Ні, знищувати вірші я не стану!
Нехай живуть, живуть своїм життям,
аби у мить (можливо і останню)
знайшовся десь, між купами сміття,
один, та той, що грів куплетом душу…

…І оживуть запилені слова -
кудлатим зубром Біловежі пущу
обходячи (де зріє сон-трава).
Чи полетять під місячні серпанки
сузір”ями наповнених ночей,
коли стрічав, із жайворами, ранки
в озера дивлячись, коханої, очей.

Я знищувати вірші, ні, не стану,
аби жили, між мотлохом колись
собі знайду розраду ту останню,
що проведе поета душу ввись

Чому так порожньо в душі,
Чому так гірко?
Бо всі життєві віражі –
П’янкі вечірки.
Бо всі життєві віражі –
Стрибок у пекло.
Я ж настрій задаю душі:
Твори – не смеркло!



Й душа збивається із ніг
В пориві творчім.
З тобою бути більш не зміг –
Любити хочу!
З тобою бути більш не зміг –
Ти – карта бита.
Ти осінь. А мені до ніг
Встелилось літо.



І зарясніло враз в душі,
Мов скинув пута.
Життєві наші віражі –
Прямі, розкуті.
Життєві наші віражі
Не мутять розум.
І відлетіли геть з душі
Зневіри грози.

-Якби, Ваша ласка була, Куме, нині,
Чи б не розказали, як там на гостині
У сусідки Стефки як біла ворона
Ви все викрикали «Самооборона!»?
Боронили хату свою із садками,
Бо ж сусідські кури ходять табунами.
Боронь Боже син Ваш Юрко в чомусь винний.
Брешуть, що вкрав гроші з бабиної скрині.
І на жінку Вашу наклепи хтось зводить,
Що побила чужим індичатам ноги…
Самообронялись, Куме, з дві години,
Доки дід Микола не налив чарчини.
Дід Микола мовив: «Куме наш Іване,
Колись наші славні козаки-гетьмани
Обронялись саблею, бувало мечами,
Брали турків вилами, тиснули плечами.
Щоби вкоротити довгую промову –
Не спасла нікого ще п’яная мова».
Баба Стефка слово вставила куценьке:
«Вчивсь Іван балакати у пана Луценка».

Відірви і викинь
Давній спогад
Не пройшла
Черговий раз медогляд
Фейс-контроль
Також не пропукає
Більше слів
І менше теж немає
І немає сплавлених ілюзій
Будеш ти
І буду я -
Не друзі...

Залиш мене надіє і скоро не вертай
Йди в світ і там для мене
Сестру свою молодшу відшукай.

Можливо то буде далеко, а може за плечима
Та тільки ти одна її впізнаєш. Я певен
- Мене цього найстарша з вас навчила.

Залишена, без вас. Вона, мабуть, страждає
Блукає мов сліпа в чужому місті
Й не знає, що на неї хтось чекає.

А я тим часом, поки силу маю
До мами вашої за наймита піду
У неї певно спокій я знайду
І на всіх трьох вас тихо зачекаю.

Я дивилась на сад у барвистому цвіті
Опинитись хотілось в цьому дивному світі.
Де весна і де світло, де радість життя...
Де провини колишні забере небуття.
Я гойдалась на гойдалці й тихо всміхалась
Мріям лагідним, ніжним і все доторкалась
Того шкла, що здавалось неначе крижина
Не пускало. За сукню колючки ожини
Зачіпались щоразу, та стиглої ягоди смак
Все тремтів на губах незабутній ніяк.
Я хотіла в цей сад і в молитві просила
Щоб дозволила доля й туди пропустила.
І не знала, здається, що у дзеркалі бачу
Сад в якому й гойдаюсь і раптом неначе
Обернулась за себе, навколо весна...
Дощ раптовий посипав - цвіту повінь рясна.

Як прилетіла ластівка
Перша по зимі
І пелюстки розкрила
Зелень на весні.

І черешні розквітли
У парках і садах
Уже і галас птахів
Лине у гаях.

І усе живе радіє,
І уже весна прийшла
І прилетіла ластівка
І до мого вікна.

Співай ти пташко пісень ярні
І звий гніздечко своє
Вже й сонце тепле сяє
Моя душа співає
І вже прийшла та блага мить,
Хліби засівати
Земельку збудить хлібороб
І часу він не згає.

нібито так сидиш собі,
дивишся у вікно,
і окрім цього момента,
вже ніщо немає сенсу.
і ти під якусь стару улюблену мелодію
думаєш собі так:
життя це - воно прекрасне!
воно ж це прекрасне є завжди!
а потім приходе
якийсь дурень і вимикає твою музику,
музику твого життя,
і стихає,
воно стихає...

***
по Андріївському узвозу - сніг...
шалений, теплий
і останній
у спогадах про тебе
він дійсно теплий...
він швидко тане...
на Андріївському узвозі тихо...

ні,
це тільки здається тиша,
бо сніг - ледве бачиш душі.
бо церква повільно струшує
мої зізнання колишні.
мусиш тікати по тиші.
поки... ще не калюжам...

ти повертаєшся разом
із кавою, від кіоску.
там жінка груба й дебела
але не до тебе, калічного.
сніг котиться по узвозу,
сніг посміхається ласо,
дверима кіоску гепає,
бруківку під ноги висвячує...

та не звертай уваги -
спогади задля снігу...
вітер біжить від церкви,
жінка рахує виручку.
сніг - чи осіння спрага,
сніг - чи останнє лихо,
сніг - чи сумні дерева...
хто твоє ім'я викличе

Старе осіннє сонце
Бліде осіннє небо
Агонією літа -
Золоті дерева
Агонією літа -
Такі ясні зорі
Агонією літа -
Клумби напівголі
Столики на дворі
І ледь теплий камінь
Твій останній дотик -
Агонія кохання
Подумки цілую
Вже забуті очі
Навіть озирнутись
В літо вже не хочу

І
Крук крокує - крок по кручі,
круча круча - крячуть круки.
Кряч-не-кряч із кручі, круче -
клич "Курли" і крила злуки.

Крок-за-кроком, крик - не скрута,
крани, крокви, криють крівлю,
закрути, крутіш закрута...
кряче круччя при будівлі.

II
Гамір гайворів у зграї
в гай негаючи гайне,
загойдається, прогає
в гамі гаму, гілля вгне.

Гей, негайно зграє з гаю!
Горне голос галас в геть -
гілку гайвір розгинає,
гаю-гай - гамує гець.

III

(Майна - Сіли)

Вийшов вітер взявся вбоки...
Нерозважливі ворони
ґав ловили, бо в підскоках
розважалися в догонах.

Звук рванувся... і вороння
випурхнуло вгору - віра!
Ворох зворушив в осонні
важелі важкого виру.

21 Березня 2007

Цей світ холодний, Господи, як Ти,
До Твого раю спалені мости,
І в роті присмак яблука і втрати.
Багаття згасло - знов не вберегла…
І почуття схололи, як зола.
Любов - це вибір. З кого вибирати?

Це бýло, наче острів, - ми і Бог:
Солодка млість, поділена на трьох …
Байдужий холод… Що Йому до того?
Хоч за Ліліт давно вже загуло,
Господь мовчав, видзьобуючи зло,
Як соняшник із сонця золотого.

Порожнє тіло вило на вітрах,
Порожнє серце - ні любов, ні страх
Не потривожать почуттів довіку.
А сад буяв - родючий, як весна,
І яблуком, що виснила у снах,
Я поділилась з першим чоловіком.


Що було потім? Пил і сум доріг,
І Батько на порозі, і поріг
Холодні…Наче яблуко - причина…
Чи я кохала? Вже не пригадать.
Мій чоловік змалів, неначе тать -
Під серцем ворушилася дитина.

Ні вибору, ні слів. Та самота,
Що нам довіку душу огорта,
Сплелася пуповиною із раєм…
На видноколі ранок засинів…
Вже почалося… Хочу двох синів…
Найстаршого я кликатиму Каїн.

Віртуальні листи не горять...
Не примусиш себе просто delete,
Бо руки тремтять...
Бо колись таким бажаним
Був цей скупий монолог...
Так раптово реально
Закінчився лютий для двох...

Гори над морем -
Все, що нам треба.
Тут не дістане нас заздрості грім.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі і в серці моїм і твоїм.

Я тільки вчора
Наклепи з себе
Зняв, подолавши вічний свій страх.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі в закоханих милих очах.


Хто давно торить
Стежку до тебе
Той відшукать зможе нас і в горах.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорями наш помережаний шлях.



Вірю, що скоро
Кинутий жребій
„Бути-не бути?” дістанеться нам.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі у спадок і донькам й синам.

В скопец хлюпоче молоко –
А на порозі я.
Стайня – стара і мала,
Освітлена скупо.
В кучі порохкують свині,
Кури на банті лунко
Підтверджують півню
Присутність, бо ніби забули,
Що не вірний він
Жодній із них.
Кицька вилизує лапку
Подаль від мене .
Руки вміло мнуть
М’яке вим’я –
Заледве донесла корова
З підлісних пасовиськ
Цей клунок із сиру, сметани,
Масла, добра, добра, добра…

Космос у оці,
Сливова корова,
На рогах тримається світ.
В горнятко налиють сестричці,
У мисочку – котику.

Вечір. Впаде яблуко, в друзки
Розіб’ється.
Молоко щастям перелиється,
Поки роги запитливо крутяться –
Доти тримається світ…
21.03.07

- Бо то була не злива
Тільки дощик...
- Але ж дрібна вода
Дахи не трощить!
І не заламує деревам руки...
- Ти помилилася,
То були просто звуки...
І катастрофа сталася не з нами...
- Чому ж я до сих пір
Лікую шрами...

Перекреслила ніч павутинкою.
Хай вона залишається згадкою.
Я тепер не прокинуся жінкою,
Що зів’ється твоєю краваткою.

Я зроблюся холодною мушлею,
До якої не матимеш доступу.
І не згадуй про іграшку плюшеву,
Що тебе проводжала удосвіта.

Я укриюся ковдрою з інею,
Розпливуся в тумані невинності.
Щоб побути хоч день недружиною,
Щоб забути про шлюбні повинності.

20.03.07

Не тільки я ішов стежками твого світу,
Не я один пронизував Тебе,
І тут сьогодні в серці наче сніг мете.
Невже...
Невже для мене залишилась тільки мить,
Яку згубити легше ніж вернути,
А Ти для мене кажеш:"треба все забути!"
Ну як же бути?
Єдиним словом не опишеш долі,
Але старатись треба день за днем,
Бо може завтра на єдинім полі,
Одною стежкою підем.

Напиши мені короткого листа,
Щирого, відкритого, незлого...
Світлого і теплого, такого,
Що журбу од серця одверта.

Розкажи про радість, що була
Замість мене і коли без мене.
Про своє натхнення безіменне,
Про весну, що стежкою цвіла.

Напиши про щастя своє вільне,
Про вершини сині і вітри...
І скупу сльозу бігом зітри,
Щоб не впала на папір повільно.

Напиши мені спокійного листа
Від руки, з маленьких синіх літер...
Бо мені потрібна, як повітря,
Твоя чиста і відверта прямота.

20.03.07.

Бурштин на оксамиті капелюшка,
Зміїність вуст і сно-едемський гріх.
Вреднюче пасмо. Романтична мушка.
І зверху - біль.
І зсередини - сніг.

Яка криштальність тріснутого тіла!
Яка безкрилість, втомленість і синь...
Я не могла!
Не знала!
Не хотіла!
Покинь мене, будь ласочка, покинь!!!

Скоро будуть тюльпани -
Я не рватиму;
І червоне кохання
Не питатиме,
Не спитає "Чи можна?" -
Розриватиме,
І червоні тюльпани
Серцем гратимуть...
Розкриваються вранці
Лиш до вечора,
У червоному танці
Я приречена,
Розгубити пелюстки всі,
Не боятися
До загибелі знову
Закохатися.

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пізній бо час

Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.

Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

* * *

Зорі, очі весняної ночі!
Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,
Білі хмари круг неї, мов гори,
Не до нас посила вона промінь,
Вона дивиться в інші простори...

Інша зіронька личко ховає
В покривало прозореє срібне,
Соромливо на діл поглядає,
Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!
Урочисто й лагідно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!
Сріблом міниться іскра чудесна...
Он зоря покотилась, - то гірка
Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче
Небо зорями-слізьми над нами.
Як тремтить теє світло! Неначе
Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!
Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
І німа для нас книга одвічна...


* * *
Єсть у мене одна
Розпачлива, сумна,
Одинокая зірка ясная;
Сеї ж ночі дарма
Її кличу, - нема!
Я стою у журбі самотная.
І шукаю вгорі
Я тієї зорі:
"Ох, зійди, моя зірко лагідна!"
Але зорі мені
Шлють проміння сумні:
"Не шукай її, дівчино бідна!"


* * *
Моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче,
Рвуть серденько моє ті проміння страшні...
Ох, чого моя зіронька плаче!


* * *
Я сьогодні в тузі, в горі,
Мов у тяжкім сні, -
Отруїли ясні зорі
Серденько мені.


* * *
В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.
Мов пожежа на небі горить,
Землю ж темнії тіні вкривають,
Ледве промінь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить
Одинокая зірка ясная,
Її промінь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,
Та в нім туга палає огниста,
І сіяє та зірка вгорі,
Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна
Променистими слізьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмірнім просторі блукає?..

Я не люблю дружину.
Зá що її любити?
Нé народила сина,
Змучена від гонитви.
Нащо пішла до тіні?
Темрява - наш товариш!
Стоячи на коліні,
Щастя в ній не прогавиш.
Вчасно не став. До біса.
(Долі пекельні жарти)
Вже опуска завісу
Втомлений дух театру.
Знову у сни поринув,
Весни у них палають.
Я ж не люблю дружину.
В мене її немає.

холодні дні
початку березня 2007

Тепер ти живеш на фото,
Стіни оточили тебе ,
А та, що навпроти мене, знає
Тебе, як рідного.
На стіні прибита табличка
“ПЕРЕРВА” і три знаки оклику,
Тому, поки є час, підбираю фарбу,
Пам’ять продовжує робити копію цілунків.
І втішається.
Розрізане повітря, і лиш вісім кроків до
Продовження війни.
Чекаю, доки прийде юнак і запалить коло за вікном.
Встигну замалювати “ПЕРЕРВА” і почати молитись.
Годинник дасть відлік новій тимчасовості
І подовжить Різдво.

Слухати голос, що кличе мене на ім'я...
І від тепла його грудкою цукру розтанути...
Уповільнює оберти навколо Сонця Земля,
Розчиняюсь до краплі у передчутті, що Т в о я,
Що кохана...

Ще не знайдено і не промовлено пристрасних слів.
Тільки тінь на вустах від мого залишається імені.
Невагомим метеликом... Cрібно бринить переспів.
І ламається ніжністю голос, що душу зігрів,
Що життя моє змінює...

20. 03. 2007

Колись давно, в галактиці одній
Була людина чарівна
Жила вона собі, у світі мрій
Всім сердцем так вона жила

І було добре їй тоді
Коли всі мрії неземні
Надією росли і розвивались
А сумніви липкі, ховались

Та раптом раз, в один момент
Всі мрії покотились під цемент
Людина занепала духом
Печаль росла в ній з кожним звуком

Але людина не сдалась
Жаллю вона не піддалась
Жалітись на життя не варто
Воно мине, хоч жити треба гарно

Рости людина стала стрімко
Хоч все одно їй було гірко
І важко було їй місцями
Мудрість розвивати місяцями

От так росла вона собі
Аж поки Бога не пізнала у душі
Та мудрість світлу, неземну
І душу чисту, чарівну.

Давним давно, в далекому Китаї,
Великий імператор панував.
В палаці давньому, із сталі,
Велично він на троні возсідав.
Великою країною міг правити уміло.
І справи гідно вершив,
З гідністю та честю.
Проте одного дня
Хвороба зачепила владаря.
Так він зненацька занеміг.
Правити уже не міг.
І щоб знайти собі заміну
Шукати нову став людину.
Щоб гідний був він і достойний
Мудрий, чесний, також скромний.
Ніхто таким не був довкола.
Лишень один мудрець умовам всім відповідав.
Проте не тут він жив а десь на півночі, в горах.
Де свою істину пізнав.
Покликав цар своїх послів.
Знайти мудреця він їм велів.
І вмовити зайняти трон,
Щоб мудрості задати тон.

Довго йшли вони туди,
Де гори давнії були.
Поки не знайшли вони домівку,
Он того мудреця хатинку.
Пуста вона була і чиста.
І все там було так незвично.
А поруч вгледіли вони
Його, посеред ріки.
На камені ловив він рибу.
Закликали вони його сміливо
- “Що вам потрібно”
мудрець їх запитав
На що їх старший відказав
- “О мудрий містик і мудрець
прийми в дарунок цей вінець.
Наш сам великий імператор
Тобі свій трон передає ”
“Передає свій трон мені?!
Він що не має голови!”
Містик щиро реготав
Послів все більше він стидав
Накінець оволодів собою
І похитав він головою
“Скажіть шановні ви мої посли
Що у палаці, на основному вівтарі
Лежить велика черепаха
Яка давно вже не жива
Хоча броня її багата
Коштовностями вкладена вона.
І правда, що сам великий імператор
Один раз в день вклонитись їй спішить
І тільки потім решту справ вершить?” .
-“Це правда все” посли йому одповіли.
“Тож гляньте зараз вже і тут
на цю брудну і мокру черепаху
Що у болоті тут зрання
Вона купається пів дня.
Чи б згодилась ця черепаха
В палаці тому чучелом лежати”
“Мабуть що ні” на це посли одповіли.
“Отож бо й я не згідний бути там.
Вертайтесь і скажіть царю
Не місце нам живим на вівтарю”

А осінь вбере у шати старого саду -
ти сивини не чорни, не пеняй на долю,
і надаремно місцеву не клич Палладу,
до торгу позбудься тяги, відкинь звитягу
над ворогом, другом давнім, уникни бою, -
як той, що колись також палахне з грозою,
стій над водою, вдивляйся, зринай собою.


2007

І я, здається, не я,
І ти, здається, не ти.
На грудях лежить змія,
Під нею лежать листи.

Питаю у себе знов:
"Невже це буде довіку -
Моя найперша любов
до ВАШОГО чоловіка?".

Тепло Твої швидко відновлює втрачені сили,
І змієм спокусливим тіло міцне огорта -
Ще мить і відчуєш, як сон, вже давно перестиглий,
Тікає, і в річку з найвищого пада моста.
І те як нестримно у вікна вривається свято,
На площі міські до фонтанів уперто манить,
Де в сукнях коротких Тебе зваблять мавки-дівчата,
І серце до ранку у ніжних обіймах згорить.
А згодом Тебе заколише розпатлане небо,
І місто укриє природа квітково-рясна.
Настав час радіти. Нічим перейматись не треба,
Вбирай насолоду – гріхи усі спише весна!

* * *

…і хто ж це карту так здає,
що скільки граєм, - програєм?
В чужих руках по п’ять тузів,
вінок терновий із лози...

В тебе ж попереду і ззаду
із Гетсиманського, із саду
“пророки”, “судді”, “мудреці”
в них фарисейство на лиці.
Краплені біблії й талмуди…
Слова краплених клятв Іуди…
Краплені вірність, біль і страх…
І всі чесноти на словах.

Хто ж карт до рук не брав краплених,
ставав одним із прокажених…
Над ним сміялися потроху,
підштовхуючи на Голгофу,
де серед мух і пустоти,
понаготовлені хрести…

…і хто ж це карту так здає?
знов вибір мій і програєм.
Бо я, з усіх краплених карт,
знайшов немічену (не в жарт)…

Анафема, плітки в сто верст…
Я чесно грав – і йду на хрест!

* * *

Мене розп’яли ще в дитинстві
не на хресті, а на моїм житті…
І вірний, Боже, сильний син твій,
я не здавався в каятті.

Я йшов з сліпих очей, з облуди,
з безглуздих слів, з невірних клятв…
Тікав з брехні людського суду,
з далеких і найближчих зрад.

Бувало, стеляться так низько…
і в очі – світ, за очі – сіль…
і дифірамби, й оди слизькі…
Я пережив любов і біль.

Я йшов стежиною в дорогу,
що зморшкою лягла в руці,
з німим питанням, як до Бога:
шлях – це життя,
а що в кінці?

А ти мовчав, сховавши свою душу
За жалюзі буденності й турбот.
Ні, я твого мовчання не порушу,
А наберу камінчиків у рот.

Чекали сонця всю піврічну зиму,
Шукали між снігів відлуння Раю.
А зараз, в квітні, нам удвох так зимно...
Ти куриш і мовчиш. А я - кохаю.

Думка за думкою скаче у танці,
Сльози-як засіб, щоб рани промити.
Мотузка на шиї, стілець під ногами,
І дим цигарковий-як стимул, щоб жити.

Портрет на стіні і прогнивші шпалери,
Розлука в вікно заглядає несміло.
На подіум вийшла розбещена тиша
Й за жменю монет продає своє тіло.

По краплі в безодню спливає надія...
Ікони розвісили соплі шовкові,
Розхристаний вітер сміється і плаче-
Мінорним акордом рве струни нервові.

Згадалось життя від початку до краю:
Одвічна біда-геморой і застуда...
Штовхаю стілець і донизу зриваюсь-
Любов не вмирає!-Вмирають лиш люди!!!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.


І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.


Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.


В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.


Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
2 травня 1890 р.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.ХІ 1900]

Коханій мамі

Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красне в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

Сестрі Олесі

Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, -
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб'ють.
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, -
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі
Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі
Пов'ються у хмари сумні, -
Не тратьмо надії
В літа молодії!
Весняного ранку
Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобі сюю веснянку!
6 квітня 1890 p.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Русоволосе сонце,
давню спрагу вуст
Молю, не випали до тла,
знайди душі віконце,
заплющ бажання.
Я не Фенікс.
Давай
Залишимося
Друзями?

17. 03. 2007 р.

мій ангел спить
уже сто років спить
у чорний плащ загорнений
від всіх
у білий плащ загорнений
від всього
йому болів учора
тихий гріх
подуманий
не зроблений
ще мною
неголосно
хай чують тільки сни
їм все одно ніхто уже не вірить
пообіцяю
в третьому житті
знайти не мертвого його
на півдорозі

Тесля

тесля ти в’язень
не озирайся
можеш нічого не говорити
я знаю ти плачеш
так як і тоді
так як не можуть щасливі
і не хочуть нещасні
за всіх
тебе вигнали
за місто
за село
за горизонт
і чим далі я
тим далі твої ліси
я зійшла із гори
яка вчора здавалась найвищою
а попереду тисяча гір
у майстерні ще холодно
ти умієш дивитись крізь небо
що ти в’язню
навіщо ти викликав дощ
можна тихо просидіти
перечекати
кат прийшов
я украду ключі
чуєш тесля ти можеш тікати
помайструєш деінде
toul мonde а Pаris
ти волієш послухати якнайбільше історій
я тобі розкажу
тільки ти після крапки тікай

(пісенька)

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас

Своїм сміхом сонячним
Цвітом весняним,
Гляне нам в віконечко
Співом радісним.

Дихатиме пошепки
В душі нам рядки.
Ще лишилось трошечки,
Скоро потічки

Потечуть веснянії
Із гори на діл.
Для весни коханої
Ми накриєм стіл

Сядемо-співатимем,
Радісних пісень,
Весну прославлятимем,
Славитимем день!

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас!

Блукаючи в зажмуреній долині,
Крізь листя, яке ще не проросло,
На гладдю вишивáній скатертині
Побачилось лише безбарвне тло.
Гасилось світло, бо для когось краще -
Тоді не видно ні сумнівів ні вад.
Не спить дитина смішна та не ледаща,
Щоб не торкалась недозволених принад,
Мабуть не плакала б потому...
Але напівзабутими стежками
Так повертатись солодко додому.
Теплом залишаться між нами
Ці дні, коли одним лиш словом
Ти повернути радість вмів людині...
Крізь листя, яке ще не проросло,
Блукавшій у зажмуреній долині.

Це не сонце шле своє проміння.
Це не ранок ясний настає.
Це не вітер гонить день осінній.
Це вона не спить, сумує, жде.

Жде чого? Пісень жорстоких звуки,
Чує серцем всі його слова.
Він далеко. Він чекав розлуки,
Бо кохання вмерло, як весна.

Дівчино! Чому співати стінам
Про недолю, як гнобить журба?
Все на світі, що живе, то тлінне.
Він забув, де вулиця твоя.

На узбіччі хай росте малина.
Ти до неї очі підійми!
Подивись, як птахи хмар чарівних
Білими торкаються крильми.

Я хочу бути казкою для тебе,
Твоїм миттєвим святом, сьомим небом,
Без присмаку пилюки і борщу.
Нехай між нами встануть Бог і люди,
Я вибачу розлуки й пересуди,
Але буденність щастя не прощу.

Будь воїном для мене у лаштунках,
Спокусником-Жуаном в поцілунках,
У масках грай свою щоденну роль!
Життя - життям, а почуття - окремо?
Як вирішимо цю складну дилему:
Чи чоловік у капцях є король?

А я - принцеса в бігудях турбот.
І наш театр закритий на ремонт,
І гріється вечеря на пательні...
Буденності високі будяки
Кидають тінь на сонце і зірки
І заглушають паростки непевні...

Як я боюсь в тобі розчаруватись!
Із квітами зів"ялими зостатись
На шумному вокзалі вбитих мрій...
Останній дотик важко розбивати,
Осіннє щастя важко забувати,
Не вірячи собі, що ти - не мій.

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Обережний комп‘ютер лакузою-охоронцем
ледь притлумить екранів земних палахкучий каприз:
Uliss вперто пливе над південним полюсом Сонця,
до антени останньої врісши в вогненний заміс.

Хвилі сяйва пекучі й цупкі – аж навіть камінні! –
та упевнений той, хто крізь протуберанці гребе,
що приборкане полум‘я нидіє у каміні,
що лиш вільний вогонь самоспалює сонцем себе.

Всі світила на обріях вранці пірамідальні...
Всі багаття Ітаки світилами стали давно...
Жінка з поглядом вічності у порожній вітальні
сумно гасить камін і розчахує в небо вікно.