Як не є, але одна дорога
нас веде до вічної ріки,
де не подивуємо нікого,
що і ми усе ще є, таки.
Вірую у це до того часу,
поки не поклали у труну
неживою. Але цього разу
уявляй лише мене одну
юною і милою навіки...
Може і судилось чоловіку
бути і не бути до кінця
зі своєю вірною, одною,
що була повінчана з тобою
у ясній обителі Отця.

Напоїла ти мене, дівчи́но,
тим зелом, що навіває знов
платонічну, і таку невинну,
і не заборонену любов.
Є ще несходимі й досі плаї
і зозуля роки ще кує,
і вендети нібито немає,
і рідня сигнали подає.
Може, краще і не чути того,
що мені віщують із небес...
мовою поетів-поетес, –
є надія на живого Бога...
Та не чуєш ти мене німого
під хори заупокійних мес.

03/21

День останній березневий
Сонечком засяяв,
Прояснилось синє небо,
Десь поділись хмари.

Вітерець легенько пестив
Кучері вербичкам,
Намагався в косу сплести
Та умити личка.

На ставку нема вже криги,
А вода прозора,
Як в люстеречко дивитись
Нині в неї можна.

Лебедиків гордих пара
Сіла відпочити,
А може десь в очереті
Й гніздечко мостити

Будуть ці птахи старанно
Й за потомство дбати.
Зумів радість дарувати
День цей на прощання.

2019 р.

Чому народилось так само
те, що померло так само?
Чому повернулось так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалось так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю хвилину.
чому саме в цю хвилину
лише через стільки років
так само, так само, так само?
Це ти, циферблат зламавши,
це ти, повернувши стрілку,
несеш мою пам’ять завжди
назад, де ще буде стільки!

24 червня 1995 р., Київ

(…Один з моіх ранніх віршів)

Пронизана промінням, молода,
Пухнасті коси збивши навесні,
У сокора питалася верба:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?

А сокір теж не міг очей віднять,
Тихенько хлюпала про щось вода.
Од вербоньки не міг очей віднять.
- Який там гарний, - ій відповідав.

У сокора питалася верба,
Він од верби не міг очей віднять...

Лились дощі, прозорі, як пісні:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?..

Ми познайомилися з ним на фестивалі поезії “Уманьфест — 2010”.
Пам’ятаю уперше побачив його біля Пентагону, як жартома називають уманці гуртожиток Національного університету садівництва України, де нам, учасникам фестивалю поезії, надали місце для проживання.
Він, Олексій, був, здається, із фотоапаратом, чи відеокамерою вже тоді, і активно допомагав Софії Кримовській в організації фестивалю.
Софія нас познайомила. Це було біля кав’ярні, навпроти згаданого університету, де ми потім довго сиділи нашою інтернетспільнотою, яка з’їхалася з різних куточків України, і була серед нас навіть Тамара Шевченко, українка з Італії. Здається, тоді з’їхалося небагато— десь чоловік сім-вісім. З чоловіків були - Олексій Тичко з Городища на Черкащині, Віктор Кучерук з Вишгорода під Києвом, я — з Києва. З жінок — Лариса Омельченко з Підгороднього на Дніпропетровщині, вже згадана Тамара Шевченко (вона взагалі родом з Миколаївщини, згодом емігрувала до Італії), Ірина Жулай з Черкас, подруга Софії Кримовської, І Катя Сенченко з Сумщини, уродженка Київщини, сама Софія Кримовська, уманчанка. Десь у друзів зберігається фото, де ми всімох фотографувалися в різних місцях “Софіївки”, (куди нас водила Софія через дірку у паркані) особливо мені запам’яталося фото, коли плаваємо на двох човнах по верхньому ставу під розкішними плакучими вербами. А також фото біля 400-літнього дуба, де ми вдвох обнялися з Олексієм. Ми подружилися дуже швидко, обидва липневі — раки за Зодіаком, він 6 липня, я — 20-го, майже ровесники, Олексій старший на два роки. Виникла приязнь і розуміння з півслова, обоє поети-романтики. Олексій чудово фотографував уже тоді і знімав.
Отже ми сиділи в кав’ярні біля Пентагону і досить довго. Софія залучила кількох уманців до нашого товариства, пригадую місцевого барда, російськомовного, на жаль, забув прізвище. Гарно грав і співав, дуже приємна людина у спілкуванні. Здається, тоді це товариство робило ще шашлики, але в іншому місці, на природі, де Олексій активно допомагав, але це було без моєї участі, бо я приїхав на день пізніше.
Вдруге ми бачилися через рік, на “Уманьфесті — 2011” року. І я зберігаю на згадку подарований Олексієм романтичний подарунок з “Софіївки” - настільний прилад з краєвидом знаменитого парку, і нижнім ставом на фоні павільйону Флори з лебедями. І рурка для ручки — пера, щоб писати - з дарчим написом від дорогого друга. Пам’ятаю з того фестивалю наше групове фото біля павільйону Флори, нас було значно більше, чоловік 20-25. І окреме фото Олексія з поетесою з Ірпеня Катею Матвійко, де вона ніби кружляє в танці навколо нього, а він, як галантний кавалер, подав їй руку і присів на одне коліно.
Згадуються його поетичні збірки “Нерозгадані сни”, “Міжсезоння”, колективний збірник сайту “Натхнення”, організований ним і перша книжка прози, яка виявилась останньою в його житті “Гості із Стародення”.
Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна
Шлях відкриє, добавить нам сил.
Подаруємо квіти зимою,
Вірш-присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить жіноцтву і нам.
В цих словах і в цьому фото — весь Олексій - замріяний, романтичний поет, який як він пише, (і в мене були такі думки!) народився не в той час, “не сучасний, не модний формат”.
Вже там в Умані Олексій запросив нас усіх до себе в Городище на своє 50-річчя, де все прекрасно організував. Є кілька чудових
відеозаписів, зокрема моїх, де я співаю в нього на ювілеї. Це свято було для мене знаменне ще й тим, що там я уперше виступав на сцені, як естрадний співак. Співав я і з бандурою також.
Пригадую, підказав, як рідновір-язичник, нашим дівчатам таку деталь. Коли святкувалося чоловіче свято язичницьке — Перуна, то дівчата плели чоловікам вінки з дубового листя, і прикрашали голову. Олексій народився 6 липня на християнське святкування Івана Купайла, і тоді йому сплели дівчата дуже гарний вінок із польових квітів, не тільки з дубового листя. І є гарне групове фото, де Олексій увінчаний цим вінком.
Він був дуже радий і щасливий в той день свого 50-річчя. Були шашлики на природі, святкування, і великий концерт на вулиці, концертний майданчик там був таким чином розташований у Городищі. Олексій читав свою поезію і багато знімав на відео. І потім монтував і викладав в інеті.
А після була зустріч в Ірпені під Києвом, у знаменитому будинку творчості письменників, де ми сиділи цілу ніч у найелітнішому першому корпусі, де жили і творили класики, (пам’ятаю Павла Загребельного, голову спілки письменників України ще у 1980-х).
біля розпаленого каміна у широкому коридорі між письменницькими кімнатами. І до ранку святкували, співали, читали поезії, фотографувалися на згадку. Цю зустріч організувала вже згадана Катя Матвійко. А на згадку про це чудове зібрання інтернетспільноти, це ініціатива була чи не Олексія Тичка, принаймні він активно втілював цю ідею в життя, видати колективний збірник поезії нас усіх, учасників цієї зустрічі. І так народився альманах “Ірпінські зустрічі”, виданий у 2012 році, де є добірка і таке чудесне романтичне фото молодого Олексія Тичка.
Ще була чудова задушевна зустріч у Кременчузі на Полтавщині, яку організувала поетеса Тамара Васильєва,
подорож на катері по Дніпру.
крім того — подорож на гору Пивиху, там же на Полтавщині, де є чудові фото.
Ще зустрічалися у Львові на форумі видавців у 2013 році.
А десь у 2017 чи 2018 році з українцем із Канади, Іваном Стецем, який купив землю в селі Будища на Черкащині (В тому селі молодий Тарас Шевченко був козачком у пана Енгельгардта), ми їздили з Олексієм Тичком у Холодний яр на екскурсію, де фотографувалися на згадку.
У 2013 році було вже моє 50-річчя. І я запросив на нього Олексія. Він приїздив тоді до мене додому і подарував прекрасну вишиту сорочку, яку я ношу і досі. Здається, десь у ті часи був ним започаткований у інеті сайт “Натхнення”, де він був головним адміністратором, а я теж був адміністратором сайту на його запрошення. Море цікавих публікацій, пісень і відео було зроблено.
Ще пригадую десь у 2015 чи 2016 році наша Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г.Майбороди була з концертом у Городищі, в районному будинку культури. Після концерту, я залишився у Олексія на ніч у Городищі, і ми посиділи чудово біля власноруч ним складеного каміну на квартирі з Ларисою Атаманенко і Світланою Корнієвською... Всього не пригадаєш...
Десь від 2011 року я почав активно працювати над естрадними піснями, які створювалися найбільше з композитором Віктором Охріменком, який писав музику на мої вірші, і на вірші моїх друзів, і я ці пісні виконував. А Олексій робив на них відеосюжети. Скільки ми разом створили таких сюжетів, навіть страшно згадати аж до 2021 року. Бо і в цьому році, в якому Олексій прожив лише до 19 лютого, ми встигли створити одну пісню. А загалом їх було — не помилюсь, якщо скажу — біля сотні за останні 10 років нашої активної співпраці. Заспівав я і 5 пісень на Олексієві слова. Це “Бузкові міражі”, “Пісня під баян”, “Недопите моє глясе”, “Крути” і “Львів”. Усі на музику поклав Віктор Охріменко.
Саме пісня “Недопите моє глясе” надихнула мене на ідею створити пісні у стилі українського шансону, що потім було успішно втілено із Віктором Охріменком ми написали біля 20 творів. Тобто Олексій дав поштовх, творчий імпульс до цього.
Мав я честь рекомендувати Олексія Тичка до лав Національної спілки письменників України, і його прийняли. Організував десь у 2015 чи 2016 році публікацію його поезій у газеті “Літературна Україна”.
З часом рівень відеоробіт Олексія Тичка став настільки високим, що я запропонував представникам національного телебачення, зокрема каналу ДТРК “Культура”в особі режисера Галини Загороднюк використовувати і навіть доручати монтаж сюжетів Олексію Тичку, з чим він успішно справлявся.
Один відеосюжет Олексій Тичко зробив для колективу, де я працюю — славетної Національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.Майбороди — пісню на слова і музику Т. Піскарьової, аранжування В.Марунича “Хоробре серце”, яка є на ю-
туб каналі Олексія Тичка. У нього на цьому ресурсі є свій канал, і там викладено багато робіт наших спільних, які можна переглянути. Він ніколи не відмовляв у проханнях, завжди намагався допомогти, був золотої душі чоловіком. Він і мені порадив завести на ю-тубі свій канал, і викладати свої пісні, що і було зроблено, і велика заслуга у тому, що мене знають люди як поета і співака, естрадного, академічного, співака-бандуриста — саме завдяки зусиллям Олексія Тичка. І таким він був для багатьох його друзів і знайомих. Вічна пам’ять і слава тобі, дорогий незабутній друже. Моє серце у вічній тузі за тобою, що ти так рано полишив цей світ. Єдина радість, що, може ти, як каже мій батько, зараз у кращих світах. Тоді радію за тебе.

Було усе – золочені світання
І почорнілі вбогі вечори, –
Було життя і світле, і туманне,
Та повне віри знизу догори.
Слова плелись і проникали вірші
В кути порожні небайдужих душ, –
Були, мабуть, вагоміші й значніші,
Якщо світами ширились чимдуж.
Лишилось раптом все за пеленою
Поривів добрих і надій без мір, –
Сотає вечір нині наді мною
Прогірклі хмари болів і зневір…
30.03.21

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли облачу тебе в розкіш,
в украдений кошт уберу,
коли нагодую уволю
і в дощ на Іллю помолю?

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли опущу тебе в ліжко,
розшите мереживом місяця?
в одтінках, матеріях, китицях,
коли весь твій страх утоплю?

Чим ти мовиш до мене, німий?
вустами, якими я снідаю?
очима, якими вечеряю?
чи в марах за кращою ерою
тим, що не мій ти, не мій…

10–11 липня 1995 р., Київ

Щось незвичайне є у річки.
Тече і витекти не може,
І від порання аж до нічки
Бувати біля неї гоже.

Вона мені лоскоче ноги
За що – не може розказати.
І ми нервуємося трохи,
Бо на лататті вуж пузатий.

Притихне плин – і котять хмари
У темені води важкої.
Чекаю нібито покари,
Хоча нічого не накоїв.

Тоді не вдивишся у річку,
На себе з неї не поглянеш,
Але оціниться дрібничка:
На хвилі – мляві сонця плями.

Печаль. Осяння. Таємниця.
Мене ця річка не забуде
Дивлюсь – вона багатолиця,
Із неї – очі звідусюдні.

І нахилила спека глека.
Ті очі дивні – в сонця тіло,
І відійшли. О, так далеко,
Що повернутися не вміли.

Цілуй, лікуй, одшіптуй і розхитуй,
Пробуджені загони гомонять.
І ти з-поміж усіх занять
Читаєш книгу, досі непрочитану.

А ти рахуєш відстані до себе –
І чарами пронизуєш чоло.
В тобі збіліло, збігло, розцвіло
Це урочисте і прозоре небо.

Дивись у простір, наче в тятиву
Схололого і болісного звуку.
Тягни цю темряву сполохану за руки
І увійди у неї, майже неживу.

11.02.2021

О, світе!.. Обдарований... Знедолений...
Той берег річки з течією кволою,
Куди венеціанськими гондолами
Нас привезли тендітними і голими,
І звідки нас, пресичено-скалічених
Везтимуть ними ж до причалу вічности...
Той берег річки... Течія туди несе,
Коли в житті твоєму йде чудово все.
...а може, негараздом долі зболений,
Покинеш передчас своєю волею
Той берег... Запозич собі човна мого,
Прямуючи до берега знайомого...
Туман волосся вкрив нитками срібними...
І що крізь нього роздивитись здібні ми?
Каркаси мрій, скалічені снарядами,
З ковідних див сумнівними "принадами",
І у душі з пустелею поріднимо
Світ, живемо де... Та не є потрібними...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121032905108

- ...А що війна?
- Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї - хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах - до речі, більшість їхали без масок - my lord, це до добра не доведе, дограються - от би рука тверда за них взялась! А так - що їм Гекуба - аж доки вже самі не вріжуть дуба, усе їм, бач, мов з гусака вода. Сидять собі, й чекають, аби зникла ця паморозь, що заліпила вікна і окуляри... Отака біда.
- А що ж війна?
- А, так, війна, авжеж! Я запитався у людей в трамваї - в трамваї про війну ніхто не знає, в таксі і у метро, до речі, теж. Таке саме у храмах і трактирах, маєтках шляхти, у міських квартирах - вино, розмови та безглуздий треш. Говорять про врожай і про оброк, воли ревуть, що в них не повні ясла, що з нами їм, my lord, уже все ясно, і для волів це є гіркий урок. І навіть сиві лучники на стінах втомилися і скаржаться постійно, що дембель ніби й службі вийшов строк. Між тим в обозі твориться страшне - гнилий фураж, розбіглись маркітантки, невинних коней запрягли у танки, аби не витрачатись на пальне, на лицарях дешеві мідні лати, ландскнехти - й ті не хочуть воювати в кредит, і вітер в полі верби гне... Лише одна передова чота, засівши понад хмарами на вежі, іще обороняє наші межі - сади, городи, селища й міста - але уже немов святою стала, і ні для нас, ані для супостата це майже недосяжна висота. А ще, my lord, народ таке верзе! Про вас, my lord, про свій порожній шлунок, що світовий таємний залаштунок наслав, мовляв, смертельне ГРЗ, що сніг іде і танути не хоче, лютує інквізиція і ночі все довшають, а лютий ледь повзе...
- Ну так, повзе, але ж весна гряде! І не буває березня, якому не передує лютий - он додому летять птахи... Хіба не так?
- Та де! Окрім весни є ж речі важливіші, my lord - наприклад, гроші, смерть та інше...
- ...А що ж війна?
- А що війна? Іде...

- Злітав би я на Місяць! - мріяв друг Петрусь.-
Колись туди зганяю. Може, доберусь.
Екзамени здавати я би там хотів.
Бо чув: усі предмети легше в шість разів!

***
А в ОПеЗеЖе свої та наші
малороси, наче москалі,
хочуть на параші,
їхати на Рашу,
за мать вашу на чужій землі.

***
А на Раші коміки кремля:
пині, комуняки і жірьопи
тішать москаля...
і тупе теля,
об'являє санкції Європі.

***
А на Туві вся парафія
у тайзі очікує еліту:
шойгу-бугая,
пиню... гундяя
із його анафемою світу.

***
А наша Раша іншими велика,
а Київською Руссю й поготів...
а запитати б у її вождів, –
до чого тут мерзенні ваші пики,
якщо кацапи копія братів?

***
А що у нас? А у слуги
нові обіцянки народу –
додати сили і снаги,
аби умерли до ноги
за їхню волю і свободу.

***
А на Донбасі навіть поночі
воюють наші кравчуки...
в етері... аристовичі
рахують рашеські полки,
яких нема... бойовики
лише чекають помочі.

03/21

І

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Купчастих хмар незграбні дирижаблі.

І чути переливи за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
У грудях терпне в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.

ІІ

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують сопрано солов'ї.
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита.
В сузір'ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорнусь до тебе, сині очі
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив -
Впади, коханий, сонцем на чоло.

ІІІ

Впади, коханий, сонцем на чоло.
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло, відгуло.
Не йди у ніч, до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі - зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Чому б і нам у райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити?
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні - маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду.
Мені без тебе у печалі жити.

ІV

Мені без тебе у печалі жити.
Плести з думок рожеве макраме.
Хіба ж нудитись хочу, дивний Світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити -
Будь щирим і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму віднині, хай житло
Наповниться дурманним майораном,

Запахне ладаном і джерелом,
Усмішка мила полікує рани -
Між нами веремії не було.

V

Між нами веремії не було, -
Ножі по черзі не кидали в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безупинно.

Згубили береги, міцне весло,
Та поталанило в лиху годину.
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшли - Аполлон, мій бог,
Вродлива, фантастична Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина планидою не спита.
Нам Бог подарував життя у борг -
Ромашки, беладонна, маки - в житі.

VI

Ромашки, беладонна, маки - в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохались ми несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Негод мінливих вересневі дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в'ється над гніздом.
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась,
Дощі життя кропили помелом.

VII

Дощі життя кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом.
Частіше естрагоном на осонні.
Здіймала вітром хвилі над Дніпром
Пила отруту з чашечки бутона.

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надія непохитна,
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет.
Ніч розсипала зорі оксамитні.

VIII

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір.
Перебирав легітко струни лютні
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, щедро, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтнім
зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката
Злітала мрія в неосяжну вись.

IX

Злітала мрія в неосяжну вись
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті.

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров'ю оди бурштинові.
Ховала, наче зброю в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові.
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.

X

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Корицею у пагонах магнолій
Притихла загадкова таїна.

Що за декор? - міркується поволі,
Природа сотворила, я ж сумна.
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі, крижана.

А пам'ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шорстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.

XI

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна -
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію - підкорись.
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До осені далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок - цвіте.
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових.
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.

XII

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові.
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину.
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
Допоки не порветься щастя нить.

XIII

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю пощастить.
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм й пеклом світ наш опинивсь.
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як нареченамв чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.

XIV

Дай, золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур'янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало -
Розбилося зими холодне скло!

XV
Магістрал

Розбилося зими холодне скло,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
Мені без тебе у печалі жити.

Між нами веремії не було.
Ромашки, беладона, маки в житі.
Дощі життя кропили помелом,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

Злітала мрія у безмежну вись.
Весна пісні сплітала колискові .
До серця серцем щемно доторкнись.

Квітує ніжність в малиновім слові.
Допоки не порветься щастя нить,
Дай, золотитись у твоїй любові!

26.03.2021р.

Барвіночку блакитними очима
Весняний ранок в небо задививсь.
А там летіла зграя журавлина,
Додому поветралися птахи.

Де мати-й-мачуха в долині вже жовтіла,
А біля неї бджілонька мала,
Яка нектару назбирать хотіла
Й швидесенько вертатись до села.

Де котики пухнастії вербові
Тихенько муркотіли щось собі,
Птахи тут відпочити вже готові
І братись до впорядкування гнізд.

Нестримний часу плин та стрімкий біг,
Ще не один блакитноокий ранок
Будитиме до праці завжди всіх:
Людей, птахів, комашок та звіряток.

2021 р.

Мысли вслух…

Улыбка, ласка, комплименты - вдохновляют!
Расцветает каждый человек!
Искреннее общение, поддержка, дружба -
Дороже золота в наш век!
Гармония на сердце и душе!
Труд будет в радость!
Опыт, счастье и успех !!!
28.03.21
На фото мои рисунки.
Швец Т.В.

Любов, мов електронна гра,
рідко закінчується додатковим часом.
Отримав сигнал: "Любити пора." –
граєш відразу!
граєш відразу
день, півтора..,
а потім знову платиш у касу.

6 грудня 1995 р., Київ

І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?

---------------------------------

щоразу
дивлячись на свої картини
розумію
вони частина мене
ця трешевість та бездарність
непромовлені страждання
туман небуття
той-що-приховує
реальність

рік 2020

Очі озер, сині моря,
а за горою – найвища гора.
Там і моя є ще світла зоря
і на зорі у дорогу пора.

Манить мене світла мета
і не дає зупинитись мені.
Знаю, що я іще є саме та,
що зачарує тебе уві сні.

Йду до зорі ночі, і дні,
поки у небі сіяє мені.
Хай лише радує і на стає,
гріє розрадою серце моє.

Зорі очей сивий туман
завуалює на плесі ріки
і заховає у той океан,
де не щезають літа і роки

Душею юні – отже молоді.
Попереду весна, а далі – літо,
а далі.. пишуть вила по воді,
що ти була моєю ще тоді,
коли обох ще не було на світі.
Тобі немає ради у житті,
мені немає іншої розради,
як бути із тобою іноді,
єднаючи омріяні путі,
де не перетиналися монади,
де нас чекає сяєво пітьми:
мені – червоне, а тобі –зелене,
мені – до тебе, а тобі – до мене...
От і цікаво, чи зійдемось ми,
коли уже не будемо людьми
і канемо у хаос безіменні.

03/21

Арканзас переміг;
етажерка; Плєханов, архаїка;
божевільна зима спростувала своє амплуа;
на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
голова попливла – колуар, колуар, колуар*;
семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
дирижабль – антипод;
на полицях великої фізики
семимильна хода набувала свого ef-em-a**;
науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
Арканзас не програв –
над Пророком процесу нема.

7 грудня 1992 р., Київ

_________________________
* від франц. couloir
** f = m∙a – другий закон Ньютона

Песик заховався в халабуду,
Виє так, що в жилах стигне кров.
Бо мене учора біс поплутав:
Пив горілку. Хочете? Агов!

Є шмурдило, тепла мелясовка
І на костомашках первачі.
До моєї спирт-бензоколонки
Лізуть спраглі вдень і уночі.

Хоч і тхне амріта препогано,
А уранці голова болить -
Заковтнеш - провалишся в нірвану,
Віруси виздихують умить.

А секрет простий: кришу до браги
Колорадів, гусінь, павуків.
Щоб душа летіла в небо птахом:
Нумо, налітайте, мужики!

Я для спраглих душ - святий душпастир
І архімандрит, і піп, і дяк.
Ну то що - умовив на "причастя"?
Хрон на закусь роздаю за так.

28.03. 2021 р.

Птица крыльями взмахнула,
Полет ей удался!
Закружила,полетела!
Полету нет конца!
Так и в жизни человек,
Ищет знания весь век!
От того сколько достал,
Свой получит «пьядестал»! 2009
На фото мои рисунки.

Мысли вслух…

Интересное общение всегда приятно!
Рождает позитив, источник знаний!
Уникален каждый человек!
Он знает то, чего не знаю я!
27.03.21
Настроение –дыхание сердца и души!
Уметь им управлять не каждому дано!
Главное желание - гармонии достичь!
Трудом, старанием наполнить жизнь!
27.03.21
Голос - букет эмоций!
Голос –настроение передает!
Голос – чувства сердца и души!
Голос –вдохновение, печаль и страх!
Оставляет отпечаток на века!
27.03.21
На фото мои рисунки.

А біди не буде як помру,
Навпаки - звільню цей світ од правди.
Нащо зазирати в цю діру?
Там - журба й буденщина без свята.

Там тривога й ніченьки без снів,
І конає совість на розп'ятті.
Я іду. А ви - не смійте! Ні!
Проживіть життя своє у щасті.

Дай вам, Боже, хмару діточок
І спокійну, без болЯчок, старість.
Все. Пора. Один лишився крок -
Й я у Леті. Непотрібна жалість.

Тож кажіть, полегшено: - Бувай.
Й попаліть мої книжки у грубі.
Хай могилу огорне курай,
А пирій стирчить, мов шерсть на шубі.

27.03.3021 р.

Не хочеться додому йти.
Та я – родинний, як лелека.
Не відчуваю самоти,
Гадаю, що вона далеко.

Удома дивного нема.
Ходити зручно і босоніж.
Не коле безвістю пітьма,
Не помічається безсоння.

Як можу, так собі живу.
І тимчасово хочу втечі
На пустирі, у кропиву,
А повернутися – під вечір.

І хай за мною самота –
Осмислю нібито жадану.
Якась незнана і свята
Округа оптикообману.

Я не скажу: мені болить
Душа чи серце. Сенси інші.
Додому завжди в’ється нить,
Її осяє віща мить,
Яка – в родинному затишші.

"Люби ближнього, як самого себе" (Святе письмо).

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

27.03.2021 р.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У трав весняних сварка
Штовхаються до сліз
І ворон сірий гаркнув
Цікавенький ескіз…
А сонечко дбайливе
Все манить з-під землі
Зимою дні ліниві…
Ну хто бува не млів?
І ліжко й подушини
Із рук біжать на двір...
Піду зірву калини
І зляжу на папір…
26.03.2021.

ІКоли не дуже весело усюди,
сумують дуже одинокі люди...
а уночі ніколи і ніде,
аж поки повновидий не зійде.

ІІЇм виїдає очі не роса
на сонці... вранці, а рясна сльоза,
що миру і добра уже не буде,
якщо усі готові до війни
і що усі ми винні без вини,
що де-не-де ні се, ні те панує,
а десь-не-десь народ чекає всує
кінця... чи то війни, чи то зими,
але... весну очікуємо ми.

ІІІО! Місяць тінню обіймає землю
у небі – невагому та живу –
і висіває зорі у траву,
і магію, і сепію пастелі,
і чари неземної акварелі
усього, що існує наяву.
А ранками, міняючи палітру,
мокає пензлі у прозорі дні
і поки ще нема дощу і вітру,
щезає у ясній височині...
лишаючи барвінки, первоцвіти,
фіалки і веселі, і сумні...
Ось-ось... і намалює синій квітень
дорогу наступаючій весні.

03.2021

А весна. а весна,
Ніжна зелень запашна
І така приємна свіжість
Перших квітів-первоцвітів.

Білі бантики у вишні,
Соловей порушив тишу
Диво-трелями своїми,
Зачаровуєшся ними.

І черешня зацвіла,
Мов парфуми розлила,
Що розносяться навколо.
А букети калинові

Теж сплітаються віночком
Над парканом у садочку.
А бузкові оченята
Пильно дивляться на хату,

Що сховалась в буйноцвітті.
Ось такі чудові миті,
Коли в купелі весняній
Все навколо потопає

Заворожують, чарують,
Радість серденьку дарують.
Веснонька ж усе співа
Й сипле цвіт із рукава.

2020 р.

Огорнула ніч легкою шаллю,
Роздуми кладе на терези:
Без труда не буде урожаю,
А без віршів - миру і краси.

Ось тому писунка - нездоланна!
Світ рятую, аби він не зник.
У ронделях - лірика нірвана,
У сонетах - запахи весни.

Баркароли - ліки від печалі,
Пастурелі - трунок від тривог.
Муза крутить гумору педалі,
А Пегас із неба "тьох!" та "тьох!".

Ну, а я за хвіст його вчепився
І лечу! Лечу! Лечу! Лечу-у-у....!
Бо в літературі я - гульвіса,
Майталає над Парнасом чуб.

А колеги мудрі (nota bene!)
Дописали, врешті, прози том.
Читачі! Приєднуйтесь до мене!
Усмішки шукатимем гуртом.

27.03.2021 р.

Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.

Актор вимагає себе, а інших – дратує.
З актором трапляються дивні метаморфози.
Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
себе калічить – вас демократує.
Бо щастя від горя рятує.

29 березня 2004 р., Київ

Установки, мысли дня…

Поддержка для меня важна!
Сейчас, как никогда нужна!
Тепло на сердце и душе!
Жизнь интересна, дел полна!
Боль пройдет и грусть уймется!
Всевышнего благодарю!
В гармонии, любви живу!
27.03.21

Дружба - бескорисна!
Чувства сердца и души!
Отдать, не требуя взамен!
Улыбнуться, поддержать!
Здоровья, счастья пожелать!
27.03.21

Звездочка вечерняя,
В окошко улыбалась!
Чудесный и прекрасный мир!
Всевышний чудо сотворил!
Для живущих на Земле старался!
27.03.21

Весенний аромат и свежесть!
Природа оживает!
Голубки во дворе воркуют!
Гармонию в природе чуют!
Благодать!
Благодать!
27.03.21
На фото мои рисунки.

Запізнивсь у школу Вася.
Строга вчителька питає:
- В чім причина? Признавайся!
Очі вниз. Лише зітхає:

- Правду кажу. Чесне слово.
Бо пригода зранку сталась:
Вмить на голову раптово
Звідкись враз коробка впала.

Бац на голову! Я в шоці!
В ній нічого! Пусто, хлопці.
Тихий регіт на уроці:
- Ясно це. Ну а в коробці?

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була, як сніг, як перший сніг.
розтанула і все ... без права на світання
тамую подих вірі - на видих і на вдих.

я падала, як птах, я знала ти згадаєш,
які колись цвіли підсніжники для нас.
очей не відведу, спокійно привітаю,
хоча не відбіліло, та вже нема образ.

а березень бринить, готує гойні шати,
слова, як молоко, приходять до гостин.
а жовтень золотий усміхнено - вусатий,
подарував синочка у золотавий день.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була розпатлана, без снів...
як поєднати все-- колишнє та останнє...
сестричок- катеринок і братиків-братків.

не оскверняй мости, по них іти додому,
золочений дукач не не обхитрує час,
бо виростають діти, тікають від полону...
хай обирають пару,
що б не було як в нас…

колір коричне́вий
має сніг,
березневі реви
на поріг,
дівочі-парубочі –
сміх,
а мої-пророчі –
гріх…

5 жовтня 1992 р., Богдани́

Заховавсь під ліжком (це не жарти!),
Ох, тяжке в любовника життя!
Зверху піп улігся вайлуватий,
Поруч - розімліла попадя.

Хекаю в рукав сорочки тихо -
Це пеня за хтивий мартопляс.
Піп почує - буде мені лихо:
Сповідатись не допустить! Зась!

Протягом в розстібнуту ширінку
Намело з цеберце пилюги.
От скажіть: попові нащо жінка?
Аби спокушати на гріхи?

Хай би скнів монахом бородатим,
Бубонів з амвону отченаш.
Але ж ні! Жона - пахка троянда!
І така, що йой! І аж-аж-аж!

Піп сопе. У сні до неба лине,
А жона втрача від хоті ґлузд.:
Звісила стегенце із перини,
Аби притулив до спраглих вуст.

Я й цілую литочку, мов персик,
Бо любов - не гріх страшний (о ні!).
Піп забув, що муж це не облесник,
А слуга і Богові, й жоні.

26.03.2021 р.

Візьму твій силует і загорну в серветку…
І аквареллю все це відтворю
І сонце розтече із вітром на абетку
Дізнаєшся, як глянеш на зорю…

Це музика ікон усіх на світі відьом
Проблема є для нас, чоловіків
Бо ось вона, своя… своя Семіраміда
Але живе чомусь серед вовків…
26.03.2021.

П‘ять сантиметрів – взяти неможливо.
Сім з половиною – яка там насолода…
Десяток – щось, але ще неважливе.
Дванадцять з половиною – то шкода…

П‘ятнадцять – значно краще, та не досить,
з цим розміром погодитись не можна.
Сімнадцять плюс – такий люба попросить,
а двадцять: «Це чудово!» – скаже кожна.

От двадцять два із гаком – завеликі,
та з ними впоратися може чоловік.
А двадцять п‘ять – то невимовно дико,
бо тисне на живіт і кишківник.

Доволі було зібрано думок
у різних представниць кількох народів –
це результати опиту жінок
про розміри звичайних… бутербродів.

Три версти до похмурих тополь,
А за ними – мовчання і поле.
І ще далі двірця жирандоль,
На шляху, де промчали монголи.

Густотравно літа проросли,
Переклично погукують сови.
І на місці старому бусли
Зажили та виходять на лови.

Не помітити можна прогрес,
І не легко, не соромно буде –
Недоречно, як той енурез
Для печальних осіб на етюді.

Ліс велично зітхає, бо степ
Наступає і стогне підранком…
Це відомо. Тривога росте,
Не спроможна заснути до ранку.

Самоплив, де сміливці жили.
Не поступиться диву, прогресу.
Так, немовби я взув постоли
І читаю совєтськую пресу.

Пoгоноблю довкільну печаль,
У якій – і татари, й монголи…
Хай ще досі шукаю Грааль,
Та наразі візьму і медаль –
Поселюся на цім суходолі.

Вдохновение –дар небес! Романс.
Вдохновение –дар небес!
Принять суметь!
Принять суметь!
Жизнью, дружбой дорожить!
Жизнью, дружбой дорожить!
В гармонии с природой жить!
В гармонии с природой жить!
Главнее нет! Главнее нет!
Улыбка, нежный добрый взгляд!
Улыбка, нежный добрый взгляд
Расцветает человек!
Расцветает человек!
25.03.21 18.48
На фото-мой рисунок.


Мелодия звучит и манит! Романс.
Мелодия звучит и манит!
Манит! Манит! Манит!
Взять в руки кисть или перо!
Взять в руки кисть или перо!
Нарисовать и написать!
Нарисовать и написать!
На сердце так легко, тепло!
На сердце так легко, тепло!
Вдохновение пришло!
Вдохновение пришло!
Детство в гости позвало!
Детство в гости позвало!
Бальзам для сердца, красоты!
Бальзам для сердца, красоты!
Не уходи ! Не уходи!
Благодарю! Благодарю!
Жизнь люблю!
Люблю! Люблю!
25.03.21 19.00
На фото-мой рисунок.

Істина гурцикнулася з воза
Й по главі ушкварила веслом:
Хто у циці не стромляє носа -
Пахітоски палить й дудлить ром.

А щетина на щоках триденна,
Зачіска - солом'яний бурун.
Ну, а хто кохається щоденно -
Виголений, митий чепурун.

У жонатих сало значно товще,
А сназі завидують кролі.
І живуть на років двісті довше,
Ніж самотні, злющі бобилі.

Геть аскезу! Ліпше йди до дами,
Наче до левиці хтивий лев.
Єви народились для адамів,
А адами - для опуклих єв.

26.03.2021 р.

Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Не впускай нікого у свій космос.
І сама рахуй свої зірки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не будуй безмежні хмарочоси.
Став в минулому "жирні" крапки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не чекай, що будуть феєрверки,
А сама твори якісь дива.
Сяй, як зірка на нічному небі,
Бо ти - жінка, ти - спокуслива.

13.02.21

Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.

ледь-ледь стукотить
в тісній капсулі рятувальній
серце
а вібрація у мільйон
герців
в чорній прірві бомбардувальній
туди струменить
де немає жодних орбіт
жодного світила
лише луна пульсує скорбот
наче хтось із середини змерзлого тіла
намагається достукатися до тих істот
що схилили зовні над ним
чуприни туманностей
і зореплавця апогей
в архей водоростей
сузір’їв і планетних самотностей
уходе з вигуками людей
які викинули капсулу в безмежжя
обезлюднень
де малесенького серця зранений квант
раптом вибухає скривавленим збіжжям
просторів дальших змін і констант

2021