Пошукай мене завтра на сайті,
У галасі радіохвиль.
У новинах, у голосі рацій,
За тисячу-тисячу миль.
Пошукай мене завтра у теле.
Екранної суті печаль...
Велетенський рожевий метелик
Півсвіту несе на плечах.
Пошукай мене завтра в газетах,
Тепер швидкісний Інтернет.
Подивись електронну планету -
Кохання@весна. крапка.net.

Прив"язане серце до рейок
Дороги і колії рве.
Стежину ще кроками клеїш...
А біль - це прощання нове.
А жаль - це відмова від себе,
Коли озиратись не слід.
Твій погляд останній - у небо,
Мій погляд останній - у світ.
І вже прокричали колеса
По наших з тобою словах.
Ще мить, ще лиш рік, ще лиш десять -
Повернешся ти, наче птах.

Накриши мені сміху в горнятко,
У настояний липовий чай.
Почалася зима. Янголятко
Принесло мені сніг. Вибачай,
Що світлішає місто так пізно...
На порозі сріблясте Різдво.
Прочиняються двері колізій
У незвідану казку для двох.
Вибачай, що невпевнено краю
Золотистий півмісяця хліб.
Сядь напроти, налий мені чаю,
ранок, променів німб.

* * *
ніч
р-о-з-п-а-н-а-х-а-н-а
ч-о-р-н-о-ю к-а-в-о-ю…
шалений плач
не написаного вірша…
(віриш – не віриш?..)
тих-о-о…
ш-а-а…
всі сплять…
весь світ…
мене лиш
цей плач тривожить…

"Для того, щоб літати, тобі не потрібна віра.
Тобі потрібен політ."
Р.Бах

Бажання літати і вміння літати – це різне.
Коли зрозумієш – навчишся польоту. Це просто.
Питання зневіри і сумнівів дуже наскрізне,
пронизує крила новим різновидом корости.
Ти віриш у Диво, що все ще лишається поза
реальним життям, не відкривши важливий тайнопис.
Польоти думок необхідними стали, як доза,
залежність від вітру – це те, що не вміститься в опис
словами уголос чи тими, що містить папірус...
Це те, що відчуєш. І вже не забудеш до скону.
Винищуєш сумнів, що дуже нагадує вірус.
Ти вже над Землею. А отже нема перепони

...............ДО НЕБА...................

25 грудня”06

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000

Все вміру. Врівноважено. Баланс.
У терезів душа на місці. Штиль.
Цей спокій...Ця розміреність – аванс
передчуття Магічного. На шпиль
костьолу ніч нанизує вогні.
А потім розсипає на фасад...
...Тепло думок проходить по мені.
Є Ти. Є шлях. Нема доріг назад.
І вирвані сторінки всіх тривог
спалила би. Та зникли в небутті.
Зима ця розділилася на двох.
Я так хотіла. Так і Ти хотів.

25 грудня”06

Це голова болить –
крові забагато
в скронях;
забагато її
в серці,
в судинах –
просвічується
ультрамарином...

Шпилькою
прокльовуй дірочки,
пунктиром
від ліктя
до зап’ястя ...
Ховаються ..?

Червону
пряди ниточку
в бинта марлю,
в бинта клітку,
в іней на повіках.
Тремти і дихай глибоко
під прошарком безодні
космосу.

Під чорним пухом
космосу
ти сатанинсько-білий,
неначе
перший
сніг...

Ось тепер уже точно зима.
Свище вітер і біло від злості.
Все, що «мало би», та не збулося,
В заколючений випало простір.
Ось тепер – вже напевно – зима.
Сивим снігом розсипалось небо.
Мокротинням якимсь... Без потреби
Ця зима.
...І я мерзну без тебе...

25. 12. 2006

Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.


Париж, 21 вересня 1902

(Rainer Maria Rilke — в перекладі Мойсея Фішбейна)

сонце
пряж
колискова про літа є
колоскова пролітає
спека
пляж

ляж
десь далеко голуби є
десь далеко голубіє
кряж

я ж
голосіння про гармати
мла осіння
погар мати

княж

3 – 4 січня 1996 р., Altenerding

Хай буде дорога! – розкреслена лезом дорога,
Червоне авто буде міряти ночі і дні,
Вже буде не страшно – ні тиші,
ні снігу,
ні Бога,
Бо в тому авто будем їхать усміхнені ми!

І буде – я вірю, що буде ще! – бабине літо,
І запах грибів лоскотатиме наші носи,
Ми будем сміятись, а може, і мовчки радіти
Від цього шаленства,
безмежжя,
безгрішшя краси!

Ми будемо снідати завжди в ранкових кав’ярнях,
На Віденській площі з руки годувать голубів,
Уголос читати вірші про осіннє кохання,
Кохання-втікання – від міста,
моралі
і слів.

Хай буде дорога! Хай нас не чекають ніколи,
Хай падають яблука на спорожнілий поріг,
Хай зникнуть до біса будинки,
тролейбуси,
школи,
Хай ми не побачим ніколи, як падає сніг!

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

по політурках читаних книжок
крихких словах рекламних анотацій
наша Любов шукалася як бог
посеред інших згублених абстракцій
я намагалась вірити тобі...
який чудовий в тебе світ фантазій
бракує слів...
безвичерпність брехні
де пункт "ЛЮБОВ" ???
є сотня мильних станцій !!!
транзитом біль і рейочки зі сліз
вагони що обшарпані вітрами
й прочитана книженція про міф
інстинкт життя... а не святе кохання

І все минеться...
Пуп"янок стане квіткою,
Цвіт усміхнеться плодом,
А життя осипеться -
До наступного народження.

Я утечу, як завше,
Від зими.
У теплий вечір,
Де горнятко кави,
І зошит з віршем
Й друг, який ще сам
Чогось чекає
(Може, раптом слави?)
А сніг у вікна -
То зовсім пусте.
Позатуляєм шиби
Чимось світлим.
І неслухняний
Вітер намете
Нам по коліна
Снігоцвіту...

У країні туманів і білих лисиць,
Де панує великої тиші нуда,
Де розпливчатий місяць, напевно, колись
Найостанніші промені світу віддав,

Щоб скувати із них гребінець Лорелей.

Там глибокі печери, там скелі і степ,
Воєдино злилися, запінивши світ;
Там жорстокий володар північних пустель
Неприступну фортецю над урвищем звів,

Щоб сховати у ній гребінець Лорелей.

І до ранку в ущелині лячно звучить
Шурхіт довгих хвостів на блідому піску –
То вилазять на скелі дракони вночі
І у тьмяному світлі вмивають луску.

Там вони стережуть гребінець Лорелей.

І щодня до фортеці прямують строї
Божевільних звитяжців без зброї і лат,
Щоб всю кров до останку й тіла свої
Ненаситним драконам за те віддать,

Щоб торкнутись на мить гребінця Лорелей...

Так буває:
листи, що приходять
опівночі,
слова, що розгубить
вітер,
темінь, що ковтає
поштову скриньку...
Так буває:
друзі, які залишають
тепло у стінах
вчорашньої кімнати,
і кіт,
що робить
великі очі,
коли місяць
заповзає
під ковдру...
Так буває:
ти - наодинці
з Богом.

останні події
то любов
подіяло
зима вкрадає тепло
тебе обійму крилами
чи стерпимо
крижаний біль
що пронзає стрілами
вмерзають сльози в тінь
одну на двох
чи ми такі єдині
вмирають поодинці
залишилось ще трохи
люба
буде вічність
цілую
колір неба губи
тобі не личить
смерть

Зима дійсно, не люта,
Легко вдягнена, взута
У старі черевики,
Всюди - латки великі...
Крок ступлю - і боюся, -
Розірву - розревуся!
Упаду - розіб*юся,
Не здійсню - не здійснюся...
Зима справді не люта...
Не забуть - не забута,
Відпусти, - бо прикута,
Не впусти, - бо отрута!
А колись(ти відчуєш!) -
Замете, залютує,
Защипає морозом,
Слизько - крига(серйозно!)
А колись - ти побачиш
Завирує, заплаче
Снігом, дивом заметом,
Льодом справжнім, не мертвим.
Світлом сонця заплута.
Зима - люта й нелюта.
З світлом сонячним друже
Зима - люта й не дуже...

Я просто вимкну тебе, як радіо
І новий день зустріну радо я.
Самообман. Життя - розлука.
Обридла тиша. Мовчання. Мука.
Ти просто вимкнеш мене, як радіо,
І все мине. Прости, насправді я
Давно вже в курсі - тобі страждається,
Не вимикається, не вимикається!

Я вас Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче...
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,
Безгоміння осіннього дня
І мій спокій...

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі...
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє - кілька тисяч слів.

Колись наважусь - заплющу серце й вуха!
Мета однакова - чи ця чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!

Де коноплі були, - батарея.
За клунями чати.
Може, "Портрет Доріана Грея"
Прочитати?

О, мабуть моє! Для тебе! -
Тисячі слів подужав! -
Нащо ж в'їлися до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?

Зустрів кулю за лісом.
саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба проголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну звичайно, - краса і сила!
Marche funebre!

Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі, - якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!-
З-під однакових стріх.

Не схибить куля - не стогнатимуть довго.
Подивилися, - поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть ходив, - так човгав:
Черевики скривив.

Сховалося сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
- Усі.

Уночі його вели на розстріл,
Хтось тримав ліхтар мов смолоскип,
На неголенім обличчі гострі
Волоски…

Віддалік немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке – плі!

Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь!-
Зійде кров, немов всесвітня Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!

Сентиментальний тихий полонез, -
І раптом вся приникла до роялю…
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду – життям ця необхідність зветься,
Піду в далекі тихі хутори…
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що є серця якісь близькі і рідні!

Я не поет!
Не знаю зовсім рими.
Все поетичне геть чуже мені!
Я просто геній, віртуоз.
Я пролізач у ваші душі,
я тихий лоскіт ваших дум...
Хіба не бачите - брешу!
Я радуюся небуттю.
Люблю себе, і упиваюсь лиш собою.
В цьому і є життя жахіття,
і насолода якої вам не знати.

…бо ти мені вічний, як вітер, що дихає в скроню...

Любов, безпросвітна, як втома – і майже пречиста...
Лягають сніги, і крихке огортає безсоння
Твердині і храми, прохромлені зоряним вістрям.
Бо ти мені жало, що – шалом у жили і груди.
Всього лише грудень. Півсвіту зсудомило кашлем.
...А я вже забула усе, що лиш можна забути.
А я вже забула... Але – не повіриш...

Як... важко...

Міф про створення світу. Знайди мене серед зела.

Тронна зала трави розтривожена кроками вітру.
День пропах небуттям, наче фарбами – давня палітра,
І всміхається Єва, що досі не відала зла.
Тільки очі у змія прозорі й пекучо-гіркі,
І печаль як печать затаврує їй душу і тіло.
...Вже немає Адама й Едему – лиш сонце зотліле
Ошелешеним яблуком падає в небо з руки...

Ще не втопивсь у власній слині,
Харкаючи у води талі,
Чи в кубла вимерлі осині?
Глузд не розпався на деталі ..?
Героєм слова став ти нині –
Глумити звержених титанів:
Гітлер – мудак, і Муссоліні,
Таким же Мао був і Сталін...

При цьому забуваєш, певно,
Клубком згорнувшись в ембріоні,
Що вся історії поема
Рождалася під ними в стоні.
Ними рубцьована, шрамлена,
Нанизана по намистині
На їх розпечений дріт ремнів.
Від тебе – лиш жиріє й стине,

Та очі виряча шарами,
Дарма, що в черепі закуті...
Її краса саме у шрамах –
Фатальнім орхідей букеті
(Більше захоплює, ніж ранить,
Нагайка рвану плоть аскетів).
Без них була б вона жадана?
Засохла б в зародку, по суті...

По суті, люди – бляді й суки.
Не безпідставно припускаю:
Створили й Божого Ісуса
Лише для того, щоби хаять;
Шукають в тобі братські уза,
Щоби розважитись, як Каїн.
Та тільки полубогів гнусом
В мудацтво ти даремно пхаєш!

Розпинається день на п’яльцях...
Вишивається дощ блакитним
і проходить теплом по пальцях...
і від блиску потоків сліпне.

Розгортається злива шовком...
І загострює тиша вуха.
Як завиє самотність вовком –
не лякайся. Але й не слухай...

Бо підступна, немов Сирена,
затягає в глибини сірі,
випікає свої знамена
без наркозу. Живцем.
На шкірі.

Навіть асфальт іноді
репається,
щоб немовля дерева
побачило світ.
Але
жуйки із пащ, кинуті
теплими
на тротуар, стеляться
тягучим
епітелієм.

До
народ
ження
і
стар
ших
клацає пульс овоча.
До
на
родженн
я
і
ста
рших
в тінях підошв голови.
До
народ
же
нн
я
і
ст
арш
их
спазми зусиль канули
у
в’яз
к
і
й
тряс
о
вині.

Не варто питати засніженим пізнім зітханням –
зіткали таке полотно і не плач, а плати,
за те, що судилось. Судинами ринви рвуть камінь
важкого повітря, і вітру, мов смак кислоти.

Забути, як бути, і бігти облудою буднів,
віднині мені дивуватися годі на дні.
Чужою тобою спасати провулки безлюдні
у ртутному грудні чи вже не у ньому – над ним.

Писати птахами короткі послання, щоб після,
не маючи шансу спинити дрижання руки.
У річці листком наближаюсь, де більшають числа...
Усе зміг простити, окрім оцієї ріки...

Мрія & Юрій
Нестерпний холод душу оповив.
Дороги в моє серце засніжило.
Закінчилась пора любовних жнив,
Та ми у ній себе не пережили.

Та ми у ній себе не зберегли,
Нам було байдуже на світ дивитись –
Вмирати у коханні ми могли…
Чи був нам час, коханий, щоб журитись?!

Нам час тоді був солодом весни –
Від подиху все небо трепотіло …
Нестерпний холод, ще млостливі сни
І пам`ять в дотиках п`янкого тіла.

Та пам"ять креше серце без ножа -
Я лину в світ, придуманий тобою...
Як вирватись на волю із вірша -
Царицею твоєю чи Рабою? :)

І це звершилось – видали патент
злітати вниз і падати угору,
аби вдавати засланих в Едем
опісля перевірки слуху й зору,
уражених коханкою-весною,
коли здаються воїни без бою,
і п’є душа очищені дощі,
які, мов смерть, не сплутати ні з чим.

Вбиває жовтень. Жовта кров околиць
із вулиць пам’ять вивільнить для нас,
допоки вічність холодом оголить
всю безліч ніжних дотиків і назв,
що має тіло, як останній досвід.
П’янкі слова нестворено і досі
і відступаю глибоко ув осінь,
де вже ніхто... нічого, де вже зовсім...

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло...
Л.Талалай

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло,
Пробудження її – на рівні мрійних вій.
А хвиль пружних туман на простирадлі білім
Волосся запашне лоскоче вітровій.

Лиш зоряна сурма останнього польоту
В колисці золотій – народжена сльоза.
Волоссям доторкнусь. Та що ж настане потім?
На заспаній щоці – неприспана гроза.

Одному серце віддала,
Другого просто чарувала,
А в третьому, о Боже мій,
Саму себе я впізнавала.
Той перший серця не вертав,
За ним солодку тугу відчувала.
Він по-своєму щиро так кохав,
Та я цього чомусь не відчувала.
Другий очима проводжав,
Мабуть, таки причарувала.
Почуття свої від мене він ховав,
Але я все одно про них вже знала.
А третій так... Він другом став,
І до нього тихо й ніжно усміхалась.
Бо ж мрії мої мені звіряв,
І звідки він це вивідав - не знала.
Хоч до кожного приязна була,
Хоч зі всіма я мило розмовляла.
Та тільки одного із них моя душа
Так палко й вірно покохала.

Фотка жовкне на стінці бетонній,
вицвітаються очі бездонні.
Паруси просолілі в рулонах.
Ніч у чашці надбитій холоне,
крихти хлібні узорили столик,
в казані заблукав товстолобик.
Місяць кинув на плесо доріжку.
Лиш пісок на холодному ліжку,
сон відстав від сузір'їв регати,
не знайшовши між рифів фарватер,
вицвітають на фотці корали.
Тютюнові злітають хорали.

море ранкове сеньйори
танець з биками бичками
сонце здіймають гачками
з-під горизонту нагору
крові краплинки у морі
нерівноправна корида
вирваним серцем риба
кинули сонце горі
берег вечірній сеньйори
море притихло не диха
сонце скотилося тихо
і на пісочку el toro

Ми пірнемо з тобою в Різдво,
Наш корабель – з соломи і мотузок,
Перевеслами пов’язаний,
Волошковим цвітом пахне.

В кишеню люльку заховай,
Мій капітан,
Твоя залога нині до стола
Вечірнього присяде,
Припалимо свічку і згадаємо,
Що пливемо крізь засніжені
Сосни із хвиль.

І Миколай розгорне руки
В омофорах із морозним візерунком,
Заслонить нас і вбереже печаль,
Що заховалась у кутиках
Твоїх розсміяних очей.

Постелимо на палубі овечі шуби,
І я розкину на тіло моряцьке
Срібносяйні веселі зірки,
І руками розплутаю сіті,
Що недоступні мені удень.
23.12.06

був звичайний маршрут,
був тролейбус той самий,
скиглив вітер з вікна розбитого;
був квиток той щасливий,
бо цифри співпали
із чорнила -
чорнила
розмитого;
і була я одна,
і був натовп людей,
що обмінювалися словами;
і тремтів той квиток,
і тремтіла рука
відчуваючи
зустріч
із Вами;
був звичайний маршрут,
і була я одна,
(чи то цифри, чи думки співпали?)
і тремтіла у Вас
дуже мужньо рука,
погляд -
погляд
отой я впізнала...

Маленька порошинка
поміж двох великих пазурів
любилася із цілим світлом.
Все просто та не просто,
все гарно та немає вроди.
Все, що я забуду, і все,
що не згадаю- це різні речі.
І вони різні дві із двох боків,
сидять, засвітлюють за мною
ореол перфектності,
і я сміюся поміж ними.
Намагаюсь трохи рухать простір,
а рухаю лише зображення.
Я виглядаю в фас і в профіль,
а виявилося в заперті сиджу.
Отак воно - просте не просто.

Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче прóливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Щó проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
Вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.

Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.

Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.

В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.

Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.

Я теж мав кишенькових богів
Кишенькові молитви я на ніч читав
Витягав я за вуха маленькі слова
Для маленьких людей і великих богів
Відкривав у кишені маленьку віру
Відривав і випускав на лезо,
Насолодившись видом крові...
А з циліндра вилізе кролик
Він -- невинний і вже мертвий
Мені страшно -- він невинний..
Але мертвий, бо в кишені...

Вона обвиває руками тіло,
Голосом Німфа вливає печаль
Скоро розлуку ділитиму з болем
Все навпіл, все навпіл, мене оповила...

Вона просить притулку,
Вона просить одежі,
Вона просить шматочок живого,
Прокляття на Німфі приносить некроз...

Вхопила шматочок незнаний, закрила..
просила віддати світло і тінь
просила накрити очі хустиною..
а я проклинав, проклинав себе
бо залишився дитиною..

вона просила віддати
найкраще і змінити ім'я
просила слів, щоб обняти
паутиною душу...

Вона просить притулку,
Німфа -- невідома рослина
Проходить крізь очі
і палить зіниці.