

Подовшали потроху вечори
І сірість швидше в темені зникає, –
Вже більш відвертий і все менш хитриш,
Образи й кривди завжди вибачаєш.
Крадеться страх, як злодій, крадькома
І різні думи множить проти ночі, –
Хоч навкруги густішає пітьма,
Але чіткіше й далі бачать очі.
Гучної тиші важкість щодоби
Штовхається і стелиться у хаті, –
Здається, що нічого не зробив,
Лише намріявсь марно забагато.
Уже посинів змучений папір,
Та я не почуваюсь винуватим,
Давно живу всьому наперекір
І не збираюсь скоро помирати…
16.10.22

Вибух ракети. В очах потемніло.
Ру́хнули стеля і стіни униз…
Ноги заклякли і каменем тіло,
давить на груди бетонний карниз…

Темно навколо, бракує повітря,
кров заливає дитяче чоло,
балка у спину упилася вістрям.
Холодно. Ніч забирає тепло…

Хочеться жити… Як хочеться жити!.
Лише одинадцять років спливло,
та чи настане дванадцяте літо?
Скільки дітей у війні полягло!.

Збуджений голос і промені світла,
дужа рука підіймає бетон…
Житиму? Житиму! – думка розквітла.
Ось він! Нарешті! – гуде баритон.

Хочеться жити!. Як хочеться жити!
Мчить до лікарні хлопчину швидка.
Гинуть дорослі, старі, навіть діти…
Шию стискає загуби рука.

Ниє нестерпно, болить усе тіло,
скоро лікарня і мукам цим край!
Раптом все стихло… Душа відлетіла…
Попрямувала на небо, у рай…

Мамо, не плачте, я ще повернуся
градом небесним, дощем упаду,
маком червоним у рідному лузі…
Лише здолайте московську орду!

Я повернуся… Я ще повернуся
цвітом волошок і зеленню віт.
Витри сльозину, кохана матусю,
ми переможемо. З нами весь світ!

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

Найвидатніші українці
усіх порід, усіх епох!..
Дивіться, кожний поодинці
достойний добрих слів кількох:

один, кріпацький парубчина,
подавсь колись у кобзарі;
по слову іншого - невпинно
трощать скалу каменярі;

один - ввіпхав у московити
козацтво все, бо був гордій;
один - з-під них старався вийти,
й тепер він - оперний злоді́й;

один - довів, що ми - окремий,
не помоскалений народ;
іще один - створив проблеми,
поклав бандерівцям завод;

іще одна - сливе єдина
між ними жінка, й це курьйоз;
останній - в грі на піаніно
доволі модний віртуоз.

(Жовтень 2022)

Іду на клич замученої нені,
Пригнічений побаченим усім, –
Війни вогонь обпалює шалено
Чужинцями зруйнований мій дім.
Іду на бій, бо вибору немає,
Крім одного – поповнити ряди, –
Моя душа розлючена до краю
Звіриними інстинктами орди.
Іду на смерть. Стаю хутчій до бою.
Свободи волі – більше не віддам, –
Знущатись не дозволю над собою,
Від крові захмелілим, дикунам.
Йду на війну за всі старечі сльози
І рани безневинних малюків, –
Тримайтеся, ординці!.. Я – в дорозі,
Час покарати іродів наспів.
15.10.22

***
Оперені сягають висоти,
коли гадають, що вони – лелеки.
До відьом на мітлі їм ще далеко,
але з усього видно, що чорти...
несамовитих краще обійти,
а от лукавих обійти нелегко.

***
Помітні у поезії піїти,
що вихваляють іноді себе...
їх навзаєм оцінюють кобіти,
не знаючи, що автори сучліту –
бувають на підсосі каґебе.

***
Щезають друзі і немає часу
побачитися хоч одного разу,
допоки не пішли усі за край...
та пам'ятаю лиця, очі, фрази
і на прощання кинуте, – бувай.

***
Мітла не вимітає окупанта
і не жене до раю... в шию – геть...
знецінені культура, віра, честь –
та неуки взялися нас повчати,
а нелюди усюди сіють смерть.

***
Читаємо псалом сорок дев'ятий,
що надихає націю на труд.
Нас, може, і не так уже й багато,
але усі ми віруємо свято,
що винищимо орків та іуд.

***
В польоті перевзулися нардепи,
але вертають на свої круги
якщо не явні дурні і дурепи,
то явно, що таємні вороги.

Осад
Це не на часі – йти проти рожна
і, наче, проти братії своєї,
та це чи не найкраща панацея,
коли вона лікує як війна.

10/22

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається всім неначе
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Де віра в ЗСУ – як віра в Бога,
Покровою – на варті ППО,
Марія шле усім пересторогу
Та янгола невидиме крило.

14.10.22

Ключем журалиним осінь відкрила
Двері своїх володінь,
Шати багряні навкруг розстелила,
Вітру сказала:"Спочинь".

Бабиним літом срібно-прозорим
Вже поснувала гаї.
Поле велике таке й неозоре
Плекає нові врожаї.

1981 р.

Будь мені за твердь прозору
в завірюсі життєвій,
в соннім озері мінору -
розколисувачем мрій.
Будь мені за шепіт думки,
що народжує слова;
будь за тяглі, творчі муки
у посівах і жнивах.
За осінній подих тиші
на розчуленій струні...
За ждання оте - найвище,
вбране в тайну - будь мені.
На розхресті світу голім
будь коханням - тим, що не...
не приходило ніколи
і ніколи не мине.

Хоч гомінливу діброву
Вкрай обпалили вогні, –
Свято козацьке – Покрова
Зцілює рани земні.
Чуйна й уважна, як мати,
Здавна біду не мина, –
Буде повік лікувати
Все, що калічить війна.
Віри, надії й любові
Матінки не осягнуть, –
Захист святої Покрови –
Нашої вічності суть.
14.10.22

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу.
На стінах – цвіль і сирість,
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривни,
й хотілось бути битим,
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали трилер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
3–4 березня 1995 р., Київ