* * *
Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

* * *
З-під землі проростає дощ,
І не знає куди йому бути,
Чи направо подітись – до площ,
Чи на ліво – по люди.

Проростає неквапно, вночі –
Арештант на свободу.
Він напевне Його та Її…,
Але тих - не обходить.

Не кажіть: “ Не пущу за поріг.”
Не кажіть, що назавжди,
Бо тоді проростатиме сніг –
Плач за Вами вчорашніми.

Обіцяли на завтра дощ
Хто не спить, тому бути
Свідком мокрих щасливців на площах,
Де людьми проростають люди.

Зимонька зима віченьки закрила,
Лебедина ніч опустила крила,
Літо відійшло, спи, кохана, мила.

Сняться хай тобі золотаві луки,
Квіти запашні, поцілунків звуки,
Голосні сади, неспокійні руки.

З губ, очей, долонь ще нап'ємось меду.
Поміж нами спить золотий ведмедик.

Ангельські пальчики пестять рояль,
Ночі і дні у тижневих октавах,
Серце твоє, легендарний грааль,
Десь закотилось в бурштинових травах.

Ноти посипались з повних троянд,
Зорі визбирує Бог-композитор,
Світобудови з троянд варіант
Зранені пальчики силяться звити.

І королівство твоє не на ніч,
Ноти чергові міняють обличчя,
Палахкотять карнавалами свіч.
І засинають, а хто їх покличе?

Музика лине прибоєм німим,
Хай, по зимі ми зустрінемось знову,
Тільки, чи буде рояль молодим?
Вистачить нот на високу розмову?

Позичиш трохи оптимізму?
(Бо вже дістало драматизмом,
Як перцем серце приправляти...)
Вже краще небо споглядати! :)

2.11.2006

Любов – це зубна біль у серці
Г. Гейне

Душа моя болить, як зуб:
Коли ж торкнуся твоїх губ?
Нестримну біль зітри у порох,
Душі моєї стоматолог!

Падаєш
на снігову вату
таку холодну
легку
невимушену
як Ти
і споріднюєшся
стаєш частиною
її
вона вкраде
твій силует
і в образі твоєму
буде існувати
але недовго
лише до приходу
сонячного ранку
який безжалісно
спустить твою подобу
в каналізацію…
Прощавай!

22
Як наші дві душі, здійнявшись вгору,
Лицем в лице стоять там мовчазні,
Крильми торкнувшись, поки у вогні
Не затріпочуть -- о, яким в ту пору
Гірким земне життя предстане зору,
Що краще й нам було б у вишині
Вже з ангелами доживати дні,
Їх пісню підхопивши для повтору!
Та все ж нам залишатись на землі,
Мій любий, де нам місце розчищають
Від зла людського -- й попри всі жалі
Стоять там і любить ще дозволяють,
Хоч строки і відпущені малі
Й все ближче Смерть і Морок підступають.

21
Скажи це знов і ще раз повтори --
Що мене любиш: мов "ку-ку", бриніти
Йому -- та як без цього уявити
Луги й ліси, узвишшя і яри
Цієї благодатної пори --
Без цього чи ж могли б так зеленіти?
Коханий мій, лиш цим одним зцілити
Мене твій голос може від жури.
Що любиш -- скажи знов. Чи ж у природі
Надміру квітів, хоч їх не злічить?
Чи ж забагато зір на небозводі?
Скажи, що любиш, любиш -- хай звучить
Цей серця дзвін: люби й з душею в згоді,
Що, хоч любов'ю повна, все ж мовчить.

20
Коханий, любий мій, коли згадаю,
Що в світі цьому ти був і торік,
Як я похмурим дням втрачала лік,
Те навіть уявить, що споглядаю,
Не в змозі; й ти не чув, що я ридаю;
Як погляд твій мене ще не обпік
Й серед снігів здавалось, що навік
Уже відчай цей, -- о, як припадаю
Я до джерел блаженств земних! Печаль
Минула та, розвіялась тривога
Й проміння сонця осяйнуло даль
Відтоді, як нога твоя порога
Мого торкнулась. Атеїстів жаль --
Нудне життя в них, бо не вірять в Бога.

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Слухайте та знайте як прийшло те лихо...

По містах та селах у роки тридцяті
Кобзарі ходили, грали біля хати
І про Січ співали і про Чорне море,
Про кохання щире, і про люте горе.
Про козацьку славу, і про світлу волю,
Про морські походи та зрадливу долю.
Грали та й співали бандуристи сиві,
А в ЧК складали жваво директиви,
Щоб бандури й ліри, кобзи з кобзарями
Не ходили в люди з щирими словами,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю
Кобзарів зібрали в Харкові зимою
Кобзи відібрали, а тоді ногою
Струни ніжні й грізні почали ламати,
Щоб вони не сміли на майданах грати.
Біля Куражанки кобзарів вбивали,
Щоб вони народу думи не співали.
Триста душ убили комуністи щирі
Щоб вже не співали на Вкраїні ліри,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю.

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Ось таке зробили з кобзарями лихо…

Встало сонце, посміхнись,
Ранок дивиться на нас,
Швидше мила пригорнись
Ти до мене в ранній час.

Заспівав вже пісню шпак,
Вітерець її поніс
Чистим полем, крізь байрак
В чарівний зелений ліс.

Промінь сонця кличе нас
До блакитного Дніпра,
Не кажи, що ранній час,
Вже всміхнутися пора!

Ти, мій сину, згадай
Пісні давніх часів,
Про Дніпровий наш край,
Та про мудрих князів.
Давній Київ згадай,
Що на кручах зростав,
Пригадай, як слов’ян
Лаври дзвін об’єднав.
Мужні й сильні були
Наші славні діди
І ходили „на ви”
По землі та воді.
Добували міста
У походах тяжких
І щити жартома
Прибивали до них.
Щоб про славні ті дні
Через гомін століть
Ми згадали про них
І схилились на мить.

впізнай мене
не треба називати
жодним з імен
нехрещена ще я
я серед яблук
загубила
карти
до скарбу до криниці
до життя
дівчисько темнооке
кажуть люди
і погляд чорний
і дурне ім*я
я білий птах
який живе у буді
у світі що є
схожим на сміття
помруть всі пси
і Windows-и зависнуть
впізнай мене...
бо завтра я піду
я - чорний вірш
в якому кисне відстань
я -сіре небо...
хмарам на біду....

хтось вдарив вперше
я тоді змовчала
і навіть вдруге здачі не дала
він думав в серце...
я кинжал виймала
а ти не знав якою я була
казав що добра
і пророчив щастя
якісь там квіти мовчки дарував
глухі акорди
з вух боялись впасти
а ти якою була я не знав...
сповзли шпалери
полиняли мрії
зависоко підібраних октав
шматки паперу
в ракурсі події
а ти мене...
а ти таки не знав...

Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.

Не зрівнянна твоя доброта,
Переходить кордони людські,
І я знаю, що ти не проста,
Чи то може усі ми такі?

Ти ідеш незрівнянно і тихо,
Переходиш життя за життям,
Тільки я спотикаюсь об лихо,
І не вірю твоїм я словам.

День за днем ти живеш,і не знаєш
Що сьогодні можливо кінець,
Я залишу лише після себе,
Тихе слово...

Плавно тягнуться звуки
Солодка нуга в шоколаді
І по клавішах руки
Танцюють мелодію снів
На столі попільничка
І кілька бокалів в помаді
Невеличкий етюд
Для кількох заримованих слів...

коли вже небо тільки плаче.
коли ти йдеш лише один.
і розумієш що нестачі
у серці наповняє дим.
ти щось шукаєш серед листя.
щось загубив і не знайшов.
а я проходжу ніби близько,
але твій час уже пройшов.
сьогодні мій останній день.
і ти невтримаєш мій подих.
збереш собі букет пісень,
що я співала непогоді.
ти кохав осінь - осінь я.
невже я тобі не казала?
ну що ж, сьогодні осінь я.
тобі на вушко проспівала

Від холоду стомлене небо,
В очах його повно жалю.
Тепла йому трішечки треба.
А я тебе просто люблю.

Б’є вітер холодний у груди,
Асфальт я водою заллю.
На ожеледь скаржаться люди.
А я тебе просто люблю.

Мабуть, підхопила застуду.
А завтра я навпіл ділю:
Забуду або не забуду.
Сьогодні ж я просто люблю.

Стихло все на світі,
Спати хочуть діти.
Лине колисанка,
Спи, моя Оксанко.

Хай тобі присниться
Золота зірниця.
До самого ранку
Спи, моя Оксанко.

Завтра знов для тебе
Сонечко на небі
Зійде на світанку.
Спи, моя Оксанко,
Спи…

1
догіркла кава в гондурасі
у черзі автоматних черг
до кавоварових печер
по пиці заплатити в драці
війська повстанці люди звірі
гірчить лиш кава на листку
а ти вбираєшся в луску
в богемній партизанській вірі
не личить порвана бандана
то ж не колготки що нема
не карнавалиться зима
була одна тут нещодавно
гіркий кав'яр і кава згіркла
все ж краще від рядків газет
струсити сніг із сигарет
гой чудернацька ж тут говірка
пильнуй нахабний гондурасець
уже потягся до троянд
волосся павутинь гірлянд
по лікоть гарно би прикрасить
собою звітрене міжстіння
в газетних фотках і рядках
вся доля строчиться в руках
і кава пролилась осіння

2
по піці всім чи всім по пиці
шкода пригвинчені столи
вже пельку пляшкову стули
ми ж кавопивці не п'яниці
гарячий вітер сльози сушить
кав'ярні череп продува
плати і матимеш дива
і море кави ночі зрушить
гойда солону сітку вітер
і на губах рипить пісок
і твій на щастя волосок
рукав калюжу кави витер

* * *
І день допалав. І не встигла сьогодні
Сховати на стріху печаль.
У сутінках тиші тримала безодню
Пуста наостанок. На жаль.

Крихти слів літають десь поряд,
Чути музику, ледве живу,
А в мене гостює знов спогад
Про торішню зів’ялу траву,
Про вінки, говірки, хороводи,
Багаття, стрічки і свічки…
Я більше не мала нагоди
Торкнутися тої руки.
А ще я згадую очі,
Ба ні – погляд, разючий такий,
Тоді він мені напророчив,
Що ти, хоч далекий, та мій.
Напророчив, всміхнувся і втік,
Ми з спогадом вкотре чаюєм,
А мрія, з’явившись торік,
Стоїть на порозі – вартує…

Як же буть мені тепер?
То холодна, то гаряча, –
Не збагну твоєї вдачі!
Ти – мов кондиціонер
Без постійного режиму:
Некерована, незрима…
То нашлеш на мене іній,
То розпалиш, як дровину.
Я ж від цього не загину!
Я знайду пульт управління!

…Вона хотіла юної розваги…
Юрко Покальчук

…Чекала принца на біленькій шкапі
(наївні мрії підлітків-дівчат!) –
А ось і я на шлях її натрапив…

Нам є про що з тобою говорити,
А ти соромишся, боїшся, мов дитина.
Від погляду горять твої ланіти,
Але – мовчиш, і я від того гину.

Труїш. Плюндруєш. Знищуєш повільно,
А я вже звик, і вороття немає:
Як та цигарка вмістом нікотину
Заманює, а згодом убиває.

Нагрянув день, коли я зрозумів,
Що серед купи безнадійних снів,
Серед безглуздих привидів-думок
Я сам. Самотній. Псевдомонолог.
Ніхто не чує тих моїх страждань…
Хай пропадуть! Нехай їм буде грець!..
Нова епохо! Гей, скоріш нагрянь
Та покажи, за що в житті борець!

Ти – осторонь.
Для тебе я «в ігнорі».
Це – похорон.
Це похорон «love story».
То де ж твій траур? Де печальний погляд?
Ховаєш очі? Соромно дивиться?
Он, скільки жертв нових зібралось поряд!
Тож рви, шматуй їх, пажерна левиця!
А я – трофей. У списку десь двадцятий.
А може, тридцять третій – все одно.
В душі уже зачинені дверцята,
«Unhappy-end» любовного кіно.
Я – осторонь.
І не кажи «I’m sorry».
Це – похорон.
Це похорон любові.

Сплетені руки, сплетені коси,
Біля вікна споглядаєш на осінь.
Дивишся сумно на листя зів’яле…
Як мені мало! Тепла твого мало!..

Листя пожовкле борвієм заносить.
Сплетені руки, сплетені коси
Сняться мені самітними ночами.
Заполонили мене твої чари!

Досить надій бездіяльних, ілюзій,
Що перейняли мене у конфузі!
Сплетені руки, сплетені коси…
Чом я сумую без тебе і досі?

Твій телефон заспівав «Колискову»,
Врешті почув я твій голос і мову!
Скоро прийду і утру твої сльози!..
Сплетені руки, сплетені коси…

Сиджу і думаю: невже я ідіот?
А знаєте, чому такі думки?
Тому що я сиджу, стуливши рот,
Пливу супроти жвавої ріки.

Я знаю, що робити треба щось,
Піти й сказати, що люблю її.
І наче вже встаю, скажу ось-ось…
Та й знов порину у думки свої…

Чи, може, в мене смілості нема…
Боюся, може? Наче й не страшна.
Чи то у мене в голові пітьма,
Чи розум мій затьмарила вона?

Сиджу і думаю про неї день у день.
Думок в хвилину – близько кількасот.
Чому ж нічого не роблю я, пень?
О, Достоєвський! Я – твій ідіот!

Яка ж ти чарівлива!
Яка прекрасна ти!
Я не альтернатива.
Я змушений піти…
Ясніша зірки в небі,
Як янгольське дитя.
Я не такий, як лебідь –
Я кану в забуття…

Яскрава, мов Діана,
Явилась мені ти:
«Я! Я – твоя кохана!
Не йди!
Прошу:
Не йди!»

Там, де йдеться про заляпану
постіль, мається на увазі
постіль, заляпана кавою

НАДІЯ. Посмішка. Розмова.
Перегляд фільму «Казанова».
Зелений чай. А потім – кава.
А далі – «Хортиця», «Свалява»…
Весела ніч. Похмурий ранок.
Шматки розбитих філіжанок.
Постіль заляпана??? Цікаво!..
А хто це в дзеркалі лукаво
На мене дивиться так скоса?..
А ось дівча рудоволосе…
Про себе думаю: «Спіймався?».
Вона кричить «Іди вже, Васю!».
О! Точно! Вася! Це ж так просто!
І вже біжу до неї в постіль…
(далі урізано цензурою)

Любов у стилі постмодерну
Розжевріла в пору студену.
Надіюсь, що не Мельпомена
Прийшла до мене?..

Твоя білизна збуджує в мені…
ні, геть не те, про що ти зміркувала
(хоча і те також).
Вона пробуджує щось дике і нестале
і кидає у в дрож.

Твоя білизна «Dolce & Gabbana»…
Вона жахлива! Скинь її негайно!

У тебе закохатися так просто, ... неймовірно
Немов єдине слово вимовить! … німому
Ти так потрібна в цьому світові! … нікому
Таких, як ти, більш просто не існує! …божевільних

І знову ти наснилася мені… Орисю
Життя без тебе стало б не таким. … поганим
Багато в ньому учинила ти. … прогалин
Не йди від мене! Чуєш? Не іди! … котися

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу -
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю -
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

Галинi
Крапелька дощу -
Невеличка, нiжна.
Крихiтна снiжинка -
Чиста, бiлоснiжна.
Я тебе люблю,
Я тобi радiю,
Всi свої чуття
Вкладую в надiю.
Ти - моя маленька,
Ти - моя кохана.
Берегтиму тебе
Нiжно i старанно.
Як малу краплину,
Як крихку снiжину,
А якщо ти зникнеш -
Разом і я згину.

Я просто згадую твоє тепло
І руки стримні, й винуваті очі
І слова грім забувся вже давно
Я пережити все це знову хочу.

Собі брехати і тобі, і нам.
І тільки миттю цею дорожити
Жила без тебе – просто йшла по швам.
Тепер без тебе як це - танути чи жити ?

Ревти левицею, кидатись на ножі
Лизати рани й посипати сіллю
Змиритися з балансуванням на межі.
Вмикати день, а насолоджуватися тінню

Чому сьогодні саме ці думки,
якраз тепер, коли почала забувати
Ну що це знов, в які тепер ставки?
В які тепер себе кувати грати?

Ні – це тепло! Нехай воно буде́!
Нехай з потріпаними нервами пограє
Нехай реальності моєї ще вкраде.
Як дивно? Воно й досі зігріває.

Присвячується Яну Тірсену

За чашечкою кави з коньяком,
Із шоколадом присмаку гіркого
Задумався, чому нема нікого,
Хто розділив би почуття мої?
Немов отрута хижої змії,
Самотність роз’їдає мої груди…
Ні! Буде ще кохання! Буде! Буде!
Якщо не так – навіщо живемо?

Так повільно, як падає сніг восени,
присипаючи жовч розпашілого листя,
мелють жито життя
безупинні млини —
перетворюють літо на зиму імлисту.

Біле борошно згодом засипле дахи
і застигне. Зупиниться часу перебіг...
Два самотніх листки —
наче жовті птахи —
зимувати лишаться на чорних деревах.

О. Бобошкові

Напиши мені вірш.
Загорни у сувої туману
сутінкові будинки,
вологість нічних ліхтарів
і краплину тепла —
нетривку, та солодку оману,
тихий вогник,
що стомлені душі на мить відігрів,

відібрав у густої,
гіркої, мов дим, порожнечі
загазованих вулиць,
чужої, мов «секонд», юрби...
Напиши про ймовірність
і про неспроможність утечі,
про оте неможливе,
розкішне, болюче «якби»...

я на тебе чекаю, і вірю, й молюся за тебе
і навіки, і прісно, і вчора, і завтра, й сьогодні
я любитиму тебе, я боготворитиму тебе
аж допоки мене не поглине небесна безодня

хай жити без тебе мені нині боляче й важко,
і самотність хай горло стискає клешнею залізно
нехай серце скривавлене скиглить, як зранена пташка
та я вірю, я знаю, ми стрінемось рано чи пізно

світло сонця мені нагадає, як ти усміхалась
а краплити води все розкажуть про твої цілунки
ти у кожній піщинці, у кожнім листочку відбилась
ти земля, ти повітря, без тебе - ні мрії, ні думки

ти прийдеш, і прихід твій із серця нудьгу мою вижене
а поки вкриваюсь печаллю, як пам’ятник купоросом
хто ти? ти богиня, велика, прекрасна і ніжна
хто я? тільки вкинутий в омут життя поет і філософ

розгойдайся же, мила, на гойдалці щастя під сонцем
легка і прекрасна офелія, тиха лілея
щоб міг я забути, реальність це є, чи лиш сон це
щоб міг я нарешті відчути ніжний подих морфея

я крокую бруківкою шляху, що мені судився,
не жаліюсь, не плачу, долаю за милею милю
якось в тяжкім спочинку твій образ до мене з’явився
і тепер я натхненний - усе в цім життя я осилю

бо десь там, де мій шлях упирається в замкові мури
де земля переходить у небо, зелене в маренго
ти на мене чекаєш, твій образ плин днів не замулить
ти моя нагорода, мій спочинок, я - твій Айвенго

Душа моя не витримала тиску -
Затоптана ногами у асфальт.
Я не розгледів за снопами блиску
Душі твоєї сірість жовтих шпальт.

у той момент коли уже співають
я тільки пила своє "не п*яній"
а ти кохав тих всіх що не кохають
а я кохала тих
...цей світ не мій...
уже намокла моя сигарета
бо хтось сказав що завтра буде дощ
і розвалилась з гарбуза карета
і черевички зрештую також...
ти не знайдеш мене по аксіомах
по паралелях на чужих шляхах
цей світ для мене...
серце в переломах
ну а душа................
захована в бинтах
і сумно так вмирають теореми
під нігті цвях забитий ніби знак
ти не знайдеш мене...
а дійсно, де ми?
мій світ так міцно стиснутий в
кулак....

Ці квіти подаровані не мною,
Але вони - для тебе і тобі.
Вони так пахнуть сонцем і весною,
Вони найкращі на усій землі.

Вони навмисно виросли для тебе,
Для тебе і зівянуть у руці,
Лишивши спогадом частинку неба
І кілька слів на білім папірці.

Словами квітку годі замінити
І неба не втримати у руках,
Але ж як хочеться і далі жити,
Якщо ті квіти назавжди в думках.

Ти трунар і могильник, працюєш за вільним графіком
Ти на цвинтарі сторожем, в церкві святим отцем
Сповідаєш, вбиваєш, ховаєш, керуєш трафіком
І гордишся своїм презентабельним (чим?) лицем.

Ти влаштовуєш мітинги попід своїми ж вікнами
І ти сам собі лікар, психолог, суддя і кат
Маєш справу з „тупими”, „б...ми”, „свиньми”, „каліками”
І щоденно народжуєш безліч корисних порад.

Ти не той, кому можна брехати чи можна вірити
Ти вигадуєш загадки, сам же вирішуєш їх
Можеш тисячу раз відрізати і раз відміряти
Будувати висотки, а вибрати тихий барліг.

Помічаєш лише головне – забуваєш літери
Ставиш знаки питання для когось тавром на чолі
Від усього ховаєшся, прагнеш аби помітили
Ти виконуєш ча-чу на дуже тонкому склі.

Може ти одинокий, а може один із тисячі
Не судити нікому, ти з часом відчуєш сам
Що зрадливі твої ідеали як маски лисячі
А численні словесні па – непотрібний спам...

Скрегоче осінь.
У пазурах вітру
Від світу
сховалось життя.
У мить забуття
рвалось крізь грати
Клітки…
Дивне чуття.
Відчуття.
Передчуття…
Скривджене.
Зраджене.
Скинуте.
Де воно?
В іншому вимірі.
Тіло давно
охололо. Відмерло
Фізично.
Воно не страждає.
Кохати –
тепер не кохає.
Досить звично.
Смерть забирає
Здатність відчути,
слухати,
Чути і прислухатися…
Змагатися?
З ким або з чим?
Пізно. Нічим.
Нічим не повернеш його.
Тіло
Згоріло, зотліло,
звільнилось…
Душа – жива.
Народжена для вічності.
Незвичності.
Крива.
Крива її долі.
Кривава доріжка.
Остання усмішка
В хвилину вибору.
Коли думка
надходить вихором.
В майбутньому
–божий суд.
Палець вгорі
чи внизу.
Стукіт
важкого тризубця.
В краплях
дощу упізнають
грозу…
На страту
ведуть самогубця.
20. 11. 2002.

Ми служимо
епосі SMS,
Коли слова
пахнуть непотребом.
Біду передбачить
пес
Виттям на
мистецтво погребу.
Навколішках
перед TV,
Приклеєні
до дивану.
По лікті
в електрокарові
У битві
за нірвану.
На хвилях
нудного радіо
Банальні,
затерті фрази.
CD на
заміну аудіо –
Вперед
за моднішою фазою.
Не втратити
б дарма часу,
Мавпуючи
мобільну моду…
Нічної вулиці
гримаса –
Казанови
жіночого роду.
29. 05. 2004.

Сплюндровані тролейбуси
Хитають стегнами.
В тумані з сорому
Прагнуть сховати очі.
Електрокров розіллється
Венами,
Вдихаючи рештки ночі.
Снує ще тільки натяки
Заповнене нутро.
Запліднені тролейбуси –
Майбутні породіллі.
У своїй нудоті
Поряд з цнотливим Авто
Ви просто дешеві повії.
Ви без вінчання,
Вам не до одруження…
Вам важко зносить
Цей лихий недуг.
І ви байдужі
До чужого судження
В передчутті страшних
Потуг.
Зупинки, мов ті акушери,
Уміло приймають
«Пологи».
Ліхтарі – безсоромні торшери –
Пліткують про гріх
Дороги.
Щодня одне і те ж –
Навала клонів.
Тролейбусних мас
Примітивний ген.
Повії у пошуках
Істин ікони…
Розкаяння Магдален.