Чарівна царівна вдивляєсь в вікно,
Царівна чарівна чарує вино,
Тобі, мій коханий, солодкий нектар,
Прийми із долоней божествений дар,
Тобі, мій коханий, любов і вуста,
Без тебе конаю, без тебе пуста,
Люби мене, любий, люби над усе.
Нас річка любові над хмари несе.

Кохай мене, любий,
Над місяць і небо,
Над зоряні юрби,
Шаленства потреба,
Знеси мене, друже,
Над небо і місяць,
Тяжіння подужай,
Тужіння не бійся,
Кохай мене з бою,
Неначе востаннє,
Я прагну з тобою
Зоріти в коханні!

Тебе любила, як в кіно,
До забуття і насолоди,
І мріяла винагороди,
Коштовний келих під піно,
Та обірвалося кіно,
Суворий вітер проганя
Білесість ангельського неба,
І зникла у тобі потреба,
Кохаюсь далі навмання,
Не бачив хто мого коня?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

* * *
дощ за вікном
тиша
лиш відлуння цокоту крапель
відмірює час
чекання сонця…

* * *
це ти посеред ночі
мої вуста тривожиш
це ти шепочеш
ніжності мені
а то грайливо
відкидаєш коси
і усміхаєшся
я прокидаюсь
холодною водою змиваю
тепло твоє – марево сну…
…і на вулицях міста
в потоках машин і людей
я ховаюсь від тебе
затамувавши подих
в самотньому сквері…
…від сигарети нову сигарету…
з-за рогу будинку
виходиш ти
я відвертаюсь
і вгадую твою ходу
тебе
в юрбі людей
в вікні навпроти
у ритмі музики
в своїх віршах

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Це місто мене з'їсть,
як сендвіч на сніданок,
вдоволено зап'є
компотом із калюж.
Йому замало тіл
мальованих коханок,
що пазури свої
розкрило і для душ.
Це місто мене з'їсть,
але чи буде смачно -
нейрони зіпсують
тваринний апетит.

...Можливо, утекти,
щоб місто це не бачить?
Лише б не з'їли інші
із супом на обід...

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Дні тривоги смутку я залишу,
Бо ти поряд… Іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ніжністю коханого стрічаю –
Вже весна вітає нас квітками.

Політаю я з тобою в зорях
І до щастя я торкнусь душею –
Смуток миттю розітреться в порох.
Я залишуся навік твоєю!

Двоє зустрілися, двоє кохалися,
Двоє були разом завжди.
І милувалися, не розлучалися...
Гарна історія? Трохи зажди...

Двоє чекали, та не дочекалися –
Ось вона доля слабких сердець!
Не добалакали, недокохалися,
Всьому кінець і коханню кінець.

І тільки вітер гуляє над плесами
Сонних озер де були вони вдвох,
Верби зажурені марять все веснами,

Дивиться з неба насуплений Бог.
Тільки кохання однак ще воскресне,
Хай не між ними, але між такими ж...

* * *
Дивлюсь як і раніше –
Милуюсь зорями…
Зорі шепочуть:
-Вицвіли очі,
сивіти пора,
а ти як мара
посеред ночі
спати душі не даєш.
Може й вицвіли очі,
Та все ж…

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Cумно чомусь, лиш сумно
Біль ще слизить, та дарма.
Краплею так бездумно
Знов заморозить зима
Душі, що все шукають
В комусь своєї вини...
Хоч так насправді знають,
Що вже спізнились вони.
В залі цій дивно, облудно
Жили витягують без каяття.
Там де жорстокі підсудні
Та милостивий Суддя...
І так здавалось просто
У чистоті й доброті сердець
Втриматись від спокуси
Кинути з натовпу свій камінець...

Мете.. зима нарешті...
сніжинок літ у скло...
і я шукаю... Де ж ти?
дороги замело...
Та місяця чарівний
блиск стежку освітив
і я до тебе, рідний,
дійду! Якраз до жнив.

* * *
побажай мені щасливої путі
я йду в зачинене вікно
оголеним тілом
в холодну ніч
рука ще пам’ятає
тепло чашки з кавою
ще чується хруст спілого яблука
в перемішку з тишею
він змішується з хрустом скла
з запахом ночі
і бруківки…
невже це кров на губах?
Щасливої путі!

* * *

…батько
в дитинстві
казав:
– Кусень буде бігати за тобою, Юрку,
цілий день і просити:”З’їж мене, з’їж!”…
…скільки квітів не подарованих
слів несказаних
ночей невиспаних
днів безглуздих
очей в юрбі
пісень в зошиті
друзів в часі і в просторі
…
…
…
ціла пам’ять

Подаруєш обіцяне — більше нічого не маєш,
майже ртутне повітря повільно вертаєш назад.
Руха темні рідини зима — астматично німі лиш
від смиріння чи смерті?
В акрилових смерчах фасад
із погордою пагорбів вічною пам’яттю вищий.
Ідентичні Адами шукають не Єву — Ліліт,
безвідмовною мовою криють когось — а навіщо?
Тільки тиша гнучкіша та очі сльозить целюліт.
Місце — частка подій, що не знають, коли їм вершитись,
непитальним обличчям повіривши, наче собі.
Все одно не підняти бійців на останні вершини —
до найближчих боїв прозаїчно холоне обід.
Атрофія морозів, і навіть тривожно раділо
розкріпачене радіо в хибних своїх словесах,
аж густіла вода, та намазалось небо на тіло,
наче масло на хліб, наче мислі, які записав.
І забув, і заплутав сліди у нещирих цілунках,
розтинаючи відчай, од вічності хворих на час.
Опановую біль у Його передчасних дарунках,
за обіцяне потім, не скоро, колись, після нас.

* * *
Зайшов зігрітись – не зігрівся
Зайшов на каву – та дарма,
Знов сірий вовк мені наснився,
А в шибку стукає зима.

Мої безсонні ночі скиглять,
Мої без тебе дні, як лід.
Солодкі яблука – нестиглі…
А пам’ять дивиться нам вслід.

Журбу холодну не тримаю
І не кладу на дно душі.
Один … в забутому трамваї…
Для тебе знов пишу вірші.

Твій погляд м’яко поринав у серце,
Слова кохання сколихнули тишу.
Ридали душі в тон мінорних терцій…
Твою любов я в пам'яті залишу.

Порозсівала я пісні по горах,
Вони зійшли чудовими квітками,
А сльози вилились у чисте море…
Заплаче небо щирими дощами.

Я назавжди прощалася з тобою…
Те почуття живе - не вмерло досі…
А може ще зійде воно весною –
Кохання те, що ми забуть не в змозі?..

Ти прямуєш у небо.
Ти дихаєш вітром. Ти босий.
У долонях несеш
свого серця сяйливий рубін.
Заблищали для тебе
прозорі незаймані роси,
і для тебе росте
сонце, як золотий апельсин.

Ти позбавлений мук,
бо простились маленькі провини,
бо кохання без меж
у Отця. Ти, відправившись в путь,
став легкіший за звук.
Ти смієшся, неначе дитина.
Ти додому ідеш,
залишаючи днів каламуть,

як і тлінну свою
оболонку, що буде віднині
і повік спочивать
ув утробі благої землі.
І немає жалю
до усіх, хто про тебе жаліє.
Бо недовго чекать,
коли прийдуть до тебе твої...

Звична череда зупинок.
Сутінків тягучий глей.
Сімдесят і п’ять копійок,
Сімдесят і п’ять людей.

По „радянських”, „незалежних”,
Крізь авто блискучий рій,
Пробиваються додому
Сімдесят і п’ять надій.

До вечері, до вечірніх
Драм, комедій і сум’ять -
Сімдесят і п’ять копійок
(Гривня мінус двадцять п’ять).

Все як завше, все як треба.
І не чутно сперечань.
Прислухаються до себе
Сімдесят і п’ять мовчань.

Січня схилок. Понеділок.
Проїзний тариф життя -
Сімдесят і п’ять копійок
На долоні водія.

Мовчи... Благаю, тільки не слова,-
Вони так легко можуть вбити.
Ти відчуваєш - тиша ожила,
Я пропоную її разом пити.
У келихи наллю кришталь роси:
Пянкий напій лиш варто пригубити -
Й так хочеться торкнутися краси
Небесної, на крилах полетіти
У сині далі, в кучеряві хмари,
Зіграти вальс на струнах у дощу,
Пірнати у твої відьомські чари,
Стискати руку... А якщо пущу..,
Якщо не грітимеш мої долоні,
Якщо розібється роси кришталь,
То буду жити, як раніш, в полоні
Холодних слів і питиму печаль.

Зима-коханка морозить щоки цілунками,
Так спокусливо вистеляє снігом постіль.
Ти і далі годуєш мене підігрітими обіцянками,
Від твоєї гри почуттів мені дістається лише біль.
Не кажеш прощавай,
Але і не хочеш назначити зустріч.
Тримаєш мене на відстані,
Водночас смикаєш за мотузку.
Щоб не відійшов далеко ти кажеш "кохаю",
А я все ніяк не можу кохання твого зрозуміти.
Ти як зима, пестиш мене та не можеш зігріти.
Холодно… Від кохання твого замерзаю…

* * *
…щоденні гонки наввипередки
і знову гонг не видихати
упасти в трави знов і виплакатись
нема коли
нема коли
нема коли
і в черзі днів обридло все
мультфільми снів лайно несе
шоденні гонки в рай (вже падаю)
що (тільки смерть?) розрадою?

Мечем стиралися віки
І руйнувалися міста,
Життя минулі сторінки
Вбирали присмаки життя.
Старовини важкі літа
Плили туманом над Дніпром,
Єднала всіх людей мета,
Єдина думка за столом.
Свята мета, щоб край батьків
Міцнішим став, багатшим був,
І щоб подяку від синів
Далекий прадід наш почув.
А ви, що нам зробли ви?!
Продали все, що в нас було!
З кравчучкою по всій землі
Блукало місто та село.
По всій Європі розійшлись
У найми доньки та сини…
Не так робив ти? Не молись,
Не гни поклонами спини.
Ні, не пробачать люди вам
За беззаконня й бандитизм,
Які вмираючи дав нам
У спадщину соціалізм!
Закон для всіх людей один
Зробив не так - відповідай!
Який не був би в тебе чин,
Людей - не гроші поважай!
А совість, честь, якщо вони
В душі від прадідів живуть
Країні віддані сини
За всі чини не продадуть!

Пнуться двері - завісам звисно,
ключ проникся і підійшов.
Від руки звинній ручці стисло,
дві підошви хідник знайшов.

Переблимують вічком тіні,
і дотримує відстань стук.
Засув склався у провидінні,
відштовхнувши від себе звук.

Переноситься скрип завзято,
перетерши, мов зашморг, вхід...
І чекає обійм кімната,
де черствíє насущний хліб.

2 Грудня 2006

Не намагайтеся лишатись,
коли лишатись — очевидно.
Себе помітити так важко,
але є інші — то й дивись.
Крізь землю проростає довго,
звиваючись корінням мідним,
твоя зупинка.
Зупиняйся.
Якщо не вдома — значить: гість.
Кардіограми кардинально
міняють тактику старіння,
з каріатидним спогляданням
непереможений ніким.
Не обертатися на закид,
не озиватись гулом ринви,
перериваючи молитву,
серцебиття, хулу та гімн.
І все ж побачити месію
і не минати облисіння,
і королівство задзеркалля
полінувати, як папір.
Вчувати, як тобі весняно,
радіти, як тобі осінньо,
якщо не знаєш, де подітись,
коли примарився ампір.
Та невід’ємні всі частини
для часникових екзорцистів,
цим містом володіє схиба,
це місто поглинає гріх.
Нас ще повернення чекає
на всі провулки й площі в місті.
Не намагайтесь залишатись,
а утікайте з усіх ніг.

* * *
я прийшов у цей світ
щоб розбити буденності склянку…
ніч-циганка
буде до ранку
чекати на ганку
мене
поки нап’юсь смарагдового сну
і захмелілий
вчамрілий
(ще в сні)
вийду на вулицю
кажу:
- доброго ранку!
а сірі-сірі розпечені стіни
сірий асфальт
сірі вікна
сіра черга
відповідають:
- давно вже не ранок!
ніяк не помиряться мій ранок з їхнім…

Залиш мене…
…але не йди…
покинь мене…
…але вертайся…
люблю тебе,
але не зжалься
над тим, чого,
мабуть, нема…

***
Фарби не вистачає
Намалювати зиму,
Намалювати відчай:
Разом щоб охололи
Небо, земля і люди.
Я повертався тричі,
Я й учетверте йтиму
У нескінченнім болі,
Щоб із тобою бути.
Фарби не вистачає
Намалювати біле,
Чисте та непомірне,
Звідси - і до нестями.
Морок зимових храмів
Сніг покримає вміло.
Під почуттів шарами
фарби не вистачає.

...Тільки іноді
залишки мрій
мозок стомлений живлять.
І примушують жити –
і шити нові прапори.
Все ще сняться ночами підкорені сніжні вершини
І безмежні моря-океани,
й попутні вітри.

Та за межами ночі
себе почуваю вигнанцем.
Щось гальмує мій поступ
дорогою успіхів-снів:
Може, надмір вагань?
Може, брак підбадьорливих слів,
Не почутих уранці?..

А попереду – сонячні весни та Вербні Неділі,
І березові сльози, і яблуні в білім вбранні...
...Ну а поки – незайманий сніг
між убогих будівель.
Протоптати у ньому стежину
належить мені.

В яких тебе носило, душе, сферах
до втілення у грішному мені?
Пекуча пам’ять існування перед
народженням, - як рідної землі

маленька жменька, що її в дорогу
беруть мандрівники в чужих краях.
Ця пам’ять є ознакою, що Бога
і Дім Його колись залишив я,

що хворою душа є на проказу,
і дні її доходять до кінця,
і що я недостоїн їсти разом
зі свинями в хліву мого Отця.

Але - як дивно! - теплиться надія,
на милосердя Отче і на те,
що незбагнено Він між нами діє,
нас ведучи до Себе, що святе

від віку дане нам Господнє Слово -
дороговказні зорь ясні вогні.
Душа моя, ти чиста будеш знову,
знайшовши спокій довгожданий в Нім.

Просуваються у меґагерцах,
У перекликах (мовою потисків)
Перевтілення дотику в серце...
І в душі відбиваются пропуски.

Віртуальні загачення літер,
Зависання рядків, перегруження.
Кілобайтово дме меґавітер,
Із нулів-одиничок... відпруження.

Відчиняються "Вікна" миттєво,
І крокуючи нетом в сторінках,
Гладить мишку Адамова Єва,
Зупинившись на "кусень" від лінку...

29 Січня 2007

Біліє сніг на чужім підвіконні,
Сніжинки хурделять півсонні,
Стрічають хрести помарнілі –
То віти вчорнілі й безсилі.

Підносиш там тихо молитву,
А сніг на повіки налипне
Й на очі льодово-блакитні.
Цвісти б тобі та лиш в квітні.

Горіти б тобі та й у червні,
В плодово-солодкому серпні,
Ніж мерзнути кригою в лютий,
Чи в січень той Богом забутий.

Січень – перший місяць року, середина це зими,
Водить бабу білобоку, сипле нам свої сніги.

Вітер сердитий знов виє серед розсипу снігів,
Після січня до нас в гості лютий стрімко прилетів.

Стрепенулася земля від зимового сну,
Березень за собою матінку веде весну.

Далі квітень на порозі у яскравому вбранні,
Йтиме він по цій дорозі поклонитися весні.

Травень сонячний прийде і зелений кожушок
Земля-красуня одягне під веселий спів пташок.

А про червень, про малину зозуля кувала:
„Прийде літечко в долину” – пташечка казала.

Липень, добрий, як дідусь, колос повний наливає,
До своєї внучки, липи, всіх джмелів скликає.

Серпень хлібом почастує, серпень любить труд і піт,
Він і сонечком зігріє і закінчить літній рід.

Вересень завжди дітей до школи скликає,
Працювати знов людей на поля збирає.

Жовтень деревам дарує багряне прекрасне вбрання,
Від рідного милого краю летить вдалину пташеня.

Листопад нещадно вбрання відбирає,
Пустошить поля він і зиму зустрічає.

Грудень – найменший із всіх цих братів
Під ковдрою білою землю зігріти хотів.

Перетнути межу й повернутись,
Я тобі не скажу, де я був.
Мені знову наснилися Крути,
А я думав, що врешті забув.

Та практично нічого – шпали,
Небо, ранок, дерева, тиша...
Хтось говорить, що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду, а ти?!

Підминаючи трепетні трави,
Плюючи у ранкову росу,
Наповзають ворожі лави
І в очах нашу смерть несуть...

І – нічого. Тумани білі
І страшні вогняні стовпи...
І пітьма...

„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально, кохана, спи...”

* * *
Не руш!!!
Самотність – як вода
Намочиш руки,
А мені стривожиш душу.

…ти – це назавжди,
нам ніхто вже руки не розв’яже…
…ти – це назавжди
навіть, якщо хтось тобі і скаже…
…ти – це назавжди,
сни мої з твоїми поряд ляжуть…
…ти – це назавжди
і над нами діти наче стража…
…ти – це назавжди,
болі, радості, брехня чужа й
розлуки…
…ти – це назавжди
мої теплі, найвірніші руки…
…ти – це назавжди
даль, вокзали, зустрічі й прощання…
…ти –це назавжди
…ти моє найперше і останнє…

Благословенна земле мила
Не спи, пробудься вже пора
Народ в зневірі і без віри
Існує, гине, то ганьба.

У світі бачив я багато дива
Там люди в радості живуть
Душа радіє,а не тліє
В неділю в церкву усі ідуть.

Країну ввірили злочинцям
Жінок пустили на панель
І у світі курви українські
А дома муж є імпотент.

І все, що було, розікрали
Сидять в парламенті кати
Понаїдали ситі пики
Народ у великім забутті.

У селах люди чорні, дики
І хати в чагарах
Мре Україна тихо й гірко
Бо пˇє горілку без кінця.

Вже схаменіться, досить пити
За розум взятись нам пора
Нащадки козаків і шляхти
Не будьте сміттям ви Кремля.

Осінній сон…
Негадано…
Туман спадав,
Мов ладаном,
Вмить обкурив міста.
До тебе сном
Горнулася,
Немов вином,
Впивалася.
Ти шепотів: "Моя"…
Цілунком ти
Вливав мені
Кохання-мед,
В забарвленні
Рожевого життя.

Не запихай мене в шухляду своїх уявлень.
Я задихаюсь від пороху поміж чужих знимок
І мотлоху якогось - шнурівки, ножиці, конверти давні.
На ключ не замикай заржАвілий замок.
Ще картки недописаних листів тут віднайду,
Розірвані нервово на дрібні кусочки.
Насіння пересушене з минулорічного саду,
Назбирані ще літом гербарію листочки...
Не запихай в шухляду
В якій мене ніколи не було...

Незгаданий час повертає у тишу
Із птахом що вилетів не повернувшись.
Все що проминуло не вперше залишу
Чи просто піду... Тепер загорнувшись
В слова непочуті. Поставлені в рамки
Належні рядки від істин забутих.
Роздуло вітрами піщані замки
Нестійких конструкцій колись набутих.
Залиш суперечки чи докази зимні,
Чекаючи кроку у проміжку стислім
Де звуки як маятник ретроспективні
Набоями грому в небі повислім.
Та тишою музика поміж звуків,
І поміж думок почуття краплинні
Захоплять рікою невпинність рухів
У напрямку течії. Дні швидкоплинні.
Де на глибині лиш ковток потрібний
Для чистого вдоху. І вже не шкода...
Цей день проминув у чомусь подібний
На біль, що як поштовх крізь перешкоду.
Легенями крикнути щоб нечутно.
Мені ця сторінка вже знайома...
Зігріте й відпущене так відчутно
У проміжку стислім життя невагоме.

Зустрівся випадково у юрбі.
Хапливий поцілунок, пляшка коли.
А знаєш, я пробачила тобі.
Та тільки не скажу про це ніколи.

- Ти став такий солідний.
- Ти – проста.
А скільки ми не бачилися років?!
Довкола метушня і суєта.
Лиш ми з тобою досі одинокі.

- Було колись…
Нічого. Все мине.
Настане край цій зустрічі, розмові.
І більше не згадаєш ти мене.
Втечеш від непотрібної любові.
8.09.06.

Зірвала клаптик серпантину із плечей.
Задула свічку незігрітими губами.
А знаєш, все, що відбувалося між нами
Під феєрверком оксамитових ночей
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти пам’ятаєш, як під блиском ліхтарів
Кружляли в танці на святковому майдані?
Ми вільно близько притискалися тілами.
Усі відтінки незбагненних почуттів
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти не забудь того, що сталося між нами.
24.01.07

Вальсують білі балеринки –
Оті прикраси зимового балу…
Лиш спокою їм ні хвилинки,
Крім вмілості в танці не дали.

Злітають біленькі додолу,
До тебе одної, у руки,
Зігрітись, розтанути скоро
І жодного зайвого звуку.

Тремтить твоя сильна рука,
і ложечка об вінця бється.
А я без сорому в думках
лиш уявляю як по тілу ллється

Як розливається бажання чар.
Я б тебе випила, і пила безупину.
Зіграла б я, що ти для мене цар,
а я б була просто людина.

Яка потішна! Щічки пурпурові,
Чорненькі очки, усмішка смішна,
Твоя душа ув океан любові
З моєю рівночасно порина…

Мої учинки силою тайфуну
У вир емоцій всотують мене,
А я на дно судомлю твою шхуну,
А ти благаєш коло рятівне…

Ні! Я не хочу силою здобути
Твою любов! Не прикладу зусиль…
І совістю кайданами закутий,
Дам тобі волю. І настане штиль…

Серед сухого полину, серед мокрого піску.
До зірок вночі я лину, як я вмію - так й лечу.
Серед круглого каміння, серед солі і води,
Я пірнаю вниз до тиння, вдих - і я там вже на дні.
З тисячі тих мушль чаріних, що побиті на шматки
Я знайду одну ту цілу, що розкаже все мені.
Як живе на дні цар моря, що він робить уночі,
Де блукає, що шукає, що гадає у воді?
Як русалоньки пірнають, що співають, де живуть?
Чи кохають, чи страждають, чи вони колись помруть?
Випливаю я на землю, знову лину до зірок.
Зустрічає повний місяць, небо, мушля і пісок.

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.