Жодне слово не буде повним.
Жоден дотик не буде достатнім.
Я, можливо, занадто пізня,
Ти, можливо, занадто ранній.

Хто вгадає із часом й місцем?
Та чи є саме та хвилини?
Ти для мене сім’я й родина.
Ти мій друг коханий, дитина

Я не знаю ні правди, ні віри
І не вірю у жодні причини.
Але щось нас усе ж сполучило
Щось звело нас докупи, в міру…

Я тримаю тебе за руку,
Я шепочу тобі «Назавжди…»
І нехай нам пророчать розлуку!
Буде мить - і це буде щастя!

Чи я чекала на тебе?
Говорила з байдужим небом,
а воно все вітром шумить :
«Забудь, не треба, не треба…»
І мій демон казав вороже:
«Моя люба, це так не схоже
на кохання таємне, вічне.
Кинь це, вирви! Так буде ліпше!»
Ну а я опиралась тихо,
склала в купу усе розбите,
поховала в могилі світла.
Я минула тебе, як століття.
Потім щось знов верне до болю,
я всміхнуся, а демон з горя
заридає дощем осіннім.
«Все мине - заспокою, - в липні.»
Тільки серце тремтить раптом,
відчуваю себе птахом,
що зрікається неба і волі
у руках сильних, теплих, добрих.
Кличе птаха сонце і вітер,
Долинають мелодії квітів,
А він томно прижмурив очі
І шепоче „Не хочу не хочу”

вона ховає заплаканість очей
у темряві великих окулярів
ніяк самотність не втече
на всіх не вистачає лаврів
вона звикла до об'єктивів погляду
але більше до цигарок та кави
мліє збуджена від танення льоду
і відтворення у ліжку подій вистави
вона цілує лише героїв
але найкраще божевільну грає
смакує ніби міцні напої
коли говорить про вічність раю
присутньо-ревнивий на репетиції
шукав фальші у її грі
ніби втішав птаха у в`язниці
що не існуе неба взагалі
лунає постріл на сцені кров
але справжня як мої почуття
по обличчю дощ пройшов
не знімаючи взуття
останне побачення на цвинтарі
відчуття незвичне
зустріти у нічному траурі
її омріяну вічність

Дід знову поливає спориші,
До губ, немов до шланги, палець тулить.
Трава і пам’ять сохнуть без дощів,
Гуде насос, і голова, як вулик.

Садила жінка... скільки ж літ тому?
Розсадою, неначе помідори.
Несла із річки повну пелену,
Ховалася: перед бабами сором.

І дід бурчить, щосили докуча,
Що двір розрила на якогось ката...
І мріялось: прибігло онуча,
Вмочає в зелень босі ноженята.

А може інше, чи тепер збагнеш,
Які молитви в землю засівала...
- Ти б краще свиням рвала, се ж,
Ти правий діду, се ж бо кусень сала.

Чи богу насміх, тільки щовесни,
Тебе і спориші морози били,
Ти йшла мостить калинові мости*
І вперто ткала споришевий килим.

А дід бубнить під носа й до сих пір,
Ціну пізнавши істинам дешевим:
- Онука приведе правнучку в двір,
Тож погуцикай на колінах... споришевих.


Калиновий міст – перехід у
потойбічний світ у
давньоукраїнській міфології.

Добрий ранок, добрий ранок!
Добрий сонячний світанок,
В добрий день переросте,
Добрих приведе гостей.

Коли втома схилить плечі,
Нас зустріне добрий вечір.
Добрий сон і добра нічка
Заколишуть сонні вічка.

Завтра знову добрий ранок
Погукає нас на ґанок,
Бо спішать робити всюди
Добрі справи добрі люди.

В магазин прийшов жираф
Щоб купити теплий шарф.
Переміряв чималенько -
Всі шарфи коротенькі.
Є великі, є маленькі
Є широкі, є вузенькі,
Є блискучі, наче змії,
Та нема на довгу шию.
І, нарешті, в продавщиці
Він купив дві гострі спиці.
І тепер собі жираф
Дома в’яже довгий шарф.

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик –слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

Які ви схожі, діти яничар,
Слізьми чи пустощами
На мою кровинку.
Втираю носики
І ненависті жар
Підступно гаситься
Інстинктом жінки.

Дивлюся в очі ваші,
Яничарики,
І душу вивертаю
Аж до спіднього.
Прапам’ять вашу,
Мов сухарики,
Розмочую любов’ю
Слова рідного.

Стареньку пісню
Про коточка,
Неначе щеплення
Від вірусу,
Виспівують ось голосочки
Які, нажаль,
Так скоро виростуть.

Ось ви до мене біжите -
Врожай майбутній України.
І мріється, що проросте,
Зерно, посіяне в дитині.

У мене маленька зіщулена душа,
Як кулачок немовляти,
Як загублений Попелюшкою черевичок,
Що кришталево віддзеркалює
Самотність у ніч...
Колись давно, піввічності тому,
піввідчаю тому
Її образив чоловік;
Власне, ще й не чоловік,
А хлопчисько з дитячими вустами,
З павучком на летючій павутинці
Замість серця.
Тяглася до нього,
І силою цього тяжіння
Мала бути знищена,
Але тільки скрикнула,
Обірвалася зойком.
Як киця кошеня, носила біль свій,
Ховала там, де очі не бачать,
Де вуха не чують,
Де зорі не світять...
Хто тягне руку – не зачепить,
Хто знайде – не впізнає,
Хто бачить – не розгледить...
У мене маленька зіщулена душа –
Сніжинка на рукавиці,
Листочок на вітрі,
Посмішка крізь сльози.

Боляче!
Боляче!
Боляче!
Ти, мов удар попід дих.
Я видихаю поночі
Тебе із думок своїх.

Вдих –видих
Вдих ...
Як же ти
Під серцем запікся люто!
Лихо моє! Як зважитись,
Хочу, й боюся зітхнути.

Витужу,
Викровлю,
Виболю,
Завтра, як завше, о восьмій,
Спіткнуся об чортову вибоїну
Очей твоїх сонценосних.

Ішла степом смертонька,
Ніжки босії.
Несла долі дві
На коромислі.
Поспішала ластівкою
Чорнокрилою,
Припадала до сердець
Грудьми білими.
Ой дівчино, брови-лезо,
Очі-криця,
Із відерця свого
Дай напиться.
Дзвенить-співа шабелька
Сталь свячена,
Скажи звідки жде
Наречена.
Як сам знаєш соколе,
Вибирай,
Бачиш: хлюпа бідонька
Через край.
Поколола ніженьки
По стерні,
Донесла я щастячка
Десь на дні.
А мені не звикати
Біду бідувати.
Чекай, скоро приведу
Я сватів до хати.
Дай могилу за дружину,
За дітей – волошки,
Не скупися, наливай
Пригорщу ще й трошки!
Роздавала-набирала –
Коромисло гнеться,
По босому сліду -
Гайвороння в’ється.
Брела степом смертонька,
По полові,
У відерцях, аж по вінця, –
Крові...

Як хочеться віддать себе
Кожному чоловікові – хорошому.
Як хочеться хлюпнуть себе
Хоч крапельку – у душу вам.

Ви не дивіться так –
Я зовсім не розпусниця.
Та й вам, напевно, хочеться
Узять мене – у серденько.

І там яка різниця вже –
На ніч, а чи на вічність.
Моє тепло не вичахне:
І через смерть зігріє вас.

Гей, підставляйте пригощі,
Я – водограю ніжності.
Бризкаюся в обличчя
Бісиками очей.

Очі мої невичерпні,
Серце моє нероздане,
Тіло моє невипите
Юністю вас пече.

Погляд-об-погляд – розіскриться,
Білий димок – услід.
Скільки вас (сотні? тисячі?)
Десь на самому денці
Мене понесуть у світ.

Сумненькій Оленці

Впаде додолу зі стіни люстерко,
Я подивлюсь у нього,та на мить,
Згадаю, як болить нестерпно
Коли нема для кого більше жить...

Я посміхнусь, бо знаю - є не світі,
Людина, що на вигляд наче сталь!
...та очі її смутком вкриті,
Проте, не викликають вони жаль.

Вона приносить радість нам, а вдома
тихенько плаче у ночі,
Я знаю - є на серці в неї втома
Та серце баче це, не очі.

Вона сумна... та не на віки!
Вона міцна... та не для нього!
Настане день, й кохання ріки
Розвіять сум, печаль і втому.

Не говори, что знаещь все на свете,
Когда-нибуть, столкнувшись с пустотой,
Ты вдруг заметишь - Солнце все же светит,
Хоть и забытое-давным давно тобой.

Ты шел по миру гордо улыбаясь,
Столкнувшись же с изменой на пути,
не думал, что такую боль познаешь...
И сможешь дальше все-таки идти.

Но кто ты без того, кто впереди ступает?
Кто заслонит тебя своей спиной,
Кто жизни не жалея станет рядом,
Вступив в последний - смертный бой.

Но кто ты без того, кто позабыв про гордость
Попросит на коленях за твою судьбу?
Ты не узнаешь с стороны той подлость,
Ведь за тебя он прыгнет в пустоту...

Ты назовешь его не другом и не братом!
Он будет дополнением тебя.
Как две реки становятся потоком
И вместе к морю катятся журчя.

И как деревья корнями сплетаясь,
Основывают новый, сильный лес.
Так ты в очередной поход пускаясь,
зать будешь - рядом дружний мечь.

Спина к спине в бою, плечо к плечу в походе.
Не нужно говорить про дружбу! -
в разговорах ее нет!
И как сказания хранящиеся в народе
О ВАС веками песни будут петь...

Ангели падають першими
Ламаючи крила падають
І нехай усе буде звершено
Про що пророки згадують

І нехай все буде зроблено
Що написано на небесах
І не вкрадеться в душу страх
Коли закриють очі стомлено

І зламаних крил помахи
Народжують хаос в гармонії
І сльози і їхні промахи
Побачим як на долоні ми

І висохнуть залишки крил
І стануть на спині горбами
І не буде вже більше сил
Щоб вберегти любов між нами

А хаос народить знову
Порядок сповнений сили
І сурм підкоряючись зову
Розправляться ангельські крила...

Fareweel to a' our Scottish fame,
Fareweel our ancient glory;
Fareweel ev'n to the Scottish name,
Sae fam'd in martial story.
Now Sark rins over Solway sands,
An' Tweed rins to the ocean,
To mark where England's province stands-
Such a parcel of rogues in a nation!

What force or guile could not subdue,
Thro' many warlike ages,
Is wrought now by a coward few,
For hireling traitor's wages.
The English stell we could disdain,
Secure in valour's station;
But English gold has been our bane-
Such a parcel of rogues in a nation!

O would, or I had seen the day
That Treason thus could sell us,
My auld grey head had lien in clay,
Wi' Bruce and loyal Wallace!
But pith and power, till my last hour,
I'll mak this declaration;
We're bought and sold for English gold-
Such a parcel of rogues in a nation!

− Олесику, дощик! Іди-но до хати!
Даремно, матусю, Олесика звати.
На грядку побіг він, узяв парасольку
І дивиться, як проростає квасолька:
Долоньками вгору, на дощик, на мжичку,
Росте-поспішає напитись водички.

Очі глибокі, пронизливий погляд,
Рюкзак лиш на плечах і воля в думках.
Та бачать і знають усі хто є поряд:
За спиною - крила, та сльози в очах.

А сльози від того, що морок навколо
І є, ніби, крила, і хочеш літать.
Але не злетиш вже у небо ніколи,
Ніколи тобі щасливіше не стать.

І розумієш, що ніби в капкані,
Що ніби проспав щось важливе в житті.
Емоції в смайлах, життя на екрані...
Машини і схеми, на шиї дроти.

Але, чомусь, віриш у краще майбутнє,
Минуле порівнюєш з тим, що вже є,
Хоча, за вікном і повітря відсутнє
Лиш смок замість нього в легенях гниє.

Як люди не бачать і гадки не маєш
Увесь так незграбно прикритий обман.
"Усе ж очевидно! Ти також це знаєш!"
Та твій співрозмовник лиш сірий туман.

Ні, ти не здасися, хоча б принципово.
До поки існує на світі весна.
Їх зброя - це сила, твоя - тільки слово.
Тобі вистачає, причому сповна.

Улюблене місце в житті це дорога.
І не важливо куди вона мчить.
Життя - боротьба. Ну а смерть? Перемога?
Спитай у вина, що в стакані горить.

Ти птах, що не може співати у клітці,
Ти фенікс, палаючий жаром сердець.
Улюбленець долі, вигнанець суспільства.
Початок знайдеш лиш зустрівши кінець.

Ослепла… Оступилась…
К чему к тебе стремилась?
В одежде из презрения,
Мечтам повиновения.
И место для обиды
Давно уже размыто,
Но только там по мыслям
Сто человек убито…
И что же? На мгновение
Я только и спасаюсь –
Всю жизнь к тебе стремилась,
Теперь же опасаюсь…

Пробач мені - я не такий, як всі:
Десь ненормальний, в чомусь дуже дивний.
Чомусь літаю досі увісні
І часто по дитячому наївний.

Пробач, що я не кам"яна стіна,
Тобі за мною нíяк і сховатись.
Й немало треба випити вина,
Щоб в почуттях своїх тобі зізнатись.

А ти царівна - і блакитна кров
Відбилась на обличчі і в поставі.
Украдені у ночі кілька строф
Напевно не потрібні гордій паві.

А більшого не маю... - Весь мій скарб
На клаптиках паперу у чорнилі
Немає навіть кольорових фарб -
Вірші чомусь виходять чорнобілі.

Пробач мені, але це все - тобі:
Душа і серце, мрії і зізнання...
Можливо знайдеш що корисне, а на дні
Маленький вузлик - то моє кохання.

Нас мрії до зірок весь час ведуть,
А перешкоди швидше загартують,
Великі справи з нами не помруть –
Вони, віками пам’яті мандрують.

Повага розцвітає із турбот,
Багатством справжню шану не купити,
А влада над мільйонами банкнот
Примусити не зможе полюбити.

Гріхів важких не змиє каяття,
Ганебні вчинки пам’ять не стирає,
І королів за справи називає
Зневажливо чи з шаною життя.

Куди ти йдеш? подумай – ще є час,
Життя земне даєтся тільки раз.

Вона бездоганна своїм полірованим тілом
Перша в заїзді – мадонна вуличних драгерів
Твоя кохана пахне ваніллю-вінілом
І тримає дорогу з точністю профі-снайперів

Твоя кохана виспівує альтом арію
Поки ти возиш дівчаток в дешеві готелі
Вона не влаштує ніколи скандал-аварію
Знайшовши чужі чохли у твоїй постелі
Від нової моделі…
Мадонни дуже покірно старіють…

У борделі біля дороги – три в одному:
Душ в туалеті “for loving” –
Старому й малому…
Є багато бажаючих зняти з тобою втому
В літнє турне
Не бентеж цим абсурдом мене…

А у нас не буде будиночку
Не цвістимуть для нас ромашки
І не наші діти на гойдалці
Колихатимуть наше щастя
І над нами не буде неба
Лиш окремі і різні клапті
Хмари стануть на шмаття схожі
Які шваброю змиють асфальти
І нічого. зовсім не буде
У світі для нас із тобою
А з будиночка тільки - буда
Як музей для віршів і болю

Ностальгічна мелодія вітру,
Манить у незримую даль.
Тісно закутавшись в смуту,
Лечу до країни Печаль.

В тому солоному місці
Росте лиш каміння невдач.
Я карбую на новій помилці
Вже обридле слово пробач.

А в серці чекає бажання,
Відчути святість дощу,
Що змиє гріховне каміння.
Прости мені Боже! Прошу.

Наповнення гарячим повітрям,
Груди, розпирає жаром
Любов котиться Світом
Водночас, і благо, і кара...
І котиться хвиля безлика
Кого роздавить, кого підійме
Від стогону і до крику
Від життя, до смерті обіймів...
А все лиш одна причина -
Биття сердець співзвуччя,
У неї нема личини
А сутність одна - горюча..
І котиться, котиться далі
Сердець перемелює стукіт
Вона без пощади, і жалю
По нас, не заламує руки...
Вона відкриває нам серце
Для неї немає засовів
І котиться, котиться вперто
Потік розганяючи крові...

Пустота, народження тиші
Передчуття подиху вітру,
Жести кохання залишу
І сльози відлуння витру,
Ввійду у Твої покої
Шурхоту сліду не чуєш
Але захоплена грою
В серці мене заночуєш...
Лишиш ті мрії у світлі,
Бажання теплом оповиєш,
Ніжне тремтіння повітря
У моїх зіницях відкриєш...

Я відчуваю як манить Невідомість
Здригаючись в тваринному бажанні,
Як проникають у мою свідомість
Її шепіт і хтиві зітхання.

І не в силі пручатись спокусі
Я одягаю дорожнє убрання
І я вгадую в своєму русі
Рух ягнят, що ідуть на заклання.

І я йду і не знаю що буде,
На шляху що згубився в тумані,
Тільки серце вистукує в грудях
Наші з Нею п'янкі сподівання.

Вічність нас обвінчає назавжди
І оргазм, це те саме що вмерти
Я не знаю інакшої правди
І не бачу інакшої жертви.

І це буде моя наречена
І це буде найбільшим коханням
Тільки в серці, залізом печеним
Плач ягнят, що ідуть на заклання...

Є на світі така нісенітниця --
Серце рветься, та держить обітниця...
І не в силі ніхто збагнути,
Як же можна цього позбутись...

Ти говори зі мною, говори...
Душа так просить голосу сьогодні...
І тихим словом біль мій розжени --
Не хочу більше відчувать самотність...

Життя - як море,
А море - доля:
То вітер, бурі, повний штиль...

А я у ньому
(Божа воля!)
Знайшла і щастя, й сумнів, біль.

Пірну в глибини
І перлину
Дістану радості зо дна,

А серце стогне,
Просить, молить:
-Скажи, навіщо ти одна?..

Чому ти плачеш?
Чому смієшся?
Чому сумуєш в темну ніч?

Кого кохаєш?
Кого чекаєш?
І чи в любові лише річ?

Навіщо жити?
Кому служити
Бажаєш ти в своїм путі?

А чи не краще
Приспати душу,
Не залишать її в огні?

...Життя ж як море...
А море -- доля...
Тобі потрібен вічний штиль???

Синку рідненький,
Пташко маленька,
Спи мій дзвінок золотий.
Стелиться долі
Доріжка гладенька -
Щастя дивись не розбий.

Я твою доленьку
Випру до блиску
І заквітчаю твій путь,
Лиш не забудь
Свого роду колиску
І хто ти є не забудь.

Мов кобзарі
Мої думи блукають...
Серденько тоскно щемить...
Ти пам`ятай,
Що нас біди вартують,
Не забувай ні на мить.

А як недоля
Ввійде в твою душу,
Серце затопить твоє -
Я колисковою
Тя заколишу,
Глянь лиш в віконце моє.

Знов, як в дитинстві,
Підніму я горе
І розіб`ю на друзки!..,
І ми з тобою
Звернемо гори -
Хай розлетяться тріски!...

Дай тобі Боже
Ніколи не знати
Зради, недолі, біди...
Щастя солодке,
А горе жорстоке
Я заколишу... й ти спи...

Спи, мій синочку,
Спи, мій маленький -
Горе добра хай не вб`є...
Ти - моя доля,
Ти - моє щастя --
Все, що у мене лиш є!!!

Шалений лет безумних літ...
Зима вже вкрила твої скроні.
І юності бездумний цвіт
Обсипавсь на твої долоні.

Ти на порозі небуття
Згадаєш помилки колишні,
І мерехтливе забуття
Тебе, мов немовля, вколише...

Как больно ранят злые языки,
Тяжёл заброшенный на душу камень...
О, Господи!, ну за какие же грехи
Людей сжигает наговоров пламень???

Кто позавидовал надежде, что на сердце
Оставила едва заметный отблеск?
Да тот, чья совесть -- сахар с перцем:
Облить другого грязью -- вот ведь доблесть...

И, наслаждаясь слов позорный властью,
Они злорадствуют, болея злобой,
Не думая о том, что их же счастье
От грязных слов, увы, удет к другому...

Those evening bells! Those evening bells!
How many a tale their music tells.
Of youth and home, and that sweet time,
When last I heard their soothing chime.

Those joyous hours are passed away,
And many a heart, that then was gay.
Within the tomb now darkly dwells
And hears no more those evening bells.

And so it will be then when I am gone,
Than tuneful peal will still ring on.
While other bards shall walk these dells
And sing your praise, sweet evening bells.

О, дзвони! Дзвони вечорові,
Багото можете сказать.
Про молодість і рідний дім,
Востаннє чув я вас тоді.

Вже радісні минули дні,
Коли серця були щасливі,
що зараз у землі лежать,
І вас не чують у могилі.

І буде так, як я піду,
Дзвенітимете не мені.
А іншим, бардам на землі,
О, вечорові ви мої.

Ти мусиш жити в місті гетсиманій,
у місті-інкубаторі іуд,
де триголові риби у лимані
священу кров Твою ковтками п’ють,
де стан шмагають виноградні лози,
де продають усе й усіх без меж.
А Ти крокуєш по вузькій дорозі,
по зорях у калюжах Ти ідеш.
Твоя хода не знає втоми й спину,
щоб зерна сипати в ґрунти віків…

Ти в Гетсиманському саду Єдиний,
хто не продасть за тридцять мідяків.

Останні слова, ніби постріл у скроню, -
Вмирати треба без мук.
Лиш кров зігріває холодні долоні,
Немає тепла твоїх рук.

Немає нічого... І куля пішла
Навиліт... Лишé тільки очі
Шукали ще світла, шукали тепла
В безмежжі зимової ночі.

Навколо пустеля, сріблясті сніги, -
Тут можна жити по смерті.
Дарма, що позаду криваві сліди
Ще віхолою не стерті.

Тут місця достатньо для всіх, хто кохав
По справжньому і до скону...
От тільки навіщо з собою ти взяв
Кохання свого ікону?

замість спалаху світла - спалахи болю
на вустах замерзають усі слова
я збираю докупи останню волю -
перевести подих
тайм-аут
сама

холодне шкло під гарячим подихом
освітлене коло навкруг ліхтаря
від запальнички блакитне полум'я
трясе лихоманка
мікстур,
лікаря

годинник відлічує довгі хвилини
зростає із ними між нами прірва
а пам'ять робить собі світлини
вітаю, Музо
знайомся -
Ліра

Усе минає... Тільки пляма тиші
Не змита ні слізьми, ані дощем...
Ти слухаєш, як напівсвійські миші
Гризуть Платона й гемблюють борщем.
А на душі важка примара кроку
У інший світ, де між добром і злом
Спливають дні розхристаного року
І колядує рекет під вікном...

Ви не вірите у казку?
Що ж зумовило цей спокій
ваших душ?...Впізнати важко
в них політ дитячих кроків.

Де ж ця ваша небайдужість
до розквітлої ромашки?
Де співзвучність ритмів серця
до дзвінкого співу пташки?

Загубили ніжність й щирість,
проросла в вас недовіра...
Ви вважаєте за зрілість
вашу посмішку нещиру?

Де ж залишили ви ласку?
В ній плекали свою мрію.
Ви не вірите у казку?
... Я й сама уже не вірю.

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Я дарую тобі Сонце...Ти не хочеш? Що ж не треба....
Я дарую тобі Місяць... Також мало? Залиши...
Хочеш, я знайду для тебе найсвітліший край у неба,
Або зорі назбираю із ранкової роси?

Ні, не хочеш... Я не знаю...
Хоча ні, ти лиш скажи ...
Море, світло, квіти в гаї,
Все віддам лиш покажи.

А, ти хочеш моє серце...
Вибач, та воно моє.
Не віддам його нікому,
я люблю як воно б»є...

Що, ти хочеш мої сльози?
Сльози, також ,лиш мої.
Я втираю їх у коси,
Як співають солов»ї.

Ну, тоді візьмеш ти долю?
Та залиш її, тяжка!!!
Нащо тобі стільки болю..
Й за спиною два мішка??

Що віддам я? ... Вибач, любий!!! Не віддам тобі себе...
Ну, чому не хочеш Сонця? подивись як воно ллє....
Ні, не візьмеш? Ще раз вибач. Обіцяла... не змогла...
Вибач, що своє кохання у душі не зберегла...

Мої мрії виростали у світанковій росі.
Щирих друзів вибирала, що кохались у красі.
На узліссі зустрічали ранні промені весни,
а ночами мені снились кольорові чудні сни.

Відлітають в сивий вирій милі серцю журавлі,
туга в погляді прощальнім - поклонилися землі.
На покоси впала осінь, пов'язалась у снопи...
По стерні б пробігтись босій - закохатися в степи.

Опадала білим цвітом черешневих мрій весна,
домлівав у спілім літі смак нектарного вина...
Смакувала до схід-сонця, аж проснулись солов'ї...
У ранкових росах мились мрії втомлені мої.

Дзвiнко щебiт пташок лунає,
Срiбне марево над рiкою...
Небо синє й таке безкрає,
Виграває трава росою.

Вiтер вербам сплiтає коси...
Запах сiна й терпкої м'яти
Спокiй в серце менi приносить.
Хоче пiсню душа спiвати.

А навколо вирують квiти,
I бринить на водi серпанок.
Стежка золотом в берег вшита,
Я за щастям іду у ранок.

Люблю класику зашторених вікон
крізь яку не видно
як за вікнами
бігають туди-сюди
моральні болячки
кожна кудись поспішає
і не дає шансів
зафіксувати себе в пам’яті
ці маленькі лейкоцити
в крові країни
заповнюють міста у пошуках жертв
заглядають у вікна сердець
виглядають мене
А зі мною все
гаразд
вимикаю світло
і не торкаючись темряви
ховаюся від цього світу
за класикою зашторених вікон
скляної душі

Про недолю твою забудуть,
Поспівавши пісень сумних,
Хтось жахнеться, а хтось засудить –
Непричетні, що взяти з них?

Ta в просвіти морозних щілин
Заповзе і пектиме пил...
І недоля твоя заквилить
Понад морем на парі крил.

Горбок зацвів. Тут сонячно і тихо…
Цвіте медунка і гудять джмелі.
Сидів би так, на повні груди дихав,
Цілющі соки пив би із землі

І згадував ті неймовірні очі,
Котрі так часто бачу уві сні,
І світло, що із них у світ хлюпоче,
Народжуючи радісні пісні.

"Душі моєї тихий ніжний біль" -
Я так тебе назвав собі самому.
І не дізнатися ніколи і нікому,
Що ми з тобою їли... Цукор, сіль?

Вже не бувати кращому з весіль
І нікому те плаття одягати.
А так хотілось палко цілувати
І відчувати від кохання хміль.

Лишилась лиш ображена постíль,
Що змерзла так теплá й не дочекавшись,
(Із ліжком мов закохана обнявшись)
Дивилась знову фільм про заметіль.

А серце мов занурили в купíль
У сніг холодний - хай тепер там б*ється! -
Та більше мабуть вже не озоветься...
Залишив мою душу ніжний біль.

Я услышу шаги твои по коридору.
Быстро вытру слезу и закрою глаза.
Ты тихонько зайдешь, мимолетом посмотришь.
Ничего; просто думай, что я сладко сплю...

Такі прозорі видались ночі...
Дозрілі зорі падають в ночви...
Щоб на світанку липневий вітер
Їх теплі грані нечутно витер...