Осінь - сестричко!
Не ховай своє личко!
Дай мені напитись сльозоми дощу!
Хочу скуштувати урожай багатий,
Золотаве листя в косу заплету!

І підем з тобою ...
у чарівну казку.
Там де живе радість,щастя і любов.
Там я розфарбую все у жовту краску,
Мені не потрібна світу цього кров!

Будемо ми, Осінь, в казці разом жити!
Золото в волосся будем заплітать!
Одягатись будем у багаті шати!
Будемо співати й горечка не знать!

Нащо нам цей світ?!
Правда, сестро - осінь!
Нащо нам ці сльози, горе й чорна кров?
Нам же не потрібна сивина в волоссі!
Я боюся, Осінь, повертатись знов!

І заплаче Осінь холодом осіннім!
Закричу душею в прірву забуття!
Осінь, рідна сестро, нам нема спасіння!
Ти йдеш в нашу казку,
Я в чуже життя...

Частина 1
пане Грицю, знову прогулюєтеся,
пане Грицю, тягнете свою паличку
у лівій руці?
пане Грицю, а де ваша торба,
невже цьоця Франя забула її
вам налагодити?
а там завжди лежали свіжа
газета і два яблука.
а чи можна мені пройтися із вами,
хочу почути про батярування,
про Львів, якого я не застала,
про покоївку Люсю,
про Замарстинів і личаківських
фраєрів...

пане Грицю, чому нині не спішите
на вечерю?
цьоця Франя буде сваритись...

Я падаю вниз десь там на каміння
Я падаю вниз на хвилі
Чекаю миті свого падіння
Долаю численні милі

Я падаю вниз, а ти нагорі
Дивишся, як я зникаю
Та як ти посмів, та як ти посмів!
Штовхнути мене із краю

І дико чіпляюсь за виступи скелі
Що руки здирають до крові
Я наче одна посеред пустелі
Сама без надії і без любові

Я падаю вниз, а ти ще стоїш
Всміхаєшся щиро й безгрішно
Я не розумію чого ти мовчиш
Зроби щось поки ще не пізно

Ось переді мною з’явилась вода
Чорна, як твої очі
Червоною стане від крові вона
Цього як і ти вона хоче

Найгірше це нерозуміння
Не ті слова, не ті думки
Життя, неначе божевільня
В очах вже вибиті шибки

Згасаю з кожним днем, як свічка
І кров, неначе віск, стікає
На береги розбила річка
Ніхто нікого не кохає

Я думала, що все зумію
Та я не вмію бути кимось
Я вірила в любов й надію
Та все одно усе розбилось

Складаю цю мозаїку докупи
Та не знайду усіх шматків
Бо хто ж у мене серце купить?
Розсіяне навколо цих рядків

Заблукала у свідомості своїй
Ідеали заніс снігом буревій
І мовчанням я б хотіла стиль життя
Бути в ньому, але то була б не я

Якби кращими були мої слова
Якби знов відчути потяг до життя
Я хотіла б відділити почуття
Закричати вам, що то була не я

І брехня мене оповиває всю
Я не чую думку нічию
Я невдячна і глуха до співчуття
Я так хочу, щоби я була не я

Знемагаю від спраги
Хочу позбутись всіх
Послати їх робити свої справи
Самій упасти десь до твоїх ніг

До біса їх впевнені пики
Гидкі, невиразно-відкриті усмішки
Самою прагну залишитися навіки
Не бути вже прикутою до ліжка

Кохати як хочу
Вбивати як треба
Це суто жіноча
Кривава потреба

І ти як раніше
Повіриш безмірно у старість
Втомишся як завше
Зішлешся на млявість

Зайдеш неуважно
Та йди ти теж к бісу!
Якщо розібратись
Давно вже набридла звитяжна
Кохана твоя мармиза

Мені вже все рівно
До чорта безупинну шлю
Усіх хто зустрівся даремно
На моєму людському шляху

Хто мовив лиш слово
Або знайшов помилку
Коротка розмова
Без смерті і хованок

Ідіть всі у пекло
Нам скоро відкриються двері
Поки ще не смеркло
До поки не вмерли

Пекельний вогонь
Враз душі поглине в пориві
Гріхи і образи, як сон
Не будуть уже жахливі

Рахую до трьох
Три – він вже близько
Уже підбирає наші сліди
Два - він вже тут
Чиєсь напівлихо
Нам досі потрібно нести
Нарешті один – і надії всі марні
Простити не зможу
Я краще помру сама
У світі де гроші господар
Я завжди буду одна

Міфологічні велетні,
Як ситі хижаки
Закінчують дослідження під назвою "Людина".
Неординарні образи
Вербової нудьги
Поскиглюють заплакано, як змучена дитина.
Дзеркально відбивається
Колізія вагань
В напівпрозорі ромбики, як ритми розмаїті.
Між ніччю і свідомістю
Загострений психоз
Міфологічні велетні живуть в моєму світі.

тривожна ніч карпатська,
тягучі літні години
тривають роками
повільно нас затягують
в холодну тишу темряви:
"дурний кінець для нас",
нашіптують древні гори
і осипаються в прірви
камінцями бездушними:
" незбазгненна жорстока
втрата життя",
кричать пугачі в стіну
дощову і вітряну.

набий свою люльку діду,
послухай, може почуєш,
як гори плачуть по тобі,
волають,аж смішно:
"не смійся з гір",-
крикнув дід і осипав
попіл із люльки...

любитися серед сцени?
( звідки хтиві думки
у юній голівці?)
такий досвідчений,
ніжний, мабуть...
одружений, не помиляюсь?
але щось таке хвилююче
у вже трохи, геть трохи,
немолодому тілі,
що через кілька десятиліть
залишиться твоїм
примарним спогадом.
мовчання з криком
прикінці, а інші ви?

А той, молодий і непорочно
пристрасний, хвилюючий?
Чорноволосий і ніжно-білошкірий.
Безпосередньо щирий,
хриплий, дзвінкий? Такий...

...ти сидів і чекав
поки мої очі прийдуть поглянути в твої.
викурював цигарку за цикаркою,
відчуваючи як дим заповнює твою голову.
і у замислуватих піруєтах які він
викручував у твоїх думках
ти вимальовував собі мій образ.
мене не було.
але
я присутня в цим світі а отже
можу зараз з*явитися .
та я знову запізнююсь.
мимо проходить трамвай,
і рейки залишаються пустими.
червоні троянди
що вже годину
пестять своїми голівками твої ноги ї
міцно стиснули свої пелюстки одне до одного
ніби відчуваючи
що зараз вони будуть замітати
сліди трамваю на рейках.
ти встаєш, викидаєш останню цигарку з пачки
і красивим театральним жестом
кидаєш троянди на рейки....

...я вже годину спостерігаю за тобою.
ти мене не помічаєш,
отруюючи себе кожні 10 хвилин.
ти дійсно красивий.
я не знаю що я в тобі знайшла
бо вся твоя краса награна.
я знаю що ти мені зраджуватимеш.
та не духовно а фізично,
бо я буду робити теж саме.
ми будемо завжди морально разом,
але фізично в інших світах.
не назавжди.
просто треба дочекатися того часу,
коли ми виростемо, щоб бути разом.
я люблю тебе.
твої губи.
і твої очі.
Ні. мені наплювать на це.
я люблю тебе просто так.
бо ти класно цілуєшся.
якщо я ще трохи поспостерігаю
я можу кинутися тобі на шию
і сказати що
я тебе люблю....

.....троянди були підхоплені мною,
так і не доторкнувшись пелюстками рейок.
твій подих був перехоплений моїми губами,
так не вирвавшись на поверхню.
твій погляд був перехоплений моїм
так і не зупинившить на моєму декольте.
твоє життя було перехоплено моїм
як і було задумано в світовій системі.

„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…

...А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.

- Хто Ви?
- За покликанням я - мандрівник.
- А за фахом?
- Пишу вірші лівою рукою.
Мелодійність - є мій керівник.
Молодість - приречина до бою.
- А чому?
- Наполегливість - девіз мого життя.
- Прошу?
- Безсловесність не люблю до сліз.
Не подобається щиро коли так...
Якби мовити...Коли "кота за хвіст".
- Ви про що?
- Про вічність почуттів. Ну а Ви?
- Про філіжанку кави...

"Любий, відріж мені крила -
Не хочу літати."
До крові губу прикусила,
Жахаючись втрати.
Байдужість в своїх іпостасях
Ніч загасила.
Архаїчне болюче кохання -
Дилема жіночої сили?

Аеровокзали. Забуття.
Сон. Обірвані в гнітючі непритомності
Кучугури слів.
І відчуття сизої затертої бездомності.
Землетруси пам*яті.
Буття. Як інстинкт розфокусована причина.
А пейзаж вчорашній
Нагадав сонцем не обпалену шипшину.

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?
Хто вам сказав, що на вітру слова?
Чи може я не в змозі сказать слово?
А може б розібралися хоча?


Чи я сказала слово недоречне?
А чи погане мовила в ваш бік?
Я лиш в кімнаті сиділа безпечно,
А ви ходили біля моїх стін.


Чи я слабка? Чи я корюся долі?
Корилася вам всі мої роки?
Як заперечення почули в моїй мові,
То щось збентежилось у вашій злій душі.


Душа та є, чи вже її немає?
Чи ви проспали решти своїх душ?
Ваші серця бар’єри не долають,
Змирилися ви з опущенням рук.

_____________________________
11,03,2006

Хіба винна вода, що тече,
А жінка, що закохується?
Хіба винне Сонце, що світить,
А молодята, що цілуються?
Хіба винна земля, що дозволяє торкатися себе
І зерна, що ростуть?
Хіба винне немовля, що плаче,
А старшеньке, що скаче?
Хіба винен світ, що він світ,
А темрява, що вона темрява?
Хіба ти винен, що я чекаю іншого?

Не прокидайся так голосно,
Бо я не встигаю виринати зі своїх снів.
Я неначе вітрильник, під яким щезають хвилі.
Не прокидайся так голосно і так рано,
Бо я не маю молитви на ту мить і не маю справи.
Від твого пробудження тікають мої світи і мої світанки.
Не прокидайся так голосно і так сумно,
Бо коли ти сумуєшь, чи гніваєшься
Мені хочеться вмерти, а мої бажання здійснюються.
Краще прокинься у моєму сні,
Щоб я подарувала тобі блакитне сонце.
Бо все, що маю – то сон
Не прокидайся так голосно…

Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном,
Коли дощ за капотом і колеса неначе скажені.
Щоб над мокрим асфальтом ми летіли незнамо куди
Всі сліпучі вогні нам назустріч, як постріл в обличчя.
Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном.
Ліву руку свою, я тобі покладу на коліно
І сміятимусь в голос на кожнім крутім віражі.

Подаруй мені втечу в кохання, у спалахи мрій.
Рух з вогнями назустріч, що летять наче постріл в обличчя
Я забуду про все, ти пізнаєш моє забуття.
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь...

" Как упоительньі в Росии вечера..."
Які чарівні вечори в Росії-
На Колимі, в мордовських таборах,
Не танули сніжинки на дротах,
Світились в Семенка на скронях сивих...

Один з таких чарівних вечорів
Поетові свинцем у серце плюнув.
Не доспівав Михайль,не долюбив,
Полтавщиною так і не доснив,
Лиш зорі чули пострілу відлуння.

І через вірність перейшовши в вічність,
Крізь морок цих російських вечорів,
Тайгу сибірську,гори й рІчки,
Яскравий відблиск Стусової свічки
На Україні полум"я вродив.

"Згорьовані хорали самоти"
Замовкли !Час прийшов гоїти рани.
Василю,ти сьогодні не один -
Твої від сну розбуджені брати-
З тобою тисячі свічок Майдану!

Розстріляне і сховане у льох,
На Україні проростає Слово.
Та скільки славних лицарів його
Яскраво засвітили свій пролог,
І передчасно згасли епілогом...

...І упились в Росії вечори
Красою українського письменства,
Під мерзлий грунт із ними полягли,
Як діти ненароджені,томи,
І розтривожують нащадку серце.

під холодним душем
танцюєш
краплі з повік,
але далі танцюєш,
мов під дощем
учора, позавчора...
завжди

* * *
очі –сонця.
дивишся
на світ невинно
невпинно
спиняєшся, падаєш
встаєш, дивишся
очі – сонечка - соненята

* * *
запах весни посеред
зимової ночі
пробивався через
відчинену кватирку.
склянка молока,
безсоння і її
запах з снігом
змішаний

Розбіжимось, як прийде час,
Як ніде буде куди дітись,
Любові, коли зникне зглаз
І мрії ладні утопитись.

Як в знак розірвемо зв’язки, -
Бажання з іншими ділити
Один без одного – сумні,
Та доведеться якось жити.

Ти зникнеш з поля зору знов
І не на день, і не на роки.
Колись розтопчемо любов
І збиті будуть всі пороги.

Кудись поїдеш ти на рік
І знов затримаєшся вчасно,
Та зрозумій – назавжди
Ти їдеш і мовчиш напрасно.

І якось викреслить роки,
(більш ніж чотири роки поспіль),
Всі мрії, почуття, думки
І непроглядні зриви злості.

Немов подолані бар’єри,
Немов перейдені степи,
І ми, немов ті браконьєри
З думок ті викреслим роки.

Як прикро, що все закінчиться,
Як прикро, що так хочеш ти.
Назавжди прикро розходиться
Й в дорозі самому вже йти.

Як прикро, що нема продовжень,
Як прикро, що тобі дарма
Ці роки знищити – це злочин,
Але сказав ти ці слова.

На жаль, розійдемось ми скоро,
Любов цю доведеться вбить.
Попереду – судьби закони,
Та вміє той прощатись, хто так умів любить
******************************************

12,05,2006

Вона сиділа біля брами,
Дивилась в світ без окуляр.
Найтяжче – то нещастя мами
Чи тихий у душі пожар.

Вона його ледь розуміла,
І знов, чекаючи дзвінка,
До телефону швидко бігла,
І знов лишалася сама.

Вона чекала дні і ночі.
Він снився часто по ночах –
Його лице, блакитні очі
І постать в серці без меча.

Чудово знала – він поїде
І буде інших в зав’язок,
Та з серця він її не піде
Хоч безліч в голові думок.

Вона чекала і чекає,
І прочекає довго ще,
В чернетку пише щось, складає,
В рядки всю душу віддає.

А він десь ходить божевільний,
Вона чекає, щоб сказав,
Щоб приголубив, хоч він вільний
Щоб вогник щастя не пропав.

Можливо, прийде він так хутко,
Покличе знову на ім’я,
Вона сполохається й рвучко
До нього вибіжить, щоб знав.

Можливо він утратив пам’ять
Чи почуття свої віджив,
Чи ті думки вже не згадають,
Як він колись її любив…
_______________
28,03,2006

навчила мене літати
навчила мене бігати
та що навчила мене плавати
та що навчила мене пірнати
і дозволяла це робити
зі своїми зіницями, очима, віями

відтоді
цигарка сидячи на траві у горах
завжди йтиме поряд
із заплаканою постаттю
нічний променад дорогою -
то запитання із незрозумілими відповідями
присипана сніжком зимова трава
відлунюватиме усмішкою і новою надією
порожня палата чи коридор
з очікуванням на усмішку
замок та садопаркові кущі
битимуть у скроні відчуттям
невідвернутого невідворотнього

добро
безкорисність
мрія
люблю перемагати
хтось на них справді заслужив?

чи ватувало це мрії?
відповідь мусиш щоразу питати
у міцного ранкового чаю

вахтершам залишають сам-на сам
великі та пречисті коридори
полщини кахлів і плитОк
що вночі здаються безмежними

вони ж за довгі роки старості
звикли до закритих приміщень
кабін каптьорок ніш
вони формують дивний симбіоз
зрослись із ліжками
із вовняними ковдрами мінздрав
що дивом зникали із студентських гуртожитків

хоч не мають що писати
ознакою їх влади є невеликий письмовий стіл
із пластиковим склом
під яким ховаються
вирізки з газет про бурячки
портрети Ющенка
ікони Богоматері
церковні календарі
розклади руху поїздів
фотографії внуків

системою їх методів
є майно і мотлох з шухляд
клямки
іржаві цвяхи з домовин самогубців
лісові горішки
дві кулькові ручки
та жмені морського піску

вони мають два джерела живлення
банки і радіо - як інь і янь
обов'язковим харчем є борщ
його треба їсти з літрвої банки
обгорненої в газету з тижневою телепрограмою
а потім у кульочок з хлібного магазину
вони слухають радіо
тому цікавляться політикою
знають напамять пісні Степана Галябарди
та міністра Оксани Білозір

і лише їх чоловіки
котрі приносять борщ
можуть час-від-часу накурити
у їх закритих приміщеннях

вахтерші володіють кріслом
де кип'ятильник
лінчем зав'язаний на деревяній спинці

їх скарбниця - то цукор
в пластмасовій баночці з-під "рами"
і чайна ложечка
вкрадена в часи молодості
із закладу громадського харчування

вдень коли треба перевіряти посвідчення
їх влада виявляється
обмеженою начальством
та все ж вони єдині владарі
ночі в місті

Цвібак заЦВІ...
БАКтеріями і грибками вкрився
засох, а все могло бути інакше

його можна було з'їсти
на вербну неділю
в рік коли Паска десь у травні
серед гаю де вся травичка в жидиках
а потім вибирати
солодкі крихти
з розстеленої пасьонової капи

його шматочками може
відщипувати за кавою в суботу
дівчина що любить рими
що читає модерн і Костенко
що п'є м'яту і їсть шоколад
але при цьому
обов'язково потрібна кориця
чи принаймні корицеві ароматичні палички
з індійської крамниці

або взяти у дорогу
у плацкартний поїзд
загорнути у коричневий з жовтим
рушник "Києву: 1500"
щоб у крайньому разі
згодувати перебірливим шведським качкам

а так Цвібак заЦВІ...
БАКтеріями і грибками вкрився
засох, а все могло бути інакше

Кожен день вони сидять у клітці
З фіґурним ґратуванням
І хоч прорубане вікно
Воно ані полегшує дихання
Ані спонукає утекти
І стара пані все більше
Прикипає до крісла
Із поролоновою спинкою
Обтягнутою бурим дермантином

Гардеробщиця щось більше ніж мураха
Бо речі що хоче здати юний розумаха
Важать далеко немало
Взимі - це куртки і плащі
Пакунки з хардами чи радіодеталями
Також наплечники з двома пляшками пива
Позавчорашньою канапкою
Або пакетами сухого молока

Влітку їм також не легшає
Бо вироблена роками профпридатність
Вимагає вигадувати щось нове
У сварці за загублений номерок
Що після Юра трапляється частіше
Хоч нерви потім і вдається заспокоїти
Коли вирізати шкарадненький замінник
Із картонки з-під капронових колгот

З кожним роком дається все легше
Аналіз політичної ситуації в країні
З'являються нові епітети для опису
Фломастерних малюнків внуків, що
Їх ніхто в нас ще не вивішує на
Облуплений холодильник "Донбасс"

Щовечора їх нечасті слогани
І обмовки про випите працівниками
Установи відділу молоді і спорту
Міністерства науки і освіти
Розрізають тишу споночілих коридорів
Стоголоссям відбиваються від брунатних кахлів
І гальмуюються запльованим вікном

І жодна істота у цьому вимученому
Парниковим ефектом сірому світі
В чавунних клітках не поводиться
Так розмірено й сумирно

...Навіщо сонце в небі нам,
Якщо ми вигадали лампи.
І церкви нам вже не потрібні,
Бо кожен сам собі є Бог.
І кожен сам собі є світ.
Тож цей ми можемо ламати.
Але чи витримаєм ми.
В своєму світі цілий світ?
Подумайте...
...Згадайте як були дітьми.
Які у вас були чудові очі.
Тепер вони в полоні самоти.
Бо жоден з нас не знає чого хоче...
Погляньте...
...Як повільно мерзнуть очі,
Коли вони не бачать, а дивляться.
Коли серце знає чого хоче,
А розум реальності противиться.
І сніг це сльози вечора.
А втеча недоречна...

Ми вбиваємо сніг,
Своїм диханням і слідами.
Та він безсмертний, і просто грає з нами.
А я дивлюся на нього,
І бачу,
Як він
Пролітає крізь тіла
Які колись були тінями.
А зараз це просто люди.
Так сумно і страшно.
Кричу снігу - не йди.
Але він сам по собі.
Як мандрівник
Який шукає світ у чиїхсь губах
Навіть не думаючи,
Що весь світ в ньому одному

Ми не помічаємо людей,
В цьому вихорі безглуздих почуттів.
Нас хвилює тільки суть речей,
А не кількість відданих життів.
Ми воюємо за аморальність слів,
Кожен день йдемо на барикади.
Забуваємо безмежність людських снів
Запитати дуже хочу: „Чого ради?”.
Вам потрібні будуть на тім світі гроші,
Чи ви продасте ще комусь душу.
Ні, ви кричите ми всі хороші
Тільки я терпіти цей ваш стогін мушу.
Краще я піду. Туди. Назавжди...
Щоб не бачити людське страховище..
Тільки пам*ятайте люди завше...
Зараз я піду, а потім хтось іще...

Знаєш чому іноді сумно?
Чому хочеться скласти крила і не літати,
Просто сидіти дивитися на стінку,
Де мої думки вимальовуються місячною тінню.
Просто так важко іноді проказати,
Слова, які стоять в очах.
І химери не сказаних слів приходять до мене в ночах.
Я б хотіла щоб ти міг читати,
З місяця мої думки,
І хоч іноді відповідати "так, у мене лише одна ти".
Бездонне небо-море малює мені твій портрет.
Я дмухаю на нього, і він відпливає у всесвіт.
Розвіюються тіні нарешті, і я зрозуміла,
Що серце моє осіннє, забрав ти до себе без решти.
Я знаю що я не кохаю, кохання це щось вульгарне,
А я відчуває до тебе щось вище, щось вище і значно примарне.
І думаю ти зрозумієш, слова написані зірками,
Тому я розкрию крила, і полечу на світанок....

***
Зранку шукаю натхнення під снігом,
Від якого волосся мокріє і злипається -
Спершу в дешевому кафе з виноградовим
Соком, а потім на вулицях міста.
В цьому житті стільки коридорів,
Коридорів, де ніхто не живе.
Коридорів, де нічого не стоїть.
Коридорів, де інші чекають на інших.
Коридорів, де я не знайшла натхнення.
Сьогодні сплю сама, я завжди сплю сама,
Я боюся своїх простирадл,
Але вони нічого не розкажуть про мене,
Бо моя постіль мовчить у чеканні.
У чеканні? Кого? П’яного курвака,
Котрий кричав, що хоче кохатися?
Я боюся гінеколога,
Але він нічого не розкаже про мене,
Він мовчить у чеканні,
Щоб сказати, що і я скоро належатиму
До більшої половини.

Ти з далекого загір’я,
Нагадуєш мені пастуха овець
З далеких полонин,
Виплеканого гірським повітрям
І споєного тими ж дощами.
В тебе короткі пальці,
Широченна спина, густа щетина,
Якийсь дивний шарм первісної
Людини, владного вождя.
А ще мені завжди вчувається
Запах закарпатських виноградників,
Коли бачу тебе.
І знаєш?.. я навіть можу уявити,
Як ти нагло торкаєшся до мене –
Грубо і егоїстично.
Мені це подобається,
Бо люблю гори і горян,
Чи загорян…?

“Черный человек глядит на меня в упор…”
Сергій Єсенін

Дичавіє знов ніч... І місяця тамтам
відлуннями тремтить, торкаючись бетону
та стекол темних міст, затамувавши там
і відлиски, й вітри, і біля камертону
папери на столі із позначками в них
навпроти прізвищ тих, що таємниці взнали
сузір‘їв, впавши у мистецтва вічний гріх.
Про магію наук. Про чорні окуляри
езотеричних пройд в жалобних піджаках.
Про їхню владу на керованій планеті.
Про те, що Люди-Х існують не в думках,
коли приходять до учених та поетів
зі списком на руках, рокованих на смерть
і формул, і віршів, що з небом даль схрестила...
Й зірки розбитих доль в ніч сипляться, мов дерть...
Ось тільки кожна з них – нових планет світило.

Чорними крильцями б'ють чи не лилики?
Яке там слово виводив мудрець для глини?
Ми дещо знали про смисл невпізнаваних доторків,
Про відчуття сповзання краплини меду по спині.
Коли вид з вікна нагадує ніч Ван Гога
І виникає питання "Чому люди не літають як птиці?",
Найдоречніший спосіб повернутись до розмов про погоду
Це всміхнувшись сказати "Хєр його зна ті дурниці"
Тут двома рядками, зрозумій, не відпишешся.
Головне через щиру впевненість адресата,
Що саме твої листи - пусті та заплутані,
І тому їх краще не читаючи викидати.
Тобто можна і далі собі розводитись
Про волоські горіхи, дельфінів, тріщину в глеку
Але за тих магазинних обставин, що склалися,
Це аж ніяк не наближує ані до Ван Гога, ані до меду.

А ти сьогодні не вернувся з неба
Мабуть забув дорогу на село
А час сплива і пам’яті не треба
Бо рветься доля як старе рядно.

Знов ранок падає, мов ніж в окраєць хліба
І молоко до вуст чужих тече.
Ти не вернувсь, забув дорогу, схибив..
Осінній лист спадає на плече.

Чи хтось чекав на тебе й вірив щиро
Чи зрадив хто, бо й зрада ремесло
Скажи чому ти не вернувся з миром?
Чом рветься час наче старе рядно?

Наливайсь, переповнюйся келих,
Хай же щастя тече через верх.
В гілочках ніжно-блідо-зелених
Таємниця заплаканих верб.
А весна щедро всім наливає
Свій п’янкий і пахучий нектар.
Все живе оживає, співає:
Люди, звірі, маленький комар…
Цвіт і радість – життя молодіє,
Закохавшись у вічний закон…
І моя в небі мрія синіє,
Проганяючи морочний сон.
Ти не любиш мене, моя доле,
Сієш град та чумні бур’яни
На майстерно оброблене поле…
Бо ревнуєш мене до весни!

Обмінюємось досвідом,
Новинами, вітаннями,
Платівками, дарунками,
Готівками, зітханнями.
Обмінюємось простором,
Листами та предметами,
Ідеями, діяльністю,
Абсурдно - сигаретами.
Обмінюємось враженням,
Знаннями, результатами,
Цілунками і поглядом...

Стаємо телепатами -
Брудного переселення
духовного життя.

Відтоді коли в голубів повипадали зуби
а бідна Марія вкотре перевернулася у труні
я все ж таки замінив жолоб на моєму даху на труби
лише щоб не брати участь в албанській війні

мій черговий казав від сьогодні частіше цифрами
я відгадав тільки дві але й ті відповідно не вірно
кров моя була схожа на воду не тільки літрами
але й рівнем наближеним до рівня моря помірно

як для нашого віку ми надто розумні та чемні
ми як клаустрофобіки лізем в консервну банку
крематорії закривають частіше в червні
витверезники відкривають частіше зранку

коли тіло прийшло до розмови з всевишнім духом
ми не виграли першості ні в тактовності ні в освіті
мої голуби як і я намагались не бути другими
тільки вперше консервні банки бувають відкриті.

Будинки ростуть як гриби на вечір,
твій смак не нагадує жодну з коханок.
Папуги сідають на чисті плечі,
сідають з убивцями на останок.

Трамваї не возять батьків бездітних,
мені не потрібні такі трамваї.
І стати в дорозі до черги за квітнем
те ж саме, що стати у чергу до раю.

Розкосі дівчатка вплітають в стріхи
весільні казки про які не знають.
Від першого разу до першої втіхи
є те, що у часі різниці не має.

Еротики стане на всіх безсилих –
на тих хто у морі в чоботях і камерах.
Будинки від неба давно осіли
і порно по ящику на Діскавері.

Розбився кубок золотий! - Навіки дух відійшов!
Дзвін серце рве! - вдаль Стіксом пливе свята твоя любов.
Плач, Гай де Вір, - ясний твій зір, - чи в тебе сліз нема?
Поглянь хоча б на чорний єдваб, а в нім Лінор сама.
Тож хай обряд на давній лад сотворять за впокій
По тій, що випало вмерти їй такій ще молодій, -
Подвійно випало вмерти їй, бо вмерти - молодій.

"О крутії! Ви горду її любили за скарби;
На вас вина - ослабла вона від вашої клятьби.
Як ВАМ, скажіть, обряд творить, співати як за впокій, -
І вам, і вашим злим очам, і язикам, мов у змій,
Які дали померти їй, невинній і молодій?"

Peccavimus: - покинь свій глум і месу відспівай,
Аби твій спів до бога злетів і вмерлій виблагав рай.
Лінор пішла, і відпливла Надія слід у слід;
Не шаленій, бо плаче по ній увесь скорботний рід.
Тужімо всі по тій косі, що рано в гріб зійшла, -
Життя ще світиться в косі, але в очах імла, -
Так, блиск застиг на косах тих, але в очах - імла.

"Йдіть геть! не треба панахид! хай помахом крила
Мій ангел привидів зжене і знищить жаль дотла.
Від нарікань за Неба грань, від пекла й від проклять
Вона пливе у місце нове, де душі праведних сплять;
Не бийте в дзвін, щоб часом він її не потривожив,
А я - спокійний я! - в цю ніч вона злетіти може
Під охорону святого трону, у світле царство боже."

Голіарде, зіграй для панни драму
Із вимріяних життів,
Де носять місяць за пазухою
І сонце тримають в креденсі,
Де панусям юним дозволяють
Їсти зеленобокі кавуни
В присутності цісаря осяйного
І кохати конопасів.
Зіграй, любий трубадуре!
І заб’ється сильніше
Серце дівоче вразливе,
І очі засяють блискуче
В темряві двору чудовного.
Звесели товариство шановане,
Дай їм те, про що мріють
І вони відізвуться
Дзвінкою монетою!

Типові патологічні процеси
поглинають того типа що в дзеркалі
типові патологічні процеси
породжують зміни кровообігу
і це дорівнює зміні клімату
адже мільйони клітин крові
таких маленьких
юних і досвідчених
наче божевільні лососі
починають плисти навпаки
мій гематокрит падає
типові патологічні процеси
спонукали мене до самогубства
типові патологічні процеси
спонукали мене віддати комусь свою недостатність
і лишити тільки серцеву
лишитись тільки в церкві
ходити тільки рачки
ходити з дрібних питань
тільки кров"ю
я ж попередив що мій гематокрит падає
разом з ним осідають стіни
разом з ними їде дах
мій гематокрит впав до рівня
що його назвала ти
несправедливим
під впливом
типових патологчних процесів

Сантиметром по талії
витонченим як герб
пролягла дорога
що котиться полем
З дикого сходу до Італії
Де нетверезий серб
Історії з порога
кричав і відпливав кролем
Куштуємо Мідії
І діти чиїсь навколо
Я зроблю тобі інших
В будинку з коробки
ми оселимось в ІНдії
де усе поприколу
де є касти і ніші
де є пляшки та пробки
ти одна невідома
мій радіопрогравач
упіймав твій сигнал
не музику, а какофонію
я не лишуся вдома
я вполюю на ланч
сонячний овал
чи коло, тобто твою ЯПонію.
ТУрбота на березі
турбота -це труби
переважно газові
посеред полину
і зламана береза
і пересохлі губи
почуття базові
ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ!

Можливо ще не надто пізно
Сказати ми з тобою різні
Але ще занадто рано
Сказати : я кохаю до нестями
Та я ж напевно до безумства п‘яна!
Твій годинник показує на третю
Нам уже час іти на смерть
Коли він нам покаже п‘яту
То буде знак – нам помирати
З тобою хочеться померти
Віддати все у руки смерті
Годинник висвітлює дванадцяту
Прийшов час для реінкарнації
Воскресним знову
Потрапим в сутінкову зону
І мирно схилимось в покорі
Довіримось нестримній долі
Годинник зараз кине сьому
На мене раптом найшла втома
Нехай вже прийде дев‘ята
Давно нам всім потрібно спати
Але уперто перша ночі
Мені набридло, я не хочу
І над душею знов наруга
Дивлюсь – на циферблаті друга
Та знаю вже четверта ранку
І звідки мені відомий час так певно
Й чому не сплю я, як принцеса в замку
І так постійно, так щоденно
Все просто – я твоя коханка
І вірю, що це не даремно

Сьозина впала по усміхнених вустах.
У ритмі юності співає промінь оду.
І я так мрію тихо зникнути в листах
І в них зустріти твою ранню свіжу вроду.
Ти чуєш, я ніколи не піду!
Бо просто невіддільна від відлиги.
Я глорію здобуду молоду
І увіллю її в твої зіниці тихі.
Я не покину цю життєву чесну гру
І не шукатиму без тебе в світі долі.
Ти знай, що я ніколи не помру.
І не заплачу при тобі ніколи

Мене Ви не раз зустрічали, Мілорд,
Коли виїжджали дивитись маєток,
Та я – не одна з Ваших маріонеток,
Сміюся від погладів, повних погорд.

Ви кажете всім, моя сутність легка
І в цьому вбачаєте дещо богемне.
Ви кажете, я пламенію даремно...
Та, Ваше Величносте, я не така.

Як тільки в палаці з’являюся я,
Ви кажете щось неприємне до сміху,
Та очі зрадливі виказують втіху,
І я розумію, що все це брехня.

Ви кажете: ”Геть!” Розуміється: „Стій!
Не йди, залишись хоч на хвильку, благаю!”
Та в мене до Вас прорахунку немає,
І я безсердечна у правді своїй.

Я, Ваше Величносте, може, на жаль,
А, може, на щастя, не Вашого роду.
Люблю водоспади, сп’янілу природу,
Мене не приваблює цінна скрижаль.

Ви надто розпещені, пане Король!
Так, Вам підкоряється все королівство.
Та Вам не вклоняються мальви й любисток,
І Ви не керуєте силами доль.

Ви хочете грати? Я згодна зіграть
Із мрією дам у коштовнім камінні.
Я згодна забути пихату гординю,
Наївне дівчисько із себе вдавать.

Та варто лише Вам промовить в словах
Усе, що в душі Вашій грало донині,
Я гру зупиню і у тій же хвилині
Залишу палац Ваш зі сміхом в очах.

Ви будете згадувать довго мої
Бездумно веселі замріяні пісні,
А я лиш згадаю оту ненависну
Смарагдову розкіш в шовковій імлі.

Тож, Ваше Величносте, краще для Вас,
Якщо Ви припинете ігри й образи,
Якщо Ви відверто все скажете зразу,
І я не прийматиму Ваших прикрас,

А просто, як гра непотрібна мине,
У ту саму мить, як почую всю правду
Відкриюся тою, яка є насправді,
Щоб Ви пам’ятали такою мене.

І може... можливо, якщо стане сил,
Цілунок душі подарую єдиний
І легко в безвітряне небо полину,
Розправивши відданість замість вітрил.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Білим небом, чорною землею, червоним прадавнім намистом,
Сецем червони, долонями білими, зіницями вічно чорними
Мої сонячні заповіти вбивають між дикими жорнами.

Білою правдою, чорнем жалем, червоною важкою пристрастю
Заносить меч над моєю дзвінкою слабкою Неособистістю.
Чорним минулим, червоним „сьогодні”, білим туманним майбутнім
Зачіпає струни сеця мого, що у кожному слові відчутні.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Планує неперевешене і таке непомітне вбивство.
Та я чорною тінню, червоним променем, білою хмарою
Пройду крізь залізні грати і розтану в небі примарою.

Розчаруєшся – наче помреш.
Хіба є йому альтернатива?
По життєвій дорозі бредеш,
Як голубка сліпа й однокрила.
Слабне тіло, у муках душа
І ніхто, і ніщо вже не миле.
Навчи, Боже, творити вірша,
Щоб як ліки його я створила.
Піднялася над болем і злом
Та й начхала на всякі проблеми.
А образи, завіяні сном,
Пішли геть із душевної теми.
Різні всі ми, і кожен це зна,
Тільки серце про все забуває,
Як зажевріє в ньому весна,
Соловейко в душі заспіває…
Це не фатум, а тисяча лір
Зазвучали в єдиному дзвоні…
Я прошу тебе, серденько, вір,
Так, як віриш ти Богу, іконі…

О бедное сердце, прокурено ядом,
Душа без сомнений, ложь вертится гадом.
До возмездия шаг! Скоро ль ты его ступишь?
Этот шаг за тобой, он тебя и погубит!

Где-то так я тогда написала.
Не стихи, а дурное вино.
Извини, я ведь сильно страдала,
Все забыто и очень давно.
И тебя, слава Богу, забыла,
Вообще на тебя не сержусь.
В первый раз я тогда полюбила,
Полюбить тебя снова боюсь.
Что предсказано, то и свершилось.
Глупой шуткой играл ты с судьбой,
Только сердце напрасно разбилось…
Прости, милый! Иди, дорогой…

Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду –
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв’яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово “дорога”, -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам’ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.

Сірничок - моя пам’ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,
Причаївся у серці непрошений страх -
Я іще не дійшов, я уже не дійду, -
І, не знаючи правил хороших манер,
Я вітаюсь до осені словом "прощай"...
До наступної зустрічі тут і тепер
В цьому місті...

А минуле женеться і не доганя...
Серед втрачених рим і не сказаних фраз
Я блукаю наосліп, іду навмання -
В цьому світі ніхто не чекає на нас,
Та ніяких трагедій, не плач, не журись -
Ці дороги-вузли я рубаю з плеча...
До наступної зустрічі десь і колись -
В цьому місті...