Ворожи на кохання
в іспанській в’язниці
серед часу злягання
перста і десниці
через кліть, зашифровану
кодами їх,
їхніх здогадів, сповнених
прагнень твоїх!

Грають гнів і свавілля,
і Мексики згага!
Не тремтиш з богомілля –
його в тобі ма́га!
Те крислате сомбреро,
протиснуте в кліть,
і коротке інверо
прояснюють хіть!

29 квітня 2003 р., Київ

Викрасти зважився

дівчину хлопець.

Мружився, дихав

нічний мегаполіс...


Хлопець повзе по дахах,

по карнизах,

Фари яскраві проносяться

знизу...


Через віконечко

вивів кохану,

Вниз по канату

сповзали старанно.


Ніс наречену юнак

по провулку,

Вдвох в арендовану сіли

"таксувку".


Врешті таємного місця

дістались,

"Скільки платити" - "водилу"

спитали.


"Зовсім нічого, -

всміхається дядько, -

За все заплатив

нареченої батько".

Неспішна валка рухалася шляхом
Здіймаючи клубами сірий пил.
До ніг стелилась рівна, наче плаха
Земля степів із шапками могил.
Вози скрипіли пісню подорожню
Із безкінечним приспівом нудним
І залишали на шляху порожнім
Одноманітні записи – сліди.
Весна вдалася ранньою й сухою.
Посохли трави, ще й не піднялись,
То ж людям видавалася лихою
Ідея, що вони отак знялись,
Полишили уже обжиті землі
І подалися в невідомі краї.
Вдивлялися у далеч невеселі
І якісь думи думали свої.
Чи то про те, що там десь залишили?
Чи то про те, як стріне їх цей край
І скільки знадобиться віри й сили,
Щоб з’їсти перший власний коровай
До труднощів їм, звісно, не звикати.
Бог непосильну ношу не вкладе
На плечі. І дітей карати
Своїх не буде без гріха. Та де
Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
Чи його в світі, може, і нема?
Уже віки, не те що, навіть, роки
Вони шукають, але все дарма.
Ще Менно Сімонс, мученик за віру
Учив покірно все в житті сприймать
У світі цьому, де є зла без міри.
Йому ніякий опір не вчинять.
Бог заповів лиш вірити й терпіти,
Не піддаватись на потуги зла,
Аби його у душу не впустити
І вона тільки із добром жила.
За погляди, що суперечать догмам.
Чекав їх інквізиції вогонь.
Неначе діти не одного Бога,
Зовсім порізно бачили його.
Чинити опір не давала віра.
Померти всім? Хто ж віру донесе,
Відкриє очі змученому миру
І від гріха й погибелі спасе?
Щоб не життя, а віру врятувати
Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
В краї далекі змушені втікати,
Де б їх вогонь церковний не спалив.
В низинах Вісли в Польськім королівстві,
Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
Їм удалося в ті часи осісти.
І їх ці землі добре прийняли.
Король їм сам підтвердив привілеї,
Ніхто за віру їхню не чіпав.
Обзавелись худобою, землею.
І вірних круг із часом все зростав.
Дві сотні років їх земля приймала.
Здавалось, навіть – це вже назавжди,
Але нові випробування впали,
Як відгук неминучої біди.
Не стало Польщі і Помор’я польське,
Де меноніти у той час жили
І досить вільно почувались досі,
До себе пруські королі взяли.
В Помор’ї здавна німці проживали.
Живучи двісті років серед них,
Утікачі і мову перейняли,
Вже й мало чим різнилися від тих.
Державі ж, що війной жила допіру,
Солдат потрібен без душевних мук
І не цікавить, що чиясь там віра
Забороняє зброю брать до рук.
Всіх непокірних розчавить готова
І відректися змусити того,
Для кого Бог – то не пустеє слово,
А суть життя єдиного всього.
Як бути далі? Що його чинити?
Шукать по світу іншої землі,
Де би дали спокійно далі жити,
Оберігати звичаї свої?
Тоді уперше промайнула звістка
Про Таврію якусь, про вільний край,
Де можна було б вільно їм осісти.
За описами просто земний рай.
Так говорили люди із Росії,
Що від імператриці прибули.
І обіцяли гори золотії,
Запрошуючи, аби перейшли
На землі ці гонимі меноніти.
І,справді,перші скоро подались
Чоловіки, жінки та їхні діти,
А незабаром, коли обжились,
Запрошувати інші сім’ї стали.
І от вони, з об’єднання свого,
Що Старий Флеміш самі назвали,
Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
Вози з нехитрим скарбом і худобу,
Все, що згодиться в тих краях, взяли
І, помолившись спершу Богу, щоби
Поміг в дорозі, шлях свій почали.
І ось позаду сотні верст дороги.
Навколо степ і недалекий час,
Коли спочинути їхні збиті ноги.
Та тут випадок трапився якраз.
З якоїсь балки вибрались на гору,
З натуги коні ледве вже тягли,
А діло було у вечірню пору,
Уже легенькі сутінки лягли.
Аж на дорозі раптом кінський тупіт
І чималий загін назустріч мчить.
Чи не бандити? Збилися докупи
Вози втікацькі за коротку мить.
Та то були солдати – не бандити
І офіцер веде перед у них.
Зустріли шанобливо меноніти
Загін військовий. Тупіт кінський стих,
Як офіцер підняв у гору руку.
Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
Та менонітам ті чужинські звуки,
Лиш по – німецькі кожен розмовля.
Хоч здогадались, що той їх питає
І кажуть: «Пане, меноніти ми
У Таврію із Прусії втікаєм,
Спішим аби обжитись до зими».
Зачувши ледве їх німецьку мову
І офіцер німецькою почав:
«О, то ви німці?» і говорить знову
Той, хто найперш пояснення давав:
«Ні, ми не німці, просто меноніти,
Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
Нам довелося серед німців жити
Отож німецька рідна на цей час.»
«А як ви тут, панове, опинились?»
«По волі Божій, в пошуках країв,
В яких би ми спокійно зупинились
І зберігали звичаї свої».
«Бунтуєте напевне проти влади?»
«Ні, влада Богом світові дана.
Ми кожній владі слугувати раді
І не у тому наша є вина.
Ми проти війн і супроти насилля,
Ми злу непротивлення визнаєм,
Лише у вірі відчуваєм силу
І бачим в тім призначення своє.
Одного хочем – мирно працювати,
Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
Тому і подалися в світ шукати
Місця без інквізиторських заграв».
«Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
У нас земель доволі для усіх.
Хоч ваша віра щось для мене нове,
Та по – своєму вірити не гріх.
Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
Бо тут роботи непочатий край.
Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
Бери, селися, землю обробляй.
Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
Перехрестився офіцер нараз, -
Я вам від усії душі бажаю,
Щоб край став батьківщиною для вас.
Де вас чекає добрий відпочинок
Після важкого довгого путі.
І хай ніхто вам перешкод не чинить
У вашій вірі й вашому житті».
Сказавши те, ще раз перехрестився
І далі шляхом у степи помчав.
І весь загін слідом за ним пустився
Та клуби пилу по собі підняв.
Іще стояли довго меноніти,
Дивилися тому загону вслід.
Спитати б, з ким прийшлося говорити
Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
Аж хтось летить конем. Побачив валку,
Спинив коня і голосно пита:
«Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
«Так то був цар?! О матінко свята!»
Сам Олександр говорив із ними,
А, бач, про те нічого не сказав.
І всі слова його були простими
Ніхто б царя у ньому й не признав.
Та просвітліли душі менонітів.
Якщо вже цар їх сам благословив,
То, мабуть, це і є те місце в світі
Де сам їм Бог селитися велів.
Колонію понад Бегім- Чокраком
Так і назвали Александрволь.
Не з лестощів, а лише, як подяку
За співчуття до інших грішних доль.

Усі ми грішні, кожен у своїм…
Провин завжди на душу вистачає…
У кожному дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…

У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток
залишена Тесеєм на поталу…

Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!

***
А нас немало, хоч і не багато
любителів пілюлі і халви,
якою обіцяють годувати
нас і чужі, і наші окупанти –
лакеї войовничої Москви.

***
Не чують родичі кацапа
землі своєї голосіння.
Натура і свині, і цапа –
якщо не ратиця, то лапа
все вириває із корінням.

***
Немає сенсу у бою
агітувати за свободу,
коли за голову твою
вона обіцяна народу.

***
У своїй хаті
тим і багаті:
вічною тризною,
мовою, піснею...
а на параді –
силою грізною
та Батьківщиною.

***
Не гримає і дотепер,
хоча дощу усюди мало.
Погоду влада обіцяла
і перенесла на четвер…
та хай би і її не стало.

***
Що не початок, те ще́ не кінець.
Поки не пізно – не рано.
Що не по нашому – хай йому грець.
Лопає булька, снага і терпець,
ниють сумління і рани.

***
Влада бувала усяка:
біла, червона, ніяка...
З огляду на сюзерена,
банда на Раші радянська,
а в Україні – зелена.

09/20

Табула раса. Написав і витер.
Почав спочатку. Тужуся, сопу.
Не мусі-пусі, і не тинди-ринди,
Коштате мудромисліє - табу.

Обходжу тінь, брехливі краєвиди,
Солодкі рими для опуклих дів.
Із мене, мабуть, лірика не вийде,
Бо тло в картинах - сірий наратив

І правда, що громаді коле очі,
І смуток чорним змієм поміж строф…
Важка й гаряча в правдорубів творчість,
І кожен вірш не мед, а болю штоф.

Втопити хочу і талант, і пам’ять,
Під зад Пегасу дати копняка…
А ніч скрегоче за плечем зубами,
Конає ранок на моїх руках.

01.09.2020р.

Ось і літо спливло непомітно,
розчинилось, сповзло під укіс,
замінило усмішку привітну
на личину зі смутку і сліз…

На годиннику зорянім неба
мерехтять міріади перлин.
У осінній альтанці для тебе
я гаптую зорю із жарин…

Догорає поволі багаття,
залишаючи присок віків,
і розірвану душу на шмаття
я ховаю у легкість шовків…

Гроші з’їли планету.
Планета у череві гро́шей.

Я хотів заробити на книжку,
щоб видати вірші.
Про-грав.

Гроші ходять окремо,
кишки́ набиваючи товще,

закупоривши вихід у світ
перетравлених, правлених
справ.

22 листопада 1995 р., Київ

​Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження - твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009



Первое сентября – день знаний,

Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть,и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания,что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

… ……………………………………………..
День за днем, за роком рік
Серце тисне туга,
Бо не меншає потік
Споминів про друга.
Йдуть вони за рядом ряд
На душі адресу
І прокручують назад
Пам’яті колеса.
Оживає раз-по-раз,
Вихром круговерті, –
Найпрекрасніша пора
Від вродин до смерті.
Як-не-як, але біда
Нас тоді минала
І тіснилося в рядах
Ще й дівчат чимало.
Хоч-не-хоч, та грала кров
Й обпікала жаром, –
Поспішали стрімголов
Навстріч щастю пари.
Будь-що-будь... – Промовив друг
На щасливця схожий, –
І пішов за дружби пруг
На весільне ложе.
Тет-а-тет уже не зміг,
Восени чи літом, –
Про молитву чи про гріх
Я з ним говорити.
Тишком-нишком, де-не-де,
Мов сліпа старцюга, –
Мовчазливо друг іде
Досі мимо друга.
Поробила сам на сам
Щось йому дружина,
Бо і пива ані грам,
Ні по пів чарчини.
З року в рік і день за днем
Зустрічаю друга,
Що зігнувсь під тягарем
Кроків недолугих…
31.08.20

Кінець літа невблаганно
Схиляє мене до надмірного
Неприйняття. Пафос дійсності загострює
Ракурс бачення, а сьогодні я зустрів
Ветерана, який говорив, що насправді
Ми живемо в чистилищі. Мабуть,
Він правий, бо ми – наслідок чогось
Незрозумілого, і я бачу, як на мене
Дивляться хижаки, хоча це просто люди.
Садхгуру сказав, що вартує позбутися
Філософій. Мабуть, я так і зроблю, якщо
Потраплю в рай.

31.08.2020

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

І
За Біблією, слово – меч
і від лукавих – оборона
устами Бога і предтеч,
ім'ям небесного закону.
Так ойкумена береже
свій образ у своєму краї,
де слово зайве і чуже
до вух Його не досягає.
У ньому сила і краса
молитви мовою живою...
не заяложене юрбою,
воно являє чудеса,
коли почують небеса
думки, озвучені тобою.
ІІ
Минають ери і світи,
царі, імперії, моголи,
та залишається навколо
усе, чим є і будеш ти,
і не розсіється ніколи
живе інформаційне поле
твоєї волі і мети.

ІІІ
Ми українці... не манкурти...
Ми сущі як і має бути...
багаті мовою, не злі,
поволі ідемо у люди,
великі люди... і малі...
щезають голі королі,
а мова проникає всюди,
тому її бояться юди
і уникають москалі...
....................................
тому Московії не буде
ні в Україні, ні в імлі,
а «будуть люди на землі...»

08.2020

Пограбувавши Русь і пів Європи
І звівши у степах Сарай Бату,
Щоб пам’ятали скорені холопи
І прославляли Орду Золоту
Звелів Батий із золота двох коней
Відлити і поставить на виду.
І стали коні наче на припоні.
І всі хто потрапляв тоді в Орду
Дивилися могутності ординській
Багатствам її заздрили потай.
Лиш люди руські подивившись зблизька
Чомусь шептали: «Добре почекай!..»
Бо в конях тих їм бачились ікони
Обдертії церковні куполи
Жінок прикраси гривні і корони
Що із Русі ординці загребли.
Прийшли часи і от одного року
В Сарай Бату у самий розпал дня
Загін сміливців русичів нівроку
Ввірвався й прихопив собі коня.
Для остраху пошарпали монголів
І поки ті ховались по ярах
На воза вкинули його і нумо в поле
Поки іще скував монголів страх
Монголи правда швидко похопились
І спорядили військо навздогін
І наздогнали. За шаблі вхопились,
Притиснувши до річки весь загін.
Весь день ішли кривава люта січа
Стомилась смерть жнива свої справлять.
І тільки, коли день змінився ніччю
Монголи почали перемагать.
Один за одним русичі вмирали
Встеляючи ворожим трупом діл
Аж поки і останні з них упали.
І опустилась ніч на купи тіл.
Та вранці, як монголи не шукали
Знайти коня так і не спромоглись.
А русичі померли й не сказали.
Куди той злополучний кінь подівсь.
Можливо й Конка десь його ховає
А звідки й назва теж могла б піти
Лежить той кінь часу свого чекає.
А ви його не хочете знайти?

Всміхається великий сонях
Ще своїм цвітом запізнілим,
Голівку поверта за сонцем,
Хоча уже минуло літо.

Промінчики він ловить теплі,
Купає в них пелюстки жовті,
Коли ж дощем заплаче небо,
То не боїться, що намокне.

Стріпне краплиночки прозорі
З пелюсток, наче з парасолі.
Хоча один зостався в полі,
Радіє світу жовтий сонях.

2020 р.

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.

21 листопада 1992 р., Київ

"Чому ти плачеш, Зайчику,
Та ще й печально так?" -

"Я загубив Морквиночку,
Люб`язний пан Їжак!" -

"Не треба побиватися,
Не треба горювать,
Тримай мою Морквиночку
І годі сумувать!" -

Х`тів Зайчик посміхнутися,
Та швидко посміх згас
І Зайченя розплакалось
Сильніш, ніж в перший раз.

"Ну як не поталанило
Нещасному мені:
Був не згубив Морквиночку,
Мав зараз би аж дві!"

Степ приазовський вільний і широкий.
Дорога рівна, як стріла, лежить.
Бува, що річка шлях перебіжить
Чи вигулькне курган з якогось боку.
Та більш ніщо твій погляд не спиня
І їдеш заспокоєний, розімлілий.
Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
Сповіщуючи про скінченність дня.
Зненацька перед очі вирина
Якась споруда, як для степу дивна.
Здалеку – начебто стіна камінна,
А зблизька зовсім наче й не стіна.
Здається, хтось звалив велику силу
Каміння із піском упереміш.
І скільки ти здивований стоїш,
Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
Звідкіль це диво у степу взялось?
Хто сотворив його в часи далекі?
Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
До нас легенда давня донеслась.
Колись, говорять, жив у цих степах
Чи богатир, чи велетень. І звали
Його Богур, і якось так вже стало –
За щось на нього в гніву був Аллах.
Сказав: - Як хочеш прощення мого,
Бери каміння із отого кряжу,
Носи у степ. Хай на рівнині ляже
Гора каміння, і щоби кругом
Із неї степ навколо проглядався.
Богур наказ виконувать почав.
Каміння з гір руками видирав,
На спину клав, аж від ваги вгинався,
Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
Там, де велів Аллах вершити гору.
Важка робота видалась. І скоро
Набрид Богуру труд його тяжкий.
Аби скоріше виконать наказ,
Він вирішив до хитрощів удатись.
Нащо каміння укладать, старатись,
Як можна сили зекономить й час.
Тому каміння кидав як попало
Аби лишень вершилася гора.
Хай там просвіт, а тут буде діра –
Аби трималось та аби не впало.
Та користі від поспіху нема.
Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
Бува, й найкращі наміри загубить
І добре, як зусилля лиш дарма.
Вже пів роботи лишилось позаду.
Ще не гора, та вже і не горбок.
Але один необережний крок –
Богур застряг у кам’яній громаді.
Як у лещатах стиснуло його,
Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
Як не старався – не достало сили.
Так і помер від поспіху свого.
Від голоду віддав Аллаху душу.
Аллах же вітер у степи послав,
Щоб щілини піском позасипав
Аби ніхто громаду не порушив.
В її глибинах богатир лежить.
Його кістки защемлені камінням,
Мабуть, іще біліють і донині
І час повз нього поспіхом біжить.
Чи так було, чи вигадки – не знаю.
Коли ж стою на плитах кам’яних,
Неначе голос вилітає з них.
І я всьому, що чую, довіряю.

А ви бували в Котельві?
Ні! Неодмінно побувайте!
І виростуть слова живі
якщо не в оди, так у байки.

А ви бували в Котельві?
Ні, не чіпайте з нею сайти.
А з чистотою в голові
в містечко ладне приїжджайте.

Й зустріньте (трішки потерпіть)
бузкові сутінки, казкові
не в Тель-Авіві, не у Львові –
у виноградному алькові,
у слобожанській Котельві.
Тож побувайте в Котельві,
де сяє сало на пательні,
де зачекались кораблів
красуні – сосни корабельні.

Де світять гори гарбузів,
де океани картопляні,
де будуть раді вам усім
гостинні славні котельв’яни.

А котелевочки ж які!
Обріжте (йо ж мойо, жаркі!)
і сум, і сором, й обережність.
І, поскидавши піджаки,
макітри гублять котелевці!

О як виблискує гопак!
Так що квітує вдруге вишня,
так що в танок іде Ковпак
бруківкою погруддям пишним!

Комфорт покиньте, мов тюрму,
не до Полтави чи в Опішню
ви приїжджайте – в Котельву,
врочисто встрінуть і троїсто!
Пора палати чудесам!
Мені ж пробачте, що був сам
у Котельві моїй проїздом.

Крізь миле селище везли
в Пархомівку, в музей Луньова.
Коли б іще промчався з ним –
красу й дива не пропустив
і в Котельву влюбився знову!

2018

Я на цій земельці не воскресну,
Без дітей помру. Своїх. А жаль...
Ти мене не впустиш в рай чудесний,
Я - чужий. І ти мені чужа.

Наче й непогано ув алькові,
Ти кричала "Ох!", і я кричав...
Нащо діти, як нема любові?
Мрії, мрії - казка і печаль.

Нині - все тіп-топ, а далі - сварка,
Позриває нам обом дахи.
Я - самітник. Битий вовкулака,
Ну, а ти - невільниця жаги.

Заповзла. А я ж тебе не кликав!
Рвеш від хоті мій змокрілий чуб.
Йди до біса! Чи до чоловіка...
Ні! Стривай! Тебе не відпущу.

29.08.2020 р

Закордонне кіно…
Нікогісінько поруч
У відкрите вікно
Невгамована горіч…
Провідниця до сну
Ти чому бліднолиця?
А роса на росу…
Грім страшить, блискавиця…
А кіно як кіно -
Увімкнсмось навпроти
І цигарка й вино
Дочекались, непроти…
Неприступний форпост
Ми до рання осилим
Наливаю і… тост
Спершу так, у півсили…
26.08.2020.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,

Щоб чорне золото добути,

Треба глибин землі сягнути,

І кожну мить ризикувати,

І не боятись лаву брати,

Ті відчуття і почуття,

Які свідомо, в кожну мить,

Тому й душа його тремтить,

І що не раз допомогає,

Терпіння, сили добавляє,

Те , що сім'я завжди чекає,

І Боженьку про це благає…2009



Шахтер - профессия героев,

Без преувеличения скажу,

Чтобы черное золото добыть,

Надо глубин земли достичь,

И каждое мгновение рисковать,

И не бояться лаву брать,

Те ощущения и чувства,

Сознательно, в каждое мгновение,

Поэтому и душа его дрожит,

И что не раз помогает,

Терпение, силы добавляет,

То, что семья всегда ждет,

И Бога об этом просит ... 2009

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі,
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.

Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ярко вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…

Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
лише тоді герої не вмирають!

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Є недалеко нашого села
Червона гірка – і крута, й висока.
Ріка розмила пагорб, як текла,
Шматок відгризла із одного боку.
І показала нам перед очей
Усю червону його середину .
Я скільки жив, але не бачив ще
Таку яскраву неймовірно глину.
А вид який із гірки на село,
На річку, що внизу вужем петляє?
Натхнення, мабуть, Богові було
Коли творив оцю красу. Я знаю,
Хтось скаже, що місця і кращі є
Не сперечаюсь. Бо про інше мова.
Я говорю про враження своє,
А тут не вистачає мені слова.
Я цю красу не в змозі описать,
Тому і, навіть, братися не буду.
Але мені завжди хотілось знать,
Чому ця глина не така, як всюди?
І от що краєм вуха я почув
І хочу вам тепер переповісти.
Не знаю точно, що за рік то був,
Та в календар не хочу навіть лізти.
Але зібралось Літо якось раз
До Осені, сестри своєї в гості.
Посиділи, як водиться і в нас ,
Зимі з Весною перемили кості.
І добре, мабуть, Літові в гостях,
Є Осені чим добре пригостити.
Та все питає Літо: «Як життя?»
«Чи добре тобі в цьому краї жити?»
І жалітися Літо почало,
Мовляв, і спека, і дощу немає,
Все засиха, що навесні зійшло,
Пил сірий все навколо обсипає.
Не зеленіють луки і поля.
Усе якесь невиразне і сіре.
І тріскається без води земля,
Нема спокою птахові і звіру.
А Літу ж так яскравість до душі,
Так хочеться, щоби раділи очі,
Щоби трава, дерева і кущі
Буяли кольорами дні і ночі.
У кожного сезону колір є:
Зима – у білім, а весна – в зеленім,
Червоним й жовтим осінь виграє,
А от у нього з кольором проблеми.
Якби ж то Осінь доброю була
І фарбою своєю наділила,
То миттю б вся природа ожила
І навкруги усе заяскравіло.
- Нема проблем. Червону он бери.
Поглянь лишень, яка вона яскрава.
Не встигнеш проказати: раз, два, три –
У тебе вмить зачервоніють трави.
Зачервоніє на деревах лист,
Так, що й від пилу він не посіріє.
Яка краса, ти тільки подивись!
Та про таке художник лише мріє!
І Літо фарбу у відро взяло,
Іде з гостей, само собі радіє,
Вже й плани будувати почало,
Великі покладаючи надії.
Ішло, ішло і зупинилось враз,
Себе вщипнуло: чи бува не сонне,
Отут на гірці на оцій якраз,
Яка тоді ще не була червона.
Куточок первозданної природи
Постав у нього тут перед очей:
Зелені трави, тихі чисті води,
Ніким не скаламучені іще.
І таким сильним здивуванням було,
Що, навіть, фарба випала із рук,
Відро скотилось, в річці потонуло,
А фарба облила усе навкруг.
Відтоді гірка і зачервоніла,
Що літо фарбу було розлило.
Але воно за нею не жаліло
Адже красу і у собі знайшло.

Кривавий серпень, де щодня убиті,
Де янголи щодень у небеса!
Де сонечко не зігрівало в літі
І невідчутна їм була краса.

Кривавий серпень в Іловайськім крузі,
Горіли хмари, з ними і серця.
Палали в пеклі найвірніші друзі,
Ті, що були всі разом до кінця.

Кривавий серпень, що створила влада,
Нерозумом і безумом своїм.
Повіривши словам отого гада,
Що увійшов з війною у наш дім.

Кривавий серпень - материнські сльози,
Вдовиний крик, уже сирітський плач,
Що серед літа серце заморозив,
А кров перетворивши на кип'яч.

Кривавий серпень. Біль не проминає,
Не повернути з гибелі синів.
Війна ще більше крила розпрямляє,
А у серцях вже не стихає гнів.

До тих, що правлять, тих, що біля трону,
Що не були ніколи на війні!
Ми знесемо байдужості корону,
Щоб вороги згоріли ув огні!
20.08.20

Мільйонами сонць схилилось над вбитими небо,
Прострелені соняхи вниз всі голівки свої.
Бо смерть забирала життя їхні нагло, огребом,
Й ховала навіки у жовті поля, як в гаї.

Під Іловайськом плакали росами квіти,
Просякла синівською кров’ю холодна земля.
Неждано вмирали зраджені владою діти
Від рук учорашніх братів, що з чужого кремля.

А соняхи жовті стогнали поранені в полі,
Солдатський спочинок останнім тут був у житті.
І плакали гірко дерева край шляху від болю
За тих, що невинно зостались на смертній путі.

Тепер на полях між осколками кровіють маки,
Це пам’ять земля зберегла про полеглих синів.
І тільки під осінь пташині побачиш атаки
На соняхи дикі, що виросли з жалібних днів.

Вже під Іловайськом не видно слідів того бою…
По всій Україні калік і сиріток, і вдів!
І сліз материнських моря, що течуть самотою…
У пам’яті нашій від того і біль цей, і гнів!
29.08.20

А до осені кілька днів. Відпускаю літо.
Відчайдушно складаю спогади до шухляд.
Все минає напрочуд стрімко, біжить за вітром.
Чи повернеться ще назад?

Скоро буде сіріти вечір холодним смерком.
У повітрі закрутить вихором листопад.
І яскраве допіру сонце повільно змеркне.
Чи повернеться все назад?

Розіллються дощі і осінні зів’януть квіти.
Але ти усміхнешся, сотні знайдеш розрад.
Вже до вересня кілька днів. Відпускаю літо.
Хай вертається ще назад.
29.08.2020

Вони розтанули за мир
і розчинилися за волю,
ступивши у бездонний вир
на соняхів донецькім полі…

Очей їх більше навесні
не ніжитиме цвіт черешні
і не почути їм пісні
ні про минуле, ні прийдешнє…

За Україну і народ
вони життя свої поклали.
Нас захищали від заброд,
щоб ми прийдешнє з вами мали!

29.08.2020

Поміняв троячку на п'ятак,
А "баригу", наче, на паяца.
Ось тепер -лафа! В житті все так!
Устромив у носа знову пальця.

Це ж не мій синочок на війні,
А Донбас і Крим чужі парцели...
Ліпить із хахлів орда "панів",
А із громадян - грибний міцелій.

Ні копійки на війну не дам!
Краще шубу пошукаю жінці.
Рабінович, Мойша, Кац, Абрам -
Отакі сьогодні українці.

Є город, садочок, мур, замки,
А в кишенях пречудові дулі.
А потрібно - граю в піддавки,
Щоб не ворушити шершнів вулик.

А сусіда - Господи, рятуй!
Щоб його хутчій поїли пранці!
...думав відіспатись у біду,-
Вигнав, гад, на фронт, копати шанці.

Пил і сморід забивають рот,
Ще й води в окопі по коліна.
Я тепер - невдаха-патріот,
Захищаю неньку Україну.

29.08.2020 р.

Вітрила жовті розпустила
і попливла удалечінь
твоя уява ніжнокрила,
твоїх думок безмежна синь…

Уже полинуло у осінь
весни твоє серцебиття.
Життя хай забілило коси,
та не зів‘яли почуття…

Осінні розпустила крила
і піднялася до небес –
ти часу плинність покорила,
увіковічнила себе!

А коник-стрибунець стрибав
Поміж високих зелен-трав,
У руках скрипочку тримав
І так натхненно на ній грав.

Пливла мелодія казкова,
Її всі слухати готові
Уденний час і час ранковий.
А крильця різнокольорові

Метеликів у такт махали
Та у таночку закружляли
І дякували стрибунцю
За дивну музику оцю.

2020 р.

Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
Сушаться сіті – своячениці простині.
Смеркає; люд у кафе дивиться свій футбол.
Синя затока ціпне чимдуж синіш.

Чайка кігтить горизонт, ще не затвердлий, як діл.
Після восьмої набережна пуста.
Синь зазіхає на отой наділ,
за котрим висвічується звізда.





------------------

Вільний вірш

Cім'я, Вечеря...
Присмерк,
немов у печері,
Ніч сумна,
За вікном летить...
Чорна Труна!
Ось, вже у кімнаті
Вона!
З труни піднявся
Чорний Скелет.
Кожний кіготь,
немов Стилет.

Cім'я,
уся, як один,
повстала на бій.

Тримайся,
любитель кривавих
оргій!

Битва тривала
до ранку,
Закінчилась на рожевому
Світанку.

Люди Скелета на підлогу
стягли,
Потвору, нарешті,
перемогли.

Ранок знищив
усі черепки,
Щезла труна
і кістки...

Довго ця ніч
тягнулась,
"Приду іще! -
почулось...

Новий вечір - бій новий,
Бьються люди, не шкодують
сили,
Розкидали кістяк
по кісточці,
по одній,
Знову потвору спинили -
Знову все щезло...

Чудовисько втретє прийшло -
Кості зламали навпіл -
Щось застогнало,
щось загуло...

У тому зловісному гулі
Голос почули:
"Кості зламати навпіл
ви здогадались.
щастя це ваше
до вас підкралось.
А то б знищив я вас
усіх", -
Прохарчав
сумний
Сміх".

Цілуй мене, солодкий, доки
татарське зілля стелить літо.
Не висохли річні потоки
і сіє дощ грибний крізь сито
фіалкових небес безмежжя,
на тім безлюднім побережжі
моїх бажань, як сарну дику -
гнучку, сполохану, підвладну,
до стогону, блаженства крику.
Знайди ту нитку Аріадни,
що виведе з пітьми на волю
із лабіринту на осоння.
Себе приборкати дозволю,
печалі переллю в безсоння,
залоскочу, аж до знемоги,
твої вуста терпкі, полинні,
до забуття перестороги
втоплюсь в очах блакитно-синіх.
Малюй мене, допоки осінь
сусальним золотом ясніє,
на маківках зелених сосен
гойдає стомлену надію.
У ватрі палить лист багряний,
чужі думки в старім конверті.
Ти так жадай мене, коханий,
щоб захотілося померти
в твоїх обіймах пелюсткових
від ніжності та лебединих
слів фантастичної любові,
благословенної щоднини!
27.08.2020р.

Переступи через ґрань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!

29 квітня 2003 р., Київ

Одне й те саме навкруги
життєве коло, -
чіпкої скрути ланцюги
скували волю.
Нічого кращого не жду
давно від долі,
лиш серцем змірюю біду
і важу болі.
Як щастям зраджений живу -
не розумію,
але вклоняюсь божеству
в час безнадії...
29.08.20

По шибах дощ полоще ніч на сон...
Зі стелі киселиться загусла темінь
і невгамовні мозкові дилеми
поволі гуснуть з нею в унісон...
Годинникові стрілки циферблат
уперто гонить, спершися на осі.
В тих мірних кроках - часу ноги босі,
що часто так зі мною невпопад...
Ось, вкотре вже просіює мене
крізь сито нерозділеної миті,
ґештальтів, що глумливо незакриті,
аж доки сам в мені не промине...
Допоки не зачне початок знов,
допоки годен мною проминати
й дощем уперто стукати до хати,
допоки в серці хлюпає любов...

27/08/20

***
А на горищі завелися миші –
любителі поезії. Однак
із іншого горища
емігрували вищі,
яких не перевищити ніяк.

***
А унизу піїти й піїтеси
нагадують тераріум комах.
Але які колеса
не гне жовтава преса,
у читача поез не їде дах.

***
А на боку приємно полежати
і слухати мелодію п’янку.
Але мерсі боку
за музику, яку
навіюють мені кацапуваті.

***
А на параді у народу свято.
Комедіанти мусіли співати.
У пандемії глухоти
усі роззявили роти,
та все одно не чуємо ґаранта.

***
А у поета право головне
любити і поезію, і мову...
і правило одне –
не чуєте мене,
хоча би поважайте словникову.

***
А у шинку – обідране і голе,
але і там виспівує поет...
і чується як соло
поезія навколо,
бо суржик – поетичний діалект.

Мораліте
Не вистачає лиш меча Арея,
аби не всує був лікнеп оцей.
Та не лікує мовну діарею
у суч- і нео-літі корифей.

08/20

У задумі великий хан Тігак
Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
В руці кумису чималенька чаша,
Яку не може він допить ніяк.
Великі думи зморщило чоло,
Тривога серце неупинно крає.
Його хвилює доля його краю,
Який ярмо монгольське облягло.
Степи, в яких ще предки панували,
Належать стали Золотій орді.
Його народ у скруті і біді,
А хану Берке усе мало й мало.
То вимагає у похід іти,
Куди монгольське військо виступає
А то тумен монгольський налітає
Аби рабів собі в степу знайти.
Суцільний стогін полем половецьким.
Живим товаром став його народ.
Нема в степу монголам перешкод,
Ніхто чинити опір не береться.
Нема Котяня, може він би міг
Підняти степ, усі роди кипчацькі
І силою великою промчаться,
Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
А він, Тігак, ще й не старий неначе,
Проте Котятю, звісно, не рівня.
За ним піде хіба його рідня
Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
У тім, що сталось, не чиясь вина,
Самі ж кипчацькі хани і повинні.
Він пам’ятає, хоч і був дитина,
Як в степ прийшла зі сходу новина,
Що йде якась невідомая сила
Якісь монголи, що скоряють всіх.
Кипчацькі хани встали проти них
Та в битві зупинити не зуміли.
Він пам’ята, як утікать прийшлось,
Добро схопивши, від монгольських коней.
Вже на ходу стояв і плач і стогін
По тих, кого ховать не довелось.
А потім батько знов у степ подався
І десь на Калці голову поклав.
І він, як старший в роді, ханом став,
Хоч в нього вус заледве пробивався.
Тоді часи нелегкії були,
Хоча тепер ще й гірші набагато.
Доводилося родом керувати.
Коли ж то досвід і знання прийшли?!
Котянь в степах був найсильнішим ханом.
Тігак, як родич, поряд кочував.
І хан старий бува допомогав:
Чи то порадить, чи на захист стане.
Пішли монголи десь в свої степи.
Здавалось, їм повернення не буде.
Але даремно сподівались люди,
Що час спокою врешті наступив.
Готуючись скорити степ кипчацький,
Монголи стали стравлювати їх -
Одних кипчаків супроти других,
Щоб слабкістю їх потім скористати.
Хан Аккубуль на полюванні вбив
Мангуша, сина славного Котяня.
Котянь помстився. Від чужого стану
Нічого майже він не залишив.
Сам Аккубуль із залишками роду
Утік на схід. За поміччю мабуть.
А там і звістка, що монголи йдуть.
Промчалась між кипчацького народу.
Чинити опір було би дарма
Орда монгольська степ заполонила.
Вони ж бо знали: крім Котяня сили
У степу половецькому нема.
Та хан старий не став чинити опір.
Зібравши всіх, кому був ханом він,
В Угорщину степами їх повів
Аби монголам не піти в холопи.
В Угорщині у Бели – короля
Не всі кипчакам виявились раді.
Котяня звинуватили у зраді.
Не сприйняла угорськая земля
Тих, хто країну міг би захистити
Від орд монгольських, що уже ішли.
Уже і Київ руський узяли.
Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
Від рук злочинних хан Котянь упав
Кипчаки то угорцям не простили.
Як буря по країні пролетіли.
Невинний – винний трупом шлях услав
Тігак був першим серед тої помсти:
Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
Кипчаки тут господарі – не гості…
А слідом крізь карпатський перевал
В Угорщину ввірвалися монголи
І все, чого кипчаки не збороли,
Скорив монгольський безупинний шал.
Тігак з ордою відступив на південь,
Де у болгар і латинян служив.
Та бачив в снах всю шир своїх степів,
З яких в цім краї не було і сліду.
Хоч служба була наче й не важка
І імператор не скупивсь на плату,
Та не замінять ніякі палати
Степів – де все життя кочовика.
І лише тільки виникла можливість
Він повернувся у степи свої.
Позаду залишилися бої,
Попереду гірка монгольська милість.
Степ наче був таким, як і колись
Ті ж самі трави і широкі ріки,
Кумис той самий – для кипчаків ліки
І воїни ще не перевелись.
Та волі тої вже в степу не було.
Монголи мали за холопів їх
Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
Про гордість і про велич вже й забули.
Чи можна було витерпіти це
Тігаку – сину цих степів широких,
Що вільний був всі п’ять десятків років
Спокійно смерті дивлячись в лице?
Не всі кипчаки голови схилили.
Уже легендой став емір Бачман
Що не втікав зі степу, як Котянь.
Зібрав з кипчаків невеликі сили
І став грудьми на захист цих степів
Бивсь до останку, доки й не загинув
Але монголам не підставив спину,
А гордо й гідно смерть свою зустрів.
Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
Тігак готовий степом клич послати
Аби на боротьбу його підняти
І стать на бій із зайдами тепер.
Він знає, що за ним піде багато
Бо скільки сліз і горя принесло
Родам кипчацьким те монгольське зло.
І час йому вже гідний опір дати.
Хоч знає він: багато є й таких,
Що за срібляк готові всіх продати
І цим в монголів ласку звоювати,
Постійно упадаючи до ніг.
І, навіть, дехто з беків його роду
Продать готовий хана свойого.
Ні, він не дасть зробити їм цього,
Він кине клич кипчацькому народу.
Вже краще смерть в жорстокому бою,
Ніж все життя попід ярмом ходити,
Монгольським зайдам, як панам служити,
Навік віддавши землю їм свою.
У задумі великій хан Тігак.
Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
Раб зі страху усе життя вмирає.
А він не раб. І він не віда страх!
Там, за шатром його народ чекає.
Що скаже він? Куди їх поведе?
Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
Які людей на битву піднімають?
Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
Чекають, що їм скаже їхній хан.
Народ навколо. За спиною беки.
Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
Мурахами тривога по спині
І відчуття близької небезпеки.
Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
Я поведу вас супроти монголів,
Щоб ми вернули нашу давню волю
І, як колись, не відали турбот.
Я…- і зненацька голос обірвався.
Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
- Це зра… - життя скінчилося ураз
І все, що він зробити намагався.
На берегах Чингулу він знайшов
Бажану волю і спочинок вічний.
І крізь століття дивиться нам в вічі,
В бій за свободу закликає знов.

Населення – це ще не є народ,
Отой, що на майданах, повних виру,
Що меншістю іде до всіх свобод,
За землю, мову і за правду миру.

Населення – полова і зерно,
Воно в уста чуже вкладає слово.
Йому потрібен хліб і мед, майно,
Не треба правди, бо нема основи.

Населення – збіговисько зівак,
Яке, набивши пузо, п’є пивасик
І дивиться «квартал». Оцей сіряк
Сміється щиро, жуючи ковбаси.

Населення – це хуртовина мрій:
Поїсти, посміятись, відтворитись.
Без дум про світ і без усіх надій,
Його мета – наповнене корито.

Та в цій полові є таки зерно,
Якому треба прорости у весни,
Щоб стати хлібом, стати за стерно,
І мові й вірі дати скрізь воскреснуть.

Та зберегти всі надбання дідів,
І втілити їх думи про свободу.
Болить душа за сиріт і за вдів,
Бо мир війною пахне у народу.

І що тут скажеш, з тисячі отих
Є чесних і відважних із десяток.
Тому сльозами замінили сміх,
І сивіють від горя мама й тато.

Населення перейде у народ,
Коли вкраїнська запанує влада.
І прагнутиме правди і свобод,
Зламає скрізь усі чужі блокади.

І буде мир! І заживе наш люд,
В садах дозріють яблука і сливи.
Земля народить хліб. З усіх усюд
Народ постане вільний і щасливий!

Населення – це ще не є народ…
25.08.20

У всесвіту безмежний день осінній,
І листопаду жовтий кососік.
В якім шукаю я своє спасіння
Вже цілу вічність, кожну мить і рік.

Між нами простір неба в високості,
І хмар вагітна синя далечінь.
Де падають дощі – щоденні гості,
А з ними часті сльози без причин.

Ми не зустрілись на одній планеті,
Що зветься –доля, і вона на двох.
І в цьому незавершеному злеті
Бажання наші - об стіну горох.

Так і прийшли до фінішу нарізно,
Роки летіли мимо нас немов.
Щось будувати знову вже запізно.
Проїхали ми станцію любов.

26.08.20

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і ключ від якого знайшли.

День побагатшав на сонце,
на райські свічада жнив,
бо са́ме у цій ось точці
я голову в шані вклонив;
конем і життям сумирним
водно́час розбагатів –
і всім, що здається дивним,
і всім, що я так хотів.

Багате моє світило,
любове єдина моя,
колись ти мене опустила
на дно одинокого дня,
колись ти моєю рукою
хрестила надії і сни,
бо знала – я біль заспокою,
і швидко здійсня́ться вони.

То ж маю я сенс під сонцем
і секс неймовірно живий,
хоча й ще у свіжій воронці
з осколком на дні голови,
але це святе роздолля
і те, що ми знову одні –
є вищою дякою долі,
що я ні на мить не збіднів.

30 квітня 1996 р., Київ

Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…

У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…

Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
аби розтанув туги лід…

Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.

Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…

Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

Пожовклий сад, вологою набряклий,
Обчухраний облогою вітрів, –
Маліє листям і роняє краплі,
І тішить очі важкістю плодів.
Беру, з відчахнутої гілки, грушу
Солодку і пахучу що нектар, –
Її сочисту і смачну м’якушу
Куштую та нахвалюю, мов дар.
Наповнюю ущерть великий кошик
І хоч нічого не роблю натще,
Я не уперше чую груші пошепт:
Вертай скоріше і ласуй іще…
28.08.20

Грудень палить кальян, і від цього туман
І не видно гірлянд із вікон.
Це фруктовий коктейль, грудень пише роман
На ранковім асфальті снігом.
Грудень палить листи, що в шухляді на дні,
Грудень палить усі секрети
Зостається іще кільканадцять днів
І туманні ці всі сюжети…
Адже січень уже підглядає в замок,
Він не терпить, нудьгує, знає:
Грудень палить кальян, напускає туман
А насправді його чекає.

2019р