Cerāsus hortus apud casam
Supra scarabei sonant,
Ex agris vadunt aratōres,
Et canunt vadentes puellae,
Cenāre matres expectant.

Familia ad casam cenat
Et lucet stella vespertīna,
Vespernam filia portat.
At mater optat educare,
Eheu! Luscinia non dat.

Posuit mater apud casam
Parvŭlos libĕros suos,
Dormīvit ipsa apud hos.
Silentia. Tantum puellae
Atque luscinia non dat.

Ut moriar, sepelite
In sepulcro alta
Inter latam planitiem
In patria cara.

Ubi campos, agros latos,
Borysthenem montes
Mi visum sit, auditum sit,
Ut obstrepit flumen.

Ex Ukrainia cum feret
In serenum mare
Hostis sanguinem... tandemque
Et flumen, et montes

Hos relinquam, avolabo
Usque ad ipsum deum
Celebrare... ante istud
Nescio iam deum.

Sepelite et scandite
Jugo liberate
Et sanguine hostis malo
Vitam irrigate.

In familia me magna
Libera et nova
Memorate et monete
Verbo grato, bono.

До слави! І до смерті! Бігти!
До Тебе довгий марш-кидок.
А що, вояче, жить не зміг ти?
То складом полишай рядок.

Снять на узбіччях галактичних
Уламки тіл небесних й душ.
І на руїнах снів античних
В щити ще грає зброя туш.

І топчем листя не навмисно.
Ти топчеш легіон у сніг.
І Твій поділ за небо висне.
Тебе дістатися не зміг.

Бог Буг Біг.

І переповнена душа словами
Призннями, обіймами, сльозами.
Коханням, і теплом, і болем,
Чарівним небом і безмежним полем
Й здається радістю вже що болить...
І щастям невимовним що терпить...
Кому потрібно це???
Мовчить...

Місяця промінь крейдЯними вистеляє стежками
Волося наплітає дивними мережками.
І теплим сумом огортає плечі
І думка повертається із забуття, із втечі...
Ця миготлива стежка завела в знайомий сад
Ще літо тут, десь заблудився листопад.
Трава давним-давно не кошена
Сорочка по коліна вже орошена.
Несподівалась тут напевно опинитись
Ніби на зустріч я запрошена
З своім минулим, зі всіма що жили.
Я чую пісню тиху і далеку
І Тато вже води налили.
Бабуся посміхається, так рідно і знайомо.
Я млію від тепла мойого дому...
І пахнуть свіжі паляниці.
Та я не йду до всіх...
Лише стою коло криниці.
І огортає спокоєм і болем
Що десь на світі це чудове місце є
Де назавжди залишилось життя моє...
Колись повернусь в трави ці орошені
І в дім ввійду до пам’яті запрошена...
Та в цей передранковий час
У дім теперішній свій повертаюсь.
І з тугою у серці прокидаюсь.

Я знову в гойдалці гойдаюсь
Твого почуття.
І не боюсь і не лякаюсь.
Любов чи ні, розмова чи звичайна.
Від щастя завмираю як з Тобою зустрічаюсь.
І Ти це знаєш, й знаю я.
Знову на гойдалці гойдаюсь.
І вкотре падати не хочеться.
Але заплющую вже очі і лечу...
Чи вниз, чи вверх - не знаю...
І не дбаю.

Ганьба тобі, володарю-Амуре!
Ти виріс вже і трохи постарів:
Твій погляд втомлений, лице похмуре,
Зійшовся сум у зморшці поміж брів.

Не добачаєш ти на праве око
(Чи на обидва – хто його там зна?)
Стріляти в нетрі важко – ти ж високо,
сучасний світ для тебе – новизна.

Позич у мере пильні окуляри
І подивись журнали чи ТV.
Ти бачиш? Там сучасні пари.
Натягуй лук. Всміхайся тятиві

І поціляй в серця – малі й великі,
в розтоплені оманами тіла.
Вони що день, то більше, більше, дикі
І тільки золота твоя стріла

ще зможе подолати їх. Прокинься!
Не спи понурим летаргічним сном.
Вони в пошарпаних сорочках, джинсах.
Їх корабель штормить – усе верх дном!

Вставай, Амуре, як тобі не сором?!
Ти ж від Богів могутніший, чи ба?
Щоб двадцять друге не сказало хором:
“Любов – легенда”, а тобі: “Ганьба!”.

Почути музику чийогось світу
У дотику до потаємних струн.
Мелодію душі почути
Прихованим відбитком рун.
Зіграти на струні і смуток й радість
Розлуку й сміх, любов.
Під музику цю танцювати в зорепаді
І у щоденність повертатись знов.
Почути музику і доторкнутись
Своєї невідомої струни.
Теплом і щастям огорнутись,
Навідатись у кольорові сни...

І (сізіфів труд)

Ми бачили буття каліцтво,
Згортали кров у кровостоках;
Ми віддали свою жорстокість
За стадну самобутність людства.

Ми проростали з партизанів.
Серця, прочавлені крізь ребра,
Штовхали гаубиці в жерло
В війні за «все під небесами»

Сізіфом рвали струни м’язів –
Не злізла шкіра пружна страхом;
Дивились в очі миті страти –
Як залп нас по стіні розмазав.

Мур був дверима в інший світ ...
Й за нього ми з життям боролись?
Щоб честю пискнув бога кролик:
«Буремні, в спокої живіть!»

Пуста блакить очей озерна!
Холодний німб безплідності!
Без крил униз політ простий –
Ми повертаємось на землю!!!

ІІ (слава герострата)

Наша харизма – каліцтво.
Кров – на опалому листі.
Те, що сичить в наших венах –
Чорнило для откровення.

Наша мета не змінилась –
Знайомити з іншим світом;
Змієм пригрілась знань сила:
Змінилось освітлення світло!

Нам не потрібно держави,
Індивіда індичий статус ...
Там де честь, гордість лежали -
Горить героїзм Герострата!

Доля у нас приречена:
Наркомана, шльондри, бомжа.
Ми – еталон заперечення;
Нам не потрібно держав!

Ми – кулеметні набої!
Нащо тим велич крила,
Завжди хто створював попіл,
Слава про кого згнила?


Знайте: ми спалимо ваші храми!
Переріжемо ваших чад!
За рубці, що лишив нам рій ратиць,
Коли впали, вернувшись назад..

Такий прекрасний мелодійний спів
Із уст природи -
То шепіт ночі,танець зір.
Десь там у глибині просторів
Танцюють ельфи поміж гір.
Десь там,де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Танцюють танець світлу,
Що їм дарує ніч.
Танок весняний - то сльозинка,
Що падає при посмішці із вік,
Ранкової роси краплинка,
Надія,віра,новий лік...
І нове числення буття,
Фантазія і творчий вир,
Що нам дають нове життя.
А танець літній - спілий плід,
Червоне яблуко і жовта груша
І квітів пахощі медовії із луга
І запах солі у морській лагуні,
Троянди пристрасть яра,невмируща.
А восени – танок печальний
Усе летить кудись в край дальний
І капають сльозинки із лиця,
Ніхто не скаже жодного слівця –
Танцюють ельфи
В музику осіннього життя –
Під шелест падолисту,
Під шурхіт крил на сірім тлі,
І дощ вже капає ліниво
На їх червоні мантії.
Зимою там,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Життя немає і в помині,
Там вмерли всі...
Але лише для світу цього.
Насправді ж
На сріблястім кораблі,
Танцюючи танок зимовий,
Всі відплили в іні світи.
І там в гірській долині,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Там буде знов танок весняний,
І літній,і осінній буде спів.
А взимку знов на зрібнім кораблі
Всі відпливуть в іні краї...
А наш світ,
Як вже пройде зима і буде знов весна,
На тім сріблястім кораблі
Прибудуть знову ельфи чарівні
У на початок все піде з кінця,
Бо це Закон Життя.

А він казав:”Шкодую”...
Я думала-блефує,
Чинить самооман.
Я думела,терпець урветься,
Все ще уляжеться,зійдеться,
Колись для мене щастям обернеться.

Я помилялась...
Я тільки марно сподівалась
Увесь цей час.
А його думка не змінилась,
Хоча й зірки в очах іскрились,
Та плакала душа ... і шкодувала...

О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.

Солодкий гомін осені,
Солодкий шурхіт листя,
Примарне сяйво вдалині,
Примарою туман стелиться.

І теплим вітром у обличчя
Цілує осінь від душі,
Відкриє серцю нову книжку
Під назвою „Щасливі дні”.

І знову стане так затишно
І сяйво вже не вдалині,
Як прочитаєш ти осінню книжку,
Відкриєш рай для себе на землі.

Приспів: Тепла праосінь в нашім житті,
Тепла праосінь дала мені тебе,
Навчила мене щиро любити.

Промінчик сонця впав на кружева,
Але не усміхнулися уста,
У оці народилася сльозинка,
А потім друга, третя...Ще хвилинка,
І капають гіркі краплини із лиця...

Сльоза змішалась із душею сонця
У танці радості й журби
І ніжним вітром крізь віконце
Прилинув аромат весни.
Але не втішив. Навпаки...

Пожовкле листя падає додолу,
А вітер грає з ним,як мати із малим дитям,
А сонце світить лагідно і ніжно
І,водночас,так по-осінньому невірно...

Коли могла б я в мить таку печальну
І,разом з тим,спокійну і легку
Відлинути із листям цим в край дальній,
Де я знайшла б лиш Світло і Красу...

І,сидячи під деревом із книгою
У парку чи саду,
І потопаючи у морі золотого -
Для світу цього мертвого вже листя,
Зливаючись з природою,що помирає,
Душа повільно тьмяне і згасає...

Любов-таке ж світло, як сонце, як місяць
Любов освітлює буття,
Любов розпалює надію,
Що не згасає все життя.

Любов приходить із просторів,
З далеких космічних країв,
Вона блукала в них цілу Вічність,
Але осіла в серці моїм...

Любові я віддала спокій,
По-справжньому відчула біль,
Я втратила усе, ... окрім любові
І невмирущої жменьки надій...

Але пройшли роки і вогник згас,
Пропали вже кудись бліді надії,
Десь вдалині душі лиш спомин ще жевріє
Про ті часи, що поєднали нас.

Та спомин той вже не печальний,
Він світлий, легкий, ... лиш терпкий,
Він нам нагадує про щастя
І знов веде в країну мрій...

На серці втома...
Неначе я прожила 300 літ,
Неначе в пеклі вже бувала
І бачила весь людський рід.

На серці камінь...
Якби ж я знала,звідки він!
Що топить,совість,затишок вбиває,
Останній спокій на шматочки роздирає.

На серці туга,відчай,смуток,жаль,
І моя віра вже не дивиться у даль,
Збирає розум часточки надії,
Складає їх у щось єдине,ціле,
У ту надію,
Що,як відомо нам,
За руку із душею світ цей покидає,
Останньою вмирає.

Я дивлюсь на червоне плесо в склянці
Я бачу ньому відблиск зір
І сяйво місячне...
І чорний небосхил...
Вдихаю аромат терпкий,
Цей притомно-солодкий запах.
Чекаю півночі...
Ще ні! Ще рано...Ще чекати.
Гортаю сторінки життя...
Уже востаннє...
Так, тепер уже в останній раз!
Я бачу світло у кінці тунелю,
У мене за плечима.
Я йду від нього...
І знов дивлюся в небо,
Стискаю склянку у руці
І подумки прощаюсь з тим,
Кого я покидаю на землі.
Чекаю півночі...
Бам...Бам...Вже час.
Ковток.І ще один.
Бам...Бам...
Бам...Бам...
Вже вороття нема,
В душі найтихіша тишина.
І ще ковток. І знову: Бам...
Прощаюсь з світом цим
І з цим життям. Втікаю з нього.
Бам...Бам...Бам...
Ковток останній. І склянка пуста.
Тіло ще дихає, та мертва вже душа.
Бам...Бам...Пітьма.

* Отрута (лат.)

Уламок неба
В моїх руках,
Зоряний пил
У твоїх очах.
Тінь полум’ям
Малює ніч,
Ми залишилися
Віч-на-віч...
Не скоро ранок,
Тиша німа,
Згорає свічка,
Гусне пітьма.

Місячне сяйво
І шурхіт крил,
Червоні квіти
І небосхил
Залиє кров’ю
Сонця схід,
І моя пристрасть
Не згасне вовік...
Душа палає
Від твого тепла,
Нічка втікає,
Гасне зоря.

В росі ранковій
Втоплю свій біль
І з щирим серцем
Всміхнусь тобі.
Солодкий щем
Зупинить час,
Глибінь очей
Стане всесвітом для нас...
Зійшло вже сонце -
Чарує світ,
І тихий сміх...
Любові ангела політ...

Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.

вже листопад
зима
передбачається звісно
дарма ти сподіваєшся
дарма...
вже білий вельон падає на місто
вже білий сад
слова
неоднозначність вітру
слОва не чути
словА
висять над змістом
вже біль - квадрат
дарма
чекати літа
цей світ - зима
а листопад - початок вітру!

Allan-Alexander Milne

Daffodowndilly

She wore her yellow sun-bonnet,
She wore her greenest gown;
She turned to the south wind
And curtsied up and down.

She turned to the sunlight
And shook her yellow head,
And whispered to her neighbour:
“Winter is dead.”



Олег Бондар

Нарцис

Він бриль із Сонця начепив,
Жилет з зеленим пасом,
Південний вітерець зустрів
Шляхетним реверансом.

До світла тягнеться, авжеж,
Рудому Сонця мало!
– Сусідонько! А, в решті решт,
І ця зима сконала!!

Allan-Alexander Milne

Mirror

Between the woods the afternoon
Is fallen in a golden swoon,
The sun looks down from quiet skies
To where a quiet water lies,
And silent trees stoop down to tress.
And there I saw a white swan make
Another white swan in the lake;
And, breast to breast, both motionless,
They waited for the wind’s caress…
And all the water was at ease.


Олег Бондар

Дзеркало

Опівдні, там де ліс росте,
Упало сяйво золоте
То Сонце тихою ходою
Пройшло над сплячою водою,
Де став із дна ключі студили,
Де верби коси розпустили
Над тихим дзеркалом ставка.
Неначе на короні перли,
Два білих лебеді завмерли
І кожен вітерця чека.

Не вбивай ти в мені,
Сльози радості тиші,
Не порушуй мої,
Тихі погляди лише,
Я залишусь на мить
Перегляну кордони,
І залишу її,
Не мої то закони.

Я залишу без сліз,
Я залишу без слова,
Я залишу тебе,
Й повертатимусь знову,
І я буду втікати,
День за днем промовляти,
Що не варто мені,
Серед тиші блукати.

Це дарма, що зима передбачається,
Ти, звісно, на листопад сподіваєшся
І жадно в краєвид життя впиваєшся,
Мов той моряк, що під воду спускається.

Набиваєш кишені осіннім добром:
Жовтим листям, дощем і останнім теплом.
Хочеш все, що не встиг, - у ці дні долюбити
І скорботу за щастям у небі втопити.

Отож, чергова осінь у минуле відступає,
Листопад в ар'єргарді завершає
Сезон оцінювання літа і весни,
А результати він схова в зимові сни...

З тобою я,мов на краю безодні.
Від почуттів перехопило подих...
У на з тобою є лише сьогодні-
один для одного
ми,як ковток свободи.
нам не судилось,знаю,бути разом,
та кожна мить з тобою - насолода.
так не буває,щоб усе й одразу.
І наше щастя-то лише пригода...

Пішла від мене ти і зникла вдалині,
Лишивши лише спогад за собою.
Тепер привидом самотнім уві сні
Моя любов вінчається з журбою.

Спливають дні, а я іще чекаю.
Сиджу на пристані і чую звуки. Хвилі...
І котиться сльоза як я згадаю
Твій погляд чарівний і руки твої милі.

Сріблиться море в місячній оправі,
Сліди твої я бачу на воді,
А над водою силуети мляві.

І віє вітер берегом широким,
Прилинуть миті щастя молоді
Як згаснуть в пам'яті твої останні кроки!

Читай мене, студенте милий,
Я книжкою Тобі розкриюсь,
Радіючи, що нам на крилах
Несе кохання дивну милість.

Вивчай, психологу мій любий,
Безхитрісну дівочу душу,
А я Твою крізь теплі губи
Всю до краплинки випить мушу.

Дивись, астрóноме мій світлий,
В мої зелені зорі-очі...
Скажи, чи розгадати зміг Ти,
Чого дівча насправді хоче?

1.
Прости мені, мій світлолиций лицар,
Що відпускаю нині в вільний світ.
Ти чуєш, за дверима виє вітер?
Він кличе. Вже пора Тобі... Іди...

Прости. Ти відтепер від мене вільний,
а я від Тебе вільна відтепер...
Я так і не навчилась бути тінню
Тебе...

Ходить тиха примара
Непомітна, як тая трава,
П’є очима із хмари,
Розминає губами слова.

У земній божевільні
Вона мусить пробути одна,
Бо оточена щільно
Передвічним мовчанням вона.

Нещаслива щаслива
У безлюдному натовпі йде...
Чи знайдеться сміливий
Хто любити зможе Тебе?

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не - скін - чен - ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на Спаса,
Їли ложкою пахучий свіжий мед,
Дивувались звукам мідних дзвонів
Та кохали...Час іде вперед.
Час іде
щасливі епізоди -
то як пам'яті безмежної прикраса,
як історія, що завжди поза моди.
Ми святили яблука на Спаса.

Щойно ми прийшли до школи,
А тепер – випускники.
Не зупинити нам ніколи
Плин життєвої ріки.
Ми йдемо все далі й далі,
Пливуть літа за роком рік,
У забуття ідуть печалі,
І мрії, мережені торік…
Чи не пора нам зупинитись,
І оглянутись, і згадать?
Ніщо не встигне повторитись,
А літа твої все швидше мчать.
І коли ріка до моря буде допливати,
А зозуля накує за п’ятдесят,
От тоді ти будеш думати, гадати,
І повернутись схочеться назад.
Та не буде сил вже щось робити,
Тож поки шумить твоя ріка,
Ти подумай, як своє життя прожити,
Щоб біля моря з смутком не згадувать струмка.

«Не ти»

Десь жила вона,
Десь без неї звик
Несподівана
Казка не для всіх!
Він кохав її ніби 100 років
Він кохав її, але зрозумів:
Не для нас тоді зорі падали світлом у пітьмі –
То були не ми!
Не про тебе я часто згадую,
Де цвітуть сади –
То була не ти!
До любові йшли,
На човнах пливли,
Наче літаки
З неба падали…
Там любов без слів
Вечори без днів,
Ні, я не забув,
Але вмить збагнув…
Не судилося,
Розлучилися,
Не пробачили,
Не побачились,
Не зустрілися,
Не зігрілися,
Не здійснилося
І на мить здалось…
Що не нам тоді світлом у пітьмі
Зорі сяяли. То були не ми!
Не про тебе я часом згадую,
Дива не знайти. То була не ти!

Жовті квіти в тебе на столі,
Жовті квіти - поцілунки сонця,
Я дарую усмішки тобі,
Я тобі дарує своє серце.

Моє серце теж таке гаряче,
Як ці квіти, пелюстки-проміння,
Посмішки мої так само ніжні,
Як твій погляд і очей світіння.

Бо я твоє дзеркало, мій любий.

Я не співатиму "Аве Маріє".
Мірко любові селянки не гідний.
Осінь доплакує. Ти вечорієш.
Аве Регінонько! Аве Регіно!

Мармуру білість. Брунатність граніту.
Фундаментальність імперії в слині.
Ще не досліджена мапа ланіти,
Й горний хребет з перевалом на спині.

Давнє вино. Пурпурові одежі.
Ноги лоскоче сімейство котячих.
І близнюками всміхаються вежі,
Що до терактів стійкі і терплячі.

М'яч пролітає голом крізь коліна,
Одою сонця вчергове звернуся:
Слався божественна! Аве Регіно!
...Серце вистукує: Аве Марусю!

Перечитала знову всі твої листи
І спогади заполонили душу…
Такий бував веселий і сумний в них ти
Всі зберегла… Напам'ять їх залишу.

Вогненним словом, ніби справжній бог,
Запалював усі клітинки тіла.
Вертавсь завжди з віддалених доріг –
Тобі назустріч – лиш тобі летіла…

Ті всі листи я бережу, як цінний скарб,
Та й пригортаю до самого серця.
Розлука залишила там глибокий карб
І сліз наплаканих зо два озерця…
07.11.06

На форум виходжу за графіком лекцій,
Студенти оголюють сонячні леза,
Муштрую центурії славитись в герці,
Я сходжу за кафедру, і - аve Ceaser.

В моїй резиденції, у кабінеті
Красуня, дипломниця, ще й поетеса,
Забув, на якій ми зустрілись планеті,
Волосся Твоє вже тремтить - аve Ceaser.

І парком мчимо колісницею сонця,
Лахміття плебейське немов антитеза,
І різномундирі ждуть прапороносця,
Дерева вітають, встають - аve Ceaser.

І тога, і мешти в екзилі гоніння,
Лаврових вінків закінчилась примірка,
Не треба обожнювань і поклоніння,
Зови мене просто - стосонячний Мірко.

Питань немає вже давно,
Старе закінчилось вино,
Скажи нам, друже виночерпій,
Життя безвинне, як воно?

Блукає млосний ситий зір
Поміж запечених сузірь,
І Твій доповнив бестіарій
Столикий стоголосий звір.

Не стрепенеться дичина,
Й Твоїх обіймів дивина,
Налий нам, друже виночерпій,
В серця з нових міхів вина.

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

Один прийде, щоб нам добро зробити,
Щоб кожен дім достатком наділити.

Другий прийде, й скаже те, що й перший
Лиш додавши, що він буде "інший".

Третій, там четвертий, 5-й, 6-й,
Все те саме, й набагато краще.
Ну а нарід наш, паралічем розбитий,
Вкотре за промову їм заплеще.

Гріх тобі серденько спати,
тихий вечір зізнань осені.
Листя співає сонати
так осінньо-сумні.

Гріх тобі серденько спати
твої очі закриті для зір.
Хочеш кохання пізнати?
Тільки в нього повір!

Гріх тобі серденько спати.
Осінь - не лише вмирання пора.
Осені треба чекати!
Осінь дарує дива!
5.11.06р.

Не спитай...
Бо краще не знати,
Та за які уклали "грати",
Не питай...

І очі ніде ховати
Від сонця, від тебе,
Від синього неба,
Очі Пілата.

Я скурвився давно вже як поет...
Мені не вистачає слів і рими,
Бо вечорами зимними
Та злими
Буття не склалося в сонет.

Я скурвився давно вже як поет...
Хоча, можливо, ним не був ніколи,
Зате я був кометою
Навколо
Параду неживих планет.


18. 10. 2006р.

Віфлеєм
сучасної
епохи
Чекає
не Спасителя –
Антихриста.
За нього
навіть
сам
Модерний Ірод.
Зачекайте,
люди,
зовсім
трохи
І цей звір
почне
криваво
мститися…
Ви ж
зустріньте
оплесками
вихід.
Він
украде
срібняки
в Іуди,
Клонів Каїна
запросить
на парад.
Тільки
вже
очищення
не буде,
Не буде
повернення
назад.
Він
так легко
розіпне
людство,
Замість
бути
самому
розіп’ятим.
Я благаю,
не їдьте
з глузду
І наважтесь
нарешті
крикнути.
Він
уже
всміхається з калюжі,
Ним
давно
уже
вагітна твердь.
Він
ще в зародку,
та,
навчений паплюжить,
Свій
малює
кривдами
портрет.
Він
сміється
в атомній зорі.
Може,
це
та сама
знакова
зірка?
Він –
еритроцитами
в крові .
І на ньому
технічна
бірка.
Він
давно
у посмішках
дітей.
Від
його
ін’єкцій
вени
терпнули.
Він
уже
шепоче
з–за дверей.
Він
у кожного
вдома в дзеркалі.

Небо
вичісує
з свого
волосся
Дощі.
Літо
підморгує
враженій
Осені.
Зорі
валізи
складають
Мені
на плечі,
А ми ще
ні разу
не бігали
Босими.
Тисячі
масок
в театрі
Паркових
мрій,
Знято
перуку
з мого
Майже
штучного
серця.
Воно,
ніби злодій,
Сховалось
від темпу
подій.
Я ж
хочу
геть…
Ти
на мене
за це
не сердься.
Нам
від
самотності
Звично
і майже
солодко.
Подумки
в неба
клапоть
Сонця
попросимо.
Дарма,
що на вулиці
Знову
так холодно…
Давай
утечемо
від світу…
Босими.
02. 07. 2004.

За крок
до смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не вміють
Танути
легко
і ніжно,
В свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З мокрих
вій.
І хоче
зимову
буденну
І сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть снігів –
це чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня тих,
що співають
У терні.
Це –
жертовний
символ
Весни,
Де сніги є,
на щастя,
Смертними.
01.07.2004

Ті, хто живуть
після нас,
Знов народять
нас колись
Як дітей.
Юля Міщенко.

Паралельні
світи-сновиди
В переродженні
кола народжень.
У нетлінності
сонця палітри.
Хвилястість плинності –
дух нереїди –
На дзвіниці
колишніх сходжень.

А в садочку
вже граються діти. –
Наші діти.

Перенесення тіл
у просторі.
Гіркий смак
часових перевтілень.
Є десь в небі
громада обраних,
Яким вічно
судилося жити

В ореолі
оновлення віянь.

Старці довіку
складатимуть міфи.
Плями на сонці
залишаться темними...
Колисатимуть
в морі німфи
Не народжених –
Новоповернених.
24. 10. 03.

Заколисала ніч усі мирські проблеми
І вітер шепче казку давніх, щирих снів…
Здається, що ти тут, стоїш навпроти мене,
Чому ж, чому не чую твоїх любих слів?

Я простягаю руку і лечу у прірву
Своїх думок, гарячих, ніжних почуттів…
Вбиваю в серці ліру... Не чути б її співу!
Де ж віднайти тебе серед чужих світів?
07.11.06

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.