Не здавалася, чекала,
Із надією в очах
Кожен вечір виглядала
Боса, на курних шляхах,
І у спеку, і в негоду-
Хай там злива, чи вітри.
Берегла ти свою вроду
Лиш для нього. Але ти
Ще не знала, що не доля,
Не судилось бути вдвох,
Бо на все є Божа воля,
На війні ж і куля-Бог...
Та чекала знов чекала,
День за днем, із року в рік,
І років не рахувала-
Сподівалась весь свій вік.
Врода зникла, помарніла,
Дочекатись не змогла.
Прожила так, як уміла-
Просто вірною була.

Трохи сумно,
Що ми не вічні.
Трохи жаль.
Зустрічатися нам не завжди.
Загартовані світом
І вітром у січні,
Залишаємо в душах нащадків
Сліди.
Залишаємо іншим
Дороги і сили.
Ми не знаємо скільки
Коштує суть.
І поламані списи
Нам дряпають спини.
Суховії космічні
Пір"я несуть.
Нашим крилам бракує бажання
І вміння.
Наші ангели плачуть в долоні,
А ми
Б"ємо ліхтарі.
У кишенях - каміння.
І важко чомусь
З ним іти до зими.

...А день кульгаво тягне ноги,
Переступаючи літа.
Мені б любити, та не та
Голубка думкою з пологів
Сідає на плече розлого.
І ця голубка – самота.

Не раз на волю відпускала –
Облиш! Поглянь святі світи!
Моя голубонько, лети!..
Та навіть крівля у Ла Скала
Чомусь в полоні не тримала
Голубки-птахи-самоти.

І вже змирилась напувати
Сльозами на душі сльоту,
Вбивати прихіть на льоту,
Невинним поглядом ягняти
Прощати, коли дзвін набатом
Мене вінчав на самоту.

Отак би й зникла одинока,
Якби сорока на хвості
Найкращу звістку у житті
Не принесла, що синьоокий
Зустрівся голуб ненароком
Моїй голубці-самоті.

І серце вбралося в надію
Червоно-трепетних намист,
А сльози щастям налились,
Прикрасивши алмазом вії...
Дзвінок. Здалося? Він? Відкрию?
- Ви ж голуб?
- ...Мабуть. Тут Вам... лист...

Вивчати згоден тебе цілу вічність,
Дослідником бути твого єства.
Ти – полюс південний, а я – північний,
Роз’єднує нас не одна верста.

Та я дотягнусь до твоєї чесноти,
Здолаю бар'єри, дійду мети.
Я буду за тебе, Життя, боротись,
Себе на пожертву тобі нести.

І божий закон в забуття полине,
Не страшно, хай всі мене розіпнуть.
Зійдуться два полюси воєдино
І буду шукати в тобі я суть.

я була, як бувають живі
пила їла і щось там співала
витиралися руки брудні
і гірчила природністю кава
екстремальне проходження правд
і заключення різних комісій
я - БУЛА
починаючи старт...
а прибігла в футболці несвіжій
і ярмили мене сірі дні
і ковтали непрожиті ночі
я була як бувають живі...
викриваючи, щостя ............як ...........злочин

ця негода така символічна
обдерті карнизи дощем...
і в церкві запалена свічка
для тих хто туди не прийде

манекени.... усього лиш манекени....
шмотки... макіяж і дві руки...
причепили... думають, богеми....
, а настравді... кола по воді...
б*ють птахи... ті що не прилетіли...
манекени - солом*яний фарш...
на вітринах продається пір*я
і квитки в кіно....
кіно-о-о-о-о(!) про нас...
манекени... світ примірок й інших...
кожен день тепер нове лице
Світ - вітрин... неонових підсвіток...
й запитань на тему... "а хто це?"

Манжети вічності вдягла моя країна.
Її могутності ніхто не подолає.
Для неї сонце найяскравіше сіяє.
Мов едельвейс, на цілий світ вона єдина.

Намисто з перлів укриває білі груди.
Вінок терновий русу косу прикрашає.
Вона то плаче, то стражденних утішає.
І розливає срібні посмішки усюди.

На Україну повертайтесь неодмінно.
Живим вогнем нехай в серцях вона палає.
А поруч янгол - дух свободи - хай літає.
О, будь же вічна на землі, моя країно!
2.06.02

темне волосся дихає п'янко
ніч розплела закосичена Бьянка
хвилі гортанні небачені гроти
краплі стікають із ніжок колготи
піниться повниться піснею берег
ніч перекинула місяця келих
мокра сорочка просочує тіло
бризки солоні на небо злетіли
коні тікають у море зі стайні
персні підкови зірки одностайні
сальса у хвилях сальса підводна
ніч вигарцьовує ніч благородна

Знову вдаль… я шукаю опори –
Тануть очі в бурхливому морі.
Де ж ти, сон мій, надіє моя?
Як стужилась самотня зоря!

Ти купаєшся в місячнім світлі,
Забуваєш про пристані рідні…
Я й сьогодні стрічаю тебе –
Може цей корабель принесе?..

Хоч би звістку, хоч слово про тебе –
І вже більшого щастя не треба.
Нашепочу я чайкам послань,
Хай летять до коханого вдаль…

Несамовито - самота
Пройдеться холодом по шкірі.
Ти - саме той, я - саме та,
І ці інстинкти - дикі звірі...
І ця безодня в відчуттях,
Усі ці схованки і втечі;
І той рожевокрилий птах
Голодний птах - то ти, до речі!
Невиліковна самота
В моїх - чорнилами - малюнках,
В твоїх прочитаних думках,
У недарованих дарунках...
І ця - не перейти! - межа,
І ця заплутаність фатальна,
Здається, не моя - чужа
Оця історія банальна!
Несамовита самота
В очах невиспано-повільних.
Летить рожевокрилий птах
Над божевіллям божевільних.

1
Твоя адреса – третя хмара зліва.
Пустий конверт її наздожене
Якраз тоді, коли остання злива
Дбайливо вкриє оловом мене.

Ти засумуєш,
Кинеш погляд долу,
Де у підніжжя Божого престолу,
Я вже дійшов уявної межі,
І у води навчаюся німіти,
Бо як обступлять літери-наймити,
Щоб я не видав те, що ми чужі.

2
Antanta-Осінь досі не розбита.
Я серед тих приречених бійців,
Що неодмінно сплатять грудню мито
За жовту кулю в скроню при кінці.

Його здобутки:
Щерблені листочки,
Один каштан для себе, три – для дочки,
Шифровані кленові письмена,
І – суто справедливости заради –
Щоденник по тридцяте листопада,
В якому всіх загиблих імена.

3
На білій мапі зовнішніх відносин
Я півземлі безболісно відкрив:
На північ – я,
На захід – ти і осінь,
На схід – слова,
На південь – Море Рим.

А по краях лишились білі плями –
Уявними лісами і полями,
І сто доріг, котрі не до, а від:
Дрібних зірок, украдених тобою
Із неба над моєю головою
В коротких снах про Вінницький повіт.

4
Коли зійдуться грудень, січень, лютий
Тримати змову ради холодів,
То першим гостем може й лютий бути,
Бо саме з ним я б випити хотів.

Мені, звичайно, будь-яка різниця,
Чи то вживу, чи може тільки сниться –
Червоний ніс у сизому вікні,
Один з братів накриє землю білим,
Прийде Снігурка з Дідом-педофілом
Й наллє горілки синьому мені.

5
Мій VIPпартер сьогодні на підлозі:
В театрі „Стеля” – п’єса „Неземне”.
Вже другий акт, а я не в темі й досі,
Хоча не це пригнічує мене.

А те що ніч ходила в світ на лови
І вполювала полохливе слово,
А я його для тебе не зберіг.
Тепер лишилось місяць розігнути,
Обох обмити, в біле зодягнути,
І закопати вранці під поріг.

6
Я п’ять пташок піймав собі на зиму:
Двох горобців і трійко снігурів –
Можливий сум ділити навпіл з ними.
Хай вибачають...
Сам би я здурів.

Бо цю біду зимою не назвати.
Моє натхнення б’ється в стіни з вати.
Від писанини пухне голова.
А санітар – безсніжний сучий грудень –
Штовхне назад, ввігне коліном груди
Й гидливо витре спінені слова.

У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.

Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся – і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори – зворотній бік спрощення.

А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там,
між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.

Світ, мов замах на тебе –
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок –
у божевіллі називати усе своїми власними іменами.

І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі
вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.

розрахунки - розрахунками
втрати - втратами
і душа наче залатана
і вікно наче заплакане
і вночі жовтий листок
стукає в вікно
осінь

Твоїх філософій зерно проростає крізь тіло.
Нові усвідомлення сили, що йде від Прозріння
стирають минуле. Лишається аркуш набіло.
І пензель малює початок нового творіння.
Від сумнівів попіл розвіяний. Спалене місто
Самотності, де кожна хата холодна і крайня.
...Слова, як проміння, наповнюють сонячним змістом,
цілують теплом, контролюючи ризик згорання.
Так легко...Так просто...І жодних тобі церемоній.
Стою на землі, одночасно злітаючи вгору.
Єднаючи сили Добра і Небесних Гармоній,
виходжу за межі раніше закритого двору

......................З ТОБОЮ...............

15 грудня”06

Життя дається лише раз,
І всім одна дорога…
На все існує певний час,
Із вірою у Бога!

І кожен день, і кожна мить
Проходять не даремно,
Бо є бажання просто жить,
Робить добро приємно!

Кохати, плакати, радіти,
Творити, вірити, любити,
Читати, знати, шанувати…
І просто жити й цінувати!

Життя пливе, і час минає,
Все родиться, і все вмирає,
Людина любить – розквітає…
Життєвий цикл так триває!

Душать мене ці чотири стіни,
Вмирає мій голос крилатий.
Ніхто не почує, стогни-не стогни,
Не визволить з клітки-кімнати.

Ці стіни холодні вже мокрі від сліз
Самотності, відчаю, болю.
Поламані нігті, - життя мого зріз -
Як память про битву за волю.

Зачинені двері у шрамах, синцях,
Мене не бояться, ні. Звикли...
У втомлених враз постарілих очах
Перлинки надії вже зникли.

Та я не бажаю повільно згнивать,
Так хочеться трішки пожити.
Я хочу безмежність повітря пізнать,
Всю легкість, на крилах летіти.

Маленьке вікно розібю без жалю,
Напюся повітря - спянію.
І кинуся вниз... - я літати люблю!
Дарма, що літати не вмію!

помовч ще сьогодні
я даю тобі вдоста часу
в мене кактус зацвив
і зранку не було води
я не випила кави
і годинник роззявивши пащу
запізнив на роботу...
тепер вже нема куди йти...
не зіпсуй мою тишу
якимось безглуздим звучання...
напиши СМС, або
смайлика в асю пошли
помовчи ще сьогодні
не ставлячи знаки питання
мені так сподобалось може
коли ти мовчиш...

Останній вдих, останній видих
Душі, розбитої ущент -
Для її мрій і її щастя
Невдоло обраний момент.
Сльоза остання на щоці блідій,
Останній погляд темних віч,
І погасила світло днів її
Ніч безпросвітна, чорна ніч...
Останній потиск тонких пальців,
Та кволої руки змарнілий жест -
Невсилу їй на собі нести
Випробувань тих тяжкий хрест.
Лиш з пересохлих спраглих губ
Й ледь чутний звук не пролунає -
В дзвінкій гнітючій тишині
Душа світ збайдужілий покидає.

Кружля душа твоя
В лабіринтах болю,
Самотужки не знайде вона
Виходу на волю.
З кришталевих переходів,
Ніби з задзеркалля,
Бачить, як навколо шириться
Зневіри провалля.
По той бік зібралася
Цікавих юрба,
Що байдуже споглядає
Як стражда раба,
Як сочиться з нещасної
Кров, що живиця,
Та співчуття не викажуть
Скам'янілі лиця.
Б'ється душа крильми
Об стіни прзорі
І розпачливі волання
Чутно в коридорі.
Та нема нікому діла
До болю чужого,
І що погибає хтось
Від слова лихого,
Що чатує чиюсь душу
Підступності пастка,
А в лице регоче їй
Жорстокості маска...

світ повний - світ пустий
пустий - повний
пустий - повний
...
назбираю пригорщу ялинкових голок
висипати
на стежку
трубчастого голосу
сліди верзуться
я не ховаюсь
відкрито
дивлюсь на пригорщу голок
трубчасто мовиш
долоні твої і світ
із чорного золота
білого
жовтого
вгорі і внизу
дзенькне монета луною
я тут
плаваю

Я люблю тебе ніч
За твої ілюзорні мрії
За твою нерозгадану суть
В мерехтінні свіч
Я любов'ю до тебе
Давно і хронічно хворію
Тільки дуже прошу
Почуття мої ти не каліч
Не плати за любов
самотою, що рве судини
То велика ціна
Для твоїх нелюдських розваг
Не рахуй, моя люба
мізерні оті години
Швидкоплинні секунди
Давно призабутих благ

Я люблю, коли сплю
І коли намокають очі
Віддаю без жалю
Тобі всі кольорові сни
Не жени мене ніч
Я ще стільки сказати хочу
Почекай, моє щастя
Іще однієї весни...

Гаряча відверта сальса
Тривожить душу і тіло!
Хочу кохатись вальсом,
І танго, Хуліо, милий! :)

O how can I be blythe and glad,
Or how can I gang brisk and braw,
When the bonie lad that I lo'e best
Is o'er the hills and far awa!

It's no the frosty winter wind,
It's no the driving drift and snaw;
But aye the tear comes in my e'e,
To think on him that's far awa.

My father pat me frae his door,
My friends they hae disown'd me a';
But I hae ane will tak my part,
The bonie lad that's far awa.

A pair o' glooves he bought to me,
And silken snoods he gae me twa;
And I will wear them for his sake,
The bonie lad that's far awa.

O weary Winter soon will pass,
And Spring will cleed the birken shaw;
And my young babie will be born,
And he'll be hame that's far awa.

місяцем сходить з полотнища ночі
місяць розчісує коси дівочі
звідки красуня? з Толедо? з Герони?
ні! сеньйорита ясна з Арагону
певно кастильської дівчина крові
місячні обриси ледь мармурові
сонечку пальчики звили корону
ні! сеньйорита ясна з Арагону
спека жага і нестриманість тіла
чайки пареро підбори злетіли
губи смачні Андалузії грона
ні! сеньйорита ясна з Арагону
точені перса Іберії білі
в сонці відбилися персики спілі
віти до сонечка вітер пригорне
так! сеньйорита ясна з Арагону

Я стою вже на колінах
перед царем усіх мишей
і все одно, для нього
я- торкаюсь неба.
Я вища, щоб я не зробила,
якби я навіть голову собі відтяла,
в зрівнянні наших двох голів
моя- вершина.
Стою тут згірклі
перекладаючи думки:
"Бог не досяжний,
миші тут... І для мишей
я висота, кумир!
Мені приносять жертви..."

***
Африка – смолоскипи скрапували,
Де під мул заповзати Нілу.
Де папірус чекає запалки –
Порятунок оскаженілий.

Африка – мільйони сумнівів...
Піраміди біжать... А зблизька...
Колісниця летить красунею –
Босі ноги і гола кицька.

Шкіра вимащена в олії та
Очі сажею всім підведені.
Африка, що наболіла так,
Відіграла свою комедію.

Той, хто пил у пустелі дмухає,
Не зважає, знесе куди його...

Африка – перероджені мумії
У палацах безмежних Києва.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

(присвячено мамі)

Я знову йду в замріяні сади,
Говорю наодинці із вітрами,
Милуюсь склом заснулої води
Вербових кіс торкаючись вустами.

Я слухаю сонети сволов*я-
І їх вплітаю у вербові коси.
А з вуст втікає перлами ім*я,
Ніяково ховаючись у роси

Я п*ю із неба зоряне вино,
Вдягаюся у місячні полотна;
Тепер дивлюсь чароване кіно
І ніжуся у тиші-тут це модно.

Я не шукаю згублене ім*я,-
Тепер я обнімаю іншу панну.
Тебе цілує сонце (не моя...)
А я цілую ніч...-нову кохану.

Змахнули крилами думки,
Злетіли в небо мрій.
Забувши світу заборони,
Купаюсь в морі почуттів
І гріє душу сонце щастя,
І пестить крила вітерець бажання.
П’янію від солоду життя,
Дивуюся, що робить із людьми кохання.

завмирають дороги
я прощаюсь... мовчать перехожі
я прожила для тебе так мало
всього лиш життя
особливе життя
що на інші є зовсім не схоже
я прожила
згораючи в теплому дотику дня
і розвіялись краплі
спітнілого тону бажання
ти пішов як ідуть тільки
справжні вояки-вожді
не сказавши ні слова...
брехня і скупі запитання
завмирають дороги
і щедро періщать дощі

Не чекаю сюрпризів
Бо все вже давно передбачене
Бо одні і ті самі карнизи
Я бачу крізь сон
Напророчене все і зневажене
Загнане, втрачене
Як один і той самий
Штампований всоте талон.
Не сюрпризи потрібні мені
А захопливе збудження
Дрижаки у колінах
Ніким не оспіваний страх
Мені треба того
Що несе із собою розлучення
Трохи сорому в твоїх
Давно загрубілих очах...

не треба виключати телефон
скажи відверто, що не хочеш чути
я штори позриваю з всіх вікон
щоб краплю світла якось осягнути

Тепла чашка в руці
Терпкого чаю
І щось веселе на думці,
А що і не знаю.
Та чомусь так приємно,
Від того тепла,
Від гіркого присмаку,
Від штучного світла.

Та ось чай закінчився
І я здогадався,
Що та мить була втеча,
Від життєвих проблем.
Коли я мав лиш себе,
Такого як є,
Без гри почуттів
Та смішних дилем.

сеньйорито не плач сеньйорито
шкіра мушлями битими вкрита
синє море таки не сльоза
на руці виграє бірюза
сеньйорито не слухайся чайки
не годиться красуні ячати
темні стегна вгорнулись в пісок
сонце сіло за темний сосок
орхідея розквітла в волоссі
хвиль солоних багатоголосся
сеньйорито вечірнього пляжу
місяць в ноги тихенько приляже

За мною рідна ти сумуєш
В хатині білій край села,
Одна-однісінька міркуєш
Про те, чому не їду я.

А у селі так чисто й тихо,
Паркани снігом замело,
Тополя хилиться на стріху
І дим співає про тепло.

І відчуваючи провину,
Я двері тихо відчиню,
Стареньку неньку за хвилину
До себе ніжно пригорну.

Я прилечу до тебе милий,
Блакитним небом в ранній час,
Коли не буде в тебе сили,
Чи горе встане поміж нас.

Коли ти будеш сумувати
Через непрошену біду
Я не примушу й мить чекати –
Поклич мене, і я прийду.

Поклич мене – я все здолаю
З тобою разом, милий мій,
Тому, що я тебе кохаю
Як не кохав ще світ земний.

Вже пшениця золотиться,
Пахнуть осінню поля,
Щедра нива аж іскриться
Де пройшов святий Ілля.
Тихо йшов святий до річки,
Де хмаринки в хвилях сплять
І небес блакитні стрічки
Між тополями блищать.
Йшов Ілля і ніс торбину,
Дощ осінній в ній ще спав,
Та в лиху таки годину
Зачепився й ледь не впав.
Дощ осінній, сонний випав,
Грім десь поряд загримів
І тоді святий під липу
Помолившись Богу сів.
Дощ упав осінній влітку,
Грім луною полетів,
І Іллі новеньку свитку
Дощ холодний намочив.
Так здавен тих сивих йдеться,
Як приходить знов Ілля,
Осінь золотом всміхнеться
Й холоднішає вода.

У зелену неділю по траві не ходи,
Там русалки та мавки блукають,
Сушать тілой волосся вони від води
Та дітей неслухняних хапають.

Залоскочуть дитину без жалю вони
І сховають в воді під вербою,
В хвилях згаснуть яскравого сонця вогні,
І туман полетить над водою.

Засумує верба, сльози в хвилі впадуть,
Теплий вітер сердечну гойдає,
А русалки в траві білим маревом йдуть,
Хто побачить - нехай обминає.

замість жити, вчилась виживати
бо поставили мене у такі рамки
я сміялась й вчилася втрачати
цукром попсувавши філіжанки
молитвами попсувавши ночі
які мали бути для кохання
таки дійсно, що я в тебе хочу?
я - одна із "тих", а не остання

Так холодно і пусто
Самому бути.
Непотрібним нікому
Сумно жити.

Сміятися на жарти
Знайомих незнайомців.
Корчити радісне обличчя,
Заливати болем очі.
Вдавати що живеш,
А на справді лиш існуєш.

І вже якось все одно
Чи біль чи радість.
На все у мене є маска.
Я зомбі,
Інколи сумний,
Інколи кумедний.

Від життя ми хочемо життя
А від смерті хочемо безсмертя.
“Баски”

Ти ж знаєш – ми не помираєм…
Сухих троянд замовклий щем.
В дитинстві тішилися Раєм,
А зараз тішимся дощем.

Лінивий липень лиже лапи,
Попереду ще довгі дні…
…згоріла дірка на канапі…
…два недокурки на столі…

І є один коронний козир –
Як в Книзі Книг – банальний міф –
Що я раба, а ти – Володар.
Ти – Соломон. Я – Суламіф.

не перекреслю зморшок на чолі
і не затру минулого майбутнім
і я була
колись в цьому житті
для когось всім,
для когось - малосутнім
не перейду цю річку знову вздовж
вода від болю...
аж почервоніла
і двічі під один й той самий дощ
я тільки крила й серце намочила
не замовчу одні і ті ж слова
вони вже надто наскрізь просверлили
я постаріла...
...я така стара
я так втомилась...
волочити крила

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Я – той, кого Ви
З усмішкою звете
Блазнем, жартуном,
Так, я – сміх, пантомім,
І все моє життя
На долоні – дорога.

Здрастуйте, мешканці,
Я – пілігрим,
Я – мандрівник, що заблукав
У чужі краї.
Ви дружно смієтеся
З лахміття мого,
І вас веселить
Зла маска моя.

Здрастуйте, діти,
Я – страхітливий,
Я – той, в кого
Кинуть каменем жорстоко.
І з цим мені жити
Вірите, так нелегко,
Але біль мій спить
У серці десь глибоко.

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Зараз я сміюся,
Зніму грим – і заплачу.
Дай бог Вам, глядачі,
Каплю співчуття,
Каплю добра
До Арлекіна нещасного.

Скажи, звідки цей біль,
Що спричиняє серцю смуток,
Я знаю, ти тепер не мій
І мені легко прийняти отруту.

Крізь темноту
Побачити знову яскраве світло
Я не зможу,
І мені не потрібна твоя порада,
Замовкни, прошу…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Чому так важко залишати
Свої бажання і надії,
Я знаю, ти тепер чужий
І в мене битись немає сили.

Тільки за що
Мені потрібен цей злий урок,
Пізно щось міняти
І не тремтить вже рука-курок,
Пробач…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

Перекур. Цілунок ночі
Дме ліхтарними губами,
Паранжою ширм лоскоче,
Поїда віконні рами.

Вимикач, свій ніс задерши,
На кивок чекає пальця.
Сни змагаються в хто-перший
Занесе дрімоти жальця.

Не доношені ідеї,
Лиш проставлені три крапки...
На "Останнім дні Помпеї"
Кіт вмиває свої лапки.

Не гортається сторінка-
Вп`яте вже згорає Бруно.
Не стає близькою стінка -
Стиснули гітару струни.

Від пригніченння акордом,
Покидають звуки пустку.
І летять думки, мов орди,
По розтечених галузках.

Тепло від обійм подушці,
Другу холод переймає...
Знов шепочуться на вушко
Збіг тік-так з Твоїм "Не знаю".

2 Серпня 2006

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Говорять люди,
Що небавом
Настане кінець світу.
Ой !
Земля здригнеться,
Вітер, хвилі,
Цунамі налетять на нас,
На Сонці плями,
З неба метеори,
Нові бацили,
Спасу нам нема.
Прийдуть китайці,
Скуплять наші хати,
Карпати відберуть і Крим,
А опісля китайців марсіани
В нас заберуть
І шахти, і Кривбас,
А потім знову з неба метеори,
Воно красіво, коли в міру,
А не так,
Що день і ніч
Із неба летять камні,
І зводять нанівець
Селянський труд.
І стане українців мало-мало,
Ну, чоловік із двадцять - двадцять п"ять,
Ми будемо пливти
По буйнім морі,
Акули будуть плисти
Нам услід,
І наш благенький човник
Будуть хвилі
Кидати вгору-вниз,
Немов кізяк.
Зате на щоглі
Буде тріпотіти
Блакитно-жовтий прапор
І тризуб !

А з неба падають і падають дощі,
А з неба опускається імла,
А на стіні висить
Пожована журбою скрипка...
Чи може бути краща ікебана ?...